Я знаю, що ти знаєш, що я знаю

Марина. Вiкно в свiт

Ось стоїть вона бiля вiкна, сором'язливо тримаючись обома руками за комiр пеньюару, облямованого лебединим пухом, дивиться на вулицю, залиту iмпресiонiстичними кольорами вечiрнiх сутiнкiв. З її вiй на щоки тече фарба — це такi собi романтичнi сльози, якi пускають зiрки нiмого кiно. I все в цiй ситуацiї схоже на казку, в якiй вона, Марина, спочатку грає жебрачку, а потiм — принцесу.

...Ось тихо риплять дверi i вона здригається, але не обертається i не рухається. Просто стоїть бiля вiкна i на тлi рiзнобарвної вулицi, що вiдбивається в тонованому склi, бачить своє лице — таке чисте i ясне, мов у мадонни. Так колись про її обличчя сказала вчителька лiтератури. Фарба, що тече з вiй, робить очi величезними, а вираз обличчя — зворушливим, беззахисним. Усе вiдбувається, як в кiно.

...Ось дверi вiдчиняються i входить ВIН. Звiсно, вiн ще не бачить її обличчя i вона здається йому звичайною дiвчиною, з якою можна провести кiлька приємних годин. Вона повiльно обертається. I вiн бачить її лик, що нагадує лик мадонни, її очi, її тремтячу посмiшку, за якою криється страх i гордiсть, бачить її руки, схрещенi на кiнчиках комiрця так, нiби вона захищається, бачить її всю, пiдсвiчену зi спини неоновими тiнями.

I трапляється диво.

«Ти вперше?...» — каже вiн.

«Навiщо?» — каже вiн.

«...з такими очима?» — каже вiн.

«..з такою фiгурою?» — каже вiн.

«..з таким поглядом?» — каже вiн.

Вони стоять у темрявi кiмнати i в спалахах вуличного карнавалу говорять самими вустами — тихо-тихо. I вона розповiдає йому, що все у її життi — брехня вiд початку до кiнця. Вона хвора, отруєна цiєю брехнею. Але цей вибiр — бути тут, в цiй кiмнатi — її вибiр. Адже вона хоче жити, а це означає: якщо все у свiтi має свою цiну — отримувати за найвищим розрядом. Вона стискає зуби, промовляючи останню фразу. В її голосi лунає гiднiсть i навiть виклик, який вона кидає не тiльки йому, але всьому свiтовi. Вiн насуплюється, на вилицях проступають червонi плями. Каже, що вона дурне дiвчисько. I що їй добряче поталанило, що саме вiн першим зайшов у цю кiмнату. Адже вони негайно вийдуть звiдси разом. Вiн врятує її. I далi все буде розгортатися, як у фiльмi «Красуня» з її улюбленою Джулiєю Робертс. Недарма ж вона так схожа на неї: той же великий, чiтко окреслений рот, високi вилицi, копиця рудуватого волосся, матова шкiра, довгi ноги. I гордий погляд. Вона створена бути дружиною мiльйонера! Вiн виводить її з будинку, проводить повз стiйку бару, за якою сидять Реґiна, Петра, Марго та iншi дiвчата, повз Хулiо, що награє на гiтарi «Бессаме мучо!», прочиняє дверi i яскраве свiтло, мов океанська довга хвиля, вривається в задушливу залу, вiн хапає її за руку, мiцно стискає, щоб не загубилась, i вони пiрнають у вогнi пiд спiв Селiн Дiон...

...Марина стоїть бiля вiкна, тримається за комiр пеньюару i дивиться, як пiд вiкном рiкою тече рiзнобарвна вулиця — чи не єдина в районi, де життя не зупиняється нi на мить.

За спиною чується шурхотiння i скрегiт пружин: пан сiдає на край лiжка i починає знiмати шкарпетки. Так буденно, як це робить щовечора в своїй родиннiй спальнi. Покрутивши їх у руках, засовує пiд лiжко. Марина все це бачить у вiдбиток скла, посмiхається: так само робить i батько.

Пан огрядний, з бiлою шкiрою, з короткими тлустими пальцями, в котрих досить добре можна уявити виделку з наколотою на неї сарделькою. Вiн вже роздягнувся, випростався поверх простирадла i поплескав долонею поруч iз собою. Марина слухняно пiдiйшла. Пальцями ноги, посмiюючись власнiй дотепностi, пан зачiпає подiл її пеньюару i тягне донизу. Нiяких розмов про очi, нiякого здивування i фантазiй. Тiльки внизу, на першому поверсi мулат Хулiо награє «Бессаме мучо».

Марина зловтiшно посмiхається: бачили б її батьки! Адже все, що вона зараз робить, iде пiд цiлком доречним тут гаслом, але стосується саме їх: «Получай, фашист гранату!».

...Їхати вона категорично не хотiла. А якщо й хотiла, то не сюди, в це болото, а хоча б у Голландiю або, на крайняк, в Америку. Але батьковi пообiцяли хорошу роботу в унiверситетi i вiн, як завжди ретельно, — з папером i олiвцем — накреслив їй досить чiткий графiк подальшого життя: спочатку Марина навчатиметься в тому ж унiверситетi, а потiм вступить хоч до Сарбони, хоч до Кембрiджу. Матиме повну свободу дiй. Щолiта вони подорожуватимуть, адже звiдси набагато легше об'їздити свiт. За пiвтора року матимуть власний будинок («Зарплата професора це дозволить, не сумнiвайся!»), у кожного буде своє авто («Ти яке хочеш?») i, дасть Бог, вона з її вродою i вдачею, знайде собi «гiдну партiю» («А не цього Вiталiка, котрий тiльки i може, що жувати гумку i водити в кiно!» — це вже в розмову втручалася мати).

I вона кивнула головою, чудово розумiючи, що все, як завжди, вже вирiшено за неї i без цього кивка.

...Перший рiк вона старанно вiдвiдувала курси нiмецької мови, готувалась до iспитiв i дуже сумувала за Вiталiком. Перед вiд'їздом вона прийшла до нього сама, сухо повiдомила, що вони бiльше не побачаться i почала роздягатися — «Будеш першим!». А потiм довго плакала на сходах. I на цьому поставила жирну крапку: бiльше жодної сльозини i жодної згадки.

Про Вiталiка.

Про Масяню.

Про Сильву...

Тих, з ким було весело i не так страшно бiгти першу стометрiвку життя.

Масяню — Люсю Остроушко — вона цькувала ледь не з першого класу, доки у восьмому вони стали нерозлийвода. Сильва була Сильвою — iнакше не скажеш — навiть вчителi називали цю дiвчину саме так! Перша прогульниця класу, переконана двiєчниця-дисидентка, котра курила чи не з п'ятого i, за її ж словами, плювала на все з високого дерева. Сильва — захоплення i захват Марини. Ну, i Вiталiк — четвертий в цiй рiзнобарвнiй компанiї — вiрний паж, красень-мачо в завжди розстiбнутих до пупа сорочках, з поведiнкою юного захисника природи, яка так не пасувала до його викличної, даної батьком-лiванцем, зовнiшностi.

Звiсно, про цю рiзношерсту компашку батьки не знали! I не дiзналися б i пiд тортурами. Це було її, Марини, особисте життя. I нехай тато з мамою думають, що вона слухняна вiдмiнниця, найкраща учениця в класi.

У школi вона дiйсно була (або виглядала) найкращою. Огиднiше було ось це — виглядати. Це означало, що зранку, починаючи з першого класу, коли ще всi «не найкращi» додивлялись останнiй сон, її пiднiмали, щоб вона прийняла душ за всiма правилами — не пiд краном, а у ваннiй — з нiг до голови. Потiм у хiд йшов ненависний гребiнець. Зачiска була, як в анекдотi: «Лiкарю, скажiть, чому у моєї доньки завжди вiдкритий рот? — А слабше зав'язувати бант не пробували?». Банти мали бути завжди! На кожен день тижня — рiзного кольору, велетенськi, розмiром з голову. У класi шостому вона, за допомогою Сильви, навчилася здирати їх з волосся прямо в туалетi, а пiсля урокiв так-сяк зав'язувати знову, щоб повернутися додому «найкращою». У восьмому Сильва так само в шкiльнiй вбиральнi вiдрiзала їй ненависнi коси кривими ножицями. I це була сiмейна трагедiя з ретельним розслiдуванням: хто це зробив? I Марина, розмазуючи по обличчi фальшивi сльози, пояснювала, що на неї «напала бандити» i домоглася, щоб її «свита» — Вiталiк, Сильва i Масяня щоранку заходили по неї i проводжали з дому до школи i назад. I Марина зрозумiла, що може залишитися найкращою тiльки тодi, коли частина життя вкрита легким флером неправди.

I жити стало веселiше!

Особливо в старших класах, пiд керiвництвом Сильви, пiд захопленим поглядом Вiталiка, з опiкою недоумкуватої Масянi — своєї «зграї».

Масяня... Вона дiйсно була недоумкуватою. Ще на початку навчання Марина випадково почула розмову класної керiвнички i Масяниної матусi — трохи дивної жiнки досить похилого вiку i якогось пелехатого вигляду.

— Вашу дiвчинку треба вiддати в спецiалiзовану школу, — казала керiвничка Свiтлана Гiвнатiївна (тобто — Свiтлана Гнатiвна). — Вона погано говорить, в неї загальмованi реакцiї. Майте на увазi: її дражнитимуть.

I пелехата Масянина матуся байдуже знизувала плечима i повторювала: «Нiчо, нiчо, нехай буде з нормальними. Нема у мене нi грошей, нi часу, щоб по лiкарях ходити!».

Першi п'ять рокiв з Масянi, яка тодi ще не була її вiрною i вiдданою до останньої нитки Масянею, а називалась Люсею Остроушко, дiйсно знущалися. Щоб взяти з коробки крейду, бiдасi радили голосно i чiтко вимовити своє iм'я та прiзвище — i Люся старанно виконувала цю знущальну вправу на очах у помираючого вiд прихованого реготу класу, добродушно вiрячи, що без цього коробка не вiдкриється. У четвертому Люсю одностайним голосуванням обрали «Королевою помийки», пояснивши, що це дуже почесна посада i вiдтепер вона мусить пильнувати за чистотою взуття однокашникiв. I покiрна Люся серйозно, гiдно несучи таку вiдповiдальнiсть, перевiряла чистоту взуття своїх прихованих кривдникiв i в разi чого — присiдала, плювала на свiй носовичок i старанно до блиску начищала бруднi чоботи i кросiвки. Говорила вона повiльно, мiркувала туго, проте мала великi добрi коров'ячi очi i широку — на всi тридцять два зуби посмiшку, яка майже нiколи не сходила з її круглого обличчя.

Припинилося неподобство в сьомому завдяки Сильвi. Тодi вона вже набралася соковитої i небезпечної краси i несамовитої незалежностi, якi вкупi дiяли на найзапеклiших, як пострiл з револьвера в оскаженiлому натовпi — ось тодi вона i промовила над згорбленим тiлом бiдної Масянi, котра натирала черговi черевики: «Якщо хоч хтось... Коли-небудь... Iще...» — i загрозливо зиркнула на клас своїми воронячими очима. Вона навiть не пояснила це «коли-небудь» i «iще», але все було зрозумiло: той «хтось» найближчим часом буде корчитись в пеклi i не iнакше! А потiм вона пiдвела Люсю з колiн i сказала:»Пiшли зi мною, Масяня!». Так Люся Остроушко стала Масянею.

А згодом трапилось диво: Масяня заговорила! Ба бiльше, виявилось, що вона чудово малює i, якщо її не пiдсмикувати, може досить оригiнально мислити. Сильва нiби вдихнула в неї душу — i механiчна лялька з вiчною посмiшкою на обличчi перетворилась на цiлком пристойну ученицю, бiльше того — на справжнього «дружбана», котрий не пам'ятає образ.

Згадуючи цей випадок i шкодуючи, що його зробила не вона (та чи змогла б?), Марина уявляла якусь бiблiйну сцену: «Встань — i iди!».

I... навiки закохалася в Сильву. Тiльки не знала, як до неї пiдступитись. Але нагода випала досить скоро...

Якось, коли Сильви два тижнi не було в школi, Маринi, звiсно, як «найкращiй», дали завдання вiдвiдати товаришку i поцiкавитись її пiдозрiло слабким здоров'ям. Тодi Марина ще побоювалась Сильви — надто незалежною i вiдчайдушною та виглядала. Але пiшла. I з того вiзиту вже не вiдходила вiд подруги. Сильва вiдчинила дверi з... цигаркою в зубах, з розсипаним по плечах скуйовдженим волоссям смоляного кольору i з книжкою пiд пахвою, в нiчнiй сорочцi, поверх якої була накинута яскрава циганська хустка — ну, точно Сильва! Марина аж задихнулась вiд несподiванки!

— Ну чого вирячилась? — хриплуватим голосом запитала Сильва i зневажливо процидiла: — Вiдмiнниця хрєнова... «Стукати» будеш?

I Марину прорвало. Вона заплакала. А Сильва мiцною рукою втягнула її до квартири i несподiвано нiжно поплескала по тремтячому плечi: «Ну-ну, припини рюмсати, сестричко. Що трапилось?». Це пролунало майже так, як те «Встань — i iди!». I Марина дiйсно встала, як та нещасна зацькована Масяня. Встала на бiк Сильви — часом спина до спини, щоб оборонятися, часом — поруч, щоб дивитися в один бiк. Так їх стало троє: Сильва, Масяня, Марина — сила!

Її життя. Потаємне, сповнене пригод на танцмайданчиках i задушевних розмов.

Вiталiк-будешпершим приєднався пiзнiше. Спочатку прибився до неї, приклеївся, за словами Масянi, мов банний лист. Надокучав, нив, жував гумку, приносив новi диски i якось непомiтно вписався до компанiї, адже — не заважав. Сидiв тихо, вiддано заглядаючи Маринi в очi, зовсiм, як пес. Було в ньому щось наївне, напевно, вiд свого нiколи не баченого лiванського татуся. I Сильва зробила висновок: «Нехай буде!». I вiн був. Як її рука, без якої нi почухатися, нi води налити... I всi вони були. Незабутнi. Вiдрiзанi назавжди. Незамiннi.

В останнiй вечiр вони — Сильва, Масяня, Марина — влаштували дiвич-вечiр, на трьох пили розбавлений спирт на кухнi у Сильви (її батько працював лiкарем). Доливали в кришталево прозору рiдину воду з чайника i вона ставала бiлесою i каламутною, огидною i гострою, як язик полум'я. Закушували солоними огiрками. I вперше мовчали. I те мовчання запам'яталося Маринi, як вища кара. Потiм вона пiшла до Вiталiка.

Далi — все в туманi...

...Через рiк перебування в «нiмецькому анабiозi», що повернув її в ненависне дитинство з бантами i «прийняттям душу», батько, нiяковiючи, але все ще роздмухуючи щоки, повiдомив, що вступ вiдкладається, адже вимоги досить суворi i спочатку треба ще повчитись, вкрутитись у життя, походити на курси. Марина знову кивнула, але тепер цей кивок означав для неї набагато бiльше, нiж просто покору. Рiч у тiм, що тодi вона вже познайомилась з Реґiнкою. I якби не це випадкове диво, то, напевно, так би i заплiснявiла в нуднiм пансiонi цiєї пришелепуватої фрау Шульце.

Сталося це випадково. Тодi Марину ще не вiдпускали саму до великого мiста, тримали, мов канарку в клiтцi, прикуту до пiдручникiв i щовечiрнiх курсiв нiмецької, куди ходили здебiльшого афроамериканцi i турки. I вона вперше збунтувалась, грюкнула дверима i пiшла по трасi, подалi вiд охайних будинкiв, в бiк лiсу i ланiв, за якими зблискувало вогнями мiсто. Навiть не сiла в електричку, злiсно мiркуючи про те, що проголосує на перше-лiпше авто — а там буде, що буде.

Марина йшла вздовж траси. Авто проносились повз неї — жодне не зупинялося. За кожним вiконцем, яке вона проводжала жадiбним поглядом, було своє життя — повноцiнне i осмислене. Воно овiювало її клубами придорожньої пилюки, димком висунутої в шпарку сигарети, уривком музичної фрази. I всiм було байдуже до дiвчини, котра шкандибає обабiч дороги. Варто лише зробити один крок убiк, аби дiзнатися, що вiдбувається за тими вiконцями: просто влаштувати цим лискучим бiлим i чорним акулам на колесах «зупинку за вимогою», щоб з їхнiх черев повилазили люди i загомонiли над її бездиханним тiлом, помiтили, що вона є, дiзналися, що була собi така дiвчина, зi своїм iменем, прiзвищем, спогадами i сподiваннями — чужа в чужiй країнi. Щоб про неї написали в газетi. Щоб, зрештою, потрапили до в'язницi — тодi бодай хтось пам'ятатиме про неї до кiнця життя!

«Перше-лiпше» зупинилося кiлометри за два вiд передмiстя, коли Марина вже добряче натерла ноги старими босонiжками, якi взула зопалу, забувши, що вони тиснуть. В авто сидiла молода нiмкеня, майже її ровесниця, але виглядала набагато краще за розлючену Марину в домашнiй сукнi — на нiй була коротка оксамитова спiдничка, напiвпрозорий мережаний бодi i червонi високi чоботи. В однiй руцi диміла довга коричнева сигарета, друга лежала на кермi. Дiвчина грацiйно нахилилась, вiдкриваючи зору широку, в рюшах, резинку панчiх i вiдкинула дверцята з протилежного вiд себе боку. Марина мовчки кивнула i всiлася, дивуючись тому, що в цьому застiйному акварiумi, на який була схожа ця мiсцина, водяться ось такi золотi рибки.

— Фрау їде до мiста? — старанно вимовляючи слова запитала вона.

Фрау кинула на неї скептичний погляд, посмiхнулась, випустила дим у вiконце i нiчого не вiдповiла. Це здалося Маринi пiдозрiлим i не дуже приємним — злiсть на батькiв минула, а що робити далi вона не знала. А ще згадала, що у неї з собою немає анi цента. Чим буде платити?

— Ох, будь ласка, фрау, я передумала, — знову подала голос Марина. — Я забула вдома гаманець. Певно, доведеться їхати назад. Дуже перепрошую, не могли б ви зупинитися? Дiвчина поглянула на неї i засмiялась. I Марина з подивом почула:

— Не випендрюйся, мала! Довезу в чистому виглядi! Не думаю, що тобi аж так кортить повернутися до предкiв.

Це було сказано чистiсiнькою рiдною мовою. Марина вирячила очi. На що дiвчина зреагувала з до болю знайомою iнтонацiєю:

— Закрий варежку, сестричко!

I Марина здригнулась: Сильва? Сильва повертається до неї з тими ж iнтонацiями, з тою ж розкутiстю i соковитою циганською красою.

Потiм пiвдороги вони шалено реготали, переповiдаючи одна однiй своє життя — скоромовкою, ковтаючи слова, перестрибуючи з подiї на подiю, перемежовуючи розмову смачними, рiдними, забороненими для вжитку в добропорядних родинах, словечками.

Реґiна жила в самому центрi мiста, але перед тим як завiтати до її невеликої, але на диво гарно обставленої i впорядкованої оселi, вони добряче поводили козу по барах i клубах, i Марина зрозумiла, що тут можна жити. Вiдчуття було таке, нiби акварiум, в якому вона повiльно плавала, ковтаючи ротом застояну воду, занурили в море, i вона змогла виплисти назовнi, в те життя, яке бачила за невидимим склом i в яке безрезультатно билася головою весь минулий рiк. Реґiнка дала їй це зрозумiти. Вона жила тут вже шостий рiк. I спочатку все складалося майже так, як у Марини: мрiя про вступ до художньої академiї, суворi батьки, пихатiсть оточення, нудотнi вечори, що вже о десятiй вечора перетворюються на глуху нiч. Тепер все було iнакше. Власна квартира, власне авто. Мрiя залишилась, але набула змiн — Реґiна збиралася до Голландiї. Але треба було ще пiдзаробити.

У той пам'ятний вечiр, а точнiше нiч, коли Реґiна залишила її ночувати у себе, вони проговорили до ранку. Марина досi подумки молилася на цю доленосну зустрiч, адже лише тепер зрозумiла, що якби не нова подруга, вона б просто збожеволiла. Багато в чому Реґiна прочистила їй мiзки, дала новий напрямок думкам i надiю на майбутнє. А головне — добряче розвiяла тi мiфи, в тенетах яких була i вона, i її батьки.

Такої ночi — задушевної, хмiльної, сповненої розкутостi — у Марини не було нiколи. Вони пили «Бейлiс», курили сигарету за сигаретою i розмовляли при свiтлi кiлькох товстелезних свiчок, котрi Реґiна запалила по всiх кутках спальнi.

— Нормально iнтегруватися в цю країну неможливо, — казала Реґiна. — Особливо таким, як я. Менi треба все i негайно! Я це зрозумiла одразу, дивлячись, як мої предки старанно виконують тутешнi правила, мов заведенi зайцi! Бiгають на аудiєнцiї з чиновниками в бюро з працевлаштування, висиджують на курсах, занотовують у зошитах правила поведiнки, аби стати повноцiнними громадянами. I нi фiга! Перший заробiток мого татуся становив один євро на годину. Я не могла купити собi навiть трусiв! Нашi емiки якiсь ненормальнi — сподiваються тут влаштуватись, стати заможними...

— Як ти сказала — «емiки»? Тобто емiгранти? — зареготала Марина.

— Ага, це мiй лiнгвiстичний винахiд! — кивнула Реґiна. — Так от, емiки на перших порах ще сподiваються вхопити бога за бороду. Ха! I це в той час, коли самi нiмцi, тi, що мають добрий фах i спецiальнiсть, тiкають звiдси. Така ж плиннiсть мiзкiв, як i у нас. Проте ти ж бачила скiльки тут туркiв, афроамериканцiв, албанцiв? Навiть циган! Це вони, нiмцi, так омолоджують свою застарiлу кров! А турки i негри — найкращi коханцi для нiмок. Скоро на вулицях не лишиться жодного чистокровного арiйця! Турки ще так-сяк, тримають кав'ярнi або будують, албанцi i цигани не працювали тут, напевно, жодного дня — суцiльний кримiнал. Але, чесно кажучи, мене це тiшить, хоч якась розвага. З мiсцевих сенсу нiякого.

Марина слухала i рванi клаптi її вражень перетворювались на бiльш-менш цiлiсне полотно. Уклад, який вона не сприймала, який дивував i викликав спротив, ставав зрозумiлiшим. Але все одно малоприйнятним.

— Ми нiколи не станемо тут своїми. Вiдтепер — нi тут, i нi деiнде. Треба з цим змиритися i прийняти, як належне. Забудь усе — i все почни спочатку. А головне — сподiвайся лише на себе. Тут взагалi кожен за себе. Якби я знала це вiдразу, нiзащо б сюди не приїхала. Нудьга... Ну як можна змиритися з цим розкладом: о десятiй вечора вони вже сплять, мов бабаки, i не дай Бог грюкнути дверима чи ввiмкнути душ — одразу ж викличуть полiцiю. I при тому вранцi приязно посмiхатимуться тобi в обличчя i питатимуть, як справи. Встають о шостiй — i тут вже, хоч-не-хоч, теж мусиш прокидатися вiд їхнього галасу. А як вони ходять в гостi! Ви ходили коли-небудь у гостi?

Марина згадала, як пiвроку тому приятель батька запросив їх на чай, навiть приїхав за всiєю родиною на своєму авто. Тодi мати напакувала господарям купу сувенiрiв, якi привезли з України. Звiсно, як годиться, не пообiдали, сподiваючись на гостини. Але на невеличкому журнальному столику був лише чай. На жартiвливу пропозицiю матерi зробити вареники з вишнями (вишень в садку було вдосталь), хазяйка вiдповiла здивованим поглядом.

— Еге ж! — пiдтвердила Реґiна. — Я теж довго звикала до того, що, йдучи до будь-кого навiть на день народження, треба добряче набити пузо. Щоб не бурчало. «На чай» — це на чай. «На чай з пирогом» — означає, що буде пирiг i не бiльше. «На обiд» — теж усе чiтко. Це у нас можна прийти «на чай» — i обжертись, обпитись i лишитися до ранку. Тож, сестричко, вибiр у тебе один — або звикнути, або заробити грошенят i — ноги в руки!

...Пiсля цiєї ночi Марина чiтко вирiшила: «ноги в руки» — за будь-яку цiну! Тим бiльше, що нове життя вiдкрило їй i новий погляд на свою родину. Все в нiй видавалося їй фальшивим — сiмейнi снiданки, жарти, розмови, спiльнi походи до мiсцевого гаю, де кожен вiдмiрював свої кроки на вiдстанi вiд iнших, поглинутий своїми думками.

Спостережлива Реґiнка, побувавши у неї в гостях, поставила точний дiагноз: перiод розпаду, як у ядернiй фiзицi, сказала вона i додала: «Чорнобиль...». Марина не хотiла жити в «чорнобилi» — тому в усьому поклалася на Реґiну.

Те, що Реґiна займається чимось забороненим, завдяки чому i має таке помешкання, авто, гарнi ганчiрки i нiколи не шкодує грошей на добру їжу, Маринi було зрозумiло одразу. Але коли питання постало руба — або-або, варто було прояснити все до кiнця. I Марина прояснила: Реґiна працює в салонi Уго Тишлiвця i оскiльки вже має там певну репутацiю i купу постiйних клiєнтiв, займається i деякими адмiнiстративними обов'язками. Про них Реґiна сказала Маринi прямо, без лукавства: вона час вiд часу постачає до салону «свiжак».

— Ти думаєш, чого я зупинилась тодi на трасi? — сказала Реґiна. — Через свою доброту до бiдної дiвчинки, що шкутильгала в тiсних босонiжках? Просто побачила в тобi потенцiал. Кажу про це прямо, щоб не виглядати падлюкою. Обирати тобi. Не хочеш — не треба. Я ж казала: або-або. Але це друге «або» — реальна можливiсть вирватись звiдси, ну, i жити по-людськи. Грошi зароблятимеш непоганi, зможеш вiдкладати. Якщо будуть постiйнi клiєнти — житимеш, мов у бога за пазухою. А клiєнти в тебе будуть — не сумнiвайся! Тутешнi жiночки ледачi в сексi, в основному вони зайнятi своєю кар'єрою та й до своїх чоловiкiв ставляться досить прохолодно. Отже, через кiлька рокiв переїдеш до мене в Амстердам. Потiм, якщо схочеш, доберешся i до Парижа. Там буде тобi i Сорбона, i iкра з мармеладом. Батькам скажемо, що ти влаштувалась на роботу, наприклад у банк, ходиш на курси i взагалi маєш купу серйозних справ. Приїжджатимеш до них на пару днiв перепочити. Графiк у нас досить вiльний. Решта їх не обходить. По руках?

...На диво, її нова робота виявилася не такою неприємною, як вона про те чула чи читала в книжках. Маринi навiть здалося, що саме тепер вона вiдчуває деяку гармонiю мiж внутрiшнiм i зовнiшнiм свiтом — i всерединi, i ззовнi все було лайно. Як казала Реґiнка: життя — лайно! Штучнiсть i неправда, яку вона вiдчувала, перебуваючи за благопристойним родинним столом, були гiршими, нiж штучнiсть тимчасових стосункiв. Адже тi стосунки виникали на певний час, уривалися, забувались i були їй байдужi, а родиннi тривали, як собача пiсня. Проблема полягала в iншому: Маринi набридло брехати. Ба бiльше, вона мрiяла коли-небудь вийти до снiданку з милою посмiшкою на обличчi i пiсля ковтка чудової кави, яку зазвичай варить матуся, проголосити промову. Наприклад, таку: «Шановнi батьки! Ви завжди вчили мене говорити правду, чесно працювати, не покладаючи рук, допомагати ближньому i робити добро. I купу iншої маячнi. А попри це, завезли мене туди, куди я вас не просила. I кинули напризволяще. Але тепер я все роблю саме так, як ви мене вчили — негласно, власним прикладом, а саме — без любовi. Адже їсти i пити разом, спати пiд одним дахом i проводити вихiднi в зоопарку — не завжди є еквiвалентом цього почуття...». А потiм вона пiдвелася б i пiшла. Назавжди.

Але сказати довелося iнше. I не сказати, а просто взяти папiр i ручку.

«Шановнi батьки! — вивела вона нерiвними лiтерами, якi вже почала забувати i тому вони розбiгалися вiд пера, мов таргани. — Я не встигаю заскочити додому, аби попрощатися з вами. Але не хвилюйтесь: маю негайно вирушати до Амстердама...»

Вона замислилась. Завтра вона дiйсно вирушає до Амстердама, де на неї чекає її вiрна Реґiнка. Пише, що тамтешнє життя веселiше, заробiтки вдвiчi бiльшi i «навiть лайно пахне парфумами». Вiкно у свiт нарештi розчинилося!

Але треба вiдiграти комедiю до кiнця. Звiсно, вони, батьки, не повiрять в те, що вона тут пише. Але — i це загальновiдомо, як перший хiд в шаховiй партiї! — вдаватимуть, що повiрили. Це вона знала, як двiчi по два, як хiд з Е-2 на Е-4! То ж нехай до своїх байок про власний будинок, авто та iншу маячню додадуть у розмовах зi своїми спiвмешканцями по пансiону ще й той визначний факт, що донька досягла справжнього успiху.

I Марина продовжила писати: «Босс вiдсилає мене на стажування, як найкращу серед банкiвських службовцiв. Гадаю, я виправдала всi вашi сподiвання i тепер, як ви того бажали, стала людиною свiту...».

Нижче дописала кiлька фраз з побажаннями здоров'я. Заклеїла конверт, написала адресу будинку фрау Шульце.