Я знаю, що ти знаєш, що я знаю

Фрау Шульце. Ковчег

У мене великий сентимент до українцiв. Зауважу: не до росiян, а саме до українцiв. Хоча багато хто з моїх спiввiтчизникiв їх не розрiзняє. Для них вони всi — «раша», «рюс». Але я розрiзняю. Чому? В тому мiй багатолiтнiй секрет. Не знаю, чи зможу колись оприлюднити його i чи варто взагалi це робити. Знала я одного хлопця... Нi. Не так. Не просто «знала».

...Радянськi вiйська увiйшли в наше мiсто i пробули тут майже мiсяць. На той час весь Бранденбурзький округ лежав у руїнах, майже як пiд час тридцятилiтньої вiйни в сiмнадцятому сторiччi. У квiтнi сорок п'ятого весь центр Потсдама i, звiсно, Бабельсберг — схiдний район на протилежному боцi рiчки Хафель, де розташовувався наш маєток, було зруйновано англiйськими бомбардувальниками. Тодi i загинули мої батьки. А будинок, що був схожий на один вцiлiлий зуб у ротi стариганя, стирчав посеред Ткацької площi, зчесаний влучним пострiлом наполовину. Синi води Хафеля, смарагдовi сади Сан-Сусi i вся околиця колишньої резиденцiї короля Вiльгельма вкрилися червоним пилом розтрощеної до стану пiску черепицi. Вулицями блукали припорошенi тим же пилом тiнi людей в пошуках пристанища чи їжi. На руїнах хазяйнували щурi. А сам район Потсдама було роздiлено на двi частини — в однiй стояли вiйська союзникiв, другу зайняли радянськi. Те, що тут робилося, згадувати не хочу i не буду. Я вцiлiла завдяки тому, що мене знайшов саме вiн, той чоловiк...

...Я вийшла замiж вагiтною. Альфред Шульце все ж таки домiгся свого, забрав мене до Швейцарiї.

А згодом, вже пiсля його смертi, я повернулась на батькiвщину. Марiя фон Шульце, «чистокровна арiйка», спадкоємиця i улюблена донька свого татуся-ювелiра, зараз живе в Америцi. Вона не любить Нiмеччину, каже, що тут нема де розвернутися. Її завжди кудись тягне, вона нiде не може знайти собi мiсця, i я не здивуюсь, якщо наступну її листiвку отримаю з Пiвденної Африки. Вона навiжена, моя донечка. Вона не знає, чому вона така. А я знаю. Менi вистачило того мiсяця, щоб пiзнати океан почуттiв, якi лилися на мене, нiби прорвало запруду...

...Його розстрiляли через мене. Це ж треба таке: пройти всю вiйну, щоб наприкiнцi отримати кулю вiд своїх!

Навiть зараз, коли дозволяю собi згадувати про тi днi, на обличчi проступає рум'янець, як перед апоплексичним ударом. Я надто стара для таких згадок. Усе плутається в головi...

...Я сховалась за кришкою роялю. Вiн давно був розiбраний на дошки, беззубим. Кришка стояла, притулена до стiни, мов криве чорне дзеркало. Щойно внизу почулися кроки, голоси, запах диму, брязкiт i звуки погрому, я, мов миша, пiрнула за кришку, стислась, пiдiбгала колiна i перетворилася на одне тремтяче серце. Поруч зi мною лежала на розпухлому боку велика щуриха i ми дивились одна на одну, мов сестри. Вона здихала. Я хотiла жити.

Кроки залунали по всьому напiвзруйнованому будинку. Кроки i смiх. Незнайома мова. Запах їжi. Паморочливий запах їжi. Ми зi щурихою перезирнулись. Вона зашарудiла, забила хвостом, але перевалитись на ноги не змогла. I майже одразу здохла. Я чекала свого часу. Кроки наблизились до сходiв. Їх було багато — цiла симфонiя крокiв. Дверi розчахнулись. Запах поту, цигаркового диму, кровi, брудного одягу, чобiт... Потiм усе вiдкотилося назад, униз. Лишився тiльки скрип. Вiн облетiв кiмнату по периметру i стишився, завмер перед кришкою роялю. Хтось дивився на свiй вiдбиток у чорному тлi. Але менi здалося, що той «хтось» дивиться крiзь кришку прямо на мене, адже почула звук втягнутого нiздрями повiтря, пiсля якого запала тиша.

Я мiцнiше стисла пiдiбганi колiна. Вони були бруднi. I вся я була брудна. Потiм знову почула кроки — хтось обходив кришку роялю збоку — i ткнулася головою в колiна...

...Я знаю, чому Марiя така! Тiльки я можу пояснити її поведiнку, що схожа на полiт вiдiрваного листка. Вона не прив'язана до жодної землi, у неї немає корiння, вона це вiдчуває на рiвнi пiдсвiдомостi. Їй чужа моя батькiвщина, їй байдужа Швейцарiя, хоч вона народилась там. Вона не може нiкого любити. Нiмцi здаються їй надто нудними, англiйцi — пихатими, французи — скупими, азiати — пiдступними. Ледь не з малечку вона втiкала з дому, проводячи вечори з сумнiвними компанiями хiпi, мандрувала автостопом, курила травку, в дев'ятнадцять довелося шукати лiкаря, щоб зробити їй аборт, хоча вона шалено пручалась. Це остаточно зiпсувало нашi стосунки.

Коли її татусь помер, бо був старший вiд мене на тридцять рокiв, я спересердя, що не можу впоратись з її навiженiстю, викричала їй правду — так, як було. Не знаю, навiщо я це зробила. Можливо тому, що ми давно вже втратили взаєморозумiння i менi хотiлося хоч раз побачити в її впертих очах розгубленiсть: її батько не просто чужоземець, а ще й радянський солдат!

Не хочеш жити в гарному маєтку, спати на чистих простирадлах i отримати добру освiту — на тобi правду! Я сподiвалась, що вона принишкне, втратить свiй гонор. I нарештi знову стане моєю — тою дiвчинкою, яку я дуже люблю. А я люблю тебе, Марiє, i щоденно молюся за твою знiчену, неприкаяну душу. А ти так рiдко i скупо вiдповiдаєш на мої листи...

...Певно, я була надто жорстока, викричавши ту правду, але не побачила анi розгубленостi, анi покори. Наступного ж дня вона поїхала вiд мене. Вiдтодi блукає свiтом, шукає свого мiсця пiд сонцем i нiде не може осiсти. Так, як це робить листок, якого жене вiтер, — то прибивається до скла автомобiля чи потяга, то падає на землю, то знову здiймається у вихорi i мчить, мчить, прилипає до стiн, вiтрин, чобiт, капелюхiв i парасольок. Вона вiдчуває себе людиною свiту — загалом, i жодного зi свiтiв — зокрема. Їй нiхто не подобається, хоча вона мала достатньо коханцiв. Часом якийсь лишався надовго — на кiлька рокiв, але потiм її знов кудись гнало.

З кiлькох сухих рядкiв, отриманих двадцять рокiв тому, я дiзналася, що у мене є онука — її пiзня дитина, котру вона народила в сорок i вiддала в якусь приватну американську школу, десь пiд Берлiнгтоном. Виставила рахунок за навчання. Дiвчинку звуть Юстина. Я сплачую (дякувати Богу i покiйному чоловiковi!) всi рахунки — дiвчинцi треба дати добру освiту! — i щонедiлi ставлю за неї свiчку в кiрсi, хоча нiколи її не бачила. Навiть на фото.

...От через що я тримаю їх тут — цих українцiв, спостерiгаючи за ними i намагаючись зрозумiти, чи почую вiд них голос кровi. Марiя, напевно, почула б. Адже i вони нагадують менi те вiдiрване листя, що летить за вiтром.

У мене великий сентимент до цих нiкчемних, як на мене, людей. Усi вони в чомусь дуже схожi помiж собою, хоча старанно намагаються тримати дистанцiю. Спiлкуються поверхово i, здається, шкодують, що живуть пiд одним дахом. Мене це дивує. От росiяни, тi завжди тримаються купи, хоч де почули б свою мову, одразу збиваються в галасливу зграю, займають стiл у гаштетi i купують багато шнапсу. Я цього досить надивилась, коли подорожувала. Навiть на просторих грецьких чи єгипетських пляжах намагаються сiсти саме там, де усамiтнилась пiд парасолем хоча б одна людина. Абсолютне вiдчуття колективiзму. Займають мiсця впритул i починають голосно гомонiти. Цi навпаки. Дивляться одне на одного насуплено i чекають подвоху.

...Мiй сентимент до цього збiговиська досить печальних людей має ще один, меркантильний iнтерес. Говорити про нього я поки що не наважуюсь. Хiба що самiй собi. Та й то в пізні нiчнi хвилини, коли злодiйка-пам'ять повертає мене в тi днi. Господи...

Дивлюсь на себе зараз i не вкладається в головi, що колись ця насмiшка часу була бiлявим дiвчиськом з рожевими стрiчками в копицi локонiв, розсипаних по плечах, з очима, сповненими питань, i без жодної певної вiдповiдi у романтичних мiзках. Дiвча, за яким — через тi локони i очi, а ще з-за її аристократичного походження i вмiння гарно танцювати — полювали найкращi женихи країни, серед яких найгоноровiшим був спадкоємець «ювелiрного короля» Альфред Шульце. Його предки, що походили вiд пруських королiв, зокрема (про це я чула сто разiв на день!) вiд Фридриха Великого, оселились тут тисяча сiмсот п'ятдесятого року, мої були з гуситiв, що в цей же час втекли з Богемiї, заснувавши тут колонiю ткачiв та прядильникiв — Нововес, що означало «Нове село» — цiлком по-слов'янськи. Отже, виходить, що я народилася i кiлька рокiв прожила в Нововесi, а вже з тисяча дев'ятсот тридцять восьмого довелося добряче поламати язика, запам'ятовуючи нову назву: Бабельсберг. На початку вiйни Альфред переконував мою родину перебратися до Швейцарiї, в основному, через мене. Але те дiвча вирiшило боротися до кiнця i вiйну (дурне!) сприйняло, як порятунок вiд ненависного шлюбу.

Варто сказати, що попри янголоподiбну зовнiшнiсть, те дiвча мало сталевий стрижень всерединi. Вiн i допомiг вистояти, коли я в одну мить втратила батькiв — їх вбило бомбою посерединi Ткацької площi — навiть ховати не було що. А я залишилась у напiвзруйнованому маєтку — в найдальшiй кiмнатi другого поверху, за кришкою розбитого роялю, без їжi i води...

...Мене накрило тiнню. Я ще бiльше втисла обличчя в колiна. Але потилицею, по-звiрячому, вiдчула, як до мене тягнеться рука.

Голос:

— He, Junge, lebst du noch?[2]

Ламана нiмецька мова...

Потiм вiн вiдсмикнув руку:

— Чорт!!! Вiн ще й кусається!

Кiлька секунд я дивилась, як вiн потирає руку. Потiм вона, ця рука, знову посунулась в щiлину i мiцно вхопила мене за вухо, витягла на свiтло. Кришка роялю з гуркотом скотилась на пiдлогу.

Знизу долiтали стривоженi голоси. Вiн обернувся до дверей i щось крикнув. Щось заспокiйливе. Потiм, усе ще тримаючи мене за вухо, пiдвiв до вiкна, поставив проти свiтла. Вiдпустив. Вiдступив на крок. Я чекала. Вiн був зовсiм молодий. Посмiхався. Зараз вiн має розстiбнути кобуру. Або — штани. Або спочатку — штани, а згодом — кобуру. Потiм все скiнчиться. Але вiн стояв i мовчки розглядав мене. Потiм сталося диво.

Вiн тихо промовив: «Лореляй...» i прочитав кiлька рядкiв з Гете — тою ж ламаною нiмецькою. Я виправила його — терпiти не можу, коли перекручують поетичнi рядки! Нехай тепер стрiляє — останнє слово буде за мною! I — не найгiрше — з самого Гете. Вiн сказав: «Данке...».

Знизу знов гукнули. Вiн знову заспокiйливо вiдгукнувся i притис палець до вуст. Закурив, оглядаючи стiни, на однiй лишився наш родинний портрет, я — посерединi. Вiн довго переводив погляд з мене на ту дiвчину, що стояла в оточеннi батькiв. Потiм ще раз притис палець до вуст i вийшов, мiцно причинивши за собою дверi.

Я вирiшила не ховатися. Знайшла довгий патичок вiд нiжки роялю, його кiнець був гострим, мов нiж. Затисла його в руцi. Кому призначалась ця зброя — не знаю, але вирiшила боротись. Отже, стрижень в менi засiв мiцно. Я не здамся!..

...Зламався цей стрижень лише тодi, коли Альфред, чистий i ситий, в новенькiй вiйськовiй формi союзної армiї, приїхав по мене в наш район i вивiз звiдти, як свою «загублену дружину». Таке воно, життя. Але до того...

До того було кiлька днiв, уже не скажу, скiльки саме, якi замiнили собою всi наступнi. Усi. Аж до сьогоднi. I якби не Марiя фон Шульце, а iже з нею Юстина, котру я нiколи не бачила, то вважала б, що досi марю наяву...

...Весь день просидiла на зламаному крiслi, склавши бруднi руки на колiнах далеко вiд вiкна, але, витягнувши шию, бачила, що на вулицi i подвiр'ї кипить життя початку миру. Там снували солдати — розслабленi, галасливi, займалися буденними справами, весело перегукувались. А крiзь запах пороху i мiазмiв, що доносилися зi зруйнованих будинкiв, пробивався ледь чутний аромат бузку, а ще — мильної води, в якій жiнки прали їхнi гiмнастерки.

Вiн прийшов увечерi з полумиском кашi, посеред якої спливав золотом шмат масла. Поставив менi на колiна. Сiв навпроти i спостерiгав, як я їм. Я намагалась не поспiшати — в менi ще було достатньо гонору аби не виказати свого страху i нестримного вiдчуття голоду. Була вже нiч, коли вiн поставив кришку роялю на мiсце i жестом показав менi, що треба сховатись. Я залiзла у сховок. За кiлька хвилин сюди увiйшов солдат з ночвами, наповненими теплою водою. За ним йшла Матильда — наша сусiдка, вона несла рушник. Коротка розмова, смiх. Вiн стягнув гiмнастерку, певно, збирався митись.

— Пан спатиме тут? — запитала Матильда.

Вiн щось вiдповiв своєю мовою.

— Тут повно щурiв, — сказала Матильда.

Ще якийсь рух — i все стихло. Я почула, як вiн зачиняє дверi. Почула, як вiдсувається кришка роялю. Вiн пiдпер її табуреткою, зробивши щось на зразок ширми i поставив ночви, кивнув менi i вiдiйшов до вiкна, вiдвернувся, закурив.

Я давно не бачила теплої води. Занурила в неї руки. Потiм менi стало байдуже, що вiн замислив — почала митися, соромлячись того, що вода в ночвах поволi стає брудною.

Вiн стояв, не обертаючись, i курив цигарку за цигаркою. Потiм розстелив на канапi свою шинель. Кивнув менi — «лягай». Канапа була вузька. Пiд нею я сховала свiй патичок. Я лягла i одразу заснула...

...Який у мене iнтерес, крiм звичайної цiкавостi, до цих, таких рiзних i водночас однакових людей? Вiн, цей секрет, схований пiд оксамитовою обшивкою моєї старої скриньки. В нiй я зберiгаю рiзнi давнi i дорогi серцю дрiбнички — скалку свого першого срiбного люстерка, рожеву стрiчку, що давно втратила свiй колiр, лист зi шпиталю вiд батька, який надiйшов пiзнiше, нiж вiн сам повернувся додому калiкою, обручку матерi, за яку вимiняла склянку молока у Матильди i яку менi наступного ж дня повернув ТОЙ чоловiк. Це позачасове смiття нiкому не цiкаве, тому i зберiгається так довго.

Якось Альфред подарував менi iншу скриньку — зi срiбною iнкрустацiєю, я користувалася нею, а цю сховала в шафу, щоб не загубилася. Вона супроводжувала мене у всiх життєвих пертурбацiях. Пiд затертою оксамитовою обшивкою, якщо обережно пiдчепити її нiгтем, лежить жовтий клаптик цупкого паперу — вiдiрваний клаптик вiд пачки трофейних цигарок. Вiн рясно списаний чорнильним олiвцем. Цей папiрець писав ТОЙ чоловiк перед тим, як його поставили до стiнки. Стiнки мого будинку, якраз пiд моїм вiкном. А папiрець кинув менi в подiл сукнi той самий офiцер, через котрого i трапилося те лихо. Нiс у нього був розбитий, а пiд обома очима синiли кола вiд прямого удару в обличчя. Якби не цей удар, не було б нiякого розстрiлу.

...Я осмiлiла i почала спускатися вниз на подвiр'я. Ходила помiж чужих людей, до яких у мене не було ненавистi. Старий Пауль, чоловiк Матильди, сказав, що ми самi виннi i тепер маємо все починати спочатку. Тодi я вже була пiд захистом ЙОГО пильного погляду, вiдчувала, що страху бiльше немає, що вiн захистить мене. Так i сталося, коли офiцер пiдстерiг мене в клунi. Накинувся, обдаючи запахом тютюну i шнапсу, але нiчого не встиг. Зчинилася бiйка. Збiглося купа народу. Мого захисника повели до стайнi i заперли там на нiч. Офiцер негайно кудись поїхав. Солдати дивились на мене спiвчутливо. Я нiчого не розумiла. Нiчого... Крiм того, що можу втратити його. Вранцi офiцер повернувся i помахав перед носом вартових якимось папiрцем. А потiм вивiв його зi стайнi i поставив до тої стiни.

...Я весь день просидiла бiля тiла, намагаючись прибрати з обличчя липке волосся, щоб воно не лiзло йому в очi. Вiн лежав, мов живий. Менi дозволили поховати його на нашому кладовищi. Це ще одна причина, чому я повернулася сюди, в свiй Нововес...

Офiцер, котрий пiсля цього випадку втратив до мене iнтерес, просто кинув менi записку, промовивши поганою нiмецькою: «Вiтання з того свiту!» — i розсмiявшись, швидко пiшов геть, нiби боявся отримати ще один удар — саме з того свiту...

Кiлька рокiв я просто ховала цю записку, не наважуючись поглянути, що в нiй. Боялася побачити почерк, адже почерк людини — то її сутнiсть. Ще кiлька довгих рокiв менi здавалося, що Альфред спостерiгає за мною щойно я торкалася старої скриньки. I я робила вигляд, що перебираю свої «священнi дрiбнички», а потiм взагалi припинила це робити.

Змогла пiдчепити нiгтем той оксамит лише рокiв через десять, коли звикла жити так, як жила. Ось тодi я й дiстала з-пiд обшивки той клаптик цупкого паперу. Минуло ще багато днiв, коли нарештi змогла милуватися чимось iншим, крiм рiвного калiграфiчного почерку — незнайомими лiтерами i вiдстанями мiж словами, якi говорили менi бiльше, нiж цi незнайомi лiтери.

Згодом, коли Альфред став зовсiм немiчним, я наважилася на спробу «розшифрувати» фiлiгранне мереживо лiтер i наштовхнулася на те, що то була нiкому не знайома мова! Звiсно, я нiкому не показала той папiрець — просто скопiювала текст на Ундервудi — так, щоб лiтери були схожi на оригiнальнi, i вiднесла до свого знайомого антиквара, котрому сказала, що це уривок тексту з книги — родинної релiквiї, яка розсипається в руках, i що менi необхiдно перекласти кiлька абзацiв для дипломної роботи Марiї, котра пише трактат про лiтературу народiв свiту. Словом, наплела три купи гречаної вовни...

Гер Фрiш довго вдивлявся в текст i нарештi глибокодумно пробурмотiв:

— Ну, якщо ваша родина походить вiд гуситiв, швидше за все, цей текст слов'янського походження. Але точно — не росiйського i не чеського...

Вiн живо зацiкавився «книгою» i почав умовляти мене продати її за будь-яку цiну. Я обiцяла подумати i вискочила з крамницi, мов ошпарена. Зрозумiла, що то була мова ЙОГО країни i що менi навряд чи вдасться знайти тлумача, котрому могла б довiритись...

Усi наступнi роки, аж до сьогоднi, я нiяк не могла пiдступитися до цiєї теми — нiколи i нiде не зустрiчала українцiв! Тепер вони прийшли до мене самi. Я навiть не сподiвалася на такий дивний збiг обставин наприкiнцi життя, коли той клаптик перетворився на дещо iрреальне. Але сприйняла це за знак долi. I за свiй борг перед тим, хто подарував менi моє єдине дитя. Адже це було його останнє слово. Яким воно було?..

Тому я i спостерiгаю за своїми постояльцями. I вирiшую, до кого могла б звернутися з такою незвичною для старої жiнки справою. I поки що нiчого не вирiшила. Можливо, просто боюся здатися смiшною. З вiком я стала надто боязка i недовiрлива. Я навiть не впевнена в тому, чи дiйсно хочу прочитати те послання — тепер уже до вiчностi...

...Мої постояльцi, напевно, гадають, що я дурна: у мене немає нагальної потреби тримати у себе цю купу людей. Менi всього вистачає. Швейцарський банк працює безвiдмовно. Вироби з фiрмовим клеймом марки «Альфред Шульце» кочують по свiту, їх купують на аукцiонах, виставляють в музеях. Тiльки для кого це все?..

Вони, цi люди, навiть не здогадуються, що я знаю про них набагато бiльше, нiж вони можуть уявити. Так буває: зацiкавлений стороннiй спостерiгач за мить уловлює тi нюанси, якi якраз хочеться приховати. I чим бiльше хочеться приховати, тим яскравiше вони кидаються в очi сторонньому. Такий от парадокс. Але як обрати з-помiж них того, хто був би гiдний моєї таємницi?

Якби мене запитали, хто вони, цi квартиранти, я б сказала — вони невдахи, котрi старанно вдають iз себе успiшних i щасливих людей, що нарештi вирвалися на волю. I менi їх шкода. Усiх. Без винятку! Є люди, якi проживають не своє життя. Це розумiєш одразу, варто лише поглянути на їхнi обличчя.

Як чоловiк з лицем вiчно слухняного вiдмiнника стає успiшною респектабельною людиною, котра з виглядом знавця може судити про все на свiтi? Копни глибше i зрозумiєш, що стартував вiн завдяки сприянням заможного татуся або якого-небудь впливового товариша, котрий потягнув його за собою, мов голка нитку. Спадок i мiсце народження вирiшують його долю, яка загалом мала б бути досить пересiчною, судячи з виразу обличчя i... реплiк, якi вiн подає за столом: «Коли я стрiляв крокодилiв у Пiвнiчнiй Австралiї...» або «Португалiя не має нiчого спiльного з Новою Зеландiєю!».

Кажучи так, я маю на увазi свого першого «пiддослiдного» (нехай вже Господь менi пробачить за таке нечемне визначення!) — про чоловiка фрау Сонi. Вiн перший лише тому, що приїхав сюди ранiше за iнших. Можна сказати, вiн та його дружина — старожили мого будинку, хоча всi мешкають тут не бiльше двох рокiв. Отже, цей чоловiк увiйшов першим i одразу менi не сподобався. Я достатньо знаю людей, щоб довiряти своєму першому враженню.

На перший погляд вiн виглядав респектабельним, упевненим у собi i досить перебiрливим. Я провела його до кiмнат, якi вiн хотiв винайняти, i побачила в його очах зверхнiсть i незадоволенiсть, яку зазвичай виказують iноземцi з пострадянських країн, що вперше потрапляють у будь-яке нове мiсце. Вони скрiзь шукають пiдступу i омани. Вiн принюхався до повiтря i попросив винести вазони з квiтами, адже, як зауважив, мав алергiю. Провiв пальцем по столу, виявляючи пил, якого там не було. Ще раз перепитав цiну. Знизав плечима i зморщився. Хоча я бачила, що кiмнати йому сподобались. Це теж легко було визначити якраз через те саме незадоволення: чим бiльше вони його демонструють, тим зрозумiлiше, що побачене подобається. Такий от парадокс. Потiм була пауза, пiд час якої я вирiшила вiдмовити у квартируваннi. Але не встигла нiчого сказати, як вiн покликав дружину, котра сидiла в авто.

Увiйшла фрау Соня... I я не вiдмовила. Вона була в чомусь сiро-рожевому — моє улюблене поєднання кольорiв. Сiрою була шифонова сукня, рожевим — атласний пасок на талiї. Бiляве невагоме розкуйовджене вiтром волосся окреслювало блiде загострене личко з великими прозоро-акварельними очима. Вуста — без штриху помади — були соковитими, мов у дитини.

Я так точно змальовую її тому, що її вигляд i деяка зворушлива старомоднiсть нагадали мене... мене саму в її роки. Нiби побачила себе такою, якою вже важко уявити. Але, вiдверто кажучи, привернула мою увагу не лише її схожiсть зi мною. Я помiтила на її шиї тонкий ланцюжок фiлiгранного i незвичного плетiння. На ньому висiло мiзерне срiбне яблучко, воно було, мов справжнє, нiби зiрване в райському саду...

Дивно, але з вiком я почала краще бачити! Якби у мене були рiднi i близькi, я б, напевно, жартувала з ними про те, що скоро помру, адже зiр i слух загострюються у старих перед останнiм сплеском молодостi, яка переходить в юнiсть, а потiм — в дитинство. Тобто старечий маразм.

Так от. Цей ланцюжок я оцiнила досвiдченим оком в п'ять тисяч, не менше! Адже його плетiння, як я вже сказала, було незвичним: вiн був таким тоненьким, мов шовкова ниточка, а попри це кожна його ланка була якимось дивом вивернута в протилежний бiк вiд iншої i це створювало iлюзiю невагомого свiтiння. Нiби ланцюжок було намальовано на шиї тонким пензлем, вмоченим в люмiнесцентну фарбу. Це остаточно пiдкорило мене. Я навiть трохи поступилася цiною, коли чоловiк перепитав її вчетверте.

Так вони з'явилися в моєму будинку.

А згодом усi кiмнати заповнились iншими мешканцями. Усi вони проходили крiзь мiй погляд, як крiзь променi рентгенiвського апарата. Таке теж буває в моєму вiцi. Старiсть i самотнiсть роблять з людини високочуттєвий прилад.

...Тетяна. Високi вилицi, погляд з поволокою, очi завжди трохи примруженi, нiби вона дивиться на яскраве сонце, вуста складенi рурочкою. Коли йде, тримається надто прямо i похитує стегнами, нiби несе на головi важку книгу. Так учать ходити панянок iз заможних родин. Кожен жест — мов змах крила. Говорить хриплуватим тихим голосом, трохи розтягуючи слова.

Жiнка в образi, з якого досить чiтко читається її минуле: неповна i неблагополучна родина i шалене бажання вирватись в iнший свiт, бути не такою, як iншi. Такi дiвчатка в юностi економлять на їжi, щоб купити собi фiрмовi речi чи парфуми. Якось я бачила, як Тетяна повертається з роботи — а працює вона в клубi гера Краузе — самотня, втомлена хода, розмазана помада на вустах. У неї тут було трiйко перспективних залицяльникiв з мiсцевих, але, певно, вона має iншi плани.

Тетяна завжди щось наспiвує. Я знаю, що вона тут не затримається надовго, просто не вiдступить вiд образу, який передбачає незвичайну долю, мандри, успiх. Принаймнi цього прагне вона. Можливо, так i станеться.

...Родина фрау Вiри. Так, це її родина, а не його — гера Романа, адже вiн сам, мов дитина. А Вiра — керманич i будiвничий. Типова нiмецька гретхен з манiакальним прагненням чистоти i порядку. Жiнка, що давно не дивилась на себе в дзеркало так, щоб погляд проник глибше поверхнi шкiри. Якби вона могла бачити те, що побачила я, впускаючи її в помешкання, то злякалася б звалищу нездiйснених бажань, що накопичились в її непогано влаштованому органiзмi. Її обличчя i зачiска бездоганнi, мов тi обруси, якi вона прала i прасувала ледь не щодня. Але це не могло приховати вiд мого зору повiльного внутрiшнього згасання. А приблизно через рiк я несподiвано помiтила, що ця красива, елегантна i така прохолодна жiнка... проковтнула свiтляка. Так я завжди характеризувала свої тимчасовi романи i захоплення (нагадаю: мiй чоловiк був старший за мене на тридцять рокiв, ну i я...). Вона могла дурити кого завгодно, та тiльки не мене. Але дурити їй, за великим рахунком, не було кого. Адже чоловiк дурив її, а тому не зосереджувався на внутрiшньому станi дружини.

Якось заїхавши на автозаправку перед в'їздом до столицi (я тодi їздила на виставку ювелiрних прикрас), побачила гера Романа в синьому комбiнезонi i жовтому кашкетi зi знаком фiрми. Вiн сидiв на стiльчику бiля мийного павiльйону i дивився вдалечiнь вiдстороненим поглядом. Вiн мене не помiтив. Я поквапилась вiд'їхати...

Того ж вечора вiн, як завжди, приїхав додому в своєму бездоганно випрасуваному дружиною костюмi i, як завжди, кинув до мене кiлька чемних фраз про переваги навчання в нiмецьких унiверситетах, де студенти не прогулюють лекцiй, а професура не бере хабарiв i таке iнше. I додав, що в повiтрi вже пахне весною...

Їхня донька Марина — бiлолиця, волоока красуня, з дивним виразом трохи розкосих очей, живе своїм життям. Перший рiк я не чула вiд неї жодного слова, крiм ввiчливих «добридень» чи «дякую».

— Дiвчинцi важко адаптуватись, — пояснила менi фрау Вiра. — Забрали її з першого курсу унiверситету, тепер має вступати тут, до батька на курс, нервується. Але тут — перспективи. Скоро зрозумiє.

Дiйсно, через якийсь час Марина повеселiшала. А чотири характернi синцi на литках — я їх бачила, коли вона пiднiмалась по сходах — красномовно сказали менi, що дiвчинка адаптувалась. Можливо, не так як хотiли її батьки.

У цiлому iснування цiєї iнтелiгентної родини на перший погляд здається гармонiйним. Насправдi достатньо почути їхнi розмови, ба, навiть не розмови, а iнтонацiї, щоб скласти парi (от тiльки немає з ким!), що цiй трiйцi давно настав край. Добре знаю цi iнтонацiї. «Налити чаю, любий?» — «Дякую, досить, кохана...» — «Чудова погода, чи не так?» — «У повiтрi пахне весною...».

Я знаю...

Оксана... Типова заробiтчанка без особливих прикмет, крiм однiєї: отримувати грошi i фанатично щомiсяця переказувати їх на свою батькiвщину. Таких жiнок завжди можна вирахувати у будь-якiй, навiть багатотисячнiй юрмi за однiєю ознакою — у них закам'янiлi вирази облич. Навiть коли вони посмiхаються, очi залишаються зосередженими. Їм до всього байдуже. У роботi вони можуть абсолютно все i дiють вправно i вперто, мов роботи, в яких є лише одна мета: заробити i вiдiслати додому грошi. Вони готовi перегортати гнiй, збирати полуницi з ранку до ночi пiд палючим сонцем, доглядати невилiковних хворих, мити, чистити i драїти тисячi пiдлог. I терпiти, терпiти, терпiти.

Безкiнечно i мовчазно терпiти.

Власне, це терпiння нiчим не вiдрiзняється вiд того, що вони переживали на батькiвщинi. З одного рабства вони потрапляють в iнше. Я розпитувала Оксану про її життя — воно було суцiльним терпiнням. У якому лише кiлька перших рокiв шлюбу тимчасово зблиснули надiєю на iнше. Такi жiнки iснують тiльки в постколонiальних країнах i на Сходi. Їх нiхто не жалiє. Їх просто використовують. Як на мене, це найбiльший грiх. Хоча i я не свята — плачу їй менше, нiж могла б...

Максим оселився тут останнiм. Пустила його з чистої цiкавостi: саме такої людини не вистачало в моєму «пасьянсi». З першого ж погляду було зрозумiло, що хлопець непростий. Таким складно змиритися зi свiтом, не пiдкоривши його. Їм завжди необхiдно рухатися швидко i в рiзних напрямках, нiби заплутуючи слiди, збиваючи всiх з пантелику.

Максим весь час пише. Свiтло в його кiмнатi горить до ранку. Зараз таких фанатикiв мало. А вiн фанатик, це точно... Останнiм часом вiн ходить сумний, зосереджений. Менi здається, я знаю чому — йому треба рухатись. Рухатись далi, а вiн застряг тут нiби в бермудському трикутнику. Я знаю, атмосфера нашого передмiстя розслабляє, вона для таких старих, як я. Молодим тут нiчого робити. Я сказала йому про це. Вiн поглянув похмуро i вiдповiв, що не знає, куди рухатись i додав:

— Якщо ви не проти, фрау Шульце, я зроблю на задньому дворi маленьке аутодафе.

— Що ви маєте на увазi? — запитала я.

— Вогнище. Воно горiтиме швидко, а потiм я все приберу. Попрошу Соню i вона посадить там квiти...

Менi стало його шкода. Я зрозумiла, що вiн збирається спалити свої рукописи. Звiсно, заборонила. Сказала те, що в таких випадках може сказати стара людина — про те, що у нього все ще попереду i таке iнше. Вiн посмiхнувся i несподiвано запитав:

— Як ваше iм'я, фрау Шульце?

Вiн був єдиний, хто запитав про це.

Я дозволила йому називати себе скороченим iменем — Лора.

— Лореляй? — уточнив вiн.

I процитував рядки з Гете...

...Мiй ковчег дав трiщину пiсля того, як ми вiдправили труну з нещасною Оксаною на батькiвщину.

Ця подiя прорвала потаємну запруду. I вона прорвалась — нестримною потужною хвилею. За мiсяць я лишилася тут сама. Менi пропонують продати будинок i перейти на державне забезпечення. Не знаю. Можливо, варто так зробити...