Я знаю, що ти знаєш, що я знаю

Вiра. Вершки з полуницею

— ...Чи я розповiдав тобi про свого дiда, люба? Хiба нi? Дивно. Я вважав, що ти вже чула цю iсторiю. Чомусь вона здається менi подiбною до нашої. А, можливо, я переживаю її за свого дiда. Є в цьому щось на генетичному рiвнi. Напевно, дiд передав менi любов до своєї киянки у спадок i я мушу прожити її в iншiй iнтерпретацiї. Щасливо. Адже його киянку розстрiляли в сорок третьому...

— Розстрiляли?!

— Так. Вона виявилася пiдпiльницею.

— I твiй дiд не мiг її врятувати?

— Нi... Це досить дивна iсторiя, вiн розповiв її менi майже перед самою смертю. Я слухав його в пiввуха, бо ж тодi це здалося менi несуттєвим, а якщо чесно — просто якоюсь вигадкою. Лише дивувався, яка буйна фантазiя розвинулась у стариганя: вiн розповiдав i його очi, вже вицвiлi i нiби повернутi поглядом всередину себе, сяяли коханням. Тiльки тепер я розумiю, що вiн казав правду. Адже часом у життi трапляється таке, чого не може передбачити найвигадливiший письменник.

Словом, iсторiя така. У тридцятих роках мiй дiдусь мав довге вiдрядження до Києва. Вiн вивчав давньослов'янську архiтектуру, писав по нiй наукову працю. I доволi часто бував у СРСР. Отже, одного дня на вулицi... м-м-м... забув, як вона називається... щось пов'язане з хрещенням...

— Хрещатик?

— Точно! Так от, там вiн зустрiв дiвчину в бiлих шкарпетках. Чомусь цi шкарпетки найбiльше зворушили його. Вiн попросив її провести його до Успенського собору. Виявилося, що дiвчина вивчала в школi нiмецьку, чудово його зрозумiла i погодилась стати його гiдом. Дiд пробув у Києвi бiльше призначеного часу. Це було, за його словами, шалене кохання. Таємне, сповнене пересторог i вiдчаю. Дiд навiть хотiв одружитися. Але дiвчина несподiвано зникла. Вiн шукав її. Страждав. Але згодом змушений був поїхати нi з чим. А вже пiд час вiйни вiн, як фахiвець, займався експертизою картин та iнших матерiальних цiнностей, що були на окупованих територiях. Так вiн знову опинився в Києвi. I знову кинувся на пошуки коханої. I, уявляєш, доля знову звела їх! Вiн неймовiрно здивувався, коли, завiтавши до кабаре — так, так, в окупованому мiстi дiяли i кабаре, i театри, i виставки! — вiн побачив, що вона працює в ньому офiцiанткою. З'ясувалося, що тодi, в кiнцi тридцятих, вона змушена була виїхати з мiста: одруження з iноземцем було для радянської комсомолки не тiльки неможливим, але й небезпечним. А тепер воно стало небезпечним для нього, нiмця. Проте вони знову почали зустрiчатися. Вона навiть переїхала на його квартиру. Поводилась, як господиня, приймала гостей — рiзних вiйськових посадовцiв i, як розповiдав дiд, чудово спiвала, причаровуючи кожного, хто заходив у гостi. Звiсно, що свої вважали її нiмецькою пiдстилкою. Дiд готував для неї документи на виїзд до Австрiї, де у нас був родовий маєток. Його не полишала думка про одруження, про дiтей. Вiн ненавидiв вiйну. А потiм її арештували i розстрiляли. Виявилося, що вона працювала на пiдпiлля i, причаровуючи гостей, примудрялася скопiювати якiсь важливi документи чи мiж iншим вивiдати вiдомостi про пересування вiйськ або наближення вiйськових операцiй. Друг дiда допомiг йому негайно виїхати на батькiвщину. Потiм дiд втiк до Португалiї, згодом одружився, повернувся до Нiмеччини, помер старим — йому було дев'яносто. Але коли вiн розповiдав про свою київську Марусю, його обличчя сяяло, мов у немовляти. Вiн сказав, що не бачив гарнiших жiнок, нiж тодi, на — як ти сказала? — Хрещатику...

Вiра дивилась, як ворушаться губи Рiхарда, пiдшуковуючи слова, як вiн намагається говорити повiльно, щоб вона добре розумiла кожне слово. I вона розумiла, хоча ще не зовсiм досконало вивчила нюанси мови. Водночас, уважно слухаючи його, Вiра уявляла себе на пароплавi, що пливе у вiдкритому морi i дивувалася тому, що встигла заскочити на цей останнiй корабель, не маючи квитка.

Навiть не уявляла, що здатна на подiбну авантюру. Але хiба це авантюра? Вiра жахалася тої думки, що всього цього могло не бути. I вона прожила б життя без любовi. А точнiше — сприймала б за неї те, що мала протягом двадцяти рокiв шлюбу з Романом Iвановичем. Усе в цьому шлюбi було надто правильно, надто прагматично.

Вiра поглядала у велике вiкно турецької кав'ярнi (чомусь у цьому передмiстi було багато туркiв i вони варили найсмачнiшу каву), по якому стiкали тонкi ниточки весняного дощу, i вiдчувала, що з її серця спадає луска. Воднораз її мучило почуття провини i не лише через те, що зраджує свою родину зараз, саме в цю мить. Її провина була набагато глибшою. Вiру мучило сумлiння, що скривдила всiх давно, вiд початку. Ще тодi, коли обрала для себе таку зручну колiю — вийшла замiж за надiйного, але не коханого чоловiка. Що згодилась приїхати сюди в пошуках кращого життя, нiби це краще життя залежало вiд змiни мiсця. Хiба могла знати, що воно, це «краще», прийде зовсiм не так, як вона планувала.

Рiхарда зустрiла випадково — просто на вулицi. Вiдпрацювавши свiй номер (виконувала соло на скрипцi пiд час якогось свята на майданi), вона спустилася в натовп, купила собi величезну склянку збитих вершкiв зi свiжою полуницею i переходила вiд однiєї ярмаркової ятки до iншої, роздивляючись вироби народного мистецтва, зупиняючись бiля численних розважальних майданчикiв, де виступали iншi музиканти чи клоуни.

Тодi — вона це точно пам'ятає! — її душили сльози. На тлi загальних пустощiв вона ще гострiше вiдчувала, що її життя проминуло. Проминуло так швидко, що вона не встигла спам'ятатися. Тепер на неї очiкує старiсть у чужiй країнi. Звiсно, вона, Вiра, до кiнця днiв усiляко пiдтримуватиме те, що має. Щоденно прати скатертини, прасувати i крохмалити простирадла, бездоганно накривати стiл, опiкуватися чоловiком i донькою. Дочекається онукiв i буде доброю бабусею. Як була доброю дружиною i непоганою матiр'ю. Усе йде, як треба. Щойно вона змусила себе посмiхнутися цiй думцi, як хтось штовхнув її, та так, що велика паперова склянка з вершками перевернулася на костюм якогось чоловiка, котрий так само, як i вона, задивився на виступ акторiв мiсцевого театру.

Вiра заклякла, адже досi страшенно боялася нiмцiв. Вони здавались їй суворими, нудними, прагматичними, а головне — в разi будь-якої неприємностi одразу ж викликали полiцiю.

З тої склянки все й почалося. Тепер Рiхард наполягає жити разом. I ця пропозицiя досить серйозна. А вона не здатна нiчого вирiшити. Нiчого.

Якби Вiра могла б хоч комусь розповiсти про чоловiка, якого так несподiвано зустрiла на своєму шляху, якби вона могла назвати його своїм, вона б сказала так: «Вiн — єдиний в усьому свiтi. Таких я нiколи не зустрiчала. Навiть на вiдстанi. Навiть у кiно. Я знаю, про що кажу! I, повiрте менi, це не захват дурненького дiвчиська. Це досвiд. Досвiд тисячi лiт самоти...». Тепер вона могла зiзнатися, як довго чекала на нього! I при тому — нiчого не робила, щоб знайти! Зовсiм нiчого. Мов увi снi, проживала життя добропорядної жiнки, котра багато чого «мусить», мало що «може» i зовсiм нiчого не «хоче». А чого можна прагнути, якщо все склалося так, як склалося, i не треба, як кажуть, шукати добра вiд добра. Але в глибинi єства, як у кожної з подiбних добропорядних матерiв сiмейства, у неї виникали фантазiї на тему великого i нездiйсненного кохання. I цi фантазiї були надто високими, аби справдитись. Адже — не бiльше, не менше! — Вiра мрiяла знайти свого бога. Не того єдиного i всемогутнього, до котрого звертаються у молитвах, а маленького, «свого» — простого i смертного, котрий вiзьме за руку i поведе туди, де знайдеш себе i свiй рай. Але вона нiколи не бачила таких. Навiть здалеку. Довкола неї був усталений i звичний свiт — добре збудований, випещений, налагоджений i непохитний. I багато в чому ця усталенiсть i непохитнiсть — заслуга її рук. I що вона мала робити в такому разi? Лише сприймати все, як є. Але у хвилини вiдчаю, якi бувають навiть у непохитному свiтi, в тi хвилини, коли навiть добропоряднi матерi родин бояться залишитися сам на сам iз собою, адже одразу з усiх щiлин душi полiзе незадоволення, вона молилася: «Господи, покажи менi його! Хоч здалеку, на вiдстанi. Хоч миттю! Але так, щоб я зрозумiла: вiн є, вiн iснує. Якщо вiн навiть i погляне в мiй бiк, я не зроблю жодного кроку назустрiч, тихо пройду повз, не підводячи очей. Я не потурбую його анi рухом, анi поглядом. Не промовлю жодного слова. Тiльки озирнуся здалеку i пiду далi — до своїх бiлих скатертин, обiдiв, обов'язкiв, забираючи собi таємницю його iснування. Проте знатиму, що недаремно живу. I бiльше менi нiчого не треба. Чесно!»

Але вона злукавила. Вона не пройшла повз. Ба бiльше — перекинула на його бездоганний пiджак з сiрого твiду вершки з полуницею! I нехай це було прикрим випадком, збiгом обставин, у глибинi душi Вiра знала: так мало бути. Адже, якщо бути вiдвертою iз собою, вона надто часто i надто пристрасно промовляла ту молитву.

Коли це сталося, вона занiмiла i з її очей самi по собi полились сльози. Вiн злякався. Вiн не знав, що то були давнi сльози, тi, якi вона намагалася приборкати пiд час гуляння. Але привiд для них виявився чудовим: зiпсований пiджак поважного нiмецького пана. Вiн оторопiло i перелякано дивився на зливу слiз на обличчi красивої незнайомки, i дослухався до приємного акценту, з яким вона промовляла: «Пробачте, я не навмисно...». Сльози збiльшили i прояснили її очi, щоки палали, а вуста по-дитячому тремтiли, ледь втримуючи схлип. Не знаючи, як заспокоїти нещасну, вiн, цей пан, взяв з її руки залишки страви i... облив вершками своє друге плече. Жiнка вмить припинила схлипувати. Заклякла, витріщивши очі. Потiм притисла долоньку до вуст (цей жест зворушив його ще бiльше, нiж нещодавня злива) i засмiялась. Смiх був таким самим, як i сльози, — нестримним. I вiн засмiявся разом iз нею. Вона зняла з шиї хустку i почала витирати пiджак, ще бiльше розмазуючи по ньому бiло-рожевi плями. I ще бiльше смiючись вiд цього разом iз ним. Потiм вiн просто зняв пiджак i... запросив її до кав'ярнi. Вони просидiли там до пiзнього вечора. Потiм вона зателефонувала Роману Iвановичу i попередила, що залишається ночувати у фрау Майєр, своєї колежанки, з якою треба обговорити купу невiдкладних справ...

...Сьогоднi репетицiю скасували — в альта, гера Марiєнгаузера, померла дружина. Вона давно i тяжко хворiла i ось тепер — похорон. Це дало змогу зустрiтися з Рiхардом в обiдню перерву i повернутися додому ранiше, нiж завжди.

Дорогою додому Вiра заходила до крамниць i накуповувала рiзнi необхiднi для вечерi продукти: бiфштекси, зелень, якiсь господарчi дрiбнички — зубну пасту, ганчiрки для миття посуду, плетений кошик для хлiба, який давно вподобала. Але купувала все це машинально, не так як би це робила ранiше. Тепер кожна покупка «в дiм» означала для неї початок кiнця цього дому. Кожна куплена рiч викликала у неї сльози, що буквально душили її, щойно вона торкалася таких звичних i буденних дрiбниць. Кожна з них була, як прощання. Навiть рожевi бiфштекси. Навiть морква. А вигляд чоловiчих шкарпеток у галантерейному вiддiлi викликав у її душi цiлу бурю суперечливих почуттiв. Хто тепер купуватиме Роману шкарпетки, краватки, носовички? Спересердя придбала кiлька пар — нехай залишаться йому на перший час...

I хоча Вiра умовляла себе, що нiчого ще не вирiшила i, певна рiч, не вирiшить, але всiм своїм єством вiдчувала, як руйнується її усталене життя — болiсно i незворотно. Через те i намагалася придiлити його останнiм дням якнайбiльше уваги, нiби закрiпити в пам'ятi цей багаторiчний уклад, якого вже нiколи не буде. Адже вже жила iншим. Тому так ретельно i педантично продовжувала прасувати скатертини, до блиску вимивати пiдлогу i по сто разiв витирати пилюку — i все це з такою пристрастю, з якою приречений на страту злодiй викурює свою останню цигарку. Нiби ця звична домашня робота могла вберегти i вiдвернути її вiд можливостi втечi. I що бiльше було цих зовнiшнiх намагань вдати, що нiчого не вiдбувається, то чiткiше i яснiше крiзь цi звичнi клопоти проявлялась iнша реальнiсть — так само незворотна, як i руйнацiя нинiшнього укладу.

Ось вона смажить бiфштекси, старанно робить густий кляр з грецькими спецiями, охайно i рiвно нарiзає заздалегiдь замаринованi баклажани i кожною клiтинкою на кiнчиках пальцiв (якi, власне, в цю мить зануренi в кляр!) вiдчуває, як її рука торкається впадинки мiж Його лопатками, як пальцi занурюються у Його волосся i в цю мить (вiдбивнi шкварчать на пательнi!) її пронизує неймовiрний струм насолоди i вся вона сповнюється вiдчуттям спорiдненостi навiть з Його волоссям, нiби перетiкає у сполучену з її кровоносною системою посудину. Вона рве листя салату, викладає їх на великi тарiлки, кiльцями рiже помiдори, вичавлює на них часник. А насправдi — чує Його запах, точнiше те, як вiн пахне, якщо ткнутися у впадинку мiж плечем i шиєю. Вiн пахне чимось рiдним, знайомим, тим, що не дратує.

Певно, вона збожеволiла, якщо це вже помiтно iншим. Адже нещодавно, зустрiвши її на сходах, фрау Шульце посмiхнулася до неї якоюсь дивною посмiшкою:

— Фрау Вiро, у вас таке обличчя, нiби ви проковтнули свiтляка! Такою ви менi бiльше подобаєтесь. Я радiю, коли бачу довкола щасливих людей... Це зараз рiдкiсть.

Вечеря на столi. Вiра дивиться на годинник. Унизу риплять дверi. Чуються голоси. Тихий — фрау Шульце i голосний бас Романа Iвановича, що виконує свою арiю скоромовкою, без жодної перерви на вiдповiдь:

— Доброго вечора, фрау Шульце! Сьогоднi нарештi дiйсно перший гарний день весни. Я вас вiтаю. Мої студенти наче подурiли — аж троє вагiтних на курсi! Уявляєте?! Моя дружина вже вдома? Як ваша нога? Заходьте до нас на чай.

Кроки нагору. Дверi вiдчиняються. Вона йде назустрiч. Цьом-цьом...

— Нормально доїхав? Як студенти?

— Чудово. На курсi аж чотири вагiтнi! Сьогоднi нарештi справжнiй весняний день.

— Мий руки. Вечеря на столi.

— Як Марина, приїде сьогоднi?

— Дзвонила, попередила, що лишається у Реґiни ще на тиждень. У дитини купа справ.

— Щось менi не подобається ця її нова подруга.

— Ну що вдiєш... Принаймнi вона влаштувала дiвчинку в банк.

— Як в оркестрi? Поховали фрау Марiєнгаузер?

— Так.

— Як тримався Вiльгельм?

— Пристойно. Але повiдомив, що скоро вирушає до дiтей в Австралiю. Що йому тепер тут робити?..

— М-так-с... Бiда.

Роман сидiв за столом, розгладжуючи рукою скатертину в очiкуваннi, коли дружина покладе на його тарiль страву. Вона поклала бiфштекс. Вiн нахилився, розглядаючи цей витвiр кулiнарного мистецтва, нiби йому запропонували засвiдчити натуральнiсть художньої мiнiатюри давнього майстра. Вiрi навiть здалося, що в його оцi стирчить лiнза збiльшувального скла, а ще вона звернула увагу на його трохи посивiлу макiвку — найнезахищенiше мiсце... I несподiвано вiдчула легесенький укол нiжностi до цiєї давно знайомої макiвки, на якiй вперше помiтила сивину. Нiжностi, котра спалахнула i пробилась крiзь нашарування двадцяти рокiв спiльного життя. Нiжностi, котра виникла вперше. I, вже певно, востаннє. Вона вiдчула її ще й тому, що знала про наближення фiналу. I, напевно, то був останнiй спалах перед тим, як всьому згаснути i перетворитися на спогад. А Вiра волiла мати їх, цих спогадiв, якнайменше! Але, як на грiх, ця безборонна макiвка засяяла перед нею, аби навмисно закарбуватися в пам'ятi i випливати з її потаємного куточка у найневiдповiдну для того мить.

I Вiра несподiвано для себе зробила те, чого нiколи не робила: нахилилась i поцiлувала цю макiвку, яка при наближеннi здалася зовсiм хлоп'ячою — iз смiшним завихренням волосся довкола острiвця, який вже почав лисiти. Роман Iванович скинувся нiби на нього впала гаряча крапля. Здивовано поглянув на дружину i пробурмотiв: «Ну-ну...». У цьому «ну-ну», вимовленому поблажливо, вiдчувалася нiяковiсть, нiби щось порушило церемонiю родинної вечерi. Нiби вони зайнялись коханням прямо на бiлiй скатертинi посеред салату i бiфштексiв. Вiра теж знiяковiла, поквапилась грайливо i невимушено поплескати чоловiка по плечi i почала збирати посуд. За годину Рiхард чекатиме її бiля скверу в своєму авто — сьогоднi у них призначена зустрiч з його матiр'ю.

Вiра сiла перед дзеркалом, пiдфарбувала губи i вiї, розкидала на диванi кiлька суконь — в якiй пiти?

Роман лiг з газетою на лiжко, примруживши очi.

— Буду пiзно, — невимушено сказала Вiра, зачиняючи дверi. — У нас неформальнi збори у фрау Мерх — треба вирiшити ким замiнити гера Марiєнгаузера.

Роман спроквола кивнув. На його обличчi блукала вiдсторонена посмiшка.