Я знаю, що ти знаєш, що я знаю

Соня. Ящик пiд рядниною

Соня прокинулася з тривожною думкою про те, що Саня любить її менше, нiж вона його.

Соня розплющила очi i почала рахувати кiлькiсть лагiдних слiв, якi вони говорили одне одному останнiм часом. I дiйшла жахливого висновку: вона говорила їх втричi бiльше!

Соня почала аналiзувати ситуацiю. З одного боку, мiркувала вона, у чоловiка просто не вистачає часу на нiжностi. Вiн важко працює, втомлюється, а в неї купа вiльного часу. I цей час вона витрачає на дурницi. Такi, як зараз: зранку рахувати слова і вигадувати проблеми! Але хiба вона винна, що стала для Санi ось таким нiкчемним додатком? Вони домовились одразу: всi сили кинути на кар'єру чоловiка, а з нею, Сонею, вирiшать пiзнiше, коли впевнено стоятимуть на ногах. Домовились ще тодi, коли iноземна компанiя, в якiй Саня працював програмiстом, вiдрядила його на три роки до Праги. Там вони й вирiшили: перша увага на Саню. Кiнцева зупинка: Америка, куди Саню тягнуло, мов магнiтом. Тепер вони сумлiнно виконують цю програму. Але саме сьогоднi вранцi Соня ясно вiдчула, що в цiй програмi стався збiй. Рiч навiть не у кiлькостi нiжних слiв...

Соня поглянула на чоловiка, що спав поруч. Скоро вiн, мов ошпарений, пiдхопиться з лiжка, забiгає по кiмнатi, на ходу жуючи канапку, поголиться i поїде в мiсто на роботу, а вона залишиться сама. «Привiт-бувай!»...

А що робитиме вона, Соня? Напише коротенькi повiдомлення подругам на сайтi однокласникiв — «погода повертає на тепло», «купила насiння — саджатиму флокси», «у нас все добре» i т. п. Потiм прибере в кiмнатi i спуститься в сад: уже час очистити від смiття клумби i грядки, сходить до квiткової крамницi по саджанцi, зварить обiд, який сама ж i з'їсть, адже Саня приїжджає з роботи ситий, а пiсля сьомої взагалi нiчого не вживає. Потiм вiн сяде за комп'ютер, а вона втупиться в телевiзор i подумає, що день проминув добре. Так було в Чехiї. Так є в Нiмеччинi. З тiєю рiзницею, що Чехiя надихала, а Нiмеччина пригнiчує.

Соня могла блукати старою частиною Праги цiлий день, а тут боялася зайвий раз ступити за порiг будинку фрау Шульце. Прага — то був її маленький втрачений Львiв. Стара брукiвка i аромат кави, вузькi арки, через якi вона потрапляла у дворики з розвiшаною бiлизною, з вазонами червоних квiтiв на вiкнах i балконах, з перегукуванням сусiдiв, фантасмагорiя камiнних облич у заглибинах еркерiв чи не на кожному будинку — звiрi, птахи, риби, святi... Вивiски — «Синiй кiнь», «У короля», «Бiлий лицар». Майже, як у Львовi — «Гасова лямпа», «Смачна плiтка», «Панi Францiшка», «Крива липа»... Там, у Празi, вона була своєю, а тут почувалася самотньою, зайвою, нереалiзованою, грубим недолiпленим кавалком, додатком до якогось мiфiчного майбутнього, в якому їй так само може не бути мiсця.

...Соня тихо вислизнула з-пiд ковдри, накинула на нiчну сорочку старе пальто i, намагаючись не рипiти паркетом i сходами, спустилася до саду.

На стежцi, вкритiй весняною памороззю, чорнiли вологi вiдбитки нiг — дехто з сусiдiв уже вирушив на роботу. Так i є. Ось повз будинок промчав Максим на своєму мотоциклi. Соня поморщилася вiд реву мотору, який споров такий тихий ранок. Соня сiла пiд деревом бiля садової дiлянки, яку видiлила їй фрау Шульце. Уранiшня паморозь лежала на чорнiй землi i перших травинках, мов срiбна марля. За пiвгодини її злиже сонце. Так колись воно злиже i Соню. Не залишить вiд неї навiть спогаду. Вiд веселої, нiжної, доброї Сонi, котра готова ось так, як ця паморозь, вистелитися землею, напоїти її собою i тихо зникнути. I душа її така ж тонка, як ця срiбна марля.

Соня згадала, як вчора Саня нервово запитав: «Чого тобi не вистачає?!». Коли вiн так запитував, Соня губилася i не знала, що вiдповiсти. Адже саме тодi, коли вiн ставив це питання руба, всi її сумнiви, печалi, вагання i незадоволенiсть умить зникали i вона починала докоряти собi, що потурбувала чоловiка своїм дрiб'язковим i нiкому не цiкавим настроєм. Дiйсно, вона мала все. Не працювала, як iншi, жила в чудовiй цивiлiзованiй i спокiйнiй країнi, цiлими днями займалася собою, а це означає: квiтами в саду i прикрасами. Квiтами вона захоплювалася з дитинства, а брошки та кольє почала робити зовсiм недавно — у Празi, коли побувала на французькiй ювелiрнiй виставцi. На нiй було представлено роботи паризького ювелiра минулого сторiччя Рене Лалiка, засновника однойменної торгової марки, яка нинi випускала парфуми в ексклюзивних флаконах. Коли Соня роздивлялася прикраси — фiлiграннi брошки, кольє, браслети, зробленi з емалi, хризопраза, перламутру, смарагда, черепахової кiстки та дiамантiв у виглядi метеликiв, жаб, змiй, птахiв та iншої живностi — вiдчула, як раптом спалахнули пучки її пальцiв так, нiби вiдчули дотик до цих коштовностей, що лежали перед її очима на оксамитових подушечках. Брошки i кольє Рене Лалiка копiювали природу в тому виглядi, в якому вона бачила її в саду чи лiсi. А це поколювання в пучках пальцiв дало зрозумiти дивну рiч: їй самiй закортiло створити щось подiбне. Ба бiльше — звiдкись прийшла думка, що вона знає, як це робиться! Це було осяяння. Звiсно, вона не зможе використовувати золото, дiаманти чи платину — нiяких Сашкових заробiткiв на це не вистачить. Просто спробує зробити щось подiбне з того, що є у продажу чи навiть валяється пiд ногами!

Бiографiя самого мсьє Лалiка також надихала на це. Вiн народився в глухiй провiнцiї, у французькому мiстечку Ай. Єдиною розрадою хлопчика був сад, де вiн спостерiгав, як росте трава i як у травi нишпорять комахи. Коли навчився тримати в руках олiвець, почав робити замальовки. Найбiльше любив чiтко вимальовувати переплетiння судинок на крильцях метеликiв чи на листку винограду. I досяг у цьому ретельному вимальовуваннi такої досконалостi, що згодом змiг вiдтворити цi вiзерунки в каменi. Це було новим словом у тодiшньому декоративному мистецтвi. Свiтська публiка обвiшувалась громiздкими коштовностями, що здушували шиї i зап'ястя панянок, i на цьому тлi ефемернi метелики, тварини i рослини Лалiка викликали культурний шок.

Соня подiбну красу бачила хiба що в природi. Того ж дня, повернувшись з виставки, вона через Iнтернет замовила собi купу книжок з прикладного мистецтва. А коли Сашко запитав, що подарувати їй на день народження, попросила дивнi речi — iнструменти для роботи з камiнням, деревом i металом. Згодом до цього її багатства додалося приладдя для роботи з бiсером, пластмасою i купа «пiдсобного матерiалу» — вiд намистинок, якi вона скуповувала в спецiалiзованих крамницях, до металевих пластин, якi вона вирiзьблювала зi старих смiттєвих бакiв. Потiм вона купила зварювальний апарат, довго вчилася працювати з ним, робила рiзнi дослiди з пайки металу, самостiйно, «методом тику», пробувала синтезувати рiзнi припої для срiбла, латунi чи мiдi. Порозплавляла всi свої срiбнi i золотi прикраси, монети та ложки з виделками — подарунок на весiлля вiд тiтоньки...

Сашко милувався її комбiнезоном, в якому вона ходила по майстернi, зробленiй з горища їхнього тодiшнього помешкання, пiдсмiювався над зачiскою — двома кiсками, що стирчали з-пiд хустки, i нiжно коментував гостям захоплення дружини: «Нехай бавиться!..».

Коли ж настав час переїжджати до Нiмеччини, вони страшенно посварилися через те, що Соня зiбрала в дорогу чималий ящик з усiм своїм причандаллям. Ящик був великий i важкий. Сашко сказав, що бiльше не хоче пiдтримувати її забаганок. Але Соня змусила-таки його забрати ящик з умовою: «Щоб вiн не траплявся менi на очi!».

Соня вiддавалася своєму захопленню лише вдень, а увечерi, до часу повернення чоловiка з роботи, складала iнструменти назад, в ящик i накривала його рядниною. Нинiшнє помешкання було меншим, нiж те, яке їм надали в Празi, i ящик стояв у спальнi. Уночi Соня часто ловила себе на думцi, що не може вiдвести вiд нього погляду, вiдчуваючи те саме поколювання в пучках пальцiв, яке зiйшло на неї на виставцi у Празi. Це означало, що саме зараз, за iнших обставин, їй варто було б скинути ряднину, увiмкнути свiтло i зробити на своїй черговiй «забавцi» ту необхiдну закарлючку, яка надасть їй дихання. Але вона знала, що зможе це зробити лише пiсля того, як випроводить Сашка на роботу, впорається зi своєю маленькою садовою дiлянкою i виконає ще купу необхiдних господарських робiт.

Часом розрив мiж дiйсним бажанням i необхiднiстю робити щось iнше ставав нестерпним. У такi митi Соня не боялася мiста, а навпаки, виходила за межi охайного подвiр'я фрау Шульце i бродила по мiсту, уявляючи, що за рогом котроїсь зi штрассе перед нею вiдкриється краєвид на її колишнiй старий дворик у Львовi на розi Вiрменської вулицi...

...Цього ранку Соня поралася в садку бiля стежки, посипаної дрiбним гравiєм, коли повз неї швидкою ходою, нахиливши голову i натягнувши капюшон спортивної куртки, пробiг молодий турок.

Соня посмiхнулася: натягнув каптур по самiсiнькi очi i гадає, що його нiхто не бачить i не знає, що вiн пiдночовує в цiєї бiдолашної наймички Оксани. Уже краще б вiтався, нiж вдавати з себе чоловiка-невидимку! Соня занурила пальцi в ямку, куди щойно поклала цибулину гладiолуса i, обережно огортаючи її землею, почала думати про те, що вона, попри сьогоднiшню вранiшню розгубленiсть, усе ж таки щаслива людина. Їй не треба гарувати на кiлькох роботах, як Оксанi, не треба шукати втiхи в чужинцiв, не треба пiдтверджувати свою квалiфiкацiю (адже її в неї взагалi немає!), а головне — не треба пiклуватися про майбутнє: воно ясне i прозоре, мов небо в травнi.

Можна думати лише про те, що цiкаво, що навiює iдеї для тiєї роботи, якою займеться через кiлька годин — улюбленої роботи, яку робить лише для себе, а не для якогось гнобителя-господаря. Слава Богу, вона може собi це дозволити. I... слава Санi, що дозволяє їй бути настiльки вiльною, що можна думати про все, що завгодно, а не про здобування хлiба насущного.

Соня почала думати про... Жанну Д'Арк. I думала так: на судi i допитах Жанна вiдповiдала так, як вiдповiдав сам Iсус Христос. Жодного зайвого слова — все просто i мудро. Нiби ВIН сам шептав їй на вухо розумнi i чистi вiдповiдi на хитро сплетенi словеснi пастки, якi розставляли перед нею iнквiзитори. Взагалi, думала Соня, риючи в землi маленькi охайнi ямки i кидаючи туди цибулини, немає бiльшої мудростi i сили, як на несправедливiсть i образу вiдповiдати коротко або взагалi не вiдповiдати. Або вiдповiсти ось так просто, як Iсус вiдповiв Понтiю Пилату на усi звинувачення: «Це ти сказав!» — i бiльше нiчого не говорити. Тодi зло залишиться з кривдником i така гiдна вiдповiдь розгубить його бiльше, нiж тисячi багатослiвних виправдань. I якщо хоч хтось ще раз скаже їй, що вона безтурботна дурепа, як це позавчора зауважила Тетяна, то вона вiдповiсть: «Це ти сказала...», i нехай потiм гадає, що вона мала на увазi. I якщо Саня каже, що вона займається дурницями, нехай вважає так. Вона нiчого на те не скаже, лише сховає на якийсь час рiжки-антенки, як це роблять равлики.

Соня пiдвела очi до Тетяниного вiкна якраз у ту мить, коли спiвачка визирнула з нього iз маскою на обличчi, i Соня злякалася: справжнiй Фантомас! Соня побоювалась Тетяни: такi скрiзь почуваються, як вдома, впевненi в своїй красi i неперевершеностi. Тетяна була з розряду тих жiнок, хто навiть у незнайомiй компанiї чи в чужому будинку «вмощуються на диван з ногами» — i в прямому, i в переносному сенсi. Колись Тетяна завiтала до них в якiйсь мiзернiй справi i Саня запросив її попити чаю, так ця особа просто одразу всiлася на диван, пiдiбгавши пiд себе одну ногу i зiгнувши в колiнi другу. Це Сонi не сподобалося. Було в цiй позi щось непристойне, щось багатозначне. Звiсно, не для неї, Сонi, а для Сашка, котрий одразу почав розважати їх анекдотами, чого ранiше нiколи не робив, адже вважав переповiдання анекдотiв плебейською справою...

Соня кивнула Тетянi i знову занурилася в роботу, i в свої такi рiзнобарвнi думки. I думала: якщо б їй, Сонi, довелося звести рахунки з життям так, як це нещодавно зробив якийсь нещасний, про якого писали в газетi, — викинувся з десятого поверху, — чи було б їй байдуже, що станеться з її тiлом уже пiсля того, як вона буде мертва. З одного боку, думала Соня, вона вже нiчого не вiдчуватиме i не бачитиме, а з iншого — вона ж до тої митi, коли перетвориться на просто тiло, мусить знати, що це тiло може лежати в брутальнiй позi, що його торкатимуться багато чужих рук — слiдчих, медикiв, санiтарiв. Як можна не думати про це, коли наважуєшся на такий крок? I чи не краще в такому разi пiти i зникнути в пустелi, заритися в пiсок i випити отруту? Або кинутися в море? Чи у вогнище? Словом, зробити так, щоб тебе не бачили i не торкалися? Соня обов'язково подбала б про свою оболонку!

— Ох!

У черговiй ямцi, в яку вона залiзла пальцями, була гостра скалка. З пальця пiшла кров. Порiз невеликий, але кров iде. Соня пiдвелась i, затиснувши палець, побiгла до хати. Ледь не збила з нiг стару фрау, котра вийшла в загальний коридор, адже в її кiмнатах почала прибирання Оксана. Соня привiталася.

— Фрау Сон'я, — звернулася до неї стара панi. — Я вже кiлька разiв бачила на вас дивовижнi прикраси... Це срiбло? Вибачте мою цiкавiсть, але де ваш чоловiк купує такi вироби? Я хочу подарувати своїй подрузi щось незвичне...

Довелося зупинитись.

— Хiба вони незвичнi? — здивувалася Соня. — Ви жартуєте?

— У мене немає часу i бажання жартувати. Я завжди кажу те, що думаю.

— Тодi менi дуже приємно це чути, — чемно вiдповiла Соня, — Адже цi прикраси я роблю сама.

— Тобто? — не зрозумiла фрау Шульце.

— Це моє хобi, — пояснила Соня, — У мене такого добра назбиралося багато.

— Ви хочете сказати, що все це ваша робота?! — здивуванню фрау Шульце не було меж, вона навiть присiла в крiсло i Соня нервово затупцювала на мiсцi, мiцнiше затискаючи поранений палець. А фрау Шульце продовжувала повiльно говорити:

— Я знаюся на таких речах, повiрте менi. Мiй чоловiк був найкращим ювелiром у Нiмеччинi! Вiн мав клiєнтiв у всьому свiтi, а деякi роботи зберiгаються в музеях i приватних колекцiях.

Соня чемно слухала, вiдчуваючи, що зараз кров закапає на пiдлогу, яку щойно вимила Оксана. Щоб скоротити час свого перебування перед очима фрау, вона зробила зацiкавлений вигляд, покивала головою, посмiхнулася, мовляв, чудово, так тримати — i повiльно посунулась до сходiв, що вели до її помешкання.

— А ви могли б менi показати цi свої роботи? — не вгавала фрау Шульце. — Повiрте, менi це дуже i дуже цiкаво...

Соня не могла бiльше стояти, зробила лише привiтний запрошувальний жест i почала пiднiматися сходами, чуючи за своєю спиною важкi кроки старої панi. Хiба вона могла знати, що доля може мати i такi важкi кроки...

...Було близько восьмої години вечора. Соня лежала на диванi i перечитувала книжку турецького письменника-нобелiанта. Перечитувала тому, що спочатку ця книжка здалася їй наївною. Переказати її, хоч вона була завтовшки з чотири пальцi, можна було в кiлькох словах: заможний чоловiк напередоднi весiлля закохався в юну родичку i провiв з нею сорок чотири днi у шалених любощах, готуючись до шлюбу з iншою. А пiсля урочистих заручин його дiвчина зникла, а в нього пропала потенцiя. Весiлля не вiдбулося. Через рiк чоловiк знайшов свою кохану, але вже одружену з iншим — негарним i товстим юнаком, затятим кiношником. Цiлих дев'ять рокiв закоханий до нестями герой старанно виконував соромiцьку роль друга родини, аж доки не перемiг: дiвчина розлучилася з нелюбом i згодилась на шлюб зi своїм колишнiм коханцем.

Хепi-енд?

Читаючи розлогi картини страждань нещасного турка, Соня розчулювалась i дивувалась тому, що чоловiк може переживати свої почуття зовсiм по-жiночому — сентиментально, з надривом i сльозами. А в деяких мiсцях, якi зовсiм не передбачали веселощiв, вона навiть пiдсмiювалась — чи то над наївнiстю письменника, чи його героя, аж доки не дiйшла до розв'язки. Виявляється, дiвчина, кохаючи свого панича, сподiвалась, що вiн дасть їй змогу здiйснити свою мрiю, — стати актрисою. Але егоїзм, що в його iнтерпретацiї зовсiм не був егоїзмом, а виявом любовi i бажанням захистити кохану вiд жорстокого свiту, не дав цiй мрiї втiлитись у життя. Пiсля дев'яти рокiв ось таких психологiчних вивертiв возз'єднанi закоханi знову провели разом нiч, змальовану напрочуд гарно. А вранцi розбилися на машинi. Дiвчина загинула, чоловiк вижив. I згодом облаштував музей, де зберiгалися всi речi коханої — навiть недопалки її сигарет...

I ось пiсля такої розв'язки Соня змусила себе перечитати все знову — вiд початку до кiнця, без iронiї, намагаючись повiрити кожному написаному слову. I все одно бачила за рядками майстерну хитрiсть автора розставляти пастки для таких, як вона. I це було з його боку несправедливо. I навiть пiдступно! На очах у Сонi проступали сльози: як же просто її надурити, завести в тенета i покинути в розбитому авто iз проламаною головою, без вiдповiдi на питання: навiщо любити, якщо це приносить лише страждання i ось такий кiнець. Невже так має бути, невже так воно i є, якщо за такi iсторiї отримують Нобелiвську премiю? Певно цей письменник знає щось бiльше, нiж знає вона, Соня. Якби ж можна було запитати його, чому їй так тривожно, чому незатишно якраз тодi, коли у неї все є. Можливо, вiн би поставив їй дiагноз, про який Соня i не здогадується, i вивiв би її на рiвну дорогу, пояснив би на пальцях, що вона цiлковита дурепа i що Саня так само рятує її вiд свiту i прикрощiв життя! А в разi чого так само створить музей чи хоча б маленький куточок, де виставить всi її витвори, в яких спливає срiблом її маленька душа. I все, все зрозумiє... А, можливо, вiн запитав би її так само просто i коротко, як i Саня: «Чого тобi ще не вистачає?!». I вона знiяковiла б, адже зрозумiла б: якщо стороння людина питає те саме — значить, проблема в нiй, в Сонi. I треба просто працювати над собою. Як? Наприклад, пити снодiйне, бiльше гуляти на свiжому повiтрi, не байдикувати, а влаштуватись нарештi на роботу. Хоча саме сьогоднi з'ясувалася дивна рiч: Соня працює! Тiльки її працю неможливо оцiнити, адже Соня не вважає її за працю. Про це говорила їй фрау Шульце...

...Стара панi наче збожеволiла, переглядаючи купу зроблених Сонею дрiбничок. Ба бiльше, вона здивувала Соню тим, що ставила купу професiйних запитань i Соня вперше говорила про те, що здавалося важливим i цiкавим лише їй однiй.

— Який припiй ви використовуєте? — питала фрау Шульце. — Срiбло не можна паяти лише оловом...

У Сонi вiд цiєї фрази аж подих перехопило. Звiдки фрау могла знати про паяння металiв та ще й про припiй, що слугує «склейкою» мiж дрiбними деталями! Але зачувши професiйне питання, вона вже не могла стримувати себе i, забувши про поранений палець, iз захватом почала пояснювати всi подробицi своєї працi, з подивом розумiючи, що фрау Шульце слухає її з захопленою увагою.

— Для паяння срiбла я використовую припiй власної рецептури, — говорила Соня i фрау здiймала бровi:

— Тобто?!

— Я так мучилась, доки не винайшла iдеальнi пропорцiї сумiшi, — пояснювала Соня. — У графiтовому тиглi змiшую вiсiмдесят шiсть вiдсоткiв латунi, десять з половиною вiдсоткiв срiбла — срiбло має бути обов'язково! — i п'ять з половиною вiдсотків олова. Тодi виходить iдеальний припiй! З iншими, хоч скiльки експериментувала, виходить якась... штукатурка!

Вони засмiялись, як двi змовницi. I фрау Шульце, мов на iспитi, ставила iнше запитання:

— А паяльник? Який використовуєте паяльник?

— Вiддаю перевагу газовому — вiн потужнiший i не ганяє припiй по блюдечку, мов ртутнi кульки, без жодного сенсу, — спокiйно вiдповiдала Соня i фрау Шульце клацала в повiтрi пальцями, немов виконувала па фламенко.

— Але... — додавала Соня. — У мене є i електричнi. Поки дiйшла до того, що потрiбно — стiльки помилок наробила...

I Соня демонструвала внутрiшню сторону зап'ястя, на якому виднiвся бiлий довгий шрам вiд давнiшнього опiку.

— Жало часто замiнюєте? — питала фрау Шульце i Соня зiтхала: коли псується паяльне жало, замiнити його на iнше майже неможливо — краще купувати новий паяльник.

— Не треба! — радiла, мов дiвчинка, стара фрау. — Розкажу вам такий секрет: щоб жало слугувало довше i не псувалось, його треба... — вона робила довгу багатозначну паузу, пiд час якої Соня готова була вмерти вiд цiкавостi. — Його треба змащувати звичайним силiкатним клеєм!!!

I обидвi реготали, мов навiженi, чудово розумiючи одна одну.

— Срiбло... — говорила фрау Шульце, перебираючи дрiбнички тремтячими пальцями. — Срiбло — найчистiший матерiал у свiтi... А що ви знаєте про срiбло? Я гадаю, що все, що ви робите — не просто так. Це видно по ваших очах. I ваших роботах...

I Соня казала, що срiбло тече її жилами замiсть кровi, що вона може творити з ним дива i воно пiдкоряється їй так, нiби є однiєю субстанцiєю з нею.

Фрау Шульце з захватом розглядала кожну фiгурку, кожне колечко i кольє, пiдносячи їх то до свiтла, то до носа, охкала, оцiнювала.

У Сонi голова йшла обертом: невже хтось у цьому свiтi може цiкавитись цим так само, як вона. I хто б мiг подумати, що це буде стара iноземка з сивими кудельками i хворими ногами!

— У вас, певно, на батькiвщинi були виставки? Є каталоги? — питала фрау Шульце.

Соня лише здивовано хитала головою i розгублено знизувала плечима: кому це все потрiбно?.. I фрау Шульце ледь не пiдстрибувала до стелi, не розумiючи, що всього цього нiхто нiколи не бачив.

— Мiй покiйний чоловiк навчив мене розбиратися в ювелiрному мистецтвi, — говорила стара панi. — Те, що я бачу, — надзвичайно! Ви собi цiни не знаєте, дитинко! Ви копирсаєтесь в садку, мов комаха, не шкодуєте своїх золотих рученят i самi не знаєте, чого вартi! А ваш... чоловiк... хiба не бачив цi роботи?

— Бачив, — вiдповiла Соня. — Але вiн вважає, що це металобрухт i марнування часу.

Фрау Шульце уважно глянула на її дитяче обличчя, гмикнула.

— З цим треба щось робити! — впевнено сказала вона, хитаючи головою. — I як, скажiть менi, ви можете працювати, якщо у вас немає умов... Вам потрiбна майстерня! А ви все ховаєте в ящик та ще й пiд ряднину! Це неподобство! Це незручно! Ай-яй-яй...

Зрештою вона попросила кiлька виробiв, аби сфотографувати їх i вiдiслати своєму похреснику.

— Вiн живе в Штатах, тримає кiлька галерей i взагалi дуже впливова в цьому бiзнесi людина. Його батько був одним з кращих учнiв мого покiйного чоловiка, а бешкетник-Гаррi, хоч i не перейняв цей талант, але є одним з найкращих промоутерiв ювелiрного мистецтва. Впевнена, вiн буде в захватi!

Соня сказала, що фрау може забирати хоч все, не шкода.

— Це диво, диво... Це стара школа... Це Лалiк... Точно, Лалiк. Звiдки це у вас взялося?.. — ще довго не вгавала фрау Шульце, забираючи в подолi Сонин «брухт». — Я зроблю з вас людину... От побачите! Ви сидите на бомбi i самi того не усвiдомлюєте... Ну, Гаррi, тримайся...

Усе це вiдбулося вдень. А ввечерi Соня лежала на диванi в очiкуваннi чоловiка i перечитувала книжку турецького письменника. Її палець був замотаний лейкопластиром. Вона чекала на знайомий звук авто за вiкном i знала, що сьогоднi, як i завжди, Саня вiдмовиться вiд вечерi. Адже вiн не раз казав, що має зберiгати хорошу спортивну статуру, щоб не бути схожим на бюргера...

Вiн увiйшов, виклав на стiл покупки, якi вона просила його зробити: флюс, розчинник, канiфоль.

— Ти не уявляєш... — захоплено почала говорити Соня. — Наша хазяйка, фрау Шульце...

Вона хотiла розповiсти про дивний сьогоднiшнiй випадок, про те, яким спецом в її справi виявилася стара панi, а головне — як високо оцiнила її вироби.

— Бачила, що робиться в нашому парламентi? — увiрвав її Саня, вмикаючи телевiзор.

— Нашому? — розгублено перепитала Соня, розумiючи, що Саньковi зовсiм не цiкаво слухати її балачки про фрау Шульце. I, дiйсно, все що вона хотiла розповiсти чоловiковi, здалось їй мiзерним, не цiкавим i Соня прикусила язика.

— Нашому! — роздратовано пiдтвердив Саня. — Адже, ми поки що громадянство не змiнили! Так от, цi кретини знову зчинили бiйку! I не тiльки бiйку, але i «димовуху» та ще й яйцями кидались! Сором на весь свiт!

Соня здивовано поглянула на нього:

— Я не вмикала телевiзора сьогоднi. А через що бiйка?

— Ну, так, воно тебе не обходить, маленька, — поблажливо сказав Саня. — А бiйка через те, що пiдписана нова угода про термiни перебування росiйського флоту в Криму. А ще новий президент вiдмовився визнавати Голодомор геноцидом. Ну i таке iнше...

— Це несправедливо, — невпевненим голосом сказала Соня, боячись, що знову скаже щось не те. — Це вiдкидає нас на десять рокiв назад...

— Кого «нас»?! — зморщився чоловiк. — Як на мене — гори воно все вогнем! Сидiли в дупi — ще посидять. Нас це не стосується.

— Навiщо ж тодi була потрiбна незалежнiсть? — ще тихiше промовила Соня.

— Щоб розiкрасти країну! А потiм ось так знову стрибнути туди, де за тебе все вирiшуватимуть iншi! Але ти, люба, цим не переймайся, адже, дякувати Богу, у нас все iнакше — особливо у тебе, живи собi та радiй!

— Повтори, будь ласка, останню фразу, — замислено промовила Соня.

Саня здивовано вигнув лiву борову, але виконав її прохання.

— Задоволена?

— Шiсть ком... — сказала Соня.

— Що?...

— У твоїй промовi шiсть ком... — повторила Соня.

— Це так важливо для тебе? — гмикнув вiн, знiмаючи краватку.

— Важливо... — сказала Соня.

Саня роздягнувся i пiшов до ванної. Вiн взяв звичку пiсля роботи по кiлька годин старанно митися, наспiвуючи в душi бравурнi маршi.

Соня виглянула у вiкно — внизу в синьому серпанку тихо дихали ще не розквiтлi бузковi кущi. Але бруньки вже були тугими, напруженими — в очiкуваннi справжнього тепла, щоб вистрiлити салютом маленьких, фiлiгранно виточених квiтiв. I це треба було негайно зафiксувати!

Соня накинула хустку i вийшла в сад.