Яга

Розділ 1

Молоденька медсестра Ларочка насилу зачинила за собою перехняблені рипучі двері комунальної квартири й, набравши повітря в груди, приготувалася чимшвидше проскочити три прогони сходів напівтемного під’їзду. З вогкого підвалу відгонило смородом торішньої зогнилої картоплі, застарілим духом мишачого посліду та численних людських випорожнень, що їх залишали на сходах захожі алкаші, а часом і діти, коли гралися на подвір’ї до останньої хвилини, що вже терпець уривався. Ларочка могла й не помітити сіренький згорточок, який ледь ворушився, схожий на купку викинутого як непотріб шмаття, але оскільки була охайною дівчиною, то, біжучи, уважно дивилася під ноги, аби не вскочити в якусь гидоту. Вона нахилилася, двома пальцями розсунула складки сірої тканини, побачила великі трохи зизуваті оченята й відчула добре знайомий запах вогких пелюшок.

«От люди! Певно, дізналися, що я працюю в дитячому відділенні, тому й підкинули під мої двері. Тепер на роботу спізнюся! Але якщо поклали під двері, то немовля або саме сповзло сходами, або ж якийсь алкаш уночі не помітив і ногою його відбуцькнув», — розмірковувала Ларочка, повертаючись до хати й заносячи немовля до своєї кімнати, обережно, намагаючись не притулити до сукні наскрізь промокле шмаття. Поки наливала воду в таз, діставала рушник, немовля, що виявилося дівчинкою, мовчки лежало, водило схожими на блискучі вишеньки очима і посмикувало рученятами та ніжками. Ларочка вивіреними професійними рухами вимила дитину, відзначила, що помітних вад у розвитку немає, туго сповила в махровий рушник і стареньку ковдру.

— Яка спокійна, гарненька дівчинка! Ти в нас не затримаєшся, вмить батьки нагодяться, — промовляла вона, погладжуючи пальцем дитинку по блідій щічці. — Тільки, пташко, дивно, що ти весь час мовчиш. Може, напоїли чимось, щоб була сумирною, а, може, ти німа…

У переповненому трамваї дівчині з немовлям на руках відразу поступилися місцем, і спершу засмучена, а тепер навіть задоволена дивовижною пригодою Ларочка благополучно дісталася лікарні, спізнившись лише на десять хвилин.

Дитина виявилася не німою. У палаті зі зголоднілими немовлятами, що верещали як навіжені, ще трохи поводила здивованими очима, тоді боязко подала досить низький хрипкуватий голос, вимагаючи своєї порції їжі. Протягом наступного тижня в дівчинки не виявили жодних помітних відхилень, а коли дитині виповнилося близько двох місяців, одне з неплідних подружжів, що стояли в черзі, удочерили знайдену Ларочкою дитину.

— Ой, гарнюсінька, як лялечка! — розчулилася молода кароока жінка. — Ручки крихітні, на пальчиках нігтики такі манюсінькі, диво! А вії та бровки чорнющі як смола, це ж треба!

Сивий імпозантний чоловік не заперечував. Неміцний шлюб професора з не дуже здібною, але надзвичайно миловидою студенткою вимагав кардинального втручання. Немовля — саме те, що треба для зміцнення бездітної сім’ї. Перезрілий чоловік виявився не здатним мати власну дитину, молода дружина після закінчення вузу другий рік нудьгувала вдома. А так їй не треба було ходити з випуклим животом, мучитися при пологах, не зміняться ні статура, ні перса. Відразу отримає «готову» доньку — тепер буде клопотатися нею, а не грати навсібіч очима. Дитинча таке маленьке, несвідоме, на ньому як на чистому аркуші можна написати все, що завгодно, виховати на свій розсуд. І з вигляду дитя гарненьке.

Дівчинці дали гарне й незвичне ім’я — Ядвіґа, так побажав голова родини, якому подобалося все неординарне. Соня, молода легковажна матуся, не заперечувала—ім’я справді було нетутешнім і рідкісним, не якась тобі там Катруся чи Марічка. Тим більше, що акторка, яка грала роль королеви Ядвіґи в популярній польській кінострічці, була дуже гарною — от якби донька виросла такою!

Втім, Сонина ейфорія тривала недовго — безліч нових обов’язків та недосипання швидко поклали край захопленню новою роллю матусі. Чоловік погрався кілька днів із немовлям, поносив на руках кімнатою, гидливо скривився, коли на його колінах раптом з’явилася мокра пляма, відразу охолонув до нових обов’язків та раз і назавжди вирішив, що каші й горщики — то жіноча справа. Батько має присвятити себе вихованню, коли ця вересклива баньката істота, що перемазує гори пелюшок, почне хоч щось усвідомлювати. Коли дитині виповнилось півроку, виснажена Соня категорично оголосила, що хоче працювати, а дочку віддати до ясел на п’ятиденку. Життя в сім’ї поступово налагодилося, як скаламучена, розбурхана ногами плавців вода в озері за якийсь час знову стає спокійною і прозорою.

Попри намагання Соні зробити з дівчинки гарненьку лагідну лялечку, всю в бантиках та шлярках, дочка росла замкненою, образливою, злопам’ятною, відрізняючись від решти дітей, як дика тварина від свійської.

З перших днів вона вперто не бажала дотримуватися загальноприйнятих правил, ненавиділа режим, опиралася йому відчайдушно, наскільки могла мала дитина опиратися всесильному вихователю. Важко встаючи вранці, вона вперто не спала вдень, нудячись у зім’ятому ліжку дві години, кумедно заплющуючи очі при обході виховательки. Під вечір похмурий вигляд і млявість наче рукою знімало, — коли сходив місяць і в інших дітей злипалися очки, дівчинка ставала енергійною, веселішала.

Ще одним каменем спотикання була їжа. Ядвіґу пересмикувало від запаху підгорілого молока, самого лише вигляду вареної цибулі, яка плавала в тарілці, слизьких грудочок у киселі або котлетного запаху. Натомість сире молоко, свіжу цибулю й натуральне м’ясо вона їла з апетитом. Ані гримання батька, ані удари ложкою по лобі, позбавлення солодкого, тривалі стояння в кутку не могли примусити її проковтнути те, чого вона не любила. Виховательки й няні, які не мали права бити дитину, роздратовано запихали ненависну страву повними ложками просто до рота, звідки все випадало назад, на одяг та стіл. Дівчинка захлиналася, кашляла, виривалася, але однаково не їла того, чого не хотіла. Вистоюючи в кутку, замість того, щоб нюняти й просити пробачення, як усі діти, вона зухвало глипала з-під лоба навсібіч і мовчала.

— Та що ж це за дитина капосна! — голосила вихователька. — Очиці вирячить і дивиться, наче вкусити хоче.

Може, Ядвізі й хотілося вкусити кривдників, як вона й робила раніше, але стримувалася, навчена гірким досвідом негайного покарання за укуси й дряпання. Це давалося нелегко — вона закипала миттєво, почуття її вирували у грудях, вириваючись назовні злими словами, загрозливими поглядами. Лютуючи від неможливості помститися, вона упиналася зубами у власну руку і вгамовувалась, відчувши біль.

Охоплені шляхетними, а почасти й егоїстичними пориваннями, ні Соня, ні її сивий чоловік не подумали про те, що в гарнесенькому немовляті закладений генетичний код людей, які випадково породили його й кинули. Механізм годинникової бомби цокає, спіраль розкручується, гарненька лялечка змінюється, набуваючи зовсім не тих рис, про які мріялося прийомним батькам, перетворюючись на щось чуже, антипатичне, і немає на те ради.

Ядвіґа вперто жила за своїми внутрішніми законами, без сумнівів вступаючи у приховане або й очевидне протиборство з дорослими, дітьми, з усім світом, якщо її власні закони суперечили загальним нормам. Способів боротьби з дітьми було багато — щипання, плювання, шпурляння піском в обличчя, образливі злі слова. Для боротьби з могутніми дорослими часом залишалося лише одне — погляд. Гордий, осудливий, презирливий, насмішкуватий, загрозливий, лютий, залежно від обставин. Як їй хотілося швидше вирости, щоб люди втратили право нав’язувати їй свою думку, правильну лише тому, що вони дорослі, а вона — дитина!

Плоди впертості не забарилися, і невдовзі Ядвіґа зловтішно відзначила свою першу перемогу. Нянечки й виховательки відступили, махнули на неї рукою, зриваючи гнів на податливіших дітях. В упертої дівчинки мовчки забирали незаймані тарілки, дозволяли лежати під час денного сну з розплющеними очима, ба навіть допомагати няні відносити посуд, а потім сидіти в гральній кімнаті. Поступово Ядвіґа опинилася в привілейованому становищі, коли легко сходило з рук те, за що інших дітей карали, і зробила важливий життєвий висновок: для того, щоб із тобою рахувалися, не обов’язково бути хорошою, можна бути й поганим злим дівчиськом. Головне при цьому — твердо гнути свою лінію. Втім, у деяких людей Ядвіґа викликала переважно позитивну реакцію, а тому ставилася до них терпимо й по-доброму. Мати, хоча й сердилася, подеколи давала шльопанців, проте частенько зверталася до дочки з ласкавим словом, обіймала, цілувала, шила гарнесенькі сукенки зі шлярочками, зав’язувала бантики в неслухняних кісках. Ядвіґа вирішила про себе, що мама її любить, а сварить лише тому, що за своїми дорослими мірками не розуміє деяких дитячих учинків, з метою виховання стримуючи на певний час свою любов. Такий самий висновок вона зробила й стосовно батька, щоправда, той «стримував» свою любов значно частіше. Ще одним доброзичливцем була музичний керівник у дитячому садку, яка давала Ядвіжці головні ролі у святкових ранках, вважаючи її надзвичайно чутливою до мистецтва. Були друзі й серед дітей, у садку, у дворі. Друзів і доброзичливців вона ставила по цей бік уявного високого паркану, який відділяв її внутрішній світ від чужої ворожої території. Якщо людина, яку зараховувала до друзів, несподівано кривдила її, то Ядвіґа ображалася й переводила зрадника на деякий час або й назавжди до розряду ворогів, по той бік паркану. Пекуча образа, що змушувала її кілька разів на день тіпатися від неприємних спогадів, з часом стихала, нишкла, опускалася на дно, але ніколи не зникала. Ядвіґа могла згадати всі свої кривди і всіх кривдників відколи почала усвідомлювати себе, і якщо зрадник потрапляв у біду, вона сприймала це як належне. Було справедливо, якщо особистий ворог одержував «відплату» за свій недобрий учинок. Тут-таки невидимі терези відмірювали міру завданої кривди й міру покарання. Бажано, щоб покарання було сильнішим, щоб кривдник добряче його затямив і зрозумів, що Ядвіґу краще не зачіпати.

У спальні старшої групи поруч із Ядвіґою поклали новеньку — товсту стрижену під хлопчика Алку. Перед тихою годиною товстуля взяла за звичку навалюватися своїм пухким тілом на сусідку, придушувати або ж боляче щипатися. Коли наставала черга Ядвіґи стрибати на скакалці або крутити обруч, Алка розпливалася кривою самовдоволеною посмішкою, нахабно, без поспіху виходила замість Ядвіґи, погрожуючи кулаком. Знаючи важкість цього кулачка, жертві не лишалося нічого іншого, як проковтнути приниження й боязко відійти до стіни, гамуючи лють. До пори до часу…

Алка легковажно вважала, що вага, сила й нахабство дають безперечну перевагу. Якось, коли перед денним сном вона стягувала з себе через голову затісну червону сукенку в горошок, Ядвіґа розлюченою кицькою накинулася на ошелешену жертву, яка заплуталася в одязі, немилосердно осипаючи її ударами, боляче щипаючись, аж поки та заревіла басом, прилюдно пообіцявши ніколи не займати Ядвіґочку і завжди поступатися першим місцем в іграх. Незабаром в Алли прямо в садку розболівся живіт, і її забрали до лікарні вирізати апендикс, а коли вона повернулася, змарніла, зі шрамом на животі, Ядвіґа спитала:

— А що, боліло?

— Дуже. Тепер місяць не можна бігати й стрибати, поки не знімуть шви.

— Знаєш тепер, як себе поводити?

— Як це?

— А так. Захочеш мене скривдити, то ще й не таке тобі буде, зрозуміла?

— Я й не збиралася тебе кривдити, — в очах у Алли майнув переляк. — А що, ти вмієш насилати апендицит?

Ядвіґа непевно пересмикнула плечима й загадково усміхнулася.

— Тільки ти нікому не кажи. Я не можу, звичайно, насилати саме апендицит, але люди, котрі мене ображають, часто влітають у якусь халепу. Ось ти завваж того, хто до мене погано ставиться, і побачиш, що з ним обов’язково теж щось недобре трапиться. Може, не зразу, а через деякий час — але обов’язково.

— Ух ти! А як ти це робиш?

Насправді Ядвіґа не могла сказати з цього приводу нічого певного. З будь-якою людиною часом щось та трапляється. Проте їй хотілося бачити нерозривний зв’язок: неприємні речі повинні виникати як покарання за погане ставлення саме до неї. От якби й справді, подумати: «Нехай ця людина буде покарана!», і в тієї — раз! — і апендицит загострився, або її оса вжалить, або почнуть щодня уколи робити. Ядвіґа зітхнула.

— Я не знаю точно, як це робити, але так трапляється, та й квит. Мабуть, мене щось захищає.

— А що це таке?

— Сила така, природна. Все, Алко, більше не розпитуй мене. Про це не можна говорити, а то мені й самій може бути зле.

Ядвіґа вимовляла слова не замислюючись, вони наче самі йшли з неї. Коли загальновизнана красуня й розумниця Оленка, яка мала стати Снігуркою на новорічному святі, раптом захворіла на вітрянку, замість неї взяли Ядвіґу. Алка після занять зашепотіла:

— Це ти зумисне так підстроїла?

— Нічого я не підстроювала! Оленка нічого поганого мені не зробила.

— То й що. Зате тобі дісталася її роль! Чомусь саме тебе взяли, хоча Снігурка повинна бути білявою, з очима як крижинки. Вона ж зі снігу. От Світланка, Люда й Аня більше підходять на таку роль, ніж ти… Я дівчаткам розповім і виховательці, всім розкажу, що ти зумисне на бідненьку Оленку хворобу наслала. Тебе за це із садка виженуть!

— Тільки спробуй! Пошкодуєш більше, ніж тоді, коли був апендицит! Я тут геть ні при чому.

Алла ще пам’ятала, як болів живіт, і побоялася повідомити виховательці про недобру Ядвіґу, проте по секрету все-таки розповіла комусь із подружок. Дівчатка трохи погомоніли між собою, однак надто вже неймовірною була новина, і ніхто не сприйняв її всерйоз. А Ядвіґа зробила важливий висновок про те, що в палиці два кінці. Якщо й справді є якийсь взаємозв’язок між бажаннями і реальними подіями, вчинками й помстою за них, то краще тримати це при собі й нікому не розповідати. Вона з великим задоволенням виконала роль Снігурки, яку справді палко бажала одержати, а всіяна зеленими цяточками блакитноока Оленка потерпала в цей час на стільчику.

«Не все ж їй! — думала Ядвіґа. — Їй і так завжди кращі ролі дістаються, вихователі люблять за те, що гарна, хлопчики біля неї впадають… Нехай побуде трішки як усі, менше задаватиметься!»

Віра в те, що за неї заступається таємна сила, яка завжди, у будь-яких ситуаціях розуміє й захищає, ба навіть карає ворогів, не залишала Ядвіґу. І діти й дорослі цуралися її, не бажаючи зв'язуватися, як ото птахи обходять і не клюють чорно-жовту осу або червоно-чорне сонечко через їхнє яскраве застережливе забарвлення. А, може, й тому, що в її очах вогняними язичками проглядала приспана лють, яка часом піднімалася нестримною хвилею, електризуючи довкілля.

Першого зуба Ядвіґа загубила, розлючено терзаючи щойно зшиту мамою спідничку для ляльки. «Я ж просила її пошити пишну спідничку, як дзвіночок, а це — якийсь гидкий мішок! Не треба мені такого, не треба!» Вона зламала нігті, роздираючи міцний шов, потім рвонула його зубами. Зуб із тріском уломився, на білу тканину закрапала кров. Злощасну спідничку було негайно закинуто чимдалі під ліжко, а Ядвіґа довго страждала від усвідомлення того, яка вона насправді недобра, лише прикидається хорошою, щоб вижити у світі, де всі намагаються бути добрими, принаймні вдають таких. Як хотілося знайти ще когось, хто б її розумів, з ким можна поділитися своїми таємними внутрішніми почуваннями. Однак спорідненої душі не було ні серед дітей, ні серед дорослих.

«Може, я одна така вродилася, якась нібито ненормальна?» — запитувала себе, вже вкотре порівнюючи свою особисту реакцію на якусь подію зі ставленням до неї інших дітей. Але світові були знайомі подібні відчуття! У цьому Ядвіґа з полегшенням переконалася, коли в дитячому садку почали читати чарівні казки про відьом і чаклунок. Звичайно, всім більше хотілося скидатися на казкових принцес, вродливих і слухняних, як Оленка, наприклад, в яких закохуються красені-принци, здійснюють для них подвиги, виконують усі бажання. Проте казкові красуні були добрими, хорошими, саме тому з ними траплялися різні неприємності, їх ображали всі, кому заманеться. Зате хитрі відьми чарами домагалися всього, що бажали, нікого не боялися і могли ставати красунями не згірше принцес! Вони набагато більше приваблювали Ядвіґу. «Я теж хочу навчитися чаклувати. От хай би спробували тоді мене скривдити!» — мріяла вона засинаючи, ще не розуміючи того, що з думками й бажаннями слід поводитися обережно, адже люди часом мордуються й потерпають, отримавши те, що зовсім недавно так палко бажали.

На той час, коли Ядвізі пішов сьомий рік, в ній визріло тверде переконання, що все в житті відбувається не просто собі, і що успіх — це не так випадковий дарунок долі, як справа власних рук, наслідок тієї постійної внутрішньої роботи, яку вона проводила, пізнаючи себе й опираючись тиску довколишнього світу. Батьки, зайняті власними проблемами, дедалі менше звертали на неї увагу, даючи можливість годинами нічого не робити, тобто мріяти, бездумно видивляючись у вікно, занурюючись у себе, відпочиваючи від денної суєти. Вихователі звикли до її впертого норову і вже давно відмовилися від намагань примусити її їсти те, що вона не любила, або спати вдень. На святкових ранках вона виступала не менше, ніж слухняна Оленка. Збулася навіть потаємна заздрісна мрія — привернути до себе увагу бешкетливого веселунчика Сашка.

Свої симпатії Сашко виявляв спочатку до красуні-Оленки, але та з виглядом ображеної цноти бігла скаржитися виховательці, і «закоханий» одержував прочухана. Через деякий час ябеду забули, Сашко просто пару разів на день розгонився, як літак, розкривши руки, врізався в групку дівчаток, які втікали з веселим вереском, і цілував ту, котра потрапляла в його теплі обійми, не ображаючись на звичне «дурень». Якось до його стрімких обіймів утрапила і Ядвіґа. Випадкова обраниця твердо поклала собі, що шалапутний красунчик має тепер цілувати лише її одну. Так воно й сталося. Сашко забув про свої колишні симпатії й «закохався» в чорноброву мовчазну дівчинку, яка першою не відповіла «дурнем» на поцілунок. Він завжди вибирав її в парних іграх, при зустрічах і прощаннях обіймав і цмокав у щічку, а на прогулянках вони захоплено обговорювали своє спільне майбутнє життя.

Ядвіґа відчула, як відразу ж зріс її авторитет — постійна увага Сашка піднесла її в очах дівчаток, як проба на золотому виробі доводить його беззаперечну цінність. Було зроблено ще один важливий життєвий висновок: для того, щоб тебе високо цінувало оточення, поряд має бути престижний хлопчина. Навіть красуня-Оленка визнала нарешті її достоїнства, ревниво поглядаючи на свого колишнього, нерозумно відкиненого залицяльника.

— Мамо, Сашко сьогодні сказав, що одружиться зі мною! — не стримуючи захоплення, заявила якось Ядвіґа.

— Невже? І де ж ви збираєтеся жити? — ошелешено запитала Соня.

— Ми вирішили по черзі — то в нього вдома, то в нас. Його мама не заперечує. Сказала, що їй навіть зручно тиждень нас обох у садок водити, а потім — тиждень відпочивати. Я подумала, що тобі, мамусю, також краще буде. Ти ж весь час скаржишся, що часу не вистачає, що готувати набридло. Ось і відпочинеш!

Соня не знала, сміятися їй чи насварити дочку, яка говорила їй ці дурниці з кумедною серйозністю. Увечері вона розповіла про розмову чоловікові.

— Та-а-ак… — протяг професор, роздратовано припалюючи цигарку. — Така рання цікавість до цього питання кого завгодно збентежить. Поговори завтра з вихователькою, Соню, з’ясуй, які такі поцілуночки вона дозволяє поміж дітьми. І взагалі, стеж за донькою краще! Це твій материнський обов’язок.

Наступного дня Соня різко спинила дочку, коли та знову защебетала про те, як добре буде жити із Сашком, і категорично заборонила взагалі говорити на цю тему. Ядвіґа замовкла, замкнулася, як завше, образившись. «Чекай же! — злостиво подумала вона. — Якщо в мене такі батьки, то ми весь час житимемо у Сашка. У нього мама хороша, добра, не те, що моя…» Ядвіґа глипнула на матір з-під лоба і, як завжди в кепському настрої, відзначила подумки всі її недоліки. Щоразу, коли вона ображалася, в душі по краплині збиралася злість, кристалізувалася, як сталактити в печері, лишаючись у куточку серця важким дряпучим камінцем. Багато вже там було камінчиків!

Маленька «наречена», на противагу дорослим чи й самому «нареченому», цілковито серйозно ставилася до ідеї жити разом, розглядаючи її як цілком реальну. Можливо, це зумовлювалося бажанням дитини, яка зростала без сестер і братів, мати поряд доброзичливого однолітка, з яким можна спілкуватися цілодобово, або підсвідомим чуттям того, що батьки не любили її достатньою мірою, не бачили в ній рівну собі особистість, варту бодай крихти уваги. А Сашко визнавав провідну роль подружки, готовий був виконувати будь-яку забаганку і, окрім того, так ніжно цілував у щічку всім на заздрість!

Утім, захоплення швидко звітрилося. Сашко лише й знав, що базікати й цілуватися, а сам жодного разу не повів її додому, не попросив свою маму вмовити Соню відпустити дочку бодай на день! Ядвіґа вирішила, що Сашко просто ошуканець, сприйняла крах усіх сподівань як зраду і охолола до несерйозного «нареченого». Однак втрачати позиції «першої підкорювачки сердець» не хотілося. Найпривабливішим видався острижений майже налисо довготелесий Євген, якого боялися й поважали за те, що говорив він мало, вмів якнайдалі плюватися й боляче битися ногами. Цей, хоч і не красень, але коли пообіцяє одружитися, то вже точно не збреше!

Ядвіґа вже почала таємну роботу, аби привернути Євгенову увагу, коли настало літо, і всім планам було покладено кінець. Соня вирішила провести відпустку на морі, а дочку відвезти до родичів у село Жданівку аж до осені. Професор, котрий останнім часом дедалі менше переймався сімейними проблемами, одразу погодився, хоча раніше був категорично проти спілкування Ядвіґи із сільськими родичами дружини, «не бажаючи псувати плебейським впливом свій педагогічний витвір».

Настрій у мами з дочкою був гарний, за вікном потяга перебігали чудові весняні пейзажі, біленькі будиночки, корівки на луках. Соня замріялася, погойдуючись біля віконця, їй аж ніяк не хотілося замислюватися над можливими проблемами у стосунках дочки з родичами, по суті, незнайомими людьми. Нічого, звикне! Нехай побігає на свіжому повітрі, зміцніє перед школою. Нарешті можна відпочити від обридливих сімейних турбот, підстаркуватого буркуна-чоловіка, котрий вдень і вночі пропадає у своєму інституті, знову відчути себе жінкою, ловити зацікавлені погляди чоловіків, підсмажуючись в новому відкритому купальнику на гарячому пісочку!

Ядвіґа теж мріяла, дивлячись у вікно потяга. Село уявлялося чарівною казкою — гарний білий будинок у квітучому садку, де нема нікого, крім добрих людей, які розмовляють смішною напівукраїнською мовою. А яка там смакота! Коли бабуся Ніна приїздила в Київ погостювати, то привозила домашню ковбаску, рожеве сало, яєчка з двома жовтогарячими жовтками, духмяну олію. Бабуся завжди захищала Ядвіґу, коли на неї сердилися батьки, розповідала їй на ніч одну й ту саму казочку про Івасика-Телесика, вдень бігала по магазинах із довжелезними списками, купувала гостинці численним родичам, увечері — готувала для всієї сім’ї, щоб її донечка Соня відпочила.

Ядвіґа мовчала, уявляючи райське життя в селі, сьорбала чай з печивом не з чашки, а зі склянки в мельхіоровому підстаканнику, одним вухом наслухаючи розмову про хвороби, яку мати завела з попутницею — огрядною літньою жінкою в окулярах.

— Ось, везу дочку в село, відпочити перед школою, — перевела Соня розмову на Ядвіґу, коли обговорення її власного здоров’я вичерпалося. — Вона, на щастя, нічим не хворіє. Від народження здоровенька й міцненька. В інших дітей коліти, гастрити, тонзиліти хронічні, а нам якусь дурничку лікарі написали в довідці. Треба було бодай щось знайти в дитини, ото й придумали — порушення постави.

— Даремно ви легковажите таким діагнозом, — сказала попутниця.

— Пусте. Просто не слухається дівчина. От як почну шльопати, коли сутулитиметься або одне плече підніме вище за друге, то й звикне стояти рівно, — безтурботно махнула рукою Соня.

— Вам треба серйозно займатися дочкою — ходити з нею на процедури у поліклініку, відвідувати басейн, робити спеціальну гімнастику — це я вам раджу як ортопед. Інакше може розвинутися сколіоз.

— А що це таке?

— Викривлення хребта, — відповіла попутниця, але помітивши, що її слова не справили на легковажну матусю належного враження, виразно додала. — Це означає, що у вашої дівчинки може вирости на спині горб. Тепер зрозуміло?

У Соні витяглося обличчя.

— Що ви таке кажете? Який іще горб?! — вигукнула вона сердито. — Накаркаєте біду. Мені в поліклініці нічого такого не говорили. Сказали, частіше робити зауваження, щоб не сутулилася, і для школи купити ранець, а не портфель. Це ж треба таке на дитину сказати!

Соня припинила неприємну розмову, вклала доньку знизу, сама видерлася на верхню полицю і скоро погасила світло. Ядвіґа міцно заплющувала очі, але сон не приходив. «У неї виросте горб», — лунали у вухах слова попутниці, яка похропувала поруч. Ядвіґа заклякала від жаху, уявляючи себе з якимось наростом на спині, як у верблюда в зоопарку. На противагу матері, вона повірила в цей жах негайно, бо досі не могла забути випадок, що трапився з нею напровесні. Те, що сталося тоді, залишило такий глибокий слід, що тривожні спогади змушували Ядвіґу щоразу горбитися, стискатися, надавати тілу саме того положення, яке означувалося у довідці як «порушення постави». Лише в такому неприродному скоцюрбленому стані вона відчувала себе захищеною від жахливого погляду кривої баби…

…Дівчатка з двору зібралися тоді в парк кататися на «чортовому колесі» й засперечалися, хто з них першою добереться до каси й займе місце в довжелезній черзі по квитки. Ядвіґа стрімголов кинулася найкоротшим шляхом — через кущі, задній двір літнього ресторанчика — і раптом остовпіла. Біля невисокого деревця райської яблуньки, прямо на молодій травичці газону, спираючись на костур, стояла горбата стара жінка в синій довгій спідниці, яких у місті ніхто не носить. В яскравому світлі сонячного дня на тлі свіжої весняної зелені та постать виглядала темною, зловісною, наче скалічена синяво-чорна ворона. Не випускаючи костура, стара однією рукою незграбно обривала тоненькі гілочки, всіяні ніжними рожевими квітами.

«Як цій паскудній бабі не соромно! Навіть дітям відомо, що не можна рвати квіти у парку. Ось зараз піду й скажу їй». Вихована семирічна Ядвіґа, палаючи справедливим гнівом, підійшла до порушниці громадського порядку.

— Як не соромно! Обривати квіти з яблунь не можна. Я зараз міліціонера покличу.

Схожа на ворону жінка незграбно озирнулася. Тіло Ядвіґи зробилося раптом ватяним, вона відчула, як її пропікають злостиві очі, і лише зараз помітила, що у старої немає ноги! Їй пригадалася ілюстрація з дитячої книжки — людожерка Баба Яга Кістяна Нога теж у синій спідниці погрожує скоцюрбленим пальцем. Заклякнувши від страху, вона хотіла втекти — і не могла ступити й кроку. З неймовірним зусиллям Ядвіґа змусила себе відвести погляд від злостивих очей, що притягали як магніт, і лише після цього до ослаблих ніг повернулася сила й можливість рухатися. Тим часом стара важко нахилилася, підняла грудку сирої землі, швиргонула услід дитині, вимовила кілька незрозумілих слів, наче каркнула. Від штурхана у спину Ядвіґа ще швидше помчала вперед, і раптом зрозуміла зміст тих слів, які летіли їй навздогін: «Біжи, та однаково не втечеш! Я залишуся з тобою назавжди, забиратиму твою молодість і здоров’я, доки не перетворю тебе на таку саму звироднілу злу горбуху!» Ядвізі стало моторошно й так холодно, що вона довго не могла угамувати дрижаків у всьому тілі. Так як нині, коли інша, на вигляд зовсім мирна стара жінка також сказала, що в неї виросте горб. Чи не на тому місці, куди влучила грудка, кинута кривою відьмою, котра побажала їй зла? Ядвіґа ще більше скоцюрбилася під старою порохнявою ковдрою на жорсткій вагонній подушці, захищаючись од страшних спогадів, аж поки забулася у важкому сні. На ранок у купе вже не було вчорашньої попутниці, яка, мабуть, серед ночі зійшла з потяга. Ядвіґа намагалася думати про щось приємне, щоб відігнати страшні думки про чорну жінку на одній нозі та про те, як на спині починає рости горб.

Соня поїхала наступного дня, поспіхом поцілувавши дочку, пообіцявши, що телефонуватиме тітці на роботу й писатиме листи. Перші дні Ядвіґа із захватом бавилася з блошливим дворовим песиком, курчатками, чухала паличкою брудненького щетинистого кабанчика, рвала за парканом оберемки люцерни для виводка кролів. Її життя сповнювалося новими враженнями, густі незвичні пахощі рослин, запахи тварин, приміщень були позбавленими звичних для міста домішок вихлопних газів. Бабуся Ніна та інші родичі ставилися до неї спочатку з осторогою і ласкою, зацікавлено розпитували про батьків і «городські» звички. Ядвіґа почувалася важливою персоною, вигадувала як могла, щедро прикрашаючи міське життя, насміхалася над ламаною донбаською мовою. Однак невдовзі та зарозумілість обернулася для неї халепою. Коли, геть занудьгувавши в товаристві поросят і курей, вона визирнула за ворота й спробувала потоваришувати із сусідськими дітлахами, з цього нічого не вийшло. Місцеві дівчатка цуралися «городської задаваки», хлопчаки дражнилися, сидячи на паркані, боляче поціляли зеленими яблуками. Те, що у Ядвіґи не було власних іграшок, також не додавало авторитету — вона могла хоч до ранку розповідати, відчайдушно прибріхуючи, про гарнесеньких виряджених ляльок із довгими кісками, про велосипед, різнокольорові м’ячики-стрибунці, що їх вона залишила в місті. Сільські жаднюги не розвішували вух і ні на жодну хвилину не давали Ядвізі своїх іграшок в обмін на розповіді. Нечесана білявка Свєтка з покусаним комарами обличчям гордо возила в маленькій колясці одягнуту як опудало ляльку, не дозволяючи Ядвізі навіть доторкнутися, а сусідський Дмитрик ні за що не позичав свій власний м’яч на «городські» ігри, вважаючи за краще самому стукати ним у себе на подвір’ї.

Вже за тиждень Ядвіґа занудьгувала. Прокинувшись о десятій, коли невтомні родичі, які вставали зі сходом сонця, встигали упорати чимало безконечних господарчих справ, вона вмивалася під рукомийнею, підвішеною на старій вишні, снідала в самотині у літній кухні, де дзикотіло безліч дрібних набридливих мух, сердилася, що доводиться самій шукати поїсти, гріти чай, мити посуд.

Старий чорно-білий телевізор заборонено було вмикати вдень. Ядвіґа, яка звикла вдома, по суті, байдикувати — сидіти перед телевізором, читати або бавитись з іграшками, тепер цілісінькими днями тинялася по двору, намагаючись не потрапляти на очі бабусі або тіткам, які так і норовили приставити «неробу» до якоїсь корисної справи. Працювати, звичайно, доводилося, і то було не на радість. Прикро усвідомлювати, що чужі люди попихають тобою, використовують як служницю у своєму господарстві. Увечері, коли прокидалися життєві сили, хотілося бігати, рухатися, принаймні уволю побігати доріжками, обсадженими запашною матіолою та духмяними тютюнцями, послухати теревені сусідських дівчаток на лавці біля хвіртки, в хаті вже замикали двері. О пів на десяту останній із тих, хто ще не заснув, вимикав телевізор, зачиняв віконниці, грюкав засувами, і дім поринав у сон. Ядвіґа довго крутилася на жаркій перині, затикаючи вуха, щоб не чути чужого сопіння, сонного похропування і скрипіння сітки на металевих ліжках. Її дивувало, що в хаті не було внутрішніх дверей — проходи між усіма п’ятьма кімнатками було прикрито вузенькими завісками, крізь які все чутно і будь-хто може зайти, не постукавши. Все-таки в місті люди набагато розумніші!

Не все виявилося просто й з очікуваним кулінарним раєм. Виявляється, і домашня ковбаска, й кров’янка, й сало з рожевою прорістю з’являлися тут лише двічі на рік, коли кололи кабанчиків. Їли багато картоплі, майже щодня пекли пиріжки, знову-таки з картоплею, капустою, сиром чи повидлом. Компот, кисляк, яйця, солоні огірки в домі не переводилися, в садку дозрівали полуниці й черешні. Курей різали лише раз на тиждень, варили з головою й лапами у величезній каструлі. Ядвіґа потерпала без м’яса.

А те, що в селі не було гарячої води, стало справжнім випробуванням для міської дитини. Про щоденне купання у ванні не було й мови! Вмивалися й мили ноги прямо на городі біля колонки, яку треба було прокачувати вручну. Використану воду збирали в чавунну вагонетку, там-таки, на підгнилих слизьких дошках мили посуд. Коли вагонетка переповнювалася смердючими помиями з масною мильною плівкою на поверхні, їх вичерпували відрами для поливання городу. Купатися Ядвіґа могла лише один раз на тиждень, у четвер. Баба Ніна або одна з тіток гріли воду відрами, і всі по черзі милися у великому оцинкованому кориті.

Однак найжахливішим у сільському житті виявився туалет. Ядвіґа щоразу здригалася, заходячи до смердючої дерев’яної будки в кінці двору, де в дірці, прорізаній на дерев’яній сходинці, зовсім близько стояла бридка сморідна рідина, в якій ворушилися жирні білі черв’яки. Вона так боялася випадково оступитися й провалитися туди, в цю смердючу мерзоту! А заходити, хочеш чи не хочеш, доводилося кілька разів на день, і сидіти, незручно зігнувшись, навпочіпки, притримуючи при цьому скособочені двері.

Тепло любові захищає від багатьох непривабливих сторін життя. Ядвіґа вважала, що бабуся Ніна, така запопадлива та єлейна в Києві, залишиться так само доброю та ласкавою. Проте, виявилося, що сільські родичі не відчували особливої любові до практично незнайомої дитини Соньки, котра подалася до міста вчитися і запаніла, ставши професорською дружиною. Натомість баба Ніна, тітки, всі далекі й близькі родичі, навіть сусіди душі не чули в двох товстих вередливих дівчатках десяти місяців і чотирьох років — двоюрідних сестрах Ядвіґи. У домі панував просто культ Оленочки й Наталки — увесь світ було закручено довкола них. Чорна ревність отруювала життя Ядвізі.

— Наталочка, прокинулася, ластівко моя, — співала баба Ніна, тягаючи на руках важкеньке дитинча й розчулено усміхаючись. — Сідай на горшочок, а потом кашку покушаєш і гулятися будеш. Ходи, Ядвіґо, віднеси мокрі пелюшки.

Ядвізі доводилося з огидою двома пальцями виносити брудні пелюшки, а потім возити вередливу лепетуху Наталю в деренькучій колясці бетонними доріжками двору. Дитина постійно викидала на землю іграшки і гучним низьким голосом вимагала, аби Ядвіґа їх піднімала лише для того, щоб з нахабною вдоволеною посмішкою тут-таки викинути ті іграшки знов.

— Ач ти, гидуха мала, — шипіла Ядвіґа, вже вкотре піднімаючи іграшку, викинуту щокатою сестричкою, яка пускала слиняві бульбашки. — Тримай свою качку і лише спробуй викинути, я тебе точно наб’ю.

Наталка, відчувши недобре, насуплювалася, але вперто розмахувалася та й знову викидала капосну іграшку.

— Дай! — вимагала вона, витягши товстеньку, наче перетягнуту ниточками ручку.

Ядвіґа показала їй язика, потім дулю, підняла качку, покрутила нею перед носом сестрички, не даючи в руки. Карі оченята округлилися, сповнюючись слізьми, Наталка розкрила червоного, як вишня, мокрого рота й приготувалася кричати. Ядвіґа, озирнувшись на бабусю, тицьнула їй невдатливу качку й пригрозила пальцем.

— Грайся, та більше не викидай! Давай, я тебе прокатаю.

Вона бігла по доріжках, штовхаючи поперед себе доволі важку коляску, сподіваючись, що сестричка відволікатиметься і припинить знущатися з неї. От добре було б самій прокататися! Проте Наталка, підскакуючи на горбиках і злякано зиркаючи на свою сувору няньку, ухитрилася й кинула качку Ядвізі прямо в обличчя. Це вже було занадто! Розлючена Ядвіґа вчепилася в осоружну дитину, трясучи її наче грушу, та ще й при тому боляче вкусила за товсту литку.

— А-а-а! — заверещала та.

— Ах ти, сатана! — закричала з вікна кухні баба Ніна. — Не чіпай дитину, хай тобі грець!

Ядвіґу покарали, зачинивши на дві години в хліві, і ще кілька днів усі розмовляли з нею крізь зуби. Вона замовкла, глипала з-під лоба, як вовченя, по півдня сиділа на даху, звідки можна було пригорщами зривати м’ясисті жовто-рожеві черешні. Однак зовсім тоскно стало, коли мама прислала посилку, — цукерки, каву зі згущеним молоком, яку так смачно їсти великими ложками. Напівзабуту на смак копчену ковбасу та консерви бабуся Ніна, зігнорувавши міське онуча, розділила між численними родичами, які позбігалися на дурничку. Новий китайський светрик приміряли на Оленку:

— Приїдеш додому — мати ще купе. А в нас тут де візьмеш таке? — вирішила тітка, надягаючи обновку на Оленку, котра радісно посміхалася. Ядвіґа ображено засопіла, але тут-таки й забула про светрик, щаслива від того, що їй вручили невеликого м’ячика-стрибунця і новенького пупсика у ліжечку з набором вдяганки — подарунок від батьків. Чудовим пупсиком вона бавилася цілісінький день, одягаючи його, роздягаючи та вкладаючи спати на прогрітій сонцем лавці біля хвіртки, насолоджуючись заздрісними поглядами сусідської Світлани. Проте назавтра, прокинувшись, як завжди, пізніше за всіх, вона із жахом побачила, що її скарбом заволоділа сестричка Оленка.

— Тобі хто дозволив? А ну, віддай сюди! — люто зашепотіла Ядвіґа.

Оленка повернулася до матері, котра поралася на городі.

— Ма! Вона в мене ляльку хоче забрати. Скажи їй!

Тітка обережно розігнула спину.

— Ядвіґо, нехай дитина пограється.

— Ні! Він мені зараз потрібен. — Ядвіґа потягнулася за своєю іграшкою, але Оленка притисла її до грудей.

— Це моє! — голосно гукнула, тупнувши ногою.

— Ні, не твоє. Це моя мама прислала! — Ядвіґа смикнула сестру за руку.

— Моє! Моє! — закричала Оленка і очі її сповнилися слізьми.

— Віддай! — Ядвіґа вчепилася в свою найдорожчу власність обома руками і відштовхнула сестричку ногою.

Нога якось сама піднялася і вбрикнула. Оленка гепнулася на бетонну доріжку, головою у колючий кущ малини. Від її несамовитого ревища навіть Ядвізі стало не по собі, а тітка аж підскочила над своєю грядкою.

— Дитино моя бідолашна! Ой, лишенько! — заголосила вона, притискаючи до грудей Оленку, що заходилася криком, і розглядаючи подряпини на руках і товстих щоках. — Геть звідси, зміюка підколодна! — гримнула вона на Ядвіґу. — Паскуда приблудна, нав’язалася на нашу голову.

Цілий день Ядвіґа просиділа за хлівом, притискаючи до грудей свої іграшки. Увечері за нею прийшов великий добродушний дядько, за руку відвів до літньої кухні за стіл. Ядвіґа мовчком жувала пиріжок, а бабуся Ніна і старша тітка вже доволі мирно вичитували їй, гладячи по голівці умазану в зеленку задоволену Оленку.

— Ти пойняла, ласточка, шо не можна маленьких обіжать? Оленочка могла глазики виколоть, головку розбити…

Ядвіґа, не піднімаючи очей і не перестаючи жувати, кивнула головою.

— Будеш тепер давати їй свої ігрушки? — проворкотіла старша тітка.

— Дай! — подала голос Оленка, сидячи на ліжку в подушках. — Це моє!

— Дай їй, ласточка, дай, — тітка простягла руку.

Ядвіґа не купилася на ласку, кинула надкушений пиріжок, схопила зав’язані в її особистий домашній махровий рушник іграшки і міцно притисла їх до живота.

— Ні, не дам! Ніколи не дам! — гукнула вона, недобре блиснувши очима.

Тітка злякано відсмикнула руку. Оленчина мати підхопила свою доньку, яка знову готувалася заревіти.

— Ти диви, яка ненависна! Мамо, пишіть Соні, нехай забирає цю зміюку від нас геть. Вона мені дитину чуть не вбила.

— Як же я напишу, коли Соня на море якесь поїхала, в санаторію? Хто мене тоді до Києва їхнього пустить?

Ядвіґа не пішла спати в хату і провела ніч на кухні, на старому широкому дідівському ліжку. Вона почувалася зовсім самотньою у цьому світі. «Ненавиджу їх усіх! Нащо мама мене сюди привезла? Вона теж погана, зла, не любить мене. Ніхто мене не любить. Ну й не треба! Ось виросту та й піду від них назавжди, буду жити одна в лісі», — мстиво думала Ядвіґа, ковтаючи гіркі сльози. Один лише дід, тихий добрий пияк, не сварив її, витер хусткою замурзане личко і вкрив старою ватяною ковдрою. А назавтра Ядвіґу з пожитками завантажили в коляску мотоцикла та й відвезли до далекої родички — баби Олі, котра жила одиначкою в маленькій хатинці прямо в степу і вважалася трохи несповна розуму.

Перші три дні опальна Ядвіґа сумувала й боялася — надто вже незвичними були нові умови, поведінка дивної бабці. Баба Оля і не намагалася говорити до неї нудно-солодким голосочком, як ото дорослі жінки, коли хочуть привернути до себе незнайомих дітей, лише іноді байдуже цікавилася, чи хоче Ядвіґа їсти або спати. В її жовто-сірих очах, що нагадували очі задерикуватої чорної кози, яка паслася під вікном, в недбало ув’язаних на потилиці напівсивих рудуватих косах, в темній просторій одежі Ядвізі увижалося щось незрозуміле й страшне. Хата не світилася синявим побіленням та чепурними, прикрашеними купоросом зелено-блакитними кутками, як більшість хат у селі, а була дерев’яною, стемнілою від часу, схожою на торішній стіг і нагадувала радше витвір природи, ніж людських рук. Схована від стороннього ока розлогими гілками старих горіхів, хата задньою стіною прилягала до зривистого глинистого схилу кургану, за два кроки, у лопухах та ожиннику, жебонів потічок, а попереду, за кущами здичавілої малини, простягався сухий донецький степ, сповнений сюрчання коників, пахощів чебрецю й полину. На диво, у таку глушину було проведено електрику, в закопченій кухні стояв кольоровий телевізор «Електрон» останньої моделі, такий самий, як у Києві, а на верхівці старого горіха примостилася антена.

Ольга Павлівна, котру місцеві мешканці називали не інакше, як бабою Олею, з’явилася в селі давно, за кілька років по війні. До колгоспу не пішла, працювати на цементному заводі не схотіла, а подалася жити до своєї далекої родички, яку вважали знахаркою і костоправкою, порати домашню роботу та переймати древнє ремесло. Коли знахарка померла, спадкоємці продали її хату, а відлюдькувата самітня помічниця поселилася в порожньому будинку пасічника, прямо в степу, за два кілометри від сільського кладовища. Господарства у неї майже не було, город вона не садила, зате збирала трави, готувала з них напари й настоянки, шепотіла над хворими, гадала на картах і воску покинутим дівчатам і зрадженим дружинам. Ходили до неї переважно жінки, прикривши обличчя хустками, низько похиливши голови, несли душевний біль і відчай, а в руках — хто продукти, хто зім’яті троячки чи п’ятірки. Поверталися вони впевненою ходою, несучи сушені трави, настоянки, мазі та сподівання на те, що хвороба відступить, а справа — залагодиться.

Жила баба Оля дуже просто, готувала мало, переважно перепічки на кисляку, картоплю, каші. У глиняному кадубі пузирився квас із хмелю й шкоринок чорного хліба, в маленькій шкіряній скриньці лежало жовтуватими пластами посипане кам’яною сіллю сало. Вдосталь було меду, козячого молока та яєць, що їх несли кілька рябих курочок, які цілими днями гуляли, де заманеться, але на ніч справно поверталися в курник. У перші дні Ядвіґа почувалася голодною, однак організм, очищений духмяним степовим повітрям, яке саме, здавалося, насичувало, швидко пристосувався до простої свіжої їжі, до трав’яного чаю та диких ягід. За цукерки правили грецькі й лісові горішки, які вона навчилася вправно лущити камінцем на дерев’яній сходинці, а потім вмочати в запахущий мед. Господиня не сварила її, до роботи не примушувала, і Ядвіґа сама собі встановлювала розклад. Їла й пила те, що хотіла, лягала спати тоді, коли від мерехтіння телевізора починали злипатися очі. І на диво раптом сама почала спати вдень, чого виховательки в дитячому садку так і не змогли від неї домогтися. Ненависна каша після біганини на повітрі здавалася цілком їстівною і навіть дуже смачною, козяче молоко з медом було краще за будь-який лимонад, а духмяний трав’яний чай чудово тамував спрагу. І головне — тепер не потрібно було заходити до жахливої смердючої будки, яку в селі називали туалетом. Довкола пролягав безлюдний степ, де було достатньо потаємних місць.

Виспавшись у затінку горіха в спекотний полудень, Ядвізі вже не хотілося вилежуватися зранку в ліжку, бо й саме ліжко — широка дерев’яна лава з двома синіми у квіточках ситцевими простирадлами та драною ватяною ковдрою — не налаштовувало на солодку ліниву знемогу. Отож прокидатися вона почала зі сходом сонця, з півнями, і відразу поспішала до «свого господарства». Жовтоокої кози зазвичай уже не було на місці. Баба Оля ще до світанку йшла в степ збирати трави, а коза, як навчена, бігла за нею.

— Привіт, Петю! — віталася Ядвіґа з півнем. — Ти подаруєш мені сьогодні пір’їнку?

Золотаво-брунатний красень-півень із зеленим переливчастим пір’ям у розкішному хвості уважно дивився на неї круглим жовтогарячим оком, перебираючи лапами, і щось курликав у відповідь. Ядвіґа висипала перед ним жменьку пшениці, а другу жменьку кидала прудким рябим курочкам, які бігли до неї з усіх боків, і йшла далі, раз по раз нахиляючись і підбираючи пір’їнки. У неї була ціла колекція пір’їнок: довгих і цупких — із хвоста, маленьких яскравих — із шиї і майже невагомих строкатих пушинок з груднини. Сірий як дим кіт не поспішав озиватися на Ядвіжине «киць-киць», а коли таки виходив потертися об ноги, завжди одержував за це шматочок очищеного від солі сала. Шматочок сала діставала і схожа на вовка сторожова вівчарка, припнута на довгому ланцюгу. Ядвіґа боялася її рвучких рухів і грізного гарчання, не наближалася надто близько, просто вдивлялася в сувору глибінь собачих очей, але щоразу підходила ближче, аж поки насмілилася простягнути шматочок сала прямо на долоньці, готова негайно відскочити на випадок небезпеки. Однак вівчарка не стала її кусати, злизнула рожевим язиком сало й глянула у вічі, очікуючи добавки.

— Більше не можу дати, боюсь брати без дозволу, — сказала Ядвіґа, відчувши, що контакт налагоджено. — Давай, я краще водички тобі принесу.

Вона повільно, не зводячи очей, ступила вперед, туди, де пес міг її дістати, і простягла руку за перевернутою мискою. Собака напружився й загарчав.

— Не треба на мене гарчать, я нічого поганого не зроблю, — Ядвіґа, намагаючись не піддатися бажанню відскочити, потягла миску до себе й повільно відступила. Собака із гавкотом кинувся в її бік, натягнувши ланцюг і ставши дибки.

— Замовкни негайно, фу! — Владно гукнула Ядвіґа і пішла до потічка. Коли поверталася з мискою, повною холодної джерельної води, вівчарка вже скавуліла, перебираючи лапами.

— То бачиш, як тобі хотілося пити! А ще гавкала на мене, дурненька.

Ядвіґа поставила миску, і рожевий собачий язик тут-таки запрацював, розбризкуючи довкола іскристі крапелини. Вона тихцем опустила руку на жорсткий сірий загривок.

— Хороший собака, розумничка! Як давно мені хотілося тебе погладити, та страшно було підійти до такої злючки.

Вівчарка лише косила на неї очима, не припиняючи хлебтати воду і сторожко поводячи гострими вухами.

— Одійди від собаки! Одійди, а то розірве!

Ядвіґа озирнулася. Баба Оля, котра повернулася зі степу, скинула з плеча мішок, повний трави й підбігла до неї.

— Нічого й не розірве! Я з ним подружилася.

Баба Оля схвально похитала головою.

— Молодець, коли так. Бачу, любиш ти живу твар.

— Це не твар! Вони всі, як і люди, все відчувають і розуміють, от тільки сказати не можуть!

— Як ти така розумна, то ходім, допоможеш мені траву розібрати.

Ядвіґа радо пристала на пропозицію. Їй давно кортіло довідатися, навіщо бабі Олі так багато трави? Трава сушилася на горищі, на мотузці, напнутій у затінку двох горіхів, висіла жмутиками по всій хаті, лежала в коморі в мішечках і банках. Хата була сповнена пряних пахощів, від яких так добре було засинати! Баба Оля розіслала долі сіру полотнину, висипала вранішню порцію трави з мішка і почала її розкладати. Дивна сухорлява жінка непевного віку і семирічна дівчинка захоплено розглядали і розкладали трави, які швидко в'янули на пекучому сонці. Того ранку Ядвізі вдалося налагодити контакт не лише з грізним сторожовим собакою.

— Ну ж бо, допомагай, Ядвіжко! Поглянь на цю травичку уважненько і добре її запам’ятай. Це звіробій, помічний від тридцяти хвороб.

— Яка ж це травичка — це квіточки. Травичка он, зелененька, у дворі росте.

— Це все травичка, дитинко. Тільки цвіте кожна по своєму. Ось ця, з білим зонтиком — деревій або тисячолисник. Бачиш, які листочки дрібні. Розітри їх пальцями й запам’ятай запах. Ось це чебрець, запахуща травичка. Ось материнка, або ще кажуть духів цвіт…

— А це подорожник! Ми його в садку до подряпин прикладали!

— Правильно, тільки спочатку треба його потерти трохи, щоб сік пустив.

— Бабо Олю, а чому собаку звуть так дивно — Воркута? — спитала раптом Ядвіґа.

— Жила я там довго, хоч і не зі своєї волі. Чоловік мій і синочок маленький в тій землі промерзлій лежать. От і назвала в пам’ять про них собаку, — спохмурніла баба Оля.

— А де ця Воркута?

— На півночі, в Росії.

— І тому ти російською правильно розмовляти вмієш?

— Я по всякому вмію, хоч російською, хоч українською.

— А знаєш, що таке парасолька? — ставила Ядвіґа своє коронне запитання. — Навіть тітка, яка весь час українською розмовляє, і та не відповіла. А нам у садку вихователька пояснила.

— Знаю, знаю, дитино. Парасолька буде російською зонтик. Тут, у Донбасі, ні російською, ні українською чисто ніхто не говорить, тут мішана мова, тому таких слів не знають. Ну ось ми й скінчили роботу. Давай-но тепер скидай своє платтячко, а то воно геть брудненьке стало. Я тебе сьогодні скупаю в череді, і волосся любистком змию, щоб хлопці любили.

— А мене й так люблять! — Похвалилася Ядвіґа. — Спочатку Сашко одружитися хотів, а потім — Євген.

Коли Ядвіґа із задоволенням скинула брудну сукню, збираючись залізти в ночви з теплою, брунатною від череди водою, баба Оля раптом зупинила її, провівши шкарубкою рукою по спині.

— А ну, підніми ручки, дитино, а тепер опусти й нахилися. Не подобається мені твоя спинка. Зараз покупаєшся, і я поправлю її трошки.

— А що там? — Ядвіґа здригнулася, затремтіла, впала на долівку, скоцюрбилася, наче захищаючись від жахливої одноногої старої в парку, і загаласувала:

— Ой, що там у мене? Горб почав рости? Бабега страшна землею у спину кинула, тепер у мене горб виросте! — судомливо гукала крізь сльози, не в силах погамувати в собі жах.

Баба Оля важко опустилася на коліна, підвела Ядвіґу, тривожно вглядаючись у мокре від сліз перелякане личко, і міцно пригорнула.

— Заспокойся, дитино. Все буде добре! Тебе, видно, налякав хтось сильно. Ось помиєшся і розкажеш мені все.

Після купання Ядвіґа трохи вгамувалася, баба Оля поклала її прямо на стіл, заводила за спину руки, тягла за ноги, крутила голову, плечі, промацувала й погладжувала спину. Потім вона змішала кілька різних трав із ложкою темної рідини з оплетеної вербовою лозою сулії, запарила все те окропом, пошепотіла, схилившись над паруючою глиняною квартою, кинула в неї дрібку солі й попросила закутану в чисте простирадло Ядвіґу випити гарячу гірку рідину. Ядвіґа відчула, як у животі розлилося тепло, веселі вогняні язички розбіглися по всьому тілу, сповнюючи його полегкістю, а в голові солодко запаморочилося. Баба Оля уклала її на лавку, поводила над усім тілом руками, тихо швидко промовляючи щось незрозуміле, може, казку, може, молитву, сіла поруч, взяла Ядвіґу за руку й веліла розповідати. Сонний голос Ядвіґи звучав дедалі повільніше, тихіше. Нарешті вона міцно заснула, проспала двадцять годин, до наступного ранку.

Другий тиждень промайнув швидко. Ядвіґа разом з бабою Олею ходила в степ, у посадку, спускалася на дно глибокого вибалка, за яким починалися поля кукурудзи й соняшника, навчилася знаходити й розрізняти рослини. Баба Оля розповідала їй, від чого допомагає кожна травичка, яку хворобу лікує, але все це було ще надто складним для семирічної дівчинки й запам’яталося не дуже добре. Міцно закарбувалося в пам’ять лише те, що звіробій допомагає від усіх хвороб, з м’ятою, ромашкою та квітами липи вони вечорами п’ють чай, а жовтогарячі клейкі квіти нагідок, залиті горілкою, помічні від синців і подряпин. Що не можна зрізати всю корисну травичку, щоб вона і на той рік виросла, а зрізуючи, треба розмовляти до неї, умовляти надовго зберігати цілющу силу, просити вибачення за те, що зриваєш, і дякувати Богу.

— Вчись, дитино, — казала їй баба Оля, — у Києві такого не навчишся. Ось буватимеш у мене щоліта, я тебе до чотирнадцяти років всього вивчу і помру спокійно.

— А хто тоді собаку годуватиме, Воркуту? — стурбовано допитувалась Ядвіґа. З собакою у них тепер була міцна взаємна любов. Баба Оля дозволила відв’язувати Воркуту, і Ядвіґа, перестрибуючи через високі кущики кінського щавлю, бігла в степ, до круглих акуратних копичок сіна, граючись із собакою в піжмурки. Іноді Воркута й сама ховалася від неї, весело кидаючись із засідки, вони падали на духмяну колючу траву, качалися по ній, обнявшись, і личко Ядвіґи ставало мокрим від шерехатого собачого язика.

Ще ніколи Ядвізі не було так добре! Вона була маленькою, щоб зрозуміти причину цього, але щастя виповнювало її, закручувало веселим вихором. Запашне свіже повітря п’янило, сповнювало тіло енергією і здоров’ям. Вона почувала свою єдність зі степом, собакою, мінливим небом, з кожною вже знайомою травинкою, навіть з півнем і курками! Ядвіґа розмовляла з ними, перебувала в постійному спілкуванні, зв’язку, уявляючи себе принцесою в мирному королівстві рослин і тварин. Темні недобрі почуття залишилися в минулому, на їх місці в душі розквітло все добре й лагідне.

Як весняний сік у відземках дерев, у ній прокинулися, проросли невідомі дотепер таланти. Вона швидко запам’ятовувала слова пісень із телевізійних концертів, влаштовувала власні концерти для баби Олі й Воркути. Маленька артистка фарбувала буряком щічки, губи, надягала на шию рясне горобинове намисто власного виготовлення, обкручувалася мереживною тюлевою накидкою з подушок, і спочатку тихенько, а далі голосніше лунко співала пісні «Несе Галя воду», «Черемшина», «Арлекіно», «Ромашки спрятались, поникли лютики», «Землянка», «Чунга-Чанга», «Очи черные», («День Победы» — суміш виходила просто надзвичайна. При цьому Воркута підвивала, Ядвіґа бурхливо жестикулювала, набираючи відповідних до змісту пісень поз, змінювала вираз обличчя і навіть бралася танцювати. Ось коли трапилася нагода сповна відчути насолоду вільної творчості й виявити свої здібності! Ні вродлива Олена, ні розпещені сестрички — ніхто не міг відібрати в неї уваги й похвали вдячних глядачів.

Часом приїздив на мотоциклі дядько, жав серпом траву для кролів та курей, а Ядвіґа показувала йому місця, де трава була густішою, соковитішою. Він передавав їй вітання від мами, запитував, чи, бува, не знудьгувалася, чи хоче вернутися в село. Однак засмаглій босоногій Ядвізі в заношеному ситцевому платтячку та з нашвидкуруч перев’язаною мотузочкою гривою вигорілого на сонці волосся, що відросло майже до пояса, було зовсім не нудно, і повертатися до родичів, сестер, до хвалькуватих сусідських жаднюг-дітей, які мали кращу вдяганку і багато іграшок, не хотілося. Їй було так добре тут, на волі! Власний маленький світ розширився аж до обрію, в ньому існувала хороша баба Оля, схожа на добру чаклунку, розумні тварини, гарні корисні рослини, мальовничі яри та пагорби — все це випромінювало любов до неї, Ядвіґи. І жодного ворога — людини чи іншої живої істоти, до кого можна було б відчувати ненависть, страх чи заздрість. А чужих людей, яких зустрічала іноді в степу або на дорозі, що вела в село, вона не боялася, бо поруч біг надійний і вірний захисник — схожий на сірого вовка собака на ймення Воркута. Ненависть і лють уже третій місяць не мучили їй серця, не отруювали життя, — в душі, як трави в степу, проростали нові почуття. Ядвіґа і сама не знала, як це трапилось, але попросила дядька почекати, побігла в хату, винесла свого дорогоцінного пупсика з усім убранням.

— Ось, візьміть. Я вже награлася, хай тепер ваша Оленка пограється. А мені тут добре, передайте мамі, будь ласка.

Дядько не став наполягати, погладив Ядвіґу по голівці, подякував і поїхав. За тиждень, коли знову приїхав по траву, привіз племінниці гостинці — пиріжки з вишнями та смажену курку.

Наприкінці серпня перед приїздом Соні Ядвіґу забрали в село.

— Бач, Ядвіґо, ми тобі годили і не забирали від баби Олі, — сказала старша тітка солодким голосом. — Але ти не кажи мамці, що була там увесь час, скажеш тіко, що в гості їздила. Добре, ластівочко?

Ядвіґа мовчки кивнула. Знову обман, знову фальш. Чому так легко і вільно почувалася вона в бідній хатинці серед степу, і чому їй так душно тут, серед людей? Швидше б приїхала мама! І мама приїхала завтра ще до обіду. Побачивши Соню, засмаглу, ще вродливішу, Ядвіґа зрозуміла, як скучила за нею. Соня обнімала її, цілувала, привезла нову сукенку. Ядвіґа ходила по двору горда, у присутності мами всі знову розмовляли з нею улесливо-фальшивими голосами.

— Мамусю, я тут була в гостях у нашої далекої родички, баби Олі. Там є собака, кіт, і там так гарно! Давай завтра поїдемо туди на цілий день, попрощатися?

— Даремно тебе туди возили. Вона й не родичка нам, так, сьома вода на киселі. І чудна якась, темними справами займається, скривдити тебе могла.

— Ну що ти, мамцю! Навпаки — вона дуже хороша, мене зовсім не кривдила, не те, що тут… — Ядвіґа прикусила язика. — Я тебе дуже прошу, будь ласка! Баба Оля мені суворо наказала: «Коли Соня приїде, щоб ви обов’язково прийшли до мене удвох».

— Ну добре, якщо вже ти так хочеш, доню, давай пройдемося після сніданку. А увечері попрошу брата забрати нас на мотоциклі.

Соня погодилася так легко тому, що, пробувши у матері всього лиш день, вже втомилася від збуджено-галасливих розмов, від щокатих розпещених небог. А найбільше дошкуляло те, що родичі знову ставили її ніби на один рівень із собою. Вперше за стільки років приїхала вона на батьківщину, і то тільки тому, що більше ніде було залишити на літо дитину, а вже її обтяжувала кожна година перебування тут, і вона рада була йти, куди завгодно, аби лишень із двору.

Наступного дня мати й донька відразу після сніданку, до спеки, обидві полегшено зітхнувши, вийшли за ворота. Ревниво-здивовано дивилася Соня, як чудна літня жінка несподівано лагідно обійняла її доньку, як жваво гасала навколо хатини Ядвіґа, а за нею бігали кури, коза, і величезний, страхітливий на вигляд пес скавчав, метляв хвостом, намагаючись зірватися з ланцюга. Після духмяного трав’яного чаю, який вони пили з привезеними з міста цукерками та ще з медом і свіжими перепічками у холодочку під горіхом, душу огорнув дивний спокій… А коли господиня запропонувала Соні прилягти в прохолодній хаті, сповненій п’янкими пахощами сухих трав, Соня відчула, що майже дрімає, чи, може, так заспокоював трав’яний напій, дозволяючи чужим думкам вільно входити в її розум? Баба Оля сіла в ногах, заговорила монотонним голосом, як це завжди роблять ворожки.

— Хочу сказати тобі, голубко, що дівчинку твою треба привозити до мене хоча б два-три рази на рік. Дуже їй пороблено. Так глибоко воно сидить, що не змогла я за цей час до кінця його вивести. Чорною жінкою кинуто їй в спину землю заговорену. Якби землю з кладовища кинула, то вже б скрутило твою дівчинку в баранячий ріг. Ти знаєш про це?

Соня заперечливо хитнула головою. У звичайному стані їй би й на думку не спало слухати напівбожевільну бабу з якимись середньовічними байками.

— Здібна у тебе дівчинка, я називаю її Ягідкою. Дуже вразлива. Таких на сто тисяч, може, одну й зустрінеш. Але сильний прокльон на ній, як і на всьому родові. З правого плеча забрала зла воля янгола-охоронця, а на лівому плечі рогатий сидить, давить, а противаги немає. Тільки гне її, голубоньку, калічить. Добре над нею попрацювати треба, щоб ангела повернути, а на рогатого управу знайти. Видно, дуже грішними були її пращури, з кров’ю, із сім’ям своїм і гріхи свої тяжкі передали. Правду кажу?

Соня хитнула головою, розуміючи, що не повинна продовжувати цю розмову, та сил брехати в неї не було.

— Я так і подумала, що не ти її мати. Ваш рід я добре знаю — в ній немає нічого вашого, інша вона зовсім. Не в місті б жити Ягідці, а в мене, на волі. Прокляття роду на ній, та ще й пороблено чорною жінкою. Коли їй не помогти — занапастить її зла доля, душу зчорнить, тіло знівечить. Я б допомогла їй скинути цей тягар смертний, навчила б тому, що не кожному знати дається, та й померла б собі спокійно. Відпустиш її до мене? Я ж бачу, що не дуже вона тобі потрібна. Важко з нею, а далі — ще важче буде.

— Чоловік не дозволить, — прошепотіла Соня.

— А ти схитруй, дівчино. Спочатку — на канікули зимові відправ, потім — на все літо. Розумію, що назовсім не можна — їй вчитися треба, а я далеко від школи живу, щодня не набігаєшся. Запам'ятай, голубонько, мої слова, і зроби, як я тобі кажу. Не справитися тобі з нею самій, а Ягідка сильно мучитися і страждати буде, коли не зробиш по-моєму.

— Зроблю… — перед очима в Соні все попливло і вона заснула.

Прокинулася надвечір, коли за вікном задирчав мотоцикл, встала на диво бадьорою і почала збиратися в дорогу. Ядвіґа довго обіймала страшного собаку, шепочучи йому щось на вухо, цілуючи вовчу морду, а з бабою Олею, навпаки, попрощалася дуже швидко, скуто, наче почуваючись винною за те, що їде. Швидко стрибнула в коляску мотоцикла, підозріло шмигаючи носиком. Соня поставила їй під ноги одержаного в подарунок мішка з горіхами, медом, сухими травами для чаю, пляшками з настоянкою із нагідок та зелених грецьких горіхів.

— Не сумуй, Ягідко! Мама сказала, що привезе тебе до мене наступного літа. А зараз тобі до школи йти треба.

— Правда, мамусю, привезеш? — повеселішала Ядвіґа.

— Так, доню. Отже, до побачення, Ольго Павлівно. Спасибі вам за все.

Ревнув мотор, жінки замахали руками, і в цей момент тужливо завив собака. Ядвіґа стривожено глянула в розкосі жовто-зелені очі баби Олі, й вони водночас із сумом подумали про те, що навряд чи коли ще побачаться.

Перший час Ядвізі вдавалося зберегти спогади про те ейфорійне відчуття радості, котре виникало в неї у степу, сповненому дзижчання комах, пахощів чебрецю й полину. Поблизу, наче сірий вихор, гасав добрий собака-звір Воркута, і сама вона почувалася вільною і щасливою, наче молоде звіря. Однак у заставленій лакованими меблями, вистеленій лінолеумом, запилюченій міській квартирі в стандартному багатоповерховому будинку, який стояв прямо понад гуркітливою задимленою автострадою, такою шумною, що при відчиненому вікні ревіння машин, які рухались вгору кількома рядами, заглушувало включений на повну потужність телевізор, не було місця для природи, ба навіть для спогадів про неї.

Почалося шкільне життя, і разом із ним у душі Ядвіґи, очищеній і згоєній за літо, проведене у баби Олі, знову бур'яном почали проростати недобрі почуття. Звичайно, сама Ядвіґа вважала, що все робить правильно, а люди навколо — підлі, злі, підступні. Вчителі прискіпувалися і навмисне викликали відповідати на найскладніші запитання. Дурні хлопці на перервах задирали спідничку, кидали недогризки від яблук, плювалися через трубочки пожованим папером, намагаючись при цьому поцілити в обличчя, дівчата пліткували і зводили наклепи. Спокою не було і вдома. Батько часто допізна затримувався на роботі, приходив додому напідпитку, по телефону дзвонили студентки, аспірантки, Соня нервувалася. Частіше лунали її роздратовані крики, брязкіт розбитого посуду та гуркіт перекинутих стільців долучалися до вуличного автомобільного шуму. Ядвіґа приречено чекала на звичний фінал — із тріском розчиняться двері, в кімнату вбіжить мама з обличчям у червоних плямах, впаде на диван, зайдеться в істеричному плачі, закликаючи доньку бути свідком того, які знущання вона змушена терпіти. Слідом уривався сивочолий батько, вимагаючи бути свідком того, що він нікого й пальцем не зачепив, мамине голосіння ставало нестерпним, батько, вилаявшись, гупав дверима. Ядвіґа полегшено зітхала; з досвіду знала, що мати негайно перестане голосити і побіжить на балкон подивитися, куди пішов чоловік. Після цього можна буде жити спокійно — мама цілий вечір телефонуватиме подругам, а батько повернеться пізно вночі, а то й наступного дня.

Єдиною людиною, з якою Ядвізі завжди хотілося спілкуватися, була шкільна подруга Катя. Якби могла, ніколи не розлучалася б із нею. З першого ж дня вони сиділи за однією партою, Ядвіґа сприймала Катю вже не як окрему особистість, а як свою власність, необхідний життєвий елемент. Ранок починався з передчуття зустрічі з Катею, перерви минали у балаканині, а після уроків вони залишалися на подовженій, поки приходила Катрусина бабуня. Бабуся була доброю, часто піддавалася на прохання онуки, і тоді подружки, взявшись за руки, бігли знайомою до дрібничок дорогою до сірого будинку на Виноградній вулиці, сміючись і пустуючи.

Цей чужий будинок притягував Ядвіґу, як магніт. Їй подобалася зелена тиха вуличка, яка дугою огинала наполовину захований від сторонніх поглядів півстолітніми деревами чотириповерховий сірий будинок задовжки кілька сотень метрів з глибокими довгими лоджіями. Ядвіґу вражали широкі чисті сходи в під’їзді, висока стеля з ліпленням, незвично просторі кімнати, величезна кухня з газовою колонкою, дощатою фарбованою підлогою і навіть чорним ходом у двір! Бабуня годувала дівчаток вишуканим обідом із кількох страв із гарненьких однакових тарілочок і ніколи не ставила на стіл бліду яєчню в закіптюженій сковорідці, сірі целофанові сосиски в погнутій алюмінієвій каструльці, нарізаного на газеті оселедця, таких звичних для Сониного господарювання. Простір, прохолода, навскісні сонячні промінці, які проглядають крізь листя старих каштанів за вікном, тиша, пахощі спецій і прянощів, що нагадують улюблений аромат висушених трав, — усе те, про що Ядвіґа могла лише мріяти. От якби й вона могла жити в такій квартирі! А замість Катрусиної бабусі на кухні поралася б зі своїми травами баба Оля. Із собакою Воркутою можна гуляти у скверах аж до вечора, і жоден хуліган чи п’яниця не насмілиться до них наблизитися. Батькам у мріях Ядвіґи залишалось мало місця. Нехай би і вони так само, як і батьки Каті, до пізнього вечора пропадали на роботі і частіше їздили у відрядження та відпустки.

— Чого ти на мене так видивляєшся?

Ядвіґа здригнулася.

— Як саме?

— А так, що мені стає страшно. Наче щось погане хочеш мені зробити.

Ядвіґа посміхнулася і обняла подругу.

— Катрусю! Ти в мене найгарніша, найрозумніша. Побігли, краще секретики робити!

Задоволена тим, що її похвалили, Катя побігла відпрошуватися у бабусі, а Ядвіґа швидко глянула на себе в дзеркало так само, як щойно дивилась на Катю, довго і уважно, трохи зсунувши брови. Їй зробилося недобре від власного погляду, наче в зіницях відкрилися бездонні чорні вирви, що втягували в себе світло. Ядвіґа хитнула головою, надавши обличчю усміхненого доброго виразу, з яким, звичайно, і треба завжди дивитися на подруг. Незабаром дівчатка вже бігали сквером, збираючи різнобарвне осіннє листя, пелюстки останніх квітів, розшукували скельця. Секретик робився так: треба було викопати в землі неглибоку ямку, розрівняти її, викласти листочки, пелюстки, кольорову фольгу від цукерок, щоб вийшла гарна композиція, прикрити все уламком скла і прикидати землею. Місце секретика позначалось паличкою або камінцем, а потім демонструвалося іншим дітям. Коли зчищався тонкий шар землі, з’являлося кругле скляне віконце з кольоровою картинкою, як маленький вітраж. Секретики порівнювалися і спільно обирався кращий. Ядвізі подобався власне процес демонстрації, коли із чорної землі виникало щось гарне і невідоме, як скарб.

Коли подруги сварилися, Катя зазвичай не запрошувала Ядвіґу до себе. Доводилося сидіти до шостої години у групі подовженого дня, а потім плуганитися додому, на свій закіптюжений бульвар, який ревів шістьма рядами автомобілів. Якщо Соня затримувалася після роботи, голодна змерзла Ядвіґа чекала її інколи до сьомої, а часом і до восьмої на лавці біля під’їзду або в брудному смердючому парадному. Ключа їй поки що не довіряли. У такі хвилини Ядвіґа сердилася на Катю, на матір, на цілий світ, почуваючись несправедливо ображеною, нікому не потрібного. Тому і з Катрусею намагалася не сваритися, навіть тоді, коли та могла часом обізвати її дурепою чи вихвалялася обновкою, насміхаючись при цьому над заношеними чобітками і неоковирною чорною цигейковою шубкою подружки. У Каті шубка була білесенька й легенька, кроляча. Гонористій Ядвізі нічого не залишалося, як недбало посміхатися, тамуючи в душі гнів і бажання боляче образити Катьку у відповідь на її кпини, і робила вона це лише заради того, щоб подруга знову запросила її до себе — в чудовий будинок у тихому провулку, де Ядвіґа могла насолоджуватися чистотою та комфортом, де почувалася вибраною важливою персоною, а Катрусина бабуся піклувалася про неї майже так само, як і про свою рідну онуку.

Навчальний рік пролетів швидко, минули канікули, батьки забрали Катю на море. Ядвіґа щодня запитувала маму, коли вони нарешті поїдуть у Жданівку, до баби Олі? Запропонувавши чоловікові ще на зимових канікулах відвезти доньку на село, Соня отримала такої прочуханки, що тепер тільки пересмикувала плечима, не даючи певної відповіді. Баба Ніна під час кожної телефонної розмови передавала вітання від далекої родички і настійні запрошення привезти онуку. Одного разу подзвонила навіть сама баба Оля. На лихо, до телефону підійшов батько.

— Хто-хто це телефонує? — Перепитав він буркотливим неприязним голосом. — На якій підставі ми повинні віддати вам, чужій, незнайомій, напівграмотній особі, нашу дочку? Щоб ви навчили її шарлатанства? Про її здоров’я ми потурбуємося самі! Від вас тільки біди можна чекати. Знаю я ці фокуси — чистісіньке шарлатанство в антисанітарних умовах. Як це ми з нею не справимося? Що?! Це ви мені говорите, викладачеві історії партії, професорові? Маячня якась!

Ядвіґа, яка підслуховувала під дверима, не знала, що ще такого сказала батькові баба Оля, як той раптом зарепетував, щоб вона ніколи більше сюди не дзвонила і думати забула про його доньку. А потім зачинився з мамою в спальні, голосно кричав на неї, називав забитою дурноверхою сільською дурепою. Соня плакала і виправдовувалася. Тієї-таки нночі, під ранок, батькові стало погано із серцем. Викликали «швидку». Заспана Соня бігала на кухню то кип’ятити шприц, то накрапати крапель. Батько лежав у спальні блідий, важко дихав, стогнав, тхнуло валеріаною. Ядвіґа зачаїлася у квартирі, сповненій чужими людьми в білих халатах, як мишка. Коли батька повели попідручки з квартири, мама сказала їй:

— Побудеш до обіду сама, Ядвіґо. Татусеві зле, я мушу їхати з ним до лікарні. Його дуже стурбував цей дзвінок із Жданівки. Не плач, дитино, може, все владнається.

— А він не помре?

— Будемо сподіватися, все скінчиться добре.

Соня поквапилася слідом за чоловіком, а Ядвіґа притисла ніс до вікна, щоб побачити, як батька садовитимуть у машину швидкої допомоги, що стояла на тротуарі під будинком. Вона плакала, бо налякалася лікарів, які принесли в дім тривожну атмосферу смерті, а зовсім не тому, що батька забрали до лікарні. В її уяві чітко, кадр за кадром, промайнули картинки з минулого: ось батько, сивоволосий, огрядний, більше схожий на дідуся, розповідає їй, своїй дочці, довгу-предовгу казку. Спочатку дочці цікаво, але незабаром стає нудно — вона позіхає, батько сердиться, і доводиться докладати зусиль, удаючи, що їй страшенно цікаво. Ось він довго й нудно вичитує її за якусь провину, вживаючи складні незрозумілі слова, від яких зміст сказаного стає геть незбагненним для її дитячого розуму, ось свариться з мамою, мама плаче. Навіщо він кричав учора на бабу Олю, чому не дозволив поїхати до неї? Ось тепер має — серце болить, може, й помре… Всім, хто ображає бабу Олю, стає зле — так у Жданівці тітки говорили.

Ядвіґа спробувала уявити, як це — померти? І не змогла. Розуміла, що тоді батько не повернеться з лікарні, більше ніколи не буде її карати, ображати маму, ніколи не заборонить їй поїхати до Жданівки. Адже так хочеться побачити бабу Олю, погладити Воркуту, знову відчути себе вільною і щасливою! Ядвіґа ще сильніше притисла обличчя до скла, щоб ліпше бачити, як батька садовлять в білу машину з червоним хрестом. «От було б добре, коли б він помер у лікарні», — подумала вона просто, і тут же здригнулася від різкого пекучого болю, що пройняв серце. Це сумління вказувало їй на тяжку гріховність такої думки. Ядвіґа злякано подивилася через плече, немов відчувши чиюсь незриму присутність, і промовила голосно, розтираючи по щоках підсохлі слізки:

— Нехай таточко одужує і скоріше повертається додому. Бідненький, йому, напевно, дуже боляче!

У квартирі було напрочуд тихо. Ядвіґа знову відвернулася і притислася до скла — біла машина з червоним хрестом від’їхала від тротуару, вливаючись у загальний потік транспорту. «Звичайно ж, я бажаю татові тільки хорошого. Та все ж… краще, щоб він не повертався», — вперто подумала вона, підбігла до серванта, дістала з вазочки цілу жменю цукерок, скочила з ногами на диван, пострибала на скрипучих пружинах, як на батуті, перескочила на крісло, звискуючи при цьому, як мавпа, потім знову на диван, і впала з розмаху горілиць. Усередині нуртував сильний енергетичний сплеск від передчуття поїздки в Жданівку, від цього тіло зробилося легким і слухняним, сповнилося веселощами. Цілих дві години ніхто не заважав Ядвізі жувати цукерки, перемикати програми в телевізорі, дзвонити всім подругам, у яких був телефон, базікати про всілякі дрібниці, реготати над кожною нісенітницею, аж поки почула, як відчиняються вхідні двері, і з’явилася Соня.

Батько не помер, а тижнів через три, так, наче нічого й не трапилося, повернувся додому, принишклий, ввічливий. Батьки, нарешті помирившись, поїхали до санаторію, а потім до моря. Про Жданівку вже й мова не заходила, щоб не нервувати таточка. Довелося розчарованій Ядвізі ціле літо провести в ненависному піонерському таборі, де знову, як і в садочку, змушували вдень спати, годували молочними кашами з плівкою, сірими смердючими котлетами, змушували марширувати. Там був режим — найненависніше слово.

Режим означав тільки одне — необхідність постійно стримувати свої бажання і підпорядковуватися чужій волі: вранці вставати о сьомій, коли особливо хочеться спати, їсти несмачну їжу в чітко визначений час, ходити строєм навіть у туалет. Звичайно, часом цікаво було брати участь в іграх чи спортивних змаганнях. Та тільки-но Ядвіґа звикала до нових людей і життя починало поволі налагоджуватись, як зміна закінчувалася, приїздили нові діти, і знову доводилося починати все спочатку. Не менше пригнічувала й постійна присутність людей. Ядвіґа віддала б усе, що має, аби годинку на самоті поблукати в навколишньому сосновому лісі, відчути його подих, злитися з природою, як тоді в степу, у баби Олі. Та виходити за територію табору, на жаль, суворо заборонялося.

Останні дні серпня тяглися нестерпно довго. Вона викреслювала їх у календарі один за одним, а внизу дописала: «Першого вересня я піду до Каті додому, ура!»

Подруги не могли набалакатися, ходили, взявшись за руки, навіть на перервах, Ядвіґа пропадала у Каті вдома, кілька разів, з дозволу Соні, залишалася ночувати. Ідилія тривала недовго. У жовтні стосунки з Катрусею погіршали, вона вже не так часто запрошувала Ядвіґу до себе після уроків, а одного разу, на уроці англійської, попросилася пересісти за першу парту. Смертельно ображена Ядвіґа мовчала цілий день і спробувала з’ясувати стосунки тільки після уроків, коли вони удвох залишилися чергувати в порожньому класі.

— Це мама наказала мені пересісти. А бабуся сказала, що батьки незабаром взагалі заборонять тобі бувати у нас, — холодно відповіла Катя на запитання, що трапилось.

— Чому?!

— Тому, що мені в цій чверті «світять» дві четвірки. Вони думають, що ти відволікаєш мене від занять. А ще вони обіцяли купити в мою кімнату маленький кольоровий телевізор, якщо я закінчу чверть на самі п’ятірки.

Що тут скажеш? Удвох їм завжди хотілося займатися цікавішими речами, ніж, наприклад, старанним виконанням домашнього завдання. Вдома у Каті Ядвіґа відчувала незвичайне піднесення, хотілось веселитися, сміятися, пустувати.

— Мені не вистачає однієї п’ятірки з математики та двох-трьох з англійської, — зітхнула Катя. — Як ти думаєш, якщо попідставляти їх, учителька не помітить?

— Що значить — попідставляти?

— Поставити в журнал. Можна хоч зараз — журнал у столі лежить.

— А якщо помітять?

— Та ніхто не помітить! У мене в журналі вісім оцінок із математики. А де вісім, там і дев’ята нікого не здивує. Зараз якраз зручний момент — вчителька пішла в їдальню, хвилин п’ятнадцять її точно не буде. Давай, я постою на дверях, а ти поставиш?

— Чому я?!

— У тебе почерк кращий.

— Ні, Катю. Це тобі треба, ти й підставляй. А я на «атасі» постою.

— Отака ти подруга! Добре ж, я сама.

Катя схилилася над журналом, перегортаючи сторінки, а Ядвіґа вийшла в коридор, щоб стежити під дверима, чи не йде вчителька. Операція пройшла без перешкод. Неприємності почалися пізніше, і не в Каті, а у Ядвіґи. Через тиждень вчителька попросила її залишитися після уроків.

— Я сьогодні виставляла оцінки за чверть, і помітила, що в тебе у чіткому ряду четвірок невідомо звідки з’явилося дві п’ятірки з математики. Як ти це поясниш?

— У мене?! — Ядвіґа була щиро здивована. — Не знаю.

— Тобі доведеться давати пояснення в кабінеті директора.

— Подумайте самі, Ліно Семенівно, для чого мені потрібні ці п’ятірки? Адже ви знаєте, що я не «йду» на відмінницю.

— Чесно кажучи, це й мене здивувало. Справді, п’ятірки тобі непотрібні. Але ж не я їх поставила?

У голові Ядвіґи, як у калейдоскопі, виникали версії останніх подій. Можливо, Катя переплутала рядки в журналі? Потрібно негайно все пояснити, інакше в школу викличуть батьків, буде скандал.

— Я подумала… Це міг зробити хто-небудь навмисне, щоб підставити мене.

— Як ти гадаєш, хто б це міг бути?

— Конкретно я нікого не можу назвати. Але… це міг бути хто завгодно. На урок англійської, наприклад, журнал ми самі відносимо, на музику також. А може, хтось хотів просто пожартувати?

Вчителька допитливо дивилася на Ядвіґу через товсті скельця окулярів. Вона бачила перед собою чесні, повні здивування очі учениці. Але щось чаїлося там, у темній глибині тих очей.

— Добре. До директора цього разу ми не підемо. Я закреслю ці п’ятірки і замість них поставлю «два». Оцінка за чверть, відповідно, буде на бал нижчою.

— Але ж це не справедливо! Я не ставила тих п’ятірок.

— От і розберися, хто їх поставив. А потім скажеш мені. Може, я тоді й двійку не зарахую.

Ядвіґа вийшла зі школи, озирнулася. Каті ніде не було. Вологий асфальт був застелений жовтим кленовим і тополиним листям, подекуди виблискували калюжки. Розглядаючи листя під ногами, перестрибуючи через калюжі, Ядвіґа пішла додому довгою дорогою, повз Катрусин під’їзд, утішаючись тишею провулка, яку зрідка порушував шурхіт мокрих автомобільних шин. Вона подивилася на знайомі вікна. Напевно, Катька сидить зараз у кухні, вихваляється своїми п’ятірками, а бабуня подає їй обід і всіляко нахвалює. Бабуня навіть шнурки їй на черевиках розв’язує! Ядвіґа зітхнула і прискорила ходу. За десять хвилин вуха позакладає від реву машин, які піднімаються на крутий бульвар, від сизих клубків смердючих вихлопних газів голодний шлунок болісно стиснеться. У маленькій холодній кухні Ядвіґа нагріє позавчорашній суп або зварить собі липких пельменів із примерзлої до морозилки пачки — обід мама знову не приготувала. Зараз ситуація в домі змінилася: батько приходив додому вчасно, пив пігулки, лежав на канапі, зате мама дедалі частіше затримувалася на роботі, приходила якась колюча, збентежена, нічого не встигала приготувати, окрім ріденьких кашок та парових котлет для хворого чоловіка.

Катя не зачекала на неї, злякалася і втекла. Ядвіґа не могла знайти пояснення, щоб виправдати подругу. Вона пішла ще швидше, забороняючи собі поки що навіть думати про це. Завтра в школі все з’ясується.

— Я хотіла, щоб тобі було добре, — ображено надула губки Катя.

— Та для мене ці п’ятірки, як більмо в оці!

— Я не подумала, просто хотіла тебе підстрахувати. А раптом ти контрольну погано напишеш?

— А з англійської ти хоча б нічого мені не поставила?

— Теж поставила… Але ти не хвилюйся, там оцінок дуже багато і на двох сторінках. Підемо сьогодні до мене додому? У бабусі день народження — вона торт спекла, «Наполеон».

Ядвіґа уявила собі величезний смачнющий торт, посипаний меленими горішками, ванільною цукровою пудрою, і всі звинувачення застрягли у неї в горлі. Стало зрозуміло, що Катя поставила оцінки навмисне, щоб на випадок провалу відвести від себе провину, звернути все на подругу. Адже ж свідків не було! Вчителька, звичайно, повірила б старості класу відмінниці Каті, а не йоржистій мовчунці Ядвізі.

— Так ти підеш чи ні? — з викликом запитала Катя.

— З задоволенням піду, дякую тобі за запрошення. Тільки, будь ласка, більше так не роби, не попередивши мене.

— Я хотіла як краще, і за це тепер маю, — Катя ображено повела плечима. Ядвіґа зціпила зуби і схилила голову. Треба сказати Катьці все, на що вона заслуговує! Але тоді не буде торта, не буде салату «Олів’є», маленьких баранячих відбивних у соусі, які вміла готувати тільки Катрусина бабуня, не буде особливого ритуалу сімейного свята. А їй так хочеться відчути себе частинкою великої дружної сім’ї, мало не Катрусиною сестричкою.

Торт насправді виявився надзвичайно смачним! Ядвіґа, зрозуміло, не з’ясувала, хто із недоброзичливців міг підставити в журнал оцінки, і вперше отримала за це трійку в чверті. Вдома був невеликий скандал — то й що! Головне, дружбу вдалося зберегти, а Катя закінчила чверть на «відмінно» й отримала за це в подарунок від батьків власний кольоровий телевізор.

— Уявляєш, до нього навіть приставку комп’ютерну можна підключити! — хвалилася Катя. — І «відик», звичайно, теж. Аня новий фільм принесла, ми сьогодні після уроків йдемо дивитися. Тепер Аня до мене щодня приходитиме, репетирувати рухи. Мама записала нас до гуртка бального танцю і наказала тренуватися після уроків.

Ядвіґа почервоніла від приниження і не знайшлася, що відповісти, а Катя, наче нічого й не сталося, відійшла до вікна, дістала свій звичний шкільний сніданок — бутерброд із шинкою і запропонувала половину Ані. Шлунок Ядвіґи стиснув голодний спазм, а серце — гостра образа від нової зради. Як може Катька так спокійно розтоптати дружбу, легко і просто проміняти кращу подругу на якусь рябу Аньку, навіть віддати їй один бутерброд, який бабуся, звичайно, робила з розрахунку на Ядвіґу! От підійти б до тих двох, що так розбазікалися, вихопити смачні бутерброди, щосили відхльостати по щоках, а як зарюмсають — голосно реготати, з апетитом наминаючи шинку. Однак вона змовчала, нахиливши голову, стерпіла і цього разу.

За кілька днів до Каті підійшов найгарніший хлопчик класу, сіроокий високий Альоша, і сказав:

— Правда, що ти, Катько, на бальні танці пішла?

— А ти звідки знаєш?

— Та теж хотів записатися… — непевно відповів Альоша.

— Ой, як добре! Мені якраз партнер потрібний, — зраділа Катя. До усіх своїх перемог їй давно хотілося долучити ще одну — привісити до пояса закохану Альошину голову.

— І мені партнерка потрібна. Тільки з тобою, Катько, я танцювати не буду. Кажуть, що в тебе під пахвами смердить… Та й ноги кривуваті. І взагалі ти товста, тебе і не піднімеш. Ось Аня — інша справа.

Альоша перевальцем відійшов від червоної як рак Каті. Всі бачили, як Катя зронила голову на руки і заплакала. Дехто міг чути, як вона після уроків звинувачувала в усіх гріхах Аню, а та марно намагалася виправдатися. Зате ніхто не помітив, як Ядвіґа віддавала Альоші п’ять карбованців, які вчора потайки витягла з батькового гаманця. Там було багато синеньких п’ятірок, двадцять чи тридцять, хто їх перелічуватиме? Назавтра Ядвіґу знову запросили до Каті додому, вона їла смачний курячий супчик, пила чай з бабусиним пирогом і співчутливо вислухувала скарги подруги на підступну Аньку.

— Уявляєш! Вона наговорила про мене всякої гидоти, аби тільки стати його партнеркою. Мама сказала більше її і на поріг не пускати. Це ж треба таке вигадати — смердить від мене, і ноги криві! Дивись, ну де ж вони криві?

Катя задерла спідничку. Ноги були товстуваті вгорі і тонкуваті знизу, трохи розходилися від колін у вигляді літери «л», але, справді, не були кривими.

— Може, це не вона сказала?

— А хто?! Тільки у неї однієї була причина! Захотіла з Альошею танцювати.

Дружбу було поновлено. Принаймні так здавалося самовдоволеній Каті, впевненій, що має владу над людьми. Катя й уявити собі не могла, що її вже викинуто за високий паркан на територію ворожого для Ядвіґи світу, позбавлено всіх привілеїв, і ставитися до неї тепер будуть без любові та жалю, як до статиста в таємничій грі. Зрадлива подружка більше не цікавила Ядвіґу, але будинок на Виноградній вулиці дедалі більше вабив до себе.

— Ви весь час разом і схожі як сестрички! Обидві чорноокі, темноволосі, — казали їм однокласники і вчителі.

— А ми і є сестрички! — жваво відповідала Ядвіґа. — Тільки троюрідні.

— Невже?

Ядвіґа серйозно кивала головою, а Катя самовпевнено посміхалася, не відчуваючи небезпеки, — її тішило бажання інших так бути схожими на неї, розумницю і красуню, що вони ладні були себе обдурити. А Ядвіґа, діючи відповідно до таємного плану, готувала ґрунт для майбутнього, щоб ніхто не здивувався, коли вона, нарешті, зможе переїхати жити до «троюрідної сестрички». Наївне сподівання на те, що Катрусина сім’я полюбить її навіть сильніше, ніж саму Катю, ставало нав’язливою ідеєю.

— Давайте, я посуд помию, — пропонувала вона бабусі, коли Катя, взявши яблуко, йшла геть із кухні. Коли кликали, швидко відривалася від телевізора, з підкресленою готовністю сідала за уроки, ніколи не дозволяла собі вередувати в гостях у подруги. Ядвіґа розхвалювала все, що готувала бабуся, хвалила навіть противного товстого смердючого кота Тигрика. Вона домагалася прихильності Катрусиних батьків, ставши взірцем слухняності. І ця тактика дала свої результати. Звичайно, не такі, як уявляла собі маленька інтриганка, схожа на зозуленя в чужому гнізді. Найбільше на світі зозуленяті хотілося помінятися з Катею місцями, жити замість неї в чарівній квартирі.

«Ти, Катюшо, звичайно, кругла відмінниця, але часто буваєш неслухняною, капризуєш і не цінуєш нашого піклування. А твоя подруга Ядвіґа — вдячна, слухняна дівчинка, завжди готова допомогти. Ми полюбили її, як другу доньку, і попросимо її батьків дозволити Ядвізі бувати у нас щодня, навіть ночувати. А ти дивися на неї і вчись, як треба себе поводити», — приблизно так уявляла Ядвіґа реакцію батьків подруги на свою поведінку. Проте результати виявилися значно скромнішими. Але вони були! Бабуся Каті справді цікавилася, чому Ядвіґа довго не з’являється, якщо не бачила її більше як три дні, а батьки почали купувати їм квитки на неділю в кіно і театри. Коли для Каті влаштовували веселі дитячі свята з іграми, сюрпризами, з величезним домашнім тортом, Ядвіґа приходила раніше, як своя, допомагала накривати на стіл, а коли гості розходилися, зголошувалася мити посуд, сподіваючись, що затримається допізна, і Катрусина мама зателефонує Соні, і її залишать ночувати.

Щоб не псувати стосунків і втілити свій план, Ядвіґа ще півроку страждала від вередування подруги, ковтала умисні образи та приниження, заганяла себе в тінь, на другорядні ролі. Її єство бунтувало, опиралося такому приниженню, дедалі частіше заходила в голову думка, ба навіть упевненість, що з Катею станеться щось недобре. Отож вона не здивувалася, тільки зітхнула полегшено, довідавшись одного дня, що Катя потрапила під машину через власну необачність, отримала травму, щоправда, не дуже тяжку, але мусила тепер довго лежати в лікарні.

Збулося! Звісно, трохи жаль Катю, як жаль навіть кішку, яка потрапила під колеса. Водночас Ядвіґа була твердо переконана, що підступна подруга отримала заслужене покарання. Як із рогу достатку посипалися подарунки долі — до неї почали уважніше ставитися вчителі, дотягуючи четвірку до п'ятірки, трійку — до четвірки, обрали на почесне місце старости до кінця року. Ядвіґа відчула, що таке авторитет і як він працює. Їй вдалося зайняти місце Каті в класі, і навіть Альоша, недосяжна мрія Каті, раптом захотів сидіти з Ядвіґою за однією партою. Та вона чекала на головне — прихильність сім'ї. Регулярно заносячи домашні завдання для Каті, співчутливо розпитуючи бабусю і батьків про здоров'я хворої, ледве стримувала сльози, коли її випроваджували за двері.

«Але чому, чому вони не запрошують мене? Невже їм зовсім байдуже, якщо я посиджу з ними до вечора, відверну від сумних думок»? — запитувала себе Ядвіґа. Однак таких запитань з'являлося дедалі менше, бо виявилося, що їй чомусь розхотілося бувати в сірому будинку, де люди залишилися такими самими, але змінилася атмосфера. Теплота любові, доброта і турботливість поступилися місцем занепокоєнню і печалі, а відтак щезло зачарування.

Не здійснилася заповітна мрія, ну й нехай! Зате нині Ядвіґа, забувши про подругу, насолоджувалася життям, роллю першої скрипки. Чверть було закінчено лише з трьома четвірками, вчителі й батьки не переставали її вихваляти, всі однокласники хотіли з нею товаришувати. Альоша, як вірний раб, ніс портфель і супроводжував після уроків до самісінького краю довгих сходів, майже до самого дому, а головне, можна не прикидатися, не запобігати перед Катькою, сподіваючись на запрошення, а навпаки, поводитися гордо й незалежно. Нехай сама собі їсть відбивні та супчики, нехай бабуся зав'язує їй шнурки на черевиках, а батьки купують дорогі подарунки — тепер Ядвізі вистачало інших утіх.

Катя повернулася до школи через два місяці, змарніла, озлоблена. Вона не розуміла, чому страждання впали саме на неї, розумну й хорошу, чому знахабніла Ядвіґа забула своє місце й поводиться зухвало, привласнивши почесний обов’язок старости класу. Та хто вона така? Просто нікчема, підлабузниця нещасна, заради тарілки супу ладна була служити, як собака. Її навіть власні батьки не люблять, не переймаються, що вона їсть, де буває після школи, як одягнена. Як міг Альоша навіть поглянути на таку? Вдома Катруся знайшла підтримку в особі всієї сім’ї. Бабуся звинувачувала Ядвіґу в усіх гріхах:

— Як вона посміла! Мала би відмовитися, виступити і запропонувати класові дочекатися твого повернення. Нічого страшного, як-небудь одну чверть і без старости обійшлися б. Товклася тут у нас майже щодня, їла за двох, прикидалася такою хорошою, а сама… Гадину пригріли, інакше й не скажеш. І на поріг нехай тепер не ступає!

Батьки Каті не обмежилися гнівними тирадами, а пішли до директора. Їхньому обуренню поведінкою класного керівника, котра образила хвору дитину і настановила старостою класу безсовісну вискочку, не було меж.

Коли з приємним запамороченням від успіхів Ядвіґа випадково зіткнулася на порозі магазину з Катрусиною бабусею, її природнім поривом було допомогти:

— Ой, драстуйте! Як давно не бачилися! Давайте, я допоможу донести сумку до під’їзду.

Вона зовсім не чекала, що мила й добра бабуся грубо відштовхне її плечем, тому не втримала рівноваги, незграбно впала на сходи, задихнувшись від різкого болю в спині. Кілька секунд Ядвіґа відкривала рот, як риба, намагаючися вдихнути, приголомшено вдивляючись у таке завжди добре, а зараз скривлене люттю обличчя старенької:

— Там тобі й місце, в ногах валятися у моєї онуки. Щоб і близько до мене не сміла підходити, гадина.

Бабуся пішла геть, не озирнувшись, чужі люди допомогли Ядвізі піднятися. Згинаючись від болю в хребті, вона сяк-так дошкутильгала до свого будинку і не виходила на вулицю три тижні — не відпускала застуда і страшенно боліла спина.

Ядвіґа пропустила через хворобу початок чверті. Про те, що класний керівник провела перевиборні збори і старостою знову стала Катя, дізналася від однокласниць по телефону.

— Тебе так лаяли! Мама Каті приходила на збори, говорила, що ти повелася негарно, скориставшись хворобою подруги, а ми також неправильно зробили, що проголосували за тебе. Ліні Сергіївні директор оголосив догану за хиби у виховній роботі, — торохтіла по телефону Анька.

Ядвіґа була приголомшена новиною. Півдня вона переживала, та потім взяла себе в руки: «Нічого! Ось прийду в школу, тоді побачимо, хто кого. Нехай Катька знову стала старостою, це лише тому, що її батьки пішли в школу і влаштували скандал, а однокласники однаково ставляться до мене краще, ніж до неї, задаваки. Я зроблю так, що її ніхто і слухати не буде. Що це за староста, котра не має авторитету!» Але не так сталося, як гадалося.

Біль у хребті не вщухав, останні уроки, коли тіло стомлювалося від тривалого сидіння, були нестерпними. Соня повела доньку в поліклініку, додому обидві повернулися мовчазні, пригнічені. Увечері Соня звеліла Ядвізі роздягтися до трусів, і почала демонструвати чоловікові те, що їй сьогодні показував лікар.

— Рентген виявив викривлення хребта. Навіть без рентгену вже помітно, дивись: голова нахилена, плече підняте і повернуте вперед, права лопатка випинається. А зараз — найнеприємніше. Ядвіґо, підніми руки вперед і нахились.

Ядвіґа, ще до кінця не усвідомивши, чим загрожує викривлення хребта, нахилилася і похолола, почувши прикре зітхання матері і здивований вигук батька.

— Що там у мене? Що? — закричала вона, відчуваючи напад жаху.

— У тебе з правого боку горб росте, — сказав батько жорстко. Ядвіґа підбігла до дзеркала, вивернула голову, оглядаючи свою спину.

— Де?! Я не бачу! Це я просто стою так. Ось, дивіться, — Ядвіґа спробувала опустити плече, нахилити голову в інший бік, сховати випнуту лопатку. Їй це вдалося, щоправда, виникло відчуття незручності так, наче вона не випрямилась, а навпаки, викривилася.

— Ти так не побачиш. Треба підняти руки над головою і нахилитися. Ось, дивись.

Тепер Ядвіґа і сама чітко бачила в дзеркалі, що з правого боку спина вигнута дужче, ніж з лівого. То й що? Хіба це горб? Горб — це як пухлина, чи мозоль, чи бородавка на пальці, тільки велика. Вона натягала одяг неслухняними руками, тіло почало тремтіти. Чому всі говорять, що у неї росте горб? Просто доводиться дуже багато сидіти, носити важкі речі, тому плечі й зробилися нерівними, а хребет нахиляється праворуч, куди його тягне важелезний портфель. Якщо стежити за собою і ходити рівно, тоді і хребет випрямиться.

— Немає в мене ніякого горба! — закричала Ядвіґа. — Горби бувають тільки у відьом та верблюдів. Баба Оля сказала, що виправить мені спинку, і виправила. Це ви не захотіли мене відправити до неї на літо — от знову все й порушилось!

— Припини істерику! — гримнув батько. — Що там могла тобі виправити напівграмотна бабка? Тільки гірше зробила. Я сам тепер займуся твоїм здоров’ям, коли вже мати прогавила. Лікарів треба знайти хороших, не покладатися на шарлатанів.

Зарюмсану Ядвіґу відправили спати, а батьки на кухні ще довго обговорювали неприємну новину. Хто міг запідозрити таку ваду в гарненькому, мов лялечка, немовляті? Твердили, що дитина здорова, а виявилося — потенційна горбунка. Ось і довіряй після цього медицині!

Наступного місяця Ядвіґа побувала на консультації у різних лікарів — ортопедів, хірургів, рентгенологів, у старенького професора, у якого тремтіли руки. Дехто з них пропонував зробити операцію, інші — закувати в гіпс на кілька місяців, ще інші заспокоювали, що нічого страшного немає, потрібно тільки підкласти у взуття спеціальні супінатори, якомога менше сидіти і не носити важкого. Ядвіґа виходила з кабінетів із новими порціями ненависті в серці проти людей, які бажали їй лиха. «Вони нічого не розуміють! Мені потрібно тільки поїхати до баби Олі цього літа, і все владнається», — думала вона, але вже не наважувалася промовити вголос. Вона була безправною дитиною, з думкою якої не рахувалися навіть батьки, а всі ці вчені лікарі писали якісь дисертації і розробляли нові методи. Тільки старенький дідусь-професор їй страшенно сподобався.

— Не слухайте цих новомодних спеціалістів, голубчику! — говорив він батькові. — У вашої дівчинки нічого страшного поки що немає. Звичайно, сталися деякі порушення, та їх цілком можливо виправити. У вашому випадку не спостерігається уродженості захворювання, воно виникло внаслідок порушення гармонії в організмі, можливо, посилилося внаслідок травми. Ваше завдання — цю гармонію відновити. Якщо є така можливість, відправте її на все літо в село, на природу. Лікар лікує, а природа зцілює. Нехай побігає боса по траві, поплаває в річці, поп'є свіжого молока, наїсться фруктів. Намагайтесь уникати стресових, нервозних ситуацій. Добре було б зайнятися танцями, хоровим співом, малюванням. Основне правило — не перевантажувати! Все має приносити задоволення.

Ядвіґа з повними вдячних сліз очима попрощалася з добрим професором. От якби він і насправді був її рідним дідусем, такий хороший, розумний. Якби він знав, що є баба Оля, то обов'язково сказав би, щоб вона їхала до неї. Набравшись хоробрості, вона таки сказала батькові:

— Лікар наказав, щоб ви відправили мене на літо до баби Олі. У неї є все: і молоко, і фрукти, і бігати в степу можна, скільки завгодно. А сплю я там на дерев'яній лавці без усяких подушок, і співаю, і танцюю…

— Щоб я більше не чув про цю дурисвітку! І професор туди ж, верзе якусь маячню! Що з нього взяти — старигань, відстав від життя, від нових методів. Я почитаю літературу і сам розберуся, що з тобою робити. Але ти, доню, мусиш бути готовою і до найгіршого — до важкої операції на хребті.

«Гидкий, злий! Краще б він помер тоді від серця»! — жорстоко подумала Ядвіґа.

У результаті самостійних пошуків батька Ядвіґу звільнили від уроків праці та фізкультури, посеред уроку учителька відправляла її на п'ять хвилин до коридора робити спеціальну гімнастику для спини. У класі почали нашіптувати, що у Ядвіґи почав рости горб, і це зразу ж перекреслило всі попередні завоювання, в одну мить опустило недавню загальну улюбленицю на найнижчий з ієрархічних щаблів. Катя тріумфувала в оточенні колишнього почту, зловтішно відмовляла всіх сидіти з Ядвіґою за однією партою, щоб «не заразитися». Ядвіґа замкнулася в собі, ладна була вчепитися в горлянку кожному кривдникові, і довела це, давши привселюдно ляпаса Альоші, коли він просто спокійно ішов позаду. Їй, бачте, здалося, що Альоша роздивляється, де ж саме у неї росте горб?

Якось на перерві Катя підійшла в незмінному оточенні догідливих подружок.

— Що це в тебе з носом? Такий довгий став, як у Буратіно.

Ядвіґа і справді помічала, що останнім часом ніс видовжився, обличчя загострилося, під очима залягли темні півкола. Однак не настільки, щоб її називали Буратіно! Тим більше, що в школі прізвиська, особливо дошкульні, міцно прилипали до людини.

— Я не помічала! І ніхто, крім тебе, не помітив. А ти, бачу, від бабусиних пирогів, вже у двері ледве пролазиш.

Ядвіґа різко повернулася, щоб піти, і необережно наштовхнулася на Євгена.

— Чого штовхаєшся, верблюдице!

Помітивши, як вона стислася від образи, як уражено нахилила голову, зиркнувши очима з-під лоба, Євген задоволено засміявся:

— Ач, верблюдиця горбата! Дивиться, як Баба Яга!

— А вона і є Баба Яга, ото ніс який довжелезний, — томливим голосом підлила олії в огонь Катя.

— Яга — Кістяна нога! — підхопив ще хтось. — Бабця їжка — Кістяна ніжка!

Ядвіґа роззирнулася, глипнула очима на своїх кривдників, однак зусібіч на неї дивилися знайомі дитячі обличчя, такі дружні й безпечні колись, а тепер сповнені холодної цікавості у передчутті захопливого видовища цькування. В очах Альоші наче було промайнуло співчуття, але він притлумив його, відвернувся, ображений недавнім незаслуженим ляпасом. З одним чи двома Ядвіґа могла б упоратися — подряпати злостиві обличчя або зирнути на них, вкладаючи в той погляд всю свою зненависть і презирство, і на кривдників вергнулися б жахливі нещастя. Може, не зразу, незабаром, але обов'язково. Однак упоратися з цілим класом ворогів неможливо.

Ядвіґа з надзвичайною силою штовхнула Євгена, повернулася до Каті, своєї колишньої найкращої подруги, і плюнула їй в обличчя. Катя сахнулася, затуляючись руками. Ядвіґа пішла через натовп, дивлячись прямо перед собою. Їй було дуже зле, прикро, жаль себе до сліз, але вона загнала свою образу якнайдалі, прикрившись, як щитом, палаючою ненавистю, яка додавала сил. Ворожий натовп розступався, чулися кривдні слова, однокласниці плювали в неї, забігаючи збоку, хтось підставив їй ніжку, але жодна не зважилася вдарити. Продзеленькав дзвоник, шкільний коридор спорожнів, одна Ядвіґа, поганьблена й обпльована, вийшла на вулицю. Вона йшла у весняному сонячному світлі, ні про що не думаючи й майже нічого не чуючи, відокремлена від усього напівпрозорою стіною, яка затримувала звуки й перетворювала різнобарвний світ на чорно-білий, розпливчастий, сповнений ворогів. Вдома Ядвіґа скинула форму, тепло вдяглася, склала в портфель кілька бутербродів, жменьку льодяників, пляшку з водою, дещо з білизни, взяла в матері з потаємної шухляди двадцять п'ять карбованців. Поміркувавши, написала записку: «Мамо, тату, не хвилюйтеся. Я поїхала, потім повідомлю, куди саме. До школи більше не піду. Мене там називають верблюдом і Бабою Ягою. Я їх усіх ненавиджу!»

До вокзалу вона доїхала на метро, подивилася в розклад, за дві години зайшла до вагона, приставши до якихось тітоньок із величезною кількістю багажу. Поки вони метушилися, затягаючи сумки й коробки, відвертаючи цим увагу провідниці, Ядвіґа непомітно проскочила в порожнє купе, видряпалася на найвищу полицю, призначену для валіз, і зачаїлася. Потяг рушив, купе залишалося вільним. На тісній полиці спати було незручно, Ядвіґа злізла й присіла біля віконця за столиком. За кілька годин провідниця зайшла до порожнього купе по додаткову ковдру й охнула, побачивши там дівчинку років десяти, яка жувала бутерброд.

— Ти звідки тут? Де батьки?

Дівчинка розповіла жалісливу історію про те, що їде до мамусі в Донецьк, а тато хотів посадити її на потяг, але в нього стався серцевий напад і його прямо з вокзалу забрала «швидка допомога». Він устиг лише сказати, щоб дочка попросилася у вагон, і дав грошей. Після цих слів дівчинка простягла десять карбованців.

За правилами, провідниця повинна була викликати начальника потяга й здати малолітнього «зайця» до міліції на першій станції. Проте їй не хотілося почути зауваження від начальства, дівчинка говорила переконливо, а десять карбованців були зовсім не зайвими.

— Ось що, донечко. З купе не виходь, якщо дядько якийсь у формі спитає, можеш сказати, що ти моя небога. Мене звуть тьотя Надя. Та лягай швидше спати. Завтра я тебе підніму коли треба, чаєм напою. А тебе справді в Донецьку зустрічатимуть?

— Так. Мамуся зустрічатиме. А можна, я на верхній полиці спати буду?

— Ні, зайчику. Ще впадеш — відповідати доведеться. Спи на нижній. Зараз постелю тобі та чаю принесу. А в купе навряд чи хто прийде, зараз поїзди напівпорожніми ходять.

Ядвіґа із задоволенням пила чай і дивилася у вікно, а потім, скрутившись клубочком, заснула під перестук коліс. На душі в неї було гірко, але спокійно. Вона знала, що повинна була поїхати. Втекти від чогось страшного й неминучого, що неодмінно впаде на голови всіх кривдників.

Було двадцять шосте квітня. У ніч, яку вона провела у потязі, світ здригнувся від вибуху четвертого ядерного реактора на Чорнобильській атомній станції.

Знахарка мучилася вже третій день. Вона зрідка приходила до тями, обводила кімнату страдницьким поглядом, наче шукаючи когось, стогнала, скреготіла зубами від болю і за кілька хвилин знову непритомніла. У пропахлій травами й солодкавим димом ладану хатці зібралося кілька жінок в темній жалобній одежі. Глухий пастух Данило ще вчора пробив стелю й дах, ліжко вмираючої підсунули до відчиненого вікна, щоб на неї потрапляли вранішні сонячні промінці, а під подушку поклали гострого ножа з іржавими плямами свіжої півнячої крові на лезі. Присутні стиха перемовлялися, обговорюючи, які ще ритуальні дійства можуть припинити страждання жінки, яку в селі вважали напівбожевільною чаклункою. Сторожовий пес, який не давав спокою своїм виттям, раптом люто загавкав, а потім тонесенько заскімлив. Умираюча, наче почувши, розплющила очі й утупилася в двері. Всі присутні повернули голови слідом за гарячковим поглядом розкосих жовто-зелених очей, і разом здригнулися, коли двері, рипнувши, повільно розчинилися, і на порозі стала темноока дівчинка років десяти зі шкільним портфелем у руці.

— Ядвіґо! Ти як тут опинилася? — охнула одна із жінок.

Ядвіґа, кинувши портфель біля порога, підійшла до ліжка.

— Ягідка моя, прийшла… — прошепотіла та, що хотіла померти, і бліде всохле її обличчя, спотворене стражданнями, розгладилося й наче освітилося усмішкою.

— Одійдіть, одійдіть всі… — сказала вона раптом твердим голосом, зачекала, поки занімілі від здивування люди відійшли, хто до дверей, а хто на вулицю, взяла Ядвіґу за обидві руки і щось їй зашепотіла. Ядвіґа стала на коліна, схилившись прямо до обличчя бабці, кілька разів кивнула ствердно. Баба Оля поклала їй руку на голову, щось шепочучи. Голос її дедалі слабшав. Останнім зусиллям вона підвела голову, поцілувала Ядвіґу в чоло і зробила їй знак вийти. За кілька хвилин захрипле дихання пришвидшилося, потім припинилося, подих… ще подих… Жінки перехрестилися з полегшенням, стиха проказуючи молитви, і взялися виконувати скорбні обов'язки, готувати тіло до поховання. У цей час Ядвіґа плакала, притулившись до шиї посивілої від старості собаки-вовчиці Воркути, а та лизала їй лице шорстким язиком, потім піднімала морду до неба, коротко підвиваючи. Ядвіґа зняла ланцюг, взяла собаку за нашийник і пішла з ним у степ. Там вона востаннє обняла волохату шию:

— Іди, Воркута, гуляй на волі. З голоду ти не помреш, зайців і мишок наловиш. Іди, і до хати не вертайся. Так баба Оля веліла.

Ядвіґа побігла, кличучи за собою собаку. Воркута, перебираючи могутніми лапами, розігналася й мчала вперед, не помічаючи, що маленької господарки вже немає поряд. На краю посадки вівчарка зупинилася, озирнулася, рвонулася було назад, але Ядвіґа махнула рукою, гукнувши:

— Іди, Воркута, гуляй!

Воркута нерішуче повернулася, кілька разів озирнулася, і, підкорюючись погляду незрушної ЯДВІҐИ, побігла вперед, швидко загубившись за відземками дерев.

Під вечір після похорону та коротких поминок сусідська жінка, яка впізнала Ядвіґу, привела її за руку до рідні. Баба Ніна заохала, залебеділа, потім до неї приєдналися тітки, дядько й обидві сестрички, які вже підросли. Кинулися на пошту дзвонити Соні, та пообіцяла якнайшвидше приїхати, проте приїхала лише за три тижні, з великими труднощами діставши квиток у плацкартний вагон, — чутки про смертельну радіаційну загрозу від зруйнованого реактора досягли апогею, люди за будь-яку ціну намагалися залишити Київ.

Чорнобильська катастрофа затьмарила собою провину Ядвіґи, котра насмілилася потайки втекти з дому, тому Соня лише трохи її поганила. Майже всі однокласники роз’їхалися хто куди, і її відсутність у школі не завважили. Три місяці Ядвіґа провела у Жданівці в родичів, які тепер при мамі-захисниці не насмілювалися її ображати.

Після смерті баби Олі Ядвіґа замкнулася в собі, могла годинами сидіти десь у куточку саду, про щось думати. Соня привезла книжки, і Ядвіґа запоєм читала все підряд. Якось їй до рук потрапила «Снігова Королева». Головна героїня Герда заслуговувала на увагу за сміливість і вірність, але була надто вже ніжною та м’якою, до серця припала Маленька Розбійниця. Оце чудово! Жити в лісі, серед звірів, під захистом сильних і грубих розбійників, і завжди носити при собі ножа. Хай вороги лише спробують поткнутися! Ядвіґа знайшла невеликого саморобного ножа в діда в ящику для інструментів, примружуючи око, навчилася влучно кидати його в мішень, намальовану крейдою на задній стіні хліва. Сусідські хлопці тепер охоче приймали її до гри, коли кидали ножики. Міське дівчисько часто виходило переможцем. Це грізне, сповнене чорнобильських апокаліптичних страхів літо минуло для Ядвіґи під знаком смерті. Першою вмерла віра у справедливість, потім — баба Оля. Кладовище було недалечко, Ядвіґа часто бігала туди не через центральний вхід, де можна було зіткнутися із сумними похоронними процесіями, а пробираючись через паркани городами у віддалений куточок, до свіжого горбика із хистким дерев’яним хрестом. Дорогою Ядвіґа збирала свою улюблену запахущу травицю — чебрець, материнку, деревій, дику м’яту — і розкладала її на могилі строкатим орнаментом, потім довго сиділа на колоді, вдихаючи пряні пахощі трав, згадуючи найщасливіші дні свого життя, бабу Олю, собаку Воркуту. Якби її запитали про те, чому вона викладає в центрі хрест із глоду, довкола, трикутником, білосніжні цупкі зонтики деревію, а далі по колу бузковий чебрець, то Ядвіґа, мабуть, і не змогла б відповісти. Це був її подарунок бабі Ользі, потаємна символічна розмова, зрозуміла шаманам і чаклунам, а може, просто згадалося давнє захоплення «секретиками»? Знахарка не встигла посвятити Ядвіґу в таємничі знання, але й нетривалого спілкування вистачило для пробудження закладених у генах здібностей. Незвичайний спокій розчиняв тіло, залишаючи самі думки. Часом Ядвіґа сиділа на могилці п’ять хвилин, а то й годину, наче щось незриме тримало її в цьому місці скільки потрібно, а потім відпускало. Вона підводилася, прокинувшись від задуми, і йшла, у злагоді із собою і всім світом.

Одного серпневого дня, щойно після теплого дощику, що поприбивав до землі куряву й освіжив повітря, Ядвіґа вирішила піти на кладовище звичним шляхом, вмощеним сірими плитами тротуаром вулиць, щоб не бруднити сандалів розмоклим городнім чорноземом. Вона якраз підходила до останнього перехрестя, коли дорогу перетнула жалобна процесія. Оркестру не було, чулися лише плач і скорботне голосіння. Білу, на диво малу домовину несли не високо на плечах, як завжди, а внизу, на широких білих рушниках.

Ядвіґа вжахнулася, побачивши на мереживній подушечці бліде незворушне дитяче личко, темні брівки й вії, дві русяві кіски з білими бантиками. Дівчинка була зовсім як жива, лише не ворушилася. Горло зсудомило, Ядвіґа пішла поряд із домовиною, не в змозі осмислити побачене. Вмирати повинні старі, маленькі діти не можуть лежати в домовині, їм треба бігати, пустувати, сміятися, радіти життю! Може, вона не померла, а лише дуже міцно заснула?

— Бач, як губенята покусала. Натерпілася перед смертю, бідна… — сказав хтось поруч. Ядвіґа побачила темні знаки на безкровних губках, і її серце раптом болісно стиснулося, защеміло від нестерпного страждання і страху, яких зазнала ця бідолашна дівчинка в передсмертних муках і які потужним розрядом раптом пройшли через Ядвіжине єство. Вона відчула, як зів’яло тіло, всі чуття й думки почали виходити з нього нагору, наче їх засмоктувало у незримий вир, що опустився з неба. Чиїсь руки відтягли її від домовини.

— Не треба підходити так близько, дитино. Іди позаду, де всі.

Ядвіґа йшла у натовпі, поруч були інші діти, з білими хустками, пов’язаними на руці. Судома потроху минула, вир угвинтився назад у небо, відчуття опустилися в серце, а думки — в голову.

«Існує якась незрима сила, могутня й жорстока, яка вирішує, кому жити, а кому не жити. Люди не хотіли, щоб ця дівчинка вмерла, жодна людина на землі не хотіла! Але це не мало жодного значення. Жорстока сила змусила цю гарну маленьку дівчинку, яка нікому не вчинила лихого, страждати й мучитися від болю, а потім убила її, — з гіркотою думала Ядвіґа. — І зі мною, мабуть, вже розпочато жахливу гру, тому й почав рости горб. Коли він виросте — я помру». Від страху в неї нестримно цокотіли зуби. Жахіття, яке відбувалося, перейшло в іншу площину, тепер це було не чуже страшне, а її власне горе, видіння її особистого майбутнього. Процесія зупинилася біля глибокої ями. Ядвізі привиділося, що яму викопано для неї самої, і що це її мати кричить так страшно, не даючи закривати віко домовини, опускати її у глибоку сиру яму й засипати землею. Щойно ще можна було бачити личко бідолашної дівчинки, але тепер і ця малість ставала недоступною для безталанної матері. Загупав молоток, домовину опустили в яму, посипалися важкі грудки землі. Ядвіґа затремтіла, уявивши себе в задушливій темряві, чуючи стукіт грудок землі, затихаючі голоси.

— Не треба закопувати! — гукнула відчайдушно.

Безтямна мати зиркнула на неї, засмикалася, заголосивши з новою силою. Жінка, котра стояла з грудкою землі поруч, раптом розмахнулася й кинула її не в яму, а в Ядвіґу. Якісь люди зацитькали, схопили її за плечі, виштовхнули з натовпу. Засліпла від сліз, вона хиталася кладовищем, серед могил, марно шукаючи вихід, аж поки спіткнулася, впала в траву, вчепилася в неї пальцями, провалюючись у глибокий напівпритомний сон.

Полудневе пекуче сонце світило прямо в очі, а по грудях наче бігали чиїсь м’які лапки. Ядвіґа злякано смикнулася, подумавши, що то бігає по ній пацюк або миша, підхопилася, але нічого не побачила і побрела додому, обтрушуючи на ходу сукенку. На очі потрапила яблунька. Таких гарних червоних яблучок вона ще ніколи не бачила. Які вони, мабуть, соковиті й солодкі! Ядвіґа зірвала одне, ставши на чиюсь могилу, похапцем з’їла.

— Мамусю… — промовила Ядвіґа слабким голосом, дійшовши нарешті до знайомого зеленого паркану, штовхаючи залізну хвіртку, бажаючи одного — пригорнутися до маминих грудей, слухати лагідні слова, відчувати себе живою і любою.

— Де тебе носить півдня, тварюко! — закричала Соня у пориві гніву, давши їй ляпаса. — Я всі вулиці сусідні оббігала, ногу підвернула через тебе!

Сонце світило Соні в спину, Ядвіґа бачила лише темний силует, який зло сичав до неї, а потім боляче ударив по обличчю. Зараз же пригадалася чорна кульгава баба в парку. «Це не моя мама»! — Ця думка майнула несподівано, але болючою скалкою залишилася в мозку назавжди.

— Не прикидайся, ти не моя мама! — закричала Ядвіґа. — Тобі, як усім, буде байдуже, якщо я помру!

Дівчина, як скошена, впала на бетонну доріжку, тіло її судомно тремтіло. Ошелешена Соня, озирнувшись на свідків ганебної сцени, смикнула напівпритомну дочку за руку, ухопила попід руки, потягла в дім. Справа виявилася серйозною. Ядвіґу лихоманило три дні. Вона нічого не хотіла їсти, дивуючи всіх проханням піти на кладовище і нарвати там яблук, просила відкопати якусь дівчинку.

— Це їй пороблено, не інакше, — висловила припущення старша тітка.

— Пороблено, — підтвердила баба Ніна.

А молодша тітка нічого не сказала, тільки зібралася швиденько і поїхала з Оленкою й Наталочкою до сусіднього села до матері, від гріха подалі. Ядвіґа нипала по двору бліда, мовчазна, схудла, тільки мочки вух чомусь горіли, наче їх натерли снігом. Нікому не хотіла розповідати, де пропадала, запитала в діда, що відбувається з людьми, коли вони помирають і їх закопують у землю.

— А що відбувається… Хробаки їх там з’їдають, самі тільки кісточки й лишаються.

Вночі Ядвізі увижалося, як червоні земляні черв’яки прогризають дірки в маленькій білій труні, гризуть померлу дівчинку. По її власному тілу, здавалося, теж повзали черв’яки. Виник дивний інтерес до смерті. Раніше, коли різали курку чи качку, Ядвіґа йшла геть і поверталася лише тоді, коли бідолашна птиця вже варилася в супі. Тепер, навпаки, намагалася підгледіти процес із самого початку. Курка втікала від баби Ніни, голосно лопочучи крильми і кудкудакаючи. Потім билася у неї в руках, поступово затихаючи. Баба казала їй якісь лагідні слова, зв’язувала ноги, сідала на бетонну сходинку ґанку, затиснувши курку коліньми і тримаючи її за голову, а іншою рукою перерізала ножиком шию. Курка смикалася, з горла в неї булькало, бабуся, тримаючи за крила і ноги, перевертала її над цеберком, і туди дзвінкою цівкою збігала кров, стікаючи яскравими краплями на сірий бетон. Потім уже мертву курку шпарили окропом, патрали і вибирали нутрощі, обсмалювали, варили суп.

Дядькові не з руки було різати курці горло ножем. Він відносив її на город і одним махом рубав голову сокирою. Великий білий півень одного разу вирвався від нього і як скажений бігав городом без голови, лопочучи крильми, а з червоної культі шиї фонтаном била кров, заливаючи все навколо. Ядвіґу тоді також забризкало кров’ю, вона злякалася, що півень налетить прямо на неї, адже він не бачив, куди біг. Та безголовий півень упав на бік прямо біля її ніг і затрусився, загрібаючи лапами.

Якось Ядвіґа побачила, як дідусь убивав кроля. Він тримав його за вуха, кролик не подавав ні звуку, висів собі спокійно, такий гарнесенький, і навіть не пручався, лише носик його весь час смішно смикався. Дідусь узяв молотка і вдарив кролика межиочі, і той закричав, затріпався, тоді дідусь стукнув ще раз. Потім привісив мертве тільце за лапки на гілці дерева, гострим ножиком обережно зняв із нього шкурку. «Наталочці на шубку». Такі шкурки, напнуті на дерев’яні рамки, вже сохли в хліві.

Ядвізі було жаль курей і кролів, страшно було дивитися на судомливі сіпання, чути передсмертні крики. Проте її так цікавила мить переходу живої істоти в неживу, що вона пересилювала жаль, знов і знов спостерігала ті жорстокі сцени, намагалася зрозуміти, куди відходить життя? Куди відійде вона сама, якщо помре? Їй здавалося, що тільки-но вбита і обпатрана курка ще не зовсім мертва, що життя відходить не зразу — спочатку більша його частина невидимо залишає тіло, напевне, через перерізане горло в курей або через очі у кроликів, але саме тіло не вмирає миттєво, на якийсь час у ньому ще тліють залишки життя, котрі поступово випаровуються через рани й порізи. Одного разу Ядвіґа навмисне розтяла шкіру на власному зап’ястку: ану ж, чи не почне звідти виходити життя? З руки закрапала тепла солонувато-нудотна кров, яку годі було спинити. У голові запаморочилося, Ядвіґа відчула, як до горла підступає нудота, ще встигла обв’язати руку марлею, крізь яку бабуся проціджувала молоко, присіла в куточку за пічкою і провалилася у дзвінку темряву. Соня знайшла її з перев’язаною закривавленою рукою на підлозі кухні. Прийшовши до тями, дочка пояснила, що ненароком порізалася ножем, їй не повірили, але змовчали.

Схудла відсторонена Ядвіґа з темними колами довкола очей, ще довшим носом, сяк-так зачесаним волоссям, похмура і небалакуча, викликала в оточення незрозумілу тривогу. Сама собі вона подобалася, бо дедалі більше ставала схожою на Маленьку Розбійницю з казки. Вона рухалася безшумно, мов тінь, подовгу вціляла ножиком у стіну хлівця, тішилася тим, що несподіваною появою лякала присутніх. Її заставали за дивними заняттями, коли вона, наприклад, розмовляла сама із собою або з рослинами в чагарниках саду, коли різала на частини курячі нутрощі, нашіптуючи над щойно забитою птицею.

Всі були раді від'їзду Соні та Ядвіґи, і вони самі, і господарі. У шкільному портфельчику лежали пучечки засушених трав — єдина пам'ять про бабу Олю, звісно, якщо не зважати на вічну вдячну пам'ять у серці. Із чорнобильської евакуації поверталася не колишня дівчинка Ядвіґа, а Яга, яка самим виглядом і поведінкою наганяла страх на присутніх.