Яга

Розділ 2

Після повернення із Жданівки Яга категорично заявила, що нізащо не вчитиметься в старій школі, і… без ускладнень отримала бажане. Чорнобиль розпалив давній конфлікт між батьками. Наляканий радіацією батько виїхав до Росії, заздалегідь продавши свою кооперативну квартиру в центрі й подавши на розлучення. Ядвіґа з мамою жили тепер у малесенькому двокімнатному помешканні на новому житловому масиві. Перед першим вересня Яга взяла фотокартку колишнього класу, розмалювала дітям обличчя, перетворивши їх на потвор, а з Каті зробила свиню з рогами, і так злісно надавлювала ручкою, що в кількох місцях проштрикнула папір. Соня, побачивши зіпсовану фотографію, вжахнулася й довго сварила доньку за вандалізм і злостивість.

Нова школа була досить далеко — за двадцять хвилин ходу від новобудов. Поряд, за високим парканом із колючого дроту, виправно-трудовий заклад для малолітніх злочинців, а навпроти, також за парканами, — приватні будиночки. Довга вулиця з парканів, кожний світ — окремо. Ягу це влаштовувало. Вона теж збиралася жити далі окремо від усіх, у своєму замкненому світі за високою стіною.

— Тебе як звати? Мене — Люда, — шепнула сусідка по парті, повненька рум’яна дівчинка з кісками.

— А мене звати Яга. Запам’ятай сама і передай іншим, щоб трималися від мене подалі.

— Як?!

Яга повернула застигле, без жодного натяку на усмішку обличчя:

— Яга! — вона зробила страшні очі. — А коли постарію, мене будуть називати Бабою Ягою.

Люда охнула, відсунулась якомога далі, а обличчя у неї стало таким, наче вона ось-ось заплаче. А Язі саме це й було потрібно — наганяти страх. «Не треба більше подруг, вони всі зрадливі, як ота Катька. А решта — просто отара, яка не має своєї думки. Хто сильніший, за тим і йдуть, щоб підло покинути в скрутну хвилину. Я не збираюся двічі наступати на одні й ті самі граблі. Нехай мене не любитимуть, зате боятимуться!» Сказано — зроблено. Вона замкнулася в собі, в моменти вимушеного спілкування з однолітками озивалася лише на ім’я Яга, із холодною насмішкою цідила слова, презирливо мружилася, відштовхуючи від себе співрозмовника. Однокласники пошепотілися трохи про «ненормальну» новеньку і облишили її, і життя потекло в добровільному ув’язненні за власноручно спорудженою монастирською стіною.

Так вона й жила, осібно, мовчазною послушницею, виходячи з уявної келії і розмовляючи лише в разі гострої потреби, створивши собі стійку репутацію дивної відлюдькуватої гордячки, від якої краще триматися чимдалі. Характеристика, можливо, була б ще жорсткішою, якби не успішне навчання й цілковита байдужість до всього, що відбувається в колективі.

У вільний час Яга запоєм читала, перестрибуючи через слова, абзаци, цілі сторінки, схоплюючи суть із висмикнутих із тексту уривків речень та окремих слів, «ковтаючи» цілі томи. Вона добре писала контрольні роботи, твори, однак розмовна мова через дефіцит спілкування давалася важче.

— Чому творчість Шевченка викликала невдоволення царя? — скажімо, запитувала вчителька літератури, і, вислухавши відповідь, що складалася з неповних речень, надмірної кількості вигуків, виразних поглядів та багатозначних пауз, ставила три бали. Яга глипала на вчительку з-під лоба — ця причепа просто знущається з неї! Навіщо гаяти час на балачки, коли досить пильного погляду, кількох слів-символів, слів-паролів, щоб зрозуміти головну думку? Яга намагалася стримати образу, не посилати в спину вчительці надмірного зла — достатньо було й одного ненавмисного ворожого погляду. З роками до Яги прийшло вміння стримуватися, контролювати свої почуття, не розмінюватися на дрібниці. Головне, не втрачати віри в дію закону неминучого покарання кривдників, у те, що посланий вольовим зусиллям імпульс ненависті рано чи пізно наздожене свою жертву. Нехай люди вважають, що хворіють, гублять речі, потрапляють у суцільну чорну смугу випадково. Наївні сліпці!

Після уроків, звично ховаючись за деревами і кущами від допитливих поглядів, вона пробиралася до стрімкого схилу яру — природної межі між школою та вцілілим після забудови маленьким клаптиком надзвичайно гарного лісу. Там, серед колонади могутніх стовбурів дерев, особливої тиші, що складалася із задумливого шелесту листя, пташиних голосів, гупання шишок, душа знову сповнювалася гармонією. Яга знаходила затишну місцинку, звідки відкривався чудовий вигляд на протилежний схил яру, на мальовничу крону якогось дерева або одну-єдину стеблинку дикої квітки, що пробилася крізь щільний багаторічний шар зотлілого листя. На нижніх гілках столітнього дуба можна було зручно влаштуватися, загубитися в просторі, почекати, поки тіло стане невагомим, і прорватися в інший вимір. У такі хвилини вона починала відчувати могутній пульс природної сили, що заправляла всім живим. Природа милостиво переймала на себе негативний внутрішній заряд, як земля в грозу приймає й гасить розряд блискавки.

Вже п’ятий рік Яга суворо дотримувалася власної обітниці затворництва, добровільно ізолюючи себе від людей, рятуючи їх від свого зла, а себе — від розплати за це зло. Може, у такий спосіб вона очистилася духовно, отримала прощення за свої і чужі гріхи або просто подорослішала, переросла дитячу образу на весь світ, бо останнім часом у неї виникло дивне відчуття покори, бажання стати доброю.

Одного дня Яга остаточно зрозуміла, що стомилася жити в гордій самотині. Вона вмостилася на шорсткій гілці дуба, почекала, доки уривки вражень дня щезнуть у прохолодному вологому повітрі й натомість прийдуть шелестіння вітру, гойдання переплетених гілок, звуки тонких пташиних голосів, а потому кілька разів повторила, як заклинання: «Хочу знайти подругу, яка мене розумітиме!»

Удома Яга підійшла до дзеркала. Не любила дивитися на себе — це добрий спосіб, щоб зіпсувати собі настрій. А головним винуватцем був ніс — витягнутий, з неоднаковим обрисом лівого і правого профілю. Щоб замаскувати ніс, Яга опускала голову так, щоб волосся спадало на обличчя. На людях вона почувалася незатишно. Від прискіпливих поглядів кидало в піт. Матері нелегко було змусити її вийти навіть у магазин по хліб — там теж були люди, які дивилися на неї. Чого їм од неї? Чому так презирливо-оцінююче витріщаються? Дивляться, мабуть, на носа. «Щоб у тебе очі повилазили!» — злостивилася Яга. Але ж не можуть «повилазити» очі у кожного зустрічного! Майбутня подруга має бути гарною, принаймні симпатичною. Дві потвори разом — це вже занадто.

Оленка, нова учениця, яка прийшла в клас усередині чверті, була високою худорлявою блакитноокою білявкою з чарівним ніжним рум’янцем і шовковистою косою нижче пояса, котрою безмірно пишалася. Поривчастими рухами, витягнутою формою обличчя, завеликими, виступаючими вперед зубами і носом із горбиком вона нагадувала Язі молоденьку симпатичну конячку. Оленка свого носа не соромилася, зате соромилася зубів, і часто прикривала рот долонькою. Дівчата одразу ж відчули симпатію одна до одної і якось після уроків пішли додому разом. Був теплий жовто-зелений сонячний день пізнього вересня. Щойно прошелестів теплий дощик, і небо було чистим, синім, а листя на деревах — яскравим, вологим, запашним. Яга почувалася дивно щасливою з того, що прошкувала довгою вулицею з парканів, насолоджуючись кожним своїм рухом, і з того, що поруч у тому ж ритмі і з такою ж насолодою ішла симпатична «дівчинка-кобилка», яка мала всі шанси, щоб стати її довгожданою подругою.

— Тебе справді звати Ягою?

— А що?

— Дуже дивне ім’я. Я такого не чула.

— А неправда! Певно, що чула, хоча б із казок.

— Ну, в казках так лісових відьом називають. Ти ж не відьма!

Яга багатозначно промовчала, а потім запитала:

— Ти де живеш?

— Недалеко, в кінці вулиці.

— Навпроти інтернату для малолітніх злочинців?

— Так. У нас приватний будинок. Мама його обміняти хоче на квартиру в іншому місці, але людей лякає оте сусідство, паркан із колючим дротом, охорона… Там далі узвіз починається, довкола будинків немає. Минулої весни в гаю знайшли два трупи зґвалтованих дівчат — одній убитій двадцять п’ять років, другій — лише шістнадцять.

— Як це — зґвалтованих?

— Ну, зґвалтував їх хтось, а потім — убив, щоб вони його не видали. В інтернаті багато малолітніх сидить за зґвалтування. Може, це хтось із них, а може — чужий, маніяк. Так до цього часу і не знайшли, хто це зробив.

— А я там ходжу сама, уявляєш?!

— Ну, ти ж не підеш у лісок із незнайомим дядьком?

— Сама не піду, звичайно, а раптом він мене за руку потягне? Все-таки я не зовсім розумію, як це можна зґвалтувати? — Ядвіґа знизала плечима і погрозливо усміхнулася. — Мене, наприклад, не можна змусити робити те, чого я не хочу!

— Хвалися більше!

— Ніхто не змусить!

— А якщо руки будуть викручувати і бити сильно?

Ядвіґа подумала.

— По-перше, я буду захищатися — кусатися, верещати, брутально лаятися, взагалі, покажу себе із самого непривабливого боку. Чоловіки, напевне, хочуть ґвалтувати вродливих дівчат, а не таких… несимпатичних, як я.

— Дурненька! Ти показна, цікава дівчина і виглядаєш старшою за свій вік. Це ти зараз така смілива, а коли маніяк на тебе ножа наставить — коритимешся як миленька.

Яга помовчала, вражена тим, що хтось вважає її цікавою.

— Не знаю… Нехай, звичайно, цього зі мною ніколи не трапиться, але все-таки… Хай він поріже мене ножем, а я однаково не погоджуся робити те, що він хоче!

Оленка зупинилася біля хвіртки, пофарбованої у сірий колір.

— Ось я й прийшла. Знаєш, ти мені відразу сподобалася більше за всіх у класі. Давай будемо сидіти за однією партою?

— Вчителі ніколи не посадять тебе разом із тим, з ким ти хочеш.

— А я маму попрошу, її послухають. Вона тепер у вашій, тобто у нашій школі буде новим завучем.

— Твоя мама — завуч?! Тоді дозволять, звичайно. Я із радістю з тобою сидітиму, ти мені теж сподобалася!

Нові подруги попрощалися й розійшлися. Тільки Оленка пішла додому, де були бабуся і старша сестра зі своєю дитиною, а Язі треба було пройти повз увесь довгий паркан з колючим дротом, а потім хвилин десять іти тим страшним узвозом. Дорога круто звернула вбік, будинки закінчилися, перехожі тут траплялися зрідка, та й машини проїжджали не часто. «Коли цей маніяк — місцевий, він мав би помітити, що я часто ходжу тут в один і той самий час», — подумала Яга, і відчула, як напружилася спина, як побігли по ній крапельки холодного поту. Вона озирнулася, перейшла на інший бік, подалі від ліска, і максимально прискорила крок.

Маніяка вона цього дня не зустріла. Зате зустріла його через два тижні, коли розмова забулася і пильність було втрачено. Може, це був не той убивця, котрий занапастив нещасних дівчат, але те, що це був якийсь ненормальний, було очевидно. Яга, як завжди, роззираючись на всі боки — на небо, на дерева — поглинута своїми думками, просто зіткнулася з ним. Чоловік середнього зросту, невизначеного віку й увесь якийсь сірий заступив їй дорогу, засунувши одну руку в кишеню, якось по-чудернацькому посміхаючись.

— Пішли зі мною, не пожалкуєш, — сказав він безбарвним голосом, нервово підморгнув, показуючи їй очима кудись униз.

Яга, занімівши від несподіванки, опустила очі, сподіваючись побачити ніж або пістолет, та замість цього побачила в руці чоловіка предмет, схожий на товсту сосиску, яку той м’яв і посмикував.

— Що це? — Запитала вона безглуздо, тієї ж миті зрозумівши, що саме тримає в руці дивний тип, з мимовільною цікавістю вперше роздивляючись чоловіче достоїнство. «Так ось, виявляється, який вигляд у насильників, — презирливо подумала Яга. — Жалюгідні, неповноцінні люди, які не знають, що робити з такими ось… сосисками у власних штанях».

— Помацай, не пожалкуєш, — знову сказав чоловік, роблячи крок уперед і беручи її вільною рукою за плече. Навколо не було жодної душі, а зловісний гайок починався за десять кроків. «Тікати! — промайнула у Яги думка. Однак тут-таки вона згадала, що вигляд людини, яка біжить, викликає у собак бажання погнатися слідом і вкусити. — Ні, втекти я завжди встигну. Що ж робити? Не буду ж я битися із цим недоумком?»

Вона незмигно втупилася в білясті очиці чоловіка, насупила брови і сказала голосно, владним тоном:

— А ну, потримай портфель. Дивись, який він важкий! Тримай! — її голос від напруження зробився високим, навіть трохи схожим на завивання. Тип інстинктивно взяв портфеля, тепер обидві його руки були зайняті, і Яга отримала можливість маневру. Вона говорила безупинно, гучно, не відводячи погляду від нерухомих, як у риби, очей маніяка. І погляд, і голос її набирали загрозливої сили, руки жестикулювали плавно і безсистемно, заворожуючи, відволікаючи на себе увагу. — За мною зараз машина приїде, уявляєш, який жаль! Ось, чуєш? Уже їде, а ми навіть не познайомилися. Мене звуть Ягою. Бабою Ягою. Відьма я. Розумієш, на мітлі літаю! Зараз машина під’їде, привезе мені мітлу. А ти тримай мій портфель, тримай! Коли приїде машина, я скажу, що зайнята, і відішлю її назад, — говорила вона виразно, ритмічно, помалу переходячи дорогу і не відриваючи погляду від зсутуленої нерухомої сірої фігури. — Я ж не можу поїхати без портфеля, правда? Тримай його, не загуби!

З-за рогу почувся шум і з’явився легковий автомобіль. Яга раніше ніколи не голосувала на дорозі. Вона подумала, що коли почне кричати, несамовито жестикулювати, водій, скоріш за все, поїде геть. Для чого йому зайвий клопіт? Тому кокетливо підняла руку, голосуючи, як у кіно, усміхнулася, помахала водію рукою. Машина загальмувала, Яга рвонула дверцята на себе, миттю кинулася на сидіння, натисла на кнопку і повернула до водія схвильоване обличчя:

— Поїхали!

— Куди пані зволять їхати? — грайливо запитав водій.

— На Хрещатик! Якомога скоріше, будь ласка.

— П’ять карбованців.

— Добре. Немає проблем!

Автомобіль рвонув з місця, в одну мить залишивши позаду і спуск, і гайок, влився в потік транспорту, зупинився на перехресті перед семафором. Водій покрутив ручкою радіо, знайшов приємну музику, та молоденька попутниця раптом відчинила дверцята і вискочила з машини.

— Вибачте, але мені треба поговорити з міліціонером, — мовило дівчисько, зачинило дверцята і попрямувало до міліцейської будки. Увімкнулося зелене світло, задні машини почали сигналити, водій лайнувся і поїхав геть.

А Яга вже розмовляла з постовим. Далі все відбувалося, як у кіно. Постовий по рації сповістив про напад невідомого громадянина на ученицю десятого класу. За десять хвилин приїхали дві патрульні машини, і Яга знову опинилася на місці нещодавньої пригоди. Портфель валявся на узбіччі, недоумка не було. Чотири міліціонери почали прочісувати лісок та місцевість, а машина з потерпілою повільно проїхала всією вулицею — туди й назад. Увесь час працювала рація, через десять хвилин затримали підозрілого громадянина, що ховався в ліску, і привели на упізнання до Яги.

— Так, це він, — підтвердила Яга.

Недоумка запхали в міліцейський бобик, а Ягу повезли додому, на ходу складаючи протокол.

— Які дії він допустив по відношенню до вас?

Яга розгубилася. Що вона могла сказати стороннім чоловікам?

— Він заступив мені дорогу, не давав пройти.

— Насильство застосовував?

— Що?

— Ну, змушував тебе до чого-небудь?

— Ні до чого він мене не змушував. Просто дорогу заступив і за руку притримував. Я злякалася.

— Ну, а як же ти до постового дісталася, якщо він тебе притримував?

— Проїжджала машина, я її зупинила і поїхала. А портфель у нього лишився.

— Значить, він забрав портфель із метою пограбування. Гроші вимагав?

— Нічого він не забирав, я сама віддала портфель.

Міліціонер перестав писати і подивився на неї незадоволено:

— Послухайте, громадяночко! Щось я вас не розумію. Так він нападав чи ні? Погрожував?

Яга мовчала. Міліціонер спохмурнів і підвищив голос.

— Значить, забавлятися бажаємо, людей від роботи відривати! Попросила випадкового перехожого потримати портфель, сама викликала міліцію, сказала, що на тебе напали і влаштувала собі розвагу. Виходить, що він не винуватий ні в чому?

Яга продовжувала мовчати, відвернувшись до вікна.

— У такому разі, громадяночко, про вашу поведінку буде повідомлено в школу. Батьки заплатять штраф, а… цей чоловік знову прийде до лісочка і буде на вас чекати, щоб допомогли нести портфельчика!

Знову щось треба пояснювати цим безголовим! Яга вже вкотре засумнівалася в людській проникливості. Адже якщо зіставити її поведінку, слова, інтонацію, вираз обличчя, то можна чудово про все здогадатися й так, не ставлячи цих неприємних запитань.

— Ну, добре. Я йшла зі школи. Цей чоловік заступив мені дорогу і почав дещо показувати. Потім ухопив за плече і не давав іти, пропонував… щось таке потримати. Я злякалася, тому що недавно дізналася, що в гаю знайшли двох убитих жінок. Тому й почала з ним заговорювати, відволікати увагу, звеліла тримати портфель, щоб він відпустив моє плече, зловила машину і розповіла все першому ж міліціонерові. Що, по-вашому, я зробила неправильно? І взагалі, наскільки я знаю, неповнолітніх можна допитувати тільки з дозволу батьків. Мої батьки такого дозволу не давали, тому я більше нічого казати не буду.

Ядвіґа випалила все одним духом і знову повернулася до вікна. Міліціонери перезирнулися, посміхнулися.

— У разі необхідності, з дозволу ваших батьків викличемо вас офіційно. Ще одне питання. От ви сказали, що він дещо показував. Що саме? Уточніть, будь ласка.

— А ви не розумієте? Ні? Добре… Він показав мені товсту противну сосиску, ні — сардельку!

Водій заіржав, мов жеребець. Другий міліціонер швидко записував, дуже низько нахиливши голову.

— Ось мій будинок! — буркнула Яга, червоніючи і починаючи сердитися. Машина зупинилася.

— Підпишіть, громадяночко, — міліціонер дивився на неї насмішкувато і звисока. — Ось тут, і тут… Е-е! Стривай! Що це ти пишеш?

— Своє ім’я! — Яга вискочила з машини, задоволена маленькою помстою. — А що, вам не подобається?

— Така симпатична дівчина, а пустуєш, як маленька! Ну, що це за ім’я таке — Яга?

— Нормальне ім’я! От вас, наприклад, як звати?

— Ну, Петро Васильович.

— То в дитинстві, вас, напевно, Петриком називали, а не Петром Васильовичем. А мене називають не Ядвіґа, а коротко, Яга, зрозуміло?

Міліціонер вийшов із машини і козирнув.

— Ну, до побачення, Яго батьківно! Надалі намагайтеся не ходити одна в безлюдних місцях. Такій симпатичній пацани, напевно, вже проходу не дають? От і нехай проводжають додому.

Відчинивши двері і шпурнувши портфель біля порога, Яга кинулася до дзеркала. Вже двоє людей за останній час говорили їй компліменти. І якщо першою була Оленка, однокласниця й подруга, то сьогодні її назвав симпатичною дорослий незнайомий чоловік! Та ще й зробив припущення, що вона повинна подобатися хлопцям. Може, це тільки вона сама себе вважає негарною, а стороннім людям здається симпатичною? Яга взяла у ванній кругле дзеркальце і почала з усіх боків роздивлятися своє відображення у великому дзеркалі. Виявилося, що коли підняти голову, відкинути волосся назад, чубчика носити не набік, як письменник Гоголь, а прямо, то ніс здається коротшим. І взагалі, коли обличчя не похмуре, як завжди, а рухливе й усміхнене, то на окремі риси звертаєш менше уваги, і в цілому вона справді здається досить привабливою.

Яга поклала дзеркальце, зробила бутерброди і в гарному настрої влаштувалася перед телевізором. Показували чергову серію «Трьох мушкетерів». «Пора, пора, порадуємся на своем веку…» — дружно співали мушкетери, виявляючи чудеса хоробрості. Такі веселі, симпатичні, навіть не подумаєш, що в них у штанях те ж саме, що й у сьогоднішнього ненормального типа. Скільки разів Яга шкодувала, що не народилася чоловіком за часів доблесних лицарів! Та від сьогоднішнього дня всі чоловіки асоціювалися з «недоумком» на дорозі, навіть мушкетери втратили колишню привабливість. Вкотре переглядаючи фільм, вона вперше звернула особливу увагу на жінок, передусім на недобру мстиву красуню, у якої теж була вада, котру вона ховала від людей, — і то був не довгий ніс, і не лопатка, що виступає, а ганебне тавро злочинниці у вигляді лілеї на плечі. «Невідомо, що гірше», — співчутливо думала Яга у той час, коли спритна красуня на екрані кидала ножі, підсипала отруту, пропонувала своє тіло тим, хто їй був потрібен, і нацьковувала чоловіків один на одного, маючи їх за ніщо. Поки тривав фільм, сталося диво: як гусінь із лялечки стає метеликом, так і Маленька Розбійниця, що сиділа на дивані перед телевізором, перетворилася на підступну спокусницю Міледі. Справді-бо, не на Констанцію ж їй перетворюватися?

Першим піддослідним, на кому юна Міледі-початківець вирішила спробувати свої чари, став шкільний електрик. Обраною жертвою був звичайний чоловік із рудим волоссям, у потертих джинсах, що теліпалися на вузьких стегнах, і з постійною цигаркою в зубах. Без жодного достоїнства, як їх розуміли п’ятнадцятирічні дівчиська, — красивих очей, високого зросту, модного «прикиду», тугого гаманця; крім того, немолодий, років тридцяти п’яти. «Такому, справді, байдуже до зовнішності дівчини, з ним буде легше справитися», — вирішила Яга, зиркаючи на двері в маленьку кімнатку-щитову, де зберігалася електроапаратура, касети, відеоплівки і платівки.

Електрик саме щось паяв на столі й намагався не звертати уваги на малоліток, що вешталися в актовій залі, куди виходили двері щитової, але ті малолітки самі раз по раз заглядали в двері, по-дурному хихочучи.

— Ви не можете нам знайти полонез? — нарешті запитала струнка білявка з довгою косою, залившись рум’янцем від власної сміливості.

— Який ще полонез?

— Ну, щось подібне до полонезу Огінського… Що, не знаєте? — Білявка перезирнулася з подругою. — Ми номер готуємо до новорічного концерту, хочемо показати історію танцю. Почнемо з полонезу, потім мазурка, танго, чарльстон, твіст, рок-н-рол… Розумієте? Нам музику треба підібрати.

— Лєно, треба точніше формулювати, що нам потрібно. — Інше дівчисько дивилося на електрика великими жовто-карими очима, ховаючи насмішку за удавано серйозним поглядом, і, здається, точно знало, чого хотіло. — У вас же є старі платівки? Давайте, наприклад, послухаємо оркестр під керуванням Гараняна. Наскільки я пам’ятаю, чарльстон там точно є, і танго… «Утомленное солнце», здається.

Електрик облишив паяльник, підійшов до стелажа, знехотя почав перебирати покриті пилом платівки. Дівчата зацікавлено озиралися довкола і перешіптувалися.

— Як вас звати?

Електрик від несподіванки очманіло сіпнув головою.

— Григорій… Григорій Іванович.

— Не заперечуєте, якщо я вам допоможу? Мене, до речі, звати Ядвіґа, але можете називати мене просто Яга. Так коротше.

Темнооке дівчисько насмішкувато примружилося, нахабно підійшло впритул. Електрик відчув непередаваний запах збудження, який ішов від неї. Від жінок, із котрими час від часу він мав справу, солодкувато пахло парфумами, сигаретами, спиртним, пряним запахом плоті. А навколо цієї малолітньої Ядвіґи, здавалось, іонізувалося повітря, доносячи слабкий запах озону та щойно розрізаної цибулі. Електрика кинуло в піт, зненацька затремтіли руки.

— Дивіться самі, — він відійшов до вікна, швидким жестом вибив сигарету із пачки. Запальничка заіскрила, але вогню не було.

— Прикурюйте, будь ласка!

Він знову здригнувся від голосу за спиною. Темноока тримала двома пальцями запалений сірник.

— Так ти, значить, із сірниками ходиш? Дивись, школу не підпали, — сказав він, нахиляючись і припалюючи.

— Не хвилюйтеся, не підпалю. Я сірники завжди при собі ношу, про всяк випадок. І ще половинку леза.

— Небезпечна ти дівчина… Ну, шукайте швидше свої записи, я додому йду.

— Робочий день до шостої, іще двадцять п’ять хвилин. У вас же діти дома не плачуть?

— Ні, не плачуть.

— Дружина, напевне, чекає?

Темноока поводилася незрозуміло. «Якби була дорослішою, подумав би, що клеїться. Дивна якась…»

— І дружина не чекає.

— Що ж так? У вашому віці вже треба мати сім’ю, діточок з двійко.

Яга відчула, як її обдало гарячою хвилею від оцінюючого з ніг до голови чоловічого погляду. Серце застугоніло, кров зануртувала в жилах, вона відчула, що справила враження і сподобалася зовсім незнайомому чоловікові. Сподобалася без усякої взаємності, лише тому, що як задумала, так і вийшло. При цьому ні різниця у віці, ба навіть ніс не стали на заваді!

— Ось, я відібрала кілька платівок. Давайте прослухаємо, — Оленка, гидливо відставивши мізинчики, тримала купку вкритих пилом картонних конвертів із платівками.

— У Григорія Івановича часу немає. Він іде додому, де на нього ніхто не чекає. Так що, Лєночко, завтра будемо слухати. — Яга закинула пробний камінь. Залишиться чи ні?

Електрик залишився. Вони слухали платівки, відібрані Оленкою, потім Яга попросила послухати Висоцького. Вона намагалася знайти точки дотику з об’єктом свого експерименту, визначити, що йому подобається, і попала в яблучко. Висоцького вони слухали майже годину. Електрик курив, зрідка тихенько підспівував. Його погляд зробився м’яким і задумливим. Яга нишком спостерігала за ним, вивчаючи обличчя, намагаючись влізти в душу, зрозуміти, про що він думає, що відчуває. Якась інформація надходила, але вона була закодованою, а як знайти той код, щоб її прочитати, невідомо. «Він прожив уже майже все життя, ще трохи, і буде сорок, а щастя, напевно, так і не знайшов. Стомлений мандрівник, який не знайшов тепла. Попереду безрадісне існування, одноманітна робота, самотня старість… Я можу стати промінчиком світла в його темному царстві», — думала Яга.

— Ой, як пізно. Мене мама уб’є, біжімо! — першою отямилася Оленка.

— Ми завтра прийдемо після уроків, добре?

Електрик знизав плечима. Дівчата побігли геть. Він дослухав пісню до кінця, замкнув щитову і пішов додому. Якийсь дивний день сьогодні видався! Спогади про несподіваних гостей не полишали, приємно хвилюючи нерви, зачіпаючи давно забуті струни душі. Добре, що сьогодні немає «халтури» і можна добряче випити з приятелями. Цікаво, чи прийдуть дівчата завтра?

Дівчата прийшли… Походи в щитову перетворилися майже на щоденні. Електрик щільно причиняв двері, ставив нові записи, неголосно вмикав магнітофон, крізь щілинки примружених очей і сизі клубки диму спостерігаючи за дівчатами, особливо за тією, темноокою. Звичайно, він розумів, що цього робити не варто, що за таке спілкування з малолітніми школярками можна й на лаві суду опинитися, як вісім років тому. Хоча, які вони малолітні? Нормальні баби вже, все при них, тільки молоденькі й дурні. Звичайно, краще припинити ці двозначні посиденьки, це зрозуміло. Та всі слушні доводи перекреслювалися настирністю цієї чортової Яги. Чудне ім’я якесь… Він одвів погляд, бо вона дивилася йому просто в очі своїми очима кольору темного бурштину з зеленим полиском. Та, інша, з косою, вже відверто нудьгувала, а цій Язі все чогось було треба. Від здогадок, чого саме, у нього пересихало в роті, а джинси робилися тіснуватими.

Минув новорічний вечір, і Оленка відмовилася йти в щитову.

— Ну, чого тебе так туди тягне? Остогид мені цей Гриць — димить увесь час і мовчить. Мене бабуся вже обнюхує, коли я додому приходжу, по кишенях нишпорить, шукає сигарети. Хочеш музику слухати — ходімо до мене.

Яга не знала, як пояснити, чому її так тягне в прокурену кімнатку. Не скажеш же, справді, що електрик Гриша — піддослідний об’єкт, на якому випробовується нова зброя — жіночі чари, і що вона увійшла в такий азарт, коли вже кинути почату справу просто неможливо! Її необхідно довести до кінця. До якого кінця — і самій Язі було не зовсім зрозуміло. Просто дуже хотілося продовжувати невидиму гру, дочекатися розв’язки.

— То добре. Не хочеш — як хочеш! Піду сама.

— Ти думаєш, що говориш?! А коли тебе хтось там запримітить? Зразу зі школи виженуть, а його, до речі, з роботи попросять. Раніше ми були удвох і готувалися до новорічного концерту, все було зрозуміло. А зараз? І що ти в ньому знайшла? Звичайнісінький електрик, підстаркуватий, інтелектуально нерозвинений, палить смердючі дешеві цигарки. Он в одинадцятому класі новенький з’явився, Юрком звати. Я ще його не бачила, але дівчата кажуть — такий симпатяга, і мама хвалить. Підемо краще погуляємо біля спортмайданчика, може, побачимо його?

Яга розуміла, що Оленка має рацію, проте нічого не могла вдіяти зі своїм бажанням. Все довкола втратило сенс порівняно з інтересом до бідолашного електрика. Їй здавалося, що залишилося зовсім трохи до тієї миті, коли він скаже: «Яго! З тобою я згадую молодість і відігріваю душу. Звичайно, тобі, напевно, нецікаво зі мною, немолодим чоловіком, усього лиш електриком, але все, чого я хочу — бачити тебе інколи, базікати про життя і разом слухати музику. Не позбавляй мене такої можливості і дозволь служити тобі. Якщо треба провести додому, захистити від когось, чи ще щось — тільки скажи! — і я з радістю зроблю все, що попросиш». Яга мрійливо зітхнула: «Може, він скаже й не такими словами, та зміст неодмінно буде саме таким. Міледі заради справи чи власної примхи вміла підпорядковувати своїй волі і старого, й молодого, навіть своїх ворогів! І вони вірно служили їй, ризикуючи головами, щоб зробити життя підступної красуні комфортним і заможним. Щоправда, хоча Міледі й було що приховувати — тавро на плечі, однак обличчя в неї було напрочуд гарним, без цього противного носа. Але ж і електрик — не герцог Бекінгем!» Яга вперто смикнула плечем.

— Лєно, зрозумій, мені треба туди піти! У мене справа одна до нього, на спір, і я повинна виграти. Самій, справді, незручно. Ходімо зі мною, будь ласка, зовсім ненадовго.

— Нікуди я не піду! А ти, Яго, просто дурепа.

Яга терпіти не могла образ, навіть заслужених. Вона спохмурніла і мовчки глипнула на подругу. «І зовсім Лєнка не схожа на білу конячку, скоріше на вперту боязливу вівцю!» — зло подумала вона, різко повернулася і рішуче попрямувала до щитової.

— Привіт! Я сьогодні сама, нічого?

Електрик, який щось паяв на верстаку, здригнувся від несподіванки.

— Заходь, коли прийшла.

Яга причинила двері, гепнулася на заяложений продавлений диванчик. Після сварки з Оленкою вона була в агресивному настрої.

— А ви, Гришо, не боїтеся, що я прийшла сама?

Електрик потягся за сигаретою. Яга пильно вдивлялася в його обличчя, намагаючись не пропустити жодної емоції. Він скупо усміхнувся.

— Чому я маю боятися?

— А раптом хтось зайде і побачить…

— І що ж він побачить?

Яга відчула себе незатишно під зустрічним пильним поглядом чоловіка. Сьогодні щось було не так, повітря густішало від прихованої небезпеки. Туман її наївних мрій раптом розсіявся на якусь мить, і вона виразно побачила себе у справжньому світлі — п’ятнадцятилітка, яка нав’язливо чіпляється до ледь знайомого чоловіка, який годиться їй у батьки. Адже виходить, що це не він за нею бігає, а вона за ним! Та ясне сонечко визирнуло ненадовго. Яга знову вперто поринула з головою в туман свого плану. «Він же не може шукати мене по всій школі! Просто терпляче чекає, доки я прийду, але не хоче подавати знаку, що радий, соромиться своєї слабкості».

— Побачить, наприклад, те, Гришо, як ви в робочий час займаєтесь сторонніми справами. Що ми сьогодні будемо слухати?

— Що скажете, мадам.

Яга посміхнулася.

— Яка ж я мадам? Якщо вже хочете погратися в гарний тон, то можете називати мене міс або, наприклад, міледі…

— Як скажете, міледі. Пива не хочете?

— Хочу.

Пиво противно гірчило. Проте Яга елегантно присьорбувала з гранчастої склянки з таким виглядом, наче пила рожеве шампанське з кришталевого келиха. Звучала спокійна музика, яка не заважала розмові. Відсутність Оленки надавала знайомій ситуації зовсім іншого змісту. Яга гостро відчувала ризиковість своєї витівки і від цього почувалася дуже збудженою. Вона не знала, про що говорити, хотіла лишень спровокувати електрика на відверту розмову. Слова плинули самі собою і складалися в речення.

— Гришо, а вам не нудно жити ось так, самому?

— Роботи багато. У мене в гаражі ціла майстерня — кому приймача полагодити, кому телевізор. Нудьгувати ніколи.

— Я не про роботу. От ви марнуєте свій час на мене. Про що це говорить?

— Про що ж, по-твоєму?

— Я думаю, про те, що вам не вистачає людського тепла.

— Цікаве спостереження.

— Адже ж так? Признайтеся!

— Можливо.

— А моє товариство вам подобається?

Брязнула об підлогу відкривачка. Електрик нахилився по неї під стіл, а коли підвівся, обличчя у нього було червоним. Він підійшов до вікна і долив собі пива. «Ще трохи — признається!» — переможно подумала Яга. Вона напружила всі свої здібності й перетворилася на передавач, що випромінював хвилі певного діапазону з максимальною потужністю прямо в міцну чоловічу спину.

— От ви завжди відходите так далеко, що мені доводиться напружувати голос.

Яга раптом відчула, як він зважився на щось, неначе потрапила на хвилю його власної частоти. Вона знала, що він підійде і сяде поруч на диван, за кілька секунд до того, як це відбулося насправді. Відчуття небезпеки зросло. Яга намагалася не збитися з потрібної хвилі. Інформація доходила до неї без перешкод цілими блоками, схожими на сизі клубки сигаретного диму.

— Тепер достатньо близько?

— Цілком.

Вона непомітно збільшила дистанцію, обіпершись на поручень, перекинувши ногу за ногу, напівзакрила очі, код було майже знайдено, ще трохи — й інформацію буде розшифровано.

— Нічого, якщо я скажу щось не зовсім коректне?

— Переживу як-небудь.

— Можете не розповідати, якщо не хочете, але мені здається… що ви сиділи в тюрмі… і досить довго…

Електрик відкинувся на спинку дивана, повільно випустив дим у стелю й загасив сигарету. Про те, що він сидів, у Києві не знав ніхто. Він зладнав собі чистого паспорта, проїхав через півкраїни, загубився в людській юрмі, щоб почати нове спокійне життя.

— У мене що, на лобі написано?

— Ні, я просто… знаю, і все.

— Жодна людина тут цього не знає!

— Не будемо робити зайвих проблем. У нашій країні кожний може «проколотися»… Від суми і тюрми не зарікаються.

— Я не роблю проблем. Просто не хотілося, щоб випливло саме тут… Робота непогана, спокійна. У вільний час підробити можна. Прикро буде втратити.

— Не хвилюйтеся, Григорію. Я нікому не скажу.

— А звідки довідалася, скажеш?

Яга повернула голову і без запинки збрехала:

— Знайомий у нас спільний виявився.

— Так твій знайомий і статтю мою знає?

— Яка різниця!

— Велика різниця. Якщо в курсі, за що я строк мотав, і прийшла сюди сама — значить, смілива ти дівка.

Яга відчула, як він втрачає гальма, як напружилися жилаві робочі руки.

— Зараз перевіримо, наскільки ви сміливі, міледі. Заразом і причина буде тримати язик за зубами.

За кілька секунд до того, як запах тютюну і пива наблизився впритул і забився їй до рота, Яга вже знала, за що він сидів. Чужий верткий язик противно ворушився, Яга зціпила зуби, різко мотнула головою, зі всієї сили, до хрускоту заломила назад його чіпкі пальці. Це був болючий прийом, електрик відсахнувся, але підхопитися з дивану Язі заважав з одного боку стіл, з другого — поручень. Вона хотіла заговорити з Грицьком, як із тим недоумком на дорозі, щоб відвернути увагу, але не встигла. Сильні руки стисли її коліна, шарпнули їх у боки.

О, це було помилкою! Ніхто не смів безкарно розсувати Язі ноги. Записаний у маленькому шматочку ДНК негативний рефлекс на цю дію викликав шалений емоційний сплеск, змусив зробити блискавичний рух, намертво схопитися за шийку пивної пляшки і з розмаху опустити її на грішну голову електрика. Що при цьому хряснуло — голова чи пляшка — Яга не розібрала. Вона відіпхнула обм’якле тіло подалі від себе, поспіхом устала, відійшла до вікна, щоб віддихатися і вгамувати противну нервову лихоманку.

Хвилин за десять електрик очуняв від того, що по його обличчю текла холодна вода, розмиваючи кров на лобі. Із мерехтливого білого простору до нього наблизилося бліде дівоче обличчя з блискучими бурштиновими очима і змієподібними темними пасмами волосся.

— Послухай уважно, Григорію, і затям надалі. Обходити мене будеш тепер десятою дорогою. А коли попрошу зробити щось — зробиш! Інакше — сам розумієш, буде тобі погано. Бо я знаю, за що ти сидів. А в ліску, до речі, дівчат знайшли згвалтованих і вбитих…

— Це не я… — прохрипів електрик. — Однак, якщо пронюхають, за що я строк мотав, — все в один вузол зв’яжуть, суки…

— Я знаю, що це не ти. Ти не здатний убити, кишка тонка.

Обличчя віддалилося і зникло. Грюкнули двері.

— Відьма… — прошепотів електрик, заклякнувши чи то від контузії, чи то від тваринного забобонного страху.

Яга із задоволенням дивилася на ячмінь, що вискочив в Оленки на оці. Не треба було сваритися! Звичайно, в чомусь та мала-таки рацію, можна навіть сказати, багато в чому… Та справжня подруга не кинула б її одну! Все могло закінчитися як завгодно, навіть зґвалтуванням. Яга вже двічі стояла на цій межі, спочатку, коли зустріла недоумка на безлюдній дорозі під ліском, потім в електрика в щитовій. Вона ще раз подивилася скоса на набрякле Оленчине око і спробувала зосередитися на уроці.

За винятком мініатюрної і тихої відмінниці Аллочки, схожої на руденьке кошеня, більше за всіх учителів учні боялись фізика. Боялися за його різкість, що часом ставала таки дошкульною. Вчитель міг біля дошки морально глумитися з жертви, аж та бліднула і червоніла. Траплялося, що знущався доти, поки, мобілізувавши від страху всі свої здібності, жертва таки розв’язувала важку задачу, а бувало — обзивав учня тупоголовим чи ледащицею (і це були найніжніші слова), грюкав кулаком по столу, супив брови, різко змахував рукою, від чого учень здригався, із криками вимагав щоденника і виводив там величезну двійку на три клітинки.

Яга прислухалася до різкого баритону, поступово зосереджуючи увагу не на змістові уроку, а на самому вчителі. Його вважали найбільш інтригуючим чоловіком у школі. Про це розповіла Оленка, котра знала від мами всі шкільні плітки. Фізику було років сорок, максимум сорок п’ять… Обличчя з широкими вилицями та квадратною нижньою щелепою, римський ніс, владні очі, що палахкотіли темним вогнем. Яга подумки уявила його в убранні римського воїна — шолом, сандалі, короткий меч у могутній руці, як у кінофільмі «Спартак». Чи, може, — лавровий вінок, біла тога, сандалі можна залишити. Так, фізику більше пасувала роль патриція, ніж воїна. А що, коли застосувати тактику Міледі до грізного фізика? У нього інтелект значно вищий, ніж у примітивного електрика. Може, в древньому римлянині вдасться розпалити любов і відданість?

Від крамольних думок Яга затремтіла. Ходили чутки, що грізний фізик виявляє інтерес до молоденької математички, гарненької блакитноокої блондинки. Ще б пак! Коли Ядвіґа дивилася на розкішне світле волосся математички Олени Ігорівни, зібране у високу строгу зачіску чи довгий «кінський хвіст», що спадав уздовж рівної граційної спини, милі ямочки на щоках, сережки з перлинами в маленьких вушках, то почувалася бридкою потворною жабою, яка витріщається зі свого болота на прекрасну білу голубку.

«Мені нема чим привернути його увагу! — сумно подумала Яга на одному з уроків фізики. Як завжди при самооцінці, власні вади навалювалися на неї важким тягарем. — Якщо йому подобається Олена Ігорівна, то будь-яке порівняння з нею мене просто вбиває». Фізик тим часом ішов рядами, вдивляючись у кожного так, ніби по очах хотів визначити, чи розуміє учень, звідки береться електричний струм. Мірою того, як він наближався, Ягу кинуло в піт. Вона не насмілювалася підвести очі, здавалося, що фізик прочитає в них таємні сороміцькі думки. Ну ось, він, як назло, зупинився біля парти і замовк.

— Встати.

Яга піднялася, притримуючи сидіння, щоб не грюкнуло.

— Дивитися мені в очі.

«Чого причепився!»

— В очі дивитися, я сказав.

«Та подивлюся я тобі в очі, що з того? Однаково ні про що не дізнаєшся!» Яга втупилася в нього з дивним виразом боязкості та визивної ворожості.

— Чому нафарбована?

— Що?! — від несподіваності запитання її голос прозвучав зухвало.

— Чому очі нафарбовані? Ти на урок прийшла чи на панель?

Яга розізлилась. Яка ще панель? Нехай він так зі своєю Оленою Ігорівною розмовляє.

— Ви, Валерію Володимировичу, не маєте жодного права розмовляти зі мною таким тоном.

У класі стояла мертва тиша. Фізика аж пересмикнуло від люті.

— Це учениця не має права з’являтися на урок із розмальованим обличчям! Негайно піди змий фарбу.

— Ніякої фарби немає.

— Брехати вдома будеш, а не в мене на уроці. Виконуй, що сказано!

— Повторюю, у мене на обличчі немає фарби. Нічого я змивати не буду.

— Ну, тоді я сам змию, перед усім класом.

У Яги на плечі зімкнулися залізні пальці й потягли до столу.

— Даю тобі останню можливість вибачитися, піти в туалет і самій привести себе в нормальний вигляд, як личить учениці.

— Нікуди я йти не збираюся!

Фізик потяг жертву, яка щосили опиралася, до умивальника, де зазвичай мили пробірки після лабораторних, однією рукою відкрив кран, набрав у долоню води і розмазав її по обличчю Яги. Потім іще раз повторив процедуру. Вії та брови були такими ж чорними, по обличчю стікали прозорі цівки. У такій дурній ситуації він іще не бував. Може, фарба якась нова, водостійка? Машинально він провів пальцем по вугляно-чорній брові.

— Ха-ха-ха! Ще на смак спробуйте.

Учениця нахабно сміялася йому в обличчя, клас загомонів, почулося приглушене хихотіння. Нечувано! Фізик почервонів, стиснув на мить пальці, потім швидко прибрав руку з плеча Яги.

— Вибач, Ядвіґо. Візьми хустинку, утрись і сідай на місце… Так! Що за шум у класі? Перед нами рідкісний випадок, коли природа обдарувала дівчину красою, яку інші намагаються зобразити на своїх обличчях за допомогою фарби. Ось такі дівчата справді заслуговують на увагу. А то, знаєте, як в анекдоті? Лягав спати з красунею, а прокинувся з марою — фарба облізла. Вибачте за жарт. Краще повернемося до електрики.

Урок тривав далі. Поки розгублений фізик молов цю маячню, Яга приходила до тями від щойно пережитого. Він назвав її гарною дівчиною. Фантастика! Подумаєш, брови та вії чорні — хіба краса в цьому? Яга ще раз подумки пережила хвилюючу сцену, відчула силу руки на плечі, жорсткий дотик долоні до обличчя, близькість великого чоловічого тіла, розгубленість у владному погляді. Вона глянула на фізика в ту ж мить, коли й він подивився на неї, і відчула взаємопроникнення. Це тривало всього кілька секунд, та їх вистачило Язі для того, щоб прийняти інформацію, яка примусила серце забитися частіше. «Він зацікавився мною, він теж щось відчув. Я ризикну зіграти з ним у свою гру, незважаючи на красуню-математичку Олену Ігорівну!» Вона затиснула в кулаці мокру хустинку і непомітно запхнула її до кишені. Потім чемно склала руки на парті, з перебільшеною увагою слухаючи урок.

На перерві Яга вирішила першою заговорити з Оленкою. Хоча та й обізвала її дурепою, проте зробила так із кращих міркувань. Окрім того, вже за це постраждала — око бач яке, все запливло й червоне.

— Болить ячмінь?

— Так. Уже смикати починає, — охоче відгукнулася Оленка, яка знудилася від мовчанки не менше за Ягу і якій так хотілося обговорити те, що сталося на уроці!

— Чого це раптом фізик до тебе причепився?

— Звідки я знаю? Здалося, що в мене очі нафарбовані.

— Оце так! Третій рік тебе бачить і раптом сьогодні здалося! Щось тут не так. Має бути якась причина.

— Не вигадуй, трапляється й таке. Можна не помічати що-небудь роками, повз проходити. Аж раптом побачити, і здивуватися, що не помічала раніше! Хіба з тобою такого не буває? Ти ж художниця.

— Буває… — Оленка розчаровано зітхнула. Їй хотілося дізнатися якусь таємницю, інтригу. Вона зробила ще одну спробу. — Може, ти бачилася з ним десь в іншому місці, окрім школи?

— Та кажу тобі, ні. Для мене самої цей випадок, як сніг серед літа. Дивно лишень, що він підійшов і причепився з цією фарбою саме тоді, коли я подумала…

— Про що подумала?

Від Яги не сховався жадібний вогник зацікавленості в очах подруги.

— А подумала я про те, що сьогодні ти мала принести свої малюнки на виставку. Показуй, хвалися.

Як на недосвідчений погляд Яги, Оленка малювала просто чудово! Це були переважно акварельні роботи на аркушах ватману, пастель на спеціальному картоні та ескізи олівцем, на чому прийдеться. У Яги вдома висів пейзаж, подарований Оленкою, — вкритий лісом берег озера і жовтогаряче сонце, яке сідає і відбивається у воді. Яга кілька разів намагалася скопіювати, як їй здавалося, просту картинку, але марно. У неї виходила якась фантастика, не схожа на реальність. Оленка, щоправда, поблажливо хвалила її малюнок, мабуть, щоб не образити. Яга не заздрила. Якщо тобі не дано повторити на папері картинку природи, вловити пропорції, навіть лінію рівно провести, то навіщо заздрити? От коли б Оленка тільки подумала звернути на себе увагу фізика, а той відразу — бац! на коліна — і освідчився в коханні перед усім класом, або коли б хто назвав її дурепою, то завтра прийшов би не з жалюгідним ячменем на одному оці, а увесь в чиряках і червоних плямах. Отакому умінню можна позаздрити, ще й як. А за талант до малювання вона тільки любила подругу, пишалася нею. Так само, як за її вміння з натхненним обличчям грати на фортепіано сонати Бетховена, якісь голосні етюди, вальси Шопена.

Цього разу з чорної картонної теки з’явилися не пейзажі чи натюрморти, а зроблені олівцем ескізи дитячого личка, пухкеньких ручок і ніжок.

— Це моя племінниця, Юлька. Поглянь, яка гарненька! Правда, справжнє диво?

Яга розчаровано перебирала малюнки. Що тут гарненького? Дитина як дитина — товсті щоки, вередливі губки. З такими дітьми ніколи не знаєш, що робити. Вони або репетують, або вимагають невідомо чого, або взагалі такою-от пухкенькою ручкою можуть розмахнутися і боляче ляснути по обличчю, або плюнути, або вкусити. І головне — не можна відповісти тим же! Треба солодко посміхатися у відповідь, противно сюсюкати. Яга не любила маленьких дітей, намагалася якомога швидше обминати коляски сусідських карапузів. Краще б Оленка намалювала те, що Яга любила, — луг або ліс, або одну квіточку на м’яко вигнутій стеблині. Тим часом подруга згадала ще про одну річ, яка її дуже цікавила.

— А ти ходила тоді до електрика?

— Так, ходила.

— І що там було?

— Нічого, музику послухала півгодини і пішла собі. Правильно ти казала, Лєно. Більше я туди ходити не буду. — Яга повела плечима, пригадавши, яка втома і апатія навалилися на неї увечері, після чого вона заснула як убита, ледве діставшись до ліжка. От і зараз, після дуелі з фізиком, збудження почало минати, а очі важчати й заплющуватися. Мабуть, дуже багато енергії витрачалося на всі ці «досліди». Яга вирішила змінити тему. — Лєно, розкажи мені краще, що там за новенький в одинадцятому?

— Ой, ти ще не бачила його? Такий гарненький! Віка, відмінниця з одинадцятого, аж умирає за ним — про це всі говорять. Вона й за парту його із собою посадила, і до спектаклю «Лісова пісня» залучила. Віка Мавку грає, а він Перелесника, здається. Підемо в актову залу, в них зараз має бути репетиція — побачиш його.

Подруги навипередки весело побігли нагору сходами, хапаючи одна одну за руки, штовхаючись. Яга скоса зиркнула на щільно зачинені двері в щитову, сіла поруч із Оленкою в напівтемній залі. Репетиція була в повному розпалі. Завуч, Оленчина мама, невдоволено обернулася на шум, та, побачивши дочку, лише махнула рукою і знову захопилася дійством на сцені. А там справді було на що подивитися.

Віка, висока, гарної статури шатенка з гордовито піднятим вольовим підборіддям, притиснувши руку до грудей, натхненно декламувала монолог Мавки. Фанатичний блиск у широко розплющених очах був викликаний чи творчим поривом, чи близькістю білявого новенького.

— То як він тобі? — шепнула Оленка.

— Нічого, — Яга ніколи не признавалася в тому, що їй справді подобалося. Можливо, це було її захисною реакцією, подібною до того, як забобонні люди стукають по дереву або плюють через плече, щоб не зурочили. Новенький їй сподобався з першого погляду — чіпким поглядом вона умить відзначила в незнайомому довготелесому хлопчаку привабливі риси. Високий — вищий за Віку майже на голову, стрункий, але не худий. Вираз світлих очей доброчесно відчайдушний, як у позитивного героя мелодрами в романтичній сцені. Дуже світле, пряме як солома довге волосся, губи тверді, може, дещо завеликі, але гарно окреслені.

— Ця Віка так масно дивиться на нього, наче цілим хоче ковтнути. Бездарно грає, — уїдливо процідила крізь зуби Яга. З тієї самої миті, як їй сподобався Юрко, кожна дівчина поруч із ним викликала негативну реакцію.

— А мама каже, що вона здібна! І мені подобається, як вона грає, — Оленка здивовано глянула на подругу. — Я, наприклад, так не змогла б, та й ти, до речі, теж.

Яга зиркнула на подругу, яка в напівтемряві зали знову зробилася схожою на дурну вперту вівцю. Вона нічого не відповіла. Очі невідривно стежили за кожним рухом на сцені, а в голові вже складалися ситуації, коли вона могла б увійти з білявим новеньким у контакт, щоб спробувати вплинути на нього, подібно до того, як вона вплинула сьогодні на фізика. Яга розсмакувала реальність своєї сили. Може, й справді вона здатна перетворюватися на справжню жінку, яка, подібно до Міледі, володіє мистецтвом приваблювати чоловіків і керувати ними, незважаючи на своє тавро? Їй хотілося випробовувати свої можливості ще і ще, крок за кроком опановувати частинку душі іншої людини, привертаючи її до себе. Можливо, ця терра інкогніта, яку вона так прагнула завоювати, підкорити собі, якраз і зветься людською душею?

Фізик нервувався — Ядвіґа виводила його із рівноваги на кожному уроці. Після халепи з відмиванням фарби він уже не міг дозволити собі неввічливого ставлення до Ядвіґи. Вона дивилася на нього дивним проникливим поглядом, в якому почуття власної вищості і насмішкуватість умить поступалися глибокій увазі, щойно жорсткий погляд вчителя зупинявся на її контрастно виписаному обличчі. Одного разу він піймав її нахабний погляд. Дівчисько цього разу не вдавало із себе цяцю, а дивилося на нього не кліпаючи, з викликом. Фізик уїдливо промовив:

— Зараз Ядвіґа нам доведе, що вродлива дівчина може мати ще й розумну голову. Я помітив, як уважно ти слухала новий матеріал. Прошу до дошки!

Клас полегшено зітхнув, Ядвіґа спочатку зблідла, але потім усміхнулася своїм думкам і твердою ходою пішла до дошки. Фізик перегорнув сторінку конкурсного підручника, майже лагідним голосом почав диктувати умову задачі, наперед втішаючись із того задоволення, з яким він зараз поставить двійку. Фарбу з вій стерти не вдалося, зате тепер із цього самовпевненого обличчя щезне нахабна посмішка! Дивовижно, але Ядвіґа, яка раніше ніколи не відзначалася особливими здібностями, легко впоралася з завданням і з виглядом переможниці попрямувала на своє місце й сіла, скромно опустивши очі. «Поталанило шельмочці! — подумав фізик, роздратовано ставлячи п’ятірку в щоденник. — Хай не радіє, наступного разу буде знову пріти біля дошки».

Проте й наступного уроку Ядвіґа на відмінно впоралася зі складною задачею. Фізика почала розбирати спортивна злість. Він дав їй задачу з торішньої олімпіади, яку не могли розгризти найкращі учні міста. Нарешті, йому на втіху, крейда почала кришитися від надмірного зусилля, з яким дівчисько виводило формули, сумніваючись у правильності обраного способу розв’язання. Як на зло, тієї миті, коли вона повернула до нього бліде обличчя з насупленими вугільно-чорними бровами, очевидно, збираючись признатися в повній безпорадності, продзвенів дзвінок.

— Усі вільні! Вдома подумати над розв’язанням задачі.

Клас загомонів. Фізик схилився над журналом, звично заповнюючи графу про зміст уроку, з коридору через відчинені двері долинав звичний гамір шкільної перерви. Двері зачинилися за останнім учнем, настала відносна тиша, але щось турбувало, заважало писати. Повіяло грозою і, невідомо чому, апетитним запахом свіжорозрізаної цибулі.

Він обернувся, здригнувшись від несподіванки, бо за його спиною нерухомо стояла Ядвіґа.

— Ти чого… що тобі треба?

— Та не лякайтеся так, Валерію Володимировичу. Я просто стою й чекаю, коли можна буде дати щоденника.

— Навіщо?

— Щоб ви поставили туди п’ятірку. Адже я розв’язала задачу коло дошки, до речі, досить складну. Могла й іншу розв’язати, коли б не дзвінок.

— Припустимо, з іншою ти не впоралася б, кишка затонка. Ну, давай щоденника, коли заробила. — Учитель миттю виставив оцінку. — Друга п’ятірка підряд! Чого це ти раптом так фізику полюбила?

— Хіба тільки фізику?..

Учитель спантеличено дивився на ученицю — одну з багатьох представниць, з яких складався шкільний натовп і яку до останнього часу він не вирізняв з-поміж інших. Темне з рудим полиском волосся неслухняно розсипалося по плечах, мов пагінці виткої рослини. Його раптом здивувало, що очі, які раніше здавалися такими ж чорними, як вії і брови, насправді виявилися жовтувато-карими, із зеленими гострими промінчиками, що розходилися від розширених зіниць. Кілька хвилин він перебував у полоні свого відкриття і ніяк не прореагував на той вкрай обурливий факт, що учениця вже сидить у нього на колінах.

— Спасибі за п’ятірку, Валерію Володимировичу, — прошепотіла вона, залоскотавши теплим подихом вухо і шию. Коли прохолодні губи торкнулися його щоки, до фізика повернулося відчуття власного тіла. Та учениця вже легко підхопилася, взяла з підлоги сумку, зумисне не поспішаючи попрямувала до дверей, озирнулася через плече і, ніби нічого й не сталося, проворкотіла:

— До побачення, Валерію Володимировичу, до понеділка.

— До побачення, — промимрив фізик, заціпеніло стежачи за кожним її рухом, аж поки двері безшумно зачинилися.

— Що ти там робила? — підозріливо запитала Оленка, яка чекала на подругу в коридорі.

Яга дивилася цілковито щасливими очима. Тиждень вона готувалася до цієї події — після детального студіювання майбутньої теми за підручником, розв’язання всіх задач сідала перед сном навпроти дзеркала, тримаючи перед собою носову хустинку фізика, шепотіла про свій план, який так вдало здійснився сьогодні. Можна було, нарешті, витягти руку з кишені шкільного фартуха, розтулити пальці, які напружено стискали заговорену хустинку, з якою вона не розлучалася ні вдень ні вночі. Хотілося злетіти в небо і літати там, сміючись від захвату.

— Я погладила Воркуту.

— Що-що? Яку ще Воркуту?

— Ходімо, Лєно, на географію запізнимося. — Ягу почало дрібно трусити від нервового напруження. Ейфорія швидко змінилася чавунною втомою. Треба було рухатися, щоб приховати свій стан. Усе-таки багато сил пішло на те, щоб утримати могутнього інтелектуала фізика в стані спокою. Звичайно, він не став би розсовувати їй ноги, як примітивний електрик, але міг відштовхнути, накричати, потягти розбиратися до завуча. Та хіба мало що міг зробити з нею розгніваний учитель, якого всі боялися, як вогню!

— Воркута — це собака така була, величезна вівчарка. А я якось лишилася сама, підійшла до неї, дала води і погладила. Мені було дуже боязко, але так хотілося до неї доторкнутися! А потім ми стали найкращими друзями — бігали разом у степу, пустували…

— Так ти і з фізиком хочеш бігати у степу й пустувати? — ущипливо запитала Оленка. — І де ж ти його погладила, цікаво було б знати?

— Жартуй, жартуй, Лєнко! У мене й досі жижки трусяться. А якщо серйозно, то я попросила його поставити мені оцінку за розв’язання задачі. Уявляєш, що таке для нашого скупого на похвалу фізика поставити звичайній «хорошистці» у щоденник другу п’ятірку поспіль! Він визвірився, як тигр, але таки поставив. А я його по голівці за це погладила.

— Бреши-бреши… А п’ятірку справді поставив?

— Подивись, якщо не віриш. — Яга показала свій трофей.

— Щось ти на фізиці почала розумітися, як мадам Кюрі.

— Сама дивуюся! По-перше, предмет мені був цікавий і раніше, просто лінувалася глибше вникнути. Четвірки одержувала, і то добре. По-друге — фізик як учитель цікаво подає матеріал, видно, що любить свою справу. А, по-третє, чомусь мені захотілося розв’язувати задачі краще за Аллочку, краще за всіх, щоб він мене вирізнив не тільки за те, що маю чорні вії. Посиділа тиждень над підручником, пройдений матеріал повторила, і наче щось мені в голові прояснилося. Я навіть задоволення отримую, розв’язуючи задачки, віриш?

Оленка, для якої трійка з фізики завжди вважалася за щастя, зовсім не поділяла захоплення подруги. Їй би цього фізика взагалі ніколи не бачити, а не те що проводити перерви з ним віч-на-віч.

— А що по голівці погладила, правда? Ха-ха! Уявляю собі цю сцену, як він тобі ставить п’ятірку в щоденник, скрегочучи зубами, а ти його по лисині ручкою гладиш! Ха-ха-ха! Та він би вбив тебе на місці.

Язі теж зробилося смішно. Вони йшли шкільним коридором і реготали, як ненормальні, доки не наштовхнулися на парочку біля вікна, яка спостерігала за ними, — Віку і Юру з одинадцятого. Оленка затамувала дихання, стримуючи новий приступ сміху, смикнула Ягу за руку. Юра, широко посміхаючись, дивився на них, Віка, зробивши пихате обличчя, витріщила очі й покрутила пальцем біля скроні.

— Що, репетируєте? — єхидно запитала Яга, проходячи повз них, зміряввши Юру з ніг до голови грайливим поглядом. — Ходімо з нами, юначе, з нами веселіше!

Лєнка вхопила її під руку, вони добропристойною парою пройшли кілька кроків, а потім зареготали з новою силою. Яга озирнулася. Юра все ще стояв, дивлячись на них, а Віки вже не було. «Який він молодий, наївний, романтичний — не те, що мої мужики сорокарічні, — подумала Яга. Бажання завоювати Юрину прихильність спалахнуло в ній і притлумило невтримну веселість. — Я перетворилася на якогось донжуана! Не встигну завоювати одного чоловіка, як мене зразу пориває взятися за іншого. А втім, що в цьому поганого? Просто гра». Яга послала в бік Юри повітряний поцілунок, присіла в жартівливому реверансі. Продзеленчав дзвоник. Дівчата зірвалися з місця, як вихор увірвалися до кабінету географії й упали за парту. Географічки ще не було, чергова розвішувала карти.

— Лєно, давай Юрка звабимо? — шепнула Яга.

— Як це?

— Придумаємо як. Попереду вихідні, до понеділка ми повинні підготувати план.

— Ну, давай спробуємо, — в Оленки заблищали очі. — А як ми його потім поділимо?

— Там розберемося, зараз головне — Віку нейтралізувати.

— Добре. Ну, ти сьогодні в ударі, Яго! Фізика по голові гладиш, Юрка зваблюєш… ха-ха… Не дивися на мене так, а то я знову почну реготати!

Увійшла географічка. Подруги відвернулися в різні боки, тамуючи віддих, щоб знову не почався напад отого дурносміху.

Соня втратила контакт із дочкою зразу після повернення з чорнобильської евакуації. Вона не розуміла її дивної відлюдькуватої поведінки, похмурої замкнутості, упертого бажання прозиватися Ягою. Що це за ім'я таке жахливе для дитини? Після розлучення з чоловіком Соня приходила додому пізно, не пропускаючи будь-якої нагоди заробити гроші. Організацію, де вона пропрацювала більше десяти років, розігнали, вдруге вийти заміж не вдалося, потинявшись різними конторами, Соні довелося торгувати в кіоску на оптовому ринку. Зрештою, настали такі часи, що людям з вищою освітою не соромно було стояти за прилавком, займатися дрібною спекуляцією. Соня розповніла, погрубшала, почала потроху випивати, але колишня миловидість та м'який характер збереглися. Грошей їм вистачало, — на щастя, за всієї непрестижності приватна торгівля давала значно більші заробітки, ніж зарплатня дрібного державного службовця, і навіть більші, ніж професорська зарплата за радянських часів. Головне, що за гроші тепер можна було купити що завгодно.

Пріоритетними з покупок для Соні, яка з перших днів заміжжя не любила хатню роботу, стала побутова техніка — пральна машина-автомат, мікрохвильова піч, гарний пилосос. Яга рано привчилася обслуговувати себе, підтримувати чистоту в квартирі, і в Соні практично не було необхідності займатися хатньою роботою. Дочка була невибагливою в одязі, покірно носила шкільну форму, зрідка просила купити найнеобхідніше. Вдома вона мовчки робила уроки, читала, сиділа біля телевізора, про щось мріяла. У їхньому маленькому скромному помешканні, де давно навіть не пахло чоловіком, завжди було чисто й охайно. Яга не вимагала від матері кулінарних шедеврів, задовольняючись власним куховарством: ледь обсмаженим м'ясом, овочами і фруктами, віддаючи перевагу лише найсвіжішим продуктам, які сама й купувала двічі на тиждень на найближчому базарі. Соня дивувалася, як можна їсти таке рожеве, непросмажене м'ясо? Проте не втручалася в дивні доччині вподобання, радіючи, що готувати доводиться лише на свята.

Сьогодні Яга, відчинивши двері квартири, зразу відчула присутність сторонньої людини. Вдома пахло сигаретним димом, спиртним, пахло чоловіком. Може, батько приїхав? Вона спробувала якомога тихіше прослизнути до своєї кімнатки, аби відтягти, бодай на мить, небажану зустріч, але цей номер не пройшов — почулося, як на кухні відсувають табуретку, у дверях з'явилася мама.

— Доцю, — промовила почервоніла Соня солодким голосом, в якому чутливе вухо Яги зразу вловило тривожні фальшиві нотки. — Нам сьогодні треба серйозно поговорити. Розмова буде несподіваною для тебе, але ти вже досить доросла, повинна все зрозуміти. Мий скоріше руки, перевдягайся та йди на кухню. У нас гість.

— Батько приїхав?

— Ні, це не батько… це один мій друг… Розумієш, доню, як тобі краще пояснити?.. — Соня нервувалася. — Однаково ти скоро дізнаєшся. Я зустріла людину, яка мене полюбила. Він молодший на вісім років, та це нічого! Поки що він живе у своїй сім'ї, з дружиною та сином, але умови життя там просто нестерпні — дружина-неврастенічка замучує його скандалами. Взагалі, він давно її не любить, а полюбив мене і зараз розлучається з нею. Та добре, іди знайомитися!

Яга зайшла на кухню тихо, мов привид. Повний, міцної статури чоловік, сидів на її звичному місці біля вікна, обличчям до дверей, зайнявши собою півкімнати. Він здригнувся від несподіванки, наштовхнувшись розслабленим задоволеним поглядом людини, яка гарно випила й закусила, на два темних ока-буравчики на блідому незворушному обличчі.

— Сонюра, неначе дочка з’явилася, чи що? Щось не схожа на тебе, мабуть, у батька пішла, — густим сильним голосом прогудів мамин друг. — Ну, здорова була, Ядвіґо! Мене звуть Володя, можна просто Вовчик, по-свояцькому.

— А мене називайте просто Яга, по-свояцькому. Можна мені теж присісти де-небудь на краєчку, не заважатиму?

— Що ти, донечко! Сідай, їж. Ти ж зі школи голодна прийшла. Бери ось салатики, ковбаску, — заметушилася Соня, накладаючи дочці в тарілку всього потроху. Ядвіґа мовчки почала їсти, не підводячи очей, намагаючись розібратися в ситуації, що впала як сніг на голову, напружено чекаючи продовження розмови. Щось зависло в повітрі щільною інформаційною хмарою. Яга занурилася в неї, напружившись, як тоді, в щитовій у електрика, пропускаючи повз вуха теревені матері й Вовчика про нові проблеми торгівлі на базарі.

— Ну-бо, Соню, налий по останній. Ти вже сказала їй про нас?

Соня почервоніла, перевела на дочку блискучі від алкоголю очі.

— Ядвіґо, я вже говорила тобі, що Вова, тобто дядя Вова збирається розлучатися з дружиною. Поки вирішиться питання з розлученням і поділом майна, він поживе у нас, — нарешті зважившись, випалила Соня. — Тобі краще перейти спати в прохідну кімнату, на диван, а ми будемо в маленькій.

Образа підступала поступово. Спочатку Язі зробилося прикро, що мати забирає в неї кімнату. Потім обурило, що звичний, такий необхідний їй спокій порушить якийсь чужий Вовчик — буде вивертатися на дивані перед телевізором, займати ванну, спустошувати холодильник.

— Мені теж треба мати якщо не кімнату, то хоча б свій куток, де будуть лежати мої речі, можна буде робити уроки! Чи ти, мамо, вирішила зовсім мене здихатися, щоб без перешкод влаштовувати свої особисті справи? Може, взагалі на вулицю тепер виженете? — Яга перейшла в наступ. Вона відчула реакцію Соні. Іще одна порція нерозпізнаної інформації пройшла крізь неї, викликаючи тривогу і водночас даючи логічне пояснення поведінки матері. Яга ще не розуміла, яке саме, проте вже твердо знала, що поведінка Соні від першопочатку була цілком нормальною і природною. Просто існували певні невідомі обставини.

— Яго, ну що ти таке говориш! Ми тебе для того й покликали, щоб порадитися. Іншого виходу просто немає, тим більше, що всі незручності тимчасові. Я вирішу свої проблеми, з’являться грошики, поступово, загальними зусиллями зберемо достатню суму, щоб вашу хату обміняти на більшу, може, навіть купимо для тебе окрему квартирку по закінченні школи — правда, Сонюро? Ти ж не будеш нівечити життя матері через якусь нещасну кімнату? — прогудів Вовчик.

— У дитинстві в тебе було все, що й у інших дітей, тут ти, дочко, скаржитися не можеш! Навіть зараз, в такій скрутній ситуації, ми думаємо, як зберегти твої інтереси. Треба піти на тимчасові жертви, от і все! Чого ти дивишся на мене такими очима? Не будь невдячною! Скільки мені ще того життя залишилося! Хіба я не маю права пожити наостанку по-людськи, для себе, а не думати весь час про когось? А про мене хто подумає? Батько твій пропав, нам ні копійки не присилає. Ти через пару років крутнеш хвостом, тільки тебе й бачили! Мені навіть води нікому буде подати, якщо захворію… — Соня завелася і могла ще довго продовжувати, якби Яга не підхопилася з місця, перекинувши табуретку.

— Нікому я не збираюся псувати життя — забирайте свою кімнату. Тільки не чіпайте мене, дайте спокій! — Яга плюснула в склянку горілки, випила двома ковтками, задихнулася від вогненного шквалу, що ринув усередину. — Не заходь до мене сьогодні, мамо, я хочу лягти раніше спати. А завтра речі перенесу.

— Та ти хоч заїж, Яго, заїж! От дає мала — випила й не скривилася. Рано ти, Сонюро, її до спиртного привчаєш.

Соня почала заперечувати, жалітися на те, яка незрозуміла в неї дочка, яка замкнена, небалакуча. Знову задзвенів посуд. Закохані пережили неприємний момент спілкування з Ягою і продовжили обговорення своїх особистих справ.

Яга зачинила за собою двері, не вимикаючи світла, впала на ліжко. Від горілки кров нуртувала у тілі. Вона не могла ні про що думати. Лежала, безтямно вдивляючись у стелю невидющими очима, потім заплющила очі й поринула у важкий сон. О пів на другу ночі прокинулася, пройшла у ванну, намагаючись не дивитися на розкладений на півкімнати диван, звідки долинало сопіння чужого чоловіка. Прийнявши душ, Яга мов тінь прослизнула назад до кімнати, всілася за свій крихітний робочий столик.

Було тихо. У вікно світив місяць. Яга не любила блідого холодного світла, воно завжди її тривожило, наганяло нудьгу. Вона щільно запнула штори, ввімкнула настільну лампу, поставила перед собою люстро і заходилася розчісувати волосся. Волосся у неї з дитинства дуже плуталося, навіть заплетене в кіски. Спочатку чесати його було важко і боляче, та поступово волосся почало піддаватися і гребінець рухався дедалі вільніше, волосинка лягала до волосинки, мов травинки у лузі. Накопичене за день напруження збігало волосинками, немов розпрямленими дротинками. Яга задивилася на своє відображення. Вона любила дзеркала за їхню здатність створювати додатковий об’єм, за ілюзію присутності когось стороннього. Сьогодні їй був потрібний співрозмовник, нехай навіть власне відображення.

Чомусь захотілося погасити світло і запалити свічку — товсту жовто-зелену з тисненим зображенням винограду. Цю свічку подарувала минулого Різдва Оленка. Маленький круглястий вогник трохи потанцював і завмер нерухомо, відбиваючись у розплавленій калюжці парафіну. Яга рухала свічкою вгору, вниз, праворуч, ліворуч, неусвідомлено перехрестившись вогняним хрестом. Від тих рухів обличчя у дзеркалі змінювалося до невпізнанності: спершу довкола очей лягли чорні кола, в них яскравими цяточками виблискували вогники. Тіні від вій гострими стрілами лягли аж до брів, потім освітилася половина обличчя, а інша половина поринула в темряву, чорна тінь від носа потяглася праворуч, потім ліворуч, нарешті виринули із темряви очі, а губи зробилися вузькими й сердитими. «Так ось яка я, виявляється, — мінлива й страшна, як відьма». Яга поставила свічку перед собою, схилилася над нею, спостерігаючи, як довкола тремтливого вогника утворилася палаюча кулька. Були помітні найдрібніші частинки, які, згораючи, випромінювалися і щезали в темряві. Яга підняла очі й завмерла, вражена. Із темної дзеркальної глибини на неї дивилася дівчина небаченої краси із нереально великими очима, ніжним обличчям, яке світилося в темно-рудому обрамленні волосся. «Невже це теж я?! — із вдячністю до дзеркала і свічки подумала Яга. — Красуня з добрим усепрощаючим поглядом, хоч ікону пиши. Може, в житті деякі люди бачать мене саме такою, чарівно прекрасною, а інші — огидною і злою? Все, виявляється, залежить від того, як дивитися».

Яга пильно вдивлялася у свої очі, очікуючи того дивного відчуття роздвоєності. Поступово відображення зробилося розмитим, вона провалювалася в той майже несвідомий стан, де не було ні тіла, ні його відображення, а були тільки думки, які химерно хиталися в білому тумані, перемовляючись нерозбірливими приглушеними голосами. «Нехай поговорять, заспокояться і повернуться на свої місця», — м'яко промовив голос із куточка свідомості, десь біля правої скроні, котрий завжди був при ній і, як сторож-пастух, не давав думкам, що розбрелися, загубитися, розлетітися в тумані. Нарешті думки повернулися. Вся отримана звечора інформація вибудувалася в строгому порядку, лишилося тільки її прочитати…

Яга прокинулася пізно, кілька хвилин нерухомо лежала в ліжку, накрившись із головою, скрутившись калачиком, дивлячись із-під ковдри, із затишного тепла, на поличку, заставлену дитячими іграшками, на Оленчин пейзаж, на плющик, який так гарно розрісся. Ще кілька хвилин — і треба назавжди залишати цей теплий притулок, виходити в жорстокий світ. Він ніколи не був особливо добрим до Яги, але нині, коли вона дізналася, що Соня — не її рідна мати, світ за межами накинутої на голову ковдри настійно вимагав відповіді на запитання про те, як жити далі. Як вона про це дізналася? Яга не змогла б дати на це запитання логічної відповіді. Вона просто прокинулася з цією думкою. Всі невирішені питання, дрібні непорозуміння у стосунках із батьками, від яких раніше доводилося безпорадно відмахуватися, відразу знайшли пояснення, все стало на свої місця. «Доказ від зворотного», сказав би фізик. За кілька хвилин, проведених уранці в ліжку, Яга перебрала камінці минулих образ, що накопичилися в серці, багато чого викинула звідти геть раз і назавжди. Наприклад, пробачила бабі Ніні й тіткам їхню сліпу любов до товстеньких сестричок, Катрусиній бабусі — жорстоку байдужість щодо кривдниці любої онуки, а батькам пробачила те, що не мала від них удосталь любові й пестощів. Адже була чужа їм, чужа всім на світі.

Яга стрімким рухом скинула ковдру і скочила на ноги. Вона не любила почуватися слабкою і нещасною! Швидко одяглася, не заходячи на кухню, звідки долинали голоси, вислизнула за двері й пішла гуляти в своєму маленькому лісі. Життя підвело її до роздоріжжя? Що ж, необхідно подумати, як жити далі. А думалося їй завжди краще на волі.

Міська олімпіада з фізики, яка проходила в старому монументальному будинку однієї із центральних шкіл, закінчилася о п’ятій. Яга вийшла в коридор, похитуючись від голоду і втоми.

— То що, скільки завдань зробила?

— Всі.

— Та невже?! І всі правильно?

— Звідкіля я знаю! Як змогла, так і розв’язала.

Якби схвильований фізик не підхопив ученицю, та, напевне, впала б прямо на кам’яні сходи.

— Ти що, Ядвіґо, втомилася?

— Їсти хочу, голова паморочиться.

— Так ходімо зараз куди-небудь у кафе, чи що? Ти знаєш, тут є кафе поблизу?

— Звичайно. Тут цих кафе на кожному кроці. Тільки дорого, центр усе ж таки.

— Нічого! Ти в нас варта дорогого.

Через десять хвилин Яга вже сиділа на плюшевому диванчику в напівтемному кафе, навпроти сидів фізик і замовляв їй щось поїсти. Такий сюжет навіть у мріях важко було собі уявити! Фізик, мов дресирований тигр, ходив на задніх лапах. Однак Язі цього було мало, їй хотілося ще й смикнути його за хвоста і покласти руку в роззявлену зубату пащу.

— Замовте мені шампанського, — попросила вона млосним голосом.

— Отакої! Ще не вистачало мені неповнолітніх споювати. Хоча подія на те заслуговує… — Яга зробила сумне обличчя, — Раптом зайде хто-небудь? А я з ученицею шампанське розпиваю! — Яга не підводила очей. — Ну, добре, коли ти така вперта. Я собі коньяк замовлю заради такої події, а тобі — коктейль. Схоже на апельсиновий сік. — Яга змінила гнів на милість і погодилася на коктейль із апельсинового соку та мартіні.

Наступні півтори години були незабутніми. Тихо звучала музика, тілом розливалося відчуття ситості, в голові творилося щось неймовірне — повний тріумф! Крізь мерехтливу вуаль вій дебелий лисіючий чоловік з римським профілем, який розв’язував одну за одною надиктовані нею задачі олімпіади, здавався зворушливо близьким. Його грізні очі зробилися теплими, молодими. Яга була впевнена, що він любив її зараз не менше, ніж баба Ніна своїх онучок, — він ладний був її на руках носити, пестити, приборкувати свій характер на догоду її примхам.

— От молодчина! Все правильно. А третю задачу про лід, який тане, оригінальним способом розв’язала — я відразу й не додумався. Якщо так піде й далі, можеш до міжнародної олімпіади дійти! Уявляєш собі, поїдеш до Угорщини чи навіть до Австрії, — мріяв фізик. — Чого ж ти раніше ніяких здібностей не виявляла? Сиділа собі тихесенько наче мишка, раділа кожній четвірці.

— Присуньтеся ближче, скажу.

Фізик незграбно присунувся, штовхнувши її коліном, схилився над нею великий, збуджений.

— Я цю олімпіаду тільки задля вас виграла. Дивлюся на задачу, нічого не розумію, думаю собі: «Якщо не розв’яжу — підведу Валерія Володимировича». На мене спершу ніби туман найшов, один тільки цей лід із задачі і плавав довкола, танучи, мов маленький айсберг. І раптом усе стало зрозумілим. Я взагалі й фізикою заради вас зацікавилася, почала працювати вдома додатково. Щоб ви не одну тільки Аллочку по голівці гладили за п’ятірки.

— Ніколи я її не гладив, — пробурмотів фізик, не маючи сили відвести погляд від вологих зеленкуватих очей. — Ти що, плачеш?

— Може, наяву й не гладили, а про себе, в душі. Я ж бачила, як лагідно ви на неї дивилися. Ось я сьогодні розв’язала таке, що Аллі й не снилося, то й що? Вас тільки олімпіади цікавлять, а не я… — З-під чорних вій повільно викотилися дві великі сльозинки, а потім полилися струмком.

У фізика всередині щось перевернулося, знімаючи суворе табу. Він уже не усвідомлював, що робить, цілував волосся, лоб, мокрі щоки, доторкнувся до солоних губ, які мали присмак апельсинів і мартіні, руки самі обійняли, пригорнули до грудей це зворушливе створіння. Яга з зусиллям відсторонилася.

— Що ви робите, Валерію Володимировичу? Хтось може побачити. Ходімо скоріше звідси!

На вулиці вже темніло. Учитель і учениця мовчки дійшли до метро, проїхали, розділені людьми, п’ять зупинок, пішли безлюдною вулицею новобудов. Яга першою порушила мовчанку:

— Давайте ще кілька хвилин на лавці посидимо? Он там, де ялинки ростуть.

Дивна пара всілася на заховану лавку — звичне місце закоханих.

— Ти вибач, Ядвіґо. Я зірвався… взагалі, неправильно повівся.

Яга присунулася ближче, зняла рукавичку, знайшла в темряві його долоню, здригнувшись від дотику. Ядвіґа відчула, як живлющий струмінь сповнює незвіданою силою тіло, роблячи його легким і сильним. Вона пропустила через себе почуття приборканого тигра, що сидів поруч, від них запаморочилося в голові, як від найміцнішого коктейлю, виникло бажання сміятися і плакати водночас.

— Не треба вибачень. Я дуже рада, що ви до мене добре ставитеся. Тільки знаєте, Валерію Володимировичу, я тепер навряд чи зможу брати участь в олімпіадах.

— Чому, Ядвіґо? — Фізик боявся поворухнутися, щоб не сполохати руку, яка завмерла в його долоні.

— Тому, що мама привела в дім стороннього чоловіка. Мені нема де тепер робити уроки, та й не хочеться. Ви вже вибачте… Можна вас про щось попросити?

— Можна.

— Називайте, мене, будь ласка, Ягою. Мене так усі називають, і в школі, і вдома.

— Яке дивне ім'я. Та добре, коли ти хочеш… Навіть язик не повертається називати дівчинку Ягою, мов чаклунку якусь.

— Мені пора, — Яга забрала руку. — Коли потепліє, я піду з дому.

— І думати не смій! Куди ти підеш у п'ятнадцять років? Без грошей, без освіти. Де житимеш?

— Мені до літа шістнадцять виповниться, влаштуюся як-небудь. Ви знаєте, нині такі часи… Завжди можна знайти багатого дідугана, який зніме для тебе квартиру, та ще й гроші даватиме на прожиття.

Фізик скочив на ноги, підхопив Ягу з лавки, мов пір'їнку, трусонув, боляче стискаючи плече. Перед нею знову був розлючений тигр, який грізно поблискував очима.

— Щоб я більше такого не чув, зрозуміла?! Дурепа малолітня!

— А що ж мені робити? Я не можу вдома жити, не можу! Не хочу стати для матері ворогом, розумієте?

Фізик відчув, що просто мусить утрутитися в долю талановитої учениці.

— Я подумаю, що можна зробити. Все буде добре, повір.

— Я вірю вам… вірю…

Бліде обличчя було таким близьким, таким очікувально-відкритим… Фізик багато разів потрапляв у подібні ситуації — він був статурним цікавим чоловіком, звик до нав'язливої жіночої уваги ще з тих часів, коли був студентом, аспірантом, доки одна найгарніша і найпідліша із жінок не поламала йому життя, змусила кинути все, розпрощатися з честолюбними мріями про кар’єру вченого і після кількох років жорстокого запою стати скромним шкільним учителем. За свої сорок п’ять років він сотні разів бачив жіночі обличчя горілиць і чудово знав, що треба робити далі. Нещодавно він дивився у відхилене назад блакитнооке обличчя красуні-математички Олени Ігорівни, дивився хтиво, з незмінним презирством, крижаним презирством до підлої жіночої суті. Всі вони, так чи так, були хтивими підступними сучками. Проте зараз було зовсім інше. Його переповнювали ніжність і захоплення. Саме так він і цілував юне сяюче обличчя — дуже ніжно й захоплено, не вкладаючи в поцілунок ні краплини сексу. Та дотик до прохолодних стиснутих губенят збудив звичне бажання подолати опір, втягти їх у себе, проникнути язиком усередину, насолоджуючись теплом і смаком цнотливого рота.

Яга, відчувши його збудження, різко відсторонилася, засміялася тихенько і побігла геть, махнувши на прощання рукою, перестрибуючи через вибоїни в асфальті, мов жвава пустотлива кізка. Цієї ночі вона заснула щасливою і спала спокійно. Їй снився великий грізний тигр, який дозволяв класти руку у вищирену пащу, смикати за вуса, тягати за хвоста, наче домашнє кошеня.

— Привіт! Я олімпіаду виграла, уявляєш?

— Вітаю! Мені мама вже сказала. Фізик сяє як нова копійка. У нього грандіозні плани, по-моєму, аж до самої Нобелівської премії. Ну скажи, звідки раптом у тебе прорізалися такі надзвичайні таланти? Я, хоч як силкуюся, не можу зрозуміти цих індукцій, дифракцій, ретилевістичних швидкостей…бр-р-р! Хоча б на трійку в чверті витягти.

— Релятивістських, — безтурботно виправила її Яга. — Лєнко! Перестань заздрити, не намагайся зрозуміти, сприймай усе, як є. Я ж не заздрю тому, як здорово ти малюєш або граєш — кожному своє. Пишайся мною за це та й квит. До речі, сьогодні дискотека. Ми йдемо?

— Не можу, кінець чверті все-таки. Треба працювати.

— Здорова була! А як же наш план?

— Який ще план?

— План зваблення Юрка. Ти що, забула?

— Я думала, це просто жарт. Віка його мов Цербер охороняє, кроку не дає ступити. І він піддається. Сидить із нею на всіх уроках, портфель носить. Вона ж активістка, на медаль іде, громадською роботою займається. Просто забила його, як мамонта, своєю активністю.

— Нічого, відіб’ємо! Так, Лєнок, ніяких занять. Одягай чорні «стрейчі», роби зі своєї коси шикарного високого хвоста, і на дискотеку, домовилися?

— Ну, добре, вже вмовила. О котрій зустрічаємося?

— О шостій, біля входу в залу.

Яга спізнювалася, зрештою, як завжди. Спізнення було органічним елементом її способу життя. Енергія концентрувалася лише при дефіциті часу, кожний рух робився економним і чітким, очі блищали, зазвичай бліді щоки рожевішали, за спиною виростали крила, стрімко несли її прямо до мети. Вона влетіла в школу майже чверть по сьомій. Оленка стояла біля вікна, роздратовано постукуючи підбором по паркету.

— Знову в своєму репертуарі! Домовилися ж на шосту. Маринуюся тут мов дурна.

Яга пустила слова подруги повз вуха.

— То що? Він прийшов?

— Прийшов. Із Вікою на парочку.

— Так, слухай план. Спочатку запрошуємо його по черзі на повільні танці. А під час швидких танців — веселимося і робимо вигляд, що геть його не помічаємо. Далі — як вийде.

Оленка з розумінням хитнула головою, її голубі очки загорілися від передчуття ловів. Усе йшло за планом. Оленці вдалося випередити Віку, яка трохи загаялася, і вихопити Юру на перший повільний танець. Він щось говорив, граціозна партнерка весь час хихотіла, метляючи фантастично довгим шовковистим «хвостом». Віка сердилася й не прогавила свого шансу наступного разу, по-хазяйськи повиснувши на міцних Юриних плечах. Вона вже збиралася багатозначним рухом, погладжуючи, змінити положення рук, як раптом не знати звідки з’явилась Яга в парі з товстим засапаним Сашком-бомбовозом, несподівано спритно здійснила обмін кавалерами і забрала жадану здобич прямо у Віки з-під носа. Яга ховала внутрішнє напруження за безтурботною посмішкою. Їй доводилося спиною гасити пекучі ревниві погляди Віки, що заважали зосередитися на нових важливих відчуттях, викликаних зімкненими на талії руками Юрка.

— Може, ти хочеш назад до Віки? То скажи, ми знову поміняємося, — шепнула Яга, майже торкаючись вуха губами, підвівшись для цього навшпиньки й щільно притиснувшись на хвильку до грудей партнера.

— Ні, не хочу, — руки на талії напружилися, притягуючи до себе, та Яга вперто вигнулася назад — хай знає, що не всі такі липучі, як Віка. Юрко переклав руки зручніше; в тому місці, де вони щойно були, залишився теплий збуджений слід під сукенкою, а потім знову повторив спробу притиснути непокірну партнерку до себе. Яга вигнулася, ухиляючись убік. Коли до кінця музики залишалося всього кілька тактів, вона раптом піддалася, пригорнулася до нього, пропускаючи могутні імпульси чутливості прямо в серце Юркові, яке прискорено калатало. Він не встиг натішитися несподіваною перемогою, тому що повільна музика змінилася ритмічним гуркотом, довелося розімкнути руки, і, пурхнувши, мов пташка, його недавня партнерка вже витинала разом зі своєю білявою довговолосою подругою щось запальне в центрі утвореного кола.

Крізь натовп, що коливався в загальному ритмі, пробралася Віка, загородила собою нахабних малоліток, які насмілилися переступити через визнаний всією школою авторитет найвродливішої і талановитої випускниці, пробралася, щоб пред’явити свої права на законну здобич. Саме їй першій Юра говорив слова кохання, хай навіть це був текст ролі у п’єсі — Віка вірила кожному слову, сама закохалася в Юрка по вуха і нікому не збиралася його віддавати! Особливо дратувала її ця Яга, яка мала недобру славу ненормального відлюдька. Подейкували, що вона годинами сама блукала лісом, займаючись там невідомо чим. Якось троє допитливих дівчат простежили за нею, та Яга раптом зникла, розтанувши між деревами, потім несподівано наскочила на переслідувачів із засідки, мов лісова розбійниця, майже до смерті налякавши диким криком. Одній вчепилася у волосся, інших розігнала, боляче штовхаючи ногами, гнала їх, переляканих, до самої школи, шпурляючи колючими шишками і сухими гілками. Кинути у волосся реп'яха, хльоснути з відтяжкою по ногах колючою гілкою шипшини, до синця вщипнути — всі ці дії, що відлякували людей, були для дикунки нормальним вчинком. Треба негайно розповісти про це Юрі. Щоправда, останній рік Яга поводилася мов цяця, потоваришувавши з білогривою дочкою завуча — непоганий хід перед випускним класом.

Від ревнивих переживань Віка спітніла під пахвами, їдка хвиля запаху ударила Юрі в ніс, коли подруга обняла його, скувала рухи, змусила по-дурному розхитуватися, не потрапляючи в ритм з енергійно танцючим натовпом. Може, неприємний запах поту, а може, бажання поспостерігати за тим, як узгоджено й чудово танцюють двоє цікавих веселих дівчат із десятого, які спочатку так стрімко атакували його, а зараз були образливо байдужими, змусило Юру неввічливо відтрутити од себе Віку.

— Що трапилося?

— Знудило чогось. У цій задусі дихати нічим.

— Давай вийдемо на повітря?

— Ні, я тут постою трохи, біля вікна. Веселись, не звертай уваги.

— Я теж побуду з тобою.

Юра скривився. Вирячилася на всіх, як Цербер, відлякує людей. Чому він не може спілкуватися з усіма, а повинен ходити тільки з нею, наче якась її власність? Подумаєш, у спектаклі разом грали! Ніхто не заперечує, що Віка цікава й розумна дівчина, відразу підняла авторитет новенького учня в класі тим, що запропонувала роль свого партнера у п'єсі, завжди допоможе на контрольній, перевірить твір, однак це зовсім не означає, що світ має зійтися саме на ній. Юра очима відшукав легку в рухах Ягу — яке дивне ім'я, та й сама вона яскрава, загадкова… Всі дівчата притискаються в повільних танцях, а ця, навпаки, тримає дистанцію. От і зараз — танцює з кимось, відхилившись назад, як панночки на балах у минулому столітті. Юра здригнувся від чуттєвого спогаду, коли вона піддалася на кілька хвилин, пригорнулася, коли шепотіла, ледь торкаючись губами. А ось і блондинка з унікально довгим волоссям — жвава, наче молода кобилка. Підбігла спершу, запросила, а зараз ніякої уваги не звертає, через Віку, напевне. Які вони веселі, ці подруги. Такі не набридатимуть і не поводитимуться з тобою, як з власністю.

— Щось ти мені не подобаєшся, може, температура? Дай лоба помацаю.

Віка простягла долоню, в ніс знову вдарив ядучий запах поту. Юра сахнувся.

— Та що ти мене мацаєш, мов матуся? Дихнути вільно не даєш!

— Що? Ти це мені говориш?

— Тобі.

Віка була гоноровою. Вона зробила те, що підказувало їй почуття власної гідності — повернулася і вийшла із зали. Їй було гірко і прикро одягатися в порожньому гардеробі, очікуючи кожної секунди, що Юра опам’ятається, прийде, вибачиться. Але він не йшов. Віка вже відчинила вхідні двері, завагалася і не змогла себе перебороти — прожогом кинулася назад, сходами на самий верх. Млосні акорди повільної музики ставали дедалі гучнішими, підганяли її, мов дубцем, змушували перестрибувати через дві сходинки. Вона сподівалася, що Юрі справді зле, що він стоїть біля вікна, страждає. Проте він зовсім не страждав, а з огидно радісним обличчям вихилявся, обійнявшись із цією довгоносою чортовою Ягою. Віці дуже захотілося негайно зробити щось жахливе — ударити його, ні, її. Бити гадюку ногами, куди доведеться. А йому просто плюнути в лице! Та вчасно заговорила гордість. «Будь ти проклята, відьмо! Будь проклята»! — люто шепотіла Віка в спину суперниці, вкладаючи в ці слова всю силу своєї ненависті. За хвилину спустошена, принижена Віка самотньо попленталася додому, схиливши голову, ледве тягнучи ноги, мов стара бабця.

Яга захмеліла від успіху. Оленка, яка йшла поруч, своїми жартами і реготом лише посилювала загальну ейфорію. Високий симпатяга Юра ось уже другу годину проводжав їх додому, вражаючи дотепністю. Морозне небо зоріло блакитними зірками, сніг іскрився, життя було чудовим! Ніхто не згадав про нещасну Віку. Яга повела плечем, скривилася. Тупий ниючий біль під правою лопаткою, що з’явився під час останнього танцю, не минав, сидів у ній, наче скалка, заважав радіти життю. Напевне, перевтомилася, вигинаючись назад, тримаючи дистанцію з хлопцями, які намагалися притиснутися міцніше.

— Третій раз повз мій будинок проходимо, — щебетала Оленка.

— Давайте до ліска дійдемо, я ще один анекдот згадав про нових росіян.

— Ні, більше не можу. Бувайте! І так від матері влетить, що затрималася пізніше десятої.

— Вже майже дванадцять.

— Ой, мене вб’ють. Бувайте! — пискнула Оленка, відчинила хвіртку, махнула рукою, майнула білим «хвостом», побігла підстрибцем прочищеною в снігу доріжкою до будинку, який тепло світився жовтими вікнами.

— Правда, Лєнка у мене гарненька?

— Правда. Ви обидві симпатичні, веселі. Тебе куди проводжати?

— До новобудов, по схилу, повз лісок.

Яга вперше йшла так пізно удвох із хлопцем. Тепер, коли не було Оленки, вони мовчали, задоволені від самого лише факту присутності одне одного. Закінчилися приватні будинки, дорога перетворилася на стежку, протоптану в снігу поодинокими перехожими. Яга йшла стежкою, а Юра ступав поруч прямо по снігу. Язі зробилося ніяково від того, що він бачить її збоку, коли ніс видно в несприятливому ракурсі і до того ж він міг бути червоним від морозу.

— Іди за мною, снігу в черевики набереш.

— То й що! Мені подобається йти з тобою поруч.

— Добре, що Віка не чує.

— Чому всі приклеїли мене до цієї Віки? Я нічим їй не зобов’язаний, можу говорити, що захочу кому завгодно. Наприклад, зараз я хочу дізнатися, чи ти зустрічаєшся з кимось?

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, чи проводжає тебе додому який-небудь хлопець, чи гуляєш ти з ним вечорами?

— А, це… Я з Лєною ходжу гуляти, і проводжаємо ми одна одну.

— Не заперечуєш, якщо я до вас приєднаюся?

— Відразу до обох?

Юра зупинив її, притримав за плече.

— А це вже, як ти захочеш.

Яга глянула на його губи — по-дитячому відкопилені, добрі, на високий лоб з неслухняним солом’яним чубчиком, у чесно-відчайдушні очі романтичного героя, ледь помітні в холодному світлі зірок, місяця і снігових іскор. Він увесь був до її послуг — ось так, за один вечір.

— Я не можу заради твоїх прекрасних очей втратити подругу, — промовила вона м’яко. — Так що доведеться нас обох проводжати, згоден?

— Атож! Такі дівчата шикарні, білява й чорнява. Навмисне не придумаєш. На цю тему навіть анекдот є…

Яга слухала краєчком вуха анекдоти і приколи, не забуваючи тримати голову так, щоб ніс було менше видно, посміюючись задля годиться, а коли й від душі, час від часу поводячи плечем, немов струшуючи докучливий біль. «Може, поведінка Юрка не пов’язана з моїми стараннями? Може, він просто бабій, тому легко покинув набридлу Віку, щоб повпадати за новими дівчатами?» Мов ниючий біль під лопаткою, її гризла досада від того, що зароблений приз дістався занадто легко, може, навіть випадково. Язі конче потрібен був якийсь вчинок з його боку, котрий підтвердив би результат, довів, що диво таки сталося, її магія діє, що тепер вона тримає на прив’язі, яку можна подовжувати і вкорочувати за своїм бажанням, ще одну душу. Наприклад, взяв би її на руки і доніс до під’їзду. Та Юра, здавалося, всю ніч збирався розповідати анекдоти. Тоді Яга застосувала старий, як світ, але незмінно ефективний провокаційний прийом.

— У мене руки змерзли, просто задубіли.

— Давай погрію, — Юра підніс до обличчя її холоднючі долоньки, почав на них дихати, торкаючись м’якими губами. Тримати піднятими догори руки було незручно, надто ж праву, через біль у спині. Скільки можна на них дихати! Язі набридло байдуже чекати розвитку подій, вона висмикнула руки, пробралася долоньками під шарф, у виріз сорочки, до теплої ніжної шкіри плечей. Електричний імпульс пройшов через долоні, енергія молодого чоловічого тіла заструмувала по ній, як і тоді, коли вона тримала за руку фізика.

— Нічого? Ти не замерзнеш?

Юрко заперечливо хитнув головою, завмер, ніби стовп, через надмір несподіваних емоцій. Яга почекала кілька хвилин, доки не зникло відчуття струму в тілі. Вона напружила пальці, упинаючись у тіло, відчула, як під ними забився пульс. Через цей контакт у кров Юри краплинами отрути просочувалася її воля, її вплив. Усе на світі зараз втратило для нього свою цінність перед темнооким дивним дівчиськом, яке дарувало йому відчуття млосної тілесної радості. У перший же вечір знайомства він був ладний зробити все, що вона побажає! Скоряючись несподіваному непереборному імпульсу, підхопив її на руки, проніс декілька кроків, із зусиллям витягаючи ноги з липкого мокрого снігу, обережно поставив прямо біля дверей під’їзду. Коли вона пішла, тихо засміявшись наостанку, для нього не було нікого милішого і жаданішого за неї. Юра біг додому безлюдною вулицею, легкий від летючої радості, що переповнювала тіло, здавалося, достатньо найменшого зусилля, щоб відірватися від землі й полетіти по темно-синьому оксамиту неба, що мерехтіло перламутровими зірками. А Яга в цей час уже поринала в солодкий сон, задоволена, з відчуттям ситості від блаженної енергії, що розливалася тілом, немов комариха, яка досхочу напилася теплої живої крові.

Віку терзали складні відчуття — розум затьмарював коктейль із ревнощів, ураженого самолюбства, бажання вийти з принизливого становища, не втративши власної гідності. Юркова зрада не була б такою болючою, коли б він упадав за блондинкою, дочкою завуча. Тоді можна було б втішатися, що це — корисливий вчинок випускника, який хоче поліпшити середній бал атестата. Хоча ненависні подруги з десятого, як і раніше, скрізь ходили нерозлучною парочкою і Юрко проводжав після школи обох, Віка бачила його справжній інтерес — ревнощі додавали проникливості. Це у Яги перш за все він забирав портфель, жартуючи з Оленкою на великій перерві, від Яги не міг відвести свого чарівливого погляду — сміливого, розпачливого і ніжного водночас. Але тепер у цьому погляді прозирала ще й відданість. Віка не знаходила пояснення такому незбагненному явищу, і тому воно викликало люту нестримну ненависть до щасливої суперниці. Проміняти добру розумну красуню, якою вважала себе Віка, на опудало лісове — довгоносу чорнушку Ягу, дивитися на неї такими відданими очима? Негідник!

Подруги висловлювали фальшиве співчуття, єхидно пересміюючись за спиною, Віку це бісило, вона не знаходила спокою ні вдень ні вночі. Її активна амбітна натура не могла змиритися, вимагала негайних дій для помсти. Спочатку непогано було б налаштувати громадськість проти ненависної Яги. Дочку завуча чіпати небезпечно, а цю нахабу геть безкарно можна піддати обструкції і загальному осудові.

— Мені літераторка говорила, що такого здібного класу, як у нас, більше в школі немає, — голосно заявила Віка, коли однокласники зібралися купкою, теревенячи, чекаючи кінця перерви. — Коли в неї урок у десятому, то з ранку настрій псується, такі вони всі примітивні, недорозвинені, чи що. Особливо ця ненормальна Яга. Таких взагалі треба тримати не в школі, а по-сусідству, в спецінтернаті. Двох слів зв’язати не може, меле на уроці таке! — Віка з удаваним обуренням закотила очі. — У літературі, мов пень лісовий, ця Яга, дарма що ніс, як у Гоголя, а ще нахабно претендує на добру оцінку. Тому й нав’язалася в подруги до дочки завуча — та за неї мамусю попросить.

Одна з однокласниць тут-таки підхопила:

— Про цих подруг такі речі розповідають, особливо про Ягу. Сама придумала собі жахливе ім’я, в ліс бігає, по деревах лазить, траву збирає. Голуба якось знайшла покаліченого, пригріла його в руках, поцілувала, а потім сама йому шию і звернула, навіть не скривилася, уявляєте? Щоб не мучився, каже. Побитися їй нічого не варто, налякати людину до смерті.

— Мені Аллочка із їхнього класу розповідала, що її чіпати ніхто не наважується, обходять стороною, — підхопила інша дівчинка. — У них там староста якось виступила на зборах проти цієї Яги, так з того часу затинатися почала. Сім’я в неї неблагополучна, батько від них пішов, мати молодого коханця завела, взагалі не займається нею. Вона дівка цікава, чоловікам подобається, може взагалі загуляти і піти зі школи наступного року…

— Та що в ній цікавого?! — обурено втрутилася Віка. — Справжнісінька потвора! Вся чорна якась, незграбна, ніс довгий, волосся звисає, мов клоччя.

— Це ти даремно, Вікусю. Яга, звичайно, не така красуня, як ти, — устряв у розмову Професор, поправляючи на переніссі окуляри, — але щось у ній є оригінальне, яскраве. Очі гарні, поривчаста вся, якась… натхненна, сказати б, і загадкова… Це дуже чоловіків приваблює. Не знаю, про кого як, а саме про неї літераторка гарно відгукувалася, навіть твір її зачитувала якось на уроці, пам’ятаєте? До речі, Яга міську олімпіаду виграла, мені фізик розповідав. Увесь сяяв, коли говорив про неї, дуже хвалив.

— Наш фізик?! Та ти з глузду з’їхав! Від нього похвали дочекатися — легше земну кулю оббігти.

— Сам здивувався. Я теж брав участь в олімпіаді, щоправда, лише три завдання розв’язав з п’яти. Фізик мені руку потиснув, сказав, що сподівався на більше, і все. А її, цю Ягу, в «Парадиз» повів. Я затримався, пішов пива випити, а коли повертався додому, побачив їх випадково у вікні кафе. Яга сидить, сік п’є, курку їсть, а фізик дивиться на неї з обожнюванням. Звичайно, така пошана в місті — виплекав молодий талант.

— Олена Ігорівна теж здивувалася. Ніхто від цієї Яги не чекав успіху, а вона — раз, і перше місце на міській олімпіаді відхопила, — в розмову вступили всі інші, непомітно перейшовши від огуди до похвали на адресу ненависної суперниці.

Обличчя Віки посіріло, кров відринула до печінки, набираючись гіркої їдкої жовчі, насичуючи нею кожну клітинку. На уроках неможливо було зосередитися, вдома теж усе падало з рук. Треба було щось робити, мобілізувати волю, розробити дійові способи боротьби. Віка взяла аркуш паперу, розділила його лінією навпіл і почала писати. Ліворуч вона писала основні тези, а праворуч — висновки, які з них випливали. Наприклад, із тези «Фізик водив Я. у кафе» випливав висновок: «Сповістити про це педколектив, особливо математичку». Закінчивши писати, Віка ще раз пробігла очима текст, незадоволено хитнула головою, написала внизу великими літерами: «Шукати компромат!» і, трохи заспокоївшись, взялася за домашнє завдання.

Яга, навпаки, зовсім не думала про долю колишньої Юриної подруги і тим паче не відчувала докорів сумління. Вона, звичайно, помічала короткі уїдливі погляди, якими дивилася на неї Віка під час випадкових зустрічей у шкільних коридорах, але не надавала їм значення, пропускала безтурботно. Її ніколи не цікавили проблеми людей, які не були ні ворогами, ані друзями, — переступала, мов через випадкову калюжу на сухій дорозі, і відразу забувала про це. Юрина закоханість була приємною, підвищила її самооцінку, але… надто вже легко він дістався! Яга використовувала його собі на втіху як «портфеленосця», як супровідника на прогулянках, та вже частенько його присутність була для неї обтяжливою.

Минув місяць після подій на шкільній дискотеці, у повітрі дедалі більше віяло небезпекою, і неможливо було визначити, звідки вона виникла. Дрібні неприємні події, здавалося, жодним чином не пов’язані між собою, але Яга відчувала, що якась одна ворожа воля генерує негатив проти неї, і носій цієї волі перебуває в школі. Спочатку в класі почали перешіптуватися, однокласники замовкали при її появі, розступалися в коридорі. Багато хто тепер знехотя позичав їй що-небудь, навіть лінійку або гумку. Оленка увесь тиждень була страшенно зайнятою, два вихідні, ні сіло ні впало, відмовлялася вийти погуляти, та й по телефону говорила коротко, безбарвним голосом, наче хтось стояв поруч. У понеділок подруги зустрілися в школі.

— Лєнко, що трапилося? Ти чого гуляти не виходила?

— Мені мама заборонила з тобою дружити.

— Що?! Чому це раптом?

— Їй хтось сказав, що ти чорною магією захоплюєшся, птахам голови відриваєш, справляєш сатанинські ритуали.

— Яка дурниця! А хто сказав?

— Не знаю. Вона не каже.

— Як може твоя свідома мама, колишня комуністка, вірити в цю забобонну маячню? А ти що, не могла сказати, що це все неправда?

— Я говорила! Але вона так розсердилася цього разу — і слухати нічого не хоче. Ще їй сказали, що ти Юрка приворожила, зробила з нього зомбі. А мене використовуєш, як дочку завуча, щоб оцінки добрі отримувати.

— Фантастика! Лєно, скажи мені чесно, невже навіть ти цьому віриш?

— Припустимо, не вірю. Але… ти ж сама сказала — давай Юрка відіб’ємо. І раптом він за один день забув про Віку і почав ходити з нами, мов приворожений. А потім, ти ж справді вбила голуба…

— Але ж це з жалю, щоб він не мучився, покалічений! Невже краще було покинути його помирати лютою смертю від голоду або від котячих зубів?! Я його заспокоїла, зігріла, попросила вибачення і вбила миттю і безболісно.

— Може, й так. Та все ж, жодна дівчинка не змогла б так просто взяти і скрутити пташці голову.

— А ти, люба моя, не замислюєшся над тим, хто скрутив ні в чому не винній здоровій молодій пташці голову, коли обгризаєш курячу ніжку? Не уявляєш, як маленьке безневинне телятко відривають від матері і перерізують йому, бідненькому, горло, коли їси телячі котлетки?

— Це зовсім інша справа…

— Та невже?

Яга дивилася в голубі, трохи витрішкуваті очі подруги — найближчої для неї людини в усьому білому світі — і з жахом бачила в них відчуження і осуд. «Не можна довірятися нікому, навіть Лєні. Якщо всі об’єднаються проти мене — я пропала! Звичайно, мене не спалять на вогнищі, як середньовічну відьму, знайдуть витонченіший спосіб. Виключать зі школи, поставлять на облік до психіатра, наприклад. Лише одна людина на світі розуміла мене — баба Оля. Та вона померла, і немає мені тепер аніде ні підтримки, ні захисту».

— Якщо ти, Лєно, виправдовуєш убивство заради обжерливості і засуджуєш убивство з жалю — нехай це залишиться на твоїй совісті, але щодо Юрка — ти глибоко помиляєшся разом зі своєю мамою. Він покинув Віку… заради тебе! Ти думаєш, про що ми з ним говоримо після того, як проводжаємо тебе і йдемо до мого будинку? Та про тебе, нерозумна ти гуско. Він мені всі вуха прогув, яка ти струнка, яка талановита, яке в тебе прегарне волосся. Тільки соромиться дуже, і просив мене тобі не говорити. Сліпому видно, що саме ти подобаєшся йому до безтями, а я потрібна лише про людське око і як слухачка нескінченних монологів, яка Лєна розумниця і красуня, як він тебе не вартий! Можеш пересісти від мене, такої жахливої убивці й чаклунки, будь ласка! Я ніколи тобі не подзвоню, ніколи навіть не привітаюся з тобою.

Яга відвернулася з удаваним обуренням, спиною відчуваючи слабкі електричні імпульси, що свідчили про внутрішню боротьбу в Оленчиній душі. У цю мить вирішувалося — переможе вона чи програє.

— Я ж нічого не знала, Ягусю! Теж мені подруга, нічого не розповідає. А що він про мене розпитував? — винувато-тихий голосок Оленки свідчив про повну перемогу. Людина схильна вірити в те, що прагне почути, хоч би як неправдоподібно це звучало. Тепер лишилося тільки попрацювати з Юрком, переконати його, що Оленка — надзвичайне створіння, і саме її не вистачає йому для повного щастя. Яга не сумнівалася, що легко впорається з цим завданням. Податливий, мов пластилін, Юрко — зовсім не те, що сильний непохитний фізик. Яга пограла ще кілька хвилин роль ображеної, та врешті-решт зглянулася над Оленкою, пробачила її і пообіцяла, що сприятиме тому, щоб Юра перестав соромитися і відкрився, нарешті, об’єктові свого обожнювання.

— Ягусю, ти така хороша! Я все мамі розповім, можна? І хто тільки розпускає такі брудні плітки!

Яга полегшено зітхнула — атаку було відбито. Та виявилося, що на цьому неприємності не закінчилися.

Наступного дня Олена Ігорівна попросила її зайти після уроків. Яга симпатизувала молодій математичці, разом з усіма захоплювалася її ангельською зовнішністю, симпатичними ямочками, великодушно не зважаючи на незначні відхилення від ідеалу. Такі, наприклад, як занадто яскрава для тонкої напівпрозорої шкіри натуральної блондинки косметика, емоційні сплески на уроках, які зробилися частішими, або надзвичайно коротке «міні», яке вчителька почала носити віднедавна — не зовсім вдалий варіант для сухорлявих ніжок. Зараз гарненьке біленьке личко Олени Ігорівни було напруженим, нафарбовані яскраво-червоною помадою губи раптом зробилися тонкими і злими, робили усмішку фальшивою:

— Я незадоволена твоєю старанністю, Ядвіґо. Звичайно, з програмним матеріалом проблем немає, але хотілося б більшого, набагато більшого… Може, постараєшся, спробуєш вийти наступного року на міську олімпіаду і з мого предмета?

— Розумієте, Олено Ігорівно, математика мене не дуже цікавить. Фізика — інша річ. Там все взято з життя, визначаються закони, за якими рухаються зірки, тане лід, падає з дерева найменший листочок…

— Може, йдеться про щось інше?

Яга здивовано глянула в голубі очі, які дивилися на неї очікувально. Коли не розумієш, чого від тебе хочуть — краще промовчати.

— Я маю на увазі, може, йдеться тут не про предмет, а про особу вчителя?

Яга насторожилася, але мовчала й далі. Математичка нервувалася. Це було зрозуміло з мимовільного посмикування кутиків уст, з напруженості в голосі.

— Можливо, я не так професійно, як Валерій Володимирович, подаю матеріал. До того ж, він дуже гарний чоловік, старшокласниці навіть таємно закохуються в нього, звичайно, невинно, суто платонічно. Можеш довіритися мені, Ядвіґо, розповісти все, як старшій сестрі.

— Навіть не знаю, що сказати, Олено Ігорівно. Якби успіхи в навчанні залежали від симпатії до викладача, то я б з вашого предмета не те що міські — міжнародні олімпіади вигравала. А Валерія Володимировича, до речі, старшокласниці не люблять за надмірну вимогливість, інколи навіть грубість, на фізику йдуть, мов на каторгу, так що тут ви помиляєтеся…

Симпатичні м’які ямочки на щоках учительки перетворилися на жорсткі зморшки. Вона вишкірилася, мов потривожене маленьке хиже звірятко.

— Скажеш, ти з ним, таким страшним і грубим, і в кафе не сиділа? Тільки не бреши мені!

Язі знадобилося лише пару секунд, щоб оцінити ситуацію. Про кафе навіть Оленка нічого не знає. Якщо математичка запитує, значить, хтось бачив їх там. Заперечувати марно, тільки поглиблювати підозру. Що ж! Час переходити в наступ — кращий спосіб захисту, як відомо… А шкода псувати стосунки. Олена Ігорівна все-таки гарненька, завжди було приємно іти до неї на урок.

— Навіщо так хвилюватися? — Це вже була не та безпечна Яга, яка щойно благодушно-розслабленим тоном відповідала на запитання. У крові завирувала агресивна енергія і двома потужними променями ринула з очей. — Я зголодніла за чотири години, здобуваючи фізикові славу, і він, як будь-яка нормальна людина, повів мене поїсти в першу-ліпшу забігайлівку. А що тут такого особливого?

— Нічого собі, забігайлівка! Та там тільки повечеряти — це половина його зарплатні! Цілком достатньо було б дорогою пиріжка купити або, у крайньому разі, піцу. Це нечувано, привести ввечері п’ятнадцятирічну плюгавку, ученицю, в таке дороге кафе! Та за таке треба на педраду викликати, можна роботу втратити, і це буде по заслузі! То про що ж ви там говорили в кафе? Куди потім пішли? — запитання сипалися одне за одним.

Язі зробилося смішно. Математичка приревнувала її, дурна, головно за те, що Яга удостоїлася честі побувати в престижному дорогому кафе, тоді як її саму, очевидно, фізик пригощав пиріжком «або, у крайньому разі», піцою.

— Я не зобов’язана відповідати вам на запитання, які стосуються особистого життя! Я так само можу подати на педраду певну інформацію, яка, до речі, стосується вас.

— Мене?! І що ж такого неприємного ти можеш про мене сказати?

— А, наприклад, те, що наш електрик Гриша і Валерій Володимирович — приятелі, всі знають, вони на свята замикаються в щитовій і випивають удвох. Тільки от на Різдво і ви там були, наодинці з фізиком. Двоє учнів, моїх друзів, до речі, так невчасно курили біля віконця на сходах, які ведуть на горище, якраз навпроти актової зали, уявляєте? А в щитовій занавісок зроду не було.

Яга зробила паузу, насмішкувато спостерігаючи, як учителька вкривається червоними плямами, хапається руками то за голову, то за шию, не маючи сил зібратися з думками і сказати щось переконливе.

— За такі вчинки в стінах школи теж роботу можна втратити, причому обом. А вже в сім’ї які неприємності можуть виникнути, коли підуть чутки! Давайте домовимося — я забуду всі плітки про вас, і лише тому, що я вам симпатизую. А ви, як «старша сестра», ніколи не обговорюватимете мої особисті справи, домовилися?

Яга, не чекаючи відповіді, вийшла, тихенько причинивши за собою двері. «Ну що ж, янголятко перетворився на ревниву біляву бестію, однією ілюзією стало менше», — без жалю подумала вона, легко збігаючи сходами до виходу.

Про подробиці у стосунках фізика і математички Яга довідалася від електрика. Чутки про їхню взаємну симпатію доходили й раніше, з учительської, через Оленку — в школі для пліток багато не треба.

Яга виграла дуель із математичкою, тепер можна спокійно йти додому. У дверях вестибюля з’явилася Віка зі зграйкою дівчат. Яга прискорила ходу, не маючи наміру зіткнутися з ними у дверях, краєчком ока завважила якусь дивну деталь. Щось було не так, і зовсім поряд. Яга повільно повела очима і аж спіткнулася від несподіванки. На щиті «Ними пишається школа», на тому місці, де була її фотографія, зяяла біла порожнеча. Хтось зірвав портрет переможниці міської олімпіади з фізики. Для чого? І хто?

За спиною засміялися, чи то ворона каркнула — Яга озирнулася, похитнулася від хвилі неприхованої ненависті, що струмувала з розширених збуджених очей Віки. «Ось воно, джерело всіх негараздів!» — осяяло Ягу. Вона пішла вестибюлем до виходу, намагаючись пружною ходою, кожним рухом передати байдужий спокій і впевненість, — нехай не радіє, що дошкулила. Спина під правою лопаткою горіла, ніби від пекучого гірчичника. Яга вийшла на вулицю, вдихнула свіже повітря, яке вже пахло весною, почала спускатися вниз сходами. Їх було сім, порахованих безліч разів кам’яних сходинок шкільного ґанку. Переступивши останню, Яга стала обома ногами на рівний, відчищений двірником шматочок асфальту, і раптом білий сніг почорнів, мов на негативі, а стовбури дерев, галки, що порозсідалися на гілках, навпаки, стали сліпучо-білими. Завжди пружна, з легкою ходою Яга, мов підтята, гепнулася всією своєю вагою на коліна, проїхалася ними по асфальту, зчісуючи на колінах колготки, до крові обдираючи шкіру.

Було боляче й дивно стояти безпорадно на колінах, не маючи сил піднятися. На допомогу їй уже поспішав вірний друг Юра, який давно очікував її на спортмайданчику. Він допоміг підвестися, підняв портфель, повів під руку. Кров цівками стікала з колін у чоботи, Яга на ходу зачерпнула з узбіччя дві жмені пористого колючого снігу, притисла до збитих колін — на кілька хвилин запекло з новою силою, потім біль почав стихати.

— Оглянься, вона дивиться? Тільки непомітно.

— Хто дивиться?

— Та Віка твоя! Коли так — уяви, що навколо нас стіна вогню, зможеш?

— Не знаю, — розгубився Юра, обернувся, мов ненавмисне. — Стоїть, нібито з дівчатами базікає, а сама, справді, на нас дивиться. Не можу я вогонь уявити — сніг навкруги, холодно.

— Ну спробуй, будь ласка! Згадай, як горить сухий спирт під час лабораторної з хімії.

Злежалий сніг і справді був схожий на сухий спирт, який раптом зайнявся синім полум’ям, вогняною стіною відмежовуючи їх від навколишнього світу.

У цей час Віка тихенько зойкнула від болю, несподівано наштрикнувши палець. Витримана в свіжій крові чорної курки, загартована над полум’ям свічки від одспіваного небіжчика, заговорена циганська голка лежала в кишені пальта ще з учорашнього дня і уп’ялася в палець, коли рука мимоволі стиснулася в кишені, зім’яла фотографію, яка там лежала. Із цією світлиною Віка ходила до ворожки-ясновидиці, саме так було написано в газетній об’яві. Ворожка відмовлялася спершу, потім заправила нечувану ціну, проте, отримавши гроші, все ж погодилася допомогти гарній дівчині з гордовито піднятим підборіддям. Віка зовсім забула про небезпечний колючий предмет, котрим у нічний час, призначений ворожкою, розлючено проколювала очі, лоба, щоки Яги, котра беззахисно посміхалася з фото. Точно виконала настанову, все, що треба, зробила на смерть підлій змії-розлучниці.

Кажуть, хворі на епілепсію передчувають напад за кілька хвилин до його початку, так і Яга на жодну секунду не затрималася з Юрою біля під’їзду, в тривожному передчутті бажаючи лиш одного — якнайшвидше лишитися наодинці. Мама з Вовчиком на кілька днів поїхали до Польщі за товаром, квартира зустріла благословенною тишею і спокоєм. Передчуття темною грозовою хмарою скупчувалися над головою. Змиваючи кров з обдертих колін, Яга випадково глянула на себе в дзеркало і здригнулася, побачивши, як почорніло, зробилося негарним обличчя. «Я — справжня потвора, а ще надумала суперничати з красунею Вікою, хлопця в неї відбивати», — гірко і розпачливо подумала вона, немов читаючи чужу думку, тремтячи від навіяного відчуття власної нікчемності. Хмара опустилася, щільно огортаючи свою жертву, Яга провалилася в часі.

Глибока депресія навалилася на неї, загасила вогонь в очах, притрусила сірим попелом обличчя. Коліна взялися корою, їх боляче було згинати, тупий ниючий біль під лопаткою не давав спокою ні вдень ні вночі, потьмарюючи розум. Яга терпіла, скільки могла, потім падала, качалася підлогою глухо скиглячи, — так вимагало тіло. Її сіпало, крутило вивертало не менше, ніж пацієнтів на сеансах Кашпіровського. Здавалося, чужа ворожа воля вселилася в неї, билася і судомливому нападі, кричала чужим голосом, як одержима в церкві. Зараз Яга ненавиділа сама себе більше, ніж будь-хто інший на світі, знемагала від ненависті до себе, в голові невідступно крутилися думки про смерть — жадану рятівницю не від болю, а від нестерпного відчуття мерзенності власного існування на землі.

Як хвора тварина скоряється закладеному в генах інстинкту, шукає порятунку, знаходить із тисячі травинок ту єдину, цілющу, так і Яга інстинктивно знаходила вихід із чорної ями смертної туги. Три дні вона практично нічого не їла, лише общипала всю калину, яку мати купувала «від тиску», вибирала із сільнички великі кристали кам’яної солі, пила склянку за склянкою чисту крижану воду. Кілька разів на день заходила в ванну, сідала навпочіпки, притискала до грудей обома руками теплий лагідний струмінь води, схиляла голову, завмирала, неначе молилася, вмовляла себе жити далі. Непомітно спливали хвилини. Тіло зіщулювалося в тугий клубок оголеної матерії, душа разом з болем відлітала в незнану далечінь, залишаючи на землі лиш одноклітинну амебу, яка слухняно коливалася у водяному потоці.

У ніч на п’ятницю Яга прокинулася, наче від поштовху, широко відкрила очі в темряві, встала, підійшла до вікна. У небі нерухомим мармуровим кружалом висів місяць. Білі промені від нього проникали в кімнату, в цих променях слабо мерехтіли порошинки. «Ягідко, підійди до дзеркала», — голос звучав зсередини, вона швидше вгадувала його, аніж чула. У дзеркалі, у стовпі місячного світла, стояла жіноча постать, теж зіткана зі світла, тільки трохи щільнішого. «Бабо Олю, це ти?» — прошепотіла Яга. Силует хитнувся. «Тихо, Ягідко, не говори, лише думай, і не оглядайся». «Бабо Олю, я завжди знала, що ти десь є. Допоможи, будь ласка, забери до себе на небо. Мені так важко…» «Не прийшов твій час. Ти вже справилася сама, Ягідко, перехворіла, перемучилася». «Я зла потвора, нікому тут не потрібна…» «Подивися на себе, Ягідко, подивися уважно».

Яга побачила себе в дзеркалі по-іншому, мов полуда з очей спала, — схудла, в білій сорочці, зі схрещеними на грудях руками, схожа на янгола. Від болю не лишилося й сліду, натомість прибувала енергія, наповнюючи силою кожну клітинку. Яга розвела руки, змахнула ними, мов пташка крилами, засміялася тихенько. «Я гарна, бабо Олю, сильна, як і раніш, ні, сильніша!» Постать у місячному світлі почала випромінюватися, зникаючи. «Не йди, будь ласка!» «Не бійся, я прийду ще». «Коли?» «Цього я не можу знати… коли буду потрібна тобі». «Ти завжди потрібна, тільки ти любиш мене, розумієш, оберігаєш від біди. Скажи, звідки я з'явилася? Де мої батьки, померли?» «Не можу сказати…» «Ну, хоч що-небудь скажи, не може бути, щоб ти зовсім нічого не знала!» «Я можу знати лише те, що в тобі закладено, далеко в твоїй пам'яті. Ти сама зможеш відтворити ці спогади, якщо постараєшся. До побачення, Ягідко…»

Чи хмара закрила місяць, чи, може, нічне світило перемістилося на небесному склепінні, але стовп місячного світла зник, і разом із ним щезла безтілесна постать. Яга озирнулася — за спиною нікого не було, місячні плями нерухомо лежали на підлозі, на стіні. Вона всілася зручніше, поклала підборіддя на зчеплені руки, уп'ялася поглядом у дзеркало, яке тьмяно поблискувало, завмерла в очікуванні. Щось наближалося, наростало, заполонювало свідомість — жах, біль, страх смерті. Всі ці відчуття переживала незнайома дівчина, Яга лише спостерігала збоку, співпереживаючи і співчуваючи. Покусані губи взялися кривавими пухирями, все тіло в темно-червоних синцях, суцільне місиво з розтерзаної плоті, крові й сперми поміж стегон, розведених аж до звихнутих суглобів. Горло, обдерте зсередини криком, хрипіло під пальцями, які безжально його стискали.

Троє чоловіків були винуватцями того жаху. Неможливо було роздивитися їхні обличчя, відчувалася лише звіряча жорстокість, з якою вони терзали розпростерте жіноче тіло, розпинали його, душили, упиналися в змучену безпомічну плоть. Вони ладні були вбити, та на зміну п'яній божевільній люті швидко прийшли втома й байдужість. Тіло відіпхнули ногами в кущі, останні стусани, завмираючий удалині шурхіт кроків у торішньому зіпрілому листі, чорне провалля забуття, судомливий холод, зірвані від неймовірних зусиль повзти нігті, запах осінньої землі, світло фар в очі. Зґвалтована дівчина вижила.

Яга, яка полегшено перевела віддих, раптом здригнулася від страшного залпу ненависті, спрямованої зараз саме на неї. Ненависть ринула звідусіль, затягувала, мов у вир, не давала дихати — так багато людей хотіли її смерті, ненавиділи, проклинали. Цієї миті вирішувалося, жити їй чи померти. Відповідь була — жити. Вона зрозуміла це, коли замість вологої тісняви з'явився величезний холодний простір, потік повітря наповнив легені, зняв неймовірну напругу ядухи. Яга почувалася нікчемною грудочкою беззахисної плоті у величезному повітряному океані, грудочкою, яка лежить на крихітному шматочку тверді посеред холодної пустелі в хисткій рівновазі. Довкола не було любові, та вона була вдячною тільки за те, що їй подарували життя, покірно зносячи презирство, немов приймаючи кару за свою тяжку провину за народження. Так само покірно прийняла вона довгий нічний холод у вогкості й смороді, мовчки зносячи нестерпну твердість і холод кам'яних сходів у під'їзді старого будинку. І лише тоді, коли вона перестала переходити з одних байдужих рук до інших, зрозуміла усім єством, що отримала право на життя. Далі все було відомо — батьки, садочок, школа… Головні події коротенького життя промайнули швидко, мов кольорові картинки в калейдоскопі. Навалилася чавунна втома, смертельно захотілося спати…

Прокинувшись дуже пізно від яскравого весняного світла, що заповнювало кімнату, вона не могла вже достоту сказати, наснилася їй баба Оля чи справді приходила вночі. Одне лише вона знала твердо: більше ніколи не застукає у скронях настійне питання, звідки вона взялася, ніколи не буде розшукувати вона своїх батьків, навіть і думати про це забуде.

Нехай буде все так, як є. Не варто більше діставати страшний початок життя з найдальшої полиці спогадів. Хіба можна осудити жінку, яка без жалю, з відразою залишає на кам'яних сходах чужого будинку проклятий плід своїх мук і ганьби? Чи, може, хтось візьметься судити почуття дочки до батьків, коли мати ненавиділа із самого зародку, продовжувала ненавидіти, народжуючи, а потім підкинула безжально під чужі двері, а батько — одна з тих трьох тварюк, що переступили всі божі заповіді й людські закони? Яга прийняла все, що відкрилося їй з гірким спокоєм, — нікому було жалітися, ні в кого просити захисту і справедливості. Справедливість для неї зараз полягала в успішній боротьбі за існування, за своє місце під сонцем.

Одним легким стрибком Яга скочила з ліжка, їй зробилося весело, вільно, вона майже захмеліла від молодих весняних сил, які струменіли в жилах. Наслана хвороба пішла геть разом з нічними жахіттями. Вона подивилася на своє відображення — очі сміялися, променисті, гарні, як ніколи.

Юра так і не зрозумів, як це сталося. Все почалося з дивного прохання Яги.

— Юрчику, — жалібно промовила вона, на диво гарненька після хвороби. — Мені дуже потрібно, щоб ти так, про людське око, почав упадати за Лєнкою. Я знаю, ти ставишся до неї добре, тому для тебе не буде великою проблемою трохи перебільшити свою симпатію. Добре?

— Для чого це?

— Розумієш, ти дуже подобаєшся Лєниній мамі. А вона все-таки завуч. Їй буде приємно, що її улюблений учень не байдужий до її дочки.

— Я й так приділяю їй достатньо уваги. На жодну хвилину не можу залишитися з тобою сам на сам — завжди між нами Лєна!

— Юрчику, я б ніколи не «навантажила» тебе без гострої потреби. Через тебе вона забороняє Лєні дружити зі мною, уявляєш?

— Маразм якийсь! — засміявся Юра, хитнувши довгим солом’яним чубом.

— Можливо. Але я тебе дуже прошу! Залишилось якихось два місяці до закінчення школи, потім у тебе випускні іспити — зайві бали в атестаті не завадять, правда?

Юра погодився, однак за свою згоду зажадав винагороди. На цю винагороду він чекав дуже давно, уявляючи в неспокійних снах, у запаморочливих мріях щасливу мить, коли Яга, покірна, ніжна, дозволить поцілувати себе по-справжньому.

Яга теж зрозуміла, що доведеться-таки цілуватися за Оленчине щастя — чого не зробиш заради найкращої подруги! Вона любила повисіти на високій Юриній шиї, пригортаючись усім тілом, навіть посидіти на колінах, звичайно, коли ніхто не бачив, гріючись його теплом, мов кішка на сонці. Однак поцілунків «по-справжньому» постійно уникала.

— Давай зайдемо до мене на хвилинку, — запропонувала вона. — Не тут же нагороду вручати.

Юра з цікавістю озирався навкруги, вперше потрапивши за ненависні двері, які щодня зачинялися за Ягою, відділяючи її від нього. Стандартна двокімнатна квартирка була захаращена неймовірною кількістю речей, в кожному кутку стояли коробки, мішки, ящики.

— Що це у вас за склад?

— Це Вовчик, мамин друг, навіз. Він на базарі торгує, а нашу квартиру використовує для зберігання свого товару.

— Де ж ти уроки робиш?

— Де доведеться. Коли на кухні, коли тут. Просидить своїм сідалом на дивані години три перед телевізором, накурить, а мені потім тут спати. Коли напідпитку приходить, то взагалі знепритомніти можна від амбре.

— А що мати? Невже не може його на місце поставити?

Яга похитала головою.

— Вона зовсім з глузду з'їхала, в рота йому зазирає, будь-яке бажання виконує. Він молодший на кілька років, симпатичний, здоровий, заради неї молоду дружину покинув. Для сорокарічної жінки це, напевно, важливо…

— Ну, коли в них така шалена любов, хай тобі квартиру знімуть. Ти теж людина і маєш право на нормальні умови існування!

Яга подивилася уважно, смуток в очах почав потихеньку зникати, в них спалахнув лукавий веселий вогник, який завжди робив її дуже привабливою. Щоправда, Юрі вона подобалася будь-якою — і веселою, і сумною, навіть похмурою, з різкими темними тінями під очима. У такі хвилини Яга нагадувала йому грішного янгола, написаного над виходом із Володимирського собору.

— Оце так ідея! Юрку, ти таки заслуговуєш на винагороду.

Юра спіймав її за руку, притягнув до себе, піддаючись збудженню, яке виникло в самій глибині його єства, намагаючись і Ягу втягти в запаморочливий вир почуттів. Та вона вигнулася, мов пружина, м’яко, але настійливо відсторонюючись.

— Зачекай, Юрчику. Я маю щось тобі показати перш ніж ти підеш, коли отримаєш те, чого бажаєш. Домовилися?

— Показуй скоріше, не муч.

Яга підійшла до магнітофона, клацнула кнопкою — тихі звуки фортепіано заповнили кімнату. Вона дістала теку, витягла із неї пачку малюнків, розіклала їх на дивані.

— Поглянь, яка краса! Ти ж не бачив, як Лєна малює.

Юра зацікавлено роздивлявся акварельні роботи, пастелі, ескізи олівцем. Він і сам непогано малював, звичайно, не так майстерно. Особливо вдалися пейзажі, наприклад, цей — лісове озеро, місяць над ним, срібна доріжка на воді. Хто б міг подумати, що легковажна жвава Оленка має здатність до таких серйозних робіт.

— А ти знаєш, що у Лєни волосся завдовжки понад метр, коли вона його розпустить.

— Не може бути!

— Чесно, я міряла. Ось, дивись, якщо не віриш. — Яга відкрила круглу коробочку з-під льодяників, дістала звідти світлу волосинку. — Я спеціально кілька волосинок відрізала. Це просто унікально в наш час! Тримай за один кінець, а я за інший. Бачиш, яка довга? Цікаво, скільки раз навкруг пальця можна обмотати?

Юра почав намотувати тоненьку волосинку на палець, Яга рахувала витки, повільно, але неухильно наближаючись до нього. На пальці вже утворилося блискуче світле кільце, коли вона закінчила рахувати й опинилася зовсім близько. Юра схилився над нею, Яга невміло розтулила губи, дозволяючи його язику попустувати в її роті. Вона потихеньку відступала, поки не уперлася в стіну, дозволила його рукам гладити і м'яти плечі, спину, заплутувати розпущене волосся. Однак тільки-но його коліно зробило наполегливу спробу розвести їй ноги, Яга миттю вивернулася з обіймів, відскочила, мов сердита кішка.

— Все, Юро. Іди додому.

Напівсліпий від ніжності, він іще плив у теплих хвилях пристрасті, а спритні рученята вже надягали шарф, допомагали засмикнути змійку на куртці, виштовхували на вулицю. Ошелешений, він брів додому мокрими, брудними від талого снігу вулицями, зсутулившись від рвучкого березневого вітру. Поліз у кишеню по рукавичку, і тільки зараз помітив напіврозмотану світлу волосинку на пальці. Юра хотів її викинути, але передумав. Нехай буде, волосся в Оленки і справді унікальне. Цікаво, чи малює вона олійними фарбами?

Нагода трапилася наступного-таки дня. Вони, як завжди, ішли нерозлучною веселою трійцею додому, і якось цілком природно зайшли до Оленки, взяти книжку, як пояснила Яга. У невеликому приватному будиночку не було стіни, де б не висіла малярська робота. Поки Юра, роззявивши рота, роздивлявся портрети, натюрморти і пейзажі, Яга попросила подругу зіграти на піаніно. Полилися низькі м'які звуки, такі самі, як у Яги на магнітофонній касеті. Юра стояв за Оленчиною спиною і слухав музику, що линула з-під тонких білих пальчиків. Над піаніно висів пейзаж із місячною доріжкою на нічному озері, виконаний олією. Щось сколихнулося в ньому, пристрасне й ніжне, зовсім як учора, вдома у Яги. Платиновий Оленчин «хвіст» повторював натхненні рухи граційної хазяйки. Юра повернув голову, і зовсім близько побачив чаклунські коричнево-зелені очі. Яга усміхнулася, ніжно, покірно, як не наснилося б у найсолодшому сні, прикрила очі віями, потяглася до нього вишневими губами.

— Пам'ятай, про що я просила тебе вчора, — ледве чутно прошепотіли ці прекрасні губи. Юра відчув у себе на долоні шовковисте пасмо Оленчиного волосся. Він притримав його, почав обережно намотувати на палець, млосно спостерігаючи, як з кожним витком, як і вчора, до нього наближалися такі жадані соковиті вишні. — Поцілуй… Лєну, — прошепотіли вони в ту мить, коли теплий подих вже лоскотав шкіру. Музика несподівано обірвалася. Оленка підвела здивоване обличчя, вона не могла грати далі — голову тягнув назад «хвіст», який Юра чомусь намотав на руку. Вона хотіла розсердитись, як раптом відчула на своїх губах жагучі Юрині губи. Бідна Оленка, якби навіть і спробувала чинити опір, то нічого не змогла б вдіяти з такого незручного положення. Та вона і не збиралася опиратися — давно жаданий поцілунок справив дуже сильне враження на її вразливу творчу натуру.

Двоє молодих здорових створінь насолоджувалися близькістю одне одного, дедалі більше п’яніючи з кожною секундою. Над ними, немов благословляючи, стояла Яга. Кілька разів Юрко розплющував очі, затуманені молодим палким бажанням, погляд ковзав по обличчю Яги, і він знову заплющував очі, поринаючи в п’янкий туман. Якби його запитали, кого він зараз цілує, Юра не зміг би відповісти. Двоє дівчат злилися для нього в єдиний жіночий образ — одну, темноволосу, він бачив наяву і пестив внутрішнім поглядом, заплющивши очі. Інша, струнка блондинка, дарувала йому ніжність свого тіла, покірно дозволила робити те, чого б ніколи не дозволила та, інша. Юні закохані не почули, як тихо рипнули двері. Коли вони прийшли до тями, випірнули з виру пристрасті, спершу він, а потім вона, щаслива, приголомшена, Яги давно вже не було в кімнаті.

«Які ж вони обоє гарні, мов із казки або легенди — молоді, чисті, голубоокі, біляві. Нехай моя єдина подруга і зворушливо ніжний Юрко будуть щасливими! А я вже простежу, щоб ні Віка, ні будь-хто інший не стали їм на заваді», — думала Яга, йдучи додому наодинці, підставляючи обличчя м’якому весняному вітрові. Та все-таки їй було трохи сумно від такого вдалого завершення справи.