Яга

Розділ 5

Гнітюче відчуття пастки, внутрішньої несвободи з’явилося з першим променем сонця, коли Яга прокинулася в одному ліжку з Василем. Він обняв її впевнено, наче господар, наговорив з десяток банальних епітетів, потім, ніби у себе вдома, спокійно пішов митися, приніс їй в ліжко каву, занадто слабку і занадто солодку. По-перше, Яга не любила їсти в ліжку, по-друге, вона не збиралася робити якісь глобальні висновки з того, що сталося цієї ночі, хоча, звичайно, була-таки вдячна Василеві… Тому й доводилося терпіти, шкодуючи в глибині душі, що не може, як Клеопатра, після палкої ночі кохання стратити раба. І якщо цей оголений чоловік, який по-хазяйськи зараз її обнімав, вночі був близьким і жаданим, дарував насолоду кожним дотиком, спасибі, що допоміг позбутися глибинного генетичного неприйняття сексу, — зараз, у світлі дня, коли пристрасті уляглися, знову був просто Василем, який висував якісь права на свободу її особистості. «Мавр зробив свою справу, мавр повинен іти», — сказав поет. Дуже мудра була людина.

Наче прочитавши її думки, Василь, нарешті, зібрався йти.

— Треба довідатися, як там тітка. Сусідка ночувала в неї сьогодні, але, можливо, потрібна моя допомога. Прийду не раніше п’ятої, відразу після занять.

— Тільки тітці нічого не кажи, будь ласка.

— Чому? Думаю, вона тільки зрадіє такому повороту.

— Якщо скажеш, то ніякого повороту, взагалі нічого не буде. І не називай мене малою!

— Чому, сонечко? У мене ж серйозні наміри! Ти сама говорила, що тітка мріє мене одружити.

— Так, але не зі мною.

— Ти відмовляєшся?

— Як мінімум, мені треба закінчити школу, бажано ще до інституту вступити. І потім… я вийду заміж тільки за того, кого полюблю.

— Так ти хочеш сказати, що… зовсім мене не любиш?

— Атож.

— Але… це неправда! Все ж було так добре!

— То й що! Думаю, тобі так само добре бувало не тільки зі мною, але це не означає, що треба заводити гарем. І якщо у нас з тобою був класний секс, це зовсім не означає, що я автоматично маю тебе кохати до скону.

— Дивні поняття у вас у столиці! Хоча… можливо, ти маєш рацію. Тільки знай одне: я справді тебе люблю, а не використовую, як партнерку для сексу.

— От і чудово! Особисто мені цей секс абсолютно ні до чого, можеш продовжувати і далі використовувати партнерок. Василю, я тебе прошу піти зараз мовчки, без балачок. Я мушу звикнутися з тим, що сталося, має пройти певний час… Я сама зателефоную, коли знову захочу тебе побачити, добре? І ще одне. Професорка, напевне, буде запитувати, де ти ночував. Давай придумаємо якусь жінку, з якою ти начебто зустрічаєшся. Якщо хочеш знати, я навіть доручення маю випитувати у тебе все і розповідати допитливій тітоньці. Тому потрібно домовитися, щоб відповіді були однакові. А що, наприклад, коли вона навчається разом із тобою, живе в гуртожитку. Яке жіноче ім’я тобі подобається?

— Яга.

Що не говори, а від звуку свого імені Яга відчула приплив ніжності. Навіть захотілося поцілувати губи, які його вимовили. Та цього не можна було робити. Тільки жорстокість, тільки хірургічні методи, щоб він більше не починав розмову про одруження, чітко зрозумів, що секс сексом, але потім кожний лишається так само вільним і незалежним, як і до того.

— Це приємно, але такий варіант не проходить. Пригадай, наприклад, як звали твою останню партнерку, з якою ти спав до мене? Або ім’я своєї першої коханки.

— Б’єш нижче пояса, дівчинко.

— Тільки не бреши, що не любив їх, не цілував, не шепотів таких самих слів, як і мені сьогодні!

Василь скам’янів, сірі очі зробилися вузькими, зціпив зуби. Яга подумала, що поводиться занадто суворо, може, навіть підло. Але відступати було пізно.

— Добре, можеш не відповідати. Назвемо цю уявну партнерку Аллою. Була така товстуха в садочку, яка мене діставала. Не заперечуєш?

— Мені байдуже, що ти там вигадувати збираєшся, — Василь відчинив двері, озирнувся від порогу. — Я не думав, що ти така…

— Яка?

— М’яко кажучи, жорстока.

— То тепер будеш знати. Іще багато чого цікавого дізнаєшся, якщо будемо зустрічатися у майбутньому.

— Якщо?..

— Все, Василю, йди! Голова вже з ранку болить, а ще уроки треба робити, завтра день важкий. І взагалі, я незабаром можу бути дуже зайнятою, фізик пропонує знову взяти участь в олімпіаді. Тому не ображайся, якщо не дзвонитиму тижнів два чи три.

— Не смію заважати. Пробач, коли що не так.

Василь пішов, не те що грюкнувши дверима, а зачинивши їх за собою з такою силою, що затремтіли стіни. Дочекавшись жаданої свободи, Яга, замість того, щоб радіти або принаймні зітхнути полегшено, гірко проплакала півгодини, невідомо чому.

Дні летіли, мов листя в листопаді. Фізик, незважаючи на відмовки, все-таки виставив її для участі в олімпіаді. Цього разу Яга не змогла піднятися вище третього місця, не виправдала надій і була змушена працювати вдень і вночі, надолужуючи матеріал, пропущений з інших предметів. За три тижні вона так скучила за Василем, що більше не могла змушувати себе гордо чекати, доки він не витримає і прийде першим. Прокинувшись одного недільного ранку, коли не треба було нікуди бігти й поспішати, вона зрозуміла, що найбільше на світі хоче негайно побачити Василя, і таки зателефонувала і неймовірно зраділа, почувши у трубці чоловічий голос.

— Привіт, це я. Не заходиш, зовсім про мене забув. Як справи? Як почуває себе Євгенія Іванівна?

— Все нормально. Вже учнів приймає.

— Я рада. У мене час вільний з’явився, прибирати не треба приходити?

— Зараз запитаю.

Яга чула, як Василь перемовляється з тіткою, тому відповідь була їй відома ще до того, як він промовив:

— Ні, не треба поки що, справляємося. Сусідка допомагає, твою роботу безплатно робить.

— Бідна, так їй жаль зі скляною цяцькою розлучатися!

— Ти нічого не хочеш більше сказати?

— Ні, а ти?

— Тоді, до побачення.

Василь першим поклав слухавку. Ну, це вже занадто! Яке хамство, як він може поводитися так після всього, що було між ними? Яга знову набрала номер.

— Виховані люди трубку першими не кладуть.

— Вибач. Я почекаю, поки ти покладеш першою.

— Я згадала, що ще хотіла сказати.

— Невже?

— Давай погуляємо сьогодні ввечері?

— Із задоволенням, якщо не жартуєш.

Вони гуляли темними морозним вулицями, розмовляючи на абстрактні теми, на чималій відстані один від одного, мов чужі, доки Яга геть не змерзла у своєму куцому пальтечку. Василь довів її до під’їзду.

— Як ти думаєш, сусідки надовго вистачить?

— Навряд, до першої розбитої чашки. Вона починає вже набридати тітці своїм безупинним базіканням про дочку та про онуку. Мені зайти чи не треба?

Яга відповіла не відразу, намагаючись зрозуміти, чи витримає її гордість байдужість, з якою прозвучало запитання, після того, як майже годину довелося мерзнути до посиніння, марно мріючи почути, як він скучив за нею, як любить її, блаженно зануритися в лагідне тепло його тіла. Гордість вимагала відмовити.

— Мабуть, не треба. Я погано почуваюся.

— Що, захворіла?

— Нічого серйозного, звичайне нездужання, як буває у жінок.

— А ти, дивлюся, сприймаєш мене тільки як жеребця. Зустрілися, перебули ніч і розбіглися, доки знову не припече, вибач на слові. Та добре, на нема і суду нема. Дзвони, коли нездужання минеться і виникне потреба в моєму товаристві. Я тут внизу постою, доки піднімешся.

Яга трималася з усіх сил, щоб не заплакати від досади, не виявити слабкість, не покликати його, коли бігом піднімалася темними сходами. Звісно, вона збрехала, ніякого жіночого нездужання у неї не було, хоча давно вже мало бути. Коли безрезультатно минуло ще кілька днів, а вранці почало нудити, вона зрозуміла, що справи її кепські. Спосіб, який вона не ризикнула випробувати на Оленці, Яга без вагань випробувала на собі. Калатало серце, болів живіт, боліла голова, але очікувані бурі плями на білизні так і не з’явилися. Коли Василь за два тижні все-таки прийшов без запрошення, як винуватець, покірливо запитав, чому так довго не дзвонила, простяг їй три бордові троянди, поховані разом з опадаючим аспарагусом у холодній блискучій фользі, Яга навіть на поріг його не пустила. Зміряла зневажливим, повним крижаного презирства поглядом, грюкнула дверима перед його носом, так і не взявши квітів. Не зрозуміло, що розлютило її сильніше: зроблений без смаку букет, запізнілий візит чи життєрадісне обличчя винуватця всіх її бід. Тільки нікчемна людина, цілком позбавлена гордості, могла після цього повернутися. Василь не повернувся, та Яга його більше й не чекала. Секс, навіть такий чудовий, знову обернувся лихом. Отже, його взагалі треба викреслити з життя. Скоріше б тільки позбутися цієї вагітності, назавжди забути професорку з племінничком, переїхати жити ближче до школи, і далі товаришувати з Оленкою, серйозно готуватися до іспитів і вступу до інституту — ось і все, що потрібно. Зберігаючи повну таємницю, ні з ким не порадившись, Яга пішла в жіночу консультацію.

— Ти неповнолітня, необхідна згода батьків, — повторювала лікарка, мов заведена.

— Немає у мене ніяких батьків, я сирота.

— Тоді треба підтвердження.

— Ви, напевно, хочете, щоб я пігулок наковталася або з мосту в Дніпро скочила?

— Не маю права давати направлення неповнолітнім без письмової згоди батьків.

— Я сама напишу, влаштовує?

Лікарка уважно подивилася на вперту малолітню вагітну, потім на стіл, де блякло зеленів згорнутий папірець, дуже схожий на двадцять доларів. Скоро Новий рік, грошей немає, в холодильнику порожньо, до зарплати ще тиждень. Одним порухом руки лікарка простягла Язі аркуш паперу, наступним змела двадцятку в ящик столу.

— Добре, пиши.

Заяву було написано, направлення отримано.

— Якщо хочеш пристойний наркоз, накинь ще десятку.

— Нічого, якось витримаю без наркозу. Я грошей не друкую.

Міський абортарій містився на території жіночого монастиря в дерев'яному флігелі. За радянської влади ніхто в монастирі не жив, проте нині вузькими доріжками сновигали черниці в темному одязі, своїм виглядом нагадуючи тимчасовим мешканкам диявольського закладу про кару небесну. Яга лежала на вузенькому скрипучому ліжку біля заклеєного на зиму вікна, на праному-перепраному, місцями подертому простирадлі із синьою клейонкою під ним, намагаючись зрозуміти багато разів прочитаний рядок журнальної статті. Їй уже виголили лобка, і завтра, прямо зранку, разом із десятком дівчат, які так само «залетіли», потрібно буде йти в операційну на аборт. Щось заважало зосередитися, і це був не страх перед завтрашнім випробуванням, не різноголосий гомін сусідок по палаті, а незрозуміла поки що тривога.

Коли в монастирі задзвонили дзвони, тривога зробилася такою нестерпною, що змусила Ягу встати, одягтися, віддерти стулку вікна, заклеєного папером, не звертаючи уваги на обурені голоси, і вистрибнути прямо в сніг. Дзвонили так, немов тужили по її пропащій душі, Яга йшла на розкотисті дзвони, накинувши пальто на білу лікарняну сорочку, в чоботях на босу ногу, не відчуваючи холоду. Жовтий сніп світла то зникав, то знову з’являвся, коли двері в Божий храм відчинялися, скеровуючи заблудлу душу, мов маяк уночі. Вона ніколи раніше не заходила до церкви — здавалося, що там завжди збиралися нещасні, старі й немічні, всі, кому не поталанило в житті, або ті, хто збирався невдовзі розпрощатися з ним. Не зараховувала себе ні до тих, ні до тих, не розуміла стародавньої мови проповідей і змісту обрядів. Не церква, а живий світ природи під бездонним небесним шатром завжди був для неї святим нерукотворним храмом, який очищав душу, давав сили жити у злагоді із собою та людьми. Яга на мить розгублено завмерла, поринувши у простір, обмежений стінами метрової товщини, в мерехтливе сяйво десятків свічок, масний лиск позолочених оправ ікон, пряний дух ладану. Не уявляючи, як належить поводитися, Яга повільно і сторожко пішла углиб церкви, роззираючись на всі боки, сприймаючи те, що її оточувало, мов художник, в єдиному поєднанні кольорових плям, різних за розміром, формою, освітленням, не вирізняючи деталей. Яга дійшла до найсвітлішої плями, зупинилася, впізнавши знайоме відчуття контакту з могутньою силою, коли тіло стає невагомим, а душа намагається здійнятися до небес безневинним янголом і водночас розпростертися покаянно на грішній землі. Світла пляма наблизилася, набула образу Пресвятої Діви Марії з немовлям на руках.

Яга стояла в м’якому мерехтливому світлі від свічок, дивилася на ікону, думала про себе. Пригадалося, як лікарка монотонним голосом вимовляла стандартні фрази, відмовляла від аборту, малювала страшні картини можливих ускладнень. У лікарні на чільному місці висів великий малюнок, на якому була зображена вродлива молода мати, яка тримала за руку гарненьку дівчинку років п’яти, а знизу — надпис «Зупинись!» і жалісливий віршик великими літерами, в якому дівчинка просить не позбавляти її сонечка, обіцяє любити маму більше за всіх на світі. Яга віддала належне майстерності художника, відзначила про себе, що навіть Оленка не змогла б намалювати краще, подумала про те, якою щасливою повернеться завтра додому, звільнившись від небажаного плоду. Це сліпе і глухе створіння не запитало її дозволу на те, щоб з’явитися в її тілі, безцеремонно заявило про себе нудотою і запамороченням, погрожувало зруйнувати ледве налагоджене життя, росло собі в череві, живлячись її кров’ю.

Яга затремтіла, перейнявшись глибиною скорботи в очах Богородиці і ніжністю, з якою та обіймала немовля, передчуваючи, скільки горя прийме на себе через нього. «Чому ти не вбила цього жалюгідного черв’яка в собі, позбавивши і його, і себе майбутніх страждань?» — запитала вона у Діви Марії, невідривно дивлячись у її ніжно-скорботні очі, і отримала лише одну відповідь: «Так хотів Бог». Яга пішла далі, зупинилася біля хреста з розіп’ятим тілом мученика в терновому вінку — ось чому печалиться Діва з немовлям. І цього теж хотів Бог? Суворий і співчутливий чоловічий образ біля вівтаря наказував: «Покорися». Яга озирнулася довкола, звідусіль дивилися на неї лики святих, звідусіль лунало лише одне: «Покорися, покорися, покорися!»

Вона вийшла із церкви, приголомшена. «Я не хочу нівечити своє життя, не хочу народжувати, не хочу ні про кого піклуватися! Де я буду жити з цією дитиною, на які гроші? Зрештою, якщо вже й народжувати, то не від Василя!» Її розпачливий стогін виривався білими хмаринками і відразу розпливався в морозному повітрі. Біля входу в абортарій Яга зупинилася, довго вдивлялася в темне небо, доки не запаморочилася голова. «Так хоче Бог!» — лунало в голові, і більше нічого. Яга зітхнула, плечі зігнулися під тягарем прийнятого рішення. Настав час страждати. Зараз вона постукає у двері, чим дуже здивує чергову медсестру, зніме лікарняну сорочку, мовчки перевдягнеться у своє і піде звідси геть, щоб пройти випробування, послані їй небесами, — народити дитину від Василя. І з цим необхідно змиритися, як ще квітуча серпнева природа, розімліла від літнього тепла, примирюється з неминучістю зими.

Телефон у професорській квартирі не відповідав три дні, Яга почувалася, наче водолаз на великій глибині, коли зненацька обірвався канат, який з’єднував із кораблем. Після школи вона ходила навкруги будинку, але світла не було в жодному вікні квартири. Лише через тиждень, коли вечірні прогулянки Виноградною вулицею стали звичкою, вона з полегкістю помітила слабке світло, немов від лампочки в коридорі. Подумавши хвилинку про те, зайти відразу чи спершу подзвонити по телефону, Яга вирішила зайти. Судячи з того, як швидко відмикалися двері, зрозуміла, що їх відчинить Василь.

— Привіт, — сказала Яга, наче нічого й не сталося.

— Здорова була.

Василь навіть не поворухнувся, щоб пропустити її досередини.

— Будеш на сходах мене тримати?

— Дивлячись, чого прийшла.

Яга почала сердитися — яке він все-таки хамло провінційне! Те, що майже місяць тому вона без причини його образила, принизила, вигнала геть, до уваги не бралося. Бо якщо людина колись сказала, що любить, отже, повинна любити завжди, незважаючи на образи і кривду, і поводитися відповідно.

— Прийшла дізнатися, як здоров’я Євгенії Іванівни. Дзвоню-дзвоню, ніхто не відповідає.

— Щось раніше не помічав за тобою такої турботливості. Видно, дуже переживаєш за обіцяну цяцьку?

Яга могла його вдарити і гордо піти геть, назавжди забувши, хто такий Василь, якби створіння, що жило в ній, було не від нього.

— Задешево ти мене цінуєш… То як усе-таки здоров’я Євгенії Іванівни?

— У лікарню лягла. Я був у неї сьогодні, ніби вже краще почувається. Далі що?

— А чому телефон не відповідав?

— Додому їздив на тиждень, тільки вранці повернувся.

— Васильку, вечеря холоне! — почувся з кухні дзвінкий жіночий голос, Василь нервово смикнувся й почервонів.

Он воно що! Першим імпульсивним бажанням Яги було вужем прослизнути до квартири, вихопити з кишені Гришин ножик і перерізати горло тій жінці на кухні, як бабуся в Жданівці перерізала горло курям. А потім, якщо вдасться, устромити ножа Василеві просто в серце. Лють була такою сильною, що перепалила сама себе. Перед очима Яги все попливло, ноги зробилися ватяними. «Хто я така для нього і для всіх загалом? Чужа людина, наймана робітниця, послуги якої більше нікому тут не потрібні. Вовчиця в овечій шкірі, яку вигнали геть».

— Пробач, я справді невчасно, — сумирно промовила Яга, скорившись долі, як радили святі в церкві, опустила очі, відчувши себе черницею в чорному каптурі, що дотримується суворої обітниці. То що ж! У цій ролі, напевно, і доведеться залишатися до самого кінця. Яга повернулася, пішла вниз, навіть не здригнулася від звуку дверей, які зачинилися за спиною, прирікаючи її на самотність. У майбутньому, скільки стало уяви, було безрадісне життя, яке через маленьке невідоме створіння сповнюватиметься дедалі новими труднощами і прикрощами, поки очі у Яги зробляться так само скорботними, як у Пречистої Діви у церкві. Рожева мрія дитинства про чудову квартиру на Виноградній вулиці розлетілася на друзки, боляче ранячи її гострими уламками. «Може, цього теж хоче Бог?» — встигла подумати Яга, як двері нагорі розчинилися. Тупцяючи, як слон, Василь наздогнав її, шарпнув за руку.

— Стій!

— Стою. Тільки не треба так шарпати.

— Я хочу пояснити…

— Нічого не треба пояснювати. Ти нічим мені не зобов’язаний і можеш продовжувати жити так, як жив раніше. Ти дорослий чоловік зі здоровими інстинктами! Одна лише порада: не розкидайся гучними словами, тим більше, що їх від тебе ніхто й не вимагав. Просто я була тобі зобов’язаною за порятунок від красеня Грека і повернула борг. Тепер ми квити.

Яга спостерігала, як на його обличчі відбиваються розбурхані почуття, зловтішно посміхнутися наостанок їй заважала чавунна втома, яка навалилася після вгамованого нападу люті.

— Іди до своєї ненаглядної. Із Кіровограда, певне, привіз? Живіть у любові і злагоді. А мені пора…

— Ні, ходімо разом!

— А я вам навіщо?!

— Ходімо, інакше я нічого не зможу пояснити.

«Кому пояснити — мені чи їй? Як він зблід, напружився, ось-ось напад станеться. Треба пожаліти нещасного. І потім, цікаво все-таки подивитися на цю дівку. Хто вона — моя попередниця чи нова „любов“»?

— Добре, ходімо. Тільки хочу зразу попередити — можу сказати щось зайве, дивись, щоб твоя дівчина не образилася.

— Нехай тебе це не хвилює.

— Ти мене як відрекомендуєш, як прибиральницю?

— Можу як наречену.

Яга від несподіванки навіть спіткнулася, посміхнулася все-таки.

— Ні, краще вже як прибиральницю.

Перш ніж переступити поріг, Яга погасила пронизливий блиск в очах, її обличчя набуло доброчесного виразу. «Вовчиця в овечій шкірі, — подумки повторила вона вираз, який сподобався. — А замість зубів — Гришин ножик у кишені».

Те, що ножик не знадобиться, стало зрозуміло з першого погляду на миловидну жінку років близько тридцяти. Пофарбоване в модний колір «баклажан» волосся стояло сторчма від лаку, велюрові лосини щільно облягали м’ясисті стегна, малиновий светрик з блискучим золотим метеликом із крилами на розкішних грудях, груба біжутерія, широкий лакований пояс, що міцно охоплював досить тонку талію. Такими доступними за ціною речами турецького виробництва був завалений увесь базар. Судячи з надто агресивно-яскравого, як на буденний вечір, макіяжу, ядучо-солодкого запаху парфумів, а головне, допитливого погляду ревнивої самиці, яким вона зміряла гостю з голови до ніг, Яга відразу зрозуміла, що дама має на думці спокусити Василя, і навряд чи між ними існують якісь глибокі стосунки.

— Ви знайомі?

Яга заперечливо хитнула головою, задоволена тим нульовим враженням, яке вона справила на яскраву пампушку. Волосся зібране в кінський хвостик, ні грама косметики на почервонілому від морозу обличчі, потерті джинси, бахматий светр, під яким майже непомітні були маленькі груди — хіба могла така малолітня скромниця бути суперницею яскравій, мов цикламен, красуні, яка так і випромінювала сексуальність своїм розкішним тілом?

— Це і є, напевне, та дуже охайна школярка, яка найкраще миє посуд? Мені мама розповідала.

— Так, це Ядвіґа. А це Зоя, дочка тьоті Галі.

Цикламенова Зоя більше не удостоїла Ягу, що скромно присіла на стільчик біля входу, ні поглядом, ні словом, повністю перевела увагу на Василя, продовжуючи перервану несподіваним візитом розмову.

— Я сьогодні в першу зміну, клієнток було — руки відпадають. Дві хімії, два фарбування, в коридорі черга сидить на зачіски. У мене від цих фарб та лаків у самої скоро алергія буде, як у тьоті Жені. Ну ось, забігла я, значить, до мами після роботи, вона й сказала, що ти приїхав, а в холодильнику порожньо. Треба ж нагодувати голодного хлопчика! То як супчик?

— Дякую, дуже смачний.

— Суп мама варила, а котлетки я сама робила.

Зоя шваркнула гарячу сковорідку на стіл — бачила б професорка! — зняла накривку. Ягу обдало знайомим ще з дитячого садочка нудотним запахом котлет. Вона встала.

— Я тим часом квіти поллю.

— Може, ти їсти хочеш? — стрепенувся Василь.

— Дякую, не хочу.

— Ти, дівчинко, взагалі можеш додому йти. Квіти я й сама полити зугарна, а в прибиранні за відсутності хазяйки немає потреби.

Яга, звісно, грала роль бідної овечки, сказала слухняно:

— Дуже добре, дякую вам, Зою.

Але не втрималася показати зубки, докинувши при цьому.

— Завжди втікаю від котлетного запаху за кілометр, з дитинства його терпіти не можу. Я піду. Дзвони, Василю, коли що.

Зоя повела плечем, Василь рішуче накрив сковорідку.

— Я вже не голодний, тому котлети залишимо на потім. До того ж, я попередив, що поспішаю, вже майже спізнююся — з товаришем домовилися хокей дивитися. Нехай Ядвіґа швиденько поллє квіти, вона вже знає всі їхні примхи, а ти, Зою, здається, посуд хотіла подивитися?

— Так! Якщо це не буде виглядати нескромно. Мама сказала, що тьотя Женя їй посуд заповідає і меблі. Звичайно, нехай подовше сама ними користується, однак цікаво все-таки подивитися на спадок, — млосно промуркотіла Зоя.

От нахаба! Яга м’якою ганчіркою протирала листя на пальмі, мовчки переглядаючись із Василем, доки Зоя захоплено вивчала виставку за скляними дверцятами.

— Я так зрозуміла, Васю, що тобі це барахло допотопне ні до чого. Претензій до мене не буде?

— Розмова ця передчасна. До речі, заповіт іще не оформлений.

— Авжеж, авжеж! Ми всі тьотю Женю любимо, бажаємо їй довгих років життя. — Зоя підійшла до крісла, в якому сидів Василь, грайливо вмостилася на поручень, почувся тріск старого дерева, цикламенова красуня зойкнула, потім зареготала, опинившись прямо в нього на колінах. — Антикваріат ледве не зламала, ха-ха-ха! Власний спадок. Я, Васильку, коли що, віддячу, хе-хе! За мною не заіржавіє…

Яга, опустивши очі, вийшла в коридор, тактовно залишивши парочку вовтузитися в кріслі. Навіть якби самовпевнена сусідчина дочка виконала стриптиз, то не викликала б цим ревнощів. Яга відчувала Василя, незрозумілим чином вловлювала його реакцію і була спокійною, як лід. Її навіть забавляла участь у цьому спектаклі, на перший погляд, у ролі скромного глядача і водночас у таємничій ролі головної дійової особи. Майбутні спадкоємці вийшли з кімнати: спершу він — червоний, розкуйовджений, тихо лаючись, через кілька секунд вона, кокетливо обсмикуючи светрик, загадково посміхаючись.

— Жаль, що ти йдеш, — тоном вередливої дівчинки промовила Зоя, коли всі вийшли на вулицю. У пухнастому кожушку з клаптиків шкурки песця вона нагадувала колобок на двох чорних ніжках. — Наступного разу домовимося заздалегідь, посидимо довше, з шампанським, погуляємо, доки ніхто не заважає.

— Яке може бути шампанське, коли тітка в тяжкому стані?

— Ти прямо як чернець якийсь! Скажи ще, що й жінками не цікавишся і посту дотримуєшся, хе-хе…

— Уяви собі, дотримуюся, — відрубав Василь. — І не бачу в цьому нічого смішного.

— Добре, не сердься, Васильку! Таким ти мені ще більше подобаєшся. Напевно, тільки в Кіровограді й збереглися такі благочестиві сексапільні ченці. Я до мами зайду, обіцяла, а потім уже поїду на свою Троєщину. До речі, твій товариш часом не в тих краях мешкає? Може, заскочиш до мене після хокею?

— Ні.

— А жаль! Живу я одна, дочка більше в мами — тут садочок недалеко, ще я в нього ходила. Я її тільки на вихідні й забираю. Отже, ласкаво прошу в гості! — Зоя так несподівано цмокнула Василя в щоку, що він не встиг відвернутися і на щоці залишився цикламеновий слід від помади. — Ну, бувай!

Зоя помахала рукою, побігла до свого під’їзду, граційно вихиляючи стегнами, розраховуючи справити неперевершене враження на єдиного глядача, але Василь уже поспішав за Ягою, яка встигла відійти далеко, так що повітряний поцілунок, посланий пухнастим колобком від дверей під’їзду, прийшовся йому якраз у спину.

— От причеплива, — буркнув Василь, наздоганяючи Ягу. — Підозрюю, що старі змовилися одружити мене з нею. Напевно, щоб спадщину не ділити.

— Чим не варіант? — безтурботно озвалася Яга. — Симпатична, компанійська, мріє дати тобі саме те, що потрібно.

Василь зробив великий крок уперед, зупинився, перегородив дорогу. Яга не встигла зреагувати, тикнулася носом йому в груди, зойкнула. Ніс уже не був пластиліновим, як влітку, але ще трохи болів.

— А що, по-твоєму, мені потрібно?

Яга не відступила й на крок, лише підвела догори обличчя, відповіла з викликом.

— Те, що й усім! Хороша хазяйка на кухні й регулярний секс.

— Дивлюся я на тебе і дивуюся. Така мала і така… цинічна, чи що.

— Це я цинічна? — Від обурення Яга відступила на крок, щоб краще бачити кривдника. — Ти шури-мури розводиш із вульгарними молодицями, ще не охолонувши від моїх обіймів, і при цьому мене ж називаєш цинічною?! До речі, ти ще й заміж мене кликав, забув?

— Ні, не забув. — Василь усміхнувся, дивлячись, як вона розпалилася. — А ти пам’ятаєш, що з цієї урочистої події минуло майже три місяці?.. Так що я не тільки охолонув від твоїх обіймів, а й промерз до кісток.

Справді, пішов третій місяць. Дванадцять тижнів, як сказала лікарка в консультації, визначаючи вік плоду. Вона так і сказала — «плоду», немов перед нею була не людина, а дерево якесь. Як швидко промайнув час!

— Хай і три місяці. Коли пропонують такі серйозні речі, чекають довше, інколи роки. А ти, я бачу, часу не гаяв.

— Хочеш вір, хочеш ні, а з того часу живу, наче чернець. Це Зоя правильно підмітила. До тренажерної зали почав ходити, позбуваюся надлишків енергії. Можеш помацати, як накачався.

— Іншим разом. Я змерзла, додому хочу. Лікар застерігав, що носа не можна довго морозити, щоб він не посинів.

Василь так щиро засміявся, що Яга і собі не змогла стриматися від усмішки.

— Доведеться до мене бігти грітися, щоб ніс не посинів! До мене ближче.

— Зойчині котлети нюхати?

— Потрібні нам її котлети! Я сало з дому привіз, мед справжній, горіхи.

Яга раптом пригадала ті давні часи, коли вона жила в степу у баби Олі, згадала, як смакує сало з дерев’яної скрині, горішки в духмяному меду.

— А огірочки які — хрумкі, один в один. Іще мама закривала, царство їй небесне.

Краще б Василь цього не говорив! Яга ладна була бігти на четвертий поверх, аби скоріше з’їсти хрумкий солоний огірочок.

— То пішли, тільки ненадовго, — погодилася вона, а ноги вже самі несли до під’їзду.

Поки Василь готував на стіл, Яга вешталася тихими порожніми кімнатами. Вона вперше була тут так пізно увечері, майже вночі. Знайома до найменших дрібниць квартира за відсутності старої хазяйки здавалася зовсім рідною, майже своєю. Яга обвела поглядом вітальню, темно-червоні портьєри із шнурами, розлоге листя пальми. Це була її улюблена кімната, тут майже все можна залишити, як є. У спальні ще пахло ліками. Звідси потрібно прибрати все, зробити її теплою, рожевою, затишною. Ось найменша кімната, кімната Василя, строга, лаконічна, з великим вікном на південь. Вона наче створена для дитячої… «Якої ще дитячої? — обірвала свої думки Яга. — Поки що в мені живе тільки скоцюрблений рожевий пуголовок, потім він стане схожим на окате жабеня, на маленького зморщеного дідуся. Саме так намальовано на плакатах у жіночій консультації. Звісно, коли-небудь він народиться, підросте, стане схожим на справжню дитину, якій потрібна дитяча кімната. Але… ще стільки всього може статися! Може, Бог передумає, і він взагалі не народиться».

Остання думка так їй сподобалася, що Яга присіла на акуратно заслане запраним до білого кольору стареньким покривалом Василеве ліжко, посміхнулася, уявивши себе легкою, мов вітерець, вільною від важкості в животі, яка вже починала даватися взнаки. Мрії снували в голові, одна блакитна, друга рожева, і раптом розлетілися в одну мить. Як іноді, відчувши у натовпі спрямований у спину чийсь пильний погляд, ми озираємося стривожено, так і Яга сторожко озирнулася, відчувши когось за спиною. З фотографії на стіні, під маленьким розп’яттям, на неї уважно дивилася сіроока Люся. Яга зніяковіла, пригадавши, як пообіцяла їй, що все буде добре. Що означало це «добре»? Яга незмигно дивилася в очі Люсі доти, поки в голові спочатку невиразно, а потім цілком чітко утворилося слово — «спадкоємець». Яга підскочила, мов ужалена: «Як же я сама до цього не додумалася! Не треба плести ніяких інтриг або навіть виходити заміж за Васю. Достатньо лише народити від нього дитину — продовжувача роду, і професорка просто змушена буде залишити частину спадщини синові улюбленого племінника!»

— Ось ти де! — Василь став у дверях. Яга мимохіть замилувалася його високою мужньою постаттю. Справді, тренування в залі пішли на користь — точнісінько герой американських бойовиків. — Пішли, все готове.

Ягу не довелося просити двічі; мов гінчак, спохопилася на запах огірків, ковтаючи дорогою слину. Огірочки апетитно зеленіли, Яга взяла одного, смачно надкусила, заплющила очі від задоволення: «Спасибі тобі, Люсю!», — подякувала подумки.

— Зачекай, давай настоянки горіхової по краплі, для апетиту. Також мама ще робила. Тут вітамінів — сила. Не дивися, що на коньяк схожа. Це робиться так: беруть зелені грецькі горіхи…

— Знаю. Баба Оля… тобто, бабуся також терла ці горіхи, і руки потім були чорні. За що п’ємо?

— За любов.

— Дуже невизначене поняття.

— Для кого як.

Після одного ковтка темної запашної рідини апетит справді розгулявся. Яга з’їла шматок сала з чорним хлібом. Сало було просто чудове, однак огірочки були все-таки смачнішими. Вона вже зібралася надкусити четвертий, коли Вася перехопив її руку.

— Чекай, ти чого це так на огірки налягаєш?

— Смачні дуже. А що, не можна?

— Звісно, що можна. Тільки ти наче… з голодного краю на них налетіла.

— Не дуже гостинне зауваження.

— Пробач, їж, скільки завгодно. Ще налити?

— Ні, мені досить.

— А я ще чарочку вип’ю, коли не заперечуєш, за те ж саме.

— Будь ласка.

Яга, звісно, з’їла б іще огірок, але соромилася Василя. Вона налила собі в блюдце густого меду, вкинула туди жменьку горішків.

— Може, в кімнату підемо, телевізор подивимося? — запропонував Василь. Яга хитнула головою. Вони мирно сиділи поруч на червоному плюшевому дивані, дивилися новини, потім якийсь фільм. Яга вже з’їла всі горіхи, знову захотілося огірка. Вона скоса глянула на Василя і забула про огірок, замилувавшись твердим, навіть суворим профілем, міцною шиєю, могутнім торсом. Яга непомітно присунулася ближче, потім іще ближче, поки не відчула тепло його тіла. Кілька хвилин їх розділяли якісь міліметри, тепло переходило в жар, Яга знемагала від наростаючого напруження, проте Василь сидів нерухомо, утупившись у телевізор, ніби нічого й не помічав. Зневажаючи себе за слабкість, вона сама пригорнулася до нього, полегшено затремтіла, коли напруження перейшло в нього, як блискавка в землю. Василь подивився на неї:

— Змерзла?

Яга кивнула. А що їй залишалося робити? Сказати: «Василю, негайно обніми мене?»

— Почекай, зараз зігрієшся!

Через п’ять хвилин диван було розкладено, на нього постелено пухову ковдру, простирадло, зверху — ще одну ковдру.

— Лягай, грійся. Я світло вимкну, щоб лічильник марно не крутився.

Вона лягла, не роздягаючись, на самий краєчок, Василь сів просто на підлогу, прихилився спиною до дивана, і далі дивлячись телевізор. «Може, це від настоянки я не можу заспокоїтися?» — думала Яга, а її рука тим часом крадькома вислизнула з-під ковдри, лягла Василеві на плече, прохопилася під сорочку, завмерла, торкнувшись гарячої шкіри. «Все! Це максимум, що я можу собі дозволити. Якщо він і далі сидітиме бовдуром, встану і негайно піду геть!» — думала вона роздратовано чи то ображено, відчуваючи, як катастрофічно бракує для щастя близькості їхніх тіл.

— Ти що, дражнишся, на витримку мене перевіряєш чи серйозно?

— А ти як думаєш?

— Від тебе всього можна чекати, — він повернувся, подивився їй в очі. — Пам’ятається мені, тобі не подобається, коли в ліжко лягають одягненими.

— Тепер ти мене перевіряєш?

— Так.

— Добре. Тільки запам’ятай, я сама ще не знаю, що мені в голову може зайти.

— Ножа вже приготувала?

— Ні, я його в пальті забула. Відвернися, будь ласка.

Яга роздяглася до білизни, шмигнула назад під ковдру, тремтячи, немов від остуди.

— Мені, я так зрозумів, теж роздягатися доведеться?

От нахаба! Яга ображено забилася в куточок під стінкою, вкрилася майже з головою і заплакала б від приниження, якби сильні ніжні руки не повернули її, а довгождане тепло живої плоті не огорнуло її всю.

Коли до Яги повернулася здатність щось розуміти, вона сказала, знесилено розпластавшись на його грудях:

— Як ти гадаєш, мені можна піти на кухню і з’їсти ще один огірочок?

Василь спершу посміхнувся, потім насупився, підвівся, схопив Ягу в оберемок, ввімкнув світло і охнув, побачивши брунатну чіткість пиптиків її грудей.

— Ти, часом, не вагітна?

— Звідки ти взяв?

— Відповідай, не ухиляйся.

У плани Яги не входило відкривати Василю особливості свого становища, принаймні доти, поки це не стане помітним для всіх. Що пізніше почнуться ускладнення, пізніше він забігає, заметушиться, почне набридати, то краще. Але так думала Яга до їхньої близькості. Зараз вона була розслабленою і податливою.

— Так, вагітна…

Вона не зрозуміла, чому він раптом здригнувся, ніби його вдарили батогом, розтиснув руки. Потім хрипко запитав:

— Від кого?

Яку силу, виявляється, мають слова! Всього два слова, і тіло зіщулилося від образи, зробилося вмить пружним, безсилі, мов водорості, руки напружилися, відштовхуючись від свого недавнього притулку, напівсліпі від солодкої знемоги очі перетворилися на презирливі щілинки. Відповідь, здатна смертельно поранити його, помститися за приниження, вже крутилася на язиці. Напевно, диявол спокушував її на його два слова відповісти своїми трьома: «Від красунчика Грека!»

Але вона, на щастя, не встигла цього сказати, бо Василь раптом упав на коліна, мов підтятий власною жорстокістю, почав цілувати їй ноги, потім пригорнув до себе трепетно.

— Як я міг! Сам не знаю, наче чорт поплутав. Пробач мене, дурня, заради Христа. Я ж бачу, що ти ні з ким не була після мене, ягідко солодка, недоторкана моя, щастя моє…

Ці слова, певно, теж мали магічну дію, прямо протилежну попереднім. Яга пробачила, знову почала розслаблятися, втрачаючи волю від того, що він повністю зараз належав їй, тілом і душею, від того, що назвав її Ягідкою, як колись баба Оля, від того, що їй і самій дедалі більше хотілося належати йому…

Після другого разу вона вже не думала про огірки, не думала ні про що, навіть не встигла до пуття розібрати, як із запаморочливого льоту поринула в гіпнотичні обійми сну.

Звісно, вони проспали заняття, прокинувшись від телефонного дзвінка аж о першій дня. Телефонували з лікарні, повідомили, що стан Євгенії Іванівни задовільний, і її можна забирати додому.

— Ти ж учора говорив, що вона в тяжкому стані.

— Іще я говорив, що до товариша збираюся. Це навмисне, для Зої.

— А правда, що заповіт іще не написаний?

— Правда. Її не зрозумієш, то пише, то не пише — сім п’ятниць на тижні. Все чоловіка свого останнього побачити хоче.

— Знайшли його?

— Атож! Алкоголік алкоголіком, по смітниках тиняється і чути про неї не хоче. Перед тим, як тітку в лікарню покласти, я сам із ним розмовляв.

— Васю, а якщо вона зараз помре, без заповіту, то все йому дістанеться?

— Так. Давай не будемо більше цю тему обговорювати. Дістали мене всі з цією спадщиною. І тітка, і сусідка зі своєю донечкою, ще й ти починаєш. Як буде, так і буде, і крапка. Краще про нас поговоримо. Який у тебе термін?

— Сам порахуй.

— Майже три місяці. Пробачити собі не можу, це я в усьому винен! Не зміг тоді стриматися, так сильно тебе любив. Чого ж ти мовчала, дурненька? Стільки часу втратили. Не хвилюйся, я знайду хорошого лікаря, все буде добре. Прямо завтра цим і займусь.

— Видно, не вперше доводиться?

Василь подивився на неї серйозно, значуще.

— Давай домовимося раз і назавжди. Те, що було в моєму житті до тебе, так зі мною і залишиться, нікуди від цього не подінешся. Я не збираюся бити себе в груди, кожного разу доводячи, що не верблюд. Ти життя ще зовсім не знаєш, тому слухайся досвідченішої людини і не став зайвих запитань. Добре?

Яга раптом побачила, який він дорослий, з темною жорсткою щетиною на щоках, справжній мужчина, гідний поваги. А раніше здавався просто хлопчиком, майже таким, як Юрко: можна було дозволити собі зневажати його, дати ляпаса, навіть не порадитися з ним про долю його власної дитини!

— Давай поїмо чогось? На голодний шлунок не можна говорити про серйозні речі. Цур, я перша іду в ванну!

Василю довелося йти до кухні. Підігріваючи чайник, намащуючи масло на хліб, він думав про те, що зараз знову буде пропонувати їй руку і серце. Звісно, можна почекати до закінчення школи чи до наступної осені. Головне, щоб вона дала принципову згоду, зрозуміла, що час уже ставати серйозною, позбутися звички діяти нерозважливо, будувати повітряні замки. Скільки дівчат, гарних, роботящих, за щастя мали б вийти за нього заміж, жодна б йому не відмовила, може, тому й не цінував? Мама, покійниця, переживала за кожну, особливо за сусідську круглолицю Оксанку з косою до пояса, хазяйку, яких мало, тиху скромницю з виду, ненаситну в коханні. «Пробач, подруго, і прощавай, — сказав їй Василь у свій перший приїзд із Києва. — Не тримай зла, шукай собі іншу пару». Вона повисла на шиї, заголосила… А коли він пішов, відірвавши її від себе, вона, покинута, сидячи в сльозах на підлозі, підняла заплакане обличчя, поклялася звести зі світу розлучницю. Минуло півроку, а вона й досі не забула його, приходить, ніби до сестри, тільки-но почує, що він приїздить, — то пиріжки принесе, то котлети, зовсім як Зоя, і дивиться вірними очима. Знала б, кого звести зі світу надумала — дівчисько малолітнє, яке має його за ніщо, тільки те й робить, що встряє у всілякі авантюри. При першому ж знайомстві задерла носа, зневажала його, соромилася — це було видно неозброєним оком! Навмисне до кав’ярні завела, щоб насміятися, покинула там, пішла з дженджуристим красунчиком. Щастя, що він тоді затримався покурити, перейшовши на інший бік вулиці, побачив, як її тягли, чи силоміць, чи напоївши до нестями. Потім ледве вирвав її з лап цих покидьків, витирав кров, майже на руках ніс, змучену, напівживу.

«Кого ж ти, синку, знайшов там у Києві, що лиця на тобі немає, змучився геть?» — запитувала мама перед смертю. Він і сам себе не пізнавав. Від жінок мов одрізало, так, ніби справді обітницю чернечу прийняв. Сказав собі: «Тільки вона. Або доб’юся її, або згину як собака». Домігся, був на сьомому небі від щастя, і що ж? Вислизнула прямо з рук, образила ні за що, прогнала. Потім раптом сама прийшла, на ніч залишилася, виявилося, що вагітна. Ніколи не знаєш, чого від неї можна чекати наступної миті, — молоденька, гарненька зайдиголова! В усьому світі такої не знайти.

— Який молодець, уже все приготував! Я поки що огірочок візьму.

Василь здригнувся від несподіванки, ніж ковзнув прямо на палець. Як вона тихо ходить, мов тінь!

— Йод принести?

— Не треба.

— Кров же тече. Послухай мене. Сядь, дай пальця.

Яга присіла на коліна, взяла палець до рота, торкнулася до місця порізу язиком. Василь заплющив очі. Боже правий, ну й дівка! Він думав уже не про палець, а зовсім про інше. Звісно, Язі про це ще й думати рано.

— Бачиш, от і зажило все, кров більше не йде. Не боляче?

— Чаклунка ти моя кохана! Сідай, їж, Ягідко. Можна, я буду тебе так називати?

Замість відповіді Яга повисла у нього на шиї, розцілувала.

— Ти сам не уявляєш, Васильку, що сказав!

— Я зараз іще дещо скажу. Бери другий огірочок, не соромся.

— Тільки не клич знову заміж.

Василь перемінився лицем — такого повороту він не чекав. Помовчав, намагаючись заспокоїтися, пристосовуючись до нової ситуації.

— Добре, не будемо поки що про це. Я чекатиму, скільки хочеш. Хоча, з огляду стосунків, які склалися між нами, тема ця якраз дуже актуальна.

— Зараз інші часи, «такі стосунки» повсюди, і одружуватися при цьому зовсім не обов’язково.

— Припустимо. Але я хочу бути впевнений, що ти мене кохаєш, що в тебе немає нікого іншого. На це, сподіваюся, я маю право?

— Може, буде достатньо того, якщо я скажу, що зараз ти найближча для мене людина?

— Достатньо… — Василь підхопився до плити за чайником, щоб приховати сльози розчарування, які навернулися на очі. — Тепер про головне. Завтра ми разом ідемо до лікаря і…

— Нікуди ми завтра не йдемо. Я вже побувала в усіх лікарів.

— Не зрозумів?..

— Я вирішила народити дитину.

Якби зараз прямо на кухні приземлилася літаюча тарілка, шок був би значно меншим.

— Ти з глузду з’їхала!! Як це — народити? А школа? До речі, де ти жити будеш, на які гроші? Врешті-решт, чому ти не запитала, що я думаю з цього приводу?

— То саме зараз і запитую.

— Завтра негайно до лікаря!!

— Ось бачиш! Як я можу тепер тобі довіряти? Говориш, що любиш, заміж кличеш, а дитини не хочеш!

Василю здалося, що він божеволіє. Він підвівся, налив склянку горіхової настоянки, випив, підійшов до крана, хлюпнув крижаної води в обличчя.

— Послухай, Яго, давай спокійно в усьому розберемося. Я дуже хочу, щоб ти народила мені дитину, але ж не зараз! Треба закінчити навчання, тобі й мені, до речі, почати заробляти гроші, визначитися з житлом, одружитися, а вже потім думати про дітей. Ти згодна зі мною? — Яга кивнула. — Вже легше. Я так зрозумів, що ти давно вже знала про вагітність, вирішила залишити дитину, але при цьому продовжувала жити сама, не говорячи мені про це жодного слова. Правильно?

— У цілому, так.

— Вчора зовсім випадково ти залишилася тут, і якби я не здогадався, так би нічого й не сказала?

— Сказала б, але пізніше, коли живіт виросте.

— І на цьому спасибі! Ти, як і раніше, не хочеш чути про те, щоб вийти за мене заміж?

— Так. Заміж я не хочу, це точно.

— А дитину ти хочеш?

— І дитини не хочу. Може, ще трапиться щось, і вона не народиться.

— Фантастика якась! Ти мене вибач, дорога, але твоя поведінка просто незрозуміла. Ну, чого ти так жалісно дивишся? Ти ще заплач для повного ефекту. Вже плачеш? Я збожеволію з тобою!

Василь підхопив Ягу, яка опиралася з усіх сил, на руки, відніс до кімнати, посадовив на коліна, почав заколисувати, наче маленьку.

— Ну, досить, Ягідко, заспокойся. Давай слізки утремо, посміхнемося — ось так. А тепер розкажи мені, що ти там надумала з цією дитиною?

— Я розкажу, тільки ти, Василю, не перебивай і не смійся. Я й сама до пуття не розумію. По-перше, спочатку я теж вирішила зробити аборт, в лікарню лягла, втекла мало не з крісла, можна сказати.

— Злякалася?

— Після того, що я пережила з Греком, такої дрібниці не злякаєшся. Просто там був монастир, я пішла увечері до церкви, подивилася на ікони, вони сказали мені: «Покорися. Так хоче Бог». Мені, так само, як і тобі, не потрібна ця дитина, розумієш? Але ж зародилася вона чомусь із першого разу! Я намагалася травами зірвати, нічого не вийшло, може, справді, так хоче Бог?

Василь задумався, продовжуючи колисати її. Взагалі, як на нормальну людину, все це виглядало якоюсь маячнею, але щось знайоме було в усій цій історії. Він іще трохи подумав, і раптом пригадав, як маленьким хлопчиком, потайки, прабабуся водила його до церкви, як до чарівної казки. Пригадав золотий відблиск ікон, тихе потріскування свічок, намальовані лики святих, які здалися йому печальними. «Перехрестися, онучку, покайся в гріхах, попроси у Бога прощення, послухайся його поради. І завжди роби так, як хоче Бог».

Василь мовчав. Що ж, наполягати він не має права, та й не послухає Яга, все одно зробить по-своєму. Значить, доля така — нехай народжує. Тепер принаймні можна бути впевненим, що вона не встряватиме ні в які історії, не піде до іншого. Він сумно усміхнувся при цій думці, поцілував її, бадьоро промовив:

— То що ж, хай буде по-твоєму! Хоча маємо ще тиждень-другий, щоб дати задній хід. Ходімо чай допивати?

Вони знову пішли на кухню, мирно пили чай з медом. Яга зібралася йти.

— Може, ще побудеш, до ранку залишишся?

— Не можу. Сьогодні заняття пропустила, і завтра багато уроків. Треба заробляти хороший атестат, — усе-таки випускний клас.

— Можна, я хоч проведу тебе?

— Не треба, Василю. Давай поки що зберігати все в таємниці, якомога менше маячити на людях. Завтра тітка повернеться, до мене будеш приходити вечорами, згода?

— Куди я подінусь!

— Ой, мало не забула!

Яга взяла з плити сковорідку з котлетами, вивернула все, що там було, у відро для сміття.

— А це навіщо?

— Не їж їх, Васильку. Хто знає, що вона туди підмішала?

Як у воду дивилася. Якби Василь знав, що саме Зоя старанно замішувала в кожну котлетку, готуючи приворот, то сам би негайно викинув їх на смітник.

Подруги йшли зі школи довгою вулицею з парканів, мліючи від березневого сонця.

— Щось ти потовстішала, подруго, живіт випирає. Я ще на фізкультурі завважила, коли ти вправи для пресу відмовилася робити, — сказала Оленка. — Звісно, якщо так старанно вчитися і всі дискотеки пропускати, то мені з тобою на пляж влітку буде соромно вийти!

Яга мовчала, мружачись на сонечку, і Оленка раптом здогадалася.

— Може, ти вагітна?

— Може.

Оленка зупинилася, навіть ногою тупнула від досади.

— Оце так подруга — ніколи нічого не розкаже! Коли я «залетіла», тобі першій усе розповіла, рівно за годину. А тут людина, напевне, півроку з кимсь зустрічається, вже до вагітності дійшло, а краща подруга нічого не знає! Господи, та в тебе, мабуть, вже термін величезний, пізно щось робити?

— П’ятий місяць. Я не збираюся нічого робити, народжувати буду.

— Як це народжувати? Від кого? А школа? А інститут?

Оленка сипала запитаннями, мов із кулемета. Раптом зупинилася, примружилася.

— Часом, не від Юрка?

— От іще дурниці! Звідки ти взяла?

— А пам’ятаєш, як ми утрьох у твоєму ліжку лежали після пляжу? Так він потім признався мені, що спочатку таки був таємно в тебе закоханий.

— Заспокойся, Лєнчик! По-перше, Юра мені друг, і не більше. А потім, хіба я можу так тебе образити? — Яга посміхнулася. — Ну і п’яні ми були!

— Ти хочеш сказати, я. Ви з Юрою ще нічого, щось тямили, а в мене це вино, вагітність та ще сонце… Як ти наважилася народжувати, не уявляю! Ну хоч, скажи, Ягусю, від кого? Я ж ніч спати не буду!

— Ти його не знаєш, Лєно. — Яга не збиралася розкривати свої секрети.

— Багатий, мабуть, коли ти можеш собі таке дозволити. А я ще влітку дивувалася, звідки в тебе стільки грошей на лахміття? Самим прибиранням стільки не заробиш! А молодий чи старий?

— Середній, двадцять шість років.

— Відносно молодий. Гарний?

— Звичайний.

— А дуже багатий, на іномарці, напевно?

— Більше нічого не можу сказати, Лєнчику.

— Чому?

— Тому, що він просив нікому нічого не розповідати. Бачиш, він одружений.

— От негідник! Як же ти наважилася від одруженого народжувати?

— Сама не знаю. Поки думала, всі терміни минули. А що, живіт дуже помітно?

— Практично ні. Просто я тебе знаю, як облуплену, тому й помітила.

— Не хотілося, щоб помітили, принаймні до кінця травня, коли екзамени почнуться. Я в шкільній формі вже виточки розпустила.

— Подумаєш! Скажеш, що поправилася.

— Ага! Живіт поправився, а все інше худе. Так не буває.

— А ти щоки будеш надувати. Ось так!

Подруги голосно засміялися, привертаючи увагу поодиноких перехожих. Вони перебували ще в тому благословенному віці, коли серйозні проблеми сприймаються легко і весело вже тільки тому, що на вулиці сонечко світить.

Наступним помітив фізик.

— Я прийду сьогодні о четвертій, — шепнув ледве чутно, коли Яга підійшла до столу забрати зошита з черговою контрольною роботою, навіть не поцікавившись результатом. Оцінок нижче п’ятірки фізик ніколи їй не ставив, власноручно виправляючи синім чорнилом помилки, які інколи траплялися. Яга ледве встигла переодягтися, древній римлянин прийшов хвилина в хвилину, запитав прямо з порогу.

— У тебе хтось з’явився?

— Ви про що?

— Не розумієш? Та-а-к… — Фізик пройшовся кімнатою пружним кроком, мов тигр, блиснув вогненними очима, гаркнув: — Бач, лялька яка нетямуща! Ану, не ховай очі, стань рівно, коли з тобою вчитель розмовляє!

Від несподіванки Яга виструнчилася, відчувши силу його гніву, який він ледве стримував. О, тепер їй став зрозумілим той панічний страх, який відчували нерозважливі учні біля дошки перед грізними очима Зевса-громовержця! Він наблизився майже впритул, потягнув за поли халата, при цьому чітко окреслився животик.

— Вагітна! У класі помітив, думав, серце зупиниться! Біг, сподівався, що привиділося… твою мать, — він підняв руку, ніби заміряючись. Яга зіщулилася, зажмурилася, очікуючи удару. Та він не вдарив.

— Дитино, не бійся, я тебе не скривджу, — фізик умить схаменувся, обняв її ніжно, мов батько, пригорнув до своїх грудей. Яга відчула, як голосно і стривожено б’ється там серце. Вона нервово затремтіла від пережитого щойно страху, вперше з того самого разу дозволила йому посадовити себе на коліна, обняла за шию.

— Скажи, чому ти зважилася на таке? Когось покохала?

Яга не могла сказати йому: «Так Бог захотів». Це тобі не Василь, не зрозуміє. Треба було щось вигадувати. Найлегше було відповісти «так». Вона кивнула.

— Кого? Не скажеш?

— Все не так просто…

— Він що, негідник, одружуватися відмовляється?

— Навпаки, я сама не хочу.

— Навіщо ж тоді зважилася на таку дурницю?

— В якусь мить завагалася, згаяла час. А тепер уже пізно…

— Може, не любиш його?

— Любиш, не любиш, — не знаю! От із вами, Валерію Володимировичу, все було інакше. Ви мені зразу сподобалися — голос, очі палкі, мені навіть подобалося, як ви гнівалися на нас, кричали, не від злості, а тому, що переживали за кожного учня, намагались утовкмачити йому щось, змусити працювати головою. Одне слово, одного чудового дня я зрозуміла, що закохалась у вас по вуха, почала шукати до вас якийсь підхід, ворожила навіть, була щаслива від найменшої уваги з вашого боку! Дійшла до того, що в ліжко сама вас затягла!

Яга трохи кривила душею. Але так хотілося дати йому хоч трохи радості, зняти напруження, заспокоїти його серце, щоб воно не билося так тривожно. Фізик збентежено усміхнувся:

— Лукавиш, ластівочко. Це в мене, дурня старого, «дах зірвало», повівся з малоліткою, мов із дорослою жінкою. І отримав за це за повною програмою. Ночами не спав — сумління замучило, а скоріше за все, не міг забути негаданого щастя і такої ж несподіваної відставки. Як жив по-дурному, так і покохав, коли вже лисим став… Хочеш, подам на розлучення, одружуся з тобою, дитину визнаю своєю?

Він подивився такими світлими і добрими очима, що серце у Яги стиснулося від ніжності. Їй захотілося зробити для нього що-небудь, віддячити добром за добро.

— Батько дитини хороша людина, любить мене, піклується про мене. Не знаю, як там далі складуться стосунки, але поки що… Розумієте, Валерію Володимировичу, він мені спершу взагалі не сподобався, здавався зовсім не тим, кого мрієш зустріти і покохати. Можна сказати, був повною протилежністю уявному ідеалові. Але так вийшло, що він допоміг мені, може, навіть життя врятував…

— А я ж то думаю-гадаю, хто ж цей герой? Боявся, що знайшла старого багатого пенька, як колись погрожувала, спиш із ним за долари ці паскудні. Василь! Та, звісно, пам’ятаю, як він на тебе дивився. Коли з Греком розбиралися, ледве відтягли його, думали — уб’є.

— Так, Василь. Ви, напевне, розчаровані?

— Даремно ти так, Яго. Хлопець він якраз хороший. Може, не обтесався ще, не знає, що сказати, як одягтися, щоб столичним дівчатам подобатися. Та це справа наживна, були б гроші. А голова у нього розумна, сам молодий, настирний — такий у житті багато чого досягти може. Ти що, анітрохи його не любиш?

— Я не розумію, що це таке, «любиш»? Інколи здається, що люблю, так люблю, що самій страшно робиться. А вранці подивлюся — звичайний симпатичний хлопець, яких багато, і хочеться випровадити його якомога скоріше, щоб знову бути вільною, як раніше. Попереду ще стільки всіляких подій, зустрічей — не можу ж я в шістнадцять років зав’язувати собі світ, вийшовши заміж за першого-ліпшого Васю!

Фізик слухав задумливо, спостерігав, як ворушаться губи, вишневі без будь-яких помад, тримав руку на округлому животі, який згладив підліткову худорлявість, потерпав від суперечливих поривань, що переповнювали серце. Він любив її, жалів, як дочку, і водночас жадав її, як жінку, і тому сидів, боячись поворухнутися, по-батьківському погладити її по голові або палко поцілувати. Яга відчула його стан, сказала, не дивлячись в очі:

— Можете робити, що хочете, Валерію Володимировичу.

Тоді фізик погладив її по голові рукою, що тремтіла від ніжності, а потім поцілував у губи, намагаючись якомога довше утриматися на краю своєї пристрасті. Надто багато зусиль докладав він, щоб не повторити минулої помилки, бути чуйним і ніжним. Проте надто великим було збудження чи, може, роки брали своє? Але Язі не довелося довго заспокоювати напружені нерви, чекаючи, поки він насититься її тілом. Вона й не відсунулася, відділивши себе незримим бар’єром, як уперше, а ніжно обняла рукою шию, поклала голівку на груди, довірливо притиснувшись до нього налитим молодим соком тілом. Фізик насолоджувався кожною миттю мрії, що нарешті збулася, перед тим, як набратися мужності запитати:

— Ти думаєш зараз про нього?

— Так, — сказала Яга правду.

— Ти любиш його, хоч би що ти собі надумала.

— Ні! — Вона вперто не хотіла здаватися. — Це зовсім інше. Секс — не любов. Таке, як з ним, можна пережити з кожним.

— Дурненька! Таке можна пережити тільки з людиною, яку дуже любиш. Повір старому досвідченому чоловікові.

Перед тим, як піти, він поцілував її в чоло, погладив по голові. Тепер тільки так він буде ставитися до цієї юної жінки, чужої жінки, остаточно зрозумівши, що не пара їй.

— Пробачте, Валерію Володимировичу, що я ускладнюю вам життя.

— Ти подарувала мені дуже багато щастя, незаслуженого щастя…

— Це був мій прощальний подарунок.

— Ніколи не отримував такого щедрого дарунка. Ну, прощавай. Дасть Бог, побачимося на уроці через два дні.

Яга зітхнула.

— Не уявляю, як буду ходити на екзамени із животом!

— Не хвилюйся, дитино. Навіть якщо ти не зможеш ходити на екзамени, я все владнаю. Атестат буде відмінний. — Фізик усміхнувся. — Тільки за математику не ручаюся.

Яга засміялася і зачинила за вчителем двері.

Василеві, на відміну від Яги, було не до сміху. Навчання в магістратурі відбирало багато сил і часу: треба було пригадати все, що забулося за роки армії, вчити англійську, опановувати комп’ютер, не поступатися ні в чому перед впевненою в своїй вищості над провінцією уїдливою столичною молоддю. Вдома тітка діставала дрібними причіпками, двозначними нудними розмовами на одні й ті самі теми. І якби не її кепське здоров’я та солідний вік, Василь міг би подумати, що стара заграє з ним, як із чоловіком. Останні нерви з’їдали стосунки з Ягою. Вона збиралася подовжити термін оренди квартири ще на три місяці, до липня.

— Навіщо тобі платити за квартиру, Ягідко? Давай розкажемо про все тітці, і перебирайся до мене.

— Не хочу, доки не народжу.

— Та чому?

— Залишилося пожити на волі якихось пару місяців, а ти змушуєш мене йти безплатною служницею?

— Звісно, там доведеться щось робити, але максимум я візьму на себе, обіцяю. Жаль твої гроші марно викидати, пізніше вони ой як знадобляться.

— Гроші — не найголовніше в житті!

— Добре, припустимо, що так. Тоді давай я сам заплачу за цю квартиру, і будемо тут жити разом?

— Дякую, Васильку, не треба. У мене ще є долари. Мама щомісяця дає гроші на харчі, та й Вовчик інколи щось підкине з панського плеча, якщо справи ідуть добре.

— Я так розумію, ти відмовляєшся?

— Не ображайся, але я не можу брати у тебе гроші, мов утриманка якась. Не хочу бути зобов’язаною.

Василь таки образився, навіть пішов геть, грюкнувши дверима. Та наступного ж вечора прийшов, вибачився. Не залишати ж її в такому стані зовсім одну.

— От бачиш, моя правда! — торжествувала Яга. — Якби ти платив тут за все, то дозволяв би собі і дверима грюкати безкарно, і футбол дивитися годинами, і любитися мало не щодня.

Василь був не від того, щоб займатися сексом щодня. На жаль, це були тільки мрії, таке щастя випадало йому нечасто. Яга робила уроки, ходила кудись із Оленкою, займалася прибиранням або пранням, почувалася зле чи просто хотіла побути одна, і, поговоривши з півгодини, у кращому разі — напоївши чаєм, спокійно виставляла його за двері, мов чужого. І все ж наставав той благословенний день, коли вона крадькома поглядала на нього звідкись збоку тим особливим довгим пронизуючим поглядом, у якому, здавалося, чаїлася любов. Він терпляче чекав, боявся одним незугарним рухом або словом сполохати ту хвилю почуття, яка зароджувалася в ній, і тільки тоді, коли отримував дозвіл, який він розпізнавав у легкому дотику її руки, особливій інтонації, в ледь відчутному передгрозовому запаху озону в кімнаті, давав собі волю. Він мучив її, пестив, доводив до знемоги, владарював над нею, змушував трепетати, стогнати, плакати від любові. Здавалося, більше не можна дати жінці! Але жодного разу так і не злетіло з її вуст довгождане слово «кохаю». Всю ніч вона горнулася до нього, відразу прокидалася, якщо несподівано втрачала контакт з його тілом, лоскітливо цмокала сонними губами і знову засинала, міцно пригорнувшись, ніби зростаючись із ним шкірою. А вранці прокидалася ще ніжною, проте вже відстороненою, швидко набирала незалежного вигляду і, ніби нічого й не сталося, відсилала його до тітки.

Зневажаючи себе за слабкість, Василь затискав у кулак гордість, покірно сприймав її холодність, коли днями, а коли й тижнями, пристосувався працювати в ці дні, мов проклятий, навантажував себе до кривавого поту в тренажерній залі. Усе своє життя він почувався господарем становища, звик, що друзі поважали, дівчата любили, батьки радилися як з рівним. Рожева мрія всіх сусідських хлопців у Кіровограді, красуня Оксанка щедро дарувала йому своє розкішне тіло в будь-який час, у будь-якому місці, тільки свисни, а він без жалю покинув її, забув, вона так і не зрозуміла, чому? Василь і сам не розумів, чому кинув до ніг норовливого зеленого дівчиська свою волю, серце, саме життя. А вона й не рада подарунку. Підбирає інколи, мов знайдену на дорозі каблучку з діамантом, роздивляється уважно, здається, ось зараз одягне на пальчика, зрозуміє своє щастя. Та ні. Знову кидає у придорожній пил, мов непотрібний уламок скла.

Особливо дошкуляло її маніакальне бажання зберігати їхні стосунки в таємниці — адже шила в мішку не сховаєш. Зустрічалися лише в неї, прогулювалися пізніми вечорами безлюдними темними вулицями. Останнім часом хоч погоджувалася їздити разом із ним у Гідропарк. Та хіба то називалося «разом»? Зустрічалися в умовлений час біля метро, поруч, але мовчки, мов чужі, спускалися на ескалаторі, їхали у вагоні. Здавалося, він був потрібний їй тільки як охоронець, для того, щоб ніхто не штовхнув її, не образив у натовпі. Натовп вона ненавиділа, боялася, завжди вважала за краще пройти три зупинки пішки, аніж їхати в переповненому транспорті. Тільки тоді, коли людні місця залишалися позаду, починала говорити, щебетала дурниці про сухі травинки, сизі гілочки верби з котиками на них, набирала голими руками заледенілого березневого снігу, милувалася тим, як зблискують на сонці його кристали, бігала по кучугурах, які вже почали танути, п’яніючи від вологого весняного повітря, від холоду талої води в почервонілих долонях. Одного разу вони затрималися допізна, на світлому ще небі засвітилися бліді зірочки, Яга довго стояла, задерши голову, сказала мрійливо:

— А в степу знаєш, яке небо? Величезне, без дротів, будинків, дерев, і зірки видно набагато краще.

— Знаю, — відповів Василь.

— Звідки тобі знати, міському?

— Звідти, що все дитинство провів у прабабці своєї, в Хмельовому. Її хата стояла за селом, у лузі.

— Васильку, чому ти раніше мені про це не розповідав?

— Не було нагоди.

— А ти трави лікарські знаєш?

— У дитинстві знав, бабця вчила. Тепер уже забув багато, що від чого допомагає.

Яга раптом подивилася на нього серйозно, підійшла, обняла за шию, несподівано поцілувала прямо в губи.

— Це дуже важливо, те, що ти зараз сказав. Тільки не питай, чому.

Цього дня погода була чудова, сонячна, тепла. Крига на Дніпрі вже вкрилася тріщинами, подекуди сіріла таловинами.

Посередині, у темному дзеркалі води відбивалося небо. Яга зупинилася, вдихаючи свіжий вітерець, задивилася на річку.

— Глянь, скільки ще рибалок. Як вони провалитися не бояться!

— Коло берега крига іще товста.

— То давай і ми по льоду походимо?

— І не думай, тобі небезпечно.

— Хоч із краєчку, Василю, ну, будь ласка! Дивись, рибалки он сидять коло самої промоїни, і нічого.

Василь ще раз глянув на рибалок, смикнув її за руку.

— Бачиш? Он там Вадим, тітчин колишній чоловік. — Де?

— Та ось же, майже перед нами.

Яга побачила його, примруживши вмить похололі очі, ніби дивлячись через оптичний приціл, перепитала, не відводячи погляду.

— Ти впевнений?

— Абсолютно. У нього волосся сиве, кучеряве, мов шапка, такого ні з ким не переплутаєш.

— Щось я втомилася, давай трохи посидимо на пляжі, на сонечко подивимося?

Вони вмостилися на лавці, Василь читав газету, Яга пильно дивилася на річку, точніше, на темний силует старого з кучерявою шапкою волосся, який сидів майже біля самого краю ополонки. Такий маленький нікчемний чоловічок, а коли щось трапиться з професоркою, стане єдиним спадкоємцем. У її животі щось відбулося, стинулося, поворухнулося. Яга завмерла насторожено, важко зітхнула. От і все, пуголовок всередині ожив, заявив про себе, не лишив останньої наївної надії на те, що все владнається само собою, живіт знову стане маленьким, і можна буде забути про цю вагітність, як про торішній сніг. Треба починати серйозно думати про дитину, майбутнє якої багато в чому залежить від божевільної старої і нікчемного п’янички. Яга не відводила погляду від зігнутої постаті. Як було б добре заплющити очі на хвилинку, а коли розплющити, побачити лише незайманий лід, особливо білий на тлі темних проталин. Бо хіба не може так статися, що крижина відколеться від товщі, нахилиться на ребро під вагою людини, позбавляючи її опори, постоїть сторчма, поки очманіле від холоду створіння, що борсається в крижаній брунатній воді, зануриться з головою, а тоді впаде назад із плюскотом і скреготом, наче біле поліроване віко домовини.

— Посидь, Ягідко, а я піду з Вадимом побалакаю, — Василь підвівся.

— Нащо він тобі?

— Тітка зовсім із глузду з’їхала. Узяла собі в голову, що життя йому занапастила.

— Не ходи, Василю! Ти ж сам сказав, що небезпечно, — Яга вчепилася за рукав його куртки.

— Та ти наче боїшся за мене?

— Нічого я не боюся. Просто… не треба по-дурному ризикувати.

— А я вже зрадів, що ти боїшся мене втратити. Я на хвилинку, пусти. Раптом що, плавати вмію.

— Василю! — Яга вчепилася за рукав другою рукою. — Ну, будь ласка, посидь зі мною.

— Та що сталося? — Василь почав сердитися.

— Я хотіла тобі сказати… — Яга гарячково думала, як би його затримати. — Хотіла сказати…

— То кажи.

— Дитина щойно поворухнулася.

На Василя, здається, ця новина справила таке саме враження, як і на Ягу. У будь-якому разі, він сів, уже не пориваючись іти на лід.

— Ох ти! Може, тобі додому треба, полежати?

— Ні, дурненький! Все нормально. Це значить, що половина терміну вже минула.

— Так швидко… А ти уявляєш, на кого він буде схожий? Або вона?

— Не знаю, навіть не задумувалася. Напевно, на тебе.

— Якщо це дівчинка, то нехай буде схожа на тебе.

— Ні, краще на тебе. Я негарна. Це ти в нас симпатичний: очки сірі, статура божествена. І Люся була дуже гарненька, білява така.

— Чому це ти негарна? Ти справжня красуня.

— Це тільки так здається… декому. Якби ти бачив мене в лікарні…

— Я бачив.

Точно. Василь бачив її тоді, жахливою відьмою. І однаково вважає красунею. Може, бреше? Знову поглядає на річку. Яга раптом наважилася розказати йому про свою головну таємницю.

— Ти ще не все знаєш.

— То кажи.

— У мене горб може вирости.

— Не мели дурниць!

— Серйозно. Останнім часом відчуваю, як знову болить спина, викручує кістки. Мене в дитинстві одна жінка зурочила, кинула в спину землею, в тому місці викривився хребет і почав рости горб. Я навіть школу змінила через те, що всі про це дізналися. А коли в лікарню потрапила після того випадку із Греком, хірург сказав, що травма може посилити захворювання і в будь-який момент горб знову почне рости. А ти що, нічого такого не помічав?

— Чесно кажучи, помітив недавно, що одна лопатка виступає сильніше. Хотів запитати і забув. Усе, люба, ти вже замерзла сидіти. Досить мені всілякі страхи розповідати, походи тут бережком, а я сходжу до Вадима на пару хвилин.

Яга вичерпала всі теми для серйозних розмов, які могли б його затримати. Не зомліти ж їй тут?

— Почекай, я з тобою піду!

Вже ступивши на покритий водою край крижини, Василь озирнувся:

— Ноги промочиш, залишайся на березі.

І тут почувся далекий тріск, сплески, темні постаті на льоду заметушилися, підхопилися з місць. Хтось біг до берега і кричав:

— Людина провалилася!

Василь стягнув із себе куртку, кинув її Язі.

— Тримай!

— Не смій туди ходити!

Василь не зважав, поспішаючи вперед, туди, куди нещодавно так пильно вдивлялася Яга. Крижина по-зрадницькому колихалася під його вагою. Вона хотіла бігти слідом, але від різкого болю внизу живота підкосилися коліна, вона не могла ступити й кроку. Яга опустилася прямо на холодний мокрий пісок, мертвою хваткою вчепилася в куртку. Вона не бачила, що відбувається там, біля самого краю крижини, тільки крики людей давали якусь інформацію напруженій свідомості.

— Іще двоє провалилися!

— Ні, це рятівники полізли.

— Які ще рятівники? Такі ж самі рибалки.

— Буде три утопленики, як мінімум. Тут професіонали потрібні, які знають, що треба робити.

— Витягають когось…

— Живий?

— Здається, покійник.

Яга глянула в небо, тужливо молячи Бога захистити Василя, уткнулася обличчям у його куртку і вже не піднімала голови. «Боже всемогутній, покарай мене, а не його. Я винна в тому, що сталося, я хотіла цього. Клянусь, якщо він потоне, я теж згину в цій коричневій крижаній воді. Боже милосердний, допоможи…», — шепотіла вона безупинно.

— Ти чому це на холодному піску сидиш? Вставай хутчій.

Василь мокрий, втомлений, підняв її з колін. Яга обняла його, мало не задушивши.

— Слава Богу, живий!

— Та живий, живий! А Вадима вже немає. Витягли його, зовсім трохи він і пробув у воді, але врятувати не вдалося. Ті, хто був поруч із ним, говорили, що він раптом устав, немов сліпий ступив два кроки прямо до ополонки, провалився і навіть не намагався вибратися. Очевидно, п’яний був, як завжди, захлинувся відразу, нещасний, або серце від страху зупинилося, таке теж буває.

— І ти провалився б, якби підійшов до нього! Він би тебе за собою потягнув.

— Можливо… Ти ніби відчувала, спиняла мене, не пускала.

Надсадно завила сирена, розганяючи перехожих. На пляж мчала «швидка».

— Холодно як! Давай чимшвидше вийдемо на трасу, зловимо машину, і додому, грітися.

Яга поспішала за ним, зціпивши зуби, намагаючись не звертати уваги на біль внизу живота. Головне — Василь залишився живий, смертельна загроза відступила, проте її темна тінь ще витала над його головою. Ніколи займатися собою, ніколи жалітися — треба якомога швидше відігріти людину, яка мало не загинула через неї і зараз тремтіла від холоду всім тілом, не дати холоду опуститися на легені. Інакше — бути біді. Кучерявий старий ще простягає до Василя свою руку, ще сподівається забрати його із собою.

Через півгодини були запарені трави, половину вилито в гарячу ванну, решту, стоячи на колінах, Яга давала Василеві пити.

— Будь ласка, випий ще трохи.

Розімлілий від гарячої води і півсклянки випитої, щойно прийшли, горіхової настоянки, Василь знехотя зробив іще пару ковтків темної, гіркої мов полин рідини.

— Що ти туди намішала такого гіркого? Хоч не отруїш?

— Пий, пий до кінця. От молодець, хороший хлопчик, — Яга забрала порожній кухоль, полегшено зітхнула, впевнена, що тепер все буде добре. Погладила русяве волосся, вкотре відзначила про себе, який він гарний, голий, розморений, мов стомлений Іван-Царевич після битви зі змієм. Тільки вона зовсім не Василина Прекрасна.

— Яке щастя, що я змок. А то так і не знав би, що ти й такою буваєш.

— Якою?

— Доброю, лагідною, ніжною… Так, немов і насправді мене любиш.

Василь дивився на неї, примружившись, здавалося, з її уст ось-ось злетить заповітне слово, та вона лише поцілувала його в чоло, усміхнулася невесело, сказала:

— Помиляєшся. Насправді я зла і підступна.

І пішла в кімнату. За хвилину він ліг поруч, обняв, вдихнув рідний запах волосся і заснув, як убитий. А Яга ще довго вдивлялася в темряву, тримаючи долоню на животі, гамуючи біль, думаючи про майбутнє.

Уранці на білизні з’явилися темні плями, біль не минав, та це був інший біль, глухий, тягучий, і приходив хвилями, через певні проміжки часу. Яга поклала теплу, мов грілка, Василеву руку на те місце, де вчора поворухнулася дитина.

— Я думаю, що дитини не буде.

— Вже із самого ранку якісь страхи. Чому? — Він був іще сонний, розслаблений.

— У мене буде викидень.

Василь підскочив як ужалений.

— Це знову через мене! Ти вчора перехвилювалася, замерзла. Зараз же одягаюсь і біжу викликати «швидку»! Не вставай, Ягідко, лежи спокійно.

— Зачекай, іди сюди.

Яга знову взяла його руку, поклала на те саме місце.

— Давай подумаємо, може, не варто нічого робити? Тільки спокійно, без нервів. Якщо я зараз вип’ю збір, який бабка на базарі дала, то все пройде швидко і нормально. Адже ця дитина нам зовсім не потрібна.

Василь задумався. «Вона має рацію, дитина зараз так невчасно! Якщо ця вагітність зірветься, я більше не допущу такої помилки. Яга спокійно закінчить школу, вступить до вузу, я після магістратури знайду хорошу роботу, навіть до Кіровограда можна повернутися, де все рідне, знайоме, там бізнес почну розкручувати. Років через п’ять, коли будуть гроші, квартира, коли будемо міцно стояти на ногах, можна і про дитину подумати». Василь повернув голову. Здалося чи вона справді подивилася на нього так, ніби випробовувала?

Яга опустила очі, не бажаючи своїм втручанням вплинути на його відповідь. «Бач, чого захотіла! Їй було нелегко наважитися залишити дитину, вона багато пережила, передумала, а я скажу — зривай, мені все одно! Це створіння, до виникнення якого ми причетні обоє, вже рухається, живе, воно об’єднує нас, зв’язує, може, навіть сильніше, ніж любов. Любов вона цінує мало, але виношуючи, народжуючи, виховуючи мою дитину, буде потребувати мене ще багато років, і ніхто тут не зможе мене замінити. Ягідко моя лісова, кисло-солодка! Не попадуся у твої сіті».

— Ти ж казала, так Бог хотів. Я негайно викликаю «швидку», а там — нехай Бог і вирішує, жити їй, чи ні.

По тому, як затремтіли її вії, як ледь помітно ворухнулися кутики вуст, Василь зрозумів, що вчинив правильно. Завжди вона так — ніколи не скаже прямо, примушує здогадуватися, випробовує!

Яга пробула «на збереженні» понад місяць. Вона попросила ліжко біля вікна, читала, навчилася плести гачком мереживні серветки, а коли лежати ставало несила, скручувалася клубочком, опиралася підборіддям на схрещені на підвіконні руки і годинами дивилася на небо, на крони дерев, спершу голі, а тепер укриті ніжним зеленим серпанком. Василь, якого вона відрекомендувала сусідкам по палаті як брата, приходив спочатку щодня, потім — рідше. Вдень учився, через ніч залишався на фірмі свого приятеля по магістратурі, писав водночас дві дисертації — за себе й за приятеля, і заразом охороняв офіс. Платили непогано: сто п’ятдесят доларів на місяць за охорону і тисячу за готову дисертацію. Хто знає, чи буде можливість працювати потім, коли народиться дитина?

Приходила Соня, довго голосила, що донька занапастила свою молодість.

— Не хвилюйся, мамо. До вас я не повернуся, дитину на шию не повішу.

Соня остовпіла від такої відвертості, проте пішла заспокоєною.

Оленка, лякливо озираючись на жінок із величезними животами, розповідала про переполох у школі.

— Таке робилося, ти собі не уявляєш! Вся школа гуде про те, що ти вагітна, всілякі чутки ходять, що, мовляв, та від кого. Я мовчу мов риба, тільки, ти вже вибач, довелося мамі розказати. Ти не ображайся, Яго, просто вони добазікалися вже до того, що ця дитина нібито від нашого фізика. Уявляєш, які ненормальні! І все це Олена Ігорівна, зовсім здуріла, закохалася в нього, мов кішка. Я мамі й розповіла, мовляв, так і так, у Яги є друг, багатий, я його своїми очима бачила. Мама, звичайно, не схвалює, але виступила на педраді проти математички і обіцяла допомогти з атестатом. Директор Олену строго попередив, щоб надалі не розпускала пліток, що плямують честь колег. У неї днями пожежа сталася в класі. Добре, що наш електрик випадково був поряд, відчинили двері і погасили вчасно. Виявляється, вона кип’ятильника включила і пішла, мало школу не спалила. Неуважною стала, через переживання, напевне. Гриші, приятелю твоєму, премію дали за пильність, а математичка отримала сувору догану з попередженням, хоча й кричала, що це все підстроїли, що кип’ятильника у неї зроду в класі не було. Хто їй повірить, якщо Гриша і кип’ятильника обгорілого знайшов, і чашку, яку їй діти на Восьме березня подарували.

Оленка хотіла залишити подрузі свій малюнок голови грецької статуї, повісити прямо над ліжком.

— Якщо будеш дивитися на вродливе обличчя, тоді й дитина народиться гарною.

Яга чомусь засміялася, замахала руками.

— Не треба, Лєночко! Краще пейзаж який-небудь або натюрморт.

Оленка трохи образилася — їй самій дуже подобалася голова молодого грека, якою Яга знехтувала, навіть жаль було віддавати, та все-таки принесла натомість яскравий натюрморт, де були намальовані чудові голчасті айстри у відрі.

Якось заявилися навіть фізик із Гришею. Яга почувалася ніяково через свій великий живіт, через допитливі погляди сусідок. Із палати їй не дозволяли виходити, вони сиділи рядочком на ліжку, розмовляли пошепки, сусідки завмерли, мов миші, відчужено дивлячись у стелю, намагаючись вловити суть розмови малолітньої незаміжньої вагітної дівчини з двома зрілими чоловіками і збагнути, хто ж із них батько дитини?

— Знову ти в історію влипла, і року не минуло після того, як із попередньої халепи вискочила.

— Видно, доля моя така. Дякую, Гришуню, за підтримку. Мені Лєна розповіла про математичку.

— Нема за що, — посміхнувся Гриша. — Дістала вона мене. Подавай їй Валеру на блюдечку з блакитною каймою. Я, каже, директору на вас поскаржуся, що випиваєте на роботі, якщо не влаштуєш нам побачення. Коли про тебе дізналася, підстерегла-таки нас, увірвалася в щитову, мов розлючена фурія. Думав, очі повидряпує. Я і влаштував зразково-показову пожежу, а потім без свідків їй конкретно сказав — будеш, Олено, порожняк гнати, наступного разу сама згориш разом із кип’ятильником, і ніхто не врятує. Наче втихомирилася.

— Твоєму здоров’ю нічого не загрожує? — Фізик виглядав стомленим, постарілим. Скроні геть побіліли.

— Не хвилюйтеся, Валерію Володимировичу, зі мною все гаразд.

— У школу більше ходити не треба. Раптом від зайвих хвилювань знову щось станеться. Я вже говорив із директором, буде тобі атестат. З усними предметами взагалі просто, поставимо оцінки і все, твір вдома напишеш, а екзамен із математики я особисто буду приймати у вашому класі. Ця стерва нічого не зможе довести. То чого плачеш? Не переймайся.

— Ви найкращий, найдобріший, — Яга обняла його, уткнулася в шию, сповнена вдячності. Цілувала солоними від сліз губами білі скроні, стомлені очі тигра.

Фізик розчулився, Гриша закашлявся, відвернувся до вікна, сусідки задоволено зітхнули, нарешті все стало зрозумілим.

Був теплий весняний вечір, Василь не був у лікарні вже три дні, працював, закінчував дисертацію, сидів перед комп’ютером до болю в очах. Коли він зайшов у палату і побачив на місці Яги іншу жінку, думав, серце зупиниться.

— А сестра ваша ще вчора додому пішла, під розписку, — сказала одна із жінок.

— Щось із дитиною?

— Та не хвилюйтеся так, нічого страшного. Вона давно додому просилася, лікарі не відпускали, так вона розписку написала, що претензій висувати не буде, зібрала речі й пішла.

— Та чому ти так злякався? Не могла я там більше витримати, — пояснила Яга. — Вже давно все гаразд, а я лежу, ніби паралізована! Сьогодні гуляла, напевно, години три, не могла нагулятися.

— Могла б і попередити, в мене мало інфаркт не стався. Заходжу, а замість тебе якась тітка. Та не метушися ти, я сам вечерю приготую.

Він дістав продукти, поставив чайника і був невимовно радий, що вона, нарешті, вдома, посміхається, так і горнеться до плеча.

— Я так знудилася, Васильку, без тебе, ніби мені енергію перекрили!

— Можна вже вибиратися до тітки, щоб я мав більше часу поповнювати твою енергію?

Яга подумала, помовчала, пригорнулася міцніше.

— Давай почекаємо ще з тиждень, доки я не прийду до тями після лікарні, не увійду в нормальний ритм життя, переконаюся, що все гаразд. А вже потім скажемо професорці.

Василь підняв її обережно, помітно обважнілу, закружляв кімнатою.

— Нарешті! Може, й до загсу сходимо?

— Що це за наречена з животом? От коли стану знову стрункою, тоді й поговоримо, — відбулася жартами Яга.

Однак минув тиждень, другий, третій, а вона так і не спромоглася піти до квартири на Виноградній вулиці. І вже не горнулася більше до Василя, зустрічала холодно, дедалі більше замикаючись у собі. Останні місяці вагітності були особливо тяжкими, деформували не тільки тіло, а й психіку. Яга знову стала злою, життя посіріло, їй усе не подобалося, дратувало, а найбільше — вона сама. Під кінець дня стомлювався хребет, боліла спина, доводилося спати на підлозі. Живіт виріс до жахливих розмірів, на нього ніщо не налазило, куплені минулого літа речі німим докором лежали в шафі. Яга ходила в Сониних старих сукнях, перестала посміхатися, не зважувалася дивитися на себе в дзеркало, не хотіла, щоб її, таку безформну, незграбну, одягнену з чужого плеча, хто-небудь бачив, навіть Василь, особливо Василь — головний винуватець катастрофи. Нехай не радіє, що вона тепер нікому не подобається, нікому не потрібна, окрім нього! Прогулювалася Яга тепер тільки сама — коли люди бачать вагітну жінку, то завжди думають, що чоловік, який іде поруч, — то і є її чоловік. Вона не бажала витримувати сотні, тисячі поглядів, часом зацікавлених, та переважно байдужих, побіжних, які незмінно залишали на ній тавро «дружина Василя». А йому тільки цього й треба! Побільше ситуацій, які наштовхували б її на думку про необхідність заміжжя. Яга не хотіла виходити заміж із примусу, чіплялася за свободу, що вислизала з рук, опиралася як могла натиску залежності від Василя, що посилювався з кожним днем. Сама прибирала, прала, нахилившись над ванною, ледве втримуючи рівновагу, зціплюючи зуби від болю в спині. З першими променями сонця ішла блукати безлюдними вулицями, скверами, була одним із найперших покупців на базарі. А коли місто наповнювалося людьми і метушнею, вже сиділа біля вікна в чистенькій затишній кімнаті, дивилася на крони дерев, читала або плела свої серветки, яким, здавалося, не було ліку, в такий спосіб заспокоюючи свої напружені нерви.

Скільки сил вона змарнувала, скільки болю витерпіла, щоб стати нормальною, можна навіть сказати, вродливою, і все зійшло нанівець! Щастя, заслужене, створене власними руками, мов Сізіфів камінь, знову скотилося до підніжжя гори. Дитина тягнула з неї останні соки, змушувала весь час їсти, набирати зайвої ваги, пити літрами, билася в животі, хазяйнувала там, як хотіла. Оленка приходила дедалі рідше, дивилася на подругу з ледь прихованим жахом, радіючи, що виявилася розумнішою свого часу. Яга була близькою до паніки. Колишні зухвалі плани щодо завоювання квартири на Виноградній вулиці залишилися в минулому, стара професорка здавалася зараз такою далекою, такою чужою. Неможливо було навіть уявити собі, щоб догоджати їй, упадати коло неї, вдень і вночі витирати пилюку лише за милість жити в цій проклятій квартирі! Ні, Язі вже не потрібна ні квартира, ні її старовинні речі, нічого. Та найбільше їй була непотрібна дитина, як вона сама колись була непотрібна своїй матері. Тепер вона мріяла лише про одне — знову відчути себе вільною! Вільною від живота, від Василя, відповідальності за дитину, щоб можна було знову втекти до лісу, злитися з деревами, стати непомітною і байдужою до людей, як і раніше.

Якось, сидячи за в’язанням, вона раптом уявила собі, як прокрадається вночі до чужого під’їзду, залишає на сходах сірий згорток, іде геть, і… навіть не здригнулася при цьому! «Не обов’язково підкидати дитину, можна просто написати заяву до пологового будинку, піти і залишити її там. Нехай її Василь собі забирає, коли захоче, або якась бездітна дама, на кшталт Соні. Зрештою, можна здати дитину в Будинок немовляти, приходити до неї інколи, приносити іграшки, солодощі… І більше ніколи не вагітніти! Вчитися, хоч би тією самою фізикою займатися, бігати з Оленкою і Юрою на пляж, на дискотеку». Яга різко підвелася, походила кімнатою, відганяючи підступні, але такі привабливі думки.

Для Василя кожний візит ставав дедалі нестерпнішим. Гарна, горда, трохи дивна столична дівчинка, котру він покохав із першого погляду, перетворилася на суцільний ходячий нерв. Якщо він починав розмову на будь-яку тему, що дратувала її, Яга зачинялася у ванній або з очима, повними сліз, затикала пальцями вуха. Він давно вже зарікся казати про одруження, змушував себе бути стриманим, терплячим, кілька разів навіть спробував бути лагідним, та відповіддю були лише презирство, злі сльози, холодна ненависть. Дедалі частіше Василь замислювався над тим, що буде потім, коли з’явиться дитина? А раптом Яга не зможе або не захоче її виховувати? Він проганяв геть тривожні думки, пояснював її поведінку тим, що вона ще сама майже дитина і тому так неадекватно сприймає свій стан. «У мене неадекватна реакція на секс», — пригадав він її слова в ту ніч, коли було зачато цю дитину, причину всіх нещасть. У неї на все неадекватна реакція! Хоча він домігся того, що її реакція на секс стала просто прекрасною. Може, це і додає сил триматися, сподіватися, що й цього разу вдасться змінити ситуацію.

Василь не приходив чотири дні, захищав дисертацію, сподівався, що розлука її напоумить — марні сподівання! Яга зустріла його мовчки, як завжди, сіла на ліжку, відвернулася до вікна, не бажаючи розмовляти.

— У мене сьогодні свято, Ягідко! Отримав диплом магістра ділової адміністрації.

— Вітаю.

— Може, вип’ємо трохи шампанського з цієї нагоди?

— Ти прекрасно знаєш, що мені не можна алкоголю. Мені взагалі нічого не можна…

— Добре, не будемо. Завтра підемо до тьоті Жені, розкажемо про дитину.

— І чути про це не хочу!

— Розумієш, люба, ситуація дещо змінилася. Навчання закінчилося, я, за ідеєю, повинен подякувати їй за гостинність і повернутися додому. До себе ти мене не приймаєш. І що звелиш робити?

— Не знаю, це твої проблеми. Їдь додому.

— А як ти будеш без мене?

— Втоплюся, як Вадим, або кинуся під поїзд, як Анна Кареніна.

— Не кажи дурниць!

— Я завжди, по-твоєму, кажу дурниці. А що мені лишається робити, коли ти поїдеш?

Усе-таки він був їй потрібним! Василь був радий будь-якій дрібниці, яка свідчила про те, що він їй не байдужий.

— Тоді не відмовляйся завтра піти до тітки. До речі, вона попередила, щоб я був готовий до сюрпризу.

— Тільки її сюрпризів і не вистачало для повного щастя!

Василь не наполягав. Він зрозумів, що її зараз не можна зачіпати, гладити проти шерсті, потрібно допомагати, по змозі, виконувати свій обов’язок, не сподіваючись на вдячність, стійко зносячи її зневагу і примхи.

Тітка влаштувала розкішний обід, запросила сусідку з дочкою і навіть онукою. П’ятирічна дівчинка в ляльковому платтячку і бантами на півголови посиділа трохи з дорослими, потім закапризувала, почала бігати квартирою, скинула зі столу якусь дрібничку. Професорка вхопилася за серце.

— Зою! Я тебе благаю, забери дитину.

Цикламенова Зоя, яка вже встигла змінити колір волосся на новий модний відтінок «стигле жито», швиденько відвела своє чадо до матері, усадовила дивитися мультики під наглядом дідуся, який уже зранку трохи хильнув. Сьогодні був вирішальний момент, дратувати тьотю Женю зовсім недоречно. Зоя підсіла ближче до винуватця свята, радіючи, що тепер можна не відволікатися на дитину, а повністю зосередитись на молодому сексапільному магістрі зі статурою, як у героїв американських бойовиків, майбутньому власникові трикімнатної квартири в центрі міста.

— Друзі мої! Ось і настав той день, коли Василько отримав диплом магістра. Майже рік ми ділили навпіл біду і радість, разом пережили смерть близьких людей, твоєї мами, а моєї сестри Люсі і, хоч і пропащої людини, та все ж колишнього мого чоловіка Вадима. Я можу без перебільшення сказати, що ти, Васильку, надав моєму життю нового змісту. Присутність у домі молодого мужчини навіть мені, старій жінці, підносить настрій, хе-хе… змушує підтримувати форму, серденько битися частіше. — Професорка обвела всіх грайливим поглядом, особливо недоречним на хворобливому набряклому обличчі. — Я навіть не можу уявити, що знову залишуся сама, а тому… — вона зробила ефектну паузу, підійшла до секретера, дістала із шухляди папери. — Ось текст заповіту, в якому ти, Васю, у разі моєї смерті отримуєш на цю квартиру всі права. Окрім того, в заповіті згадано і про тебе, Галочко, мою подругу і вірну помічницю. Якщо переживеш мене, отримаєш мої особисті речі, посуд і меблі, а якщо, ти вже вибач, раніше підеш із цього світу, то твої права перейдуть до Зої. Я вже зателефонувала до нотаріальної контори, завтра о п’ятій прийде нотаріус, засвідчить все офіційно. Коштовностей у мене небагато, я їх не вносила до заповіту. Може, Василько скоро одружиться, приведе в дім хазяйку, поступливу, працьовиту, матиму що подарувати невістці…

Професорка розчулилася, зашморгала носом, як завжди, почала голосно дихати.

— Спасибі, Женюсю, за доброту. А я вже тебе не залишу, і готувати буду, і прибирати, доки ноги носять. Дочка допоможе, і не треба тобі витрачати гроші на чужу прибиральницю, я давно казала. Пусти в дім чужу людину, так і пильнуй, щоб чого не сталося, — жваво заторохтіла сусідка. — А Василь хлопець чудовий! Може, роздивиться гарненько довкола та й побачить мою Зойку. І красуня, і роботяща, хазяйка, яких мало, і дитина вже велика, не треба пелюшки прати та горшки виносити. Оце сидять вони рядочком за столом, наче молодий і молода, не намилуєшся!

— Мамо, облиш! — Зоя з удаваним збентеженням опустила очі, притискаючись щільно обтягнутим лосинами стегном до Василевого коліна.

Професорка підняла келиха.

— Давайте вип’ємо за це. Я Зою з пелюшок знаю, хороша дівчина, хоч і не поталанило з першим шлюбом… Тому проти тебе, дитино, нічого не маю. Але мій Василь — орел! Бувало, не кожну ніч і додому залітав, примушував тітку нервуватися, навіть ревнувати, по-материнськи, звісно. Так що крила йому підрізати не будемо, кого захоче, того і обере. Йому поспішати нікуди, молодий ще.

По напруженій мовчанці за столом Василь зрозумів, що чекають його слова. Він підвівся, долив дамам вина, собі — горілочки, розправив плечі, помовчав, вкотре зважуючи, сказати про Ягу зараз чи вибрати зручніший час. Щось підказувало йому, що момент істини ще не настав.

— Спасибі, тьотю Женю. Я так зрозумів, що ви пропонуєте мені залишитися назавжди?

Тітка закивала головою, посміхаючись.

— Авжеж, любий! Забудь про Кіровоград, можеш спокійнісінько собі влаштовуватися на роботу в Києві. Дипломовані магістри на дорозі не валяються, тим більше зі столичною пропискою. Хоч би й на нашій кафедрі тебе з руками відірвуть.

— Що ж! Після смерті мами в Кіровограді мене ніщо не тримає. І дружину приведу таку, яка вам сподобається, впевнений у цьому. Можливо, навіть раніше, ніж ви гадаєте.

Зоя переглянулася з матір'ю. Що криється за його словами? Можна зрозуміти і так і сяк. Василь не став нікому нічого пояснювати, пішов, пославшись на справи, залишивши жіноче товариство робити припущення.

Яга сиділа перед дзеркалом, утупившись туманним поглядом у своє відображення, чекала на Василя. Сьогодні, вперше за багато днів, їй захотілося, щоб він прийшов. Його кроки сходами вона, мов кішка, розпізнавала задовго до того, як у дверях клацав замок. Василь мав тепер свого власного ключа, щоб не турбувати, якщо вона не в настрої. Бувало, прийде, приготує вечерю, почитає вголос газету, і піде собі геть, а вона так і не промовить жодного слова, уткнувшись у подушку, або, мов той робот, вив'язуючи свої серветки. «Краще б дитині щось сплела», — думав Василь зі щемом у серці.

Нарешті двері відчинилися. Яга почула звичне: «Привіт, Ягідко!», знайомі звуки, якими завжди супроводжувався його прихід: ось він знімає взуття, шумить вода в крані, стукають дверцята холодильника, скрегоче відсунутий стілець, шарудить газета.

— Хазяйка відмовила мені від квартири, — сказала вона, не відводячи погляду від дзеркала.

— Що ти сказала? — Василь відклав газету, підійшов, став позаду. Яга підняла очі на його відображення, вкотре подумала із заздрістю: «Який він квітучий, стрункий, енергійний, а я? Незграбна товста потвора».

— Хазяйка взяла у мене гроші всього за один місяць, доки не народиться дитина. Сказала, що не здає квартиру жінкам із дітьми.

Василь обійшов її, присів навпочіпки, глянув знизу вгору.

— От і добре, якраз вчасно. Тітка сьогодні остаточно запропонувала мені перебиратися до неї назавжди, погоджується прийняти разом із дружиною. Тож можемо збирати речі і хоч зараз переїжджати.

У глибоких темних очах спалахнув слабкий вогник зацікавленості. Василь боявся перевести подих, очікуючи на відповідь.

— Ти сказав їй про мене?

— Не зовсім. Сказав, що приведу дружину і впевнений, що їй сподобається. Вона ж нахвалитися тобою не могла, пам’ятаєш?

Вогник в очах майже зовсім згас. Вона зітхнула, поклала свою холодну ручку в його долоні, промовила жалісливо:

— Коли це було! Вона вже про мене й забула з тих пір.

Василь зігрівав її ручку губами, посмілішав, обняв, поцілував пахуче волосся.

— Не переймайся, все буде гаразд. Тобі ж подобалася ця квартира, старовинний посуд, буфет на кухні? Все це буде до твоїх послуг, коли ми одружимося.

Яга насупилася, подумала, потім усміхнулася. Від посмішки обличчя зробилося, як колись, милим, ніжним.

— Та добре, підемо, якщо ти так хочеш. А коли?

— Завтра, прямо зранку.

Тієї ночі вони спали разом. Точніше, спала вона. Василь склепив очі лише під ранок, насолоджуючись напівзабутою близькістю її тіла, яке дуже змінилося, відчуваючи рукою, як вовтузиться в животі дитина, як налилися маленькі півкулі грудей, думаючи про майбутнє життя втрьох.

— Зачекай, я зайду перший. Треба її все-таки підготувати, — сказав Василь, коли вони вранці увійшли за обвішані замками й ланцюжками знайомі двері. Яга тупцяла з ноги на ногу, озираючись на знайомі предмети в коридорі, хвилюючись, ніби перед іспитом. Василь повернувся по неї, завів до кімнати.

— Ось моя дружина, ви її дуже добре знаєте, тьотю Женю.

Тітка ще не вимовила ні звуку, лише хапала ротом повітря, а Яга вже зрозуміла, що станеться зараз, і інстинктивно прикрила руками живіт. Із налитих кров’ю старечих очей шугнуло полум’я ненависті й тут-таки згасло, не досягнувши цілі. На якусь мить перед Ягою виникла постать дівчини із сірими очима, яка прийняла на себе, як і багато років тому, гнів розлюченої сестри. «Спасибі, Люсю!» — подумки подякувала Яга, міцніше стискаючи Василеву руку.

— Паскуда! — прорвався нарешті зі свистом сповнений ненависті голос. — Підступна тварюка! Пригріла змію на власних грудях.

Всередині у професорки все клекотіло, в голові вибухали, лускалися чи то судини, чи нерви, стираючи роки, переплутуючи обличчя. Хто це дівчисько з животом, немов кавун? Сестра-зрадниця чи хатня робітниця, яка приходила кілька місяців тому витирати пилюку? Поруч чоловік, Степан, грає жовнами, дивиться вовком. Тільки чомусь зовсім молодий. Ні, це не Степан, а Василько, небіж. Чи Степан?

— Стара маразматичка, — сказав чоловік.

— Геть! — закричала професорка з останніх сил. — Геть із мого дому!

Степан розвернувся, закриваючи собою Люсю. Професорка захрипіла, заплющила на мить очі, а коли відкрила їх знову, побачила, що небіж і вагітна дівчина-хатня робітниця виходять із квартири. Професорка, задихаючись, шарпнула на себе шухляду секретера, ухопила заповіт, вибігла до передпокою.

— Я позбавляю тебе спадщини! — вже не прокричала, а каркнула, розірвала папір на дрібні клапті, хотіла жбурнути в спину, а влучила в броньовані двері, які зі скреготом і брязкотом зачинилися, відділяючи її від усього світу.

Василь посадовив Ягу на лавку в сквері коло будинку.

— Ти як, не дуже злякалася?

Яга похитала головою, не приймаючи рук від живота.

— Я відійду на хвилинку. Скажу сусідці, нехай «швидку» викликає, щоб ця психопатка не дала дуба.

— Іди. Я з Люсею побуду.

Василь глянув на неї здивовано, кивнув головою, побіг до сусіднього під’їзду.

Того ж вечора він переніс свої речі до Яги.

— Усе гаразд, викликали «швидку», сусідка заночує в неї, якщо буде потрібно. Задоволена, — ще одним конкурентом стало менше. Приймеш на якийсь час, бо подітися ніде?

— Звісно, заходь.

Дивно, але після того, як Василя позбавили спадщини, Яга вже не сердилася на нього, сприймала, як товариша по нещастю. Зараз йому ніде жити, через місяць, ні, вже через три тижні вона сама залишиться без даху над головою. Василь не докучав їй, постійно від’їздив кудись на два-три дні. Приходив стомлений, мовчазний, мився, відсипався, робив, що потрібно, по господарству, і знову йшов. Запитував:

— Ти не проти, Ягідко, якщо я відлучуся на пару деньків?

Яга була не проти, не цікавилася, куди, навіщо. Нехай собі їде, він людина вільна, як хоче, так і робить. Вона вже не була клубком нервів, якось заспокоїлася, відчуваючи, що чекати їй залишилося декілька днів. Останнього разу Василь приїхав на машині, не на лімузині, звісно, а на чистенькій синій «дев’ятці».

— Це що, твоя машина? — із цікавістю запитала Яга. — Я й не знала, що ти вмієш водити.

— Ще в армії права отримав. Продав мотоцикла, додав грошей і купив машину. То що, подобається?

— Не БМВ, звичайно.

— Тут ти маєш рацію, на БМВ поки що не тягну. Але на цій теж можна буде тебе до пологового будинку відвезти.

Ти бачиш! Думає про це, навіть машину купив. Яга з вдячністю подивилася на Василя.

— Туди і на «швидкій допомозі» можна доїхати.

— Я сам відвезу. І куплю все, що потрібно для дитини, ти не хвилюйся.

Яга і не збиралася хвилюватися, ходила спокійна, наче удав. Вона взагалі не думала про дитину, а тільки про те, що скоро звільниться від живота, зможе носити нормальний одяг, бігати, гуляти, скільки заманеться, не ховаючись від людей. А дитина? Дитина не пропаде. Вона ж не пропала!

Перейми почалися в точно визначений день, коли в темному липневому небі загорілися зірки. Вона востаннє помилася в рожевій ванній, зібрала все необхідне, Василь відвіз її до пологового будинку, ігноруючи світлофори, нервуючись більше, ніж вона сама. Через дві години, без жодного крику, Яга народила хлопчика, глянула на нього відчужено і з полегкістю поринула в довгий сон.

— Мамочко, прокидайтеся, вже час годувати, — торсав хтось її за плече. Яга знехотя розплющила очі, нянечка тицьнула їй до рук згортка. Дитина спала. Яга подивилася на крихітне личко з темними віями, провела пальцем по круглій рожевій щічці, відзначила про себе задоволено, що хлопчик симпатичний, обов’язково комусь сподобається. Умостила його зручніше коло себе і знову заснула, наче нічого й не сталося. Вона проспала наступне годування, потім ще одне. Увечері до палати прийшла ціла делегація: няня, сестра, лікар.

— Мамо, ви чому не годуєте дитину?

«Яка я їм мама? — подумала Яга. — І взагалі, яке їхнє діло? Я не вбила цю дитину, народила, виконала свій обов’язок. Жаль, що вони прийшли увечері. Вранці мене тут би вже не було».

— Він увесь час спить. Я не знаю, як його годувати.

— Аякже, спить! Репетує голодний, коли інші діти сплять, няням доводиться його догодовувати.

Яга зовсім не хотіла скандалу, не хотіла ніяких ускладнень, тому покірно дозволила медсестрі боляче м’яти і давити їй груди, вичавлюючи молоко, потім тикати пиптика до ротика дитини, яка при цьому кашляла і відверталася.

— Бачите, він сам не хоче. Треба його із пляшечки годувати.

— Нічого, захоче. Дивись, як інші матері годують, зціджуй молоко, вчися. Ти, сподіваюся, не збираєшся відмовлятися від дитини?

Вся палата, затамувавши подих, чекала на її відповідь.

— Ні, — сказала Яга. — Не збираюся.

Довелося годувати під пильним наглядом няньки. Всі інші діти їли, а її дитина плакала, відверталася, раз у раз випльовувала пиптика. Яга ладна була трусити те маля, як колись товстощоку Наталку, так воно їй набридло. Але ж має бути якась причина! Вона зцідила в склянку кілька крапель молока якогось дивного блакитнуватого кольору, спробувала його на смак — молоко було гірким! Зцідила з другої груді — ще гіркіше! У Яги запаморочилось у голові, вона віддала дитину, лягла, заплющила очі. «Бідне дитя! Чим воно завинило? Твоя мати так тебе не любить, що молоко в грудях стало гірким. Може, навіть отруйним. Не мати, а справжнісінька гадюка».

Вона прокинулась удосвіта, вийшла в коридор, спустилася сходами. Двері були замкнені. Нічого, можна вийти через вікно. У грудях закололо, на сукні з’явилися вологі плями від молока. Яга мазнула пальцем, спробувала на смак. Молоко було солодким. Нагорі відчинилися двері, почувся дитячий плач. Плакала лише одна дитина, Яга відразу впізнала, чия. Це був її син. Всі діти спали, сито плямкаючи губами у сні, тільки один хлопчик, якого нагодували гірким отруєним молоком, кричав від голоду, а мати в цей час ішла від нього геть назавжди.

— Цить ти, щеня! Верещить усю ніч, як скажене, — втомлено вилаялася няня. Бліда мов смерть, розлючена Яга тінню злетіла нагору, шкодуючи, що не взяла сюди Гришиного ножика.

— Ти як на дитину сказала?

Няня здригнулася, перехрестилася, так налякала її темноволоса фурія з палаючими як жар очима, котра виникла наче з-під землі.

— Та що я такого сказала? І не пам’ятаю вже.

— Неси сюди дитину.

— Яку?

Яга погрозливо сіпнулася вперед, няня підскочила, мов ужалена.

— Того, що плаче? Вже несу.

Яга притулила до грудей заплаканий згорточок, прихилилася до стіни. Дитина жадібно заплямкала, присмокталася гарненько, затихла. Ягу охопило блаженство, вона зняла пальцем білі краплинки зі щічки, лизнула. Молоко справді було солодким.

— Я в палату піду, — сказала Яга вже досить миролюбно. — А на дітей не можна говорити таких слів, вони ні в чому не винні.

Ягу виписали з пологового будинку через тиждень, теплим, білим від сонця липневим ранком. Зустрічати її прийшла ціла компанія: Василь, Соня з Вовчиком, Оленка з Юрою, Валерій Володимирович, Гриша, навіть Оленчина мама-завуч прийшла подивитися, що це за кавалер у Яги такий багатий, і переконатися остаточно, що це все-таки не фізик. Няня не знала, кому віддавати дитину.

— А батько хто ж буде?

Всі подивилися на Василя, Василь подивився на Ягу. Вона одним легким рухом вихопила дитину у спантеличеної няні.

— Досить і матері. І не думайте дивитися, щоб не зурочити! — Скоса глянула на заклякле від образи обличчя Василя. «Теж мені, батько! — подумала злісно. — Я навіть не знаю, куди зараз іти, чи до матері, чи відразу в Будинок маляти».

— Так із людьми не можна. — Прошепотів фізик, легенько її підштовхнувши.

Всі розступилися, Яга йшла живим коридором, притискаючи дитину до грудей, ніби летіла. Підійшла до Василя, мовчки передала йому дитину, почекала, доки він надивиться на сина, поцілує в тугеньку щічку, потім її, прямо в губи.

— Тепер можна всім подивитися, вже не зурочите.

— Дайте мені, я все-таки бабуся!

Дитину дали Соні, яка аж сяяла від задоволення, потім Яга показала її Оленці з Юрою і мамі-завучу. По черзі немовля потримали на руках древній римлянин і електрик Гриша. Засигналило авто. Всі обернулися. Розкішний світло-зелений БМВ повільно підрулював до ґанку пологового будинку.

— Прощайся Яго, поїдемо додому, — сказав Василь, беручи на руки дитину. Яга розцілувалася з усіма, ледве утримуючи в руках букети і подарунки.

— А коляска! — Вигукнула Соня. — Вовчику, вези коляску!

Німецьку коляску із синього вельвету поклали до багажника.

— Ось бачиш, — шепнула Соня. — А ти казав, що БМВ такого кольору не буває.

— Для твоєї дочки немає нічого неможливого, — всміхнувся Вовчик.

Яга, мов англійська королева, помахала рукою з вікна. Машина, тихо шерхаючи шинами, з місця набрала швидкість і за якихось десять хвилин зупинилася біля знайомого будинку.

— Ти вмовив хазяйку продовжити оренду?

— Ні, вибач, люба, але нам треба пересідати. Спасибі, Льоню. Вітання шефові.

Водій нахилив у відповідь бичачу шию, почекав, доки перевантажать усі речі, і зник у гуркітливій валці автомобілів. Василь переклав подарунки в синю «дев’ятку». Яга із сином влаштувалася на задньому сидінні, не думаючи ні про що, доки машина пробивалася запрудженими транспортом вулицями, виїхала за місто, помчала обсадженою деревами трасою. Мабуть, Василь знає, куди їде. Було навіть приємно почуватися безпомічною, покірною — відірваною від дерева гілкою, яку несе стрімка течія.

— Дякую, Василю, за червоні вітрила кольору «валюти».

— Що?

— Спасибі, кажу, що забрав мене на такій машині, про яку тільки мріяти можна. Оленка і мама моя з Вовчиком, та геть усі, були просто шоковані.

— Це друга мого машина. Я йому трохи з дисертацією допоміг.

— Хороший у тебе друг.

— Так. Фірма своя, доволі успішна. Працювати разом пропонує.

— Чому ж ти не згодився?

— Поки що не можу. Далі побачимо.

— А куди ми їдемо?

— Додому.

Більше Яга ні про що не запитувала, просто відпочивала душею, милуючись пейзажами, годувала дитину, дрімала. Однаково подітися нікуди, хоч у машині живи.

Василь поглядав на неї в дзеркальце, стишував хід перед вибоїнами, щоб не потривожити. Коли тиждень тому він прийшов до пологового будинку, щоб дізнатися, як вона, його попросили зайти до завідувачки відділення.

— Як я розумію, ви батько дитини?

— Так.

— Ядвіґа її не годує.

— Чому? Молока немає?

— Молоко якраз є. Але поводиться вона так, ніби не збирається її забирати.

— Я сам тоді заберу.

— Приємно чути, папашо, тільки у вас шлюб не зареєстрований. Вам доведеться пройти через цілий ряд формальностей.

— Пройду, коли треба. У неї що, неадекватна реакція на материнство?

Завідувачка посміхнулася.

— Схоже на те. Таке трапляється у дуже молодих матерів. Та ми не втрачаємо надії.

Він теж не втрачав надії. Поки що все було добре. Яга не розчулювалася до сліз над дитиною, не сюсюкала, але ставилася до неї цілком адекватно. Тільки-но дитина подавала голос, Яга негайно прикладала її до грудей і обов’язково сама злизувала кілька перших крапель.

— Боїшся, що гаряче? — Пожартував Василь.

— Боюся, що гірке, — цілком серйозно відповіла вона.

— Можна, я спробую на смак?

— Можна.

Машина звернула з траси, зупинилася біля стіжка. Яга зручно влаштувалася на розісланій ковдрі, прихилившись спиною до золотистої опори, впевненим рухом приклала дитину до грудей. Василь примостився поруч, обережно торкнувся губами пиптика, молоко саме полилося до рота.

— І справді, гіркувате.

Якби він знав, як зміниться вона на обличчі, закусить губу мало не до крові, то так не жартував би.

— Дай-но, спробую ще раз, може, здалося?

Вона дивилася на нього тривожними очима.

— Солодке наче мед.

Яга усміхнулася, заспокоєна, погладила його волосся, нахилилася, поцілувала. Василь уже й забув, коли таке було востаннє. Він поклав голову їй на коліна, лежав, дивлячись у високе небо, кусаючи соломинку. Невже на зміну тяжким часам відчайдушної боротьби з непорушною стіною нелюбові, ворожості, нервозності, якою вона себе оточила, ніби коконом, знову приходило щастя?

Яга дрімала, пригортаючи до себе немовля, коли машина зупинилася. Все, далі їхати нікуди.

— Виходь, приїхали. Давай, потримаю його.

Яга вийшла з машини, роззирнулася, прикривши рукою очі від призахідного сонця. Може, це сон? Свіжоскошений луг з однаковими круглими стіжками, велике село вдалині, старий садок, до якого впритул підступав дикими деревами маленький лісок, розкинувся довкола одинокої, приземкуватої, свіжовибіленої хатинки. Яга пройшла ледь помітною в траві доріжкою, штовхнула двері, обдивилася сіни, автоматично, за дитячою пам’яттю, скинула черевики, переступила поріг кімнати, завмерла, побачивши зменшену копію своєї квартири — ті самі мереживні запони на вікні, улюблене рожеве покривало на ліжку, трюмо з акуратно розставленими парфумами, чайні троянди в простому глиняному глечику, Оленчині малюнки на вибілених стінах. Яга торкалася рукою нерівних стін, старовинної колиски з лози, грубки, радісно впізнаючи кожну дрібницю, ікону в кутку, вишитий рушник на цвяшку, так, ніби вона вже була тут колись.

— Жити поки що немає де… Ця хата ще прабабусі, вона мені її відписала.

Василь стояв у дверях із дитиною на руках, у душі його все зіщулилося в очікуванні вироку, і не повірив своїм очам, а потім і вухам, коли Яга повернулася, засяявши обличчям, сказала тремтячим голосом;

— Це мрія всього мого життя.

«Знову неадекватна реакція», — подумав він, кліпаючи очима, щоб стримати сльози.

Життя на старому хуторі налагодилося практично відразу, так, ніби й не від’їжджали звідси люди. Коли речі вже були вивантажені, розкладені, дитина солодко спала в старовинній люльці з лози, а розморена від гарячого чаю напівсонна Яга лежала в ліжку, Василь простягнувся на вузькому тапчані коло вікна і почав розповідати історію своєї сім’ї таким голосом, як колись бабуся розказувала казку про Івасика-Телесика.

— Ще до революції мій прадід із старшими братами оселилися тут, на хуторі. Хазяйство завели, будинок був великий, хлів добрий, коні. За радянської влади все зруйнували, будинок спалили, так і стояло згарище. Не знаю, як склалася доля інших братів, а прадід мій повернувся в тридцяті роки з молодою дружиною, побудував цю саму хату, і почали вони жити осібно від колгоспу… Мар’яна, прабабця моя, розумілася на хворобах, акушерстві, травах. До неї люди з усіх навколишніх сіл приходили, навіть партактив, тому й не чіпали їх, ще й допомагали. Від колгоспу тишком електрику підвели, дорогу проклали, щоб начальству їздити було зручніше. А ось бабуся моя була з іншого тіста — завзята комсомолка, соромилася матері, відразу по закінченні школи в Хмельовому поїхала до Кіровограда вчитися, вийшла заміж за чекіста, народила двох дочок. Далі ти знаєш. Тітка Женя чоловіка свого Степана і маму мою вигнала. Тут і я народився. Мама побула трохи на хуторі і поїхала до батька в Кіровоград, а мене прабабця не віддала, сама виховувала до школи. І потім щоліта забирала до себе, поки не померла, коли мені чотирнадцять років виповнилося. Будинок забили дошками, батьки приїздили десь двічі на рік, пильнували, щоб ніхто тут не оселився, але, мабуть, далеко від села, чи місце таке зачароване, бо хата так і простояла незайнятою. Це сюди я їздив останнім часом: побілив, шибки повставляв, де треба, електрику наново провів, прибрав тут трохи, меблі деякі купив, холодильник. Вибач, Ягідко, може, і не в найкращі умови тебе привіз, зате на свіже повітря — і ти поправишся скоріше, і дитині тут буде добре. Коли трапиться щось, я на колесах — за годину в Кіровограді будемо, за півдня — в Києві. А восени на роботу влаштуюся, квартиру зніму і перевезу вас у місто. Ти вже спиш?

Василь підійшов до ліжка, поправив ковдру, став на коліна, вдивляючись у спокійне обличчя заснулої так, ніби вона теж була його дитиною, важкою, але щиро коханою. Він знав, що не покине її ніколи, до самої смерті, приймаючи муки, зносячи образи — остаточно він зрозумів це сьогодні, коли вона торкнулася рукою, ніби погладила, куща бузку коло ґанку, як це завжди робила стара Мар’яна, коли одним рухом скинула взуття біля порогу, розправила рушника на іконі, поміняла місцями виткані доріжки так, ніби знала, як вони лежали раніше, коли промовила несподівані слова, що так солодко відлунили в серці. Навіть якщо вона не любитиме дитину, він зрозуміє і не осудить, буде сам любити сина за двох. Василь не насмілився лягти поруч, так і заснув на вузькому тапчані біля вікна, а коли прокинувся, довго дивився крізь напівопущені вії, як юна красуня з розпущеним волоссям годує його крихітного сина.

Так нарізно вони й спали наступні два тижні. Василь підводився вночі до дитини, змінював пелюшки, заколисував. Де він тільки знаходив ці недоладні слівця, чукикаючи дитину, як колись у Жданівці сюсюкали з маленькою товстощокою Наталкою? Яга не знаходила таких слів, вона сумлінно, на перший вимогливий крик, мовчки годувала сина, пильнувала, щоб він не мерз, був сухим, із задоволенням спостерігала, як добре він смокче або спить, мов янголятко. Але геть не могла терпіти, коли дитина починала плакати, будучи сухою і нагодованою — нервово тицяла їй «пустушку», ладна була віддати її, куди завгодно, торсати, хльоскати по щоках, обливати холодною водою, аби лише не чути заливчастого плачу. На допомогу відразу ж приходив Василь, брав сина на руки, ходив колами двором, заколисував, умовляючи, а Яга тікала на луг. Годинами блукала околицями, насолоджуючись свободою, спокоєм, тихою мелодією звуків природи, рвала трави, блаженно вдихаючи пахощі рослин. Їй ніколи не було сумно на залитому сонцем лузі, під величезним блакитним шатром неба. Вона почувалася тут як удома, за спиною невидимими вартовими, добрими вчителями йшли дві жінки, баба Мар’яна і баба Оля.

Поверталася заспокоєною, утихомиреною, відносила трави до вкритої старою черепицею повітки, частину залишала сушитися, решту забирала до хати, запарювала коричневу череду, жовту ромашку, щоб купати дитину, додавала трохи чебрецю або дикої м’яти для запаху. Яга любила прати пелюшки прямо у дворі, на дощаному столі під старим горіхом, у нагрітій сонцем, розставленій з самого ранку у відрах і мисках воді з криниці, розвішувати їх по всьому дворищу різнокольоровими вітрилами, вже за пару годин знімати сухими, із пахощами свіжого вітру, сліпучо-чистими від сонячних променів. Василь щодня їздив у село по молоко, привозив свіжий хліб, яйця, масло, в погребі зберігалися запаси овочів, яблук, картопля, ціла батарея банок із соліннями й варенням, зробленими ще Люсею, в повітці стояло повне відро меду, мішечки з горіхами, крупами, борошном, насінням.

Дивно, але Ягу чомусь вабило до себе кладовище, яке виднілося удалині. Василь не те що боявся, просто не любив там бувати, як і більшість молодих здорових людей, але Яга просилася на кладовище вже третій день, і він погодився. Дорога була недалека, хвилин десять на машині через пожовклий наприкінці літа луг, по краю вологої, порослої ожиною балки до самої околиці села.

— Давненько я тут не був, навіть не пам’ятаю вже, де могила. Ти не ходи зі мною, сядь поки що з дитям, відпочинь.

Яга присіла на лавку біля чиєїсь могилки, пригадала, як ходила до баби Олі, викладала на земляному горбочку гарний орнамент із квітів, як дивно спливав час, ніколи не можна було визначити, був ти там годину чи кілька хвилин.

— Не можу знайти, не пам’ятаю, — прикро вражений Василь сів поруч. — Останнього разу був тут хлопчаком.

— А хто-небудь ходив сюди?

— Мама приїздила, та це було ще до того, як сестра заміж вийшла. Років зо два тут точно нікого не було.

— Я сама пошукаю. Прізвище тільки скажи.

— Пам’ятаю, що Мар’яною кликали, а прізвища не знаю. Вона мені прабабою доводилася по материнській лінії, в них у роду були самі лише дівчата, кожна виходила заміж і змінювала прізвище.

Яга пішла кладовищем приблизно в той бік, куди ходила в Жданівці до баби Олі, в дальній правий куток. Там він і був, порослий травою горбочок із хрестом, що вріс у землю. Сонце стояло в зеніті, яскраво освітлювало табличку з напівстертим написом, де не видно вже було ні дати, ні прізвища, лише ім’я — Мар’яна.

— Здорова була, Мар’яно. Спасибі тобі за будинок, за науку, — Яга тричі вклонилася, кожного разу нахиляючись усе нижче, опустилася на коліна, поклала перед хрестом букетик польових квітів, прислухалася, ніби чекаючи відповіді. — Я з проханням прийшла. Не знаю, правильно роблю чи порушую заборону, але залишаю тобі цю жінку, ти знаєш, звісно, хто така. — Вона витягла з кишені маленьку фотографію для документів, яку знайшла колись на підлозі під час прибирання на Виноградній, поклала до кишені й забула віддати. Подивилася ще раз на повне обличчя, примружені очі, пригадавши всі свої образи, застромила фотографію в щілину між перекладинами хреста. — Несправедлива вона до правнука твого, і до сина його несправедлива. Допоможи їм, якщо можеш. Нехай кожен отримає те, на що заслуговує.

Яга знову тричі вклонилася і пішла до Василя з легким серцем, як людина, що виконала свій обов’язок.

— Ходімо додому, Василю, знайшла я твою бабцю. Буде час, табличку нову зроби, стара вже геть стерлася.

— Як же тобі вдалося так швидко знайти?

— Я прийшла подякувати за будинок, от мене Бог і вивів на місце.

— Дивна ти, Ягідко. Часом дивлюся на тебе і починаю побоюватися. Немов і справді є в тобі якась особлива сила.

— Може, і є. Тільки я й сама її не знаю, а навчити, розказати нікому. Іду наосліп, досвіду набираюся.

— І Бога часто згадувати почала. Ти хоч хрещена?

— Ні. Тоді не заведено було.

— Знаю. Мене теж бабця, ця сама Мар’яна, мало не потайки охрестила. Час уже нам синові ім’я давати, як ти думаєш?

— Аякже. Ти як хочеш його назвати?

— Може, Степаном, на честь батька?

— А він любив тебе, батько твій?

— Він матір любив, сестру балував. У мене з ним були складні стосунки, кілька разів навіть із дому втікав.

— Ось бачиш! Не треба так називати, щоб стосунки із сином були добрі.

— Чудна ти, хіба це від імені залежить?

— Від імені багато що залежить.

— Ну гаразд. А ти як пропонуєш?

— Валерій.

Василь помовчав, подумав.

— Здається, так фізика твого звуть.

Ото підозріливий! Яга навіть усміхнулася, миттю придумавши відповідь.

— То й що! Він, до речі, дуже добра людина, як ти, сподіваюся, завважив. Валерієм мого батька звали.

— Знову обманюєш, я ж бачив твій паспорт.

— У мене батько не рідний, мама недавно призналася.

Машину шарпнуло. Це Василь від несподіванки натиснув на гальма.

— Вибач. А рідний що, покинув вас?

— Він і не бачив мене. Загинув, коли мама була вагітна. Я не наполягаю, ти подумай.

Василь думав довго, до самого вечора. Коли Яга сіла годувати дитину перед сном, сказав:

— Валерій Васильович, звучить нібито непогано. Добре, нехай буде Валерка.

— Спасибі, Васильку.

Яга поклала сонну дитину в колиску, погасила світло, лягла сама. Вже кілька ночей вона важко засинала, довго крутилася в холодному ліжку. Страшенно хотілося, щоб поруч був Василь, теплий, сильний, ніжний, проте вона не кликала його ні словом, ні поглядом. Бачила, як він мучиться, але так і не покликала, щоб не терзався ще сильніше потім, коли вона піде. Нехай Василь сам вирішує, що робити зі своїм сином, а їй пора починати нове життя, вільне від дітей, від чоловіків, від страху завагітніти знову. Дитині вже другий місяць, вона поправилася, росте на очах, мов рожеве молочне порося, робиться такою гарненькою. Треба скоріше зважуватися, поки ще є сили піти, поки остаточно не засмоктало її болото сімейних та материнських обов’язків, поки не перетворилася на квочку, що клопочеться над своїм гніздом. Яга стиснула скроні, які аж тріщали від безлічі думок. Думки наповзали одна на одну, плутані, суперечливі, нестерпні. Особливо одна, що перейшла їй у спадок від жінки, яка сімнадцять років тому залишила свою дитину на кам’яних сходах чужого під’їзду.

Яга встала, прислухалася. Василь спав. Вона одяглася, вийшла в сіни, зцідила з обох грудей молоко, поставила його в холодильник, сіла писати записку при слабкому передсвітанковому світлі.

«Василю, я пішла. Знаю, що роблю дуже погано, та інакше не можу. Ти його любиш, з тобою він не пропаде. Не шукай мене, пробач, якщо зможеш. Ти — найкращий з усіх, кого я коли-небудь знала».

Усе. Тепер треба взяти сховану в кущах іще вдень сумку, тихенько вийти за двір, піти на трасу, зупинити першу-ліпшу машину в напрямку Києва і загубитися у великому місті. Гроші на перший випадок були, чотириста доларів, що залишилися з минулого літа, пам’ять про красунчика Грека.

Яга вже підходила до хвіртки, коли почула плач дитини. Якусь хвилинку постояла, вагаючись, метнулася назад. Треба його заспокоїти, нехай поїсть, засне, не будить Василя хоча б пару годин, щоб устигнути дійти до траси і сісти в машину. Василь уже вставав до дитини, але побачив, що над колискою схилилася Яга, не помітив спросоння, що лише п’ята ранку, а вона вже вдягнена, і знову провалився в міцний передранковий сон.

— Тихіше, маленький, тихіше, — шепотіла Яга, і тут згадала у відчаї, що груди її порожні, поцілувала дитину в лобик і обмерла, відчувши, який він гарячий. Дитя навіть і плакало слабенько, жалісно. Яга розштовхала Василя, звеліла гріти воду, сама випила дві склянки чаю з молоком і медом, щоб скоріше прибуло молоко, напоїла дитину водичкою, змішаною зі слабким підсолодженим настоєм звіробою і ромашки. Через півгодини, коли дитина була викупана в травах, загорнута в усе чисте, дала їй груди, вже наповнені, тугі. Та він не хотів їсти, посмоктав трохи і знову спроквола заплакав, жалібно зморщивши личко.

— Якщо треба до лікаря, я вас відвезу, — сказав Василь.

— Почекаємо ще трохи, раптом минеться? Тим більше, сьогодні неділя, тільки «швидка допомога» працює.

— Значить, привезу «швидку допомогу».

Яга мовчала, вона не знала, що їй робити. Дитина спала, інколи кривилася у сні, сердечко під рукою билося часто-часто. Накрита білим простирадлом колиска, бліде дитяче личко, опалені губки нагадали про щось страшне, про мертву дівчинку в білій труні. Яга, мов підкошена, впала на коліна. Ні! Тільки не це! Очі самі собою звелися на ікону. Вона не знала, як треба правильно молитися, просто каялася перед Богом у своїх гріхах, просила зглянутися над її дитиною, натомість пропонувала своє життя. За вікном заревів мотор, Яга залишилася один на один із примарою смерті, що стояла в головах білої колиски. Вона постелила в колиску яскраву баєву пелюшку з малюнком, схожим на суничну галявинку, взяла свого хлопчика на руки, пригорнула до грудей, носила його кімнатою, подвір’ям, знову кімнатою, розказувала про те, яким він буде, коли виросте, як вона навчить його розпізнавати трави, радіти весняному сонечку, літньому дощику, запахові осіннього листячка, блакитним іскоркам на снігу. Багато слів знайшла сьогодні Яга для свого сина, а коли, втомившись ходити, присіла біля дзеркала, побачила там молоденьку жінку, яка ніжно пригортала до себе немовля, з величезними печальними очима на блідому обличчі, такими самими, як на іконі Пресвятої Діви в монастирі.

«Покорися, так хоче Бог», пригадала вона слова, які докорінно змінили її життя, і ще одна проста фраза закрутилася в голові: «Треба ставитися до людей так, як ти хочеш, щоб ставилися до тебе». «Я вчора побажала зла старій професорці, сьогодні хотіла заподіяти зло своїй дитині, завдати смертельної рани її батькові. Я сама в усьому винна».

Почулися голоси, зайшов Василь, якийсь чоловік у білому халаті. Яга не хотіла віддавати дитину, вчепилася в неї мертвою хваткою. Василь силоміць вивів її за двері, а коли вона рвонулася, забилася в його руках, почувши дитячий плач, притиснув її до себе, позбавляючи можливості рухатися, заспокоюючи, вмовляючи, цілуючи в гірко-солоні від сліз очі.

— Чого ви так тіпаєтеся, мамочко! — Сказав лікар, виходячи із дверей, коли Яга мало не збила його з ніг, метнувшись до дитини. — Поки що нічого страшного я не бачу. Температура, звісно є, але шкіра чиста, легені в нормі, живіт спокійний. Ось вам мікстура, давайте по чайній ложці перед кожним годуванням. А завтра не зайве було б до міста з’їздити, зробити аналізи, проконсультуватися — може, це якась інфекція. Сподіваюся, ви груддю годуєте?

— Груддю, — поспішив запевнити Василь.

— От і далі годуйти. Добре їжте, не переймайтеся, тоді й дитина буде здоровою і спокійною. Материнське молоко — то і є найкращі ліки.

Василь відвіз лікаря, а коли повернувся, Яга все ще сиділа із сином на руках, колисала його, щось тихенько наспівувала.

— Іди поїж. Чула, що сказав лікар?

Яга чула і зрозуміла по-своєму. Передавши дитину Василю з рук у руки і заборонивши класти її в колиску, вона випила чарку горіхової настоянки, півсклянки трав’яного відвару, велику ложку мікстури, добре поїла, забрала у Василя дитину і стала чекати, коли до грудей прибуде «цілюще» молоко. Звісно, цілющим воно стане вранці, після того, як вона зробить те, що повинна зробити.

Прокинувшись уночі, ніби від поштовху, Яга передовсім підійшла до колиски, торкнулася губами лобика — він був теплий, вологий, але вже не такий гарячий, як учора. Треба було поспішати, поки в домі було тихо, поки не прокинувся Василь. Вона прослизнула за хвіртку, швидко попростувала дорогою, що вела до кладовища, дивуючись, як перемінилося все навкруги в таємничому місячному світлі. Перші серпневі ночі були прохолодними, ноги змокли в нічній росі, коли вона пробиралася краєм балки, плутаючись у колючій ожині. Кладовище зустріло зловісним шарудінням, на якусь мить Яга завагалася, вдивляючись у темні силуети хрестів. Ні, вона не злякалася, просто подумала, чи не почекати до світанку, щоб скоріше знайти потрібну могилу.

«Не чіпайте мене, я прийшла не до вас. Спочивайте в мирі», — шепотіла вона душам померлих, пробираючись серед могил, відводячи рукою гілки дерев, спотикаючись об коріння, здригаючись від шарудіння і криків потривожених птахів. Ось він, зарослий травою ледь помітний горбик із хрестом, що вріс у землю. Яга простягла руку, дістала із хреста фотографію професорки. «Пробачте, Євгеніє Іванівно. Живіть, скільки вам на роду написано, розпоряджайтеся своїм майном. Пробач і ти, бабо Мар’яно. Я не буду робити нічого на зло людям, обіцяю». Щось зашаруділо зовсім поряд, метнулося до ніг. Яга одним рухом вихопила Гришин ножик, лезо вилетіло з тріском, але не встигло устромитися в темну тінь. Яга вчасно відчула знайомий з дитинства запах собаки, шерехатий язик облизав руки.

— Воркута?! Не може бути!

Це справді була Воркута, в сірому передсвітанковому сутінку вже можна було розгледіти чорну спину, вовчі очі. Тільки ця Воркута була дуже маленькою, цуценям, яке подружньому махало хвостом. Яга засміялася, поплескала по жорсткому загривку, крикнула весело:

— Дякую за подарунок, бабо Олю! І тобі спасибі, бабо Мар’яно!

Василь остовпіло стояв біля хвіртки з дитиною на руках і дивився на маленьку постать, яка бігла через луг у променях сонця, що сходило. Навколо неї, дзвінко гавкаючи, гасало чорне цуценя. Яга раз у раз зупинялася, за звичкою зриваючи трави, дражнила цуцика, кружляла, розкинувши руки і сміючись прямо в небо. Нарешті добігла, збуджена, з брудними подряпаними ногами, поцілувала дитину — лобик уже був не гарячим, очки ясними, синочок глянув на неї і всміхнувся.

— Васильку, він впізнав мене, він мені посміхнувся! Зараз, я тільки вмиюся і погодую його.

— Ти де була? Я мало не збожеволів! Прокинувся, а тебе ніде немає.

— Я молоко нагулювала в лузі, мов корова. Тепер воно в мене найцілющіше!

Яга засміялася і побігла митися. Василь не знав, що й подумати. Кілька хвилин тому він помітив під столом зім’ятий аркуш паперу, підняв, прочитав слова, написані сягнистим почерком, від яких і папір, і весь білий світ навколо вмить почорніли. Він зіжмакав записку, кинув у пічку, дерев’яними від хвилювання руками сповив дитину, вийшов у двір, щоб переконатися ще раз, а раптом вона все-таки не поїхала, просто чогось рано-вранці пішла на луг, і справді побачив, як вона біжить у вранішніх променях сонця додому. За годину Яга вже сиділа на ґанку, злегка погойдуючи нагодовану дитину, рум’яну, здорову, біля її ніг лежало сите, як ніколи, цуценя. Молода хазяйка не пошкодувала їжі.

— Де ти собаку відкопала? На вигляд справжня породиста вівчарка.

— Не знаю, сама прибилася.

— Хочеш залишити?

— Звісно, хочу! Вона така гарненька, розумна. Я вже й ім’я їй придумала — Воркута.

Василь здивовано потер щоку.

— Ім’я якесь дивне. Та добре, Воркута, то й Воркута. Нехай живе, будинок охороняє. Ти йди, поспи, а я траву покошу, поки роса.

Василь пішов до повітки по косу, Яга поклала спати сина, сама прилягла на ліжко, але сон не йшов, кров іще вирувала в жилах молодою радісною енергією. Вона підійшла до дзеркала, розчесала волосся, бризнула на нього парфумів, глянула в свої очі, зовсім не схожі зараз на скорботні очі Богоматері.

Ж-ж-жик! Ж-ж-жик! Коса акуратно зрізала траву, що лягала до ніг рівними зеленими покосами. Яга дивилася на широку спину, напружені руки, запаморочливо гарні. Хто ще міг би зробити її такою щасливою, подарувати чарівний будиночок у лугах, радість материнства, повернути втрачене відчуття гармонії зі світом — тільки одна людина на світі. Вона була впевнена, що він ніколи не покине, не зрадить ні її, ні сина.

— Васильку, я люблю тебе, — сказала вона стиха, поклавши руку на бронзове від засмаги плече. Василь кинув косу, обернувся, не вірячи собі: може, вчулося? Яга стояла боса на свіжоскошеній траві, сліпучо гарна, і посміхалася.

— Я люблю тебе! І заміж піду, якщо ти ще не передумав.

Василь задумливо глянув у далечінь, справляючись із першою хвилею щастя, від якого мало не спинилося серце. Потім зробив те, про що мріяв довгими місяцями — дуже ніжно, міцно поцілував Ягу в солодкі м’які губи, відхилився, щоб краще бачити її обличчя, попросив:

— Повтори.

— Я люблю тебе, — повторила Яга, вже задихаючись у його обіймах, падаючи в духмяну траву, вмираючи від щастя, яке дарували його руки.

— Повтори, — просив він.

— Я люблю тебе, — встигла прошепотіти Яга, перш ніж горло стислося від блаженного стогону. — Я люблю тебе, — повторювала вона знову і знову, багато днів поспіль, а він ніяк не міг повірити, не міг натішитися ніжним тілом, бурштиновою глибиною очей, в яких довірливим теплим світлом віддано і чесно сяяло кохання…