Розділ 3

— І ти справді зможеш тут жити зовсім одна?

— А що тут особливого? Тільки прошу тебе, Лєно, щоб ніхто в школі не довідався, навіть мамі не кажи.

— Клянуся, від мене ніхто нічого не дізнається! А можна у ванну заглянути?

— Будь ласка! — Яга відкрила двері до ванної кімнати, що сяяла біло-рожевими кахлями. Саме через цей новенький блискучий куточок вона й зупинила свій вибір на неоковирній однокімнатній квартирі у завулку над Хрещатиком. Свого часу приміщення було частиною однієї великої квартири. Про це свідчило старовинне ліплення на стелі, яке продовжувалося кудись за стіну. Кімната була неправильної форми, з круглим еркером, крихітною кухнею в глибокій ніші і величезним, майже на всю кімнату, ліжком.

— А навіщо тобі таке велике ліжко?

— Та хіба ж я її вибирала! Квартира здається разом з меблями, ціна підходяща. І тепер усе це на три місяці моє!

Яга стрибнула на ліжко, погойдалася на ньому. Оленка вискнула від захоплення і теж гепнулася на ліжко.

— Ягусю, як добре! Ну, чому, чому в тебе все виходить, усе, що заманеться?!

— Так-таки все… Знаєш, не починай цю тему. Я жила б собі з мамою спокійно, як раніше, якби не Вовчик. Хазяїном себе відчув, у домі пройти не можна через коробки та ящики, мені там взагалі місця не залишилося. Ось мама й придумала — зняти для мене квартиру, бодай на літо.

— Я це розумію теоретично, але мені так не подобається. Як це можна: виганяти рідну дочку з дому на догоду чужому дядькові? Дах над головою — це ще не все, а харчування, одяг, кишенькові гроші?

— По-перше, мене ніхто не виганяв — усе зроблено для мене і з моєї згоди, зрозуміло? По-друге, вони мені даватимуть гроші на продукти, готувати я сама можу чудово, ти ж знаєш. А, по-третє… добре, що ти лежиш, Лєнко, а то впадеш.

— То кажи, що «по-третє»?

— Я на роботу влаштувалася на канікули, за п’ятдесят баксів на місяць. Як ти гадаєш, вистачить мені на життя?

Лєнка не впала, а навпаки, підскочила як пружинка від такої сенсаційної новини.

— От кльово! А де?

— Покоївкою буду в однієї старої дами, викладачки з інституту, професорки. Вона тут недалечко живе, тому й квартиру мені шукали тут, у центрі. Вовчик цю тітку шматтям забезпечує за індивідуальним замовленням — розмір нестандартний, п’ятдесят восьмий, здається. От вона й попросила його, як довірену людину, підібрати підходящу кандидатуру. А Вовчик мене підібрав.

— Звідки ж у неї такі гроші? Моя мама завучем працює, годин набрала на півтори ставки, а грошей однаково немає.

— От порівняла інститут і школу. Грошенят у вузівських викладачів зараз вистачає. Вони хабарі беруть за вступ, за іспити, репетиторством займаються. Професорка хвора, ледве повзає, а в інститут щодня на таксі їздить. Крім того, вона самотня. Уявляєш, якби мама твоя лише на себе гроші витрачала?

— A-а… Тоді зрозуміло. І що ж тобі треба робити?

— Пилюку витирати. Тітка — астматичка, у неї пил алергію викликає. Тому треба приходити щодня і ганчірочкою вологою протирати. Всього на пару годин, неділя — вихідний.

Оленка дивилася на подругу чи то з повагою, чи з жалем. Звичайно, п’ятдесят доларів — це добрі гроші. Якщо три місяці збирати, можна багато різного шмаття накупити. Однак бути наймичкою у чужої тітки — та дзуськи!

— Чого не хочу, так це працювати. Нехай чоловік сім’ю забезпечує, а я буду ніжитися до дванадцятої в ліжку, потім — пити кавку, малювати, розважатися, взагалі, жити собі на задоволення! Хіба що випадково стану знаменитою художницею, тоді зможу жити на свої гроші.

— Звучить добре! Залишилося тільки чоловіка такого знайти. Юрочка у найближчі п’ять — десять років не потягне тобі таке райське життя забезпечувати. Та й невідомо що з нього взагалі вийде.

— Оце найгидкіше в житті! Коханий не відповідає ідеалу чоловіка. Та нехай! Любов — головніша за ідеали. Буду з батьками жити, доки він не вивчиться, мені й там добре.

— А я не хочу залежати ні від батьків, ні від чоловіка — ні від кого! Так, прибирання — не найкращий варіант, але там особливі обставини, я тобі пізніше розкажу. Зате голова відпочине від наук, і гроші ще нікому не завадили.

— Звичайно, з такими несподіваними успіхами із фізики ти, матінко, далеко підеш. Фізик менше ніж про Нобелівську премію не хоче й чути. Будеш ученою, в окулярах, в якій-небудь секретній лабораторії досліди проводити. Ха-ха-ха! Грошей заробиш! Тільки до них тобі теж років десять тягнути лямку доведеться.

— Ні, дорогенька, я так довго чекати не можу. Десять років! Десять років тому ми ще до школи не ходили. Якісь доісторичні часи!

— Ну, Ягичко, для науки років не шкода. Наука любить жертви. Отож, коли ти вже така незалежна й самостійна, будеш довгими зимовими вечорами ходити до своєї професорки підлогу мити, доки дисертацію захистиш.

— Можна заробити інакшим способом…

— Ото так — на базарі торгувати. Чудова перспективка! На свою маму поглянь, чи дуже вона збагатіла? З ранку до ночі на цьому базарі пропадає, в дощ і холод. З твоєю головою та амбіціями не дуже цікаве заняття.

— Яка там у мене голова! Я цю олімпіаду, вважай, випадково виграла, побилася об заклад. А в торгівлі важить не голова, а особливий нюх, і щоб таланило. Вовчик, приміром, крутиться, як білка в колесі, то в Польщу, то в Туреччину, в Китай навіть збирається їхати, а результату нема. На життя, звичайно, вистачає, на шматок хліба з маслом, але це не те, не справжні гроші. Помітила, скільки машин шикарних на вулицях з’явилося? Ресторани нові, нічні клуби, казино відкриваються, ростуть як гриби. Ось куди люди зі справжніми грошима ходять. А ти, Лєнко, всі свої мрії до одруження зводиш. Якась ти домостроївська жінка! Чоловіка можна завести потім, років під тридцять. А поки ми молоді, поки вчимося, добре було б мати поряд просто крутого щедрого мужчину, хай навіть одруженого, чи й кількох таких мужчин…

— Та що ти, матінко?! У казино і шикарні ресторани ходять жахливі типи — бандити, шахраї всілякі, ну, іноземці ще повій знімають. Ми ж разом «Інтердівчинку» дивилися і вирішили, що проституція у будь-якому вигляді — не для нас, чи забула? Невже ти можеш уявити себе за виконанням забаганок якогось старого смердючого товстуна, найгидкіших забаганок, і при цьому мило посміхатися? І ти ще мимриш ото про свободу!

— Свобода — це гроші. Якщо вони є, ти ні від кого не залежиш, і тоді, справді, живеш на свій смак, як хочеш. Мені ці казино й машини зовсім ні до чого. Може, я просто хочу купити хатинку, в степу, наприклад, і жити там відлюдником. Ходити рано-вранці босоніж по росі, купатися в річці, трави збирати, собаку заведу, козу, а ти, Лєнко, будеш до мене на етюди приїздити. Ото буде весело, правда? На це грошей потрібно неміряно. І чому чоловік має обов’язково бути гладким, старим і смердючим? Може, це буде хоч і багатий, але цілком привабливий мужчина середніх років, і він мені теж сподобається! Ось так, за взаємною симпатією…

— За взаємною симпатією ще ніхто грошей не платив. Платять саме за присилування. Ось завважив упакований мужик дівчинку симпатичну і забажалося йому, щоб вона сьогодні, негайно всі його примхи виконувала. Йому однаково, подобається він їй чи не подобається, що там у неї в душі робиться, що вона відчуває. За свої бакси він хоче одержати негайний результат на вищому рівні. І добре, як нормальний трапиться, а не збоченець якийсь, маніяк. Як ти можеш навіть думати про це?!

— Та добре, добре, покиньмо це. Пофантазувала я трохи від невдоволеності життям. Не всім же таке щастя, як тобі! Що у вас із Юрою?

Яга різко перевела розмову на інші рейки, і Оленка, тут-таки забувши про своє справедливе обурення, зразу розм’якла, розпливлася щасливою посмішкою.

— Тьху-тьху-тьху! Любить. Тільки зустрічатися нема де: вдома сестра з дитиною, бабуся, тепер і мама на канікулах. Ягусю! У тебе квартира окрема з’явилася, ліжко таке… — Оленка шукала підходящого слова, — справжній сексодром. Тепер ми тут можемо залишатися, поки ти на роботі будеш — краса!

Від такої блискучої ідеї настрій у Яги зіпсувався. «Яка спритна Лєнка! Зразу бика за роги. Мало того, що я змусила Юрка закохатися в неї, можна сказати, від себе одірвала. Він би мені й самій пригодився — симпатичний такий, веселий, безвідмовний… Так ще й квартиру їй подай!»

Скільки нервової енергії було затрачено, щоб одержати цю квартиру — Оленка, звичайно, не могла собі уявити. Довелося пережити скандал, довгі розмови про те, що квартира задорога, й суперечки про те, хто платитиме за оренду і скільки. Язі доводилося тамувати образи, прикидатися незворушною тоді, коли всередині визрівала гірка неприкаяність, принижувала матеріальна залежність від матері та її молодого вдатливого коханця. Теоретично можна було піти до суду і захистити свої права на житлоплощу. Легко було спровокувати ситуацію, розпалити пристрасті, змусити того нахабного загарбника чужих квартир залишити їхній дім разом з його складом. І, звичайно, був третій варіант, «магічний» — дати вихід таємній руйнівній силі, накликати лихо на їхні голови, як не раз виходило у Яги з її кривдниками. Доводилося боротися із собою, зі спокусою завдати болю тим, хто зачіпав її інтереси, але яке право вона мала на помсту? Краще уникнути гріха, перетерпіти покірно, почати заробляти на хліб, хай навіть звичайною прибиральницею або, як зараз називають по-благородному, покоївкою. За всі свої жертви Яга одержала окреме житло і свободу вартістю п’ятдесят доларів на місяць. А що зробила Оленка? Прийняла з рук подруги Юру на блюдечку з блакитною каймою, а тепер розкопилила губу ще й на квартиру.

Язі хотілося висловитися з цього приводу не добираючи слів, але вона лише глипнула скоса й промовчала. Оленка образиться, крутне хвостом і піде. Що їй втрачати? Спину захищає дружна любляча родина, в голові — мрії, любов, живопис, музика. Сварка з подругою не позначиться дуже глибоко на житті цієї безтурботної істоти. А в Яги на видноколі не проглядала жодна близька людина; крім Оленки нема з ким побалакати душевно, ба навіть погуляти вийти. «Поглянь, який листок красивий, схожий на готичний храм», — сказала якось Яга, вказуючи на самотній кленовий листочок на сірому асфальті. А назавтра Оленка принесла малюнок: маленький готичний замок, вибудований на кленовому листочку, помережаному прожилками. З подругою можна було слухати, притуливши вухо до шерехатої кори, як струменіє сік по жорстких жилках дерев, спостерігати за життям мурашок і за рухом зірок. Де ще знайдеш таку людину? Яга зітхнула: нічого не вдієш! Нехай Оленнка інколи користується квартирою, і ліжком, і ванною. Завтра потрібно не проспати, вийти точно за чверть дев’ята, пройти доволі запущеним двором, потім вгору сходами, добре знайомою доріжкою через сквери, до довгого сірого будинку на Виноградній вулиці. Того самого, що так притягав її в дитинстві і де за дивним збігом обставин жила самотня професорка. Саме це стало вирішальним, коли Яга згодилася працювати прибиральницею.


Як дивно буває прошкувати дорогою дитячих спогадів — усе здається знайомим і водночас таким звичайним: сірі плити доріжки, лавка біля під’їзду, сквер, де вони бавилися й робили «секретики», зовсім невеличкий, а сім років тому здавався маленьким лісом. Тут десь зовсім поряд мешкає Катя. Яга здивувалася, що забула, до якого під’їзду не раз прочиняла двері. Пам’ятала до подробиць лише квартиру, пряні запахи кухні, атмосферу любові у затишному гніздечку, звідки колись випхали зарозуміле зозуленя. Пам’ять про дружбу й зраду не відійшла з роками, просто не так гостро, як колись, краяли серце спогади.

Двері до квартири виявилися броньованими, такими, що викликають повагу, як двері банківського сейфа. Яга рішуче натиснула кнопку дзвінка. Вона довго вслухалася в шерхіт по той бік дверей, скреготання замків, аж поки в прочиненій на два ланцюжки щілині з’явилося недовірливе обличчя.

— Ти хто така?

— Я від Володимира Миколайовича, ваша нова покоївка.

Грюкнули двері, потім зі скрипом розчинилися. Яга переступила поріг, за спиною знову загриміли замки, і нарешті перед зором постала статечна господиня.

— Як тебе звуть, дівчинко?

— Ядвіґа.

— Дивись, яке екзотичне ім’я. І чому ж ти, Ядвіґо, вирішила податися у покоївки? Ти ж іще в школі навчаєшся, як я зрозуміла з розповіді шановного е-е… Володимира Миколайовича.

Яга вирішила трохи порозмірковувати над варіантом відповіді, їй потрібен був час.

— А як до вас можна звертатися?

— Ох, пробач, не назвалася. Мене звуть Євгенія Іванівна. Скидай взуванку, заходь до кімнати.

Яга із цікавістю роззирался на всі боки. Квартира була точнісінько така, як у Каті: три кімнати, балкон, коридорчик із передпокою до кухні з нішею незрозумілого призначення, де Яга колись мріяла влаштувати місце для Воркути. Тільки у Каті стіни було пофарбовано у світлі тони, стояли сучасні меблі, а тут панувало буяння фарб, купчилися незвичні речі. Просто біля дверей стояла незграбна вішалка з великим поплямованим від старості дзеркалом, а над нею — великі оленячі роги. Вітальня захаращена різними тумбочками, накритими вишитими «рішельє» і вив’язаними мереживними серветками. На обклеєних шпалерами під червону цеглу стінах висіла дрібна кераміка, картинки з квіточками, щітки для одягу, ріжки для взуття. Кімната, заставлена громіздкими меблями, нагадувала тропічні джунглі. На шпалерах квітли великі яскраві квіти, літали райські птахи, справжні ліани перевивалися поряд із намальованими, у вільному від меблів куточку зеленіла величезна пальма в шаплику. Ліворуч від входу стояло чорне піаніно, над кришкою олійно полискували бронзові свічники, зверху, під скляним ковпаком, зберігався хтозна скільки років букет засушених квітів, фотокартки в рамках. Усі горизонтальні площини були заставлені численними вазочками, попільничками, дрібничками.

— Сідай на канапу, — запросила господиня. — Спочатку поговоримо, а тоді будеш роздивлятися. Отже, Ядвіґо, перш ніж згодитися на твої послуги, я хочу знати причини, які спонукали тебе в такому юному віці піти на таку роботу.

— У мене кілька причин. По-перше, піти на роботу було однією з умов того, що мені винайняли окрему квартиру. По-друге, зараз наша країна переходить від соціалізму до капіталізму, а в Америці, наприклад, навіть мільйонери віддають своїх дітей працювати саме покоївками або гувернантками, з виховною метою. По-третє, гроші ніколи зайвими не бувають.

Професорка доскіпливо оглядала дівчину. Яскраві, інтригуючі очі, виразне обличчя, в якому вгадується щось південне, рухається наче кицька — легко й пластично. З такою зовнішністю їй не в прибиральниці треба йти… Ото не прогадати б, не впустити в дім шахрайку. Хоча, крім матеріальних, має ще й ідейні міркування та рекомендацію надійної людини. Навряд чи ця Ядвіґа захоче поцупити якусь річ, як та попередня покоївка — на вигляд проста сільська баба, та й навряд чи пхатиме носа не в свої справи. Що ж, можна спробувати… Нехай попрацює місяць, покаже, на що здатна. Теж мені, «дочка мільйонера»! Професорка посміхнулася, і Яга відчула, що справила позитивне враження.

— Мені зрозумілі твої міркування. Але робота нелегка: щодня, за винятком неділі, потрібно витирати пил з усіх предметів, при цьому нічого не розбити, не зіпсувати, ставити точно на свої місця. Крім того, я вимагаю щодня витрушувати килимки, мити підлогу в кімнатах. Двічі на тиждень до мене приходить сусідка, приносить продукти й готує. На кухні й у санвузлі прибирає вона сама. Як бачиш, нічого складного, головне — охайність і старанність. Згодна?

— Згодна. Коли можна починати?

— Хоч зараз. Перевдягайся у ванній, потім я покажу тобі де пилосос, ганчірки, віник. Ванна…

— Я знаю де. У мене подруга жила колись у цьому будинку.

Яга дістала із сумки стареньку футболку, волосся закрутила живописним жмутиком і заповзято стала до роботи.

Прибирати було неважко. Пригнічувала одноманітність процесу. Вже за два тижні Яга ненавиділа всі предмети, які доводилося витирати. Вона незлюбила книжки, — від них тхнуло старим папером і дерло в горлі. Потрібно було протерти кожен листочок старої пальми, пил на шафах, витрусити численні килимки й серветочки, ліжко, а насамкінець — вимити підлогу. Миття підлоги стало найприємішим обов’язком, бо потребувало зусиль усього тіла, яке знемагало від одноманітних рухів. Щоправда, і тут була своя ложка дьогтю — численні меблі, двері, кутки, об які, хоч як старайся, однак ударишся. Синці не сходили, шкіра на руках стала сухою від постійного контакту з водою і пилом. Одначе, коли професорка попросила за окрему платню помити вікна й випрати штори, Яга не відмовилася, виконала все дуже гарно, заслуживши не лише гроші, а й щиру вдячність господині.

Причина такої самозреченості полягала, звичайно, не в доброті душевній, ба навіть не в дванадцяти додаткових доларах. Ні за які гроші Яга не стала б займатися тим, чого не любить. Однак вона мала ідею, яка, єдина, додавала сенсу одноманітній втомливій праці. Ідея та давно потонула в темних глибинах пам’яті, однак, як виявилося, ще не вмерла. Як добре було б жити тут, у цьому заповітному помешканні! Ягу надихали нові можливості, від яких перехоплювало дихання. У професорки не було улюбленої онуки, взагалі не було дітей, а хіба не може трапитися таке, що вона полюбить скромну працьовиту дівчинку Ягу і складе заповіт на її користь? Астма — хвороба підступна, можна померти за лічені хвилини, надто, коли тобі п’ятдесят вісім років, та ще й скільки зайвої ваги. Яга вирішила зайти до книжкового магазину, купити літературу про бронхіальну астму та алергію, щоб мати бодай якісь уявлення про симптоматику цього захворювання і, головне, дізнатися, як довго може прожити хворий. Такі знання просто необхідні, щоб усе точно розрахувати й вибрати правильну стратегію поведінки.

З Катею Яга зіткнулася несподівано у сквері. Коротко стрижена худенька дівчина мало чим нагадувала жваву третьокласницю з тугими кісками. На якусь мить захотілося підійти, відчути знову ту радісну довірливу близькість, як буває лише в дитинстві у найкращих друзів. Якщо Катя усвідомила свою провину, покаялася, можна забути старе, й Оленка перестане бути єдиним світлом у віконці. Привітно усміхнувшись, Яга ступила крок у бік колишньої подруги, але та поспішливо опустила погляд, пройшла повз з ображено-байдужим виглядом, наче не впізнала. «Ач ти, яка підла! Геть не змінилася, така ж зрадлива». Слідом за сплеском колишніх образ, що було вибухнули всередині, щось незриме простяглося до колишньої подруги, легко увійшло в тіло Каті. За минулий рік Яга набула вміння влазити в душу іншої людини і цього разу легко зняла інформацію: напружена спина, прискорене серцебиття, вологі пахви, недобре почуття на душі. На порозі під’їзду Катя затрималася, відчувши незбориме бажання озирнутися, а озирнувшись, вражено здригнулася від того, що Ядвіґа, ця давно забута вискочка, не пройшла чимшвидше повз, а зупинилася і втупила в неї погляд. Катя злостиво відзначила, що ніс у Ядвіґи не став коротшим, одяг простенький, горб, щоправда, так і не виріс, а шкода! Та що це? По спині побігли холодні мурахи, піднімаючи дибки дрібні волосинки, ноги оніміли, всередині запекло, наче там пробіг незримий палючий промінь. Може, від того, що сонце яскравіше засяяло, але Яга раптом видалася Каті надзвичайно вродливою: розпущене рудувате волосся маяло на вітрі, сам простір довкола неї, здавалося, випромінював упевненість, спокій, успіх. Красуня усміхнулася, як богиня, різко стріпнула волоссям і пішла доріжкою легко, граційно, ледь торкаючись землі.

Катя ще деякий час перебувала в дивному заціпенінні, прикипівши поглядом до силуету, що віддалявся. Їй здавалося, що через той погляд витікає з тіла життєва сила. Ядвіґа зникла з поля зору. Катя в задумі піднялася сходами, повільно переставляючи обм’яклі ноги. Після смерті бабусі життя різко змінилося. Насамперед, це позначилося на вмісті холодильника, в квартирі стало самотньо, вона відчувала безповоротну втрату внутрішнього комфорту: ніхто не чекав, не розпитував про подробиці прожитого дня, не балував до роздратування, вгадуючи ще не висловлені бажання. Зітхнувши, Катя відчинила двері, пройшла до своєї кімнати, мимохідь глянула на себе в дзеркало і завмерла з наростаючим почуттям жаху від власного вигляду, наче дивилася через криве тьмяне скло, яке спотворювало зовнішність, робило з неї карикатуру. «Які в мене, виявляється, маленькі, розміщені близько одне до одного очі, щоки одутлі, як у хом'яка, вуха відстовбурчуються і губа нижня так само!»

Катя взяла коричневі тіні, провела пензликом довкола очей, намалювала темні плями під очима, які з дитинства пам'ятала на обличчі подруги. Ну ось, тепер набагато краще! Обличчя набуло хворобливого вигляду, зате очі стали інтригуючими і водночас трагічними. Такі очі були в актрис у німих чорно-білих фільмах. І все-таки Катя почувалася приголомшеною, невдоволеною, так і не зрозумівши, що сталося, чому все раптом перевернулося з ніг на голову, наче хтось перепрограмував внутрішні позитивні установки, змінив знак «плюс» на «мінус», і навряд чи повірила б у те, що цю кару їй заподіяла ошукана колись, забута з дитинства подруга.


Яга більше не хотіла думати про Катю, викресливши її з пам'яті назавжди, наче списавши старий безнадійний борг. У німому двобої поглядів вона вийшла переможцем. Про це свідчив потужний приплив енергії, що заграла в крові, як шампанське. Підкоряючись веселому імпульсу, вона звернула зі звичного шляху, попрямувала вниз широким узвозом, бруківка якого нагадувала риб'ячу луску. Прямо по курсу був майстерно декорований живою зеленню вхід до найпрестижнішої і найдорожчої в місті кав'ярні.

Удень вільних столиків тут вистачало. Прийнявши замовлення, офіціантка в опинках, які означали, очевидно, спідницю, гордо віддалилася, зневажливо стенувши плечком. Новеньких самотніх малолітніх дівиць у цьому місці не шанували. Яга вмостилася зручніше, переплівши ноги, сперлася на холодні металеві прутики спинки стільця. Ще б сигаретку в недбало відставлену ручку, млосний вираз обличчя, і вона нічим не відрізнялася б від двох дівчат, котрі сиділи в іншому кутку зали.

Спектакль, що там розігрувався, нагадував стандартний сценарій фільмів, які заполонили екрани телевізорів: добре вдягнутий лисіючий чолов’яга пригощає дівчаток випивкою, бесідує з обома, але виходить із кафе з однією — худенькою брюнеткою з кирпатим носиком. Слідом за ними, перекинувшись кількома словами-знаками з менш удатливою фарбованою блондинкою, із-за сусіднього столика зривається молодик, щось запитує, повертається на місце. Блондинка воднорух допиває рештки шампанського, нервово закурює нову сигарету.

«Мабуть, це і є повії. Звичайні дівчиська, років по вісімнадцять, сидять собі в дорогому кафе, п’ють, їдять, відпочивають. Ми з Лєною голови не можемо повернути в бік таких закладів, із нашими кишеньковими грошима навіть на морозиво забракне. Як просто — домовилася й пішла кудись. Може, в машину, а може, на квартиру. Цікаво, коли повернеться? — думала Яга. — І скільки одержить за це? Мабуть, вистачить і в ресторані пообідати, і вдяганку класну у валютці купити». Яга не засуджувала секс за гроші, — вона остаточно зрозуміла, що гроші дають свободу. П’ятдесят чесно зароблених у професорки доларів у кишені додавали приємної впевненості. А якби їх було п’ятсот чи й п’ять тисяч? Яга мрійливо зажмурилася, уявляючи таку купу грошей. Можна не залежати від матері й Вовчика, самій винаймати квартиру, можна навіть податися в морський круїз! Так, але для цього треба працювати у професорки років із вісім і нічого не витрачати. А ця мила дівчина може спокійно заробити п’ять тисяч лише за одне літо! Яга подивилася в бік блондинки. З нею поруч уже сидів чи то араб, чи кавказець — справжній Алі-Баба, який взявся невідомо звідки. Невже піде й не побоїться? До парочки приєднався хлопець із-за сусіднього столика. Блондинка закочувала очки й заперечливо хитала головою. Алі-Баба перестав звертати на неї увагу, цілковито перемкнувшись на емоційну суперечку із сусідом. Вони засміялися, хлопець кинув кілька слів блондинці, яка нервово палила, і трійця подалася геть.

Яга сумно зітхнула — ні, такий спосіб заробити не підійде! Правильно казала Лєнка, змушувати себе підпорядковуватися бажанням першого стрічного, ось, наприклад, цього Алі-Баби? На таке Яга не могла пристати за будь-які гроші, нізащо й ніколи! Сам механізм оборудки, коли за гроші купується покірливість, суперечив всьому її єству, — вона любила брати, а не давати, підпорядковувати, а не підпорядковуватися.

«Для заняття проституцією народжуються, мабуть, люди особливого складу, такі, що їх важко образити якимось вчинком, і, звичайно, ще важче образити словом. А може, добровільні жертви відчувають якусь насолоду у своїй покірливості, чи й у стражданні? Однак, радше за все, у сексі є особливий секрет, якого я не знаю, бо не маю досвіду. Якщо припустити, що ці дівчата страждають від постійного непереборного сексуального бажання, такого сильного, що їм байдуже з ким, аби лиш одержати задоволення, то чому, власне, разом і не підробити? Пора вже з’ясувати, що це за штука така — секс. І краще не відкладати, поки не зникла дивовижна енергія у крові. — Яга перебрала подумки всіх знайомих чоловіків. — Найбільше підходив, звичайно, Юрко, але Лєна… Подруга дорожча. Електрик Гриша? Оце вже ні! Валерій Володимирович, стародавній римлянин із тигрячими очима — ось хто вочевидь все знає про секс і ніколи не зловживатиме своїм становищем».

— Де тут можна зателефонувати?

— Телефонуйте з вулиці, з автомата. У нас службовий телефон, — офіціантка знову презирливо смикнула плечком, поклала рахунок.

— Так буде нормально? — Яга поклала на рахунок зеленавий папірець — п’ять доларів. Офіціантка змінилася, посміхнулася догідливо.

— Зараз принесу здачу.

— Не треба! — Яга відчувала, що ця кав’ярня їй ще знадобиться.

— Якщо вам терміново, то, будь ласка, телефон у бармена. Генчику, дівчинка підійде зателефонувати! — гукнула вона до хлопця в білій сорочці з метеликом, який ворожив над склянками за шинквасом. — Заходьте до нас іще.

— Дякую, обов’язково. — Яга із задоволенням сіла на високий стільчик. Номер домашнього телефону фізик сам їй дав, щоб телефонувала, якщо знадобиться допомога при розв’язанні важкої задачі або станеться щось непередбачуване. Саме так і сказав. Ось і сталося — він потрібен був Язі негайно.

— Валерію Володимировичу? Це Яга, впізнали? Мені потрібно з вами побачитися. Сьогодні, якомога швидше. Де? Записуйте адресу… Ні, я там тепер живу. Нічого не сталося, поки що… Ви пам’ятаєте нашу розмову на лавці після олімпіади? Так ось… Так… Не треба… Чекаю на вас.

Яга поклала слухавку. Сьогодні такий день, особливий… Від припливу енергії після зустрічі з Катею тіло стало майже невагомим, кожен рух набув граційності кішки — хода, поворот голови, вигин зап’ястка. Яга звикла сама думати про дрібниці, які прикрашали життя, а тому купила дорогою шампанське, ананас, улюблений з дитинства шоколад «Оленка», мов на крилах влетіла до свого гарненького помешкання.


Від плюскоту води по гладенькій білосніжній поверхні ванної, від ефірної ніжності духмяної піни хотілося завуркотіти, як кішечка. Щоб загострити задоволення від дотику теплої води, Яга хвильку постояла босоніж на холодних гладеньких кахлях, і лише потім занурила в піну одну ніжку, другу, ковзнула в ласкаве літепло усім тілом, примружившись від раптового холоду, що пройняв тіло, виходячи назовні через кожну ледь помітну волосинку на збриженій шкірі. За мить холод змінився на теплу насолоду, потім стало гаряче, схотілося делікатної прохолоди душу, свіжості махрового халата на тілі, яке дихало кожною клітинкою.

Вимите волосся набуло дивного зеленавого відтінку, спадало на плечі, як у русалки, звивистими вологими водоростями. «Треба запам’ятати себе такою в останній день дівочості», — Яга примружилася, посміхнулася своєму відображенню. Їй зовсім не жаль прощатися з дівочою цнотою!

Це лише гальмо в подальшому пізнанні життя, перешкода на шляху власного розвитку. Берегти себе для того єдиного, котрого покохає до скону, бездіяльно, смиренно чекати на подарунок долі? Хай чекає хто завгодно, тільки не Яга! Вона зліплена з іншого тіста — все треба робити власними руками, задумувати і втілювати в реальність. Вибудувати життя, як чудовий замок з піску, піщинка до піщинки, камінчик до камінчика. Сьогодні буде закладено підмурівок прекрасного майбутнього.

Зателенькав дзвоник. Яга послала прощальний повітряний поцілунок своєму відображенню, пішла відчиняти просто в халаті, боса — підлога ідеально чиста, тепло, навіть гаряче.

* * *

Учениця розповідала вчителю «страшну казочку» про поганого вітчима й бідну пасербицю. Слова самі складалися в речення, все було суцільною імпровізацією, але водночас підпорядковувалося задуманому сюжетові.

— Він чіплявся до мене, поки мати не бачила, говорив усяку гидоту. Що мені було робити? Мамі ж не скажеш, — вона просто не повірить! Тому, коли він запропонував мені жити в цій квартирі, я згодилася. Хай буде, що буде, аби лиш не на очах у мами… Вже тричі приходив, але я викручувалася. Ґвалтувати мене він не наважується, поки що…

— Це просто неподобство! Треба повідомити в міліцію, мабуть… Я можу з ним поговорити, як чоловік із чоловіком.

— Та яка там міліція! Ви ж доросла людина, Валерію Володимировичу. І не потрібно з ним говорити, я не хочу скандалів, не хочу бути ворогом власній матері! Від усього відмовлюся, так і знайте. Мабуть, доля моя така — сидіти, як жертовна тварина, і чекати на свого ката…

Сльози самі побігли з очей, фізик витирав їх жорсткими пальцями. Язі здалося, що від його дотиків на шкірі лишаються подряпини.

— Я хочу шампанського. Він учора приніс, залишив у холодильнику, і ананас приніс, і шоколад мій улюблений «Оленка». Мабуть, грунт готує. А давайте зараз усе візьмемо та й з’їмо. Ну, дуже вас прошу! Має ж бути в житті хоч якась радість, а то я з глузду з’їду!

«Принесене вчора» шампанське ще не встигло охолонути і гримнуло корком у стелю. Яга ввімкнула тиху музику, потім накидала у фужер запахущих скибочок ананаса, присіла на краєчок ліжка, насолоджуючись золотистим напоєм. Фізик почувався ні в сих ні в тих, тому й погодився випити з ученицею — не в класі все-таки, та й розмова про цілком серйозні дорослі речі. Більше місяця він не бачив Ягу, відвик. Здавалося, що недоладна історія з поцілунками, яка спантеличила, отруїла життя, закінчилася. І раптом — сьогоднішній дзвінок, який миттєво сколихнув нестерпні у своїй нелогічності спогади, дивна квартира, більше схожа на помешкання кокотки: величезне ліжко, стіни у квіточках, шлярки на мереживних фіранках, фікус у кутку. І серед цих недоладних декорацій — талановита учениця, боса, в ледь запненому халатику, а не в звичній шкільній формі, обурливі розмови про загрозу сексуального насильства. А може, насильство вже звершилося, і вона не така бідолашна овечка, якою хоче видатися? І справді, театр абсурду, що руйнує узвичаєну життєву схему, яка складалася десятиліттями! Фізик з огидою допив солодку шипучку, дістав з кишені плескату фляжку, плюснув коньяку, вихилив келих одним духом, не скривившись.

«О, та він хильнути мастак! Може, навіть алкоголік…», — завважила Яга, але ця обставина жодним чином не могла перешкодити виконанню її плану. Вона перестала гойдати ногою у такт музиці, зазирнула фізику в зіниці, внутрішньо напружилася. За кілька секунд зазвучить її улюблена мелодія вальсу з фільму «Мій ласкавий і ніжний звір», пронизливого, трагічно-веселого. Під таку музику і слід здійснювати рішучі вчинки, які докорінно змінюють триб життя. Вона чекала певної реакції, яка настала майже миттєво за першими звуками.

— Ну, що ж, юна леді. За таких, як то кажуть, невимушених обставин — шампанське, музика… — дозвольте запросити вас на танець.

Римлянин галантно вклонився. Яга полегшено зітхнула, скидаючи напруження, — подіяло. Раптом стало не до ладу смішно, згадалася розповідь Гриші, як білява математичка намагалася примусити фізика потанцювати, а він її зразу — раз! і на рипучий диванчик уклав. Тепер ситуація змінила знак: учитель запрошує на танець, а учениця думає лише про те, як би його чимшвидше заманити в ліжко.

Спочатку фізик чемно тримався на відстані, намагаючись старомодно вальсувати на вільному від меблів п’ятачку паркету, але після того, як кілька разів наступив на вузеньку босу ніжку, збавив темп до звичайного погойдування. Права рука не втримувалася на талії, опускалася на стегна, стрункі, практично без крутого жіночого вигину. Долоня мимоволі ковзнула, друга рука оповила плече, м’яко повернула його, тканина потяглася, і пасок купального халата розв’язався. Фізик розгублено опустив очі…

Злочинно було робити з дівчиною, власною ученицею, те, що він звик робити з дорослими хтивими жінками, та й зовсім йому не потрібно. Для нього секс давно не був нагальною потребою, а останнім часом траплявся в житті зрідка. Звичайно, справжній секс, а не вимушене погамування сексуального бажання на подружньому ліжку. Зате він завжди був шквалом, що змітав усе на своєму шляху, шматком непросмаженого наперченого біфштекса для голодного чоловіка, а не солодкаво-липкою довгограючою ірискою. Пристрасть на межі жорстокості. Ніжність, більше подібна до грубощів. Так розохочений молодий кіт упинається пазурами глибоко в шкіру, щосили стискає щелепи, але тонко відчуває межу, за якою починається біль і кров, і не переступає її. Фізик ніколи першим не виявляв ініціативи і тим більше насильства. Жінка, розпалена робленою байдужістю, повинна сама прийти, сама має побажати віддатися — такими були умови гри. Проте після цього він уже сприймав жіноче тіло, як власну здобич, терзав його, пестив, грався з ним, керуючись тільки своїми бажаннями, занурюючись у власні відчуття, анітрохи не піклуючись про те, чого хоче вона. І Яга не стала винятком. Якби вона відсторонилася, сказала бодай щось або просто заперечливо хитнула головою, він міг би себе стримати. Проте Яга мовчала, не зводячи чаклунських бурштинових очей у вугільно-чорному обрамленні вій, які колись так його вразили. Як хлопчисько він радів на уроці, ловлячи на собі цей погляд, як останній дурень сердився, коли вона перешіптувалася з білявкою-подругою, не звертаючи на вчителя жодної уваги. І ось знову запах озону, прискорене серцебиття і ще ця музика, що кличе в прірву.

Затемнення отуманило холодну розумну голову фізика — зупинитися цієї миті було для нього однаково, що добровільно відмовитися від молодості, від самого життя. Руки потягли халат донизу, оголюючи плечі, якісь секунди все ще могли змінити перебіг подій, зупинити безумство. «Вирвись, закричи, втечи, дай мені ляпаса», — внутрішньо благав він Ягу. Однак та лише опустила очі, ступила півкроку вперед, наче затуляючи його тілом власну оголеність. І шквал налетів, закрутив, супроводжуваний пронизливими звуками музики, що підносили до раю чи опускали в пекло. Його вже не можна було зупинити нічим, лише смертю…

Римлянин і не уявляв, як близько від нього була сьогодні смерть, цілковито віддавшись хіті, тілом і душею, не помітив, як тонка рука стиснула руків’я ножа і вже готова була завдати підступного удару в спину. У мить найбільшого розпалу пристрасті він притис Ягу до себе до хрускоту кісток, до перебою в диханні. Пальчики рефлекторно розімкнулися, ніж випав, а коли у неї з’явилася можливість намертво, як бульдог, вчепитися зубами йому в шию, в те місце, де під самою шкірою бився пульс — усе скінчилося. Вони лежали мовчки поруч, як дві оглушені вибухом рибини на березі.

Такої насолоди фізик давно не відчував, років, може, з п’ять чи десять. Утім, він взагалі ніколи не відчував нічого подібного, настільки суперечливими були відчуття — несподіваний візит, дивна розмова, музика, юна оголена дівчина з духмяним зеленавим волоссям, нестерпно гостре усвідомлення власної провини.

Незайманих дівчат фізик зазвичай уникав, — вони вимагали додаткового часу й уваги, були надто манірними або, навпаки, екзальтованими. А тепер, порушивши стільки заборон, він, як божевільний водій, погнав машину на червоне світло — злочинець, що втікає від докорів сумління. Фізик обережно повернувся на бік, йому хотілося побачити її, своє несподіване щастя, почути голос, знати, що вона відчуває, про що думає. Однак Яга лежала нерухомо, німа, байдужа, лише натягнула вище простирадло під його поглядом. Він губився у здогадах. Ображена, перелякана, скривджена? Але ж сама покликала, могла все зупинити, тричі могла і не зупинила, отже, бажала тієї близькості? То чому ж поводиться нині так незрозуміло, мовчить, не виявляє жодних емоцій? З цією Ягою із самого початку все було якось не так! Звичайнісінька учениця, яку не помічаєш роками, раптом виокремилася із загальної маси і здобула над ним колосальну владу. Він потрапив немовби в потаємні тенета, в незрозумілу залежність від неї і, як дворовий пес, постійно відчував на шиї незримий ланцюг цієї залежності. Фізик лежав, скутий незвичним острахом, не знаючи, що сказати, як повестися. Уперше в житті він боявся торкнутися жінки в ліжку, і це було незрозуміло.

— Ідіть у ванну, якщо хочете, Валерію Володимировичу. І не бійтеся, я нікому нічого не скажу.

Боже милосердний! Що ж це за диво таке? Зрілий сильний чоловік схилився над загубленою в білих простирадлах на великому ліжку дівчиною, котру він тільки-но болісно, майже грубо позбавив дівочості, і вперше тремтів від ніжності й благоговіння. Він готовий був підкорятися їй, як раб. Яга повернула голову, ворухнулися тонкими змійками розсипані довкола обличчя темні пасма.

— Тільки не надумайте більше доторкнутися до мене.

Фізик похитав головою і раптом відчув, як обпекло очі.

Він плакав! Плакав тому, що після всього Яга не любила його, зовсім, ані краплі! Голос у неї був холодний як лід, і байдужий.

— Пробач мене, дівчинко. Я… життя за тебе віддам, тільки пробач…

Яга пом’якшала, — стільки почуттів, відданості, каяття було в його голосі.

Потрясіння від імпульсу ненависті, який охопив її зовсім недавно, імпульсу такої сили, що вона готова була на вбивство, поступово вгамувалося. Яга кволо усміхнулася, лише тепер відчула, як болять заціловані губи.

— Не переймайтеся ви так, Валерію Володимировичу!

Він одвернувся, рвучким рухом обважнілого, але все ще сильного тіла став на ноги, підібрав з підлоги одяг і пішов у ванну. Він зневажав себе за слабкість, за грубощі, а її любив дедалі більше, грузнучи в цьому коханні, як муха в краплині меду.


Яга ніяк не могла вигнати вчителя. Фізик допив свій коньяк і тепер сповідувався їй, як у церкві. Найбільше Язі хотілося лишитися одній — римлянин зробив свою справу і нехай іде собі. Їй не потрібні його нескінченні спогади про підступну кохану, котра зламала йому життя в молодості, про невдалу кар’єру, про товстуху-дружину, цілу армію байдуже покинутих жінок, нереальні плани на майбутнє.

— Я сам буду платити за цю квартиру, завтра гроші принесу — у мене заощаджена тисяча. А восени учнів наберу, працюватиму цілодобово, хоч вагони розвантажуватиму… Віддаси йому гроші, шбурнеш просто в нахабну пику — нехай удавиться. Тільки не кидай занять. Ми їм ще покажемо, які у нас таланти, на міжнародну олімпіаду наступного року вийдемо! Іди до мене, моя дівчинко, сонечко моє. Не хочеш? Я знаю, я останній негідник, тварюка брудна… — фізика поглинула нова хвиля самобичування. Яга зітхнула, підійшла до нього, сіла на коліна, як тоді, в класі. Тільки тепер уже не треба було боятися, що він обурено закричить, виставить за двері. Древнього римлянина було остаточно підкорено.

— Можете трохи мене погойдати?

З дурнуватою відданою посмішкою фізик носив її кімнатою — сім кроків від стіни до стіни. Яга заплющила очі, відчула себе малою дитинкою, дивний щасливий стан охопив її, наче цілий світ любив її нині, обіймаючи міцними руками, притискаючи до грудей, обіцяючи достаток і захист. Щастя тривало приблизно хвилину, потім довелося випірнути з нього, бо фізик опустився на ліжко, готовий, очевидно, знову почати те, за що недавно ледь не поплатився життям. Яга пружиною відскочила якнайдалі.

— Ідіть, Валерію Володимировичу! Я втомилася, ну як ви не розумієте!

— Йду, йду, тільки не треба хвилюватися, дитино.

Яга вже відчинила двері. Великий лисіючий чоловік, котрий викликав жах не в одного покоління учнів своїми полум’яними тигрячими очима, розгублено застібнув ґудзики на сорочці, пригладив волосся, потупцяв у дверях. Яга відчула, як його тягне до неї, наче магнітом, як йому хочеться залишитися.

— Я розумію, Яго, що не можу просити… Але чи не могла б ти називати мене… не так офіційно, чи що?

— Я подумаю. До побачення.

Яга грюкнула дверима, зачекала, поки затихнуть кроки. Нарешті сама! Можна спокійно поміркувати, робити, що хочеш, наприклад, піти у ванну, стати на коліна, згорнутися клубочком, притиснути теплий струмінь води до грудей, завмерти, дати думкам вільно блукати туманними лабіринтами. «От і все, позбулася кайданів. Можна використовувати свої „жіночі чари“ на повну котушку. Аби лиш не зірватися і не вбити когось!» Вона сиділа байдужа, з покаянно опущеною головою, аж доки відчула, що засинає. Похитуючись від слабкості, дочалапала до ліжка, згорнулася калачиком, наготувавшись зануритися у бездонну вату сну. Уже згасав слух, мерехтливим робився зір, як раптом хвиля різкого запаху грубо порушила спокій, змусила підскочити півсонною. Пахло риб’ячою лускою, ще чимось, що знову викликало з глибин пам’яті потужний імпульс ненависті, пахло чоловіком!

Яга дістала із шафи ватяну ковдру, свіжу білизну, простелила її прямо на підлозі. Сон уже не йшов. Вона простягнула руку, підняла з килима ножа, що так вчасно випав з її руки, стисла руків’я. Цей ніж вона взяла в електрика.

— Теж мені, іграшку знайшла, — невдоволено бурчав він тоді.

— Я з дитинства ножики люблю. Грицю, голубчику, не будь таким жаднюгою.

— Та не шкода мені його, просто кожен пес знає, що це мій ніж. А ти — дівка гаряча, пришиєш кого-небудь, а на мене повісять.

— Звідки ти взяв? Я й мухи не скривджу.

— Нічого собі, мухи! По дині мене так пляшкою торохнула — тиждень джмелі в голові гули.

— А ти не пхай свої руки, куди не слід. Три пляшки пива, згоден?

— І за п’ять не згоджуся.

— Ну тоді, закладемося. Будемо ножика кидати. Якщо я більше очок виб’ю — ножик мій, якщо ти — значить не судилося мені його мати.

Ніж дістався Язі. Пляшку пива вона все ж поставила, йому на втіху.

Сьогодні Грицькове пророцтво ледь не справдилося — його ножик цілком реально міг увігнатися в могутню спину фізика, і не один раз. Яга заплющилася, відганяючи спогади, їй стало моторошно від того, що могло статися, від темної безодні ненависті, що чаїлася всередині. Спочатку вдавалося стримуватися, заспокоювати себе, — адже знала, на що зважувалася. Проте, виявилося, не знала. Коли стегна були розпластані непідйомною важкістю чоловіка, тіло знерухоміло, і з кожним новим болісним гарячим поштовхом яскравими спалахами з темряви з’являлися спогади про чийсь давній біль, смертельний страх, що виповзав із розтерзаного збезчещеного жіночого тіла в холодному лісі. Настав момент, коли терпець урвався, рука намацала на тумбочці ножика і готова була колоти ним куди завгодно, аби лиш скинути із себе те важке тіло, звільнитися від болю, не допустити повторення зла. «Я ніколи не зможу спати з чоловіком, інакше стану вбивцею», — з гіркотою подумала Яга, засинаючи на жорсткій підлозі.

* * *

Вона ще не прокинулася, коли у двері подзвонили.

«Не відчинятиму, — подумалося Язі спросоння, але дзвінок не змовкав. — Хто б це міг бути так рано? А, може, вже й не рано»?

Яга розплющила очі, глянула на годинник. У цю мить стрілка смикнулася, і до настійливих дзвінків у двері додалося противне тринькання будильника. Пора було вставати на роботу. У кімнаті панував безлад: на столі стояла відкоркована пляшка з шампанським, тьмяно поблискувала зім’ята шоколадна фольга, на підлозі — зібгані простирадла. Яга натягла халата, кинула простирадла на ліжко, підійшла до дверей, зиркнула у вічко. Ну, звичайно, Оленка зі своїм коханим! Яга відімкнула двері.

— Привіт.

— Привіт! Ми так поспішали, щоб тебе застати, а ти ще й не думала збиратися. Що, вихідний сьогодні? — голос Оленки звучав засмучено.

— Ні, просто встаю за півгодини. Якраз вистачає часу швиденько зібратися й добігти. Така своєрідна зарядка виходить. Ти ж знаєш, я повинна бути в легкому цейтноті для бадьорості.

— Та знаю! Постійно чекаєш тебе, не дочекаєшся, — голосок подруги зазвучав бадьоро й весело. — А ми вирішили наскочити так, без попередження, телефону ж нема… Нічого?

— Звичайно, нічого, заходьте, влаштовуйтеся.

— О, та тут шампанське! Яке це свято було вчора?

— Мама з Вовчиком заходили, його день народження відзначили, — спокійно збрехала Яга.

— Ой, як добре! А можна, ми доп’ємо?

— Будь ласка! Тільки я у ванну піду, ви вже тут самі, без мене.

Поки жвава щебетуха Оленка з напрочуд мовчазним скутим Юрком зайнялися розливанням теплого шампанського, Яга швиденько застелила ліжко, взяла одяг і збиралася вже зачинитися у ванній, та Оленка проворно прослизнула у двері слідом.

— Ягусю, ти не проти, якщо ми залишимося?

— І що, спатимете в моєму ліжку?

Лєна посміхнулася, примружила блакитні очі.

— А ти як гадаєш? Ми вже два тижні не можемо… ну, сама розумієш. У мене всі вдома. Мама щось запідозрила, навіть двері в кімнату не дозволяє зачиняти. А в Юри вдома справжня божевільня — мати з молодшенькими, бабуся хвора. Я вже не дочекаюся, коли з ним наодинці залишуся! Так хочеться пообійматися спокійно, поцілуватися по-справжньому, щоб не озиратися на двері. А в тебе ліжко просто казкове! Ми на такому ще жодного разу не були, то на диванчику вузенькому, то на підлозі. Я б давно до тебе напросилася, тільки Юрочка не хотів, соромився.

— І часто у вас це буває?

— Вісім разів! Сьогодні дев’ятий, якщо ти дозволиш. Моє улюблене щасливе число, між іншим.

— Не розумію, що ти в цьому знаходиш приємного?

— Ось закохаєшся, як я, по вуха, тоді зрозумієш. Я навіть уночі заснути не можу, все мені ввижається, що Юрочка поруч. Вулицею йду і згадую, як він мені ґудзички розстібає, цілує, обіймає, солодкий мій, уявляєш?

— Не уявляю. Добре, Лєнко, залишайтеся. Тільки ключ у мене один, тому двері добре причиниш, коли йтимете. І ще одна обов’язкова умова: простирадла візьмеш у шафі чисті, потім складеш їх акуратненько в пакет і знову мої постелиш, згодна?

— Звичайно! Ягушечко, ти в мене найкраща подруга на світі!

Оленка побігла допивати шампанське. Яга одяглася, стягнула волосся резинкою, критично оглянула себе, прислухалася до відчуттів. Груди напружені, внизу живота неспокійно, наче щось проростає корінням у ниючу плоть. Губи виглядають обвітреними, яскравими, сухими, з брунатними спеченими шкірками, чи від жорстких поцілунків стародавнього римлянина, чи від власних зубів. Раптом їй пригадалася маленька мертва дівчинка в білій домовинці з блідими покусаними губами. Язі стало до сліз сумно. «Чому я така?! Лєнка за дверима хихотить, радіє побаченню, а в мене спогади минулої ночі викликають лише відразу й смертну нудьгу. „Закохаєшся — зрозумієш“, — сказала Оленка. — Але ж я не байдужа до фізика, була навіть закохалася в нього. Стільки сил віддала, щоб приборкати, потайки раділа щонайменшим знакам уваги, погляду, інтонації. Після олімпіади, коли він цілував мене, наче безтямний, я справді тішилася кожним його дотиком, хотілося співати, хотілося літати! Такий розсудливий, жорсткий, недосяжний, і раптом підкорився моїй волі, моєму бажанню. А назавтра — як одрізало, наче щось хиже всередині в мене поглинуло його енергію, наситилося, втратило інтерес до недавньої бажаної здобичі. Я лише як байдужий споживач, використала його добре ставлення, зайнята Юрою, з’ясуваннями стосунків із Вікою, зледачіла, збайдужіла. А він, бідолашний, мабуть, хвилювався, почувався винним, цілу чверть не викликав до дошки, помилки в контрольній власноручно виправляв, поставив-таки п’ятірку за рік за колишні заслуги. І вчора прибіг на першу вимогу, наче він зобов’язаний чимось навіженій малолітці. Сама покликала його, можна сказати, звабила, а отримавши бажане, ледве ножа у спину не всадила, дурепа невдячна!» — Яга щиро, хоч і неглибоко каялася в цю мить, засуджуючи і жаліючи себе водночас. Змахнула сльозинки, що були нагодилися, поплескала по щоках, викликаючи рум’янець, замазала вишневим блиском знаки на губах, кілька разів глибоко зітхнула, усміхнулася в дзеркало: «Добре, досить киснути! По-дурному каятися через те, що вже минуло і щасливо закінчилося. А фізик одержав якесь задоволення, несподіване і зовсім безкоштовне. Нехай це буде моїм подарунком, своєрідним вибаченням. Головне, що все йде за планом — однією таємницею в житті стало менше. Тепер цілком зрозуміло, що в моєму випадку від сексу як способу досягнення матеріальних статків доведеться відмовитися. А можливо, й зовсім викинути його з життя — не така вже й велика втрата!»

Яга постояла ще хвильку, розглядаючи своє обличчя, налаштовуючись на роботу. Це лише так здається, що скромна Попелюшка старанно витирає пил у хворої бабусі. Насправді це прихована всередині шаманка виконує таємний магічний ритуал, кожним рухом, кожним словом тихцем навіюючи своїй господині, предметам, які ніжно протирає, ба навіть пальмі у кадібці думку про те, що вона не чужа в цьому домі. Потрібно зробити так, щоб для професорки стало цілком природним із початком осені запропонувати милій дівчинці перейти до неї жити. Адже з далекого масиву не наїздишся щодня в центр, а самотній астматичці просто необхідно, щоб у домі було чисто, а під час нападів хвороби, що почастішали, поряд була надійна приємна людина. Раніше у самотніх багатих матрон завжди були молоді компаньйонки, яким по смерті господарки діставалися і будинок, і майно. Чи може бути щось краще за тиху старовинну квартиру на Виноградній вулиці, блакитній мрії дитинства, з високою стелею, тінистою прохолодною лоджією, де влітку можна спати під мереживним захистом листя! А професорка гладка, нервова, хвора, все може трапитися… Яга невідомо з чого була переконаною в тому, що доглядати хвору доведеться зовсім недовго — місяць-другий, ну, нехай півроку. А потім — повна свобода у власній квартирі в центрі міста, втілення багаторічної мрії!

Яга рішуче розчинила двері. Гіркота відступила, мета зрозуміла, потрібно не слізки лити, а діяти!

— Ну що, голуб’ята? Залишайтеся на хазяйстві, я пішла заробляти на хліб насущний. Та не соромся ти так, Юрку! Краще анекдот розкажи на тему дня. Лєнчику, ти пам’ятаєш, що я люблю чистоту і порядок?

— Не хвилюйся, все буде гаразд.

Вийшовши за двері, Яга збігла широкими прогонами старовинних сходів. Не любила вона ці сходи в старих будинках. Квартири любила, а сходи завжди намагалася проскочити чимшвидше, особливо увечері, коли наче хтось незримий чаївся в півтемряві, хотів зв’язати її по руках і ногах, заткнути рота, кинути на жорсткі сходи тремтіти від холоду й страху до самого світанку.

* * *

На вулиці було тепло, сонячно, весело. Яга йшла дуже швидко, майже бігла, щоб устигнути. Професорка не любила спізнень. Коли закінчить гудіти пилосос, всю брудну роботу буде зроблено і залишиться лише полити квіти, господиня покличе її на кухню попити чайку, побазікати про всячину. Базікала, переважно, професорка, скаржилася на знахабнілих студентів, лаючи перебудову, демократів, нарікаючи на економічний безлад, але наприкінці бесіди і Язі дозволялося висловити свою думку. Стара викладачка хімії, яка ще й досі не поклала свого партквитка члена КПРС, з обуренням і цікавістю дослухала розповідей про повсякденне життя за стінами власного помешкання. Юна робітниця, як виявилося, зовсім не обурювалася змінами у суспільстві, не обтяжена віджилою двоєдушною моральністю будівників комунізму, легко вбираючи молодим розумом новації, сприймаючи пливкий мінливий світ, як норму. Героями її розповідей зазвичай були невідомі старій домувальниці щойно сформовані типи людей: торговці-яточники з вищою освітою, як Соня, короткострижені нахабні парубки-рекетири в турецький спортивних костюмах, дрібні ділки, такі, як Вовчик, «човники», які шастали в далекі країни, великі бізнесмени, обличчя яких були ледь помітні за темними віконцями фасонистих іноземних авто, голоногі красуні з кав’ярень, круто «прикинута» вечірня публіка незрозумілого походження, яка просто сипала грошвою, заповнювала ресторани та казино. На тлі «кричущого безладу й загальної розбещеності» сумлінна молоденька покоївка видавалася особливо скромною й зворушливою у своїх намаганнях чесною працею заробити на хліб насущний. Тим паче, що ніколи не питала, звідки у «криштально-чесної комуністки в душі» щомісяця з’являються зайві п’ятдесят доларів на оплату прибирання у квартирі.

Шість прогонів угору сходами, дуже швидко, серце закалаталося, щоки стали рум’яними, очі збуджено заблищали. Умовний дзвінок у залізні двері, кілька глибоких віддихів, щоб заспокоїти дихання, поки по той бік брязкають засуви, дзвенять ланцюжки, і в результаті запізнення не склало й десяти хвилин. Професорка сьогодні виглядала незвично урочистою й очужілою.

— Іди зразу мити руки і — до вітальні, прибирання зачекає. У нас сьогодні гість.

Гість сидів міцною плечистою спиною до дверей, пив чай, широко відставляючи лікоть, другою рукою впираючись у коліно. Яга зайшла як завжди нечутно, чоловік підняв погляд, здригнувся, помітивши на щойно порожньому місці дівчинку, від несподіванки ледь не похлинувся, збентежився, стукнув чашкою по блюдечку і підскочив з місця. Стілець упав, професорка засміялася:

— Знайомся, Василю, цю молоду дівицю звуть Ядвіґою. Вона щодня рятує мене від пилу й утримує лад у всій квартирі. Крім того, що непогана із себе, як ти встиг помітити, знає ще безліч корисних речей про цей божевільний світ, що нас оточує. Стане тобі в добрій пригоді на перший час, поки призвичаїшся.

У Яги тривожно закалатало серце. Звідкіля він узявся, цей Василь, і що значить «призвичаїшся»? Точно, що не син, — у професорки, яка пройшла через три заміжжя, дітей не було. Останнім часом господиня дедалі частіше хворіла, заводила балачки про смерть, бідкалася, що все розпадеться на порох — і квартира, й меблі зі старим мотлохом, називала Ягу найближчою людиною. Ще трохи, і логічний висновок про заповіт, за яким квартира й меблі зі старим мотлохом мають дістатися «найближчій людині», постав би сам по собі. Ну, справді, не державі ж залишати? І тут з’являється якийсь Василь!

Яга усміхнулася своєю найневиннішою, найскромнішою посмішкою. Простягла руку, зніяковіло стенула плечима, не забувши при цьому вкласти в рукостискання якомога більше почуттів. «Треба йому сподобатися для початку. Так, про всяк випадок». Одначе Василь навряд чи оцінив зворушливу скромність нової знайомої, навіть не намагався затримати довше її руку, а чимшвидше сів і втупився у свою чашку.

— То що ж, наливай, друже! Нехай там що, а вип’ю ще трохи, такий сьогодні день незвичайний. Ядвіґо, не відмовишся від чарочки кагору? От і добре. — Професорка вихилила чарку, важко дихаючи відкинулася на спинку стільця, м’ясисті щоки спаленіли, на лобі бісером проступив піт. — Ось і на моїй вулиці свято. Вчора сестра подзвонила, вперше за стільки років, порадувала, що небіж їде. Як мати? Така ж худа та гостроока?

Василь непевно знизав плечима, він вочевидь почувався ніяково:

— Хворіє вона останнім часом, майже прозорою стала. Смерть батька її дуже підкосила. Сестра лікарів збирала, цілий консиліум — нічого не знайшли страшного. А мати тане на очах.

— Так-так, жаль, що Степан так рано пішов. А ти — весь у нього вдався, Васильку. Плечі он які, сорочка репається, лице, наче й непоказне, просте, але справжнє мужицьке, наче з дерева витесане. Любила я батька твого чи не більше за всіх своїх чоловіків. Так на тобі, — рідна сестриця поцупила, прямо тут, у цій квартирі все й було. Я, дурна, мізки сушила над дисертацією, денно й нощно на кафедрі пропадала, а чоловік мій коханий і сестра рідна, студенточка вісімнадцятилітка, тебе в цей час клепали ось у цій самій квартирі, на моїм ліжку! Та добре, не кривися. Старі гріхи, вже забулися. Я після того ще раз заміж вийшла, на сестру зла не тримаю, а на батька твого взагалі нічого ображатися — чоловік, що з нього візьмеш! Скільки ж це років минуло — двадцять чи й більше? Тобі, голубе, скільки зараз?

— Двадцять шостий…

— Ну ось, двадцять шість років минуло, чверть століття, а здається, як учора вони переді мною стояли — чоловік, Степан, жовна грали на обличчі, як ось у тебе зараз, і Люся — худенька, з великими очима, живіт уже виліз гарбузом. Так ми з нею і не бачилися звідтоді… Суворо я з нею повелася, може, й даремно. Адже ми рано посиротіли, я їй за матір була. Отож тепер треба виправлятися, старі гріхи замолювати. Третя кімната, Люсина колишня, так і стоїть, незаймана. Я там тільки з учнями займаюся, і Ядвіґа часом навідується пил стерти. І де він ото береться, пил отой? Я, Василю, всю ніч думала і твердо вирішила — залишайся у мене. У тебе які плани?

— Думав поки що в гуртожитку або кімнату недорого найняти. Треба позайматися спокійно, підготуватися до іспитів у магістратуру. В армії розуму не додалося. Та коли ви, тьотю Женю, пропонуєте, то мені тут, звичайно, краще буде — центр усе-таки. Дякую за турботу.

— Не треба, не треба подяк. Ця квартира нам із Люсею від батька залишилася, старого чекіста. І хоч за законом вона право на неї втратила, коли втекла зі Степаном до Кіровограда, однак є ще людські закони. Живи, Васильчику, тут, як у себе вдома. Мені не так тоскно вестиметься, та й страшно одній, особливо ночами. Зараз почастішали безчинства — вриваються до самотніх людей, грабують чи й замучують до смерті. Варварство яке! Я вже думала Ядвіґу просити перебратися до мене, все-таки жива душа в домі. І грабіжників не так страшно, і ліки подасть, лікаря викличе, коли треба. Ядвіґа у нас дівчинка тиха, порядна, охайна, не дивися, що виглядає, мов Кармен, у душі вона добра Попелюшка. А я теж намагаюся не кривдити її, правда, дитинко?

Яга не змогла вимовити й слова, лише кивнула, не підводячи очей. Їй коштувало величезних зусиль залишатися спокійною. Місяць важкої брудної роботи, терпляче вислуховування нудних розповідей професорки під гидке, зі свистом, дихання й надривний кашель, і все марно! Всі плани руйнуються через якогось козла Василя з провінційного Кіровограда. Сидів би собі у своїй дірці, за хворою мамусею доглядав, тільки таких, як він, у столичній магістратурі ще не вистачало для цілковитого щастя! Язі хотілося зараз не сидіти, скромнесенько сьорбаючи чайок, а розвалити все оце звалище старого мотлоху, розбити статуеточки й вазочки, зісмикнути скатерки, перевернути столики й етажерки — нехай би оцей Василь прибирав, а професорка одержала серцевий напад, а ще краще, коли б у них у чашках якимось чином виявилася отрута, вони попадали на підлогу й смикалися обоє в судомах біля її ніг.

— Значить, тебе, Василю, в науку потягло? Наша порода, гени заговорили. А торгівлею цією нікчемною, або «бізнесом», як тепер кажуть, займатися не хочеш?

— Спочатку вивчитися потрібно, осягнути основи бізнесу, як він склався в суспільстві вільної конкуренції. Адже у нас нині все відбувається стихійно, немає жодної теорії перехідного суспільства…

Доки тітка з небожем розбиралися в нетрях економіки, Яга пішла прибирати. Вона ненавиділа кожний завчений напам’ять етап обридлої роботи. Зібрала пилосос, ввімкнула в розхитану розетку, мотор завив, як скажений пес. Яга люто штовхала меблі ногами, смикала за шланг ні в чому не винуватий старенький пилосос, плювала в кожний куток — бачила б зараз професорка свою Попелюшку. Прибирання від злості пройшло набагато швидше, про якість говорити не доводилося, однак розімліла від вина господиня, цілковито зосереджена на розмові з небожем, нічого не помічала.

— Ядвіґо, дитинко, у тебе вихідний попереду, але, може ти зможеш поводити трохи Василька містом, познайомити з нашими визначними пам’ятками?

— Вибачте, у мене інші плани, — буркнула Яга, намагаючись не піднімати розпалених люттю очей. Однак професорка, як виявилося, інакше пояснювала дивну поведінку покоївки.

— Та не соромся ти так, дитино. Ах, де моя молодість! Адже я теж була дуже сором’язливою в юності. Не бійся, він тебе не з’їсть — звичайний провінційний парубок. Покажеш, де пральня, базар, магазини, аптека, загалом, найнеобхідніше. А потім — винагорода, в кафе зайдете, морозива з’їсте, я грошей дам.

Яга зібралася відмовитися рішучіше, але раптом передумала, зупинена якоюсь нечіткою поки що думкою.

— Добре. Я заходити спеціально не буду, скажете, щоб зійшов униз сходами о дванадцятій. Сходи він хоча б знайде?

— Аякже, знайде. Я йому з балкона покажу. Спасибі, Ядвіґо.

— Прошу. Тільки про морозиво не забудьте.

* * *

— Красиво ви тут живете, у столиці, — зауважив Василь. — Може, підемо пломбіру купимо, вип’ємо чогось?

— Що, наприклад? — Язі не хотілося розмовляти з людиною, котра набридла їй за цілий день.

Вона втомилася водити його спекотними, запорошеними вулицями, пояснювати, де це, а де ще оте, стежити, щоб нудний провінціал Вася (це ж треба, щоб ім’я таке трапилося!) не загубився у натовпі. Це тобі не Юрко — жодного приколу, бодай бородатого анекдоту за кілька годин вимушеного спілкування. Як індіанець в незнайомому лісі, кіровоградський абориген дослухався, принюхувався, вивчав місцевість, щось записував у записник. Довелося проїхати в метро, потім повести до Лаврських печер і цілу вічність крутитися в центрі, час од часу тицяючи пальцем у план міста.

На п’яту годину в Яги було одне бажання — чимшвидше додому. Однак шкода не поїсти морозива за професорські гроші, одержати бодай якусь компенсацію. Звичайно, вона вибрала ту саму дорогу кав’ярню неподалік від дому, де вже тричі бувала, спостерігаючи за публікою, приглядаючись до роботи офіціанток, легковажно витрачаючи на коктейлі й морозиво зароблені прибиранням долари. Може, потай думала зустріти тут цікавого, щедрого чоловіка, котрий закохається по вуха в самотню відвідувачку, яка так вигідно вирізняється скромністю серед обридлої вульгарності шльондр?

— Та не знаю, що тут у вас п’ють. Може, пивка або шипучки?

— Якої ще шипучки?

— Ну, шампанського, за знайомство.

— Тут дорого все. Дивись, тітчиних грошей не вистачить.

— Пусте, я свої докладу.

— Тоді «Мартіні б’янка» з оранжем.

— Добре. Тільки ти сама скажи, як воно називається, а мені пива пляшку.

— Тут пляшками не подають. Пива темного чи світлого, якого сорту?

— Та… будь-якого.

— Зрозуміло, Катюшо!

— Слухаю…

Яга задоволено спостерігала за виразом Василевого обличчя, коли перед ним постала гарнесенька офіціантка в опинках із боковим розрізом до пояса.

— Будь ласка, один «Мартіні б’янка» із соком і лимончиком, як я люблю, велике пиво «Даб», два морозива за повного програмою.

Офіціантка з цікавістю зміряла поглядом приятеля завжди самотньої клієнтки, котра залишала непогані «чайові», професійно усміхнулася, попливла до шинквасу, цокаючи високими шпильками. Яга відчула на своєму лобі клеймо — «дівчина кіровоградця Васі». Раптом пригадався садок, закоханий Саша, заздрісні погляди дівчат. Ще тоді Яга зрозуміла, як додає авторитету увага «престижного» хлопчика. А Василь в одну мить опустив її в очах офіціантки, бармена, всіх присутніх до свого рівня «селюка» й «жлоба», якщо вже називати речі своїми іменами. Саме так його могла схарактеризувати Оленка. Від злості Яга під столом уп’ялася нігтями у власні коліна. «Вони тут всі подумали, що мені, нарешті, вдалося підчепити клієнта, і єдиний, хто клюнув, — це Василь! За весь час і разу в туалеті не був і не піде, мабуть, поки не лусне. Це ж треба, який сором’язливий. Уявляю, як він пиво питиме!»

— Я на хвилинку відійду в туалет. Тобі не треба?

Василь побуряковів і похитав головою. Язі стало смішно.

Усміхаючись, вона пішла в інший куток зали, граційно оминаючи столики, граючи очима, прислухаючись до різноголосого гомону, вийшла в коридорчик, смикнула двері туалету. Двері були незамкнені, вона за інерцією ступила крок уперед і остовпіла, зіткнувшись із чоловіком, який справляв малу нужду прямо в рукомийню.

— Пардон, мадемуазель, — промовив нахаба, анітрохи не збентежившись.

Яга підвела очі і на відстані лічених сантиметрів від свого обличчя побачила найкрасивішу чоловічу голову у своєму житті. Зовсім недавно вона захоплювалася таким самим поворотом шиї, м’якими обрисами щік, дещо капризним малюнком губів, коли Оленка змальовувала з журналу голову античної статуї. «Яким потрібно бути геніальним художником, щоб в одному обличчі поєднати ідеальні риси, які є зразком жіночої краси, і разом з тим надати їм чоловічої твердості й владності», — сказала тоді Яга. І ось тепер той самий скульптурний образ, тільки з плоті, не білий холодний мармур, а жива людина, зайнята, сказати б, найживішою чи то пак природною справою.

— Замикатися треба, — промимрила Яга, відступаючи, ледве відвертаючи голову від чудового обличчя і причиняючи двері. Вона спиною відчула, як незнайомий вийшов, рушив у напрямку зали, зупинився, зробив рух в її бік. Яга різко повернулася і знову впала в гіпнотичний стан — хотілося насолоджуватися кожною рисочкою, а потім заплакати від радості, що така ідеальна краса існує на світі, й від презирства до власної мізерності. Нехай іде собі чимшвидше це божество, ну що він так вирячився і так запаморочливо усміхається?

— Рукомийні, взагалі, призначені зовсім для іншого. Ви не подумали про те, що мені тепер гидко туди заходити? — мовила вона задерикувато, намагаючись скинути оману.

— Вибачте, мадемуазель, — посмішка стала трохи винуватою, — але мені в рукомийню… е-е… ну, загалом, зручніше. Дозвольте спробувати загладити мимоволі заподіяну вам неприємність і запросити на келих шампанського?

Яга не знала, що відповісти, і була готова крізь землю провалитися, наче це вона сама щойно випорожнювалася в рукомийню. Мовчки протиснулася до туалету, спиною втираючись у стінку, сердито зачинивши за собою двері. За кілька хвилин потрібно вийти і на очах у античної статуї зайняти місце поруч із Василем. Яка ганьба! Можна, звичайно, і не заходити до зали, піти собі додому, але на стільці залишилася сумка, та й Василь без догляду може нашурубурити. Яга спробувала якомога непомітніше, не піднімаючи очей, прослизнути на своє місце, з ненавистю поглянула на професорського небожа, котрий сидів нерухомо, як китайський болванчик. На столику вже стояли напої, морозиво з фруктами і яскравими парасольками у високих блакитних креманках.

— Ти чого не їси? Воно ж тане! — Яга не захотіла й секунди зайвої тут залишатися, голос прозвучав неприязно.

— Я тебе чекав, — сказав Василь так м’яко, що Язі зробилося незручно.

— Оце ще церемонії! Їж скоріше, розтане — буде несмачним.

Яга швидко ковтала різнокольорові шматочки морозива, сидячи спиною до зали, але не втерпіла і наче ненароком повернула голову, обвела поглядом обличчя, які жваво жували й базікали, і відчула раптом гарячий поштовх крові. Скульптурний красень сидів у ліниво-розслабленій позі біля шинквасу і дивився їй прямо в очі. Ба більше, він граційно кивнув головою на вільний стілець біля себе, запрошуючи. Яга чудово розуміла, що цей скульптурний «хлопчик, що дзюрить» зовсім не підходить на роль багатенького дивака, готового осипати дівчину грошима просто за красиві оченята і зовнішню цноту, а тому не варто бігти, як песик, за вказівним перстом, бо нічого доброго із цього не буде. Вона ще вагалася кілька хвилин, долаючи червоний заборонний сигнал у голові, і, мабуть, усиділа б на місці, якби не Василь. У ньому, очевидно, вже озвалося пиво, він сидів набундючений, червоний, мабуть, і думати не міг про щось інше, а лиш про свій сечовий міхур, який ось-ось лусне. Просто не дійде додому!

— Василю, я відійду на хвилинку до шинквасу, мене знайомі кличуть, а ти не соромся. Туалет он у тому кутку, за завіскою.

Василь опустив очі, щось пробелькотів, але Яга вже не чула його, пробираючись до бару, змійкою огинаючи чужі спини й лікті, а голова античної статуї невідривно дивилася на неї, вигнувши в усмішці верхню губу.

— Приземляйтеся, мадемуазель. Що питимемо? «Дом Периньон», «Божоле», «Метаксу», «Курвуазьє» або, може, «Маргариту»?

Тепер уже Яга відчула себе не краще, ніж Василь. Вона, звичайно, не подала виду, а повернулася до бармена:

— Генчику, мені те саме, що й завжди, будь ласка.

— О, та ми, виявляється, завсідники. Чому не знаю?

Гена збентежено посміхнувся:

— Та це, Льошо, просто дівчина заходить часом вдень, морозиво бере і «Мартіні» із соком.

— Ось ваш коктейль на знак глибокого каяття з приводу моєї необачності. А ти, Генчику, запам’ятай, що просто навіть ворона не каркне. Поряд у гастрономі морозиво у п’ять разів дешевше, ніж у вашому шановному закладі, однак людина приходить сюди, і не раз — отже, інтерес певний має. Я маю рацію, мадемуазель?

Яга слухала ласкаво-лінивий голос, навіть не замислюючись над значенням слів, захоплена спогляданням бездоганного обличчя, вловлюючи його найменші зміни. Скільки ж йому років — двадцять п’ять, а може, більше. Або менше? Блондинам важко визначити вік.

— Мадемуазель, отямтеся!

Яга здригнулася від дотику — рука у статуї виявилася напрочуд м’якою й вологою. Треба було якось пояснити свою дивну поведінку.

— Вибачте. Знаєте, я дивлюся на вас і мене не полишає думка про те, що ми з вами знайомі. Ви дуже схожі на одну людину, просто неймовірно, щоб так трапилося.

— Невже? І хто ж це, дозвольте дізнатися?

— Антична статуя, точніше її голова.

Безтурботні блакитні очі зацікавлено зблиснули.

— Ви дуже проникливі, мадемуазель. Дозвольте відрекомендуватися — Льоша Грек. Грек — Це прізвисько, яким мене нагородила тутешня публіка чи не тому, що я віднедавна є громадянином сонячної Греції. І слід сказати, що багато хто справді казав мені про подібність моєї скромної персони до згаданої вами статуї. А як вас величати?

— …Лєна.

— Теж чудове грецьке ім’я. Бачте, знову збіг! Ви тут сьогодні не одна, Прекрасна Єлено?

Яга завагалася. Ім’я для себе вона вибрала перше, що спало на розум, не називатися ж у подібній ситуації Ягою? Першою-ліпшою була, звичайно, єдина подруга Оленка. Тепер потрібно викручуватися з Василем.

— Це… далекий родич приїхав із провінції. Я з ним воджуся цілий день, місто показую.

— Чудово! Значить, сьогодні увечері ви не зайняті. Чи вашому родичеві потрібна увага і в нічний час?

Яга почервоніла, промовчала, посилено тягнучи зі склянки золотаво-жовтий напій. Вона не звикла до подібної аж надто розкутої манери спілкування, не знала, як підтримати бесіду, що відповідати. Треба було допивати чимскоріше і забиратися звідси. Репутацію поновлено, тепер усі знають, що Василь не залицяльник, а просто родич. Мало того, приємна увага найкрасивішого відвідувача кафе звеличує її в очах оточення. Хоча щось таки було незвичне в його поведінці! Подумаєш, не зачинив двері в туалет! Це зовсім не привід, щоб ось так запрошувати, вести мудровані розмови, звертатися до дівчини на «ви». Може, це і є той випадок, в непевному очікуванні якого Ягу сюди вабило?

— То що, Єлено, можна розраховувати на твою увагу сьогодні ввечері? Нічого, що я на «ти»? — Грек ніби читав її думки.

— Нічого… Я сьогодні не зможу, краще іншого разу.

— Як жаль! А я завтра в Афіни лечу. Справи не чекають. До речі, не цікавишся роботою за кордоном? У Греції, наприклад, чи в Туреччині. Можу влаштувати.

Язі перехопило подих. Поїхати до Греції та ще й роботу одержати. І все це пропонує їй найкрасивіший чоловік — просто неймовірно!

— Жартуєте? Кому я потрібна в Греції? Робити нічого не вмію, та й одинадцятий клас потрібно закінчувати. А гроші на квиток?

— Даремно іронізуєш. Генчик свідок, я вже не одну відправив. Точно такі самі як ти дівчата виїздять і працюють. Оформлюємо наче на навчання або на запросини — є різні шляхи. За горбом, до речі, спочатку курси пройдеш мовні, потім спеціальність обереш за покликанням. Фірма-замовник оплачує проїзд і початкове навчання, потім ця сума вираховується з твого заробітку — за два-три місяці відробиш! Можна помаранчі збирати, але це важка праця у найбільшу спеку, звичайно, тобі не підійде. Там міцні потрібні, витривалі, як коняки. Ти можеш цілком працювати покоївкою або офіціанткою в якомусь п’ятизірковому готелі на березі моря, манікюрницею у салоні, масажисткою. Робота з людьми, «чайових» більше ніж зарплатні відвалюють. Деякі дівчата, кому поталанить, за рік-другий заміж примудряються вискочити, стають іноземними громадянками, живуть у віллах на узбережжі. Звичайно, батьки можуть заперечувати… — гарні блакитні очі Грека завмерли в очікуванні.

— У мене лише мати, а вона заперечувати не буде.

— От бачиш, як вдало все складається! Якби встигнути сьогодні заповнити анкету, можна потрапити до найближчої групи. Якийсь місяць формальностей, і Лєночка вже тішиться у хвилях Середземного моря якраз в оксамитовий сезон. Та якщо не можеш, доведеться кілька місяців зачекати, поки набереться нова група.

— А чому так довго? Невже бажаючих мало?

— Бажаючих хоч греблю гати, але наша дрімуча держава придумала стільки ускладнень, формальностей, та й греки дуже жорсткі вимоги висувають — вік має бути відповідним, зовнішність, здоров’я, сімейний стан. Одній фірмі лише брюнетки потрібні до двадцяти років з вогнистими очима, зростом не менше від ста шістдесяти п’яти і не більше від ста сімдесяти п’яти, як ти, приміром. Іншій — блондинки з ямочками на щічках і пишними формами. Групу дуже важко добирати. У них там сервіс вищого класу — дівчата, наприклад… е-е… офіціантки в дорогому ресторані мають бути всі або різної масті, або, навпаки, однотипними, як сестри, дивлячись який імідж вибрано. Клієнт, заходячи в заклад, повинен бути впевненим, що його обслуговуватиме дівчина саме такого типу, на який він розраховує, зрозуміла?

У Яги від алкоголю, захоплюючих перспектив, чарівливої міміки античного красеня голова пішла обертом, і зовсім не хотілося надавати значення пульсації тривожних сигналів, що пробивалися з підсвідомості. Газет вона не читала, але по телебаченню щодня йшли передачі про бідних українських дівчат, заманених в закордонні борделі. Та хіба може бути нещирою людина із зовнішністю давньогрецької статуї? Ідеальна краса тіла є безперечним доказом величної і чистої душі, — так вона наївно вважала. Якщо на якусь мить засумніватися щодо вірогідності пропозиції, то однаково нічого страшного не вийде — просто заповнюєш анкету і все. Головне — не пропустити несподіваний шанс поїхати за кордон, а далі — сама собі господиня! До дідька вередливу професорку з її небожем! Краще працювати покоївкою в середземноморському готелі, навіть не обов’язково в найшикарнішому, просто в нормальному, ніж витирати пил із численних статуеток і поличок на Виноградній вулиці, у квартирі, що через Василя знову стала недосяжною. Яга відважилася.

— А це довго, анкету заповнювати?

— Як побажаєш. Власне, заповнювати її не довше ніж півгодини, але можна розширити програму, скажімо, музику послухати, потанцювати…

Яга, на власний подив, не відчула припливу летючої енергії від дотику Льоші, навпаки, під рукою, що обіймала, тіло налилося свинцем, як під удавкою. Може, втомилася за день, водячи допитливого Василя нескінченними тротуарами? Не потрібно сьогодні жодних танців, жодної музики — зробити справу, оформити документи і чимшвидше додому, відпочивати. Цікаво, якщо випадкове знайомство триватиме й далі і можна буде показати цього Грека Оленці, як вона зреагує? Яга навіть засміялася тихцем, уявивши отетерілу подругу перед лицем бездоганно вродливої живої натури.

— А якщо я, припустімо, не підійду господарям готелю, то можна буде встигнути повернутися назад до початку занять у школі?

— Не для того треба їхати, щоб думати про повернення. Підійдеш ти чи не підійдеш, дорогенька моя, почасти з’ясується вже сьогодні, у процесі ознайомлення, так би мовити, з анкетними даними… Хоча остаточне рішення буде прийнято пізніше і не тут, зрозуміла?

— Та що ж тут незрозумілого.

— Одразу попереджаю — конкуренція дуже висока. Сподіваюся, ти докладеш зусиль і покажеш себе з кращого боку. Жаль помилитися в такій цікавій дівчині. А як же родич, відпустить?

— Про це не варто й питати. Зараз я його відправлю.

* * *

Василь, який нарешті звільнився від надлишку рідини в організмі, вже давно допив своє пиво, але сидів так само червоний, мабуть від щойно принесеного Катюшою рахунку.

— Що, грошей бракує? Не переймайся, я додам.

— Та вистачає. Лише не розумію, нащо сюди приходити пити пиво, якщо за такі гроші можна в гастрономі п’ять пляшок купити. Морозиво в них, може, й добре, хоча теж… Нашпигуй наш пломбір фруктами, і вийде не набагато гірше, зате наїсися від пуза.

— Знаєш, Васю, у вас у Кіровограді свої звички, а в нас у Києві — свої. Ти платиш не так за морозиво або пиво, як за те, що тебе дівчата симпатичні обслуговують, за час, проведений у приємній обстановці і в хорошій компанії.

— Компанія — це той тип блондинистий на табуретці? Не знаю, що ти в ньому доброго бачиш, але у нас в армії з такими красунчиками, не можу навіть при тобі сказати, як велися. А шльондр, як ця напівроздягнена дівка, мені не лише за гроші, а й безплатно не треба. Бери сумку, пішли звідси!

Це вже занадто! Чого це він командувати почав? Якийсь власницький тон. Яга поклала руку на стегно, примружила очі.

— Знаєш що, Васю… У мене тут справи, так що ти йди, дорогенький… до тіточки. Подякуй від мене за морозиво і за одержане задоволення. — Яга з незалежним виглядом накинула сумку на плече, крутнулася на підборах, попрямувала до бару, через пару кроків повернула голову, промовила уїдливо. — Дорогу сам знайдеш чи на карті показати?

Більше Яга на Василя не дивилася. Спеціально не озирнулася й разу, сидячи майже бік у бік із Греком. Спиртного не хотілося, але Грек наполягав, щоб випила ще до дна за успіх справи. Довелося через силу докінчити третій коктейль, якийсь несмачний, гіркуватий. Обличчя бармена, чомусь засмучене, з бігаючими очима, почало спотворюватися, як повен місяць, відбитий у неспокійних водах. Ослаблі ноги не слухалися, підгиналися в колінах. Грек тяг її під руку через гомінку розпливчасту залу. Тільки опинившись на задньому сидінні таксі, в нечітких сутінках вулиці, що пропливала за вікном, Яга розрізнила серед предметів, що налазили один на одного, Василеве напружене обличчя. На мить воно виокремилося в глибокому затінку, повернулося довкруг осі, розтануло в темніючому димному небі.

— Чому все так кружляє? — пробелькотіла Яга, схиляючись важкою головою на плече Греку.

— Дитинка трохи перепила з незвички. Скажи водію, куди їхати. Треба паспорт твій захопити.

— Паспорт у мене із собою, в сумочці…

— От розумничка, правильно зробила. Зараз такі часи непевні, треба завжди при собі посвідчення мати. Тоді до мене поїдемо анкету заповнювати. Паспорт треба буде залишити… на кілька днів.

— А ти де живеш, далеко?

Власний голос долинав до Яги глухо, наче через шар вати. Язик, великий, шерехатий, жив окремим життям, ліниво ворушився в роті, невідомо як вимовляючи звуки.

— Ні. Я завжди в центрі зупиняюсь.

— Значить, ти не киянин. Я так і подумала, акцент у тебе якийсь не наш. А звідки приїжджаєш?

— Багато знатимеш, швидко постарієш. Ось і приїхали. Виходь.

Яга важко вибралася з машини, ступила кілька кроків неслухняними ногами, впала на коліна, перечепившись на рівному. Так уже було навесні в школі, коли спину пропалював недобрий погляд Віки, з катастрофічною швидкістю відтягаючи на себе енергію. Спогад вільно пройшов через скроню, не залишив тривожного сигналу, зник, як вранішній сон. Грек підскочив, допоміг піднятися, майже волоком потяг її до скляних вертких дверей.

— Та що ж ти такою виявилася слабосильною? І доза була невелика… Я маю на увазі алкоголь, звичайно. Ми зараз заходимо до готелю, піднімаємося ліфтом — постарайся не впасти, протримайся п’ять хвилин. У номері ляжеш на диванчик, Пінгвін чайку наколотить — полегшає.

«Що це зі мною? — думала Яга, прориваючись через полуду, яка здавлювала голову, заважала зібратися з думками. — Чому я не контролюю своїх рухів, слів, навіть думок? Адже я вже пила коктейлі, шампанське, навіть горілку, — і ніколи такого не було». Повз неї пропливали дивні обличчя, спотворені, наче у відбитку опуклого дзеркала. Уривчастий нудотний злет у замкненому просторі, нескінченний коридор, якісь двері. Під ногами сипкі хвилі піску чи це складки килима плутають ноги? Якийсь чоловік, справді схожий на блідого сорокарічного пінгвіна, відчинив двері.

— Ти чого так рано сьогодні, Льошо? Здрастуйте, дівчино. Заходьте, будь ласка, будьте як удома.

Зусиллям волі Яга вирвалася з туману, спробувала навести очі на чіткість, змусити підкорятися неслухняного язика.

— Вибачте, мені зле… Можна, я душ прийму?

Чоловіки перезирнулися, Пінгвін з розумінням посміхнувся, відкрив двері до ванної.

— Будь ласка, дівчино. Ось рушничок сухий, халатик купальний, щоправда, мій, але абсолютно чистий, не сумнівайтеся.

Нарешті вона сама! Нудило, але шлунок був порожнім. Яга скинула одяг, переступила через бортик ванної, відчула полегшення від самого лише дотику босої ноги до холодної білої емалі, намагалася посилити це відчуття, притулившись скронею до гладенької поверхні кахлів. Холод пробивав тупу каламутну полуду в голові, до нього приєдналася вода, добра чарівниця! Спочатку прохолодна, потім тепліша, ласкавіша. Краєчком погляду Яга помітила на скляній поличці зелений циліндр упаковки аспірину, витягла зубну щітку зі склянки, розчинила відразу три шипучі таблетки, повільно випила, знову пірнула у цілющу вологу. У двері постукали, раз, другий, щоразу настирливіше. Яга із жалем відвела від грудей душ, розгорнулася зі щільного клубочка, облила наостанок обличчя студеницею, пропустила коси через мокрі пальці, натягла одяг, який важко просувався вологою шкірою. Стало набагато краще! Поверталася координація рухів, погляд уже не блукав неконтрольовано, предмети перестали кудись відлітати, зупинилися, набули чітких обрисів. Яга зосередила погляд на своєму відображенні: бліде загострене обличчя, величезні стемнілі очі. «Що я тут роблю? — спитала себе. — З чужими людьми, в якомусь номері. Треба якнайшвидше забиратися звідси».

— Аж ось і наша красуня! Сором’язлива яка, ніяк з платтячком розлучитися не може. — Пінгвін хітливо вишкірився і спробував обійняти гостю, але та заточилася, боляче наступила підбором на його босу ногу. З телевізора гримотів якийсь концерт. У кріслі в самих лише трусах сидів Грек, вивчаючи паспорт, перед ним на столику лежала сумочка і все, що в ній було. Майже все, крім одного предмета, що лежав між двох картонок дна, за підрізаною підкладкою.

— А ти непроста дівиця, Ядвіґо. Чому приховала справжнє ім’я?

Яга опустилася на краєчок ліжка, більше сісти було нікуди, від слабкості прилягла, спершись на лікоть, підтримуючи рукою важку, але з кожною хвилиною більш прояснілу голову.

— Батьки засперечалися за ім’я, батько Ядвіґою записав, а мати все життя Лєною кличе. Що ж тут такого?

— Ти мені мізки не запудрюй. Що ще набрехала, зразу кажи. Якщо в посольстві довідаються — будеш невиїзна, зрозуміло? Батьки не поставлять тут на вуха всіх, якщо на пару місяців поїдеш?

— Ні. Батько давно в Росії живе, з новою сім’єю, а мати зараз лише своїми особистими справами зайнята, їй не до мене.

— Гаразд, повіримо, але перевіримо, затям. Паспорт поки в мене побуде. А ти, Ядвіґо, чи Єлено, як там тобі більше до вподоби, роздягайся. Пінгвін, він представник замовника, має оглянути тебе, чи нема де родимчиків або інших прихованих дефектів, які можуть відлякати клієнтів, і сфотографувати — портрет на повен зріст. Та не соромся, дєтка. Адже ми з тобою за таких обставин познайомилися, які вже тут церемонії? Дай-но я тобі допоможу.

— Не треба, я сама, — Яга із зусиллям змусила себе набрати вертикального положення, стати на ноги. — А більше нічого не треба, лише фотографуватися?

— Як ще щось тобі закортить, то ми з Пінгвіном — завжди раді. Ось він у нас який ласкавий, Пінгвінчик.

Позаду до Яги притислося палаюче тіло, міцно обхопило спітнілими руками, позбавляючи можливості опиратися. Грек ліниво підвівся з крісла.

«А торс у нього прив’ялий, не тягне на статую. Лєнка не стала б малювати», — подумала Яга, відчуваючи неймовірне очікувальне напруження і водночас холодну незворушність.

— То що, будемо вередувати чи добровільно покажеш на що здатна? Сподіваюся, вже пробита?

Яга на секунду стислася від нахабної руки, що хазяйнувала під сукнею, потім розслабилася, вигнулася хтиво, наскільки дозволяла залізна хватка Пінгвіна.

— Пробита… Тільки «підзалетіти» теж не хочу. Мені треба пігулку випити, в сумці лежить.

Палаючі, як у вовка, що почув кров, блакитні очі недовірливо звузилися.

— Знову брешеш? Я твою сумку особисто перевірив, ніяких таблеток там не було.

— А в мене криївка є для таких речей, щоб мамуся випадково не знайшла і не запитувала зайвого. — Яга облизнула губи, пригасила погляд. — Так голова крутиться. Дай, Льошо, я вип’ю чимшвидше пігулку і ляжу — ноги не тримають. А там вже фотографуйте, скільки завгодно, хоч у фас, хоч у профіль. Принеси водички, будь ласка.

— Приглядай за нею, Пінгвіне. Я піду їй води принесу і віділлю заодно.

— Куди вона подінеться!

Грек поплуганився до ванної, Пінгвін підштовхнув полонянку до столика, притримуючи, однак, для певності, спостерігаючи недовірливо, як вона порпається в порожній сумочці.

Трісла надірвана підкладка, щось клацнуло, навдивовижу знайомо, схоже на те, коли розкривають кнопочного ножа.

— Ой! — Пінгвін відсмикнув руку, затис долонею кров, що крапотіла з плеча. — Боляче.

— На ліжко, швидко! Бо вб’ю. І знишкни, — Яга згребла однією рукою свої речі в сумку, а в другій міцно тримала блискучого, як риб’яча луска на сонці, благословенного ножика, якого виграла на своє щастя в електрика.

Коли Грек вийшов зі склянкою води з ванної, Яга вже вискочила за двері. Червоною доріжкою коридору йшли якісь люди, Яга прилучилася до них, тримаючись про всяк випадок поближче до стіни й намагаючись не хитатися. Нудотний ліфт, галасливий, яскраво освітлений хол. Знадобилося трохи часу, щоб знайти вихід, задушливе повітря літнього вечора, і нарешті — свобода!


У світлі ліхтарів асфальт вилискував слюдяними вкрапленнями. Ноги самі понесли Ягу в бік парку, що темним громаддям розкинувся на високому березі Дніпра. Доріжка перетворилася на стежку, Яга йшла навмання, подалі від людських голосів, опустилася на коліна біля старої розлогої липи, обняла відземок, притислася скронею до жорсткої кори. Тихе шемрання листя, сюрчання коників — звичні природні звуки. Важко сказати, скільки вона простояла так — хвилину чи десять. Шерех кроків Яга почула занадто пізно, щоб зреагувати, коси її затріщали від могутнього ривка, затим голова мотнулася в протилежний бік, стара липа здригнулася, приймаючи людський біль.

— Ох ти, б…дь! Від Грека ще ніхто не втікав!

Яга хапала повітря розбитим, повним солонуватої крові ротом, а легені не хотіли дихати, стиснувшись судомливо під градом ударів.

— Давай, Пінгвін, зажени кола суці по саме горло, помстися за себе.

Ногами відкотили від дерева Ягу, що скрутилася від болю, через щілини заюшених кров’ю очей було видно два силуети чоловіків, темніших за нічне небо. У якому житті це вже відбувалося? Жіноче розпростерте тіло в лісі, біль, темні тіні чоловіків із розстебнутими очкурами, нудотний запах риб’ячої луски. Тільки тоді було троє… Так і є, ось він, третій, біжить із дрючком у руках, кричить щось. Зараз її доб’ють одним ударом, як дідусь у Жданівці вбив безпомічного кролика.

Першим під ударом дрючка зігнувся навпіл Грек. Пінгвін, притримуючи штани, бігав галявиною, ухиляючись від розлюченого месника, завиваючи, коли його діставали. Яга заплющила очі, прислухаючись до шуму, що віддалявся, і розплющила їх лиш тоді, коли голову підвели, а до обличчя притисли мокру прохолодну хустку.

— Василю… — Прошепотіла вона розпухлими наче вареники губами, важко проковтнувши клубок у горлі, — звідки ти взявся?

— Що вони з тобою зробили, гади! Я тебе загубив на якийсь час у парку, знайшов тільки, коли шум почув. Ти піднятися можеш чи прямо сюди «швидку» викликати?

— Сама спробую… Тільки не йди.

Яга ледь змогла втриматися на рівних, зависнувши на Василевих руках. У голові пульсував біль, а разом з ним блимала свідомість. Дуже повільно вони дісталися алеї, Яга, дедалі більше припадаючи на ліву ногу, повалилася на лавку перед фонтаном. Василь намочував хустку, витирав їй обличчя, руки.

— У тебе, здається, ніс переламаний. А зуби що, цілі?

Яга ворухнула язиком. Передній верхній зуб був неприродно вивернутий досередини, вона штовхнула його вперед, скривившись від болю, зуб хитнувся, дряпаючи губу.

— Мабуть, один зуб вибитий. А як обличчя?

Василь не відповів. Екзотичне, незвично цікаве обличчя, яке вразило його з першого погляду, навіть не вгадувалося під жахливою маскою: здуті губи, набряклі очі, розпухлий ніс, подряпини, синці…

— А моя сумка? Там паспорт.

— Не хвилюйся, ось вона, у мене. Відпочила трохи? Давай потихеньку до траси дійдемо.

За чверть години Яга лежала на своєму величезному ліжку, Василь грів воду, розливав її по каструльках, запарюючи трави. Ще за півгодини, закутана, як мумія, у просякнуте відварами простирадло, ковдру, з холодним компресом на лобі, важко ворушачи язиком, Яга шемрала про події сьогоднішнього вечора, час од часу змовкаючи, провалюючись у сповнене важкими чорно-білими образами забуття.

Обличчя римлянина, котрий приїхав негайно, було суворим, кам’яним. Електрик Гриць, що випадково виявився в гостях у друга, хрускав пальцями і стиха матюкався. Троє чоловіків одійшли від ліжка, тісно сіли за невеликий кухонний столик, торкаючись один одного плечима, коротко перемовилися.

— Скажи, що зібрати на перший випадок. — Голос у фізика був жорстким, як у військового, що прийняв рішення. — Ми вийдемо, залишимо двері відчиненими, викличемо «швидку», почекаємо біля під’їзду, доки приїде лікар, щоб не було зайвих запитань. Зараз тобі нічого пояснювати не доведеться, важкий стан очевидний, але завтра, можливо, доведеться давати свідчення міліції. Поки не побачиш когось із нас, ні про що не розповідай, зрозуміла?

Яга погано розуміла сказане, голова горіла, дуже хотілося спати. Та й що вона могла заперечити, напівжива?

Бригада «швидкої допомоги», що прибула за викликом у відімкнену квартиру із жорстоко побитою дівчиною, яка спала на ліжку, знайшла паспорт і зібрані речі на столі, негайно госпіталізувала абсолютно спокійну, навіть умиротворену потерпілу, не одержавши жодної зрозумілої відповіді про причини таких важких побоїв. Мовчки витримавши перший огляд у лікарні та болючі маніпуляції із накладання швів на чоло й губу, обробку подряпин, Яга провалилася в глибокий сон на вузенькому лікарняному ліжку вже під ранок. Назавтра їй видалили вибитого переднього зуба, провели рентгенівське обстеження, переконалися, що розривів внутрішніх органів немає. Було виявлено тріщини двох ребер, перелом носа, розтягнення сухожиль на правій нозі, численні садна на всьому тілі, особливо біля хребта.

— Ти знаєш, що в тебе сколіоз? — спитав молодий бородатий лікар-ортопед, розглядаючи рентгенівські знімки.

— Знаю, — Яга намагалася вимовляти якомога менше слів, шепелявлячи через дірку на місці переднього зуба.

— Це захворювання саме по собі проблема, бо від стану хребта залежить робота всього організму. А в тебе ще й травми і в грудній, і в поперековій частинах. Що, ногами били по спині?

— Я впала невдало…

— Не хочеш говорити? Добре, твоя справа. Але врахуй, я маю повідомити про все це до міліції. Ось їм тобі доведеться розповісти все. До речі, травма спини може мати дуже негативні наслідки, якщо не відразу, то з часом, навіть через багато років. Маєш пам’ятати про це все життя.

— Горб виросте? Мене вже лякали в дитинстві.

— Може бути й таке. І скрутити може так, що не розігнешся, навіть паралізувати частково. Розповіси, як воно все трапилося?

— Пізніше. Зараз голова болить.

Лікар махнув рукою.

— Добре, йди. Полежиш у травматології кілька днів. Твоя палата номер два, праворуч по коридору. Займеш будь-яке вільне ліжко, речі сестра перенесе.

Яга, пригнічена, змучена, спираючись на милицю, повільно потяглася лунким коридором до палати, завернула в туалет і ледь не впала на холодну кахляну підлогу, вперше після того, що трапилося, побачивши в дзеркалі своє обличчя. Страшна чорна жінка, яку колись давно бачила в парку, повернулася знову. Ось вона зирить у дзеркалі, щоправда, поки що не стара, але ще огидніша, — з багряними синцями, потворними швами, з чорною діркою на місці переднього зуба, закутана в безформний синій лікарняний халат. Яга дошкутильгала до ліжка, відвернулася до стіни, дитячий жах стиснув серце. «Це своє майбутнє я побачила тоді, в шість років. Зараз, у шістнадцять, я маю вигляд майже такий самий, як ота стара — із скаліченим розпухлим носом, злиплими космами, крива, беззуба, і на спині росте горб. Таких раніше топили й палили на вогнищах. І правильно робили! Навіть у казках гарні царевичі вбивають потворних відьом, ось і красень Грек хотів убити мене, даремно Василь втрутився. Я лежала б у сирій землі, нікому не заважаючи, і сама б не мучилася…»

— Привіт, Яго! Як почуваєшся? Я приніс тут дещо: фрукти, сік, шоколадку.

Василь у білому халаті присів на краєчок лікарняного ліжка. Уперше грізне ім’я Яга, яке вона собі сама й вигадала, яким пишалася, боляче різонуло слух, прозвучало, як образа. Вона стислася, наче їжак, навіть не думаючи повертатися.

— Чого мовчиш? Добре, не хочеш розмовляти, і не треба. Я говоритиму, а ти тільки слухай. Валерій Володимирович, учитель твій, нервував жахливо, підозрював згвалтування, думав, приховуєш ти щось, але це не підтвердилося… на щастя. Вони не встигли… Не хочеш повернутися? Я не дивитимусь. Даремно соромишся, адже я тебе в парку в набагато гіршому стані бачив, всю в крові… А тут, до речі, є відділення пластичної хірургії, там тобі можуть носа виправити, шрами загладити — будеш, як лялька, гарнішою, ніж була.

Яга повільно повернулася.

— Це правда?

Василь не здригнувся, побачивши її обличчя, тільки насупив брови, і жовна в нього заграли трохи.

— Хіба я схожий на жартівника? Вчитель про все дізнався, з професором найкращим домовився. Це, звичайно, грошей коштує, але ми дістанемо, не турбуйся. — Василь схилився над ліжком, прошепотів. — Міліція приходила?

— Ще ні.

— Запам’ятай, що слід говорити. Скажеш, що вийшла пізно ввечері винести сміття, і на тебе зненацька напали двоє чоловіків, швидше за все п’яних чи наколотих, вимагали грошей, потім побили і втекли, зрозуміла?

— Зрозуміла. А чому про Грека не треба розповідати?

— Не треба. Ми так вирішили. Зараз із цим типом Гриць гомонить у себе в гаражі. У нього виявився такий товариш цікавий, на горилу схожий, просто здурів, коли побачив цього Грека. Дуже ж красивий хлопець, блондин, очі дивовижні, й інші місця… Вони там спілкуються в гаражі. Гриць музику ввімкнув голосніше — всі знають, що він музику любить. А приятель твій, до речі, виявився громадянином Росії й одночасно громадянином сонячної Греції. Через сьогоднішню зустріч квиточок його довелося здати — хай у Грицька погостює пару деньків. Міліція нам зовсім ні до чого: зґвалтування немає, свідків немає, іноземний громадянин — поговорять у відділку і випустять, ще й вибачатися доведеться. Взагалі, не бери нічого в голову — самі розберемося. Матері твоїй треба було б подзвонити, може ще комусь?

— Ще Лєнці зателефонуй, щоб паніки не здіймала, тільки не кажи, де я. Не хочу, щоб вона мене такою бачила, добре?

— Добре. Видужуй і не сумуй, дуже прошу. Завтра, думаю, буде чим заплатити за операцію, а там, якщо все вдало пройде, за тиждень додому відпустять.

— Спасибі тобі, Василю. Бачиш, як вийшло недобре. Хотів Київ подивитися, а потрапив у таку халепу. Тітці розповіси?

— Не тримай мене за… мудака. Тітці я сказав, що ти раптом виїхала відпочивати з подругою. Доведеться мені за тебе пил витирати, безкоштовно, звичайно. Ну, добре, пішов я. А ти спи побільше, Яго, вітаміни їж.

Василь узяв безсилу руку, потримав її у своїй, поцілував сором’язливо, поклав назад. Від місця дотику його губів розбіглися теплі хвилі, розбиваючи важку навалу похмурих думок на дрібні танучі частинки, як весняні струмки легко розмивають залежалі глиби снігу. «Дивно, що дотики красеня Грека несли із собою важкість, яку хотілося скинути, а зараз я відчуваю легкість і силу від поцілунку нічим не примітного випадкового знайомого, — подумала Яга. — Все ж він виявився молодцем, цей Василь! Не злякався, поліз на двох мужиків у чужому місті, врятував мене. І яким дивом він там опинився? Мабуть, хвилювався, стежив за мною, чекав біля кафе, потім під готелем. Прямо лицар якийсь провінційний… — Думки Яги, зазвичай уривчасті, набули іншого спрямування. Депресія розчинялася в цілющій енергії, що прибувала, життя знову сповнювалося сенсом. — Невже з мого противного носа вийде маленький і гарнесенький? Якщо так, то, справді, нема лиха без добра».

* * *

Останній липневий день був вітряним, накрапав дощик. Яга боялася, що дощ може змити тональний крем, яким доводилося густо замазувати жахливі синці на обличчі, які не встигли зійти, — останні сліди пластичної операції. Вона взяла друге дзеркало, задоволено поглянула на свій лівий профіль, потім на правий. Новий ніс, ще м’який, як пластилін, болісно реагуючи на найменший дотик, трохи набряклий, усе ж таки був набагато кращим, ніж колишній. Навпаки, отаке диво! — бездоганний зараз профіль став достоїнством, витонченим, ба навіть трохи кокетливим. Вона підібрала волосся, закрутила його високо вільним вузлом, не звертаючи уваги на окремі неслухняні пасма, закріпила лаком чубчик, мимоволі замилувалася витонченістю власної руки, яка стала ще тонкішою. На світло-бронзовому від пудри схудлому обличчі різкіше означилися вилиці, підведені вгору до скронь зеленаво-горіхові очі обведені природними тінями. «Якою я стала… благородною, чи що. Тепер мені, справді, підходить претензійне ім’я — Ядвіґа». Вона ще раз прискіпливо оглянула своє обличчя. Звичайно, ще не повністю зник набряк, та й синці трохи просвічують під макіяжем, але нічого не вдієш — треба виходити в люди. За десять хвилин призначена зустріч у кав’ярні, тій самій, де відбулося нещасливе знайомство з красенем Греком.

Троє чоловіків уже стояли в ажурному затінку розлогої липи, ховаючись від крапель дощу, що зрідка звіювалися з неба, перемовлялися і покурювали — колишній невдаха-аспірант, жорстокий приборкувач жіночих сердець, а нині сорокап’ятирічний учитель фізики; любитель бардівських пісень, із туманним минулим сорокарічний шкільний електрик; двадцятип’ятирічний Василь із Кіровограда, котрий приїхав вступати до магістратури.

Яга сповільнила крок, грубо притлумлене останнім часом самолюбство підскочило до оцінки «добре». Вона втерла сльозу, що була прохопилася, намагаючись не розмазати фарбу на очах. «Ці троє стільки зробили для мене, може, навіть люблять, кожний по-своєму… Тільки я не можу нікого полюбити — захоплююся спочатку, а потім просто використовую людей, хіба що намагаюся не мучити дуже. Проклята відьма сидить всередині, не дає любити, бути доброю, ніжною, жертовною».

— То що, заходимо?

Чоловіки здригнулися від несподіванки.

— Ну, ти козирна дівка, завжди підкрадаєшся, як привид, — Гриць потер перенісся. — Підемо, коли не жартуєш. От шельма, з такої пригоди вискочила, а тільки красивішою стала!

Фізик насупив брови. Йому не подобалися результати операції, яка наблизила своєрідне, ні на кого не схоже обличчя до загального стандарту. Ну, вибитого зуба, звичайно, потрібно було вставити, зашліфувати сліди побоїв, згоден. Але для чого носа переробляти? Особисто він волів би бачити Ягу колишньою, лише більш охочою до науки, звичайно. З такою гарнесенькою пичкою вона, мабуть, і думати забуде про навчання, буде грати очима направо й наліво. Ось цей парубійко, Василь, уже потрапив на гачок, напевне закохався. Чи не кожен день до неї в лікарню ходив. Звичайно, він не вчитель, не остерігається, що хтось побачить і щось не те подумає. Навіщо Язі такий молодий і завзятий? Їй зараз потрібніший досвідчений серйозний чоловік поряд, без всіляких дурниць у голові, здатний підтримати в житті, допомогти вступити до вузу. Загалом, треба натякнути цьому Васі при нагоді, що місце зайняте і слід рахуватися з правом першого.

Василь дивився на Ягу з тихим благоговінням. Він єдиний майже не пам’ятав її колишньою, у пам’яті виник яскравий образ, що нагадував запальну Кармен і водночас скорботний лик діви Марії. Він вгадував ці риси під кривавими побоями, під бинтами, спостерігав, як вони проступають день у день з набряків і синців. «Вона не дівчина, причому сталося це недавно, але не вчора ввечері. Ознак зґвалтування немає», — сказав тоді лікар. Та й нехай, що не дівчина, невелика втрата. Василя мучило одне запитання: хто ж він, той перший чоловік у її житті?

Яга посадила всіх за найкращий столик біля вікна, продиктувала замовлення новенькій офіціантці. Замовили кожен своє: фізик — коньяк, Гриць — незмінне пиво, Василь — горілку, а Яга — шампанське. Страви Яга вибрала найкращі — ікру, осетрину, «жульєн», «відбивні по-віденському». То нічого, що витратить усі зароблені нудною працею професорські долари! Жодних не шкода для людей, які не покинули у важку хвилину. Тільки вони знають, що сталося насправді, для решти спрацювала казочка про напад невідомих наркоманів. Алкоголь потрохи розв’язував язики, всі почувалися розкутіше, Яга насолоджувалася, спостерігаючи, як знайомо, смакуючи, сьорбає пиво Гриць, постукуючи в такт ледь чутній музиці, як фізик зайняв зручну позу римського сенатора, наче спостерігаючи за вирішенням цікавої задачі біля дошки, як надійно виглядають міцні Василеві плечі, затуляючи допитливі погляди. Вона все-таки трохи любить їх, кожного по-своєму, принаймні безмірно їм вдячна.

— Я хочу подякувати тобі, Василю, за допомогу й турботу про мою персону. Вам, Валерію Володимировичу, за все, що ви зробили для мене. Гроші я зароблю й поверну, не сумнівайтеся. Тобі, Гришо, особлива подяка за ножика. Ти теж допомагав, я чула, тільки подробиць не знаю.

— Багато базарити не буду, скажу одне — ти не бійся, Яго, красунчик цей блондинистий, кривдник твій, більше в Київ не поткнеться. Друзяка мій покумекав з ним по-свояцькому, він сам пернатий і півників любить, пояснив що до чого. А Грек, треба сказати, фуфлом виявився, сльозу пустив, дуже просив портрета не псувати. Та ми люди інтелігентні, правда, Валеро? Пінгвін, дружок його, п’ять штук зелених у дзьобику приніс, ми й відпустили обох. Летіть, голуби підбиті, до своєї Греції!

— Та досить тобі, Гришо. Їй зовсім не потрібно знати, що там було і як. Ти, Яго, маєш зробити правильний висновок із того, що сталося. Перестань заходити до таких «злачних» місць і не заводь випадкових знайомств. І взагалі, треба навчанням серйозно зайнятися. Адже ти здібна, можеш багато в житті досягти, треба лише працювати. До речі, ти нікому нічого не винна і можеш забути про підробітки, — фізик витяг із кишені конверта, стишив голос. — Тут дві тисячі доларів. Усе, що залишилося після розрахунку з Грицевими людьми і сплати медичних послуг. Це твої гроші, так би мовити, компенсація за моральні збитки.

Яга не знала навіть, що сказати. Дві тисячі з неба впали! Тепер можна до кінця року квартиру оплатити, купити, що заманеться, хоч у круїз податися!

— Дякую! Можна, я вас усіх поцілую?

Яга встала, обійшла кожного. Гриша поцілувався з нею тричі, по-своєму, Василь делікатно в щічку, а фізик — по-батьківському в чоло, обійняв поблажливо. Чоловікам стало ніяково. Чи не вперше кожен із них замислився над тим, з якої речі інші так гаряче переймалися долею дівчини? Яга порушила тривалу мовчанку.

— Піду кави замовлю.

За шинквасом працював Генчик. Яга сіла на стілець, подивилася, як він занервував, задзенькав посудом.

— То що, Генчику, не забув мене?

— Щось хочете замовити?

— Так. Чотири кави, будь ласка, за наріжний столик.

Генчик полегшено зітхнув і кинувся до апарату варити каву, а Яга поринула у спогади. Ось на цьому місці вона сиділа, слухала байки про закордон, пила коктейль, замовлений Греком. Хто міг передбачити у такому чудовому тілі таку підлу, жорстку серцевину? «І все ж таки, чому тоді стало так зле, накотилася раптова кволість, закрутилося в голові, безсилля якесь…»

— Ти тут питимеш чи віднести за столика?

Щось бармен дуже занервував. Яга згадала голос Грека: «Ач, кволою якою виявилася. Бо й доза була невеликою…»

— Зачекай, Гено, не смикайся. Скажи краще, що ти мені тоді у склянку підлив?

Обличчя бармена злилося з білосніжною сорочкою.

— Це не я. Грек сам підливав, коли ти до столика відійшла. Я хотів попередити, та не встиг, повір. Він тебе відразу поволік.

— Добре, Гено, повірю. А потім Грек не з’являвся?

— Його більше ніхто не бачив. Кажуть, розбірки з ним круті були, ледве втік. Може, через тебе?

— Багато знатимеш — швидко старим станеш. А ти з Греком давно знайомий?

— Десь із рік. Він наїздив разів два на місяць, сидів у нас, дівчаток вишукував для вербування. Обіцяв, як тобі, офіціантками там чи масажистками. Кілька дівчат повелося, поїхали, тільки більше їх ніхто не бачив. Катя казала, комусь із них листа вдалося передати, що загнали всіх у бордель, документи забрали, примушують працювати по-чорному, на порнуху знімають. Одну наче там убили чи що…

— Добре, Гено, минулося. Неси каву за стіл. А, до речі, що він мені підлив?

— Їй богу, не знаю! Мабуть, наркоту якусь. Я хотів попередити, але як? Грек поряд сидить, очима пропіка.

— Скільки я винна за каву?

— Ні-ні… Я пригощаю.

Яга не стала відмовлятися, нехай спокутує провину. Хоча, якщо відверто, звинувачувати доводиться лише себе саму.

До кав’ярні заходила «прикинута» публіка, дивна компанія за наріжним столиком підвелася, вийшла у вологий, теплий вечір, рушила нагору до скверу…

За годину, попрощавшись із чоловіками біля дверей квартири, Яга, важка від спожитого, швидко вмилася, шмигнула в ліжко.

«Не дуже вдалою виявилася ідея зібрати їх разом, тільки лобами зіткнула. Як добре вони спрацювали у справі з тим Греком — дружно, сміливо, в одному благородному пориві, як три мушкетери. Ще й бакси одержали, просто молодці! Звісно, я всім щиро вдячна і пам’ятатиму добро все життя, але при цьому зовсім не хочу виступити в ролі об’єкта, що провокує конфлікт. Лише Гриць знає своє місце. А фізик поводить себе, як мати-настоятелька з послушницею, наче якісь особливі права має на мене. Мабуть, думав зайти, залишитися… До початку занять ми не побачимося, він охолоне, заспокоїться — як з очей, так і з думок. От із Василем, можливо, зустрінемося набагато швидше — дві тисячі доларів, це, звісно, добре, просто чудово, але зайві гроші ще нікому не завадили. Піду знову пил витирати, чекати, раптом племінничок не вступить до магістратури, повернеться до себе в Кіровоград або, якщо вступить, то не вживеться з тіткою, і я знову знадоблюся?»

Яга солодко позіхнула, вмостилася зручніше. Яка це все-таки насолода — затишно вмоститися в чистому ліжку, дивитися на підсвічене ліхтарем темно-зелене мереживо акацій у відчиненому вікні, вдихати свіже, вмите дощем, повітря. Від тривалого перебування в товаристві трьох чоловіків, котрим вона, що там приховувати, звісно, подобалася, тіло наелектризувалося, сповнилося туманних бажань. «Може, тепер, коли ніс зробився таким гарнесеньким, мені поталанить зустріти достойного чоловіка і закохати його в себе? Він має бути розумним і вольовим, як фізик, своїм і ризиковим, як Гриць, відданим, надійним, як Василь. А ще, звісно, багатим, щоб крутився в бізнесі, і бажано, щоб… як цей підлотний Грек, зачаровував красою. — Яга спробувала уявити такий складний образ, вийшла жахлива істота, що гротескно поєднувала в собі хлопчика, що дзюрчить, і сьогоднішніх „трьох мушкетерів“. Яга засміялася. — І однаково, навіть з найкращим із чоловіків доведеться займатися сексом! Бути іграшкою в чужих руках, терпіти наругу над собою, стримувати лють, а наприкінці буде бридко смердіти риб’ячою лускою, смердіти чоловіком. Бр-р-р… — Ягу пересмикнуло. — Та вже ж ні! До біса ідеал, до біса секс! Треба будь-що не втратити шанс, заволодіти квартирою на Виноградній — це був би величезний успіх для початку самостійного життя. Тільки б Василь не зашкодив! Хай краще сам по-доброму поїде, не стає на шляху. По-злому з Василем не хочеться… — Сон ринув хвилями, думки вільно, як крила вітряка, крутилися в голові. — Адже це я перша придумала, надривалася на совість, старалася, підготовлювала професорку. А він приїхав на все готовеньке, коли в неї вже ідея сформувалася про те, що поряд треба мати надійну людину, котра насамкінець квартиру одержить у спадок. Якщо він заважатиме мені, то може захворіти, біднесенький, скажімо, під машину потрапити… Ні, Василю, вибач. Я не бажаю тобі лихого, але боротимусь до останнього…»

З цією думкою Яга й заснула.

Загрузка...