Яга

Розділ 4

Яга ненавиділа натовп — виходила звідти знесиленою, знервованою, наче хто відшмагав її невидимими батогами. Однак пристойні речі можна було знайти лише на так званій товкучці — у звичайних магазинах майже нічого не було, у валютних — речі були такими ж, як і на базарі, лише дорожчими. Щільні ряди продавців концентричними колами огинали величезний стадіон, люди поволі просувалися живими коридорами, чманіючи від численних пропозицій та різноголосих закликів. На базарі можна було купити геть усе, від жіночої білизни до мікросхем. Продавці тримали товар на руках, розставляли його на коробках біля ніг, носили, поначіплювавши на жердину або клали на целофан прямо на землю. Меткіші стояли за дерев’яними прилавками, «найкрутіші» торгівці мали власні ятки й кіоски. Соня сама зрідка їздила по товар у далекі країни, працювала «на хазяїна», мала постійне місце в торговельному наметі.

— Привіт, ма! Прийшла купити щось із ганчір’я: туфлі, джинси, сумку… Підкажеш, де краще подивитися?

— Та звичайно, підкажу. Хоча на твій заробіток дуже не розгуляєшся…

— Чому це? Триста доларів усе-таки.

— Невже? — очі у Соні від подиву зробилися великими. — Звідки такі гроші?

— У мене друг з’явився.

Соня сплеснула руками.

— О, Господи! Який іще друг?

— Звичайний. Як у тебе Вовчик, наприклад.

— Ядвіґо! Як ти могла зважитися на таке? Тобі ж тільки-но шістнадцять виповнилося, організм ще не готовий до такого… А школа як же? Чи, не доведи Господи, хвороба яка? Я так і знала, що ця окрема квартира до добра не доведе! Спершу — побили майже до смерті, тепер — гуляти почала…

— От бачиш, ти наперед усе знала. Значить, і дивуватися нема чому. До речі, мій друг заплатив за квартиру до кінця року. Ось, мамо, сто баксів, купи собі що-небудь на подарунок від мене.

Соня розгублено дивилася на гроші. Щоб стільки заробити, їй треба таки покрутитися.

— А ти не брешеш? Може, проституцією почала займатися? Зараз це в моді.

— Мамо, я тебе прошу, не мели дурниць. Ти ж мене знаєш, хіба я можу переспати з кимось за гроші? Навіть якби дуже захотіла, не змогла б.

Соня похитала головою. Дочка завжди була замкнутою, колючою, можна навіть сказати, злою. Так, наче людей зроду не любила. Та й зовнішність у неї підходяща до її характеру: обличчя похмуре, зиркає спідлоба. З такою нормальний чоловік просто побоїться лягти в ліжко, не те що гроші за це платити. І Вовчик такої самої думки — хотів просто по сідничках її шльопнути, за щічку вщипнути жартома, так вона мало калікою його не зробила. Окрім того, важко собі уявити дочку в ролі проститутки. Щоправда, за останні місяці вона немов розквітла, стала добрішою. Навіть те, що її жорстоко побили, пішло на користь, хірурги носа зробили коротеньким, а то стирчав, наче дзьоб. Цікаво, що це за друг такий щедрий з’явився?

— Добре, дочко, втративши голову, за волоссям не плачуть. Ти хоч розкажи, що він за один, наскільки все серйозно, заміж кличе чи так собі?

— Ні, мамо, про заміжжя не йдеться. У нього чудова сім’я, діти. Ми в лікарні познайомилися, спершу він мені дуже співчував, далі — більше. А що він людина багата, бізнесом займається, то й захотів допомогти матеріально. Я не стала відмовлятися, бо невідомо, що там далі буде. Коли люди хворіють, у них думки благородні з’являються. А мине місяць-другий, він, можливо, й думати забуде про мене. Тим більше, що я не буду особливо намагатися його втримати, та й чим я можу втримати біля себе чоловіка?

— Звичайно, ти не Мерилін Монро, але зараз виглядаєш дуже добре, погарнішала, та ще як одягнешся на такі гроші, станеш мов лялечка. Було б непогано поправитися кілограмів на п’ять, щоб форми округлилися, та це — таке, саме прийде. І не насуплюйся, більше посміхайся, тоді взагалі красунею будеш.

— Постійно усміхаються тільки ідіоти.

— Завжди ти так! Не слухаєш, коли тобі на краще радять, а даремно. От, наприклад, збираєшся за квартиру до кінця року заплатити. А нащо воно тобі? Скоро заняття почнуться, якщо не хочеш додому повертатися, то принаймні квартиру можна зняти ближче до школи. Там і дешевше набагато, ніж у центрі.

— Я вже звикла тут, у центрі, — кімната гарна, ванна рожевого кольору, від добра добра не шукають. До того ж, не хочу йти від професорки, зайва копійка не завадить.

— Твоя справа, раз є чим платити, аби тільки це не шкодило навчанню. Навіть не знаю, що Валерій Володимирович скаже, якщо ти навчання занапастиш через цю роботу і занадто ранні оті… захоплення. А він такі надії на тебе покладав, так розхвалював. Цими днями дзвонив, просив, щоб я вплинула на тебе, не дозволяла ходити на роботу. Голова, каже, в тебе золота, треба сидіти і працювати. А як я можу вплинути? Ти давно вже не зважаєш на мою думку.

Яга посміхнулася.

— Валерій Володимирович про мої захоплення нічого не знатиме, навіщо йому це? Поки подобалося — займалася фізикою додатково, більше не хочу, досить і шкільної програми.

— Ой, даремно, дочко. Треба через «не хочу», якщо здібності маєш. Може, до університету вступиш наступного року чи бодай до політехнічного.

— Я, швидше за все, до медичного спробую вступити.

— Та ти що! Там конкурс божевільний… Крім того, такі хабарі давати треба, що навіть твоєму другові не під силу, де вже мені. І забери свою сотню. Спасибі за турботу, дочко, але подарунків мені не треба. Я, дякувати Богу, на себе заробляю, ще й відкладаю дещо, щоб коли ти школу закінчиш, на квартиру тобі вистачило однокімнатну. Краще на себе витрати, а то, справді, обшарпалася геть. Ти ж бачиш, я робила все, що могла, приносила тобі речі, але у відповідь чула одне: «Не треба». Дивна ти все-таки! Кожна нормальна жінка чи дівчина від зайвої вдяганки ніколи не відмовиться. Може, тепер у тобі жіночність прокинеться, кокетство? Підійди до дяді Вови, він щойно товар привіз із Польщі, стоїть праворуч від центрального входу. А я поки що з подругами пораджуся, до кого тебе краще послати.

І почалося! Яга три дні бігала базаром, приміряла, вишукувала, від миготіння фасонів, кольорів голова йшла обертом. Вовчик і Соня з подругами навперебій радили, де саме стоїть «дівчина з італійським взуттям модерато» або «хлопець з фірмовим котоном».

Наприкінці тижня Яга була одягнена з голови до п’ят у все найкраще з базару.

У неділю прийшла Оленка з Юрою, трохи змученим, але щасливим новоспеченим студентом архітектурного факультету, побачила подругу в магічному імпорті з голови до п’ят, оченята від захвату поширшали:

— Ягусю, невже ти на весь цей мотлох сама заробила?

— Та не на все… Мама трохи допомогла.

— Я теж хочу працювати! Спідницю шкіряну хочу і джинси з білими квіточками. А купальник який «відпадний»! На скільки ж такий тягне?

— Просили двадцять, я за десять виторгувала.

Купальник коштував сорок. Яга безбожно занижувала ціни, щоб у Лєни не виникало зайвих запитань.

— Це що, парфуми? Справжня Франція?

— Так, «Опіум», а це — «Дика орхідея».

— Можна побризкатися?

— Звичайно. Тільки ти блондинка, тобі цей запах не дуже підійде.

— А який мені підійде?

— Щось на зразок «Анаїс» або «Кензо», із легким квітковим запахом. Та добре, Лєно, я тобі на день народження подарую.

— Я тебе обожнюю, Ягусю! Ти такою красунею стала після лікарні. І схудла, вже навіть худіша за мене. Я навіть за Юрка почала хвилюватися, очей з тебе не зводить.

Юра робив вигляд, що дивиться телевізор. Яга ніколи не переставала йому подобатися, але зараз, в усій цій іноземній одежині, із зовсім «новим» обличчям, прямо заворожувала. Звичайно, Оленка теж гарна, лагідна, ніжна, але Яга — справжнісінький тобі опіум — п’янка, недоступна. Недаремно такі парфуми вибрала.

— Взагалі, Юро, за тобою — банкет на честь вступу.

— А я про що? Лєна слова не дає вставити. Є пропозиція поїхати на пляж, а потім в «Колибу», на шашлики і червоне вино.

— Ура, як добре! Поплаваємо, розслабимося. А то я із цим вступом до вузу так хвилювалася за Юрчика до останньої хвилини, що сама майже з глузду не з’їхала, як Віка. Ледве за конкурсом пройшов. Отримав би на один бал менше, і довелося б до військового училища вступати, щоб восени в армію не замели!

— Віка? А що з нею? — насторожилася Яга.

— Ой! Мама попросила нікому не розповідати.

— Коли це таємниця, то не треба… — Яга відвернулася, чудово знаючи, що будь-яку таємницю Оленка не може зберігати більше трьох хвилин.

— Добре! Тільки пообіцяйте, що нікому не скажете.

— Лєнчик, не треба хвиль. Я можу зателефонувати однокласникам, однаково хтось про це знає.

— Звичайно, Юрчику! Так і скажеш, що дізнався не від мене, — зраділа Оленка. — Віку до психіатрички забрали, в «Павлівну», уявляєте? Її мама дзвонила, плакала. Лікарі кажуть, що вона не витримала напруження від екзаменів, до університету вступала, на журналістику, і від цього стався нервовий зрив.

— Та ну! Жаль дівчину. Така вольова була, завзята, у спектаклі разом грали… І як же він проявляється, цей зрив?

— Її мама розповідала, що впадає в істерики і постійно чогось боїться. Одну не можна залишати, а в темряві взагалі помирає. Тремтить, плаче, каже, що по неї зараз прийдуть і поведуть очі виколювати. Знаєш, хто прийде?

— Звідки мені знати?

— Тримайся міцніше — ти!

— А я тут при чому?!

— Та це я просто так подумала. Її матір каже, що Віці чорти й відьми увижаються. «Он, — кричить, — у кутку Яга стоїть. Вона мені очі виколоти хоче циганською голкою». Уявляєш? А мати ж не знає, що Яга — це не якась там уявна відьма, а конкретна людина.

— Знову ти, Лєно, мене вплутуєш у якусь темну історію! Я цю Віку вже три місяці не бачила, і в школі геть не помічала. Навіть ніколи з нею не розмовляла. Так і скажи мамі.

— Не гнівайся, Ягусю, звичайно, скажу. І справді, який ти можеш мати до неї стосунок? Дуже вона тобі потрібна, ця Віка! А все ж таки, чому вона тебе боїться?

— Може їй, як і тобі, здавалося, що це я відбила в неї Юру.

— Ой, я про це й не подумала. Бачиш, Юрасику! Всі нещастя через тебе, виявляється. Я теж спершу подумала, що ти не в мене закохався, а в Ягу. Ну, от усе й з’ясувалося! Ходімо скоріше на пляж, поки сонечко.

Дівчата швиденько зібрали рушники, купальники, вручили Юрі сумки, і компанія вирушила на пляж.

День минув чудово! Щоправда, Яга час від часу насуплювалася — перед очима стояла Віка, як вона запам’яталася їй останнього разу: з гордо піднятим підборіддям, поглядом, сповненим фанатичної ненависті, презирливим сміхом у спину. Так, ніби не знала, що зло завжди повертається, падає на того, хто його послав. Рано чи пізно виливаються киці мишачі слізки. Яга вистояла тоді, відбилася від накликаної на її голову напасті, і зло, мов голодний хижак, який не зумів спіймати свою здобич, повернулося й укусило за руку, яка його вигодувала. Віку було не дуже й жаль — отримала те, на що заслуговувала. От тільки кара виявилася занадто тяжкою. «Може, це їй не тільки за мене, а ще за які-небудь гріхи», — вирішила нарешті Яга і зовсім заспокоїлася.

Оленці багато пити не можна. У цьому Юра ще раз переконався, коли вони удвох з Ягою ледве витягли її на четвертий поверх. Про те, щоб їхати додому в такому стані, не могло бути й мови. Оскільки квартира вже давно перестала бути таємницею, Яга вийшла на вулицю, подзвонила Оленчиній мамі і повідомила, що після пляжу в подруги сильно розболілася голова, вона випила пігулку, заснула, і її тепер шкода будити.

— Правильно зробила, Ядвіґо, що зателефонувала. Звісно, не треба будити, нехай у тебе заночує. А Юра вже пішов?

— Юра ще з пляжу пішов додому, його просили допомогти по господарству.

— Чудово. Він хороший хлопець, але дуже закоханий в Лєночку. Я так переживаю, щоб часом чогось не трапилося між ними.

— Та що ви! Нам вчитися ще цілий рік.

— Молодець, Ядвіґо! І Лєнці моїй, дзизі, постійно про це нагадуй. Завтра нехай зателефонує, коли прокинеться.

— Обов'язково. До побачення.

Яга теж відчувала, що зайве випила. На сонці від смаженого м'яса дуже хотілося пити, вино пилося, як вода. Спочатку їх охопила теляча радість, вони гасали, мов ненормальні, бризкалися, у воді зависали в Юри на обох руках, вдаючи із себе русалок. Потім Оленку почало заносити, вона молола дурниці, Яга дуже голосно сміялася на це, люди почали звертати на них увагу, довелося негайно їхати на таксі додому.

Вхідні двері були незачинені, Яга штовхнула їх тихенько і завмерла на порозі. Виявляється, Оленка й не збиралася спати, а всмак цілувалася собі з Юрою, вже без одягу, в одних трусиках, обплутана аж до колін вологим світлим волоссям. Стрункі молоді тіла насолоджувалися одне одним в м'якому вечірньому світлі… Оленчині незасмаглі перса біліли на бронзовому тілі, руки не могли насититися дотиками. Ця чудова картинка спочатку викликала в Яги естетичну насолоду, потім по крові почала поволі розливатися солодка млість, наче магнітом потягло до тих двох тіл, таких привабливих і близьких після проведеного разом дня. Вона змусила себе відвернутися, скинула капці, боса пройшла у ванну, стала під душ. Тепла вода змивала найдрібніші піщинки, освіжала гарячу шкіру. Яга заплющила очі, провела язиком по губах, уявила, що відчуває Оленка після Юриних поцілунків, повторила його рухи по грудях, по стегнах. Тіло напружилося, вигнулося. Цього ще бракувало! Вона різко відкрутила кран, хвилину постояла під холодними струменями, поки розімліла шкіра збрижилася, женучи геть спокусу. Закутавшись у рушник, Яга вийшла з ванної і зітхнула, побачивши, що закохані продовжують безсовісно цілуватися, лежачи на зім’ятому простирадлі. Ну все, досить! Розгнівана хазяйка квартири без зайвих церемоній висмикнула з-під них простирадло, склала його акуратно, сердито сказала:

— Юро, май совість! Тобі додому вже давно пора.

Юра підняв голову від Оленчиних персів, намагаючись сфокусувати розпливчастий погляд на Язі, підвівся на одну руку, іншою вхопив Ягу, Яга зойкнула і… опинилася на ліжку.

— Негайно облиш мене, йди геть!

Юра, якого трохи привів до тями різкий удар гострого ліктя по розслабленому пресу, знехотя підвівся, побрів у ванну.

— Ягусю, не сердься… Ти така холодненька, диво! — Оленка, яка на мить виринула з туману, продовжувала цілуватися за інерцією, торкнулася губами до плеча, залишаючи на шкірі теплий лоскітливий слід від язичка, потом ще і ще один. Яга зручно простяглася на ліжку, не звертаючи уваги на те, що рушник геть розкрутився, відсуватися від п’яної Оленки не хотілося, навпаки, захотілося обняти її, притиснутися, вигинаючись, мов у повільному танці, як вони інколи робили на дискотеці, дражнячи хлопців, яким відмовили. Оленка відразу підхопила той порух, продовжила його. Чотири руки, ледь дотикаючись, пестили вигини пружних тіл, ноги плавно переплелися, губи ніжно торкалися плечей, шиї, грудей. Солодка знемога охоплювала подруг, і то було природним, як млість від хмільного вина.

Юра вийшов з ванни з певним наміром іти додому, але не зміг. Двоє оголених дівчат у білих простирадлах на величезному ліжку були такими чарівними й еротичними, що він знову роздягся, тихцем примостився поряд, чекаючи на ту мить, коли можна буде підключитися до дійства, не порушуючи гармонії. Ось відкрилися округлі перса, Юра припав до них, Оленка застогнала, стиснула пальці на стегні Яги, м’яко прикусила кружечок тіла. Яга зітхнула. До зітхання приєднався чийсь голос. Рука, сильніша й наполегливіша, закружляла по грудях, друга — зім’яла плече. Яга на мить розплющила очі, побачила над собою ніжно-сміливе юне обличчя, яке так подобалося їй колись, подумала: «Який милий! І навіщо я віддала його?»

Юра, не віднімаючи бентежних рук, схилився в бік Оленки, поцілував її в губи. Яга відчула пристрасність цього цілунку за тремтінням Оленчиного тіла, яке щільно притислося до неї. Таємниця сексуальної радості, здавалося, почала розкриватися. Яга обняла напружені Юрині плечі, потягнулася назустріч губам, уп’ялася в них і… сахнулася, відчувши відразливу, як і раніше, вологу. Мимовільні грубощі руки, яка втиралася поміж стегон, остаточно зруйнували повітряний замок чутливості. Яга виплуталася з пекучого клубка плоті. «Я не можу», — прошепотіла ледь чутно на запитальні погляди, підвелася, одягла сукню й вийшла на вулицю.

Вже засвітилися ліхтарі, в їхньому світлі дерева м’яко відсвічували зеленню. Хотілося скинути напруження, заглушити роздратування, невдоволення собою. Яга звернула в підворіття, пройшла темним двором. На лавці в тіні жасмину нікого не було. Вона залізла туди з ногами, зіщулилася, розширеними очима втупилася в темряву. У прохолодному надвечір’ї відчувався противний кислий запах від баків зі сміттям, за освітленими вікнами метушилися люди, долітали їхні голоси — звичайний людський мурашник. А так хотілося зараз тиші, первозданної природи, самотності!

Від гаражів відділилася темна постать, підійшла зовсім близько, постояла за спиною, сіла поруч. Яга здригнулася від несподіванки, хотіла було негайно зіскочити з лавки і бігти геть, та, впізнавши, здивувалася.

— Василю! Де ти взявся?

— Ходив, прогулювався. Бачу, самотня дівчина сидить. Дай, думаю, познайомлюся.

— Чого це ти вирішив прогулюватися саме в нашому дворі?

— Та, мабуть, не так собі. Телефону ти не маєш, зайти — незручно без запрошення. От я й ходжу тут вечорами під вікнами. Думаю, а раптом зустріну випадково, в гості напрошуся.

— Дурненький! Міг би і без запрошення зайти. Я саме вчора думала про тебе, хотіла професорці подзвонити, запитати, як ви там.

— А сьогодні не думала?

— Сьогодні я на пляжі була цілий день. Юра нас із Лєною шашликами пригощав, вином частував на честь свого вступу до інституту. А зараз, теж випадково, вийшла подихати повітрям перед сном.

— А в мене тільки починається тіпанина — завтра перший іспит.

— Ні пуху ні пера! Як ти там — з тіткою у злагоді?

— Та де там! Дістала вона мене з цією пилюкою. А що робити? Доводиться терпіти, — вона мене до себе прописала, каже, так краще для вступу. Продукти, звичайно, купую я, крани полагодив, підклеїв дещо. Загалом, столичну прописку відробляю на всі сто.

— Жаль. Я сподівалася ще трохи попрацювати. Але їй, безумовно, немає сенсу витрачати долари, коли є безкоштовна робоча сила.

— Навіщо тобі надриватися за копійки?

— Бо п'ятдесят доларів це зовсім не копійки.

— Тобі вчитися треба. Фізик казав, що в тебе здібності.

— І тобі казав? Та немає у мене ніяких здібностей. Побилася об заклад, отримала п'ятірку за чверть, а потім олімпіаду виграла. Сама навіть не знаю, як це вийшло, просто дуже захотілося.

— Захотілося… Цього замало. Ось я, наприклад, дуже хочу бачитися з тобою частіше, і що ж?

Яга помовчала, перегорнула сторінки пам'яті, згадала дошкульний погляд офіціантки, який поставив їй на лоба тавро «дівчина кіровоградця Васі».

— Частіше не вийде. Немає у нас з тобою, Васильку, точок дотику. — Яга зробила паузу, щось обмірковуючи. — От коли б я, як і раніше, приходила до тітки прибирати — був би привід бачитися частіше.

— Розумієш… Не можу ж я жити в неї і відмовити їй, принаймні у виконанні хатньої роботи.

— Тоді, Василю, се ля ві! Більше нічого не можу запропонувати. Цю квартиру я, очевидно, наймати вже не зможу, раз роботу втратила, до речі, втратила через тебе. Переїду знову на масив. А це далеко, хвилин сорок двома видами транспорту добиратися. Навіть випадково в дворі, як зараз, навряд чи зустрінемося.

Розмова скінчилася. Яга встала.

— Я додому піду. Пізно вже, спати хочеться.

Василь сидів, похиливши голову, спершись ліктями на коліна. При цьому його плечі здавалися ще ширшими. Яга раптом засміялася від дитячого бажання залізти на ці плечі і прокататися по двору «на копках», як кажуть діти.

— Смієшся з мене? — Василь підвівся, мов темна скеля в нічних сутінках.

— Не ображайся. Мені дурниця спала на думку, от я і сміюся.

— Що саме?

— Уявила, як ти мене на плечах по двору носиш, наче маленьку.

Василь присів навпочіпки.

— Залазь!

— Та я пожартувала.

— Залазь, кажу, не до жартів мені.

Яга пригадала, що одягла сукню прямо на голе тіло, коли пізно вже було відступати. Від усвідомлення того, що і Василь це завважив, настрій поліпшився, відчуття загострилися. Кілька хвилин Василь гасав темним двором у місячному світлі з Ягою на плечах, яка при цьому сміялася, лякаючи поодиноких перехожих. І тільки тоді, коли втомився, обережно опустив її на землю, затремтів від близькості дівочого тіла, яке снилося йому ночами.

— От, спасибі, догодив. Тепер мені, справді, хороший сон присниться!

— Якщо ще захочеш погарцювати у мене на спині — викликай. А сон тобі і без цього, напевно, непоганий би приснився.

Яга зупинилася, різко обернулася.

— Чому ти так сказав?

— А як же… Я не сліпий. Поки ми тут розважалися, світло в твоєму віконці засвітилося і знову погасло. Напевне, не одна спатимеш. Посварилися, чи що?

Яга сердито примружилася.

— Я тобі, Васильку, дуже вдячна за допомогу і дружні стосунки, проте у моє особисте життя лізти не дозволю. Бач, слідопит знайшовся!

— Я не лізу, не сердься. Тягне мене до тебе дуже, від цього й шаленію. Цікаво хоч одним оком глянути на твого хлопця.

Язі знову стало смішно. Треба б цього Василя ще трохи «накрутити», нехай тітку вмовить, що не справляється сам із прибиранням. Головне — зачепитися, хоча б раз на тиждень приходити. А там ще подивимося, кому квартира дістанеться.

— Та добре! Я вже говорила тобі, що коли чогось дуже захотіти, неодмінно вийде саме так. Ходімо, подивишся, з ким я сплю. Тільки тихо.

Василь був тренованим хлопцем, одним духом піднявся на четвертий поверх, але коли навшпиньки слідом за Ягою, в темряві підходив до ліжка, де вочевидь хтось спав, серце закалатало в грудях, ніби після стометрівки. Яга увімкнула настільну лампу, Василь отетерів, побачивши в ліжку оголену Оленку, напівприкриту простирадлом і довжелезним сплутаним волоссям. Сонна німфа не прокинулася від світла, лише повернулася на бік, пробурмотіла щось нерозбірливе. Яга посміхнулася.

— Все, Василю, йди. Пізно вже, спати хочеться.

— Знову ти мене «наколола»! Добре, Яго, добраніч. Кажеш, бачитися ми можемо лише у тітки?

— Сто відсотків.

— Тоді, гадаю, скоро побачимося. А поцілувати тебе можна?

Яга заперечливо хитнула головою. Досить із неї поцілунків на сьогодні! Але тут-таки передумала — потрібно закріпити успіх, щоб Василь ще завзятіше умовляв професорку. Вже у дверях, коли пізній гість переступив поріг, Яга затримала його руку дотиком, обняла, поцілувала в шию трохи нижче потилиці, з насолодою пропустивши через себе чуттєвий імпульс від його напруженого тіла, підштовхнула легенько вперед і зачинила двері. Вона вже не сумнівалася, що кіровоградець теж у неї на шворці. Навіщо він потрібен надалі, ще незрозуміло, а поки нехай грає роль «перепустки» до професорської квартири. Яга заснула з посмішкою, уявляючи очманілий вираз обличчя Василя перед зачиненими дверима, пригадуючи веселе пустотливе катання на його плечах темним двором у магічному сяйві місяця.

Яга прийшла до матері забрати деякі речі перед новим навчальним роком. У квартирі вже ніщо не нагадувало про те, що вона там колись жила. Соня і Вовчик зі своїм складом і самі ледве вміщалися в тісних кімнатках. У шафі, щільно спресовані, мов у речовому мішку, лежали всі її речі: від зимового пальта до торішніх зошитів. Соня почувалася ніяково і тому надміру метушилася.

— Я все докупи склала, донечко, щоб нічого не загубилося в нашому розгардіяші. Вова обіцяє скоро владнати питання з квартирою, але дружина не дає згоди на розлучення, то так і живе на дві домівки. Ти, звичайно, можеш перейти до нас будь-коли, місця завжди вистачить.

— Та потерпіть ще трохи, поки не знайдемо хороший варіант обміну! — Устряв у розмову Вовчик. — Жінка вперлася рогом, хоче квартиру в тому ж районі, ще й у тихому місці і з лоджією. Така тягне стільки ж, скільки і наша миршава «розпашонка» на першому поверсі. Не можу ж я взагалі без нічого піти! Несолідно це, мужику тридцять п’ять, а він у прийми.

— Несолідно для здорового мужика, який працює, жінку з дитиною утискувати. Залишив би їм усе, а на себе невже не заробиш? — докинула слівце Яга.

Соня вдала, що не розчула, ретельно витираючи посуд. Вовчик ображено засопів.

— Багато ти тямиш в житті, малеча. Може, в мене вже достатньо баксів на цілком пристойну однокімнатну, ще й на меблі вистачить. Але з принципу не поступлюся своїм, вона і так після суду більше половини відхопить. Я її з села взяв, із злиднів, на все готовеньке в місто. І де дяка? Тільки й робила, що гризла вдень і вночі, із сусідом, хай їй грець, сплуталася. Я навіть не знаю достоту, моя це дитина чи ні.

— Ти аналіз зроби, генетичний, тоді й дізнаєшся. І сусіда з собою візьми, — уїдливо сказала Яга. — А я, поки ви розберетеся, по чужих квартирах вештатимуся.

— У тебе ж кавалер крутий з’явився — все оплатить. Певне, на іномарці?

— А як же! На БМВ, колір — валюта.

— Та ну! — ахнула Соня.

— Баки забиває. Жодного разу не бачив БМВ такого кольору.

— Атож. Тому не надійся, що я до кінця життя зможу квартиру знімати. Школа почнеться, роботу втратила…

— О, якраз до теми згадав! Професорка дзвонила, цікавилася, чи не могла б ти знову до неї приходити? Тільки тепер не щодня, а раз на тиждень. Так що можеш іще трохи заробити, коли є бажання.

— Я подумаю. А скільки вона платитиме?

— Про оплату не говорили. Вже завтра можеш приходити на дев’яту, там і домовитеся.

— Добре.

— Може, не треба, донечко? Краще б над книжками посиділа. Ти одягнена, на хліб я даватиму гроші, як і раніше, дах є над головою — навіщо тобі це прибирання?

— Хочу, мамо, чесною працею заробляти, якщо не на життя, то принаймні «на шпильки», як говорили раніше. Добре, я пішла.

— Вже йдеш? Залишайся, хоч пообідаєш із нами.

— Дякую, не можу. Я сьогодні з Лєною домовилася пиріг за новим рецептом пекти, треба вже бігти, — Яга взяла чималеньку сумку. — Ти, Вовчику, машину б купив, раз квартиру не хочеш. Хоча б зрідка підвозив мене. Сидиш на грошах, мов собака на сіні.

— Куплю, не сумнівайся! Тільки почекати треба з машиною до розлучення, а то дружина права може пред’явити.

Соня провела дочку до дверей, тихенько запитала:

— То як у тебе з кавалером?

— Нормально, приходить інколи, раз на тиждень, приблизно.

— Заміж не кличе?

— Куди мені, мамо, заміж, а школа?

— І то правда! Зовсім дорослою ти мені здаєшся, забуваю, що школярка ще. Хоч би коли спитала в матері поради, пошушукалася по-жіночому.

— Нема про що шушукатися. Пішла я. Привіт!

— До побачення, доню. Вибач, коли що не так.

Двері зачинилися, Яга полегшено зітхнула. Вона намагалася проводити тут якомога менше часу, занадто важко було залишатися доброю, блокувати злі помисли проти матері й Вовчика. Нехай живуть собі в мирі та спокої, і все в них буде добре. А коли й трапиться щось погане, то зовсім не з її вини. Яга легко спускалася сходами з книгами, одягом, кількома дитячими іграшками в сумці, і в неї виникло відчуття, що вона назавжди йде із Сониного життя у своє власне доросле життя. Що з того, що рано! Зате далі — свобода, невідоме майбутнє, в якому, можливо, буде багато чудового. Тільки треба вчитися на помилках інших. На Оленчиних, наприклад.

…Подруга прибігла через три дні після походу на пляж, бліда, змарніла. Відразу впала в крісло.

— Ягусю, що мені робити? Мама не переживе, якщо довідається. Що буде, я навіть уявити не можу!

— Ти хоч поясни до пуття, що трапилося. Що, хтось із Юрою «застукав»?

— Ні. Пам’ятаєш, як мені було зле вранці, коли я в тебе ночувала?

— І що?..

— Так само зле було мені і вчора, і сьогодні вранці, хоч я нічого спиртного відтоді не пила, уявляєш?

— Отруїлася, певне, дуже. Треба на дієту сісти, трави попити.

— Тут ніяка дієта не допоможе. Я, мабуть, вагітна. Точно вагітна, з усього видно.

— О Господи, тільки не це! Ви що, не береглися?

— Яке там береглися! У мене в такі хвилини голова обертом, відлітаю кудись, не можу я пам’ятати про те, щоб оберігатися, і Юрчик не може.

— Ну, дорогенька, якщо ви обоє кудись відлітаєте, доведеться народжувати дитя польотів.

— Та ти що! Ти собі просто не уявляєш, що це таке — маленька дитина, а я маю чотирирічну племінницю. Це просто жах — пелюшки, пляшечки, безсонні ночі, постійне вередування, репет. Сестра мов прив’язана до цієї дитини, життя нема.

— Ти ж так розчулювалася, картинки малювала — ніжки пухкенькі, щічки, ямочки, кучерики.

— Так, на Юльку приємно з боку подивитися, просто янголятко. Я погратися з нею можу півгодини, на гойдалці погойдати, і тільки. Не хочу ніяких дітей! Я в ліжку люблю поніжитися, в тиші помріяти, за мольбертом посидіти, за піаніно. Не знаю, що робити! Дуже мамі боюся казати, вона мене вб’є.

— А нащо маму вплутувати в цю історію? Треба до лікаря піти, взяти направлення і зробити аборт.

Обличчя в Оленки витяглося, очі миттю наповнилися слізьми.

— Який ще аборт? Не хочу. Це ж боляче, страшно.

— Лєно, вибору немає — або народжуй, або аборт.

— Ягусю, ти все знаєш про трави, про усякі методи нетрадиційні читаєш. Може, є якийсь інший спосіб? Наприклад, випити якого-небудь зілля, і воно зірветься або розсмокчеться само по собі.

— Не знаю я нічого, Лєно. Справді, є зілля, яке допомагає в таких випадках. Але треба знати склад, пропорцію, дозу. В книжках про таке не пишуть, це усно передається знахарями, з покоління в покоління.

— Що ж мені робити? Остання надія була на тебе!

Сльози рікою полилися з блакитних очей, ніс почервонів, волосся, заплетене в тугу косу, не прикрашало Оленку, вона зробилася негарною, схожою на ображену безпорадну вівцю.

— Перестань ревіти, слізьми лиху не зарадиш. Гаразд, якщо ти однозначно вирішила не народжувати, давай спробуємо. Завтра придумай, що сказати мамі, і до мене — на цілий день. Підемо на Бессарабку, там у бабів, які травами торгують, може, щось і випитаю.

Яга поспішала додому, знемагаючи від вантажу, лаючи себе за те, що взяла забагато речей. Вона дісталася дому, коли дванадцятої ще не було, проте довготелеса постать уже чекала на неї біля під’їзду.

О цій порі людей на базарі було значно менше, ніж завжди. У найдальшому кутку, за прилавками, де продавали квіти, стояло кілька бабусь зі своїм непоказним товаром, розкладеним у полотняні мішечки або жмутиками і купками просто на газетах. Оленка навіть не підійшла до них. Зупинившись біля відра з розкішними трояндами, Оленка спершу трохи збентежено спостерігала, як Яга про щось шепотілася з бабусями, а потім так захопилася розмаїттям фарб серпневих квітів, що опам’яталася лише тоді, коли подруга торкнулася її ліктя.

— Пощастило тобі, Лєно! Все дістала, і трави, і рецепт. Гарантії стовідсоткової не дають, але сказали, що багатьом допомогло.

— Ти моя рятівниця! Мені обов’язково допоможе, просто не може не допомогти. Бог не допустить моїх страждань, я знаю.

— Краще не згадуй Бога в такій небоговгодній справі. Ходімо швидше, чого ти на квіти витріщилася?

— Я уявила, як напишу олією велике відро троянд, коли все минеться. Ні, троянди у відрі — це трохи вульгарно. Я напишу ціле відро ось цих чудових айстр!

Яга лише похитала головою, потягла подругу до виходу.

— Якщо і Юра такий божевільний художник, як ти, то я собі уявляю, як ви удвох відлітаєте, забувши, що від польотів діти з’являються.

Вдома, доки Оленка дивилася телевізор, Яга чаклувала над каструлями. Кімната наповнилася густим духом розпарених трав, запахло степом дитинства, чарівним будинком баби Олі, запахло чаклунством і трохи злочином. Яга намагалася розібратися в асоціаціях, що ж такого злочинного в її діях? Начебто нічого, тільки добро. Гидкий настійливий голос у телевізорі заважав зосередитися.

— Лєно! Вимикай телек і йди у ванну, паритися. Набери води якомога гарячішої, тільки не повну ванну, а по пояс, зрозуміла?

— Зрозуміла. Чого кричати? Можна я туди журнальчика візьму почитати?

— Можна, бери. Тобі там години півтори сидіти доведеться.

Оленка попленталася у ванну, а Яга і сама не розуміла, чому так нервується. Якби була жива баба Оля, вона розказала б їй, як треба все зробити правильно, щоб отримати бажаний ефект. Хто його знає, що це за бабця на Бессарабці? Може, шарлатанка якась, сама до пуття не знає, скільки чого потрібно. Яга злила всі відвари в одну каструлю, поставила її на водяну баню, сіла в крісло, заплющила очі.

У ванній мирно шуміла вода, справжньою насолодою було вдихати знайомі пахощі степу. «Бабо Олю, допоможи, навчи мене, — попросила Яга в думках. — Хоча б знак якийсь подай, чи правильно я все роблю?» Відповіді не було, баба Оля не з’явилася в залитій сонячним світлом кімнаті, як колись, уночі, в таємничому місячному сяйві, тільки із глибин свідомості, мов бульбашки з темного мулкого дна озера, виникало відчуття заборони того, що вони зібралися робити. Яга розслабилася зовсім, уявила собі бабцю на базарі, постаралася пригадати кожне слово, побачила, як вона, Яга, кидає жмутики трав у окріп, у чаклунське вариво, призначене для магічного позбавлення Оленки від її вагітності без болю і страху. Майже всі трави були їй відомі, окрім однієї — кореня-підривника, так його назвала бабця. І дала його трішечки, мабуть, дуже сильну дію мав цей корінь. Яга побачила внутрішнім зором, як вона встає, наливає повний глиняний кухоль відвару, дає випити розпареній, розімлілій Оленці. Минає час, Оленка стає млявою, геть червоною від жару, проситься вийти, але Яга не пускає її, приносить іще один кухоль, примушує випити до самого денця. Ще через кілька хвилин Оленка, зависнувши на її руці, хитаючись від запаморочення, насилу дістається ліжка, засинає. Яга схиляється над нею, шепоче якісь слова, водить руками над головою, над животом. Наче все добре, Оленка спить собі спокійно, гаряча й спітніла, а в організмі вже почався невидимий процес відторгнення небажаного плоду кохання двох екзальтованих художників. Дихання сплячої стає тихим, ледь чутним, обличчя спокійним, дуже блідим. Яга підходить, відгинає край ковдри, щоб побачити, як вийде назовні отруєний мертвий зародок, і німіє від жаху. Оленка лежить в калюжі яскраво-червоної крові, кров прибуває, щосекунди її стає дедалі більше…

Яга підскочила, немов її вдарило струмом, ухопила каструлю, обпікаючи пальці, вилила все геть. Зайшла до ванної. Розпарена, рожева Оленка підвела голову від журналу.

— Як довго! Я вже тут розплавилася.

— Вилазь, Лєно, нічого ми робити не будемо, дуже небезпечно. — Яга вийшла, залишаючи без відповіді численні запитання і докори.

Подруга пішла додому ображеною і дуже засмученою.

— Тепер через тебе доведеться мамі розповісти. Що буде, я навіть не уявляю!

— Виженуть із дому, до мене приходь жити, — байдужим голосом відповіла Яга, зачиняючи за нею двері. Вона не любила легкодухості в людях і ніколи таким не співчувала. Все, досить на сьогодні чужих проблем. Треба відпочити, налаштуватися на завтрашній день, на мрію свого дитинства.

Професорка, чи зосліпу, чи з неуважності, навіть не завважила змін у зовнішності своєї юної служниці, що було дуже до речі — не треба було пояснювати, що й чому. Човгаючи ногами, тяжко зітхаючи час від часу, вона відразу затягла Ягу на кухню, попити чайку й побазікати.

— Пощастило мені на старості, хоч помру не на самотині. Все-таки не чужа людина очі мені затулить і поховає. Звичайно, з появою в домі мужчини виникли деякі незручності, але, з другого боку — це такий стимул! До речі, Василь так мені мого другого чоловіка нагадує, що я інколи тридцятиліткою почуваюся.

«Добра собі дівчина! У тридцять років вже старість починається», — подумала Яга, з цікавістю прислухаючись до монологу.

— Заходжу вранці до ванної, а там шкарпетки чоловічі сохнуть, в коридорі черевики стоять. Вранці він голиться, а я, стара дурепа, все шукаю привід, щоб повз відчинені двері пройти, помилуватися ним. А як він підлогу миє — просто чудо! Майже голий, в одних шортах, босий, ноги мускулисті, біцепси так і грають. Ах, скинути хоча б пару десятків років!

Професорка мрійливо зітхнула, долила собі ще чайку. Яга кивала, ввічливо посміхалася, не піднімаючи повних осуду очей від чашки. «Бач, стара розпусниця, це ж треба таке! Молодого їй подавай, голого, з біцепсами. Стара виварка».

— Щоправда, дрібні предмети йому довіряти не можна — кілька разів фотографії впускав із рук, чашку розбив старовинну, ще батькову. Та й працює він зараз багато, іспити складає. Тому я знову, Яго, потребую твоїх послуг. З тяжкою роботою Вася справляється чудово, а от з роботою, яка вимагає акуратності і скрупульозності, — значно гірше. Йому вчитися треба, а не господарством займатися. Я думаю, тобі не важко буде приходити раз на тиждень? Не має значення, в будень чи у вихідні. То що, дружок?

— Я взагалі не проти, тим більше, що коли приходити у вихідні, це не заважатиме навчанню. А як тепер буде з оплатою?

Професорка відхилилася назад, закотила очі, зітхнула.

— З грошима у мене зараз негусто. Хоч Василь і купує дещо, картоплі з дому мішок привіз, горіхів, яблук ящик, проте витрати значно зросли. А прибутків не передбачається… Мені, на жаль, довелося цього року вийти на пенсію — здоров’я не дозволяє лекції читати. Репетиторство, звичайно, не кину, буду, як і раніше, абітурієнтів готувати до вступу, зі старшокласниками хімію підтягувати. Але прибутки значно зменшаться. Тому, Ядвіґо, хоч і полюбила я тебе всією душею, але більше, ніж по п’ять доларів за кожне прибирання платити не зможу. Отже, вирішуй сама.

— Добре, я згодна. Виходить двадцятка за місяць — теж гроші для школярки. До того ж я до вас, Євгеніє Іванівно, теж прив’язалася за цей час. Ви для мене, мов рідна бабуся або тітка, — навчаєте життя, даєте мудрі поради.

— Дякую на доброму слові, — професорці вочевидь стало приємно. — Хоча, чесно кажучи, невідомо, ще хто кого життя вчить. Мені з тобою завжди цікаво поговорити, розумна ти дуже як на свій вік. Давай за дружбу нашу по скляночці «Кагору» вип’ємо? Мабуть постарілая, стала сентиментальною.

Яга налила червоного густого вина в свої улюблені склянки із синього скла на високих гранчастих ніжках, одну повну, собі — трохи менше. До кухні зайшов Василь.

— Привіт, — мимохідь привітався з Ягою. — Тьотю Женю, ви гуляти не збираєтеся?

— Збираюся, голубчику. Ми з Ядвіґою ще трохи погомонимо, і піду, посиджу в парку на лавці, газети почитаю.

— А я по пиво збираюся, так я вас почекаю.

— Чудово! Ти йди, голубчику, я скоро.

Василь вийшов, усім своїм виглядом виказуючи цілковиту байдужість до Яги. Професорка із задоволенням випила склянку вина, попросила ще половинку, розчервонілася, зашепотіла, поглядаючи на двері.

— Я думаю, симпатія у нього з’явилася. Питала, що та як — не говорить, соромиться, напевне, але мене не обдуриш у таких справах. Все почалося відтоді, як ти поїхала відпочивати. Бачу, Василько мій почав кудись відлучатися, поголившись перед виходом і напрасувавши сорочку. Питаю, куди? У справах, відповідає. Які ще там справи увечері? Він останнім часом вдень вчиться, а ледь стемніє, йде «повітрям подихати» і повертається лише опівночі. Може, ти щось довідаєшся, Ядвіґо? І мені шепнеш, по-приятельськи. Молодь довіряє одне одному більше, ніж нам, старим людям. Я нічого не маю проти, щоб він з хорошою дівчиною зустрічався, але тільки не з цими «путанами», чи як їх там зараз називають? Хотілося, щоб він знайшов дівчину скромну, роботящу, одружився б з нею згодом. Жили б зі мною, до смерті доглядали. Я його навіть прописала у себе: сказала, що для майбутньої роботи столична прописка не завадить, а насправді, щоб до себе сильніше прив’язати. Може, залишиться після навчання в Києві, як ти гадаєш? Якщо покохає киянку, обов’язково залишиться — який дурень захоче із столиці в Кіровоград їхати. Кімната вільна є, що ще для молоді треба? І мені, старій, доживати веселіше… — професорка розчулилася, зашморгала носом.

Яга була прикро вражена: стільки сподівань, стільки сил було витрачено, щоб стати незамінною частинкою життя хворої самотньої старої, а від неї — зовсім ніякої вдячності, тим більше прихильності. Немов і за людину юну покоївку не вважала, сприймала турботу і увагу до власної персони, як звичайну річ, додаток до прибирання, що не потребувало, відповідно, ніякої винагороди. Дуже схоже на ситуацію, коли інша стара, в отакій самій квартирі, вдавала, що любить подругу своєї онуки, а виявилося — ненавидить. У Катрусиної бабусі хоча б причина на те була, а зараз що? З’явився бевзь царя небесного, пограв біцепсами, змолодив удавано-ввічливою поведінкою старезну любительку привабливих чоловіків, і та вже ладна йому квартиру на блюдечку подати, ба навіть дружину його прийняти — незнайому сторонню людину… І це з її патологічною пристрастю до порядку, чистоти і спокою. Спалахом промайнула думка — так от же він, найкоротший шлях до заповітної мети! Що може бути простішим — виходь заміж за Василя і, вважай, квартира у тебе в кишені. От тільки ціна зависока. Доведеться виставити напоказ тавро, але вже не дівчини, а дружини кіровоградця Васі, займатися з ним сексом і до скону догоджати примхливій старій, бути в неї за безплатну прибиральницю.

Не гріє! Мабуть, і з другої спроби не вдасться оселитися в милому серцю будинку. Хоч би як там було, а здаватися без бою Яга не збиралася — нехай шанси на перемогу наблизилися до нуля, та все ж таки вони є. Треба працювати собі потроху, вичікувати. Раптом трапиться щось екстраординарне, небіж «проколеться», вийде з довіри, і шанси відданої скромної покоївки знову зростуть?

Професорка вийшла погуляти, а Яга взялася до роботи. Вона якщо вже бралася, то завжди робила все сумлінно, як для себе. Так, наче заповіт було вже складено, і увесь цей посуд, старовинні меблі чекали на молоду господиню. У коридорі грюкнули двері — прийшов Василь із пивом.

— То як ти тут? Може, допомогти?

— Не треба, сама справлюся.

— Пива хочеш?

Яга глянула на нього навмисне холодним поглядом, презирливо-байдуже. Після огидних признань професорки Василь асоціювався для неї вже не з благородним лицарем, а радше з провінційним шлюбним авантюристом.

— Якщо нема що робити, піди на балкон, килимки повитрушуй. За п’ять доларів я не збираюся витрачати час на розмови.

— Тю-тю! Краще б подякувала, що я тобі роботу влаштував.

— А по-моєму, саме ти її і відібрав.

— Певною мірою… Але ж я частково виправився! Довелося пожертвувати особливо цінною для тітки чашкою, так посудом торохтіти, що вона за серце кожного разу хапалася. А якщо серйозно, я справді нездатний возитися з предметами, які розбиваються. Дивлюся на тебе і милуюся, такі рухи обережні, плавні. Хотів би я сам бути на місці цих склянок!

Яга облишила мити посуд, взялася в боки. Які банальні провінційні залицяння!

— Затям, якщо будеш нависати, я відмовлюся від роботи. Мені гроші платять не за те, щоб я біля тебе упадала.

— Але ж ти сама сказала, що ми будемо спілкуватися, коли ти роботу отримаєш!

— Не спілкуватися, а бачитися. Я чудово пам’ятаю, що сказала.

— Та добре, не сердься. Я тихесенько читатиму в куточку підручник і буду просто дивитися на тебе, без слів.

Яга стенула плечима, нехай собі дивиться — вона прекрасно вміла поводитися з людьми так, наче це було порожнє місце. Яга витерла різьблені кришталеві фужери, поставила їх на місце. На черзі був сервіз кольору слонової кістки. Кожний предмет внизу мав золотий вензель із зображенням корони, герба і надписом німецькою мовою «Граф фон Хеннеберг». Увесь посуд в домі був старовинним, навіть повсякденний, на кухні. Різьблений буфет угинався від різноманітних тарілочок, чашечок, усе нижнє відділення було заставлене коробками з позолоченими ложками, столовим сріблом, ще одне — мідними тазиками з ручками, потьмянілими підстаканниками, свічниками, якимись невідомими сучасній людині предметами кухонного начиння. Найбільше Яга любила поратися з гарнесенькими статуетками балеринок і панночок у довгих сукнях, вишитими скатерками, ажурними серветками. Здавалося, кожна річ була вдячна їй за турботу, і ще щось відчувала Яга, якусь нерозпізнану інформацію, яка панувала в цій квартирі. Особливо чіткий імпульс випромінював добрий десяток ляльок із порцеляновими обличчями. Ляльки були схожими на ображених хворих дітей чи навіть на пам’ятники дітям, які давно померли. Язі хотілося покласти кожну з них в окрему коробку з-під взуття і поховати в якомусь глухому місці.

— Звідкіля у твоєї тітки стільки старовинних речей? Вони всі такі різні, не схоже на те, що їх збирала одна людина, — запитала Яга, забувши, що вона вирішила не помічати Василя.

— Дивно, що ти про це запитала. Чому тобі так здалося?

— Не знаю… це відчувається. Внизу стоять три супниці, два соусники від різних сервізів, можна знайти на кухні тарілки такого ж вигляду. Навіщо одній сім’ї стільки дорогих столових сервізів? Зазвичай щодня їдять із простого посуду, без всіляких там супниць і соусників, а дорогий сервіз мають один для урочистих випадків.

— Цікаве спостереження. А що ще ти можеш сказати про тітчин мотлох?

— Наприклад, що людина, яка купила оцей шовковий химерний килимок над диваном, ніколи не повісила б на протилежну стіну примітивний гобелен з ведмедями або не поставила б виточену фігурку балерини в мереживі поруч із вульгарними синіми рибами. Не знаю, як пояснити, але в мене таке відчуття, що тут не все, але багато чого, «не звідси», розумієш? Як у музеї: зібрані речі з різних будинків, від різних господарів, у кожної — своя історія.

— Дивно, але так воно і є.

— Невже? Розкажи, Василю.

— Не хочу. Сприймай і далі цей мотлох, як музей. Коли б моя воля, все відніс би до комісійного магазину, обідрав стіни аж до штукатурки, зірвав підлогу, зробив би капітальний ремонт, щоб і духу не зосталося від цього «музею».

— Так і не розкажеш?

— Ні.

Василь унипився в підручник. Наївний, він думав, що Язі можна відповісти «ні» і закінчити на цьому розмову. Питання зависло в повітрі, як дамоклів меч над головою — неможливо було ні читати, ні думати про що-небудь, окрім того, що Яга чекає на відповідь. Василь зрозумів, що не може опиратися, проте вирішив поторгуватись.

— Добре, розкажу, якщо дозволиш поцілувати.

Яга зібралася було поставити нахабу на місце, але раптом передумала, вирішила спробувати, наскільки відразливо він цілується. Щоб назавжди позбутися думок про заміжжя. Звісно, не може бути й мови про те, щоб вийти заміж за Василя!

— Якщо це тобі так потрібно…

Василь підійшов дуже близько, так, що Яга відчула його дихання, тепло його тіла, взяв її за підборіддя, зазирнув у вічі.

— Якщо ти проти, скажи. Я не хочу, щоб тобі було неприємно.

— Ясно, що проти, але якщо ти поставив таку умову…

— Не може бути ніяких умов, якщо ти не хочеш.

Василь провів рукою по її волоссю, по плечу, обвів голублячим поглядом її всю і… відійшов. Яга несподівано відчула себе обділеною чи навіть ошуканою. Вона опустила очі, щоб не виказати розчарування, вхопила ганчірку і почала старанно витирати скляні дверцята.

Василь розповідав:

— Ти знаєш, напевне, що Сталін знищував так званих ворогів народу. Мій дід, мамин і тітчин батько, був чекістом. Взагалі, наскільки мені відомо, увесь цей величезний будинок був заселений співробітниками НКВД. Їх, звичайно, теж саджали. Ніхто не почувався у повній безпеці, навіть ті люди, які, власне, були виконавцями: арештовували, катували, розстрілювали, конфісковували майно. Серед виконавців теж проводили «чистки», щоб увесь час тримати у страхові, в напруженні. Бабуся розповідала, як тривожно було ночами, як прислухалися всі, коли біля під’їзду зупинялася машина, «чорний воронок», і напружено очікували, чи не біля їхніх дверей зупиняться кроки? Дід ніколи не розповідав про свою роботу, але те, що багато з цих речей належали репресованим — факт. Мама, коли їхала звідси, не взяла нічого, говорила, що не хоче ані нитки, заплямованої чужою невинною кров’ю. Не знаю, чи є на них кров, а от сльози і прокляття — це точно. Мама майже не пам’ятає батька, а тітка Женя на п’ятнадцять років старша, все пам’ятає, пишається, береже пам’ять про нього.

Яга мовчала. Страшною виявилася історія симпатичних дрібничок. Вона провела пальцем по триярусній вазі для фруктів із ніжкою у вигляді пастушка і пастушки. Тепер зрозуміло, звідки в скромній сім’ї вихідця з кіровоградського села коштовні речі з дворянських сімей. Сльози і прокляття колишніх власників не впали негативною енергією на невинну голову юної покоївки, можливо, лише тому, що вона милувалася їхніми речами, берегла, навіть жаліла певно мірою, особливо ляльок.

— Дід твій легко помирав? — запитала Яга.

— Помер від раку. Бабуся говорила, що дуже довго мучився.

— Тітка, може, теж щастя не знайшла, бо жила під прокляттям власників цих речей. Трьох чоловіків не втримала, і дітей Бог не дав. Так ти, виходить, онук чекіста?

— Виходить, що так. То що це змінює?

— Кажуть, гріхи батьків переходять на дітей до сьомого коліна.

— Отже, перейшли й на мене. А ти звідки знаєш про гріхи та прокляття?

— Літературою цікавлюся з цієї теми.

— Жаль, прабабця моя вмерла. Багато могла б розповісти. Вона до церкви ходила, обряди різні пам’ятала, трави збирала. Ні мама, ні бабуся цим ніколи не цікавилися. Може тому, що часи були такі, людям партійним і близько не можна було підходити до церкви чи до знахарок.

— Я теж таку жінку знала, але не встигла перейняти науку.

— Облиш, темне це діло, до добра не доведе.

— Та це вже — моя справа.

Яга замовкла, швидко закінчила роботу і пішла додому до приходу професорки. Василь ходив за нею, наче прив’язаний, але так і не наважився поцілувати. Лише напросився провести додому.

— Я сама чудово знаю дорогу, на вулиці сонечко. Тобі вчитися треба, магістре.

Яга не мала ані найменшого бажання з’являтися на людях з Василем. Не варто давати ні йому, ні будь-кому іншому приводу думати про них, як про щось єдине. Василь — сам по собі, Яга — сама по собі. Дуже вже не схожий був Василь на образ того чоловіка, якого вона подумки уявляла поруч із собою. Уявний Він має бути кращим, достойнішим за неї. Він повинен піднімати її до свого рівня, доповнювати, удосконалювати, вчити життя, а не навпаки. Під улюблену кав’ярню, наприклад, Він під’їде на розкішній іномарці, однаково легко зможе спілкуватися і з офіціанткою, і з хлопцями-рекетирами, і з партнерами по бізнесу.

Цієї ночі Яга спала неспокійно, плутані сни напливали один на одного різнобарвними розпливчастими картинками. Під ранок вона прокинулася від тривожного місячного сяйва, яке лилося у відчинене вікно, встала, щільно запнула штору і заснула спокійно. Їй снився квітучий луг із травою до пояса, Василь у траві, без сорочки, з рельєфними біцепсами. Напевно, таким його бачила у ванній професорка, і Язі він таким подобався. Василь взяв її за підборіддя, подивився у вічі. Яга навіть заплющилася, так хотілося, щоб він її поцілував. Василь поцілував, і це було чудово!

Навчання тривало вже місяць. Яга марнувала багато часу на дорогу, сумлінно вчилася, вела своє маленьке домашнє господарство. З Оленкою вони продовжували товаришувати, але стосунки стали холоднішими. Оленка, вочевидь, так і не пробачила до кінця подругу за те, що та відмовилася допомогти зірвати вагітність «найлегшим і безболісним способом», довелося все розказати мамі, витримати скандал, пройти через страшну процедуру аборту. Щоправда, лікарю заплатили, і операцію зробили під загальним наркозом, але однаково було страшно, й після операції трохи боляче. Мама-завуч заборонила товаришувати з Ягою, вважаючи її причиною всіх нещасть, Юрі було заказано з’являтися на очі. Не рідну ж дитину, справді, звинувачувати! Це погана подруга намовила та хлопець легковажний звабив наївну дівчинку. Оленка намагалася всидіти на кількох стільцях: і мамі догодити, і з Ягою не поривати стосунків, і з Юрою часом зустрічатися. У вихідні, коли Яга йшла на роботу, Лєна з Юрою усамітнювалися на кілька годин, однак їхні колишні романтичні стосунки затьмарилися — вона боялася маму, боялася знову завагітніти, він з головою поринув у студентське життя, шкільне кохання дещо зблякло, втратило колишню чарівність.

Кілька разів увечері приходив фізик, сидів, пив свій коньяк, читав нескінченну лекцію про те, що треба гризти науку, не закопувати талант у землю. Звісно, йому хотілося зовсім іншого, але Яга твердо дала зрозуміти, що не терпітиме жодної фамільярності.

Останнім часом вона дедалі частіше думала про Василя. Бідний, як він зблід, замкнувся в собі, напружився весь після того, як подзвонила сестра і повідомила, що у матері стався тяжкий напад. Того ж таки вечора поїхав додому, а через три дні зателефонував, повідомив, що мати померла. Професорка на похорони не поїхала, пославшись на нездужання, однак була дуже засмученою, не відпускала Ягу до пізнього вечора, виливала свою душу.

— Жаль Люсю… Така молода, майже на п’ятнадцять років молодша за мене. Я не бачила її з того часу, коли вона чоловіка мого відібрала. Крикнула тоді, щоб і ноги їхньої не було в моєму домі, розвернулася і пішла геть, гуляла дотемна під будинком. Вони зібралися за дві години, взяли тільки свої особисті речі і поїхали до матері у Кіровоград. Люся була зовсім молоденькою, сіроокою, худенькою, в ситцевому платтячку, тільки живіт з нашим Василиком випирав гарбузиком. Чесно кажучи, я не вірила, що це в них серйозно, думала, скочив мій котяра у гречку з молодою, отямиться з часом, повернеться, з ким не буває. У них різниця у віці була двадцять років, а це тобі не жарти, надто на ті часи. Розлучення коштувало Степану партквитка і кар’єри, але жили вони душа в душу. Двох дітей виростили і померли, вважай, в один рік. Значить, любов була… — Професорка зітхнула, випила ще склянку, голосно сякнулася, навіть сльозу пустила.

Поважаючи смерть із дитинства, як магічну незрозумілу подію, якою завершується життя будь-якої живої істоти, Яга співчувала, як співчуває кожна людина смерті іншої людини, приміряючи смерть на себе. Проте, хіба сорок три роки мало для жінки? От коли помирає дитина, як та нещасна дівчинка з покусаними губками, — оце страшне горе! Зображуючи шанобливу повагу, Яга більше була зайнята осмисленням впливу нових обставин на долю жаданої квартири. Безперечно, смерть сестри пробудила в професорці почуття провини, і шанси Василя ще збільшилися. Тітка вирішила, що просто зобов’язана потурбуватися про долю небожа-сироти, хоч Яга і не бачила чогось страшного в сирітстві двадцятип’ятирічного хлопця, який до того ж отримає спадщину.

«Треба, мабуть, закінчувати із цим прибиранням, нічого в мене тут не виходить, — похмуро подумала вона, вже вкотре слухаючи розповідь про молоді роки покійної. — Доведеться розпрощатися з ідеєю жити самостійно, повернутися до матері, щоб не витрачати грошей, які ще залишилися, знову братися до науки, готуватися до вступу в інститут, потім — в яку-небудь секретну лабораторію, як говорила Оленка. Дивись, років через десять і на життя вистачатиме. А Василь, коли не дурень, знайде собі дружину до пари, може, навіть привезе з Кіровограда. Буде жити з нею у професорки за пазухою, з нетерпінням чекати тітчиної смерті. Дружина, скоріше за все, виявиться безрукою, переб’є весь посуд. А мені навіть улюбленої скляночки, синьої, з різьбленими гранями, не перепаде!» Язі раптом стало жаль себе, жаль старовинних речей з їхньою пам’яттю про людей, яким вони колись належали. Василь з дружиною віднесуть їх до комісійного магазину, продадуть за безцінь або викинуть на смітник. Уявна картина повного розгрому і запустіння була такою обурливою, що знову зміцнила її рішучість не полишати початої справи, поки залишатиметься бодай один шанс. «Окрім професорки, лиш я одна люблю всі ці речі! Тільки я знаю, як цю недоладну, заповнену старим мотлохом квартиру, перетворити на шедевр. Тільки я…» — подумала вона вперто.

Василь приїхав за два тижні після похорону. Яга спершу навіть не впізнала його — суворі зморшки поміж брів, запалі очі, твердо стиснуті губи, стриманість у словах і рухах, чорна сорочка додавали простому мужицькому обличчю несподіваної витонченості і шляхетності. Серце співчутливо стислося від споглядання стального полиску сивини в русявому волоссі. Двічі приходила вона прибирати, і жодного разу не почула від нього нічого, крім сухих «привіт» і «прощавай». Самолюбство було вражене, Яга засумувала, потім розсердилася. Виявляється, щира увага до неї з боку Василя щось та означала в її житті! «Я перестала подобатися йому за якихось два тижні! А може, і не подобалася ніколи по-справжньому. Самовпевнена дурепа! Думала, варто лише пальцем поворухнути, і примітивний Василь впаде навколішки і танцюватиме під мою дудку. А чому, власне, я називаю його примітивним? Людина до магістратури вступила, без усякого блату, до речі. Він добрий, сміливий, без зайвих амбіцій, можна навіть сказати, по-чоловічому привабливий… Не такий вишуканий та ідеальний красунчик, як Грек, а мужній, трохи грубуватий через надмір сили, напевне. Те, що він одягається по-простому, жаргону столичного не знає, ніяковіє часом, не дає мені жодного права його принижувати».

Яга прийшла до професорки втретє і знову наразилася на байдужість. Не може ж, справді, доросла людина так переживати через смерть матері? А якщо навіть і так, то повинен не мовчати, а поділитися з дівчиною, яка подобається, це ж зрозуміло! Яга схудла, зробилася нервовою, посварилася з Оленкою за якусь дурницю. Думки про те, чому Василь так збайдужів до неї, постійно крутилися в голові. Однієї дощової листопадової неділі вона йшла на роботу з твердим наміром приборкати гордість, першій почати розмову і остаточно все з’ясувати. «Але з чого почати? Не можу ж я йому сказати: „Василю, чому ти більше не ходиш за мною хвостиком, не дивишся віддано і не просиш дозволу на поцілунок? Ти мені зовсім не потрібний зі своїми поцілунками, просто хочеться потішити самолюбство“. Він відповість: „Чи не пішла б ти зі своїм самолюбством куди подалі?“ І буде це, до речі, цілком справедливо».

Двері відчинила не професорка, а сам Василь, як завжди останнім часом, у чорному. Навіть на поріг не пустив, сказав сухо:

— Привіт. На сьогодні прибирання відміняється.

— Чому це?

— Сьогодні по мамі сорок днів. Люди прийшли, знайомі тітки Жені, сусіди, які ще маму пам’ятають.

— Зрозуміло. Співчуваю… А не можна було повідомити якось заздалегідь?

Василь дивився на неї важким, свинцевим поглядом.

— Телефону в тебе немає. Я приходив учора кілька разів. Ніхто двері не відчинив.

— У школі дискотека була допізна.

— Вибачай, але сьогодні ти тут зайва.

Залізні двері з гуркотом зачинилися перед самим її носом, обдавши Ягу хвилею холодного повітря. Вона була приголомшена, пригнічена. «Зайва… Це я зайва?!» Виникло непереборне бажанням дзвонити, грюкати в двері, а коли відчинять, виказати їм — і професорці, і племінничку — все, що накопичилося в душі, але це бажання щезло так само раптово, як і виникло, від тверезого розуміння серйозності того, що відбувалося за дверима. З важким серцем Яга зійшла вниз, щільніше загорнулася в стареньке картате пальтечко, повільно пішла під дрібним дощиком, затуляючись од вітру парасолькою, яку той намагався вирвати з рук. Щось заважало їй іти, примусило сісти на мокру самотню лавку в безлюдному сквері. Щоками потекли сльози — пекучі краплини злої образи. «Коли я плакала востаннє? А так, у лікарні, коли дзеркало відкрило мені наче інший бік медалі — відьму, яка живе в мені з дитинства».

Вітер ущух, дощ майже припинився. І від цього на мокрій лавці зробилося затишно, тепло у вологих обіймах щільного повітря із запахами відсирілого дерева і прілого листя. Яга раптом побачила майже прозору постать маленької сіроокої дівчинки в ситцевім платтячку дзвіночком і тугими білявими кісками. Дівчинка стрибала, граючись, на одній ніжці по асфальтовій алеї, раз у раз поглядаючи скоса.

— Іди сюди, а то змерзнеш, — покликала Яга.

Дівчинка наче тільки цього й чекала, підбігла, сіла поруч, обняла Ягу, прихилилася лляною голівкою, дивилася ясними оченятами задумливо, печально. Яга теж обняла її.

— Я знаю, тебе Люсею звати.

Дівчинка хитнула головою. Тільки це вже була не дівчинка, а молоденька дівчина років сімнадцяти. Вона встала, як і досі, мовчки дивлячись на Ягу, ніби їй не хотілося йти звідси, та, мабуть, уже був час.

— Тобі треба йти. Так заведено в природі. А тут все буде добре, твого сина я не скривджу, обіцяю.

Люся посміхнулася веселіше, махнула рукою, пішла блискучою від води, встеленою листям доріжкою, раз у раз озираючись. Яга дивилася їй услід, поки тонка постаті злилася з дощем.

Десять хвилин, поки йшла додому, було тепло і спокійно від образи не лишилося й сліду. Майже голі дерева стояли як вартові, по обидва боки, схиляючи над її головою мокре гілля, стиха шелестіли, погоджувалися з її думками. Тільки-но Яга відчинила двері під’їзду, вітер, немов дочекавшись зірвався з шаленою силою, м’яко підштовхнув її всередину зашумів кронами.

Яга прийняла гарячу ванну, взяла книжку, лягла в ліжко. У кімнаті було прохолодно і вогко, руки почали мерзнути, не читалося. Тонко дзеленькнув дзвоник. Загорнувшись у ковдру, Яга встала з ліжка, влізла в капці, почовгала до дверей.

— Хто там?

— Свої.

Серце солодко закалатало у грудях. Яга відчинила двері.

— Чого це ти в ковдрі? Спиш, чи що? — Підозріло запитав Василь.

— Просто лежу, читаю.

— Зрозуміло… Ти сама?

Замість відповіді Яга розчинила двері, відійшла вбік, пропускаючи гостя. Василь зайшов насторожено, озирнувся, полегшено зітхнув, коли виявилося, що ні в ліжку, ні за відчиненими дверима ванної нікого немає.

— Я до тебе прийшов. Маму пом’янути.

— Добре. Зараз одягнуся і стіл накрию.

— Не метушися, я сам.

Поки Яга прямо на нічну байкову сорочку натягувала халата, вовняні шкарпетки на ноги, стареньку пухову хустину на плечі, Василь розібрав свій пакет, поставив на стіл горілку, хліб, солоні огірки, вже накраяну шинку, сало, дістав з кишені пом’яту шоколадку «Оленка».

— Ти, здається, такий шоколад любиш? Чого мовчиш? Сідай, пом’янемо рабу божу Людмилу.

Дістав із нагрудної кишені фотографію, прихилив її до налитої третьої склянки, поклав зверху скибку хліба. Із світлини дивилася дівчина зі скверу, лише трохи постаріла.

— При житті не довелося побачитися, то хоч на фотографію подивися. Ну, земля тобі, мамо, пухом, царство небесне.

Яга відпила ковток, заїла огірком, подумки теж побажала царства небесного симпатичній сумній дівчинці в ситцевому платтячку. Та хіба може вона потрапити не в царство небесне? Василь утер рукавом очі, випив ще одну склянку, почав розповідати про дитинство, про батьків.

— Зимно у тебе, — Повів плечами. — Може, кватирку зачинити?

— Не треба. У мене кватирка, хоч і на щілинку, але відчинена за будь-якої погоди. Я свіже повітря люблю.

— Дивлюся я на тебе і прабабцю свою згадую. Теж, було, всю хату вистудить, а кватирку не зачиняє. І одягалася, як ти, — халат або плаття зовсім просте, хустка на плечах, шкарпетки плетені вручну, капці, взимку — куфайка і личаки. Мама ніколи так не одягалася — інтелігентною була, в технікумі викладала.

— Припустимо, я теж не завжди так одягаюся.

— Бачив, не сліпий. Вирядилася останнім часом, мов картинка. А для мене такою ти миліша, рідна, домашня. Думаєш, випив я? Випив, звичайно, але небагато. Добре, піду. Не буду набридати, знаю, що не подобаюся тобі, пика не та. Тобі піжонів подавай, як Грек отой… — Василь ледве стримався, щоб не вилаятися. — Тільки куди йти? У тітки остогидло, додому б зірвався, так шкода навчання кидати.

— А який у тебе дім?

— Та, власне, нема ніякого. У Кіровограді в батьківській квартирі сестра з чоловіком живе. Надя заміж вийшла, коли я в армії був. Повернувся — в домі повно людей, чоловік якийсь чужий, немовля, мама між ними розривається, і дві кімнатки всього. Перебивався сяк-так, то у друзів, то…

— У молодиць, — закінчила Яга.

— Навіщо так грубо?

— Коли повертаються з армії, зазвичай, цим і займаються, якщо, звичайно, не було дівчини, яка дочекалась. А ти вже не хлопчак зелений, а зрілий чоловік… — Яга осіклася, бо їй зробилося важко дихати у сталевих обіймах.

— Так, і до молодиць ходив у свій час. — Зашепотів Василь. — Тільки зараз мені ніхто не потрібний, відтоді, як тебе побачив, і світ став немилий.

— Відпусти, боляче, — тільки і змогла прошепотіти Яга. Василь розтиснув руки.

— Відпущу, не бійся. Солдат дитинки не скривдить. Поцілувала мене тоді навіщо?

— Сама не знаю. Захотілося.

— Тепер вік чекатиму, може, знову захочеться?

Василь забрав зі столу фотографію, накинув куртку.

— Вибач, Яго, коли що не так. Винуватий, не втримався. Двері сам зачиню.

Двері зачинилися на диво м’яко, безшумно. Яга послухала, як віддаляються кроки, прибрала зі столу, знову залізла під ковдру. Їй було радісно від того, що Василь, як і раніше, був у неї закоханий. Сумнів, який останнім часом постійно точив її зсередини, щез. Вона солодко потяглася, заспокоєна, у злагоді із собою, відломила «клітинку» шоколадки, взяла книжку. «Не забув, що люблю „Оленку“. Хоч як намагався вдавати, що не цікавиться мною, однаково довго не витримав, зізнався. Виходить, я таки можу втримати біля себе чоловіка, навіть не даючи приводу підозрювати взаємність». Зухвале відчуття торжества тривало, напевне, хвилин десять, потім йому на зміну поступово прийшло звичне останнім часом невдоволення. Яга знову відчула себе обділеною, ураз тоскно занило тіло там, де його торкалися Василеві руки. Раптом виразно пригадався сон, у якому Василь поцілував її, і поцілунок той був не відразливим, а солодким. Може, так буде і насправді? Вона ладна вже була бігти на вулицю, дзвонити, повернути його, вже скинула ковдру, сіла на ліжку, подумала і знову лягла. Ні, зараз він випив, засмучений, нічого хорошого із цього наміру не вийде. Ще надумає казна-що, дозволить зайве. Завтра однаково треба йти прибирати, там і побачимося. Яга вмостилася зручніше, заплющила очі. Від горілки чи від прогулянки під дощем захотілося спати. Вона була впевнена, що сьогодні їй знов присниться той самий сон.

Однак на завтра було не до поцілунків. Євгенія Іванівна захворіла не на жарт. Величезною білою горою вона лежала на ліжку, дихала зі свистом і клекотанням у перервах між нападами кашлю. Яга ходила навшпиньки, кропила підлогу і штори водою, щоб хворій було легше дихати, чергувала біля ліжка поперемінно з Василем і сусідкою. Надвечір професорці стало краще, вона заснула. «Цікаво, якби стара сьогодні померла, кому б дісталася квартира?» — подумала Яга, збираючись іти, зазирнувши перед виходом до спальні. Наче у відповідь на німе запитання, хвора підняла голову, поманила Ягу.

— Не йди, дитино… Поклич Галю і племінника…

Коли всі зібралися біля ліжка хворої, Яга ледве стримала недоречну посмішку — все, що відбувалося, нагадувало класичну сцену зі старої п’єси: багата тітонька помирає в оточенні корисливих спадкоємців, які шанобливо схилилися над її постіллю в очікуванні останньої волі божевільної старої. Безкровне одутле обличчя ожило, хрипко видавлюючи слова.

— Думала, не переживу цього разу, помру…

— Ну, що ти, Женюсю! Напад минув, тепер все буде добре. Певно, не перший пережили і цей переживемо.

— Спасибі, Галю, на доброму слові. Ти завжди була мені вірною подругою, мало не сестрою. Скільки років ми разом? Страшно подумати… Мало близьких людей залишилося. Треба було б Вадима знайти… Може, перебісився вже, став нормальною людиною?

«А це ще хто такий? — подумала Яга, допитливо вдивляючись у жовте мов віск обличчя. — Чи не трапилося в неї чого-небудь із головою? Погляд блукає, вигляд якийсь не зовсім нормальний».

— Коли твій батько, Васильку, мене покинув, я побиватися довго не стала. Щоб йому помститися, не по любові, поспіхом вийшла заміж за симпатичного баламута, набагато молодшого за себе… Перші десять років усе було чудово, жили добре. Я викладала, в товаристві «Знання» вечорами підробляла, одягала його, мов картинку, панькалася з ним, влаштувала на престижну роботу автослюсарем… Великим розумом Вадим зроду не відзначався, але руки мав золоті. Пішли замовлення, гроші… Як звичайно, пити почав, що далі, то більше, дівчат приводити. Прямо тут, на своєму ліжку, я його й застала. Пробачила на перший раз, і даремно… Потім разів тих було — не порахувати! Доходило до того, що у власну квартиру боялася зайти. Відчиню двері тихенько, постою, послухаю, чи немає гості непрошеної? Якщо хтось є, зачиняю двері, дзвоню і йду надвір, сиджу на лавці, чекаю, доки не вийдуть. Пам’ятаєш, Галю?

Сусідка закивала.

— Як не пам’ятати твого баламута? Хоч і погуляти любив, але діло знав добре, всьому двору машини ремонтував. Вродливий був чоловік, кучерявий, добрий. Горілка і жінки його занапастили.

— Так, вродливий, лагідний дуже. Тому й терпіла від нього стільки… Напевне, не забула, як Степан за дві години зібрався і пішов геть, боялася, що й цього втрачу. Але одного чудового дня все-таки не стримала образи, виставила за двері… П’ять років приходив коли-не-коли, між запоями, а потім щезав… Скільки вже його не видно, років сім буде, чуєш, Галю?

— Так воно і є. Ой, біжить час, як вода.

— А я з ним тоді так і не розлучилася, дотепер формально вважаюся одруженою. Тому й квартиру не приватизувала. Спершу думала, може, покається, повернеться? А потім все забулося, ніколи було до судів ходити. Отже, як трапиться щось, Вадим сюди хазяїном увійде… Хотілося б подивитися на нього на старості, може, перебісився, заспокоївся? Удвох не так тоскно життя доживати…

Запанувала важка тиша. Кожний із присутніх «перетравлював» несподівану інформацію. Яга сиділа з байдужим обличчям, як завжди, опустивши очі, щоб не виказати розчарування. Василь, навпаки, усім виглядом показував, що метушня довкола спадщини його зовсім не обходить. Сусідка позітхала трохи, покрутилася, нарешті наважилася.

— Я не хотіла тебе засмучувати, Женюсю, тому й не говорила. Чоловік мій Вадима частенько бачить, то біля гастроному з алкашами, то на рибалці. Останнім разом місяці зо три тому бачив, п’яного, як завжди. Згадував тебе лихим словом, випитував, як здоров’я, чи довго, мовляв, іще чекати, доки квартира звільниться?

— Невже, так і сказав, негідник?

— Так і сказав, навіть гірше…

Професорка замовкла, заплющила очі, почала важко дихати.

— Тобі що, Женюсю, погано? Може, пігулку якусь?

— Не метушися, Галю, все добре… Ти не думай, я пам’ятаю, що обіцяла тобі за допомогу твою, за дружбу багаторічну. Тільки і ти мені не бреши. Може, вигадала все про Вадима?

— Що ти, Женюсю, Христом Богом клянуся, чисту правду сказала! П’яний він був мов чіп — це факт. Може, і не усвідомлював, що говорив.

— Хоч би як там було, а я хочу його побачити. Нехай твій чоловік візьме Василя, знайдуть його і приведуть до мене.

— Добре, Женюсю, тільки не хвилюйся так! Але… ти ж пам’ятаєш свою обіцянку?

— Та пам’ятаю, пам’ятаю… От лиш оклигаю трохи, викличу нотаріуса прямо додому, складу заповіт, як годиться. Тільки спочатку я з Вадимом маю побачитися, поговорити з ним… Все-таки не чужі люди, є що згадати. Може, йому жити ніде, тому він і п’є?

— Облиш, Женю! П’є тому, що алкоголік він закінчений.

— Та це вже мені вирішувати. Я, звичайно, від слів своїх не відмовляюся. Тобі, Галю, дістануться і меблі, і порцеляна, і кришталь, якщо переживеш мене, грішну. І про тебе, Васильку, не забуду, але чоловіка теж скривдити не хочу. Вигнала колись на вулицю, може, через це й хворію… А мотлох оцей, Галочко, крім тебе, нікому й не потрібний. Племінник якось запропонував більш-менш цінні речі до комісійного віднести, мотлох викинути на смітник, а на виручені гроші і меблі нові купити, і посуд…

— Та ви що, люди добрі! Я на ці чашечки та статуетки іще в дитинстві надивитися не могла. Пам’ятаю, набігаємося з Люсею у дворі, прибіжимо води попити, так я п’ю повільно, малесенькими ковточками — все на цю красу милуюся. І донька моя, і онука тобі, Женюсю, вік дякувати будуть, згадувати добрим словом.

— Це правда… Тільки ти й оціниш, Галю. Ні матері, ні сестрі тут нічого не було потрібно. Після смерті батька мати відразу на батьківщину поїхала, до Кіровограда, з собою лише фотографії взяла. Сестра, мов від чуми, сахалася цих речей, тільки я одна бережу їх, як пам’ять про тата. Та, хіба що, Ядвіґа возиться з ними, мов з малими дітьми. За увесь час нічого не розбила, кришталь у неї горить, статуетки так гарно переставила: на одній поличці у неї балет, на іншій — панночки з кавалерами, внизу — тварини, цілий зоопарк. І тобі, Ядвіґо, дістанеться що-небудь, як подяка за добросовісну працю.

— Живіть сто років, Євгеніє Іванівно.

— Спасибі, дитино, добре у тебе серце. Однак помирати доведеться. Якщо не втечеш до того часу, вибереш собі будь-яку річ, хочеш — вазу, хочеш — статуетку. Це я при всіх тут говорю, не забудь, Галю.

— Та хіба я проти?! Нехай собі бере.

— Спасибі за доброту, та краще не хворійте і живіть довго, Євгеніє Іванівно. Я піду, пізно вже. Дзвоніть Володимиру Миколайовичу, якщо треба буде серед тижня прийти.

— До побачення. Спасибі, дитино. Ти провів би дівчину, Василю, — справді, пізно вже.

— Завжди готовий, якщо дівчина не проти.

Дівчина була не проти. На вулиці було темно, вітряно, безлюдно, а головне — дуже кортіло обговорити сьогоднішні події. Звісно, ні Василь, ні будь-хто інший не повинен мати навіть і гадки про ті грандіозні плани, які виникали зараз в симпатичній голівці «скромної Попелюшки». Інакше — всьому кінець, її просто виставлять за двері, наче самовпевнене нахабне зозуленя, яке зазіхає на чуже добро. А боротися треба, незважаючи ні на що. І домогтися свого, хоча б для того, щоб помститися за розчарування, за приниження, які довелося сьогодні пережити.

— Дивною вона якоюсь стала після нападу. Боюся, як би розуму не втратила, — почала розмову Яга, як тільки за спиною зачинилися двері.

— Все може бути, — Василь ішов збоку, зсутулившись, тримаючи обидві руки в кишенях, не намагаючись скористатися моментом, підійти ближче, взяти за руку. Яга вдала, що спіткнулася, він подивився скоса в її бік, але ближче не підійшов.

— Невже тебе не хвилює, що квартира твого дідуся може дістатися якомусь алкоголіку?

— Не хотілося б, звичайно…

— Тоді треба щось робити! Тітка сама мені говорила, що збирається саме тобі цю квартиру залишити, хоче, щоб ти одружився, доглядав за нею разом із дружиною.

— Довго їй доведеться чекати.

— Чому? Тобі вже двадцять п’ять років, скоро буде двадцять шість. Одружуватися пора.

— Треба почекати ще два-три роки, а може, і більше…

— Вона може будь-якої миті на той світ відправитися і… будеш ти, Васильку, в гуртожитку кукурікати.

— Значить, така моя доля.

Яга дедалі більше сердилася — який він інертний, пасивний! Потрібно за будь-яку ціну розтормосати ледачого спадкоємця — нехай підійде, візьме за руку, може, тоді кров заграє і голова почне краще метикувати? І тільки вона подумала про те, що зараз настав зручний момент спіткнутися якомога переконливіше, як нога раптом сама підвернулася, і Яга впала на коліно.

— Ой!

— Допомогти?

Яке нахабство, навіть рук із кишень не витяг! Яга сама піднялася, шкутильгаючи, підійшла до світлого кола під ліхтарем. Знову коліно! Колготи порвані, шкіра зідрана, все брудне.

— Жаль стало сусідці склянки паршивої!

— Що?

— Та пошкодувала віддати мені те, про що професорка говорила. Згадує мене зараз «незлим тихим словом», тому я і впала на коліно. У мене прикмета точна.

— Та в тебе кров!

Нарешті, зволив підійти ближче.

— Спирайся на мене! Іти можеш?

— Можу.

Яга із задоволенням сперлася на Василеве плече, майже повисла на ньому, і раптом злетіла угору.

— Не можу після того випадку бачити твою кров спокійно. Тому не смикайся, не обурюйся — я тебе на руках понесу, тим більше, якийсь десяток кроків залишився.

Яга і не обурювалася. Так приємно, коли тебе на руках носять, та ще й лагідні слова говорять. До того ж, темно, ніхто не побачить, що це не уявний супермен, а просто Василь.

— Ти й на четвертий поверх будеш мене тягти?

— Спробую.

Яга навіть і не думала заперечувати — нехай надривається, коли взявся. Та з Василем нічого не сталося. Доніс її до дверей, поставив на підлогу, почекав, поки вона їх відімкне, знову підхопив на руки і посадовив у крісло.

— Командуй, що принести. Лікувати тебе буду.

Будь ласка! Яга дозволила зняти із себе пальто, черевики, навіть подерті колготи. Підказувала, де взяти перекис водню, вату, настоянку календули.

— Може, зеленкою краще?

— Не треба, зеленкою мене тільки в дитинстві мазали.

— У тебе і зараз дитинство.

— Чому це?

— Тому, що ти тільки виглядаєш дорослою, а поводишся, мов дитина. Та добре, перша допомога надана. Я пішов.

Він і справді був зібрався!

— Вже йдеш?

— Тільки не кажи, що мрієш, щоб я залишився.

— Не кажу. Просто… чаю хочу, — Яга з удаваною безпорадністю подивилася на заліплене пластирем коліно.

— Добре, зроблю тобі чай.

Василь заходився порядкувати біля плити, заварив чай, зробив бутерброди. Яга сиділа на ліжку, закутана в ковдру, вмита, в квітчастій байковій сорочці, і почувалася на вершині блаженства. Їй раптом пригадалася загальна улюблениця, красуня Оленка з дитячого садочка, і своє вперте бажання бути схожою на маленьку розбійницю, а не на добру казкову принцесу. Нині вона на якийсь час саме й стала гарненькою вередливою принцесою, з якою носилися, мов з писаною торбою. Попили чаю, і Василь знову почав збиратився додому. Який же він усе-таки дивний! То цілуватися лізе, а зараз, коли виникла така сприятлива ситуація, навіть близько не підходить. Тепер було б дуже доречно наблизити його до себе, адже в будь-який момент у професорській квартирі можуть настати вирішальні події. Яга без запрошення не зможе навіть носа туди поткнути. Вона прийняла звабливу позу, обіперлася на руку, нахилила голову так, що волосся довгими хвилястими пасмами лягло на плече, зиркнула лукаво.

— Василю, підійди на хвилинку, хочу щось у тебе запитати.

— Я і звідси чую, не глухий.

Що, з’їла? Язі зробилося гидко від своєї власної поведінки. Докотилася, вульгарно зваблює кіровоградського аборигена, а той упирається! Вона аж підскочила, промовила сухо, дивлячись у стелю:

— То бувай. Будеш іти, добре зачини двері, щоб я вже не вставала.

— Бувай. Лікар сказав, якщо тітці погіршає, доведеться госпіталізувати. Тоді тобі не треба буде приходити наступної неділі. Попереджаю, щоб потім не ображалася.

— Зрозуміло.

Двері зачинилися, Василь не затримався біля дверей і на хвильку. То й нехай! Яга скрутилася калачиком, затисла в кулаці край ковдри. Зараз вона почувалася маленькою дівчинкою, яка заблукала в лісі. Ліс ставав дедалі похмурішим, темнішим, густішим. Яга заплакала, спочатку тихенько, потім дужче, схлипуючи. Може, він ще не вийшов з під’їзду і вона встигне гукнути, щоб повернувся? Як навіженна, Яга підхопилася з ліжка, підбігла до дверей, розчинила їх і майже налетіла на Василя, зойкнувши від несподіванки.

— Я повернувся. Цікаво все-таки дізнатися, про що ти хотіла мене запитати? Та ти наче плачеш?

— Коліно болить, — буркнула Яга. Постояла, чекаючи на його реакцію десять секунд, двадцять. Не змусить же він її годину стояти на протязі в самій сорочці?!

— Ненормальна! То падає, то плаче, тепер ось мерзне. Марш у ліжко!

Слова звучали досить грубо, та їй було однаково — головне, що він залишився, зачинив двері з цього боку. «Тепер все буде по-моєму», — весело подумала вона, стрибнувши знову під ковдру, вмощуючись зручно. Василь вкотре за вечір зняв куртку, підійшов, сів поруч.

— То кажи.

— Я тільки хотіла запитати, чому ти сказав, що ще довго не будеш одружуватися?

Василь мовчав, дивлячись на свої зчеплені замком пальці, потім повернувся, схилився над нею.

— Бо чекатиму, доки ти підростеш.

— У вас у Кіровограді всі такі вперті?

— Про всіх не скажу, а те, що я упертий, це точно.

— Може, я вже виросла.

— Справді? Тоді виходь за мене заміж.

— Я подумаю.

Яга заплющила очі і приготувалася: от зараз уже точно поцілує. І не дочекалась. Яга розплющила очі. Василь, як і раніше, дивився на неї з якимось незрозумілим виразом, так, напевне, кішка дивиться на своїх новонароджених кошенят.

— А ти знаєш казку про Івасика-Телесика?

— Знаю, мені прабабця розповідала.

— І мені бабуся розповідала, разів сто, напевне. Вона інших казок і не знала. Розкажи.

Василь почав розповідати, Яга перебивала, доповнювала, підказувала. Коли казка скінчилася, Василь сказав:

— А потім бабуся гасила світло, хрестила мене і цілувала в лоб.

— І моя теж, — збрехала Яга.

Вася клацнув вимикачем, обережно поцілував волосся, що звивалося на подушці, й завмер. Яга, не маючи більше сил чекати, сама обняла його рукою за шию, притягла до себе. Він коротко і ніжно торкнувся її губ, один раз, другий. Яга зітхнула, до її тихого зітхання, як і тоді, з Лєною, ніжно приєднався голос. І, нарешті, ось він — поцілунок, міцний, довгий, жаданий. «От зараз він почне роздягатися, і я скажу йому, щоб ішов додому», — думала Яга, геть відсторонена, не розмикаючи при цьому обіймів. Але Василь і не збирався роздягатися, лише цілував її дедалі міцніше, палкіше, обнімав так, що тіло знемагало в його обіймах. Енергія вливалася в неї, мов сонячне світло в зелений листок, наповнювала жили трепетною силою — внутрішні бар’єри падали один за одним, Яга дала собі волю, притискалася до нього грудьми, стегнами, його светр раптом став зайвим, забите коліно раз у раз чіплялося за джинси. Яга прошепотіла:

— Мені не подобається, коли в ліжко лягають в одязі.

Василь підвівся, різким рухом зняв светра, тихо дзенькнув металевими деталями пасок на джинсах, подумав якусь мить, перш ніж зняти майку. Яга нишком спостерігала за ним зацікавлено, як інколи спостерігала за Юрою на пляжі. Василь роздягнувся, мов на пляжі, до трусів. Поки його не було поруч, Яга трохи охолола, розкидані пристрастю думки знову зробилися холодно-тверезими. «Яке тіло треноване, і прес, що треба, Юрко може відпочивати. І навіщо тільки я сказала про одяг! Так добре, так солодко було просто цілуватися, а зараз йому захочеться сексу, і він усе зіпсує, може, назавжди. Треба негайно вибачитися і відіслати його додому». Василь приліг на краєчок, обняв по-братерськи, буцімто зовсім не збираючись робити те, що робив фізик.

— Я не хочу тебе скривдити, — мовив він глухо.

— І не треба.

— Тому я зараз полежу поруч, доки ти не заснеш, і піду. Ти маленька ще, в школу ходиш. Хоча встигла вже пізнати чоловіка…

Яга відштовхнула його, перелетіла на інший край ліжка, увімкнула світло.

— Що ти сказав?!

— Це не я сказав, а лікар у лікарні.

— Дурень твій лікар!

— Розкажи мені, як це було, будь ласка.

Яга зібралася було продовжувати обурюватися далі, прогнати його геть, уже навіть рота відкрила. Василь повернувся, підпер голову рукою, знову глянув на неї, мов кішка на кошенят. Тільки тепер кошеня забрали і віднесли в недоступне місце. Плечі у нього справді були широкими, м'язи рельєфно окресленими. У душі Яги щось збунтувалося, непереборно потягло повернутися назад, до живого тепла сильного чоловічого тіла. Яга загасила світло, мов змія, ковзнула під ковдру. Її тіло дивовижно вписалося в міцну округлість його грудей, м'яку западинку живота, коліно, шукаючи зручного місця, пройшлося по нозі, наштовхнулося на щось тверде. Він взяв її за коліно, обережно стиснув. Потім ніби вибухнула довго стримувана детонатором бомба. Одним поштовхом він перевернув Ягу на спину, його губи уп'ялися їй у шию, руки, здавалося, були усюди. Оленці подобалося, коли Юрчик розщібав ґудзики. Яга згадала про це, коли ґудзики нічної сорочки порснули в різні боки, мов горох, а тканина з тріском розірвалася.

Натиск, напевно, був занадто несподіваним і сильним. Темна нудотна ненависть заворушилася в глибині свідомості, почала підніматися, загрожуючи перетворитися на лють. Яга забилася, відштовхуючи настирливі руки, ладна, як і першого разу, вчепитися зубами в єдине доступне зараз вразливе місце — пульсуючу жилку на шиї, аби лиш звільнитися. Василь притримав її, завмер, повернувся на спину. Тепер Яга лежала на ньому зверху, напружена, мов струна, потім помалу розслабилася, поволі сповзла з нього, лягла поруч, утупившись у ледь біліючу стелю. Ненависть, так і не знайшовши виходу, геть щезла.

— Я люблю тебе, — сказав Василь. — Не бійся, не скривджу. Розкажеш, як у тебе це було вперше?

— Все сталося за моїм бажанням, не думай нічого такого. Просто одного чудового дня я вирішила, що дівоча цнота заважає мені розвиватися.

— Та ну? І в якому ж плані вона тобі заважала? На панель захотілося? Так там цноту можна продати за великі гроші.

Отримавши дзвінкого ляпаса, Василь навіть не поворухнувся, лише зубами заскреготів. За хвилину примирливого мовчання промовив:

— По заслузі, пробач. Більше не буду.

— Взагалі-то, я сама його запросила, можна сказати, спровокувала, а коли все сталося, мало не вбила. У мене ножик є, та ти знаєш, той, Гришин. Я про всяк випадок його завжди поряд тримаю — живу сама, інколи буває страшно, а раптом хтось увірветься? Хоч якийсь захист. Так от, коли цей чоловік навалився на мене, я мов сказилася, дістала ножа і встромила б йому в спину, і не раз, якби, на щастя, все раптом не скінчилося.

— Боляче було? Що він робив?

— Нічого особливого… Напевне, те саме, що і всі… Те, що ти теж тільки-но збирався робити. Боляче було зовсім трохи, я пам’ятаю, та річ не в цьому…

— А в чому?

— Напевне, секс не для мене, у мене неадекватна реакція на нього.

— І наступного разу було те ж саме?

— Наступного разу не було.

Василь зітхнув, узяв її за руку, перецілував усі пальчики, один за другим.

— Ти скажеш мені… хто це був?

— Ні.

— Добре. Одне тільки слово — це був… не Грек?

— Ні.

— І не той, другий?

— Ні. Це був непоганий чоловік, не молодий уже, до речі, — Яга зробила паузу, подумала, як відвести підозру від фізика. — Давній знайомий мого батька приїхав із Росії у справах, а наступного дня поїхав геть, назавжди…

— Зрозуміло. Дякую за відвертість. Я дуже боявся, що… взагалі, це не важливо. Мені, напевне, краще зараз піти?

— Як хочеш…

— Я хочу залишитися.

— Ну, тоді побудь іще трохи.

— Ти мене теж… хотіла ножем штрикнути?

— Так. Тоді саме, коли ти мов із глузду з’їхав.

— Дякую, що попередила. Іди до мене, я не буду тебе чіпати.

Яга повернулася на бік, обережно пригорнулася до Василя. Як добре, виявляється, коли поруч є людина, якій можна довірити те, про що навіть найкращій подрузі не скажеш, яка погамувала своє бажання заради неї. Такому можна довіряти. Усередині знову почало зароджуватися відчуття, щось схоже на ніжність вихлюпнулося з очей тихими вдячними сльозами. Долоня сама ніжно ковзнула по його плечу, гладенькій шкірі живота, втрачаючи відчуття межі між тілами. Цікаво, чи втримається ця межа, якщо притиснутися до нього голими персами, під якими б’ється серце? Сорочка розірвалася нижче пояса, можна не скидати. Тіло відчувалося як одне ціле з його тілом, межі не було не лише в місцях, де дотикалася шкіра, воно взагалі розлетілося незримими хвилями, відчуваючи і живе тепло поруч, і темний холод за вікном. Світ, навіть у найобмеженішому просторі, завжди сприймався Ягою великим, як степ, як небо над степом. Однак тепер вона сама займала набагато більше місця у безконечному світі. Це було чаклунство, справжня магія!

— Я дуже хочу бути з тобою, можна? — прошепотів Василь, продовжуючи лежати нерухомо.

Яга відчула, як накопичується внутрішній заряд, шукаючи виходу. Може, в цьому і полягає таємниця сексу? Спочатку вона дозволила зайве його рукам, потім губам, дотики яких залишали за собою бентежний слід, і ось він, критичний момент. У свідомості спалахнули тривожні маячки, Яга напружилася, але… нічого не трапилося, знову обійми, знову цілунки. Енергія шукала виходу, переповнюючи, електризуючи її єство. Тіло хвилею вигиналося під Василевими руками, дозволяючи їм щораз більше. Ті руки завмирали при щонайменшому опорі, переходили вище, до плечей, до персів. Яга гнулася, руки опускалися знову, і настав момент, коли стегна самі розсунулися, даючи дорогу сильній чоловічій плоті.

— Кохана моя, рідна моя, — шепотів Василь, — не бійся, я готовий спинитися у будь-який момент. Боляче не буде.

Боляче все-таки було, але зовсім трохи, так, що сам біль здавався солодким. Василю не довелося спинятися, навпаки, коли він мав залишити її, Яга не пустила, вчепилася пальцями в плечі, застогнала, затріпотіла… Енергетичний заряд нарешті залишив приголомшене щастям тіло, подібний до кульової блискавки, злетів у темне небо.