Юдейська війна

Книга перша РИМ

Шість мостів вели через ріку Тибр. Залишаючись на правому боці ріки, можна було почуватися певно: на вулицях тут повно людей, яких вже по бородах можна впізнати, що вони юдеї. Всюди видно юдейські, арамейські написи, і, знаючи ще трішечки по-грецькому, можна було легко з тим обійтися. Але як тільки перейти через один із мостів на лівий берег, то зразу потрапиш у велике, бурхливе місто Рим, почуваючи себе чужинцем, безнадійно стороннім.

Біля одного мосту Емілія Йосиф відіслав хлопця Корнеля, свого ретельного провідника. Він хотів нарешті сам орієнтуватися, довести свою здібність і вправність. Малий Корнель охоче провів би й далі свого чужинця. Йосиф дивився, як хлопець помалу, оглядаючись, ішов по мосту назад, і раптом він, юдей Йосиф, простягнув руку з розправленою долонею і, щиро, ласкаво усміхаючись, привітав хлопця римським способом. Юдейський хлопець Корнель теж усміхнувся і, незважаючи на батькову заборону, відповів теж римським способом на привітання. Потім він повернув ліворуч за високий будинок і зник. Тепер Йосиф був сам, і мусив пересвідчитися, як добре він вправляється з латинською мовою.

Наскільки він знав, прямо перед ним був м’ясний базар, праворуч — Великий цирк, а десь там, на Палатині, і за ним, де кишить так багато людей, цезар будує свій новий палац, а тут, ліворуч, Тускерська вулиця веде до форуму, а Палатин і форум є серце світу.

Він багато читав про Рим, але це мало йому допомагало. Пожежа, яка сталася три місяці тому, дуже змінила місто. Вона знищила якраз чотири райони у центрі — понад 300 громадських будівель, близько 600 палаців та особняків, більше ніж 1000 найманих будинків. Просто диво, скільки ці римляни відбудували знову за такий короткий час. Він не любив їх, цих римлян, він їх майже ненавидів, але мусив визнати: організаційний хист вони мають, мають свою техніку. Він думав про це іномовне слово, і думав не раз. Він не дурний, він цих римлян обійде їхньою технікою.

Йосиф енергійно ступав уперед. Зацікавлено й схвильовано приглядався до цих будинків і цих людей, від волі яких залежало, чи піднести його вгору, чи тримати внизу. Дома, в Єрусалимі, в останні тижні цього місяця тишрі ще дуже жарко; але тут, у Римі, цей місяць зветься септембер, і принаймні сьогодні повітря свіже й приємне. Легенький вітер ворушив йому волосся, яке було трохи довшим, ніж належалося по римському звичаю. Він, власне, взагалі мусив носити капелюх, бо юдей його стану повинен ходити тільки з покритою головою, на відміну від римлян. Та це пусте, тут, у Римі, більшість юдеїв ходить так само з непокритою головою, як і інші, принаймні коли міст через Тибр залишається позаду. Його юдейські погляди не стануть гіршими, навіть якщо він і не носить капелюха.

Йосиф підійшов до Великого цирку. Тут усюди повно було всякого вантажу — тут же почалася пожежа. Проте кам’яна частина споруди залишилась цілою. Велетенська річ цей цирк. Треба десять хвилин, щоб пройти його вздовж. Стадіони в Єрусалимі, та й у Цезарії, справді не маленькі, але навпроти цієї споруди вони ніби іграшки.

Всередині цирку навалено було каміння й дерева, тут проводилася робота. Цікаві товпились навкруг — гулящі люди, діти. Йосиф ще не був цілком одягнений так, як личило в столиці; проте, коли він проходив тут, молодий, стрункий, ставний, з очима, що все вбирали в себе, то здавався елегантним, не скупим, значним паном. До нього протовплювалися, пропонували йому амулети, подорожні пам’ятки, подобу обеліска, який відчужено й урочисто стояв посередині цирку. Чоловік, що відрекомендувався провідником для іноземців, хотів показати йому всі деталі, цезареву ложу, модель новоспоруди. Але Йосиф із удаваною байдужістю відмовився. Він сам пробирався між кам’яних лав, так, немов був тут постійним відвідувачем змагань.

Тут, унизу, були, вочевидь, лави найвищої аристократії, сенаторів. Ніхто не забороняв йому сісти в одне з цих, таких бажаних багатьома, сидінь. Тут добре сидіти на сонці. Він сидів у вільній позі, схиливши голову на руки, і дивився безвиразним поглядом на обеліск посередині.

Кращого часу для його наміру, ніж цей місяць, тепер, після великої пожежі, він не міг би вигадати. Люди добре налаштовані, сприйнятливі. Енергія, з якою цезар взявся до відбудови, живлюще вплинула на всіх. Всюди рух, упевненість і діловита діяльність, ясне, свіже повітря, дуже відмінне від важкої, задушної атмосфери Єрусалима, в якій йому важко дихати.

У Великому цирку, на сенаторській лаві, під приємним сонцем цього лінивого післяобіднього часу, посеред шуму Риму, що гарячково відбудовувався, Йосиф пристрасно і разом з тим, холодно зважував свої шанси. Йому 26 років, він має всі передумови для великої кар’єри — благородне походження, ґрунтовну освіту, здібності політичного діяча, несамовиту честолюбність. Ні, він не хоче прокиснути в Єрусалимі. Він вдячний своєму батькові, який вірить у нього і домігся, щоб його послали в Рим.

Його місія тут, звісно, дуже сумнівна. З погляду юридичного Велика рада Єрусалима не мала ні законного приводу, ні повноважень, щоб надіслати в цій справі спеціального посла до Риму. Йосиф мусив із усіх закутків свого мозку вишкрібати аргументи, щоб панове з Великої ради нарешті нерішуче згодилися.

Отже, три члени Великої ради, яких губернатор Юдеї Антон Фелікс більше ніж два роки тому відіслав до цезарського трибуналу в Рим як бунтівників, неправдиво засуджені до примусової праці. Розуміється, ці троє панів були в Цезарії, коли там юдеї, під час виборчих заколотів, зірвали з губернаторської резиденції знаки цезарської достойності і потрощили їх; але самі вони в цьому бунтівничому акті участі не брали. Коли губернатор звелів схопити саме цих високопоставлених старців, це було свавільне насильство над невинними, скандальне зловживання, образа для всього юдейського народу. Йосиф побачив тут палко бажану, велику нагоду відзначитися. Він здобув нові докази невинності тих трьох, він сподівався домогтися при цезаревому дворі їхньої реабілітації або, принаймні, помилування.

Правда, римські юдеї, він це помітив, не будуть надмірно старатися допомогти йому в його місії. Мебльовий фабрикант Кай бар-Цаароне, президент Агріппінської громади, в якого він живе й якому передав найкращі привітання від батька, з’ясував йому становище. З’ясував із прихильністю, але обережно, натяками. Ста тисячам юдеїв у Римі ведеться непогано. Вони живуть у мирі з іншим населенням. Вони незадоволено стежили за тим, як в Єрусалимі національна, ворожа Римові партія «Месники Ізраїлю» набирала дедалі більшого впливу. Вони зовсім не думають про те, щоб поставити під загрозу своє приємне становище, втручаючись у постійні суперечки Єрусалимських панів із Римом і цезарським урядом. Ні, найважливіше Йосиф мусить зробити сам.

Перед ним нагромаджені були камінь і дерево, цегла, колони, мармур усіх кольорів. Споруда, підіймалася вгору, майже перед очима. Коли він через півгодини чи через годину піде звідси, вона вже зросте, не набагато, може, на якусь тисячну частку своєї загальної визначеної маси, але якраз визначеної на цю годину маси досягнуть. Але й він чогось досягне за цей час. Його поривання вперед стало гарячішим, палкішим, непоборнішим. Кожен удар, кожен звук пилки чи молотка відбивався в ньому, тим часом, як він, немов би байдуже, як і багато інших гуляючих, сидів на сонечку. Він має багато попрацювати, поки визволить із в’язниці своїх трьох невинних, але він зробить це.

Він уже не почувається таким малим і бідним, як у перший день тут. Його повага перед м’ясистими, зосередженими обличчями тутешніх людей зменшилася. Він побачив, що ці римляни менші на зріст, ніж він. Він проходить, стрункий і високий, між ними, і жінки в Римі повертають до нього голови не менш, ніж жінки в Єрусалимі та Цезарії. Ірена, донька президента громади Кая, не слухаючись батька, заходить до кімнати тільки тому, що там він, Йосиф. Він має гарне тіло, бистрий, повороткий розум. Двадцять одного року він дістав великий титул доктора вищої храмової школи в Єрусалимі, опанував геть усю, таку розгалужену царину юридичних і теологічних тлумачень Святого письма. І хіба він не жив цілих два роки в пустелі у ессея Бануса, щоб набути там чистого погляду, призвичаїтися до самозаглиблення, внутрішнього самоспоглядання? Нічого не бракує йому, крім нижнього щабля драбини, сприятливого моменту. Але він настане, мусить настати.

Молодий літератор і політичний діяч Йосиф бен-Маттіас стиснув губи. «Заждіть, панове з Великої ради, бундючні панове з Кам’яної палати. Ви мене принижували, ви тримали мене внизу. Якби до того, що приділили мені на витрати з вашого храмового фонду, не додав дечого мій батько, я не міг би сюди приїхати. Але тепер я сиджу тут, у Римі, як ваш делегат. І, будьте певні, я це використаю. Я покажу це вам, мої доктори й панове». Люди всередині Великого цирку стали перегукуватися, підводилися, дивилися всі в одному напрямку. З Палатина вниз спускалася, виблискуючи, велика група — глашатаї, пажі, почет, паланкіни. Йосиф теж підвівся, хотів роздивитися. Якраз знову підійшов той самий провідник, і цього разу Йосиф не відмовився від його послуг. Це не був цезар, ні, і не префект гвардії, це був сенатор або інший великий пан, якому архітектор Целер мав показати будівництво.

Цікаві юрбилися ближче, стримувані поліцією та слугами архітектора і його супутників. Вправному провідникові вдалося пробратися з Йосифом у перший ряд. Так, по лівреях пажів, вістунів і лакеїв він розпізнав, що це був сенатор Марулл, який хотів оглянути цирк. Йосиф приблизно знав, хто такий Марулл, бо в усіх провінціях, і в Єрусалимі теж, розповідали дикі історії про цього сенатора як про першого бонвівана при дворі, що вмів жити собі на втіху та напучував цезаря в усіх питаннях рафінованих насолод. Крім того, він був автор популярних жартів, наприклад, сміливих ревю, які виставляв великий комік Деметрій Лібан. Йосиф із жадібною цікавістю розглядав цього пана, про якого так багато говорили. Сидячи в своєму паланкіні, він байдуже слухав пояснення архітектора, іноді приставляючи до ока сяючий смарагд свого монокля.

Йосиф звернув увагу на другого пана, до якого всі ставилися з великою пошаною. Але чи був це пан взагалі? Він виліз із свого паланкіна, погано й недбало одягнений, вештався між нагромадженим навкруг будівельним матеріалом, огрядний, з безладно виголеним, м’ясистим лицем, з важкими, сонними очима під опуклим лобом. Він тільки наполовину слухав слова архітектора, підняв шматок мармуру, покрутив його в своїх масних пальцях, підніс його зовсім близько до своїх очей, потім понюхав, відкинув, взяв із рук муляра його інструмент, помацав. Потім сів нарешті на брилу, перешнурував свої черевики, які розв’язалися, досадливо відмовившись від допомоги лакея, що поспішив до нього. Так, провідник знав і його, це був Клавдій Реґін. «Видавець?» — спитав Йосиф. Можливо, що він і книги продає, але провідник не знав про це нічого. Він знав його як придворного ювеліра цезаря. Дуже впливовий пан у всякому разі, великий фінансист, хоч і виглядає майже нужденно у своєму одязі і так мало ваги надає числу й пишноті свого почту. Дуже знаменно, бо ж він народився як невільник, син сицилійця-батька й юдейки-матері, а такі пани, що вибилися з низів, люблять мати блискучий вигляд. Цей Клавдій Реґін зробив просто казкову кар’єру в свої 42 роки. При заповзятливому уряді теперішнього цезаря провадиться багато ділових справ, справ значних, і Клавдій Реґін причетний до всіх. Велика частина флоту, що перевозить хліб із Єгипту та Лівії, належить йому, його зерносховища в Путеолі й Остії — визначні споруди.

Сенатор Марулл і придворний ювелір Клавдій Реґін розмовляли голосно і ні на що не зважаючи, тому перший ряд цікавих, у якому стояв Йосиф, міг чути кожне слово. Йосиф сподівався, що обидва чоловіки, імена яких у літературних колах цілого світу називали з великою пошаною, бо ж Клавдія Реґіна вважали за першого римського видавця, висловлять значущі естетичні думки з приводу оглянутого будівництва. Він напружено прислухався. Він не міг цілком втямити зміст бистрої латини обох, але, наскільки він міг помітити, розмовляли вони не про естетичні та філософські речі: говорили про ціни, курси, справи. Він виразно чув ясний, носовий голос сенатора, який тоном веселого глузування спитав із свого паланкіна, так гучно, що чути було далеко:

— Ви, власне, теж заробляєте на Великому цирку, Клавдіє Реґін?

Ювелір, він сидів на кам’яній брилі на сонечку, вигідно примостивши руки на товстих ногах, відповів безтурботно:

— На жаль, ні, сенаторе Марулл. Я гадаю, що наш архітектор залучив вас у справу постачання матеріалів.

Йосиф міг почути ще багато з розмови обох панів, але йому заважало розуміти те, що він недостатньо знав мову і справи, про які говорилося. Провідник, сам не поінформований як слід, намагався допомогти. Клавдій Реґін, далебі, як і сенатор Марулл, свого часу дешево придбав багато земель у мало забудованих кварталах зовнішнього району. Тепер, після великої пожежі, цезар забирає велику площу у внутрішньому місті під свої громадські будівлі та витісняє наймані будинки в зовнішній район. Не можна остаточно й вирахувати, як піднялася тепер у зовнішньому районі вартість землі.

— Значить, членам сенату не заборонені комерційні справи? — спитав раптом Йосиф у провідника.

Провідник збентежено дивився на свого чужинця. Деякі навколо почули це і засміялися, почали сміятися й інші, запитання чоловіка з провінції передавалося далі, і раптом залунав голосний регіт, поширившись на весь велетенський цирк.

Сенатор Марулл спитав про причину. Невеличкий простір навколо Йосифа став вільним, він безпосередньо стояв віч-на-віч із обома великими панами.

— Вам щось не подобається, молодий чоловіче? — спитав товстий з викликом, проте не без іронії; він сидів на своїй кам’яній брилі, з руками на масивних ногах, як статуя єгипетського фараона.

Ясне сонце не здавалося дуже жарким, повівав легенький вітерець, все навколо схиляло до доброго настрою. Численний почет задоволено слухав розмову обох панів із чоловіком з провінції. Йосиф стояв рішучий, анітрохи не зніяковілий.

— Я тільки три дні в Римі, — сказав він, із деякими зусиллями підшукуючи грецькі слова. — Чи це надзвичайно по-дурному, коли я ще не розбираюся у ділових відносинах цього великого міста?

— Звідки ви, власне? — спитав зі свого паланкіна сенатор.

— З Єгипту? — спитав Клавдій Реґін.

— Я з Єрусалиму, — відповів Йосиф і назвав своє повне ім’я: Йосиф бен-Маттіас, священик першої черги.

— Це багато для Єрусалима, — сказав сенатор, і не можна було розпізнати, чи він говорить серйозно, чи глузує.

Архітектор Целер виявляв нетерпіння, він хотів пояснити панам свої проекти: це були великі проекти, в них позначалися винахідливість і сміливість думки, і він не хотів, щоб йому заважав незграбний провінціал. Але фінансист Клавдій Реґін був цікавий із природи, він вигідно сидів на своїй теплій кам’яній брилі і розпитував молодого юдея. Йосиф охоче відповідав. Він хотів якумога більше розповісти нового й цікавого, щоб надати більшої ваги собі і своєму народові.

— Чи трапляється також і тут, у Римі, — питав він, — щоб на будинки нападала проказа?

— Ні, відповіли йому, — такого не трапляється.

— А в Юдеї, — повідомляв Йосиф, — іноді таке стається. На стінах з’являються маленькі червонуваті або зеленуваті заглибини. Іноді доходить до того, що доводиться ламати будинок. Часом може допомогти священик, але церемонія не така проста. Священик мусить виламати захворілі камені, потім узяти двох птахів, кедрового дерева, пофарбованої у багряний колір вовни та гісопу. Кров’ю одного птаха він мусить побризкати будинок сім разів, а другого птаха він мусить випустити на волю перед містом у чистому полі. Тоді будинок стає умиротвореним і очищеним.

Навколо, слухали цю розповідь з цікавістю і більшість без глузування. Бо їм подобалося незвичайне й таємниче. Ювелір Клавдій Реґін серйозно розглядав своїми сонними очима завзятого, худого молодого чоловіка.

— Ви тут у ділових справах, доктор Йосиф, — спитав він, — чи ви хотіли просто подивитися, як відбудовується наше місто?

— Я тут у справах, — відповів Йосиф, — я маю визволити трьох невинних. Це для нас найневідкладніша справа.

— Я побоююсь тільки, — сказав, злегка позіхаючи, сенатор, — ми так дуже зайняті в цей час відбудовою, що мало маємо часу цікавитися подробицями, які стосуються до трьох невинних.

Архітектор сказав незадоволено:

— Бар’єр цезаревої ложі я думаю зробити з цього покрапленого зеленим і чорним серпентину. Мені прислали особливо прекрасний шматок зі Спарти.

— Я бачив нові будівництва в Александрії, тепер, коли їхав сюди, — сказав Йосиф, він не хотів, щоб його витіснили з розмови. — Вулиці там широкі, ясні й прямі.

Архітектор сказав зневажливо:

— Будувати в Александрії може кожен телепень. Там вони мають простір, рівну площу.

— Заспокойтесь, майстре, — сказав своїм високим, масним голосом Клавдій Реґін. — Що Рим інший, ніж Александрія, бачить навіть сліпий.

— Дозвольте мені напоумити молодого пана, — сказав, усміхаючись, сенатор Марулл.

Він був збуджений, мав охоту виставлятися напоказ, як це любив і цезар, і багато інших великих панів із його двору. Він дужче розсунув завіси свого паланкіна, щоб усі могли бачити його худе, виплекане обличчя, пурпур його сенаторського убрання. Він розглядав чоловіка з провінції крізь смарагд свого монокля.

— Так, молодий чоловіче, — говорив він своїм носовим іронічним голосом, — ми поки що відбудовуємося, і місто наше ще не має закінченого вигляду. Та все ж ви можете, навіть і без великої фантазії, вже й тепер розпізнати, яким містом ми станемо до кінця цього року.

Він випрямився трохи вище, висунув ногу, взуту в червоний, на високих підошвах черевик, які належить носити людям першого благородного стану, і взяв, злегка пародіюючи, тон базарного оповісника.

— Без перебільшень я смію запевняти: хто не знає золотого Риму, не може сказати, що він справді жив. Завжди, де б ви не були в Римі, пане, ви перебуваєте постійно в центрі, бо ми не маємо меж, ми зливаємося дедалі більше і з околом. Ви чуєте тут сотню мов. Ви можете вивчати тут особливості всіх народів. Ми маємо тут більше греків, ніж Афіни, більше африканців, ніж Карфаген. Ви можете також, не роблячи кругосвітньої подорожі, дістати тут всі продукції світу. Ви знайдете вантажі з Індії й Аравії в такій кількості, що мусите дійти до переконання: віднині земля там певно назавжди оголена, і коли ті народи хочуть задовольнити свої потреби на свої власні вироби, вони мусять прийти до нас. Чого ви бажаєте, пане: іспанської вовни, китайського шовку, альпійського сиру, арабських пахощів, медичних товарів із Судану? Ви дістанете премію, коли чогось не знайдете. Чи ви бажаєте найновіших вістей? На форумі і Марсовому полі ми точно інформовані, коли у Верхньому Єгипті знижуються ціни на зерно, коли воєначальник на Рейні виголошує дурну промову, коли наш посол при дворі парфянського царя наробить шуму голосним чханням. Ніякий учений не може працювати без наших бібліотек. Ми маємо так багато статуй, як і жителів. Ми платимо найвищі ціни за доброчесність і за порок. Усе, що тільки ваша фантазія спроможна вигадати, ви знайдете у нас. Але ви знайдете набагато більше такого, що ваша фантазія навіть вигадати не спроможна.

Сенатор перехилився з паланкіна. Далеко навколо всі слухали Його. Він витримав іронічну позу до кінця, імітуючи адвоката чи базарного оповісника, але в його словах звучало тепло, і всі відчували, що ця велика похвала місту більше справжня, ніж пародійна. Захоплено слухали вони, як прославлялося місто, їхнє місто, з його благословенними чеснотами і благословенними пороками, місто найбагатших і найбідніших, найживіше місто світу. Як уславленого актора в театрі, надпоривно вітали вони сенатора, коли він скінчив. Але сенатор Марулл уже не слухав більше, він не кинув також жодного погляду більше на Йосифа. Він зник у паланкіні, кивнув архітекторові та звелів пояснити йому модель новоспоруди. Й ювелір Клавдій Реґін не сказав більше й слова Йосифові. Проте, коли Йосиф вибирався з кипучої маси, він підморгнув йому іронічно-підбадьорливо, від чого його м’ясисте обличчя змінилося на надзвичайно лукаве.

Задумливо, не кидаючи жодного погляду на оточення, хоч його часто штовхали, ішов Йосиф крізь міську метушню. Він зрозумів не всю промову сенатора, але вона сягнула його серця і дала його думкам літ. Він піднявся вгору на Капітолій, жадібно поглинав видовище храмів, вулиць, пам’ятників, палаців. В Золотому домі, побудованому там, римський цезар править світом, і з Капітолію сенат і народ Риму видають свої постанови, що змінюють світ, і там у архівах, схований у бронзі, лежить порядок світу, як його встановив Рим. Римом називається сила. Він повторив про себе це слово: Рим, Рим, потім переклав його по-гебрейському, виходило «Гевура» і звучало далеко не так страшно, потім переклав це по-арамейському, виходило «Кохба», і слово втратило всю свою загрозливість. Ні, він, Йосиф, син Маттіаса з Єрусалиму, священик першої черги, не мав страху перед Римом.

Він дивився на місто, воно ожвавлювалося дедалі дужче, був час великого післяполуденного руху. Крики, метушня, діловита діяльність. Він вбирав у себе картину міста, але за тим, реальніше, ніж цей справжній Рим, бачив він своє рідне місто, Кам’яну палату храму, де засідала Велика рада, і сильніше, ніж шум форуму, чув він ясне гудіння велетенської лопатної сурми, яке при сході та заході сонця лунало над Єрусалимом і аж до Єрихона, сповіщаючи, що приноситься на вівтар Ягве щоденна всеогненна жертва. Йосиф сміявся. Тільки той, хто народився в Римі, може бути сенатором. Цей пан Марулл дивиться гордо й бундючно зі свого паланкіна і виставляє свою ногу в червоному, з високими підошвами і чорними ременями, черевику, які носять чотириста сенаторів. Але він, Йосиф, воліє бути народженим в Єрусалимі, хоч він не має навіть персня другого благородного стану. Ці римляни сміються а нього: але глибше сміється він із них. Те, що вони можуть дати, ці люди Заходу, їхню техніку, їхню логіку, — це можна вивчити. Що не можна вивчити — це силу східного видіння, святість Сходу. Нація і Бог, людина і Бог там одне. Але це невидимий Бог, його не можна бачити і не можна вивчити. Його або мають або не мають. Він, Йосиф, має це, цього невидимого, якого не можна вивчити. А що він вивчить інше, техніку й логіку Заходу, в цьому він не почуває ніякого сумніву. Він зійшов із Капітолію вниз. Його довгі, запальні очі горіли на блідо-смаглявому, кістлявому обличчі. В Римі знали, що багато людей зі Сходу одержимі своїм богом. Йому дивилися вслід, деякі трохи глузливо, деякі, можливо, із заздрістю, але більшості, жінкам насамперед, він подобався, коли проходив, сповнений мріями і честолюбством.

Кай бар-Цаароне, президент Агріппінської громади, в якого Йосиф жив, був власником процвітаючої мистецької меблевої фабрики в Римі. Його головні крамниці містилися по другий бік Тибру, у центрі міста, крамниця для дрібних городян на вулиці Субура, крамниця речей розкоші — в аркадах Марсового поля. В будні навіть його просторий приватний будинок в юдейському кварталі, недалеко від Воріт трьох вулиць, був напханий речами його виробництва. Але сьогодні, напередодні суботи, не можна було помітити й сліду цього. Йосифові здавалося, що весь дім, а особливо простора їдальня, сьогодні змінилися. Раніше кімната навпроти двору стояла відчиненою. Сьогодні вона була закрита величезною завісою, і Йосиф, приємно зворушений, згадав звичай рідного краю — так заведено було в Єрусалимі. Він знав: доки висить ця завіса, кожного, хто зайде до їдальні, привітають як бажаного гостя. А коли знову відсунуть її, тоді почнеться вечеря. І хто приходить потім, приходить пізно. І кімната сьогодні освітлена не римським способом, а за звичаєм Юдеї: срібні, прикрашені гірляндами фіалок лампи звисали зі стелі. На буфеті, на столовому приладді, на келихах, на сільничках, на пляшках з олією, оцтом і прянощами сяяла емблема Ізраїлю — гроно винограду. Але приємніше, ніж увесь цей блиск, зворушило Йосифа те, що на столі стояли обгорнуті соломою огрівні пачки, бо в суботу не можна варити, тому страви були вже готові, й їхній запах наповнював приміщення.

Проте, хоч оточення було втішне, Йосиф почував себе незадоволеним. Про себе він розраховував на те, що йому, як священикові першої черги і носієві великого докторського титулу Єрусалима, запропонують почесне місце на одній із трьох спеціальних канап. Але цей чванькуватий римлянин дуже забрав собі в голову, що тепер, після великої пожежі, його меблеве підприємство іде так добре, і він зовсім не думає про те, щоб приділити йому одне з своїх почесних місць. Навпаки, він мусить, вочевидь, сидіти з жінками і малошанованими гостями за великим загальним столом.

Чого, власне, баряться, не підіймають завісу і не починають їсти? Кай давно вже, кладучи їм руку на тім’я, поблагословив своїх дітей стародавньою мовою: хлопців — хай сподобить тебе Господь бути як Ефраїм і Менасса, дівчат — хай зробить тебе Бог такою, як Рахіль і Лея. Всі були нетерплячі, хотіли їсти: чого ж чекати?

Тут крізь завісу почувся знадвору знайомий голос, і в кімнату зайшов з-за завіси гладкий пан, якого Йосиф уже бачив: фінансист Клавдій Реґін. Він жартівливо привітав римським способом господаря і його стародавнього батька Аарона, він кинув також малошанованим кілька прихильних слів, і, дивись ти! — Йосиф був дуже гордий тим: він упізнав його, він підморгнув йому своїми важкими, сонними очима і сказав своїм високим, масним голосом, і всі чули це: «Добрий день, мир тобі, Йосифе бен-Маттіас, священик першої черги». Потім зразу підняли завісу, Клавдій Реґін без подальших церемоній ліг на середню канапу, на почесне місце. Кай зайняв друге, старий Аарон — третє. Потім Кай над повним келихом, що налитий був юдейським вином і вином єшкольським, проказав освячуючу молитву суботнього вечора, він благословив вино, і великий келих переходив від рота до рота, потім він благословив хліб, розламав його, поділив, і всі сказали «амінь», і потім, нарешті, усі почали їсти.

Йосиф сидів між огрядною господинею і вродливою шістнадцятирічною донькою сім’ї, Іреною, що безупинно видивлялася на нього своїми лагідними очима. Було ще багато людей за великим столом, хлопець Корнель і другий напівдорослий син Кая, також два смиренні, непомітні студенти-богослови, які чекали на те, щоб добре наїстися тут сьогодні увечері, і передусім молодий пан із коричнево-жовтим, різким лицем, що сидів навпроти Йосифа й одверто розглядав його. Відомо було, що цей пан теж походить із Юдеї, принаймні з напівгрецького міста Тиверії, і що він зветься Юст, так, Юст із Тиверії, і що його становище всіма сторонами загрозливо подібне до становища Йосифа. Він також вивчав богословів, юриспруденцію і літературу. Він зайнятий був переважно політикою, жив тут як агент номінального царя Агріппи, і хоч поступався перед Йосифом родинною благородністю, зате від народження краще знав грецьку й латинську мови, і уже три роки перебував тут. Молоді чоловіки придивлялися один до одного, обидва з великою цікавістю, чемно й дуже недовірливо.

Там, на почесних канапах, розмовляли голосно, безтурботно. Обидві пишні синагоги у центрі Риму згоріли, тим часом, як три великі молитовні тут, на правому березі Тибра, залишилися неушкоджені. Це, звісно, прикро й боляче, що обидва божі доми згоріли, та проте президент релігійної громади з правого берега трохи й радувався. П’ять юдейських громад у Римі мали кожна свого власного президента, і між ними відбувалося гостре змагання, насамперед між дуже замкнутою Фелійською синагогою та численною, але зовсім не добірною Агріппінською громадою Кая. Батько Кая, дуже старий Аарон, найперший бурчав беззубо проти гордих дурнів із того берега. Хіба це не закон і старий звичай, щоб синагоги ставляти щоразу на найвищому місці, як от в Єрусалимі храм із висоти панує над містом? Але, розуміється, Юліан Альф, президент Фелійської громади, хотів мати свою синагогу дуже близько від Палатина, коли навіть вона заради того повинна стояти нижче. Це була Богова кара, що він допустив спалити свої доми. Кара найперше за те, що юдеї з того берега купують для себе сіль у римлян, хоч кожен знає, що цю сіль для того, щоб вона мала гарний вигляд, змішують зі свинячим жиром. Так лаяв старий все і вся. Наскільки Йосиф міг зрозуміти із цього досить незв’язного бурчання, воно спрямоване тепер було проти тих, що свої святі гебрейські імена з причини моди та ділових міркувань переінакшували на грецький і латинський кшталт. Його син Кай, що спершу називався Хаїм, усміхався добродушно, вибачливо; власне, діти не повинні були це чути.

Але Клавдій Реґін сміявся, вдаряв старого по плечу, сказав, що він від народження називався Реґін, бо він народився невільником, і так його пан назвав його. Але він, власне, мусив називатися Мелек, так іноді кликала його мати, і він аж нічого не має проти того, коли й старий називатиме його Мелеком.

Коричнево-жовтий Юст тим часом наче обмацував Йосифа. Йосиф відчував увесь час, що за ним стежать. Він мав таке враження, що цей Юст внутрішньо глузує з нього, з його розмови, з того, як він вимовляє слова, з його Єрусалимського звичаю їсти, як він, наприклад, великим і третім пальцями всував у рот зубочистку зі сандалового дерева. Тепер цей Юст безпосередньо спитав його, і в його запитанні так заклято звучала вищість жителя світового міста:

— Ви тут у політичних справах, мій пане й докторе Йосифе бен-Маттіасе?

І тут Йосиф не міг стриматися, він мусив дати відчути цьому глузливому молодому римлянинові, що він є справді щось велике та важливе, тому й послали його сюди, і він розповів про справу своїх трьох невинних. Він запалився, говорив трохи занадто патетично, як для слуху цього скептичного римського товариства; проте стало тихо в обох половинах кімнати, на почесних канапах і за великим столом всі слухали красномовного, захопленого собою і своєю справою молодого чоловіка. Йосиф добре помічав, як мрійливо поглядала на нього Ірена, як сердився його колега Юст, як сам Клавдій Реґін прихильно усміхався. Це окриляло його, його слова стали значніші, його віра в своє послання гарячіша, його мова стала загарливіша. Він говорив, доки старий не спинив його обурено: в суботу не можна розмовляти про справи. Йосиф ураз замовк, смиренно наляканий. Але внутрішньо він був задоволений, відчував, що його промова мала вплив.

Нарешті, трапеза закінчилася, Кай проказав довгу застольну молитву, всі вийшли, залишилися тільки серйозні чоловіки. Тепер Кай запросив і Йосифа й Юста на почесні канапи. Невкладистий змішувальний апарат перенесли на стіл. Зняли, коли вийшов строгий старий, приписані звичаєм головні накриття, й зітхнули вільно.

Отже, четверо чоловіків лежали й сиділи вкупі за вином, цукерками й фруктами, ситі, задоволені, налаштовані на розмову. Приміщення освітлювалося приємним жовтуватим світлом, завіса була піднята високо, з темного двору віяло ласкавою прохолодою. Обидва старші пани говорили з Йосифом про Юдею, розпитували його. Кай був, на жаль, тільки один раз в Юдеї, ще молодим чоловіком, давно вже; він разом із сотнею тисяч інших прочан приніс своє жертовне ягня на свято Пасхи до храму. Він багато бачив після того, тріумфальні походи, пишні вистави на арені, у Великому цирку, але вигляд біло-золотого храму в Єрусалимі й ентузіастичних сотень тисяч, що переповнювали грандіозне приміщення, лишається найвеличнішим із того, що він бачив за своє життя. Всі вони тут, у Римі, прив’язані до старої батьківщини. Хіба вони не мають своєї власної прочанської синагоги в Єрусалимі? Хіба не надсилають туди храмові податки та подарунки? Хіба вони не заощаджують свої гроші, щоб їхні трупи після смерті послали до Юдеї та поховали в старій землі? Але панове в Єрусалимі роблять так, щоб викликати огиду до цієї старої батьківщини. Чому, будь я проклятий, ви не вживаєтеся з римським урядом? Можна ладити миром із цезарськими чиновниками, це терпимі люди, ми це добре знаємо з власного досвіду. Але ні, ви в Юдеї завжди мусите виявляти свою впертість, затятість у вас у крові, й одного прекрасного дня горщик буде розбитий. Вам треба солодких ріжків чи що? — переклав він свої слова арамейською мовою, сміючись, але по-суті дуже серйозно.

Ювелір Клавдій Реґін, усміхаючись, відзначив, що Йосиф за строгим Єрусалимським етикетом випивав свій келих не враз, а двічі відставляючи його. Клавдій Реґін знав відносини в Юдеї точно, він був там тільки два роки тому. Не римські чиновники винні в тому, що Юдея не заспокоюється, і не великі пани в Єрусалимі, а виключно тільки маленькі агітатори, «Месники Ізраїлю». Тільки тому, що вони не бачать іншого способу зробити політичну кар’єру, вони підбурюють до безнадійного збройного повстання. Ніколи не жилося юдеям краще, як за правління цього благословенного цезаря Нерона. Вони в усіх галузях мають вплив, і цей вплив зростатиме, якщо тільки вони будуть досить розумні, не поводитимуться занадто гостро.

— Що важливіше: мати силу чи показувати силу? — закінчив він і прополоскав рот теплуватим вином.

Йосиф визнав за вчасне вкинути слово про «Месників Ізраїлю».

— Панове в Римі, — сказав він, не повинні забувати, що в Юдеї править не тільки самий холодний розум, але неодмінно має значення й серце. Там на кожному кроці натикаєшся на знаки римського суверенітету. Пан Кай бар-Цаароне з теплим серцем згадує свято Пасхи в храмі. Але досить тільки побачити, як брутально й цинічно поводиться, наприклад, римська поліція в цьому храмі, коли вона має охороняти порядок на свято Пасхи, і навіть спокійній людині вдаряє кров у голову. Не легко святкувати визволення з Єгипту, відчуваючи при кожному слові кулак римлянина на своїй потилиці. Триматися спокійно тут, у Римі — це ніяке мистецтво, тут, певно, і мені це буде не трудно; але нестерпно важко це в країні, обраній Богом, у Божій оселі, в країні Ізраїлю.

— Бога більше нема в країні Ізраїлю, Бог тепер в Італії, — сказав різкий голос.

Всі поглянули на жовтолицього, що вимовив ці слова. Він тримав свій келих у руці, він не дивився ні на кого, його речення призначалося тільки для нього самого. І не було в ньому заперечення або іронії, він тільки констатував факт і замовк.

Всі мовчали. На ці слова нічого не можна було сказати. Сам Йосиф неохоче відчував, що вони правдиві. «Бог тепер в Італії», — він переклав це речення по-арамейському. Слово вразило його глибоко.

— Ваша, мабуть, правда, молодий чоловіче, — сказав через якийсь час фінансист Клавдій Реґін. — Ви мусите знати, — обернувся він до Йосифа, — я майже не юдей, я син сицилійського невільника й юдейки-матері, мій пан свого часу заборонив мене обрізати, за що я, признаюся, і по сьогодні вдячний йому. Я ділова людина, я уникаю участі в справі, де я можу. З другого боку, я беру участь у справі, де визнаю за потрібне. Ваш Бог Ягве сяє для мене краще, ніж його суперники. Я симпатизую юдеям.

Великий фінансист лежав тут зручно, держачи в руці келих із теплуватим вином, спрямувавши лукаві, заспані очі в темний двір. На третьому пальці він носив дуже велику, матову перлину, від якої Йосиф не відводив очей.

— Так, докторе Йосиф, — сказав Кай бар-Цаароне, — це найкраща перлина чотирьох морів.

— Я ношу її тільки в суботу, — сказав Клавдій Реґін.

Якщо він цей вечір не використає, міркував Йосиф, якщо він не здобуде ніякої вигоди із спричиненої ситістю прихильності, з повечірньої сентиментальності сильного чоловіка, то він тоді телепень, що ніколи не буде спроможний довести справу своїх трьох невинних до щасливого кінця.

— Як ви належите до симпатизуючих, пане Клавдій Реґін, — повернувся він скромно, проте настійливо до фінансиста, — то чи не хочете ви подбати про трьох невинних із Цезарії?

Ювелір різким рухом поставив свій келих.

— Цезарія, — сказав він, і його сонні до того очі стали гострими, а його високий голос загрожуючим. — Це гарне місто з прекрасною гаванню, вивіз звідти чималий, рибний ринок там надзвичайний. Грандіозні можливості. Ви самі, з вашими безглуздими прагненнями, винні, коли у вас відбирають їх. Мені вино стає кисле, коли я чую про ваших «Месників Ізраїлю».

Йосиф, наляканий цією раптовою запальністю раніше такого спокійного пана, відповів із подвійною обережністю, що визволення трьох невинних є чисто моральна справа, яка стосується гуманності, а не політики.

— Ми хочемо впливати не політичними аргументами, — сказав він, — і не юридичними. Ми знаємо, що тільки через особисті відносини можна чогось досягти, — і він дивився смиренно просячим поглядом на Клавдія Реґіна.

— Чи ваші троє невинних принаймні справді невинні? — спитав той нарешті, прижмурюючись.

Йосиф одразу став палко запевняти, що ті троє, коли вибухнув заколот, були на другому кінці міста. Але Клавдій спинив його: він не хоче цього знати. Знати хоче він, до якої політичної партії вони належали.

— Вони промовляли в Блакитному залі? — спитав він. Блакитний зал був місцем зборів «Месників Ізраїлю».

— Це так, — мусив ствердити Йосиф.

— От бачите, — сказав Клавдій Реґін і на цьому справа для нього була закінчена.

Юст із Тиверії дивився на гарне, збуджене, домогливе обличчя Йосифа. Він зазнав видимої поразки, й Юст співчував йому. З неприязню і водночас із прихильністю розглядав він свого молодого колегу. Той хоче бути тим самим, що й він, великим письменником і людиною з великим політичним впливом. Він має такі ж засоби, такий же шлях, такі ж цілі. Гордий Рим достиг для старішої культури Сходу, як півтораста років тому був достиглий для культури греків. Приваблива річ, чудове покликання — працювати над тим, щоб зсередини розм’якшити його цією культурою Сходу. Відчуваючи це, прибув він три роки тому до Риму, як тепер Йосиф. Але йому, Юстові, було легше й важче. Він має чистішу волю, різкішу обдарованість. Але він вимогливий щодо засобів, розбірливий. Він глибоко зазирнув у політичну й літературну діяльність столиці, він має огиду до компромісів, до дешевих ефектів. Цей Йосиф явно менш розбірливий. Він зважиться вдатися до найнепривабливіших засобів, він хоче вгору хоч би що, він так акторствував, лестив, старався заручитися підтримкою, що для знавця втіхою було дивитися на цю нестримність. Його власне юдейство духовніше, ніж юдейство Йосифа; мають бути сутички між ними. Це має бути завзяте змагання, це не завжди буде легко — залишатися чесним, але він лишиться чесним. Він даватиме іншому всі шанси, які для нього підходять.

— Я б вам порадив, Йосифе бен-Маттіас, — сказав він, — вдатися до актора Деметрія Лібана.

І знову всі поглянули на жовтолицього молодого чоловіка. Чому іншим не спала ця ідея на розум? Деметрій Лібан, найпопулярніший комік, улюбленець двору, юдей, що при кожній нагоді підкреслював своє юдейство, так, це був саме такий чоловік, якого потребував для своєї справи Йосиф. Цезарева дружина любила його товариство, щотижня запрошувала до себе. Обидва підтвердили: Деметрій Лібан саме той, хто потрібен Йосифу.

Через невеликий час попрощалися. Йосиф пішов нагору в свою кімнату. Він скоро заснув, дуже умиротворений. Юст із Тиверії самотній пішов додому темної ночі. Він усміхався; президент релігійної громади бар-Цаароне навіть не вважав за потрібне дати йому факелоносця.

Незабаром після того, як розвиднилося, Йосиф, у супроводі даного йому президентом громади Каєм бар-Цаароне невільника, прибув до воріт Тибура, де ждав візничого Товариства транзитного сполучення. Візок був маленький, на двох колесах, досить тісний і незручний. Ішов дощ. Похмурий візничий сказав, що їхати доведеться годин зо три. Йосифові було холодно. Невільник, якого Кай дав йому передусім як перекладача, був не балакучий, скоро задрімав. В Юдеї зараз могло бути ще тепло. Проте це краще, що він тут. Цього разу все має йти добре, він вірить у своє щастя.

Юдеї тут, у Римі, завжди пов’язують справу його трьох невинних із політикою «Месників Ізраїлю», з подіями в Цезарії. Розуміється, це має значення для всієї країни, чи позбавлять юдеїв різними махінаціями панування в місті Цезарії. Але він не хотів, щоб від цього питання залежала доля його трьох невинних. Він вважає це за цинічне. Для нього йдеться тільки про етичний принцип. Допомагати ув’язненим — це одна з найперших моральних вимог юдейського вчення.

Коли бути чесним, треба відзначити, що дуже приблизно відомо, чи справді троє невинних не були в Цезарії якраз у час виборів. Зі свого погляду тодішній губернатор Антон Фелікс мав підстави схопити цих трьох. Усе ж він, Йосиф, не мав ніякої причини клопотатися підставами тепер щасливо відкликаного губернатора. Для нього ті троє — невинні. Ув’язненим треба допомагати.

Візок трусив. Дорога була заклято погана. Але от вони були вже в районі цегельні. Це був сіро-жовтий пустир, навкруги — загорожі та палісади, а за ними знову загорожі й палісади. Перед ворітьми на них дивилися гулящі солдати з варти — недовірливо, зацікавлено, радіючи розвазі. Невільник переговорив із ними, показав їм дозвіл. Йосиф незадоволено стояв збоку.

Їх повели до управителя похмурою, гнітючою дорогою. Кругом звучав глухий, монотонний спів; працюючи, мусили співати, такий був припис. Наглядачі мали палиці й батоги, вони здивовано дивилися на чужих.

Управитель був неприємно здивований. Раніше його зазвичай попереджали, коли будуть відвідувачі. Він сподівався контролю, неприємностей, не розумів Йосифової латини чи не хотів розуміти, його власна грецька мова була погана. Мусили, щоб порозумітися, раз по раз вдаватися по допомогу до невільника. Потім прийшов нижчий чиновник, пошепотівся з управителем, і враз поводження управителя змінилося. Він одверто й пояснив чому. Здоров’я тих трьох не в найкращому стані, він боявся, що їх послали проте на роботу, тепер він дізнався, що їх гуманно залишили в камері. Він радів, що все так добре йде, розтанув, розумів тепер Йосифову латину набагато краще; і власна його грецька мова покращала, він став балакучим.

От справи трьох. Їх спочатку послали були до Сардинії, в копальні, але вони не могли цього витримати. Раніше засуджених до примусової праці посилали ще будувати шляхи, очищати клоаки, крутити махові колеса та працювати біля помп у громадських купальнях. Робота на цегельнях найлегша. Управителі фабрик не раді, коли їм присилають примусових робітників-юдеїв. Вони завдають труднощів черев їжу, не хочуть працювати в суботу. Управитель був із цими трьома засудженими, це він сам може запевнити, особливо гуманний. Але, на жаль, і гуманність повинна мати свої межі. Через відбудову міста державним цегельням ставлять якраз надзвичайні вимоги. Тому всі мусять працювати.

— Приписану кількість треба постачити хоч би що, і ви можете собі уявити, пане, що римські будівельники не дуже скромні. П’ятнадцять годин роботи тепер офіційний мінімум.

З його людей, а їх від восьмисот до тисячі, подихає за тиждень у середньому чотири. Його радує, що ті троє досі не потрапили в це число.

Потім управитель передав Йосифа нижчому чиновникові. Знову йшов він крізь цегельню, повз наглядачів із палицями та батогами, крізь глухий, однотонний, одноманітний спів, по глині й спеці, між робітниками, що були зігнуті, стояли на колінах, кректали під тягарями. Йосифові згадалися слова з Письма про фараона, що гнобив народ Ізраїлю у Єгипті. «І єгиптяни немилосердно примушували дітей Ізраїлю працювати на них. І нестерпним робили їм життя їхнє важкою працею в глині й на цегельні. І поставили наглядачів над ними, щоб пригноблювали їх важкою працею, і вони будували фараонові міста Пітон і Рамзес». Для чого святкують Пасху з радістю і великим блиском, коли тут діти Ізраїлю досі тягають цеглу, щоб їхні вороги будували міста? Глина важко налипала на його черевики, протискалася між пальцями. І весь час навкруги однотонний, глухий спів.

Нарешті були вони біля приміщення для примусових робітників. Солдат пішов по тюремника. Йосиф ждав у передпокої, читав напис на дверях, вислів уславленого письменника — сучасника Сенеки: «Це раби? Але також і люди. Це раби? Але також домочадці. Це раби? Але також прості друзі». Лежала маленька книжечка, вказівки письменника Калумелли, знавця великого виробництва. Йосиф читав: «Треба щодня робити перекличку примусових робітників. Щодня також треба оглядати, чи тримаються кайдани і чи надійні камери. В камері найдоцільніше тримати по п’ятнадцять в’язнів».

Його провели до трьох. Камера була напівпідземна, вузенькі віконця зроблені дуже високо, щоб їх не можна було дістати руками. Тісно, одні біля одних, стояло п’ятнадцять накритих соломою нар, але й тепер, коли тільки п’ятеро сиділо тут — він, вартовий і троє в’язнів — було нестерпно тісно.

Троє скорчились один біля одного. Вони напівголі, одяг лахміттям висів на них, їхня шкіра була блідо-свинцева. Над кісточками на ногах кільця для ланцюгів, на лобі тавро, випалена літера Е. Їхні голови аж по тім’я низько острижені, і при тому велетенські бороди, скуйовджені, сплутані, жовтувато-білі, виглядали гротескно. Йосиф знав імена трьох: Натан, Гадя, Єгуда. Гадю й Єгуду він бачив рідко та побіжно, нічого дивного, що він не впізнав їх тепер. Але Натан бен-Барух, доктор і пан, член Великої ради, був його учителем, чотири роки він бував із ним разом по багато годин щодня, отже мусив би впізнати його серед трьох. Але і його він не впізнав. Натан був огрядний пан, середній на зріст. Ті ж, що скорчилися там, були двома скелетами середньої величини, а один був дуже великий. І він ніяк не міг визначити, хто з середньої величини скелетів мав бути його учителем Натаном.

Він привітав трьох. Дивно звучав у цьому злиденному приміщенні його здоровий, із трудом приглушений голос:

— Мир вам, мої доктори й пани.

Троє поглянули, і тепер по товстих бровах він упізнав свого старого вчителя. Він згадав, який страх і гнів викликали в ньому шалені очі під цими товстими бровами. Бо цей чоловік дуже соромив його, з глузуванням ображав його, дев’яти- чи десятилітнього, коли він не міг устежити за його хитромудрим методом викладу, принижував його самосвідомість із їдкою обдуманістю. Він тоді — як часто! — бажав похмурому, буркотливому чоловікові всього найгіршого: тепер же, коли віджилий погляд із висхлих очей дійшов до нього, це впало йому в серце як камінь, і співчуття здавило йому дихання.

Він мусив говорити довго й обережно, поки слова його пробилися крізь тупу втому до їхнього розуміння. Нарешті вони стали відповідати, покашлюючи, запинаючись. Вони пропащі. Бо коли й не змогли примусити їх зламати заборони Ягве, то змогли перешкодити виконувати його заповіти. Отже, вони втратили і це, й інше життя. Чи їх битимуть батогами, доки вони впадуть на глинисту землю, чи розіпнуть їх на хресті низьким способом, яким це поріддя римлян звикло завдавати людям смерть: Господь Бог дав, Господь Бог узяв, що швидше кінець, то бажаніше, хай славиться ім’я Господнє.

Було гнітюче повітря у цьому тісному, напівтемному, вогко-холодному приміщенні, крізь вузенькі отвори вікон пробивався дощ, густий сморід не виходив, знадвору, здалека чувся глухий монотонний спів. Йосиф соромився, що носить ціле убрання на чистому тілі, що він молодий і повний енергії, що він через годину зможе вийти звідси, піти геть із цього місця бруду й жаху. Ці троє не можуть думати про те, що виходить за маленький круг їхньої видимої повсякденності. Не було ніякого сенсу говорити їм про свою місію, про ті заходи, яких збираються заради них вжити, про політику, про сприятливу кон’юнктуру при дворі. Для них лишається найгіршим, що вони не можуть додержати очисних законів, строгих заповідей ритуального обмивання. Вони мали різних доглядачів і вартових, деякі були черствіші, відбирали в них молитовні ремені, щоб вони не могли на них повіситися, деякі були милосердніші, ці лишали їх їм. Але всі вони були необрізані, злочинці та прокляті. Для них було однаково, чи краще годуватимуть примусових робітників чи ні, бо вони не їли м’яса тварин, що зарізані не так, як велить закон. Отже лишаються їм для харчування тільки покидьки овочів і фруктів. Вони радилися між собою, чи брати їм порції м’яса, щоб міняти їх у інших в’язнів на хліб і фрукти. Вони сильно сперечалися з цього приводу. Доктор Гадя спершу доводив багатьма аргументами, що це дозволено. Але, кінець-кінцем, він погодився з двома іншими, що це дозволено тільки, як засіб врятуватися від безпосередньої смерті. Але хто може знати, чи Господь, хай славиться його ім’я, визначив їхню смерть у цьому чи тільки в наступному місяці? Отже, виходить усе таки, що не дозволено. Коли вони не зовсім отупілі від втоми, вони завжди дебатують, вдаючись до теологічних аргументів, що дозволено, а що ні, і тоді вони згадують про Кам’яну палату храму. У Йосифа було враження, що ці дебати часто дуже запальні та перетворюються в пусті сварки, але, певно, вони були єдиним, що ще підтримувало їхнє життя. Ні, це було неможливо — розмовляти з ними хоч як-небудь розсудливо. Коли він говорив про прихильність цезаревої дружини до юдеїв, вони відповідали, що це ще питання, чи дозволено взагалі молитися в цьому місці безодні та бруду. Вони не знали також календаря, отже, можливо, порушують суботу, надіваючи молитовні ремені, і будень — не надіваючи.

Йосиф перестав говорити про справу. Він слухав їх, і коли один цитував якесь місце з Письма, втручався інший і цитував місце протилежного змісту, і дивись, вони оживали і починали сперечатися і кидали аргументи зі своїх безсилих горл, і він сперечався разом із ними, і це був великий день для них. Але вони не витримали довго і дуже скоро знову впали в свою отупілість.

Йосиф бачив їх, скорчених у тьмяному світлі в’язниці. Ці троє, нужденні тілом, в бруді та остаточній безодні, були великі в Ізраїлі, їхні імена сяяли серед творців закону в Кам’яній палаті. Допомогти в’язням! Ні, йдеться не про те, це смішне й пусте, чи матимуть юдеї пануюче становище в Цезарії, чи ні. Йдеться про те, щоб допомогти цим трьом. Вигляд цих трьох вразив його, запалив увесь огонь у ньому. Його переповнювало побожне співчуття, що мало не розривало його, як вони твердо й міцно держалися в своїй нужді закону, як вони чіплялися за закон, як тільки закон підтримував їхнє дихання, що вони лишалися живі. Він думав про той час, коли він сам був у пустелі, в святому пості, у єссеїв, у свого вчителя Бануса, й як тоді, в найкращі моменти, пізнання приходило до нього не через розум, а через самозаглиблення, через споглядання, через Бога.

Звільнити в’язнів! Він стиснув губи з твердим наміром погасити в собі кожну іншу думку, щоб визволити цих трьох нещасних. За жалібним однотонним співом примусових робітників він чув великі, гебрейські слова заповіді. Ні, він тут не з суєтного егоїзму, Ягве послав його сюди. Він ступав назад крізь сірий дощ, він не відчував дощу, не відчував глини, що налипала на його черевики. Звільнити в’язнів!

В Юдеї чоловіку таких політичних поглядів, як у Йосифа, не можна було піти на змагання чи в театр. Один-єдиний раз він одвідав виставу; потай і з нечистою совістю, в Цезарії. Але то була дрібна річ, як рівняти з тим, що він бачив сьогодні в театрі Марцелла. У нього шуміло в голові від танців, маленьких простацьких жартів, балету, великої партерної пантоміми, пишності та постійних змін на величезній сцені, що протягом кількох годин ніколи не стояла порожня. Юст, що сидів поруч із ним, відкидав це все зневажливим рухом руки. Він визнавав на сцені тільки бурлескні ревю, які народ по праву любив, і терпів досі всі ці дурниці, щоб завчасно зайняти собі місце для ревю коміка Деметрія Лібана.

Так, цей комік Деметрій Лібан, хоч було в ньому багато чого неприємного, був мистець із людським обличчям. Народившись як невільник цезаревого господарства і звільнений цезарем Клавдієм, він здобув собі своєю мистецькою грою нечуваний достаток і титул «Першого актора епохи». Цезар Нерон, якого він наставляв у мистецтві промови й акторської гри, любив його. Важкий чоловік, цей Лібан, піднесений і пригноблений своїм юдейством. І навіть прохання та накази цезаря не могли його спонукати виступити в суботу або великі юдейські свята. Він знову й знову сперечався з докторами юдейських університетів, чи справді він відкинутий Богом за те, що він грає в театрі. З ним ставалися істеричні напади, коли він мусив виступати в жіночому убранні, порушуючи заповідь закону: чоловік не повинен носити жіноче вбрання.

Одинадцять тисяч глядачів театру Марцелла, втомлені багатогодинною програмою першої частини, тепер вимагали, бушуючи й ревучи, почати бурлеск. Керівники театру, либонь, не наважувалися починати, бо ждали цезаря чи його дружину, в ложі яких усі попередні приготування були зроблені. Але публіка вже ждала п’ять годин, вона звикла в театрі вимагати своїх прав і супроти двору, вона погрожувала, кричала, і почати мусили.

Завіса опустилася. Комедія Деметрія Лібана називалася «Пожежа», казали, що автор — сенатор Марулл. Її герой, якого грав Лібан, був Ісидор, невільник із єгипетського міста Птолемеї, розвитком вищий за свого господаря й усе своє оточення. Він грав майже без ніяких допоміжних засобів, не мав на собі маски, ніякого коштовного убрання, високих черевиків. Він був просто невільник Ісидор із провінції Єгипет, сонний, сумний, хитрий чолов’яга, з яким нічого не станеться, який у кожному становищі викрутиться. Він допомагає своєму неповороткому нещасливому господареві в його численних скрутах, він здобуває для нього гроші і добре становище, спить із жінкою свого пана. Одного разу, коли пан дає йому ляпаса, він заявляє йому, сумно й рішуче, що тепер він має його, на жаль, покинути, і він не повернеться доти, доки його пан не розвісить у всіх публічних місцях просьбу до нього про вибачення. Пан заковує невільника Ісидора в кайдани, сповіщає поліцію, але, проте, Ісидорові вдається, певна річ, утекти, і під оглушливі вияви радості публіки знову й знову водить він поліцію за ніс. На жаль, у найнапруженішому місці, коли здавалося неминучим, що Ісидора нарешті схоплять, вистава урвалася, бо тут з’явилася в театрі дружина цезаря. Вся публіка підвелася, вітала одинадцятьма тисячами голосів гожу, біляву даму, що дякувала, простягнувши випрямлену руку долонею до публіки. Зрештою, поява її була подвійною сенсацією, бо серед інших її супроводила настоятелька весталок, а досі не було звичаю, щоб аристократичні черниці дивилися популярні в народі бурлески в театрі Марцелла.

П’єсу мали почати знову. Йосиф був радий цьому, нечувана, смілива реальність вистави була для нього приголомшуюче нова, і вдруге він розумів набагато краще. Він не відривав очей від актора Лібана, від його зухвалого та сумного рота, від його красномовних рук, від усього його тіла, що все було рухливе й промовисте. І от дійшло до куплета, уславленого куплета з оперети «Пожежа», який Йосиф за короткий час перебування в Римі чув сотню разів — його співали, викрикували, мурчали, висвистували. Актор став біля рампи, оточений одинадцятьма клоунами, різко задзвеніли ударні інструменти, загули сурми, запищали флейти, і він заспівав свій куплет: «Хто тут пан? Хто платить за оливу? Хто платить за дівчат? І хто, хто платить за сирійські парфуми?» Публіка схоплювалася, вона підспівувала, сама янтарно-жовта цезарева дружина в цезарській ложі ворушила губами, а важна настоятелька весталок щиро сміялася. Але тепер нарешті невільник Ісидор був оточений, не було більше ніякої змоги втекти, щільно обступили його поліцаї, він запевняв, що він не невільник Ісидор, але як довести це поліцаям? Танцем. Так. І от починається танець. Ісидор носив ще кайдани на ногах. Треба було танцювати і при тому не виявити кайдани, це було страшенно важко, це було смішно та зворушливо водночас — бачити чоловіка, що танцює за свою свободу й життя. Йосиф був у захваті, публіка була у захваті. Як його ноги-кайдани, так кожен рух актора Лібана тягнув за собою голови глядачів. Йосиф почував себе цілковитим аристократом, йому й на думку не спадало відмовитися від найпринизливіших для них послуг невільників. І більшості з людей, що були тут у театрі, не спадало це на думку, вони, наприклад, не раз багатьма десятками тисяч страчених невільників дуже виразно довели, що вони не хочуть знищити різницю між панами й невільниками. Але тепер, коли вони бачили, як танцює чоловік із його кайданами, що видає себе за пана, всі вони були за нього і проти його пана, і всі радувалися, римляни й їхня імператриця, що зухвалий чоловічина знову вирвався від поліцаїв і знову почав наспівувати тихо й лукаво: «Хто тут пан? Хто платить за оливу?»

І от вистава стала зовсім зухвалою. Ісидорів пан справді оповістив, що він просить у Ісидора вибачення, він мусив вдатися до свого невільника. Але він тим часом наробив дурниць, дійшов через наймачів своїх квартир до краху, бо вони не платили. Проте виселити їх він через певні причини не міг, його дорогі будинки знецінилися. Тут ніхто не міг допомогти, крім хитрого Ісидора, і той допоміг. Він допоміг так, як допомогли собі, на думку народу, цезар і деякі великі пани в подібному випадку: він запалив квартал зі знеціненими будинками. Це було сміливо й грандіозно, як Деметрій Ліван це зображував, кожен жест був натяком на спекулянтів землею, на тих великих панів, що наживалися на відбудові міста. Ніхто не був помилуваний — ні архітектори Целер і Север, ні славетний старий політик і літератор Сенека, що теоретично вихваляв бідність, а практично жив у розкоші, ні фінансист Клавдій Реґін, що носив на третьому пальці величезну перлину, але, на жаль, не мав грошей, щоб купити собі підхожі ремінці до черевиків, ні сам цезар. Кожне слово влучало, театр радувався, не переводячи духу від сміху, і коли на закінчення актор Лібан запропонував публіці зруйнувати палаючий будинок на сцені, почався заколот, якого Йосиф ніколи не бачив. Приваблива внутрішність палаючого дому з допомогою мистецької машинерії обернулася до глядачів. Тисячі рушили на сцену, накинулися на меблі, столове накриття, страви. Крик. Топтали один одного, давили один одного. І в театрі, над майданом перед ним, над велетенськими гожими колонадами, над усім далеким Марсовим полем лунав спів, крик: «Хто тут пан? Хто платить за оливу?»

Коли Йосифа, завдяки старанням Юста, запросили на вечерю до Деметрія Лібана, це його налякало. Він був сміливий із природи. Коли він представлявся первосвященикові, цареві Агріппі, римському губернаторові, він не ніяковів. Тільки перед актором почував він глибоку пошану. Його комедія кинула Йосифа в захват. Він із подивом відчував, як один-єдиний чоловік, цей юдей Деметрій Лібан, зміг примусити багато тисяч людей, високого й низького стану, римлян і іноземців, думати, як він, відчувати, як він.

Коли зайшов Йосиф, актор лежав на тапчані, в зручному, зеленому халаті. Він мляво простяг Йосифові руку, на пальцях якої було багато обручок. Йосиф збентежено й здивовано дивився, який малий фігурою був чоловік, що заповнював увесь велетенський театр Марцелла.

Це була вечеря в тісному гурті. Тут був Антон Марулл, син сенатора, потім другий, ще дуже молодий аристократ, потім юдей із ради Фелійської синагоги, доктор Лісин, дуже манірний, — він із самого початку став Йосифові несимпатичним.

Йосиф, бувши вперше у поставленому на великопанську ногу римському домі, почувався несподівано добре серед незвичайної обстановки. Важко було користуватися столовим приладдям, брати рибний соус, прянощі. Але він скоро засвоїв найголовніше, дивлячись на несимпатичного доктора Лісина, що лежав навпроти нього на канапі. Через півгодини він уже відмовлявся таким же гордим елегантним рухом голови від того, що йому не подобалося, і кивком мізинця давав знак подати те, що йому впало в око.

Актор Лібан їв мало. Він додержувався дієти, яку накладала на нього його клята професія, ах, і відносно жінок, і він зробив пару сороміцьких зауважень про спосіб, яким певні театральні підприємці, накладаючи на тіло своїх невільників-митців спеціальний механізм, позбавляють їх змоги скоромитися. Але за добрі гроші, одержані від певних високопоставлених дам, вони умилостивляються і дозволяють своїм бідним акторам зняти на якусь ніч кляту машинерію. Потім, безпосередньо, він став кепкувати з деяких своїх колег, прихильників іншого стилю, з кумедності традицій, масок, високих дерев’яних черевиків. Він схопився, карикатурно удаючи актора Стратоклеса, заходив по кімнаті, зелений халат роздувся, і хоч носив він сандалії без підборів, а, дивись, ясно відчувалися високі черевики і вся ходульна суть.

Йосиф наважився, став чемно хвалити, який стриманий і проте виразний був натяк Деметрія Лібана на Клавдія Реґіна. Актор глянув на нього:

— Отже, це місце вам вподобалося? Це радує мене, бо ви не були так вражені, як я сподівався.

Йосиф, палаючи, проте так само чемно, змалював, як уся вистава схвилювала його. Він бачив мільйони невільників, але тільки тепер він взнав і відчув, що таке невільник. Актор простяг Йосифові всіяну обручками руку. Це для нього дуже важливо, сказав він, що людина, яка прибула прямо з Юдеї, так захоплена його справою. Йосиф мусив йому докладно змалювати, як впливала на нього кожна подробиця. Актор слухав задумливо й їв помалу потрібний для його здоров’я салат.

— Ви прибули з Юдеї, докторе Йосиф, — змінив нарешті тему розмови Деметрій Лібан. — О, мої любі юдеї, — сказав він сповненим скарги й покірності голосом. — Вони роблять мені все найгірше в світі. В гебрейській синагозі вони проклинають моє ім’я за те тільки, що я ціную дар, який дав мені Господь Бог, і виставляють мене страховищем для дітей. Я іноді червонію, так злостить мене їхня обмеженість. Але коли вони мають таку справу, що треба вдаватися до цезаревої резиденції, тоді вони можуть прибігати до мене і протуркувати вуха. Тоді Деметрій Лібан стає для них гарний.

— Боже мій, — сказав молодий Антон Марулл, — юдеї завжди бурчать, це ж відомо.

— Я не дозволю, — раптом крикнув актор і встав, розхристаний, розгніваний, — я не дозволю ганьбити в моєму домі юдеїв. Я юдей.

Антон Марулл почервонів, намагався усміхнутися, але це не вдалося, він став мимрити пробачення. Деметрій Ліван не слухав його.

— Юдея, — сказав він, — земля Ізраїлю. Єрусалим. Я ніколи там не був, я ніколи не бачив храму. Але колись я поїду туди і принесу на вівтар своє ягня.

Пристрасна туга і одержимість були в його сіро-блакитних, сумних очах, що горіли на його блідому, трохи одутлому обличчі.

— Я можу більше, ніж те, що ви бачили, — звернувся він безпосередньо до Йосифа, ваговито й таємничо. — Я маю одну ідею. Якщо вдасться її добре здійснити, тоді так, тоді я справді заслужу свій титул і буду «Першим актором епохи». Я точно знаю, як я маю це зробити. Це тільки питання мужності. Моліться, мій докторе й пане Йосифе бен-Маттіас, щоб я набрався мужності.

Антон Марулл довірливо й граційно обняв актора за шию.

— Скажи ж нам твою ідею, любий Деметрію, — просив він. — Ти тепер уже втрете про це говориш.

Але Деметрій Лібан залишився замкнутим.

— Цезарева дружина теж натискає на мене, — сказав він, — щоб я розповів про свою ідею. Я гадаю, що вона багато мені дала б за те, якби я здійснив цю ідею, — і в нього з’явилася безмежно зухвала усмішка. — Але я про це не думаю, — закінчив він.

— Розкажіть мені про Юдею, — знову обернувся він до Йосифа.

Йосиф розповідав про свято Пасхи, про свято деревоношення, про службу в день всепрощення, коли первосвященик один-єдиний раз на рік звертається до Бога, називаючи його дійсним ім’ям, і весь народ, чуючи велике й страшне ім’я, падає на коліна перед невидимим Богом, і п’ятдесят тисяч лобів торкаються плит храму. Актор слухав, заплющивши очі.

— Так, колись я теж почую це ім’я, — сказав він, — з року на рік я відкладаю свою подорож до Єрусалима. Років сили небагато у актора, він мусить ощадливо поводитися зі своїми роками. Але одного разу я зійду на корабель. І коли стану старий, я куплю собі дім і невеликий маєток біля Єрусалима.

Йосиф, поки актор говорив, думав гостро й швидко: тепер Лібан вразливий і у відповідному настрої.

— Чи можу я розказати вам ще про Юдею, пане Деметрій? — просив він.

І розповів про своїх трьох невинних. Він думав про цегельню і вогке, холодне, підземне приміщення та скелети трьох, і як він не впізнав свого старого вчителя Натана. Актор стиснув лоб руками, його очі були заплющені. Йосиф говорив, і його мова мала барви, а думка політ.

Всі мовчали, коли він скінчив. Тоді сказав доктор Лісин із Фелійської синагоги:

— Дуже цікаво.

Але актор бурхливо напустився на нього; він хотів бути враженим і вірити. Лісин захищався. Де доказ, що ті троє справді невинні? Зрозуміло, цей доктор і пан Йосиф бен-Маттіас говорив із найкращою переконливістю, але чому його свідчення мають бути кращі за ті, які подав губернатор Антон Фелікс, і які цезарський римський суд визнав правдивими? Але Йосиф поглянув на актора довірливо, серйозно, і відповів просто:

— Подивіться на цих людей. Вони в цегельні Тибура. Поговоріть із ними. Якщо ви після того ще віритимете в їхню вину, жодне слово про них не вийде більше з моїх уст.

Актор ходив сюди й туди, його очі не були більше тьмяні, вся в’ялість зникла.

— Це добра пропозиція, — крикнув він. — Я радий, докторе Йосиф, що ви прийшли до мене. Ми поїдемо до Тибура. Я хочу бачити цих трьох невинних. Я допоможу вам, мій докторе й пане Йосифе бен-Маттіас.

Він став перед Йосифом, він був менший на зріст, ніж Йосиф, але здавався далеко більшим.

— Ви знаєте, — сказав він похмуро, — що ця подорож лежить у напрямку моєї ідеї?

Він був схвильований, жвавий, сам дбав про змішувальний глечик, кожному говорив приємне. Пили багато. Пізніше хтось запропонував грати. Кидали чотири кубики з слонової кості. Деметрієві Лівану спала на думку вигадка. Десь у нього мали зберегтися гебрейські кості з часів його дитинства, незвичайні, з одною віссю, верхня частина якої правила за ручку, так що кость можна було крутити як дзиґу, Йосиф знав такі кості. Почали шукати, знайшли. Кості були грубі, примітивні, вони крутилися кумедним способом. Грали із задоволенням. Не по великій, але для Йосифа ставки були страшні. Він зітхнув, коли перші три кості випали вдало.

Було чотири кості. На кожній стояли літери Гамель, Ге, Нун, Шін. Шін була найгірша, Нун найкраща літера. Строго віруючі юдеї суворо забороняли цю гру, вони доводили, що літера Шін являє собою старий образ бога Сатурна, літера Нун — образ богині Нога-Істар, яка у римлян зветься Венерою. Кості, після того, як кожен закручував свою, кидали знову всі на середину, кожен із гравців міг вибрати поміж них яку хоче дзиґу. Йосифові протягом гри дуже часто випадала щаслива літера Нун. Раптом його гостре око помітило, що це одна певна кость при кожному обертанні дає літеру Нун; причина була та, що один ріжок цієї кості був майже непомітно надбитий.

Як тільки Йосиф помітив це, його кинуло в холод. Коли й інші помітять, що він має кость із надбитим ріжком, якою він так багато разів викидав Нун, то хіба тоді увесь результат сьогоднішнього вечора, прихильність великого чоловіка не опиняться під загрозою? Він був дуже обережний, зменшив свій виграш. Того, що залишилося в нього, було досить, щоб він міг жити далі в Римі без скнарості.

— Я буду дуже нескромним, пане Деметрій, — спитав він, коли гра закінчилася, — якщо попрошу вас подарувати мені цю кость на пам’ять?

Актор засміявся. Мовчки видряпав він на одній із костей початкові літери свого імені.

— Коли ми поїдемо до трьох невинних? — спитав він Йосифа.

— Через п’ять днів, — запропонував Йосиф нерішуче.

— Післязавтра, — сказав актор.

На цегельні Деметрія Лібана прийняли чудово. Дзвінко віддала варта «Першому акторові епохи» таку пошану, яку належить віддавати людям найвищих рангів. Наглядачі, сторожа юрбилися біля воріт, вітаючи простягали вони праву руку з випрямленою долонею. З усіх боків кричали:

— Привіт, Деметрію Лібан!

Небо було променисте, глина, зігнуті примусові робітники мали менш безрадісний вигляд, всюди між їхнім монотонним, одноманітним співом звучав славнозвісний куплет: «Хто тут пан, хто платить за оливу?» Обіч актора зніяковіло йшов Йосиф. Майже дужче, ніж радощі тисяч у театрі, вразило його видовище вшанування Деметрія Лібана навіть у цьому місці глибокого нещастя.

Але в підземному, вогко-холодному приміщенні враз зникли святкові фарби, якими забарвлена була сьогодні цегельня. Високі, вузькі вікна, сморід, монотонний спів. Троє сиділи, скорчившись, як тоді, висхлі, з приписаними залізними кільцями на ногах, з випаленим Е на черепі, скуйовджені бороди гротескно стирчали на напівобстриженій голові.

Йосиф намагався викликати їх на розмову. З такою ж, як і в останній раз, любовною турботою витягував він із них слова нещастя, безнадійної покори.

Актор, трохи схвильований, жадібно слухав. Він не відводив очей від старців, як вони, знеможено, переривчасто, вимовляли гортанно й клекотливо гіркі слова, і кадики їхні важко випиналися при тому. Жадібно вбирали його вуха їхнє грубе, обрубане бурмотіння. Він би охоче заходив туди й сюди, але це було важко у тісному, низькому приміщенні, отже він стояв нерухомо на своєму місці, зворушений. Його бистра фантазія бачила, як ці чоловіки високо піднялися, в білих убраннях, урочисті в Кам’яній палаті храму, провісники закону в Ізраїлі. В нього потекли сльози, він не витирав їх, вони котилися по його злегка одутлих щоках. Він стояв дивно напружений, без жодного руху, потім, зі зціпленими зубами, зовсім помалу, підняв руку, пальці якої унизані були обручками, і дуже розірвав своє убрання, як це роблять юдеї на знак великої жалоби. Потім він скорчився внизу біля трьох нещасних, зовсім близько притиснувся до їхнього смердючого дрантя, так, що їхнє негарне дихання потрапляло йому прямо в лице, й їхні брудні бороди лоскотали йому шкіру. І він почав говорити з ними по-арамейському: розмовляв він по-арамейському запинаючись, з трудом добираючи слова, бо мав мало практики. Але це були слова, які вони розуміли, які краще були їм до душі, більше відповідали їхньому становищу, ніж слова Йосифа, слова участі в їхніх маленьких, нужденних буднях, дуже людяні слова, і вони плакали, і вони благословляли його, коли він ішов.

Довгу частину подорожі назад Деметрій Лібан залишався мовчазним, потім він почав уголос висловлювати свої міркування. Що таке пафос колишніх нещасть, палаючого Геракла, поваленого Агамемнона проти лиха цих трьох, лиха, що повзе помалу, потроху жере шкіру та серце? Який безкінечний, лихий шлях, доки ці великі в Сіоні, що далі несли факел учення, так отупіють і занепадуть, що стануть трьома паками Нічого.

Прибувши до міста, біля воріт Тибура, прощаючись із Йосифом, він сказав ще:

— Знаєте, що найжахливіше? Не те, що вони кажуть, а той дивний спосіб, яким вони хитають свої тіла вперед і назад, увесь час однаково, одноманітно. Так можуть робити тільки люди, що постійно сидять скорчившись на підлозі і довго перебувають у темряві. Слова можуть брехати, але ці рухи жахливо правдиві. Я мушу над цим поміркувати. Тут є можливість для сильного впливу.

Цієї ночі Йосиф не міг спати, а сидів у своїй кімнаті та писав меморандум про трьох невинних. Олива в його лампі вигоріла, гніт став короткий, він налив оливи, змінив ґніт і писав далі. Він писав дуже мало про справу Цезарії, більше про нещастя трьох старців, дуже багато про справедливість. «Справедливість, — писав він, — вважалася у юдеїв від найстаріших часів за найпершу чесноту. Вони можуть витримувати нужду й пригноблення, але не неправду, вони вітають кожного, навіть свого гнобителя, коли він відновлює справедливість. «Правда рине як многоводний потік, — сказав один їхній пророк, — а справедливість як ніколи невисихаючий струмок». «Тоді настане золотий час, — сказав другий, — коли й у пустелі житиме правда». Йосиф палав. Мудрість старих запалював він у своєму власному вогні. Він сидів і писав. Вогонь його лампи блякнув — він писав. Від воріт долітав грюкіт важких возів, яким удень заборонено їздити вулицями — він не зважав на це, писав і обточував свій нарис.

Через три дні після того скороход Деметрія Лібана приніс Йосифові листа, в якому актор повідомляв його коротко й сухо, щоб він був готовий післязавтра о десятій годині відвідати в товаристві актора цезареву дружину.

Цезарева дружина! Йосифові перехопило дух. Навкруги на всіх вулицях стоять її бюсти, божественно шановані. Що він повинен їй сказати? Як повинен знайти для цієї чужої жінки, що її життя й думки так вознесені над усіма іншими людьми, такі слова, які западуть їй у душу? Тим часом, як він це думав, він уже знав, що знайде справжні слова; бо ж вона була жінка, а він мав невелику, тиху зневагу до всіх жінок, і саме тому, він знав, здобуде її прихильність.

Він перечитав свій манускрипт. Читав гучним голосом, із нестримними жестами, так, як він читав би в Єрусалимі. Він написав це по-арамейському, тепер із трудом перекладав грецькою мовою. В його грецькій мові, він знав, було багато незграбностей, помилок. Чи це пристойно — прийти до дружини цезаря з погано підготовленим, не вільним від помилок манускриптом? Або може якраз його помилки вплинуть своєю простодушністю?

Він уникав говорити будь-кому про наступну аудієнцію. Він ганяв по вулицях. Він повертав назад, коли бачив знайомого, біг до голяра, купував нові парфуми, від цілковитої певності переходив до найглибшого розпачу.

На бюстах дружина цезаря мала низький, ясний і гарний лоб, довгасті очі, не дуже малий рот. Навіть її вороги визнавали, що вона вродлива, і багато хто говорив, що вона впливає запаморочливо на того, хто бачить її вперше. Як повинен він, маленький чоловік із провінції, триматися перед нею? Він мусить мати людину, з якою він усе може обговорити. Він біжить додому. Говорить із дівчиною Іреною, викладає променистій, високошанованій свій секрет, він мусить поділитися з нею дуже важливим, і тут усе вибухає з нього: як він думає про побачення з цезаревою дружиною, що він їй скаже. Він випробовує це перед Іреною — слова, рухи.

Наступного дня, пишно, в розкішному паланкіні Деметрія Лібана несли його в цезарський палац. Передовий, за ним — гінці, великий почет. Де проходив паланкін, люди спинялися, вважаючи його за актора. Йосиф бачив бюсти цезаревої дружини на вулицях, білі й розмальовані. Янтарно-жовте волосся, бліде, гарне обличчя, дуже червоні губи. «Поппея, — думав він. — Поппея означає лялечка, Поппея означає малятко, дитина». Він подумав це юдейським словом: янікі. Колись і його так кликали. Це не має бути важко — впоратися з дружиною цезаря.

За тими описами цезаревої дружини, які йому робили, Йосиф сподівався побачити її, подібно до східних цариць, на розкішних подушках, оточену віялоносцями, служницями з пахощами, у вишуканому вбранні. Натомість вона сиділа цілком просто на зручному стільці, була надзвичайно просто одягнена, майже як матрона, у довгу столу. Правда, стола була із ганьбленої в Юдеї матерії, з надзвичайно тонкого коїхемського флеру. І підфарбована була ледве-ледве, і зачіска була гладенька, з проділом, вона закінчувалася вузлом волосся, це не була висока, вкрита коштовностями споруда з волосся, які можна було бачити раніше на дамах пануючої верстви. Гожа, як зовсім молода дівчина, сиділа дружина цезаря, червоними довгими губами усміхнулася вона назустріч чоловікам, простягла їм білу дитячу руку. Так, її по праву називають Поппея, лялечка, малятко, янікі; але вона була таки й справді запаморочлива, і Йосиф не знав більше, що він їй повинен сказати.

Вона сказала: «Прошу, панове», й щойно актор сів, Йосиф сів теж, і настало недовге мовчання. Волосся Поппеї справді було янтарно-жовте, як його назвав у своєму вірші цезар, але брови і вії її зелених очей були темні. Йосиф думав із шаленою швидкістю: вона зовсім інша, ніж її бюсти, вона дитина, але така дитина, що може не вагаючись згубити когось. Як треба розмовляти з такою дитиною? Крім того, вона має бути заклято розумна.

Дружина цезаря розглядала його пильно й невимушено, він із великим трудом, злегка пітніючи, тримав на обличчі смиренний і добропристойний вираз.

Зовсім трішечки, тільки ледве-ледве, скривився її рот, і от враз вона має зовсім не дитячий вигляд, а надзвичайно досвідчений і кепкуючий.

— Ви щойно прибули з Юдеї? — спитала вона Йосифа. Вона говорила по-грецькому, її голос звучав трохи холодно, надзвичайно ясно. — Розкажіть мені, — попросила вона, — що думають в Єрусалимі про Вірменію?

Це було справді несподіване запитання, бо хоч вирішальний ключ римської східної політики і лежав у Вірменії, проте Йосиф вважав свою країну за багато важливішу, а не за таку, яку можна розглядати в залежності з чимось настільки варварським, як Вірменія. Власне, чи думають так в Єрусалимі, чи принаймні взагалі про Вірменію не думають, йому не до вподоби було, що він має відповідати на таке запитання.

— Юдеям у Вірменії добре ведеться, — сказав він після досить довгого мовчання, трохи незграбно.

— Справді? — спитала Поппея, і тепер вона усміхнулася, одверто потішаючись.

Вона розпитувала далі таким же способом, кепкувала з молодого чоловіка з довгими гарячими очима, який, вочевидь, поняття не мав про те, що розігрується навколо його країни.

— Дякую, — сказала вона нарешті після того, як Йосиф насилу закінчив важке речення про стратегічні відносини на парфянському кордоні, — тепер я добре поінформована, — сказала вона й усміхнулася до Деметрія Лібана, задоволена тим, якого комічного фрукта зі Сходу привів він сюди.

— Я майже вірю, — кинула вона акторові, здивовано та похвально, — що він від чистого серця заступається за своїх трьох невинних, — і прихильно, й дуже чемно звернулася до Йосифа: — Прошу, розкажіть мені про ваших підзахисних.

Вона вигідно сиділа на своєму стільці, шия її була матово-біла, руки та ноги просвічували крізь тонкий флер строго пошитого убрання. Йосиф витяг свій меморандум. Проте, коли він почав читати по-грецькому, вона сказала зразу:

— Але що ви надумали? Говоріть по-арамейському.

— Так, ви мене тоді цілком зрозумієте? — спитав він трохи нерозсудливо.

— А хто вам сказав, що я хочу вас цілком зрозуміти? — відповіла дружина цезаря.

Йосиф знизав плечима, дужче гордо, ніж ображено, і став промовляти по-арамейському, як він спочатку накидав свою промову, а всі цитати із старих писань він безтурботно говорив по-гебрейському. Тільки він не міг зосередитися, помітив, що говорить без розмаху, він пильно дивився на цезареву дружину, спершу смиренно, потім трішечки несміливо, потім зацікавлено і нарешті майже зухвало. Він не знав, чи вона слухає, і вже зовсім не знав, чи вона розуміє. Коли він скінчив, майже безпосередньо після його останнього слова, вона спитала:

— Ви знаєте Клео, дружину мого губернатора в Юдеї?

Йосиф почув це «мого». Як це звучить: мій губернатор в Юдеї. Він уявляв собі, що такі слова мають виходити наче вирізьблені з каменю, монументально, і от сидить тут дитина і каже усміхаючись «мій губернатор в Юдеї», і це звучить само собою зрозуміло, це відомо, що Гессій Флор був її губернатором в Юдеї. Але проте Йосиф зовсім не згоден був ставитися до того з пошаною.

— Я не знаю дружини губернатора, — сказав він, а потім сміливо: — Чи можу я ждати відповіді на мою доповідь?

— Я взяла вашу доповідь до відома, — сказала цезарева дружина. Хто міг знати, що це повинно значити?

Актор визнав за вчасне втрутитися.

— Доктор Йосиф мав мало часу на громадські справи, — допоміг він узятому під свою протекцію. — Він працює над літературою.

— О, — сказала Поппея і стала цілком серйозною та задумливою, — гебрейська література. Я знаю трохи. Те, що я знаю, гарне, але дуже важке.

Йосиф напружився, зосередився. Це мусить, мусить вдатися йому зворушити цю даму, що сидить тут така гожа й глузлива. Він розповів, як він прагне одного — з’ясувати, відкрити для римлян могутню юдейську літературу.

— Ви вивозите зі Сходу перли й прянощі, золото й рідкісних тварин, — говорив він. — Але його найкращі скарби — його книги, оминаєте.

Поппея спитала, як він це собі думає — відкрити для римлян юдейську літературу.

— Відкрийте зараз для мене якусь річ звідти, — сказала вона і дивилася на нього уважно своїми зеленими очима.

Йосиф сплющив повіки, як, він бачив, робили розповідачі казок його батьківщини, і почав оповідати. Він узяв перше, що спало йому на думку, й розповів про Соломона, царя ізраїльського, про його мудрість, його силу, його споруди, його храм, його жінок і його ідолопоклонство, й як відвідала його цариця з Ефіопії, й як розумно він розв’язав суперечку жінок за дитину, і як він написав дві надзвичайно глибокі книги, одну про мудрість, названу «Проповідник», і одну про любов, названу «Піснею пісень». Йосиф спробував деякі строфи з цієї «Пісні пісень» передати сумішшю грецької й арамейської. Це було нелегко. Тепер його очі не були більше заплющені, він перекладав не тільки самим ротом, він набагато більше старався жестами й віддихами й усім тілом зробити виразними палкі вірші. Поппея трохи зсунулася зі свого сидіння. Руки вона тримала на спинці стільця, рот її був напіврозкритий.

— Це прекрасні пісні, — сказала вона, коли Йосиф спинив мову, сильно дихаючи від напруги. Вона повернулася до актора. — Ваш друг приємний юнак.

Деметрій Лібан, що почував себе трохи на задньому плані, скористався з нагоди знову висунутися на передній. — Скарб юдейського письменства невичерпний, — зауважив він. І він теж часто використовує його, щоб освіжити своє мистецтво.

— Ви були грандіозно прості, Деметрію, — сказала з великою похвалою Поппея, — недавно, граючи Ісидора. Я так сміялася, — сказала вона.

Деметрій Лібан сидів із трохи скривленим обличчям. Цезарева дружина мусила добре знати, що це були зауваження, які він саме від неї аж ніяк не хотів би чути. Цей молодий, зухвалий і незграбний чоловік із Єрусалима не приніс йому щастя. Вся ця аудієнція була помилкою, він не повинен був цього робити.

— Ви мені, зрештою, ще винні відповідь, Деметрію, — продовжувала Поппея. — Ви розказували увесь час про велику революційну ідею, яку ви обмірковуєте. Чи не хочете ви, нарешті, заговорити про неї докладніше? Одверто кажучи, я вже не вірю в те серйозно.

Актор сидів похмурий і роздратований.

— Я не маю більше причини критися з цією ідеєю, — сказав він дражливо. — Вона пов’язана з тим, про що ми увесь час говоримо. — Він зробив маленьку значущу паузу і кинув потім цілком легко: — Я хочу зіграти юдея Апеллу.

Йосиф злякався. Юдей Апелла — це була фіґура юдея, як його виставляла зла римська народна дотепність, дуже відворотний тип, забобонний, смердючий, повний огидної дріб’язковості, і великий поет Горацій півстоліття тому ввів цю фігуру в літературу. А тепер Деметрій Лібан хоче… Йосиф злякався.

І чи не дужче злякався він за цезареву дружину, її матово-біле лице почервоніло. Доводилося дивуватися й боятися, яка різноманітно жвава вона була.

Актор тішився враженням, яке справили його слова.

— На нашій сцені, — сказав він, — виставляли греків, римлян, єгиптян і варварів, а юдея не виставляли ніколи.

— Так, — сказала тихо й напружено Поппея, — це гарна й небезпечна ідея.

Усі троє сиділи мовчазно, задумливо.

— Небезпечна ідея, — сказав нарешті актор, дуже засмучений, уже каючись. — Я боюся, що не зможу її виконати. Я не посмів би вимовити слова цієї ролі. Це було б прекрасно — зіграти юдея Апеллу, не несусвітнього дурня, якого робить із нього народ, а справжнього, з усім його сумом і комізмом, з його постом і невидимим Богом. Я, можливо, єдиний у світі, що спроможний це зробити. Це було б чудово. Але це занадто небезпечно. Ви, ваша величність, дещо розумієте нас, юдеїв. Але як мало ще таких у цьому Римі. Будуть сміятися і тільки сміятися, і моє найкраще стане посміховищем. Це було б погано для всіх юдеїв. — і, після паузи, він закінчив: — І потім, це було б небезпечно для мене самого перед моїм невидимим Богом.

Йосиф сидів стерпнувши. Це були серйозні й дуже ризиковані справи, серед яких він опинився. Він на власному тілі відчув, як надзвичайно може впливати така театральна вистава. Його бистра фантазія уявила, як актор Деметрій Лібан стоїть на сцені і вливає моторошне життя в юдея Апеллу, танцюючи, стрибаючи, молячись, промовляючи тисячею язиків свого красномовного тіла. Увесь світ знав, який непевний був настрій римської театральної публіки. Ніхто не міг передбачати, які наслідки, аж до парфянських кордонів, може мати така вистава.

Поппея підвелася. Химерним жестом схрестила вона руки під віялом волосся, так що рукави спадали вниз, вона ходила туди й сюди по всій кімнаті, тягнула шлейф свого строгого убрання. Обидва чоловіки схопилися, коли підвелася цезарева дружина.

— Мовчіть, мовчіть, — сказала вона акторові, вона вся була вогонь і полум’я. — Не будьте боягузливим, коли маєте справді гарну ідею. — Вона спинилася біля актора, поклала йому, майже ніжно, руку на плечі. — Римський театр нудний, — нарікала вона. — Або грубий і простий, або застиглий тільки в сухих традиціях. Зіграйте мені юдея Апеллу, любий Деметрію, — просила вона. — Умовляйте Його, молодий пане, — звернулася вона до Йосифа. — Повірте мені, ви всі багато чого зможете навчитися, коли він гратиме юдея Апеллу.

Йосиф стояв мовчки, в болісній непевності. Рум’янець розливався по його блідо-смаглявому обличчю. Чи повинен він умовляти Деметрія? Він знав, вся істота актора жадає того, щоб поставити своє юдейство нагим перед очима цього великого Риму. Досить одного сказаного ним слова, щоб камінь почав котитися. Куди він покотиться, не знав ніхто.

— Ви нудний, — констатувала незадоволено Поппея.

Вона знову сіла. Обидва чоловіки ще стояли, актор, звичний контролювати своє тіло, стояв тепер негарно й безпорадно.

— Ну, говоріть же, говоріть, — натискувала вона на Йосифа.

— Бог тепер в Італії, — сказав Йосиф.

Актор рвучко підняв голову, видно було, як влучило його многозначне слово, як воно одмело від нього брилу сумніву. Поппея теж була вражена цим реченням.

— Чудове слово, — сказала вона і заляскала в долоні. — Ви тямкий чоловік, — сказала вона, і вона занотувала собі ім’я Йосифа.

Йосиф був приголомшений і щасливий. Він не знав, як вирвалися в нього ці слова. Чи він, власне, сам знайшов їх? Чи він вже говорив їх колись раніше? У всякому разі це були відповідні слова у відповідний момент. І це однаковісінько, чи він їх знайшов, чи хтось інший: все залежить від того, при якій нагоді говориться речення. Речення «бог в Італії» тільки тепер набрало життя, в цей момент його великого впливу.

Але чи впливає воно взагалі? Актор стояв усе ще нерішуче чи принаймні удавав нерішучість.

— Скажіть уже «так», Деметрію, — промовила Поппея. — Коли ви умовите його сказати «так», — звернулася вона до Йосифа, — тоді можете вважати своїх трьох невинних за вільних.

Великий вогонь спалахнув у гарячих очах Йосифа. Він низько схилився, з ніжністю взяв руку цезаревої дружини, що лежала на поруччі стільця, і поцілував її довгим поцілунком.

— Коли ви зіграєте мені юдея? — питала тим часом Поппея в актора.

— Я нічого не обіцяв, — боронився Деметрій швидко й злякано.

— Дайте йому писану обіцянку про наших невинних, — просив Йосиф. Цезарева дружина усміхнулася похвально з цього «йому» і «наших». Вона звеліла покликати секретаря.

— Якщо актор Деметрій Лібан, — диктувала вона, — зіграє юдея Апеллу, тоді я доб’юся, що трьох юдейських примусових робітників на цегельні Тибура випустять на волю.

Вона звеліла дати собі дощечку. Поставила своє П унизу. Передала дощечку Йосифові. Подивилася на нього зеленими, ясними, глузливими очима. І він повернув їй погляд смиренний, але такий пильний і тривалий, що помалу зникло глузування з її очей, і ясність їхня потьмяніла.

Йосиф після аудієнції витав у хмарах. Інші вшановували бюсти цезаревої дружини, великої, божественної жінки, що, усміхаючись, звеліла вбити свою могутню супротивницю, імператрицю-матір, що, усміхаючись, примушувала ставати на коліна сенат і народ римський. А він сам говорив до цієї першої дами світу як до першої-ліпшої дівчини, яких бачиш щодня. Ілді, янікі. Він мусив тільки подивитися їй довго в очі, і вона вже обіцяла йому звільнити тих трьох чоловіків, чого не могла досягти Велика рада Єрусалима з усією її мудрістю й державним мистецтвом.

Окрилений ходив він у кварталах правого берега Тибру, серед юдеїв. З пошаною дивилися йому вслід. За ним чути було шепотіння: «Це доктор Йосиф бен-Маттіас із Єрусалима, священик першої черги, улюбленець дружини цезаря». Дівчина Ірена простилала йому своє поклоніння під ноги, як килим. Минув час, коли напередодні суботи Йосиф мусив сидіти серед мало поважаних. Тепер Кай бар-Цаароне почувався вшанованим, коли Йосиф сідав на почесне місце на канапі. Більше того. Він послабив, старий хитрий пан, свою стриманість, дав Йосифові зрозуміти деякі труднощі, які він пильно ховав від інших.

Його велика меблева фабрика знаменито процвітала, як і раніше. Але дедалі лихіше загрожувала тепер небезпека, яку він відчуває вже кілька років. Дедалі дужче заходить серед римлян мода на орнаменти зі звірячих фігур, на ніжки столів у формі звірів, взагалі є сотні нагод оздоблювати домашні речі тваринами. Але в законі сказано: «Ти не повинен творити собі ніякого образу», юдеям заборонено зображувати фігури живих істот. Кай бар-Цаароне теж уникав досі виготовлення орнаментів з тваринами. Але його конкуренти використовують це дедалі безцеремонніше, вони оголошують його фабрику застарілою, прямо боляче, скількох клієнтів це відбиває. Відмовляючись виготовляти фігурні орнаменти, Кай бар-Цаароне втрачає тепер, після великої пожежі, сотні тисяч. Він шукав пролазок, обходів. Адже він не користується сам меблями своїх крамниць, а продає їх іншим. Він збирав думки з цього приводу у цілого ряду богословів; доктори з Єрусалима, Александрії та Вавилона визнають виготовлення сумнівних орнаментів у цьому випадку за допустимий гріх або навіть за річ дозволену. Проте Кай бар-Цаароне вагається. Він жодній людині не казав про ці думки. Він знає точно: якщо він, спираючись на ці думки, відкине погляди ортодоксів, то його становище в Агріппінській громаді буде під серйозною загрозою. А його батько, древній Аарон, з горя, завданого таким лібералізмом, може навіть померти. Отже, так певний зовні чоловік має силу сумнівів і турбот.

Йосиф не дивився на це так строго, як ортодокси. Але «Ти не повинен творити собі ніякого образу» — це більше, ніж закон, це одна з основних істин юдейства. Слово й рукотворний образ виключали одне одного. Йосиф був літератор усім своїм єством. Він визнавав тільки незриме слово. Воно найдивніше з усього, що є в світі, воно впливає невидимо дужче, ніж будь-що видиме. Тільки той може справді володіти Божим словом, святим, незримим, хто не заплямував це плотськими уявленнями, хто відмовився від суєтності видимих зображень. Він слухав Кая бар-Цаароне із замкнутим обличчям, не погоджуючись із ним. Але якраз це вабило старого. Так, у Йосифа було враження, що його охоче мали б тут за зятя.

Тим часом помалу виявилося, що звільнення трьох невинних пов’язане з однією умовою. Друзі юдеїв, почувши про цю умову, були прикро вражені. Що? Актор Деметрій Лібан повинен грати юдея Апеллу, може навіть у театрі Помпея, перед сорока тисячами людей? Юдея Апеллу! Юдеїв обсипало морозом, коли вони чули зле прізвисько, на якому відбилася огида Риму до прибульців правого берега Тибру. Глузливе слово зіграло лиху роль при погромах за цезарів Тиберія та Клавдія, воно означало різанину та плюндрування. Хіба не може ненависть, яка спить тепер, кожного моменту прокинутися? Хіба це не така ж дурна, як і злочинна річ — розворушувати те, що заспокоїлося? Були погані приклади того, чим може захопитися римська театральна публіка під впливом афекту. Це буде жахлива зарозумілість, якщо Деметрій Лібан викличе на театральну сцену юдея Апеллу.

З новою силою, з дедалі більшою завзятістю піднялися найстрогіші з юдейських докторів проти актора. Хіба не гріх вже в тому, щоб ставати на сцені в шкірі й убранні іншої людини? Хіба не дав Бог, хай славиться ім’я його, кожному своє лице і свою шкіру? Отже, хіба це не проти Божої волі — хотіти змінити їх? Але зображувати юдея, одного з насіння Абрамового, одного з обраних, виставляти його на глузування необрізаних — це був смертний гріх, це була гординя, це мусило викликати нещастя на голови всіх. І вони вимагали відлучити й бойкотувати Деметрія Лібана.

Ліберали серед докторів гаряче захищали актора. Хіба те, що він планує, не робиться заради блага трьох невинних? Хіба це не єдиний засіб врятувати цих трьох? Хіба не є допомога в’язням однією з найвищих заповідей закону? Хіба можна сказати акторові: не роби цього, залиш тих трьох гинути, як тисячі предків загинули в цегельнях Єгипту?

Жорстоко сперечалися. В богословських семінарах дотепно висували проти цитат із Біблії речення з Біблії ж. В усіх юдейських вищих школах обмірковували цікаву проблему, вона обговорювалася в Єрусалимі, в Александрії, між великими докторами Вавилона. Це була слушна нагода для богословів і юристів виявити гостроту свого розуму.

Сам актор вагався і показував кожному трагічний конфлікт між своєю релігійною та мистецькою совістю. Внутрішньо він давно вирішив зіграти юдея Апеллу хоч би що. І він добре знав, як він це зробить. Уже його лібретисти, насамперед вправний, гостродумний сенатор Марулл, намітили розвиток п’єси, вигадали сценічні, виграшні ситуації. Й особливо допомогло вигадувати гротескно-моторошні становища дивовижно механічне та сповнене покірністю перед долею хитання тіл трьох невинних у їхній в’язниці. Те, що він хотів показати, було сміливою сумішшю трагічного та комічного. Обережно, в популярних шинках торговельного кварталу, складського кварталу, бараків показував він окремі сцени, щоб краще випробувати, як вони впливають. Але потім знову вдавався в тугу, що він, мабуть, не зможе провести виставу, його совість забороняла це йому. Із задоволенням відчував він, як повсюди увесь Рим говорив про те, чи гратиме актор Деметрій Лібан юдея Апеллу? Там, де показувався його паланкін, здіймався задоволений крик, народ плескав у долоні й кричав: «Привіт тобі, Деметрію Лібан, зіграй нам юдея Апеллу!»

Він говорив і цезаревій дружині про те, на яку темну, непевну справу має він наважитися, які важкі його сумніви. Поппея сміялася, вона дивилася на нерішучого сміючись. На цегельню Тибура послано розпорядження добре піклуватися трьома примусовими робітниками-юдеями, щоб вони тим часом не померли. А втім, Поппея чекала відповіді міністерства прохань і скарг. Звільнення трьох не було великою справою; все ж східна політика Риму була заплутана, а Поппея була достатньою мірою римлянка, щоб ураз відмовитися від помилування, якщо найменші політичні міркування говоритимуть проти того.

Поки що ж вона принаймні розважалася тим, що підганяла актора. Вона розповідала йому, що в сенаті вже працює опозиція високих аристократів проти помилування. Отже він мусить наважитися, це неправильно — даремно продовжувати страждання тих трьох бідолашних. Вона усміхалася:

— Коли ви зіграєте нам юдея Апеллу, Деметрію?

Міністр Філіп Талас, начальник східного відділу цезаревої канцелярії, звелів удруге покликати масажиста, щоб він розтер йому руки й ноги. Ще була рання осінь, сонце добре гріло, ніхто інший ще не мерз, але міністр ніяк не міг нагрітися. Він лежав, маленький, хижоносий пан, на тапчані, товсто обгорнутий ковдрами, обтиканий подушками, перед ним стояли дві жаровні — одна для рук, друга для ніг. По другий бік канапи невільник-масажист злякано старався над старечою, поморщеною шкірою, з якої виступали сині й сухі жили. Міністр лаявся, погрожував. Масажист напружувався, щоб зігнати пошрамовані місця на плечах старого; ці місця, він це знав, виникли від ударів батогами, які міністр Талас дістав, коли ще був невільником у Смірні. Лікарі випробували тисячі засобів, щоб вивести ці шрами, вони робили операції, великий спеціаліст Скрибон Ларг вживав усі свої мазі, але старі рубці не хотіли сходити.

Сьогодні був важкий день, чорний день, вся обслуга в домі міністра Таласа вже відчула це. Секретар знав, що було причиною цього поганого настрою. Він найшов на міністра тоді, коли секретар поклав перед ним лист із міністерства прохань і скарг, маленький, формальний запит. Панове з цього міністерства, насамперед товстий, хитрий Юній Тракс, охоче обійшли б міністра Таласа, вони не любили його; але за цього цезаря східний відділ став центром усієї державної політики, і вони знали, якого дикого смороду наробить Філіп Талас, коли він не почує про якусь справу, що хоч здалеку стосується його відомства. Отже панове не вирішували остаточно справу, порушену кабінетом імператриці, доки не дізнаються і про його, Таласа, думку в цій справі.

Сама по собі це не є велика справа. Йдеться про пару старих юдеїв, кілька років тому засуджених до примусової праці в зв’язку із заколотом у Цезарії. Дружина цезаря має, далебі, одну зі своїх примх, — котру вже? — вона хоче помилувати злочинців, її величність мав підозрілу слабість до юдейської наволочі. «Повія, проклята! — думав міністр і дав масажистові обуреного стусана ліктем. — Можливо, вона й сама походить від якогось блуду з юдеєм, дарма що носить старе благородне ім’я. Ці бундючні римські аристократи заражені вже з предковічного часу всіма пороками і зіпсовані до кісток».

Усе ж проти примхи цезаревої дружини багато не скажеш. Тільки дуже загальні міркування: що становище на Сході вимагає виняткової енергії навіть у дрібних на перший погляд речах, й інші подібні.

Малий хижоносий пан гнівався. Він відіслав масажиста, цей ідіот не міг йому допомогти. Він ліг на бік, підняв шпичасті коліна до грудей і гостро роздумував, з лихим настроєм.

Завжди ці юдеї, всюди вони стають упоперек.

Східна політика від часу успіхів маршала Корбулона на парфянському кордоні стала відрадно активною. Цезаря палить честолюбне бажання стати новим Александром, поширити межі впливу імперії аж до Індії. Великі, таємничі походи на Сході, про які вже століття мріяв Рим і які були ще для попереднього покоління безглуздими фантазіями, вступили в стадію серйозного обміркування. Авторитетні військові розробили плани, міністерство фінансів після пильної перевірки заявило, що можна забезпечити їх коштами.

Тільки один вразливий пункт мав сміливий проект цього нового походу Александра: якраз провінцію Юдею. Вона лежала посередині району зосередження війська, не можна було починати велике діло, не зробивши це непевне місце надійним і міцним. Інші пани з цезаревого кабінету усміхалися, коли міністр Талас заводив про це мову, вони вважали його ненависть до юдеїв за нав’язливу ідею. Але він, Філіп Талас, знав юдеїв із свого азійського минулого. Він знав, із ними не можна жити в мирі, вони фанатичний, забобонний, божевільно гордий народ, і вони не заспокояться, доки не будуть остаточно приборкані, доки їхня зухвала столиця не буде зрівняна зі землею. Губернатори провінції знову й знову попадалися на гачок їхніх миролюбних обіцянок, але знову й знову виявлялося, що ці запевнення були брехливі. Ніколи маленька провінція не зможе скоритися пануванню імперії, як скорилося багато інших, більших і дужчих, країн. Їхній Бог не уживається з іншими богами. Власне, війна в Юдеї триває від смерті останнього царя, що мав свою резиденцію в Єрусалимі, і Юдея залишиться неспокійною, там буде війна, похід Александра буде неможливий, доки не зруйновано Єрусалим.

Міністр Талас знав, що ці міркування правдиві. Але він знав також: не тільки вони є причиною того, що горить йому в шлунку і коле в діафрагмі, як тільки він чув про юдеїв. Він згадує своє минуле: як він, додатком до коштовного канделябра, потрапив у власність культурного грецького пана; як він із надзвичайною впертістю вибивався вгору за допомогою своєї пам’яті і здібності до мов, за що той пан послав його вчитися; як він зіткнувся зі запеклою конкуренцією тих, хто хотіли потрапити на цезарську службу; як потім, коли начальник відділу особистого складу при цезареві Каї екзаменував його, юдейський товмач Теодор Закхей глузував із його арамейської мови, і він був на волосинку від того, щоб цезарева канцелярія відмовилася його прийняти. При тому зроблена була манюсінька помилка, можна сперечатися, чи це взагалі помилка. Але смердючий юдей не сперечався, він тільки поправляв. «Набліон», — сказав він, а юдей поправив: «набла», або може «небель», але безумовно тільки не «набліон», — і при тому так відворотно, принизливо усміхався. І що тоді, якби після стількох років поту й витрат не вдалося вступити на службу в Римі, що тоді зробив би йому його пан? Він би звелів засікти його до смерті. Міністр, коли згадує про те, як усміхався юдей, холоне від страху та люті.

Але справді, це було не тільки особисте злопам’ятство, це був добрий політичний інстинкт, що робив його непримиримим до юдеїв. Світ був римський, світ був задоволений об’єднаною греко-римською системою. Тільки юдеї опиралися, не хотіли визнавати блага цієї могутньої організації, що об’єднує народи. Великий торговельний шлях на Індію, що має нести грецьку культуру на найдальший схід, безперечно не може бути відкритий доти, доки зарозумілий упертий народ не буде остаточно розтоптаний.

На жаль, при дворі зовсім не зважають на небезпеку Юдеї. Через цезарський палац віє заклято приязний для юдеїв вітер. Його товстий колега Юній Тракс доброзичливий до них. І в фінансовій управі сидять вони. Тільки за останні три роки двадцять двох із них заведено до списку шляхти. Вони протискаються на сцену, в літературу. Хіба не чується майже фізично, як вони розкладають імперію своїми безглуздими, забобонними книгами? Цей Клавдій Реґін викидає їх на ринок вантажами цілих кораблів.

Старий міністр, згадавши ім’я Реґіна, підтягує ноги ще вище. Він із пошаною ставився до спритності цього чоловіка, хоч який відворотний він йому був. І потім, цей Реґін має в своїй шкатулці перлину, величезну, бездоганну, ніжно-рожеву. Він би охоче купив цю перлину. Він гадає, що якби носив цю перлину на своєму пальці, тоді його шкіра не так би сохла. Можливо, перлина добре вплинула б і на порубцьовані місця на плечах; але смердючий юдей багатий, гроші його не ваблять, він не віддасть перлини.

Міністр Талас міркував так і так. Заколот у Цезарії. Реґін і його обручка. Чи треба мобілізувати сенат? Можуть послатися на парфянську війну. І говориться все-таки «набліон».

Раптом він перекидається на спину, простягається прямо, втуплюється своїми почервонілими, сухими очима в стелю. Болі в шлунку зникають, і почуття холоду теж. Він має ідею, надзвичайну ідею. Ні, він не клопочеться дрібницею. Чого він власне досягне, коли троє собак здохне в цегельні Тибура? Панове юдеї можуть дістати своїх улюбленців. Можуть замаринувати їх у часнику або покласти в свою скриню для суботніх страв. Він знав щось краще. Він подасть юдеям рахунок за звільнення цих трьох, солоніший, ніж може скалькулювати який-небудь пан із міністерства фінансів. Едикт, едикт про Цезарію. Він зв’яже справу Цезарії з помилуванням трьох. Він завтра знову підкладе цезареві едикт про Цезарію. Уже сім місяців жде він підпису, при цій нагоді він його дістане. Не можна робити юдеям поступки в усьому. Не можна віддати їм і трьох їхніх злочинців, і місто Цезарію. Або те, або те. Й як дружина цезаря цього хоче, треба звільнити їм трьох їхніх мучеників. Але від своїх вимог щодо Цезарії вони мусять остаточно відмовитися.

Він велить покликати секретаря, подати свою доповідну записку про Цезарію. Наскільки він згадує, вона коротка та переконлива. Так любить цезар; бо він не хоче довго мордуватися з політикою, його цікавлять інші речі. Зрештою, він, цезар, схоплює все швидко, він має бистрий, гострий розум. Якби тільки вдалося домогтися, щоб він один раз добре прочитав доповідну записку, тоді був би і його підпис під едиктом. І цю справу з трьома примусовими робітниками не можна закінчувати, не вирішивши остаточно всі питання про Цезарію. Так, цього разу цезар мусить наважитися. Це була благословенна думка Поппеї — вимагати звільнення тих трьох.

Прийшов секретар, приніс доповідну записку. Талас перебіг її. Так, він ясно й переконливо виклав суть справи.

Непоневолена людність Цезарії складається з сорока процентів юдеїв і шістдесяти процентів греків і римлян. Але в міському магістраті юдеї мають більшість. Вони багаті, а виборчий статут надає виборче право за економічним принципом. Виборче право, що базується на таких принципах, залишилося загалом у провінціях Сирії й Юдеї. Чому взагалі ті, які платять більшу частину міських податків, позбавлені змоги вирішувати, на що витрачати ці кошти? Але в Цезарії це виборче право створює для більшості населення надзвичайно скрутні умови. Бо юдеї використовують свою владу в магістраті нечувано свавільно. Вони витрачають громадські кошти не на потреби міської людності, а посилають надмірно великі суми до Єрусалима на храм і на релігійні цілі. Нема нічого дивного, що під час виборів завжди доходить до кривавих сутичок. З гірким почуттям згадують греки й римляни Цезарії про те, що вони, коли за Ірода засновувалося це місто, були першими його жителями, що вони будували порт, із прибутків від якого живе місто. Нарешті, римський губернатор провінції теж має свою резиденцію в Цезарії, і насильства над греками та римлянами, які чинять юдеї, в офіційній столиці провінції подвійно нестерпні. На вразливість юдеїв досить зважили, надавши їм абсолютну автономію в Єрусалимі. Неприпустима річ, що цьому завжди незадоволеному народові робляться дальші поступки. Історія Цезарії, походження й релігія більшої частини людності, її основа й сила не юдейські. На Цезарії базується спокій і безпека цілої провінції, а тим часом у ній самій все це не можна забезпечити, доки найлояльніша, найвірніша Римові частина її населення не матиме заслуженого нею виборчого права.

Міністр Філіп Талас у своїй розумній і лукавій доповіді аж ніяк не замовчував і аргументи юдеїв. Він вказував на те, що при зміні виборчого статуту греко-римська людність дістане право розпоряджатися й усіма тими податками міста, які сплачують юдеї, що практично означає далекосяжну експропріацію юдейських капіталістів. Але дуже вправно він доводив, що це далеко менше зло, коли рівняти в тою жахливою несправедливістю, що офіційна столиця такої важливої для всієї східної політики провінції, як Юдея, залежить від волі невеликої кількості багатих юдеїв.

Він прочитав ще раз. Пильно перевіряв манускрипт: його аргументи були переконливими. Він був налаштований рішуче, усміхався. Так, нехай звільняють тих трьох примусових робітників, він поступиться малим, щоб відібрати за те у юдеїв велике — прекрасне портове місто Цезарію.

Він покликав слуг, лаявся. Звелів повиносити жаровні, подушки, ковдри. Що думають собі ці дурні — задушити його спекою? Він бігає своїми сухими ногами сюди й туди, його кістляві руки ожили. Він настійливо зажадає на наступний ранок аудієнції у цезаря. Він бачив тепер свій шлях, це не могло не вдатися.

Тим що він не поспішав, він міг холодно втішатися помстою. Минуло кілька десятиліть від часу, коли юдейський товмач Теодор Закхей усміхався. Набліон, отже, набліон і назавжди: набліон. Він може чекати. Коли едикт, що позбавляє юдеїв у Цезарії захопленої ними влади, буде підписаний тепер, то аж ніяк немає потреби зразу ж його оголошувати. Він може спокійно лежати місяці чи й рік, поки все стане ясним щодо початку походу Александра.

У такій формі він запропонує завтра цезареві врегулювати справу Цезарії. Він певен, що доможеться свого. Він усміхається. Він диктує ще перед вечерею відповідь на запит міністерства прохань і скарг щодо листа кабінету цезаревої дружини про помилування трьох юдеїв, примусових робітників на цегельні Тибура. Товстий Юній Тракс здивується, побачивши, що міністр Талас нічого, аж нічогісінько не має проти звільнення трьох.

Деметрієві Лібану Йосиф подобався дедалі більше. Актор вже не був зовсім молодий, його життя і його мистецтво забирали багато сили, і завзятість цього юнака з Єрусалима наче знову його запалювала. І хіба Йосиф не був причиною, що він нарешті виявив свою велику та небезпечну ідею — зіграти юдея Апеллу? Він дедалі частіше закликав Йосифа до себе в дім. Йосиф позбувся своїх провінційних манер, своїм ясним розумом втямив бистру, поворотку життєву мудрість столиці, став товариською людиною. Від багатьох літераторів, із якими він познайомився через актора, він перейняв їхню техніку, навіть професійний жаргон. Він провадив політичні та філософські розмови зі значними людьми, мав любовні зв’язки з жінками, які йому подобалися: і з дівчатами-невільницями, і з дамами-аристократками.

Отже, Йосиф жив приємно і в пошані. Проте огортало його часто, коли він був сам, прикре почуття. Він знав, звісно, що звільнення трьох невинних можна домогтися не за один день. Але минали тижні, місяці, він ждав і ждав, як доводилося ждати і в Юдеї. Це гризло його, він мусив пересилювати себе, щоб не вийти з певної ролі людини, що має великі сподівання.

Клавдій Реґін запропонував йому прислати меморандум, виклад якого справив на дружину цезаря таке велике враження. Йосиф послав манускрипт, ждав напружено, що скаже про нього великий видавець. Але той мовчав. Йосиф ждав чотири довгі тижні — Реґін мовчав. Чи дав він прочитати манускрипт Юстові? Йосифові ставало неприємно, коли він згадував про холодного, різкого колегу.

Нарешті Реґін запросив його на обід. Єдиним гостем, крім Йосифа, був Юст із Тиверії. Йосиф напружився, відчуваючи суперечку. Йому не довелося довго чекати. Уже після закуски господар сказав, що він прочитав меморандум Йосифа. Форма дуже талановита, але зміст, аргументи далеко слабші. Юст теж, на завдання царя Агріппи, мав подати свої думки в справі трьох засуджених. Буде дуже люб’язно, коли він висловиться з цього приводу. Йосифові затремтіли коліна. Думка цілого Риму здалася йому враз менш важливою, ніж думка його колеги Юста з Тиверії.

Юст не змусив себе довго просити. Справу трьох можна розглядати не інакше, як у зв’язку з усією справою Цезарії. Справу Цезарії можна розглядати не інакше, як у зв’язку з усією східною політикою Риму. З того часу, як на сході командує маршал Корбулон, Рим по формі іноді робив поступки, а по суті — ніколи. При всій повазі до формального таланту Йосифа, він не вірить, щоб вирішальне значення в цезаревій канцелярії мала його доповідна записка, а далеко більше важитимуть доповіді й обрахунки фінансової управи та генерального штабу. Він, Юст, у своїй доповідній записці, яку він на завдання свого цезаря Агріппи передав до східного відділу канцелярії, висвітлює насамперед юридичний бік справи Цезарії. Вказав також на приклад міста Александрії, де Рим не допускав махінацій ворогів-юдеїв. Але він боїться, що міністр Талас, і без того антисеміт, та, певно, й підмазаний цезарійськими греками, незважаючи на всі юридичні аргументи, підтримуватиме махінації неюдейської людності. І з точки зору загальної східної політики Риму він матиме, на жаль, добрі підстави.

Юст високо сидів на своїй канапі; він говорив повчальним тоном гостро, логічно, переконливо. Йосиф слухав лежачи, схрестивши руки на потилиці. Раптом він випростався, перехилився через стіл до Юста, сказав вороже:

— Це неправда, що в справі мучеників Тибура йдеться про політику. Йдеться про справедливість, про людяність. Тільки заради справедливості я тут. Справедливість! Це я кричу людям в лице від того часу, як я в Італії. Своїм бажанням справедливості я переконав дружину цезаря.

Реґін повертав м’ясисту голову від одного до другого. Дивився в блідо-смагляве, худе обличчя Йосифа, в жовто-смагляве, худе обличчя Юста.

— Ви знаєте, панове, — сказав він, і його високий, масний голос звучав схвильовано, — що ви подібні один до одного?

Обидва були вражені. Вони оглянули себе: ювелір мав рацію. Вони ненавиділи один одного.

— Я можу вам, проте, по секрету сказати, панове, — продовжував Реґін, — що ви сперечаєтеся про справу, яка розв’язана. Так-так, — сказав він, дивлячись у їхні збентежені обличчя, — справа Цезарії вирішена. Ще мине деякий час, поки едикт буде опублікований. Але він підписаний і надісланий генерал-губернаторові Сирії. Ваша правда, докторе Юст. Справа Цезарії вирішена проти юдеїв.

Обидва молоді чоловіки втупилися пильними очима в Клавдія Реґіна, який сонливо дивився прямо перед собою. Вони були так вражені, що забули один про одного і про свою суперечку.

— Це найгірший удар для Юдеї більше ніж за століття, — сказав Йосиф.

— Я боюся, що через цей едикт проллється ще багато крові, — сказав Юст.

Вони мовчали. Пили.

— Дивіться, докторе Йосифе, — сказав Реґін, — щоб ваші юдеї лишилися розважливими.

— Тут, у Римі, це легко радити, — сказав Йосиф, і його голос був повний чесної гіркоти.

Він сидів, зігнувшись, втомлено, як украй виснажений. Повідомлення цього гидкого, гладкого чоловіка так сповнило його сумом, що в його серці не залишилося більше місця для принижуючого почуття від того, які смішні були тепер він сам і його послання. Певна річ, його суперник мав рацію, він усе передбачав, і те, що він, Йосиф, скомпонував, була просто пара, а його успіх — пуста солома.

Клавдій Реґін заговорив.

— Проте, саме тепер, — сказав він, — доки едикт не буде обнародувано, я опублікую ваш меморандум, докторе Юсте. Ви повинні його вислухати, — повернувся він незвично жваво до Йосифа, — це невелика й майстерна річ.

І він попросив Юста прочитати розділ. Йосиф, хоч як був пригноблений, слухав уважно, захоплено. Так, із цими ясними, гарними реченнями його бідна, патетична мова не могла зрівнятися.

Він здався. Він зрікся мрій. Він вирішив, повернувшись до Єрусалима, зайняти певне місце в храмі. Він погано спав цієї ночі, і наступного дня теж ходив пригноблений. Він їв мало й без смаку, не пішов до дівчини Лусілли, з якою умовився на цей день. Він хотів би, щоб ніколи не прибував він до Риму, а сидів би в Єрусалимі, нічого не знаючи про лихо й загрозливі речі, які плетуться тут проти Юдеї. Він добре знав місто Цезарію, його порт, його великий складський квартал, його судноплавні підприємства, синагоги, крамниці, борделі. Навіть ті будівлі, які спорудили там римляни — резиденція губернатора, колосальні статуї богині Риму та першого цезаря, хоч і були заборонені, проте збільшували славу Юдеї, доки юдеї керували містом. А почнуть керувати греки та римляни — і столиця стане римською, тоді все повернеться в протилежний бік, відтоді всі юдеї і в Єрусалимі, і в самій Юдеї, будуть тільки терпіти в своїй власній країні. Йосиф, коли думав про це, відчував, як земля вислизає в нього з-під ніг. Сум і гнів сповнювали його від серця аж до кожної пори в шкірі, так що він майже фізично хворів.

Але коли Деметрій Лібан урочисто повідомив йому, що тепер він остаточно вирішив зіграти юдея Апеллу, чим будуть звільнені троє мучеників Тибура, Йосиф знову засяяв непотьмареним блиском свого першого успіху. Римські юдеї поставилися до акторового рішення спокійніше, ніж можна було сподіватися спочатку, коли їх так схвилював намір Лібана; бо була зима, і вистава мала відбутися не публічно, а в маленькому приватному театрі в цезаревому саду. Залишився, власне, один-єдиний, хто лаявся — древній Аарон; він, зрозуміло, безперестанку бурчав прокльони проти безбожного наміру актора і проти всього злочинного новомодного покоління.

П’єса «Юдей Апелла» стала першою народною оперетою, що виставлялася в приватному цезарському театрі. Театр вміщав тільки близько тисячі осіб, широке римське суспільство заздрило тим, хто дістав запрошення на прем’єру. Всі міністри були тут, сухий Талас, товстий, добродушний Юній Тракс, міністр прохань і скарг, також і командувач гвардії Тігеллін. Зокрема, жадібна до всього нового, життєрадісна настоятелька весталок. Клавдія Реґіна, цілком зрозуміла річ, теж не забули. З юдеїв було тут небагато: елегантний Юліан Альф, президент Фелійської громади, і його син. Йосиф із великим трудом дістав запрошення і Каєві бар-Цаароне, і дівчині Ірені.

Завіса опустилася. На сцені стояв юдей Апелла, чоловік середнього віку, з довгою, гострою бородою, що почала вицвітати. Він живе в невеликому місті в Юдеї, його будинок маленький, він, його дружина, його численні діти мешкають в одній кімнаті. Половину з його скупих заробітків забирають у нього великі пани в Єрусалимі; половину з решти забирають римляни в Цезарії. Коли його дружина вмирає, він виїздить із країни. Він бере з собою маленький сувій із символом віри, щоб прибити його на одвірку свого дому, далі бере він свої молитовні ремені, свою огрівну скриню для суботньої страви, свій суботній світильник, своїх численних дітей і свого невидимого Бога. Він перебирається на Схід, у землю парфян. Він будує тут будинок, прибиває до одвірка маленький сувій із символом віри, обвиває голову й руки молитовними ременями, стає так, щоб лице було на захід, до Єрусалима, де міститься храм, і молиться. Він харчується нужденно, заробляє зовсім небагато, однак він задоволений, він посилає навіть дещо до Єрусалима на храм. Але тут приходять інші, одинадцять клоунів, вони парфяни, вони знущаються з нього. Вони беруть маленький сувій із одвірка і його молитовні ремені, розглядають, що там є, знаходять списаний пергамент і сміються з кумедних богів цього чоловіка. Вони хочуть його примусити поклонятися їхнім богам, ясному Ормуздові і темному Аріманові, а коли він не наважується, то хапають його за бороду й волосся і шарпають доти, доки він падає на коліна, і це дуже комічно. Він не визнає їхніх видимих богів, а інші не визнають його невидимого Бога. Але про всяк випадок вони відбирають у нього ті мізерні гроші, які він встиг собі заощадити на вівтар своїх богів, і вони вбивають трьох із його семи дітей. Він ховає трьох дітей, ходить між трьома маленькими могилками, сідає на землю і співає старої пісні: «На ріках Вавилонських там сиділи ми й плакали», і в його рухах щось дивно гойдливе, гротескне й трагічне. Потім він омиває руки і знову мандрує, цього разу на південь, у Єгипет. Маленький будиночок, який він собі збудував, він залишає, але бере сувій із символом віри, молитовні ремені, огрівну скриню, світильник, решту дітей і свого невидимого Бога. Він будує собі новий будиночок, бере собі нову дружину, роки проходять і минають, він здобуває нові гроші, замість трьох убитих дітей робить він четверо нових. Тепер, коли він молиться, він стає лицем на північ, де лежить Єрусалим, і він не забуває щороку послати в країну Ізраїлю свій внесок. Але й на півдні його вороги не дають йому спокою. Знову приходять одинадцять клоунів, цього разу це єгиптяни, і вимагають, щоб він молився їхнім богам, Ізіді й Осірісу, бикові, баранові й яструбові-перепелятнику. Але тут приходить римський губернатор і велить їм облишити його. Одинадцять клоунів мають дуже комічний вигляд, коли розчаровано йдуть геть. Але сам він, юдей Апелла, зі своєю радістю перемоги ще комічніший. Знову розхитує він дивним способом своє худе тіло; але цього разу танцює перед богом, він танцює перед скринею зі святими книгами. Гротескно підіймає він ноги аж до злинялої бороди, його пошарпане вбрання розвивається, сухою, брудною рукою б’є він у бубон. Він розхитується, всі його кістки славлять невидимого Бога. Так танцює він перед скринею з книгами, як колись цар Давид танцював перед кіотом заповіту.

Великі римські пани в залі глядачів сміялися дуже, виразно крізь загальний регіт чувся тягучий сміх міністра Таласа. Але більшість була дещо відчужена, і пара юдеїв дивилася збентежено, майже злякано на чоловіка на сцені, що скакав, танцював, розхитувався. Вони думали про левітів, як вони побожно стояли зі срібними сурмами на високих східцях храму, і про первосвященика, як він, величний і сповнений гідності, в прекрасному убранні та храмових самоцвітах виступає перед Богом, і чи не святотатство те, що робить чоловік там, на сцені? Але нарешті і римський губернатор не може більше захистити юдея. Бо єгиптян занадто багато, з одинадцяти клоунів стало одинадцять разів по одинадцять, і вони вливають отрутні обвинувачення у вухо цезаря, і вони кумедно танцюють, і вони колють, і шарпають, і стріляють маленькими, смертовбивчими стрілами, і вбивають знову трьох дітей і його дружину. І, кінець кінцем, знову рушив юдей Апелла геть, зі сувоєм і скринею, і світильником, і ременями, і своїм невидимим Богом, і цього разу прибуває він у Рим. Але тепер гра стає зовсім ризикованою та сміливою. Клоуни не наважуються притісняти його фізично, вони спиняються на краю сцени. Все ж вони вилізають, підскакуючи, як мавпи, на дах його дому, вони вдираються також усередину, вони заглядають, що є в сувої і що в огрівній скрині. Вони пародіюють його, як він стає на молитву, цього разу повертаючись на схід, де Єрусалим і храм. Одинадцять провідних клоунів носять тепер дуже сміливі маски, портретні, без великого зусилля можна впізнати міністра Таласа, великого юриста сенату Кассія Лонгіна, філософа Сенеку й інших дуже високих ворогів юдеїв. Тільки цього разу вони нездольні проти юдея Апелли, його захищають цезар і цезарева дружина. Але вони шпигують, поки він дасть якийсь привід. І от він справді дає привід — одружується з тубільною жінкою, вільно відпущеною. Тоді вони заходжуються коло його жінки і вливають їй у серце всю свою зневагу. Були проспівані надзвичайно злі куплети про обрізаного, його часник, його сморід, дух його посту, його огрівну скриню. Доходить до того, що його жінка при його дітях глузує з нього, що він обрізаний. Тоді він проганяє її геть і залишається сам зі своїми дітьми і своїм невидимим Богом, під охороною римського цезаря. В розпачі і буйній тузі, хитаючись, співає він старої пісні: «На ріках вавилонських там ми сиділи й плакали»; здалека, зовсім тихо, пародіюють його одинадцять клоунів.

Глядачі дивилися і не знали достеменно, чи їм робити веселі, чи сумні обличчя. Усі позирали на цезареву ложу. Цезарева дружина сказала виразно своїм ясним дитячим голосом, який чути було далеко, що навряд чи зацікавить її якась інша сучасна п’єса так, як ця. Вона говорила компліменти сенаторові Маруллу, що з фальшивою рішучістю заперечував авторство тексту. Цезар був стриманий; його вчитель літератури Сенека так багато проповідував йому про традиції, що він поки що не міг гаразд розібратися з новою технікою цієї вистави. Цезар був молодий, білявий, його інтелігентне лице було трохи одутле; зайнятий своїми думками, він неуважно дивився на глядачів, що не сміли залишити театр, доки він не рушить. Юдейські пани в залі глядачів стояли збентежено. Клавдій Реґін перев’язував крекчучи ремінці на черевиках і квакав, коли до нього зверталися, щось незрозуміле. Йосиф кидався від гніву до похвали. Гірка життєва правда, з якою юдей Апелла стояв на сцені, завдала болю його очам. Те, що так нещадно примішали усе смішне, яке було в цьому юдеєві, до його серйозної долі, сповнювало його таким же незадоволенням, як і подивом. Власне, так було з більшістю. Глядачі були зацікавлені й незадоволені, юдейські пани — просто засмучені. Справді задоволений був тільки міністр Талас.

Цезар покликав його й міністра юстиції Юнія Тракса в ложу і сказав задумливо, що він заклопотаний тим, як сприймуть юдеї певне відоме рішення. Цезарева дружина, перед тим, як вийти, повідомила Йосифу, що другого дня троє невинних будуть звільнені.

Другого дня, зразу після сходу сонця, трьох мучеників випустили. В дачному місті Тибурі, у віллі Юліана Альфа, президента Фелійської громади, їх скупали під доглядом лікарів, нагодували, забезпечили коштовними вбраннями. Потім посадили в гарний екіпаж Юліана Альфа. Всюди при дорозі від Тибура до Риму стояли групи юдеїв, і коли екіпаж, поперед якого бігли вістуни, а позаду їхав великий обоз, проїздив, вони говорили благословення, приписані після врятування від великої небезпеки, і вони кричали трьом:

— Благословенні ті, що прибувають сюди! Мир вам, мої доктори й панове!

Але біля Тибурських воріт був страшний тиск. Тут посередині оточеного поліцією й військом простору чекали на мучеників президенти п’яти юдейських громад, потім державний секретар Поліб із міністерства прохань і скарг, церемоніймейстер дружини цезаря, а насамперед письменник Йосиф бен-Маттіас, делегат Великої ради Єрусалима, й актор Деметрій Лібан. Звісно, і тут актор найбільше привертав увагу, але всі без винятку — римські пани й юдеї, показували один одному стрункого молодого чоловіка з худим, фанатичним лицем, сміливим носом і гарячими очима — це був доктор Йосиф бен-Маттіас, що домігся помилування трьох. Це була велика година для Йосифа. Він виглядав молодо, серйозно, схвильовано і гідно, він являв собою добру фігуру навіть поряд з Деметрієм Лібаном.

Нарешті прибув екіпаж із трьома. Їх вийняли звідти. Вони були дуже слабкі, їхні тіла дивно хиталися механічно вперед і назад. Невиразно дивилися вони на багато облич, на багато урочистих білих убрань, тупо слухали промови, що їх уславлювали. Зворушено звертали люди увагу на їхні напівобстрижені голови, на випалену на лобі в кожного літеру Е, на сліди від кайданів над кісточками на ногах. Багато плакало. А актор Деметрій Лібан упав на коліна, схилив голову у пил на дорозі, і він поцілував ноги чоловіків, що постраждали за Ягве й країну Ізраїлю. Люди звикли бачити його як коміка, народ сміявся, де тільки він показувався, але нікому не здався він смішним, коли лежав у пилюці перед трьома, цілував їхні ноги і плакав.

В суботу після того відбувалася велика божа служба в Агріппінській синагозі. Найстарший із трьох прочитав перші вірші визначеного на цю суботу уривка з Письма. З великим трудом витискував він із глибини свого горла слова, просторий молитовний дім був переповнений людьми до останнього закутка, густо, безмовно й захоплено стояли люди і вздовж усієї вулиці. Йосиф був покликаний по закінченні читання піднести вгору сувій тори. Стрункий і серйозний стояв він на підвищеному місці, високо підняв він обома руками сувій, повернувся, так що всі його могли бачити, дивився своїми гарячими очима на незліченне зібрання. І погляди юдеїв Риму втуплювалися в молодого, палкого чоловіка, що підносив перед ними сувій Письма.

Цієї зими дуже вшановували трьох мучеників. Потроху вони відживали, їхні виснажені тіла набиралися нового соку, їхні наголо острижені голови скупо вкрилися новим волоссям, за рецептами Скрібона Ларга виведені були на ногах у них рубці від кайданів. Їх закликали від одної громади до іншої, від одного впливового пана до іншого. Вони сприймали вшанування досить тупо, як заслужену данину.

Помалу, в міру того, як набиралися сили, починали вони більше говорити. Виявилося, що мученики були сварливі, гарячі, лайливі старі пани. Ніхто не був для них досить побожний, не жив так, як велить закон. Вони сперечалися між собою і з кожним іншим, вони походжали серед юдеїв Риму, немов це був Єрусалим і ці юдеї були під їхньою владою, вони порядкували та забороняли. Аж поки Юліан Альф дуже чемно, але твердо звернув їхню увагу на те, що його Фелійська синагога не перебуває в окрузі їхнього храму. Тоді вони проклинали його і хотіли оголосити його поза законом, оповістити йому загальний бойкот. Всі були, кінець-кінцем, дуже задоволені, коли знову почалося судноплавство, і цих трьох посадили в Путеолі на корабель, що мав відвезти їх до Юдеї.

Йосифове завдання в Римі закінчилося. Проте він залишався ще. Виразно стояла знову перед його очима мета, заради якої він прибув до Риму: завоювати це місто. Дедалі ясніше ставало йому, що є для нього один-єдиний шлях: література. Його вабив великий сюжет із історії його країни. Здавна в старих книгах свого народу найдужче захоплювала його одна розповідь: боротьба Макавеїв із греками за волю. Тільки тепер зрозумів він, що його тягло сюди. Рим був готовий сприйняти мудрість і таємницю Сходу. Його завданням було так показати світові патетично-героїчний період із минулого Ізраїлю, щоб усі дізналися: ця країна Ізраїлю обрана, в ній живе Бог.

Він нікому не говорив про свої наміри. Його зовнішнє життя було життям молодого чоловіка з доброго товариства. Але все, що він бачив, чув, переживав, стосувалося його твору. Це мало бути можливим — збагнути обидва світи, Схід і Захід. Це мало бути можливим — історію Макавеїв із її вірою й її дивами викласти в твердій, ясній формі, як вимагає теорія молодших прозаїків. В старих книгах жив він муками тих колишніх, які приймали ці муки, щоб не порушити заповіді Ягве, а на форумі, між колонадами Лівії, Марсового поля, в громадських купальнях, в театрі жив він гостротою і «технікою» цього міста Риму, яке так зачаровує своїх жителів, що всі лають його і всі люблять.

Особливо відчув він спокусу міста, коли виникла нагода залишитися в ньому назавжди. Кай бар-Цаароне хотів одружити свою доньку Ірену. Він, на бажання Ірениної матері, мав намір узяти за зятя молодого доктора Лісина з Фелійської синагоги, але не того бажало його серце, й очі дівчини Ірени дивилися з таким же мрійливим захопленням, як і першого дня, на худе, фанатичне обличчя Йосифа. З одруженням барилися, Йосифові досить було сказати одне слово, і він залишився б на весь час у Римі як зять багатого чоловіка. Це було привабливо, це означало спокійне, широке життя, пошану та достаток. Але це означало також самозаспокоєння і застій. Чи не була така мета занадто мала?

Він із подвійним запалом накинувся на книги. З безкрайою сумлінністю готував свою «Історію Макавеїв». Не соромився, як школяр, вивчати латинську та грецьку граматики. Випробовував свою вправність на найважчих деталях. Таким трудним робом працював він над непомітною роботою цілу весну, доки відчув себе нарешті готовим узятися до самого твору.

Тут сталася подія, що потрясла його глибоко.

Цієї якраз весни, дуже несподівано і дуже молодою померла цезарева дружина Поппея. Вона бажала померти рано, незбляклою, вона часто говорила про смерть, і от бажання її здійснилося. Ще й після смерті довела вона свою прихильність до Сходу, бо в своєму тестаменті розпорядилася, щоб її тіло не спалювали, а бальзамували за східним звичаєм.

Цезар зробив із свого суму й свого кохання нечуване свято. Велетенський похід із тілом Поппеї рухався через місто, оркестри музики, плакальниці, декламаційні хори. Безконечна була процесія предків, що прийняли тепер, як останню, дружину цезаря у свій похід. Для цієї мети воскові маски предків вийняті були зі своїх святих шаф. Їх носили актори, одягнені в пишні службові вбрання цих консулів, президентів, міністрів, попереду кожного мерця йшли його ліктори з пучками різок і сокирами. Потім ще раз проходив увесь цей похід, гротескно зображуваний знову танцівниками й акторами, які пародували тих, що йшли попереду. І мертва цезарева дружина теж була між ними. Деметрій Лібан не міг не вчинити цієї останньої страшної послуги своїй протекторці, й юдеї ревіли від сміху та смутку, коли проходило повз них зображення їхньої прихильниці, яке танцювало, стрибало й болісно усміхалося. Потім рухалася обслуга померлої, велетенський похід її чиновників, невільників, вільновідпущених, потім офіцери гвардії, нарешті сама померла, яку несли чотири сенатори; вона сиділа в кріслі, як любила сидіти, одягнена в строго пошите, але страшенно прозоре убрання, як вона любила одягатися, майстерно набальзамована юдейськими лікарями, оповита прекрасними пахощами. За нею цезар, з накритою головою, в простому чорному одязі, без ознак своєї влади. А за ним сенат і народ Риму.

Перед трибуною на форумі похід спинився. Предки спустилися зі своїх колісниць і посідали на стільці зі слонової кості, і цезар став виголошувати похоронну промову. Йосиф бачив Поппею, вона сиділа на своєму стільці, як тоді сиділа перед ним, з янтарно-жовтим волоссям і трохи глузливим виразом на обличчі, потім цезар скінчив промову, і Рим востаннє вітав свою імператрицю. Десятки тисяч стояли, простягши випрямлені долоні, і предки теж підвелися зі своїх стільців і простягай вперед випрямлені руки, і так на хвилину застигли всі стоячи, сама тільки мертва сиділа.

Увесь цей час Йосиф уникав свого колеги Юста. Тепер він знайшов його. Обидва молоді чоловіки бродили між колонадами Марсового поля. Юст був такої думки, що тепер, після смерті Поппеї, панове Талас і його товариші не відкладатимуть надалі опублікування едикту. Йосиф підняв плечі. Мовчки йшли вони між елегантною публікою, яка гуляла серед колонад. Потім, якраз перед гарною крамницею Кая бар-Цаароне, Юст спинився й сказав:

— І коли у юдеїв Цезарії відберуть їхні права, жодна людина не знайде в цьому нічого. Отже, юдеї в цій справі мають бути неправі. Коли надходять від них прохання хоч трохи справедливі, тоді Рим зважає на них і дає допомогу. Хіба не поставилися милостиво до їхніх трьох невинних? Рим поводиться з Юдеєю м’яко, м’якіше, ніж із іншими провінціями.

Йосиф зблід. Що, як правду каже цей чоловік? Що, як його успіх — звільнення тих трьох — був шкідливий для загальної політики юдеїв, і Рим таким способом, виявивши милосердя в другорядній справі, тільки брехливо посахарив жорстокість рішення в справі головній? Безвиразним поглядом оглядав він меблі, виставлені на продаж перед крамницею Кая бар-Цаароне.

Він не відповів нічого, скоро попрощався. Те, що сказав Юст, зробило його хворим. Це не могло бути правдою. В нього бували дні суєтного честолюбства, в кого їх не було? Але у випадку трьох невинних він діяв чесно, від щирого серця, він не погіршував справу свого народу заради особистого маленького успіху.

З новим, запеклим завзяттям взявся він до свого твору. Він постився, вгамовував свою плоть, поклявся не торкатися жодної жінки, доки його твір не буде закінчений. Працював. Заплющував очі, щоб оглянути речі своєї книги, розплющував їх, щоб поставити речі своєї книги на ясне світло. Розповідав світові про чудову війну свого народу за волю. Він зазнавав мук разом із мучениками своєї книги, перемагав разом із ними. Він із Юдою Макавеєм знову освячував храм. Кротка й велика огортала його віра. Віру, визволення, тріумф, усі високі почуття, які він відчув зі старих книг, влив він у свій твір. Він був обраний воїн Ягве, доки писав.

Він забув Цезарію.

Він почав своє колишнє життя знову, ішов до товариства, шукав жінок, розважався. Він прочитав свою книгу про Макавеїв добірному гуртку літераторів. Його поздоровляли. Він послав її видавцеві Клавдію Реґіну. Той зразу відповів, що опублікує її.

Але одночасно, і теж у видавництві Клавдія Реґіна, з’явився твір Юста «Про ідею юдейства». Йосиф сприйняв як лукавство те, що ні Юст, ні Реґін не говорили йому про цю книгу раніше. Він чіплявся до книги Юста, вона, мовляв, надто твереза, без розмаху. Але в глибині душі йому здавалося те, що він сам зробив, незграбною пишномовністю проти нових, щільних, стислих рядків думок другого. Він порівнював портрет Юста, намальований спереду в Його книзі, зі своїм власним. Він прочитав невеликий твір Юста вдруге, втретє. Його власне письменництво здалося йому дитячим, безнадійним.

Отже не тільки дівчина Ірена, тепер дружина доктора Лісина та прихильні читачі з правого берега Тибру, а й літератори та молоді сноби в елегантних купальнях лівого берега визнавали книгу за добру. Йосифів клич поширювався, його книга про юдейську війну впливала, як цікаве та плодотворне відродження героїчного епосу. Молоді літератори запобігали перед ним, його вже наслідували, вважали за голову цілої школи. Великі родини запрошували його почитати зі своєї книги в їхньому колі. На правому березі Тибру по його книзі вчилися діти. А твору Юста з Тиверії не знав ніхто, не читав ніхто. Видавничий бухгалтер у домі Клавдія Реґіна розповідав Йосифові, що книги Юста виготовлено 190 примірників, а твору Йосифа — вже 4200 примірників, і попит на неї з усіх провінцій, а особливо зі Сходу, увесь час зростає. Сам Юст чи не вибрався з Риму; принаймні Йосиф у ці місяці свого літературного успіху ніде не зустрічав його.

Зима минула, і рання весна принесла ефектну демонстрацію римської могутності, довго підготовлюваного тріумфу над Сходом, гордого вступу до нового походу Александра. Сусідня держава на Сході, Парфянське царство, де царював Вологез, єдина велика держава відомого світу поза Римом, втомилася від довгої війни, віддала Вірменію, за яку провадилася війна. Сам цезар в урочистій церемонії замкнув храм Януса на знак того, що на землі запанував мир. Потім він грандіозним видовищем відсвяткував цю першу перемогу над знову підкореним Сходом. Цар Вірменії Тірідат мусив особисто з’явитися до нього, щоб із його рук прийняти корону, як лен. Цілий місяць їхав східний володар із величезним почтом, з вершниками та розкішними подарунками, золотом і миром, на Захід, щоб вшанувати римського цезаря. По всьому Сходу поширилися легенди про трьох царів, які ніби рушили в путь, щоб поклонитися зорі, яка підіймається на Заході. Зрештою, міністерство фінансів у Римі мало багато великого клопоту з тим, як сплатити всі витрати, що, зрозуміло, мало робитися коштом цезарської каси.

Коли нарешті похід царя Тірідата вступив в Італію, сенат і народ римський були закликані бути присутніми при вшануванні цезаря Сходом. На всіх вулицях юрмилися цікаві. Цезарева гвардія була вишикувана шпалерами. Крізь її лави виступав східний цар, в убранні своєї країни, з тіарою на голові, з короткою перською шаблею при поясі: але зброя була зроблена нешкідливою, бо лезо міцно заклепали в піхвах. Так пройшов він через форум, піднявся на естраду, де сидів на троні цезар, нахилив лоб до землі. Цезар зняв із нього тіару і на її місце надів діадему. І тоді військо забряжчало списами й щитами і закричало хором, як вправлялося кілька днів перед тим: «Привіт тобі, цезарю, володарю, імператоре, боже!»

Сидячи на одній із трибун на Святій вулиці, що проходила через форум, присутні були при видовищі почесні гості з провінцій, між ними й Йосиф. Глибоко схвильований, дивився він на приниження Тірідата. Боротьба між Сходом і Заходом була предковічна. Перси свого часу далеко відтиснули були Захід, але потім Александр на століття відкинув Схід назад. В останні десятиліття, а особливо від часу, коли століття тому парфяни здолали велику римську армію, Схід, здавалося, знову почав тиснути Захід. У всякому разі він почувався духовно вищим, і нові надії сповнювали юдеїв. На Сході має з’явитися спаситель і, як провіщали старі пророцтва, зробити Єрусалим столицею світу. А тепер Йосиф мусив бачити ясно, на власні очі, як Тірідат, брат наймогутнішого володаря Сходу, схиляв чоло у пилюку перед Римом. Парфянське царство лежало далеко, військові заходи там пов’язані були з величезними труднощами, ще жили там онуки тих, які упень розбили великого римського генерала Красса та його армію. І проте парфяни уклали цей гідний жалю мир. Він дозволив, цей парфянський князь, щоб йому заклепали шаблю в піхвах. Так принаймні він дістає певну автономію і, хоч теж, тільки пожалувану йому, свою діадему. Якщо могутній парфянин задовольняється цим, то хіба не безглуздя, коли маленька Юдея вірить, що можна скинути римську владу? Юдея легко досяжна, вона оточена романізованими провінціями, вже понад століття Рим застосовує там своє правління і свою військову техніку. Те, що «Месники Ізраїлю» обговорюють у Блакитному залі в Єрусалимі, є чистим божевіллям. Юдея мусить долучитися до заведеного світового порядку, як і всі інші, Бог був в Італії, світ був римський.

Раптом біля нього опинився Юст.

— Цар Тірідат має поганий вигляд поруч із вашими Макавеями, докторе Йосифе, — сказав він.

Йосиф подивився на нього, лице Юста було жовте, скептичне, з дещо гірким виразом, і виглядав він багато старішим за Йосифа, хоч і не був старшим. Чи він глузує з нього? Що, власне, означають ці слова?

— Я, звісно, такої думки, — сказав він, — що заклепаний у піхвах меч менш симпатичний, ніж вийнятий.

— Але в багатьох випадках розумніший і, можливо, навіть героїчніший, — відповів Юст. — Серйозно, — сказав він, — дуже шкода, що такий обдарований чоловік, як ви, перетворюється на шкідника.

— На шкідника? — обурився Йосиф.

Кров забурхала в ньому від того, що хтось так виразно й неприкрито сформулював туманні докори, які мучили його іноді вночі.

— Моя книга про Макавеїв, — сказав він, — показала Римові, що ми, юдеї, ще юдеї, а не римляни. Хіба це шкідливо?

— Тепер цезар скасує свій підпис під едиктом, чи не так? — спитав Юст лагідно.

— Едикт ще не опубліковано, — відповів Йосиф сердито. — «Є люди, — навів він цитату, — які знають, що Юпітер шепотів на вухо Юноні».

— Я боюся, — промовив Юст, — що після того, як Рим полагодить свою справу з парфянами, вам не доведеться довго ждати опублікування едикту.

Вони сиділи на трибуні, внизу проходила кавалерія в парадній формі, проте вершники сиділи на конях вільно, зручно, маси аплодували, офіцери бундючно дивилися прямо перед собою, ні праворуч, ні ліворуч.

— Ви не повинні самі себе дурити, — сказав Юст, майже презирливо. — Ви написали класичний твір про нашу боротьбу за волю, ви юдейський Тит Лівій. Тільки, бачите, коли наші живі греки читають сьогодні про мертвого Леоніда, то від того залишається безтурботне, академічне задоволення. А коли ваші «Месники Ізраїлю» читають в Єрусалимі вашу історію Юди Макавея, тоді в них загораються очі, і вони поглядають на свою зброю. Ви цього бажали?

Внизу проїздив тепер чоловік зі заклепаним мечем. Всі на трибуні підвелися. Народ несамовито кричав до нього.

— Цезарія, — сказав Юст, — остаточно вирвана в нас. Ви певною мірою полегшили це римлянам. Ви хочете ще дати їм багато приводів, щоб Єрусалим теж зробити римським містом?

— Що може сьогодні робити юдейський письменник? Я не хочу, щоб Рим поглинув Юдею, — сказав Йосиф.

— Юдейський письменник, — відповів Юст, — повинен насамперед зрозуміти, що сьогодні не можна змінити світ залізом і золотом.

— Залізо й золото теж стають частиною духу, коли їх вживають на духовну річ, — сказав Йосиф.

— Прекрасне речення для ваших книг, пане Лівій, коли ви не подаєте нічого фактичного, — кепкував Юст,

— Що повинна робити Юдея, коли вона не бажає загинути? — знову спитав Йосиф. — Макавеї перемогли, бо вони були готові вмерти за свої переконання та свою свідомість.

— Я не можу бачити в тому будь-який глузд, щоб умирати за свою свідомість. Вмирати за переконання є справа воїнів. Покликання письменника — передавати їх іншим. Я не вірю, — продовжував він, — що невидимий Бог Єрусалима сьогодні такий, як бог ваших Макавеїв. Я не вірю, що багато зроблено, коли хтось за нього вмирає. Він вимагає більшого. Це страшенно важко — будувати для цього невидимого Бога невидимий дім. У всякому разі це безумовно не так просто, як ви собі думали, докторе Йосифе. Ваша книга, можливо, внесе дещо з римського духу в Юдею, і безперечно нічого — з юдейського духу в Рим.

Розмова з Юстом збентежила Йосифа більше, ніж він хотів. Даремно казав він собі, що в Юстові говорить тільки заздрість, бо ж його книги мають успіх, а Юстові — ні. Те, що Юст висунув проти нього, міцно засіло, він не міг вигнати його зі свого серця. Він читав книгу про Макавеїв, кликав на допомогу всі великі почуття тих самотніх ночей, коли він писав книгу. Марно. Треба впоратися з цим Юстом. Так він не міг далі жити.

Він вирішив узяти справу Цезарії за ознаку. Вже з рік вимахують вони перед ним цим безглуздим едиктом. Це тільки справа Цезарії спрямовує думки Юста проти нього. Гаразд. Коли вона справді буде вирішена несприятливо для юдеїв, тоді він скориться, тоді він був неправий, тоді в його книзі про Макавеїв неправдивий юдейський дух, тоді Юст — великий чоловік, а він — маленький, пустий кар’єрист.

Багато довгих днів бродив він у повному муки чеканні. Нарешті він не міг уже далі витримувати напруження. Він вийняв кость. Якщо вона впаде сприятливо, тоді рішення буде на користь юдеїв. Він закрутив кость. Вона впала несприятливо. Він закрутив удруге. Вона знову впала несприятливо. Він закрутив утретє. Цього разу вона впала сприятливо. Він жахнувся, взяв, справді без наміру, скошену кость.

Як завжди, він хотів повернутися до Юдеї. Він за ці вісімнадцять місяців у Римі забув багато чого з Юдеї, він не бачить цього більше, він мусить повернутися назад і здобути силу з Юдеї.

З великою поквапністю приготувався він до від’їзду. Половина римських юдеїв стояла біля Воріт трьох вулиць, звідки від’їздив екіпаж, що мав одвезти його до корабля. Троє з присутніх провели його далі: Ірена, дружина доктора Лісина, актор Деметрій Лібан, письменник Юст із Тиверії.

Деметрій говорив дорогою про те, як і він колись з’їздить до Сіона, і потім виїде туди назавжди. Ні, довго він не може ждати далі. Він гадає, що не довше, як сім чи вісім років гратиме ще. Потім, нарешті, він побачить Єрусалим. Він мріяв про храм, як він, сяючи, височіє над містом із своїми велетенськими терасами, зі своїми білими та золотими палатами. Він мріяв про матову мінисту завісу, що закриває святиню святинь, наймайстернішу тканину відомого світу. Він знає кожну деталь святині, можливо краще, ніж багато з тих, що бачили все живими очима, так часто просив він розповідати йому про це.

Вони прибули в порт Остії. Сонячний годинник показував восьму годину. Йосиф рахував по-дитячому, з трудом і уперто. Минуло рік, сім місяців, дванадцять днів і чотири години, відколи він виїхав із Юдеї. Його сповнило раптом майже тілесне бажання Єрусалима, він хотів своїм диханням надимати вітрила корабля, щоб він плив швидше.

Троє друзів стояли на набережній. Ірена була серйозна й тиха, Юст глузливий і сумний, а Деметрій Лібан простяг широким жестом випрямлену руку, нахилившись уперед. Це було більше, ніж прощальний привіт Йосифові, це був привіт усій далекій і палко жаданій країні.

Люди зникли. Остія, Рим, Італія зникли. Йосиф був у чистому морі. Він їхав у Юдею.

Разом із ним, на тому самому кораблі їхав таємний кур’єр, який віз губернаторові Юдеї наказ оповістити місту Цезарії цезареве рішення про виборчий статут.