Юдейська війна

Книга друга ГАЛИЛЕЯ

3 травня, о 9 годині ранку, його прийняв губернатор Гессій Флор магістрат Цезарії та повідомив про цезареве рішення в справі виборчого статуту, через яке юдеї мали втратити владу в офіційній столиці країни. О 10 годині едикт був оголошений урядовим оповісником із трибуни на великому форумі. В майстернях братів Закінт уже провадилася робота, щоб вилити дослівний зміст едикту в бронзі, — в цій формі він мав назавжди зберігатися в архівах міста.

Серед греко-римської людності буяла надзвичайна радість. Колосальні статуї при в’їзді в порт, колони з бюстами богині Риму та засновника монархії, портретні бюсти правлячого цезаря на рогах вулиць були святково оповиті вінками. Оркестри, декламаційні хори ходили по вулицях, в порту частували безплатним вином, невільникам давали волю.

А в кварталах юдеїв білі та пустельні застигли недавно такі шумливі будинки, крамниці були закриті, сподівання погрому гнітюче нависло над гарячими вулицями.

Через день після того, в суботу, юдеї, що йшли до своєї головної синагоги, побачили перед її дверима керівника одного з грецьких нападних загонів із його людьми, який приносив у жертву птаха. Таку жертву приносили зазвичай хворі на проказу, і це був найулюбленіший у передній Азії спосіб ганьбити юдеїв, бо цим їх оголошували за потомків єгипетських прокажених. Служники синагоги вимагали від греків знайти інше місце для своєї жертви. Греки кепкували: часи, коли юдеї могли роззявлювати в Цезарії пащеку, минулися. Юдейські урядовці вдалися до поліції. Та відповіла, що мусить спершу дістати інструкції. Деякі гарячі голови з-поміж юдеїв не хотіли далі дивитися на зухвалу церемонію греків, намагалися відібрати жертовний горщик силою. Блиснули кинджали, ножі. Нарешті, коли були вже вбиті й поранені, втрутилося римське військо. Воно заарештувало цілий ряд юдеїв, як призвідців, у греків відібрали жертовний горщик. Після цього юдеї, хто тільки міг, тікали зі своїм рухомим майном із Цезарії; сувої Святого Письма були перенесені в надійне місце.

Події в Цезарії, едикт і його наслідки, спричинили те, що мала війна, яку Юдея понад століття провадила проти римської влади, спалахнула всюди в країні з новою, лютою запеклістю. Досі, принаймні в Єрусалимі, обом партіям порядку, аристократичним «Непохитним у законі» і патриціанським «Істинно віруючим по закону», вдавалося не допускати насильств проти римлян. Тепер, після едикту про Цезарію, взяла гору третя партія — «Месники Ізраїлю».

Дедалі більше людей із партії «Істинно віруючих по закону» приставали до «месників», сам голова храмової управи, доктор і пан Єлеазар бен-Симон, відкрито перейшов до них. Всюди виднілися їхні знаки, слово «Макавеї», ініціали гебрейського речення: «Хто як ти, о Господи?», лозунги повстання. В Галилеї знову з’явився агітатор Нахум, син страченого римлянами проводиря патріотів Юди. Він зник був майже десять років тому, і не було про нього ніякої звістки, гадали, що він загинув, і от раптом він проходить містами та селами північної провінції, й усюди маси біжать за ним. «Нащо ви хочете ще ждати?» — заклинав він палко й фанатично людей, що слухали його з глухим і гірким почуттям. «Неприкрита присутність необрізаних плямує вашу країну, їхні солдати топчуть зухвало плити храму, їхні сурми огидно вдираються в святу музику. Ви обрані служити Ягве: ви не можете поклонятися цезареві, свиножерові. Пам’ятайте про великих ревнителів Господа: про Пінхаса, про Елі, про Юду Макавея. Хіба не досить придавили вас ваші гнобителі? Чи ви дозволятимете далі чужинцям грабувати добро, яке Ягве призначив для вас, щоб вони мали змогу влаштовувати бої гладіаторів і цькувати на арені людей звірятами? Хай не робить вас лякливими боягузтво «Істинно віруючих по закону»! Не схиляйтесь перед жадобою зиску «Непохитних у законі», що лижуть руку гнобителя, бо вона охороняє їхній грошовий мішок. Час настав. Царство небесне близько. В ньому бідняк однаковісінький із гладким череванем. Месія народився, він жде тільки, поки ви заворушитесь, тоді він з’явиться! Побийте боягузів із Великої ради в Єрусалимі! Побийте римлян!»

Озброєні загони «Месників Ізраїлю», які, здавалося, були винищені, знову з’явилися в усій країні. В Єрусалимі дійшло до бурхливих демонстрацій. У провінції нападали на римлян, які наважувалися з’являтися на шляхах без військової охорони, і брали їх як заручників. Саме в цей час цезарева фінансова управа жорстоко стягувала певні недоплати податків. Молоді «Месники Ізраїлю» з’являлися на вулицях із карнавками, жебрали в прохожих: «Подайте милосердну пожертву для бідного, нещасного губернатора». Гессій Флор вирішив діяти рішуче, він поставив вимогу видати йому заводіїв. Тубільна влада заявила, що не може їх виявити. Губернатор звелів військові обшукати, не минаючи жодного дому, Верхній базар і прилеглі до нього вулиці, де було, як гадали, головне місце «Месників Ізраїлю». Домові обшуки переходили в плюндрування. Юдеї боронилися, з дахів деяких будинків стріляли. І серед римлян були вбиті. Губернатор оголосив воєнний стан, завів воєнний суд. Розлючені солдати тягли до суду винних і невинних; досить було голого обвинувачення, що хтось належить до «Месників Ізраїлю». Сипалися смертні вироки. Закон забороняв страчувати римських громадян інакше, як тільки мечем. Гессій Флор звелів ганебно розпинати юдеїв на хрестах, навіть коли вони носили лицарський титул і золотий перстень другого благородного римського стану.

Коли мали бути засудженими і два члени Великої ради, перед офіцерами воєнного суду з’явилася, в супроводі безмовної, схвильованої маси, принцеса Береніка, сестра царя Агріппи. Вона, після порятунку від хвороби, виконувала важку обітницю, ходила з коротко обстриженим волоссям і без будь-яких прикрас. Вона була вродливою жінкою, в Єрусалимі її дуже любили, охоче приймали її і при римському дворі. Її хода славетна була в цілому світі. Від германського кордону до Судану, від Англії і до Індії не можна було сказати жінці кращий комплімент, ніж те, що вона ходить, як принцеса Береніка. Але тепер ця велика дама виступала смиренно, як людина, що прийшла благати захисту: боса, в чорному убранні, підперезаному шнурком, похиливши голову з коротким волоссям. Вона уклонилася голові суду та просила в нього милості для обох священиків. Офіцери були спочатку чемні, галантно жартували. Але як принцеса Береніка не відступала, вони стали холодні, нарешті майже грубі, і Береніка, гірко принижена, мусила піти ні з чим.

За ці п’ять днів, від 21 до 26 травня, в Єрусалимі позбавили життя три тисячі людей, серед них — тисячу жінок і дітей.

Місто клекотіло глухим обуренням. Досі до «Месників Ізраїлю» приєднувалися здебільшого селяни та плебеї, тепер в їхні лави вступало дедалі більше бюргерів. Всюди шепотіли або й відкрито кричали, що післязавтра, ні, вже завтра, країна підійметься проти римського насильства. Тубільний уряд — колегія при первосвященику і Велика рада, стурбовано дивилися, якого характеру набирають справи. Уся верхня верства суспільства бажала порозуміння з Римом, боялася війни. «Непохитні в законі», здебільше аристократи та багаті люди, які посідали найважливіші державні пости, боялися, що війна проти Риму неминуче перетвориться на революцію, спрямовану проти їхнього власного панування, бо вони здавна уперто й гордовито відкидали скромні вимоги орендарів-селян, дрібних патриціїв, плебеїв. А «Істинно віруючі по закону», партія докторів Єрусалимського храму, вчених, демократів, до якої тяжіли великі маси народу, вірили, що треба залишити на Бога відновлення старої державної волі, і застерігали від будь-якого насильства, доки римляни не зазіхають на закон, на 613 заповідей Мойсея.

Керівники обох партій настійливо зверталися до царя Агріппи, який забарився в Єгипті, і просили його бути за посередника між заколотниками та римським урядом. Цьому цареві римляни залишили справжню владу тільки в Трансйорданії та деяких містах Галилеї, а в Юдеї вони обмежили його право тільки верховним наглядом за храмом. Але він ще мав царський титул, вважався за першого чоловіка серед юдеїв, його любили. Поквапно на прохання юдейського уряду прибув він до Єрусалима, наміряючись сам поговорити з масами.

Десятки тисяч прийшли послухати його на великий майдан перед палацом Макавеїв. Вони стояли тісним натовпом, за ними був старий міський мур і западина з перекинутим через неї вузеньким містком, а ще далі височіло біле й золоте західне крило храму. Маса вітала царя стримано, напружено, трохи недовірливо. Але тут між офіцерами, які схилялися перед нею, вийшла з дверей палацу принцеса Береніка, знову одягнена в чорне, але цього разу не в убрання просительки, а у важку парчу. Під коротким волоссям її довге, благородне лице здавалося ще сміливішим. Всі замовкли, коли вона виступила з палацу, як замовкають молящі, які в день нового місяця ждуть молодика: він був між хмарами й невидимий, і от вийшов на чисте небо, і вони радіють. Помалу спускалася принцеса сходами до свого брата, важко шелестіла парча її вбрання. І коли вона підняла обидві руки з розправленими долонями до народу, її вітали палко, бурхливо: «Привіт тобі, Береніко, княгине, що приходиш в ім’я Господнє».

Тоді почав цар свою промову. Проникливими словами доводив він, яка безнадійна річ — підійматися проти римського протекторату. Він, елегантний пан, підводив плечі, знову опускав їх, усім своїм тілом зображував безглуздість повстання. Хіба всі народи землі не стоять на ґрунті фактів? Греки, що колись опиралися проти всієї Азії, македонці, що їхній Александр у колишні часи засіяв насіння світової держави: хіба не досить тепер гарнізону з 2000 римських солдатів для обох разом? Галлія має 305 різних племен, виняткові природні укріплення, здобуває всю потрібну сировину у власній країні: не досить хіба 1200 осіб, не більше, ніж у країні міст, щоб придушити найменшу думку про опір римлянам? Двох леґіонів вистачає, щоб забезпечувати римський лад у велетенському, багатому, старокультурному Єгипті. Проти германців, що, як відомо, вдачею своєю буйніші за диких звірів, виставлено чотири леґіони, і в усій області по цей бік Рейна й Дунаю можна подорожувати так мирно, як і в самій Італії.

— Чи ви не маєте, — цар журно похитав головою, — ніякого мірила для своєї власної слабкості та сили Риму? Скажіть мені тільки, де ваш флот, ваша артилерія, ваші фінансові джерела? Світ римський: де ви дістанете спільників і допомогу? Може, з незаселеної пустелі?

Цар Агріппа добре говорив до своїх юдеїв, як до нерозумних дітей. Коли поміркувати, податки, яких вимагає Рим, не надмірно високі.

— Ви подумайте тільки, саме місто Александрія дало за місяць більше податків, ніж уся Юдея за рік. І хіба Рим нічого не робить за ці податки? Хіба не створено прекрасні дороги, новітні водогони, добру адміністрацію, що швидко працює і гаразд вишколена? — з широким, переконливим жестом заклинав він збори. — Якраз ще корабель стоїть у гавані. Будьте розважні. Не вирушайте в жахливу негоду і на певний загин.

Царева промова справила враження. Багато кричало, що вони не проти Риму, вони тільки проти губернатора, проти Гессія Флора. Але тут спритно втрутилися «Месники Ізраїлю». Молодий, елегантний доктор Єлеазар передусім вимагав впливовими словами, щоб цар перший підписав ультиматум Римові про відкликання Гессія Флора. Агріппа відступив, намагався відкрутитися, ухилитися. Єлеазар натискував, щоб він дав ясну відповідь, цар відмовлявся. Дедалі дужче чулися крики:

— Підпис! Ультиматум! Геть Гессія Флора!

Настрій змінився. Кричали, що цар заодно з губернатором, усі вони хочуть тільки визискувати народ. Вже деякі рішучого вигляду хлопці протискалися до царя. Ледве встиг він під охороною своїх панів повернутися цілим у палац. Другого дня він залишив місто, дуже розгніваний, вирушив у свою безпечну трансйорданську провінцію.

Після цієї поразки феодальних панів та уряду радикали всіма засобами домагалися довести до крайнощів. Від часу заснування монархії, протягом ста років, цезар і сенат Риму щотижня надсилали жертву для Ягве і його храму. Тепер доктор Єлеазар як голова храмової управи дав розпорядження священикам, що провадили службу, більше не приймати цю жертву. Марно заклинали його первосвященик і його колегія не провокувати таким нечуваним способом протекторську владу. Доктор Єлеазар із глузуванням відіслав жертву назад.

Це був знак для юдейських дрібних патриціїв, селян і плебеїв підійматися проти римлян і своїх власних феодалів. Римський гарнізон був малосилий. «Месники Ізраїлю» скоро захопили в місті всі важливі зі стратегічного погляду пункти. Вони зруйнували фінансову управу, під радісні вигуки попалили податкові списки та закладні. Руйнували й нищили будинки багатьох нелюбих аристократів. Оточили римське військо в палаці Макавеїв. Римляни тримали цей останній, дуже укріплений опорний пункт із великою мужністю. Але їхнє становище було безнадійне, і коли юдеї гарантували їм, якщо вони здадуть зброю, вільний вихід, вони з радістю прийняли цю пропозицію. Обидві сторони скріпили угоду присягою. Але тільки обложені поклали зброю, як «Месники Ізраїлю» кинулися на беззбройних і стали їх убивати. Римляни не чинили ніякого опору, вони не просили дарувати їм життя, вони кричали: «Присяга! Договір!» Вони кричали це хором, дедалі менше кричало їх, дедалі слабший ставав хор, нарешті кричав тільки один-єдиний: «Присяга! Договір!», а потім замовк і він. Це сталося 7 вересня, 20 елуля юдейського числення, в суботу.

Ледве розвіявся хміль від цього діла, як усе місто огорнуло гнітюче почуття. Наче щоб підтвердити його, надійшли дуже скоро лихі вісті: в численних містах зі змішаним населенням греки нападають на юдеїв. В самій Цезарії в чорну суботу було вбито 20 000 юдеїв, решту губернатор загнав у доки та оголосив їх невільниками. У відповідь юдеї розорили грецькі райони в тих містах, де вони мали більшість. Вже століття ненавиділи та зневажали одні одних греки й юдеї, що жили в одних містах, на узбережжі, в Самарії, на краю Галилеї. Юдеї горді були своїм невидимим богом Ягве, вони були переконані, що тільки для них прийде месія, вони пишалися своєю обраністю. Греки глузували з їхніх нав’язливих ідей, з їхнього марновірства, зі смішних, варварських звичаїв юдеїв, і кожен робив своєму сусіді найгірше. Раз по раз виникали між ними криваві сутички. Тепер в Юдеї бушували руйнація, вбивство й пожежа, і країна наповнилася непохованими трупами.

Коли зайшло так далеко, начальник Гессія Флора, Цестій Галл, генерал-губернатор Сирії, вирішив нарешті виступити в Юдею. Він був старий, скептичний пан, переконаний, що коли нічого не робиш, каєшся рідше і не так гірко, ніж коли робиш. Усе ж коли справи дійшли до такого прикрого стану, не можна було показувати неправдиву слабість: Єрусалим треба енергійно приборкати.

Цестій Галл мобілізував увесь 12-й леґіон, на додачу вісім інших полків сирійської піхоти. Він вимагав також від васальних держав чималі контингенти. Сам юдейський цар Агріппа, намагаючись довести Римові свою союзну вірність, послав 2000 осіб кавалерії, а до того три полки стрільців, і особисто став на їхньому чолі. Докладно, до найменших подробиць, розробив Цестій Галл програму карної експедиції. Не забув підготувати й пости вогняного телеграфу для повідомлення про перемогу, коли він як суддя та месник вступить в Єрусалим. Рим повинен дізнатися про це того самого дня.

Могутньо вступив він із півночі в непокірну країну. За програмою взяв прекрасне селище Забулон — чоловіче місто, зруйнував його, спалив. За програмою взяв узбережне місто Яффу, зруйнував його, спалив. Сплюндровані, спалені міста, замордовані люди позначали його шлях, доки він за програмою став 27 вересня перед Єрусалимом.

Але тут він запнувся. 9 жовтня, вирахував він, візьме він форт Антонію, 10-го — храм. Вже було чотирнадцяте, а форт Антонія ще тримався. «Месники Ізраїлю» не вагалися озброїти численних прочан, що прийшли до Єрусалима з нагоди свята Кущів, місто наповнилося добровільними загонами. Настало 27 жовтня, Цестій Галл стояв уже цілий місяць перед Єрусалимом, і досі ще телеграфісти на пильно підготованих постах марно ждали, вже боячись, що з телеграфом щось не ладиться, і вони будуть покарані. Цестій зібрав нові підкріплення, звелів усі ударні машини поставити на позиції до стін, що зроблено було з великими жертвами, підготував на 2 листопада остаточний штурм із такими засобами, що він, за людськими передбаченнями, не міг бути невдалим.

Юдеї трималися хоробро. Але що могла зробити особиста хоробрість проти переважаючої організації римлян? Яка могла бути, наприклад, користь зі зворушливої вилазки трьох старців, що 1 листопада, напередодні штурму, вибралися самі за стіни, щоб спалити римську артилерію? Ясного полудня з’явилися вони раптом перед римськими постами, троє древніх юдеїв зі знаками «Месників Ізраїлю», зі шарфами, на яких були літери Макавеїв, ініціали гебрейських слів: «Хто як ти, о Господи?» Спочатку думали, що вони парламентери, послані обложеними, але вони не були парламентерами, навпаки, вони тремтячими старечими руками пускали запалюючі стріли на машини. Це було очевидне божевілля, і римляни — що ж зробиш із божевільними? — повбивали їх здивовано, добродушно, жартуючи, майже співчуваючи. Ще того ж дня виявилося, що це ті три члени Великої ради, Гадя, Єгуда та Натан, які були свого часу засуджені до примусової роботи, а потім звільнені з великої милості. Римляни раз по раз вказували на це помилування, як на разючий приклад їхньої доброзичливості, і хотіли цим довести, що не римська жорстокість, а юдейська впертість є головною причиною виникаючих заколотів. Також і в промовах «Непохитних у законі» й «Істинно віруючих по закону» це помилування грало важливу роль, як доказ римської великодушності. Троє мучеників не хотіли більше вештатися в своєму місті, як живий приклад благородного настрою запеклого ворога. Їхні серця належали «Месникам Ізраїлю». Вони зважилися, як фанатичні наставники, на цей нечуваний, побожний і героїчний вчинок.

Керівники «Месників Ізраїлю» безумовно добре знали, що з самим настроєм небагато можна досягти проти облогових машин римлян. Маючи волю не здавати місто, проте не маючи надії його утримати, дивилися вони на приготування до останнього штурму, що мав бути наступного дня.

Він не відбувся. Уночі Цестій Галл дав наказ зняти облогу та почати відступ. Він був на вигляд хворий, знервований. Що сталося? Ніхто не знав цього. Напосідали зі запитаннями на полковника Пауліна, ад’ютанта Цестія Галла. Він знизував плечима. Генерали хитали головами. Цестій Галл не мав для несподіваного наказу ніяких підстав, а дисципліна забороняла питати. Армія рушила назад.

Спочатку збентежено, не вірячи, потім із радісним зітханням, далі з незмірною радістю дивилися юдеї на цей відступ обложників. Нерішуче, все ще побоюючись якогось тактичного маневру, потім із дедалі більшою силою кинулися вони переслідувати ворогів. Це був для римлян важкий відступ. Від Єрусалима повстанці дуже тиснули ззаду. В північній області, яку римляни мали перейти, Симон бар-Гіора, ватажок галилейських партизанів, організував запеклу малу війну. Тепер цей Симон бар-Гіора після швидкого обхідного маршу зайняв з більшістю своїх сил ущелину Бет Горон. Назва цієї ущелини любо звучала для вух юдейських партизанів. Тут Господь спинив сонце, щоб генерал Єшуа міг здобути для Ізраїлю перемогу; тут Юда Макавей тріумфально розбив греків. І маневр Симона бар-Гіори вдався: римляни зазнали такої поразки, якої вони ніколи не переживали в Азії від часів Парфянської війни. Юдеї не мали вбитих і 1000, а римляни втратили вбитими 5680 людей піхоти і 380 людей кавалерії. Поміж убитими був і правитель Гессій Флор. Уся артилерія, всі інші воєнні матеріали, золотий орел леґіону, а, крім усього — велика військова каса потрапили в руки юдеїв.

Це сталося 3 листопада римського, 8 діоса грецького, 10 мархешвана юдейського числення, в 12 рік правління цезаря Нерона.

Урочисто стояли зі своїми інструментами левіти на східцях святилища, за ними в самому святилищі священики усіх 24 черг. Після несподіваної та разючої перемоги над Цестієм Галлом первосвященик Анан, хоч він і стояв на чолі партії «Непохитних у законі», мусив призначити подячну Службу Божу, й от служили велику відправу. Через події останніх днів із усіх доріг вливалися в Єрусалим прибульці, приголомшено видивлялися вони на строгу пишноту храму. Як морський прибій, шуміло крізь білі й золоті палати храму: «Це є день Господа. Не заважайте нам радіти та веселитися». І знову й знову 123 приписаними варіаціями: «Хай славиться Господь!»

Йосиф стояв зовсім спереду, у своєму білому службовому вбранні, маючи навкруг талії голубий пояс із витканими на ньому квітами. Захоплено, як і інші, хитав він у такт своїм тулубом, відповідно до припису. Ніхто не відчував глибше за нього, яка дивна ця перемога не вимуштруваних партизанів над римським леґіоном, над цим шедевром техніки та точності, що, хоч складається з багатьох тисяч, рухається як одне ціле, кероване одним мозком. Бет Горон, Єшуа, диво. Це прекрасно підтверджувало його почуття, що для пригноблення сьогоднішнього Єрусалима самого розуму не досить. Зовсім великі діла робляться не розумом, вони виходять безпосередньо з Божого натхнення. Тисячі перед східцями бачили у захваті, як ревно цей молодий, палкий священик співав разом із іншими подячний гімн.

Але весь побожний надпорив не міг перешкодити його думкам про те, які наслідки матиме для нього особисто непередбачена перемога макавеїстів.

Єрусалим не мав багато часу вшановувати його за його успіх у справі трьох невинних. Через тиждень після його повернення почалися хвилювання. Все ж він став популярним через свій римський успіх, поміркований уряд не міг довше зневажати молодого аристократа, хоч його й бачили часто в Блакитному залі «Месників Ізраїлю»: йому дали посаду й титул приватного секретаря в храмовій управі. Занадто мало. Тепер, після великої перемоги, його шанси сильно піднялися. Високі урядові посади мусять перерозподілити. Народна думка примушує уряд дати владу і деяким макавеїстам. Уже завтра або післязавтра мають відбутися збори трьох законодавчих органів. Не може бути, щоб при цьому розподілі його обійшли.

— Хваліте Господа! — співали. — Хваліте Господа!

Він може це зрозуміти, що досі уряд усіма способами старався уникнути війни з Римом. Ще й учора, після великої перемоги, деякі цілком розумні люди з величезною поквапністю тікали з міста, за Цестієм Галлом, щоб, не зважаючи на його поразку, запевнити його, що вони непричетні до підступного нападу заколотників на армію цезаря. Старий, багатий Ханан, власник великої універсальної крамниці на Оливній горі, вибрався з міста, державний секретар Себулон залишив свій дім і зник, священики Зефанія й Ірод втекли на другий берег Йордана, в область царя Агріппи. І багато єссеїв після перемоги над Цестієм забралися з міста, і ті сектанти, що називають себе християнами, теж утекли всі вкупі. Йосиф мав небагато пошани до в’ялої побожності одних і холодної розумності інших.

Священнодія закінчилася. Йосиф ішов крізь маси, що заповнювали велетенський район храму. Більшість носила пов’язки зі знаками «Месників Ізраїлю», словами Макавеїв. Великими натовпами стояли люди навкруг захоплених воєнних машин, мацали їх: тарани для пробивання мурів, легкі катапульти та важкі балісти, що можуть далеко кидати свої важкі снаряди. Всюди навкруги, під приємним листопадовим сонцем, радісно, в доброму настрої торгувалися за речі римської здобичі — убрання, зброю, намети, коні, мули, хатнє начиння, прикраси, різні пам’яткові подарунки, зв’язки різок та сокири лікторів. З жадібною цікавістю, зловтішно роздивлялися на ремінь, який кожен римський солдат носить із собою, щоб зв’язувати полонених. Банкіри храму мали багато роботи з обміном іноземних грошей, взятих у вбитих.

Йосиф опинився в схвильованій групі, що запально сперечалася. Тут були солдати, городяни, священики. Мова йшла про золотого орла з портретом цезаря, значок дванадцятого леґіону, здобутий у бою. Партизанські офіцери хотіли, щоб цього орла прибили на зовнішній стіні храму, поряд із трофеями Юди Макавея й Ірода, на видному місці, як ознаку для міста та країни. Але «Істинно віруючі по закону» не хотіли цього терпіти; фігури звірів, хоч би з будь-якого приводу, заборонені законом. Пропонували компромісний шлях: віднести орла в храмову скарбницю, в розпорядження доктора Єлеазара, глави храмової управи, що сам же належить до «месників». Ні, офіцери не приставали на це. Люди, що несли орла, стояли вагаючись, їм теж любіше було б, щоб орел не зник у храмовій скарбниці. Вони опустили товстий держак із орлом. Грізний значок армії зблизька був незграбний на вигляд, і портрет цезаря теж був грубий і некрасивий, аж ніяк не наганяв страху. Запально сперечалися чоловіки. Тут Йосифові спала на розум ідея, його юний голос звучав крізь цей хаос настійливо, привертав увагу. Орла не треба ні прибивати на мурі, ні відносити в скарбницю. Розтрощити треба його, порубати на шматки. Він має зникнути. Ця пропозиція припала до серця всім. Проте виконати її було не так легко. Орел був масивний, це тривало добру годину, доки його цілком розтрощили, і кожен міг піти геть із своїм шматком. Йосиф, герой справи трьох невинних із Цезарії, завоював собі нові симпатії.

Йосиф був втомлений, але він не міг тепер іти додому, його тягло далі через район храму. Хто це, що йде там, і купки охоче розступаються перед ним? Молодий офіцер, невисокий, над короткою, плеканою бородою міцний, прямий ніс і вузькі карі очі. Це Симон бар-Гіора, ватажок партизанів із Галилеї, переможець. Перед ним ведуть бездоганну, сніжно-білу тварину, вочевидь, подячну жертву. Але, Йосиф бачить це з неприємним здивуванням, Симон бар-Гіора озброєний. Чи він хоче в залізі йти до вівтаря, якого ніколи не торкалося залізо, ні під час будівництва, ні будь-коли пізніше? Цього він не повинен робити. Йосиф заступає йому дорогу.

— Моє ім’я Йосиф бен-Маттіас, — каже він.

Молодий офіцер знає, хто він, вітає його з пошаною, сердечно.

— Ви йдете приносити жертву? — питає Йосиф.

Молодий офіцер стверджує. Він усміхається, серйозний, глибоке задоволення і тверда певність почуваються в ньому.

— Зі зброєю?

Симон червоніє.

— Ваша правда, — каже він.

Він велить людям зачекати з твариною, доки він зніме зброю. Але потім він ще раз обертається до Йосифа. Сердечно, прямодушно, так що всі чують, він каже:

— Ви, докторе Йосифе, були перший. Коли визволили трьох невинних із римської в’язниці, я відчув, що неможливе є можливим. Бог із нами, докторе Йосиф.

Він вітає його, приклавши руку до лоба; з його очей випромінюються побожність, сміливість, щастя.

Йосиф ішов вулицями Нового міста, що помалу підіймалося вгору, через базари дрібних торговців, через базар ковалів, через Гончарську вулицю. Знову він із приємністю відзначав, що Нове місто розвинулося в квартал, сповнений торгівлею, промисловістю, життям. Йому належала тут земля, яку фабрикант скляних виробів Нахум бен-Нахум охоче купив би. Він вирішив був продати йому цю землю. Тепер, після великої перемоги, він уже не хотів цього. Склодув Нахум чекав його рішення. Йосиф ішов тепер, аби йому відмовити. Він тут, у Новому місті, сам збудує дім.

Фабрикант скляних виробів Нахум бен-Нахум сидів із схрещеними ногами на подушці перед своєю майстернею. В головах у нього, над входом, звисало велике виноградне гроно із барвистого скла, емблема Ізраїлю. Він устав, щоб привітати Йосифа, запросив його сідати. Йосиф опустився на подушки з деяким трудом, бо він одвик від цього способу сидіти.

Нахум бен-Нахум був ставний, огрядний пан років п’ятдесяти. Він мав гарні, живі очі, якими славилися єрусалимці, його свіжого кольору лице було обрамоване густою, чотирикутною, чорною бородою, тільки побризканою кількома сивими волосинками. Він цікавий був знати Йосифове рішення, але не виявляв ознак цієї цікавості, а почав розважну розмову про політику. Це, можливо, добре, що й молоді люди стають до керма. Після того, як «месники» здобули цю перемогу, урядові панове з Кам’яної палати мусять єднатися з ними. Він говорив жваво, але водночас з гідністю й впевненістю.

Йосиф уважно слухав його. Дізнатися про те, як Нахум бен-Нахум ставиться до великої перемоги при Бет Гороні було цікаво. Те, що він говорив, було, мабуть, думкою більшості єрусалимських патриціїв. Ще вісім днів тому всі вони були проти «Месників Ізраїлю»; тепер вони це забули, тепер вони переконані, що макавеїстів давно повинні були поставити до влади.

Доктор Ніттаї вийшов із дому, старий, буркотливий пан, далекий родич Йосифа з материного боку. Доктор Ніттаї був також родич фабриканта скляних виробів, і той узяв його в підприємство. Доктор Ніттаї нічого, правда, не розумів у ділових справах, але це підвищувало вагу фірми, коли вона приймала вченого і приділяла йому частину своїх прибутків, «давала йому в рот», як говорили благочестиво та трохи зневажливо. Так ото й жив доктор і пан Ніттаї, скупий на слова і похмурий, у домі склодува. Він вважав це за велике добродійство, що він дозволив фабрикантові провадити фірму під ім’ям доктора Ніттаї і Нахума і що він бере від неї на прожиття. Коли він не дискутував у храмовому університеті, то сидів хитаючись на сонечку перед домом, маючи перед собою сувій Святого Письма, зважуючи аргументи та контраргументи тлумачень. Ніхто не смів тоді заважати йому; бо хто перериває вивчення Святого Письма, щоб сказати: «Глянь, яке прекрасне це дерево», того треба знищити.

Але цього разу він не був зайнятий вивченням письма, і Нахум спитав його, чи він теж за те, щоб узяти до уряду «Месників Ізраїлю». Доктор Ніттаї наморщив лоба.

— Не робіть закон лопатою, щоб нею ховати, — сказав він неприязно. — Письмо не на те, щоб із нього вичитувати політику.

Багато метушні було в Нахумовій крамниці та на фабриці. Римська здобич принесла гроші до міста, і Нахумові славнозвісні скляні вироби охоче купували. Нахум поважно вітав покупців, пропонував їм холодні, як крига, напої, трохи цукерок. Велика, чудова перемога, еге ж? Справи йшли прекрасно, слава Богу. Коли буде так і далі, можна буде відкривати крамниці, такі великі, як крамниці братів Ханан під кедрами Оливної гори. «Хто харчується роботою своїх рук, той стоїть вище, ніж богобоязливий», — процитував він, не зовсім влучно. Але досяг своєї мети: доктор Ніттаї розсердився.

Він знав багато контрцитат, але проковтнув це, бо коли він хвилювався, тоді помітним ставав його вавилонський акцент, а Йосиф звик при всій пошані до нього злегка кепкувати з цього акценту. «Ви, вавилоняни, зруйнували храм», — говорив він зазвичай, а доктор Ніттаї не терпів ніякого кепкування. Він не взяв участі в розмові, він не студіював також, сидів на сонці і мріяв. Часто тепер, відтоді як зі свого рідного вавилонського міста Негардеї прибув він до Єрусалима, випадає восьмій священицькій черзі, черзі Абія, до якої він належить, правити храмову службу. Часто випадало на його долю нести на вівтар жертовну тварину. Але його найвища мрія — сипати на вівтар фіміам зі золотої чаші — ніколи не здійснювалася. Завжди, коли звучала стоголоса Магрефа, велетенська лопатна сурма, яка вказувала, що в цей час приноситься курильна жертва, охоплювала його глибока заздрість до священика, якому випало це щастя. Він мав усі дані, він не мав жодної зі ста сорока семи тілесних вад, які роблять священика непридатним до служби. Але він не був уже молодий. Чи зробить так Ягве, що йому випаде ще приносити курильну жертву?

Йосиф тим часом повідомив склодува про своє рішення не продавати землю. Нахум поставився до цього повідомлення без найменшого знаку гніву.

— Хай буде ваше рішення обом нам на щастя, мій докторе й пане, — сказав він чемно.

Прийшов юний Ефраїм, чотирнадцятилітній, молодший Нахумів син. Він носив значок із ініціалами Макавеїв. Він був гарний, свіжий хлопець, і сьогодні горів подвійним життям. Він бачив Симона бар-Гіору, героя. Захватом променіли його довгі очі на жаркому, темному обличчі. Це, можливо, було неправильно, що він побіг сьогодні з майстерні геть. Але він не міг пропустити велику подячну службу в храмі. І він був нагороджений, він бачив Симона бар-Гіору.

Йосиф збирався вже піти, коли прийшов старший Нахумів син, Алексій. Він був ставний і огрядний, як батько, мав таку ж густу чотирикутну бороду і свіжого кольору обличчя; але очі його були журніші, він часто хитав головою, часто гладив бороду грубою рукою, що потріскалася від доторків до гарячої маси. Він був не такий спокійний, як його батько, завжди мав стурбований, заклопотаний вигляд. Він пожвавів, коли побачив Йосифа. Йосиф ніяк не повинен зараз іти. Він мусить допомогти йому переконати батька, що треба тепер же, поки є час, залишити Єрусалим.

— Ви були в Римі, — говорив він до нього, — ви знаєте Рим. Скажіть самі, те, що затіяли тепер макавеїсти, хіба не приведе до катастрофи? Я маю найкращі зв’язки, я маю ділових друзів у Негардеї, в Антіохії, в Батні. Я зобов’язуюсь життям своїх дітей протягом трьох років створити в першому-ліпшому іноземному місті підприємство, що нічим не поступатиметься перед нашим теперішнім. Умовте мого батька, щоб він згодився виїхати з цієї небезпечної землі.

Хлопець Ефраїм накинувся на свого брата, його гарні очі стали чорні від люті.

— Ти не заслуговуєш жити в цей час. Всі косо дивляться на мене, бо я маю такого брата. Іди лиш до свиножерів! Ягве виплюнув тебе зі свого рота.

Нахум спинив хлопця, але тільки помалу. Він сам неохоче слухав мову свого сина Алексія. Зазвичай, йому іноді лячно ставало від шалених вчинків «Месників Ізраїлю», і він не погоджувався з ними, як і інші строго правовірні; але тепер, коли майже весь Єрусалим визнав, що їхня правда, не можна провадити такі розмови.

— Не слухайте мого сина Алексія, докторе Йосифе, — сказав він. — Він добрий син, але завжди повинен мати все не таке, як усі інші. Завжди у нього в голові повно незгідливих, упертих думок.

Йосиф знав, що якраз завдяки незгідливим, упертим думкам Алексія Нахумова фабрика розвивалася й поліпшувалася. Нахум бен-Нахум вів свою майстерню, як вели її батько і його дід. Він виробляв завжди те саме, продавав завжди те саме. Обмежувався Єрусалимським базаром. Ішов на біржу, на Кіппу, укладав із допомогою належного нотаря врочисті, докладні запродажні договори і турбувався тим, щоб вони потрапили до міського архіву. Робити більше здавалося йому лихом. Коли була заснована в Єрусалимі друга фабрика скляних виробів, він із такими простими принципами не міг би витримати заповзятливу конкуренцію. Але тут узявся до справи Алексій. Коли досі на підприємстві в Нахума працювали здебільшого руками, Алексій модернізував виробництво, так що тепер вживалися виключно склодувні трубки, і з них видувався гарний, круглий посуд, як Бог вдихнув душу в людське тіло. Далі Алексій став пускати у виробництво велику кількість перетвореного в порошок кварцу, відкрив дуже вигідну філію у Верхньому місті, де продавалися тільки речі розкоші. Посилав свої вироби на ринки Гази, Цезарії та на річний ярмарок у Батні в Месопотамії. Всі ці новини заледве тридцятилітній Алексій заводив, постійно провадячи боротьбу зі своїм батьком. І сьогодні теж Нахум обурювався проти сина та його занадто завбачливої, семимудрої мови. Ніколи після цієї поразки римляни не вступлять знову в Єрусалим. І якщо вони прийдуть, їх відкинуть назад за море. Принаймні він, Нахум бен-Нахум, великий купець, ніколи не залишить цю свою фабрику і не піде з Єрусалима.

— Скло формували руками, і скло видували трубками, і Бог благословив це підприємство. Століття були ми склодувами в Єрусалимі і склодувами в Єрусалимі хочемо залишитися.

Вони сиділи на подушках, зовні спокійні, але обидва були схвильовані, й обидва шарпали чотирикутні, чорні бороди. Хлопець Ефраїм навісними очима дивився на брата; це було очевидно, що тільки пошана до батька заважає йому накинутися на Алексія. Йосиф поглядав то на одного, то на другого. Алексій був стриманий і володів собою, він навіть усміхався, але Йосиф добре бачив, як гірко й сумно йому. Певно, Алексій мав рацію, але його передбачливість здавалася убогою й жалюгідною проти твердості його батька та певності хлопця.

Знову став Алексій їх переконувати.

— Якщо римляни не пропускатимуть наші транспорти піску від річки Белус, тоді ми можемо закривати нашу фабрику. Ви, докторе Йосифе, політик, ви мусите, природно, залишатися в Єрусалимі. Але прості купці, як ми…

— Великі купці, — лагідно поправив Нахум і погладив бороду.

— … хіба не зробимо ми найкраще, коли якнайскоріше виїдемо з Єрусалима?

Але Нахум про ці речі не хотів більше слухати. Без переходу він змінив тему.

— Наша родина, — розповідав він Йосифові, — в усіх речах стійка. Коли мій дід, благословенна будь його пам’ять, помер, він мав ще двадцять вісім зубів, і коли мій батько, благословенна будь його пам’ять, помер, він мав ще тридцять зубів. Мені тепер понад п’ятдесят років, а я маю ще тридцять два зуби, і волосся в мене ще майже чорне і не випадає.

Коли Йосиф хотів піти, Нахум зажадав, щоб він зайшов із ним до майстерні та вибрав собі подарунок. Бо це ж свято перемоги при Бет Гороні, а не може бути свята без подарунків.

Піч палала нестерпним жаром, і густий дим вився в майстерні. Нахум хотів неодмінно нав’язати Йосифові розкішний виріб, великий келих у формі яйця, що виступало зі скляного ж гнізда. Нахум завів слова із старої пісеньки: «Коли я маю, сьогодні ще маю розкішний келих, то завтра він може розбитися». Проте Йосиф, як вимагає доброзвичайність, відмовився від коштовного подарунка і задовольнився простенькою річчю.

Хлопець Ефраїм не міг далі стриматися і в димі й жарі майстерні почав із братом нову, завзяту політичну суперечку.

— Ти був на великій подячній службі? — накинувся він на нього. — Звісно, ні. Ягве вразив тебе сліпотою. Але тепер я не дозволю більше мене умовити. Я вступаю в міську гвардію.

Алексій не розкривав рота. Він не мав нічого для палкого хлопця, крім мовчання та поблажливої усмішки. Він би так охоче залишив Єрусалим із своєю дружиною та двома малими своїми дітьми. Але він усім серцем був прив’язаний до своєї родини, до свого гарного, нерозважливого батька Нахума і свого гарного, нерозважливого брата Ефраїма. Він був тут єдиний, хто мав здоровий розум. Він мусив лишитися, щоб оберігати їх від крайнощів.

Нарешті Йосиф міг піти. Він залишив позаду двері під великим скляним гроном, вдихав таке приємне після диму й жари майстерні свіже повітря. Алексій трохи провів його.

— Ви бачите, — сказав він, — як швидко поширюється нерозсудливість. Ще тиждень тому мій батько був переконаним противником макавеїстів. Лишайтесь принаймні ви розважливим, докторе Йосифе. Ви маєте симпатії. Ризикніть деякими симпатіями і не втрачайте свого розуму. На вас велика надія. Я від щирого серця бажаю, щоб завтра в Кам’яній палаті вас закликали до уряду.

Йосиф про себе думав: «Він хоче, щоб я був такий несимпатичний, як він сам». Алексій, прощаючись, сказав похмуро:

— Я хотів би, щоб ми були позбавлені цієї перемоги.

За півгодини до призначеного початку зборів Йосиф увійшов у Кам’яну палату. Але панове зі законодавчих органів майже всі вже були тут. У своїх блакитних службових убраннях пани з колегії первосвященика, в білих з блакитним святкових убраннях — пани з Великої ради, в білому з червоним — пани з Найвищого суду. Дивно було бачити між ними озброєного Симона бар-Гіору, що стояв тут із деякими своїми офіцерами.

Як тільки зайшов Йосиф, до нього кинувся його друг Амрам. Раніше фанатичний прихильник «Непохитних у законі», він із деякого часу приєднався до «Месників Ізраїлю». Відколи Йосиф домігся визволення трьох мучеників, Амрам ще палкіше прив’язався до нього.

Те, про що він міг розповісти Йосифові, мало дати йому велику втіху. Галилейські партизани полонили римського кур’єра і відібрали в нього дуже значущий лист. Симон бар-Гіора показав цей лист докторові Амрамові, якого він цінив. В цьому листі полковник Паулін, ад’ютант Цестія, повідомляв спішно й під секретом одного свого друга про поразку дванадцятого леґіону. «Для нещасного наказу про відступ, — писав він, — не було ніякої розумної причини. Але в його начальника просто розладналися нерви. А виною цієї нервової кризи була, з дивної й гіркої примхи долі, нісенітниця: самогубство отих трьох божевільних примусових робітників із Тибура. Старий пан усе своє життя вірив тільки в здоровий глузд. Безглузда й героїчна смерть трьох збила його з пантелику. Проти такого народу фанатиків і шалених безглуздо було наступати регулярною армією. Він припинив боротьбу. Він відступив».

Йосиф прочитав лист, йому жарко стало під його священицьким головним убором, хоч був свіжий листопадовий день. Часто в ці часи брав його сумнів, чи було добрим ділом те, що він зробив у Римі. Коли римляни, а також «Непохитні в законі» раз по раз виставляли помилування трьох як доказ милостивості цезарського уряду, здавалося йому, що Юст із його голою математикою мав рацію. Але тепер очевидно, що його діло пішло на благо. «Так, пане докторе Юсте із Тиверії, моє поводження було, можливо, нерозсудливе, але хіба воно не виправдане та прекрасне своїми наслідками?»

Первосвященик Анан відкрив засідання. Йому сьогодні було не легко. Він стояв на чолі «Непохитних у законі», був керівником крила крайніх аристократів, що під захистом римської зброї твердо та гордовито відмовляли дрібним патриціям, селянам і плебеям у всіх їхніх домаганнях облегшення. Його батько і троє його братів, один після одного, займали першу посаду в державі, були первосвящениками. Витриманий, холодний і пристойний, він був якнайкращою людиною, щоб порозумітися з римлянами; тепер же його політика угоди ганебно зазнала краху, насувалася війна, хіба вже не вступили в неї? І що тепер має робити й казати первосвященик Анан? Спокійно, як завжди, стояв він у своєму гіацинтового кольору вбранні, він не напружував свого глибокого голосу, враз стало тихо, коли він почав говорити. Він був справді мужній чоловік. Наче нічого не сталося, він сказав:

— Мене дивує, що я бачу тут пана Симона бар-Гіору. Мені здається, що тільки на війні мав вирішувати солдат. Справи, що стосуються цього храму і цієї країни Ізраїлю, мають вирішати колегія первосвященика, Верховна рада і Найвищий суд. Отже я прошу пана Симона бар-Гіру та його офіцерів вийти.

З усіх боків почулися вигуки проти первосвященика. Ватажок партизанів дивився перед собою так, наче він не розумів. Але Анан продовжував усе таким же рівним, не гучним, але глибоким голосом:

— Але якщо Симон бар-Гіора вже тут, то я хочу спитати: якій владі передав він здобуті від римлян гроші?

Діловитість цього запитання вплинула витверезливо. Офіцер із темно-червоним обличчям відповів небагатослівно:

— Гроші передано голові храмової управи.

Всі обличчя обернулися до цього, такого молодого, елегантного доктора Єлеазара, що байдуже дивився прямо перед собою. Потім, з коротким привітанням, Симон бар-Гіора вийшов.

Ледве він вийшов, як доктор Єлеазар вибухнув. Ніхто з народу не зрозумів, як міг первосвященик так чванливо виключити героя Бет Горона зі засідання. «Месники Ізраїлю» не хочуть більше терпіти поганий раціоналізм високих панів. Вони б завжди заявляли, маловірно, обраховано, що це неможлива річ — виступати проти римського війська. Але от: де тепер дванадцятий леґіон? Бог видимо явив себе тим, що не хотіли довше ждати; він вчинив диво.

— Рим має двадцять шість леґіонів, — крикнув один із молодих аристократів, — чи ви гадаєте, що Бог зробить ще подальших двадцять п’ять див?

— Не кажіть чогось подібного поза цими стінами, — погрожував Єлеазар. — Народ не має настрою слухати більше такі жалюгідні дотепи. Становище вимагає того, щоб розподілити урядові посади наново. Ви будете виметені звідси, геть усі, хто не належить до «Месників Ізраїлю», якщо при створенні нового уряду національної оборони не запропонуєте місце й голос Симонові бар-Гіорі.

— Я не гадав давати панові Симону місце в уряді, — сказав первосвященик Анан. — Хто що думає про це в докторів і панів?

Його сірі очі помалу обводили коло, вузьке, високе обличчя під золотою з блакитним первосвященицькою биндою здавалося байдужим. Ніхто не говорив.

— На що ви гадаєте вжити гроші, які вам передав пан Симон? — спитав Анан начальника храмової управи.

— Гроші безумовно призначені на національну оборону, — сказав доктор Єлеазар.

— А не на інші цілі уряду? — спитав Анан.

— Я не знаю ніяких інших завдань уряду, — відповів доктор Єлеазар.

— Через сміливий напад ваших друзів, — сказав первосвященик, — створилися такі обставини, коли для нас може здаватися бажаним відступити деякі наші права храмовій управі. Але ви повинні втямити, що ми, коли ви наші завдання бачите так вузько, не можемо поділитися нашою компетенцією з вами.

— Народ вимагає уряду національної оборони, — сказав уперто молодий Єлеазар.

— Такий уряд буде, — відповів первосвященик, — але я боюся, що ми змушені відмовитися від допомоги доктора Єлеазара бен-Симона. У важкі часи були в Ізраїлі уряди, — продовжував він, — де не засідали ні фінансисти, ні солдати, а тільки священики та державні мужі. І це були не найгірші уряди в Ізраїлі. — Він повернувся до зборів: — Обставини створили для доктора Єлеазара бен-Симона особливе становище. Каси уряду порожні, а грошова готівка доктора Єлеазара через здобич при Бет Гороні збільшилася щонайменше на десять мільйонів сестерціїв. Чи бажаєте ви, мої доктори та панове, щоб ми взяли в уряд доктора Єлеазара?

Багато підвелося, одні незадоволено погрожували, другі нагадували про стриманість.

— Я не маю нічого додати і ні від чого відмовитися, — почувся досить тихий, але глибокий голос первосвященика. — Гроші важливі в ці важкі часи, а взяти до уряду темпераментного доктора Єлеазара — обтяжлива річ. За і проти ясні. Будемо голосувати.

— Голосувати немає потреби, — сказав сірий від збудження доктор Єлеазар. — Я відмовляюся входити в цей уряд.

Він підвівся і не попрощавшись вийшов із мовчазних зборів.

— Ми не маємо ні грошей, ні солдатів, — сказав задумливо доктор Яннаї, управитель фінансів Великої ради.

— Ми маємо за нас, — сказав первосвященик, — Бога, право і розсудливість.

Виробили програму діяльності уряду на найближчі тижні. Священицька колегія, Велика рада і Найвищий суд, пильно обміркувавши становище речей, дійшли висновку: війни з Римом немає. Повстанські напади провадилися окремими людьми, за які місцева влада не може відповідати. Юдейський центральний уряд в Єрусалимі повинен, якщо так складаються події, мобілізувати сили. Але він шанує безпосередньо підпорядковані римському урядові області — Самарію, берегову смугу. Він суворо забороняв кожну дію, яку можна визнати за напад. Його програма зветься: озброєний мир.

Старі пани поводилися розважно, спокійно, і трудно було проти них виступати. Отже, виявилося, що, не зважаючи на перемогу біля Бет Горона, «Непохитні в законі» й «Істинно віруючі по закону» лишаються при владі. Йосиф прийшов на засідання з великою певністю. Він знав, що країну мали розподілити, безперечно, якийсь шматок випаде й на його долю, цього разу він напевне зможе вискочити між ситих і, проте, ненаситних великих, загарбати шматок для себе. Вже самого його великого жадання досить для того. Але тепер, під час цих дебатів про програму дій, витекла з нього будь-яка надія, як витікає з подертого бурдюка вино. Його мозок був порожній. Коли він ішов сюди, то був певен, що скаже щось видатне, значне, і воно мусить спонукати цих людей запропонувати йому керівну посаду. Тепер ясно було, що й сьогоднішній день, що й ця велика нагода пройде повз, і він далі мусить залишатися внизу, як і досі, старанним секретарем.

Призначали, щоб проводити озброєний мир, по два комісари з диктаторськими повноваженнями для кожної з семи округ країни. Йосиф сонно сидів на своєму місці в одному зі задніх рядів. Що його це обходило? Запропонувати його — про це ніхто не подумає.

Єрусалим, місто й округу, віддали, Юдею віддали, Тамну, Гофну віддали. Тепер ішлося про північну прикордонну округу, багатий селянський край Галилею. Тут мали «Месники Ізраїлю» найбільше своїх прихильників. Тут виник визвольний рух, тут були найсильніші збройні організації. Запропонували послати в цю провінцію старого доктора Яннаї, обережного, розважного пана, найкращого фінансиста Великої ради. Йосиф стрепенувся, вийшов із своєї порожнечі. Цей чудовий край, із його багатствами, з його повільними, задумливими людьми. Цю дивовижну, важку, розвинену провінцію хочуть дати старому Яннаї. Він видатний теоретик, безумовно, заслужений економіст, але не такий чоловік потрібен для Галилеї. Йосиф хотів крикнути «ні», він майже підвівся, нахилився вперед, його сусіди дивилися на нього, але він не сказав нічого, це ж була марна річ, тільки зітхнув, єдиний, що мав сказати багато, і проковтнув це.

Ті, що сиділи близько, сміялися з нестриманого молодого пана. Тільки один побачив його, побачив, як Йосиф обурився, хотів говорити, а потім передумав. Він не усміхався. Він сидів далеко спереду, ніж Йосиф. Це був випадок, що він помітив різкі жести молодого чоловіка; бо він звичайно здебільшого закривав очі жовтими, зморщеними повіками. Це був маленький на зріст пан, дуже старий, сухий, найвищий суддя країни, великий доктор Йоханан бен-Заккаї, ректор храмового університету. Коли після одноголосного обрання комісара Яннаї збори нерішуче чекали другої пропозиції, він підвівся. Надзвичайно ясно й жваво світилися очі на його маленькому обличчі, покарбованому тисячею зморшок. Він сказав:

— Пропоную як другого комісара для Галилеї доктора Йосифа бен-Маттіаса.

Для інших ця пропозиція була несподівана. Чому лагідний і сухий великий доктор Йоханан бен-Заккаї, поважний законодавець, пропонує цього молодого чоловіка? Цей молодий чоловік не виявив себе досі ні на якій відповідальній посаді, а після того, як придбав симпатії мас своїм маловажливим успіхом у справі трьох невинних, зухвало кокетував своєю схильністю до Блакитного залу. Може, великий доктор вважає за вигідне додати до старого Яннаї молодого чоловіка, що має ім’я й у «Месників Ізраїлю?» Так, певно так. Пропозиція добра. Огонь макавеїстів, коли тільки вони сидітимуть на високих посадах, швидко погасне. Доктор Йосиф у Галилеї певно буде зручніший, ніж у Римі й Єрусалимі, і холодно-твереза розумність старого фінансового теоретика Яннаї може цілком добре витримати невеличку домішку молодого вина цього гарячого Йосифа.

Йосиф тим часом прокинувся зі свого заціпеніння. Чи не назвав тільки що хтось його ім’я? Хтось? Йоханан бен-Заккаї, великий доктор. Він іноді, коли був дитиною, зі страхом відчував легку благословляючу руку лагідного чоловіка на своїй голові. У Римі він довідався, що й там старий має славу одного з наймудріших людей світу. Без ніякого власного старання досяг він цього, просто тільки впливом своєї істоти. Така тиха, нечестолюбна вдача була чужа для Йосифа, майже моторошна, вона колола та пригноблювала його, він охоче звернув би з дороги великого доктора. Й от старий мудрець пропонує Йосифа.

Він був вражений, коли збори ухвалили пропозицію. Мужі, що давали йому повноваження, були мудрі та добрі. Він теж буде мудрим і добрим. Він поїде до Галилеї не як один із «Месників Ізраїлю», і без честолюбства. Він поводитиметься тихо та покірно, і доведе, що на нього сходить справжній дух.

Разом із старим Яннаї попрощався він із первосвящеником. Холодний та стриманий, як завжди, стояв Анан перед ними, його директиви були ясні. Галилея — у найбільшій небезпеці. Необхідно домагатися спокою в цій провінції при всіх обставинах.

— В сумнівних випадках не робіть краще нічого, ніж щось ризикове. Ждіть вказівок із Єрусалима. Спрямовуйте завжди очі на Єрусалим. В Галилеї чимало збройних організацій. Ви, мої доктори й пани, маєте завдання держати ці сили в розпорядженні Єрусалима.

А Йосифові він сказав ще, дивлячись на нього без прихильності:

— Вам довірили дуже відповідальну посаду. Сподіваюся, що при цьому не зробили помилки.

Йосиф чемно, майже смиренно слухав вказівки первосвященика. Але вони досягали тільки його вух. Зрозуміло, доки він в Єрусалимі, то мусить слухатися первосвященика. Але коли опиниться в межах Галилеї, перед одним-єдиним буде він відповідати — перед самим собою.

Увечері Анан сказав Йохананові бен-Заккаї:

— Будемо надіятися, що ми не зробили необачно, пославши в Галилею цього Йосифа бен-Маттіаса. Він нічого не знає, крім свого честолюбства.

— Може бути, — відповів Йоханан бен-Заккаї, — що є надійніші за нього. Можливо, багато років зряду здаватиметься, що він дбає тільки про себе. Але доки він не помер, я віритиму, що нарешті він все-таки дбатиме про нас.

Новий комісар Йосиф бен-Маттіас їздив по своїй провінції вздовж і впоперек. Цього року дощовий час був добрий, Ягве був милостивий, цистерни наповнилися, на горах Верхньої Галилеї лежав сніг, із радісним дзюркотінням збігали вниз гірські струмки. На рівнині селяни присідали до землі, принюхувалися біля ґрунту до погоди. Так, це був багатий край, плодючий, різноманітний із своїми долинами, горбами, горами, зі своїм Генісаретським озером, рікою Йордан, морським берегом, із своїми 200 містами. Справжній Божий сад лежав у його чарівному ясному повітрі. У Йосифа здіймалися груди. Він домігся цього, сягнув дуже високо, це прекрасно — бути володарем цієї провінції. Хто приходить із такими, як він, повноваженнями у цей край, той мусить зробити своє ім’я значним назавжди і геть далеко, або ж він нездольна людина.

Але вже через кілька днів почало його гризти глибоке неприємне почуття, воно гризло його й далі щодня. Він вивчав акти, архіви, викликав окружних начальників, провадив переговори з бургомістрами, священиками, старшинами синагог і шкіл. Він намагався організовувати, давав вказівки, з ним ввічливо згоджувалися, вказівки його виконували. Але він відчував, що робили це без віри, його заходи не мали впливу. Ті ж самі речі інший вигляд мали в Єрусалимі і Галилеї. Коли в Єрусалим безперестанно надходили скарги про те, як страждає край від непомірних податків, там знизували плечима, наводили цифри, усміхалися на галилейські скарги, як на звичні нарікання, і під охороною римської зброї стягували податки, як і до того. Тепер Йосиф, стиснувши губи, порівнював галилейську дійсність із єрусалимськими цифрами. Похмурими очима він бачив: скарги цих галилейських селян, рибалок, ремісників, портових і фабричних робітників — зовсім не пусті нарікання. Вони жили в обітованій землі, але виноградні лози краю зростали не для них. Те, що здобувалося й витворювалося в цьому краї, йшло в Цезарію римлянам і в Єрусалим великим панам. З того, що родила земля, треба було віддавати: зерна третю частину, вина й олії половину, овочів четверту частину. Потім храмова десятина, щорічний подушний податок на храм, виборчі податки. Потім збори від продажу, соляний податок, дорожнє й мостове. Тут податки, там податки, всюди податки.

Нехай фінансові справи стосувалися його колеги Яннаї. Але Йосиф не міг винуватити галилеян, що вони похмуро дивляться на докторів із Кам’яної палати, які хитромудрим тлумаченням закону забирають у них найкраще, і на нього, їхнього представника. Він навчився в Римі й Єрусалимі, як вгамовувати незадоволення незначними полегшеннями, серйозними та лагідними промовами, урочистими демонстраціями і дешевими почестями. Але з цими засобами він тут небагато міг досягнути.

В Єрусалимі пихато стискували губи, коли заходила мова про галилеян: це сільський народ, це провінціали, без освіти, з грубими манерами. Вже в перші тижні Йосиф мусив відкинути цю дешеву пихатість. Звісно, тутешні люди не дуже пильно дбають про виконання заповідей, учені тлумачення Святого Письма мало важать для них. Але знову ж вони дуже строгі та фанатичні. Вони аж ніяк не хочуть задовольнятися тим, що є. Вони кажуть, що держава й життя мусять змінитися в основі, тільки тоді здійсняться слова Письма. Всі тут у краї знали книгу пророка Ісаї напам’ять. Пастухи говорили про вічний мир, портові робітники — про царство Боже на землі; нещодавно його поправив сукняр, коли він не дослівно навів цитату з Єзекіїля. Це повільні люди, неповороткі, спокійні та мирні зовні, але в душі вони аж ніяк не мирні, вони ладні чинити насильство, вони всього сподіваються і до всього готові. Йосиф ясно відчував: це відповідні люди для нього. Їхні сліпа, дика віра є міцнішою базою для чоловіка та великих діл, ніж гола вченість, лощений скептицизм Єрусалима.

З ретельною старанністю намагався він порозумітися з галилеянами. Він хотів бути тут не для Єрусалима, а для них. Його співкомісар, старий доктор Яннаї, не перешкоджав йому, ніколи не ставав упоперек дороги. Його ніщо не цікавило, крім його фінансових справ. Він засів із страшною купою актів у Сепфорісі, тихому, спокійному головному місті краю, і весело, але твердо й уперто упорядковував фінанси. Все інше облишив на свого молодого колегу. Та, проте, хоч Йосиф і міг робити все, що хотів, він нічого не міг досягти. Він відкинув усю вчену високодумність, всю аристократичну та священицьку гордість; він розмовляв із рибалками, робітниками корабелень, селянами, ремісниками як із рівними. Люди були приязні, поважні, але крізь їхні слова й їхню поведінку він відчував внутрішню настороженість.

Галилея мала інших проводирів. Йосиф не хотів на це зважати, не хотів мати ніяких справ із цими людьми, але він добре знав їхні імена. Це були ватажки збройних загонів, яких Єрусалим не визнавав, селянський ватажок Йоанн із Гісхали і такий собі Сапіта з Тиверії. Йосиф бачив, як ясніли очі в людей, коли називалися ці імена. Він хотів би зійтися з обома цими людьми, поговорити з ними, довідатися, як вони починали. Але він почував себе недосвідченим, неспроможним, неплідним. Він мав свою посаду і свій великий титул, можливо також, що й владу, але силу мали інші.

Він виснажував себе роботою. Дедалі дужче пекло його бажання якраз цю Галилею завоювати. Але край замкнувся перед ним. Вже п’ять тижнів він сидить тут, але досяг не більшого, ніж першого дня.

Одного зимового вечора Йосиф проходив вулицями маленького міста Капернаума, одного з центрів «Месників Ізраїлю». На одному бідному, занедбаному будинку він побачив виставлений прапор, знак того, що шинкар дістав нове вино. На магістратських зборах, комітетських засіданнях, у синагогах, школах Йосиф досить часто бачив своїх галилеян. Він хотів бачити їх за вином, зайшов.

Це було низьке приміщення, убоге, примітивно отоплюване кізяком, який спалювали в звичайному тазу. Крізь погано пахнучий дим Йосиф побачив добру дюжину людей. Вони помітили, як зайшов гарно вдягнений пан, дивилися на нього вичікувано, без неприязні. Господар підійшов, спитав, чого він бажає, пояснив, як добре потрапив сюди пан саме сьогодні. Проходив через місто купець із караваном, звелів приготувати собі розкішну страву, ще лишилося трохи засмаженої з молоком птиці. Їсти м’ясо з молоком було суворо заборонено, але сільська людність галилеї не вважала птицю за м’ясо і, не роздумуючи особливо, варила й смажила її в молоці. Почулися добродушні дотепи, коли Йосиф чемно відмовився від таких ласощів. Його спитали, хто він, у кого ночує, з його діалекту визначили, що він єрусалимець. Йосиф відповідав на запитання приязно, але трохи неясно; він не знав, чи впізнали його. Господар підсів до нього, охоче розповідав про різні справи. Він зветься Теофіл, але тепер називав себе Гіора, бо хоч він і чужоплемінник, але симпатизує юдеям і має намір перейти в юдейство. В Галилеї людність дуже змішалася з неюдеями, є багато співчуваючих, яких вабить невидимий Бог Ягве. І цьому Теофілові-Гіорі доктори авторитетно відраджували переходити в юдейство, бо доки він не юдей, то не втрачає спасіння, хоч і не додержує усіх 613 заповідей. Але коли він візьме на себе обов’язки, тоді душа його під загрозою, якщо він не виконуватиме закону, а закон важкий і строгий. Теофіл-Гіора ще не обрізаний, слова докторів вплинули на нього; але якраз строгість закону і вабить його.

Інші, докладно, помалу, дещо незграбно, схвильовані присутністю єрусалимського пана, заходилися знову говорити про свою головну турботу, про сильне пригноблення урядом. Столяр Халафта мусив продати свій останній виноградник. Він приводив кіз із того берега Йордану, римляни наклали на це велике мито. Він хотів пробратися з ними потай, але був упійманий. Те, що робиться з митом, украй неправильне. Горе тим, хто сповіщає про товар, горе тим, хто не сповіщає. Тепер його оштрафували десятикратно, бо це було вдруге, і він мусив продати виноградник. У сукняра Азарії базарний наглядач із Магдали звелів узяти в заклад його третій верстат, бо він має недоплату ткацького податку. Всі люди в цьому багатому краї обідрані, вони живуть нужденно. В Галилеї багато птиці, козине молоко дешеве; але вони жадібно прицмокували, коли господар розповідав про засмажену в молоці птицю. Вони споживали таке тільки на великі свята. Люди мучилися за роботою не заради власного живота, а заради черева Цезарії й Єрусалима. Це були жорстокі часи.

Чи настав час? Вже агітатор Юда оповістив це тут у Галилеї та заснував партію «Месників Ізраїлю», але був розіпнутий римлянами на хресті. Тепер по краю ходить його син Нахум і провіщає це. І пророк Феуда повстав у Галилеї, робив дива й оголошував, що він роз’єднає потоки Йордану. Але римляни розп’яли його, а панове з Великої ради це схвалили.

Селянин-маслинник Терадіон гадав, що цей пророк Феуда можливо був справді шахрай. Столяр Халафта хитав важко й засмучено головою:

— Шахрай? Шахрай? Можливо, що Йордан справді не поділився б із наказу цього чоловіка. Але й тоді він не був шахрай. Тоді він був передвісник. Бо коли ж мав настати час, як не тепер? Бо ж Гог і Магог збираються знову накинутися на Ізраїль, як це написано в Єзекіїля і в таргумі[1] Йонафана.

Сукняр Азарія думав хитро: той Феуда безумовно не міг бути справжнім месією; бо, як він цілком певно чув, Феуда був єгиптянин, а неможливо, щоб месія був єгиптянин.

Вино було добре, і вина було багато. Люди забули про пана з Єрусалима і, оповиті смердючим кізяковим димом, говорили помалу, завзято та ваговито про месію, що має прийти, сьогодні чи завтра, але, безумовно, ще цього року.

— Звісно, месія може бути єгиптянин, — заявив глухо й уперто столяр Халафта. — Бо хіба не написано про залізну мітлу, що вимете гнилизну з Ізраїлю й усього світу? І хіба спаситель — не ця залізна мітла? А коли так, то чого Ягве має посилати юдея бити юдеїв, чи не любіше йому послати на це необрізаного? Отже, чому месія не може бути необрізаним?

Але крамар Тарфон, говорячи темним і трудним клекотливим діалектом, став нарікати:

— Ах і ой, зрозуміло, він буде юдей. Хіба не вчить доктор Досса бен-Натан, що він збере всіх розсіяних, і потім, що він, ах і ой, лежатиме вбитий, непохований на вулицях Єрусалима, і ім’я його має бути Йосиф бен-Йосиф? А як може бути ім’я месії неюдея бен-Йосиф?

Але тут втрутився господар Теофіл-Гіора, і він підтримав столяра Халафту. Його ображає те, що неюдей не може бути месією. Похмуро й уперто він доводив, що тільки неюдей може бути спасителем. Хіба не стоїть у Письмі, що він згорне в трубку небо, як сувій пергаменту, і що найперше буде кара і великі битви й огонь у жахливому місті?

Багато погоджувалося з ним, інші заперечували. Всі були збуджені. Помалу, скорботно й обурено говорили вони один до одного, ревно дискутували про темні й суперечливі послання. Вони твердо вірили у спасителя, ці галилейські чоловіки. Тільки кожен мав інший образ перед собою, і кожен обстоював свій образ, він бачив його точно, він знав, що його правда, а інший не правий, і кожен ревно старався довести це посиланням на Письмо.

Йосиф напружено слухав. Його очі та його ніс були вразливі, але він мало клопотався кусючим, відворотно смердючим димом. Він дивився на чоловіків, як вони з трудом, але вперто добирали своїм неповоротким мозком аргументи, насилу перетоплюючи їх у слова. Колись, як він жив у поселянина Бануса в пустелі, святі послання пророків завжди були навколо Йосифа, він вдихав їх із повітрям, яке його оточувало, вони здавалися значними, великими. Але в Єрусалимі обітниці зблякли, і ті з речень Письма, що говорили про спасителя, стали для нього невиразними, чужими. Доктори з Кам’яної палати були незадоволені, коли хтось бажав прикласти ці провіщення до сучасності; багато з них приєднувалося до думки великого вчителя закону Гіллеля, що месія давно вже з’явився в образі царя Гіскіа, вони викреслювали з вісімнадцяти прохань прохання про появу спасителя; вже багато років не було місця для спасителя ні в ділах, ні в думках Йосифа. І от тепер, цього вечора, в темному, димному шинку, сподівання спасителя знову ожило в ньому, стало щастям і смутком, наріжним каменем усього життя.

Пильними вухами й з повним серцем слухав він чоловіків, і переконані думки цих немудрих, цих сукнярів, дрібних крамарів, столярів, селян здавалися йому важливішими, ніж дотепні коментарі єрусалимських докторів. Принесе спаситель оливкову гілку чи меч? Він добре розумів, що чоловіки від заперечень проти їхньої грубої віри дедалі дужче розпалюватимуться і при всій своїй побожності ставатимуть дедалі небезпечнішими один для одного. Нарешті дійшло до того, що столяр Халафта хотів кинутися з кулаками на крамаря Тарфона. Тут раптом сказав, стисло та поквапно, один із молодших:

— Облиште, заждіть, вважайте, він «бачить».

Тоді всі поглянули на місце поряд із жаровнею.

Там сидів горбун, блідий, худий і, як здавалося, короткозорий. Досі він не розкривав рота. Тепер він напружено моргав крізь дим, прижмурював очі, так наче хотів розпізнати щось край свого виднокругу, знову роплющував їх і моргав. Чоловіки говорили до нього:

— Ти бачиш, Акавіє? Скажи нам, що ти бачиш?

Сандальник Акавія, напружено придивляючись, хрипким від вина й диму голосом розсудливо сказав місцевим діалектом:

— Так, я бачу його.

— Який він на вигляд? — питали чоловіки.

— Він невисокий, — сказав ясновидець, — але він широкий.

— Він юдей? — питалися вони.

— Я гадаю, ні, — сказав він. — Він не має бороди. А хто може сказати по обличчю, чи юдей хтось?

— Він озброєний?

— Я не бачу меча, — відповів ясновидець, — але я гадаю, він має зброю.

— Як він говорить? — спитав Йосиф.

— Він рухає ротом, — відповів сандальних Акавія, — але я не можу його чути. Я гадаю, він сміється, — додав він ваговито.

— Як він може сміятися, коли він месія? — спитав незадоволено столяр Халафта. Ясновидець відповів:

— Він сміється, і проте страшний.

Потім він витер очі і заявив, що тепер нічого більше не бачить. Він почувався втомленим і голодним, бурчав, пив багато вина, вимагав звареної в молоці птиці. Господар розповів Йосифові про сандальника Акавію. Він був дуже бідний, але проте щороку відбував прощу в Єрусалим і приносив до храму своє ягня. У внутрішній двір він не смів входити, бо ж був каліка. Але він був дуже прив’язаний до храму, усім серцем і всім єством, і точно знав усе про внутрішній двір, як і ті, хто бували там. Можливо, саме тому, що він не міг бачити храм, Ягве дав йому змогу бачити інше.

Чоловіки ще довго не розходились, але вони не говорили більше про спасителя. Навпаки, вони говорили про те, як дуже зросла кількість макавеїстів, про їхню організацію й озброєння. День рішучого виступу скоро настане. Сандальний Акавія, знову підбадьорившись, глузував із необрізаного господаря, що він, коли надійде цей день, при великому обмиванні теж муситиме в те вірити. Потім вони знову обернулися до пана з Єрусалима і кепкували з нього незграбно, але без неприязні. Йосиф поставився до того терпляче і сміявся разом із ними. Нарешті вони зажадали, щоб він був їхнім гостем і їв зварену в молоці-птицю. Найперший наполягав на тому Акавія, ясновидець. Уперто, затято він ревів:

— Їжте, чоловіче, ви повинні їсти.

Йосиф у Римі не дуже турбувався дотриманням звичаїв, в Єрусалимі він строго додержував заповідей і заборон. Тут була Галилея. Він подумав якусь хвилинку. Потім він їв.

Йосиф обрав собі за резиденцію Магдалу, привабливе, велике місто біля Генісаретського озера. Коли він якось проїздив по озеру, то побачив на півдні біле й розкішне місто, найпрекрасніше місто краю, але воно належало не до його округи, воно підлягало цареві Агріппі. Називалося воно Тиверія. І в ньому сидів, поставлений царем за губернатора, Юст. Цим містом нелегко було правити, понад третина його жителів були греки та римляни, яких занадто розпонадив цар Агріппа, але доктор Юст, що не дозволяв собі суперечити, підтримував добрий порядок. Коли Йосиф, прибувши до Галилеї, зробив Юстові перший візит, той ввічливо відповів візитом. Але про політику не сказав і слова. Він, либонь, вважав єрусалимських уповноважених за неповноважних. Йосифа це шкребло всередині. Гірке й жадібне почуття сповнювало його — довести це іншому.

На височині над Тиверією виблискував широкий і стрункий палац короля Агріппи, що був тепер резиденцією Юста. На набережній були гожі вілли та крамниці. Але було й багато бідних у Тиверії, рибалок і корабельників, вантажників, промислових робітників. В Тиверії греки та римляни були багаті, а юдеї — плебеї. Працювати доводилося багато, податки були високі, в місті ще гірше, ніж на селі, відчував на собі бідняк, як усього йому бракує. Було багато незадоволених у Тиверії. В усіх шинках можна було чути непокірні слова проти римлян і царя Агріппи, що підтримував їх. Ватажком цих знедолених був Сапіта, секретар товариства рибалок. Він посилався на Ісаю: «Горе тим, що ставлять дім біля дому і орють поле побіч поля». Юст намагався всіма засобами припинити цей рух, але його влада кінчалася на межах міста Тиверії, і він не міг перешкодити тому, що збройні організації Сапіти створювали собі опорні пункти в решті Галилеї, куди перебігало дедалі більше людей із цього району.

Йосиф без незадоволення бачив, як прихильники Сапіти ставали дедалі дужчі, як його ватаги всюди поширювалися і в окрузі, над якою мав владу Єрусалимський уряд. Люди Сапіти вимагали від громад, підпорядкованих Йосифові, внесків на національну справу, влаштовували, коли їм відмовляли, карні експедиції, що дуже скидалося на грабунок і плюндрування. Йосифова поліція рідко втручалася, його суди м’яко поводилися зі захопленими.

Йосиф бурхливо зрадів, коли Сапіта прийшов до нього. Галилея починає йому вірити, Галилея до нього приходить. Тепер, відчував він, не довго чекати, коли він виведе і пихатого Юста з його стриманості. Але він розумно приховував свою радість. Він дивився на Сапіту. Це був дужий, присадкуватий чоловік, одне плече в нього обвисало. Він мав тремтячу, поділену надвоє бороду, маленькі, одержимі очі. Йосиф розмовляв із ним, провадив з ним переговори — все це півсловами, натяками. Порозумітися з ним було легше, ніж із Юстом. Вони нічого не оформили на письмі, але коли Сапіта пішов, обидва знали, що дійшли згоди, дієвішої, ніж інший докладний договір. Хто з людей Сапіти більше не почуватиметься в Тиверії у безпеці, може сміливо тікати в Йосифову область; тут із ним обійдуться лагідно; і Йосиф надалі не матиме потреби стільки поту витрачати на те, щоб витискати зі скупого доктора Яннаї гроші для свого військового фонду; те, в чому відмовить йому той, він дістане від Сапіти.

Угоди додержувалися. І тепер справді Йосиф домігся того, що Юст заговорив про політику. Він настійливо вимагав листом, щоб єрусалимські пани не саботували більше його заходи, спрямовані проти збройних ватаг. Старий доктор Яннаї поставив Йосифові кілька неприємних запитань. Але Йосиф удав дуже здивованого, Юст, вочевидь, має галюцинації.

Як тільки він залишився сам, то усміхнувся задоволено. Він радів боротьбі.

Умовилися про особисту розмову з Юстом. Разом зі старим доктором Яннаї їхав Йосиф, верхи на своєму чудовому арабському коневі Стрілі, чистими вулицями Тиверії, з жадібною цікавістю розглядуваний населенням. Він знав, що являв собою на коні добру постать, тримався прямо, байдуже, трохи навіть гордо. Виїхали на пагорб, до палацу царя Агріппи. При вході в палац важно височіла, біла й розкішна, колосальна статуя цезаря Тиберія, іменем якого названо місто. Й аркади перед палацом уставлені були статуями. Йосифові було це прикро. Він не був сліпим прихильником старих звичаїв, але серце його сповнене було невидимим Богом Ягве, його глибоко вражало, коли в країні Ягве він мусив бачити заборонені зображення. Творити фігури є право єдиного тільки Бога-творця. Людям він дозволив давати цим фігурам імена, а бажання творити їх самим є зухвальство та святотатство. Статуї кругом ображали невидимого Бога. Тихий, пов’язаний із свідомістю своєї вини неспокій, із яким Йосиф рушив у подорож до Юста, зник; тепер він сповнений був чистим збудженням, почував свою вищість над Юстом. Той провадить тверезу політику, а він, Йосиф, приходить як солдат Ягве.

Юст, звичний противник усіх урочистостей, постарався, щоб розмова не мала надто офіційного характеру. Троє панів лежали один навпроти одного, снідаючи. Юст спочатку говорив по-грецькому, але потім чемно змінив мову на арамейську, хоч йому помітно трудніше було нею розмовляти. Помалу переходили до політичних справ. Доктор Яннаї був ввічливий, веселий, як завжди. Йосиф обстоював свою власну політику; він був запальніший, ніж хотів би. Якраз коли спинилися на діяльності воєнної партії та нерозважних нападах, мусили розмовники суперечити йому.

— Ви гадаєте, що мир треба активізувати? — спитав Юст, і запитання це звучало неприємно іронічно. — Я не можу не застерегти автора книги про Макавеїв, що в практичній політиці макавейські жести, хоч би для якої мети, і до сьогодні здаються мені недоречними.

— А хіба не сидить найнеприємніший макавеїст саме тут, у Тиверії? — добродушно спитав доктор Яннаї.

— На жаль, я не маю досить сили, щоб заарештувати свого Сапіту, — відказав щиро Юст. — Вам, панове, було б це легше зробити. Але, як я вже вам писав, саме м’якість ваших судів робить моїх «Месників Ізраїлю» такими широкими.

— Але й для нас це зовсім не так просто, — виправдувався доктор Яннаї. — Зрештою, ці люди не є звичайні розбійники.

Йосиф втрутився:

— Ці люди посилаються на Ісаю. Вони вірять, — додав він сильно та запально, — що настав час, і дуже скоро прийде месія.

— Ісая вчить, — відповів неголосно, але роздратовано Юст, — поводьтеся тихо перед владою. Поводьтеся тихо й приязно, вчить Ісая.

Йосифа цитата зачепила за живе. Чи цей Юст усе хоче на нього скинути?

— Вогнищем заколотів є ваша Тиверія, — сказав він гостро.

— Вогнищем заколотів є ваша Магдала, докторе Йосиф, — відповів люб’язно Юст. — Я нічого не можу проти того вдіяти, коли ваші суди випускають на волю моїх злодіїв. Але коли ви далі підкріплятимете свої воєнні фонди прибутками від цього злодійства, докторе Йосиф, — він тепер говорив особливо чемно, — тоді я не буду проти того, щоб одного разу мій цар відібрав ці суми назад силою.

Доктор Яннаї випростався.

— Ви маєте гроші Сапіти у своїй касі, докторе Йосиф?

Йосиф лютував. Цей клятий Юст, далебі, мав дуже добре налагоджений шпіонаж; пересилання грошей щоразу прикривалося всіма способами. Він викручувався; він діставав, звісно, гроші для галилейських збройних організацій і з Тиверії, але він не міг собі й уявити, що вони зі здобичі банди Сапіти.

— Повірте мені, що вони звідти, — доводив приязно Юст. — Я мушу вас дуже просити не підтримувати наволоч таким способом. Я вважаю це за не сполучне з своїм службовим обов’язком — далі терпіти підбурювання вами моєї Тиверії до бунту.

Він усе ще говорив дуже чемно; тільки з того, що він тепер знову перейшов на грецьку мову, можна було помітити його схвильованість. Але ввічливість старого доктора Яннаї враз зникла. Він схопився і сильно жестикулював перед Йосифом.

— Ви маєте гроші Сапіти? — кричав він. — І, не ждучи Йосифової відповіді, він повернувся до проблеми: — Якщо гроші надходили з Тиверії, вони будуть вам повернені, — обіцяв він.

Як тільки виїхали з міста, обидва комісари розійшлися.

— Я звертаю вашу увагу на те, — сказав Яннаї, і голос його був крижаний, — що ви сидите в Магдалі не як один із «Месників Ізраїлю», а як комісар Єрусалима. Я не допущу ваших екстравагантностей і мальовничих авантюр, — кричав він.

Йосиф, блідий від люті, нічого не міг сказати проти цього. Він ясно бачив, що переоцінював свою силу. Цей доктор Яннаї добре відчуває, що міцне, а що ні. Коли він зважився вичитувати його, як малого школяра, тоді його, Йосифове, становище до біса хистке. Він мусив ще почекати, він не міг ще починати цю боротьбу з Юстом. Єрусалим може при першій нагоді відкликати його, і Юст усміхатиметься тою огидною усмішкою, яку Йосиф добре знає.

Він не повинен усміхатися. Йосиф зуміє завадити йому усміхатися. Що розуміє цей Юст у справах Галилеї? А Йосиф почувається тепер досить досвідченим. Він вже не має ніякого страху перед галилейськими ватажками, не бачить перешкод до порозуміння з ними. Сапіта сам прийшов до нього, а другого, Йоанна з Гісхали, покличе він. Треба довести, що не Єрусалим, а тріумвірат із Йоанна, Сапіти та Йосифа має справжню владу в краї. Хай тоді їх навивають розбійницькою бандою, наволоччю чи якось інакше. Він зовсім не думає про те, щоб розірвати спілку з Сапітою. Навпаки, він об’єднає всі збройні організації, визнані чи ні, в області Єрусалимського уряду чи поза нею, в одну єдину спілку. Не як комісар Єрусалима, а як партійний вождь «Месників Ізраїлю».

Йоанн із Гісхали, начальник добре озброєних військових об’єднань галилейських селян, помітно зрадів, коли Йосиф покликав його до себе. Він мав недалеко від свого рідного гірського міста Гісхали, по якому він назвав себе, — в реєстрах він записаний був Йоанном бен-Леві, — не дуже рентабельний маєточок, продукцією якого були переважно олія й фіґи. Він був огрядний, повільний, добродушний, дуже хитрий чоловік, що добре припав до серця галилеянам. Під час походу Цестія Галла він організовував у Верхній Галилеї лукаву, жорстоку малу війну проти римлян. Він багато подорожував, знав кожен закуток у краї. Йосиф, коли тепер Йоанн нарешті прийшов до нього, не міг гаразд зрозуміти, чому він раніше не зв’язався з ним. Невисокий, але кремезний, дужий сидів Йоанн перед ним; обличчя темне, широке, пласконосе, з короткими товстими вусами, очі сірі, пронизливі. При всій хитрості — добродушний, одвертий чоловік.

Він одразу зробив ясну та виразну пропозицію. Всюди в краї цар Агріппа назбирав запаси зерна, безумовно для римлян. Йоанн хотів реквізувати це зерно для своїх збройних загонів і просив у Йосифа згоди на цей необхідний захід.

— Під впливом грошовитих та аристократів, — скаржився він, — Єрусалим відмовляється від зв’язку з його збройними загонами.

Від Йосифа в нього таке враження, що він інший, ніж притайкуваті панове з храму.

— Ви, докторе Йосиф, серцем належите до «Месників Ізраїлю». Це відчуваєш нюхом за три милі. Вам я хочу підпорядкувати мої збройні сили, — сказав він щиросердо і подав йому докладний список своїх організацій. Це були 18 000 осіб.

Йосиф дав свою згоду на реквізицію зерна. Він не боявся тієї бурі, яка зніметься в уряді. Коли він безоглядно використає своє становище, коли матиме в своїх руках реальну владу в Галилеї, можливо, Єрусалим не вагаючись відкличе його. Але тоді від нього залежатиме, чи дозволить він себе відкликати. Майже з радісним напруженням він ждав, що має статися.

Йоанн із Гісхали теж був задоволений розмовою з Йосифом. Він був мужній чоловік і не без гумору. Вся Галилея знала, що це він конфіскував зерно царя Агріппи. А він удавав невинного, нічого не знав. Те, що відбулося, сталося з наказу єрусалимського комісара. Цілком відкрито він поїхав у край ворогів до Тиверії, щоб лікувати в тамтешніх гарячих джерелах свій ревматизм. Він знав, що коли Юст вживе проти нього якихось заходів, тоді його люди штурмуватимуть місто Тиверію. Юст сміявся. Наскільки згубними здавалися йому справи цього селянського ватажка, настільки подобалося йому його поводження.

Але до Єрусалима та Сепфоріса він послав повні обурення ноти. Роздратований, задихаючись від люті, прийшов старий доктор Яннаї до Йосифа: зерно, певна річ, має бути негайно повернене. Йосиф прийняв розлютованого дуже чемно. Зерно він, на превеликий жаль, не може повернути, бо він його перепродав. Яннаї мусив вийти ні з чим від Йосифа, що чемно знизував плечима. Лишалася одна маленька втіха: Йосиф послав чималу частину виручки в Єрусалим.

У місті Тиверії одним з найулюбленіших агітаційних засобів «Месників Ізраїлю» була боротьба проти безбожності пануючої верстви, проти її схильності до асиміляції з римлянами та греками. Коли Сапіта наступного разу з’явився до Йосифа, той сказав йому, як і він із глибоко затаєною злобою дивився на статуї, що так провокуюче виставлялися навпроти сонця перед царським палацом. Похмурий, присадкуватий чоловік підняв одне плече ще вище, його маленькі очі зиркнули, опустилися знову, він нервово шарпав один із клинів своєї бороди. Йосиф хотів його підштовхнути. Він став цитувати пророка:

— «Телець є в країні, Ягве відкидає це. Людськими руками зроблений він, і це не може бути бог».

Він ждав, щоб Сапіта продовжив славнозвісну цитату: «Тому треба тельця стерти на порох». Але Сапіта тільки усміхнувся, він пропустив цю частину і процитував дуже тихо, більше до себе, ніж до Йосифа, дальше речення:

— «Вони сіють вітер і пожнуть бурю».

Потім він об’єктивно констатував:

— Ми завжди протестуємо проти злочинної гидоти. Ми були б вдячні єрусалимському комісарові, якби він у Тиверії теж висловив свою скаргу з цього приводу.

Сапіта не був такий відвертий, як Йоанн із Гісхали, але на його тихі натяки можна було покластися. Хто сіє вітер, пожне бурю. Не порозуміваючись далі з доктором Яннаї, Йосиф запропонував Юстові поговорити вдруге.

Просто, з одним єдиним слугою прибув він цього разу до Тиверії. Юст римським способом підняв, вітаючи, руку з розправленою долонею; але знову опустив її, усміхаючись, певною мірою поправляючи себе, і віддав гебрейське привітання:

— Мир.

Потім обидва пана сіли один навпроти одного, без нікого третього, кожен багато знаючи про іншого, в сердечній ворожості. Вони обидва досягли дечого від часу, як сперечалися в Римі, мали владу над людьми й їхньою долею, обидва стали старіші, риси їхні повиразнішали, але вони все ще подібні були на вигляд — блідо-жовтий Йосиф і жовто-коричневий Юст.

— Ви цитували пророка Ісаю, — сказав Йосиф, — коли ми недавно розмовляли.

— Так, — сказав Юст. — Ісая вчить, що маленька Юдея не повинна втягуватись у війну зі своїм всесвітньо могутнім супротивником.

— Він вчив цього, — сказав Йосиф, — а при кінці свого життя він утік у порожній кедр і був розпиляний.

— Краще одному чоловікові бути розпиляним, ніж усій країні, — сказав Юст. — Що ви, власне, хочете, докторе Йосифе? Я стараюся відкрити певний зв’язок між вашими заходами. Але або я занадто дурний, щоб вас зрозуміти, або ви маєте всього одну тільки мету: щоб Юдея оповістила Римові війну під проводом нового Макавея Йосифа бен-Маттіаса.

Йосиф стримався. Він знає, на жаль, ще з Риму про цю нав’язливу ідею Юста, що той вважає його за підбурювача війни. А він таким не є. Він не хоче війни. Тільки він її не боїться теж, зрештою, і з погляду Юста вважає його методи за неправильні. Треба розумними вчинками позбавити воєнну партію всіх приводів.

— Ми в Тиверії, звісно, не робимо цього? — спитав Юст.

— Ні, відповів Йосиф, — ви в Тиверії не робите цього.

— Я слухаю, — сказав чемно Юст.

— Ви в Тиверії, — пояснював Йосиф, — маєте, наприклад, цей царський палац із фігурами людей і тварин, що постійно дратує всю провінцію, постійно спонукає до війни.

Юст подивився на нього, потім почав широко усміхатися.

— Ви прибули, щоб повідомити мені про це? — спитав він.

Йосиф сповнений був усією своєю злобою проти зухвалої скульптури.

— Так, — сказав він.

Тоді Юст попросив його піти з ним. Він повів його через палац. А цей палац по праву був славнозвісний, як найпрекрасніша будівля Галилеї. Юст вів його через зали, двори, галереї, сади. Так, усюди були витвори скульптури, вони зрослися з будівлею. Цар Агріппа, його попередник і попередник попередника старанно і з смаком, не шкодуючи грошей, збирали сюди прекрасні речі з усього світу, частково дуже старі та славнозвісні речі мистецтва. В одному з дворів, що викладений був рудуватим бутом, Юст спинився перед маленькою скульптурою єгипетської роботи, що була стара, вивітрена та зображувала гілку, а на цій гілці птаха. Це був дуже строгий, навіть манірний витвір, але хоч птах був ще нерухомий, та видно було спокійну легкість льоту, для якого він підняв крила. Юст постояв недовгий час перед скульптурою, віддавшись спогляданню. Потім, наче прокинувшись, він сказав ніжно:

— Я повинен це усунути? — і, показуючи кругом: — І це? І це? Тоді ж уся будівля стане безглуздою.

— То зруйнуйте будівлю, — сказав Йосиф, і була в його голосі така безмежна ненависть, що Юст нічого не сказав більше.

Уже другого дня Йосиф покликав ватажка Сапіту. Той спитав, чи не досяг він чого у владущих у Тиверії. «Ні, — відповів Йосиф, — їхнє серце зашкарубіло. Але його влада, на жаль, кінчається на границях міста». Сапіта жорстоко шарпав частину своєї бороди. Цього разу він вимовив те речення, яке промовчав останнього разу: «Тому треба самарійського тельця стерти на порох». «Якщо люди Тиверії, — відповів Йосиф, — схочуть прибрати з перед своїх очей те, що гнівить їх, то він матиме вибачення для цих людей».

— І притулок теж? — спитав Сапіта.

— Можливо, що й притулок, — сказав Йосиф.

Роздвоєно стояв Йосиф, коли Сапіта пішов. Цей Сапіта, дарма що має високе плече, а дужий чолов’яга, він не стане надто ніжно поводитися з речами. Коли він і його люди вдеруться в палац, тоді не тільки статуї будуть усунуті. Це прекрасна будівля, її стеля з кедрового дерева й золота, в ній повно коштовностей. Вона безперечно належить цареві Агріппі і стоїть безперечно під охороною римлян. Деякий час тихо було в країні, і в Єрусалимі надіялися, що можна дійти порозуміння з Римом. Сандальник Акавія в продимленому капернаумському шинку бачив месію: і він не мав при собі меча. Певні люди в Римі того тільки й чекають, щоб єрусалимський уряд вчинив щось, що можна прийняти за напад. Те, що він тепер сказав, може покотити важкий камінь, який досі з великою силою утримувало багато рук.

Наступної ночі палац царя Агріппи був узятий штурмом. Це була простора будівля, дуже міцно споруджена, і нелегко було зрівняти її зі землею. Це й не вдалося цілком. Все відбувалося при несильному місячному світлі, і дивним чином без ніякого крику. Багато людей зайнято було руйнуванням, вони розлючено били в міцне каміння, розривали його потім руками, трощили його. З особливою злістю плюндрували вони фонтани. Діловито вешталися всюди, забираючи коштовні килими та тканини, золоті оздоби стель, добірні тарелі, все це без крику.

Юст скоро усвідомив, що його військо занадто малосиле для успішної боротьби з нападаючими, і заборонив будь-який опір. Але «Месники Ізраїлю» вже вбили понад сотню солдатів і грецьких жителів міста, що, коли почався штурм, хотіли не допустити плюндрування. Сама будівля горіла після того ще майже цілий день.

Штурм палацу в Тиверії вразив усю Галилею. В Магдалі представники низової влади злякано юрбилися до Йосифа, щоб дістати директиви, розпорядження. Йосиф мовчав розлютовано. Потім раптом, із великою поквапністю, ще вдень після пожежі, кинувся до Тиверії, щоб висловити Юстові співчуття єрусалимського уряду з приводу великого нещастя та запропонувати йому свою допомогу. Він знайшов його між руїнами, де той вештався мовчки й безпорадно. Юст не вимагав від свого царя війська, не вживав ніяких заходів проти Сапіти та його людей. Такий діяльний раніше чоловік тепер безсило й розпачливо опустив руки. І коли побачив тепер Йосифа, не мав для нього жодного ущипливого зауваження. Він сказав, і голос його від хвилювання та туги звучав хрипко:

— Ви навіть не знаєте, що ви накоїли. Не відсилання храмової жертви було найгіршим, і не напад на Цестія, і не едикт про Цезарію. Це, це, це тут визначає остаточно війну.

По його дуже блідому обличчю котилися від люті й суму сльози.

— Вас засліпило честолюбство, — сказав він Йосифові.

Велику частину взятої в палаці здобичі Сапіта прислав Йосифові. Золото, благородне дерево, уламки статуй. Йосиф несамохіть шукав, чи немає між ними гілочки з птахом із рудуватого каменю, але не знайшов; скульптура була з некоштовного матеріалу, й її легко було розламати.

Вісті з Тиверії вразили панів в Єрусалимі, як удар у мозок. Вже з допомогою миролюбного полковника Пауліна домоглися напівобіцянки цезарського уряду. Рим пояснив, що коли Юдея триматиметься спокійно, то він задовольниться видачею небагатьох ватажків — Симона бар-Гіори, доктора Єлеазара. В Єрусалимі радо позбулися б підбурювачів. Тепер, через безглуздий вчинок у Тиверії, все розладналося.

«Месники Ізраїлю», вже притиснуті до стіни, зітхнули вільно. Місце їхніх зборів, Блакитний зал, стало центральним пунктом Юдеї. Вони домагалися, щоб їхнього доктора Єлеазара закликали до уряду. Гордовито, втішаючись приниженням інших, елегантний пан змусив себе довго просити, поки згодився на обрання. Непокірного ж правителя Галилеї, що так очевидно знехтував вказівки свого уряду, не міг, звісно, обстояти навіть Блакитний зал. Доктор Яннаї прислав Великій раді особисту доповідь, гірко вимагаючи від становити та покарати цього злочинця Йосифа бен-Маттіаса. «Месники Ізраїлю» не наважувалися його захищати; вони утримувалися від висловлювання. Між панами в уряді був один-єдиний, хто знайшов слово на користь Йосифа, старий, лагідний великий доктор Йоханан бен-Заккаї. Він сказав:

— Не засуджуйте нікого, доки він не дійшов до свого кінця.

Старий Йосифів батько, сухий, сангвінічний Маттіас, тепер настільки ж вдавався у розпач, наскільки почувався щасливим, коли його сина призначили комісаром. Він заклинав його, доки не надійшов ще до Галилеї едикт про відкликання, прибути до Єрусалима, виправдатися. Якщо він залишиться в Галилеї, то це означатиме загибель усього. Його серце засмучене до смерті. Він не хоче відійти в могилу, не побачивши ще раз свого сина Йосифа.

Йосиф, діставши цього листа, усміхався. Його батько був старий пан, якого він дуже любив, але він усе сприймав занадто боязко, у темному світлі. Його власне серце сповнене було певністю. Знову речі мали інший вигляд у Галилеї, ніж в Єрусалимі. Галилея, від часу руйнування статуй у Тиверії, радувалася йому; в усьому краї знали, що без його згоди ніколи б цього не сталося. Він повалив стіну, що була між ним і народом Галилеї, він тепер справді для краю наче другий Юда Макавей, як глузливо називав його цей Юст. Озброєні загони слухалися його. Не він залежить від Єрусалима, а Єрусалим від нього. Єрусалимський декрет про відставку він може просто розірвати.

Цієї ночі снився йому важкий сон. Всіма дорогами йшли леґіони римлян, він бачив, як вони сунули, неквапно, неминуче, в строгому порядку, рядами по шість людей, багато тисяч, але як одна-єдина істота. Це була сама війна, що йшла на нього, це була «техніка», страховинно важка машина, що сунула зі сліпою певністю; це було безглуздо — захищатися проти неї. Він бачив розмірену ходу леґіонів, він бачив їх цілком виразно, але, і це було найстрашніше, він не чув її. Він стогнав. Це була одна-єдина велетенська стопа в страховинному солдатському чоботі, вона підіймалася, ступала, її не можна було уникнути, за п’ять хвилин, за три хвилини вона розтоптувала людину. Йосиф сидів на своєму коні Стрілі, Сапіта, Йоанн із Гісхали, всі дивилися на нього, похмуро й вимогливо, і чекали, щоб він вихопив меч із піхов. Він схопився за меч, але меч не виймався, він був заклепаний у піхвах. Йосиф стогнав, Юст із Тиверії глузливо скалив зуби, Сапіта дико й люто шарпав одне пасмо своєї бороди, столяр Халафта підіймав свій могутній кулак. Йосиф рвав меч, це тривало вічність, він рвав і рвав, і не міг його вийняти. Сандальник Акавія ревів: «Їжте, чоловіче, ви повинні їсти», і нога у велетенському солдатському чоботі підіймалася, ступала, підходила дедалі ближче.

Але коли Йосиф прокинувся, був ясний сонячний зимовий ранок, і відворотна вічність чекання перед солдатським чоботом стерлася. Все було добре, те, що сталося. Не Єрусалим, а сам Бог поставив його на це місце. Бог хоче війни.

Зі шаленою ревністю взявся він до того, щоб підготувати цю священну війну. Як це могло бути, що він у Римі їв за одним столом із чужинцями, спав із ними в одній постелі? Тепер, як і іншим, йому огидні були випари їхньої шкіри, вони зачумили країну. Можливо, що адміністрація римлян була добра, теж і їхні дороги, водогони; але ця свята країна Юдея буде прокаженою, коли хтось інший у ній житиме, як юдеї. Одержимість наповняла його, одержимість, з якою він писав тоді свою книгу про Макавеїв. Своє власне майбутнє, передчуваючи, записав він. День і ніч невтомно працював він. Зміцнював адміністрацію, нагромаджував запаси, дисциплінував збройні сили, дужчими робив укріплення.

Він проїздив містами та просторими, тихими сільськими місцевостями, горами й долинами, берегами рік, озер і моря, крізь виноград, оливкові та фіґові дерева. Він їздив на своєму коні Стрілі, молодий, дужий, жарка веселість і певність випромінювалися з нього, перед ним розвівався штандарт із літерами Макавеїв — Хто як ти, о Господи? — і його поява, його слово і його прапор запалювали галилейську молодь. Слухаючи Йосифові промови, жаркі, упевнені слова про знищення Едома, що виривалися з нього, як каміння й огонь із гори, багато кричало, що повстав новий пророк в Ізраїлі.

— Морон, морон, наш владар, наш владар! — гукали вони з пристрасною відданістю, коли він проходив, і цілували його руки і його плащ.

Він прибув до Мерона у Верхній Галилеї. Це було незначне місто, славетне тільки своїми оливковими деревами, своїм університетом і старими могилами. Тут покоїлися вчителі закону з минулого, строгий великий доктор Шаммаї і м’який великий доктор Гіллель. Люди Мерона вважалися за особливо ревних у вірі. Казали, що з могил учителів виростає для них глибоке пізнання Бога. Можливо, тому Йосиф і прибув до Мерона. Він промовляв у старій синагозі, слухали його переважно доктори та студенти, слухали тихо, вони були тут уважніші ніж будь-де, похитували тулубами, напружено прислухаючись, дихали схвильовано. І раптом, коли Йосиф замовк після великого, втомного речення, в стисненій, здавленій тиші якийсь блідий, зовсім молодий чоловік прошепотів:

— Це він.

— Хто я маю бути? — спитав гнівно Йосиф,

І молодий чоловік, з по-собачому відданими, дещо безумними очима, знову й знову повторював:

— Це ти, так, це ти.

Виявилося, що люди невеликого міста вважають цього молодого чоловіка за пророка Ягве, і що вони тиждень тому цілу ніч держали розчиненими двері своїх домів, бо він провістив, що цієї ночі до них прийде спаситель.

Йосифа, коли він почув це, обсипало морозом. Він голосно гнівався і сердито кричав на молодого чоловіка. І в найпотаємнішій глибині душі він відкидав, як богохульство, думки про те, що це він сам може бути. Але дедалі глибше сповнювало його почуття божественності своєї місії. Ті, хто його самого називали спасителем, були діти та дурні. Але він був покликаний підготовити царство визволителя.

Люди Мерона, не зважаючи на всі умовляння, лишилися при своїй певності, що вони бачили месію. Вони залили сліди копит коня Стріли міддю, і ці місця стали вважати за святіші, ніж могили вчителів закону. Йосиф гнівався, висміював і лаяв дурнів. Але він сам почувався дедалі тісніше зв’язаним із тим, що повинен прийти, і дедалі жадібніше, майже хтиво чекав того, щоб побачити його власними очима.

Коли прибула комісія з Єрусалима, яка привезла йому декрет про усунення його з посади, він усміхаючись заявив, що це, мабуть, помилка, і поки він дістане певну довідку з Єрусалима, він мусить узяти під варту панів, щоб охоронити край від заколоту. Єрусалимці спитали його, хто дав йому повноваження оголошувати війну Римові. Він відповів, що його доручення походить від Бога. Єрусалимці цитували закон: «Хто насмілиться промовити слово від мого імені, а я не велів йому говорити, той мусить умерти». Не перестаючи усміхатися, сповнений люб’язної зухвалості, Йосиф знизав плечима: треба почекати, доки виявиться, хто говорить від імені Господа, а хто ні. Він сяяв, був певен себе і свого Бога. Він об’єднав свою міліцію зі загонами Йоанна із Гісхали і вирушив на Тиверію. Юст здав йому місто без будь-якого опору. Знову сиділи вони один проти одного, але цього разу замість старого Яннаї був дужий, добродушно-лукавий Йоанн із Гісхали.

— Ідіть спокійно до свого царя Агріппи, — сказав він до Юста. — Ви розсудливий чоловік, для визвольної війни ви занадто розсудливий. Тут треба мати віру й вуха для внутрішнього поклику.

— Ви можете брати зі собою, докторе Юсте, — сказав приязно Йосиф, — усе з грошей і цінних речей, що належить цареві Агріппі. Тільки урядові акти прошу лишити тут. Ви можете виїхати без перешкод.

— Я нічого не маю проти вас, пане Йоанне, — сказав Юст. — Вірю, що ви відчуваєте внутрішній поклик. Але ваша справа пропаща, цілком безнадійна з усіх поглядів, вже хоч би тому, що цей чоловік — ваш вождь.

Він не дивився на Йосифа, але в голосі його повно було зневаги.

— Наш доктор Йосиф, — сказав усміхаючись Йоанн із Гісхали, — здається, вам не до смаку. Але він блискучий організатор, чудовий промовець, природжений вождь.

— Ваш доктор Йосиф — негідник, — сказав Юст із Тиверії.

Йосиф не відповів нічого. Подоланий чоловік озлоблений і несправедливий, не варто сперечатися з ним, доводити його неправоту.

Йосиф жив піднесено й щасливо в цю Галилейську зиму. Єрусалим не наважився силою виступати проти нього; так, про це промовчали, коли він через кілька тижнів знову найменував себе комісаром центрального уряду. Він легко утримував свої кордони проти римлян, вдавався в їхню область, взяв також із округи царя Агріппи західний берег Генісаретського озера й укріпив міста на ньому, поставив там військо. Він організовував війну. Святе повітря країни навівало на нього несподівані, великі думки.

Рим мовчав, не було ніяких вістей із Риму. Полковник Паулін урвав будь-які зносини зі своїми єрусалимськими друзями. Ця перша перемога дісталася дуже легко. Римляни обмежувалися Самарією та приморськими містами, де вони, спираючись на грецьку більшість населення, надійно мали владу в своїх руках. І військо царя Агріппи уникало всяких сутичок. Тиша була в країні.

Хто мав тільки рухому власність, той старався, якщо не схилявся серцем до «Месників Ізраїлю», перебратися в надійніші римські області. При одній такій втечі захоплена була Йосифовими людьми дружина Птолемея, інтенданта царя Агріппи. Це сталося недалеко від села Дабаріти. Дама мала з собою багато цінних речей, вочевидь, також і з царевої власності; це була добра здобич, і люди раділи, що дістануть свою частку. Вони були важко розчаровані. Йосиф звелів відіслати речі в римську область із ввічливим листом у певні руки полковника Пауліна.

Це було не вперше, що він так поводився, і його люди нарікали. Вони поскаржилися Йоаннові з Гісхали. Відбулася розлючена розмова між Йоанном, Сапітою та Йосифом. Йосиф вказував на те, що часто в попередніх війнах римляни та греки давали такі докази лицарства. Але Йоанн сатанів. Його сірі очі сердито іскрилися, налилися кров’ю, його вуса дико випнулися вперед, увесь він був, як гора, що зрушила з місця. Він кричав:

— Чи ви збожеволіли, пане? Чи ви гадаєте, що ми провадимо тут олімпійську гру? Ви наважуєтеся белькотіти людям про лицарство, коли справа стосується римлян? Тут провадиться війна, пане, а не спортивна вистава. Тут ідеться не про дубовий вінок. Тут шість мільйонів людей, що не хочуть дихати цим повітрям, яке римляни зробили задушливим, що задихаються в ньому. Зрозуміли, пане?

Йосиф не хотів сперечатися проти дикої розлютованості Йоанна, він був здивований, почувався несправедливо ображеним. Він дивився на Сапіту. Але той похмуро стояв поруч, він не говорив нічого, та ясно було: Йоанн висловив тільки те, що й він відчував. Зрештою троє чоловіків були досить розсудливі, щоб своїм розбратом не ставити під загрозу своє завдання. Вони використовували зиму, щоб якомога дужче зміцнити оборону Галилеї.

Тихо й далі було в країні, але тиша починала ставати гнітючою; Йосиф міцно держався свого щастя і своєї певності. Але іноді крізь цю радісну певність чув він сповнені ненависті слова Юста. Хоч він аж по вінця заповнював свої дні роботою, проте дедалі частіше крізь речення своїх урядовців та офіцерів, крізь шум своїх народних зборів чув він ясне, тихе й гірке: «Ваш доктор Йосиф — негідник», і він ховав ці слова в своєму серці, їхню інтонацію, їхню зневагу, їхню смиренність, їхню трудну арамейську мову.

В центрі світу лежала країна Ізраїлю, Єрусалим лежав у центрі країни, храм — у центрі Єрусалима, святиня святинь — у центрі храму: пуп землі. До царя Давида мандрував Господь, перебував у наметі і тимчасовому шатрі. Цар Давид вирішив збудувати йому дім. Він купив тік Аравна, прасвяту гору Сіон. Але він міг тільки закласти фундамент; будувати самий храм було йому заказано, бо в своїх багатьох битвах він пролив багато крові. Тільки його син Соломон був достойний провадити святе будівництво. Сім років будував він. Жоден із робітників не помер за цей час, жоден і не захворів, жоден інструмент не ушкодився. Тим, що залізо не дозволено вживати при святому будівництві, Бог послав цареві дивний кам’яний хробачок, що звався Шамір, він розколював каміння. І часто камені самі лягали на своє місце, без людської дії. Буйний і святий красувався жертовний вівтар, поруч із ним умивальниця для священиків, Мідне море, що покоїлося на дванадцяти биках. Перед храмом височіли навпроти неба два особливі дерева з бронзи, названі Яхін і Боаз. Усередині храм був оббитий дошками з кедрового дерева, підлога викладена кипарисовими пластинами, мурування та камін цілком закриті. П’ять золотих світильників стояло по правий бік і п’ять по лівий, і стільки ж золотих столів для священних хлібів. А в святилищі, схованому за завісою від усіх очей, стояли велетенські крилаті люди, херувими, вирізьблені з деревини диких маслин; жахливий вираз мали їхні пташині голови. Величезними, золотом покритими крилами обгортали вони, охороняючи, кіот Ягве, що супроводив юдеїв через пустелю. Понад чотириста років стояв цей дім, до того, як цар Навуходоносор зруйнував його і переніс святі приряди у Вавилон.

Повернувшись із Вавилонського полону, збудували юдеї новий храм. Але він був убогий, якщо рівняти з першим. Таким залишався він, доки повстав великий цар на ім’я Ірод, що на вісімнадцятий рік свого правління почав оновлювати храм. Працею тисяч робітників він поширив пагорб, на якому стояла будівля, підмурував його трійчастою терасою, вклав стільки мистецтва й роботи в будівництво, що його храм беззаперечно вважали за найпрекраснішу споруду Азії, а багато хто — і цілого світу. «Світ є очне яблуко, — казали вони в Єрусалимі, — біла частина в ньому є море, земля є радужна оболонка, Єрусалим — зіниця, а образ, що з’являється в зіниці, є храм».

Не пензель живописця, не різець скульптора надав йому краси. Він вражав тільки гармонією своєї грандіозної маси, добірністю матеріалу. Великі подвійні галереї та палати оточували його з усіх боків, вони давали охорону від дощу і тінь від сонця, в них прогулювався народ. Найпрекрасніша поміж цих палат була Кам’яна, де засідала Велика рада. Була тут також синагога, багато крамниць, місця для продажу жертовних тварин, священних і несвященних парфумів, великі ризниці, далі столи міняйл.

Кам’яні грати відокремлювали ці мирські приміщення від священних. Грецькі та римські написи під страхом смерті забороняли неюдеям іти далі. Чимраз вужчим ставало коло тих, що мали право проходити. Хворим були заборонені священні двори, а також калікам і тим, хто перебували біля трупів. Жінкам було дозволено тільки один єдиний, великий двір, але й у нього вони не сміли вступати в час менструації. Внутрішні двори призначалися тільки для тих, хто не мали ніяких вад на тілі.

Білий і золотий височів храм на своїх терасах над містом; здалеку виступав наче вкритий снігом пагорб. Його дахи були густо втикані гострими, золотими вістрями, щоб його не могли забруднити птахи. Двори, галереї та палати були майстерно викладені мозаїкою. Всюди тераси, брами, колони, здебільшого мармурові, багато з них оздоблені золотом і сріблом, або благородним металом, коринфською бронзою, разовим стопом, що утворився з коштовних металів під час пожежі в Коринфі. Над ворітьми, що вели до священної частини храму, Ірод звелів примістити емблему Ізраїлю — виноградну лозу. Пишно красувалася вона, вся з золота, її грона були завбільшки з чоловіка.

Мистецькі твори світової слави прикрашали внутрішність храму. Там був свічник, сім ламп якого означали сім планет: Сонце, Місяць, Меркурій, Венеру, Марс, Юпітер і Сатурн. Там був стіл із дванадцятьма священними хлібами, вони означали зодіак і рік. Там був посудина з тринадцятьма типами фіміаму, з моря, незаселеної пустелі, населеної землі, який показував, що все — від Бога і для Бога.

Глибоко всередині, в захищеному просторі, під землею, містилися сховища храму, де зберігалися державні скарби, чимала частина золота та коштовностей світу. Й убір первосвященика зберігався тут, священна нагрудна бинда, храмові самоцвіти, золотий обруч, що носив ім’я Ягве. За цей убір довго сперечалися Рим та Єрусалим, доки він остаточно не був схований серед храмових скарбів, і багато крові пролито було в цьому змаганні.

В серці храму, знову закритому пурпуровою завісою, була святиня святинь. Вона була порожня та темна, тільки необроблений камінь підіймався над голою підлогою, уламок скелі Шетія. Тут, запевняли юдеї, жив Бог. Ніхто не міг вступати в цей простір. Тільки раз на рік, у день, коли Ягве примирявся зі своїм народом, входив первосвященик у цю святиню святинь. Усі юдеї на всій землі постили в цей день, галереї та двори храму ущерть повні були людей. Вони ждали того, що первосвященик назве Ягве на ім’я. Бо ім’я Ягве не можна було називати, навіть така спроба гідна була смерті. Тільки цього єдиного дня кликав первосвященик Бога його ім’ям. Не багато могли чути ім’я, коли воно виходило з уст священика, але всі вірили, що чули його, і сто тисяч колін вдарялося в плити храму.

Це була таємниця, про яку багато чуток ходило в світі — чому ж поклоняються юдеї за завісою святині святинь? Юдеї пояснювали, що Бог невидимий, отже там немає ніякого його образу. Але світ не хотів вірити, що приміщення просто порожнє. Коли Богові приносять жертви, то він тут, видимий у своєму образі. Безумовно, і цей Бог Ягве був там, і себелюбні юдеї тільки утаюють його, щоб його не зманили, і не дістався він іншим. Вороги юдеїв, найперше глузливі, освічені греки, запевняли, що справді це ослина голова, яку шанують у святині святинь. Але насмішка не впливала. Ясні, розумні римляни, як і похмурі, темні варвари, всі ставали тихими та задумливими, коли говорилося про Бога юдеїв, це була таємниця і страх світу — моторошний невидимий у святині святинь.

Юдеї всієї землі вважали храм за справжню батьківщину, за невичерпне джерело їхньої сили. На Ебро чи на Інді, біля Британського моря чи на верхів’ях Ніла — завжди, коли вони молилися, то поверталися лицем до Єрусалима, де стояв храм. Всі з радісним серцем платили податок на храм, усі їздили на прощу до нього, чи мали твердий намір колись на Пасху принести своє ягня до храму. Щастило їм у справах, тоді вони дякували за це невидимому в храмі, були вони хворі та в нужді, тоді вони хотіли допомоги від нього. Тільки в районі храму земля була чиста, і сюди посилали ті, хто жили за кордоном, свої трупи, щоб вони принаймні в смерті знайшли дорогу додому. Так розсіяні вони були, а тут мали одну батьківщину.

Коли надійшло до Риму повідомлення про штурм палацу в Тиверії, цезар відбував мистецьку подорож по Греції. На час своєї відсутності він доручив керувати урядовими справами своєму міністрові двору Клавдієві Гелю. Той негайно скликав урядову раду. Й от вони зібралися — тридцять сім панів, які займали керуючі посади при дворі. Звістка, що заколот в Юдеї спалахнув знову, глибоко схвилювала їх. Десять років тому ця депеша була б мало важливим донесенням із мало важливої провінції. Тепер вона влучила уряд у його найчутливіше місце, ставила під загрозу його найважливіший проект, проект нового походу Александра Македонського.

Це вони, ці тридцять сім панів, поставили грандіозний проект на солідну основу. Вони створили опорний пункт у Південній Аравії для морського шляху на Індію, вони вишукали фінансові засоби для походу на Ефіопію і ще сміливішого походу до воріт Каспію. Уже, відповідно до воєнного плану маршалів Корбулона та Тиберія Александра, військо дістало наказ виступати. 22-й леґіон, як і всі загони, без яких можна було обійтися в Германії, Англії, Далмації, був у дорозі на Схід, 15-й леґіон — у дорозі на Єгипет. І от увесь величний план зруйновано цим знову й знову спалахуючим бунтом якраз посередині району, де зосереджуються сили для великого походу. Ах, так охоче вірилося в запевнення місцевої влади, що провінція скоро заспокоїться сама. А тепер виявляється, що не так воно, що треба дуже багато війська і дуже багато часу, щоб приборкати повстання.

Більшість міністрів були не римляни, а палкі греки. Їхнє серце схилялося до того, що їхня Греція, їхній Схід має бути основою держави. Вони кипіли з люті, ці радники й воєначальники нового Александра, що тепер їхній чудовий похід через цю дурну справу має так забаритися або й зовсім розладитися.

Але зовні вони залишалися спокійними та пихатими. Дехто з них, більшість, були сини чи внуки рабів, і саме тому показували вони, бувши при владі, крижану гідність староримських сенаторів.

Клавдій Гель оголосив нещасливе повідомлення з Юдеї, сказав про його значення для великого східного проекту. Сам Клавдій Гель народився як невільник. В нього була пропорційна фігура, вигляд він мав суворий і величний, у симетричному лиці позначалася енергія. Він носив перстень-печатку цезаря. Кожен у його становищі супроводив би цезаря в Грецію, це було небезпечно — залишати його так довго під чужими впливами. Клавдій Гель зважився зостатися в Римі. Майже напевно деякі з заходів, яких він уживав, не сподобаються цезареві. Можливо, Клавдій Гель помре молодим, проковтнувши золоту пластинку або відкривши собі вени. Але це не дорога ціна за те, щоб попанувати над світом.

Він говорить спокійно, стисло, без красномовності. До бунту ставилися занадто легковажно, тим поважніше треба поставитися тепер.

— Ми всі помилялися, — визнав він одверто. — Крім одного-єдиного винятку. Я прошу цього чоловіка, що не помилявся, висловити свою думку.

Панове, хоч вони терпіти не могли сухого, хижоносого Філіпа Таласа, з повагою дивилися на начальника Східного відділу. Він із самого початку застерігав, що не можна покладатися на хитрі миролюбні запевнення Єрусалима, які тільки присипляють увагу. Він був трохи смішний із своїм вічним страхом перед юдеями, з своєю старечою ненавистю до них. Тепер виявилося, що око ненависті бачило краще, ніж толерантний скептицизм інших.

Міністр Філіп Талас не показував свого задоволення. Він сидів, як і завжди, маленький, скорчений, непомітний. Але всередині його розпирало щастям; він почувався так, наче й шрами з часів його рабства стали не такі помітні. Тепер, після цього визначеного милостивими богами руйнування палацу в Тиверії, після цього нового, безмежно зухвалого зламання всіх обіцянок, настав час для великого порахунку. Тепер не можна більше обмежуватися маленьким покаранням, стратою кількох тисяч бунтівників, парою мільйонів грошової кари абощо. Це мусять тепер зрозуміти й інші. Міністр Філіп Талас сказав:

— Єрусалим має бути зруйнований.

Старий міністр не підвищив голосу і він у нього не тремтів. Але це була найбільша хвилина його життя, і хоч йому недовго зосталося жити, тепер він може померти спокійно. Радість буяла в ньому: набліон, і не зважаючи на товмача Заккея: набліон. Він мріяв про те, як ринуться полки на зухвалий Єрусалим, як вони смикатимуть за бороди й убиватимуть його жителів, як вони палитимуть будинки, валятимуть стіни, зрівняють зі землею бундючно пишний храм. Але ніщо з цього всього не позначилося в його голосі, коли він беззаперечно, трохи навіть буркотливо, констатував:

— Єрусалим має бути зруйнований.

Запала мовчанка, і крізь неї пробивалося зітхання. Клавдій Гель повернув своє гарне, темне обличчя до Реґіна та спитав, чи не скаже чого управитель цезаревих перлових промислів. Клавдій Реґін не мав чого сказати. Ці галилеяни по-дурному збунтувалися. Тепер справді нічого не лишається, як рушити армію.

Клавдій Гель зробив короткий підсумок. Панове згодні, він гадає, що треба просити цезаря якомога швидше почати похід проти Юдеї. Досі до Греції посилали кур’єрів тільки з лавровим вінком на списі, ознакою щасливих вістей. Цього разу, щоб показати його величності, як серйозно оцінюють у Римі становище, він пошле кур’єра з пером на списі, ознакою вістей лихих.

Сенат, на домагання Клавдія Геля, ухвалив відчинити храм Януса на знак того, що в державі війна. Урядуючий сенатор Марулл не без іронії висловив Клавдієві Гелю свій жаль, що він не може виконати цю церемонію з більш блискучого приводу. Рік жив світ у мирі. Місто Рим вражене було несподіванкою, коли тепер розчахнулися важкі ворота храму Януса та з’явився образ дволикого бога, бога сумніву, бо відомий був початок, але ніхто не знав, який буде кінець. Багато здригнулося від неприємного почуття, коли дізналися, що тепер дуже добрий, дуже великий Юпітер їхнього Капітолію благословив війну проти моторошного незримого бога на Сході.

В кварталах дрібних городян не співчували юдеям, проти яких нарешті гостро виступає цезар. Всюди вони гніздяться, вони запосіли вже увесь діловий квартал, як же було не радіти змозі дати патріотичний вихід ненависті проти їхньої конкуренції? В шинках розповідали старі заяложені історії про те, що юдеї поклоняються в своїй святині святинь ослиній голові, а на свято своєї Пасхи вони приносять у жертву цьому святому ослові грецьких дітей. На стінах синагог видряпували сороміцько-брудні, загрозливі написи. В купальнях Флора шмагали обрізаних і викидали геть. В одній харчевні на вулиці Субура від кількох юдеїв вимагали, щоб вони їли свиняче м’ясо, а як опиралися, то їм роздирали рот і запихали їх огидною для них, забороненою їжею. Недалеко від Воріт трьох вулиць напали на склад кошерного рибного соусу, порозбивали банки та вимазували соусом із них волосся та бороди юдеям. Нарешті, поліція поклала край цим неподобствам.

Панове сенатори, дипломати, грошова аристократія ставилися з увагою до подій. Мали бути утворені нові численні посади, запах добичі носився в повітрі. Старі, вислужені генерали відживали духом. Вешталися один біля одного, підглядали, очі в них блищали. На форумі лунав збуджений сміх, між колонадами Лівії, на Марсовому полі, в купальнях — всюди була метушня. Кожен мав своїх кандидатів, свої надзвичайні інтереси. Сама настоятелька весталок щодня наказувала приносити її на Палатин, щоб висловити міністрам свої бажання.

Ціна на золото, коштовні тканини, ціна на рабів на біржах у Делосі та Римі впала, бо всього цього мали багато здобути в Юдеї. Ціна на зерно підіймалася, бо для діючого війська треба підвозити багато провіанту. В судноплавних підприємствах справи пожвавилися, гарячково провадилася робота на корабельнях Равенни, Путеолі, Остії. В домах панів Клавдія Реґіна й Юнія Тракса, в палаці сенатора Марулла ганяли кур’єри. Цих панів війна в Юдеї щиро засмутила. Але коли вона вже має провадитися, то чого інші, а не вони, діставатимуть з того зиск?

Серед юдеїв панували розгубленість і туга. З Єрусалима мали точні звістки, знали про роль Йосифа. Чи мислима річ, щоб цей чоловік, хто жив із ними, що одягався, як вони, говорив, як вони, що знав Рим, мислима хіба річ, щоб цей доктор Йосиф бен-Маттіас став на чолі такої безнадійної авантюри? Клавдій Реґін гнівався найгірше на панів із Великої ради. Як могли вони послати в Галилею цього маленького есеїста? Такі люди хай бушують собі в літературі, а не у великій політиці. Багато з видатних юдеїв у Римі поспішали висловити урядові свою огиду, викликану поводженням цього фанатичного злочинця в Галилеї. Уряд дав цим стурбованим панам заспокійливі запевнення. П’ять мільйонів юдеїв поза Юдеєю, що розсіяно живуть у державі, були лояльні підданці, справно платили грубі податки. Уряд і не думає про те, щоб їх турбувати.

Важко вразила звістка з Галилеї актора Деметрія Лібана. Він відчував водночас засмученість і піднесення. Він запросив пару надійних друзів-юдеїв і декламував їм, за пильно замкненими дверима, багато розділів із книги Макавеїв. Він завжди знав, який великий вогонь палав у душі молодого доктора Йосифа. Але ніхто не знав краще за нього і того, яка безглузда та безнадійна була боротьба проти Риму. Зрештою, він був у Римі поки що єдиною людиною, яка серйозно постраждала через заколот у Юдеї. Бо знову залунали на вулицях Риму підбурливі слова про юдея Апеллу. Вже натискали на нього рішуче, він повинен нарешті публічно грати цю роль. І якщо він вагатиметься, тоді його так само пристрасно ганьбитимуть, як досі хвалили.

Велика маса римських юдеїв була стривожена, розгублена, впадала в розпач. Вони читали в книгах пророків: «Я чую крик тої, що народжує, зойк тої, що лежить у пологових потугах. Це донька Сіона, вона кричить і нарікає і ламає руки: «Горе мені, я мушу загинути від задушення». Вони читали, і серця їхні були сповнені страхом. Доми замикалися, був заведений піст, в усіх синагогах молилися. Ніхто з римлян не заважав відправі.

Небагато з юдеїв у Римі вбачили в повстанні Юдеї благо, виконання старих пророцтв про спасителя. До них належала дівчина Ірена, дружина доктора Лісина. Вона безмовно слухала, коли її чоловік висловлював свою огиду до цих божевільних злочинців, але в душі вона тішилася. Вона не відкинула недостойне почуття, а завжди знала: Йосиф був великий в Ізраїлі, один із числа пророків, солдат Ягве.

Кур’єр із злоповісним пером на списі настиг цезаря в столиці провінції Греції, у веселому, сповненому тепер шумом свята Коринфі.

Молодий володар світу ніколи в своєму житті не почувався таким щасливим. Греція, найкультурніша країна світу, радувалася йому, виявляла захопленість його мистецтвом, його чемністю, його привітністю. А вся ця грецька подорож була ж тільки вступом до набагато грандіознішого діла. Тепер він з’єднає свою половину світу з другою його половиною — благороднішою, мудрішою. Він довершить цим справу найбільшої людини, яка будь-коли жила. Обидві половини світу він зробить багатими та щасливими під знаком свого цезарського імені.

Сьогодні він увінчав грецьку подорож великим ділом. Золотою лопатою копнув землю, почавши цим будівництво каналу, що проріже Коринфський перешийок. Завтра він відсвяткує будівництво цього каналу врочистою виставою. Він сам написав для неї кінцевий вірш, у якому могутньо виступає бог і велить орлові розпростерти широко крила для великого льоту.

Цього дня, тільки-но цезар після закладин каналу повернувся до коринфського палацу, прибув кур’єр із вістями про Юдею. Цезар, прочитавши повідомлення, кинув лист на стіл, так що він напівнакрив манускрипт урочистої п’єси. Його погляд упав на вірш:

Він підвівся, випнувши спідню губу. Це — заздрість богів. Вони не благословляють його похід Александра. «Хто вказує, куди текти океану, і повертає сонце по своїй волі». Увесь кінцевий вірш має сенс тільки як пролог до походу Александра. Тепер він ніякого сенсу не має.

Із Гессієм Флором, губернатором Юдеї, покінчено. Флор загинув. Цестія Галла він, зрозуміло, з ганьбою усуне. Для цієї зухвалої Юдеї такий м’якодух аж ніяк не годиться.

Цезар обмірковував і зважував. Кого пошле він в Юдею? Єрусалим — найсильніша фортеця всього Сходу, а народ там — він це знає від Поппеї — фанатичний, безмежно упертий. Війну треба провадити з гострою рішучістю. Вона не повинна довго тривати. Не пізніше, ніж через рік він має, хоч би там що, рушити в похід Александра. Для Юдеї потрібен чоловік твердий і розумний. І без фантазії. Цей чоловік має бути такий, щоб доручену йому силу спрямував тільки проти Єрусалима, а не проти цезаря врешті.

Де він знайде такого чоловіка? Йому називали імена. Дуже небагато цих імен. Якщо зважити гаразд, то стане ще менше. Кінець-кінцем лишається один-однісінький: Муціан.

Цезар недовірливо прижмурив очі. І сенаторові Муціану безоглядно доручати такі справи не можна. Цезар добре пригадує. Маленький на зріст пан, виснажений надміром утіх; обличчя з гострими рисами, дуже випещене. Злегка шкутильгаючи, він носить палицю; але зазвичай тримає її у закладеній за спину руці, і це не раз дратувало цезаря. Не міг цезар терпіти і того, що обличчя Муціана раз по раз тіпається. Звісно, у Муціана ясний, гострий розум, він швидко впорається з бунтівничою провінцією. Але він нестримно честолюбна людина, він вже зазнав одного разу падіння і знову вибрався вгору, і тепер, на порозі старості, діставши владу, легко може зважитися на небезпечні експерименти.

Цезар із неприємним відчуттям зітхнув і знову взявся до манускрипту урочистої п’єси. Незадоволено став викреслювати. «Хто повертає сонце». Найкращий рядок доводиться викидати. Тепер він не може допустити, щоб виконувати закінчення доручили акторові, він мусить сам грати бога. Ні, він не може дати цьому Муціанові занадто багато влади, а нікого іншого не можна знайти. Це було пізно вночі. Він не міг зосередитися, щоб заповнити ті провали у заключному вірші, які утворилися через викреслювання. Він відсунув манускрипт набік. В нічному убранні прийшов у кімнату своєї подруги Кальвії. Сердитий, із краплями поту на одутлому обличчі, зітхаючи, присів він на її ліжку. Зважував знову всі за і проти. Те й те говорить за Муціана. «То пошли його, — сказала Кальвія. Те й те говорить проти нього. — То не посилай його. Можливо, знайдеться ще хтось інший». Цезар не хотів довше клопотатися тим. Він уже досить обмірковував усі аргументи. Тепер залишається надіятися на осяяння, на щастя, його щастя. Він тепер має клопотатися тільки врочистою виставою. Завтра, після вистави, він зважиться на певне рішення.

В Римі напружено ждали цього рішення.

Воно вистигло раніше, ніж скінчилася урочиста вистава. Коли Цезар, у важкій масці та високих черевиках бога, сидів у туалетній, ждучи свого виходу, його осяяло. Так, він призначить Муціана, але призначить не самого, а пошле ще одного чоловіка, щоб контролював його. Він уже знає й кого. Серед тих, хто оточують його, крутиться увесь час один старий генерал, який завжди тільки нюхав високі посади і, щойно вибившись угору, знову падав униз. Через його постійні злигодні від нього злегка повіває запахом чогось комічного. Він зветься Веспасіан. Він скидається більше на провінціального ділка, ніж на генерала; але під час англійського походу він показав себе видатним воїном. Зазвичай, цей чоловічина викликав гнів цезаря.

Раз по раз він тільки насилу міг приховати, як важко йому слухати декламацію цезаря, а недавно, три дні тому, просто заснув. Так, був той час, коли цезар проказував чудесний вірш Данаї про листя, яке хитає вітром, він недвозначно хропів. Цезар тоді спершу думав був покарати його, але він, власне, має співчуття до нікчеми, якому боги відмовили в органі, що сприймає високе. І він досі не вжив проти нього ніяких заходів. Тільки чоловічину більше не допускають до нього. Сьогодні й учора цезар бачив, проходячи, як стояв цей чоловік на його шляху — далекий, пригноблений, догідливий. Так, це підходящий чоловік. Цьому навряд чи спадуть у голову дерзновенні думки. Його пошле він до Юдеї. По-перше, він довгий час не матиме перед очима пику цього чолов’яги, а по-друге — цей хитрий кремезний чоловік якраз придатний для того, щоб пильно наглядати за елегантним Муціаном. Він поділить повноту влади: призначить Муціана генерал-губернатором Сирії, а Веспасіана — головним командувачем у Юдеї. Перший не матиме ніяких військових прав, а другий — ніяких політичних, і вони обидва будуть шпигувати один за одним.

Цезар, дарма що був у важкій, жаркій масці бога, сміявся. Справді, це надзвичайно вдало виходить. Його таки осяяло. Він ступив на сцену, говорив звучним віршем слова бога. Роль ця стала коротка, але, здається йому, ніколи він не промовляв так досконало, як сьогодні. Він заслужив цілком свій успіх.

Генерал Т. Фл. Веспасіан повернувся після урочистої вистави до будиночка в передмісті, який він найняв у купця Лахеса на час свого перебування в Коринфі. Він скинув плащ і парадне убрання, лайнувся, що слуга не так обережно складав одяг, який сам він пильно беріг, одягнув чистий, трохи приношений домашній костюм, а під нього товсту білизну; бо був досить холодний передвесняний день, а він же мав все-таки п’ятдесят вісім років і раз по раз відчував свій ревматизм.

У поганому настрої, від якого зморшки на широкому лобі поглибшали, й усе його обличчя стало похмурим, він ходив важкими кроками туди й сюди, голосно та сердито дихаючи, хоч довгий рот був міцно стулений. Святкова вистава пройшла для нього дуже не по-святковому. Всюди, куди він заходив, запановувала крижана мовчанка, на його привітання ледве відповідали, а камергер Гортин, цей прилизаний нехлюй, на запитання, чи може він сподіватися найближчими днями особисто висловити свою пошану його величності, зухвало відповів своєю провінційною грецькою мовою: «Жеріть свій власний кал».

Коли поміркувати як слід, йому справді нічого іншого й не залишається. Мала ж ото статися та дурна історія три дні тому! Тепер уся дорога подорож по Греції зійшла нанівець. При тому вся ця історія під час цезаревого декламування була тільки наполовину так погана, як її виставили. Заснути він справді заснув, але щоб хропів, то ні, це наклеп цього свинячого сина, камергера. Він тільки від природи має таке гучне дихання.

Старий генерал бив себе по боках руками, щоб зігрітися. До цезаря його безумовно ніколи більше не допустять, це він міг побачити сьогодні в театрі і без окулярів. Він мусить радіти, що йому ще не причепили справи про образу величності цим гаданим хропінням. Найкраще буде тихенько повернутися в свій італійський маєток.

Саме по собі це зовсім не так неприємно, що він має закінчити свої дні на спокої. Сам він ніколи не став би трусити свої старі кістки і не поїхав би за цезарем до Греції, щоб спробувати востаннє щастя. Це сталося тільки тому, що дама Ценіс, його подруга, не давала йому спокою. Ніколи не давали вони йому жити мирним мужицьким життям. Знову й знову напосідали вони на нього, доки таки він викараскувався вгору, а потім щасливо знову падав униз.

Почалося це ще за його молодості, і причиною цьому було кляте селянське марновірство його матері. При його народженні старий, священний дуб Марса випустив від кореня новий, неймовірно розкішний паросток, і дебела дама взяла це за певну ознаку щастя: доля судила її синові досягти більшого, ніж досягли відкупник податків, провінціальний банкір і лінійний офіцер, від яких він походить. Сам він із дитинства мав радість від сільського господарства, він найлюбіше залишився б усе життя в маєтку своїх батьків і, маючи практичний мужицький розум та ясно виражений фінансовий хист, перетворював би в капітал продукти цього господарства. Але його рішуча мати не вгамовувалася, доки й йому прищепила непохитну віру в його велике майбутнє та спонукала його проти його волі до політично-військової кар’єри.

Старий генерал, думаючи про всі невдачі, яких зазнавав через цю кар’єру, сильно сопів і міцніше стискав довгі губи. Три рази, один за одним, він провалювався. Нарешті, на превелику силу, став він префектом столиці. Два місяці все йшло знаменито. Його поліція виконувала свої обов’язки, охорона спортивних установ і театрів провадилася прекрасно, доставка продуктів та базарна торгівля добре регулювалися, вулиці Риму були в зразковому порядку. Але несподівано підвів його якраз порядок на вулицях. Цезареві Клавдію, і саме тоді, коли він хотів показати свою столицю іноземним посланцям, заманулося повернути в немощений провулок, і весь урочистий похід загрузнув у грязюці. Не довго думаючи, імператор Клавдій звелів вимазати калом і кінськими кізяками парадне убрання префекта Веспасіана, що був у його почті.

Коли генерал Веспасіан думав про цю справу, його хитре мужицьке обличчя кривилося й усміхалося. Справа тоді ще сприятливо обернулася. Він повинен був, особливо через наповнені калом рукави, справляти жалюгідно кумедне враження, і, либонь, цей нещасний комічний вигляд запав у пам’ять цезаря, як щось утішне. Принаймні він, Веспасіан, не помічав після того ніякої немилості від Клавдія, навіть навпаки. Він ніколи не мав надміру гідності, а відтоді, подаючи свої пропозиції у найвищій установі держави, в сенаті, він свідомо робив це з таким клоунським низькопоклонством, що сама ошелешена висока колегія не знала, чи сміятися повинна вона, чи плакати. Та у всякому разі пропозиції його приймалися.

Коли він сьогодні, через так багато років, перевіряє, що він зробив і що пропустив, він не може закинути собі непослідовність. Він одружився з Домітіллою, відставною подругою римського лицаря Капелли, і з допомогою цього дуже спритного пана завів справи з міністром Нарцисом, фаворитом цезаря Клавдія. То був чоловік, що припав йому до серця. З ним можна було добре говорити по-латинському. Він, правда, вимагав за все плати, але давав змогу діловій людині теж заробити. Це були добрі часи, коли Нарцис послав його як генерала до бунтівної Англії. Ворогами там були не пихаті придворні, що поборюють людину темними інтригами, а дуже реальні дикуни, яких треба було стріляти та рубати, і ці речі були перед очима — країна, береги, ліси, острови, їх можна було завоювати, й їх завоювали. Це був час, коли він найдужче наблизився до здійснення пророцтва святого дуба. Йому погодилися влаштувати, коли він повернувся, офіційний тріумф і на два місяці надали найпочеснішу посаду в державі.

Генерал дмухав на пальці, щоб їх зігріти, тер собі плечі. Потім, певна річ, через ці два місяці, коли він вибрався дуже високо, тим глибше він упав. Так судилося. Новий цезар, новий міністр… він потрапив у неласку. Тим часом померла і його мати, і тоді він, не пришпорюваний більше її енергійною вірою, став сподіватися, що проживе дальше своє життя в діяльній тиші. Він із приємністю взявся до сільського господарства, не заздрячи своєму братові Сабіну, який високо сягнув і залишався весь час на рівній висоті.

Але тут увійшла в його життя дама Ценіс. Вона вийшла з низів, була донька невільника. Цезарева мати Антонія звернула увагу на моторну дівчину, дала їй освіту і зробила її своєю секретаркою. Вона добре розуміла все, чого хоче Веспасіан від життя, розуміла його натуру. Як і він, вона не дала б і соломинки за повагу та пиху, вона, як і він, потішалася з того міцними дотепами, й по-солдатському прямодушним лукавством; як і він, вона все зважувала швидко та тверезо, як і він, вона сміялася з його манірного й тугого брата Сабіна та сердилася на нього. Але вона пройнялася, — він скоро мусив це констатувати, зітхаючи, проте почуваючи себе щасливим, — сильною вірою його матері в його видатну долю. Вона напосідала на нього доти, доки він, ойкаючи і кленучи, вирвався ще раз із свого мирного сільського життя в шумливу метушню Риму. Цього разу він домігся призначення губернатором провінції Африки. Посада, що після щедрих на лихе років його життя принесла йому найлихіше. Народ цієї багатої провінції, не менше за пихатих великих панів, хотів мати показного губернатора, а не його, незграбного мужика. Його заходи нехтували. Де він показувався, доходило до заколотів. У місті Гадруметі його закидали гнилою ріпою. Гнила ріпа завдала йому не більше прикрості, ніж свого часу кінські кізяки за цезаря Клавдія, але, на жаль, ця демонстрація мала дуже відчутні практичні наслідки: його відкликали. Це був жорстокий удар, бо всі свої кошти він вклав у цій провінції в різні темні справи, з яких губернатор провінції може здобувати багато грошей, а приватна людина — нічогісінько. От до чого дійшов він із своїм фінансовим талантом. Повернувшись до своїх маєтків, що належали йому спільно з братом, мусив узяти в свого пихатого брата величезну позику, під закладну, щоб спекатися найневідкладніших зобов’язань. За цілий рік цей веселий чоловік один-єдиний раз мав справжній привід, щоб посміятися. Провінція Африка поставила йому іронічний пам’ятник: чесному губернаторові. Він усміхається й тепер, коли думає про цей єдиний позитивний результат його діяльності в Африці.

Від того часу все йшло криво. Він утворив експедиційну контору і, підтримуваний енергійною Ценіс, узявся до посередництва в справі здобування посад і благородних титулів. Але попався на сумнівних спекуляціях, і тільки втручання його брата, цього неприємного пана, допомогло йому уникнути великої кари. Тепер йому 58 років, жодна людина в такому віці не думала про те, щоб знову проїхати в тріумфальній колісниці через форум і надягти консульську тогу. Де тільки він показувався, люди глузливо кривилися та говорили про гнилу ріпу. Його називали тільки експедитором. Його брат Сабін, тепер поліцейський префект Риму, кривив обличчя, коли чув братове ім’я, і казав кисло: «Мовчіть. Пахне кінським гноєм, коли говорять про цього експедитора».

Тепер, після невдачі в Греції, остаточно всьому кінець. Це, власне, добре, що він принаймні скупу решту свого життя проживе так, як йому подобається. Завтра ж уранці він рушить додому. Раніше він ще мусить тут, у Коринфі, розрахуватися з купцем Лахесом, що наймав йому будиночок. Цей купець поводився так, наче робив милість, за великі гроші терплячи в своєму домі відставного генерала. Веспасіан радів, що добрим римським способом покаже що й як цьому манірному, добропристойному грекові, який усяко обдурював його. Подбавши про це, він зі задоволенням виїде назад до Італії, де проживатиме півроку у своєму маєтку біля Кози, а півроку у маєтку біля Нурсії, розводитиме мулів і доглядатиме свої оливки, питиме зі сусідами вино і відпускатиме дотепи, а по обіді втішатиметься з Ценіс або з котроюсь із її дівчат. А потім, через п’ять чи через десять років, коли спалюватимуть його труп, Ценіс проллє багато щирих сліз, Сабін радітиме, що позбувся свого компрометуючого брата, а інші траурні гості усміхаючись шепотітимуть про кінські кізяки та гнилу ріпу, й ясно стане, що розкішний молодий пагін старого священного дуба вигнався намарно.

Тит Флавій Веспасіан, екс-командувач римського леґіону в Англії, екс-консул Риму, екс-губернатор Африки, відусюди усунутий, чоловік, що впав у неласку двору, чоловік, який має 1 100 000 сестерціїв боргів і якому камергер Гортин пропонував жерти власний кал, підвів свій баланс. Він був задоволений. Він має тепер іти до судноплавного товариства та торгуватися з цими обманними греками за ціну поворотної подорожі. Потім він ляпне по заду Ценіс і скаже: «Ну, стара дійнице, тепер усьому кінець. Тепер ти вже не виманиш мене з-за печі, хоч підійматимеш ногу і вдвоє вище». Так, по суті він був радий. Зі задоволеним зітханням він накинув свій плащ.

У передпокої він зустрів купця Лахеса. Купець прямо вразив його, він був такий незвичайно чемний і догідливий, безперестанку вклонявся. За ним, поважний, із урочистим, офіційним обличчям, цезарський кур’єр із лавром на своєму посланницькому посохові, ознакою щасливих вістей.

Кур’єр простяг свій спис на знак пошани. Сказав:

— Послання його величності до консула Веспасіана.

Веспасіан давно уже не чув свого збляклого титулу. Вражений несподіванкою, взяв він запечатаний лист, ще раз поглянув на посох посланця. Це був лавр, а не перо; йшлося не про нещасне хропіння під час декламації. Дуже неурочисто й неквапно, на протилежність до охоплених цікавістю Лахеса та кур’єра, зламав він печатку. Його довгі губи розтулилися, все його кругле, широке мужицьке обличчя зморщилося, оскалилося. Він міцно вдарив кур’єра по плечу, скрикнув:

— Лахесе, старий шахраю, дайте хлопцеві три драхми. Або стривайте, досить і двох.

Він побіг, розмахуючи листом, на другий поверх, поляпав свою подругу Ценіс по заду, загув:

— Ценіс, стара дійнице, ми досягли цього.

Дама Ценіс і він звикли без слів до найменших дрібниць знати, що в певних обставинах думає і почуває кожне з них. Проте тепер вони жваво розмовляли. Брали одне одного за плечі, сміялися в обличчя одне одному, розходилися, важко ступали по кімнаті, то окремо, то обоє разом. Хто мав охоту, міг їх слухати, вони безтурботно розкривали своє нутро.

Грім і Юпітер! Ця подорож окупилася. Усмирити бунтівничу провінцію Юдею — це пристойна справа, наче спеціально викраяна для Веспасіанового хисту. Такою утопічною річчю, як похід Александра, можуть клопотатися геніальні стратеги, Корбулон або Тиберій Александр. Він, Веспасіан, натягає собі плащ на вуха, коли заходить мова про такі легковажні імперіалістичні проекти. А така підхожа справа, як цей похід в Юдею, припадає старому генералові до серця. Тепер панове маршали можуть чекати, а його діло на мазі. Ці благословенні юдеї! Браво їм, і ще раз браво! Уже давно вони могли б повстати.

Він був незмірно задоволений. Дама Ценіс доручила купцеві Лахесу подбати про улюблені Веспасіаном страви, коли навіть вони й дуже дорогі. Він повинен також приставити особливо привабливу, не худу дівчинку, щоб Веспасіан міг повтішатися з нею по обіді.

Але здавалося, що Веспасіанові було тепер не до цих знаків уваги, він узявся до роботи. Він був тепер не старий мужик, а генерал, полководець, що з тверезим розумом береться виконувати своє завдання. Сирійські полки по-свинячому розбещені, він покаже хлопцям, що таке римська дисципліна. Ймовірно, що уряд хоче нав’язати йому 15-й леґіон, який тепер у Єгипті. Або 22-й, бо його ж і без того послали на Схід заради цього легковажного походу Александра. Але цим він не задовольниться. Доведеться торгуватися з військовою управою за кожного чоловіка. Та він не побоїться, коли треба буде, вдарити по столу та сказати цим панам усе ясно й виразно. «Панове, — скаже він їм, — тут маємо справу не з примітивними дикунами, як германці, тут маємо справу з народом, у якого дуже добра військова організація».

Він ще сьогодні побуває в палаці. Усміхаючись, всуває він свої старі кістки в парадну форму, про яку він ще три години тому думав, що ніколи більше не доведеться надягати її.

В цезаревій резиденції прийняв його камергер Гортин. Він підняв руку з випрямленою долонею, вітаючи офіційно. Коротка церемонна розмова. Так, пан генерал може бачити його величність приблизно через годину. А префекта гвардії? Префект гвардії зараз до його послуг. Проходячи повз камергера, щоб порадитися з префектом гвардії, він трохи простодушно думав: «Ну, хлопче, хто тепер жере власне кал?»

Хутко минула ця зима, добра зима для Йосифа.

Він працював гарячково. Він глузував із техніки римлян, але не соромився переймати її. Він із ясною головою збирав у Римі спостереження, він мав ідеї. Він вирвав усе дрібне зі свого серця, для нього мало значення тільки одне: підготувати оборону, його віра зростала. Хіба Вавилон, Єгипет, царство селевкіїв не були такі ж могутні держави, як і Рим? Проте юдеї стійко держалися проти них. Що таке найсильніша армія перед подихом бога? Він розвіє її над країною, як пусту солому, а її воєнні машини здме в море, як порожні горіхи.

По містах, у приміщеннях синагог, на великих місцях зборів, на стадіонах Тиверії та Серпфоріса або під чистим небом збирав Йосиф маси навколо себе.

— Морон, морон! Наш владар, наш владар, — кричали вони до нього. І він, худий і тонкий, стояв перед великим краєвидом, витягнувши обличчя з палаючими очима, з грудей його виривалися темні, сильні слова певності. Цей край освячений Ягве, а тепер римська проказа та червоточина пройшли в нього. Її треба розтоптати, викорінити, знищити. На що уповають ці римляни, коли так зухвало пруться сюди? Вони мають свою армію, свою смішну «техніку». Це можна виміряти, їхні леґіони мають по 10 000 осіб кожен, 10 когорт, 60 рот, а до них 65 метальних машин. Ізраїль має свого Бога Ягве. Він не має вигляду, його не можна виміряти. Але перед його подихом потрощаться облогові машини та леґіони розтануть на вітрі. Рим має силу. Але його сила вже минається, бо він простяг зухвалу руку проти Ягве та його обранця, від якого Бог має втіху, проти його первородного, його наслідника: Ізраїлю. Час настав, Рим є, а царство месії буде, воно повстає. Він прийде сьогодні, завтра; можливо, він уже тут. Це немислима річ, щоб ви, з якими Ягве уклав спілку, були в цьому краю пригнобленими, а свиножери — панами. Нехай їхні леґіони прибувають морськими кораблями і через пустелю. Вірте й боріться. Вони мають свої когорти та свої машини: ви маєте Ягве і його військо.

Зима минула, чудова весна осяювала виноградники, оливкові тераси, фіґові гаї Галилеї. Берег Генісаретського озера, біля міста Магдали, де Йосиф і досі мав свою головну квартиру, обважнів від квітів і пахощів. Людям дихалося легко та добре. В ці сяючі весняні дні прийшли римляни.

Спочатку пробралися їхні авангарди в країну з півночі і з приморських міст, вони тепер не уникали більше сутичок із Йосифовими передовими загонами, а потім посунули цілі три леґіони з кіньми та возами і сильні контингенти васальних держав. Попереду — легкозбройні стрільці, розвідчі частини. Потім перші відділи важкозбройиих. Потім сапери, щоб розривати горби та засипати низини на дорозі, вирубувати кущі та розчищати дорогу від усього, що могли б затримати військо. Потім обоз маршала та генерального штабу, гвардія полководця й він сам. Далі кавалерія й артилерія, могутні облогові машини, тарани, метальні знаряддя, балісти та катапульти. Потім значки леґіонів, побожно шановані орли. Потім головні сили армії, рядами по шість чоловіків. Нарешті, велетенський обоз війська, його провіантські колони, його юристи та скарбники. І зовсім ззаду валка цивільних: дипломатів, банкірів, незліченних купців, особливо ювелірів, далі маклерів із продажу невільників та аукціоністів здобичі, далі приватні кур’єри дипломатів і великих комерсантів імперії, жінки.

І стало дуже тихо в країні, коли римляни вступили в неї. Багато добровольців розбігалося. Помалу, неухильно марширувала армія вперед. Планомірно чистив Веспасіан Галилею, країну, берег і море.

Західний берег Генісаретського озера мусив, власно втихомирити цар Агріппа, бо ця смуга з містами Тиверією та Магдалою належала йому. Але елегантний цар був людина практичної добродушності, йому дуже не до смаку були насильницькі дії, яких неодмінно треба було вживати, приборкуючи повстанців. Веспасіан зважив прохання дуже дружнього, енергійно відданого Римові князя, і перейняв тільки на свою армію всю карну експедицію. Тиверія здалася без опору. Добре укріплене місто Магдала намагалося захищатися. Але воно не могло довго триматися проти артилерії римлян, а зрада всередині довершила решту. Коли римляни вдерлися до міста, багато з повстанців втекло на велике Генісаретське озеро. Вони захопили увесь маленький рибальський флот, так що римляни змушені були переслідувати їх на плотах. Це була кумедна озерна битва, під час якої серед римлян було багато реготу, а серед юдеїв багато мертвих, бо береги кругом були зайняті римлянами.

Римляни перевертали своїми важкими плотами маленькі човники, і відбувалося цікаве полювання на тонучих. Солдати з цікавістю спостерігали борсання тих, хто зазнали катастрофи, вони йшли на заклад, чи той або інший із юдеїв визнає за краще піти на дно, чи датися, щоб вони його вбили. Й обмірковували, чи вбити його стрілою, чи почекати, поки він вчепиться за пліт, і тоді обрубати йому руки? Прекрасне озеро, славнозвісне своєю грою барв, було цього дня зафарбоване однією червоною барвою, його береги, славнозвісні своїми чудовими пахощами, багато тижнів зряду смерділи трупами, його гарна вода була зіпсована, але його риба стала жирною в наступні місяці і дуже до смаку була римлянам.

А юдеї навпаки, і цар Агріппа теж, цілі роки відмовлялися їсти рибу з Генісаретського озера. І пізніше співалася серед юдеїв пісня, яка починалася так: «Далеко зачервонілося від крові озеро біля Магдали, далеко вкрився трупом берег біля Магдали». Точний підрахунок виявив нарешті, що в цьому бою на озері загинуло 4200 юдеїв. Капітан Сульпіц заробив на цьому 4200 сестерціїв. Бо він пішов на заклад, що число мертвих буде більше за 4000. Якби воно спинилося на цій цифрі, тоді він мусив заплатити 4000 сестерціїв, а якби менше було, то ще стільки сестерціїв, скільки недоставало мертвих до 4000.

Через два дні Веспасіан скликав начальників свого війська на воєнну раду. Щодо більшості жителів міста можна було певно встановити, чи вони мирні, чи ні. Але що можна було сказати про багато полонених втікачів, які втікали звідусюди, з усієї Галилеї до добре укріпленого міста? Їх було 38 000. Виявити, наскільки кожен із них бунтівник, було дуже марудливою річчю. Просто випустити їх було неможливо. Тримати їх довго в полоні було трудно. З другого боку, вони без опору здалися на віру римлян, і повбивати їх без дальших розмов Веспасіан вважав за непорядне.

Панове з його воєнної ради після недовгого обміркування прийшли до одностайного переконання, що проти юдеїв усе дозволено, й якщо не можна сполучити порядність із корисністю, то треба віддати перевагу корисності перед порядністю. Веспасіан після деякого вагання приєднався до цього погляду. Двозначною, трудно зрозумілою грецькою мовою він сповістив полонених, що дає їм пощаду, але вони можуть виходити з міста однією тільки дорогою на Тиверію. Полонені охоче вірили в те, що їм хотілося, і рушили вказаною їм дорогою. Але римляни зайняли дорогу на Тиверію і не дозволяли нікому звертати з неї вбік. Коли 38 000 прибули до Тиверії, їх усіх зібрали на стадіоні. Напружено чекали вони, що скаже їм римський полководець. Скоро з’явився Веспасіан. Він звелів відокремити тих, що мали понад 55 років, а також хворих і калік. Багато протискалося до цих відокремлюваних, бо вони вірили, що їх відішлють додому підводами, а решта муситиме йти пішки. Це була їхня помилка. Веспасіан, коли вибір закінчили, звелів їх повбивати; ні на що інше застосувати їх не можна було. З решти він звелів вибрати 6000 найдужчих і з чемним листом послав їх цезареві в Грецію для роботи на коринфському каналі. Решту він звелів продати як невільників на користь армії. Кілька тисяч подарував цареві Агріппі.

Отже, від початку заколоту продані були, як невільники, вже 109 000 юдеїв, і ціна невільників почала помітно падати; у східних провінціях становила вона пересічно 2000 сестерціїв, а тепер упала до 1300 за одного.

Із мурів маленької, дуже укріпленої фортеці Йотапати Йосиф дивився, як 10-й леґіон теж підступив до неї. Вже виміряли військові геометри місце для табору. Йосиф знав їх, ці римські табори. Знав, що леґіони столітньою практикою навчилися на кожен день, де вони спинялися, розбивати такий табір. Знав, що через дві години після початку роботи вона буде закінчена. 1200 наметів на кожен леґіон, між ними вулиці, кругом вали, ворота та башти, — ціле добре укріплене місто.

Похмуро дивився Йосиф, як римляни помалу замкнули велике коло, як вони зайняли навкруг гори, завбачливо спустилися в яри та долини. Отже, щипці стиснулися.

Крім цієї Йотапати, в усій Галилеї в руках у юдеїв було ще тільки двоє укріплених місць: гора Табор і Гісхала, де командував Йоанн. Візьмуть римляни ці троє місць, тоді шлях на Єрусалим буде перед ними вільний. Ватажки вирішили тримати фортеці так довго, як тільки буде можливо, але в останній момент пробиватися самим до столиці; там була велика сила міліції, але мало ватажків та організаторів.

Йосиф, коли побачив, що тепер і 10-й леґіон стоїть перед фортецею, відчув своєрідну жорстоку радість. Генерал Веспасіан був не нервовий Цестій Галл, він мав при собі не один, а три леґіони, цілком повноцінні — п’ятий, десятий і п’ятнадцятий; важко Йосифові здобути хоч би один з трьох золотих орлів, які ці леґіони носять з собою. Але і його фортеця Йотапата має добрі мури та башти, а схили круг неї високі та відрадно круті, він має багато провіанту, його люди, передусім загони Сапіти, добре настроєні. Маршал Веспасіан мусить потужитися, доки зможе зруйнувати мури цієї фортеці та повитягати сувої тори з її синагог.

Веспасіан не починав ніякої атаки. Його військо бездіяльно стояло табором, як колода, принаймні, міцно так, як колода. Певно, він хотів чекати, доки Йосиф вдасться в розпач і вирветься зі своєї діри або подохне від знесилення.

Таємним шляхом дістав Йосиф лист із Єрусалима. Його батько Маттіас повідомляв, що столиця не пошле йому ніякого війська на визвіл. Правда, доктор Єлеазар бен-Симон настійливо вимагав послати таке військо. Але є в Єрусалимі люди, які охоче дадуть упасти Йотапаті, коли при тому загине й Йосиф. Він муситиме здати фортецю, що без допомоги зовні не зможе протриматися й два тижні. Йосиф уперто міркував. Був травень. Якщо Йотапата протримається до липня, тоді, можливо, для римлян буде вже пізно рушати до Єрусалима цього року. Хіба цього не розуміють ті там, у Кам’яній палаті? Тоді він врятує засліплене місто проти їхньої волі. Він відписав своєму батькові, що не два тижні, а сім разів по сім днів триматиме він Йотапату. Сім разів по сім днів: ці слова спали йому на думку, наче самі собою. З такою мрійною певністю могли раніше пророки провіщати їхні видіння. Але Йосифів лист не дійшов до його батька. Римляни перехопили його, і панове з генерального штабу сміялися зі зухвалого юдейського командувача: це було неможливо, щоб Йотапата могла триматися так довго.

Настав другий тиждень, а римляни ще не починали наступу. Місто було добре забезпечене харчовими продуктами, але цистерни на воду були малі. Йосиф мусив завести видавання певного пайка. Літо було спекотне, обложені дедалі гірше страждали від спраги. Багато з них, щоб знайти воду, прокрадалися підземними ходами з міста, бо схили гори були прорізані заплутаною системою підземних ходів. Але такі спроби були безумно сміливою справою. Бо коли хто потрапляв при тому до рук римлян, їх розпинали на хрестах.

Розпоряджався стратою капітан Лукіан. В основі своїй він був досить добродушний пан, але дуже страждав від спеки, і через те часто мав поганий настрій. У такому настрої він наказував прив’язувати страчуваних до хреста, а це означало дуже повільну, повну нестерпної муки смерть. Коли настрій у нього був кращий, він наказував профосам прибивати руки засуджених цвяхами, і від цих ран вони вмирали швидко.

Щовечора рухалися жалобні процесії на підвищення, засуджені несли поперечні балки хрестів на своїх спинах, і випрямлені їхні руки вже були міцно прив’язані до цих балок. Ніч давала прохолоду розіп’ятим тілам, але ночі були короткі, а коли сходило сонце, налітали мухи й інша погань. Навкруг збиралися птахи та бездомні собаки і чекали на поживу. Люди на хрестах промовляли передсмертну молитву: «Слухай, Ізраїлю, Ягве наш Бог, Ягве єдиний». Вони говорили це, доки могли вимовляти слова, кожен розіп’ятий говорив це іншим розіп’ятим. Скоро гебрейська формула стала відома в римському таборі, даючи принагідний привід для різних дотепів. Військові лікарі провадили статистику, як довго це триває, поки хтось умре, бувши прибитий до хреста цвяхами, й як довго вмирає чоловік, бувши прив’язаний. Вони просили для себе особливо міцних і особливо безсилих полонених, щоб спостерігати їх і встановити, як впливає літня спека на прискорення летального кінця. На всіх підвищеннях навкруги стояли хрести, і ті, що висіли на них, щовечора мінялися. Римляни не могли давати кожному окремий хрест, вони мусили заощаджувати дерево, хоч навколо і було багато лісів.

Дерево потрібне їм було, щоб споруджувати навкруг упертого міста штучні вали та проходи. Вони вирубали для того усі довколишні ліси. Вони працювали під охороною дотепних конструкцій із звірячих шкур і намоченого ременю, щоб у них не могли потрапляти запалюючі постріли обложених. Люди в Йотапаті заздрили римлянам, які можуть вживати воду на таку справу. Вони робили вилазки, часто їм вдавалося запалити ворожі споруди. Але зруйноване швидко відновлювали, вали й проходи ставали дедалі ближчі.

Щовечора з висоти башт Йосиф оглядав облогу. Коли проходи досягнуть певного пункту на півночі, тоді Йотапата загине, хоч навіть Єрусалим пошле військо на її визвіл. Помалу переводив Йосиф свій погляд. Всюди на схилах гір стояли хрести, гірські шляхи всіяні були хрестами. Страчувані криво схиляли вперед голови, нижні щелепи в них обвисали. Йосиф дивився, машинально стараючись перелічити хрести. Його губи були сухі та потріскані, його піднебіння набрякло, його очі були червоні; він не брав собі більшої порції води, як і всі інші.

20 червня, 18 сивана юдейського числення, вали досягли того загрозливого пункту на півночі. Йосиф влаштував цього дня Службу Божу. Він звелів присутнім на ній сповідатися. Закутавшись в убрання з пурпурно-блакитними молитовними нитками, стояли чоловіки, били себе в груди, кричали палко: «О, Адонає! Я грішив, я чинив неправду, я чинив злочини перед твоїм лицем». Йосиф стояв спереду як священик першої черги, палко, як і інші, сповідався він перед Богом: «О, Адонає! Я грішив, я чинив неправду, я чинив злочини перед твоїм лицем», і він почувався брудним, низьким і пригнобленим. Коли почав третє речення сповіді, голова його підвелася, він відчув, що зі задніх рядів хтось спрямував на нього злісний і настирливий погляд із маленьких одержимих очей, і побачив рот, який не говорив того, що говорили хором усі інші: «Я грішив, я чинив неправду», а гостро й шалено вимовляв слова: «Ти грішив, ти чинив неправду». Це був рот Сапіти. І коли Йосиф на закінчення служби разом із іншими священиками промовляв благословення, коли він підняв руки з розставленими пальцями і стояв перед зборами, які схиляли вниз голови, бо над благословляючими священиками витав дух Божий, він знову зустрівся з парою очей, що були зухвало, злісно й уперто спрямовані на нього, і голос Сапіти виразно глузував: «Заткни свій рот, Йосифе бен-Маттіас. Ми радше здохнемо без твого благословення, Йосифе бен-Маттіас».

Йосифа сповнило велике здивування. Він не уникав ніякої небезпеки, терпів спрагу та нужду, як найнезначніший із його солдатів. Його заходи показали себе добрими та чинними, Бог видимо був із ним, він уже тримає місто довше, ніж міг би тримати будь-хто інший. Що хоче цей Сапіта? Йосиф не гнівався на нього. Чоловік засліплений, не знає, що чинить, лихословить.

Вилазка, яку зробив другого дня Йосиф проти валів на півночі, провадилася з диким фанатизмом. Вмерти у бою було краще, ніж на хресті, і ця темна жадоба смерті в бою дозволила юдеям, не зважаючи на густі постріли, продертися до загрозливого пункту. Вони побили його оборонців, спалили вали та машини. Римляни відступили. Відступили не тільки на цьому місці, а також і на півдні, де на них ледве натиснули. Скоро люди Йотапати дізналися причину: влучили у Веспасіана, римський маршал був поранений. У місті радувалися. Йосиф звелів видати подвійну порцію води. Це був п’ятий тиждень. Коли йому вдасться продержатися до сьомого тижня, тоді літо буде в розпалі, тоді Єрусалим на цей рік врятовано.

Це тривало майже тиждень, поки римляни знову обгородили той пункт. Але тим часом вони поставили також із трьох боків біля стін свої облогові машини, тарани. Це були потужні бруси, подібні до корабельних щогл, що закінчувалися спереду товстими залізними болванками в формі баранячої голови. Посередині були щогли, причеплені канатами до горизонтального бруса, що рухався на товстих стовпах. Велика кількість артилеристів відтягувала брус із баранячою головою назад, а потім штовхала його вперед. Жоден, хоч який товстий, мур не міг довго витримувати удари цієї машини.

Тепер нарешті, після того, як попрацювали якийсь час тарани, Веспасіан вирішив, що фортеця готова для генерального наступу. Наступ почався на світанку. Небо потемніло від пострілів, жахливо та настирливо звучали сурми леґіонів, і з усіх метальних машин враз вилітали великі кам’яні кулі, глухо гули, відбиваючись луною в горах, удари таранів. На валах працювали три окуті залізом башти, сімнадцять метрів заввишки; на них були списокидачі, лучники, метальники, а також і легкі метальні машини. Обложені були беззахисні проти цих панцерованих страховищ. Під їхньою охороною підповзали з проходів моторошні велетенські черепахи, кожна складалася з ста чоловіків римського добірного війська, які тримали над головами сполучені один із одним щити, так що жоден постріл не міг у них влучити. Панцеровані башти працювали точно разом із цими черепахами, спрямовуючи свої постріли проти тих місць на мурах, які обрали собі черепахи, так що оборонці мусили їх очистити. Уже в п’яти місцях одночасно нападаючі досягли мурів, перекинули штурмові містки. Але в цю хвилину, коли римляни не могли стріляти, щоб не влучити в своїх власних людей, оборонці стали лити на штурмуючих киплячу олію, що проходила під залізо панцерів, і поливали штурмові містки слизьким виваром грецького сіна, так що нападаючі сприскали з них.

Настала ніч, але римляни не припинили штурму. Глухо гули цілу ніч удари таранів, рівномірно працювали панцеровані башти, метальні машини. Влучені гротескно скочувалися з стін. Стояв крик, лунали стогони та зойки. Такий страшний був шум цієї ночі, що юдейські начальники звеліли солдатам на стінах позатикати собі вуха воском. Сам Йосиф слухав гудіння з майже диким задоволенням. Це був сорок шостий день: сім разів по сім днів має він тримати місто. Потім буде п’ятдесятий день, і настане тиша. Можливо, ця тиша буде смертю. Як завжди, посеред шаленого бушування смакував він наперед тишу цього п’ятдесятого дня і згадував слова переказу: «Спочатку була буря і велике бушування, а потім у тиші прийшов Господь».

Одному з оборонців вдалося цієї ночі кинути в один із таранів камінь такої ваги, що він відбив залізну голову машини. Юдей скочив зі стіни вниз, вихопив баранячу голову з натовпу ворогів і під роєм пострілів досяг із нею стіни і впав по цей бік її з п’ятьма ранами. Цей чоловік був Сапіта.

Йосиф схилився над умираючим. Сапіта не міг відійти, не спокутувавши своє лихослів’я. Навколо стояло десять чоловіків. Вони говорили перед вмираючим: «Слухай, Ізраїлю, єдиний і вічний наш Бог Ягве», щоб він помер із словами молитви. Сапіта болісно шарпав пасмо своєї поділеної надвоє бороди. Він ворушив губами, але Йосиф добре бачив, що це не були слова молитви, які він вимовляв. Йосиф ближче схилився до нього. Маленькі одержимі очі вмираючого моргали гнівно та боляче, він силкувався щось сказати. Йосиф притулив вухо зовсім близько до його сухих губ, не міг його зрозуміти, але ясно було, що Сапіта хоче сказати щось зневажливе. Йосиф був здивований і засмучений, що цей сліпець хоче так померти. З бистрою рішучістю, тихо й пристрасно він сказав йому:

— Слухайте, Сапіто, я не дам змоги римлянам рушити цього літа до Єрусалима. Я триматиму місто ще три дні. Й я не пробиватимусь до Єрусалима, як ми умовилися. Я і на четвертий ранок залишуся в місті.

Чоловіки рівномірно, хором, щоб це дійшло до вух вмираючого, вимовляли: «Слухай, Ізраїлю». Йосиф настійливо, майже благально дивився на Сапіту. Він мусить побачити свою неправду, вмерти примиреним. Але налиті кров’ю очі Сапіти закотилися, щелепа обвисла: Йосиф дав свою обіцянку мертвому.

Від цього дня Йосиф майже не дозволяв собі спати. Він був усюди на стінах. Його обличчя палало, повіки боліли, піднебіння набрякло, його вуха майже оглухли від ударів облогових машин, його голос став грубим і хрипким. Але він не заощаджував своїх сил, не шкодував себе. Так тримався він три дні, доки настала північ сорок дев’ятого дня. Тоді він заснув кам’яно-глибоким сном.

У сірому світанку першого липня, на п’ятдесятий день від початку облоги римляни взяли фортецю Йотапату.

Не минуло й двох годин, як Йосиф заснув, коли хтось став трусити його і кричати: «Вони тут». Він прокинувся, схопив, що потрапило під руки, м’ясо, хліб, вишитий квітами священицький пояс, грамоту, що призначала його комісаром, кость, яку колись у Римі подарував йому актор Деметрій Лібан. Спотикаючись, вийшов він на вулицю, на сіре світло ранку. Деякі з його оточення захопили його з собою вниз, у підземний хід, до залишеної цистерни, що розширювалася в досить простору печеру.

Їх була добра дюжина в цій печері, серед них один важко поранений, вони мали продукти, але тільки одне маленьке відро води. День вони провели в досить спокійній певності, але вночі виявилося, що про вихід звідси не доводиться й думати. Підземний хід був розгалужений, мав багато кутів, але він завжди вливався в цю печеру і мав тільки один вихід до міста, де римляни тримали пильну варту.

На другий день помер поранений. На третій день вийшла в них вода, на четвертий день ослаблі від довгої облоги чоловіки були хворі та божевільні від спраги.

На п’ятий день Йосиф бен-Маттіас лежав у кутку печери, він підклав блакитний священицький пояс під голову, натяг убрання на обличчя і чекав, щоб прийшли римляни й убили його. Всередині у нього горіло, раз по раз він намагався ковтнути, хоч знав, що це болісна та неможлива річ, його пульс скакав, у кістках кололо та нило. Зімкнуті повіки терли його запалені очі, в темряві танцювали крапки та кола, вони дико збільшувалися, зморщувалися, іскрилися, перепліталися. Солодко та привабливо було б прискорити смерть, самому себе вбити; але залишалася надія: можливо, вдасться перед загином напитися. Можливо, коли римляни прийдуть, вони дадуть йому пити до того, як розіпнуть на хресті. В Єрусалимі є товариство дам-благодійниць, що дають засудженим, яких ведуть розпинати, напій із вина й мира. Це була б добра смерть. Він знову стяг із голови одяг та усміхнувся сухими губами.

Зовсім близько перед собою він бачить велику цистерну з порційною водою, в ній багато, дуже багато порційної води. Тим, що римляни вже тут, немає більше потреби заощаджувати воду. Як він досі про це не подумав? Він бачить себе на шляху до цистерни. Багато суне цим шляхом. Але він іде посередині між галасуючими юдеями та римлянами, що намацують собі дорогу, він же воєначальник, і люди розступаються перед ним, далі й далі він іде прямо до цистерни, невідхильно, жадібно. Пити! Біля цистерни немає більше варти. Але там стоїть один і не хоче його допустити до води.

— Ідіть собі, будь ласка, геть, Сапіто! Я вб’ю вас, коли ви не дасте мені напитися. Чи я був боягузом? Чи я ховався, коли гули мечі, літало залізо, лютувала пожежа, падали з мурів люди? Не підпирайте так безглуздо своєю здорового рукою баранячу голову. Я точно знаю, що ви мертві. Ви підлий брехун, Сапіто, хоч би ви сто разів були мертвий. Ви мали тоді відступитися.

Болісні, марні ковтки видиралися Йосифові з набряклого горла, проганяли галюцинації. Він знову натяг убрання на обличчя. Він хотів, щоб усе минулося. Коли він був у пустелі, в ессея Бануса, і умертвляв свою плоть, тоді йому потрібні були привиди, але тепер він хотів мати ясність у мозку, порядок. Він зовсім не думав здихати тільки через те, що не пив кілька днів води. Звісно, коли не пити кілька днів, тоді чоловік гине, це відомий факт. Але він — ні. Інші так, вони загинуть від спраги. Але він сам — це неможливо. Він має багато ще зробити. Він занадто багато пропустив. Де жінки, яких він не мав, вино, яке він не випив, розкоші світу, яких він не бачив, книги, яких не написав? Чому, власне, він не схопив Поппеї, тоді? Її убрання було з корейського флеру, тонесенького, і крізь нього просвічувало волосся. Воно справді було янтарно-жовте. Так багато жінок було, яких він пропустив. Він бачить стегна, груди, обличчя.

Але це зовсім не обличчя, це купи фруктів, як їх продають на базарах, круглі, соковиті фрукти, фіґи, яблука, велетенські грона винограду. Він хоче вгризатися в них, жувати, смакувати; але коли він хоче їх схопити, то кожен має однаково гидке, жовто-брунатне обличчя, яке він добре знає. Ні, ви, клята собако, я не помру, цієї приємності не зроблю вам. Особливо вам. Ви жалюгідний педант, ви мавпа розсудку з вашими статуями й усією вашою симетрією та вашою системою. Ви хочете говорити від Юдеї? Що ви розумієте в тому? Чи були хоч раз із нею? Чи діяли ви хоч раз із нею спільно? Ви не маєте крові в жилах, ви поганець. Коли Юдея зруйнувала ваш ідольський палац, вона робила правильно, тисячу разів правильно, й я брав у тому участь.

Я не фантазую, пане. Мене дуже мучить спрага, але я знаю цілком точно: це підлота — глузувати з Риму над макавеїстами. Це убога й нужденна річ. Ви жалюгідне явище, Юсте з Тиверії.

В його голові гуло багато голосів: «Морон, морон». І раз по раз тоненький, уперто піднесений голос: «Це він».

Ні, він ніколи не давав цьому голосові взяти над собою владу, він ніколи не заносився, завжди відганяв від себе богохульство. Це спокуситель, що тепер зловживає його слабість і заставляє знову чути цей голос. Так, зрозуміло, це тільки лиха витівка спокусителя, що хоче відвернути від нього лице Ягве.

На превелику силу він став на коліна, випростався, вдарився лобом об землю, з болісною мукою промовляв слова сповіді, з болісною мукою. Говорив хвалькувато й гордо: «О, Адонає! Не грішив я, не чинив неправди. Ти мусиш дати мені напитися, я освятив твоє ім’я. Я хочу води. Не дай твоєму рабові вмерти від спраги, бо я служив тобі добре, і ти мусиш, мусиш дати мені води».

Раптом почувся в печері голос, рипучий, знайомий Йосифові голос римського офіцера. Інші трясли його. Це був дуже справжній голос, ясно ж. Голос говорив грецькою мовою і сказав: відомо, що галилейський полководець перебуває в печері, і коли обложені в печері здадуться, то їх помилують.

— Дайте мені пити, — сказав Йосиф.

— Ви маєте годину на роздумування, — відповів голос, — а потім ми напустимо в печеру диму.

Блаженний сміх широко розтяг Йосифове обличчя. Він переміг. Він перехитрив мертвого Сапіту та зухвалого живого Юста, який не хотів його допустити до фруктів. Тепер він нап’ється і житиме.

Але між Йосифовими товаришами були деякі, що нічого не хотіли знати про здачу. Вони думали про приклад Магдали, вони гадали, що коли римляни схоплять їх, то вони в кращому разі збережуть Йосифа для тріумфального походу, а інших розіпнуть на хресті або продадуть як невільників. Вони вирішили битися. Напівбожевільні від спраги, вони заступили Йосифові дорогу. Радше вони самі вб’ють його, ніж стерплять, щоб він здався римлянам.

Йосиф хотів тільки одного: пити. Чи справді пощадять його римляни чи ні, це буде пізніше. В усіх випадках вони дадуть йому напитися, а ці дурні не хочуть. Це справді прокляті скажені собаки. Це ж смішно, коли сам він завдав собі стільки мук і не нап’ється. З усіх куточків свого виснаженого мозку збирав він силу, щоб відстояти себе проти інших, щоб напитися, жити.

Довго говорив він до них, але все марно. І йому ледве вистачило грубого, хрипкого голосу, щоб зробити їм останню пропозицію: вони повинні не кожен вбивати сам себе, а принаймні один одного; це найменший гріх. Вони подивилися на нього, прийняли його пропозицію, і це був порятунок. Вони вирішили кинути жеребок, хто з них кого має вбивати. І вони кидали кость, яку подарував Йосифові актор Деметрій Лібан. Вони просили один в одного прощення, і вмирали з молитвою на устах. Коли Йосиф лишився з останнім, він прямо рушив із печери до римлян. Той, другий, безсило постояв якусь мить, потім поповз за ним.

Це був полковник Паулін, хто узяв Йосифа в полон. Він простяг йому назустріч руку з розправленою долонею, немов спортсмен переможеному противникові, вітаючи приязно. Йосиф не дякував. Він упав і сказав: води. Вони принесли йому напитися, і він, — це було найпобожніше діло його життя, — він примусив себе і сказав благословення: «Славен ти, наш Боже Ягве, по слову якого все виникає», і потім тільки він став пити. Блаженно відчував, як волога текла крізь його губи в рот, в горло, вимагав знову води, а потім ще знову, і шкодував, коли йому треба було перестати пити, щоб перевести дух, пив і пив. Усміхався широко, безумно, усім лицем, і пив. Солдати стояли навкруг, добродушно скалили зуби, дивилися.

Йосифові дозволили нашвидку почиститися, принесли йому їсти, а потім повели закутого до воєначальника. Дорога йшла через увесь табір. Всюди юрмилися солдати, вони хотіли бачити ворожого ватажка. Багато з них усміхалися прихильно: так от який чоловік, що заставив їх трудитися сім тижнів. Здібний і міцний хлопчина. Деякі, озлоблені смертю товаришів, погрожували, люто лаялися. Інші пускали дотепи, що він такий молодий, тонкий і худий: «Ну, юдейчику, коли ти висітимеш на хресті, птахам і мухам мало буде поживи». Йосиф, занехаяний, із скуйовдженим волоссям, із брудним пушком на щоках, тихо йшов крізь усю цю колотнечу. Загрози та жарти відпадали від нього, деякі опускали погляд перед його сумними, запалими очима. Коли навіть один плюнув на нього, він не сказав жодного слова ображаючому, він, закутий у кайдани, попросив тільки конвоїрів витерти слину, бо непристойно було так прийти до воєначальника.

Але це був далекий шлях через табір. Намети, намети, цікаві солдати. Потім вівтар табору. Перед ним незграбні, золоті, ворожі та насильницькі орли трьох леґіонів. Потім знову намети, намети. Виснажений чоловік мусив збирати всі сили, щоб триматися прямо, але проте він ішов прямо цей довгий шлях ганьби.

Коли нарешті привели його до намету маршала, Йосиф найперше побачив, крім полковника Пауліна, ще одного молодого пана з генеральськими відзнаками, невисокого, але широкого та кремезного, з круглим відвертим лицем, на якому коротке підборіддя так дуже виступало вперед, що здавалося трикутним. Йосиф зразу впізнав, що це був Тит, син воєначальника. Молодий генерал рушив йому назустріч.

— Мені дуже шкода, — сказав він привітно та люб’язно, — що ви зазнали гіркої. Ви прекрасно билися. Ми недооцінювали вас, юдеїв. Ви видатні солдати.

Він бачив, як Йосиф виснажений, запропонував йому сісти.

— Гаряче літо у вас тут, — сказав він. — Але тут, у наметі, ми маємо приємну прохолоду.

Тим часом з-за завіси, що ділила намет, виступив сам Веспасіан, дуже зручно одягнений. З ним ішла дебела рішуча дама. Йосиф підвівся, старався привітати його римським способом. Але маршал добродушно кивнув головою.

— Не завдавайте собі труду. Страшенно молодий ви на вигляд, юдейчику. Скільки вам?

— Тридцять, — відповів Йосиф.

— Бачиш, Ценіс, — усміхнувся Веспасіан, — як високо можна сягнути в тридцять років.

Дама Ценіс розглядала Йосифа без прихильності.

— Юдей мало мені подобається, — неприхована висловила вона свою думку.

— Вона терпіти вас не може, — пояснив Веспасіан Йосифові, — бо дуже злякалася, коли ви поперчили мені ногу каменем. Але це була даремна тривога, вже нічого не помічається. — Та коли він підійшов тепер до Йосифа, ясно видно було, що він ще трохи кульгає. — Дозвольте вас помацати, — сказав він і обмацав його, наче невільника. — Худий, худий, — констатував, сильно дихаючи. — Вам, певно, як слід дісталося, здорово багато ви витерпіли. Ви, здається, взагалі маєте бурхливе минуле, молодий чоловіче. Мені розповідали. Історія з вашими трьома так званими невинними, що нашому Цестієві Галлу так вплинули на нерви, що й казати, надзвичайна.

Він був задоволений. Він думав про те, що без трьох старців цього завзятого чолов’яги навряд чи відкликали б губернатора Цестія, і тоді він не був би тепер тут.

— Як гадаєте, молодий чоловіче, — спитав він весело, — чи повинен я ще тепер рушити на Єрусалим? Мене бере охота подивитися на велику суботу в храмі. Але ви з вашою Йотапатою занадто довго мене затримали. Уже пізній час року. І коли люди в Єрусалимі такі ж уперті, як ви тут, тоді це довга справа.

Це було сказано побіжно, жартівливо. Але Йосиф бачив ясні, уважні очі чоловіка на широкому з різкими зморшками обличчі, чув його сильне дихання, і раптом, із блискавичною інтуїцією подумав: цей римлянин в глибині душі зовсім не хоче йти на Єрусалим, він не прагне швидкої перемоги над Юдеєю. Він не мав вигляду людини, яка, діставши щось раз у руки, швидко віддає його назад. Він хоче не випускати з рук свою армію, свої три чудові, добре спаяні леґіони. Але коли похід закінчиться, тоді їх не роздумуючи заберуть від нього, тоді кінець його командуванню. Йосиф ясно бачив: цей генерал Веспасіан не хоче зараз рушати на Єрусалим.

Усвідомлення цього дало йому нову силу. Хвилювання, яких він зазнав у печері, були ще у нього в нутрі. Він знав, тільки тепер і остаточно має він змагатися за своє життя, і розуміння того, що римлянин зовсім не хоче йти на Єрусалим, давало йому нечувану фору в цьому змаганні. Тихо, але з великою упевненістю він говорив:

— Я скажу вам, генерале Веспасіан, ви не рушите цього року на Єрусалим. А можливо, що не рушите й наступного.

Напружено дивлячись, помалу видобуваючи з себе слова, він продовжував:

— Ви призначені для більшого.

Всі були вражені несподіваною відповіддю: цей юдейський офіцер, що так бездоганно бився, мав особливу дикцію. Веспасіан звузив очі, дивився на свого полоненого.

— Ти дивись, — усміхнувся він, — отже пророки не вимерли в Юдеї.

Але в його старому, рипучому голосі мало було глузування, а більше було заохочування, прихильності. В цій країні юдеїв було багато дивовижних речей. В Генісаретському озері була риба, яка кричала; те, що виростало на содомських полях, чорніло і розсипалося на попіл; Мертве море тримало на поверхні кожного, чи вмів він плавати, чи ні. Все тут було незвичайніше, ніж будь-де. Чому не могло критися і в цьому молодому юдейському чоловікові, хоч він і був добрий політик і солдат, трохи глупоти та священства?

У Йосифа тим часом із шаленою швидкістю пробігали думки. Перед цим римлянином, що тримав його життя в своїх руках, спливали раптом речення, які давно вже спустилися в найдальшу глибину пам’яті, слова важких, наївних людей із капернаумського шинку. Він гарячково напружувався, йшлося ж про його життя, і те, що він глухо відчув, він ураз бачив блискавично різким і ясним.

— В Юдеї небагато пророків, — відповів він, — і їхні провіщення темні. Вони проголошували нам, що месія вийде з Юдеї. Ми погано зрозуміли їх і почали війну. Тепер, коли я стою перед вами, консуле Веспасіан, у цьому вашому наметі, то знаю правдиве значення пророцтв. — Він схилився з великою пошаною, але голос його лишався розсудливим і він не втрачав міри. — Месія вийде з Юдеї: але він не юдей. Це ви, консуле Веспасіан.

Ця авантюристично смілива брехня збентежила всіх у наметі. Про месію вони чули, увесь світ був сповнений чутками про нього. Месія був півбог, про якого мріяла ця частина землі, що він повстане і помститься Римові за уярмлений Схід. Це темна істота, повна таємниці, надприродна; вона спонукувала трішечки до глузування, як і всі витвори східного марновірства, але була і повна принадності та загрози.

Ценіс підвелася, рот у неї був напіврозкритий. Її Веспасіан месія? Вона думала про справу з пагоном святого дуба. Навряд чи юдей міг про це знати. Вона пильно дивилася на Йосифа, недовірливо збентежена. Те, що він сказав, було велике та радісне, і цілком у напрямку їхніх надій: але ця східна людина залишалася для неї моторошною.

Молодий генерал Тит, фанатик точності, любив установлювати точні висловлювання людей, він виробив у себе механічну звичку стенографувати розмови. Він і тепер записував. Тільки він дивився на Йосифа здивовано. Це було б для нього розчарування, якби цей молодий хоробрий солдат виявився шахраєм. Ні, він справді не має вигляду шахрая. Можливо, хоч він і поводиться просто та природно, але належить до тих одержимих, яких так багато на Сході. Можливо, довге голодування та спрага зробили його божевільним.

Веспасіан дивився своїми ясними, хитрими очима в сповнені пошани очі Йосифа. Той витримав його довгий погляд. Хоч у наметі справді не було дуже жарко, Йосиф пітнів, кайдани терли йому ногу, одяг дряпав йому шкіру. Але він витримав погляд. Він знав — це був вирішний момент. Може, римлянин просто повернеться, розгнівано або навіть із огидою, і звелить його вивести, розіп’ясти на хресті або вирядити на судно з невільниками для єгипетських гірничих промислів. А, можливо, римлянин йому й повірить. Він мусить йому повірити. Чекаючи відповіді, він поквапно молився в душі: «Боже, зроби так, щоб римлянин мені повірив. Коли ти не зробиш цього заради мене, тоді зроби це заради храму. Бо коли римлянин повірить, коли він справді цього року не рушить на Єрусалим, тоді, можливо, до наступного року твоє місто й твій храм ще врятуються. Ти мусиш зробити, Боже, щоб римлянин повірив. Ти мусиш, ти мусиш!»

Так стояв він, молячись, боячись за своє життя, витримуючи погляд римлянина, з жахливою напругою чекаючи відповіді римлянина.

Римлянин сказав тільки:

— Ну, ну, ну. Не так швидко, молодий чоловіче.

Йосиф полегшено зітхнув. Чоловік не відвернувся, чоловік не звелів його вивести. Він виграв. Тихо, швидко, з великою упевненістю, настійливо Йосиф продовжував:

— Повірте мені, прошу. Тільки тому, що я вирішив вам це сказати, я не пробирався до Єрусалима, як ми планували, а до кінця тримався у Йотапаті.

— Безглуздя, — буркнув Веспасіан. — Ви ніколи не могли пробратися до Єрусалима.

— Я діставав листи з Єрусалима та відсилав листи, — обстоював Йосиф, — отже, я міг би сам пробратися.

Тит сказав від столу, усміхаючись:

— Ваші листи ми перехоплювали, докторе Йосиф.

Але тут рішуче втрутився полковник Паулін:

— В одному з перехоплених листів говорилося: я триматиму фортецю Йотапату сім разів по сім днів. Ми сміялися з того, але юдеї утримали фортецю сім тижнів.

Всі задумалися. Веспасіан оскалив зуби до Ценіс.

— Ну, Ценіс, — сказав він.

Власне, цей молодий хлопець із своїми трьома невинними був причиною, що якраз у вирішальний момент бог Марс із своїм дубовим пагоном не сильно осоромився. Маршал був освічений чоловік. Проте, чому він не міг, коли це не заважає його планам, вірити у віщування? Іноді помилялися в значенні цих віщувань, але, з другого боку, є цілком вірогідні оповідання про запаморочливу правдивість певних ясновидців. І щодо незримого бога Юдеї, який живе у своїй темній святині святинь в Єрусалимі: чому має він його відкидати, коли цей юдейський бог звелів повідомити його про речі, які так добре пасують до його власних планів? Він досі сам точно не знав, чи хоче він іти на Єрусалим, чи ні. Уряд натискав, щоб він іще влітку закінчив похід. Але це було б справжнє лихо не тільки для нього, а й для держави, якби ця східна армія, яка тепер так добре вимуштрувана, після занадто швидкої перемоги була розформована та потрапила в сумнівні руки. Власне, цей чолов’яга із своєю твердою Йотапатою добре прислужився йому, і бог, що говорить через нього, зовсім не поганий порадник.

А Йосиф розцвітав, як пересохле поле під дощем. Бог був милостивий; це ясно видно, що полководець йому вірить. А чому й ні? Цей, хто стоїть перед ним, був справді чоловік, про якого говорилося, що він вийде з Юдеї, щоб направити світ. Хіба не сказано в Письмі: «Ліван потрапить у могутню руку?» Адир, гебрейське слово для могутнього, хіба воно не означає точно те саме, що цезар, імператор? Хіба є краще, відповідніше слово для цього широкого, хитрого, виразного чоловіка? Він низько схилив голову перед цим чоловіком, держачи руку на лобі. Слово про месію і старе темне слово, яке Ягве дав Ізраїлеві, щоб розгрішити його, було одне, і цей римлянин прийшов, аби його здійснити. Як оливки віддають свою олію тільки тоді, коли їх давлять, так і Ізраїль віддає своє найкраще тільки, коли він пригноблений, і той, хто давить і гнобить, зветься Веспасіан. Так, Йосиф знайшов останній вирішальний аргумент. Глибоке почуття безпеки зійшло на нього, він відчував у собі силу встояти зі своїм тлумаченням проти найспритнішого доктора храмової вищої школи. Печера в Йотапаті сповнена була корчами й ганьбою, але як людський плід виходить із крові та нечистот, так і з неї вийшов добрий плід. Він аж до кожної пори своєї шкіри був сповнений упевненості.

Але Ценіс незадоволено дивилася на полоненого.

— Це тільки страх перед хрестом, — пробурчала вона, — говорить у цій людині. Я б послала Його до Риму або Коринфа. Його повинен судити цезар.

— Не посилайте мене до Риму, — настійливо просив Йосиф. — Це ви маєте вирішити мою долю і долю всіх нас.

Він був спустошений виснаженням, але це було щасливе виснаження, він не мав більше страху. Так, у душі він відчував уже вищість над римлянином. Він стояв перед римлянином, він говорив свої сміливі облесні слова, він схилявся перед ним, але вже мав відчуття, що він веде другого. Римлянин був несвідомим бичем у Божій руці: він, Йосиф, був свідомим і покірним інструментом Ягве. Те, що він відчув, коли вперше стояв у Капітолії над Римом, дивним способом здійснювалося. Він причетний до долі Риму. Веспасіан є чоловік, якого обрав Бог, але він, Йосиф, був чоловік, щоб керувати ним по Божій волі.

Маршал сказав, і в його рипучому голосі була тиха погроза:

— Юдейчику, вважай. Добре стенографуй, Тите, мій сину. Може, ми колись матимемо охоту упіймати цього пана на слові. Можете ви мені сказати також, — повернувся він до Йосифа, — коли настане моє месіанське возвеличення?

— Цього я не знаю, — відповів Йосиф. І раптом несподівано бурхливо: — Тримайте мене доти в кайданах. Звеліть мене стратити, коли це довго для вас триватиме. Але це триватиме недовго. Я був добрим слугою «Месників Ізраїлю», доки вірив, що Бог в Єрусалимі, а ці люди — його довірені. Я буду вам добрим слугою, консуле Веспасіан, бо знаю тепер, що Бог в Італії і ви — його довірений.

Веспасіан сказав:

— Я беру вас зі здобичі на мою приватну службу. — І потім, коли Йосиф хотів говорити: — Не поздоровляйте себе занадто швидко, мій юдейчику. Ваш священицький пояс ви можете носити далі, але й ваші кайдани ви носитимете, доки виявиться, наскільки правдиве ваше пророкування.

Цезареві та сенатові воєначальник написав, що він мусить на цей рік задовольнитися тим, щоб забезпечити досягнуте.

Ще й досі чекали телеграфісти на постах, які підготував Цестій Галл для звістки, що Єрусалим упав. Веспасіан звелів відізвати їх.