Юдейська війна

Книга третя ЦЕЗАРІЯ

В найближчому оточенні Веспасіана з Йосифом поводилися просто, але непогано. Воєначальник слухав його як порадника в справах юдейських звичаїв та особистих взаємин окремих юдеїв, охоче мав його біля себе. Але він показував, що не довіряє цілком Йосифовим даним, часто доручав іншим перевіряти їх, кепкував із Йосифа та принижував його, іноді дуже вразливо. Йосиф сприймав глузування та приниження з покірливою скромністю й усіма способами намагався бути корисним. Він стилізував накази воєначальника, звернені до юдейського населення, правив за експерта в суперечках між військовою й юдейською владами, незабаром його діяльність стала необхідною.

Галилейські юдеї, хоч Йосиф із усіх сил старався для них, вважали його за полохливого перебіжчика. В Єрусалимі вони мусили його прямо смертельно ненавидіти. Із столиці до зайнятої римлянами області доходили, щоправда, тільки непевні вісті; але оскільки було відомо, макавеїсти стали там необмеженими господарями, вони запровадили терор і домоглися, щоб Йосифа оголосили поза законом. Під звуки сурм було оповіщено; «Проклятий, розбитий, відлучений хай буде Йосиф бен-Маттіас, колишній священик першої черги з Єрусалима. Ніхто не зайде з ним у будь-які стосунки. Ніхто не врятує його з вогню, завалу, води, з будь-чого, що може його знищити. Кожен відмовиться від його допомоги. Його книги вважатимуться за книги облудного пророка, його діти — за байстрюків. Про нього думатиме кожен, промовляючи дванадцяте, проклинаюче прохання з вісімнадцяти прохань, і коли йтиме він дорогою, тоді кожен триматиметься від нього на віддалі семи кроків, як від прокаженого».

Особливо вразливим способом виявила свою огиду до Йосифа громада Мерона у Верхній Галилеї, хоч вона належала до зайнятої римлянами області, і такий вчинок був небезпечний. Тут, у Мероні, крикнув якось один: «Це він», і меронці залили міддю сліди копит Йосифового коня, і вважали ці місця за святі. Тепер вони проклали собі іншу головну вулицю, бо стару вони засипали одного разу квітами та листям, вітаючи Йосифа. В урочистій церемонії засіяли вони травою те, що було колись їхньою головною вулицею, щоб заріс травою шлях, яким ступав зрадник, щоб забулася й пам’ять про нього.

Йосиф міцно стулив губи, звузив очі. Образа тільки жорстокішим зробила його самопочуття. У Веспасіановому почті прибув він до Тиверії. Тут зробив він найвирішальніший вчинок свого життя, цими вулицями проїздив він, великий і палкий, на своєму коні Стрілі, герой, вождь своєї країни. Він набрався твердості. Він із гордістю носив свої кайдани на вулицях Тиверії, не зважав на людей, які плювалися перед ним, оминаючи його з ненавистю й огидою. Він не соромився долі, що з диктатора Галилеї обернула його в зневажуваного з презирливою ласкою невільника римлян.

Перед одним тільки не могла встояти його штучна гордість, перед Юстом і його безоглядною зневагою. Юст урвав на середині речення, коли Йосиф зайшов до кімнати, прикро відвернув жовто-смагляве обличчя. Йосиф хотів виправдатися. Цей багато знав про людське серце, він мусить його зрозуміти. Та Юст не допустив, щоб Йосиф заговорив до нього.

Цар Агріппа вирішив знову відбудувати зруйнований палац. Йосиф довідався, що Юст майже цілий день вештається по будівництву, яке широко розкинулося. І він там раз по раз підіймався на пагорб, де мав піднестися новий палац, шукав нагоди зустрітися з Юстом. Нарешті одного разу знайшов він його самого. Був ясний день ранньої зими. Юст сидів на виступі муру, він глянув здивовано, коли Йосиф почав говорити. Але зразу ж натяг на голову плащ, мов йому стало холодно, і Йосиф не знав, чи чує він його. Він говорив до Юста, просив, заклинав, старався йому з’ясувати. Хіба дужа помилка не краща за слабосилу правду? Хіба не треба пройти крізь почуття макавеїстів раніше, ніж їх відкинути?

Але Юст мовчав. Коли Йосиф скінчив, він підвівся поквапно, трохи незграбно. Не сказавши жодного слова Йосифові, що стояв, благально дивлячись, пройшов Юст повз нього, серед запаху вапна і свіжого дерева, віддалився. Принижений, із гірким почуттям дивився Йосиф йому вслід, як він, трохи втомлено, з трудом перелазив через велике каміння, вибираючись найближчим шляхом із будівництва.

В Тиверії було багато таких, що терпіти не могли Юста. В ці часи війни розсудливість не мала популярності ні серед греко-римської людності, ні серед юдеїв. А Юст був розсудливий. Бувши комісаром міста, він із пристрасною розсудливістю старався правити за посередника між юдеями та неюдеями, щоб підтримати мир. Але йому не щастило. Юдеї вважали, що він занадто грецький, греки — що він занадто юдейський. Греки закидали йому, що він не виступав гостріше проти Сапіти і що він не міг перешкодити руйнуванню палацу. Вони знали, що цар Агріппа з великою пошаною ставиться до свого секретаря, і після того, як місто знову було взяте, мовчали. А тепер, підбадьорені присутністю римського маршала, вони стали висловлювати скарги, що найбільше з вини юдея Юста так міг поширитися заколот у Галилеї і в їхньому місті.

Цар Агріппа, у ці двозначні часи подвійно стараючись довести римлянам свою відданість, не наважився боронити свого урядовця. А полковник Лонгін, найвищий суддя в армії Веспасіана, додержувався принципу, що краще засудити невинного, ніж не покарати винного. Отже, справа оберталася для Юста недобре. Сам Юст, гордовитий, сповнений презирства та гіркоти, захищався без завзяття. Його цар може його зраджувати. Він знав, хто був виною всього лиха, що сталося в Галилеї. Мінистому, поверховому чоловічині все, що він робив, сходило щасливо. Тепер могли з нього глузувати римляни. Все це марнота. Юст аж до пор на шкірі сповнений був гірким фаталізмом.

Полковник Лонгін, з огляду на царя Агріппу, дуже сумлінно взявся до справи. Він закликав Йосифа як свідка. Йосифа, відколи доля Юста потрапила в його руки, роздирала болюча двоїстість. Юст заглянув у той закуток його серця, де було найбрудніше, і от тепер від нього залежало, чи має цей чоловік зникнути назавжди, чи ні. Всіх і кожного цей Юст може зрозуміти, виправдати. Тільки не його. Для нього він має тільки мовчання та зневагу. Йосиф позбувся чималої частки гідності, навчився терпіння, ходив у кайданах, але зневага проходить і під панцер черепахи. Це було так просто — назавжди позбутися ображувача. Йосифові не треба було для того й брехати, досить було дати байдуже свідчення.

Його свідчення було пристрасне та сприятливе для Юста. З палкою переконливістю й обґрунтованістю доводив він, що ніхто послідовніше не обстоював справу миру І римлян, як цей доктор Юст. І ті, що на нього скаржаться, або брехуни, або дурні.

Полковник Лонгін доповів про Йосифове свідчення воєначальникові. Веспасіан сопів. Він добре спостерігав свого полоненого і гаразд відчував, що між тими двома були речі дуже особистого характеру. Але досі він не міг закинути своєму розумному юдеєві хоч би одне неправдиве повідомлення. Зрештою, цей доктор Юст був типовий літератор і філософ, отже людина не небезпечна. Маршал припинив слідство, віддав доктора Юста в розпорядження його пана, царя Агріппи.

Цар Агріппа був із своїм многовипробуваним секретарем дуже чемний, відчував свою вину перед ним. Юст виразно бачив, як ніяково та незручно елегантному панові. Він криво усміхався, він знав людей. Він виявив бажання вирядитися до Єрусалима, щоб пильнувати інтересів Агріппи, і під час зими, коли воєнні дії припиняються, розвинути діяльність на користь миру. Тепер, коли «Месники Ізраїлю» необмежено панували в Єрусалимі, це була така ж безнадійна, як і небезпечна справа. Ніхто не сподівався, що царів секретар повернеться звідти живий.

Юст подорожував із фальшивими паспортами. Йосиф стояв на його шляху, коли він виїздив. Юст проїхав мимо, мовчки, не дивлячись на нього, як не дивився й досі.

В Цезарії на великому осінньому ярмарку Йосиф побачив склодува Алексія з Єрусалима, Нахумового сина. Йосиф гадав, що він омине його, як оминала більшість юдеїв. Але, ти глянь, Алексій підійшов до нього, привітався. Йосифові кайдани та велике прокляття не завадили Алексієві розмовляти з ним.

Алексій ішов рядом із Йосифом, ставний і огрядний, але очі його стали ще сумніші та стурбованіші.

Він тільки з великою небезпекою міг викрастися з Єрусалима, бо макавеїсти збройно забороняють будь-кому залишати місто і перебиратися в область римлян. Так, тепер в Єрусалимі панують безглуздя та голе насильство. Після того, як «Месники Ізраїлю» відсторонили майже всіх поміркованих, вони терзають одні одних. Симон бар-Гіора бореться з Єлеазаром, Єлеазар із Йоанном із Гісхали, Йоанн знову з Симоном, а вкупі вони виступають тільки проти одного: проти розуму. Як подивитися тверезо, то небезпека цієї подорожі до Цезарії не має ніякого правдивого зв’язку з вигодою. Бо він, Алексій, мав твердий намір знову повернутися до Єрусалима. Він вирішив далі жити в цьому місті, що задихається від безглуздя та сліпої ненависті макавеїстів. Він знає, що робить дурницю. Але він любить свого батька і свого брата, він не може жити без них, він не хоче їх залишити самих у біді. Та останніми днями він не міг більше витримувати шаленство міста. Він мусив подихати свіжим повітрям, своїми власними очима побачити, що є ще розсудливий світ.

Це, власне, заборонено — стояти отак укупі з Йосифом і розмовляти, і коли про це почують в Єрусалимі, тоді макавеїсти його покарають. Йосиф теж чималою мірою винен у тому, що справи так обернулися. Він у Галилеї міг би багато чому запобігти. Але знову Йосиф дещо й добре зробив. Принаймні, він, Алексій, вважає це за велику заслугу, за перемогу розуму, що Йосиф не помер разом із іншими в Йотапаті, а перейшов, схиливши голову, до римлян. «Жива собака краща за мертвого лева», — процитував він.

— В Єрусалимі вони, звісно, думають інше, — гірко продовжував він, і розказав Йосифові, як сприйняв Єрусалим падіння фортеці Йотапати. Спочатку надійшло звідти повідомлення, що Йосиф загинув при тому. Усе місто взяло участь у бурхливому та грандіозному вшануванні пам’яті героя, що так неймовірно довго тримав фортецю. Докладно розповідав він, як у домі старого Маттіаса врочисто, в присутності первосвященика і членів Великої ради, перекидали ліжко, на якому спав Йосиф. Його власний батько, Нахум бен-Нахум, у розідраному одязі, в посипаною попелом головою, з доручення городян приніс старому Маттіасові у приписаному законом плетеному з вербових гілочок кошику сочевичну страву жалоби. Й увесь Єрусалим був при тому, коли старий Маттіас уперше говорив каддіш, поминальну молитву, додаючи ті три слова, які можна проказати тільки тоді, коли помирає хтось великий в Ізраїлі.

— А потім? — спитав Йосиф.

Алексій усміхнувся своєю фаталістичною усмішкою. А потім, розповідав він, коли дізналися, що Йосиф живий, тим дужчий, розуміється, був перелом в інший бік. Це Йосифів друг юності, доктор Амрам, запропонував оповістити його поза законом, і тільки деякі з членів Великої ради зважилися висловитися проти того, між ними, звісно, великий доктор Йоханан бен-Заккаї. Приміщення храму, коли із ступенів святилища проголошувалося прокляття проти Йосифа, були такі повні, як на свято Пасхи.

— Ви не турбуйтесь тим, — сказав Алексій Йосифові, широко та щиро усміхнувся, так що його білі, здорові й великі зуби показалися з його чотирикутної чорної бороди. — Хто визнав розум, мусить терпіти.

Він попрощався з Йосифом. Ставний, огрядний, з турботою на свіжого кольору обличчі, ішов він між ятками. Пізніше Йосиф бачив, як він спинився біля торговця меленим кварцем і ніжно гладив рукою тонкий порошок; він досить давно вже мусив обходитися без цього коштовного матеріалу для свого улюбленого мистецтва.

Йосиф часто думав про цю розмову, і почуття його ділилися. Ще в Єрусалимі він мав таку думку, що Алексій міркує ясніше, ніж його батько Нахум, але його, Йосифове, серце було з нерозумним Нахумом і проти розумного Алексія. Й от всі повстали проти нього, і тільки розумний Алексій — за нього. Його кайдани, до яких він, гадалося, звик, тиснули, терли. Пророк певно мав рацію, що жива собака краще, ніж мертвий лев. Але іноді йому хотілося, щоб він загинув у Йотапаті разом із усіма.

Марк Лісин Красс Муціан, генерал-губернатор Сирії, нервово вештався по просторих кімнатах свого палацу в Антіохії. Він був переконаний, що цього разу Веспасіан не знайде більше ніякої відмовки, щоб далі затягувати похід. Після того, як терор «Месників Ізраїлю» викоренив в Єрусалимі поміркованих, бунтівники плюндрували одні одних. В Єрусалимі буяла громадянська війна, вісті про це були ясні та певні. Було б безглуздям не скористатися цим. Тепер Веспасіан мусить нарешті рушити до міста, взяти його та закінчити війну. З палаючим напруженням чекав Муціан повідомлення про воєнну раду, що наприкінці зими мала встановити керівну лінію на весняну кампанію. Й от повідомлення лежить перед ним. Далеко більша частина воєнної ради, і навіть син Веспасіана, молодий генерал Тит, були тої думки, що треба негайно виступати проти Єрусалима. Експедитор, безсоромний, неповороткий кінсько-кізячний мужик, знайшов нову пролазку. Внутрішній розбрат між юдеями, запевняв він, незабаром доведе місто до такого стану, при якому його можна взяти з далеко меншими жертвами, ніж тепер. Іти зараз на Єрусалим — це марно лити кров добрих римських леґіонерів, яку можна заощадити. Він за те, щоб почекати, раніше окупувати не зайнятий досі південь. Він хитрий, цей Веспасіан. Такий скупий він, а на відмовки не скупіє. Він свого командування так скоро не зречеться.

Тонкий Муціан, із палицею за спиною, косо виставивши вперед худу голову, люто бігав туди-сюди. Він не був уже молодий, мав позаду уже п’ятдесят років, життя, повне чудових пороків, в яких він ніколи не каявся, повне вивчення невичерпних чудес природи, життя, повне влади та падіння, багатства і банкрутства. Й от, якраз ще бувши при всій своїй силі, став він володарем у цій глибоко хвилюючій, прадавній Азії, і він кипів із люті, що хитрий молодий цезар призначив йому ділитися чудовим шматком саме з цим відворотним мужиком. Майже цілий уже рік мусить він терпіти поруч із собою цього пройду експедитора як рівнопоставленого. Він прозирав у наміри маршала так само добре, як і в наміри цезаря. Цей чолов’яга не смів довше стояти на його шляху. Він мусить забратися з його Азії, він мусить, мусить покласти нарешті край цій безглуздій юдейській війні.

Поквапно і з великим гнівом диктував Муціан цілу паку листів цезареві, міністрам, дружнім сенаторам. Незрозуміло, чому воєначальник вважав, що місто Єрусалим, після таких великих підготувань, та ще коли супротивник знесилений внутрішнім розладом, і на початок цього літа не достигло для штурму. Він не хоче висловлювати гіркі міркування про те, як це малоенергійне провадження війни ставить під загрозу плани походу Александра. Але коли буде проводитися стратегія вагання, то це безумовно відіб’ється на престижі цезаря, сенату й армії по всьому Сходу.

Час, у який ці листи потрапили в Рим, був зовсім несприятливий для намірів Муціана. Зі західних провінцій тільки що повідомили про далеко важливіші та неприємніші речі. Губернатор Ліона, такий собі Віндекс, підняв бунт, і, здається, мав симпатії всієї Галлії й Іспанії. Депеші звучали турботою. Справжній, цілковитий відгук знайшла Муціанова доповідь тільки в одному єдиному місці — у міністра Таласа. Цей старий пан вважав, що генерал Веспасіан завдає йому особистої шкоди, так довго відтягуючи руйнування Єрусалима. Він відповів Муціанові, усім серцем погоджуючись із ним.

Генерал-губернатор, діставши цю відповідь, вирішив особисто поговорити з експедитором, поїхав до головної квартири Веспасіана в Цезарії.

Маршал прийняв його усміхаючись, видимо радіючи. Вони лежали за столом утрьох, Веспасіан, Тит, Муціан, і провадили приязні розмови. Помалу, за вечерею, перейшли до політичних справ. Муціан підкреслював, який далекий він від того, щоб втручатися у справи інших; та є Рим, є римські міністри, які тиснуть, що треба закінчувати похід. Він цілком розуміє мотиви маршала, проте бажання Риму здаються йому такими важливими, що він ладен віддати військо з своїх власних сирійських леґіонів, якщо тільки Веспасіан рушить на Єрусалим. Молодий генерал Тит, палаючи жадобою показати нарешті свої солдатські якості, бурхливо погоджувався з ним:

— Зроби це, батьку, зроби! Мої офіцери горять бажанням, вся армія горить бажанням повалити Єрусалим.

Веспасіан задоволено бачив, як на розумному, насолодами, корисливістю і честолюбством спустошеному обличчі Муціана позначається приязнь до його сина Тита, суміш чесної симпатії та низької пристрасті. Маршал усміхався. Він, хоч і дуже був прив’язаний до сина, не сказав йому про свої справжні мотиви. Він був переконаний, що хлопець знав їх так само добре, як цей хитрий Муціан чи його юдей Йосиф; але він радів, що Тит так бурхливо напосідав. Тим легше вдалося йому прикрити свої особисті аргументи діловими.

Пізніше, коли він лишився сам-на-сам із Муціаном, той вийняв лист міністра Таласа. Веспасіан відчув майже пошану до його упертості. Чоловік був гидкий, але тямовитий: із ним можна було говорити одверто. Отже, Веспасіан відмахнувся рукою:

— Облиште, екселенціє. Я знаю, ви хочете мені передати думку якогось впливового какера з Риму про те, що Рим загине, коли я моментально не рушу на Єрусалим. — Він присунувся ближче до Муціана, сильно дихаючи йому в лице. Муціанові потрібна була вся його чемність, щоб не відсахнутись, — і сказав добродушно: — І коли ви покажете мені ще десять таких листів, високошановний, я й не подумаю про це.

Він випростався, погладив охкаючи свою подагричну руку, підсунувся зовсім щільно до розмовника, сказав довірливо:

— Слухайте сюди, Муціане, ми ж обидва люди, носи яких обвівали усі вісім вітрів, ми не маємо потреби дурити один одного. Мені вино стає кисле, коли я мушу бачити вас із вашим обличчям, що раз по раз тіпається, з вашою палицею за спиною, а вас доймає морська хвороба, коли ви чуєте моє дихання і нюхаєте мою шкіру. Правда ж?

Муціан відповів приязно:

— Продовжуйте, прошу.

Веспасіан продовжував:

— Але, на жаль, ми запряжені в один дишель. Це була клято хитра вигадка його величності. Тільки, чи не повинні ми бути такі ж хитрі? Верблюд і буйвол погано уживаються в одному дишлі, юдеїв і греків успішно можна настроїти одних проти одних; але два старі тельбуховидці, як ми, що ви гадаєте?

Муціан заморгав сильно й нервово.

— Я уважно стежу за розвитком ваших думок, консуле Веспасіан, — сказав він.

— Ви дістали відомості зі Заходу? — спитав тепер прямо Веспасіан, і його світлі очі не відривалися від очей розмовника.

— Ви маєте на увазі Галлію? — спитав Муціан і собі.

— Я бачу, ви в курсі справ, — усміхнувся Веспасіан. — Ви справді не маєте потреби переповідати мені лист вашого римського спільника. У Рима тепер інші турботи.

— З вашими трьома леґіонами ви небагато досягнете, — сказав незадоволено Муціан. Він відклав палицю, тильною частиною маленької, плеканої руки стер піт із верхньої губи.

— Справді, — добродушно констатував Веспасіан. — Тому я пропоную вам договір. Ваші сирійські леґіони жалюгідні, але разом із моїми трьома добрими це буде завжди сім. Тримаймо наші сім леґіонів укупі, доки на Заході не стане ясніше.

І позаяк Муціан мовчав, він умовляв його розсудливо:

— Доки на Заході не стане ясно, ви ж мене не позбудетеся. Будьте розважні.

— Дякую вам за ваші щирі та послідовні пояснення, — відповів Муціан.

Це були ніби наукові інтереси, що затримали Муціана в Юдеї на наступні тижні; бо ж він працював над великим твором, де викладав географію й етнографію імперії, а Юдея напхана була різними дивовижними речами. Тит ретельно супроводив Муціана в його екскурсіях; часто він стенографував те, що розповідали тубільці. Тут було Єрихонське джерело, що давніше знищувало не тільки плоди землі та дерев, а й плоди в жіночому череві й узагалі несло смерть і нищення всьому живому, аж поки один Пророк, Єлісей, божим страхом і священицьким мистецтвом розгрішив його, так що тепер воно впливає навпаки. Й Асфальтове море оглянув Муціан, Мертве море, що тримає на воді найважчі речі і знову викидає їх на поверхню, коли їх силою потопити. Муціан хотів мати докази, наказував кидати в глибину зі зв’язаними на спині руками людей, що не вміють плавати, і з цікавістю спостерігав, як вони виринали. Потім він поїхав на содомські поля, шукав слідів посланого з неба вогню, бачив у морі примарні обриси п’яти зниклих у ньому міст, зривав фрукти, що виглядом і формою цілком подібні були до їстівних, але розсипалися на порох і попіл ще при зриванні.

Він розписував про все, був дуже до всього цікавий, записував і наказував записувати. Одного дня він знайшов такі записи, зроблені його почерком, хоч твердо знав, що цих записів не робив. Він установив, що походять ці записи від Тита. Справді, молодий пан мав здібність швидко і так глибоко зживатися з почерком іншого, що той не міг відрізнити підробку від свого власного писання. Муціан задумливо попросив Тита написати йому кілька рядків почерком свого батька. Тит зробив це, і справді неможливо було розпізнати, що написані рядки є підробка.

Але найзначнішим із того, що Муціан у ці юдейські тижні бачив і пережив, залишався полонений учений генерал Йосиф бен-Маттіас. Уже першого дня в Цезарії впав губернаторові в око полонений юдей, як він скромно і проте надзвичайно помітно проходив із своїми кайданами по вулицях Цезарії.

Веспасіан уникав докладно відповідати на його запитання, відбувався побіжними відповідями. Але він не міг перешкодити цікавому Муціанові докладно розмовляти з цим священиком Йосифом. Він робив це часто і скоро помітив, що Веспасіан використовує свого полоненого ніби як оракула, в сумнівних випадках керується його проріканнями, зрозуміло, не даючи полоненому помітити, яку він має силу. Це зацікавило Муціана, бо він вважав досі маршала за холодно-тверезого раціоналіста. Він говорив із Йосифом про всі можливі речі між небом і землею, і раз по раз дивувався, як нечувано східна мудрість змінює грецьке світознавство юдея. Він знав жерців усякого роду, жерців Мітри, й Ауму, варварських жерців англійського Сулі та германського Росмерта, але цей жрець Ягве, хоч як мало він зовні відрізнявся від римлянина, вабив його більше, ніж інші.

При всьому тому Муціан не забував по змозі з’ясовувати свої відносини з маршалом. Веспасіан має рацію: доки на Заході і в Римі не стане все ясно, обидва володарі Сходу, губернатор Сирії і головний командувач в Юдеї, мають однакові інтереси. Веспасіан, із своєю грубою відвертістю, встановив, як далеко ця спільність інтересів має сягати на практиці. Жоден із них без погодження з іншим не може вживати будь-яких важливих політичних чи військових заходів; але в своїх офіційних доповідях Римові вони повинні, як і досі, інтригувати один проти одного, тільки тепер, звісно, точно узгодженим способом.

Не дуже щедрий Веспасіан боявся, що попросить перед від’їздом марнотратний і користолюбний губернатор, як гостевий подарунок. Муціан зажадав одне-єдине: полоненого юдея Йосифа. Маршал, вражений спочатку такою великою скромністю, уже хотів було погодитися. Але потім вирішив інакше: ні, він не віддасть свого юдея.

— Ви ж знаєте, — добродушно сміявся він до Муціана, — експедитор чоловік скупий.

Губернатор домігся тільки того, що Веспасіан відпустив з ним Тита на якийсь час до Антіохії. Маршал враз утямив, що Тит мав правити при тому ніби за бич, щоб Веспасіан теж додержував досягнутої згоди. Але це не зачіпало його. Він провів Муціана до корабля, що відпливав на Антіохію. Прощаючись, Муціан сказав своїм чемним тоном:

— Ваш син Тит, консуле Веспасіан, має ваші гарні властивості без ваших поганих.

Веспасіан сильно засопів, потім відповів:

— На жаль, ви не маєте ніякого Тита, екселенціє.

Веспасіан оглядав у доках Цезарії полонених, яких мали продати з аукціону. Капітан Фронто, що відав полоненими, приготував список їхній — було полонених понад три тисячі. Кожен носив на шиї табличку, де стояв його номер, а також вік, вага, хвороби, відзначені були й різні особливі здібності. Купці вешталися всюди, наказували полоненим уставати, присідати, підіймали їм руки та ноги, розкривали роти, мацали їх. Купці нарікали. Це не був добрий товар, аукціон завтра відбудеться поганенький.

Веспасіан ходив у супроводі кількох офіцерів, також Ценіс, потім свого юдея Йосифа, який був потрібен йому, щоб краще розуміти полонених. Він мав дістати зі здобичі десять невільників і хотів вибрати їх, доки весь цей товар не піде в продаж. Ценіс потребувала перукаря і доброго на вигляд хлопця, щоб міг прислуговувати за столом. Практичний Веспасіан, навпаки, хотів добрати пару міцних чоловіків, щоб вони працювали на сільськогосподарських роботах у його італійських маєтках.

Він був у доброму настрої, жартував, говорячи про невільників-юдеїв.

— Страшенно трудно з їхніми суботами, святами, хитромудрими приписами щодо їжі й усякою іншою всячиною. Коли терпіти, щоб вони виконували так звані релігійні приписи, то мусиш дивитися, як вони половину свого життя ледарюють; коли не терпіти, то вони стають уперто непокірними. Власне, вони добрі тільки на те, щоб перепродувати їх іншим юдеям. Я запитував себе, — обернувся він раптом до Йосифа, — чи не повинен я перепродати вас вашим землякам. Але вони пропонували мізерну ціну, вони, вочевидь, мають надмір пророків.

Йосиф усміхався тихо та скромно. Але в душі він аж ніяк не усміхався. Із тих крихіт розмов, які він підхопив, зрозумів, що дама Ценіс, яка його терпіти не могла, намагалася за Веспасіановою спиною перепродати його генерал-губернаторові Муціану. Чемний Муціан, що цікавився літературою, безумовно не дозволяв би собі так грубо жартувати з ним, як маршал. Але Йосиф уже відчув, що його доля зв’язана з цим Веспасіаном. Бог прикував його до цього чоловіка, тут був його великий шанс. Його усмішка, коли Веспасіан жартував, що наче хоче його продати, була тонка, трохи крива.

Підійшли до купи жінок, їм якраз дали їсти; жадібно, проте дивовижно тупо ковтали вони свій сочевичний суп, жували свої солодкі ріжки. Це був перший справді гарячий день, спека та сморід були навкруг. Старішим жінкам, які придатні були вже тільки для роботи, залишили їхні убрання, молодші були голі. Була між ними одна зовсім молода дівчина, тонка, проте не худа. Вона не їла, вона сиділа з схрещеними ногами, втягнувши плечі, руками обхопила кісточки на ногах, вона нахилялася наперед, щоб прикрити свою голизну. Так сиділа вона, дужа злякана, і великими очима дивилася уважно, зацьковано та докірливо на чоловіків.

Веспасіанові дівчина впала в око. Він підійшов до неї, важко сопучи від жари. Схопив дівчину за плечі, розправив їх. Настрашена, жахливо перелякана, дивилася вона на нього вгору.

— Встань, — звелів їй капітан Фронто. Він нахилився, підняв дерев’яну табличку, що звисала їй на груди, голосно прочитав: — Мара, донька Лакіша, театрального служника з Цезарії, чотирнадцять років, незаймана. Ну, так, — сказав він і крекчучи знову випростався.

— Ти підведешся, собако? — просичав один із наглядачів. Вона, мабуть, нічого не розуміла через переляк.

— Я гадаю, ти повинна встати, Мара, — м’яко сказав Йосиф.

— Облиште її, — неголосно сказав Веспасіан.

— Підемо далі? — спитала дама Ценіс. — Чи ти хочеш взяти її? Я не знаю, чи не подібна вона до телиці.

Дама Ценіс нічого не мала проти того, щоб Веспасіан втішався, але вона сама любила вишукувати об’єкти для цих утіх. Дівчина тепер підвелася. Овальне, ніжне й ясне виступало тепер обличчя з довгого, дуже чорного волосся, повногубий рот із великими зубами був напіврозкритий. Безпорадна, гола, юна, гідна жалості стояла вона, повертаючи голову то туди, то сюди.

— Спитайте, чи не вміє вона чого особливого? — повернувся Веспасіан до Йосифа.

— Великий пан питає, може ти знаєш яке особливе майстерство, — сказав Йосиф приязно й обережно до дівчини.

Мара дихала сильно, переривчасто, вона пронизливо дивилася на Йосифа своїми довгими очима. Раптом вона поклала руку на лоб і низько схилилася, але не відповідала.

— Підемо далі? — питала дама Ценіс.

— Я гадаю, ти повинна нам відповісти, Мара? — лагідно умовляв Йосиф дівчину. — Великий пан питає, чи не знаєш ти якого особливого мистецтва, — повторив він терпляче.

— Я знаю дуже багато молитов напам’ять, — сказала Мара.

Вона говорила боязко, її голос звучав дивно тьмяно, приємно.

— Що вона каже? — довідувався Веспасіан.

— Вона вміє молитися, — повідомив Йосиф. Панство сміялося. Веспасіан не сміявся.

— Ну, так, — сказав він.

— Чи смію послати вам дівчину? — спитав капітан Фронто.

Веспасіан вагався.

— Ні, — відповів він нарешті, — мені потрібні робітники для моїх маєтків.

Увечері Веспасіан спитав Йосифа:

— Ваші жінки багато моляться?

— Наші жінки не мають обов’язку молитися. Вони повинні додержувати заборон, але не заповідей. Ми маємо 365 заповідей, стільки, як днів року, і 248 заборон, стільки, як кісток у людини.

— Більш ніж досить, — зауважив Веспасіан.

— Ти гадаєш, вона справді незаймана? — спитав він через якусь хвилину.

— Наш закон карає порочних жінок смертю, — сказав Йосиф.

— Закон, — знизав плечима Веспасіан. — Про ваш закон дбають, можливо, ваші дівчата, але не мої солдати. Хоч, мушу сказати, я зробив усе можливе, щоб і в цьому випадку вони мусили додержувати дисципліни. У неї великі коров’ячі очі. Вони дивляться так, наче за ними криється усе можливе. Певно, за ними не криється нічогісінько, як завжди у вашій країні. Все має патетичний вигляд, а придивишся ближче — нічого за тим. Як із вашим віщуванням, пане пророк? — став він несподівано злим. — Якби я послав вас у Рим, то ви безумовно були б давно вже засуджені й поневірялися б у якомусь Сардинському руднику, замість розмовляти тут із гожими юдейськими дівчатами.

Йосифа мало турбували такі жарти маршала. Він уже досить давно помітив, що не тільки він пов’язаний із іншим.

— Генерал-губернатор Муціан, — відповів він із сміливою чемністю, — заплатив би ціну щонайменше дюжини гірничих робітників, якби ви відступили мене йому. Не думаю, щоб мені погано велося в Антіохії.

— Щось ти став дуже зухвалий, мій юдейчику, — сказав Веспасіан. Йосиф змінив тон.

— Моє життя було б розбите, — сказав він гаряче, смиренно та переконливо, — якби ви відіслали мене. Вірте мені, консуле Веспасіан. Ви спаситель, й Ягве послав мене до вас, щоб знову й знову говорити вам це. Ви спаситель, — повторював він уперто, палко та ретельно.

Веспасіан дивився глузливо, злегка заперечливо. Він не міг перешкодити вогненним запевненням цього чоловіка проходити в його стару кров. Це гнітило його, що він завжди викликав у юдея такі пророкування. Він занадто звик до його таємничого, упевненого голосу, почував себе дуже зв’язаним із юдеєм.

— Якщо твій бог не дуже поспішає, мій юдейчику, — глузував він, — то месія виглядатиме дещо похилим, доки нарешті об’явиться.

Йосиф, він сам не знав звідки бралася в ньому певність, відповів тихо й непохитно:

— Коли раніше, ніж літо дійде до середини, не станеться чогось такого, що в корені змінить ваше становище, консуле Веспасіан, тоді, прошу, продайте мене в Антіохію.

Веспасіан злизнув ці слова зі задоволенням. Але він не хотів це показати і заперечував:

— Ваш цар Давид звелів класти собі в постіль теплу молоду дівчину. Він був не такий, щоб пропустити ласий шматочок. Гадаю, ви всі не такі. Як це, мій юдейчику, можете ви мені трохи розказати?

— У нас кажуть, — пояснював Йосиф, — що коли чоловік побуває з жінкою вкупі, тоді Бог не говорить більше через нього сім молодиків. Я, доки писав книгу про Макавеїв, не доторкнувся до жодної жінки. І відтоді, як дістав головне командування в Галилеї, я не доторкнувся до жодної жінки.

— Але це вам мало допомогло, — зауважив Веспасіан.

Другого дня маршал звелів на аукціоні залишити Мару, доньку Лакіша, для себе. Того ж вечора її привели до нього. Вона ще мала на шиї обідок, який носять ті, кого по праву війни продають під списом, але з розпорядження капітана Фронто її викупали, намастили миром та одягли в убрання з прозорого коїхемського флеру. Веспасіан оглянув її своїми світлими, твердими очима геть усю.

— Дурноголові, — лаявся він. — Баранячі мізки! Вони підготували її, як іспанську повію. За таке я не дав би й ста сестерціїв.

Дівчина не розуміла, що говорив старий чоловік. Так багато спало на неї, і тепер вона стояла злякано та тупо. Йосиф говорив до неї її рідною арамейською мовою, говорив м’яко, обережно. Вона відповідала нерішуче своїм тьмяним голосом. Веспасіан терпляче слухав чужу, горлову розмову. Нарешті Йосиф пояснив йому:

— Вона соромиться, бо гола. Нагота у нас великий гріх. Жінка не сміє показуватися голою, навіть коли це їй, за визначеннями лікаря, врятує життя.

— Безглуздя, — констатував Веспасіан. Йосиф продовжував:

— Мара просить князя, щоб він звелів дати їй убрання з одного шматка й чотирикутне. Мара просить князя, щоб він звелів дати їй сітку на волосся та напарфумовані сандалії для її ніг.

— Вона мені і так пахне доволі добре. Але гаразд. Вона це матиме.

Він відіслав її, їй не треба сьогодні приходити знову.

— Я можу чекати, — пояснив він довірливо Йосифові. — Я навчився чекати. Я відкладаю на якийсь час гарні речі, перш ніж смакувати їх. І для їжі, і для постелі, і для всього іншого. І тут теж я мушу почекати якийсь час, доки дійду свого.

Він тер, крекчучи, свою подагричну руку, став ще довірливіший.

— Ти, власне, бачиш щось привабливе у цій юдейській дівчині? Вона ляклива, вона сором’язлива, розмовляти з нею я теж не можу. Дівчатко дуже миленьке, але ж тут, грім і Юпітер, можна знайти вродливіших жінок. Трясця його знає, що вабить у такому маленькому звіряті.

Йосифа теж вабила дівчина Мара. Він знав їх, цих жінок із Галилеї, вони були повільні, лякливі, можливо, й сумні, але коли вже розкривалися, то пристрасні та розкішні.

— Вона каже, — з незвичною відвертістю пояснював він римлянинові, — що їй випала гірка доля. І вона правду каже. Ця Мара, донька Лакіша, не має багато причин вимовляти благословення, коли вона тепер дістала своє нове, чотирикутне убрання.

Веспасіан розсердився.

— Сентиментальність, юдейчику? Ви починаєте завдавати мені неприємностей. Ви вважаєте себе за надто важливого. Коли хочеш узяти в свою постіль малу дівчину, ви вимагаєте таких підготувань, як до великого походу. Я от що тобі скажу, мій пророче. Навчи її трохи латини. Поговори з нею завтра перед обідом. Але гляди мені, не посмакуй попереду сам, вважай, щоб твоя пророча сила не зазнала ніякої шкоди.

Другого дня Мару привели до Йосифа. Вона була одягнена у звичайне в країні чотирикутне убрання з одного шматка, темно-коричневе, з червоними смужками. Маршал мав добрий інстинкт. Чистота її овального лиця, низький сяючий лоб, довгі очі, розкішний рот через простий одяг стали набагато помітніші, ніж при пишно оздобленій наготі.

Йосиф обережно розпитував її. Її батько, вся її сім’я загинули. Це сталося, гадала дівчина Мара, через те, що він жив усе життя в гріхах і навіть вона, так вона гадає, покарана за його гріхи. Лакіш бен-Симон працював служником у театрі в Цезарії. Він, раніше, ніж стати на цю посаду, запитував багатьох священиків і докторів, і йому, правда, вагаючись, дозволили заробляти таким способам свій хліб. Але інші були проти того, щоб визнати його діяльність за побожну. Мара вірила цим побожним, вона чула промови макавеїстів, робота її батька була гріхом, тому від неї відцурався Бог. І от вона стояла гола перед необрізаними, римляни видивлялися на її наготу. Чому Ягве не послав їй раніше смерть? Вона тихо скаржилася своїм тьмяним голосом, смиренно виходили слова з її розкішного рота, юна, мила, достигла сиділа вона перед Йосифом. «Її виноградник квітне», — думав він. Він відчув раптом велике бажання, коліна в нього ослабли, це було як тоді, коли він лежав у печері в Йотапаті.

Він дивився на дівчину, вона не відвертала своїх довгих, пронизливих очей перед його поглядом, її рот напів розкрився, її гарне, свіже дихання доходило до нього, він жадав її дуже. Вона продовжувала:

— Що мені робити, мій докторе й пане? Це велика втіха, велика милість, що Бог дав мені змогу чути ваш голос.

І вона усміхнулася.

Ця усмішка зробила те, що в Йосифові піднялася дика, безмежна лють проти римлянина. Він рвав свої кайдани, вгамовувався, знову рвав, вгамовувався. Він сам мусив допомагати ненаситному римлянинові, дикому звірові, узяти в свою постіль цю дівчину.

Мара раптом підвелася. Все ще усміхаючись, стала вона, легконога, ходити сюди й туди в своїх плетених напарфумованих сандаліях.

— В суботу я завжди носила напарфумовані сандалії. Це заслуга, яку зараховує Бог, коли в суботу хтось добре одягнений. Чи це правильно, що я зажадала від римлянина напарфумовані сандалії?

Йосиф сказав:

— Слухай, Маро, донько Лакіша, незайманице, моя дівчино, — і він обережно намагався їй пояснити, що вони обоє, він і вона, заради однакової мети послані Богом до цього римлянина. Він говорив їй про дівчину Естер, яку Бог послав до царя Агасфера, щоб врятувати її народ, і про дівчину Ірену перед царем Птолемеєм. — Це твоє завдання, Маро, щоб ти вподобалася римлянинові.

Але Мара боялася. Необрізаний, святотатець, який стане на суд у долині Гіном, старий чоловік… Її брала огида, вона тремтіла вся. Йосиф, із люттю в серці проти себе і проти іншого, говорив до неї обережними, ніжними словами, готуючи цю поживу для римлянина.

Веспасіан другого ранку змальовував грубо й одверто, як було з Марою. Трохи страху й сорому він визнавав за цілком правильне; але вона тремтіла усім тілом, стала майже непритомна, а після довгий час лежала нерухомо та заціпеніло. Він старий чоловік, трохи ревматичний, вона для нього занадто втомна.

— Вона, здається, до країв переповнена забобонними уявленнями: коли я її займу, то її пожеруть демони чи подібне щось. Ти це повинен краще знати, мій юдейчику. Слухай сюди, зроби її мені ручнішою. Ти хочеш? Зрештою, як це буде по-арамейському: «Будь ніжна, не будь дурна, моя голубко», чи як там?

Мара, коли Йосиф знову побачив її, справді була заціпеніла та замкнута. Слова механічно виходили з її рота, вона була, як підрум’янений мрець. Коли Йосиф хотів наблизитися до неї, відсахнулася та закричала, наче прокажена, безпорадно та страшно:

— Нечиста! Нечиста!

Раніше, ніж настала середина літа, надійшли великі вісті з Риму. Повстання на Заході вдалося, сенат відсторонив цезаря, Нерон, п’ятий Август, сам себе вбив, і зробив це досить пристойно, показуючи своїм близьким велику виставу. Володарями світу стали керівники армії. Веспасіан усміхався. Він був чоловік зовсім не патетичний, але випростався дужче. Це було добре, що він послухався свого внутрішнього голосу і не закінчив дуже швидко похід. Він мав тепер три сильні леґіони, а з Муціановими — сім. Він схопив Ценіс за плечі і сказав:

— Нерон помер. Мій юдей зовсім не дурень, Ценіс.

Вони дивилися одне на одного, їхні важкі тулуби хиталися туди й сюди, тихо, рівномірно; обоє усміхалися.

Йосиф, коли почув звістку про смерть цезаря Нерона, зовсім помалу підвівся. Він був ще зовсім молодий чоловік, мав тридцять один рік, і пережив набагато більше, ніж пересічний чоловік тридцяти одного року. Тепер він стояв, сильно дихав, ухопивши себе за груди, трохи розкривши рот. Він вірив у те, що Ягве в ньому, він грав дуже велику гру і не програв її. З трудом надів він закутими в кайдани руками священицьку шапку, говорив благословення: «Слава тобі, Ягве, наш Боже, що дав нам дожити, добутися, досягти цього дня». Потім помалу, важко, підняв він праву ногу, далі ліву, танцював, як великі пани народу танцювали на свято водочерпання, він тупав, кайдани дзвеніли, стрибав, підскакував, притупував, намагався ляскати в долоні, бити себе по стегнах. Дівчина Мара увійшла в намет, вона стояла страшно збентежена, налякана. Він не переставав, танцював далі, шаленів, кричав:

— Смійся з мене, Маро, донька Лакіша, смійся, як сміялася донька ворога з танцюючого Давида. Не май страху. Не від сатани походить танець, а від царя Давида, що танцював перед кіотом заповіту.

Так радувався доктор і пан Йосиф бен-Маттіас, священик першої черги, що Бог не дав зганьбити його пророкування.

Увечері Веспасіан сказав Йосифу:

— Тепер ви можете зняти кайдани, докторе Йосиф.

Йосиф відповів:

— Якщо ви дозволите, консуле Веспасіан, я носитиму кайдани далі. Я хочу носити їх, поки цезар Веспасіан їх розрубає.

Веспасіан вискалився.

— Ви хоробрий чоловік, мій юдею, — сказав він.

Йосиф, коли йшов додому, беззвучно насвистував крізь зуби. Він робив це дуже рідко, тільки коли був у особливо прекрасному настрої. І це був куплет невільника Ісидора, який він насвистував: «Хто тут пан? Хто платить за оливу?»

Кур’єри ганяли з Антіохії в Цезарію, з Цезарії в Антіохію. Гінці прибували з Італії, Єгипту. Сенат і гвардія проголосили цезарем старого генерала Гальбу, подагричного, буркотливого, вередливого пана. Він довго не залишиться цезарем. Хто буде новим цезарем, визначать армії — рейнська, дунайська, східна. Генерал-губернатор Єгипту, Тиберій Александр, пропонував тримати тісний зв’язок між ним і обома володарями Азії. І навіть кислуватий Веспасіанів брат, поліцей-президент Сабін, почав рухатися, зголошувався, робив темні пропозиції.

Багато було діла, і Веспасіан зовсім не мав часу на вивчення арамейської мови заради дівчини Мари. Грім і Юпітер! Вона мусить нарешті навчитися бути ніжною по-латині. Але Мара не вчилася цього, її мусили навіть пильнувати, щоб вона не закололася шпилькою для волосся, як вже намагалася.

Таке нерозуміння дратувало воєначальника. Він почувався якимсь темним способом зобов’язаним перед юдейським богом, він не хотів, щоб дівчина роз’єднала його з богом. Він не звірявся Йосифові з цього приводу; і він шукав інших посередників, стараючись довідатися, що, власне, смутить їй серце. Він був вражений несподіванкою, коли дізнався. Цей шматок нічого сповнений був такою ж наївною зарозумілістю, як і його юдей. Веспасіан усміхався широко, трохи злісно. Він знав, як він допоможе собі, дівчині і Йосифу.

— Ви, юдеї, — заявив він Йосифові того ж дня при дамі Ценіс, — справді переповнені зухвалим, варварським забобоном. Уявіть собі, докторе Йосиф, ця миленька Мара твердо переконана, що нечиста, бо побувала в моїй постелі. Ви це розумієте?

— Так, — сказав Йосиф.

— Тоді ви хитріший за мене, — зауважив Веспасіан. — Є якийсь спосіб знову зробити її чистою?

— Ні, — відказав Йосиф. Веспасіан випив доброго єшкольського вина, потім заявив задоволено:

— Але вона знає спосіб. Коли з нею одружиться юдей, тоді, запевняє вона, стане вона знову чистою.

— Це дитячий лепет, — заявив Йосиф.

— Це не гірший забобон, ніж перший, — зауважив примирливо Веспасіан.

— Трудно буде знайти юдея, щоб одружився з нею, — сказав Йосиф. — Закон забороняє це.

— Я знайду одного, — відповів лагідно Веспасіан. Йосиф запитливо дивився на нього.

— Тебе, юдейчику, — усміхнувся римлянин. Йосиф зблід. Веспасіан задоволено виговорив йому:

— Ви не вихований, мій пророче. Принаймні «красненько дякую!» могли б сказати.

— Я священик першої черги, — сказав Йосиф, і його голос звучав хрипко, дивно згасло.

— Клято гидливі ці юдеї, — сказав Веспасіан до Ценіс. — До чого хтось із наших торкнувся, те вже їм не пасує. А цезар Нерон й я сам одружилися з жінками, які жили з іншими. Що ти скажеш, стара дійнице?

— Я походжу від Хасмонеїв, — сказав дуже тихо Йосиф, — мій рід іде від царя Давида. Коли я одружусь із цією жінкою, тоді назавжди втрачу свої священицькі права, і діти від такого єднання незаконні, безправні. Я священик першої черги, — повторював він тихо, настійливо.

— Ти купа дреку, — сказав просто й рішуче Веспасіан. — Якщо ти матимеш дитину, я хочу бачити її через десять років. Тоді ми виявимо, чи це твій син чи мій.

— Ви одружитеся з нею? — зацікавлено спитала дама Ценіс.

Йосиф мовчав.

— Так чи ні? — спитав, несподівано різко, Веспасіан.

— Я не кажу ні так, ні ні, — відповів Йосиф. — Бог, який визначив, що полководець повинен стати цезарем, вселив полководцеві це бажання. Я схиляюсь перед Богом.

І він низько схилився.

Йосиф погано спав у наступні ночі, його кайдани муляли йому. Так високо підняла його влучність його пророкування, так низько скинув його нахабний жарт римлянина. Він згадував науку єссея Бануса в пустелі. Плотська жадоба проганяє дух Божий; йому стало само собою зрозумілим, що він мусив утримуватися від жінок, доки його пророкування не здійснилося. Дівчина Мара була приємна його серцю та тілу, за це він мусив тепер платити. Коли він одружиться з цією дівчиною, що через полон і спання з римлянином перетворилася на повію, тоді він буде відкинутий Богом і заслужить привселюдне бичування. Він точно знав приписи закону; тут не було ніяких винятків, пролазок і сприятливих тлумачень. «Виноградна лоза не повинна обвиватися круг терну», — це була основна засада. А автентичні коментарі докторів до речення «Прокляті, хто спить із твариною» кажуть, що священик, який змішується з повією, не кращий за того, хто спить із твариною.

Але Йосиф проковтнув усю отруту. Висока гра вимагає високої ставки. Він пов’язаний із цим римлянином, він візьме на себе ганьбу.

Веспасіан витрачав час і увагу на те, щоб до кінця натішитися жартом. Він звелів докладно розповісти йому про заплутане юдейське шлюбне право, також про церемоніал заручин і весілля, що в Галилеї був інший, ніж в Юдеї. Він дивився, щоб усе відбулося точно за ритуалом.

Ритуал вимагав, щоб замість померлого батька про ціну викупу нареченої провадив з нареченим переговори опікун. Веспасіан оголосив себе опікуном. Це був звичай, що наречений платить двісті цуців, якщо наречена діва, сто цуців — якщо наречена вдова. Веспасіан звелів записати в документі півтораста цуців викупу за Мару, доньку Лакіша, і наполягав, щоб Йосиф особисто видав йому боргову розписку на цю суму. Він покликав докторів і студентів шкіл Тиверії, Магдали, Сепфоріса й інших нотаблів окупованої області як свідків весілля. Багато відмовилися брати участь у гидоті. Полководець наклав на них штрафи, а на їхні громади — контрибуції.

Усе населення було запрошене через герольдів до участі в святі. Для весільного походу мали приставити найкоштовніший весільний паланкін Тиверії, як велить звичай при шлюбі великих панів. Замість батька Веспасіан, коли Мара в оповитому миртами вінчальному паланкіні залишила свій дім, сказав: «Дай же, боже, щоб ти не повернулася сюди». Потім її пронесли через місто, і найзначніші юдеї Галилеї, теж прикрашені миртами, несли її вінчальний паланкін. Дівчата з факелами йшли попереду, за ними студенти, розмахуючи глечиками з благородними пахощами. Вино й єлей лилися дорогою, розкидалися горіхи та підсмажені колоски. Всюди чувся спів: «Люба ти сарно, парфуми, рум’яна, лікувальна трава не потрібні тобі». На всіх вулицях танцювали; шістдесятилітні матрони мусили стрибати під звуки ріжка, як і шестилітні дівчатка, і навіть старі доктори мусили танцювати з миртовими гілками в руках, бо Веспасіан бажав вшанувати своїх молодих за старими звичаями.

Так провели і Йосифа через місто Цезарію, і цей довгий шлях був сповнений не меншою мукою, ніж шлях через римський табір, коли його вперше провадили до Веспасіана. Нарешті стояв він разом із Марою у вінчальному наметі — хуппі. Вінчальний намет був із білого, затканого золотом полотна, зі стелі звисали виноградні грона, фіґи й оливки. Веспасіан і цілий ряд його офіцерів, також юдейські нотаблі Галилеї були за свідків при тому, як Йосиф одружувався з дівчиною Марою. Вони чули, як він виразно та розлючено вимовляв формулу, що була злочинною в його устах: «Цим свідчу, що ти вінчаєшся зі мною по закону Мойсея й Ізраїлю». Земля не провалилася під ним, коли священик вимовляв ці заборонені йому слова. Плоди легко гойдалися під стелею вінчального намету. Навкруги співали: «Обгороджений сад — сестра моя люба, наречена, замкнене джерело, під печаттю криниця». А дівчина Мара, безсоромна та прегарна, не відводила довгих, пронизливих очей від блідого Йосифового обличчя та відповіла на вірш: «Нехай прибуде милий мій у сад свій, нехай споживає солодкі овочі в ньому».

Веспасіан казав перекладати йому все, усміхався задоволено.

— Одне я хотів би вимолити тобі, мій любий, — проговорив він до Йосифа, — щоб ти занадто швидко не випхався зі саду.

Принцеса Береніка, донька першого царя Агріппи і сестра другого, облишила свої роздумування в пустелі, повернулася знову до Юдеї. Віддаючись пристрасно кожному почуттю, вона, коли римляни порозоряли міста Галилеї, страждала прямо тілесно й утекла у південну пустелю. Її била пропасниця, з огидою відмовлялася вона від страв і напоїв, бичувала себе, занедбала своє волосся, одягалася у жорстку власяницю, підставляла своє тіло під денну спеку і нічний холод. Так жила вона тижні, місяці, самотня, в безвихідній пригнобленості, нікого не бачачи, крім поселян, ессейських братів і сестер.

Але коли чутки про бурхливі події, які відбувалися в Римі, про смерть Нерона й заколоти, що не припинялися з призначенням Гальби, дійшли незрозумілим чином і до пустелі, принцеса, з такою ж пристрастю, з якою поринула була в бездонне море покути, кинулася тепер у політику. Здавна її схильності змінювалися враз; то вона заглиблювалася в Святе Письмо, настійливо й палко шукаючи Бога, то спрямовувала всю силу свого сміливого та повороткого духу на нелади в управлінні держави та провінцій.

Вже в дорозі почала вона працювати, інтригувала, посилала та діставала незліченні листи, депеші. Задовго до того, як знову потрапила до Юдеї, їй ясні були нитки, що простягнися від Сходу до Заходу, ясний був розподіл влади та сили в державі, вона намітила плани, стала на певні позиції. Багато факторів стикалося, перепліталося: рейнська армія, дунайська армія, військо на Сході; сенат, багаті пани в Римі й провінціях; вдача та сила губернаторів Англії, Галлії, Іспанії, Африки, вищих урядовців у Греції, на Чорному морі; особа скупого, бучливого, старезного цезаря; численні кандидати в спадкоємці, яких називали і тихо, і голосно. Що більше заплутаності, хаосу в світі, то краще. Можливо, пощастить пересунути центр ваги світового правління знову на Схід, так що світ буде порядкований не з Риму, а з Єрусалиму.

Принцеса зважувала, обраховувала, шукала точку, за яку могла вхопитися. На Сході, її Сході, три чоловіки мали владу: господар Єгипту, Тиберій Александр; господар Сирії, Муціан; фельдмаршал в Юдеї, Веспасіан. І от тепер вона прибула в його головну квартиру, щоб побачити цього фельдмаршала. Вона мала велике упередження проти нього. Його називали експедитором, кінськокізячником, він має бути підступний, хитрий мужик, грубий і незграбний, з її країною Юдеєю він поводився брутальним та кривавим способом. Вона гидливо кривила довгі, міцні губи, коли думала про нього. На жаль, про нього часто доводилося думати, він дуже висунувся, мав щастя. Увесь Схід сповнений був чутками про Божі ознаки й пророцтва, що вказували на нього.

Веспасіан неввічливо довго вагався, доки врешті відвідав принцесу. Він теж мав велике упередження. Він чув про цю химерну східну даму, про її модерні примхи, її надмірну палкість у коханні, про аж ніяк не сестринські відносини зі своїм братом. Снобістична, кучерявиста поведінка цієї східної дами була йому гидка. Але було б безглуздям без потреби робити з неї свого ворога. Вона мала численні зв’язки в Римі, її вважали за дуже вродливу, вона була неймовірно багата. Навіть її дика пристрасть до будівництва — вона й її брат всіяли палацами увесь Схід — не проковтнула помітно її багатства.

Береніка для прийому Веспасіана одяглася строго та церемонно. Її велика, благородна голова, ще запалена сонцем, по-царському виступала зі збористого вбрання, коротке непокірне волосся було без ніяких прикрас, парчеві рукави спадали над гарними, довгими, ще засмаленими пустелею руками. Вже після кількох вступних слів вона прямо приступила до цілі:

— Дякую вам, консуле Веспасіан, що ви так довго щадили місто Єрусалим.

Голос її був глибокий, повний, тьмяний, проте почувалося в ньому якесь легеньке, нервове тремтіння, звучав він також трохи надтріснуто, з тихою, хвилюючою хрипливістю.

Веспасіан холодно оглянув жінку своїми твердими, світлими очима, потім сказав, сопучи, стримано:

— Щиро кажучи, я щадив не Єрусалим, а своїх солдатів. Коли ваші земляки робитимуть так і далі, тоді, сподіваюся, зможу взяти місто без великих жертв.

Береніка відповіла чемно:

— Говоріть, прошу, далі, консуле Веспасіан. Ваш сабінський діалект так приємно слухати.

Вона сама говорила легкою латинською мовою, без ніякого акценту.

— Так, — сказав Веспасіан добродушно, — я старий мужик. Це має свої вигоди, але й свої невигоди. Для вас, гадаю я.

Принцеса Береніка підвелася; злегка пружинячи, своєю славетною ходою, вона підійшла зовсім близько до фельдмаршала:

— Чому ви, власне, такий дражливий? Певно, вам розповідали про мене дикі речі. Ви не повинні їм вірити. Я юдейка, внучка Ірода й Хасмонеянки. Це дещо трудне становище, коли ваші леґіони перебувають у країні.

— Я можу зрозуміти, принцесо Береніко, — відповів Веспасіан, — що ви мрієте про заплутані інтриги, доки в Римі дуже старий цезар, що не призначив спадкоємця. Я дуже шкодував би, якби був змушений вважати вас за ворога.

— Мій брат Агріппа зараз у Римі, щоб уклонитися цезареві Гальбі.

— Мій син Тит поїхав до Риму з такою ж метою.

— Я знаю це, — сказала Береніка спокійно. — Ваш син поклониться цезареві Гальбі, хоч ви з перехоплених листів певно знаєте, що цезар хотів вас убити з допомогою підплачених людей.

— Коли дуже старий пан, — відповів Веспасіан уже спокійніше, — сидить на дуже хиткому троні, тоді він шукає способів утримати рівновагу. Це природна річ. Коли ми обоє станемо колись такі ж старі, ми певно так само робитимемо. Чого ви, власне, бажаєте, принцесо Береніко?

— Чого ви бажаєте, консуле Веспасіан?

— Ви, люди Сходу, намагаєтеся завжди спершу вивідати ціну іншого.

Жваве, мінисте обличчя принцеси раптом засяяло великою, сміливою певністю.

— Я бажаю, — сказала вона своїм глибоким, хвилюючим голосом, — щоб цей прастарий, святий Схід мав належну частку в світовому пануванні.

— Це дещо надто загально сказано як для мого сабінського мужицького лоба. Але боюся, що кожне з нас хоче досить таки протилежного. Я якраз хочу, щоб припинилося широке нехлюйство, що протискається в державу зі Сходу. Бачу, що східні плани цезаря Нерона і його схильність до Сходу принесли державі багато мільярдів боргів. Тому вважаю, що за східну святість дещо переплачено.

— Коли цезар Гальба помре, — спитала Береніка прямо, — тоді східна армія не намагатиметься вплинути на призначення цезаря?

— Я за закон і право, — заявив Веспасіан.

— Ми всі за це, — відповіла Береніка, — але думки про те, що таке закон і право, іноді розходяться.

— Я буду вам справді вдячний, люба дамо, коли ви мені ясно скажете, чого, власне, хочете.

Береніка підібралася, її лице стало зовсім спокійним. З тихою, бурхливою щирістю вона сказала:

— Я хочу, щоб храм Ягве не був зруйнований.

Веспасіан був посланий сюди з дорученням усмирити Юдею всіма засобами, які здадуться йому правильними. Одну коротку мить його брала охота відповісти: «На жаль, щоб зберегти світове панування, не доводиться вважати на архітектуру». Але він бачив її нерухоме, внутрішньо напружене лице, і тільки пробурчав заперечливо:

— Ми не варвари.

Вона не відповіла нічого. Помалу, зі сумною недовірою заглибила вона свої довгі, виразні очі в його очі, і йому стало неприємно. Хіба не було йому цілком байдуже, чи вважатиме його ця юдейка за варвара? Але дивним чином це не було йому байдуже. Він відчував перед нею ту невелику ніяковість, як іноді при своєму юдеєві Йосифі. Він старався позбутися цього почуття:

— Вам не слід грати на моєму честолюбстві. Для того я вже не досить молодий.

Береніка визнала, що експедитор — твердий, важкий чолов’яга, заклято скритний, при всій своїй видимій одвертості. Вона повернула розмову на інше.

— Покажіть мені портрет свого сина Тита, — попросила вона.

Він послав гінця, щоб приніс портрет. Вона розглядала його зацікавлено і сказала багато такого, що мало бути приємним для батьківського серця. Але Веспасіан був старий і знав людей, він добре бачив, що портрет їй зовсім не сподобався. Вони попрощалися приязно; і римлянин, і юдейка знали, що вони терпіти не можуть одне одного.

Береніка, коли на її бажання Йосиф бен-Маттіас прийшов до неї, застережно простягла руку, крикнула:

— Не підходьте ближче. Залишайтеся там. Має бути сім кроків між вами і мною.

Йосиф зблід, бо вона трималася від нього на такій віддалі, як від прокаженого. Береніка почала:

— Я прочитала вашу книгу, аж двічі.

Йосиф відповів:

— Хто писатиме неохоче й без захвату, коли розповідає про таких предків, як наші?

Береніка сильно пригладила коротке, непокірне волосся. Це правда — чоловік був родич із нею.

— Я шкодую, мій кузене Йосиф, — сказала вона, — що ми родичі з вами.

Вона говорила дуже спокійно, тільки мало помітна хрипливість вібрувала в її голосі.

— Я не розумію, як ви могли далі жити після падіння Йотапати. Відтоді немає в Юдеї нікого, кого не брала б огида, коли він чує ім’я Йосифа бен-Маттіаса.

Йосиф думав про те, як Юст із Тиверії заявив: «Ваш доктор Йосиф — негідник». Але слова цієї жінки не дошкуляли йому.

— Про мене, певно, розповідають дуже багато поганого, — сказав він, — але я не думаю, щоб хтось розповідав вам, що я боягуз. Подумайте, прошу вас, про те, що іноді зовсім не трудно вмерти. Вмерти було легко й дуже велика спокуса. Потрібна була велика рішучість, щоб жити. На це потрібна мужність. Я зостався жити, бо знав, що я є знаряддя Ягве.

Довгі губи Береніки скривилися, все її лице виявляло глузування та зневагу.

— Іде чутка по всьому Сходу, — сказала вона, — якийсь юдейський пророк оповістив, що римлянин месія. Ви цей пророк?

— Я знаю, — сказав Йосиф спокійно, — що Веспасіан є чоловік, про якого говорить Письмо.

Береніка перехилилася через межу тих семи кроків, які визначила собі. Між ними був увесь простір кімнати, також і жаровня, бо ж стояла холодна зима. Вона розглядала чоловіка; він усе ще носив свої кайдани, але на вигляд був виплеканий.

— Я мушу пильно вдивитися в цього пророка, — кепкувала вона, — що охоче ковтає покидьок римлянина, коли той велить. Мені стало млосно від зневаги, коли я почула, як доктори з Сепфоріса мусили дивитися на ваше «весілля».

— Так, — сказав спокійно Йосиф, — я й це проковтнув.

Він став ураз маленький і пригноблений на вигляд. Більше ніж те, що він одружився з дівчиною, гнітило та принижувало його інше. Тоді у вінчальному наметі він дав обітницю не торкатися Мари. Але потім Мара прийшла до нього, вона сиділа на ліжку, юна, з гладенькою шкірою, гаряча, повна чекання. Він узяв її, мусив її взяти, як мусив пити, коли вийшов отоді в печери.

Дівчина Мара була біля нього відтоді. Її великі очі невідривно дивилися на нього однаково палко і коли він її брав, і коли він її гнівно і з великою зневагою відсилав геть. Береніка більше ніж не помилялася. Він не тільки проковтнув покидьок римлянина, він відчував смак у тому.

Йосиф дихав часто, і Береніка не наполягала на цій темі. Вона заговорила про політику, палко обурювалася проти маршала:

— Я не хочу, щоб цей мужик сидів у центрі світу. Я не хочу цього.

Її тьмяний голос став гарячим від пристрасті, Йосиф стояв спокійно, опанувавши себе. Але він був повен іронії з приводу її безсилості. Вона добре це бачила.

— Підіть, мій кузен Йосиф, — глузувала вона, — скажіть це йому. Зрадьте мене заради нього. Може, дістанете тоді щедрішу нагороду, ніж невільниця Мара.

Вони стояли, розділені простором кімнати, обоє юдеї, молоді обоє, гарні обоє, спонукувані обоє гарячою волею до своїх цілей. Око-в-око стояли вони, глузуючи одне з одного, і все ж у душі споріднені.

— Коли я скажу це маршалові, — кепкував Йосиф, — що ви його противник, кузино Береніко, то він сміятиметься.

— То викличте його сміх, хай посміється ваш римський пан, — сказала Береніка. — Дуже можливо, що він для цього і тримає вас при собі. Я, мій кузене Йосиф, добре помию руки і довго буду сидіти у ванні, через те, що побувала вкупі з вами.

Йосиф, повертаючись від неї, усміхався. Йому любіше було, щоб така жінка, як Береніка, ганьбила його, ніж щоб вона дивилася на нього спокійно.

В головну квартиру Веспасіана в Цезарїї з’явився, з пошаною прийнятий римською владою, старий юдей, дуже малий на зріст, дуже поважаний, Йоханан бен-Заккаї, ректор храмового університету, верховний суддя Юдеї, великий доктор Єрусалима. Своїм кволим голосом, в колі цезарійських юдеїв, він розповів про жахи й огидні речі, які сповнюють юдейську столицю. Як проводирів поміркованих майже всіх повбивали, первосвященика Анана, більшість аристократів, багатьох із «Істинно віруючих по закону», як тепер макавеїсти вогнем і мечем шалено поборюють одні одних. Навіть у притворах храму вони поставили метальні знаряддя, й їхні постріли влучають у людей, що несуть на вівтар свої жертви. Іноді старий підкріпляв старомодним способом свої слова: «Мої очі бачили це». Він теж тільки з небезпекою зміг викрастися з Єрусалима. Він розпустив чутку про свою смерть, його учні винесли його у труні, як на похорон, за Єрусалимські мури.

Він звернувся до маршала, бажаючи переговорити а ним, і Веспасіан враз запросив його до себе. Дуже старий, пожовклий, стояв юдейський великий доктор перед римлянином. Голубі очі напрочуд свіжо горіли на зів’ялому обличчі, обрамованому маленькою, знебарвленою бородою. Він казав:

— Я прийшов, консуле Веспасіан, щоб говорити про мир і упокорення. За мною не стоїть ніяка влада. Владу в Єрусалимі мають «Месники Ізраїлю»; але закон не вмер, і я маю з собою печать найвищого судді. Це небагато. Але ніхто краще не знає, як Рим, що велику державу можна утримати надовго тільки через право, закон і печать, і тому це може й не дуже мало.

Веспасіан відповів:

— Я радуюсь, що можу говорити з чоловіком, який має найпочесніше, найдостойніше в Юдеї ім’я. Але я, на жаль, посланий сюди, щоб орудувати мечем. Про мир можуть провадити переговори тільки цезар у Римі та його сенат.

Йоханан бен-Заккаї похитав старою, маленькою головою. Лукаво, тихо, з тою співучістю, з якою навчають у східних школах, він виводив:

— Є багато таких, хто називають себе цезарями. Але є тільки один, із яким я хотів би обмінятися печаттю й документом. Хіба Ліван упав через Гальбу? Тільки той, через кого падає Ліван, є могутній, адир. Ліван не впав через Гальбу.

Веспасіан недовірливо дивився на старого. Спитав:

— Ви говорили з моїм полоненим, Йосифом бен-Маттіасом?

Йоханан бен-Заккаї заперечив, трохи здивований. Каючись, незграбно, Веспасіан сказав:

— Вибачте, ви справді з ним не говорили.

Він сів, змалився, так що не міг дивитися на старого згори:

— Прошу, розкажіть мені, що ви хочете дати і що дістати.

Йоханан простяг свою кволу руку, сказав:

— Я даю вам лист і печать, що Велика рада і доктори Єрусалиму підкоряються сенатові та народові Риму. Я прошу за це одного: дайте мені одне маленьке місто, щоб я міг заснувати університет, і дайте мені волю навчання.

— Щоб ви знову пекли мені найтемніші рецепти проти Риму, — всміхнувся Веспасіан.

Йоханан бен-Заккаї зробився ще менший і мізерніший:

— Що ви хочете? Я маю посадити одну крихітну гілочку з великого дерева Єрусалиму. Дайте мені, скажімо, місто Ябне. Ябне — це має бути такий маленький університет.

Метушливо умовляв він римлянина, змальовував жестами мізерність свого університету: ах, він мав бути такий маленький, його університет у Ябне, і він стуляв і розтуляв свою крихітну руку.

Веспасіан відповів:

— Гаразд, я передам вашу пропозицію до Риму.

— Не передавайте, — просив Йоханан. — Я хочу тільки з вами мати діло, консуле Веспасіан. — Уперто він повторював: — Ви адир.

Веспасіан підвівся; широко, по-мужицькому стояв він перед сидячим великим доктором.

— Щиро кажучи, — промовив він, — я не розумію цього цілком, чому саме я так припав вам до душі. Ви старий, мудрий і, як здається, відносно чесний чоловік. Не можете мені це пояснити? Хіба це не важко терпіти, коли в країні, яку ваш бог Ягве призначив вам, якраз я маю бути адиром? Я чув, що з усіх народів якраз ви найсильніше боїтеся стикатися з іншими.

Йоханан заплющив очі.

— Коли божі ангели, — співучо заговорив він, — після загину єгиптян у Чермному морі хотіли завести радісної пісні, Ягве сказав: «Мої створіння потонули, а ви хочете співати радісну пісню?»

Маршал підступив зовсім близько до маленького вченого, торкнув його легенько, докірливо за плече, спитав хитро:

— Але, наскільки правда, ви ж не визнаєте нас за справжніх, повноцінних людей?

Йоханан, все ще зі заплющеними очима, відповів тихо, наче здалека:

— Ми на свято кущів приносимо в жертву сімнадцять биків для розгрішення неюдеїв перед Богом.

Веспасіан сказав незвичайно чемно:

— Якщо ви не дуже втомилися, мій докторе й пане Йоханан, тоді прошу ще про одне повчання.

— Я охоче відповім вам, консуле Веспасіан, — сказав великий доктор.

Веспасіан сперся руками на стіл. Через стіл він спитав, напружено чекаючи відповіді:

— Чи неюдей має безсмертну душу?

Йоханан відповів:

— Є 613 заповідей, які юдеї повинні виконувати. Неюдеї повинні виконувати тільки сім заповідей. Додержують вони їх, тоді і в них сходить святий дух.

— Які ці заповіді? — спитав римлянин.

Йоханан підняв угору кошлаті брови, його голубі очі дивилися ясно й дуже молодо в сірі Веспасіанові:

— Це одне «так» і шість «ні», — сказав він. — Чоловік мусить обстоювати справедливість, він не сміє брехати Богові, служити ідолам, не сміє вбивати, красти, бути розпусним і мучити тварин.

Веспасіан трохи поміркував, потім сказав шкодуючи:

— Тоді, на жаль, я не маю ніяких надій, що в мене зійде святий дух.

Великий доктор говорив облесно:

— Ви вважаєте це за дуже загрозливе для Риму, коли я у своєму маленькому університеті в Ябне вчитиму таких речей?

Важно, трохи навіть пихато, Веспасіан відповів:

— Загрозливе чи ні, великий чи малий, яку причину взагалі повинен я мати, щоб піти вам назустріч?

Старий зробив лукаве обличчя, підняв крихітну руку, провів нею в повітрі, став пояснювати співучим тоном східної проповіді:

— Доки ви не адир, ви не маєте ніякої підстави завойовувати Єрусалим; бо ви, можливо, потребуєте свого війська, щоб стати адиром. А коли ви будете ним найменовані, може, ви не матимете часу завойовувати Єрусалим. Але, можливо, для вас матиме певний інтерес, коли не завоювати Єрусалим, то принаймні взяти з собою в Рим юридичну підставу на нього. Можливо, ця юридична підстава варта тої невеликої поступки, яку я прошу.

Він замовк, він здавався виснаженим. Веспасіан із великою увагою вислухав його пояснення.

— Якби інші ваші пани були такі хитрі, як ви, — усміхаючись закінчив він розмову, — то, певно, я ніколи не був би спроможний, щоб ви визнали мене за адира.

Були гріхи, до яких великий доктор при всій милосердності не знав поблажливості, і в Йосифа упало серце, коли він був закликаний до нього. Але Йоханан не тримав семи кроків відстані. Йосиф схилився перед ним, держачи руку на лобі, і старий благословив свого улюбленого учня.

Йосиф сказав:

— Я вживав слово пророка двозначно, я винен у лихій мові. З того постало багато нещастя.

Старий сказав:

— Єрусалим і храм готові були впасти ще перед вашим учинком. Ворота храму розчахнуться, коли хтось тільки дмухне. Ви самі перебільшуєте свою вину. Я хочу з вами говорити, докторе Йосиф, мій учню, — продовжував він. — В Єрусалимі гадають, що ви маєте хитке серце, і вас прокляли. Але я вірю у вас і хочу до вас говорити.

Ці слова збадьорили Йосифа, як роса збадьорює поле у відповідний час року, і його серце широко розкрилося.

— Держава втрачена, — повторив Йоханан. — Але не держава нас об’єднує. Держави засновувалися й інші, вони розпадалися, наставали нові держави, і вони розпадуться. Держава — не найважливіше.

— А що найважливіше, мій отче?

— Не народ і не держава створюють єдність. Зміст нашої єдності не в державі, зміст нашої єдності в законі. Доки тривають вчення та закон, ми маємо об’єднання, міцніше, ніж державне. А закон триває, доки є хоч один голос, щоб його проголошувати. Доки лунає голос Якова, армія Ісава безсила.

Йосиф спитав боязко:

— Я маю голос, мій отче?

— Інші гадають, що ви своє юдейство втратили, Йосифе бен-Маттіас. Але коли сіль і розпуститься у воді, вона все ж є в ній, і коли вода випарується, сіль залишається.

Це слово старого піднесло Йосифа і усмирило його, так що він довгий час не міг говорити. Потім тихо, несміливо він нагадав своєму вчителеві:

— Ви скажете мені, які ваші плани, мій отче?

— Так, — відповів Йоханан, — тепер я хочу це сказати тобі. Ми втрачаємо храм. Замісто видимого Божого дому ми хочемо поставити невидимий, хочемо оточити віюче дихання Боже муром зі слів замісто мурів із граніту. Що таке віюче дихання Боже? Вчення та закон. Нас не можна роз’єднати, доки ми маємо язики або папір для закону. Тому я просив у римлянина місто Ябне, щоб я міг там заснувати університет. Гадаю, він дасть його мені.

— Ваш план, мій отче, потребує роботи багатьох поколінь.

— Ми маємо час, — відповів старий.

— Але римляни перешкоджатимуть нам? — спитав Йосиф.

— Звісно, нам намагатимуться заважати, влада завжди має недовіру до духу. Але дух еластичний. Так щільно його не можна замкнути, щоб він не міг протиснутися. Вони розіб’ють нам державу і храм: ми збудуємо натомість вчення та закон. Вони заборонять нам слово: ми порозуміватимемося знаками. Вони заборонять нам письмо: ми вигадаємо шифри. Вони перегородять нам пряму дорогу: Бог не стане менший, коли ті, хто визнають його, змушені будуть іти до нього хитрими манівцями.

Старий заплющив очі, розплющив їх і сказав:

— Нам не дано цього, — закінчити справу, але на нас покладено обов’язок не облишити її. Це те, для чого ми обрані.

— А месія? — спитав Йосиф із останньою надією.

Великому докторові ставало важко розмовляти, але він зібрався з силами, це було важливо, щоб він передав знання своєму улюбленому учневі Йосифові. Він кивнув Йосифові нахилитися до нього, кволим ротом він шепотів у його молоде вухо:

— Це ще питання, — прошепотів він, — чи прийде колись месія. Але вірити в це треба. Не можна на те розраховувати, що месія прийде, але треба завжди вірити, що він має прийти.

Повертався назад Йосиф із важким серцем. Отже, віра цього великого старого не була тим сяючим, що допомагало б йому, а чимсь сповненим турботи, трудним, хитрим, що завжди було пов’язане з єрессю, що завжди боронилося від єресі, була тягарем. Такі різні вони на вигляд, але невеликий шлях лежав від Йоханана бен-Заккаї до Юста з Тиверії. Йосиф почувався пригніченим.

Великий доктор чув багато лихого про одруження Йосифа. Він звелів Марі, доньці Лакіша, прийти до нього і розмовляв із нею. Він нюхав парфуми її сандалій. Вона говорила:

— Коли я молюся, тоді я завжди ношу ці сандалії. Я хочу у доброму запаху виступати перед Богом.

Вона знала багато молитов напам’ять; записувати молитви не дозволено було, вони мали виходити з серця, і в серці їх мали носити. Довірливо говорила вона йому:

— Я чула, що від землі до неба 500 років, і від одного неба до другого знову 500 років, і товща кожного неба теж 500 років. І проте: я стою за колоною синагоги й шепочу, і це так, якби я шепотіла Ягве у вухо. Це зухвальство й гріх, мій докторе й пане, коли я вірю, що Бог так близько біля мене, як вухо біля рота?

Йоханан бен-Заккаї зацікавлено слухав думки, що ворушилися за її низьким дитячим лобом, і дискутував із нею серйозно, як із котримсь із докторів Кам’яної палати. Коли вона мала відійти, він поклав їй милосердну, кволу руку на голову та благословив її старим висловом: «Хай сподобить тебе Ягве бути такою, як Рахіль і Лея».

Він чув, що Йосиф вирішив, як тільки він не повинен буде боятися Веспасіанового заперечення, розлучитися з Марою. Це не важко — розлучитися. В письмі сказано про це ясно й просто: «Коли чиясь жінка не викликає в ньому ласки, бо він відкрив у ній щось ганебне, тоді він може написати розлучний лист і відіслати її зі свого дому». Йоханан сказав:

— Є дві речі, звучання яких не чути вухами і за милю, але проте воно розноситься від одного кінця землі до другого. Це коли валиться дерево, доки воно ще має на собі плоди, і зітхає жінка, яку відсилає чоловік, а вона його любить.

Йосиф сказав уперто:

— Хіба я не знайшов у ній ганебного?

Йоханан сказав:

— Ви не знайшли ганебного: ганебне було до того, як ви її взяли. Перевірте себе, докторе Йосифе. Я не дам свідчення, якщо ви видаватимете цій жінці розлучний лист.

Ставлення Веспасіана до цезаря Гальби не були такі прості, як він виставив їх перед Беренікою. Тит поїхав до Риму не тільки заради присяги, а передусім для того, щоб здобути високе становище в державі, якого він ще не досяг. А остання мета лежала ще вище. Веспасіанів брат, тугий, похмурий Сабін, натякнув: не виключена річ, що старий, бездітний цезар, щоб прив’язати до себе армії Сходу, усиновить Веспасіанового сина Тита. Лист про це мав поки що покласти край важким переговорам між Веспасіаном і Муціаном. Раз по раз кожен із них запевняв великодушно другого, що він не думає завойовувати владу. Коли один спроможний це зробити, то у всякому разі спроможний і другий. Справді ж обидва добре знали, що жоден із них не почувається досить сильним для боротьби з іншим, і тепер лист Сабіна показував їм бажаний вихід.

Але ще серед зими надійшла звістка, що поклала край усім цим планам. Спираючись на римську гвардію та сенат, перебрав державну владу той, на якого Схід не зважав у своїх розрахунках: Отон, перший чоловік Поппеї. Старий цезар загинув, цей молодий цезар був мужній, обдарований, мав пошану, багато йому симпатизувало. Чи Тит продовжує подорож, щоб уклонитися новому володареві, чи він повернеться назад — цього не знав ніхто. У всякому разі тут, на Сході, почувалися недалекими від того, щоб виступити, з певними шансами на перемогу, проти молодого цезаря; і хто тоді мав бути обранцем Сходу? Вбивство старого Гальби сталося занадто швидко, на Сході ще не встигли об’єднатися; і Веспасіан і Муціан взяли у свого війська присягу новому цезареві Отону.

В довгу тривалість його володарювання не вірив тим часом ніхто. Отон міг покластися на італійське військо, але у нього не було ніякого контакту з арміями провінцій. Трон цього молодого цезаря стояв не міцніше, ніж трон старого перед тим.

Принцеса Береніка щодня діставала докладні повідомлення з Риму. Після нужденного життя в пустелі вона з подвійною пристрастю кинулася в політику. Провадила переговори з цезарськими міністрами, сенаторами, з губернаторами та генералами на Сході. Удруге Схід не матиме перед собою такого становища справ. Тепер, ще на початку цієї весни, він мусить бути готовий завоювати столицю. Він не може розпорошувати свої сили, він мусить мати одного володаря, і цей володар має називатися Муціан. Насамперед треба було дійти ясної згоди з Муціаном, коли хотіти виставити його проти маршала як претендента.

Пишно, з великим почтом прибула вона до Антіохії. Обережно взялася до справи, щоб не відштовхнути Муціана. Досвідчений пан зміг оцінити всі її якості — красу, духовний розвиток, смак, багатство, шалену відданість політиці. Обоє схильні до мистецтва, вони порозумілися дуже швидко. Але Береніка не могла спонукати Муціана до того, до чого хотіла. З великою щирістю худорлявий пан дав їй змогу заглянути в його душу. Так, він честолюбний. Він також не боягуз, але він трохи втомлений. Це заклято лоскітливе підприємство — завоювати Рим із Сходу. Він не є відповідний чоловік для такого завдання. Він може мати справи з сенаторами, дипломатами, керівниками господарства. Але сьогодні, на жаль, вирішальне значення мають військові, а укладати договори з цими фельдфебелями, які пішли вгору, йому огидно. Він дивився на принцесу своїм розумним, сумним, невситимим поглядом.

— Випалювання ока цим поліфемам на довгий час втратило свою принадність. Небезпека і виграш не стоять у правильному відношенні. У такій ситуації, яка склалася на сьогодні, належною людиною справді є Веспасіан. Він потрібною мірою грубий і суворий, щоб у наші часи бути популярним. Я додам, що в основі це мені так само огидно, як і вам, принцесо Береніко. Але він є таке чисте втілення духу часу, що він вже знову стає майже симпатичним. Зробіть його цезарем, принцесо Береніко, а мене залишіть спокійно дописувати до кінця природничу історію імперії.

Береніка не облишала справи. Вона боролася не тільки словами, марнотратними руками сіяла гроші, щоб створити для свого кандидата сприятливий настрій. Дедалі палкіше вмовляла Муціана, пришпорювала, лестила. Чоловік, внутрішньо такий живий, як він, не сміє маніритися, не сміє бути ледачим. Він відповідав, усміхаючись:

— Коли б така дама, як ви, ваша високість, справді була за мене, тоді це могло б мене спонукати відкинути всі сумніви, зважитися на сміливу гру. Але ж ви зовсім не за мене, ви тільки проти Веспасіана.

Береніка почервоніла, не хотіла цього визнавати, говорила багато й вправно, щоб умовити його. Він слухав чемно, робив так, наче дозволяє себе переконати. Але коли вона довірливо і не без тепла говорила з ним далі, побачила раптом, що він виводить своєю палицею на піску грецькі слова, безумовно призначені не для неї, але вона могла їх розгадати: «Одному боги дають обдарованість, другому щастя».

Вона прочитала, й її мова зблякла.

Коли ще Йосиф бен-Маттіас прибув до Антіохії, Береніка цілком певно знала, що її приїзд до Муціана не матиме успіху. Вона враз і цілком слушно відчула, що Йосиф присланий Веспасіаном, щоб звести нанівець її роботу.

Йосиф узявся до свого завдання не незграбно. Він повівся так, щоб другий підійшов до справи. Муціан радів, що знову чув незвичайний, палкий, проникливий голос юдейського пророка. Він цілі години розпитував його про звичаї, мораль, давні часи його народу. При цій нагоді вони заговорили також про юдейських царів, і Йосиф розповів Муціанові історію Саула та Давида.

— Саул був першим царем Ізраїлю, — сказав Йосиф, — але у нас рідко хто говорить про Саула і дуже багато про Самуїла. Ми вважаємо, що Самуїл більший за Саула.

— Чому? — спитав Муціан.

— Хто дав владу, — відповів Йосиф, — той більший, ніж той, хто має владу. Хто робить царя, той більший за царя.

Муціан усміхався:

— Ви пихаті люди.

— Може ми й пихаті, — погодився я готовістю Йосиф. — Але хіба й вам не здається влада, що керує, залишаючись сама на другому плані, тоншою, духовнішою, привабливішою, ніж влада, що виставляється перед очі всього світу.

Муціан не відповів ні так, ні ні. Йосиф говорив далі, і в його словах було одне визнання, за яке він заплатив гірким досвідом.

— Влада робить чоловіка дурнішим. Я ніколи не був таким дурним, як у той час, коли стояв при владі. Самуїл величніший за Саула.

— Я вважаю, — сказав усміхаючись Муціан, — що у вашій історії найсимпатичніший — молодий Давид. Шкода, — зітхнув він, — що проект з молодим Титом не вдався.

Дуже скоро після того, як Йосиф прибув до Антіохії, Береніка попрощалася з Муціаном. Вона відмовилася від своїх надій. Вона поїхала назустріч своєму братові, якого найближчими днями ждали в Цезарії. Він залишався досі в Римі, але тепер вважав, що Отон володарюватиме лише кілька тижнів, і поспішив своєчасно та непомітно зникнути з Риму, щоб не довелося брати на себе зобов’язання перед новим цезарем. Береніка дуже раділа, що має побачити брата, якого гаряче любила; ця радість робила не такою гіркою її невдачу в Антіохії.

— Мила принцесо, — сказав на прощання Муціан, — мушу вас запевнити, я не розумію, чому я не став заради вас претендентом.

— І мені це важко зрозуміти, — відповіла Береніка.

Вона зустрілася з братом у Тиверії. Будівництво нового палацу було закінчене. Кращий, ніж до цього, сяяв він над містом та озером. Окремі зали без вікон були побудовані з каппадокійського каменю, такого прозорого, що в них і при зачинених дверях не ставало темно. Усюди легкість, багато повітря, не почувалося тієї переобтяженості, яка була тепер у моді в Римі. Найвищої майстерності досягли архітектори в будуванні їдальні. Купол цієї зали був такий високий, що погляд ледве досягав його плит зі слонової кості; ці плити були поворотні, так що можна було зверху засипати присутніх у залі квітами або оббризкувати пахучою водою. Брат і сестра йшли через дім, взявшись за руки, глибоко радіючи одне одному. Почалася весна, дні вже стали довші, широкими грудьми дихали обоє вродливих, проходячи через просторі зали, де багато було повітря; по-знавецькому милувалися вони окриленою масою будівлі, її гармонійністю. Агріппа розповідав зі зовсім тихим глузуванням про нові палаци, які він бачив у Римі, про їхні пусто страховинні розміри, про їхню без смаку нагромаджену пишноту. Отон приділив на закінчення золотого дому Нерона п’ятдесят мільйонів; але й він навряд чи доживе до його закінчення. Береніка скривила губи.

— Вони можуть тільки хапати, ці римські варвари. Вони гадають, що коли врізьблять особливо незвичайний мармур у другий такий же незвичайний і додадуть до того якомога більше золота, то це буде вершиною будівельного мистецтва. Вони не мають ніякого таланту, крім як до влади.

— Дуже все-таки вигідний талант, — зауважив Агріппа.

Береніка спинилася.

— Я справді мушу виносити цього Веспасіана? — скаржилася вона. — Можеш ти мені з’ясувати, брате? Він такий незграбний і грубий, він сопе, як задихана собака.

Агріппа розповідав похмуро:

— Коли я був тепер у нього в Цезарїї, він звелів подати мені рибу і весь час підкреслював, що це риба з Генісаретського озера. І коли я не їв трупної риби, він гірко глумився з мене. Я знав багато добрих відповідей, але проковтнув їх.

— Він дратує мене аж до крові, — обурювалася Береніка. — Коли я чую його неотесані дотепи, то стою наче серед рою комарів. І цей чоловік має стати цезарем, а ми маємо допомагати в тому!

Агріппа умовляв її:

— Цезар, якого поставить Захід, розіб’є нам тут геть усе без розбору. Маршал розумний і поміркований. Він візьме те, що потребує, решту залишить нам. — Він знизав плечима. — Армія робить цезаря, армія присягає Веспасіану. Будь моєю розумною сестрою, — просив він.

Звістку про вбивство Гальби молодий Тит дістав у Коринфі, ще не прибувши до Риму. Було б безглуздим їхати далі. Він був певний, що Гальба усиновить його, це був важкий удар для нього, що цезар загинув передчасно. Він не хотів уклонятися цьому Отонові, про місце якого він сам мріяв. Він лишився в Коринфі, провів у цьому місті легковажного життя чотирнадцять гультяйних днів, сповнених жінками, хлопчиками, всякого роду розпустою. Потім він виїхав і, не зважаючи на погану пору року, повернувся назад до Цезарії.

На кораблі палили його шалено й люто честолюбні мрії його бабусі. Генерал Тит, хоч і був молодий, мав позаду бурхливе життя. Його батько то вибирався вгору, то падав униз, із консула перетворювався в експедитора, з розкішного почесного становища потрапляв у бідність, і все це відбивалося на долі його сина. Тит виховувався разом із Британніком, із цим юним, сяючим принцем, що чекав трону, він лежав за одним столом, їв однакові з ним страви, коли цезар Нерон отруїв його, і сам був захворів. Він знав блиск Палатина і непривітний міський дім свого батька, тихе життя на селі й авантюрні походи на германському й англійському кордонах. Він любив свого батька, його тверезу мудрість, його акуратність, його здоровий глузд; але часто ненавидів його за його мужицтво, його надмірну розважність, брак гідності. Тит міг тижні, місяці витримувати скруту й убозтво, потім, несподівано, опадав його дикий потяг до розкоші та розпусти. Він був вразливий щодо спокійної гідності староримських благородних родин, і ієратична розкішна пишність давніх царських родів Сходу хвилювала його серце. Він на домагання свого дядька Сабіна одружився дуже молодим із сухою, строгою дівчиною з великої родини, Марсією Фурніллою, вона народила йому доньку, але від того не стала йому любішою; самотня та нещасна сиділа вона в Римі, він не бачив її, він не писав їй.

Старий Веспасіан прийняв свого сина, скалячи зуби, зі задоволеним жалем:

— Ми маємо явно одну лінію, мій сину Тит, лінію вгору й униз. Ми повинні бачити, щоб наступного разу встати раніше та змайструвати все розумним способом. Рятівник виходить із Юдеї. Ти молодий, мій сину, ти не смієш осоромити мого юдея.

Агріппа та його сестра запрошували на свято, що мало відзначити закінчення палацу в Тиверії. Маршалові принцеса була несимпатична, і він послав сина.

Титові це доручення не було неприємне. Він любив Юдею. Народ був старий і мудрий, і мав інстинкт до потойбічного, до вічного. Дивний, невидимий Бог Ягве вабив і пригноблював молодого римлянина. Імпонував йому також цар Агріппа — своєю елегантністю, своєю меланхолічною розумністю. Тит охоче їхав до Тиверії.

Як дуже вподобалися йому Агріппа і його дім, так розчарувався він у принцесі. Він був представлений їй безпосередньо перед тим, як мали сідати до столу. Він звик швидко знаходити контакт із жінками; вона мала для його перших речень тільки байдуже-ввічливе вухо і нічого більше. Він вирішив, що вона холодна та зарозуміла, її тьмяний, трохи хрипкий голос неприємно вражав його. За їжею він мало турбувався Беренікою, ще менше — рештою товариства. Він був веселий, був кумедний оповідач, його слухали тепло й уважно. Він забув про принцесу, і за час довгого обіду вони обмінялися кількома лише скупими фразами.

Обід скінчився. Береніка підвелася; вона була одягнена своєрідно, це було звичне в цьому краї убрання з одного шматка, з коштовної, важко спадаючої парчі. Вона кивнула Титові, байдуже приязно, і стала підійматися вгору сходами, легко спершись рукою на плече свого брата. Тит механічно дивився їй услід. Він вдався в жартівливо запеклі дебати про військову техніку. Раптом, посеред речення, він урвав мову, його зацікавлені, безпорадні очі стали гострими, невідривно, заціпеніло дивилися вони на Береніку. Дрібнозубий рот на його широкому обличчі залишився трохи безглуздо розкритим. Його коліна тремтіли. Нечемно він залишив своїх розмовників, поспішив услід за братом і сестрою.

Як ця жінка йшла! Ні, вона не йшла, тут придатне було тільки одне слово, урочисте, гомеричне: вона виступала. Це, певно, було смішно, — велике гомеричне слово вживати для щоденного, та для ходи цієї жінки не було іншого.

— Але ви поспішаєте, — сказала вона своїм глибоким голосом. Досі цей трохи хрипкий голос неприємно вражав його, майже відштовхував, тепер звучав він для нього хвилююче і сповнений був тьмяними звабами. Він сказав щось про поквапність військових, це було не дуже вдало, він раніше знаходив кращі відповіді. Він поводився по-хлоп’ячому, з незграбною уважністю. Береніка добре помітила, яке враження вона справила, і він здавався їй приємним хлопцем, із певною вайлуватою грацією.

Вони розмовляли про фізіогноміку, графологію. На це на Сході, як і на Заході, була велика мода. Береніка забажала побачити почерк Тита. Той витяг свою обрамовану золотом воскову дощечку, засміявся лукаво, написав. Береніка здивувалася: це ж у кожному закрутку був почерк його батька. Тит згодився, що пожартував; власне, він не має більше свого особистого почерку, так часто гуляв він по почерках інших. Але от вона повинна тепер показати йому свій почерк. Вона перечитала, що він написав. Це був вірш із нового епосу: «Орли леґіонів та їхні серця розпускають свої крила для льоту». Вона стала серйозною, повагалася один момент, потім зрівняла його літери, написала: «Літ орлів не може закрити невидимого у святині святинь». Молодий генерал розглядав почерк; він був по шкільному правильний, досить дитячий. Тит подумав, не стер речення, він написав під ним: «Тит хоче бачити невидимого у святині святинь». Він знову передав їй віск і грифель. Вона написала: «Єрусалимський храм не повинен бути зруйнований». Тепер залишалося тільки дуже мало місця на маленькій дощечці. Тит написав: «Єрусалимський храм не буде зруйнований».

Він хотів сховати дощечку. Вона попросила, щоб залишив її їй. Вона поклала йому руку на плече, питала, коли, нарешті, скінчиться ця жахлива війна. Найгірше в ній — безнадійне чекання, що в’ялить серце. Швидкий кінець є милосердний кінець. Він може нарешті, нарешті таки взяти Єрусалим. Тит відмагався:

— Це не від мене залежить.

Береніка — як він міг вважати її за холодну й зарозумілу? — говорила до нього благально і переконливо:

— Але ж ні, від вас залежить.

Конфіденційно, після того, як Тит пішов, Агріппа спитав сестру про її враження:

— Він має м’який, неприємний рот, правда ж?

Береніка усміхнулася:

— Я бачу багато неприємного у цьому хлопчакові. Він має багато подібного зі своїм батьком. Але вже траплялося, що юдейські жінки добре вправлялися з варварами. Наприклад, Естер із Агасфером. Або Ірена з сьомим Птолемеєм.

Агріппа зауважив, і Береніка добре розпізнала тихе застереження у його жарті:

— Але наша прабабка Маріамна, наприклад, у цій грі втратила голову.

Береніка підвелася, стала ходити.

— Не турбуйся тим, любий брате, — сказала вона, — і голос її залишався тихим, але був дуже певний і сповнений тріумфом, — цей хлопчик, Тит, не позбавить мене голови.

Як тільки Тит повернувся до Цезарії, він став напосідати на свого батька, що треба нарешті почати облогу Єрусалима. Він був незвично запальний. Не може це далі витримувати. Він соромиться перед своїми офіцерами. Таке довге забарювання нічим іншим не можна пояснити, як тільки слабкістю. Римський престиж на Сході під загрозою, Веспасіанова обережність межує з боягузтвом.

Дама Ценіс слухала статечно й несхвально:

— Чого ви, власне, хочете, Тите? Чи ви справді такий дурний, чи удаєте такого?

Тит відповів запально, що дамі Ценіс не можна ставити за провину цю сумну обрахованість, від якої не можна вимагати розуміння солдатської гідності. Веспасіан масивно підійшов до свого сина.

— Але від тебе, мій хлопче, я вимагаю, щоб ти якнайшвидше перепросив Ценіс.

Ценіс залишалася спокійною.

— Він не помиляється, я маю мало почуття для гідності. Гідність у молоді завжди популярніша, ніж розум. Але це він повинен, власне, зрозуміти, що тільки йолоп у такій ситуації віддасть свою армію.

Веспасіан спитав:

— Тебе в Тиверії нацькували, хлопче? Один після одного. Мені тільки шістдесят. Десять років тобі доведеться ще потерпіти.

Коли Тит вийшов, Ценіс обурено заговорила проти тиверійської наволочі. Звісно, це ті юдеї стоять за Титом. Скритний, пролазливий цар, бундючна, як пава, принцеса, брудний, моторошний Йосиф. Веспасіан зробить краще, коли всю цю східну наволоч виставить із гри, по-римському та прямо вестиме переговори з Муціаном.

Маршал слухав її уважно. Потім сказав:

— Ти розумна й рішуча дама, стара дійнице. Але для Сходу ти не маєш відповідного органа. На цьому Сході без грошей і хитрості моїх юдеїв я не просунуся далі. На цьому Сході найкривіші шляхи — найпряміші.

Надійшло повідомлення, що Північна армія проголосила цезарем свого вождя Вітеллія. Отона скинули, сенат і народ римський визнали Вітеллія як нового цезаря. Напружено дивився світ на Схід, і новий володар, гультяйний і флегматичний, здригався, як тільки називали східних ватажків. Але Веспасіан робив так, наче нічого не бачив. Спокійно, без вагання, він відібрав у своїх леґіонів присягу новому цезареві, і вагаючись, незадоволено пішли за його прикладом губернатор Тиберій Александр у Єгипті та губернатор Муціан у Сирії. З усіх сторін тиснули на Веспасіана. Але він удавав, що нічого не розуміє, в кожному слові залишався лояльним. Західний цезар, аби забезпечити себе, мусив ввести до столиці сильні відділи війська, чотири леґіони з Нижнього Рейна, два майнські, а до того ще сорок шість допоміжних полків. Веспасіан прижмурив очі, вичікував. Він був добрий воїн, він знав, що з сотнею тисяч деморалізованих професійних солдатів не дуже добре можна було ужитися в такому місті, як Рим. Ці солдати, що зробили Вітеллія цезарем, ждали нагороди. Грошей там було мало, та й самими грошима, Веспасіан же знав настрій армії, вони теж не задовольняться. Вони мали позад себе напружену службу в Германії, тепер вони були в Римі, тепер розраховували на короткий час служби і вищу плату столичної гвардії. Двадцять тисяч осіб, коли до того дійде, Вітеллій може залишити в римському гарнізоні, але що він буде робити з іншими? У східних арміях випливали чимраз певніші чутки, що Вітеллій хоче, на подяку за їхні старання, перевести ті команди на прекрасний, теплий Схід. Східні леґіони вже під час присяги новому володареві дуже ріденько кричали приписані вітальні вигуки: тепер вони одверто показували своє роздратування. Проводили збори, лаялися, погрожували; хай тільки спробують транспортувати їх до суворої Германії або клятої Англії. Володарі Сходу слухали це задоволено. Коли їхні офіцери натискали на них, бажаючи довідатися, наскільки правдиві чутки про перегрупування армії, вони мовчали, з багатозначним жалем знизували плечима. А з Риму надходили дедалі невтішніші вісті. Фінанси були в страшенно безладному стані, господарське життя завмирало, по всій Італії, навіть і в самій столиці, все руйнувалося, новий, погано організований двір був розпущений, гультяйний, марнотратний, виникала гроза, що імперія переведеться на пси. Обурення на Сході зростало. Тиберій Александр, цар Агріппа підсилювали його грошима та чутками. По всій широкій країні від Ніла до Єфрата лунало знову пророцтво про Веспасіана; дивне провіщення, яке полонений юдейський генерал Йосиф бен-Маттіас сказав маршалові при свідках, було у всіх на устах: «Рятівник вийде з Юдеї». Коли Йосиф, все ще в кайданах, ішов вулицями Галилеї, його оточувала глибока пошана та боязкі шепоти.

Чарівно ясне та чудове було цієї весни повітря на березі Юдейського моря. Веспасіан дивився своїми ясними, сірими очима на іскристе море, вичікував, ждав. Він ставав дедалі мовчазніший у цей час, його тверде лице стало ще твердішим, владнішим, міцний тулуб потугішав, увесь чоловік виріс. Він пильно вивчав депеші з Риму. Колотнеча в усій державі, фінанси зруйновані, армія розпущена, громадської безпеки як не бувало. Рятівник має вийти а Юдеї. Але Веспасіан стискав довгі губи, брав себе в руки. Справа мусить вистигнути, він не буде заважати її розвиткові.

Ценіс ходила навкруг широкого чоловіка, оглядала його. Ніколи досі не мав він таємниць від неї; тепер був скритний, незрозумілий. Вона була безпорадна і любила його дуже. Написала незграбного, чисто по-жіночому заклопотаного листа до Муціана. Вся ж Італія жде того, що східна армія виступить, щоб урятувати батьківщину. Але Веспасіан не робить нічого, не каже й слова, не рухається. В Італії вона безумовно зуміла б побороти цю дивну флегму; а в цій проклятій, моторошній Юдеї жодна людина не дасть собі ради. Вона настійливо просить Муціана, як римлянка римлянина, своїм розумним та енергійним способом розворушити Веспасіана.

Цей лист був написаний наприкінці травня. На початку червня Муціан прибув до Цезарії. Він теж ураз відзначив, як змінився Веспасіан. Зі заздрісною, збентеженою пошаною він бачив, як цей чоловік ставав тим більшим, чим дужче наближалися до нього великі події. Не без здивування глузував він із його твердості, ваги, ширини.

— Ви маєте філософію, мій друже, — сказав він. — Але я настійливо прошу вас — не філософуйте занадто довго.

Він тикав своєю палицею в невидимого супротивника.

Йому кортіло порушити інтригами зухвалий спокій маршала. Стара заздрість гризла його. Але тепер було вже пізно. Тепер армія присягала іншому, тепер він міг тільки марширувати в тіні іншого. Він знав це, брав себе в руки, підганяв іншого. Дбав, щоб чутки про виступ сирійських і розташованих у Юдеї леґіонів проти західних ставали густіші. Вже називали певні терміни. На початку липня військо мало вирушити.

В середині червня Агріппа з’явився до Веспасіана. Він знову побував у Александрії, у свого друга й родича Тиберія Александра. Увесь Схід, заявив він маршалові, повстає проти Вітеллія. Вражені дикими вістями з Риму, Єгипет та обидві Азії ждуть у буйній, пристрасній напрузі, що благословенний богом рятівник візьметься нарешті до діла. Веспасіан не відповів нічого, дивився на Агріппу, уперто мовчав. Тоді Агріппа став говорити, незвично енергійно: є мужі, що мають тверду волю іти за божим помислом. Наскільки він знає, єгипетський генерал-губернатор Тиберій Александр вирішив 1 липня відібрати у того війська присягу Веспасіанові.

Веспасіан стримував себе, проте його сопіння стало страшно трудним і частим. Він пройшовся туди-сюди; нарешті заговорив, але це звучало дужче як подяка, ніж загроза:

— Слухайте, царе Агріппа, я тоді вважатиму вашого родича Тиберія Александра за державного зрадника.

Він підійшов ближче до царя, поклав йому обидві руки на плечі, дихнув йому своїм важким подихом у обличчя і сказав незвичайно сердечно:

— Мені завдає великого жалю, царе Агріппа, що я глузував з вас, коли ви не схотіли їсти риби з Генісаретського озера.

Агріппа сказав:

— Прошу, розраховуйте на нас, цезаре Веспасіан, на всю силу нашого серця і на всі наші достатки.

Липень наближався. Всюди на Сході ходили чутки, що цезар Отон, безпосередньо перед смертю, заклинав у листі Веспасіана стати його наступником і врятувати державу. Одного дня Веспасіан справді знайшов цей лист серед своєї кореспонденції. Мертвий Отон звертався з великими, проникливими словами до полководця Сходу, що він повинен помститися за нього, покарати розпусного Вітеллія, повинен запровадити порядок, не дати Римові занепасти. Веспасіан уважно прочитав листа. Він сказав своєму синові Титу, що той справді великий майстер; можна прямо мати страх перед його мистецтвом. Він боїться, що одного ранку він прокинеться і знайде документ, у якому він найменовує Тита цезарем.

Настав четвертий тиждень червня. Напруження стало нестерпним. Всі — Ценіс, Муціан, Агріппа, Береніка — втратили нерви, бурхливо шарпали Веспасіана, щоб він нарешті об’явив себе. Важкий чоловік і не ворухнувся з місця. Він давав ухильні відповіді, усміхався, жартував, чекав.

У ніч проти 28 червня Веспасіан дуже таємно викликав до себе Йоханана бен-Заккаї.

— Ви дуже вчений пан, — сказав він. — Я прошу вас ще далі розповісти мені про суть вашого народу та вашої віри. Чи є у вас основний закон, золоте правило, до якого можна звести всі ваші моторошно численні заповіді?

Великий доктор похитав головою, заплющив очі, розказував:

— Століття тому були між нами два славнозвісні доктори, Шаммаї та Гіллель. Один неюдей прийшов до Шаммаї та сказав йому, що він хоче перейти в нашу віру, якщо Шаммаї з’ясує йому суть цієї віри за час, доки він може вистояти на одній нозі. Доктор Шаммаї розгнівано випровадив його. Тоді неюдей прийшов до Гіллеля. Доктор Гіллель згодився. Він сказав йому: «Чого ти не хочеш, щоб тобі робили, не роби того іншим. Це все».

Веспасіан серйозно обдумував. Він зауважив:

— Такі принципи добрі; але держати в порядку велику державу з такими принципами трудно. Маючи такі принципи, ви зробите краще, коли писатимете добрі книги, а політику залишите нам.

— Ви висловлюєте, консуле Веспасіане, — погодився юдей, — той погляд, який ваш слуга Йоханан бен-Заккаї обстоював і раніше.

— Я гадаю, — продовжував римлянин, — що ви найкращий чоловік у цій країні. Мені хотілося б, щоб ви зрозуміли мої мотиви. Повірте мені, я відносно рідко буваю мерзотником, тільки тоді, коли це неодмінно мусить бути. Дозвольте мені сказати, що проти вашої країни я не маю нічого ані найменшого. Тільки: добрий селянин робить огорожу навколо своєї власності. Ми мусимо мати огорожу навколо держави. Юдея є наша огорожа проти арабів і парфян. На жаль, із вас, коли залишити вас самих, поганий стовп. Отже, ми мусимо самі стояти тут. Це все. Що вас зрештою спонукує — це мало нас турбує. Живіть із нами в мирі, і ми житимемо з вами в мирі.

Йохананові очі дивилися дуже ясно, свіжо з в’ялого, зморщеного лиця.

— Це неприємно, — сказав він, — що ваша огорожа проходить якраз через нашу країну. Це дуже товста огорожа, і від нашої країни не залишається багато. Але гаразд, робіть вашу огорожу. Тільки ми теж потребуємо огорожі. Огорожі іншої, навколо закону. Про що я знову проситиму вас, консуле Веспасіане, це про цю огорожу. Вона скромна та нужденна, якщо рівняти з вашою: пара вчених і маленький університет. Ми не заважаємо вашим солдатам, ви даєте нам університету Ябне. Такий малесенький університет, — додав він переконуюче, і знову своєю крихітною рукою намалював він малість.

— Я гадаю, ваша пропозиція непогана, — сказав повільно Веспасіан. Він підвівся, раптом дуже змінившись.

Йоханан певним інстинктом зрозумів цю зміну. Досі старий сабінський селянин, що пережив багато, розмовляв із старим єрусалимським ученим, що пережив багато: тепер говорив Рим до Юдеї.

— Будьте готові, — сказав маршал, — післязавтра прийняти від мене документ, що задовольняє вашу вимогу. А ви, мій докторе й пане, будьте ласкаві передати мені з рук у руки документ про упокорення з печаттю Великої ради.

На другий день після того Веспасіан скликав урочисті збори на форумі в Цезарії. Була викликана влада окупованої Римом області, депутації всіх полків. Усюди ждали, що тепер нарешті відбудеться так палко жадане військом проголошення Веспасіана цезарем. Замість того на ораторській трибуні форуму з’явився маршал разом із Йохананом бен-Заккаї. Високий судовий урядовець говорив, а герольд оповіщав лунким голосом, що бунтівнича провінція побачила свою неправоту, з каяттям повертається під владу та охорону сенату й народу римського. На знак цього великий доктор Йоханан бен-Заккаї передасть зараз маршалові документ і печать найвищої влади Єрусалима. Юдейська війна, провадити яку держава надіслала полководця Тита Флавія Веспасіана, цим закінчується. Те, що залишається ще зробити, тобто усмирити місто Єрусалим, є поліцейська кампанія.

Солдати дивилися здивовано, розчаровано. Вони сподівалися, що зможуть вітати свого полководця як цезаря, дістати певність щодо своєї наступної долі, а можливо, й одноразову нагороду. Замість того вони повинні тепер бути свідками юридичного акту. Вони як римляни знали, що документи й юстиція були важливі речі, проте змісту того, що відбувалося, вони не тямили. Тільки дехто — Муціан, Ценіс, Агріппа — правильно визначали цю церемонію. Вони розуміли, що Веспасіанові як людині порядку важливо було до того, як повернутися в Рим цезарем, дістати від супротивної сторони лист і печать, щоб вважати своє завдання тут за виконане.

Отже, у солдатів повитягувалися обличчя, багато з них уголос висловлювали своє незадоволення. Але Веспасіан добре дисциплінував своє військо, й як тепер він вимагав від них вітати великою церемонією укладання миру, то вони мусили робити радісні обличчя, приписані військовим регламентом для такої нагоди. Отже, армія дефілювала перед маленьким доктором із Єрусалима. Повз нього проносили значки та штандарти. Римські леґіони вітали його, простягаючи руки з випрямленими долонями.

Чи не бачив уже колись Йосиф чогось подібного? Так бачив він колись східного царя в Римі перед лицем цезаря Нерона, але його шабля була заклепана у піхвах. Тепер римська армія вшановувала юдейську Божу мудрість, але після того, як вона потрощила меч Юдеї. Йосиф дивився на виставу з кутка великого майдану, зовсім ззаду, стоячи між маленькими людьми та невільниками, його штовхали, здавлювали, кричали. Він дивився прямо перед собою, не рухався.

Але маленький древній старець стояв на трибуні. Пізніше йому принесли крісло, бо він видимо втомився. Раз по раз він прикладав руку до лоба, дякував, вітав. Хитав своєю кволою головою, зовсім тихо посміхаючись.

Армія, коли закінчилася церемонія, лютувала. Муціан та Агріппа були певні, що маршал зумисне збільшував обурення війська. Вони напосідали на нього, доводили, що плід перестиг, він повинен нарешті проголосити себе володарем. А коли він і цього разу обачно удавав наївність, вони послали до нього Йосифа бен-Маттіаса.

Була прохолодна, приємна ніч, з моря віяв свіжий вітер, але Йосиф сповнений був гарячим, тремтливим збудженням, його римлянин стане цезарем, і він багато зробив для цього. Він не мав сумніву, що йому вдасться вивести Веспасіана з вагання. Певна річ, це вагання є не що інше, як розумна гра. Як бігун десять днів перед змаганням носить свинцеві черевики, щоб натренувати ноги, так і претендент на трон обтяжує біг відмовками та штучними ваганнями, щоб нарешті тим швидше досягти мети. Отже Йосиф із такою довідністю розстеле перед Веспасіаном відданість, певність, знання про долю, що він не зможе зробити нічого іншого, як тільки схилитися перед Богом і своєю долею та сказати «так».

Але Веспасіан зміг зробити інше. Цей чоловік справді був гордовитий і твердий, як кам’яна брила. Жодного маленького кроку він не хотів зробити сам, він хотів, щоб його штовхали та посували до останнього.

— Ви дурень, мій юдейчику, — сказав він. — Ваші східні царки можуть зліплювати свої корони з крові та бруду, а для мене це ніщо. Я римський мужик, про це не думаю. У нас цезаря роблять армія, сенат і народ, а не сваволя. Цезар Вітеллій затверджений по закону. Я не бунтівник. Я за закон і порядок.

Йосиф стиснув зуби. Він говорив із усією силою, на яку був здатний, але його слова відскакували від упертого чоловіка. Той хотів неможливого — законного та незаконного водночас. Безглуздо було далі умовляти його, не залишалося нічого більше, як відмовитися.

Йосиф не міг зважитися піти, і Веспасіан не відсилав його. П’ять довгих хвилин мовчки сиділи обидва чоловіки в нічній темряві. Йосиф спустошений, збезнадієний, Веспасіан певний себе, рівномірно дихаючи.

Раптом маршал заговорив знову, тихо, проте зважуючи кожне слово:

— Ви можете сказати своєму другові Муціану, що я сам не зважуся, що я можу скоритися тільки зовнішньому примусові.

Йосиф підвів очі, поглянув на нього, задихав сильно. Хотів ще раз упевнитися:

— Але примусові ви скоритеся?

Веспасіан знизав плечима:

— Звісно, бути вбитим я дамся неохоче. Шістдесят років для такого кремезного мужика, як я, ще зовсім не старість.

Йосиф попрощався так швидко, як тільки міг. Веспасіан знав: юдей одразу ж піде до Муціана, він сам завтра буде, на жаль, змушений стати усім на радість цезарем. Він був тверезий чоловік, суворо заборонив собі та Ценіс смакувати цю ціль, доки вона не осягнута. Отже, тепер він тішитиметься цим. Твердо через ніс видихував він. Ще мав часу освоїтися з цим; важкими солдатськими чобітьми тупав по холодній підлозі кімнати. «Т. Ф. Веспасіан, цезар, володар, бог», — усміхався він, оскалив широко зуби, потім обличчя знову стало різким.

— Ну, так, — сказав.

Він безладно кидав латинські та східні слова: цезар, адир, імператор, месія. Власне це кумедно, що юдей перший проголосив його. Це трішечки прикро йому; він почував себе пов’язаним із тим чоловіком трохи міцніше, ніж хотів би.

Йому схотілося збудити Ценіс, жінку, яка так довго ділила з ним піднесення та падіння, сказати їй: «Так, от ми й досягли». Але це бажання тривало тільки якийсь момент. Ні, він мусить тепер бути сам, жодної іншої людини не може бачити.

Крім однієї. Однієї цілком чужої, яка нічого про нього не знає і про яку він нічого не знає. Знову розгладилося його обличчя — широке, зле, щасливе. Серед ночі послав у дім Йосифа, звелів, щоб прийшла до нього Йосифова дружина, Мара, донька Лакіша з Цезарії.

Йосиф тільки-но після розмови з Муціаном повернувся додому, в дуже піднесеному настрої від свідомості своєї великої участі у тому, що вранці його римлянин стане цезарем. Тим глибше впав він тепер униз. Була жеруща ганьба, пекуче розчарування у тому, що римлянин таким способом принижує чоловіка, який перший подав йому велику ідею. Зухвалий необрізаний не допустить, щоб він вибрався з бруду цього одруження. Він скреготів про себе усі глузливі імена, якими називали маршала: паскудний експедитор, кінсько-кізячний мужик. І додавав гидотні лайки — арамейські, грецькі, які тільки спадали йому на думку.

Дівчина Мара, не менш злякана, як він, спитала тихо:

— Йосифе, мій пане, чи повинна я вмерти?

— Дурна, — сказав Йосиф.

Вона сиділа перед ним, матово-біла, жалюгідна, в тоненькій сорочці. Сказала:

— Кров, що мала виходити три тижні тому, не виходить. Йосифе, мужу мій, Ягве послав мені, слухай: Ягве благословив моє тіло. — І як він мовчав, вона додала цілком тихо, смиренно, з напруженим чеканням: — Ти не хочеш мене тримати?

— Іди! — сказав він.

Вона впала. Через деякий час підвелася, попленталася до дверей. Але він, коли вона хотіла йти як була, додав грубо, наказуючи: — Надягни своє найкраще убрання. — Вона послухалася злякано, вагаючись. Він оглянув її і побачив, що вона в поганих сандаліях. — І напарфумовані сандалії, — звелів він.

Веспасіан, у годину, коли вона була в нього, почувався дуже задоволеним, втішався нею усіма почуттями. Він знав, уранці це має статися, вранці мають його проголосити цезарем, і потім він назавжди поїде з цього Сходу, туди, де він потрібен, у місто Рим, щоб там запровадити добрий лад і порядок. В основі він зневажав його, цей Схід, але з певного роду поблажливою любов’ю. Ця Юдея у всякому разі смакувала йому добре, дивна, щастедайна, зґвалтована країна була зручним ослінчиком для його ніг, вона виявила себе здатною підкоритися й давати зиск; і ця дівчина Мара, донька Лакіша, якраз тим, що була така тиха та сповнена презирливої м’якості, подобалася йому. Вія знижував свій рипучий голос, клав її місяцесяйну голову на свої волохаті груди, своїми подагричними руками перебирав, граючись, її волосся, лагідно говорив їй тією парою арамейських слів, які він знав: «Будь ніжна, моя дівчинко! Не будь дурна, моя голубко!» Він говорив це багато разів, якомога ніжніше, але все ж трохи відмислено та зневажливо. Він сопів, був приємно втомлений, звелів їй умитися й одягтися, покликав свого камердинера, сказав її відвести, і через хвилину забув про неї й мирно заснув, чекаючи наступного дня.

Це була дуже коротка ніч, і починало світати, коли Мара повернулася до Йосифа. Вона йшла важко, так, наче несла кожну свою кістку окремо, її обличчя було злиняле, в’яле, наче з вогкої, поганої матерії. Вона скинула убрання. Потім помалу, з трудом, скручувала його, роздирала, з трудом, натужуючись, геть чисто, на маленькі клаптики. Потім взяла сандалії, улюблені напарфумовані сандалії, рвала їх, нігтями, зубами — все це помалу, безмовно. Йосиф ненавидів її, що вона не скаржилася, що не нарікала на нього. В ньому була одна тільки думка: «Геть від неї, далі від неї! Я не підіймуся, доки дихатиму з нею одним повітрям».

Веспасіана, коли він вийшов із своєї спальні, вартові солдати привітали так, як належалося вітати цезаря. Веспасіан оскалився:

— Ви що, хлопці, подуріли?

Але тут був черговий офіцер та інші офіцери, вони теж повторили цезарський привіт. Веспасіан виказав гнів. Але тут з’явилися також деякі полковники та генерали, а на чолі їх Муціан. Всю будівлю раптом заповнили солдати, повен солдатів був широкий майдан перед нею, і знову й знову, дедалі голосніше, повторювали вони цезарський привіт; усе місто охопило бурхливе піднесення. Тим часом Муціан у дуже переконливій і надзвичайно майстерній промові заклинав маршала не допустити, щоб батьківщина остаточно загрузла в багні. Інші підтримували його промову дикими криками, вони натискали дедалі сміливіше, нарешті вони витягли мечі та загрожували, що раз вони вже тепер бунтівники, то вб’ють його, коли він не стане на чолі їх. Веспасіан сказав, звертаючись до них своїм улюбленим способом:

— Ну, ну, ну, не так нагально, хлопці. Коли ви вже неодмінно цього домагаєтесь, то я не кажу ні.

На одинадцять солдатів, що стояли на варті, він звелів накласти за не приписане привітання кару — по тридцять ударів, і видати кожному нагороду — по сімсот сестерціїв. Коли вони хочуть, то можуть відкупитися від тридцяти ударів трьома сотнями сестерціїв кожен. П’ятьох солдатів, що прийняли удари й сестерції, він звелів найменувати фельдфебелями.

Йосифові він сказав:

— Я гадаю, мій юдейчику, тепер ви можете зняти свої кайдани.

Йосиф без великої вдячності підняв руку до лоба, його блідо-смагляве лице було неприкрито похмуре, сповнене обурення.

— Ви від мене сподівалися більше? — глузував Веспасіан. І як Йосиф мовчав, додав грубо: — Розкрийте, нарешті, рот! Я не пророк.

Він досить давно відгадав, чого бажав Йосиф, але хотів потішитися тим, щоб юдей сам його про це попросив. Але втрутився добродушний Тит:

— Доктор Йосиф, звісно, чекав, щоб йому розрубали кайдани.

Таким способом звільняли людей, яких закували неправдиво.

— Ну, гаразд, — знизав плечима Веспасіан. Він звелів, щоб знімання кайданів відбулося, як велика церемонія.

Йосиф як вільний чоловік, низько уклонився, спитав:

— Чи смію я надалі носити родове ім’я цезаря?

— Якщо ви собі чогось від того сподіваєтеся, то я нічого не маю проти, — зауважив Веспасіан. Йосиф — Маттіас, священик першої черги з Єрусалима, назвав себе відтоді Йосифом Флавієм.