Юдейська війна

Книга четверта АЛЕКСАНДРІЯ

Довгим, вузьким прямокутником простяглася уздовж моря столиця Сходу, єгипетська Александрія, після Риму — найбільше місто відомого світу та безперечно найсучасніше в ньому. Двадцять п’ять кілометрів мало воно в обводі. Сім великих проспектів прорізали його уздовж, дванадцять упоперек; будинки були високі та просторі, всі забезпечені проточною водою.

Лежачи на осі трьох частин світу, на схрещенні Сходу та Заходу, на дорозі до Індії, Александрія стала першим ринком світу. На всьому дев’ятсоткілометровому азійському й африканському березі між Яффою та Паретоніумом єдина тільки гавань цього міста була безпечна від бурі. Тут нагромаджувалися золотий порошок, слонова кістка, черепаха, арабські пряності, перли Іранського моря, індійські самоцвіти, китайський шовк. Організована за останнім словом найновітнішої техніки промисловість постачала славнозвісне полотно аж до Англії, виробляла коштовні килими та гобелени, готувала національні вбрання для арабських та індійських племен. Фабрикувала благородні скляні вироби, славнозвісні парфуми. Забезпечувала всю землю папером, від найтоншого для дамських листів до найгрубішого пакувального.

Александрія була роботяще місто. Тут і сліпі мали роботу, і виснажені діти не гуляли без діла. Це була плодотворна робота, і місто не ховало її плоди. Тим часом, як на вузьких вулицях Риму та горбуватих Єрусалимських вулицях будь-який вантажний рух удень був заборонений, на александрійських просторих бульварах завжди лунав рух десятків тисяч возів, і ніколи не переривалися на обох корзо нескінченні низки розкішних екіпажів, що їхали обома напрямами. Велично зводилася посеред просторого парку резиденція давніх царів, музей, горда бібліотека, мавзолей із скляною труною, де лежав труп Александра Великого. Іноземцеві потрібні були тижні на огляд усього, що варто було подивитися. Тут була ще святиня Серапіса, театр, стадіон, острів Фарос, увінчаний своїм білим, уславленим маяком, велетенські промислові та портові підприємства, базиліка, біржа, що встановлювала для всього світу ціни товарів, і не наостанок — великий квартал розваг, що вливався в розкішний курорт Канопус.

Легко та гарно жили люди в Александрії. Незліченні були кухмістерські й шинки, де продавали уславлене тубільне ячменеве пиво. В усі дні, дозволені для того законом, відбувалися вистави в театрі, в спортпалаці, на арені. У своїх міських палацах, у своїх віллах в Елеусі та Канопусі, на своїх розкішних яхтах влаштовували александрійці рафіновано вигадливі свята. Берег двадцятикілометрового каналу, що сполучав Александрію з курортом Канопусом, займали ресторани. Їздили барками туди й туди; в каютах були пристрої, щоб зручно їх завішувати; всюди при березі в тіні сплетених витких єгипетських бобів стояли на якорі такі судна. Тут, у Канопусі, були локалізовані Єлисейські поля Гомера; в усіх провінціях дрібні патриції мріяли про канопуські розпутства, заощаджували кошти для подорожі в Александрію.

І благородним утіхам служило багатство міста. Музей переважав мистецькі збірки Риму та Афін, найповніша в світі бібліотека мала на постійній службі дев’ятсот переписувачів. Навчальні заклади Александрії були кращі за школи Риму. У військових знаннях, можливо також у юриспруденції та політичній економії столиця імперії могла мати перевагу; але в інших дисциплінах мала безперечний провід александрійська академія. Римські родини пануючої верстви віддавали перевагу лікарям, що вчилися на александрійській анатомії. Також на домагання своїх медиків місто запровадило гуманний спосіб страти, для чого вживалися швидкочинні укуси отруйних гадюк, яких спеціально для того виводили.

Александрійці, при всій їхній модерності, держалися традицій. Свої храми та культурні місця вони тримали так, що вони мали славу особливої святості та дієвості; не відкидали успадкованої від батьків єгипетської магії, додержували своїх минулих звичаїв. Як у прадавні часи, шанували вони своїх святих тварин, биків, шулік, кішок. Коли римський солдат необачно вбивав кішку, ніяка сила не могла врятувати його від страти. Так жили ці мільйон двісті тисяч людей, невтомно кидаючись із роботи в розваги і з розваг у роботу, завжди цікаві до нового та побожно прив’язані до минулого, дуже примхливі, грошолюбні, додумливі на жваві, злі дотепи, безмежно зухвалі, музичні, пройняті політикою аж до пор на своїй шкірі. З усіх частин землі стеклися вони до цього міста; але скоро вони забули кожен свою стару батьківщину та почувалися відтоді александрійцями. Александрія — це було місто східної та західної культури, почуттєвої філософії, ясного мистецтва, обрахованої торгівлі, невтомної роботи, шумуючих насолод, старих традицій і найновітніших форм життя. Невгамовно горді були александрійці своїм містом, й їх не турбувало, що їхній безмірний, хвалькуватий місцевий патріотизм викликав усюди гнів.

Серед цієї громади жила група людей, ще старших, ще багатших, ще освіченіших, ще гордовитіших, ніж інші — юдеї. Вони мали за собою багату досвідом історію. Жили в цій країні відтоді, як сімсот років тому відважні юдейські найманці царя Псамметіха здобули свою велику перемогу. Пізніше Александр Македонський, Птолемеї оселяли їх тут сотні тисяч. Тепер жило їх тільки у місті Александрії майже півмільйона. Їхня релігійна окремішність, їхнє багатство, їхня пиха раз по раз призводили до диких погромів. Тільки три роки тому, коли вибухнув заколот у провінції Юдеї, біля п’ятдесяти тисяч юдеїв в Александрії загинуло в дикій різанині. Ще й сьогодні в Дельті, тій частині міста, де вони найбільше жили, цілі райони лежали пустельні. Багато зруйнованого вони лишили так навмисне, не змивали також із стін своїх синагог кров, що тоді оббризкала їх. Вони горді були якраз цими нападами, що являли собою ніби підтвердження їхньої влади. Бо в насправді вони керували в країні єгиптян, як колись Йосиф, син Якова, був під рукою свого фараона владарем у країні. Фельдмаршал Тиберій Александр, генерал-губернатор Єгипту, був юдей із походження, і провідні люди провінції, адвокати, текстильні фабриканти, відкупники податків, торговці зброєю, банкіри, великі торговці збіжжям, судноплавці, фабриканти паперу, лікарі, вчителі академії були юдеї.

Головна синагога в Александрії була одним із див світу. Вона вміщала більше, як сто тисяч людей; після Єрусалимського храму вона була найбільшою юдейською будівлею світу. Сімдесят один стілець із чистого золота стояв там для гросмейстера і членів громадської ради. Жоден людський голос, хоч який гучний, не міг проникнути через увесь велетенський дім: мусили показувати прапорами, коли громада молящих повинна була відповідати своє «амінь».

Згорда дивилися єрусалимські юдеї на римських, на цих західних юдеїв, що здебільшого жили нужденно і не могли піднятися зі свого плебейського існування. Вони, александрійці, розумно та гармонійно примиряли своє юдейство з життєвими формами та світоглядом грецького Сходу. Уже півтораста років тому вони переклали Біблію на грецьку мову, і вважали, що ця їхня Біблія добре прийшлася до грецького світу.

Та хоч і мали вони все це, хоч і мали в Леонтополісі свій власний храм, проте вважали гору Сіон за свій центр. Вони любили Юдею, з глибоким жалем бачили, як через політичну нездольність Єрусалима постала загроза, що юдейська держава розпадеться. Велика турбота сповнювала їх, щоб лишився принаймні храм. Вони платили податок на храм, як і всі інші юдеї, їздили на прощу до Єрусалима, вони мали там свої власні готелі, синагоги, кладовища. Багато обітованих подарунків храму, ворота, колони, галереї споруджені були ними. Життя без храму в Єрусалимі було немислиме також і для александрійських юдеїв. Вони заносилися високо, не давали помітити, як дуже хвилювали їх події в Юдеї. Підприємства процвітали, новий цезар вважав на них. Блискуче їздили вони в своїх розкішних екіпажах по корзо, по-князівському сиділи на своїх високих стільцях за бар’єрами базиліки, біржі, вони влаштовували свої великі свята в Канопусі, на острові Фаросі. Але коли вони були самі між собою, тоді часто похмурими ставали їхні пихаті обличчя. Горло їм стискалося, горді плечі їхні обвисали.

Александрійські юдеї прийняли Йосифа сердечно та з пошаною, коли він у почті нового цезаря зійшов із корабля. Далебі, добре була відома участь Йосифа в проголошенні Веспасіана, цю участь навіть переоцінювали. Молодість Йосифа, його зосереджена пругкість, серйозна краса його худого палкого обличчя вабили серця. Як свого часу в Галилеї, тепер кричали йому в Александрії, коли він показувався на юдейських вулицях:

— Морон, морон, наш владар, наш владар!

Після темного фанатизму Юдеї, після грубості римських військових таборів він із насолодою вбирав тепер у себе ясність світового міста. Своє тяжке та бурхливе попереднє життя, свою дружину Мару він залишив у Галилеї. Його цариною були не інтриги активної політики, не грубі завдання військової організації, його цариною було духовне. Він із гордістю носив на поясі золотий писемний прилад, що молодий генерал Тит подарував йому при від’їзді з Галилеї як знак ушанування.

Пишно, поряд із гросмейстером Теодором бар-Даніелем, проїздив він по корзо. Показувався в бібліотеці, в купальнях, в розкішних ресторанах Канопуса. Юдей зі золотим писемним приладом скоро став усюди відомий. У деяких аудиторіях, коли заходив він, підводилися вчителі та студенти. Фабриканти, купці горді були, коли він відвідував їхні підприємства, крамниці, склади. Літератори почувалися вшанованими, коли він бував на їхніх читаннях. Він провадив життя великого пана. Чоловіки прислухалися до нього, жінки обступали його.

Так, його пророкування справдилося. Веспасіан справді був месія. Звісно, визволення цим месією відбувалося інакше, ніж він думав, помалу, ясно, тверезо. Воно полягало в тому, що цей чоловік розбив шкаралупу юдейства, щоб її вміст вилився над землею, й еллінство й юдейство розтопилися одне в одному. В Йосифове життя та світосприймання дедалі більше протискався ясний, скептичний дух цих східних греків. Він не розумів тепер, як він раніше міг почувати огиду до всього не-юдейського. Герої грецьких міфів і пророки Біблії не виключають одні одних, немає ніякого протиставлення між небом Ягве й Олімпом Гомера. Йосиф почав ненавидіти кордони, які для нього раніше означали відмінність, обраність. Завдання в тому, щоб власне добро перелити в інших, а чуже добро увібрати в себе самих.

Він був перша людина з таким приблизно світоглядом у житті. Він був новою породою людини, не юдей більше, не грек і не римлянин: громадянин цілої земної кулі, принаймні, культурної її частини.

Здавна місто Александрія було головним осідком ворогів юдеїв. Тут проповідували Апіон, Аполлон Моло, Лізімах, єгипетський найвищий жрець Мането, що юдеї походять від прокажених, що вони поклоняються в своїй святині святинь ослиній голові, вгодовують у своєму храмі молодих греків, вбивають їх на своє свято Пасхи й укладають щороку, п’ючи кров цих жертв, юдейську таємну спілку проти всіх інших народів. Тридцять років тому два директори вищої спортивної школи, Діоніс і Лампон, спеціально організували протиюдейський рух. Білі черевики спортивної школи стали поступово символом, і тепер вороги юдеїв у всьому Єгипті називали себе «біловзутими».

Прибуття Йосифа до Александрії стало для «біловзутих» новим бичем. Те, як він гордовито роз’їжджав по місту та приймав ушанування, здавалося їм втіленням юдейської пихи. В своїх клубах, на своїх зборах вони співали куплети, частково справді дотепні, про юдейського героя боротьби за свободу, що перебіг до римлян, про діяльного макавеїста, що всюди встрявав і вішав свій плащ на кожен із восьми вітрів.

Одного дня, коли Йосиф хотів зайти в агріппінські купальні, то мусив у портику проходити повз групу молодих людей у білих черевиках. Як тільки «біловзуті» побачили його, вони завели гугняво, гортанно, пискливо й однотонно: «Морон, морон», явно пародіюючи ентузіастичні вигуки юдеїв до Йосифа.

Блідо-смагляве обличчя Йосифа зблідло ще дужче. Але він ішов прямо, не повертаючи голови ні праворуч, ні ліворуч. «Біловзуті», коли побачили, що він не звертає на них уваги, подвоїли свої вигуки. Деякі кричали: «Не наближайтеся до нього, щоб він вас не заразив». Інші: «Як вам до смаку наша свинина, пане Макавей?» З усіх боків тепер розносилося, лунало: «Йосиф Макавей! Обрізаний Лівій!» і Йосиф бачив перед собою стіну зі злісних, скривлених ненавистю облич.

— Вам треба щось? — кинув він запитання в перше обличчя, оливкового кольору, і його голос був дуже спокійний. Запитаний із перебільшеною, зухвалою смиренністю сказав:

— Я хочу просити тільки про одну довідку, пане Макавей. Ваш панотець теж був прокажений?

Йосиф подивився йому в очі, не сказав нічого. Другий «біловзутий», вказуючи на Йосифів золотий писемний прилад, сказав:

— Ця штука супроводила вашого предка, коли ви були вигнані з Єгипта?

Йосиф усе ще не говорив нічого. Раптом страховинно бистрим рухом вихопив він з-за пояса свій важкий писемний прилад і вдарив ним запитуючого по голові. Вона розкололася. Йосиф гордовито, не повертаючись до поваленого, пройшов усередину купальні. «Біловзуті» хотіли кинутися за ним, але служники купалень і відвідувачі заступили їм дорогу.

Вдарений, чоловік на ім’я Хереас, із поважної родини, був поранений важко. Розпочато було слідство проти Йосифа, але скоро його припинили. Цезар сказав Йосифові:

— Ну-ну, хлопче, дуже мило. Але писемний прилад вам дарували, власне, не на те зовсім.

Щороку александрійські юдеї влаштовували на острові Фаросі велике свято на спогад про закінчення грецької Біблії. Другий Птолемей і шеф його бібліотеки, Деметрій із Фалерона, спонукали три століття тому до перекладу Святого Письма на грецьку мову. Сімдесят юдейських докторів, що однаково знали гебрейську та грецьку мови, закінчили важку справу, що передавала Боже слово юдеям Єгипту, які вже не розуміли первісного його тексту. Сімдесят два доктори працювали в самотині, кожен пильно відокремлений; проте текст кожного слово в слово збігався з текстом усіх інших. Це диво, вчинене Ягве, бо він схвалював примирення юдеїв та їхнє спільне життя з греками, зазначали александрійці на своєму щорічному святі.

Усі видатні чоловіки та жінки міста, а також і неюдеї, з’явилися цього дня на острів Фарос: тільки «біловзуті» залишалися осторонь. У святі взяли участь також цезар, принц Тит, багато великих панів із Риму й усіх провінцій, яких привабила до Александрії присутність тут двору.

Йосиф дістав завдання виголосити подяку іноплеменцям, які були на святі. Він робив це цікавим, проте не незначним способом, зворушливими словами вихваляв письменство, що об’єднує народи, світове місто Александрію, що об’єднує народи.

Для нього, щоб говорити з успіхом, треба було перевіряти вплив промови по обличчях слухачів, і він мав звичку, щоб дізнатися про враження, дивитися, промовляючи, на перше-ліпше обличчя з маси. Цього разу його око впало на м’ясисту і проте строгу, дуже римську голову. Але голова замкнулася перед ним і під час усієї промови залишалася нерухомою. Похмуро, надзвичайно безвиразно дивилася ця голова через нього, повз нього, з дивно тупою пихою, що майже виводила його з рівноваги.

Скінчивши свою промову, Йосиф довідався, що то за пан, якому належала голова. Виявилося, що це був Кай Фабулл, придворний живописець цезаря Нерона, що малював фрески Золотого дому. Йосиф пильно роздивлявся чоловіка, який із такою нечемною байдужістю вислухав його промову. На присадкуватому, товстому, майже безформному тілі — сильна, строга голова. Одягнений був Кай Фабулл особливо дбайливо та тримався церемонно, з підкресленою гідністю, що при його огрядності виглядало трохи комічно.

У Римі Йосиф багато чув про витівки цього Кая Фабулла. Живописець, переконаний еллініст, що запроваджував легке, радісне мистецтво, у своїй поведінці був підкреслено серйозний; він малював тільки в парадному убранні, був надмірно гордовитий, не розмовляв із своїми невільниками, порозумівався з ними тільки знаками та кивками. Таке славетне та популярне було його мистецтво — в кожному навіть найменшому провінційному місті існували його фрески, — проте йому не щастило проникнути у значні римські родини. Нарешті він одружився з елінізованою єгиптянкою і цим назавжди загородив собі вступ до пануючої верстви.

Йосиф дивувався, що взагалі Фабулл був тут; йому казали, що його вважають за одного з найзавзятіших прихильників «біловзутих». Йосифові було огидне всяке малярство, воно не подобалося йому. Припис закону — ти не повинен творити собі образу — глибоко вгризся в нього. І в Римі письменників цінували дуже високо, а художників вважали за істот нижчої касти; цього гонористого живописця Фабулла Йосиф розглядав із подвійно зневажливою огидою.

Цезар заговорив із Йосифом. У прекрасному примірнику грецької Біблії, який йому піднесли як почесний подарунок, він знайшов своїм пильним поглядом деякі еротичні моменти та рипучим голосом просив Йосифа їх розтлумачити.

— Ви таки трохи погладшали, мій юдейчику, — сказав він безпосередньо, здивовано. Звернувся до Фабулла, що стояв недалеко. — Ви повинні були б бачити мого юдея в Галилеї, майстре. Тоді він був чудовий. Виснажений, худющий, занехаяний. Справді пророк для малювання.

Фабулл стояв церемонний, похмурий; Йосиф ввічливо усміхався.

— Тут мене доглядає лікар Гекатей, — продовжував Веспасіан. — Він звелів мені раз на тиждень постити. Це знаменито мені допомагає. Як ви гадаєте, Фабулле? Якщо ми заставимо хлопця попостити тиждень, ви тоді змалюєте його мені?

Фабулл стояв, як пень, трохи скрививши обличчя. Йосиф сказав ухильно:

— Це радує мене, ваша величність, що сьогодні ви можете так задоволено жартувати з приводу Йотапати.

Цезар сміявся.

— Коли змінюється погода, — сказав він, — я щоразу відчуваю ще ногу, яку ваші люди приперчили мені каменюкою. — Він вказав на даму, що стояла поряд із художником. — Ваша донька, Фабулле?

— Так, — сказав художник сухо, стримано, — моя донька Доріон.

Всі дивилися на дівчину. Доріон була досить висока, тонка та ніжна, зі жовто-смаглявою шкірою, довгою, тонкою головою, скошеним і високим лобом, з очима кольору моря. Вилиці опуклі, ніс тупий, трохи широкуватий, сміливий рот видавався на ніжному, гордовитому обличчі.

— Миленька дівчина, — сказав цезар. — І потім, прощаючись: — Ну-ну. Подумайте, Фабулле, чи хочете ви змалювати для мене мого юдея.

Він відійшов. Інші безмовно та вражено стояли якийсь час укупі. Фабулл прибув на свято тільки з огляду на новий режим. Він насилу вмовив Доріон піти з ним. Тепер каявся, що прийшов сюди. Він не думав про те, щоб малювати портрет неприємного, пустославного юдейського літератора. Йосиф теж не думав про те, щоб дозволити зарозумілому, нетямущому художникові робити свій портрет. Проте дівчина Доріон справді була істотою вражаючою. Миленька дівчина, сказав цезар. Це сказано банально і, крім того, неправильно. Як вона стояла тут, ніжна аж до кволості, тримаючись знадливо і, проте, строго, з легенькою тріумфуючою та непристойною усмішкою на губах великого рота! Йосиф мимохіть смакував її дику привабність.

— Ну-ну, — трохи глузливо повторила дівчина Доріон улюблені слова цезаря. — Ходімо і ми, батьку.

Вона мала високий, тонкий, злосливий голос. Йосиф розкрив рота, щоб заговорити до неї, але йому, зазвичай такому вправному, нічого путнього, що варто сказати, на думку не спадало. В цей момент він відчув, як щось треться об його ногу. Глянув униз — це була велика, руда кішка. Єгиптяни пестили кішок, священних тварин, римляни й юдеї терпіти їх не могли. Йосиф намагався її прогнати. Але вона лишалася, обтяжувала його.

Він нахилився, схопив тварину. Раптом пролунав голос дівчини:

— Облиште кішку!

Це був різкий, неприємний голос. Дивно, який він став ніжний, коли вона звернулася тепер до кішки:

— Іди, моя тваринко. Моя люба, моя маленька богине. Він нічого не тямить щодо тебе, той чоловік. Він злякав тебе?

І вона гладила кішку. Гидка тварина мурчала.

— Вибачте, будь ласка, — сказав Йосиф, — я не хотів чіпати вашу кішку. Це корисні тварини, в роки, коли багато мишей.

Доріон добре чула його глузування. Вона мала єгиптянку матір і єгиптянку бонну. Кішка — божественна тварина, в ній є частина богині левів Бастет, сила та влада прадавніх часів. Юдей хотів принизити її бога, юдей був для неї занадто мізерний, щоб відповідати йому. Не треба було йти на це свято. Мистецтво її батька єдине в своєму роді, жоден уряд, жоден цезар не обійдеться без нього, не було потреби робити поступки новому режимові. Вона нічого не говорила, стояла тихо, з кішкою на руці, й являла собою гожу картину: вродлива дівчина грається з кішкою. Коли вона, приємно перебільшуючи, відчувала на собі багато поглядів, то міркувала. Миленька дівчина, сказав цезар. Її батько повинен малювати цього юдея. Який грубий, недотепний жарт. Цезар вайлуватий, справжній римлянин. Шкода, що її батько не зумів ураз добрати способу боронитися від такого жарту. Він міг протиставити йому тільки свою дещо похмуру серйозність. Юдей із своєю догідливою іронією краще дав собі раду. Вона добре розуміла, що Йосифові, хоч він і говорив зухвало про кішку, вона сподобалася. Якщо вона скаже ще хоч одне речення, тоді він відповість багатьма облесними та примирливими словами. Але вона вирішила не казати нічого. Коли він заговорить знову, тоді, може, вона побажає відповісти. Коли він не заговорить, тоді вона піде, і це буде її остання зустріч із юдеєм.

Йосиф теж міркував. Ця дівчина Доріон глузлива та гордовита. Якщо він зв’яжеться з нею, то скоро будуть труднощі, неприємності. Найкраще було б залишити її стояти з своєю дурною, гидкою кішкою. Руки в неї коричневі і кішка коричнева. Але яка чудова коричневість! Руки дивно смагляві, а коричневість кішки — гидка рудизна. Незвичайно тонкі, довгі руки в неї.

Вона наче з однієї з тих старих угластих різких картин, якими тут поплямовано все.

— Вам не здається це надмірним — ще потоншати мені заради того, щоб ваш батько змалював мене? — сказав він, і доки промовив це, вже пошкодував, що не пішов геть.

— Я гадаю, трохи посту не є висока ціна за те, щоб далі жити у вічності, — сказала своїм високим дитячим голосом Доріон.

— Я гадаю, — відповів Йосиф, — що коли житиму далі, то житиму в своїх книгах.

Доріон розізлилася на таку відповідь. Знову ця славнозвісна юдейська зарозумілість! Вона шукала відповіді, яка вразила б чоловіка, але раніше, ніж устигла її знайти, Фабулл сказав сухо і по-латині:

— Ходімо, донько. Це залежить не від нас і не від нього, чи малюватиму я його чи ні. Коли цезар звелить, тоді я намалюю й гниле свиняче стерво.

Йосиф дивився услід обом, доки вони зникли за колонадою, яка обрамовувала дамбу з боку суходолу. Розмова закінчилася не дуже вдало, але він не каявся, що розмовляв.

Цього дня Йосиф написав псалом, що пізніше названий був псалмом громадянина світу:

Так зробився Йосиф із громадянина Юдеї громадянином світу і з священика Йосифа бен-Маттіаса письменником Йосифом Флавієм.

І в Александрії теж були «Месники Ізраїлю». Хоч це було небезпечно, проте і на вулицях з’являлися люди, що носили заборонені шарфи з ініціалами Макавеїв: «Хто як ти, о Господи!» Макавеїсти, відтоді як прибув Йосиф, усіма способами показували йому, зрадникові їхньої справи, свою зневагу. Після його сутички з «біловзутим» Хереасом вони стали трохи тихіші. А тепер, після «Псалма громадянина світу», вони здійняли подвійний галас проти двозначного, заплямованого чоловіка.

Йосиф спершу сміявся. Але скоро мусив помітити, як агітація «Месників Ізраїлю» захоплювала і поміркованих, як починали відвертатися від нього і панове з Великої ради громади. Керівники александрійських юдеїв у душі думали так, як він, але для більшості громади «Псалом громадянина світу» був дикою єрессю, і менш, ніж через два тижні після опублікування цього псалма дійшло в головній синагозі до скандалу.

Коли александрійський юдей гадав, що гросмейстер і його урядовці допустилися неправдивого вироку у важливій справі, то старий звичай дозволяв йому апелювати до всієї громади, й якраз у суботу, перед розгорненим сувоєм Святого Письма. Суботня священнодія, читання зі Святого Письма, не допускалася доти, доки вся громада не вирішувала невідкладно скаргу. Але домагатися такого рішення було небезпечно. Бо коли громада не схвалювала скаргу, тоді той, хто вчинив її, мав перебувати три роки під великим прокляттям. Через таку строгість цим правом користувалися рідко; за два останні десятиліття це сталося тільки тричі.

Тепер, коли Йосиф після опублікування його вірша вперше показався у великій синагозі, це сталося учетверте. Була субота, коли мали читати уривок, що починався зі слів: «І з’явився йому Ягве під Мамрійським дубом». Тільки принесли сувій тори на велику кафедру, з якої мало відбуватися читання, тільки зняли з сувою його коштовний покров і розгорнули його, як ватажок макавеїстів і деякі його прихильники кинулися до кафедри та заборонили читання. Вони зняли скаргу проти Йосифа бен-Маттіаса. Хоч юристи громади, цитуючи різні заплутані пояснення, і визнали, що Єрусалимське прокляття не дійсне тепер для Александрії, але набагато більша частина александрійських юдеїв думає інакше. Цей чоловік, Йосиф бен-Маттіас, винен у нещастях у Галилеї й Єрусалимі, він — подвійний зрадник. Самого його ганебного, рабського одруження з наложницею Веспасіана досить, щоб виключити його з громади синагоги. Під бурхливі схвальні вигуки промовець вимагав вигнати Йосифа з святилища.

Йосиф стояв дуже спокійно, міцно стуливши губи. Сто тисяч тут, у синагозі, це були ті самі, що недавно радувалися йому, кричали: «Морон, морон». Чи стане тепер хоч хтось на оборону його? Він дивився на гросмейстера Теодора бар-Даніеля і сімдесятьох панів на золотих стільцях. Вони сиділи, біліші за свої молитовні мантії, і не розкривали рота. Ні, вони не можуть його захищати і не захищають. І те, що він друг цезаря, не захищає його. Його з ганьбою випровадять із синагоги.

Деякі, бачачи його таким нужденним, казали собі: «Так сталося, бо в світі є колесо. Це колесо, що подає воду, воно йде вгору й опускається, і наповняє порожні відра, а повні виливає. І цього чоловіка воно тепер зачепило; ще вчора був він гордий, а сьогодні вкритий ганьбою».

Сам Йосиф, здавалося, не дуже серйозно сприйняв цю справу. Він далі, як і досі, жив блискучим життям, із жінками, літераторами й акторами, високошанований гість у марнотратному колі Канопуса. Принц Тит ще з більшою приязню ставився до нього, ніж досі, і майже завжди показувався в його товаристві.

Але коли Йосиф був сам, ночами, він був хворий від гіркоти та сорому. Його думки оберталися навкруг нього самого. Він був не чистий, він був повен прокази всередині та зовні, жоден Тит не міг позшкрібати його струпи. Його ганьба була відчутна, кожен міг її бачити. Вона мала ім’я, вона навивалася Мара. Він мусив позбутися цього джерела свого нещастя, і позбутися назавжди.

Через кілька тижнів, не порадившись про це ні з ким, пішов він до головного судді громади, доктора Базіліда. Від часу свого вигнання Йосиф не був ні в кого з великих юдейських панів. Головному судді його візит був неприємний. Він старався знайти примирливі слова, крутився, промовив кілька в’ялих речень. Але Йосиф витяг розідраний священицький головний убір, як приписано було ритуалом для його випадку, поклав його перед головним суддею, розірвав убрання та сказав:

— Мій докторе й пане, я ваш раб і підвладний Йосиф бен-Маттіас, раніше священик першої черги в Єрусалимі. Я вчинив лихий злочин. Я одружився з жінкою, з якою мені заборонено було одружуватися, з військовополоненою, що соблудила з римлянином. Я заслужив кару викорінення.

Доктор Базілід, головний суддя, зблід, коли Йосиф говорив ці слова; він добре знав, що вони мають означати. Це тривало якусь хвилину, доки він дав відповідь, приписану формулою:

— Кара викоріненням, грішнику, не є справа людей, це є справа Бога.

Йосиф продовжував, спитав за формулою:

— Чи є засіб, мій докторе й пане, яким грішник може відвернути кару викоріненням від себе і свого роду?

Головний суддя відповів:

— Коли грішник прийме на себе кару сорока ударами, тоді Ягве явить милість. Але грішник мусить просити про цю кару.

Йосиф сказав:

— Я прошу, мій докторе й пане, про кару сорока ударами.

Коли стало відомо, що Йосиф хоче прийняти кару бичуванням, це викликало неймовірну сенсацію в Александрії; бичували не часто, зазвичай тільки невільників. Макавеїсти підіймали вгору брови і замовкали, і деякі з тих, що найдужче кричали, коли виганяли Йосифа, тепер каялися в душі. Але «біловзуті» вимазали стіни всіх будинків карикатурами бичованого Йосифа, і в шинках співалися про це куплети.

Юдейська влада не оповіщала про день кари. Проте установленого дня двір августівської синагоги був переповнений людьми, і вулиці навкруги захаращені були цікавими. Блідо-смаглявий і худий, дивлячись прямо своїми палкими очима, ішов Йосиф дорогою до головного судді. Він приклав руку до лоба; дуже голосно, так, що можна було чути в найдальших кутках, він сказав:

— Мій докторе й пане, я вчинив лихий гріх. Я прошу про кару сорока ударами.

Головний суддя відповів:

— Я передаю тебе слугам закону, грішнику.

Кат Ананія бар-Акашія кивнув своїм обом помічникам, і вони зірвали Йосифові убрання з тіла. Лікар підійшов, оглянув його, чи спроможний він витримати таке бичування, щоб під бичами не вийшли з нього сеча та кал, бо це було б приниженням, а в законі написано: «Твій брат не повинен бути приниженим у твоїх очах». Це був головний лікар громади Юліан, що оглядав Йосифа.

Він обмацував його, особливо дослухався до серця та легенів. Багато з глядачів сподівалося, що лікар оголосить Йосифа неспроможним витримати все бичування, або принаймні спроможним до меншої кількості ударів. В душі і сам Йосиф надіявся на подібний результат. Але лікар вимив руки й оповістив:

— Грішник спроможний до сорока ударів.

Кат звелів Йосифові схилитися на коліна. Помічники прив’язали обидві його руки до стовпа, так що його коліна були від стовпа на деякій віддалі, й усі бачили, як натяглася гладенька, бліда шкіра в нього на спині. Потім вони прив’язали йому до грудей важкий камінь, що відтягував верхню частину тулуба вниз. Кат Ананія бар-Акашія схопив бич. Ґрунтовно він прикріпив до ручки широкий ремінь із волової шкури, випробував його, відпустив. Кінець ременя мав сягати живота караного. Такий був припис. Тим часом люди бачили, як Йосифове серце вдарялося в ребра.

Головний суддя почав читати зі Святого Письма вірш про бичування:

— «Так повинно відбуватися: коли заслуговує грішник удари, то суддя велить їх йому дати, числом відповідно до міри гріха, і грішника б’ють при ньому. Сорока ударами б’ють його, не більше. Бо він не більше дає, як стільки, бо як забагато ударів, то твій брат принижений буде в очах твоїх».

Кат поклав 13 ударів на спину. Другий суддя рахував, потім помічники побризкали грішника. Тоді сказав третій суддя: «Бийте», і кат поклав 13 ударів на груди. Потім знову побризкали помічники грішника. Нарешті ще раз поклав кат 13 ударів на спину. Було дуже тихо в той час, коли він бив. Чути було, як різко ляскали удари, чути було здавлене хрипке дихання Йосифа, видно було, як колотиться його серце.

Йосиф лежав зв’язаний і старався, щоб йому під ударами не збило дух. Удари були короткі й різкі, але біль був — як безмежне, розхвильоване море; він підіймався високими хвилями, поривав Йосифа, підлипав, ніби на мить облишаючи його, підіймався знову та заливав Йосифа. Йосиф задихався, хрипів, відчував запах крові. Все це сталося заради Мари, доньки Лакіша, він її забажав, він ненавидів її, тепер бичем вибивали її з його крові. Він молився: «Із глибини волаю я до тебе, о Господи». Рахував удари, але числа плуталися в нього, вже було багато сотень ударів, а вони далі й далі били його. Закон приписує, що має бути не 40 ударів, а 39; бо написано ж «по число», а це ж однаково, як «приблизно», і тому має бути тільки 39. О, який м’який закон докторів! О, яке тверде Святе Письмо! Коли вони тепер не перестануть, то він помре. Вже досить йому, Йоханан бен-Заккаї скаже їм, що вони повинні перестати. Великий доктор був в Юдеї, в Єрусалимі чи в Ябне, але проте він буде тут, він розкриє рот. Йдеться тільки про те, щоб Йосиф витримав до того. Підлога і стовп під ним попливли, але Йосиф зібрав усю силу. Йому треба бачити ясно, точно розпізнавати підлогу та стовп, поки прийде Йоханан бен-Заккаї. Але Йоханан бен-Заккаї не приходив, і нарешті Йосиф утратив усе таки зір і свідомість. Так, на 24 ударі він став непритомним і безживно лежав у вірьовках. Але коли його побризкали, він знову прийшов до чуття і лікар сказав: «Він спроможний», і суддя сказав: «Бийте далі».

Серед глядачів була принцеса Береніка. Не було ніяких трибун, ніяких особливих місць. Але вона ще вночі перед тим послала своїх найдужчих каппадокійських невільників, щоб тримали для неї вільне місце. Тепер стояла вона в другому ряді, стиснута між багатьма іншими, довгі губи її були напіврозкриті, вона важко дихала, темні очі її невідривно спрямовані були на бичованого. У дворі було безмовно тихо. Чувся тільки голос головного судді, що читав вірші з Письма, дуже помалу, загалом тричі, та здалека з вулиці долинав шум натовпу. Дуже уважно дивилася Береніка, як цей гордовитий Йосиф приймав удари, щоб звільнитися від повії, з якою він мусив зв’язати своє ім’я. Так, він справді був її родич. І гріхи, і чесноти його були не малі. Глибоко змиритися, щоб із тим більшою гордістю піднестися — це вона розуміла. Вона сама в пустелі зазнала насолоди такого смиренства. Вона стояла дуже бліда; це не було легко — дивитися, але вона дивилася. Беззвучно ворушила губами, механічно рахувала. Вона зраділа, коли упав останній удар; але ще довго стояла б і могла б дивитися. Її зуби стали сухими під довгими губами.

Йосифа, непритомного та скривавленого, принесли в будинок громади. Його викупали, під доглядом лікаря Юліана, помазали пахучою мастю, влили в нього напій із вина та мира. Коли він опритомнів, сказав:

— Дайте катові двісті сестерціїв.

Мара, донька Лакіша, в цей час ходила ощасливлена, радувалася дитині, яку мала народити, з тисячею турбот охороняла її. Вона була дуже працьовита, але тепер не крутила ручний млинок, щоб дитина не стала п’яницею. Вона не їла нечистих фініків, щоб дитина не мала слізливих очей, не пила пива, щоб колір обличчя в дитини не був поганий, не їла гірчиці, щоб вберегти дитину від гультяйства. Навпаки, вона їла яйця, щоб очі дитини побільшали, морську рибу, щоб вона подобалася людям, лимонні цукати, щоб приємно пахла. Із страхом вона обминала все негарне на своєму шляху, щоб його вигляд не запам’ятався, ретельно шукала вродливих людей, щоб на них дивитися. З трудом роздобула чарівний орлиний камінь, що, бувши порожній від природи, мав у собі ще менший камінчик, образ матки, яка хоч і розкрита всередину, а плід із неї не випадає.

Коли надійшов час, Мару посадили в пологове крісло, станок із брусків, у якому вона могла напівсидіти, напівлежати, і прив’язали до цього станка курку, щоб її пурхання прискорювало пологи. Це були болісні пологи, тільки через день Мара відчула гіркий холод у стегнах. Бабка промовляла, заклинаючи, над нею, рахувала кликала її на ім’я, рахувала.

І от дитина народилася, і, дивись, це був хлопець. Синьо-чорна, брудна, в слизі та крові була його шкіра, але він кричав, і кричав так, що крик його відбивався від стіни. Це була добра ознака, і що дитина з’явилася на світ у суботу, теж було доброю ознакою. Не зважаючи на суботу, взяли теплої води на купання, і влили в неї вина, коштовного єшкольського вина. Обережно виправляли руки та ноги дитини, і покрили м’який череп її кашкою з нестиглого винограду, щоб відстрашити всяку нечисть. Її намазали теплою оливою, обсипали її порошком із мирри, завинули її у тонке полотно. Мара ощаджувала на своїх убраннях, щоб дістати для дитини найкраще полотно.

Янікі, янікі, або добре також ілді, моє дитя, моя дитиночка, моє маленятко, і гордо звеліла вона посадити другого дня кедр, бо це був хлопець.

Геть усі дев’ять місяців думала вона про те, яке ім’я повинна дати хлопцеві. Але тепер, у цей тиждень перед обрізанням, коли вона мусила це вирішити, довго вагалася. Нарешті вирішила. Сказала покликати до неї писаря і продиктувала листа:

«Мара, донька Лакіша, вітає свого пана, Йосифа, сина Маттіаса, священика першої черги, цезаревого друга.

— О, Йосифе, мій пане, Ягве побачив, що недогодна була тобі служниця твоя, і він благословив моє тіло і вдостоїв мене народити тобі сина. Він народився в суботу, і він важить 7 літрів 65 цуців, і його крик відбивався від стіни. Я назвала його Симеоном, тобто «сином послухання», бо почув мене Ягве, коли я була недогодна тобі. Йосифе, мій пане, вітаю тебе, і стань великим у світлі цезаревого сонця, і хай лице Господа сяє над тобою. І не їж пальмової капусти, бо від того тобі завжди давить на груди».

В цей самий час, ще до того, як він відібрав від неї листа, стояв Йосиф у церемоніальному залі александрійської громади. Він був ще блідий і дуже слабий після бичування, але тримався прямо. Поряд нього стояли як свідки гросмейстер Теодор бар-Даніель і президент августівської громади Нікодим. Головний суддя Базілід сам провадив засідання, і три доктори брали в ньому участь як судді. Перший секретар громади писав під диктовку головного судді, він писав, як встановлено законом, на пергаменті з телячої шкіри, писав гусячим пером і густо-чорним чорнилом, і пильнував, щоб документ мав точно дванадцять рядків, по числовому значенню слова Гет, гебрейського слова для розлучного листа.

Йосиф, у той час, як гусяче перо скрипіло по пергаменту, чув у своєму серці шум, дужчий за це скрипіння. А був це той різкий шум, із яким Мара, донька Лакіша, роздирала своє убрання й свої сандалії, безсловесно, ґрунтовно, коли вона одного сірого світанку повернулася від римлянина Веспасіана. Йосиф гадав, що він забув цей шум, але тепер він знову чувся тут, і дуже голосний, голосніший за рипіння пера. Але він робив свої вуха глухими і серце своє тугим.

А секретар писав так:

«Сімнадцятого дня місяця кізлев у році 3830 після створення світу, в місті Александрії, на Єгипетському морі.

Я, Йосиф бен-Маттіас, названий Йосифом Флавієм, юдей, що перебуваю зараз у місті Александрії на Єгипетському морі, згодився власною волею і без примусу відпустити тебе, звільнити, дати тобі розлуку, тобі, моїй шлюбній жоні Марі, доньці Лакіша, що перебуваєш нині в місті Цезарії на Юдейському морі. Ти була досі моєю дружиною. Але тепер будь вільна, відпущена, розлучена зі мною, так що тобі дозволено розпоряджатися в майбутньому собою, так що в майбутньому ти будеш дозволена для кожного.

Цим ти дістаєш від мене повідомлення про звільнення та розлучний лист по закону Мойсея й Ізраїлю».

Документ був переданий особливому довіреному з писаним дорученням приставити його Марі, доньці Лакіша в Цезарії, і передати їй у присутності президента цезарійської громади та дев’яти інших дорослих чоловіків-юдеїв.

Того ж дня, коли кур’єр прибув до Юдеї, покликали її. Вона не здогадувалася, для чого її кличуть. При президентові громади Йосифів довірений передав їй листа. Вона не вміла читати, просила, щоб прочитали їй. Їй прочитали, вона не зрозуміла, їй прочитали ще раз, пояснили, вона впала. Секретар громади надірвав повідомлення, на знак того, що воно було, у згоді з приписом, передане та прочитане, поклав його до своїх актів і видав про це кур’єрові відповідне свідоцтво.

Мара пішла додому. Вона розуміла, що не запобігла ласки перед Йосифовими очима. Коли жінка не запобіжить ласки перед чоловіковими очима, тоді чоловік має право відіслати її. Жодна її думка не йшла проти Йосифа.

Віднині вона з лячною турботою присвятила свої дні маленькому Симеонові, Йосифовому первістку. Пильно утримувалася вона від усього, що могло ушкодити її молоко, уникала солоної риби, цибулі, деяких овочів. Вона вже не називала своє дитя Симеоном, називала його спершу Бар-Меєр, тобто син світлосяйного, потім Бар-Адир, тобто син могутнього, далі Бар-Ніфлі, тобто син хмари. Але президент громади звелів їй прийти вдруге і заборонив їй давати такі імена дитині, бо хмара, і могутній, і світлосяйний були епітетами месії. Вона приклала свою руку до низького лоба, уклонилася, обіцяла послухатися. Але коли була сама, коли ніхто її не чув, тоді й далі називала маленького Симеона цими іменами.

Вірно берегла вона речі, до яких колись торкався Йосиф, хустки, якими він витирався, тарілки, з яких він їв. Вона хотіла зробити свою дитину достойною батька. Вона передбачала, що в цьому будуть великі труднощі. Бо син від одруження священика з військовополоненою не визнавався, він був байстрюк, виключений із суспільства. Проте вона мусить знайти шлях. У суботи, в дні свят, вона показувала маленькому Симеонові те, що залишилося після його батька, хустки, тарілки, і розповідала йому про велич його батька і заклинала його бути доктором і паном, як він.

Йосиф, після того, як дістав через відповідного урядовця громади в Александрії свідоцтво про розлуку, був урочисто покликаний читати зі Святого Письма в головній синагозі. По своєму священицькому рангу мав він читати перший. Уперше за довгий час знову носив він священицький головний убір і блакитний, вишитий квітами пояс священика першої черги. Він зійшов на велику кафедру до розкритого сувою Письма, від якого він був прогнаний кілька тижнів тому. При безмовній тиші вимовляв перед сотнею тисяч благословення: «Слава тобі, Ягве, наш Боже, що даєш нам справжнє вчення і готуєш для нас вічне життя». Потім він сам став гучним голосом читати уривок із Письма, призначений для цієї суботи.

Посеред зими, близько початку нового року, Веспасіан знав, що імперія міцно у нього в руках. Робота солдата була зроблена, тепер починалося трудніше — робота правителя. Те, що провадилося поки що в Римі від його імені, було погане та нерозумне. Муціан із дикою жадобою витискав з Італії які тільки були в ній гроші, а молодший цезарів син, Доміціан, якого він завжди терпіти не міг, цей гультяй, цей «фрукт», як намісник цезаря, розподіляв без розбору сонце та грозу. Веспасіан написав Муціанові, щоб він не давав країні занадто багато проносного, бо дехто вмирає і від поносу. «Фруктові» він написав, чи не матиме «фрукт» такої милості, щоб залишити його на посту і на наступний рік. Потім він звелів прибути з Риму до Александрії трьом чоловікам: престарому міністрові фінансів Етрускові, придворному ювелірові та директорові цезаревих перлових промислів Клавдієві Реґіну й управителеві своїх сабінських маєтків.

Три знавці справи обмінялися цифрами, перевірили їх. Імперіалістична східна політика цезаря Нерона та заколоти після його смерті зруйнували велетенські цінності, сума державних боргів, яку троє чоловіків підрахували, була висока. Реґінові випало мало вдячне завдання назвати цю суму цезареві.

Веспасіан і фінансист ніколи не бачилися. Тепер вони сиділи в зручних кріслах один навпроти одного. Реґін моргав, мав сонний вигляд, він поклав одну жирну ногу на другу, його розв’язані ремінці на черевиках теліпалися. Щодо цього Веспасіана, то він вважав раніше, що з ним можна робити тільки мізерні справи. Він зв’язався з дамою Ценіс, і виплатив їй тоді чималі комісійні, бо йшлося про великі постачання юдейській і європейським арміям Веспасіана. Веспасіан знав, що фінансист виявив себе в своїх розрахунках як пристойний чолов’яга. Своїми світлими твердими очима дивився він у м’ясисте, сумне, обвисле обличчя Реґіна. Обидва чоловіки обнюхували один одного, пахнули вони один одному непогано.

Реґін назвав цезареві свою цифру. 40 мільярдів. Веспасіан не здригнувся. Можливо, він тільки засопів трохи дужче, але його голос звучав спокійно, коли він відповів:

— Сорок мільярдів. Ви мужній чоловік; а чи не оцінили ви деякі відомості занадто високо?

Клавдій Реґін розважно, своїм масним голосом, настоював:

— Таки сорок мільярдів. Треба дивитися цифрам в очі.

— Я дивлюся їм у очі, — сказав, дуже сопучи, цезар.

Вони обговорювали потрібні ділові заходи. Можна дістати дуже великі гроші, коли конфіскувати майно тих, хто підтримували попереднього цезаря ще й після проголошення Веспасіана. Це був день, коли цезар за приписом лікаря Гекатея зазвичай постився, а в такий день його здібності до ділових справ були особливо добрі.

— Ви юдей? — спитав він безпосередньо.

— Напівюдей, — відповів Реґін, — але дедалі дужче набираю юдейського вигляду.

— Я знаю один засіб, — Веспасіан прижмурив очі, — враз позбутися половини сорока мільярдів.

— Мені дуже цікаво взнати його, — сказав Клавдій Реґін.

— Якщо я звелю, — пояснив Веспасіан, — щоб у головній синагозі поставили мою статую.

— Тоді юдеї будуть протестувати, — докінчив Клавдій Реґін.

— Правильно, — сказав цезар. — Тоді я зможу забрати в них гроші.

— Це становитиме приблизно двадцять мільярдів.

— Ви швидко рахуєте, — похвалив цезар.

— Тоді ми покриємо першу половину боргів, — зауважив Клавдій Реґін, — але другу ніколи не зможемо покрити. Бо господарство й кредит, і не тільки на Сході, будуть назавжди зруйновані.

— Я боюся, що ваша правда, — зітхнув Веспасіан. — Але ви мусите визнати, що думка приваблива.

— Я визнаю, — усміхнувся Клавдій Реґін. — Шкода, що ми обидва занадто розважливі для неї.

Реґін терпіти не міг александрійських юдеїв. Вони були для нього занадто чванькуваті, занадто елегантні. Дратувало його й те, що вони дивилися на римських юдеїв, як на компрометуючих родичів. Але те, що пропонував цезар, здавалося йому занадто радикальним. Він пізніше вишукає для александрійських юдеїв інші способи виціджувати з них гроші, не такі, щоб вони від них стекли кров’ю, проте такі, що вони повинні будуть пам’ятати про нього.

Поки що він порадив цезареві інший податок, який влучить усіх і на який ніхто на Сході ще досі не наважувався: податок на солону рибу й рибні консерви. Він не замовчував небезпечності такого податку. Александрійці мають писки, як у меч-риби, і цезареві доведеться всього від них почути. Але Веспасіан не боявся куплетів.

Симпатії александрійців до цезаря зникли майже цілком, коли був заведений податок на солону рибу. Вони люто лаялися через подорожчання цього дуже улюбленого харчу, і одного разу, при виїзді, закидали його гнилою рибою. Цезар лунко сміявся. Кал, кінські кізяки, ріпа, тепер гнила риба. Це забавляло його, що він і як цезар не позбувся такого матеріалу. Він звелів вчинити слідство і винуватці заколоту мусили постачити точно стільки золотих риб, скільки знайдено було гнилих у його екіпажі.

Йосифа Веспасіан бачив рідко у ці дні. Він звик до свого становища, відсунувся далі від свого юдея, став йому чужим, західним, римлянином. Принагідно він сказав йому:

— Я чув, ви через якесь марновірство поперчені були з своєї волі сорока ударами. Я б хотів, — зітхнув він, — щоб зміг позбутися моїх сорока мільярдів теж через сорок ударів.

Йосиф і Тит лежали у відкритій їдальні на віллі в Канопусі, у якій принц зазвичай проводив більшу частину свого часу. Вони були самі. Був лагідний зимовий день; хоч наближався вечір, проте не було ще потреби залишати відкриту галерею. Море лежало тихе, кипариси не ворушилися. Улюблений Титів павич помалу походжав по кімнаті, клюючи рештки їжі.

Йосиф зі свого тапчана міг крізь другий просвіт у стіні оглядати терасу, що лежала глибше, і сад.

— Ви звеліли переробити огорожу з самшитових дерев у формі літери? — спитав він і показав головою в напрямку до садівників, що працювали внизу.

Тит жував цукерку. Він був у доброму, щирому настрої; його широке хлопчаче обличчя над дещо коротким тулубом усміхалося.

— Звісно, мій юдею, — сказав він, — зрозуміло, я звелів переробити самшитову огорожу в формі літери. Я звелю переробити самшитові дерева і на моїй александрійській віллі в формі однієї літери, і кипариси теж.

— У формі літери Б, — усміхався Йосиф.

— Ти додумливий, мій пророче, — сказав Тит.

Він присунувся ближче; Йосиф сидів, Тит лежав, підклавши руки під голову, і дивився на нього.

— Вона вважає, що я подібний до свого батька. Вона мого батька не любить. Я можу це зрозуміти; але я вважаю, що я стаю дедалі менш подібним до нього. Мені не легко з моїм батьком, — скаржився він, — Він великий чоловік, він знає людей, а хто, знаючи людей, не схоче трохи з них потішитися? Але він робить це трохи занадто. Недавно, за столом, коли генерал Пріск не погоджувався, що він товстий, батько звелів йому оголити свій зад. Це було незрівнянно, як принцеса дивилася прямо перед собою. Вона сиділа спокійно, нічого не бачила, нічого не чула. Ми так не можемо, — зітхнув він. — Ми в таких випадках ніяковіємо або буваємо грубі. Як ото можна так робити, щоб когось не зачіпали різні неприємні речі?

— Це не трудно, — сказав Йосиф, дивлячись на садівників, що поралися біля самшитових дерев. — Ви мусите тільки триста років зряду бути володарями держави, і тоді це прийде само собою.

Тит сказав:

— Ти дуже гордий своєю кузиною, але ти маєш підстави. Я ж знаю жінок із напрямків усіх восьми вітрів. В основі це завжди те саме, і маючи трохи звички, скоро домагаєшся від них, чого хочеш. Від неї я не можу домогтися. Ти знав, що чоловік мого віку і мого становища може бути несміливим? Кілька днів тому я їй сказав: «Власне, вас слід би оповістити військовою полонянкою; бо ж серцем ви з «Месниками Ізраїлю». Вона відповіла просто, що це так. Я повинен був піти далі, повинен був сказати: «А раз ти полонянка, то я беру тебе як мою приватну військову здобич». Кожній іншій жінці я б і сказав це, і взяв би її.

Його розпонаджене хлопчаче обличчя було прямо скорботне.

Йосиф, сидячи, дивився вниз на принца. Йосифове лице стало суворішим і на ньому, коли ніхто не дивився, часто показувався вираз страшно похмурої гордості. Він знову на добру частку краще знав, що таке влада, що таке смиренство та приниження, що таке насолода, біль, смерть, успіх, висхід, падіння, свобідна воля та насильство. Це було надбане знання, і плачено було за нього не малу ціну. Принц був йому симпатичний. Він хутко знаходив у нього розуміння та співчуття, і він багато чим йому завдячував. Але тепер, при всій прихильності, він із вершини цього дорогою ціною купленого знання дивився на нього згори. Він, Йосиф, порався з жінками хутко, для нього Береніка ніколи не була проблемою, і він на місці принца давно б уже дійшов із цією справою до краю. Але це було добре, що було так, як воно було, і коли тепер принц просив Йосифа, по-хлопчачому, довірливо та трохи зніяковіло, порадити йому, як він повинен ставитися до Береніки, щоб домогтися успіху, і вплинути заради нього на принцесу, Йосиф згодився тільки після деякий роздумів, немов було це трудне завдання.

Це зовсім не було трудне завдання. Береніка після того, як він прийняв бичування, змінилася. Замість суміші з ненависті та прихильності, встановилася між ними спокійна спільність, яка походила зі спорідненості їх єства та подібності цілей.

Береніка перед Йосифом не манірилася, не крилася; вона одверто дозволяла йому заглядати в її життя. О, вона ніколи не пишалася довго, коли чоловік їй подобався. Бона спала з багатьма чоловіками, багато зазнала. Але довго такий зв’язок не тривав ніколи. Є тільки двоє чоловіків, яких вона не може усунути зі свого життя та думок. Один — Тиберій Александр, із яким вони родичі. Вже не молодий чоловік, не молодший за цезаря. Але який чудово гнучкий, який чемний і лагідний при всій своїй твердості та рішучості. Такий же міцний, як і цезар, проте ані трохи не вайлуватий, без жодної мужицької риси. Він великий солдат, тримає свої леґіони в строгій дисципліні, проте ніколи не дозволяє собі ухилитися від чемності та доброго смаку. А потім її брат. Єгиптяни мудрі, коли вони вимагають від своїх царів, щоб брат і сестра парувалися. Хіба Агріппа не найрозумніший чоловік у світі і не найзнатніший, такий м’який і дужий, як вино з винограду пізнішого збору? Людині досить тільки думати про нього, щоб стати мудрою та доброю, а ніжність до нього робить людину багатою. Йосиф не вперше помітив, як ніжнішає її сміливе лице, коли вона говорить про нього, а довгі її очі темнішають. Він усміхається, він не має заздрості. Є жінки, які теж, коли про нього говорять, так змінюються.

Обережно він навів розмову на Тита. Вона враз спитала:

— Чи ви повинні передчувати, мій докторе Йосифе? Тит може бути пекельно розумним; але коли йдеться про мене, він стає неповороткий, і його неспритність заражає навіть таку метку людину, як ви. Він незграбний, мій Тит, велетенська дитина. Справді, не можна інакше його називати, як тільки янік. Він для цього слова вигадав власний стенографічний знак, так часто я це кажу. Він записує майже все, що я кажу. Сподівається знайти речення, на яке потім зможе мене упіймати. Він римлянин, добрий юрист. Скажіть, чи він добродушний насправді? Більшість часу дня він добродушний. Потім робить, просто з цікавості, експерименти, від яких гинуть тисячі, цілі міста. У нього стають тоді неприємні холодні очі, й я не зважуюсь умовляти його.

— Він подобається мені дуже, я з ним дружу, — сказав серйозно Йосиф.

— Я часто маю страх за храм, — сказала Береніка. — Коли Бог надихнув йому прихильність до мене, скажіть самі, Йосифе, може це мати якусь іншу мету, крім як урятувати храм? Я стала дуже скромною. Не думаю більше про те, щоб керування світом йшло з Єрусалима. Але мусить залишитися місто. Вони не сміють розтоптати дім Ягве.

І тихо й боязко, простим і величним рухом повертаючи назовні долоні, вона питала:

— Хіба це багато?

Йосиф спохмурнів. Він думав про Деметрія Лібана, думав про Юста. Але він думав і про Тита, як той лежав біля нього, дивлячись на нього щирими, приязними очима хлопчика. Ні, це було неможливо, щоб цей молодий, приязний чоловік, із його пошаною до старого, святого добра, підняв руку навпроти храму.

— Перед Єрусалимом Тит не робитиме ніяких лихих експериментів, — сказав він із великою переконаністю.

— Ви дуже упевнені, — сказала Береніка. — А я ні. Не знаю, чи не виприсне він із моїх рук, коли я наважусь сказати хоч слово проти його експериментів. Він дивиться мені услід, коли я йду, вважає, що має обличчя краще вирізьблене, ніж інші, це так, але хто цього не робить?

Вона зовсім близько підступила до Йосифа, поклала йому руку на плече, білу, виплекану руку, на якій і сліду не лишилося від того, що вона потріскалася й подряпалася була в пустелі.

— Ви знаєте світ, мій кузене Йосиф. Ми знаємо, що прагнення чоловіка не зникає, що воно сильне, і що розумний може багато досягти, коли він вміє оцінити прагнення чоловіка. Я дякую Богові, що натхнув римлянинові цю жадобу. Але, повірте мені, коли сьогодні спатиму з ним, то він, діставши те, що пориває його жадібні очі, безумовно не вважатиме на моє слово.

Вона сіла, вона усміхалася, і Йосиф зрозумів, що вона бачить свій шлях далеко вперед.

— Я триматиму його в чорному тілі, — закінчила вона холодно, — і не підпускатиму його близько.

— Ви розумна жінка, — визнав Йосиф.

— Я хочу, щоб храм не був зруйнований, — промовила Береніка.

— Що я повинен сказати моєму другові Титу? — міркував уголос Йосиф.

— Слухайте гаразд, мій кузене Йосиф, — звернулася до нього Береніка. — Я жду на ознаку. Ви знаєте село Текоа, біля Вифлиєма. Там мій батько, коли я народилася, насадив гай із піній. Хоч тепер, у час громадянської війни, навколо Текоа відбувалися запеклі бої, гай не ушкоджено. Слухайте гаразд. Якщо гай ще стоятиме до часу, як римляни увійдуть в Єрусалим, тоді Тит може звеліти робити шлюбне ложе з дерева моїх піній.

Йосиф гостро міркував. Чи це має бути знак для Титового єства, чи для долі країни? Чи вона хоче свій шлюб із Титом зробити залежним від збереження країни, чи убезпечити себе від його жорстокої цікавості? Чого вона, власне, хоче?

Він спитав. Але довге, сміливе обличчя принцеси було гордовите, замкнуте, година одвертості минула, і Йосиф знав, що безглуздо було питати далі.

Одного ранку, коли Йосиф з’явився на прийом до цезаревого палацу, у спальні Веспасіана був виставлений портрет дами Ценіс, який на замовлення цезаря у великій таємниці намалював живописець Фабулл. Портрет призначався для шефського кабінету цезарської майнової управи. Спочатку Веспасіан бажав, щоб поряд із дамою Ценіс стояв, як патрон, бог Меркурій, потім богиня щастя з рогом достатку, а, можливо, також три парки, прядучи золоті нитки. Але художник Фабулл з’ясував, що він не впорається з цим, і змалював даму Ценіс дуже реалістично, як вона сидить за письмовим столом, перевіряючи рахунки. Твердо та пильно стежили її карі очі з широкого, міцного обличчя. Вона сиділа спокійно і при тому моторошно живо; цезар пожартував, що треба перев’язати портрет, щоб Ценіс не зійшла з нього. Так повинна вона була сидіти перед письмовим столом свого головного касира, увесь час на місці з своїми гострими очима, щоб не сталося ніякого недбальства чи шахрайства. Цезар шкодував, що його Меркурія не було на портреті, але портрет йому подобався. І дама Ценіс була задоволена; одне тільки сердило її, що художник не згодився намалювати її помпезну зачіску.

Хто бачив гостріше, той розпізнавав без труду, що малював портрет майстер, але не друг дами Ценіс. Вона була дуже ділова та здібна жінка, спроможна наглядати за фінансами всієї держави і порядкувати ними, зі щирим серцем дбаючи про Веспасіана і народ римський. На портреті художника Фабулла вона була розважлива, ощадлива, спритна хатня господиня. І хіба рішуче, статечне в цій жінці не доходило до меж неповороткої незграбності?

Було, мабуть, так, що художник Фабулл, дуже шануючи старих сенаторів, намалював у портреті і свою ненависть до дрібних патриціїв, які так високо сягнули.

Із просторого прийомного залу величезні розчинені двері вели в спальню цезаря. Тут він одягався у всіх перед очима, як велів звичай. І тут поряд із намальованою Ценіс сиділа жива. Її друг, чоловік, у якого вона вірила, став тепер цезарем, і вона сиділа поряд із ним. Її істотне було на портреті, і порукою в тому була вона сама. Помалу просувалися чекаючі з прийомного залу в спальню, товпилися біля портрета, проходили мимо, помалу, безконечною низкою; кожен знаходив пару штучних слів здивування та пошани. Дама Ценіс строго інкасувала їх, і Веспасіан усміхався.

Йосиф відчув перед портретом незадоволення. Він боявся дами Ценіс і добре бачив, що там були домальовані речі, спроможні живити та виправдувати його неприязнь. Проте він це знову сприйняв, як порушення світотвору — знову хотіти, творити речі, які створив невидимий Бог. Це Ягве вдихнув цій жінці її незграбність, її неприкриту корисливість; художник Фабулл заноситься, коли він від себе хотів надати їй цих властивостей. З великою огидою дивився він на живописця. Фабулл стояв недалеко від цезаря. Його м’ясиста, строга, дуже римська голова дивилася крізь відвідувачів. Похмурий, пихатий, байдужний, стояв він тим часом, як вбирав слова відвідувачів.

І дівчина Доріон була тут. Рухливі губи її великого, випнутого рота усміхалися, ясне сяйво було навкруг її ніжного, гордовитого лиця. Її батько мав свої примхи, ніхто не знав цього краще, як вона, але портрет був майстерним твором, повним мистецтва та пізнання, і ця дама Ценіс назавжди житиме точно такою, як бачив і хотів її батько; її незграбність, її різка скупість виведені тепер на світло, навіки виставлені у видимому світі. Доріон любила картини пристрасно, вона розумілася на техніці до останнього відтінку. Її батько, можливо, малював деякі речі сильніше, але це був його найкращий портрет; тут він цілком заповнив свої межі, а це були межі широкі.

Прийомний зал був повний до тисняви. Доріон оперлася на одну з колон, висока, тонка, ніжна, відкинувши вузьку голову назад. Вона злегка сопіла своїм тупим носом, її маленькі зуби були відкриті, вона втішалася впливом картини, дещо збентежене незадоволення глядачів тішило її не менше, ніж їхній подив. Вона раділа, що бачила Йосифа. Він був від неї далеко, але вона косим, швидким поглядом помітила, що він теж побачив її, і вона знала, що він тепер протискатиметься до неї.

Від часу свята на острові Фаросі вона не бачила знову молодого юдея. Коли їй розповіли про його бичування, вона сказала пару злих і легковажних дотепів, але в душі тоді відчула себе, як на колисці, наче вона зовсім високо і зараз має перекинутися; бо вона твердо була переконана, що зухвалий, вродливий та обдарований чоловік прийняв бичування тільки для того, щоб вільною зробити дорогу до неї.

З лоскотливим чеканням вона бачила, як він протовплюється до неї. Але коли він привітався, вона мусила спершу пригадати, хто він. Потім згадала: ах, так, молодий юдей, портрет якого цезар пропонував малювати її батькові. Тепер попередні цезареві умови якнайкраще здійснюються; вона чула, що Йосиф тим часом добровільно зазнав різних жорстоких тортур. Його обличчя в усякому разі стало набагато худішим, і вона добре може собі уявити, що досить легко тепер знайти в ньому ті пророчі риси, які хотів мати цезар. З повільною, дратуючою цікавістю розглядала вона його всього, і ясним, тонким голосом питала, чи дуже ще видні шрами від бичування.

Йосиф подивився на її тонкі, смагляві руки, потім подивився на портрет дами Ценіс, потім знову на Доріон, видимо роблячи порівняння, і сказав:

— Ви і дама Ценіс — єдині жінки тут в Александрії, які мене терпіти не можуть. — Доріон, як він помітив, сердилася на таке зіставлення. — Я гадаю, — продовжував він, — що мій портрет не буде здійснений. Ваш батько любить мене не більше, як гниле свиняче стерво, а ви, Доріон, вважаєте, що мені потрібні піст і бичування, щоб бути достойною моделлю. Гадаю, що наступникам нічого не зостанеться, як дізнаватися про мене з моїх книг, а не з твору Фабулла.

Але він зм’якшував свій голос, коли говорив ці колючі слова, так що вони звучали майже улесливо, і дівчині Доріон тон його мови здавався важливішим, ніж її зміст.

— Так, ваша правда, — відповіла вона, — мій батько вас не любить. Але ви повинні змусити себе боротися проти цієї антипатії. Такий чоловік, як ви, докторе Йосиф, що прийняв на себе сорок ударів, не повинен довго мати злопам’ять на художника Фабулла за гнівливе слово.

Її голос не звучав більше різко, він став такий ніжний, як тоді, коли вона говорила з кішкою.

Йосиф через тисняву стояв біля неї так близько, що майже торкався її. Він говорив тихо, так наче інші не повинні були чути, інтимно. Він став серйозним.

— Ваш батько може бути великим чоловіком, Доріон, — сказав він, — але ми, юдеї, ненавидимо його мистецтво. Це не упередження. Ми маємо добру підставу.

Вона дивилася на нього своїми очима кольору морської води і сказала так само тихо й інтимно:

— Ви не повинні бути таким боягузливим, докторе Йосиф. Бо це тільки через те, що ви боягузливий. Ви дуже добре знаєте, що немає кращого способу дійти до основи речей, як мистецтво. Ви не зважуєтеся підступити до мистецтва, і це все.

Йосиф усміхався спочутливо з висоти своєї переконаності.

— Ми проникли за видимим до невидимого. Тільки тому ми не віримо більше в видиме, що воно дешеве.

Але дівчина Доріон із глибини своєї душі говорила до нього, й її голос від запалу став зовсім різким.

— Мистецтво є видиме і невидиме разом. Дійсність є тільки невправне, невірне наслідування мистецтва. Повірте мені, великий мистець приписує правді її закони. Багато разів мій батько робив це, зумисне чи ні.

Її велика дитяча голова схилилася до нього зовсім близько перед таємницею, вона говорила майже у вухо йому:

— Згадайте, як померла Друзіла, дружина сенатора? Від уколу через ліве плече в серце. Ніхто не знав, як був зроблений укол. За рік до того мій батько намалював її портрет. Він намалював їй пляму на голому плечі, подібну до шраму; це було заради техніки, він мусив мати пляму. Це було якраз те місце, крізь яке пройшов укол.

Вони стояли в світлій, високій кімнаті; навкруги були добре зодягнені дами та пани, які жваво розмовляли, це був тверезий вівторок, але навколо обох молодих людей був серпанок і таємниця. Усміхаючись, Доріон випорснула з цієї сутіні.

— Власне, — зауважила вона привітним, звичайним тоном, — такі речі мають зв’язати пророка Йосифа з художником Фабуллом.

Йосиф, саме тому, що аргументи дівчини його зачепили, уперто обстоював перевагу слова над картиною. Перевагу богопроникливого юдейського слова насамперед. Дівчина Доріон кривила губи, усміхалася, розсміялася голосно, високим, різким, злим сміхом. З того, що вона знав про гебрайські книги, пояснила вона, мало чого може вона почерпнути; вони повні безумного марновірства. Вона просила читати їй і з Його книги про Макавеїв. Їй жаль, це пусті, гучні слова. Якби чоловік Йосиф був такий же пустий, вона б не наполягала, щоб його портрет був намальований. Йосиф сам останнім часом в міру своїх сил зрікався своєї книги про Макавеїв. Тепер вік вважав її присуд за зухвалий і безглуздий, злостився. Він заперечував і приязно розпитував про її богів, богів-тварин, чи вони теж ретельно лижуть тарілки і крадуть молоко. Вона відповідала запально, прямо грубо; розмова обох була, певно, найнечемнішою з усіх, які провадилися в просторому залі.

Тим, що принц Тит замовив Фабуллові портрет Береніки, дівчина Доріон увійшла в святолюбне коло вілли в Канопусі. Тепер вона майже щодня зустрічалася з Йосифом. Він бачив, як інші поводилися з нею, дуже чемно, дуже галантно і в основі зневажливо, саме так, як александрійські пани звикли поводитися з гарненькими жінками. В інших випадках він робив так само, але з нею так йому не щастило. Це його вабило. Він безоглядно кинувся в свою пристрасть. Гостро висміював її при інших, щоб потім так само безмірно перед іншими поклонятися їй. З певністю розумної дитини вона бачила його наскрізь, його жадобу вражати своїм блиском, його гонорливість, брак гідності в ньому. Вона навчилася того, що таке гідність. Вона бачила, як гризло це її батька, що аристократія не допускала його, вона бачила, як римляни дивляться на єгиптян зверхньо. Її єгиптянка-мати, її єгиптянка-бонна вбили їй у голову, якої вона прадавньої, святої крові, її предки сплять під гострими, високими, трикутними горами. І не були хіба юдеї найзневажуваніші люди, смішні, як мавпи, не набагато кращі, як нечисті тварини? Тепер вона не могла звільнитися від цього юдея, й якраз брак гідності в ньому притягував її, його безмежна відданість тому, що захоплювало його в той момент, раптова зміна, коли він із одного хвилювання кидався в інше, безсоромність, із якою він висловлював свої почуття. Вона гладила свого кота Іммутфру:

— Він тупий проти тебе. Він не має серця, не знає, що ти таке, і що таке картини, і що таке країна Кемет. Іммутфру, мій маленький бог, дряпай мене, щоб витікала моя кров, бо моя кров має бути погана, раз я прив’язалася до нього, й я смішна, що до нього прив’язалася.

Кіт сидів у неї на колінах, дивився на неї круглими, сяючими очима.

Одного разу, запально сперечаючись із Йосифом, при інших, вона сказала йому сповненим ненависті та тріумфу голосом:

— Чому ви, коли вважаєте мене за таку безумну, прийняли бичування, щоб стати вільним заради мене?

Він був збентежений, хотів її висміяти, але враз опанував себе, мовчав.

Коли він опинився на самоті, його поривало туди й сюди. Чи це вказівка долі, певна ознака, що єгиптянка так сприйняла його бичування. Він правильно зробив, стримавшись, не протестувавши проти такого тлумачення; стосовно жінки, яку хочеш мати, така безмовна брехня дозволена. Але чи була це брехня? Він завжди хотів мати цю жінку, а чи міг він колись думати, що вона без жертви та церемонії спатиме з ним? Це була велика спокуса — зробити її своєю жінкою. Вона була йому, священику, заборонена, навіть коли вона перейде в юдейство. Заради чого прийняв він бичування, коли він хутко по тому знову переступить закон? Макавеїсти кричатимуть, ще гірше — вони сміятимуться. Нехай. Це має бути солодка річ, має бути насолода — принести жертву для єгиптянки. Гріх одруження з тою, яку виплюнув римлянин, був гидкий і брудний. Цей гріх сяяв розкішно. Це був дуже великий гріх. Ти не повинен одружуватися з донькою чужинця, сказано в Письмі, і Пінхас, коли побачив, як один із громади Ізраїлю блудив із мідіянкою, взяв спис і пішов за чоловіком у місце блуду та проколов обох, чоловіка і жінку, крізь їхні животи. Так, це був дуже великий гріх. А з другого боку: його однойменник Йосиф одружився з донькою єгипетського священика, Мойсей із мідіянкою, Соломон із єгиптянкою. Малі повинні задовольнятися малою мірою, бо вони потрапляють під загрозу залежатися біля доньок чужинців і прийняти їхніх богів. Він, Йосиф, належить до тих, які досить сильні, щоб вбирати в себе чуже, без того, щоб перейти в нього. Знімайся зі свого якоря, — каже Ягве. Він зрозумів раптом темне речення, Бога треба любити обома сторонами, лихою та доброю.

При наступній зустрічі з Доріон він говорив про заручини й одруження, як про старий, часто обговорюваний проект. Вона тільки сміялася своїм тонким і глузливим сміхом. Але він робив так, немов не чув цього, він був одержимий своїм планом, побожністю перед своїм гріхом. Він уже обговорював деталі, дату, формальності її переходу в юдейство. Хіба в Римі, а також в Александрії не переходили часто в юдейство жінки, навіть із вищої верстви? Уся ця справа трохи заплутана, проте не повинна тривати надто довго. Вона перестала сміятися, дивилася на нього, як на безумного.

Можливо, якраз безумність його проекту й вабила її. Вона думала про обличчя її батька, якого вона любила та шанувала. Вона думала про предків своєї матері, що набальзамовані сплять під гострими горами. Але цей юдей із фанатизмом божевільного відкидав усі заперечення. Для нього не було ніяких перешкод, усі контраргументи розсудливості були, як повітря. Сяючи щастям, зі запальними очима, розповів він Титові та гостям на віллі в Канопусі про свої заручини з дівчиною Доріон.

Дівчина Доріон сміялася. Дівчина Доріон сказала: «Він навіжений». Але Йосифа це не турбувало. Хіба все велике й важливе не вважали спочатку за безумне? Поступово вона, хоч і виявляла запальність та затяту упертість, починала здаватися. Заперечувала, коли інші вважали проект за шалапутний. Приходила до Йосифових аргументів. Вона вже не вважала більше цю ідею за абсурдну. Вона вже пильно прислухалася, коли Йосиф говорив про деталі, починала ці деталі обговорювати з Йосифом.

Перехід в юдейство не був трудний. Жінки не повинні були додержуватися численних заповідей, вони були зв’язані тільки заборонами. Йосиф ладен був іти на чималі поступки. Хотів задовольнитися запевненням, що вона не порушуватиме семи заборон для неюдеїв. Вона сміялася, опиралася. Як, вона мусить відректися, заприсягаючись, від своїх богів, від Іммутфру, її маленького кошачого бога? Йосиф умовляв її. Казав собі, що коли хочеш щось розм’якшити, спершу мусиш дати йому стати належно твердим, коли хочеш щось стиснути — спершу мусиш дати йому належно розширитися. Він стримував себе, виявляв терплячість. Невтомно заводив ті самі розмови.

Але перед Титом він розпускався, сильно нарікав на нездатливість дівчини. Тит прихильно ставився до нього. Він не мав також ніякої відрази до юдейського вчення та звичаїв. Суспільство, що породжує таких жінок, як Береніка, по праву вимагає пошани. Але чи не забагато вимагати від когось, хто через народження належить до іншої віри, щоб він заприсягся зректися видимих богів своїх предків і прихилитися до невидимого юдейського Бога? Принц переглядав свої стенографічні записи, він занотовував для себе деякі особливо неясні релігійні речення та повчання юдейських докторів. Ні, визнати такі марновірства — на це дівчина Доріон не зважиться. Вони лежали втрьох за столом — Йосиф, принц, дівчина Доріон, і дискутували ретельно, серйозно, що справедливо вимагати від прозеліта, а що — ні. Маленький бог Іммутфру лежав у Доріон на плечі, мружив свої палаючі очі, позіхав. Позбутися Іммутфру! Ні, навіть Тит тої думки, що це занадто. Після багатьох суперечок Йосиф згодився, що юдейство дівчини Доріон мало обмежитися формальною заявою про перехід перед належними урядовцями громади.

Тепер єгиптянка почала ставити свої вимоги. Вона лежала тут, довга, приваблива, ніжна аж до тендітності; під тупим носом видавався великий рот. Вона усміхалася, не напружувалася, її голос лишався тонким і чемним, але від своєї вимоги не відмовлялася. Вона думала про свого батька, про те, як він усе життя боровся за громадське становище, і вимагала по-дитячому, тихо, тоненько й уперто, що Йосиф мусить здобути собі права римського громадянина.

Йосиф, підтриманий Титом, заперечував, вказуючи, яка це важка та марудна справа. Вона знизувала плечима.

— Це неможливо, — крикнув він нарешті розлютовано. Вона знизала плечима, зблідла, дуже помалу, властивим їй способом, спочатку навкруг рота, потім зблідлість поширилася на все лице. І вона заявила твердо: — Я хочу бути дружиною римського громадянина.

Вона бачила похмурі Йосифові очі і своїм тонким, високим голосом сформулювала:

— Я вас прошу, докторе Йосифе, протягом десяти днів стати римським громадянином. Тоді я ладна буду заявити перед вашими урядовцями громади про свій перехід до вашого Бога. А коли ви протягом десяти днів не станете римським громадянином, тоді вважаю за краще, щоб ми більше не бачилися.

Йосиф дивився на її тонкі, смагляві руки, що гладили довгу, коричнево-чорну шерсть кішки, він дивився на її скошений дитячий лоб, на її легкий, чистий профіль. Він був розлючений і жадав її дуже. Він знав із великою певністю: справді, так воно буде. Якщо він за десять днів не здобуде права громадянина, тоді він більше не побачить жовто-коричневої дівчини, що лежить тут так байдуже, без будь-якого напруження.

Втрутився Тит. Він вважав, що вимога Доріон висока, але хіба Йосифова вимога низька? Він діловито зважував Йосифові шанси, розглядав усю справу зі спортивного погляду, як своєрідний заклад. Не виключено, що цезар, прихильний до Йосифа, надасть йому права громадянства. Дешево це, звісно, не стане. Плату певно встановлюватиме дама Ценіс, а дама Ценіс, це знає кожен, візьме не дешево. Десять днів — час короткий.

— Ти мусиш добре триматися, мій юдею, — сказав він, а потім: — Підпережися, голубе! Геть свинець із черевиків, — усміхаючись, підбадьорював його так, як кричали бігунам на спортивних іграх.

Дівчина Доріон слухала міркування обох. Її очі кольору моря переходили з одного на другого.

— Йому має бути не легше, як мені, — сказала вона. — Я прошу вас дуже, принце Тит, залишатись осторонь і не втручатися ні за нього, ні проти нього.

Йосиф пішов до Клавдія Реґіна. Коли хто міг здобути за десять днів права громадянства, то це він.

Клавдій Реґін в Александрії став ще тихіший, ще невидніший, ще занехаяніший. Не багато знало про роль, яку він відіграє. Але Йосиф про це знав. Він знав, цей Реґін є причиною, наприклад, того, що тепер панове з александрійської громади зовсім іншим поглядом дивляться на західних юдеїв, ніж раніше. Він знав, що коли вже ніхто не міг допомогти, цей Реґін завжди міг ще щось вигадати. Він досить простими засобами сприяє тому, що Веспасіан, дуже непопулярний від часу запровадження податку на солону рибу, знову раптом став улюбленцем народу. Він змусив цезаря прямо робити дива. Дива на Сході завжди здатні буди робити любимими тих, хто їх чинить, але мусив прибути цей чоловік зі Заходу, щоб почали застосовувати цей давно випробуваний засіб. Йосиф сам був при тому, коли цезар зробив спроможним ходити відомого в місті розслабленого і повернув зір сліпому, поклавши їм руку на голови. Відтоді Йосиф ще непохитніше був переконаний у здібностях Реґіна.

Товстий, неохайний, моргаючи збоку сонними очима, слухав видавець, як Йосиф трохи туго, з трудом доводив йому, що він мусить мати права громадянства. Якийсь час він мовчав, після того, як Йосиф скінчив. Потім, незадоволено, зауважив, що Йосиф завжди має дорогі потреби. Прибутки від оплати прав громадянства становлять одне з найважливіших джерел прибутків від провінцій. Щоб права громадянства не знецінилися, треба ставитися до надавання їх ощадно та високо тримати їхню оплату. Йосиф уперто відповідав:

— Я мушу хутко мати права громадянства.

— Як хутко? — спитав Реґін.

— За дев’ять днів, — сказав Йосиф. Реґін ліниво сидів у своєму кріслі, його руки товсто звисали зі спинки. — Мені потрібні права громадянства, бо я хочу одружитися, — сказав розлютовано Йосиф.

— З ким? — спитав Реґін.

— З Доріон Фабуллою, донькою художника, — сказав Йосиф.

Реґін заперечно похитав головою:

— Єгиптянка. І враз женитися. І права громадянства теж повинні бути.

Йосиф сидів гордовитий, зі замкнутим лицем.

— Спершу ви написали псалом громадянина світу, — думав уголос Реґін, — це було добре. Потім ви дуже жорстоким способом повернули собі священицький пояс, це було ще краще. Тепер ви хочете його знову скинути. Ви стрімголовий молодий чоловік, — констатував він.

— Я хочу мати цю жінку, — сказав Йосиф.

— Ви мусите завжди все мати, — докоряв своїм масним голосом Реґін. — Ви хочете все й одразу — Юдею і світ, книги і фортеці, закон і насолоду. Я чемно звертаю вашу увагу на те, що треба бути дуже платоспроможною людиною, щоб змогти все це оплатити.

— Я хочу мати цю жінку, — твердив уперто, дико та нерозсудливо Йосиф. Він став настійливим. — Допоможіть мені, Клавдіє Реґін. Здобудьте мені права громадянства. Трохи ви теж мені винні. Хіба не благословення для всіх, і для вас особливо, що цей чоловік — цезар? А хіба я нічого для того не зробив? Чи я був фальшивим пророком, коли його назвав адиром?

Реґін розглядав свої долоні, потім повернув руки долонями вниз, далі знову став розглядати свої долоні.

— Благословення для нас усіх, — сказав він, — це правда. Інший цезар, можливо, більше прислухався б до міністра Таласа, ніж до старого Етруска та до мене. Але чи вірите ви, — і він раптом кинув на Йосифа несподівано гострий погляд, — що коли він — цезар, то Єрусалим залишиться?

— Я вірю в це, — сказав Йосиф.

— А я не вірю, — сказав втомлено Клавдій Реґін. — Якби вірив, я б не допомагав вам одружитися з цією дамою і скинути ваш священицький пояс.

Йосифа обсипало холодом.

— Цезар — не варвар, — захищався він.

— Цезар — політик, — відповів Клавдій Реґін, — можливо, ваша правда, — продовжував він, — можливо, це справді благословення для нас усіх, що він — цезар. Можливо, він має добру волю врятувати Єрусалим. Але, — він кивнув Йосифу підійти ближче, і його масний голос став зовсім тихим, хитрим і таємничим, — хочу вам сказати дещо по-секрету. По суті, це однаково, хто цезар. Із десяти політичних рішень, які чоловік мусить ухвалити, хоч на якому посту буде цей чоловік, дев’ять продиктовані йому обставинами. І що вище хтось стоїть, то обмеженіша його воля рішень. Є піраміда, цезар її вершина, і вся піраміда обертається; але це не він її обертає, вона обертається знизу. Це має такий вигляд, наче цезар чинить по своїй волі. Але його п’ятдесят мільйонів підданих приписують йому його дії. Дев’ять вчинків із десяти кожен інший цезар мусив би робити так само, як і цей Веспасіан.

Йосиф слухав це з неохотою. Він спитав шорстко:

— Ви хочете допомогти мені здобути права громадянства?

Реґін відхилився від нього трохи розчаровано.

— Шкода, що ви не здатні на серйозні чоловічі розмови, — зауважив він. — Дуже шкодую, що немає тут вашого колеги Юста з Тиверії.

Кінець-кінцем він обіцяв йому підготувати Веспасіана до Йосифової справи.

Веспасіан, як тільки його панування стало здаватися певним і наближався час його від’їзду до Італії, дедалі дужче замикався перед Сходом. Він був великий римський мужик, який мав вказувати з Риму римський порядок для світу. Його ґрунтом називалася Італія, його совістю — Ценіс. Він радів, що має повернутися. Він почувався дужим, добре стояв на своїх ногах. Від Риму недалеко до його сабінських маєтків. Скоро він нюхатиме добру сабінську землю, бачитиме свої поля, свої виноградники й оливки.

Більше ніж будь-коли пильнував тепер цезар порядку у своєму приватному житті. Він педантично додержувався накресленого плану дня. Кожен понеділок, за приписом лікаря Гекатея, постився. Тричі на тиждень, у неділю, вівторок і п’ятницю, завжди безпосередньо після їжі, приводили до нього дівчат, щоразу іншу. В години після того він був зазвичай у доброму настрої. Дама Ценіс вимагала за аудієнції, які припадали на ці години, чималі комісійні.

Була якраз така година, і саме в п’ятницю, коли Йосиф стараннями Реґіна мав потрапити на прийом до цезаря. Для Веспасіана це було розвагою — бачити свого юдея; він любив культиваційні експерименти усякого роду. Тепер він, наприклад, намагався пересадити в свої сабінські маєтки африканські породи фламінго та фазанів, азійські сорти лимонів і слив. Чому не повинен він дати своєму юдеєві права громадянства? Але хлопець має гаразд попітніти для того.

— Ви дуже вимогливі, Йосифе Флавій, — докоряв він замислено. — Ви, євреї, заклято виняткові люди. Коли б я, наприклад, мав намір принести в вашому храмі жертву, або коли би я навіть тут, в Александрії, схотів почитати в синагозі ваше Святе Письмо, ви б чинили мені великі труднощі. Я б мусив щонайменше дати себе обрізати, грім і Геракл! І що там ще? А від мене ви вимагаєте, щоб я вам надав, раз, два, три, права римського громадянства. Чи ви вважаєте, що ваші заслуги перед державою такі важливі?

— Я гадаю, — скромно відповів Йосиф, — це заслуга, коли я перший оповістив, що ви є той чоловік, який врятує державу.

— А чи не занадто ви бистрий щодо жінок, мій юдейчику, — усміхнувся цезар. — Що, зрештою, робить мала? Я забув її ім’я. — Він вишукував арамейські слова: — Будь солодка, моя голубко, будь ніжна, моя дівчинко. Ви вже знаєте. Має вона дитину?

— Так, — сказав Йосиф.

— Це хлопець?

— Так, — сказав Йосиф.

— Сорок ударів, — усміхнувся цезар. — Ви, юдеї, справді люди виняткові. Вам це не дається дешево.

Він сидів вигідно і дивився на юдея, що, повний страху, стояв перед ним.

— Ви, власне, не маєте ніякого права, — сказав він, — посилатися на свої раніші заслуги. Мені казали, що ви сильно блудите. Отже, за вашою власного теорією ви мусите втратити увесь ваш дар.

Йосиф мовчав.

— Ми зараз побачимо, — продовжував Веспасіан і задоволено засопів, — чи залишилося ще щось від вашого пророчого дару. Ну, лиш! Напророкуйте, чи справді я дам вам права громадянства, чи ні.

Йосиф повагався тільки дуже недовго, потім глибоко уклонився:

— Я прикладаю до цього тільки розум, а не пророчий дар, коли вірю, що мудрий і добрий володар не має ніякої причини відмовити мені в громадянських правах.

— Ти уникаєш відповіді, ти, в’юн в образі юдея, — наполягав цезар.

Йосиф бачив: те, що він сказав, не задовольняє. Він мусить знайти краще. Шукав судомно, знайшов.

— Тепер, — сказав він, — коли всі визнали, хто рятівник, моє попереднє завдання здійснилося. Я маю нове завдання.

Цезар скинув очима. Йосиф, дивлячись на нього своїми гарячими проймаючими очима, продовжував сміливо, з раптовою рішучістю:

— На мене покладено вже не майбутнє, а минуле зробити назавжди сучасним.

Він закінчив упевнено:

— Я хочу написати книгу про діла Веспасіана в Юдеї.

Веспасіан вражено дивився на прохача твердим, ясним поглядом. Підсунувся до нього ближче, дихнув йому в лице.

— Гм, це непогана ідея, хлопче. Правда, я уявляв собі свого Гомера трохи інакшим.

Йосиф, притиснувши руку до лоба, сказав смиренно, проте з цілковитою певністю:

— Це буде не недостойна книга.

Він бачив, що цезаря вабила ця думка. І він бурхливо домагався свого. Розірвав собі груди, заклинав:

— Дайте мені права громадянства. Це буде велика, глибока милість, за яку я на колінах мого серця оспівуватиму вашу величність аж до кінця свого життя.

І зовсім одверто, з дикою й смиренною довірливістю благав:

— Я мушу мати цю жінку. Ніщо не вдасться мені, коли я її не матиму. Я не можу взятися до діла. Я не можу жити.

Цезар сміявся. Не без прихильності він відповів:

— Ви навально напосідаєте, мій юдею. Ви інтенсивно провадите ваші справи, це вже я помітив. Повстанець, солдат, письменник, агітатор, священик, покутник, розпусник, пророк: те, що ви робите, робите цілком. Скажіть, зрештою, як це так? Чи ви, принаймні, посилаєте малій у Галилею досить грошей? Щоб вона там не мала нужди, мій юдею. Я не хочу, щоб мій син голодував.

Йосиф втратив свою смиренність. Виклично та нерозсудливо він відповів:

— Я не скупий.

Веспасіан звузив очі. Йосиф боявся, що в наступний момент він дико вибухне, але цього не сталося. Цезар хутко знову опанував себе.

— Ти не скупий, хлопче? Це помилка, — напоумлював він батьківським тоном. — Помилка, за яку відразу ж доведеться поплатитися. Я якраз скупий. Я мав намір взяти з тебе за права громадянства сто тисяч сестерціїв. Тепер ти заплатиш мені ці 100 000 і, крім того, 50 000 пошлеш малій у Галилею.

— Стільки грошей я ніколи не роздобуду, — сказав Йосиф в’яло.

Веспасіан підійшов до нього.

— Ви ж повинні написати книгу. Надзвичайну книгу. Закладіть цю свою книгу, — порадив він.

Йосиф стояв зажурено. Веспасіан дав йому маленького щигля, усміхнувся:

— Вище серце, мій юдею. Через шість або сім років ми скажемо прислати хлопця до Риму і подивимося на нього. Коли він схожий на мене, тоді ти дістанеш свої п’ятдесят тисяч назад.

Йосиф ніколи не клопотався грошима. Звісно, його ґрунти в Новому місті Єрусалимі конфіскували макавеїсти; але коли римляни стануть там знову панами становища, вони йому їх повернуть. Поки що він жив на утримання, яке виплачувалося йому як товмачеві й урядовцеві цезарського секретаріату. Частину цього утримання він звелів пересилати Марі. Бувши майже завжди гостем Тита, він міг в Александрії жити широко й приємно і не маючи багато грошей. Але вишукати з власних коштів 150 000 сестерціїв, які вимагав від нього цезар, він не міг і думати.

Можливо, він міг би позичити гроші у великих панів із юдейської громади, але боявся пересудів, безпутних, патетичних ганьблень макавеїстів, диких вульгарних дотепів «біловзутих». Його бистра фантазія вже бачила на стінах будинків малюнки, які брудним способом пов’язували його з дівчиною Доріон. Ні, він мусить знайти інший шлях.

Після повної гіркими думками ночі він поклав піти до Клавдія Реґіна. Видавець похитав головою.

— Я не можу думати, — твердив він уперто, — що ваше серце вірить ще в існування храму. Інакше ви не скидали б свій священицький пояс.

Йосиф відповів:

— Моє серце вірить у те, що храм стоятиме, і моє серце палко бажає єгиптянку.

— Я шість разів був у Юдеї, — сказав Реґін. — Шість разів був у храмі, звісно, тільки в передньому дворі для неюдеїв, і стояв перед ворітьми, крізь які необрізані не сміють проходити. Я неюдей, але охоче постояв би перед цими ворітьми усьоме.

— Ви стоятимете там, — сказав Йосиф.

— Я, можливо, стоятиму, — фатально усміхнувся Реґін. — Але чи стоятимуть ще ті ворота.

— Дасте мені 150 000 сестерціїв? — спитав Йосиф.

Реґін поглянув на нього своїм неприємно пильним поглядом.

— Поїдьмо зі мною за місто, — запропонував він. — Я хочу там це обміркувати.

Вони поїхали удвох. Реґін відпустив екіпаж, вони пішли далі пішки. Спочатку Йосиф не знав, де вони були. Потім він побачив будівлю, не дуже велику, білу, з трикутним фронтоном. Він ніколи тут не був, але він знав із картин, що це була могила пророка Єремії. Різка, гола, бентежлива стояла вона на пустельному піщаному полі, під ясним сонцем. У передобідню пору багато прочан одвідувало зазвичай могилу великого чоловіка, що провістив наперед руйнування першого храму й оплакав його з такою пекучою тугою. Тепер була пообідня пора й обидва чоловіки були самі. Реґін ішов прямо до пам’ятника, а Йосиф неохоче ступав по піску слідом за ним. За двадцять кроків до могили Йосиф спинився; як священик, він не смів ближче підходити до мертвого. Але Реґін пішов далі і, наблизившись до могили, схилився до землі в позі глибокої жалоби. Йосиф стояв на віддалі своїх двадцяти кроків і чекав, що інший зробить і скаже. Але Реґін не говорив нічого, він скорчився там, цей важкий чоловік, у незручній позі, у піску й білому поросі, і він трохи хитався своїм товстим тулубом. Йосиф поволі зрозумів, що чоловік тужить за Єрусалимом і храмом. Як пророк, що лежав тут похований, понад шістсот років тому, коли храм ще сяяв і Юдея пишалася, провістив поневолення та залишив твір, сповнений дикої туги з приводу руйнування міста, що стояло ще у всьому блиску, так тепер великий фінансист корчився в піску, жмуток туги і нічого, безмовно оплакуючи місто та храм. Сонце зайшло, стало відчутно холодно, але Реґін не підводився. Йосиф стояв і чекав. Він міцно стулив губи, він переступав із одної ноги на другу, він мерз, він стояв і чекав. Той чоловік чинив зухвальство, примушуючи його дивитися, як він сумує. Це, власне, мало бути обвинувачення. Йосиф відкидав це обвинувачення. Але він стояв тут заради грошей і не смів говорити. Поволі його думки відвернулися від чоловіка і грошей, і проти його волі проходили крізь його серце жалі, заклинання, прокляття пророка, що лежав тут похований, добре відомі, раз-у-раз цитовані, найбурхливіші, найболючіші з усіх, які будь-коли висловлювала людина. Холод ставав дедалі гостріший, його думки дедалі гіркіші, холод і гіркі думки пекуче гризли його й спустошували вкрай. Коли нарешті Реґін підвівся, Йосиф почувався так, наче він мусив тягти далі кожну свою кістку окремо. Реґін усе ще не говорив нічого. Йосиф плентався за ним, як собака, він був маленький, зневажений перед іншим і перед собою самим, як ніколи в своєму житті. І коли вони підійшли до екіпажу і Реґін своїм звичайним масним голосом запропонував йому сісти, Йосиф відмовився і сам пішов назад довгою курною дорогою, повний гіркоти та болісної муки.

Другого дня Реґін запросив його до себе. Видавець поводився, як завжди, з трохи грубуватою привітністю.

— Ви давно вже нічого не писали, — сказав він. — Я чув від цезаря, що думаєте за книгу про війну в Юдеї. Я хочу вам запропонувати, Йосифе Флавію: присвятить цю книгу мені.

Йосиф скинув очима. Те, що сказав Реґін, була зазвичай вживана видавнича формула, і наскільки відворотний був йому цей чоловік, настільки цінив Йосиф його присуд і гордився цією пропозицією. Щастя було з ним. Бог був з ним. Він викликав у всіх гнів, у Йоханана бен-Заккаї, у цезаря, у Клавдія Реґіна. Але коли доходило до чого, вони вірили в нього й обстоювали його.

— Я хочу писати книгу, — сказав він. — Я дякую вам.

— Гроші завжди до ваших послуг, — сказав масно, дещо неприязно Клавдій Реґін.

Коли дівчина Доріон довідалася, що Йосиф здійснив її умову, мусила тепер і сама зважитися, хоч яким смішним і неуявленним було це одруження. Із скляною енергією взялася вона до необхідних підготувань. Найперше, і це було найважче, вона повідомила про своє рішення батькові. Робила це наче побіжно, трохи дурнуватим тоном, наче сама зі себе глузувала. Художник Фабулл якусь частку секунди, здавалося, не розумів. Потім він зрозумів. Його очі на суворому обличчі стали лячно круглі; але він не підвівся, стиснув губи, так що вони стали зовсім тонкі. Доріон знала його, вона не сподівалася, що він лаятиметься або проклинатиме, але вона гадала, що він зробить кілька ущипливих, глузливих зауважень. І що він сидів так мовчки зі зовсім тонкими губами, це було гірше, ніж вона сподівалася. Вона пішла з дому дуже швидко, це була майже втеча, взяла зі собою свого кота Іммутфру, пішла до Йосифа.

Спокійно та гордовито перенесла вона формальності переходу в юдейство. Задовольнялася тим, що своїм тонким дитячим голосом говорила «так» або «ні», де це було потрібно. Цезар виявив незвичайне бажання влаштувати весілля свого юдея з єгиптянкою знову так само помпезно, як свого часу з Марою. І Тит теж охоче влаштував би Йосифові пишне весілля. Але той не погоджувався. Тихо й без шуму замкнулися вони в маленькому гарненькому дімку у Канопусі, який Тит відступив їм на час перебування в Александрії. Вони зайняли верхній поверх будинку. Це була споруда, подібна до намету, і в цьому наметі лежали вони, коли лягли вперше вкупі. Йосиф відчував дуже сильно, що це був гріх — лежати з цією жінкою. «Ти не повинен з ними одружуватися». Але гріх був легкий і мав дуже добрий смак. Шкіра цієї жінки пахнула, як сандалове дерево, її дихання було, як повітря в Галилеї навесні. Але дивним чином Йосиф не знав, як вона зветься. Він лежав зі заплющеними очима і не міг пригадати. Він насилу розплющив очі. Вона лежала тут, довга, струнка, жовто-смаглява, крізь маленьку щілинку між повіками дивилися її очі кольору моря. Він любив її очі, її груди, її лоно, її дихання, що виходило з напіврозкритого рота, усю дівчину, але він не міг пригадати її ім’я. Ковдра була легка, ніч була холодна, її шкіра була гладенька і не гаряча. Він гладив її дуже тихо, його руки в Александрії стали м’які та гладенькі, й як він не знав, як вона зветься, то шептав їй пестливі слова, гебрейські, грецькі, арамейські: «Моя люба, моя пастушка, моя наречена, янікі».

Знизу долинав тихий гортанний рівномірний спів їхніх єгипетських служників, кілька тонів, увесь час ті самі. Бо ці люди не потребували багато спати, і вони часто сиділи без сну уночі та невтомно співали своїх кілька пісень. Вони співали: «О, мій любий, як солодко йти до ставка і купатися перед тобою. Дай мені показати тобі свою красу, свою сорочку із найтоншого царського полотна, коли вона вогка й облягає тіло».

Йосиф лежав тихо, поряд із ним лежала жінка, і він думав: «Єгиптяни примушували нас споруджувати їм міста, Пітон і Рамзес. Єгиптяни примушували нас замуровувати наших первістків живими у стіни будинків. Але потім донька фараона витягла Мойсея з ріки Ніл, і коли ми виходили з Єгипту, тоді діти повискакували зі стін і були живі». І він гладив шкіру єгиптянки.

Доріон цілувала шрами на його спині та на його грудях. Він був мужчина і був повен сили, але його шкіра була гладенька, як у дівчини. Можливо, шрами ці вдалося б вивести, щоб вони стали невидимі; багато виводило такі шрами за рецептом Стрібона Ларга. Але вона не хотіла, щоб він вивів ці шрами. Він не сміє це робити, ніколи. Він дістав ці шрами заради неї, ці солодкі шрами були ознаками для неї, він мусить їх зберегти.

Вони не допускали нікого до себе, жодного служника, нікого, цілий день нікого. Вони не мили своєї шкіри, щоб одне не втратило запаху другого, вони нічого не їли, щоб одне не втратило смаку другого. Вони любили одне одного, не було нічого в світі поза ними. Усе, що було поза їхньою шкірою, не існувало в світі.

Наступної ночі перед ранком лежали вони без сну, й усе дуже змінилося. Йосиф зважував. Доріон стояла на ненависних картинах її батька із своїм богом, що облизує тарілки та краде молоко, і вона була зовсім чужа. Мара була покидь, Мара була харкотина римлянина, але вона не була чужа, ніколи. Вона народила йому сина, щоправда, байстрюка. Але коли він обіймав Мару, тоді він обіймав гаряче серце. А що він обіймає, обіймаючи цю єгиптянку?

Доріон лежала, напіврозкривши опуклий, жадібний рот; між її рівними зубами проходило свіже та легке дихання. Знизу долинав тихий рівномірний горловий спів єгипетських служників. Тепер вони співали: «Коли я цілую мою милу й її губи розкриті, тоді моє серце радується і без вина». Іноді Доріон механічно підспівувала. Що вона все віддала в жертву цьому чоловікові, юдеєві, і, велика дяка богам, це дуже добре. Вона згодилася, щоб її купили по дуже смішному і дуже зневажуваному юдейському праву, і, велика дяка богам, це дуже добре. Вона зреклася свого батька, першого митця епохи, заради цього чоловіка, який тупий і сліпий, і не може розрізнити картину від стола і, велика дяка богам, це дуже добре. Вона заприсяглася безглуздому єрусалимському демонові, у святині святинь якого шанують ослину голову, а, можливо, ще гірше, зовсім нічого, а якби вона вимагала від цього чоловіка, щоб він приніс жертву її любому маленькому богові Іммутфру, він би просто сміявся, і проте, велика дяка богам, це дуже добре.

Йосиф дивився на жінку, що лежала тут, гола і в позі маленької дівчинки, й її жовто-смагляве обличчя було в’яле від напружень кохання. Вона була бліда, її тіло було холодне, її очі були кольору моря, і вона була дуже чужа.

Настав сяючий південь. Вони поспали кілька годин, вони були свіжі, вони дивилися одне на одне, вони подобалися одне одному і вони були дуже голодні. Вони снідали, їли багато, грубі страви, які слуги мусили їм приготувати на свій власний смак, кашу та сочевицю, паштет із підозрілого струпуватого м’яса, і все це вони запивали пивом. Вони були задоволені, у згоді одне з одним і зі своєю долею.

В пообідній час вони перевернули увесь дім. Серед Йосифових речей Доріон знайшла пару дивовижних костей з гебрейськими літерами. Йосиф замислився, коли вона показала йому кості. Він сказав, що це амулет, який приносить щастя, але тепер, коли він має її, амулет йому не потрібен. Про себе він вирішив ніколи більше не грати фальшивими костями, але, домагаючись Доріон, він по суті грав фальшивими костями, бо хіба не залишив він їй віру в те, що прийняв бичування заради неї? Сміючись, перед її очима, він кинув кості в море.

Веспасіан дуже пильно наглядав за своїм сином, і дама Ценіс теж не спускала з нього ока. Багато язиків і рук працювало над тим, щоб висунути хлопця на місце його батька. Хлопець мав мужність і розважливість, його військо було прив’язане до нього. І його безнастанно підбурювала ця істерична юдейська принцеса, фанатизм якої набагато більше міг сподіватися для Юдеї від молодого, шалено закоханого принца, ніж від холодного Веспасіана. Цезар бачив це дуже добре. Він вважав за правильне називати речі їхніми іменами. Він часто піддражнював хлопця, вираховував, як довго ще йому доведеться чекати. Часто також доходило до гострих суперечок. Тит, вказуючи на те, які повноваження має його брат, «фрукт» Доміціан, у Римі, наполягав на тому, щоб і собі дістати більше влади тут, на Сході. Вони обидва розмовляли про це жвавим, грубим тоном. Рипуче, жартівливо, по-батьківському застерігав Веспасіан сина від юдейки. Антоній, коли блудив із єгиптянкою, принаймні, завоював раніше Рим; він, Тит, досі завоював тільки пару гірських гнізд у Галилеї, отже не має права залежуватися біля східної дами. Тит відбивався. Пояснював, що схильність до східних дам не злетіла на нього раптом, вона у нього в крові. Він нагадав батькові про Мару. Веспасіан бурхливо радів. Справді, це стерво зветься Мара. Тепер він знав ім’я. Він цілком забув про це, а його юдей Йосиф, ця собака, змусив його недавно, коли зайшла про це мова, марно борсатися, згадуючи.

Зрештою, він покладався на синову розумність. Він не буде такий дурний, щоб тепер із сумнівними шансами домагатися влади, яка з певністю впаде йому через кілька років, як достиглий овоч. Він любив свого сина, хотів забезпечити династію, вирішив створити своєму синові славу. Він сам подолав у Юдеї найважче. Він вирішив доручити Титові блискучу решту завдання.

Але він знову примусив своє оточення чекати з болісним нетерпінням, доки стане відомим його рішення. Александрійська зима затяглася. З кінцем зими мусили знову розпочатися операції в Юдеї, щоб не зазнати там небезпеки загрозливих контрударів. Чи цезар сам закінчить похід, чи доручить комусь? Чому він вагається?

У цей час Йосифа покликали до цезаря. Веспасіан спочатку поглузував із нього, за своєю звичкою.

— Ваше одруження, вочевидь, щасливе, мій юдею, — сказав він. — У вас змучений вигляд і, здається мені, ваша худорлявість не від внутрішнього споглядання й екстазу.

Він додержувався глузливого тону, але Йосиф відчував за ним серйозне чекання.

— Проте ви мусите, — продовжував Веспасіан, — знову напружити свій внутрішній голос. Гадаю, ви ще наміряєтеся описати юдейські справи. Ці справи якраз у наступні місяці мають закінчитися. Я думаю послати, щоб остаточно приборкати ваше повстання, мого сина Тита. Це залежить від вас, чи ви через деякий час рушите зо мною до Риму, чи з Титом на Єрусалим.

Йосиф глибоко зітхнув. Рішення, якого усі ждали з таким болісним напруженням, старий повідомляв йому першому. Але одночасно він відчув гостро і з мукою, як трудно зробити той вибір, який ставить перед ним цезар. Чи він повинен вирядитися до Юдеї, щоб побачити те, що він відчував перед пам’ятником Єремії? Чи повинен він власними очима бачити гіркоту руйнування свого міста? Чоловік перед ним знову дивиться такими заклято твердими та звуженими очима. Він знає, як гірко йому зважитися, він випробовує його, він чекає.

Внутрішній ланцюг прив’язує його до цього римлянина, відтоді, як він уперше його побачив. Коли він поїде з ним до Риму, тоді цей ланцюг стане міцніший, чоловік прислухатиметься до нього, він підноситиметься і багато досягне. Й є ланцюг, який прив’язує його до єгиптянки. Гладенька та смаглява в неї шкіра, її руки тонкі та смагляві, її шкіра збуджує в ньому бажання. Він ревнував, коли вона своєю тонкою смаглявою рукою гладила кота Ііммутфру. Одного дня він не зможе стриматися й уб’є бога Іммутфру, не з ненависті до ідолопоклонства, а з ревнощів. Він мусить піти геть від єгиптянки. Він опуститься, коли довше залежиться біля неї. Вже й тепер його внутрішнє око майже сліпе, і шкіра його серця затверділа і не відчуває духу. Він мусить піти геть від цього чоловіка, бо коли він далі буде з ним укупі, то буде більше й більше жадати влади. А влада робить дурним і внутрішній голос мовчить.

Влада солодка. Ноги наче самі собою підіймаються, коли маєш владу. Земля стає легка і дихання глибоко та легко виходить із грудей. Гладенька і смаглява шкіра в Доріон. Руки та ноги в неї довгі й розслаблені, проте, як у маленької дівчинки, і гріх із нею легкий і смачний. Коли він поїде до Риму, його дні будуть гарні, бо він матиме цезаря, і його ночі гарні, бо він матиме Доріон. Але коли він поїде до Риму, він ніколи не побачить загибель міста, і його країна та Божий дім загинуть неописані, потонуть у пітьмі, і ніхто з наступників не побачить цієї погибелі.

Його раптом переповнила страшна жадоба Юдеї. Він відчував божевільно палке бажання бути там, сповнити свої очі та своє серце тим, як біда та золота пишнота храму буде зрівняна зі землею, як тягатимуть за волосся священиків і зриватимуть із них блакитну святість їхніх пишних убрань, і золоте гроно над ворітьми святилища розтопиться та капатиме в болото з крові, слизу та калу. Й увесь його народ, разом із своїм храмом, провалиться в дим і дику різанину, як огненна жертва для господа.

У його змучене лице рипучий голос цезаря кинув запитання:

— Я чекаю на ваше рішення, Йосифе Флавію.

Йосиф приклав руку до лоба, низько схилився юдейським способом і відповів:

— Коли цезар дозволить, я хочу власними очима бачити закінчення походу, розпочатого цезарем.

Цезар усміхнувся тонко, розчаровано та сердито; він ураз став дуже старий на вигляд. Він був прив’язаний до свого юдея, зробив юдеєві багато доброго. Тепер юдей вибрав його сина. Нехай, його син Тит молодий, а він має жити ще десять років, або можливо, тільки п’ять, а коли пощастить — п’ятнадцять.

Доріон тихо жила для себе у маленькій віллі в Канопусі, яку Тит відступив їм. Була чудова зима, вона шкірою та серцем вбирала свіжість повітря. Бог Іммутфру мирно уживався з її шулікою і домашній павич велично походжав по маленькому приміщенні. Доріон була щаслива. Раніше вона бачила навкруг себе багато людей; честолюбність її батька захопила й її, вона мусила сяяти, розбалакувати, робити так, щоб нею милувалися. Тепер і рідке вже товариство Тита було їй тягарем, вся її честолюбність звалася Йосиф.

Який прекрасний був він. Які гарячі та живі були його очі, які ніжні й дужі його руки, яке буйне та солодке його дихання; і він був найрозумніший із людей. Вона розповідала про нього своїм тваринам. Своїм тонким голосом, що не набагато кращий був від голосу її павича, вона співала їм старих любовних пісень, яких навчилася від бонни. «О, гладь мої стегна, мій любий! Кохання до тебе сповнює кожен дюйм мого тіла, як миро змішується з шкірою». Вона знову й знову просила Йосифа повторювати строфи «Пісні Пісень», і коли вона знала вже її напам’ять, тоді він мусив говорити їй гебрейські стародавні слова, і вона проказувала їх за ним, не розуміючи, невправним язиком. Дні, хоч які вони були короткі, були для неї занадто довгі, і ночі, хоч які вони були довгі, були їй короткі.

Важко буде, міркував Йосиф, повідомити їй, що я іду додому, а її лишаю тут. Це буде лихе розставання і для мене, але проте я хочу порвати і не вагатися.

Коли він їй сказав це, вона спочатку не зрозуміла. Коли зрозуміла, то зблідла, зовсім помалу, як їй було властиво, спочатку навкруг рота, потім блідість піднялася до щік і до лоба. Потім вона впала, легко, дивно помалу та безмовно.

Коли опритомніла, він сидів біля неї й обережно умовляв її. Вона дивилася на нього, її очі кольору моря були безтямні та здичавілі. Потім вона некрасиво задрала губи і стала лаяти його всіма лайками, які знала, найбридкішими, єгипетськими, грецькими, латинськими, арамейськими. Син смердючого раба та прокаженої повії був він. Із усього стерва цілого світу зроблений він. Усі вісім вітрів здували докупи всю покидь землі, щоб він виріс із неї. Йосиф дивився на неї. Вона була негарна, спустошена та лаяла його своїм різким голосом. Але він добре це зрозумів, сповнений був спочуттям до неї й до себе і любив її дуже. Потім раптом вона обняла його, голубила його, її обличчя було розслаблене, м’яке та безпомічне.

Тихо повторювала вона йому маленькі слова втіхи, які він говорив їй, благально, улесливо, повна відданості та розпачу.

Йосиф не сказав нічого. Дуже ніжно гладив її, що безсило лежала біля нього. Потім обережно, як і раніше, намагався їй з’ясувати справу. Ні, він не хоче її втратити. Це жорстока річ — вимагати від неї, щоб вона, така жвава, сиділа тут і чекала; але він любить її і не хоче її втратити і вимагає це від неї. Ні, він не боягуз і не хиткий, і він не дерев’яно нечутливий, як вона йому закидала. Він дуже спроможний дивитися, відчувати, смакувати таке дороге для нього, як вона, сповнитися цим цілком. Любити її. Він недовго буде у від’їзді, рік щонайбільше.

— Це ціла вічність, — перебила вона його.

А що він відходить, говорив він далі серйозно, проникливо, відкидаючи її закиди, то це стається заради неї не менше, ніж для нього. В її очах з’явилася напруженість, надія та тиха недовіра. Увесь час погладжуючи її, дуже обережно пояснював їй свій план. Він вірить у силу слова, свого слова. Його слово матиме силу чогось досягти, чого й вона внутрішньо прагне. Так, його книга завоює для них місце та ранг серед пануючих, чого все своє життя марно домагався її батько. Запально, проте вже злегка зваблена, вона боронилася. Тихо, фанатично він говорив їй у вухо, в рот, у груди. Держава постане зі Сходу, Сходові призначено володарювати. Але Схід досі брався до цього незграбно, грубо, занадто матеріально. Сходові призначено світ, тільки не зовні, а зсередини. Через слово, через дух. І його книга стане важливим дороговказом на цьому шляху.

— Доріон, моя дівчино, моя солодка, моя пастушко, хіба ти не бачиш, що між нами є друга, глибша спільність? Твій батько майже помирає від того, що римляни розглядають його так само, як незвичайну тварину, царського фазана або білого слона. Я, твій чоловік, матиму золотий перстень другого благородного стану. Ти, єгиптянка, зневажувана римлянами, я, юдей, до якого в Римі ставляться з недовірою, страхом і напівпошаною, ми разом завоюємо Рим.

Доріон слухала його, слухала ці слова вухами та серцем, вбирала їх у себе. Як дитина, слухала, вона витерла сльози, хлипала ще іноді, але вірила йому, він був такий розумний, і вона чула його слова з приємністю. Її батько усе своє життя тільки малював, це було, звісно, щось велике, але цей підіймав свій народ, він бився в боях, а потім сам переконав свого переможця так, що той прив’язався до нього. Її чоловік, її гарний, сильний, розумний чоловік, володар, його держава простяглася від Єрусалиму до Риму, світ є вино для нього, яке він черпає у свою посудину. Все, що він робить, правильно.

Йосиф гладив її, цілував. Вона смакувала його дихання, руки, шкіру, і після того, як він змішався з нею, вона була цілком переконана. Вона щасливо зітхнула, притулилася до нього, згорнулася, підібравши високо ноги, як дитина в утробі матері, заснула.

Йосиф лежав без сну. Він переконав її легше, ніж сподівався. А йому самому не було так легко. Обережно він відняв її руки й голову від себе. Вона трохи помурчала, але не прокинулася.

Він лежав без сну і думав про свою книгу. Його книга стояла перед ним, велика, загрозлива, певний тягар, певне завдання, яке робило його проте щасливим. Слово Веспасіана про Гомера вразило його. Він не стане Гомером Веспасіана, а також і Тита. Він оспівуватиме свій народ, велику війну свого народу.

Коли справді мають бути гіркота та руїна, тоді він стане устами цієї гіркоти та руїни, але він уже не вірив у гіркоту й руїну, а у мир та існування. Він сам має бути посередником миру між Римом та Юдеєю, доброго миру, сповненого честі, розуму та щастя. Слово має перемогти. Слово вимагає, щоб він тепер рушив до Юдеї. Він бачить сплячу Доріон. Усміхається, гладить дуже ніжно їй шкіру. Він любив її, але був далеко від неї.

Розмова, у якій Веспасіан повідомив Тита про своє рішення, доручивши йому закінчення походу в Юдеї, була, терпка та сердечна. Веспасіан узяв свого сина за плечі, водив його туди й сюди, говорив довірливо, як добрий батько родини. Повноваження, які він йому тут залишав, були широкі та розповсюджувалися на увесь Схід. Крім того, він дав йому для Юдеї чотири леґіони замість трьох, якими мусив сам задовольнятися. Тит, сповнений вдячною радістю, говорив щиро. Він справді не прагне дочасно захопити владу. Він вільний від того прагнення влади, на яке хворіє «фрукт», він має римське серце. Він певен, що пізніше, після щасливої старості Веспасіана, він дістане державу, добре об’єднану й упорядковану, — і він твердо додержується цієї певності, він не дурень, щоб із такого твердого ґрунту кинутися в болото. Веспасіан слухав його з приємністю, вірив йому. Він дивився своєму хлопцеві в обличчя. Це обличчя, що дуже засмагло було під юдейським сонцем, тепер від александрійської зими побілішало, але все ще здатне було подобатися армії та масі. Лоб непоганий, підборіддя коротке, тверде та солдатське, тільки щоки трохи м’якуваті. Й іноді в очах у хлопця з’являється щось дике та безрозсудне, що зовсім не подобалося його батькові. Ще у хлопцевої матері Домітілли бували іноді такі очі; вона тоді влаштовувала істеричні ідіотські історії і, можливо, з цієї причини лицар Капелла, від якого Веспасіан перебрав жінку, розійшовся з нею свого часу. Та все ж хлопець не дурний, з рештою юдейського завдання він уже впорається, тим паче, що Веспасіан дав йому надзвичайно розумного начальника генерального штабу — Тиберія Александра. Грім і Геракл! Усе буде гаразд, якщо хлопець більше дбатиме про східних чоловіків, ніж про жінок. Обережно, щоб не зіпсувати цей інтимний настрій, став він говорити на стару неприємну тему: про Береніку.

— Я можу зрозуміти, — почав він приязну чоловічу розмову, — що ця юдейська дама в постелі має принади, яких не має грецька або римська жінка.

Тит високо підняв брови, він справді був тепер на вигляд, як дитина, хотів дещо заперечити. Веспасіанові слова шкребли його, але не міг же він сказати своєму батькові, що ще й досі не спав із юдейкою; той висипле тоді цілий водопад глузувань на нього. Отже Тит стулив довгий рот і мовчав.

— Визнаю, — продовжував старий, — що ці східні люди дістали від своїх богів деякі здібності, яких ми не маємо. Але, повір мені, що це не є важливі здібності. — Він поклав своєму хлопцеві руку на плече, умовляв його приязно. — Бачиш, східні боги старі та слабкі. Невидимий Бог цих юдеїв, наприклад, хоч він надихнув своїм вірянам добрі книги, може, як мені казали цілком певно, боротися тільки на воді. Він не міг нічого зробити проти єгипетського фараона, як тільки напустити на нього воду, і на початку свого правління не міг нічим іншим упоратися з людьми, як тільки наслати на них великий потоп. На землі він зовсім слабий. Наші боги, мій хлопче, молоді. Вони не вимагають так багато сумнівів совісті, як східні; вони не такі делікатні, вони задовольняються парою биків і свиней і міцним чоловічим словом. Раджу тобі, не зв’язуйся глибоко з юдеями. Це іноді дуже добре знати, що на світі є ще щось інше, крім ідей форуму та Палатина. Це не зашкодить, коли ти іноді схочеш, щоб тобі почухали шкіру та серце юдейські пророки й юдейські жінки: але, повір мені, сину, що римський військовий регламент і політичний підручник цезаря Августа є такі речі, з якими ти набагато краще стоятимеш у житті, ніж із усіма святими письменами Сходу.

Тит спокійно слухав його. Багато з того, що казав батько, було правильне. Але в уяві він бачив принцесу Береніку, як вона підіймається сходами на терасу, і перед її ходою всі римські державні мудрості йшли за вітром. Коли вона сказала: «Дайте мені час, мій Тите, доки ми побачимося в Юдеї, і доки я відчую юдейський ґрунт під ногами. Тільки тоді зможу з’ясувати собі, що я повинна робити і чого ні», — коли вона говорила зі своїм тьмяним, тривожним, злегка хрипким голосом, тоді не могла встояти проти неї ніяка воля переможця та цезаря. Можна панувати над світом і мати владу перекидати леґіони від одного кінця землі до другого: царство цієї жінки, успадковане від багатьох матерів, було законніше, царственіше, ніж таке міцне, розсудливе панування. Його батько був старий чоловік. По суті те, що говорило зі слів цього старого чоловіка, було страхом. Страхом, що римлянин не впорається з внутрішніми спокусами Сходу, з його тоншою логікою, його глибшою мораллю. Але Рим перетравив грецьку мудрість і грецькі відчування. Він тепер досить освічений, щоб без небезпеки проглинути й юдейські відчування, й юдейську мудрість. Принаймні, він, Тит, почувається досить сильним, щоб об’єднати це — східну неясність і глибину та пряму, ясну римську філософію панування.

Звістка, що Тит має закінчувати юдейський похід, а цезар у недалекому часі повернеться до Риму, схвилювала місто Александрію. «Біловзуті» радісно зітхнули. Вони раділи, що цезар виїде, а також їхній суворий губернатор Тиберій Александр. І це давало їм велике задоволення, що нарешті мають виступити проти зухвалої Юдеї з чотирма леґіонами. Старе підбурливе слово про юдея Апеллу знову ожило. Де тільки показувалися юдеї, лунало їм услід: «Апелла, Апелла». Потім це слово витіснене було іншим, коротшим, різкішим, що хутко поширилося в усьому місті, на всьому Сході, по всьому світу. Його винайшов «біловзутий» Хереас, той молодий пан, якому одного разу Йосиф пробив голову своїм писемним приладом. Це були ініціали речення: Hierosolyma est perdita, Єрусалим загинув. «Геп, геп!» — лунало тепер там, де показувалися юдеї. «Геп, геп!» — кричали особливо діти, і це слово зв’язували з іншим, і по всьому місту різко лунало: «Геп, Апелла, геп, Апелла, Апелла геп».

Йосиф не зважав на цей крик. Він, Береніка, Агріппа, маршал Тиберій Александр, що народився як юдей, були надією юдеїв, і знову, де тільки він з’являвся, його вітали словами: «Морон, морон». Він сяяв певністю. Він знав Тита. Це було неможливо, щоб маршал Тиберій Александр, від чийого батька походять найкращі обітовані подарунки храму, допустив, щоб цей храм загинув. Це має бути твердий, короткий похід. Потім Єрусалим знову підійметься, країна буде очищена від «Месників Ізраїлю», знову розквітне. Він уже бачить себе самого, як одного з найперших людей у ній, чи буде римське провінційне управління, чи буде Єрусалимський уряд.

Звісно, завдання, яке лежить безпосередньо перед ним, дуже важке. Він хоче бути чесним посередником між юдеями та римлянами. Обидві партії будуть йому недовіряти. Коли римляни зазнають невдачі, тоді це поставлять йому на карб; коли юдеям ітиметься погано, то він у тому буде винний. Але, проте, в ньому не було гіркоти, він без гіркоти триматиме свої очі та серце розкритими. «О, Ягве, дай мені більше серця, щоб осягти многогранність твого світу. О, Ягве, дай мені більше голосу, щоб славити велич твого світу». Він бачитиме, він відчуватиме і цю війну, її безглуздя, її жахи й її велич, він опише так, що вона далі житиме для наступних поколінь.

Єгипетська зима закінчилася, відлинула нільська повідь. Дощові потоки, що робили пісковиту землю проти Пелузіума дуже трудно прохідною, припинилися, можна було транспортувати армію від Нікополіса Нілом устріть води, а потім рушити її старою дорогою через пустелю до Юдеї.

Проводирі александрійських юдеїв ходили гордо, тримаючись певно, як і раніше, з спокійними обличчями; але всередині сповнені вони були болючого неспокою. Вони самі брали участь у мобілізації, вони робили добрі справи на озброєнні та забезпеченні харчами армії. І вони також відчували велику злість проти повстанців у Юдеї і від щирого серця схвалювали те, що тепер Рим підняв ногу та збирався остаточно розтоптати цих повстанців. Але як легко може ця нога розтоптати не тільки повстанців, а й місто, а, може, навіть храм. Єрусалим був найтвердіша твердиня світу, повстанці були засліплені аж до саморозтерзання, і коли доводиться брати місто силою, на чому тоді спиняється сила і хто може сказати силі спинитися.

Рим ставився до александрійських юдеїв коректно та прихильно. Війна провадиться проти бунтівників провінції Юдеї, а не проти юдеїв, що живуть у державі. Але коли уряд робив цю різницю, то маси її не робили. Місто Александрія мусило велику частину свого гарнізону віддати для походу. Юдеї не показували цього, але вони були сповнені турботою, боялися погрому, подібного до того, який був чотири роки тому.

Тим дужче вони намагалися показати цезареві та його синові свою лояльність. Хоч багато з громади дивилися на це похмуро, гросмейстер Теодор бар-Даніель дав принцові Титові прощальний банкет. На ньому був цезар, Агріппа, Береніка, начальник Титового штабу Тиберій Александр. І Йосиф та Доріон були запрошені. Вони мали серйозний вигляд, були злегка бліді обоє, дуже підібрані, й усі дивилися на них.

І от лежала тут ця сотня людей, юдеїв і римлян, за вечерею, і вони святкували завтрашній виступ армії, що мала тепер чотири леґіони, п’ятий, десятий, дванадцятий і п’ятнадцятий, які мусили рушити зі Сирії й Єгипту, щоб обложити зухвалу юдейську столицю та назавжди її усмирити. «Твоє призначення, римлянине, керувати світом, з пощадою ставлячись до покірних і побиваючи зухвалих». Так співав поет, коли засновник монархії упорядковував державу, і вони тепер вирішили, римляни й юдеї, виконати ці слова, виконати їх мечем і письмом.

Урочиста вечеря тривала недовго. На коротку промову гросмейстера відповідав Тит. Він був у парадній формі полководця, тепер зовсім не мав хлоп’ячого вигляду, його очі були тверді, холодні й ясні, і всі бачили, наскільки він подібний до свого батька. Він говорив про римських солдатів, про їхню дисципліну, їхню м’якість, їхню твердість, їхні традиції.

— Інші глибше думали, — сказав він, — інші глибше відчували: нам боги дали в належний момент чинити належне. Грек має свої статуї, юдей має свої книги, ми маємо наші табори. Вони міцні та рухливі, вони постають щодня знову, як невеликі міста. Вони є охорона покірних, які скоряються законові, і жах для зухвалих, які не вважають на закон. Обіцяю вам, мій батьку, обіцяю Римові та світові, що Рим буде в моєму таборі, старий Рим, твердий, де він мусить бути твердим, і м’який, де він може бути м’яким. Це не буде легка війна, але це буде добра війна та провадитиметься вона римським способом.

Це не були тільки слова, які говорив молодий генерал, це був зміст і суть його породи, це була сама мужність, яка говорила в ньому, мужеська доблесть, яка зробила жителів маленького селища на горбах біля Тибру панами Лаціума, Італії, цілої землі.

Цезар задоволено та схвально слухав свого сина; тихо, машинально він погладжував свою подагричну ногу. Ні, юдейка не закрутить голови цьому його хлопцеві. І він із легенькою внутрішньою усмішкою дивився на Береніку. Вона слухала, схиливши темне, сміливе лице на руку, нерухома. Вона повна була смутку. Цей чоловік тепер її зовсім забув, вигнав її з останньої складки свого серця. Він не більше, як солдат, він навчився колоти, стріляти, вбивати, трощити. Це має бути дуже важко — стримати його руку, коли він уже її підняв.

Було дуже тихо в осяяному залі в той час, як принц говорив. Художник Фабулл був тут. Портрет принцеси Береніки був закінчений. Але принц не хотів його брати з собою, і це була велика похвала для живописця; бо картина, сказав принц, така жива, що вона завжди його непокоїтиме, коли вона буде біля нього, а він тепер повинен провадити похід і не потребує такого непокоєння. Живописець Фабулл став старший, його голова була ще суворіша, але його тулуб був менш огрядний. Він дивився перед собою застиглим поглядом, наче нічого не бачачи, як властиво було йому дивитися, але він це тільки удавав. Чоловік, що за ці тижні став старіший, бачив дуже добре. Він бачив сотні облич, римлян, панів, які виступали, щоб усмирити непокірних рабів, і юдеїв, упокорених, які лизали руку свого пана. Художник Фабулл був скупий на слова, слово було йому не потрібне, але він був майстер і розумів без слів, що відбувалося за цими обличчями, хоч би були вони ще замкнутіші. Він бачив маршала Тиберія Александра, що сидів тут холодний і елегантний і що повною мірою досяг того, чого він, Фабулл, марно домагався все своє життя, і він бачив, — цей твердий, розумний і могутній пан не був щасливий. Ні, ніхто з усіх цих юдеїв не був щасливий, ні цар, ні Клавдій Реґін, ні гросмейстер. Щасливі і згодні з своєю долею були тільки римляни. Вони не були глибокі, мудрість і краса не були для них ніякою проблемою. Їхній шлях був прямий і простий. Це був твердий шлях, і дуже довгий, але вони мали міцні ноги та мужні серця: вони йшли своїм шляхом до кінця. Юдеї й єгиптяни та греки тут, у залі, правильно робили, вшановуючи їх, як панів.

Він бачив також обличчя чоловіка, до якого перебігла його донька, негідника, собаку, покидь, до якого вона перекинулася. Але, дивись, це не було обличчя негідника, це було обличчя чоловіка-борця, що довго змагався проти сили, що став знаючим та упокорився, що визнав силу та владу, але з тисячею хитрих застережень, борця, що визнав, але не здався. Художник Фабулл нічого не тямить у літературі, він не хоче про неї знати, він ненавидить її, він сповнений гіркоти, що Рим шанує літераторів, а не митців. Але художник Фабулл тямить дещо в обличчях. Він бачить, як слухає Йосиф, коли промовляє Тит, і він знає, що цей чоловік, який спить із його донькою, негідник, собака, пожертвує собою, буде супроводжувати Тита і дивитися, як загине його місто, і опише це. Він бачить усе це за обличчям цього чоловіка. І скоро після того, як Тит скінчив, він підходить до Йосифа, трохи вагаючись, не так твердо та поважно, як завжди. Доріон дивиться йому назустріч, злякана, вона боїться, що має щось статися. Але не стається нічого. Художник Фабулл каже до Йосифа, і його голос не цілком такий певний, як завжди:

— Бажаю вам щастя, Йосифе Флавію, з тією книгою про війну, яку ви повинні написати.

Другого дня в Нікополісі Йосиф зійшов на довгий корабель, який мав везти його Нілом у стріть води. Набережна захаращена була солдатами, ящиками, скринями, паками. Тільки небагато цивільних допустили сюди, бо прощання з розпорядження військового проводу вже відбулося в Александрії. Тільки один не пропустив нагоди провести Йосифа до Нікополіса: Клавдій Реґін.

— Ширше розкривайте ваше серце і ваші очі, молодий пане, — сказав він, коли Йосиф піднявся на корабель, — щоб ваша книга була чимось. Сто п’ятдесят тисяч сестерціїв — це нечуваний аванс.

Тит одразу ж після того, як зійшов на корабель, звелів розставити знову пости вогневого телеграфу, що мав сповістити Рим про здобуття Єрусалима, яке Веспасіан відкликав свого часу.