Юдейська війна

Книга п’ята ЄРУСАЛИМ

Після 1 ніссана на дорогах Юдеї показалися прочани, які тяглися до Єрусалима, щоб зарізати на вівтарі Ягве пасхальне ягня і відбути урочисту пасхальну вечерю у святому місті. Була громадянська війна, на дорогах повно було розбійників і солдатів, але фанатики не хотіли відмовитися від своєї пасхальної прощі. Вони йшли, люди усякого віку понад тринадцять років, поодинці та великими походами. Більшість ішла пішки, боса, зі прочанським костуром, шкіряною флягою для води та рогом для дорожніх припасів через плече. Деякі їхали ослами, кіньми, верблюдами, багаті люди в екіпажах, паланкінах. Зовсім багаті мали з собою жінку та дітей.

Вони йшли від Вавилона великим широким царським шляхом. Вони йшли і багатьма поганими польовими дорогами з півдня. Вони йшли також трьома добрими військовими дорогами римлян. Скрегочучи проходили вони повз колони бога Меркурія, що були споруджені скрізь уздовж цих шляхів, скрегочучи платили вони високе дорожнє та мостове. Але враз знову яснішали і тяглися далі з радісними обличчями, як приписував закон. Увечері вони мили ноги, намащувалися миром, промовляли благословення, раділи, що побачать храм і святе місто, посмакують пасхальне ягня — непорочне, чоловічої статі, однолітнє.

А за прочанами йшли римляни. Чотири сильні леґіони, потім контингенти васалів, загалом близько ста тисяч людей. 23 квітня, 10 ніссана юдейського літочислення, рушили вони від Цезарії, 25-го вони розбили свій табір у Габадсаулі, найближчому великому місті перед Єрусалимом.

Солдати, рядами по шість осіб, маршируючи, займали усю ширину шляху і відтісняли прочан на польові дороги. Зрештою вони не чіпали прочан. Тільки тих, хто носив заколотницьку стьожку із словами Макавеїв, вони хапали. Прочан кидало в мороз, коли бачили вони, як підповзав до міста велетенський хробак леґіонів. Можливо, що той чи той повагався якийсь момент, але вони не поверталися, вони прискорювали, ці фанатики, свою ходу. Оглядаючись назад, боязко тиснулися вони вперед, зрештою це скидалося на втечу. Коли 14 ніссана, напередодні свята, в день урочистої пасхальної вечері останні прочани досягли міста, ворота замкнулися за ними, бо позад них на вершинах з’явилися вже передові загони римлян.

Здавна це вважалося за диво, яким відзначив Ягве свій народ, що простір Єрусалима не ставав тісний від великої кількості прочан. Цього року, стиснутий своїми стінами, відрізаний від навколишніх сіл, які раніше давали притулок прибульцям, Єрусалим розпирався людьми. Але прочани не зважали на тісноту. Вони переповнювали велетенські палати, галереї та двори храму, дивувалися з пишноти Єрусалиму. Вони принесли зі собою гроші, вони юрбилися на базарах. Приязно знайомилися один із одним, охоче давали один одному місце, в доброму настрої торгувалися з крамарями, передавали знайомим подарунки. У цьому місяці ніссані Ягве врятував юдеїв із рук єгиптян. Вони дивилися зі здивуванням і цікавістю на римлян, які підступили до міста, але страху не мали. Вони відчували святий ґрунт під своїми ногами. Вони були убезпечені, були щасливі.

Тит і пани з його почту спинилися на вершині високого пагорба. Біля їхніх ніг освітлений, порізаний глибокими ярами, лежав Єрусалим.

Принц, як тільки побачив уперше славнозвісне непокірне місто, цілком розсмакував його красу. Місто дивилося на нього біле та зухвале зі своїх сміливих горбів. Далекий і порожній, лежав за ним широкий ландшафт, багато пустих вершин, порослі кедрами і пініями схили, долини, вкриті полями, оливові тераси, виноградники, Мертве море, що виблискувало в далині; а місто перед цим ландшафтом переповнене було людьми, воно скупо залишало простір для своїх вулиць, кожен ступінь ґрунту воно вкривало будівлями. Й як тихий ландшафт вливався у кипуче місто, так кипуче місто знову вливалося у білий і золотий квартал храму, що, хоч який був потужний, проте безконечно ніжно й чисто спливав у повітря. Так, найвищі пункти Єрусалима, форт Антонія і дах храму, лежали далеко глибше, ніж ґрунт, на якому стояв тепер Тит, проте було так, наче він і його кінь були міцно приклеєні до ґрунту, тим часом, як місто і храм легко й неосяжно плавали в повітрі.

Принц бачить красу міста. Одночасно очима солдата бачить він його неприступність. З трьох боків яри. Велетенський мур навкруг усього. І коли взяти його, то передмістя має свій другий мур, Верхнє місто — свій третій, і храм на своєму високому крутому горбі, а Верхнє місто на своєму знову являють собою дві фортеці. Тільки з півночі, де він тепер стоїть, місцевість опускається без глибокої крутизни, прямо до міста та храму. Але мури та форти тут найсильніші. Нездоланно, зухвало дивиться місто на нього. Його переповнює нестримна хіть зруйнувати ці широкі горді палаци, залізом і вогнем прокласти собі шлях у нутро цього неприступного міста.

Принц робить маленький незадоволений рух головою. Він відчуває на собі погляд Тиберія Александра. Тит знає, що маршал є перший солдат епохи, найкраща підпора дому Флавіїв. Він дивується чоловікові; його сміливе лице, його пружна хода викликають спогад про Береніку. Але він почувається при ньому, як школяр, явна перевага маршала гнітить його.

Тиберій Александр, хоч і чималі має літа, добре тримається на своєму арабському огирі. Довге обличчя з гострим носом нерухоме; він дивиться вниз на місто. Скільки там закутків усюди! Чисте безглуздя, що ці люди втиснулися в місто на прощу, і тепер їх там натоптано, як солоної риби в бочці. Він багато років був губернатором у Єрусалимі, він добре знав його. Як можна ці багато сотень тисяч довго прогодувати? Чи їхні вожді, ці панове Симон бар-Гіора та Йоанн із Гісхали, гадають їх скоро позбутися? Чи вони хочуть із своїми двадцятьма чотирма тисячами людей прогнати його сто тисяч? Він думає про свою артилерію, про стінобитні машини 10-го леґіону, про «Тугого Юлія» насамперед, цю чудову новітню ударну машину. Старий, досвідчений солдат дивиться майже спочутливим поглядом на місто.

Вони і досі б’ються між собою, всередині цих стін, вони нічого не навчилися. Вони ненавидять одне одного більше, ніж римлян. У своїй безглуздій громадянській війні вони попалили свої велетенські запаси зерна, і Йоанн поставив артилерію проти Симона і в самому колонному залі храму. Тихо, трохи втомлено, з привітанням і сердечно оглядає маршал храмовий квартал. Його власний батько пожертвував металічне окуття нових внутрішніх воріт храму — зі золота, срібла, коринфської бронзи; вартість його дорівнює податковим прибуткам цілої провінції. Проте якраз цей батько, гросмейстер юдеїв в Александрії, дозволив, щоб він, Тиберій Александр, ще хлопцем вийшов із юдейства. Він удячний своєму батькові за це. Це злочинна глупота — виключати себе з царини урівноваженої, змістовної грецької культури.

Зі зовсім непомітною глузливою усмішкою дивиться він на принцового секретаря і товмача, що зі збентеженим обличчям оглядає місто. Цей Йосиф хоче мати одночасно і те, і те — юдейство та грецьку культуру. Це неможливо, мій любий. Єрусалим і Рим, Ісаю й Епікура — це ви не можете поєднати. Будьте ласкаві вибрати або одне, або друге.

Цар Агріппа поряд із ним тримав чемну усмішку на гарному, трохи гладкому обличчі. Він був би тут любіше, як прочанин, ніж на чолі п’яти тисяч вершників. Він не бачив міста чотири роки, відтоді, як безрозсудний народ вигнав його після великої мирної промови. Він дивиться тепер, пристрасний будівничий, з великою любов’ю та глибоким жалем на Єрусалим, що діловито повзе вгору на свій горб білими будівлями. Він сам багато будував тут. Коли вісімнадцять тисяч храмових будівників по закінченні будівництва залишилися без хліба, він звелів їм наново забрукувати все місто. Тепер макавеїсти частину цих будівельних робітників силою змусили бути солдатами. Одного з них, такого собі Фанію, вони заради глуму над аристократами зробили первосвящеником. І як вони спотворили його будинки, палац Ірода, старий палац Макавеїв. Це було дуже важко — тримати серце та лице спокійними перед таким видовищем.

Навкруги працювали солдати. У мовчання панів, що нерухомо трималися на легкому вітрі на височині, вдиралося бряжчання лопат і сокир. Вони розбивали свій табір, рівняли ґрунт для облоги, заповнювали западини, зривали зайве. Оточення Єрусалима — один великий суцільний сад. Вони зрубували оливкові дерева, овочеві дерева, виноградники. Вони ламали вілли на Оливній горі, крамниці братів Ханан. Зрівнювали все зі землею. Solo adaequare, зрівняти все зі землею — це був технічний вислів. Це мусили робити на початку облоги, це елементарне правило, яке вбивали в голову кожному, хто вивчає військову майстерність, як найперше. Юдейський цар сидить на своєму коні в добрій і в’ялій позі. Його обличчя трохи втомлене, тихіше, як завжди. Йому тепер сорок два роки. Він завжди казав «так» світові, хоч світ і був повен глупоти та варварства. Сьогодні це трудно давалося йому.

Йосиф тут єдиний, кому не вдається надати своєму обличчю спокійного виразу. Так дивився він колись із мурів Йотапати на леґіони, які обложили її. Він знає, опір безнадійний. Розумом він із тими, серед яких зараз перебуває. Але його серце з іншими, він мусить напружуватися, щоб витримувати стукіт сокир, молотків, заступів, із яким солдати спустошують сяюче оточення міста.

Страшенний гук почувся з району храму. Коні занепокоїлися.

— Що це таке? — спитав принц.

— Це Магрефа, стоголоса лопатна сурма, — пояснив Йосиф. — Її чути до Єрихона.

— Ваш бог Ягве має дужий голос, — визнав Тит.

Потім нарешті він урвав довге ніякове мовчання.

— Що ви думаєте, панове? — і його голос звучав гучно та різко, майже рипучо, більше команда, ніж запитання. — Як багато часу нам треба? Я вважаю, що коли все йтиме гаразд, три тижні буде досить, а коли погано, то два місяці. У всякому разі я хотів би повернутися до Риму на свято жовтневих перегонів.

Досі було три військові ватажки, що боролися один із одним як диктатори Єрусалима. Симон бар-Гіора панував у Верхньому місті, Йоанн із Гісхали у Нижньому місті і в зовнішній південній частині храмового району, доктор Єлеазар бен-Симон усередині цього району, в храмі та в форті Антонія. Але коли тепер, напередодні Пасхи, прочани цілими натовпами полинули в храм, щоб зарізати для Ягве своє ягня, Єлеазар не зважився заборонити їм вступ у внутрішні двори. А Йоанн із Гісхали вмішав між прочан багато своїх солдатів, і вони, зайшовши всередину храму, перед велетенським вівтарем для огненної жертви, скинули свої прочанські убрання і зі зброєю в руках кинулися на офіцерів Єлеазара, повбивали їх і схопили його самого. Йоанн із Гісхали, опанувавши таким способом увесь храмовий район, запропонував Симонові бар-Гіорі надалі спільно поборювати ворога перед стінами Єрусалиму та запросив його в свою головну квартиру, палац княгині Грапте, спожити пасхальне ягня. Симон погодився.

Отже, перед вечором Йоанн, маленький, хитрий і задоволений, стояв у розкритій половинці воріт будинку княгині Грапте і чекав свого недавнього ворога та нового бойового спільника. Симон, пройшовши повз варту Йоанна, яка надала йому знаки пошанування, піднявся сходами будинку вгору. Він і ті, хто супроводили його, були озброєні. На момент це роздратувало Йоанна, він сам був беззбройний, але він знову опанував себе. Шанобливо, як велить звичай, він відступив три кроки назад, глибоко вклонився та сказав:

— Дякую вам від усього серця, мій Симоне, що ви прийшли.

Вони зайшли всередину. Будинок княгині Грапте, трансйорданської принцеси, колись був обставлений із усією розкішшю, а тепер був занедбаний, перетворився в казарму. Симон бар-Гіора, ідучи побіч Йоанна через пусті кімнати, розглядав супутника своїми вузькими карими очима. Цей чоловік, Йоанн, робив йому все лихе, він схопив його дружину, щоб витиснути з нього таким чином різні вчинки. Вони лютували один проти одного, як дикі звірі, він ненавидів його. Проте він почував пошану до хитрості другого. Можливо, Ягве не простить цьому Йоаннові, що він перед його вівтарем, який споруджений був із нетесаного каміння, щоб не торкалося до нього залізо, звелів своїм людям витягти з прочанського одягу таємні мечі; але це було сміливо, хитро, мужньо. Сердитий, проте сповнений пошани, ішов він поряд із Йоанном.

Ягня смажили безпосередньо на вогні, як велить закон, цілу тушу, колінця та внутрішні частини поклавши назовні. Вони промовляли молитви, приписані оповідання про вихід із Єгипту, їли з апетитом ягня, їли прісний хліб, як приписує закон, та приписану законом гірчанку на спогад про гірке життя в єгипетській країні. Власне, усі ті кари, якими Ягве побивав єгиптян, були трохи смішні, коли порівняти з тими карами, які спадали на них самих, і армія римлян була безумовно страшніша, ніж армія єгиптян. Але це було нічого. Вони сиділи тепер укупі, в одній кімнаті, абияк примирені. І вино було добре, це було єшкольське вино, воно зігріло їхні здичавілі серця. Хоч Симон бар-Гіора і сидів тут серйозний, але інші були задоволені.

Після вечері вони зсунулися докупи, разом пили останній приписаний законом четвертий келих вина. Потім обидва ватажки відіслали жінок і своїх людей і залишилися самі.

— Ви дасте мені і моїм людям частину ваших знарядь? — почав через якийсь час Симон бар-Гіора серйозну розмову, недовірливо, дужче вимагаючи, ніж прохаючи.

Йоанн дивився на нього. Вони були обидва виснажені, занедбані, озлоблені від багатьох трудів, муки та розчарування. Як можна бути таким молодим і таким похмурим? — думав Йоанн. Ще не минуло трьох років відтоді, як навкруг цього чоловіка було сяйво, наче навкруг самого храму.

— Ви можете мати всі мої знаряддя, — сказав він одверто, майже ніжно. — Я не хочу змагатися проти Симона бар-Гіори, а хочу змагатися проти римлян.

— Дякую вам, — сказав Симон, і тепер в його вузьких карих очах з’явилося щось від старої буйної певності. — Це добрий святвечір, коли Ягве відкрив вашу душу для мене. Ми триматимемо Єрусалим та розіб’ємо римлян.

Він сидів стрункий і прямий перед широким Йоанном, і видно було, що він дуже молодий.

Йоанн із Гісхали незграбною мужицькою рукою грався великим келихом. Келих був порожній, і більше, як чотири келихи не можна було пити.

— Ми не утримаємо Єрусалим, мій пане Симон, мій брате, — сказав він. — Не римляни, а ми будемо розбиті. Але це добре, що є люди з такою вірою, як ви. — І він дивився на нього приязно, сердечно.

— Я знаю, — сказав пристрасно Симон, — що Ягве дасть нам перемогу. І ви теж вірите в це, Йоанне. Бо заради чого тоді починали ви цю війну?

Йоанн замислено дивився на пов’язку з ініціалами Макавеїв.

— Не хочу з вами сперечатися, мій брате Симон, — сказав він поступливо, — чому моя віра в Єрусалимі не така тверда, як у Галилеї.

Симон опанував себе.

— Мовчіть про кров і вогонь, — сказав він, — які були між нами. Не ви були тому виною і не я був виною. Аристократи та доктори були виною.

— Ну, — штовхнув його фамільярно Йоанн, — ви їм дали як слід. Панове доктори у своїх довгих сурдутах стрибали, як сирійські канатні танцівники. Старий первосвященик Анан, що у Великій раді мав такий вигляд, наче сам розгніваний бог Ягве, лежав тоді мертвий, голий і брудний. І вже ніхто не міг на нього задивитися. Вдруге вам не довелося його викидати з Кам’яної палати.

— Ну, — сказав Симон, тепер і на його виснаженому обличчі з’явилася легенька усмішка, — ви, мій Йоанне, теж не були найсмиреннішим. Як ви знищили останніх аристократичних первосвященицьких синів, як ви потім найменували первосвящеником будівельника Фанію, й як ви цього дурного вайлуватого хлопця звеліли вшанувати церемонією урочистого одягання та всякою іншою всячиною, теж не можна наводити на уроках закону, як приклад побожного життя.

Йоанн усміхнувся.

— Не кажіть нічого проти мого первосвященика Фанія, мій брате Симон, — сказав він. — Він трохи неповороткий, тупуватий, але він добрий чоловік, і він робітник, а не аристократ. Він належить до нас. І зрештою така йому випала доля.

— А ви не допомогли трохи при визначенні цієї долі? — спитав Симон.

— Ми з одного краю, — сміявся Йоанн. — Твоя Гераза і моя Гісхала недалеко одна від одної. Іди, мій брате Симон, мій земляче, поцілуй мене.

Симон вагався якусь мить. Потім він розкрив обійми, і вони поцілувалися.

Потім, вже було біля півночі, вони робили обхід, інспектуючи стіни та вартові пости. Часто вони спотикалися через сплячих прочан; бо в будинках не було місця, і в усіх під’їздах, на всіх вулицях лежали пілігрими, іноді під примітивними наметами, часто вкриті тільки своїми плащами. Ніч була свіжа, в повітрі густо повис сморід від людей, диму, дерева, смаженого м’яса, сліди міжусобної війни були всюди, навкруг мурів стояв ворог, Єрусалимські вулиці не були вигідною постіллю. Але пілігрими спали добре. Це була ніч захисту, й, як колись єгиптян, так тепер римлян Бог ввергне з кіньми та возами в море. Симон та Йоанн намагалися ступати легко й обережно обходили того чи іншого сплячого.

Зі знавецькою цікавістю придивлявся кожен із них до оборонних заходів другого. Всюди вони знаходили добру дисципліну та порядок, вартові скликали їх тоді, коли треба було.

Настав ранок. По той бік мурів звучали сигнали римлян. Але потім почувся з храму страшенний гук, із яким розчинилися ворота святилища, і могутній звук лопатної сурми, Магрефи, що сповіщав про початок храмової служби, заглушив сигнали римлян.

Леґіони робили окопи, з мурів стріляли на них, вони відповідали на стрілянину. Щоразу, коли гурчали важкі снаряди римлян, чувся арамейський крик варти: «Снаряд летить», і солдати сміючись ховалися за укриття.

З башти Псефінус Симон і Йоанн дивилися на початок бою.

— Це буде добрий день, мій брате Йоанн, — сказав Симон.

— Це буде добрий день, мій брате Симон, — сказав Йоанн.

Снаряди римлян гурчали, вони були білі та видні здалеку. «Снаряд летить», — чувся крик, і солдати сміялися та кидалися вниз. Але потім ще прилітали снаряди, вони не були вже білі, римляни їх пофарбували. Вони збили групу оборонців із мурів, і тепер ніхто більше не сміявся.

11 травня склодув Алексій вийшов із свого житлового та ділового будинку в Провулку мироробів і пішов до свого батька Нахума в Нове місто. Сьогодні вночі римляни, хоч який опір чинили оборонці Єрусалима, встановили біля муру свої стінобитні машини, усе Нове місто стрясали глухі удари «Тугого Юлія», їхнього великого тарана. Тепер Алексієві мало пощастити умовити свого батька перебратися з своїми людьми та своїм найкращим добром зі загрожуваного Нового міста до нього, у Верхнє місто.

Нахум бен-Нахум сидів усередині перед своєю крамницею, під великим скляним гроном винограду, схрестивши ноги на подушці. Тут були покупці, вони торгувалися за позолочений мистецький виріб із скла, золотий Єрусалим, головну прикрасу для жінок. Осторонь від них, незачеплений торгівлею доктор Ніттаї мимрив співуче свої догмати, злегка хитаючись тулубом. Нахум бен-Нахум не натискав на покупців жодним словом. Нарешті вони пішли, не зважившись купити.

Нахум повернувся до свого сина:

— Вони прийдуть знову, діло буде. Не більше, як через тиждень купча з печаткою лежатиме в архіві.

Чотирикутна Нахумова борода була плекана, на щоках, як завжди, був свіжий рум’янець, слова його були упевнені. Але Алексій добре помічав прихований страх. Хоч батько й робить так, наче все йде далі, як і завжди, тепер, коли звучать удари «Тугого Юлія», та він теж мусить визнати, що все Нове місто, його будинок і його фабрика у небезпеці. Через кілька тижнів, а, можливо, й днів, тут, де вони тепер сидять і мирно розмовляють, будуть римляни. Батько мусить це зрозуміти та перебратися до нього. Досить пройти пару кроків туди на стіну, щоб побачити, як працюють машини римлян.

Нахум бен-Нахум продовжував тим часом свою оптимістичну балаканину. Хіба не була б це глупота та злочин, якби він, здавшись на синові домагання, утік із міста напередодні Пасхи? Такого сезону, як тепер, не було ще ніколи. Хіба це не благословення, що прочани не можуть поки що вийти з міста? Їм не залишається нічого іншого, як вештатися цілий день по крамницях і базарах. Це щастя, що він не дав себе спантеличити розмовами свого сина.

Алексій дав батькові вибалакатися. Потім тихо й уперто став доводити:

— Тепер і у форті Фазаїла згоджуються, що не зможуть утримати зовнішні мури. На вулицях ковалів і дрібних крамарів уже багато крамниць закрилося. Всі вони перебралися у Верхнє місто. Будь розважливий, звели погасити піч, перебирайся до мене.

Хлопець Ефраїм підступив до них. Він обурювався проти брата.

— Ми тримаємо Нове місто, — палав він. — Про тебе треба б донести у форт Фазаїла. Ти гірший за Жовтолицього.

Жовтолиций був пророк, що й тепер висміював маккавеїстів, радив скоритися та почати переговори з римлянами. Алексій усміхнувся своєю фатальною усмішкою.

— Я б хотів, — сказав він, — мати силу та слово Жовтолицього.

Нахум бен-Нахум, киваючи головою, гладив густе, дуже чорне волосся свого молодшого сина. Але одночасно він зважував у своєму серці слова старшого, семимудрого. Удари «Тугого Юлія» справді лунали жахливо рівномірно. І багато з жителів Нового міста справді перебралося у безпечніше Верхнє місто. Нахум бачив це власними очима, і те, що «Месники Ізраїлю», теперішні господарі міста, дозволяли це, дещо означало. Бо «Месники Ізраїлю» були дуже строгі. Занадто строгі, вважав склодув Нахум бен-Нахум. Але він не говорив цього вголос. Макавеїсти мали гострі вуха, і Нахумові бен-Нахумові часто доводилося бачити, як знайомі йому, шановані ним громадяни за необачні речі потрапляли у форт Фазаїла, або їх просто виводили на мури та страчували.

Нахум повернувся до доктора Ніттаї:

— Мій син Алексій радить перебратися до нього у Верхнє місто. Мій син Ефраїм доводить, що Нове місто утримають. Що ми повинні робити, мій докторе та пане?

Сухий доктор Ніттаї спрямував на нього свої вузькі дикі очі.

— Увесь світ є сіть і пастка, — сказав він, — тільки в храмі існує безпека.

Цього дня склодув Нахум не вирішив нічого. Але наступного дня він натяг свій старий чотирикутний робочий одяг, який не носив багато років, задовольняючись тільки тим, що провадив справи з покупцями. А тепер дістав своє старе робоче убрання, надяг його і схилився перед піччю. Його сини та помічники стояли навкруг нього. Старомодним способом, який його син Алексій давно вже вивів у майстерні, взяв він лопатою рідкотечну масу розтопленого белуського піску з печі, затиснув її щипцями та сформував руками гарний круглий келих. Потім звелів погасити велику овальну піч, що так багато десятиліть зряду горіла не згасаючи. Він дивився, як вона гасла, і промовляв слова, які говорять, відзначаючи смертний випадок: «Слава тобі, Ягве, справедливий суддя». Потім зі своєю жінкою, своїми синами, помічниками, невільниками, своїми кіньми, ослами й усім своїм добром він рушив у Верхнє місто, до дому свого сина Алексія.

— Хто не уникає небезпеки, — сказав він, — той мусить загинути. Бо хто чекає занадто довго, від того відвертає Ягве свою руку. Якщо ти даси нам місце, тоді ми житимемо, доки підуть римляни, у твоєму домі.

Очі склодува Алексія втратили приречений стурбований вираз. Він за кілька років уперше мав свіжий вигляд, був дуже подібний до свого батька. Шанобливо відступив він три кроки назад, приклав руку до лоба, сказав, низько уклоняючись:

— Те, що вирішив мій батько, вирішив я. Мій мізерний дім щасливий, коли мій батько вступає в нього.

Через три дні після того римляни взяли зовнішній мур. Вони сплюндрували Нове місто, спустошили крамниці та майстерні дрібних кравців, ковалів, залізоробів, гончарів, фабрику склодува Нахума. Вони увесь квартал зрівняли зі землею, щоб насипати вали та поставити машини проти другого муру.

Склодув Нахум бен-Нахум гладив свою густу чотирикутну чорну бороду, в якій було тепер кілька сивих волосин, хитав головою і казав:

— Коли римляни підуть геть, ми побудуємо більшу піч.

Але як був він сам, тоді смутніли його гарні очі, увесь чоловік виглядав засмученим, стурбованим, дуже подібним до свого сина Алексія. «Ах і ох, — думав він. — Нахумова фабрика скла була найкраща в Ізраїлі сотню років. Доктори дозволили мені бороду, яку Ягве зробив такою довгою та гарною, носити коротшою, щоб вона не обсмалилася від розтопленої маси, доктор Ніттаї жив із Нахумової фабрики. А де тепер Нахумова фабрика? Можливо, макавеїсти мужні та богобоязливі. Але не може бути благословення Ягве на справі, при якій загинула Нахумова фабрика. Вони мусили провадити переговори. Мій син Алексій завжди це казав. Треба б провадити переговори й тепер. Але, на жаль, ніхто не сміє цього сказати вголос, бо його тоді потягнуть у форт Фазаїла.

У цей час ціни на харчові продукти в місті Єрусалимі піднялися вже дуже високо. Алексій купував гуртом усе з харчових продуктів, що тільки міг роздобути. Його батько Нахум хитав головою. Його брат, хлопець Ефраїм, із дикими речами нападав на нього за його песимізм. Але Алексій купував далі, що тільки міг дістати з харчів. Частину цих запасів він закопував і ховав.

30 травня римляни взяли штурмом другий мур. Вони мусили заплатити за цю перемогу великими втратами людей і матеріалів, бо Симон бар-Гіора боронив мур уперто та вправно. Цілий тиждень римляни мусили день і ніч стояти під зброєю.

Тит дав виснаженим людям перепочинок. Він улаштував на цей час виплату грошей, потім парад і урочисте нагородження почесними знаками заслужених офіцерів і солдатів.

Від часу свого виходу з Цезарії він не дозволяв собі дивитися на Береніку. Не поставив у своєму наметі зробленого художником Фабуллом прекрасного її портрета, бо боявся, що її присутність і на портреті може відвернути його від його солдатського завдання. Тепер він дозволив і собі відірватися від військових справ та відпочити і через спішного кур’єра запросив Береніку відвідати його.

Та, вже йдучи їй назустріч, він знав, що зробив неправильно. Тільки далеко від цієї жінки він почувався ясно та певно, добрим солдатом. Як тільки вона була тут, його думки розбігалися. Її обличчя, її запах, її хода, легенька хрипливість її тьмяного голосу позбавляли його рівноваги.

Потім уранці 3 червня він, маючи поряд себе принцесу Береніку, приймав парад. Недосяжні для пострілів, але видні для обложених, виступали військові загони. Леґіони проходили мимо, рядами по шість осіб, у повній зброї, з голими мечами. Кіннотники вели своїх прикрашених коней за поводи. Польові значки блищали на сонці, далеко сяяли сріблом і золотом. Із мурів Єрусалима споглядали це видовище обложені. Увесь північний мур, дахи храмових колонад і будівель обліплені були людьми, що під палаючим сонцем дивилися на силу, число і блиск своїх ворогів.

Після маршу Тит розподіляв почесні відзнаки. Ці прапорці, списи, срібні та золоті ланцюжки давалися дуже скупо. Серед ста тисяч людей облогової армії хіба якась сотня могла сподіватися їх дістати. Насамперед дістав відзнаку молодший офіцер, капітан Педан, центуріон першого загону першої когорти п’ятого леґіону, кремезний чоловік приблизно п’ятдесяти років, із голим червоним обличчям, білявий, трохи посивілий. Одне око над його сміливим широконіздрим носом було блискуче, голубе, а друге — мертве, штучне. Ця пара очей непокоїла, турбувала. Капітан Педан мав уже найвищу відзнаку, яку тільки може дістати солдат, вінок із трави, що ним нагороджує не полководець, а сама армія, і тільки тих людей, які своєю завбачливістю та мужністю врятували з небезпеки все військо. Вінок капітана Педана сплетений був зі злаків одного вірменського високогір’я, області, у якій він, бувши під командою маршала Корбулона, виявив хитрість і холоднокровність, давши змогу цілому корпусові пробитися з тісної облоги парфян, що дуже переважали римлян числом. Капітан Педан, дякуючи своїй сміливості, шаленій відвазі, своєму вульгарному та вправному язикові, став улюбленцем армії. Почесний ланцюг, яким тепер нагороджував його Тит, не був великою справою. Перший центуріон п’ятого леґіону побіжно проговорив приписану подячну формулу. Потім своїм квакаючим, далеко чутним голосом додав:

— Одне запитання, фельдмаршале. Ви теж маєте вже вошей? Коли ми тут не вправимося швидко, то ви тоді матимете їх неодмінно. Коли хочете надати милість капітанові Педану, фельдмаршале, то заберіть назад ваш ланцюг і дозвольте йому, щоб він перший кинув запальний факел у ту кляту діру, у якій ці паршиві юдеї ховають свого Бога.

Принц відчував, як напружено чекає Береніка його відповіді. Трохи вимушено він сказав:

— Що робити з храмом, це залежить від мого батька, цезаря. Зрештою ніхто більше не радітиме, як я, коли зможу нагородити вас другою відзнакою.

Він злостився на себе, що йому спала на думку тільки така нікчемна відповідь.

Йосиф теж дістав відзнаку, маленьку табличку, щоб носити її на грудях над панцером.

— Візьміть, Йосифе Флавію, — сказав Тит, — подяку полководця й армії.

З розбіжними почуттями дивився Йосиф на срібну табличку, яку принц простяг йому. На ній зображена була голова Медузи. Тит певно гадав, що ощасливить його, коли серед небагатьох, яких він відзначив, відзначить і його, юдея. Але тим менше можна було зрозуміти, чому він для відзнаки обрав якраз голову Медузи, не тільки заборонений людський образ, а й ідолопоклонський символ. Ні, порозуміння між юдеями та римлянами було неможливе. Певно, принц, прихильний до нього, не подумав про те, що така табличка для юдея була більше образою, ніж відзнакою. Йосиф сповнений був сумом і збентеженням. Але він присилував себе.

— Я дуже вдячний, — шанобливо відповів він встановлену формулу, — полководцеві й армії за відзнаку. Я старатимусь бути достойним її.

І він узяв табличку. Велика, з нерухомим сміливим обличчям стояла Береніка. На мурах голова біля голови дивилися юдеї, мовчазні під палючим сонцем.

Принца тим часом доймала дедалі глибша досада. Що він хотів із цим парадом? Береніка так само добре, як і він, знала, що таке римська армія. Виводити її так чванькувато перед її очі було безтактно, по-варварському. Там юрбляться ці юдеї на своїх мурах, дахах, їх цілі тисячі, вони дивляться, мовчать. Якби вони кричали, глузували! Але їхнє мовчання було глибшою відповіддю. І Береніка теж за весь час, поки проходило військо, не сказала жодного слова. Це юдейське мовчання бентежило Тита.

Посеред ніяковості й роздратування спала йому в голову ідея. Він зробить нову серйозну спробу мирно покінчити справу. Як вступ до цієї спроби, його парад набирав змісту та глузду. Володар цієї армії може дозволити собі запропонувати супротивникові переговори без того, щоб це взяли за ознаку слабкості.

Зважитися на переговори було йому нелегко. Його батько ще додержувався тої фікції, що йдеться не про серйозний похід, а про поліцейський захід. Його, Титова, думка про це інша. Він і його армія бачать перед собою, як нагороду і кінець своїх трудів, тріумф у Римі, блискуче почесне видовище.

А коли вдадуться переговори, то він не дістане тріумфу. Проте він стоїть тут не для себе. Рим провадить далекоглядну політику. Він запропонує переговори.

Вирішивши це, Тит посвітлішав. Тепер його парад ураз набрав вмісту, і присутність жінки теж. Погляд і голос принца стали хлопчачими, упевненими. Він радів своїм солдатам, він радів жінці.

Зустріч римлян із юдеями відбулася недалеко від башти Псефінус, у місці, куди могли сягати постріли юдеїв. Із валів свого табору дивилися римляни, з міських мурів юдеї, як зійшлися їхні посланці. Від римлян говорив Йосиф, від юдеїв — доктор і пан Амрам, Йосифів друг юності. Юдеї тримали між собою та Йосифом сім кроків відстані, вони, коли він говорив, робили замкнуті обличчя. Ні разу вони не зверталися до нього, завжди до його двох римських супутників.

Розмістилися на голій, випаленій сонцем землі. Йосиф був беззбройний. Він із усією ретельністю готувався навернути місто до глузду. Вони щодня давали йому відчути свою ненависть. Часто вони посилали обложникам свинцеві кулі й інші снаряди з видряпаним арамейським написом: «Влучай у Йосифа». Його батько, його брати були у в’язниці форту Фазаїла, й їх гірко мучили. Він не зважав на це. Вигнав усю гіркоту зі свого серця. Постився, молився, щоб Ягве дав силу його мові.

Він не міг цього витримати на землі, коли почав тепер говорити. Схопився, худий стояв він під сонцем, а очі від посту та бажання переконати ще палкіші були, ніж досі. Перед собою він бачив замкнуте здичавіле обличчя доктора Амрама. Після Йогапати Йосиф чув про Амрама тільки те, що це він вимагав проклясти його. Це не було доброю ознакою, що юдеї послали йому як партнера якраз цього шкільного його товариша, що з однаковою пристрастю любив і ненавидів його. А втім, пропозиції, які мав передати Йосиф, були незвичайно м’які. Розум вимагав, щоб їх зважили. Заклинаючи, з гострою проникливою логікою говорив Йосиф до юдейських посланців. Римляни, доводив він їм, зобов’язуються відновити в усій країні попереднє становище. Вони гарантують життя усім цивільним в обложеному місті й автономію храмової служби. Єдина їхня вимога — щоб гарнізон здався на їхню милість і немилість. Йосиф говорив до доктора Амрама співуче, формулами теологічно-юридичного диспуту, як за часів їхнього спільного навчання. Він промовляв роздільно:

— Що ви втратите, коли здасте місто? Чого ви доможетеся, коли не зробите цього? Здасте ви місто, тоді цивільне населення, храм, служба Ягве будуть врятовані. А коли місто буде здобуте штурмом, тоді все загине: армія, населення, храм. Ви скажете, можливо, що армія не більш винна, як і ви, що вона чинить тільки вашу волю. Можливо, що так. Але хіба ви не посилаєте цапа в пустелю і не покладаєте на нього всі гріхи? Пошліть армію римлянам, хай деякі покутують замість усіх.

Пристрасно заклинаючи, підступив він до доктора Амрама. Але той відступив перед ним, додержуючи сім кроків відстані.

Коли Йосиф скінчив, Амрам холодно повідомив римлян про контрумови юдеїв, йому, либонь, краще було б говорити по-арамейському, але він не хотів розмовляти з Йосифом і говорив по-латині. Вимагав вільного виходу гарнізону, знаків пошани для ватажків Симона бар-Гіори та Йоанна з Гісхали, гарантії, що ніколи більше в Єрусалимі не буде розташоване римське військо. Це були нечувано зухвалі вимоги, явно спрямовані на те, щоб зірвати переговори.

Помалу, з трудом добираючи латинські слова, Амрам висловлював, маскуючи його в одяг ділових умов, дратуюче зухвале безглуздя, це безглуздя віяло і з його здичавілого лиця. Йосиф слухав, скорчившись на землі, втомлений від суму та почуття своєї безсилості. З мурів дивилося багато облич. Одно з них, нерухоме, фанатичне, з безумними очима мучило Йосифа особливо, воно паралізувало його, було, як частина муру, так само можна було звертатися до муру, як до нього. При тому він гадав, що вже бачив це обличчя. Такі були обличчя в тих, що видивлялися на нього в Галилеї з тупим захватом. Можливо, молодий чоловік був один із тих, хто радувалися йому тоді, вигукували: «Морон, морон».

Полковник Паулін знайшов іще кілька приязних, розсудливих слів.

— Не дайте нам так розійтися, панове, — просив він. — Зробіть нам якусь іншу пропозицію, таку, яку б ми могли вважити.

Доктор Амрам якусь хвилину пошепки радився зі своїми обома супутниками, потім так само своєю трудною латинню ввічливо, досить голосно сказав:

— Гаразд, ми маємо іншу контрпропозицію. Передайте нам людей, яких ми вважаємо за винних, і ми приймемо ваші умови.

— Які ці люди? — спитав недовірливо полковник Паулін.

— Це, — відповів доктор Амрам, — чоловік Агріппа, колишній цар юдейський, жінка Береніка, колишня принцеса юдейська та чоловік Флавій Йосиф, колишній священик першої черги.

— Шкода, — сказав полковник Паулін, і римські пани повернулися, щоб іти.

В цей момент залунав різкий крик із міського муру: «Влучай Йосифа!», а разом із криком прогула стріла. Йосиф ще побачив, як стрілець на мурі знову лаштувався стріляти. Потім він упав. Стріляв молодий чоловік із тупим, фанатичним лицем. Стріла влучила Йосифа тільки у верхню частину руки. І впав він більше від схвилювання, ніж від рани.

Принц Тит був дуже роздратований таким закінченням переговорів. Це жінка була в тому винна, що він зробив такий дурний крок. Вона відібрала його ясність, зробила його пряму лінію кривою. Він мусив дійти кінця у цій справі з Беренікою.

Яка була її умова? «Коли до часу, як римляни увійдуть в Єрусалим, гай біля Текоа ще стоятиме, тоді Тит може з дерева моїх піній звеліти зробити шлюбне ліжко». Її умова виконана. Що він візьме Єрусалим, в цьому немає більше ніякого сумніву. Він доручив капітанові Валенсу, комендантові Текоа, зрубати три пінії в гаю. Сьогодні увечері ліжко має бути готове. Він сьогодні сам-на-сам вечерятиме з Беренікою. Він не хотів довше чекати і послав людей приставити ліжко.

Виявилося, що ліжка не було. Пінієвий гай біля Текоа не стояв більше, принцові доручення не можна було виконати. Тит кипів. Хіба він не дав ясний наказ щадити гай? Так, капітан Валенс дістав цей наказ, але потім, коли дуже потрібне було дерево для траншей і валів, маршал Тиберій Александр віддав інший наказ. Капітан Валенс вагався, перепитував. Він може послатися на писане розпорядження маршала зрубати гай проти першого наказу.

Обличчя принца, коли він про це дізнався, змінилося страшним способом. Із ясного, твердого лиця солдата стало лице безглуздо несамовитого хлопця. Він звелів покликати до себе Тиберія Александра, бурчав, нарікав. І що нестримніший ставав принц, то холодніший ставав маршал. Чемно він пояснював, що є схвалений всіма відповідними інстанціями, підписаний також і принцом, наказ, який приписує під страхом суворої кари приставити все годяще до вжитку дерево. Перед потребами війни відступають особисті потреби окремих осіб. У походах, якими він досі керував, він завжди додержувався цього і не робив ніяких винятків. Принц не знав, що відповісти. Чоловік мав рацію і був йому огидний, він сам собі був огидний. Його здавив, починаючи від скронь і через увесь череп, важкий головний біль. Все для нього потьмарилося. Він любить Береніку, він мусить дійти кінця з нею. І він зробить це.

Береніка йшла через табір, вродлива та спокійна, як завжди. Але під цим зовнішнім спокоєм вона сповнена була тривоги. Рахувала дні, які пробула в Цезарії без Тита. Вона не хотіла цього визнавати, але він був їй потрібен. Відтоді, як він став на чолі армії, це вже більше не добродушний юнак із хлопчачим обличчям, це муж, полководець, одержимий своїм завданням. Вона запевняла себе, що прибула сюди заради Єрусалима, але знала, що це брехня.

Вона ощасливлена рушила в дорогу, коли Тит покликав її тепер до табору. Але коли побачила простір навколо Єрусалима, навколо її Єрусалима, її радість звіялася. Чудові околиці міста наче пожерла сарана, фруктові сади, оливи, виноградники, дачі, багаті крамниці Оливної гори, все було наче зголене, все жахливо голе, рівне й утоптане. Коли вона стояла під час параду на трибуні поряд із полководцем римлян, їй здавалося, що всі десятки тисяч на мурах міста і дахах храму дивляться з обвинуваченням тільки на неї.

Вона пройшла крізь лиху долю, вона не була сентиментальна, звикла до запахів військових таборів та солдатів. Але перебування тут, перед Єрусалимом, було важче, ніж вона думала. Упорядковане багатство табору та злидні переповненого людьми міста, солдатська діловитість принца, ввічлива твердість Тиберія Александра, голі, зганьблені околиці Єрусалима, все це мучило її. Вона, як і принц, хотіла дійти кінця. Вже кілька разів ладна була спитати: «Що там з гаєм біля Текоа? Чи стоїть ще гай біля Текоа?» — але вона не знала, чи бажати їй почути «так» чи «ні».

Вона була втомлена та роздратована, коли йшла цього вечора до Тита. Він був похмурий, палаючий і розлючений. Вона була зажурена та спустошена, сила й воля витекли з неї, вона боронилася мляво. Він узяв її грубо, його очі, його руки були дикі та грубі, увесь чоловік був дикий і грубий.

Береніка, після того, як він узяв її, лежала розбита, рот був сухий, очі сумні та нерухомі, вбрання розірване. Вона почувала себе старою та сумною.

Принц дивився на неї, стиснувши рот, із обличчям злого безпорадного хлоп’яти. Отже, він мав її тепер своєю волею. Чи він дістав утіху? Не дістав утіхи. Це не була ніяка насолода, усе інше, крім насолоди. Хотів, щоб він цього не робив. Гнівався на самого себе та ненавидів її.

— Якщо ти зрештою справді віриш, — сказав він злісно, — що гай біля Текоа ще досі стоїть або що це ліжко зроблене з дерев Текоа, то глибоко помиляєшся. Ми маємо особливо потребу на дерево. Твій власний родич віддав наказ зрубати гай.

Береніка помалу підвелася, вона не дивилася на нього, не кинула йому ніякого докору. Він був муж, солдат, добрий хлопець по суті. Винен був цей табір, винна була війна. Вони пропадають усі в цій війні, стають звірами й варварами. Вони чинять усі мислимі мерзоти між мурами і поза ними, вони ганьблять людей, країну, Ягве, храм. Усе це так, наче випускають на арену звірів у великі дні, нацьковуючи їх на людей, і невідомо, хто звір, а хто людина. Отже, тепер цей чоловік Тит узяв її проти її волі, він її обдурив, і після того ще глузував з неї, хоч він її любить. Це табір, це війна. Це та дика смердюча людська клоака, і з нею сталося це справедливо, бо вона прийшла сюди.

Вона встала, нужденна, втомлена, підібралася, схопила своє вбрання, струснулася, обтрусила зі себе бруд цього табору. Вона пішла. Не мала жодного докору для Тита, але ніякого й привіту, її хода, хоч була вона смертельно втомлена та принижена, була все ще ходою Береніки.

Тит дивився їй услід в’ялий і спустошений. Це був його план вигнати жінку зі своєї крові. Він хотів, щоб його похід, його завдання не було зіпсоване через цю жінку. Він хотів позбутися її, потім узяти Єрусалим, а потім, поставивши ногу на переможений Єрусалим, вирішити, чи має він знову починати справу з цією жінкою. Це був прекрасний план, але він, на жаль, не вдався. Виявилося, що, на жаль, у жінки силою нічого не доможешся. Він аж ніяк не вигнав жінку зі своєї крові. Це аж ніяк не було потрібно, щоб він узяв її, він так само міг узяти й першу-ліпшу іншу жінку. Вона чужа йому тепер більше, ніж будь-коли. Він гостро обдумував, напружував свою пам’ять: нічого він про неї не знає. Не знає нічого про її смак, її розчарування, її пориви, її радість, її падіння. Вона залишилася для нього замкненою за сімома замками та сповитою сімома покривалами. Ці юдеї пекельно розумні. Вони мають глибоке, глузливе слово для акту, вони не кажуть: жити одне з одним, вони не кажуть: змішатися одне з одним, злитися, увійти одне в одне. Вони кажуть: чоловік пізнає жінку. Ні, він не пізнав цю кляту Береніку. І він ніколи її не пізнає, доки вона не віддасть йому себе.

Береніка тим часом бігла вуличками табору. Вона не знайшла свого паланкіна, вона бігла. Прийшла у свій намет. Дала поспішні боязкі розпорядження. Залишила табір, якнайшвидше рушила до Цезарії. Залишила Цезарію, поспішила в Трансйорданію, до свого брата.

8 червня Тит скликав воєнну раду. Напади римлян на третій мур були відбиті. З неймовірним трудом вони спорудили проти цього муру та форту Антонія чотири вали, щоб встановити свої панцерні башти, знаряддя, тарани. Але юдеї підкопалися під ці споруди, запалили під ними смолу й асфальт і знищили загати та знаряддя римлян. Стільки труду пішло на марне, марно зазнавали солдати стількох небезпек.

Настрій воєнної ради був нервовий і розлютований. Молодші пани вимагали загального наступу всіма способами. Це була пряма, крута дорога до тріумфу, про який усі мріяли. Старіші офіцери заперечували. Без панцерованих башт і стінобитних машин не можна було штурмувати фортецю, що борониться всіма способами. Це не жарт — брати фортецю, яку тримають 25 000 доведених до розпачу солдатів, це в найкращому разі коштуватиме страшенних втрат. Ні, хоч яка забарна це річ, а нічого більше не залишається, як будувати нові загати та вали.

Настало похмуре мовчання. Принц слухав похмуро, уважно і не втручаючись. Він спитав маршала про його думку.

— Коли час до загального наступу, — почав Тиберій Александр, — має бути для нас довгий, чому ми не хочемо зробити його довгим і для нашого супротивника?

Вичікливо, нічого не розуміючи, дивилися панове на його тонкий рот.

— Ми, — продовжував він своїм тихим, чемним голосом, — маємо чимало звісток і бачимо власними своїми очима, як дедалі більший голод обложених стає чимраз дужче нашим спільником. Я пропоную, ваша високість і панове, спиратися на цього спільника більше, ніж досі. Я пропоную провадити блокаду пильніше, ніж досі. Я пропоную збудувати для цього круг міста блокадну стіну, щоб жодна миша не вилізла з нього і не пробралася в нього. Це має бути перше. Друге має бути таке. Досі ми щодня гордо оголошували числа тих, які, не зважаючи на всі заходи обложених, перебігали до нас. Ми добре поводилися з цими людьми. Я гадаю, що це робить більше честі нашому серцеві, ніж нашому розумові. Не бачу причини, чому ми повинні звільнити Єрусалимських панів від турботи про годування чималої частини населення. Чи можна від нас вимагати, щоб ми перевіряли, чи справді ті, що до нас перебігають, люди цивільні, чи вони недавно виступали проти нас із зброєю в руках? Я пропоную, ваша високість і панове, надалі всіх без винятку перебіжчиків вважати за військовополонених бунтівників і все, що лишається у нас із дерева, вживати на хрести, щоб розпинати цих упійманих бунтівників. Це, я сподіваюся, примусить тих, що залишилися ще за мурами, залишатися там надалі. Вже тепер велика частина обложених сидить за пустими столами. Сподіваюся, що скоро всі, також і військо обложених, сидітимуть за пустими столами. — Маршал говорив тихо, дуже стримано. — Що суворіші будемо ми у ці тижні, то гуманнішими зможемо ми бути у майбутньому. Я пропоную, ваша високосте і панове, наказати капітанові Лукіану, начальникові профосів, не поводитися м’яко з бунтівниками, розпинаючи їх.

Маршал говорив без притиску, наче провадив звичайну застільну розмову. Але стояла безмовна тиша, доки він говорив. Принц був солдат. Все ж він відчужено дивився на юдея, який так легко говорив, пропонуючи проти юдеїв такі жорстокі заходи. Ніхто на раді не зробив жодного заперечення проти Тиберія Александра. Вирішено було збудувати круг міста блокадну стіну та надалі розпинати перебіжчиків.

Симон бар-Гіора та Йоанн із Гісхали дивилися з форту Фазаїла, як зводилася блокадна стіна. Йоанн визначив, що вона завдовжки сім кілометрів, і звичним поглядом показував Симонові тринадцять пунктів, де, вочевидь, мають бути башти.

— Трохи паскудний засіб, мій брате Симон, еге ж? — спитав він, і усміхнувся дещо фатально. — Від старого лиса я міг цього сподіватися, але хлопець, який вихваляється мужністю та солдатською гідністю, мусив би вживати благородніших способів. Ну, так. Тепер нам зовсім туго прийдеться.

Блокадна стіна була закінчена, а дороги та горби навкруг Єрусалима обрамовані були хрестами. Профоси були винахідливі, вигадуючи нові пози. Вони прибивали страчуваних так, що ті висіли ногами вгору, або прив’язували їх упоперек хреста з рафіновано вивихнутими членами. Спочатку заходи римлян вплинули так, що число перебіжчиків зменшилося дуже. Але тоді побільшав і голод та терор у місті. Багато вважало себе пропащими. Що було розумніше? Залишатися у місті, бачачи увесь час перед своїми очима макавеїстів, цих злочинців проти Бога та людей, і вмирати з голоду? Чи перебігти до римлян, щоб вони розп’яли на хресті? Пропащі були люди між стінами, пропащі були і поза стінами. Коли камінь падає на глечик, лихо глечикові. Коли глечик падає на камінь, лихо глечикові. Завжди, завжди лихо глечику.

Більшало число тих, які вважали за краще померти на хресті, ніж в Єрусалимі. Рідко минав день без того, щоб багато сотень перебіжчиків не з’явилося в табір. Скоро не було вже місця для хрестів і не було хрестів для людських тіл.

Склодув Нахум бен-Нахум більшість часу лежав на даху будинку в Провулку мироробів. Там лежали також дружина Алексія й обоє його дітей, бо під чистим небом голод відчувався менше. І коли туго стягнути на тілі убрання або пояс, голод теж ставав легший; але тільки на дуже невеликий час.

Нахум бен-Нахум дуже спав із тіла, його густа борода не була вже більше плекана, не була вже більше й справді чотирикутна, і багато сивих волосин пронизувало її. Іноді мучив його спокій у домі, бо виснажені не мали більше охоти розмовляти. Тоді Нахум ішов через вузенький місточок, що вів із Верхнього міста до храму, і відвідував свого родича доктора Ніттаї. Восьмій священицькій черзі, черзі Абія, випало якраз служити, і доктор Ніттаї спав і жив тепер у храмі. Його дикі очі стали сухі, голос тільки з трудом проходив крізь ослаблі губи. Це було чудо, що висхлий чоловік міг триматися прямо, але він тримався прямо. Так, він став не такий скупий на слова, як раніше, він уже не боявся свого Вавилонського акценту, він був щасливий. Увесь світ є сітка і пастка, тільки в храмі безпека. І Нахумове серце підіймалося, коли він бачив, що, не зважаючи на всі злигодні навколо храму, храмова служба, як завжди, провадилася з тисячею пишних докладних церемоній, із ранковою жертвою та жертвою вечірньою.

Усе місто гинуло, але дім і стіл Ягве були пишно обставлені, як і сотні років до цього.

Від храму склодув Нахум часто йшов на біржу, на Кіппу. Чимало бюргерів збиралося там за старою звичкою і не зважаючи на голод. Але тепер торгувалися, звісно, не на каравани прянощів і не за флоти дерева, а за мізерну кількість харчів. Один-два фунти зіпсованого борошна, жменя висушеної сарани, баночка рибного соусу. На початку червня хліб продавався на вагу скла, потім на вагу міді, потім на вагу срібла. 23 червня за шефель пшениці, тобто за 8,75 літрів, платили 40 мене, а ще перед липнем цілий талант.

Зрозуміло, ця торгівля мала провадитися таємно; бо вже давно військова влада реквізувала всі харчові продукти для війська. Солдати обшукували будинки до останнього закутка. Своїми кинджалами та шаблями вони переривали все і з грубими дотепами забирали останню унцію їстівного.

Нахум благословляв свого сина Алексія. До чого вони б дійшли без нього? Він годував увесь дім у Провулку мироробів, і батько діставав найбільшу частку. Нахум не знав, де ховав Алексій свої запаси, і не хотів цього знати. Одного разу Алексій прийшов додому збентежений, закривавлений від важкої рани. Певно на нього натрапили блукаючі солдати, коли він хотів дістати щось зі своєї схованки.

Аж до нирок сповнений страхом і гнівом сидів склодув Нахум біля ложа свого старшого сина, що лежав із сірим обличчям, слабий і непритомний. Ах і ох, чому він не послухався свого сина Алексія раніше? Його син Алексій найрозумніший із людей, а він, його власний батько, не зважувався признаватися до нього, просто через те тільки, що кругом крутилися шпиги властей. Але тепер і він більше не замикатиме рота. Коли його син Алексій знову встане, тоді він піде з ним до Жовтолицього, бо, не зважаючи на весь терор, зі заплутаної системи підземних ходів і печер під Єрусалимом виринали чимраз нові пророки, проповідували мир та упокорення, і знову зникали в підземному світі раніше, ніж їх могли схопити макавеїсти. Нахум був переконаний, що його син Алексій знається з вождем цих пророків, а саме з тим темним, таємничим, якого називають тільки Жовтолицим.

Так переповнював його гнів проти макавеїстів, що він не відчував уже більше голоду; сильне хвилювання проганяє голод. Насамперед проти його сина Ефраїма спрямовувалася його лють. Хоч хлопець Ефраїм із свого пайка чимало віддавав своєму батькові та Алексійовій сім’ї, але глибоко в душі Нахум боявся, що це Ефраїм міг навести солдатів на сліди Алексія. Такі підозра, безсилість і гнів робили склодува Нахума майже божевільним.

Алексій одужував. Але голод ставав дедалі гірший, скупі харчі були завжди однакові, літо було спекотне. Найменший син Алексія помер, дволітній, а через кілька днів і старший, чотирилітній. Дволітнього ще змогли поховати. Але коли помер і чотирилітній, труп був занадто важкий, а сил було занадто мало, і мусили задовольнятися тим, що скинули мертвого в яр, який оточував місто. Нахум, його сини та його невістка понесли маленький труп до південних східних воріт, щоб капітан Маннеус бар-Лазар, що відав похоронами, звелів його скинути в яр. Нахум хотів сказати похоронну промову, але як був він дуже слабий, його слова плуталися, і, замість говорити про малого Яннаї бар-Алексія, він сказав, що капітан Маннеус впорався вже тепер з 47 203 трупами і дістав таким чином 47 203 сестерції, а за це він може купити на біржі приблизно два шефелі пшениці.

Алексій сидів, скорчившись на землі, і сім днів тримав жалобу. Він хитав головою, трусив брудною бородою. Він заплатив дещо за любов до свого батька і до своїх братів.

Коли він вперше знову поплентався до міста, то був здивований. Він гадав, що злидні не можуть побільшати, але вони побільшали. Раніше Єрусалим був славнозвісний своєю чистотою, тепер над усім містом стояв дикий сморід. В окремих кварталах міста мертвих збирали у громадські будівлі, а коли вони ставали повні, тоді ці будівлі замикали. Ще страшніша за сморід була велика тиша у такому живому давніше місті; бо тепер і найрухливіші втратили охоту розмовляти. Мовчазний і смердючий, сповнений густими роями мух та інших комах, лежав білий Єрусалим під літнім сонцем.

На дахах, на вулицях, всюди валялися виснажені, з сухими очима, з розкритими ротами. Багато з них хворобливо порозпухали, інші повисихали до ребер. Кроки солдатів не могли їх змусити зрушитися з місця. Вони лежали, ці зголоднілі, всюди і дивилися на храм, що височів на своєму горбі, білий і золотий, у блакитному повітрі, і чекали смерті. Алексій побачив жінку, яка рилася в покидьках разом із собаками, шукаючи чогось їстівного. Він знав цю жінку. Це була стара Ханна, вдова первосвященика Анана. Колись мусили розстилати перед нею килими, коли вона йшла по вулиці; бо її нога була надто значна, щоб ступати в порох дороги.

А потім надійшов день, коли і Алексій, найрозумніший із людей, сидів нерухомо та безпорадно. Він знайшов свою схованку в підземеллі порожньою, хтось інший забрав решту його запасів.

Коли Нахум із трудом витиснув цю нещасливу звістку зі свого сина, він довго сидів і думав. Це була заслуга — поховати мертвого; це була остання заслуга перед Ягве — поховати себе самого, коли ніхто про це не подбає. Нахум бен-Нахум вирішив здобути собі цю останню заслугу. Коли хтось мав такий вигляд, що жити йому лишилося найбільше один-два дні, то варта випускала його за ворота. Його теж пропустять. Він поклав руку на голову свого сина Алексія, що тупо дивився на свою погаслу дружину, і благословив його. Потім він узяв заступ, рахівничу книгу, ключ від старої склодувні, кілька миртових гілочок і трохи ладану та поплентався до південних воріт.

Перед південними ворітьми була велика печера для костей померлих. Після того, як труп пролежав приблизно рік і згнив до костей, останки збирали звичайно у дуже маленьку труну і цю труну ставили на інші у печері. І через цю печеру біля південних воріт пройшла облога та зруйнувала її, так що вона тепер не виглядала дуже достойно, а була купою розкиданих кам’яних плит і костей. Але все ще вона лишалася юдейським кладовищем.

На жовто-білій обпаленій сонцем землі цього кладовища скорчився Нахум. Біля нього лежали інші зголоднілі, втупивши очі в храм. Іноді вони говорили: «Слухай, Ізраїле, єдиний і вічний наш Бог Ягве». Іноді вони думали про солдатів, що там, у храмі, які мають хліб і рибні консерви, про римський табір, де мають жир і м’ясо, і тоді гнів проганяв на деякий, ах, такий короткий час пекучий голод.

Нахум був дуже знеможений, але це була не неприємна знемога. Він радувався гарячому сонцю. Спочатку, коли він був тільки учнем, то дуже страждав, коли обпікався об гарячу масу. Тепер його шкіра звикла до того. Його син Алексій зробив неправильно, замінивши ручну роботу роботою з склодувними трубками. Взагалі його син Алексій був занадто гордовитим. Через те, що його син Алексій був такий самовпевнений, і померли його діти та дружина і запаси його були вкрадені. Як це сказано у книзі Йова? «Добра, які він проковтнув, мусить він знову виплюнути. Зерно з його дому має бути вивезене». Хто ж власне Йов, він чи його син Алексій? Це дуже важко сказати. Хоч він і має зі собою заступ, але чи шкрябає він свої струпи? Він не шкрябає їх, отже його син Алексій — Йов.

Хто вшановує мертвого, здобуває заслугу, особливо коли він сам мертвий. Але раніше він мусить подивитися в свою рахівничу книгу, чи правильно зроблені останні записи; він хоче мати акуратну рахівничу книгу в могилі. Він чув недавно історію про таку собі Марію бет-Ісав. Солдати макавеїстів, приваблені запахом смаженого м’яса, вдерлися в її дім і стали шукати смаженину. Виявилося, що це м’ясо дитини цієї Марії, і вона хотіла укласти з солдатами договір: як вона породила дитину, то половина м’яса має належати їй, а половину вона хотіла віддати солдатам. Це була акуратна жінка. Правда, такий договір треба було зробити на письмі та зареєструвати у ратуші. Але це тепер трудно. Службовців там ніколи немає. Вони кажуть, що голодні, а це негаразд, коли хтось не приходить на службу тільки через те, що голодує. Деякі, правда, померли з голоду, день смерті кращий, ніж день народження, й їх певною мірою можна виправдати.

Там сидить його син Алексій, семимудрий, найрозсудливіший із людей, і при всій своїй розсудливості не має чого їсти. Він відчув раптом величезний жаль до свого сина Алексія. Звісно, що він Йов. Борода в Алексія набагато сивіша, ніж його власна, хоча Алексій молодший за нього. Правда, його, Нахумова, борода тепер теж не чотирикутна, і коли його побачить вагітна жінка, то її дитина не стане від того краща.

Проте це прикро, що йому, Нахумові бен-Нахумові, склодувові, великому купцеві, не віддають належної пошани. Що він сам тільки проводжає себе до могили. Це великий спиток від Ягве, і він розумів Йова, і тепер для нього цілком ясно: не його син Алексій Йов, а він сам. «Бо розпад я називаю своїм батьком, і хробаків своєю матір’ю та своїми сестрами». А тепер до діла, мій заступ, копай, мій заступ.

З великим трудом він випростався, трохи крекчучи. Це дуже важко — дивитися в могилу. Це гидотні мухи, що обсіли його лице, затемнюють йому все. Дуже помалу переводить він свій погляд над сіро-жовтою землею, над кістками, над рештками кам’яних трун. І от зовсім близько бачить він щось сяюче опалового кольору, дивно, що він досі його не побачив, це уламок муринового скла. Чи воно справжнє? Коли воно не справжнє, то треба було мати надзвичайний мистецький досвід, щоб виробити таке скло. Де є такий мистецький досвід? Де вони роблять таке скло? В Тирі, в Карманії? Він мусить знати, де роблять таке мистецьке скло й як його роблять, його син Алексій повинен це знати, бо чого ж він найрозумніший із людей? Він спитає свого сина Алексія.

Він підповзає туди, підіймає уламок скла, пильно ховає його в кишеню на поясі. Це може бути уламок пляшечки для парфум, яку поклали мертвому у кам’яну труну. Він має скло. Воно не справжнє, а підробка, та тільки фахівець може розпізнати фальшування. Він не думає більше про те, щоб лягати в могилу, в нього немає іншого бажання, як тільки спитати свого сина Алексія про це дивне скло. Він підводиться, справді він встає, підіймає праву ногу, потім ліву, точиться, трохи спотикається через кістки та каміння, але він іде. Він іде назад до воріт, це може бути хвилин вісім ходи, і, дивись, йому потрібно на це зовсім небагато часу, не більше, ніж годину, й от він уже біля воріт. Юдейська варта якраз у доброму настрої, вони відкривають йому маленьку хвіртку, що для вилазок, вони питають: «Ти що, знайшов щось кусати, ти, мрець? Тоді ти мусиш із нами поділитися». Він гордо показує свій уламок скла. Вони сміються, вони дозволяють йому пройти, він знову йде у Провулок мироробів, у дім свого сина Алексія.

Римляни споруджували чотири нові вали навпроти міста. Солдати, не зайняті цим, виконували приписану таборову службу, вправлялися, вешталися кругом без діла, дивилися на тихе, біле смердюче місто, чекали.

Офіцери, щоб прогнати знесилюючу нудьгу, влаштовували полювання на звірів, багато яких, приваблених запахом стерва, збиралося біля міста. Показалися цікаві звірі, яких не бачили в цій області вже багато поколінь. З Лівану спустилися вовки, від Йордана прийшли леви, із Гілеада та Базана пантери. Лисиці стали гладкі, і для того їм не треба було мати багато хитрості. І гієнам, і ревучим зграям шакалів ішлося добре. На хрестах, що обрамовували всі дороги, густо сиділо гайвороння, на вершинах гір сиділи підстерігаючи шуліки.

Лучники робили собі іноді забаву з того, що поціляли зголоднілих юдеїв, які корчилися на кладовищі. Інші римські солдати підходили поодинці або групами до стін, на таку віддаль, що в них не могли стріляти, але могли їх бачити, і показували тим на стінах, який багатий у них раціон, жерли, кричали: «Геп, геп, Hierosolyma est perdita».

Минуло сім тижнів від початку облоги. Юдеї відсвяткували своє свято п’ятидесятниці, нужденне це було свято, і ніщо не змінилося. Минув увесь місяць липень, ніщо не змінилося. Юдеї робили вилазки проти нових валів, але невдало. Проте цей похід шарпав нерви римських леґіонерів гірше, ніж найнебезпечніші та найжорстокіші походи. Обложників, що бачили це тихе та смердюче місто, поступово діймала безсила лють. Якщо юдеям вдасться знищити ці чотири вали, тоді немає більше ніякої змоги збудувати інші облогові споруди; бо дерево закінчилося. Тоді не залишиться нічого іншого, як чекати, доки ті там, за мурами, передохнуть із голоду. Гнівно дивилися солдати на храм, що незачеплений, білий і золотий, височів там на своєму горбі. Вони не називали його храмом, сповнені страху, люті й огиди, називали його: «те, що там» або: «відоме». Чи вони вічно мають стояти перед цією білою моторошною фортецею? Римський табір сповнений був похмурим розпачливим напруженням. Ніяке інше місто не могло б так довго витримувати міжусобицю, голод, війну. Чи вони ніколи не зможуть привести до розуму цих безумців, цих зголоднілих негідників? Справа з поверненням у Рим до свята жовтневих перегонів скисла. Від генералів леґіонів і до останнього обозного солдата союзницьких контингентів кожен повен був гніву на цього Бога Ягве, який заважає, щоб римське військове мистецтво перемогло фанатизм юдейських варварів.

В один із останніх днів липня Тит запропонував Йосифові піти з ним у обхід. Обидва чоловіки, полководець без знаків своєї гідності, Йосиф без зброї, мовчки йшли крізь велику тишу. Рівномірно гукали їх вартові, рівномірно говорили вони пароль: Рим попереду. Околиці Єрусалима лежали тепер на двадцять кілометрів навкруги пустельні й голі, і сповнилося слово Письма: «Гнів і лють Ягве спаде на це місце, на людей і худобу, і дерева полів, і плоди країни».

Вони підійшли до яру, у який із міста скидали трупи. З нього підіймався різкий сморід, що отруював, забивав дух; високо нагромаджені тіла лежали в огидній гнилій сукровиці. Тит спинився. Йосиф теж спинився слухняно. Тит дивився на свого супутника збоку, як він терпляче стояв серед гидотних випарів. Принц тільки сьогодні дістав знову секретне повідомлення, що Йосиф провадить шпіонаж, що він у таємній згоді з обложеними. Тит не повірив жодному слову. Він добре знав, яке важке було становище Йосифа, що його і юдеї вважали за зрадника, і римські солдати. Він із прихильністю ставився до цього чоловіка, вважав його за чесного друга. Але бували години, коли Йосиф був йому такий же чужий і моторошний, як і його солдатам. Перед цим яром із трупами він шукав на його лиці знаку огиди та туги.

Але Йосиф тримав своє лице замкнутим, і на принца повіяло холодом і відчуженістю: як може юдей це витримувати?

Було так, що якесь болюче поривання гнало Йосифа в такі місця, де жахлива мерзенність облоги була видна найдужче. Він був посланий сюди, щоб бути оком, яке бачить увесь цей жах. Рухатися — це було легко. Стояти тихо і мусити дивитися — це було багато важче. Часто огортав його гострий щемучий біль, що він стоїть поза мурами, безглузде палке бажання вмішатися в місто. Тим там добре. Мати змогу битися, мати змогу страждати разом із мільйоном інших, це було добре.

Він дістав із міста лист, що потрапив до нього темним способом і не був підписаний: «Ви заважаєте. Ви мусите зникнути». Він знав, що лист цей написав Юст. Знову цей Юст правий проти нього. Його спроби примирення були безнадійні, його особа заважала будь-якому примиренню.

Це було дуже гірке літо для чоловіка Йосифа, це літо перед мурами Єрусалима. Зарубцьована рана на правій руці не була важка, але вона боліла, і через те він не міг писати. Іноді Тит питав жартома, чи не хоче він йому диктувати; він же найкращий стенограф у таборі. Але, можливо, це добре, що Йосиф не міг тепер писати. Він не хотів мистецтва, красномовства, почуття. Усе його тіло повинно бути оком, більше нічим.

І от стояв він із Титом серед спустошеного ландшафту, що раніше був однією з найкращих частин землі та його батьківщиною. Тепер був він пустельний і голий, як перед світотворенням. На останньому мурі міста, вже захитаному, розпізнавав він своїх земляків, занедбаних, здичавілих, переконаних, що вони мають загинути, і вони ненавиділи його більше, ніж будь-кого з людей. Вони призначили ціну за його голову, ціну нечувану, найвищу, яку вони знали — цілий шефель пшениці. Він стояв тут мовчазний, дивлячись прямо перед собою. За ним, перед ним, рядом з ним були хрести, на яких висіли люди його племені, біля його ніг був яр, у якому гнили люди його племені, повітря, увесь пустельний край повен був звірами, які чекали на їжу.

Тит розкрив рот. Він говорив тихо, але в пустельному просторі це звучало голосно.

— Ти вважаєш це за жорстокість, мій Йосифе, що я примушую тебе бути тут?

Йосиф ще тихіше, ніж принц, помалу, зважуючи слова, відповів:

— Це була моя воля, принце Тите.

Тит поклав йому руку на плече:

— Ти добре тримаєшся, мій Йосифе. Можу я виконати якесь твоє бажання?

Йосиф, усе ще не дивлячись на нього, рівним, розміреним голосом відповів:

— Залиште стояти храм, принце Тите.

— Це моє бажання не менше, як і твоє, — сказав Тит. — Я б хотів, щоб ти попросив щось для себе.

Йосиф нарешті повернувся до принца. Він бачив, що його обличчя зацікавлене, допитливе, але не без доброти.

— Дайте мені, — сказав він помалу, обережно, — коли впаде місто, зі здобичі… — Він запнувся.

— Що я повинен тобі дати, мій юдею? — спитав Тит.

— Дайте мені, — просив Йосиф, — сім сувоїв тори і сім людей.

Обидва стояли, великі та самотні серед голого ландшафту. Тит усміхнувся:

— Ти повинен мати сімдесят сувоїв, мій Йосифе, і сімдесят людей.

Священики черги, яка мала правити службу, щодня збиралися у Кам’яній палаті, щоб визначити, хто має виконувати окремі функції, коли приноситимуть жертву. Вранці 5 серпня, 17 таммуса юдейського літочислення, до тих, що зібралися таким чином, увійшли вожді армії, Симон бар-Гіора та Йоанн із Гісхали, обидва озброєні, з ними їхній секретар Амрам, а також багато озброєних солдатів. Шеф храмової служби, що провадив жеребкування, спитав, конвульсійно стараючись додержати спокою:

— Чого ви хочете?

— Вам немає потреби сьогодні кидати жереб, мій докторе та пане, — сказав Йоанн із Гісхали, — і в майбутньому вам немає потреби робити це. Ви можете розходитися по домах, панове, усі — священики, левіти, миряни. Храмова служба припиняється.

Злякано стояли священики. Голод зробив їхні обличчя в’ялими, білими, як їхні вбрання, вони дуже ослабли. Багатьох із них, так само, як і доктора Ніттаї, підтримувала тільки честь провадити службу. Вони були занадто слабі, щоб кричати, це був дужче стогін, дивно тонкий стогін, що вирвався в них після слів Йоанна.

— Скільки жертовних ягнят є ще у приміщенні для них? — грубо спитав Симон бар-Гіора.

— Шість, — відповів із насильною твердістю шеф храмової служби.

— Ви помиляєтеся, мій докторе та пане, — м’яко поправив секретар Амрам, і ввічлива, зла усмішка оголила його зуби. — Їх там дев’ять.

— Видайте дев’ять ягнят, — сказав майже добродушно Йоанн із Гісхали. — У цьому місті вже давно Ягве єдиний, що їсть м’ясо. Ягнят не треба далі палити. Ягве мав на своєму жертовному вівтарі досить солодкого запаху. Ті, що б’ються за святиню, повинні від святині жити. Видайте нам дев’ятеро ягнят, мої доктори та панове.

Шеф храмової служби старався проковтнути слину, шукав відповіді. Але раніше, ніж він заговорив, виступив наперед доктор Ніттаї. Він запально спрямував сухі, дикі очі на Йоанна з Гісхали.

— Всюди сіть і пастка, — заклекотів він своїм твердим Вавилонським акцентом, — тільки в храмі безпека. Тепер ви й в храмі хочете поставити свої пастки. Посоромтесь.

— Це видно буде, мій докторе та пане, — відповів спокійно Йоанн із Гісхали. — Ви, можливо, помітили, що форт Антонія впав. Війна підповзла аж до самого храму. Тепер храм уже не є житлом Ягве, він є фортецею Ягве.

Але доктор Ніттаї клекотливо гримів далі:

— Ви хочете пограбувати вівтар Ягве? Хто краде у Ягве Його хліб і Його м’ясо, той краде у всього Ізраїлю його підпору.

— Мовчіть, — похмуро звелів йому Симон. — Храмова служба припиняється.

А секретар Амрам підійшов до доктора Ніттаї, поклав йому руку на плече та сказав, примирливо усміхаючись жовтими зубами:

— Заспокойтеся, пане колего. Як це сказано у Єремії? «Так каже Ягве: Киньте вашу вогненну жертву до вашої їстівної жертви і жеріть її; бо я не вимагав від ваших батьків нічого, коли вивів їх із Єгипту, ні вогненної жертви, ні їстівної жертви».

Йоанн із Гісхали оглянув своїми сірими очима ряди збентежених. Він бачив безумний, твердий череп доктора Ніттаї. Примирливо, чемно він сказав:

— Якщо ви хочете далі провадити службу, панове, співати, грати в свої інструменти, промовляти благословення, це вам не заборонено. Але все, що є з хліба, вина, олії та м’яса, ми реквізуємо.

Первосвященик Фанія прийшов, його повідомили. Коли спрямована Йоанном із Гісхали доля покликала його на найвищу посаду в місті і в храмі, цей тупий, кремезний чоловік прийняв цю Божу волю з важким страхом. Він був свідомий своєї обмеженості, він нічого не вчився, ні таємного вчення, ні навіть простих коментарів до Святого Письма, він вчився тільки готувати цемент, носити каміння та класти його один на один. Тепер Ягве одяг його в святий убір, вісім частин якого очищали від восьми найважчих гріхів. Хоч який бідний був він на розум та освіту, але була святість у ньому. Та цю святість так важко було носити. От велять ці солдати припинити храмову службу. Це негаразд. Але що він повинен робити? Всі дивилися на нього, чекаючи, що він повинен щось сказати. О, якби він мав на собі свій святий убір, тоді Ягве безумовно дав би йому правдиві слова. Тепер він почував себе голим, стирчав тут безпорадно. Нарешті він розкрив рот.

— Ви не можете, — сказав він до Йоанна з Гісхали, — дев’ятьма ягнятами прогодувати свою армію. А ми цим можемо далі провадити Святу службу чотири дні.

Священики вважали, що сказане первосвящеником Фанією є побожний, справедливий розум народу, і зразу шеф храмової служби поспішив йому на допомогу:

— Коли ці люди ще живуть, — сказав він, показуючи на священиків навкруг себе, — то тільки ради того, щоб провадити, як велить Письмо, службу Ягве.

Але Симон бар-Гіора тільки й сказав:

— Храмові ворота досить довго дивилися, як ви напихали свої черева жертвами Ягве.

А його озброєні солдати вдерлися в приміщення для ягнят. Вони забрали ягнят. Вдерлися у винну комору, забрали вино й олію. Вони вдерлися у святилище. Ніколи, від того часу як стоїть храм, нога несвященика не ступала туди. Тепер солдати, вайлувато та ніяково, брели через прохолодну, строгу, напівтемну палату. Там стояв семисвічник, жертовний вівтар, стіл із дванадцятьма золотими хлібами та хлібами з борошна. Ніхто не клопотався золотом, а на пахучі пшеничні хліби Симон вказав і звелів: «Візьміть!» Він говорив особливо грубо, щоб приховати свою непевність. Солдати підійшли до столів із священними хлібами, обережно, боязкими підошвами. Потім швидкими рухами вони схопили хліби, вони несли їх невправно, так немов хліби були маленькими дітьми, з якими треба поводитися дуже обережно.

Первосвященик Фанія незграбно ступав за солдатами, нещасний, хворий від сумніву, не знаючи, що робити. З великим страхом дивився він на завісу святині святинь, житло Ягве, куди тільки він смів вступати в день всепрощення. Але Симон та Йоанн не доторкнулися до завіси, вони повернули назад. Страшний тягар упав із первосвященика Фанії.

Солдати зітхнули, коли залишили заборонений простір. Вони були цілі, вогонь із неба не вдарив. Вони несли хліби. Це були добірно білі хліби, але тільки хліби, нікому нічого не сталося, коли до них доторкнулися.

Симон та Йоанн запросили на цей вечір панів свого штабу на вечерю, а крім того секретаря Амрама. Всі вони вже кілька тижнів не їли м’яса, і тепер жадібно нюхали запах смаженини. Було також багато вина, вина благородного, вина з Єшкола, і на столах лежав хліб, досить хліба, не тільки для їжі, а також, чоловіки усміхалися, і для того, щоб брати ним м’ясо з тарілок. Вони викупалися, намазалися миром з храму, підстригли та вирівняли волосся та бороди. Здивовано дивилися вони один на одного: в яких ставних, елегантних панів перетворилися здичавілі.

— Розміщайтеся собі вигідно й їжте, — запропонував Йоанн із Гісхали. — Певно, востаннє можемо це зробити, і ми це заслужили.

Їхні солдати вимили їм руки, Симон бар-Гіора промовив слова благословення та розламав хліб, це була багата вечеря, і вони дали дещо й солдатам.

Обидва вожді були в доброму лагідному настрої. Вони згадували свою батьківщину Галилею.

— Я згадую ріжкові дерева твого міста Герази, брате Симон, — сказав Йоанн. — Це прекрасне місто.

— Я згадую фіґи й оливки твого міста Гісхали, мій брате Йоанн, — сказав Симон. — Ти прибув із півночі до Єрусалима, я з півдня. Ми повинні були діяти разом, коли ми прийшли.

— Так, — усміхнувся Йоанн, — ми були дурнями. Ми були як півні. Слуга несе їх за ноги у двір, щоб зарізати, а вони, висячи та хитаючись, клюють один одного.

— Дай мені грудинку, що на твоїй тарілці, мій брате Йоанн, — сказав Симон, — і дозволь, я тобі дам ніжку. Вона жирніша та ніжніша. Я люблю тебе й дивуюся тобі дуже, мій брате Йоанн.

— Дякую тобі, мій брате Симон, — сказав Йоанн. — Я ніколи не знав, який ти прекрасний і видатний чоловік. Я бачу це тільки тепер, коли ми йдемо до смерті.

Вони обмінялися м’ясом і вони обмінялися вином, Йоанн завів пісню, уславляючи нею Симона, як він спалив машини й артилерію римлян, а Симон завів пісню, що славила Йоанна, як він за першим муром форту Антонії спорудив другий.

— Якби ми мали стільки щастя, скільки мужності, — усміхнувся Йоанн, — римлян давно б уже не було тут.

Вони співали колискових і сороміцьких пісень і пісень про красу країни Галилеї. Вони згадували міста Сепфоріс та Тиверію і місто Магдалу, що мало вісімдесят ткацьких майстерень, які римляни зруйнували.

— «Далеко зачервонілося від крові озеро біля Магдали, — співали вони, — далеко вкрився трупом берег біля Магдали».

Вони написали свої імена на пов’язках із ініціалами Макавеїв і вони обмінялися пов’язками.

Зовні, через рівномірні інтервали, долинали тупі удари в мури міста. Це був «Тугий Юлій», знаменитий таран десятого леґіону.

Хай б'ють, — сміялися офіцери, — вранці ми його спалимо.

Вони лежали, вони їли, вони жартували, вони пили. Це була добра вечеря, і вона була остання.

Ніч минула. Вони стали задумливіші, буйна незатінена ясність лягла над великим залом. Вони поминали мертвих.

— Ми не маємо ні сочевиці, ні яєць, — сказав Йоанн із Гісхали. — Але десять келихів жалоби ми хочемо випити та хочемо перевернути подушки.

— Є дуже багато мертвих, — сказав Симон бар-Гіора, — і вони достойні, щоб їх вшанувати кращою вечерею. Я поминаю мертвих офіцерів.

Було вісімдесят сім офіцерів, які вивчили римське воєнне мистецтво, із них сімдесят два загинуло.

— Благословенна будь їхня пам’ять, — і вони випили.

— Я поминаю первосвященика Анана, — сказав Йоанн із Гісхали. — Те, що він зробив для мурів, було добре.

— Він був мерзотник, — сказав зі запалом Симон бар-Гіора, — ми повинні були його вбити.

— Ми повинні були його вбити, — додав примирливо Йоанн, — але він був добрий чоловік. Його пам’ять хай буде благословенна.

Вони випили.

— Я поминаю іншого мертвого, — сказав розлютовано секретар Амрам. — Він був другом моєї юності, і він собака. Він вчився зі мною в одному приміщенні таємниць закону. Його ім’я Йосиф бен-Маттіас. Його не можна пом’янути добрим словом.

Йому спала в голову думка, від якої можна було сподіватися особливої розваги. Моргаючи, він порозумівся з Симоном та Йоанном, і вони звеліли привести з каземату форту Фазаїла доктора та пана Маттіаса.

Старий, висхлий пан висидів огидні та страшні дні в смороді темного підземелля, він був страшно виснажений, але напружив усі свої сили. Його жахали ці дикі солдати. Вони стількох убили, це було чудо, що вони не відібрали йому досі життя, і до них треба було говорити. Він приклав тремтячу руку до лоба, привітався,

— Що ви хочете, мої панове, — мимрив він, — від старого, занедбаного чоловіка?

І він моргав на світлі і проти своєї волі принюхувався до їжі.

— Справи йдуть недобре, мій докторе й пане Маттіас, — сказав Йоанн. — Де ми тепер сидимо, скоро будуть римляни. Що ми маємо з вами зробити, старий пане, ми ще цього не вирішили. Чи залишити вас римлянам, чи раніше вбити.

Старий стояв зігнутий, німий, тремтячий.

— Слухайте, — сказав секретар Амрам, — харчів дуже мало в цьому місті, як вам, може, відомо. Ми не маємо більше м’яса, нам дуже туго доводиться. Те, що ви тут бачите, це кістки з останніх дев’яти ягнят для вогненної жертви Ягве. Ми їх поїли. Не дивіться так остовпіло. Вони були нам дуже смачні. Ви бачите менетекел на стіні? Я не бачу. На початку нашої справи пан ваш син стояв на нашому боці. Потім він перемкнувся на інший. Годиться, щоб наприкінці ви стояли на нашому боці. Ми люди доброзвичайні. Ми запросили вас взяти участь у нашій останній вечері. Тут ще досить багато кісток, як ви бачите. А також хліб, яким ми брали м’ясо з тарілок, і ви можете все це їсти.

— Пан ваш син став гряззю, — сказав Йоанн із Гісхали, і його хитрі сірі очі були гнівні, — став покиддю. Ви пустили в світ шматок калу, мій докторе та пане Маттіас, священик першої черги. Кістки й хліб належать скоріше нашим солдатам, ніж вам. Але ми пристали на слово нашого доктора Амрама, ми запросили вас.

Симон бар-Гіора був менш чемний. Він загрозливо глянув на старого і звелів:

— Їжте!

Старий сильно тремтів. Він нестримно гордився, коли його син ішов вгору. Він сам ніколи не сягав далеко. Він зрозумів, ах, він добре зрозумів, коли Йосиф пізніше перейшов до римлян. Але ці люди не розуміли цього, вони смертельно ненавиділи його сина. Й от тепер він повинен їсти. Можливо, це мала бути спроба, і коли він тепер їстиме, вони тріумфуватимуть і глузуватимуть і вб’ють його, бо він намагався врятувати решту свого життя таким святотатством. Він після гнилі та смороду темного каземату був майже божевільний від голоду й виснаження. Він бачив кістки, це були ніжні кістки, повні мозку, кістки однорічних добірних тварин, певно, можна було кожну кістку жувати й їсти. А до того хліб, що чудово пахнув, та ще й був просякнутий соком і підливою з м’яса. Старий велів собі не йти, але його ноги не слухалися. Вони тягли його вперед, він ішов мимовільними кроками. Він схопив жадібно кості своїми брудними руками. Кусав, звивався, сік потрапляв на його білу занехаяну бороду. Він не сказав ніякого благословення, це було б подвійне богохульство. Він знав, це було м’ясо з вівтаря Ягве і хліб із його стола, і те, що він робив, був десятикратний смертний гріх. Він навіки позбавляв цим себе і своїх нащадків змоги спастися. Але він скорчився на підлозі з кістками в обох руках, його старі, погані вже зуби вгризалися в кістки, прокушували їх наскрізь, він жував, був щасливий. Інші дивилися на нього.

— Гляньте, — сказав доктор Амрам, — як він жере для спасіння своєї душі.

— Це люди, які нас так далеко завели, мій брате Йоанн, — сказав Симон.

— Це люди, за яких ми вмираємо, мій брате Симон, — сказав Йоанн.

Потім вони не говорили нічого більше. Мовчки дивилися вони, як доктор і пан Маттіас жер, скорчившись на підлозі залу, при світлі факелів.

Наступного дня, 6 серпня, доктор Ніттаї побудив священиків восьмої черги, яким випало цього дня правити службу. Замість безпорадного шефа доктор Ніттаї перебрав провід храмовою службою, і священики слухалися його. Вони пішли за ним у зал, і доктор Ніттаї сказав:

— Ідіть і тягніть жереб, хто повинен різати, хто бризкати кров, хто нести жертовні частини до вівтаря, а хто борошно, хто вино.

Вони тягли жереб. Потім сказав доктор Ніттаї:

— Вийди на двір ти, призначений, і подивись, чи прийшов час різати.

Коли той, що мав дивитися, вийшов, він крикнув, поглянувши:

— Розвиднилося. На сході ясно.

— Чи ясно аж до Еброна? — спитав доктор Ніттаї і почув на відповідь:

— Так.

Тоді звелів доктор Ніттаї:

— Ідіть і принесіть сюди ягня.

І ті, кому це випало, пішли до приміщення для ягнят. Вони не зважали, що не було там ніякого ягняти, вони принесли ягня, якого не було, вони напоїли його за приписом зі золотого келиха.

Ті, кому це випало, підійшли тим часом із двома велетенськими золотими ключами до святилища та відчинили великі ворота. В той момент, коли потужний шум відчинених воріт досяг його вух, той, кому це випало, зарізав в іншому приміщенні жертву, якої там не було. Потім вони перенесли тварину, якої не було, на мармуровий стіл, оббілували та розділили її, як приписано було, і понесли дев’ять окремих її частин на платформу перед вівтарем.

Потім вони кинули жереб, кому випаде нести жертовні частини з платформи на вівтар. Підійшли службовці нижчих рангів і переодягли тих, кому це випало. Потім вони запалили жертовний огонь і кадили зі золотої посудини золотими ложками. І вони взяли велику лопатну сурму, стоголосу, й усі сто голосів її зазвучали одночасно. Коли лунало це потужне гудіння, яке покривало кожен шум в Єрусалимі, тоді всі знали, що тепер несуть на вівтар жертву, і падали ниць.

Роздали тим, кому це випало, вино. Доктор Ніттаї піднявся на ріг вівтаря, стояв, чекаючи, з хустиною в руці. Ті, кому це випало, кинули частини жертви в огонь. Як тільки священик нахилився, щоб вилити вино, доктор Ніттаї подав свій знак, змахнувши хусткою. І коли піднявся стовп диму, левіти на ступенях святилища заспівали псалом, а священики на платформі перед вівтарем промовляли благословення над народом, що лежав ниць.

Так приносили цього 6 серпня жертву священики восьмої черги, черги Абія, яким це випало, з усією пишністю та додержуючи усіх приписів, яких було багато сотень. Ці виснажені, готові сьогодні або завтра вмерти, не бачили, що приміщення для ягнят і вівтар Господа були пусті. Віра доктора Ніттаї була в них. Ця віра робила те, що вони бачили ягня. Вони приносили його в жертву, і ця жертва була змістом і вершиною їхнього життя. Тільки для того вбирали вони з таким трудом повітря в легені та видихували його, і тільки це відділяло їх від смерті.

Коли Тита повідомили, що юдеї пожерли останніх ягнят, призначених для їхнього Бога, він був надзвичайно вражений. Вони були моторошні, божевільні, прибиті богами. Нащо вони, ці незбагненні, які не мали ніякої іншої охорони, крім Ягве, пограбували його вівтар?

Тепер обложеним був кінець. Була велика спокуса почати штурм виснаженого міста. Армія після довгої знесилюючої облоги жадала цього. Це був також найкоротший і найпевніший шлях до тріумфу. Його батько не має більше причин підтримувати фікцію, що йдеться тільки про поліцейський захід. Він сидить у Римі досить міцно, хоч він сам і не закінчив походу. Коли Тит візьме тепер місто штурмом, Рим не зможе йому відмовити у тріумфі.

Принц провів погану ніч, повну сумнівів. Тріумф є гарна річ, але хіба вік не заприсягався Береніці, хіба не заприсягався він собі самому не виливати свій гнів проти людей на храм? Він вжив насильство проти Береніки та нічого доброго з того не вийшло. Коли він пощадить храм, коли він почекає, доки той сам здасться, то чи не зітре він цим те, що він вчинив із жінкою?

Він доручив Йосифові ще раз, востаннє, зробити спробу дійти мирної згоди. Він сказав йому передати таку пропозицію, яка йшла далеко далі усіх попередніх поступок.

Серце Йосифа безумно забилося. Він низько схилився перед Титом, за юдейським звичаєм, приклавши руку до лоба. Те, що давав римлянин, було великим подарунком, і давала його сильна рука, яка справді не мала потреби це дарувати, яка могла домогтися всього своєю волею. Він мусив довести тим, у місті, щоб вони це зрозуміли. Тепер, не зважаючи на все інше, набирало змісту те, що він тут, перед Єрусалимом, із римлянами, а не за його мурами, як той Юст.

У встановлену годину він підійшов безпосередньо до муру сам, просто одягнений, без зброї, без знаків священицької гідності. І от стояв він між обложеними й обложниками, маленький чоловік на пустій землі перед велетенським муром, і перед ним стіна була густо обліплена юдеями, а за ним блокадну стіну густо обліпили римляни. Була спека, сморід, тривожне мовчання, так що він чув тільки пульсування своєї крові. На своїй спині він відчував холодний, глузливий погляд Тиберія Александра, перед собою він бачив повні ненависті очі Симона бар-Гіори, дикі очі товариша своєї юності Амрама, повні зневаги очі Йоанна. Усім тілом він відчував холод під гарячим сонцем.

Він почав говорити. Спочатку звучали його слова пусто та відчужено, але потім це пройшло, і він говорив просто, гаряче і так, як ніколи в своєму житті. Римляни, пропонував він, якщо місто буде їм здане, хоч і візьмуть у полон озброєних, але ніхто не поплатиться життям. Римляни, пропонував він, ще сьогодні пропустять жертовні тварини для храму, вважаючи, що юдеї візьмуть і призначену для Ягве жертву цезаря, народу та сенату римського та принесуть її, як раніше.

Ті там, на мурах, розглядали спочатку Йосифа похмуро та повні смутку. Тепер навіть серед макавеїстів багато хто жадібно дивилися на Симона й Йоанна. Бо це була справді велика, милосердна пропозиція, і вони в глибині свого серця сподівалися, що вожді приймуть її.

Але ті про це не думали. Коли вони здадуться, яке життя тоді матимуть? Спершу їх проведуть у тріумфі, потім як рабів зашлють кудись на рудник. А коли навіть римляни звільнять їх, то хіба зможуть вони жити серед юдеїв після всього того, що було? Після того, як їхня війна не вдалася, вони навіки будуть прокляті між юдеями. Та й не такі тільки були в них міркування; були й глибші причини. Вони зайшли так далеко, призвели до того, що тепер країна зрівняна зі землею, а храм став кладовищем і кривавою фортецею, вони пожерли ягнят Ягве і тепер хотіли йти своїм шляхом до кінця.

Отже, ще й не знаючи, що мають пропонувати римляни, вони підготували свою відповідь. Вони не плювалися, коли Йосиф закінчив свою промову, не обтрусили порох із свого вбрання та черевиків, не думали й про те, щоб дати довгу відповідь, сповнену гніву та зневаги. Ні, вони тільки відчинили маленьку хвіртку для вилазок, що була поряд із ворітьми; і звідти, кувікаючи та хрюкаючи, вибігла свиня. Так, вони піймали в римлян пару свиней і одну з них вони випустили тепер на Йосифа.

Йосиф зблід. Свиня наближалася до нього, хрюкаючи, сопучи, а ті на мурах сміялися. І потім хором і по-латині — це не легко було для виснажених людей, вони мусили довго вправлятися у цьому — закричали:

— Чи в тебе виросла крайня плоть, Йосифе Флавій?

Вони сміялися, і римляни не могли утриматися, сміялися теж. Ці гемонські юдеї утяли справді клято добру штуку. А Йосиф стояв самотній між двома таборами із своєю свинею, перед лицем зганьбленого, поколупаного снарядами храму, і голосно сміялися з нього юдеї та римляни.

У ці моменти, що були довгі, як роки, спокутував Йосиф усю пиху свого життя. «Ваш доктор Йосиф негідник», — сказав одного разу чоловік із жовтим лицем. В Мероні вони посіяли траву на тому шляху, яким він проїхав, інші тримали сім кроків відстані між собою та ним, сторонилися його, як прокаженого. Під звуки сурм прокляли вони його, в Александрії він лежав зв’язаний під бичами. Але що було все те проти цих моментів? Він прийшов із чистим серцем, хотів врятувати місто, чоловіків, жінок, дітей і дім Ягве. А вони послали йому свиню. Він знав досить, мусив тепер іти, але він вагався. Мур міцно тримав його. Він мусив напружити всю волю, щоб іти назад. Ставив ноги одну за одною, він ішов назад, але погляду все не відривав від муру. Великий холод обгорнув його, все обсипалося з нього, біль і пиха. Він не належав до римлян і не належав до юдеїв, земля була пустельна й порожня, як перед створенням світу, він був сам, і навкруг нього нічого не було, крім глузування та реготу.

Тит, коли юдеї випустили на Йосифа свиню, не сміявся. «Власне, — думав він, — я можу бути задоволений. Я силував себе. Хотів поправити те, що ці безумці заподіяли своєму Богові; тепер стою перед цим Ягве кращий, ніж мої вороги». Але ці міркування не тривали в нього довго. Він поглянув на «відоме», на біле та золоте. Його дійняла раптом лячна хіть ступити ногою на «те, що там», що заважає, що запаморочливо плутає. Вони самі його зганьбили, а він його цілком кине в грязь, «те, що там», глузливо високе з його клятою чистотою. В його мозку рвалося те, що він чув від своїх солдатів, в такт, дико, буйно: геп, геп, і при кожному геп розколювався череп і падав кусок будинку.

Він злякався. Він не хотів усе це думати. Ні, ні, це не був аж ніяк його намір зв’язуватися з цим Ягве. Це він залишає панам по той бік муру.

Його дійняв темний сум, шалена туга за юдейкою. Безпомічно гнівний, стояв він перед фанатизмом юдеїв, перед їхнім засліпленням. Береніка одна з цих, незбагненна, як і вони, ніколи він не буде справді володіти нею.

Він пішов до Йосифа. Той лежав у своїй постелі, до смерті виснажений, геть увесь вкритий холодним потом у цей жаркий літній день. Він хотів підвестися.

— Лежи, лежи, — попросив Тит, — але говори зі мною. Може, гнів на цих людей робить мене сліпим. З’ясуй мені, мій юдею: чого вони хочуть? Своєї мети вони більше не можуть досягти: чому ж вони хочуть краще вмерти, ніж жити? Вони можуть зберегти дім, за який вони б’ються: чому ж вони хочуть, щоб був він зруйнований? Ти розумієш це, мій юдею?

— Я розумію це, — сказав Йосиф безконечно втомлено, і його обличчя повне було такого ж смутного виразу, як і обличчя тих, на мурі.

— Ти наш ворог, мій юдею? — спитав Тит дуже ніжно.

— Ні, мій принце, — сказав Йосиф.

— Ти належиш до тих по той бік муру? — спитав Тит.

Йосиф замкнувся в собі, повний болісної муки, мовчав.

— Належиш ти до тих, по той бік муру? — повторив настійливіше Тит.

— Так, мій принце, — сказав Йосиф.

Йосиф подивився на нього без ненависті, але ніколи не були вони більше чужі один одному, як тепер. Тит вийшов, не відриваючи очей від юдея, сумний від думок.

У своєму тихому гарному домі в Тиверії, на височині над озером, Береніка спробувала розповісти своєму братові Агріппі, що сталося з нею в таборі. Агріппа, бачачи, яка збентежена та неспокійна прибула вона до нього, не спитав нічого. Тим одвертіше вона розповідала йому тепер. Зневажив її Тит своєю грубістю? Ні. Це було якраз найгірше, що вона не відчувала більше ніякої ненависті до його варварства. Крізь злобне сердите хлопчаче обличчя, яке він їй показав наприкінці, вона бачила сильне цілеспрямоване лице солдата. Це не допомагало, що вона перед своїм братом, перед собою самою глузувала з його твердого педантизму, з його безглуздої стенографії. У своєму смердючому таборі, на розтоптаному пустирі навкруг Єрусалима Тит був мужчина, муж.

Агріппа добре розумів натужливі пояснення своєї сестри. Хіба ця гірка війна менше шарпала йому нерви? Він припровадив римлянам свій контингент, але зразу після того повернувся до свого трансйорданського царства, і про те, що діється в таборі, хотів якомога менше чути. Його прекрасний палац у Тиверії, його статуї, картини, книги набридли йому.

— Тобі легше, сестро, — сказав він із легенькою сумною усмішкою на своєму гарному, трохи м’ясистому обличчі. — Будь прив’язана серцем до Юдеї, до країни й її духу, і спи з своїм римлянином: ти матимеш для себе проблему розв’язану. Люби його, Нікіон, свого Тита. Я заздрю йому, але не смію відраджувати. А що мені лишається, Нікіон? Я розумію і тих, і тих, і юдеїв, і римлян. Але як мені тримати їх обох? Якби я міг бути, як ті в Єрусалимі, якби я міг бути, як римляни. Я бачу фанатизм одних, варварство других, але не можу звільнитися, не можу зважитися.

Береніка в тиші Тиверії напружено прислухалася до всіх вістей із табору перед Єрусалимом. Спочатку був в її очах пустир, у який перетворилися сяючі околиці міста, в її ніздрях сморід табору, в її вухах — ревіння звірів, які чекали на стерво. Але поступово ці спогади втратили свою огидність, і навіженство війни почало заражати жінку. Війна — це були кров і вогонь, велике видовище, війна пахла гарно, війна — це були побожно буйні чоловічі обличчя, жадаючі швидкої благословенної смерті. Дедалі дужче поривало її зі задумливої краси Тиверії у велику, патетичну метушню табору. Чому мовчав чоловік? Чому не писав їй? Чи йому не вподобалося її тіло? Усю лють і сором спрямовувала вона проти себе самої, не проти чоловіка.

Коли надійшла звістка, що вже безпосередньо має вирішатися доля храму, що вже рада кабінету цезаря обговорювала цю справу, вона довше не стримувалася. Тепер вона мала досить причин, щоб повернутися до табору.

У принца високо піднялося тріумфуюче почуття, коли вона сповістила про себе. Відтоді, як жінка втекла від нього, він витримав два неймовірно важкі місяці серед гарячого смердючого літа, насилу вгамовуючи нерви та чекаючи на кінець міста. Він намагався заглушити свій неспокій напруженою роботою, він просунувся вперед, переніс війну безпосередньо до храму, і, де раніше стояв форт Антонія, стояв тепер його намет, поділений на три частини — робоче приміщення, спальня й їдальня. Він уже не забороняв собі більше портрет Береніки. Жахливо жива, як усе, що робив Фабулл, стояла вона в його робочій кімнаті. Часто дивився він у темно-золоті, довгі очі жінки. Як могла йому спасти божевільна ідея взяти її, наче іспанську повію? Це була чужа жінка, так, дуже висока та чужа. Він палав коханням до неї, як і в перші дні.

Він проглядав свої замітки, її слова, які він застенографував, порівнював їх, зважував. Довгі часи стояв, повний сумнівів, споглядаючи її портрет. Примушував себе, не вживав ніяких заходів, чекав.

І от тепер вона прибула сама. Він зустрів її верхи далеко перед табором. Береніка була ніжна, без докорів, схожа на дівчину. Вигорілий краєвид навколо Єрусалима, народ, розіп’ятий на хрестах, хижі птахи, здичавілі, загрозливі обличчя солдатів, ця Ге Гінном, цей краєвид смерті не лякав її. Міцними кроками через цей Аїд, царство смерті, ішов принц, муж, і коли вона була побіч нього, огорнув її великий спокій.

Вони лягли вкупі після вечері. Він розповідав їй про своїх хлопців, своїх солдатів. З цими юдеями клято трудно. Вони фанатичні, шалені, як дикі поранені вепрі. Вони ризикують своїм життям заради мішка пшениці, і вигадують усе нові тверді штуки. Вони наповнили дах зв’язної галереї між фортом Антонія та районом храму асфальтом, сухим деревом і смолою, заманили туди римлян і засмажили їх, як риб. Але і з його хлопцями жартувати не можна. Принц розповідав, немов ішлося не про втрати та здобутки, а про добрий спорт. Він сам не щадив себе, коли до чого доходило, він кидався всередину колотнечі, двічі його поранили, під ним закололи коня, його офіцери умовляли його, що він, полководець, має облишити рядову бойову роботу на рядових людей.

Тит розповідав жваво, в доброму настрої, ледве вважаючи на те, чи слухає вона його. Раптом він помітив, як вона дивиться на нього. Це не були очі портрета. Як вони тепер видивлялися на нього, як вони потьмяніли — це не було для нього чужим у цій жінці. Тихо, доки він говорив, рухом, що був беручий і водночас ніжний, вона обійняла його обома руками. Вона припала до нього, він не договорив розпочате речення до кінця, посеред його розповіді вони спустилися вниз і змішалися.

Тихо лежала вона після того зі заплющеними очима, усміхаючись. Тит притиснув широку селянську голову, яка мала тепер свіжий і хлопчачий вигляд, до її грудей, втискував її в її тіло.

— Я знаю, — сказав він і зробив свій командний голос гнучким, — я знаю, ти прибула не заради мене. Але дай мені думати, що для мене. Солодка, чудова, царице, кохана. Можливо, це заради твого храму ти прибула. Благословен будь храм, що прибула ти. Я твердо вирішив, що він має залишитися надалі. Солодка моя, і коли десять тисяч людей треба буде пожертвувати для того, він має бути збережений. Це твій храм. Це рама для тебе, і десять тисяч людей — невелика ціна за це. І дім твоєї матері я відбудую знов. Ти повинна підійматися його сходами вгору, Нікіон, своєю ходою, що робить мене щасливим, і за тобою має бути твій храм.

Береніка лежала зі заплющеними очима, усміхалася. Вона вбирала в себе його слова. Зовсім тихо сказала вона:

— Мужу, дитино, янік, янікі. Ради тебе прибула я, янікі.

21 серпня, 1 аба юдейського літочислення, почав працювати «Тугий Юлій» проти зовнішньої стіни, що оточувала район храму. Він працював шість днів безперервно, потім до нього долучили інші машини, і 27 серпня працювали всі машини одночасно. Без успіху. Спробували пряму атаку, поставили драбини, послали на ці драбини черепахами дві когорти. Юдеї скинули густо вкриті озброєними солдатами драбини. Деякі леґіонери, серед них і один носій польового значка, вибралися таки на мур, але тут їх повбивали, й юдеї захопили значок.

Тит звелів покласти вогонь під ворота. Зовнішні колонади, заспокоював він себе та Береніку, це ще ж не храм. Отже, підклали під ворота вогонь, срібло скрізь розтопилося і відкрило путь вогню до дерев’яних балок. Цілий день і наступну ніч аж до ранку лютував вогонь. Потім були знищені північна та західна колонні галереї, і тепер підійшли вже до самої високої будівлі храму.

28 серпня, 8 аба юдейського числення, коли працювали римські пожежні команди, щоб прокласти крізь попіл, жар та уламки шлях безпосередньо до храму, Тит скликав воєнну раду. Мали вирішити, що робити далі з храмом.

У цій воєнній раді взяли участь маршал Тиберій Александр, потім генерали, командири чотирьох леґіонів, Цереаліс від п’ятого, Лепід від десятого, Літерн від дванадцятого, Фріг від п’ятнадцятого, і Маркантон Юліан, губернатор Юдеї. Як секретаря Тит запросив Йосифа.

Тит звелів спочатку прочитати лист цезаря. Береніка мала правдиві відомості, що цезар скликав засідання кабінету, щоб обговорити зі своїми міністрами питання про подальше існування храму. Деякі з міністрів були тої думки, що цю твердиню бунту, цей центр і символ непокірної юдейської гордості треба зрівняти зі землею. Тільки так можна відібрати в юдеїв їхній збірний пункт. Інші додержувалися того погляду, що війна провадиться проти людей, а не проти безживних речей, а культурний престиж Риму вимагає, щоб таку чудову будівлю пощадили. Сам цезар, так закінчувався лист, прийшов до рішення порадити полководцеві по змозі пощадити будинок.

Панове слухали лист серйозно, з підібраними обличчями. Вони знали, що йдеться про тріумф. Якщо храм візьмуть штурмом, тоді це буде повне слави закінчення походу, тоді ніхто не зможе більше підтримувати вигадку про карну експедицію, тоді сенат муситиме погодитися на тріумф. Привабливо стояв перед ними блиск такого тріумфального дня, життєва вершина для всіх, що, як переможці, йтимуть у цьому поході. Але про це не можна було говорити, про інтереси армії так само мало говорили тут, як і на державній раді цезаря.

Вони добре могли собі уявити, як проходила ця державна рада. Товстий Юній Тракс міг виступити з кількома спокійними словами за збереження храму; і гладкий Клавдій Реґін міг сказати за це кілька невиразних примирливих слів. Тим гостріше, певно, виступав за зруйнування храму міністр Таллас. Нарешті дійшли до цього компромісу, до цього «по змозі», до цього листа, який перекладав відповідальність за все, що станеться і що не станеться, на армію. Ну, так, армія могла нести відповідальність. Армія хотіла свого тріумфу. Настрій війська, яке дико прагнуло того, щоб «те, що там», «відоме» розтоптати чоботом, цей настрій опанував і багатьох начальників. Геп, геп — поривало й їх. «По змозі пощадити будинок» — це легко було говорити з Риму. Де починається це «по змозі» і де воно закінчується?

Перший говорив маршал Тиберій Александр. Він знає, інші хочуть римського тріумфу, а він хоче розсудливого упокорення країни. Він говорив коротко та стримано, як завжди. Збереження споруди коштуватиме жертв. Але десять тисяч солдатів можна замінити, храм же неповторний і замінити його не можна. Маючи сто тисяч чоловіків проти оборонців мурів, яких тепер лишилося не більш як п’ятнадцять тисяч, можна вправитися. Це річ можлива — пощадити споруду.

Генерал Фріг із п’ятнадцятого леґіону, підтриманий схвальними вигуками генерала Літерна, заперечував. Розуміється, це річ можлива — ціною щонайменше десяти тисяч римських леґіонерів зберегти храм для держави й світу. Але він не вірить, щоб цезар, друг солдатів, так широко міг розтягувати межі можливого. Уже багато тисяч солдатів загинуло через те, що юдеї недостойно провадили війну, леґіонерів роздирали, засмажували. Не можна ще далі жертвувати тисячі. Солдати прагнуть зруйнувати «те, що там», здобути його золото. Коли відмовити їм цієї, дешевої помсти, то створиться в армії справедливе незадоволення.

Тиберій Александр, тим часом як генерал Літерн галасливо підтакував, усміхався стримано, як завжди. Цей Фріг був справжній тип офіцера, який йому був ненависний: тупий і чванькуватий. Такі, як цей генерал, хотіли мати тільки свій тріумф, нічого більше. Такі, як цей генерал, ніколи не збагнуть будівлю, в якій відбився дух століть. Такі, як він, торують своїми солдатськими чобітьми пряму дорогу до свого тріумфу й ані на крок із неї не звернуть.

Але вже говорив Маркантон Юліан, губернатор провінції Юдеї. Він був чиновник, клопотався тільки своїм відомством, майбутнім управлінням провінцією. Він не хотів далі нести ніякої відповідальності. Він не має сумніву, продовжував він, що армія тепер, і пощадивши храм, роздавить повстання. Але це розв’яже справу тільки на короткий час, а не надовго. Ніхто більше за нього не може шанувати мистецьку цінність будівлі. Але юдеї перетворили тепер храм на фортецю. І фортецею він залишиться й після того, як повстання приборкають. А коли раніше залишав Рим фортеці повстанців в упокорених областях? Треба зрити храм, коли не бажати, щоб юдеї, відразу після того, як відійде частина війська, не думали про нове повстання. Коли пощадити будівлю, то цей неспокійний, самовпевнений народ сприйме це безумовно не як ознаку милосердя, а як слабість. Він як губернатор Юдеї відповідальний перед Римом за спокій і порядок у цій трудній провінції, мусить найстійливо просити про те, щоб храм зрівняли зі землею. Це неможливо — пощадити його.

Тит слухав усе це; іноді стенографував дещо механічно. Він добре розумів бажання солдатів і бажання своїх генералів. Та хіба й сам він не прагнув тріумфу?

Але цей Ягве — небезпечний супротивник. Уже впертість, із якою цей народ боронив його, показувала, що при всій смішності він аж ніяк не маленький, не гідний зневаги Бог. «По змозі». Він зітхнув нечутно. Хотів би, щоб Веспасіанів лист був ясніший.

Тим часом усі пани висловили свою думку. Виявилося, що три голоси за те, щоб зберегти храм, а три — щоб зруйнувати. Напружено чекали, що вирішить принц. Навіть Тиберій Александр, що завжди прекрасно володів собою, не міг стримати легенького нервового тремтіння.

Йосиф нервово дряпав грифелем по столу. Він гостро ловив кожне слово, яке говорилося, і записував абияк, але він мав певну пам’ять. Доводи, які виставляли солдати, не були погані. Ще краще стояло за ними: бажання римського тріумфу. Тит обіцяв йому, Береніці, собі самому, що він пощадить храм. Але Тит солдат. Найвища ціль солдата — тріумф у Римі. Чи він устоїть? Чи поставить під загрозу тріумф у Римі, щоб зберегти дім Ягве?

Тит міркував. Але зважував він не доводи та контрдоводи. Цей Ягве, думав він, дуже хитрий Бог. Можливо, це він вклав мені в груди таке неспокійне почуття до жінки. Він дав її мені, я знаю її: можливо, якраз цей Ягве не допускає, щоб моя жадоба припинилася. Як скривиться мій батько, коли почує, що я спалив храм. «Ну, Ценіс, стара дійнице, — скаже він, — нічого не поробиш. Влаштуємо йому його тріумф».

Минуло чверть хвилини мовчання.

— Я приєднуюсь, — сказав Тит, — до думки тих, які вважають за можливе пощадити храм. Я гадаю, що римські леґіони додержать дисципліни, якщо наказ їм навіть не вподобається. Я дякую вам, панове.

Перед наметом Тита зібралися, як і щовечора, за старим таборовим звичаєм, музиканти, щоб програти вечірню зорю, фанфари, символ найвищої влади полководця. Тит стояв біля входу до намету. Чути фанфари для нього завжди було особливою радістю. Музиканти, їх було біля двохсот, вистроїлися. Пролунав сигнал. І тоді почалося неприємне, але потужне гудіння литаврів, свист і ревіння рогів і флейт, дріб барабанів, пронизливі звуки кавалерійських ріжків, і Титове серце раділо барвистому веселому натовпові та його почесному шумові.

Потім вони відійшли. І тепер настало дещо важливіше — передавання пароля і наказу на наступний день. Це відбувалося ґрунтовно, врочисто. Щодня кожен із чотирьох леґіонів надсилав позмінно свого першого центуріона, щоб той прийняв від полководця наказ і пароль і так само ґрунтовно й урочисто передав далі.

Тит був неприємно вражений, коли увечері цього 28 серпня приймати наказ з’явився капітан Педан, перший центуріон п’ятого леґіону. Це був за довгий час найважливіший наказ, і принц тричі його змінював. Він простяг чоловікові табличку. Капітан Педан узяв її своєю широкою короткою, брудною рукою. Він прочитав: «Пароль: Згинь, Юдеє. Наказ: протягом 29 серпня пожежні й очисні команди, що працюють із північного та західного боків храму, повинні при всіх обставинах закінчити свою роботу, щоб на світанку 30 серпня всі підготування до наступу були зроблені. Якщо супротивник заважатиме роботі пожежних та очисних команд, відтіснити його енергійно, але зберігаючи будівлі, оскільки вони належать до самого храму».

Капітан Педан читав наказ, як приписувалося уголос. Перший центуріон п’ятого леґіону мав бистрий розум, він своїм єдиним зрячим оком і хитрим мозком охопив його раніше, ніж прочитав своїм квакаючим голосом. Отже, він помалу промовляв читане. М’ясистий, із голим рожевим лицем, потужними плечима, дужою потилицею, стояв він перед полководцем. Помалу виходили з його широкого рота слова наказу. Слова: «Якщо супротивник заважатиме роботі пожежних та очисних команд, відтіснити його енергійно» виходили дуже виразно і з притиском, прикінцеві слова: «але зберігаючи будівлі, оскільки вони належать до самого храму» капітан, хоч вимовляв і не швидше, проте звучали вони, як другорядні, побіжні. Він спрямовував, доки читав, очі більше на полководця, ніж на табличку, допитливо, вагаючись, ніби читав він неправдиве. Знову під поглядом цих очей відчув Тит перед цим галасливим, незграбним чоловіком таку ж огиду, як часто відчував і раніше, і таку ж сильну спокусу, таку ж шалену хіть, яку відчував при словах генералів, — далі кинути вогонь усередину «того, що там», «відомого». Якусь мить обидва мовчали. Капітан усе ще дивився на нього, не вірячи, чекаючи. Так, не було ніякого сумніву, він чекав. Цілком твоя правда, мій Педане. Але й інші праві. Роби, що хочеш. Кожен пересував на іншого відповідальність. Всі хочуть це зробити, але ніхто не хоче, щоб це був він. «Ти муж, мій Педане! Зроби це ти». Таке, можливо, відчував Тит у той час, як капітан Педан стояв перед ним і чекав. Це не були думки й уже аж ніяк не були це слова, Тит стерігся. Не з’явилося нічого більше, крім маленької непомітної усмішки. Але перший центуріон п’ятого помітив усмішку. Сказав він щось? Полководцеві було так, наче він щось сказав. Воно прозвучало як «Геп, геп». Але це, розуміється, було неможливо. Капітан Педан узяв табличку, сховав її, як приписувалося, віддав привіт, витягнувши руку з розпрямленою долонею. Полководець сказав: «Дякую». Капітан Педан відійшов і нічого не сталося.

Цієї ночі Тит спав із Беренікою. Спав неспокійно, і Береніка чула, як він казав: «Дай мені табличку».

Капітан Педан тим часом повертався до свого намету. Він мав слова наказу в голові, проте витяг табличку ще раз, перечитав її. Зробив широкий рот ще ширшим, був задоволений. Звісно, спека в цій країні, гидкі комарі, що особливо любили його біляве, рожеве тіло, виснажлива нудьга облоги, це все було противне, і носій трав’яного вінка, улюбленець армії міг би себе пошкодувати. Минулого року, коли воєнні дії тут були припинилися, він був посланий з депешею Муціана до Італії і там брав участь у поході проти Вітеллія. Якби він лишився там, він вступив би в гвардію, міг би дослужитися до полковника, до генерала. Тепер, тримаючи цю табличку в руках, він не каявся, що знову повернувся як перший центуріон до свого п’ятого, до мурів цього вошивого Єрусалима, щоб узяти участь у цій клятій облозі. Педан був солдат. Солдат аж до підошов своїх черевиків. Він любив це — сито та грубо їсти, чинити блуд, пиячити, співати соковитих пісень. Він навчився колоти, стріляти, рубати, він, такий м’ясистий чоловік, був неймовірно спритний і дужий. Він був у великій згоді зі самим собою. Він часто роздивлявся своє обличчя не тільки в коштовному золотому дзеркалі, яке він мав із собою в усіх походах, а й у кожній воді, повз яку проходив, або в своєму щиті. Його обличчя подобалося йому. Коли він позбувся одного ока, то, щоб замовити собі нове, розшукав найкращого спеціаліста, який виробляв очі для статуй. Тепер його обличчя справді йому подобалося, і він не шкодував, що втратив око. Він любив небезпеку. І любив здобич. Із своєї частки здобичі, із нагород за особливі заслуги та шляхом спритних таборових операцій він збив собі чималий статок, що лежав у надійному сховку в банкіра у Вероні та давав добрі проценти. Колись, старий, беззубий, носій трав’яного вінка, улюбленець армії, повернеться він до цієї Верони і гратиме велику роль, змушуватиме місто танцювати по своїй волі.

А поки що він має кращу роботу. От, наприклад, цей курйозний наказ. Надзвичайно втішний наказ, який по суті тільки він правильно розуміє, і тільки він знає, що з ним робити. Сам цей курйозний наказ нагороджує його за те, що він із розкішної Італії повернувся до свого п’ятого. Бо перший центуріон п’ятого, що ставився взагалі до людей із цілковитою байдужістю та побивав своїх ворогів, як спортсмен, без ніякого іншого інтересу до їхньої особи, цей капітан Педан мав єдину велику ненависть: до юдеїв.

Усе в цих людях — їхня мова, їхні звичаї, їхня віра, їхнє дихання, їхнє повітря — злостило його. Й інші східні люди були ледачі, смердючі варвари з безглуздими звичаями. Але ці юдеї так люблять неробство, що їх ніяким способом, навіть загрозою смерті не можна примусити щось зробити в суботу. Вони в своїй країні мають навіть річку, Суботню річку, що сьомого дня не тече. І на початку цієї війни вони, він це бачив власними очима, без опору давали себе вбивати цього сьомого дня, тільки з принципової, законом приписаної ліні. Вони вірять, ці дурні, що душі тих, хто додержують їхніх паскудних заповідей, будуть законсервовані Богом для вічності. Це робить цих безсоромних такими нечутливими до того, що інших вабить і жахає. Вони вважають себе за кращих, ніж інші люди, так немов вони були римські леґіонери. Вони ненавидять і зневажають усіх інших. Обрізають собі прутень, тільки щоб мати відмінну ознаку. Вони дратуюче інші, уперті, як дикі цапи. Коли вони вмирають, коли їх розпинають, то вони кричать: «Яг, Яг. Яг наш Бог». Через це «Яг, Яг» він спочатку вірив, що їхній Бог — віслюк, і дехто казав, що вони вшановують осла у своїй святині святинь. Але це — неправда. Ці божевільні злочинці вірять у Бога, якого не можна ні бачити, ні попробувати на смак, такого ж безсоромного, як вони самі, Бога, що існує тільки в розумі. Він часто робив собі особисту забаву, лоскочучи розіп’ятих на хресті, щоб загрозами й обіцянками довести їх до розуму. Але ні й ні. Вони справді вірять у свого невидимого Бога, вони кричать Яг, Яг і вмирають. Капітан Педан невмолимий противник такого безглуздя. Він хоче його викоренити. Не варто було б жити, коли б щось із їхнього галасу було правдиве, якби було воно хоч найнезначнішим натяком на правду. Але воно неправдиве, воно не повинно бути правдивим.

Капітан Педан іде гойдливими кроками у свій намет, глузливо скрививши широкий рот. Коли хоч щось із цього Бога Ягве існує, тоді він мусить же змогти захистити свій дім. Але він цього не зробить, про це подбає перший центуріон п’ятого. Тільки заради того стирчить він тут цього гарячого смердючого літа перед вошивим Єрусалимом. Він відплатить цьому Богові Ягве. Він доведе йому, що той взагалі не існує, і «те, що там», його дім, є не що інше, як порожня черепашка.

Капітан Педан бачить обличчя принца перед собою, коли він читає йому текст таблички: «але зберігаючи будівлі, оскільки вони належать до самого храму». Що таке: «зберігаючи», що таке: «сам храм»? «Енергійно відтіснити противника». Це ясніше. Це дещо, за що можна триматися.

«Геп, геп», — думає капітан Педан. Він у винятково доброму настрої цього вечора. П’є, розповідає непристойності, пускає злі дотепи, так що навіть капітани, які йому заздрили, згоджуються: він по праву улюбленець армії.

Наступного ранку Педан із своїми людьми взявся до роботи — гасити та розчищати, прокладаючи дорогу до храму. Вони відгрібали жевріючі уламки вбік, нахилялися, відгрібали, це мав бути широкий прямий шлях до воріт. Ці ворота, оббиті золотом, не були великі; ліворуч від них навкоси, приблизно на два людські зрости заввишки, був маленький, обрамований золотом віконний просвіт. Решта стін стояла біла, велетенська, непохитна, тільки з двома дуже маленькими вікнами на дуже великій висоті.

Очисна робота була брудна, жарка, важка. Юдеї не ворушилися, жодне лице не з’являлося вгорі, у вікнах, ворота були замкнені. Педан злостився. Він і його люди повинні тут очищати юдеям їхнє лайно. Люди працювали спітнілі, роздратовані. Педан звелів співати. Він сам завів своїм квакаючим голосом пісню, грубу пісню п’ятого:

Коли вони співали пісню утрете, з’явився супротивник. І ворота були зовсім не такі малі, як здавалися; у всякому разі досить великі, щоб за неймовірно короткий час пропустити неймовірно багато юдеїв. Солдати змінили лопати на щити та мечі. Було клято мало місця, і кого відтіснили між палаючі уламки, тому трудно було допомогти.

— Макавеї! — кричали юдеї.

— Згинь, Юдеє, — кричали римляни.

Це був справжній бій. Юдеї не вважали, що багато з них потрапляло між падаючі уламки. Густими купами обступили вони римський значок. Носій його впав, схопив значок, але й його вбили.

— Макавеї! — кричали юдеї, вони захопили значок. З тріумфом понесли його за мур.

До римлян підійшла підмога. При другій вилазці юдеї не пройшли так далеко, як першого разу. Але маленькі ворота викидали все нові юрби їх. Педан кляв, бив своєю ломакою своїх людей. Вони знову відкинули юдеїв, деякі з людей Педана протислися у ворота, ворота зачинилися. Ті, що протислися всередину, загинули. Але супротивника відтіснили енергійно.

Педан оскалився. Супротивника відтіснили не досить енергійно. Педан звелів утворити черепаху. Люди були здивовані. Перед ними стояв велетенський мур, машини не працювали, ніяких стінобитних знарядь у них не було. Що хоче їхній перший? Чи вони повинні перекинути мур голими руками? Проте, слухаючись наказу, вони сполучили свої щити над головами та рушили вперед. Але дивно — Педан звелів добиратися не до воріт, а до місця навкоси від них, де був обрамований золотом віконний отвір.

Вони усе йшли вперед, вже були вони біля стіни, передні вже стояли, притиснувшись до неї. І тут сталося таке, чого перша когорта п’ятого, що до багато чого звикла, не бачила ще ніколи. Капітан Педан, важкий у своєму озброєнні, виліз на щити останньої шеренги та своїми поцвяхованими черевиками, широко розставивши ноги, став пробиратися вперед по щитах. Він не впав, грім і Геракл! Він не втратив рівноваги, в одній руці тримав палаючу головешку, й от він кинув її, кинув її крізь обрамований золотом отвір і потім крикнув:

— Дай ще одну!

І солдати передали йому ще один із палаючих уламків, а потім ще один. Ті під щитами, спітнілі, стиснуті, насилу витерплюючи, нічого не знали, що діється у них над головами, чули тільки, як кричав їхній капітан: «Дай ще одну», та: «Геп, геп». Але вони, як і ті, що передавали палаючі головешки, сповнені були неймовірним напруженням. Їхній перший, їхній капітан Педан, улюбленець армії, певно знає, що він робить, певно має щось статися. Капітан Педан знав, що він робить. Він розглянув план храму, знав, що в цьому місці, в приміщенні з обрамованим золотом віконним просвітом, зберігалися запаси дров, які юдеї наносили на свято деревоношення, єрусалимські громадяни та пілігрими, кожен одне поліно. Відтіснити енергійно противника. Він казав подавати собі головешки, кидав, кричав: «Геп, геп» і «Дай ще одну», і вони чули, як дряпали його оббиті цвяхами черевики їхні щити, вони витримували, уперті, зігнуті, вони стогнали від чекання.

Й от у них вирвався крик, і от показався дим, дедалі більше диму, й от Педан звелів: «Драбину сюди». Драбина була занадто коротка, тоді він звелів поставити її на черепаху. Поліз угору, драбина хиталася, але ті, під щитами, тримали міцно, і крізь дим і крізь вікно вліз капітан Педан усередину. Він скочив усередину серед диму та криків, відсунув засув воріт, в отворі з’явилося його почорніле й оскалене обличчя. Й як перед тим, за неймовірно короткий час ворота пропустили неймовірно багато людей, так тепер вони проковтнули за одну мить солдатів Педана, спочатку п’ятдесят, а потім враз стало сто.

Храмова будівля всередині була вся оббита кедровими брусами, літо було гаряче, дерево сухе. Уже не було більше диму, вже було тільки полум’я. І раніше, ніж ясно стало, що трапилося, знявся страшний крик у римському таборі. «Геп, геп», кричали вони, і «Кидай огонь», і «Щити вперед». Вони не чекали ніякого наказу і не було їм ніякого впину. Маленькі ворота ковтали їх сотнями, й от вони розчахнули вже й другі ворота. Юдеїв, що намагалися гасити пожежу, побили, леґіони протискувалися вперед, рядами по два, торкаючись один одного плечима, прикриваючи один одного щитами, косячи праворуч і ліворуч.

Більшість юдейських солдатів була у фортах і баштах Верхнього міста, в самому храмі було не більше, як тисяча. Вони здійняли, коли римляни підпалили храмову будівлю, дикий крик і намагалися гасити. Спочатку вогонь був невеличкий, але чіпкий і не згасав. Скоро виявилося, що неможливо одночасно і боротися з нападаючими римлянами, і гасити. Йоанн і Симон бар-Гіора, хутко покликані з Верхнього міста, зрозуміли, що не можна утримати храм проти вогню та римлян. Вони звеліли, щоб головні сили відійшли до Верхнього міста. Маленький заслон мав, прикриваючи відступ, тримати окремі ворота храму.

Ці люди, які лишалися для оборони, знали всі, що загинуть, але жоден не вагався зголоситися на це добровільно. І хлопець Ефраїм зголосився, і його взяли. Йоанн із Гісхали, коли проходив, поклав йому руку на голову та сказав:

— Ти достойний хлопець. Поширюй нашу віру, мій сину.

Так клали на голови своїм учням руку великі доктори, передаючи їм титул і здатність поширювати вчення.

Римляни хутко перемогли маленький загін, що боронив ворота храму. Вони досягли сходів і спустилися в двір, у якому стояв жертовний вівтар із його величезною платформою, його потужними виступами, збудованими для вічності з нетесаних брил; бо залізом не сміли до нього торкатися. Але тепер загін з п’ятдесяти приблизно юдейських солдатів поставив на вівтарі метальне знаряддя. «Макавеї!» — кричали вони. «Геп, геп! Згинь, Юдеє!» — кричали римляни і наступали на вівтар. Метальне знаряддя юдеїв кидало каміння та залізо проти них, але вони натискали з обох флангів на вівтар, і от вони його оточили, і от здобули платформу. Це були люди п’ятого, це були люди Педана. Стояв неймовірний галас і шум, але поступово крізь нього пробивався один голос, зухвалий, квакаючий, він співав грубу пісню п’ятого. Деякі приєдналися до нього, й от уже співали всі, вже не чути було ніяких Макавеїв, чути було тільки пісню:

Й от вони захопили й інші зовнішні ворота в цій частині муру, розчинили їх, і тепер вливалися всередину з усіх боків. Шеренгою по двоє, виставивши вперед щити, трохи виткнувши з-за них обличчя, пліч-о-пліч ідуть вони в такт, тупають, разять. З двох боків ішли вони, оточували, що натрапляли, гнали його до великого вівтаря. На правому розі вівтаря, де раніше шеф храмової служби подавав свій знак священикам, які приносили жертву, та левітам, стоїть тепер капітан Педан, навкруг нього гуде груба пісня п’ятого. Він теж співає її, розмахує своїм мечем, а іноді, ради різноманітності, хапається за свою ломаку. Людей женуть на вівтар угору, вони кричать: «Слухай, Ізраїле», а на висоті рогу вівтаря стоїть капітан Педан і кричить «Геп» і підіймає свою довбню і опускає її, і тріщать під нею черепи. Мечі косять, кров стікає з платформи потоком. І навкруг вівтаря нагромаджуються вбиті.

Тит якраз приліг був на хвилинку. Він схопився, побачив незвичайний, без будь-якого наказу виступ леґіонів. А потім побачив, як підіймається дим і полум’я. Він біжить із свого намету, як був, без знаків свого рангу, без зброї та щита. Всередину дикого радісного натовпу біжить він. Багато з солдатів упізнає його, але вони на це не зважають. Кричать до нього поквапно, задоволено: «Ходімо, товаришу. Біжімо з нами, кидай, кидай вогонь! Геп, геп».

Він хотів заборонити, припинити цей дикий безлад. Чи хотів він цього насправді? «Геп, геп», кричить він, як і інші, кричить проти своєї волі. «Кидай вогонь, товаришу», — кричить він.

Вартові перед наметом помітили, що принц вибіг. Здійняли тривогу, повідомили офіцерів, охорона прокладає собі шлях до нього крізь натовп. Нарешті, коли він протиснувся вже до воріт храму, настигають вони його. Він знову опанував себе. Чи було це, що він кричав разом із ними? «Гасіть! — кричить він тепер, — води!» «Гасіть! Води!» — кричать офіцери. Вони кидаються між бушуючих солдатів: «Гасіть! Води!» Своїми ломаками центуріони б’ють здичавілих.

Але це було безглуздя — спиняти несамовитих. Шалена лють, хміль убивства охопили їх, усю армію. Вони так безконечно довго чекали цілі спекотні, виснажливі місяці, щоб наступити своїм оббитим цвяхами черевиком на «те, що там», на «відоме». Тепер вони хочуть помститися за муку, вони кидаються туди, римські леґіони, сирійські, арабські контингенти васалів, змішуючись. Жоден не хоче прийти пізно. Вони поспішають, вони не бажають один одному прибути туди раніше. Шлях, який прокладали до воріт, не був готовий. Вони біжать через гарячий вантаж, топчуть один одного, спихають у димуючі уламки. Через цілі гори трупів протискаються вони вперед.

Коли Тит побачив, що буйство армії не можна спинити, то увійшов із своїми офіцерами у середній неф храмової будівлі, відгороджений від запаленої частини товстим муром. Високе та прохолодне, не зачеплене жаром і диким бушуванням зовні, підіймалося святилище. Свічники були тут, столи для священних хлібів, кадильний вівтар. Помалу йшов Тит, вагаючись, підступив до завіси, за якою була таємниця, святиня святинь. Від часів Помпея жоден римлянин не ступав на це місце. Що там, за завісою? Можливо, що за нею неймовірна мара, ослина голова, страховище, суміш тварини та людини? Короткою, широкою рукою береться Тит за завісу. За ним напружено визирають обличчя його офіцерів, насамперед одне — широке, рожеве, обличчя капітана Педана. Що за цією завісою? Принц відсуває її. Показується напівтемний, невеликий квадрат. Тит входить. Пахне землею і дуже старим деревом. Там голий необтесаний камінь, що увінчує горб, велика бентежна самотність, більше нічого.

— Ну, так, — квакає капітан Педан, знизуючи плечима, — божевільні.

Принц зітхає полегшено, коли знову стоїть у ясному прямокутнику святилища. Він бачить благородну простоту будівлі, її гармонійну домірність, бачить святі приряди під стінами, великі та прості.

— Ми мусимо це врятувати, панове, — каже він неголосно, проте настійливо. — Ми не можемо залишити це гинути, — вимагає він.

Капітан Педан скалить зуби. Вже горять ворота, під усі дверні завіски підклали вони вогонь. Тепер пізно.

Дуже поквапно витягають солдати святі приряди. Вони важкі, з масивного золота. Десять чоловіків крекчуть під свічником, вони падають. Свічник стрясає підлогу, вбиває одного з носіїв. Солдати, яких підганяють вигуки принца й удари центуріонів, знову підставляють спини, тягнуть приряди з палаючого святилища. Вони виносять дванадцять золотих священних хлібів, обітовані дарунки, срібні сурми священиків, згортають чудову Вавилонську завісу, вишивка на якій показує небо. Принц стоїть на сходах храму, за його спиною бушує огонь, і він дивиться, як свічник, стіл для священних хлібів гойдаються крізь натовп, в напрямі до римського табору, вони то підіймаються, то опускаються над тілами, головами, щитами, як кораблі на розхвильованому морі.

Леґіонери тим часом вдираються в святилище, п’яні від крові та тріумфу. Вони плюндрують усе, що можуть схопити, зривають золоте та срібне окуття з воріт, стін. Головоломно видираються на зовнішні стіни, щоб дістати прибиті там трофеї, значки та зброю старих сирійських царів, значки десятого леґіону, взяті чотири роки тому у Цестія Галла. Вони плюндрують комору священних убрань, комору прянощів, склад інструментів. З руками, повними коштовних рідкісних речей, поспішають вони через велетенський чотирикутник. Це був вінець походу. Щоб зламати цей дім невидимого Бога та сплюндрувати його, вони вмирали десятками тисяч, вони витримували усяку погань і невигоди. Тепер вони хотіли до кінця навтішатися. Вони кричали, вони валяли все, вони реготали, тупали, танцюючи, своїми обцвяхованими черевиками на підлозі, мармур і мозаїка якої вкриті були трупами та закривавленими пов’язками з ініціалами Макавеїв.

У похмурих проходах, що вели вниз до скарбових льохів, згрудилася сила людей. Ці комори були добре замкнені, але нетерплячі не чекали, доки відсунуть засуви важелями та машинами. Вони поклали вогонь на металічне окуття дверей. Все всередині було охоплене вогнем раніше, ніж розкрилися двері, й от із комор потекли густі тягучі потоки розтопленого металу. У цих потоках були обітовані дарунки римських цезарів і парфянських царів, заощадження галилейських бідняків, скарби багачів із Єрусалиму та приморських міст, сотні тисяч золотих, срібних і мідних монет, вибитих «Месниками Ізраїлю», з відзнаками володарювання Макавеїв і датою: перший, другий, третій рік визволення.

З тріском роздиралися великі завіси, їхні тліючі клапті злітали в повітря. З грюкотом падали балки храмової будівлі, уламки мурів. Поки нарешті пролунав звук, потужніший, ніж гугіт полум’я, падіння балок, дикий спів солдатів, крик умираючих, — звук ріжучий, ревучий, стогнучий, що страшно й огидно відбивався від навколишніх гір. Це гула стоголоса лопатна сурма. Солдати намагалися витягти цей безглуздий дивогляд, але потім кинули, як річ, що не має ніякої цінності, в полум’я, й от полум’я шугнуло в неї, і від того зазвучала сурма.

Це звучання немов збудило Верхнє місто, що після того, як юдейські солдати зруйнували місток до храму, відокремлено лежало на своєму горбі. Зголоднілі, виснажені з Верхнього міста бачили дим, бачили перший огонь, бачили потім полум’я, доки поступово вся біла храмова гора палала аж до основи. Із їхніх висхлих горл не виривався навіть слабенький зойк. Але коли заревіла могутнім криком лопатна сурма, з їхніх тіл прорвалося останнє життя, і зі зойків сотень тисяч у Верхньому місті постав тепер крик — пронизливий, безперервний, розжарений, і гори сприймали цей крик і повертали його назад.

Цього дня багато людей із Верхнього міста прибуло до храму. Їх покликав доктор Ніттаї. Він мав видіння і чув голос. Він пройшов через Верхнє місто, виснажений, проте впертий, і говорив до мас, що вони повинні піднятися до храму, де їм сьогодні з’явиться Ягве як спаситель і визволитель. Стільки віри та владності було в голосі одержимого чоловіка, що хто тільки міг плентатися, ішли за ним. Їх було багато сотень. Споміж цих віруючих тільки деякі змогли, коли військо відступало, врятуватися разом із ним; бо місток до Верхнього міста від храму був вузенький, військо потребувало його для себе, а пройшовши, зруйнувало його. Зверху, від храмової будівлі, йшли полум’я та римляни. Віруючим нічого не залишалося, як рятуватися в найнижчий район храму, до великої колонади південного краю, безпосередньо біля провалля.

Римляни, відігнавши юдеїв із середини храму, протислися тепер до цього найнижчого району. Вони йшли сходами вниз, вони бачили тих, що в галереї, чоловіків, жінок, дітей, значних і маленьких людей, їх було дуже багато, цілі купи живого м’яса. Хоч ціна на невільників через багато полонених надзвичайно впала, все-таки тисячі в галереї становили якусь цінність. В найгіршому випадку їх можна було продавати дюжинами упорядникам ігор. Але солдати не хотіли тепер мати справу з будь-якими обрахунками. Вони хотіли тепер особисто навтішатися. Вони купили цю змогу дуже дорого.

Люди з п’ятого загородили колонаду. Юдеї мали перед собою римлян, а за собою — провалля. Підійшли офіцери, полковники, генерал десятого Лепід. Вони віддали наказ чекати, треба було одержати розпорядження полководця. Але люди з п’ятого зовсім не думали про те, щоб чекати. Вони якраз відібрали значки, які десятий втратив чотири роки тому, і от тепер їм мали зіпсувати перед генералом десятого таку прекрасну розвагу! Вони аж ніяк не були непокірні, вони тільки сміялися добродушно. Та й самі пани не думали про те, що армія має взяти цю масу живого м’яса. Вони по-знавецькому стали перед колонадою у чотири шеренги, потім підпалили кедрові крокви даху. Це справді була грандіозна забава, як ті там, у галереї, почали танцювати, як перші кидалися в провалля або намагалися пробитися крізь ряди солдатів, як їх убивали, як вони вагалися, чи стрибнути їм у провалля, чи загинути від меча або вогню. Збуджено спостерігали солдати, з яким трудом замкнуті тут приходили до певного рішення. Зі задоволенням чули леґіони стародавній смертний крик юдеїв: «Слухай, Ізраїле, Ягве єдиний». Вони часто його чули, але ніколи не кричали його так багато людей одразу. Ягве, Ягве — перекривляли вони, Яг, Яг, кричали вони по-ослиному.

Серед замкнених тут були два пани з Великої ради, яких полковник Паулін знав особисто, Меїр бар-Бельгас та Йо-сиф бар-Далеус. Паулін запропонував обом вийти, здатися йому. Він обіцяв їм пощаду. Але вони залишилися аж доки колонада обвалилася, вони хотіли загинути разом із іншими, вогненною жертвою Ягве.

Священики, яким випало служити, виконували функції своєї служби так, наче нічого виняткового навкруг них не діялося. Вони одяглися, очистили вівтар, принесли святі приряди, як це робили щодня. Уже було там перше полум’я, уже були там перші римляни, священики проходили крізь натовп так, немов нічого не бачили.

Спочатку римляни не зачіпали одягнених у біле зі священицькими поясами. Потім вони стали їх убивати, як і інших. Вони з певним задоволенням дивилися, що чоловік, який носив блакитний пояс цього Ягве, коли вганялося йому в тіло залізо, вмирав так само, як і інші.

Йоанн із Гісхали, коли відступав із храму зі своїм військом, запропонував первосвященику Фанії взяти його зі собою. Але Фанія відмовився. Якби він міг тільки дізнатися, що Ягве хоче від нього! Це дуже важко, що Ягве дав йому тільки обмежений розум. Як прекрасно було б, коли б він міг залишитися будівельним робітником. Тепер блукає він навкруги, безпорадний, плаксивий, його смутні, карі очі шукають, у кого б міг він спитати поради, він злякано прислухається, чи не говорить у нього всередині голос Ягве, але не може нічого почути. Усе це тільки тому, що він, послухавшись скарбника, звелів однести свій священний убір, кожна з восьми частин якого очищає від важкого гріха, у неприступну схованку. Якби був тепер на ньому цей убір та священні самоцвіти великої служби, тоді язики полум’я лягали б біля його ніг, як слухняні собаки, а римляни падали б мертві.

Разом із іншими священиками він потрапив у руки римлян. Солдати намірялися повбивати священиків. Ті просили пощади. Кричали, що між ними первосвященик. Солдати відвели їх до Тита.

Тит поспішав, його знайшли біля південних воріт храму. Серед тих, хто його оточували, був генерал Літерн. Принц бачить, як генерал напружено поглядав на нього з ледве помітною усмішкою. Цей Літерн тоді на воєнній раді не міг зрозуміти, як це він домагається пощадити храм, він, певно, мав його за слабосилого естета. Отже, цей телепень — первосвященик.

— Збережіть його, — каже Тит, — я хочу провести його в тріумфі.

Потім він бачить інших священиків, двадцять виснажених нужденних тіл, які тремтять, у своїх білих урочистих, занадто широких убраннях. Його лице стає примхливим, злим, дитячим. Він відвертається. Налагодившись іти, каже через плече до священиків:

— Я, можливо, подарував би вам життя, панове, заради вашого храму. Але після того, як Бог явно не має наміру тримати свій храм, вам годиться як священикам загинути разом із цим храмом. Хіба я не правий, панове?

Він іде, і профоси хапають священиків.

Як і інші священики, старий доктор Ніттаї, після того, як привів своїх віруючих до храму, серйозно й упевнено підготувався до своєї служби. Спалахнуло полум’я, а його старе похмуре обличчя усміхалося. Він, знав, сьогодні має явитися знак. Коли загорілася храмова будівля, він не тікав, як інші, через двір, навпаки, він і ще вісім священиків підіймалися сходами храму вгору. Добре було підійматися, тепер іще вони були у спорудженій людськими руками будівлі, але зараз вони будуть угорі, під небом, близько до Ягве.

Й от вони вже на даху, на найвищому шпилі храму, під ними полум’я та римляни. Крик умираючих, грубий спів леґіонів долинав знизу, з Верхнього міста різко звучав розжарений крик. Тоді зійшов дух на тих, хто на шпилі, голод створив для них видіння. Хитаючись, у такт, вони промовляли пісні війни та перемоги з Письма. Зривали золоті вістря, припасовані на даху храму для захисту його від птахів, і кидали їх на римлян. Вони сміялися, вони були над полум’ям, а над ними був Ягве, і вони відчували його дихання. Коли надійшла година священицького благословення, вони підняли руки та розставили пальці, як приписано, і кричали крізь тріскуче полум’я священицьке благословення та заключну молитву; легко й радісно було в них на душі.

Коли вони скінчили, Ніттаї взяв важкий ключ від великих храмових воріт, підняв його високо, так що всі навколо бачили його, і гукнув:

— О, Ягве, ти не визнав нас за гідних керувати твоїм домом. О, Ягве, візьми ключ назад.

Він підкинув ключ угору і гукнув:

— Ви бачите, ви бачите руку?

І всі бачили, як спустилася в неба рука і вхопила ключ.

Потім крокви затріщали, дах обвалився, і вони вважали, що вмирають благословенною смертю.

Незадовго до півдня Педан кинув факел. О п’ятій годині по півдні горіла вже вся гора. Перший із постів огневого телеграфу, які Тит звелів поставити, побачив вогонь, і, як спустилися сутінки, дав свій сигнал: храм упав. І запалилися дальші вогні, і ще дальші, і за годину знала це вся Юдея, вся Сирія.

В Ябне дізнався великий доктор Йоханан бен Заккаї: храм упав. Маленький древній старий розірвав своє вбрання та посипав попелом свою голову. Але ще на цю ніч скликав він засідання.

— До сьогодні, — повідомив він, — Велика рада Єрусалиму мала силу тлумачити слово Боже, визначати, коли починаються часи, коли місяць новий, коли повний, що правда і що неправда, що святе і що не святе, мала владу в’язати й розв’язувати. Від нині це право й обов’язок має рада Ябне.

— Наше перше завдання — твердо встановити, доки поширюються межі Святого Письма. Храму більше немає, вся наша держава є віднині Письмо. Наші книги — це наші провінції, наші речення — наші міста та села. До сьогодні слово Ягве перемішане було з людським словом. Тепер треба аж до йоти розмежувати, що належить до Письма, а що — ні.

— Друге наше завдання — зробити коментар докторів тривалим на всі часи. До сьогодні лежали на тому прокляття, хто передавав святий коментар інакше, як тільки з рота в рот. Ми знімаємо це прокляття. Ми хочемо записати 613 заповідей на доброму пергаменті, де вони починаються і де вони кінчаються, обгородити й обмурувати їх, щоб Ізраїль стояв на них вічно.

— Ми, сімдесят один, є тепер усе, що залишилося від держави Ягве. Очистьте ваші серця, бо ми є держава, триваліша за Рим.

Вони сказали «амінь». Вони визначили ще цієї ночі: двадцять чотири книги священні, чотирнадцять книг, які багато хто вважав за священні, вони виключили. Була гаряча суперечка за них, але вони гостро пильнували, щоб лишити тільки слово Ягве, як воно їм передане, а не власну суєтну мудрість. Сон перейшов над ними, вони почували себе одержимими Ягве, коли провадили цей вибір, що мав бути обов’язковим на всі часи.

Вони розійшлися, коли вже зійшло сонце. Тільки тепер відчували знемогу, але хоч і дуже боліло їм руйнування святині, це була не нещаслива знемога. Коли інші вже вийшли, Арах, учень великого доктора Йоханана бен-Заккаї, нагадав йому:

— Ви ще не продиктували мені на сьогоднішній день приповість, мій докторе й пане.

Великий доктор поміркував якийсь час, потім продиктував:

— «Коли тебе покличуть на обід до якогось володаря, то тобі встромлять у горло ніж, ще поки ти встигнеш кинути жадібним оком на його ласощі, бо вони дуже облудні».

Арах дивився у втомлене, гірке обличчя великого доктора; він зрозумів, що його брав страх за свого улюбленця Йосифа бен-Маттіаса, що він боявся за нього в своєму серці.

Й от стався загин храму 29 серпня 823 року після заснування міста Риму, 9 аба 3830 року юдейського літочислення. І 9 ж аба було це, коли перший храм зруйнував Навуходоносор. Цей другий храм простояв 639 років 1 місяць і 17 днів. Увесь цей час безперервно щовечора та щоранку приносилася огненна жертва на честь Ягве, багато тисяч священиків виконували обряди, як вони прописані у третій книзі Мойсея і до дрібниць розтлумачені кількома поколіннями докторів.

Храм горів ще два дні і дві ночі. На третій день із багатьох його воріт стояло тільки двоє. Посеред уламків на міцних брилах жертовного вівтаря, що самотньо та марно височів навпроти східних воріт, римляни встановили свої орли і приносили їм жертву перемоги. Коли більше, ніж шість тисяч ворожих трупів вкривало поле бою, тоді армія мала звичай проголошувати свого полководця імператором. І от тепер Тит на височині вівтаря приймав ушанування від свого війська.

З маршальським жезлом у руці, з червоною воєначальницькою мантією на плечах, маючи позад себе золоті орли, стояв тепер там, де недавно підіймався до Ягве стовп кадильного диму, він, ідол у плоті, замість невидимого Бога. Леґіони проходили мимо, вони потрясали щитами, кричали: «Привіт тобі, імператоре Тит». Цілі години залізне бряжчання та радісні вигуки його солдатів наповняли вуха Тита.

Він жадав цієї години відтоді, як в Александрії його батько доручив йому провадити цей похід. Але тепер він залишався холодним. Береніки не було, Береніка втекла, побачивши, як горить святиня, втекла від нього, хто зламав своє слово. Чи зламав він його насправді? Він дав ясний наказ — пощадити храм. Це були боги, що вирішили інше, імовірно, і сам юдейський Бог, розгніваний на святотатство та опоганення свого народу. Ні, не він, полководець, винен у загибелі святині. Він вирішив так з’ясувати події, щоб усьому світові це було ясно.

Деякі полонені юдеї показали, що пожежа почалася у дров’яній коморі. Вони нібито намагалися гасити, а римські солдати кидали нові запалюючі головешки у стоси дров. Це могли зробити тільки солдати пожежних та очисних команд. Тит влаштував воєнний суд над Педаном і його людьми, в якому сам головував.

Незадовго перед початком суду він мав розмову з маршалом Тиберієм Александром.

— Ви ненавидите мене, — спитав він маршала, — за те, що храм цього Ягве згорів?

— Ви запалили храм, цезаре Тит? — спитав своїм чемним стриманим голосом маршал.

— Я не знаю цього, — сказав Тит. Підсудних запитували:

— Чи кидала перша когорта палаючі уламки у храм?

— Ми цього не знаємо, цезаре Тит, — відповідали солдати голосно, щиро, по-товариському. Ніхто з них не бачив, що капітан Педан кидав палаючі головешки.

— Це можлива річ, — пояснював Педан, — що ми боронилися від юдеїв також і палаючими уламками. «Відтіснити противника енергійно», — стояло в наказі.

«Енергійно» — під цим можна було розуміти і вогонь, коли маєш під руками палаючі уламки.

— Чи ви мали намір щадити будівлі? — поставили йому запитання.

Педан знизав плечима. Старий, чесний солдат, він простодушно та немудро дивився на своїх суддів.

— Це були, — зауважив він, — товсті, кам’яні мури, не зруйновані машинами. Всередині була кам’яна підлога, кам’яні сходи. Хто міг сподіватися, що камінь займеться? Це було явно визначено богами.

— Ви бачили, — питали його, — план храму? Ви знали, що обрамоване золотом вікно веде в дров’яний склад?

Капітан Педан дав відповідь не відразу. Його живе око підморгнуло принцові, потім суддям, потім знову принцу, він усміхався хитро, підкреслюючи свою умову з Титом, усі це бачили. І потім він повернувся прямо до принца. Своїм квакаючим голосом, зухвало та безтурботно він сказав:

— Ні, цезаре Тите, я не знав, що за цим вікном дрова.

Дуже виразно Тиберій Александр бачив, що цей капітан Педан бреше, і так само виразно бачив він: Педан щиро вірить, певен того, що виконував безсловесне доручення принца. Цей принц і цей капітан, маршал ясно це бачив, хоч якими відмінними вони здавалися, по суті були однакові: варвари. Принц собі й іншим заприсягався, що він збереже храм, імовірно, він чесно це думав, але в своєму нутрі він, як і Педан, від самого початку хотів зруйнувати «те, що там», «відоме», наступити на нього ногою.

Решта, капітани, унтер-офіцери, солдати, стояли на одному: вони не бачили нічого. Кожен із них міг тільки віддалено пояснити, чому могла виникнути пожежа. І на всі запитання вони завжди мали одну щиросерду відповідь: «Цезаре Тит, ми не знаємо цього».

Тит, доки суд радився, був надзвичайно збентежений. Той погляд, яким дивився на нього цей непристойний Педан, підморгуючи, підкреслюючи свою в ним змову, стривожив його нутро. Те, що його досі невиразно гнітило, чи не є він учасником грубості цього чоловіка, він тепер відсунув далеко від себе. Хіба не був його наказ ясний? Хіба він не дбав завжди про залізну дисципліну? Він напружено чекав на думки своїх генералів, вирішивши відмовити в помилуванні улюбленцеві армії, якщо його засудять до смерті.

Але про таку демонстрацію явно не думав жоден із панів. Вони говорили невиразно, неясно. Можливо, треба того чи іншого унтер офіцера перевести в штрафну роту.

— А Педана? — крикнув Тит запально, уривчасто.

Постало незадоволене мовчання. Виступити проти Педана, проти носія трав’яного вінка — цим ніхто не хотів ризикувати. Вже Цереаліс, генерал п’ятого, збирався сказати щось в такому розумінні, коли маршал Тиберій Александр узяв слово. Вся армія, говорив він, хотіла того, що імовірно зробив або, принаймні, чому не перешкодив Педан. Не на одиниці падає вина за ганебне діло, яке заплямувало римське ім’я назавжди. Своїм тихим, стриманим голосом він запропонував вишикувати всіх офіцерів і солдатів, які брали участь в очисній роботі, і стратити кожного десятого.

Саме тому, що не можна було заперечити послідовність промови маршала, обурилися проти неї одностайно та сильно. Це зухвальство, що цей чоловік хоче зігнати своє юдейське почуття злоби на римських леґіонерах. Ухвалення присуду було відкладено.

Зрештою не сталося нічого. У беззубому наказі висловлено було першій когорті незадоволення керівництва армії, бо вона не могла перешкодити пожежі.

Тит був глибоко роздратований таким закінченням суду. Тепер було безнадійною справою виправдатися перед жінкою. Він боявся довідатися, куди вона пішла. Боявся, що її міг опанувати такий дикий настрій, який уже тричі гнав її в пустелю, де вона, занедбуючи тіло, дослухалася до голосу свого Бога.

Потім він почув, що вона виїхала до маленького селища Текоа. Туди було лише кілька годин дороги. Але звістка не зробила його радіснішим. Що шукала вона у цьому напівзруйнованому гнізді? Чи вона хотіла мати перед очима пні свого гаю, постійне нагадування про те, що він навіть маленьку її просьбу не виконав?

Широке обличчя Тита стало жорсткішим, його трикутне зубцювате підборіддя ще дужче випнулося, усе лице було лицем злого селянського хлопця. Що повинен він робити? Він не міг уявити, як може поводитися перед нею. Чи він повинен грубо та рішуче говорити про воєнні права, показати їй себе паном, римлянином? Але він цим досягне не більше, як досяг тої ночі, коли зґвалтував її.

Він звелів собі не думати про жінку. Мав досить роботи, щоб відвертати думки. Ще стоїть старе місто, Верхнє місто. Воно має товсті потужні мури, їх не можна безоглядно штурмувати, знову треба було працювати машинами, підкопувати ворота. Він поставив собі термін. Коли він візьме Верхнє місто, то стане перед жінкою.

Насамперед він звелів зрівняти зі землею все, чого тільки можна було досягти у завойованих районах. Розкидати каміння, поваляти стіни. Він дістав хіть до руйнування. Поважні будинки край храмових ярів, плебейський квартал Офла, старі й солідні будівлі Нижнього міста були сплюндровані. Ратуша й архів, що вже горіли на початку громадянської війни, були зруйновані вдруге. Закладні, купівельні документи, сховані в бронзі державні договори, відзначені на пергаменті результати довгих, пристрасних переговорів на Кіппі, на біржі, загинули раз назавжди. Уся храмова округа та суміжні частини міста були залишені солдатам на плюндрування. Протягом тижнів видобували вони з руїн все нове та нове золото, все нові й нові скарби. Вони спускалися і в підземні ходи храмового пагорба, хоч це була річ небезпечна, бо багато з них, заблудившись, не виходили ніколи більше на світло денне, деякі знаходили смерть в боротьбі з утікачами, які поховалися у цьому підземному світі. Але небезпека нагороджувалася, підземелля були золотим рудником. Усе нові й нові коштовності текли з його шахт, виявили і сховані храмові скарби, між ними і знаменитий священний убір, якого так боляче бракувало первосвященикові Фанії. Самоцвіти, благородні метали, рідкі коштовні матерії нагромаджувалися в римських складах, торговці мали багато роботи, ціна золота на всьому Сході впала на двадцять сім процентів.

У Нижньому місті була святиня юдеїв, мавзолей царів Давида та Соломона. Вісімдесят років перед тим Ірод колись відчинив був крипту таємно, вночі, приваблений чутками про неймовірні скарби. Але коли захотів пройти всередину, де покоїлися останки старих царів, вдарило йому назустріч полум’я, бо його факели запалили земляний газ склепу.

Тит не мав ніякого страху. Він пройшов із своїми панами аж до останнього відділу крипти. Там лежали трупи обох царів у золотому риштунку, із діадемами на черепах, велетенські барвисті каблучки скочувалися з костей їхніх рук. Лампи, чаші, тарілки, глечики поставили для мертвих, поклали також рахівничі книги храму, щоб вони могли довести Ягве свої побожні діла. Маршал Тиберій Александр розгорнув книги, оглядав зниклі письмові знаки. Тит узяв велику діадему з одного з черепів, своєю широкою короткою рукою надів її на власний, повернувся до своїх панів.

— Діадема не пасує вам, цезаре Тит, — сухо сказав маршал.

Йосиф спостерігав пожежу храму з напруженою увагою, наче дослідник — явище природи. Він загартував себе, хотів бути тільки оком, він хотів бачити без прогалин геть усе, початок, середину, кінець. Він знову й знову підходив до краю вогню, виміряв палаючий чотирикутник, багато сотень разів, дуже втомлений, проте невтомний. Він дивився, слухав, нюхав, сприймав, його добра, вірна пам’ять нотувала все.

5 вересня, через місяць після того, як упав храм, через п’ять місяців після початку облоги, упало Верхнє місто Єрусалима. Тим часом, як когорти, кидаючи кості, розподіляли окремі частини міста для плюндрування, вулицю за вулицею, Йосиф ішов спочатку у форт Фазаїла, де юдейські ватажки тримали своїх в’язнів. Він хотів визволити батька та братів із в’язниці. Але форт був пустий, тут були тільки мертві, зголоднілі. Тих, кого він шукав, тут не було. Можливо, макавеїсти повбивали своїх полонених перед вступом римлян, можливо, частина їх врятувалася у підземелля.

Йосиф далі заглиблювався в місто, ішов крізь пожежу та різанину, затверднувши в холодній судомній об’єктивності хроніста. Цілий довгий гарячий літній день ходив він пагористими вулицями туди й сюди, спускався та підіймався сходами, проходами, від палацу Ірода до Садових воріт, до Верхнього ринку, до Воріт єссеїв, і знову до палацу Ірода. Він ходив цими вулицями та закутками тридцять років, ходив дитиною, юнаком, мужчиною. Він знав тут кожен камінь. Але він стискав свій біль, не хотів бути нічим іншим, як тільки оком і писемним грифелем.

Він був беззбройний; тільки свій золотий писемний прилад носив примітно на поясі. Це було не небезпечно — ходити так у поваленому, відданому солдатам на поталу Єрусалимі, особливо бувши подібним до юдея. Він міг би охоронити себе, якби носив ту відзнаку, що дістав від Тита, табличку з головою Медузи. Але він не носив її зі собою.

Він утрете йшов Рибальською вулицею до дому свого брата. Дім був порожній, все рухоме звідти винесено. Солдати поралися в сусідньому будинку. Вони вже зруйнували його вкрай і готувалися запалити. Йосиф дивився крізь розчинені ворота в цей двір. Там, посеред галасу та плюндрування, стояв старий чоловік із молитовним плащем на плечах, з молитовними ременями на голові та руках, держачи ноги вкупі. Йосиф підступив ближче. Старий говорив голосно, похитуючи тулубом, свою молитву; бо це була година вісімнадцяти прохань. Він молився ретельно, все його тіло молилося, як велів припис, і коли він дійшов до чотирнадцятого прохання, молився по старій формі, так, як молилися в часи Вавилонського вигнання: «Дай нам бачити власними очима, що ти повернешся до Єрусалима з жалем, як колись». Це були зниклі слова, збережені тільки вченими, вони були історією, протягом 650 років жодна людина не молилася ними. Але старий у цей перший день, коли вони знову набрали змісту, проказував їх упевнено, як звичайну молитву. Його молитва зробила те, чого не могли зробити з Йосифом усі жахи цього дня. Крізь силувану твердість спостерігача раптом прорвалася свідомість: його місто впало.

Солдати, пораючись із палаючим будинком, досі не звертали на старого ніякої уваги. Тепер вони вирішили потішитися, й обступили його, передражнюючи: «Яг, Яг», схопили його, зірвали з його голови молитовний плащ, вимагали, щоб він повторював за ними: «Ягве осел, я слуга осла». Вони шарпали його за бороду, штовхали його. Тоді підступив до них Йосиф. Він владно вимагав, щоб солдати залишили старого чоловіка. Та вони й не думали про це. Хто він такий, що хоче їм наказувати? Він особистий секретар полководця, пояснив Йосиф, і діє у згоді з ним. Хіба не мав він дозволу просити собі сімдесят полонених? «Так може кожен прийти та вимагати», — відповідали солдати. Вони говорили розлючено, розмахуючи зброєю. Він, певно, сам належить до юдеїв, що ходить без зброї, розмовляє по-латині з юдейським акцентом. Вони напилися вина й хотіли бачити кров. Це було безумство — втручатися, як втрутився Йосиф, не маючи змоги показати писаний наказ. З Йотапати вийшов він цілий, і з багатьох інших небезпек, тепер він помре тут смішною смертю, жертвою помилки п’яних солдатів. Йому спало дещо на думку.

— Погляньте на мене, — сказав він солдатам. — Коли б я справді належав до обложених, то хіба б я не був худіший?

Це їх переконало, вони дозволили йому йти.

Йосиф шукав принца. Він знайшов його у поганому настрої. Термін, який собі дав принц, минув. Єрусалим упав, завтра, найпізніше післязавтра, він поїде до Текоа. Розмова з жінкою не буде приємна.

Йосиф скромно просив про писане розпорядження, щоб він міг дістати тих сімдесят осіб, волю яких принц обіцяв йому. Тит неохоче писав розпорядження. Пишучи, він кинув Йосифові через плече:

— Чому, власне, ви ніколи не просили в мене дозволу викликати сюди вашу Доріон?

Йосиф мовчав якусь мить, здивований.

— Я боявся, — сказав він потім, — що Доріон заважатиме мені пережити ваш, принце Тит, похід так, щоб я потім міг його описати.

Тит сказав буркотливо:

— Ви, юдеї, огидно послідовні.

Йосифа влучило це слово. Він мав намір просити більше, ніж сімдесят людей. Побачивши принца, він відмовився був від цього наміру. Тепер раптом здалося йому: все залежить від того, щоб принц поставив йому більше людських життів. Обережно, дуже покірно він просив:

— Не пишіть сімдесят, цезаре Тит, пишіть: сто.

— І не подумаю, — сказав принц. Він мав дуже сердитий вигляд, його голос звучав гірше, грубіше, ніж голос його батька. — Сьогодні я не погодився б і на сімдесят, — сказав він.

Ніколи раніше Йосиф не насмілився б просити далі. Але його непокоїло. Він мусив наполягати. Він буде назавжди відкинений, коли тепер не наполягатиме.

— Дайте мені сімдесят сім, цезар Тит, — просив він.

— Мовчи, — сказав Тит. — Мене бере охота і ці сімдесят не дати тобі.

Йосиф узяв табличку, подякував, сказав дати собі для супроводу солдатів, знову пішов до міста.

Із життєдайною табличкою при поясі пробирався він вулицями. Вони були сповнені вбивством. Кого повинен він рятувати? Він мав мало надій побачити живими свого батька, свого брата. Він мав друзів в Єрусалимі, також жінок, які були йому приємні, але він знав, що не заради них розм’якшилося тоді, біля яру з трупами, серце Тита. І не заради цих просив він із сміливою настійливістю Тита тепер. Це добро та велика заслуга — рятувати людей від смерті, але що таке були його жалюгідні сімдесят перед тими сотнями тисяч, які тут вмирали? І тим часом, як він не хотів ще сприймати, коли він ще всіма силами поривався в незнання, з глибини його свідомості підіймалося одне певне лице.

Це воно, це його він шукав.

Він шукав. Він мусив знайти. Він не мав часу, не смів облишити, були ж тут сотні тисяч, а він мусив знайти одного. Ішлося не про сімдесят будь-яких, ішлося про певного. Але навкруг було вбивство, а він мав життєдайну табличку при поясі та серце, що колотилося в грудях. Він повинен був проходити мимо, мав своє завдання, мусив знайти це певне обличчя. Але коли бачиш, як убивають людей, і маєш змогу сказати: «Живи», тоді важко, дуже важко пройти мимо, розсудливо, чекаючи певного лиця, мовчки. І Йосиф не проходив мимо, він казав: «Живи», вказував на цього, бо його страх зворушував, на того, бо він був молодий, на цього знову, бо його обличчя йому подобалося. І він казав: «Живи», сказав уп’яте, вдесяте, удвадцяте. Потім він знову зібрав усю свою розсудливість, він мав своє завдання, примушував себе, він проходив повз людей, які вмирали через те, що він пройшов повз них, але він не міг це довго витримати, і знову сказав першому ж: «Живи», потім ще одному, багатьом. Коли він звелів буркотливим солдатам, які неохоче слухалися наказу, відпустити п’ятдесятого, то знову подумав про своє завдання і спинився. Він не смів виявляти такий дешевий жаль; бо інакше стоятиме з пустими руками, коли знайде певного, того, кого хотів знайти.

Він утік від самого себе, в синагогу александрійських пілігримів. Він дістане тепер сімдесят сувоїв Святого Письма, які Тит дав йому. Плюндрувальники вже побували в синагозі. Вони вирвали святі книги з кіота, пограбували їхні коштовні, вишиті покрови. Благородні сувої, вкриті чудовими знаками, валялися тут пошарпані, замазані кров’ю, розтоптані черевиками солдатів. Йосиф незграбно нахилився, обережно підняв із бруду та крові один зганьблений пергамент. З нього щось вирізали, в двох місцях. Йосиф стежив за лініями вирізу, вони показували форму людської ноги. Він зрозумів, солдати не могли зробити з сувоєм нічого кращого, як вирізати з нього устілки для своїх черевиків. Механічно він відновив у пам’яті перше з вирізаних місць: «Не пригноблюй іноземців у своїй країні і не поводься з ними суворо; бо ти був іноземцем у країні єгиптян».

Помалу збирав Йосиф пошарпані сувої, підіймав їх угору, обережно, прикладав їх із побожною пошаною до лоба, до рота, як велить звичай, цілував їх. Він не міг довірити їх римським рукам. Вийшов на вулицю, щоб знайти людей, які принесуть йому коштовні сувої до його намету. І побачив, як проходив повз нього похід, у напрямі до Оливної гори, це були, далебі, полонені, яких схопили зі зброєю в руках, їх побили бичами, на розсічені бичами потилиці поклали їм поперечні балки, прив’язавши до них розпростерті руки. Так несли вони тепер самі до місця страти дерево, на якому мали вмерти. Йосиф бачив погаслі, скривлені обличчя. Він забув про своє завдання. Він звелів спинитися, показав капітанові, який супроводив цю групу, свою табличку. Ще було двадцять життів, якими він міг розпоряджатися, а полонених було двадцять три. У двадцятьох із них знову забрали поперечні балки, вони дивилися безтямно, вони були напівмертві від бичування, вони не знали, що сталося з ними. Замість поперечних балок дістали вони тепер сувої Письма, і замість Оливної гори йшли в римський табір до Йосифового намету. Це була дивовижна процесія, з якої бурхливо сміялися солдати, коли Йосиф ішов через місто зі своїм золотим письмовим приладом на поясі, несучи в кожній руці по сувою Письма, ніжно, так наче ніс маленьких дітей, а за ним ішли, хитаючись, посічені бичами юдеї, що несли за ним інші сувої.

Дорогу до Вифлиєма Тит проїхав дуже швидко, а між Вифлиємом і Текоа він уповільнив ходу свого коня. Завдання, що лежала перед ним, було важке. Воно звалося Береніка. Найгірше, що нічого не поробиш, ніяких заходів не вживеш. Можна було тільки стати перед нею та чекати, що вона вирішить. Або задовольниться вона ним, або не задовольниться.

Дорога йшла тепер круто вгору. Текоа лежить на скелі, гола та самотня, а за нею пустеля. Комендант міста вишикував своїх людей для зустрічі полководця. Тит приймає його рапорт. Так оце значить той капітан Валенс, який зрубав гай. Обличчя ні розумне, ні дурне, щире, мужнє. Чоловік одержав наказ щадити гай: він його пощадив. Одержав наказ зрубати гай: він його зрубав. Це прямо дивовижно, що Титові не вдається додержати дане жінці слово.

Він стоїть перед її домом. Він лежить на найвищому шпилі скелі, маленький, занедбаний, збудований свого часу для Макавейських принців, яких посилали в пустелю. Так, звідси дивляться прямо в пустелю. Береніка все-таки пішла в пустелю.

З’являється якийсь хлопчина з дому, поганенько вдягнений, без лівреї. Тит посилає його сказати принцесі, що він тут. Він не повідомив її наперед, що прибуде, можливо, вона зовсім не хоче його бачити. Він чекає, як підсудний чекає на суддю. Це не тому, що він спалив храм, не тому, що він зробив, стоїть він перед судом, перед судом стоїть його істота, те, що він є. Його обличчя, його поводження є обвинувачення й оборона одночасно. Й от стоїть він, господар над сотнею тисяч прекрасних солдатів і численними військовими знаряддями, чоловік із необмеженими повноваженнями для Сходу, від Александрії до індійського кордону, і його дальше життя залежить від того, скаже йому жінка «так» чи «ні», і він безпомічний, безпорадний, він не може нічого робити, як тільки чекати.

Двері вгорі розчиняються, вона йде. Власне, це само собою зрозуміло, що вона зустрічає з пошаною воєначальника, володаря країни, але для Тита це вже полегшення, що вона стоїть тут угорі, що вона тут. На ній просте вбрання, чотирикутне, з одного куска, як носять тут жінки цієї країни. Вона гарна, вона царствена, вона жінка. Тит стоїть і невідривно дивиться вгору, одержимий, смиренний. Чекає.

Береніка в цей момент знає, що це востаннє вона тримає свою долю в руках. Вона передбачала, що чоловік колись прибуде, але вона не готувалася до того, вона розраховувала, що Бог, її Бог Ягве, в належний момент спрямує її на належні дії. Вона стоїть вгорі на сходах, бачить чоловіка, його жадобу, його одержимість, його смиренність. Він раз по раз ламав своє слово, вчинив над нею насильство, і він знову чинитиме насильство над нею. Він має найкращі наміри, але він варвар, син варварів, і це дужче за його наміри. Ніщо не примушує її більше, чоловік усе розірвав, минуле пережито. Вона мусить, вона повинна знову вирішити. Досі вона могла казати, що це заради храму вона пішла до Тита. Тепер вона не має для того ніякого приводу більше, чоловік спалив храм. До кого вона надалі повинна належати: до юдеїв чи до римлян? Це, востаннє, залежить він неї. Куди вона повинна йти? До цього Тита? Чи в Ябне, до Йоханана бен-Заккаї, що хитрим і грандіозним способом знову відбудовує юдейство, таємничіше, духовніше, гнучкіше і проте міцніше, як досі? Чи вона повинна піти до свого брата і провадити життя великої дами, сповнене діловитою пустотою? Чи повинна піти в пустелю, чекаючи, може, почує голос?

Вона дивиться й дивиться на чоловіка. Вона чує від нього запах крові, вона чує жахливе «Геп, геп», яке чула в таборі й яке безумовно лунає і в серці цього чоловіка. Буде краще, коли вона повернеться в дім. За домом пустеля, там гарно. Вона велить собі вернутися. Але вона не повертається, вона стоїть, ліва нога ще на порозі, а права вже за ним. І от вона підіймає й ліву, затримує її, вона велить собі: назад! Але вона не йде назад. Ще на одну сходинку нижче ставить вона ногу і ще на одну. Вона пропаща. Вона знає це. Вона бере це на себе, хоче бути пропащою. Вона спускається сходами вниз.

Чоловік унизу бачить, як вона йде. Вона спускається вниз, назустріч йому, це дорога, любима хода Береніки, яка йде йому назустріч. Він кидається вперед, вгору сходами. Сяє. Його обличчя зовсім юне, обличчя щасливого хлопчика, благословенного всіма богами. Він простягає назустріч жінці руки долонями до неї, рветься вгору, бурхливо радіє: Нікіон!

Ніч пробув він у маленькому занедбаному будиночку.

Другого дня він іде знову до Єрусалима без міри щасливий. Він зустрічає Йосифа.

— Хіба ти не хотів сімдесят сім полонених, мій Йосифе? — питає він. — Бери їх.

Йосиф, маючи при боці табличку з повноваженням полководця, ішов через передній жіночий двір храму, пристосований як депо для полонених. Його всі ці дні гнобило, що він свою владу визволяти розтратив таким дешевим способом. Тепер він почав знову свої повні надії, повні муки розшуки.

Депом полонених відав усе ще Фронто, підвищений тепер до рангу полковника. Він особисто прийшов проводити Йосифа. Він терпіти не міг юдеїв, але знав, що цьому Йосифові доручено писати книгу про війну, і він хотів у цій книзі виглядати доброю фігурою. Він пояснював, як трудно завідувати таким великим депом. Ярмарок рабів безнадійно застопорився. Скільки треба годувати цю погань, доки вона стане схожа на людей? Вони нужденні, його любі діточки, сама шкіра та кістки, багато з них заражені. Тільки за останній тиждень одинадцять тисяч із них померло. Багато з них самі, зрештою, винні в тому. Наші леґіонери добродушні, схильні пожартувати, вони часто пропонують полоненим свинину зі свого власного пайка. Але, можете повірити, ці люди охочіше подихають, ніж згоджуються їсти свиняче м’ясо.

Полонених, які збройно боролися, Фронто не годує, він їх, звісно, зразу ж велить розпинати. Щодо інших, то він старається знайти їхніх родичів, які могли б заплатити за них викуп. Тих, за кого він не сподівається дістати викуп, він гадає позбутися за півроку, через пару влаштованих на широку ногу аукціонів. Полонених, які майже не мають продажної ціни, старих, слабосилих чоловіків, старих жінок, коли вони не знають якогось особливого майстерства, він збуде, як матеріал для цькування звірами та гладіаторських ігор.

Помалу, небалакуче, ішов Йосиф поряд із ретельним полковником Фронто. Полонені носили свої таблички з іменами та короткими характеристиками, вони сиділи або лежали тісно скручені, серед смороду, на спеці, вони вже тиждень мали смерть перед очима, вони до останнього зазнали надії та страху, і тепер були украй спустошені.

У відділі, крізь який вони тепер ішли, були виділені для цькування звірами та гладіаторських ігор.

— Докторе Йосифе, — крикнув йому один жалібно і зраділо; це був старий чоловік, розпатланий, скуйовджений, із сірим обличчям. Йосиф шукав у своїй пам’яті і не впізнавав його.

— Я склодув Алексій, — сказав чоловік.

Як, цей чоловік хоче бути розумним, тямким купцем? Ставним, огрядним Алексієм, не старішим за нього самого?

— Я бачився з вами востаннє на ярмарку в Цезарії, докторе Йосифе, — нагадував йому чоловік. — Ми говорили, що той, хто визнає глузд, має терпіти.

Йосиф повернувся до Фронто:

— Я гадаю, цей чоловік ніколи не належав до заколотників.

— Його передала мені слідча комісія, — знизав плечима Фронто.

— Римське судочинство непогане, — втрутився Алексій скромно, з невеличкою усмішкою, — але тут воно провадиться тим часом трохи сумарно.

— Чолов’яга не лихий, — усміхнувся Фронто, — але до чого б ми дійшли, якби ми перевіряли всі вироки? Це проти настанови. «Краще несправедливість, ніж помилка проти порядку», — говорилося в наказі воєначальника, коли він передавав мені депо.

— Не клопочіться мною, докторе Йосифе, — сказав покірливо Алексій. — Я так укритий нещастям, що ніяка найясніша воля не витримає.

— Я прошу цього чоловіка, — сказав Йосиф і простяг свою табличку.

— Коли хочете, — сказав ввічливо полковник Фронто. — Тепер ви маєте ще шість штук, — констатував він і зробив на табличці свою позначку.

Йосиф провів склодува Алексія у свій намет. Він із ніжністю дбав про виснаженого, сумного чоловіка. Алексій розповів, як він при вступі римлян потяг свого батька в підземелля, щоб урятувати його й себе. Старий Нахум упирався. Якщо він загине в домі у Провулку мироробів, тоді є невеличка надія, що хтось його знайде та поховає. А як помре він у підземеллі, тоді лишиться він там непохований, не буде над ним землі, і його обличчя при воскресінні загубиться. Зрештою він, умовляючи та силуючи, провів старого в підземелля, їхній факел скоро погас, і вони загубили один одного. Його самого через якийсь час вистежили два солдати. Вони, лоскочучи його мечами, випитували його, де він сховав своє добро, і він мусив показати їм якусь дещицю. Гадаючи, що він має багато більше, вони залишили його при собі і не послали в депо. Обидва були веселі, уважливі хлопці, і насамперед із двома солдатами можна говорити, а з депо, з римською армією говорити не можна. Він мусив розповідати їм жарти. Коли жарти їм не подобалися, тоді вони прив’язували його за руки та ноги до деревини, животом униз, і розгойдували. Це було неприємно. Але зазвичай його жарти їм подобалися. Обидва солдати не були з найгірших, можна було їх терпіти. Більше, ніж тиждень тягали вони його з собою, змушували показувати іншим різні кунсштюки, розповідати свої жарти. Юдейський акцент його латині забавляв їхніх товаришів. Вони прийшли нарешті до думки, що він схильний бути швейцаром, і хотіли тримати його при собі доти, доки зможуть продати його як швейцара. Це було непогано. Це було краще, ніж закінчити свої дні десь на єгипетському руднику або сирійській арені. Але потім обидва його хазяїни спустилися вдруге в підземелля, не повернулися більше звідти, а їхні товариші по намету передали його в депо.

— Все це сталося зі мною, — міркував Алексій, — через те, що я не слухався розуму. Якби я свого часу виїхав із Єрусалима, тоді мав би принаймні дружину та дітей, але я хотів мати все, я хотів мати батька та брата. Я загордився.

Він просив Йосифа, щоб той дозволив подарувати йому муринову вазу. Так, цей розумний Алексій завжди ще має резерви. Він багато врятував, казав він гірко, тільки найважливішого врятувати не зміг. Його батько Нахум, де він? Його дружина Ханна, його діти, його гідний любові, запальний, безумний брат Ефраїм, де вони? Він сам, Алексій, вистраждав стільки, що це над людську силу. Він вироблятиме скляний посуд та інші гарні речі. Але він не має милості та благословення від бога, він ніколи не наважиться знову народити для цього світу дитину.

Другого дня Йосиф знову йшов через депо полонених. Він мав тепер тільки шість людських життів у руці, він не міг їх віддати, доки не знайде одного, певного. Але як повинен він серед мільйона вбитих, полонених, нещасних, знайти свого єдиного? Це однаково, що шукати єдину рибину в морі.

Коли Йосиф прийшов знову й третього дня, полковник Фронто почав із нього сміятися. Його радує, сказав він, що Йосиф показує до свого товару більше інтересу, ніж буд-який торговець невільниками.

Йосиф не турбувався тим. Він шукав і увесь цей день. Марно.

Пізно увечері він довідався, що в результаті наскоку в підземелля приведено звідти вісімсот полонених, яких полковник Фронто негайно велів розіп’ясти. Йосиф ліг уже спати, він був втомлений і виснажений. Проте зібрався в дорогу.

Була глибока ніч, коли він прийшов на Оливну гору, де відбувалися страти. Густо стояли тут хрести, багато сотень. Де давніше були оливкові тераси, магазин братів Ханан, вілли первосвященицької родини Боет, всюди тепер зводилися хрести. Голі, посічені бичами чоловіки висіли на них, скорчені, із скошеними головами, обвислими щелепами, свинцевого кольору повіками. Йосиф і його супутники освітлювали окремі обличчя, вони були жахливо скривлені. Коли світло падало на обличчя, тоді розіп’яті починали говорити. Деякі кляли, більшість бурмотіла своє: «Слухай, Ізраїлю». Йосиф був неймовірно втомлений. Його спокушало сказати: «Зніміть того, зніміть того!» — без вибору, щоб тільки покласти край страшним розшукам. Табличка, що давала йому силу, ставала дедалі важчою. Тільки геть звідси, тільки мати змогу заснути. Досягти числа сімдесят сім, і тоді він позбудеться таблички. У намет, впасти, спати.

І потім він знайшов того, кого шукав. Навколо щік Жовтолицього колосилася заплутана борода. І обличчя не було більше жовте, навпаки, воно було сіре, товстий розпухлий язик висів із розкритого рота. «Зніміть! Негайно зніміть!» — сказав Йосиф, він сказав це дуже тихо, це коштувало великого труду — говорити, це давило його, підступало до горла.

Профоси вагалися. Треба спочатку покликати полковника Фронто. Це тривало болісно довго для йосифового нетерпіння. Йому здавалося, що Жовтолиций помре, поки він тут чекав біля його ніг. Це не повинно було статися. Велика розмова між ним і Юстом не закінчена. Юст не смів померти, доки вона не закінчиться.

Нарешті прийшов Фронто, заспаний, сердитий, у нього був напружений день. Проте ввічливо, як завжди, він слухав Йосифа. Зразу віддав наказ зняти чоловіка та передати його Йосифові.

— Тепер ви маєте ще п’ять штук, — констатував він і зробив свою позначку на табличці.

— Зніміть! Зніміть! — звелів Йосиф і показав ще п’ятьох.

— Тепер ви не маєте більше жодного, — констатував полковник.

Жовтолиций був прибитий цвяхами, це був гуманніший спосіб, але тепер для знімання був далеко гірший. Жовтолиций висів п’ять годин, для дужого чоловіка це небагато, але Жовтолиций не був дужим чоловіком. Йосиф послав по лікарів. Жовтолиций опритомнів від болю, потім знову впав у непритомність, потім біль його знову очутив. Лікарі прийшли. Йдеться про юдейського пророка, сказали їм, якого зняли з хреста з наказу принца. Таке не часто стається, і це були найкращі лікарі табору, які зацікавилися таким випадком. Йосиф напосідав на них. Вони висловлювалися стримано. Раніше, ніж за три дні, вони не зможуть сказати, чи виживе чоловік.

Йосиф ішов поруч із ношами, на яких несли Юста в табір. Юст не впізнав його. Йосиф був смертельно втомлений, але його огорнув спокій, у його серці лунали слова похвали з приводу врятування з великої небезпеки. Сон не відсвіжував би його, їжа не насичувала б, книги не давали б ніякого пізнання, успіх ніякого задоволення, якби цей Юст помер або зник. Він лежав би поряд із дівчиною Доріон без щастя, писав би свою книгу без щастя. Тепер цей чоловік тут, із ним можна помірятися, а це єдине, що мало вагу. «Ваш доктор Йосиф — негідник». Слово має інший смак у роті, ніж у вухах, про це мусив би подумати чоловік. Великий спокій у Йосифові, задоволення, легкість. Він засинає, спить добре та довго, майже до півдня.

Він підходить до ложа Юста. Лікарі все ще мовчать. Йосиф не відходить від ложа. Цілий день Жовтолиций лежить непритомний. На другий день він починає марити, його вигляд повен жаху. Лікарі знизують плечима, не сподіваються більше, що він виживе. Йосиф сидить біля ложа. Він не їсть, не переодягається, щоки його заросли. Він сперечається з Ягве. Для чого він пощадив його, вивів із багатьох диких небезпек, коли він тепер не дає йому закінчити велике змагання з Юстом? Принц посилає по нього. Береніка посилає до нього, чи не прибув би він до Текоа. Йосиф не слухає. Він сидить біля ложа Юста, невідривно дивиться на хворого, повторює розмови, які він з ним мав. Велика розмова ще не закінчилася. Юст не сміє вмерти.

На четвертий день лікарі ампутують чоловікові половину лівої руки. На восьмий вони оповіщають, що він врятований.

Йосиф, як тільки минула небезпека для Юста, відійшов від його ложа, залишив для нього певну суму грошей і більше не клопотався цим чоловіком. Так любив він виставляти себе в вигідному світлі, але тепер не хотів показуватися Юстові. Велика розмова з Юстом відбудеться одного дня, і цього цілком досить.

В цей час Тит попросив Йосифа про одну послугу. Принц радів із того, що він досяг у Текоа; але він почувався завжди непевним у всьому, що стосувалося цієї юдейської жінки, і він не зважувався на дальше. Що має бути, коли він залишить тепер Юдею? Він доручив Йосифові довідатися в Береніки, чи хоче вона поїхати з ним до Риму.

У занедбаному домі в Текоа стояли одне навпроти одного Йосиф і Береніка, один такий же нужденний, як і друга. Хіба все їхнє життя, те, що вони перекинулися до римлян, не мало змісту тільки як намагання врятувати храм? Храм загинув, вони тепер черепашки без оболонки. Але вони з однакової матерії і вони не соромляться одне перед одним своєї наготи. Вони розважливо споглядають своє неприкрите убозтво. Тепер ідеться про те, щоб, не маючи підпори в своєму племені, власними здібностями створити собі новий ґрунт. Він має свою книгу і своє честолюбство, вона має Тита та своє честолюбство. Майбутнє їх обох — Рим.

Так, зрозуміло, вона поїде до Риму.

Для принца згода жінки була великим задоволенням. Він почувався вдячним перед Йосифом.

— Ви, здається, мали ґрунти в Новому місті, мій Йосифе? — спитав він. — І від вашого батька мусили успадкувати землю. Я маю всю землю в Єрусалимі вивласнити для леґіонів, які залишаю тут гарнізоном. Дайте мені докладний обрахунок ваших втрат. Я дам вам на заміну маєтки з конфіскованих земель.

Йосиф радів цьому подарункові. З холодною тверезою діловитістю впорядковував він свої юдейські справи. Він хотів мати ясні обставини за собою, тепер, коли він залишав країну.

Тит зрив Єрусалим цілком, як колись переможні воєначальники зробили з містами Карфагеном і Коринфом. Тільки башти Фазаїла, Маріамни та Гіппіка, а також частину західного муру, він залишив на ознаку того, як чудово та сильно було укріплене місто, що мусило впасти перед ним.

24 жовтня, з нагоди дня народження свого брата Доміціана, «фрукта», Тит влаштував на стадіоні в Цезарїї урочисте видовище, для якого він, зважаючи на надмір юдейських полонених, особливо щедро приділив людський матеріал.

— Іди і дивись! — сказав він Йосифові. Йосиф пішов.

Після того, як усі дві з половиною тисячі учасників були виведені на арену, мусили спочатку дві групи юдеїв, одні як оборонці, другі як нападники, показати штурм міського муру. Вони кололи одні одних, бородаті, жалюгідні люди, гротескно підстрибували, діставши нерішучий смертельний укол. Хто був боягузливий, тих гнали в бій батогами та розжареним залізом. Проти інших, яких ніяким способом не можна було примусити виступати одні проти одних, посилали вправних невільників-гладіаторів. Театральні служники в масці підземного бога Аїда забирали повалених і палаючими головешками випробовували, чи вони справді мертві, чи тільки симулюють. Арена повна була криком: «Слухай, Ізраїлю, Ягве наш Бог». Багато вмирало для глядачів занадто нудно, їм кричали:

— Можна вкласти його не таким ганчір’яним способом. Вони ж тільки лоскочуть, а не фехтують. Сміливіше, ти, бородатий, вперед, ти, старий! Трохи вище, коли тебе влучає! Не вмирайте так марудно, ви, с…!

Йосиф чув крики. Цій публіці сказали, що юдеї вмирали в бою серйозно та пристойно, і тепер вона була розчарована, що їй не показували такої серйозної та пристойної смерті.

Не легко було довго уникати одноманітності. На полонених випускали африканських левів, індійських слонів, германських зубрів. Призначені до смерті юдеї частково були у святкових убраннях, інші мусили носити молитовні плащі, білі, з чорним кантом і блакитними китицями, і мило було дивитися, як біле вбрання забарвлювалося червоним. Багатьох також, і чоловіків, і жінок, виганяли на арену голими, щоб глядачі могли спостерігати гру мускулів у той час, коли вони вмиратимуть. Пару дуже сильних чоловіків поставили озброєних проти слона. Чоловіки, похмурі та пройняті розпачем, завдали тварині серйозних ран, доки слон, роздратовано трублячи, розтоптав їх, і публіка співчувала слонові.

Публіці до душі був гумор. Багато мусило вмирати у смішних масках. Декого з старих із одного боку вистригли та поголили, а з другого боку їм залишили довге волосся та довгі білі бороди. Інші мусили бігти, одягнені у легкозапальну матерію; їхнє убрання займалося під час бігу, метрів за двісті перед ними був басейн із водою, і коли вони його досягали, були вони, можливо, врятовані. Кумедно було дивитись, як вони підкидали ноги, як задихалися, як кидалися в воду, коли навіть і не вміли плавати. Багато потіхи давала драбина, стрімко приставлена до муру. Призначені до смерті, святково вдягнені, мусили вилазити по ній, а драбина була вимазана слизькою масою, і вони падали з неї на підставлені вістря.

Два дні вмирали таким способом юдеї, дві з половиною тисячі, на стадіоні міста Цезарії, для забави необрізаних. Два дні дивився й чув Йосиф, як вони вмирали. Часто здавалося йому, що він бачить знайомі обличчя, але це була помилка, бо Фронто призначав для цього в основному безіменний народ, дрібних селян і плебеїв із провінції. «Я бачив це, — міг додати Йосиф, коли змальовував пізніше це видовище. — Мої очі бачили це».

Незабаром Йосиф мав залишити Юдею, можна було гадати, назавжди. Довго вагався він, чи повинен зустрітися з Марою. Він відмовив собі в цьому. Визначив їй достатню ренту і дав їй змогу жити в одному з маєтків у долині Езреель, який Тит передав йому.

Юдеї бачили Йосифа, коли той ходив на ігри. Вони ненавиділи й зневажали його і тримали сім кроків відстані. Ніхто не проводив його, коли він сідав на корабель, що йшов до Італії.

Гавань Цезарїї зникла, колосальні статуї богині Риму, цезаря Августа. Потім зник форт Стратон, потім фіолетові гори Юдеї, наостанку зелена вершина гори Кармель. Йосиф був на шляху до Риму. Із Юдеї не віз він із собою нічого, крім пам’яті про те, що він бачив, сімдесяти сувоїв Святого Письма та маленької скриньки землі, яку він надряпав з-під попелу й уламків в Єрусалимі.

На найвищому місці Аппієвої дороги, там, де пам’ятник Цецилія Метелла, візник зробив звичну зупинку, і Йосиф поглянув униз, на велику картину міста, яка відкривалася звідси. Був прохолодний березневий день, місто лежало на світлі, Рим, Сила, Гевура, воно розширилося сильніше, ніж тоді, коли він його залишав, щоб відвідати Єрусалим. Тепер він міг здобути те, про що мріяв тоді, коли вперше дивився з Капітолію на місто, треба було тільки простягти руку. Цезар і принц просили його про його слово, про слово та дух східної мудрості.

Йосиф гірко стулив губи. На жаль, великий доктор Йоханан бен-Заккаї має рацію. Те, що здавалося йому тоді кінцем, є тільки початок. Сполучити східну мудрість зі західною технікою — це справа, до якої треба прикласти багато важкої праці, а блиску в ній мало.

Візок рушив далі, він спинився біля воріт. Йосиф не сповістив Доріон, що він прибуде. Він любить Доріон, він не забув її образ, як вона вперше стояла перед ним із кішкою на руках, її тонкий любий голос маленької дівчинки, і не забув, як вона припала до нього своїм довгим смаглявим тілом бурхливо, безсило, віддано. Але тепер було так багато баченого між ним і нею, були речі, з яких вона виключена. Він хоче почекати, не хоче будити в ній надії, хоче бачити, відчути, чи є ще те струмуюче між ним і нею, яке було тоді.

Дім Доріон маленький, привабливий, новітній. Невільник-швейцар питає Йосифа про його бажання. Йосиф називає своє ім’я, швейцар низько схиляється, біжить геть. Йосиф стоїть сам у приймальні. Він хмурніє. Навколо все прикрашене картинами, статуями, мозаїкою, можливо, роботи цього Фабулла. Що йому тут? Він не може тут жити.

Й от приходить Доріон. Як тоді, легка та чиста зводиться на її крутій дитячій шиї довга тонка голова з великим ротом. Вона стоїть і дивиться на нього своїми очима кольору моря, які помітно стали темніші. Вона хоче усміхнутися, але вона зовсім слаба, вона не може усміхнутися. Вона так довго чекала на нього, і тепер, велика дяка богам, він тут. Вона боялася, що ця відворотна Юдея проковтне його назавжди, й от, велика дяка богам, він прибув. Вона блідне, спочатку навколо рота, потім на всьому лиці, вона невідривно дивиться в його обличчя, ступає до нього, кричить коротким різким криком і падає, він мусить її тримати. Це жовто-смаглява шкіра дівчини, яку він любить. Вона солодка та гладенька, й яка ж вона холодна, ця шкіра, бо дівчина любить його.

Хвилини минали, а вони обоє не сказали ще жодного слова. Вона є вся солодкість світу. Коли вона впала на нього, смертельно зблідла, безсила від збудження, у нього ослабли коліна. «Ти не повинен одружуватися з ними». Перед ним стоїть його книга, голий ландшафт із наповненим трупами яром, храмова гора, палаюча аж до основи. Для чого неподобна мозаїка навкруг, ці банальні веселі картини хатнього життя? Що йому тут? Що хоче жінка? Він тут цілком чужий.

— Ти тут цілком чужий, — каже вона, це перше слово, яке вона промовляє до нього за рік.

Вона тримається за його плечі, вона простягла руку, вона дивиться йому в лице. Вона каже:

— Ти тут зовсім чужий, — вона відзначає це твердо, серйозно, без нарікання.

Вона любить його, тому вона це знає. Маленькі втіхи, маленька брехня були тут цілком марні.

— Так, — відповідає він, — я не можу тут жити. Я не можу тепер жити з тобою, Доріон.

Доріон не заперечує жодним словом. Вона відчуває, цей не є більше її Йосифом, він інший, сповнений тим баченим, яке не є її. Але вона належить йому, коли він показується і в цій постаті, вона твердо гнучка та мужня, вона доможеться його і в цій постаті. Вона не затримає його.

— Коли ти мене побажаєш, поклич мене, — каже вона.

Йосиф іде. Він почуває себе дуже чужим у Римі. Він проходить вулицями, крізь колонади. Коли бачить знайомі обличчя, то відвертає голову, він не хоче ні з ким говорити. Поміркувавши, він вирішав піти до Клавдія Реґіна.

У видавця втомлений вигляд, всі частини його м’ясистого лиця обвисли.

— Привіт тобі, прибульцю, — оскалюється він. — Ну, мій пророче, як з вашого книгою? Ваше пророцтво здійснилося, правда, дещо своєрідним способом. Я гадаю, ви можете тепер братися до роботи. Чи ви хочете уникнути?

— Я не уникав, — каже злісно Йосиф. — Ви не знаєте, як важко іноді було. Але я ніколи не уникав.

— Я іноді зустрічаю вашу гарну дружину, єгиптянку, — сказав видавець.

— Я не буду вкупі з Доріон, — сказав Йосиф, — доки напишу книгу.

Реґін глянув здивовано.

— Дивно, — зауважив він. — А дама ж була причиною вашої книги.

— Може, приводом, — відказав Йосиф.

— Коли ви хочете жити у мене, то мій дім у вашому розпорядженні, — сказав видавець.

Йосиф вагався.

— Я хотів би бути сам, — сказав він, — доки писатиму книгу.

— Я гадаю, — сказав Клавдій Реґін, — що цезар віддасть вам будинок, де він раніше жив. Будинок дещо непривітний, його величність завжди був ощадний, ви це знаєте.

Йосиф перебрався в дім. Він був великий, темний, занедбаний. Жив там із одним-єдиним невільником. Він не дбав про себе, їв тільки найнеобхідніше. Не показував жодній людині, що він у Римі. Він ходив вулицями, коли вони були найбезлюдніші, дивився підготування до тріумфального походу. Всюди працювали над помостами, трибунами. На стінах, воротах виднілися велетенські портрети Веспасіана, Тита, на биндах навколо них були написи, які славили імператорів і глузували з переможеної Юдеї. На Йосифа видивлялися гігантськи збільшені пики цезаря та принца, пусті, грубі, скривлені, все щире зникло, це були обличчя Педана.

Одного дня між колонадами Марсового поля Йосиф зустрів паланкін сенатора Марулла. Йосиф хотів швидко пройти мимо, але сенатор нагледів його.

— Ви зробили кар’єру, молодий пане, — констатував він. — Ви змінилися. Так, долю роблять голови. — Він розглядав його крізь смарагд, що робить зір гострішим. — Пригадуєте, як я вас інформував про Рим у Великому цирку? Це було п’ять років тому. Я вже тоді бачив, що вас варто інформувати. Ви в належний момент стали на правдивому боці.

Він не відпускав його, узяв його зі собою, розповідав йому. Він пише жарт, що на початку тріумфального тижня має йти в театрі Марцелла. Героєм жарту має бути юдей Сехарія, полонений, засуджений до гладіаторських ігор. Грати його має актор Деметрій Лібан. Полонений Сехарія повинен вмерти у двобої з іншим. Смертельний страх юдея, його просьби, його чекання, що, не зважаючи на все, його помилують, його фехтувальні випади та його нефехтувальні випади, — все це дає привід для дуже багатьох комічних сцен, дотепів, танців, куплетів. Питання тільки про те, який має бути кінець. Було б дуже привабливо знайти двійника Лібана, — тепер якраз дуже багатий вибір, — такого подібного, щоб власна мати не могла його розрізнити від актора, і змусити його виступати за професіонального гладіатора. З другого боку, публіка вже переситилася розпинаннями та смертю юдеїв. Можливо, краще було б помилувати полоненого Сехарію. Його радість із приводу нового життя — зовсім непоганий мотив. А на закінчення він міг би з удячності вийняти із схованки свої скарби та розподілити їх між публікою. Можна, певно, повернути справу так, щоб наприкінці залишити його висіти на хресті, і щоб прийшов хтось і зняв його, — хіба ви самі не робили щось подібне, Йосифе Флавій? — і щоб він кидав у публіку з хреста гроші, ново карбовані монети на честь перемоги.

Йосиф мусив залишитися у сенатора Марулла на вечір, повечеряти з ним. Худий, розумний пан цікавився багатьма подробицями, що стосувалися до походу, випорожнив Йосифа цілком. І він теж міг розповісти Йосифові новини. Вже встановлено, що з трьох представників Юдеї, яких вестимуть у тріумфальному поході, тільки Симона бар-Гіору віддадуть на звичайну під час тріумфу страту. Обох інших, Йоанна з Гісхали та первосвященика Фанію, після тріумфу продадуть як невільників. На них є три претенденти: Муціан, міністр Талас і він сам. Він має підставу гадати, що йому віддадуть перевагу. Дама Ценіс не дешева, але й він не скнара. Кого б йому Йосиф більше порадив, воєначальника чи первосвященика?

Другого дня Йосиф пересилив себе і відвідав актора Деметрія Лібана. Він знайшов його неймовірно постарілим і нервовим.

— А, це ви, — зустрів його актор. — Звісно, ви не могли не прийти. Власне, я на вас уже давно чекав.

Він був сповнений неприязною іронією проти Йосифа. Йосиф помалу зрозумів: цей чоловік приписує собі вину за загин храму. Він привів Йосифа до Поппеї, він по суті домігся помилування трьох, а хіба все лихо почалося не з цього саме помилування? Помилування, едикт про Цезарію, повстання, спалення храму, — це був один ланцюг. А початковою ланкою ланцюга був він. Від нього тоді залежало, чи зіграє він юдея Апеллу чи ні? Ягве поклав в його руку жереб — чи існувати храмові, чи загинути, і його нещасна рука вибрала згубу.

Він підвівся, почав промовляти велике прокляття з п’ятої книги Мойсея. Безумовно, він ніколи не бачив і не чув жодного з пророків, що, справжні та фальшиві, постали за останні десятиліття в Єрусалимі; але це були жести цих пророків, їхні інтонації в його грецьких словах. Актор Лібан не був ставний чоловік, він був правдивіше малий на зріст, але тепер височів, як похмуре дерево. «Уранці казатимеш: коли б уже вечір був! А увечері казатимеш: коли б уже ранок настав! — від страху в серці твоєму». Жахливо виходили темні клятьби із його рота, однотонно, ваговито, збентежено. «І так сталося», — констатував він іноді посеред них, тверезо, але а диким, розпачливим задоволенням.

Йосиф після цієї зустрічі з Деметрієм Лібаном два дні сидів сам у своєму великому, похмурому домі. Третього дня він перейшов мостом Емілія на другий бік Тибру між юдеїв.

Юдеї міста Риму, доки продовжувався похід, усіма способами показували урядові свою лояльність. Вони лояльні піддані ще й тепер, заколотники, зрозуміло, тільки самі винні: але вони не бояться, проте, одверто виявляти свою тугу з приводу руйнування святині. Вони не хочуть також приховувати свою огиду до того, що юдеї помагали при руйнуванні. Йосиф, прийшовши на правий берег, натрапляє тут на страшну ненависть. Всі тут тримають сім кроків відстані від нього. Він іде крізь порожній простір, між мурами зневаги.

Він повертає до дому Кая бар-Цаароне. Президент Агріппінської громади, що давніше хотів віддати йому свою доньку за жінку, стоїть проти нього, додержуючи сім кроків відстані. Обличчя хитрого веселого чоловіка було похмуре, скривлене ворожістю. Кай бар-Цаароне зробився враз дуже подібний до свого батька, древнього буркотливого Аарона. Йосиф бентежно стоїть перед цим замкнутим обличчям.

— Вибачте, — каже він і безпомічно розводить руками. — Це не має ніякої мети.

Він повертається назад. Повз шпалери смертельних ворогів проходить він юдейським кварталом, іде знову через міст Емілія.

На другому березі, коли вже він повернув за ріг і його не видно більше від юдеїв, чує він позаду ходу переслідувача, яку, здається йому, він уже чув давно. Несамохіть він хапається за свій великий золотий писемний прилад, щоб оборонятися. Тут гукає за ним голос арамейською мовою:

— Не бійтесь. Не майте страху. Це я.

Це дуже молодий чоловік, його обличчя здається Йосифові знайомим.

— Я вже вас колись бачив, — каже хлопець, — коли ви вперше були в Римі.

— Ви? — згадує Йосиф.

— Я Корнель, син Кая бар-Цаароне.

— Чого ви хочете? — питає Йосиф. — Чому не тримаєте ви сім кроків відстані?

Але молодий Корнель підходить ще ближче до нього.

— Вибачте й іншим, — просить він, і його голос звучить сердечно, довірливо, мужньо. — Інші не розуміють вас, але я розумію. Повірте мені, прошу. — Він підступає зовсім щільно до нього, дивиться на нього пильно. — Я читав ваш космополітичний псалом. Часто, коли кругом були безлад і непроглядність, я проказував його собі. Тут усе вузьке і між мурами, а ви маєте погляд у далечінь. Ви великий в Ізраїлі, Йосифе Флавій, один із пророків.

Йосифові ринула гаряча втіха крізь серце. Те, що цей молодий чоловік, який не знав про нього нічого, тільки його слово, так до нього поставився, було йому доброю ознакою.

— Я радий, Корнелю, — сказав він, — я радий дуже. Я привіз із собою землю з-під Єрусалимського попелу, я привіз сувої Письма з Єрусалима, дозволь тобі їх показати. Ходімо до мене, Корнелю.

Хлопець просяяв.

Тим часом Тит прибув до Італії. Було на Сході ще багато спокус для нього. Він імені п’ятого та п’ятнадцятого леґіонів, що мали дістати нелюбі постоянки на Нижньому Дунаї, капітан Педан просив його залишитися при цих леґіонах або взяти їх із собою до Риму. Принц ураз зрозумів, що за хитро-наївними словами старого чесного солдата крилася пропозиція проголосити його цезарем замість старого Веспасіана. Це було привабливо для Тита, але дуже ризиковано, і він не вагався відповісти такими ж наївними, жартівливими словами. Але Схід далі шанував його як самовладного господаря і Тит не зміг відмовитися від того, щоб у Мемфісі при освяченні бика Апіса надіти собі на голову діадему Єгипту. Це було необережно, це могли витлумачити погано, і принц поспішив листовно запевнити свого батька, що він, звісно, зробив це тільки як заступник. Він, зрозуміло, інакше це й не сприймав, відповів йому відразу Веспасіан, але при всій приязні наготував проти Сходу багато десятків тисяч людей.

Отже, після цього прибув Тит дуже хутко, дуже просто, майже без почту. Раз він хотів мати свій тріумф, то, за старим звичаєм, міг показатися в Римі тільки в день урочистого походу. Й от Веспасіан зустрів Тита на Аппієвій дорозі.

— Я тут, батьку, я тут, — привітав його Тит щиросердо.

— Це було б і тобі недобре, мій хлопче, — проскрипів Веспасіан, — якби ти ще довше ганяв по Сходу.

І тільки потім поцілував його.

Зразу по обіді, при Муціанові й дамі Ценіс, батько з сином мали серйозну розмову, щоб з’ясувати деякі необхідні речі.

— Ви готували вашому батькові, — почала рішуче Ценіс, — не тільки самі радості, принце Тите. Ми не без турботи вислухали повідомлення про ваше коронування у Мемфісі при освяченні бика Апіса.

— Я не хочу робити з бика слона, — сказав спокійно Веспасіан. — Мене дужче цікавить інше запитання. Чи справді неможливо було врятувати юдейський храм?

Вони дивилися один на одного, обидва з твердими вузькими очима.

— А ти хотів, щоб це було можливо? — перепитав через якусь хвилину Тит.

Веспасіан кивнув головою.

— Коли поліцейський захід проти Єрусалима, — сказав він хитро та розважно, — справді мав перетворитися у похід і закінчитися тріумфом, який я зажадав для нас обох від сенату, тоді це, певно, не було можливо.

Тит почервонів.

— Це було неможливо, — сказав він коротко.

— Отже, вважатимемо, — констатував, оскалившись, цезар, — що це було неможливо. Інакше ти пощадив би храм уже заради дами Береніки. І тут ми підходимо до другого пункту, що нас усіх тут дуже цікавить. Дама Береніка є видатний екземпляр жінки. Що ти хотів її мати при собі під час цієї нудної поліцейської кампанії, я можу зрозуміти. Тільки, чи повинен ти її мати при собі і в Римі? — Тит хотів відповісти, але Веспасіан, тільки зовсім тихо сопучи та невідривно дивлячись на нього своїми твердими сірими очима, не дав йому говорити. — Вважай, — продовжував він, умовляючи, по-товариському, — тут моя Ценіс є проста особа, еге ж, стара дійнице? Без претензій, без великого титулу. Вона приносить мені купу грошей; багато чого мої старі очі вже не бачать, а вона до того додивиться. Проте увесь Рим ставиться до неї з прихильністю, оскільки не доводиться платити їй комісійні. Вона римлянка. А твоя юдейка, ця принцеса з її величною ходою й усім її східним єством — це інше: ми ще молода династія, мій сину, я перший, а ти другий, ми не можемо дозволити собі цю екстравагантну даму. Я кажу це тобі по-доброму, але дуже серйозно. Нерон міг собі це дозволити, він був чоловіком зі старої родини. Але коли ти або я це робимо, тоді це викликає у римлян досаду. Викликає, мій хлопче. Скажи ти, Ценіс, скажіть ви, старий Муціан: чи викликає це досаду, чи ні? Ти чуєш, це викликає досаду.

— Я хочу тобі дещо сказати, батьку, — почав Тит, — і в його голосі чулися ті тверді звуки, які бувають при команді. — Я міг в Александрії надіти на голову обруч. Леґіони хотіли цього. Я був близький до цього. Принцеса мусила сказати тільки слово, й я б це зробив. Принцеса цього слова не сказала.

Веспасіан підвівся. Тита повідомляли, що він дуже постарів; але це були, вочевидь, тільки розмови, принаймні тепер цей сабінський мужик був твердіший, ніж будь-коли. Він підійшов зовсім близько до свого сина, вони стояли один проти одного, два дикі, дужі звірі, нахиливши голови для стрибка. Муціан дивився зацікавлено, обличчя його тіпалося, круг твердого вузького рота зміїлася збуджена усмішка. Ценіс хотіла кинутися між ними. Але старий пересилив себе. — Те, що ти мені повідомляєш, — сказав він, — дуже цікаве. Але тепер в усякому разі ти вже не в Александрії; а тут, у Римі, коли навіть твоя гідна любові подруга побажала б цього, навряд чи спаде тобі в голову зсадити мене. Так от, — він сів, злегка крекчучи, тер свою подагричну руку, умовляв розсудливо. — Тримати її як маленьку дівчину ти не зможеш. Дама хотітиме показуватися з тобою, вона має право, вона принцеса з набагато старішого дому, як ми. Але римляни не простять тобі цієї жінки, повір мені. Ти хочеш, щоб у театрі лунали дотепи про тебе? Хочеш ти, щоб під час тріумфу про тебе й даму співали куплети? Чи ти хочеш це заборонити? Будь розсудливим, мій хлопче. Це не годиться.

Тит жував свій гнів.

— Ти її з самого початку терпіти не міг.

— Правда, — сказав старий. — Але вона мене теж. Якби йшло так, як їй хотілося, тоді б ми тут не сиділи. Я міг би сказати пару справді добрих дотепів. Але я ковтаю їх. Дама твоя мила, я нічого не маю проти неї. Але я не хочу, щоб вона була в Римі. Повідом їй це. Це було безглуздя, що ти привіз її з собою. Вона може робити що хоче, але з Італії вона повинна зникнути. Скажи їй це.

— І не подумаю, — заявив Тит. — Я хочу зберегти цю жінку.

Веспасіан дивився на свого сина, той мав у очах те божевільне, безумне, чого цезар боявся вже в матері хлопця, Домітіллі. Він поклав йому руку на плече.

— Тобі тридцять, мій сину, — нагадував він. — Не будь малим хлопцем.

— Можу я зробити пропозицію? — втрутився гнучкий Муціан.

Він виступив уперед із палицею за спиною. Тит недовірливо дивився на його рот. Сенатор Муціан тримався як людина похилого віку, але явно було, що він це тільки удає старість, щоб підкреслити своїм виглядом Веспасіанову бадьорість, і імператор, хоч і добре розумів це, все ж таки сприймав зі задоволенням.

— Взаємини між цезарем Титом і принцесою, — говорив Муціан, — збуджують незадоволення. Щодо цього його величність безумовно має рацію. Але тільки тому, що принцеса належить до бунтівливого народу. Ми тут знаємо, що принцеса є одна з цілком лояльних юдейських підданих. Але римський народний глузд не робить ніякої різниці між юдеєм і юдеєм. Треба довести, що принцеса ясно та недвозначно належить до нас. Я гадаю, для того досить, щоб вона була на тріумфі в ложі.

Всі обмірковували зміст цієї пропозиції. Тоді, вважав Веспасіан, його розумний друг заведе юдейку в таку ситуацію, з якої дуже важко знайти вихід. Його пан син не зможе відхилити Муціанову пропозицію. Що повинна Береніка робити? Буде вона на тріумфі над своїми власними людьми, тоді вона стане перед очима римлян смішною. Титові тоді неможливо буде думати про те, щоб з нею одружитися. І Ценіс це враз втямила:

— Коли жінка належить чоловікові, — підтримала вона рішучо, переконливо та банально пропозицію Муціана, — тоді вона повинна мати мужність всюди стояти з ним.

Усі напружено чекали, що скаже Тит. Проти аргументу дами Ценіс він не міг нічого заперечити. «По суті вона правду каже, — думав він. — Коли хтось святкує тріумф, тоді він має право, щоб його подруга, яку він хоче зробити своєю дружиною, дивилася на цей тріумф. Порозумітися з нею щодо цього не буде приємністю. Але це приємніше, ніж відсилати її». Він бурчить ще трохи, що не можна вимагати цього від принцеси. Інші пояснюють, що тоді не можна вимагати від римлян прихильності до принцеси. Він міркував так і так. Вона має свої східні почуття, пустельницькі настрої. З другого боку, вона має розуміння реальності. Через півгодини розмови Тит погоджується: або принцеса буде в цезарській ложі на тріумфі, або вона залишить Італію.

Він просить Береніку до себе. Сподівається, що покінчить справу за перші п’ять хвилин. У передпокої, чекаючи на неї, він вирішує ще раз ставитися до всього якомога легше, як до речі, що сама собою розуміється.

Але от Береніка тут, вона радісна та водночас серйозна, її велика смілива голова схиляється довірливо до нього, її тьмяний голос говорить до нього, і йому враз здається його намір неможливим. Як повинен він поставити цій жінці таку незграбну вимогу? Він набирається смілого духу, не треба тільки довго готуватися, він повинен зважитися враз; це так, як затримують довго дихання, щоб рішуче кинутися в дуже холодну воду.

— Тріумф, — каже він, і його голос виходить розмірно вільно, він не повинен відкашлюватися, — тріумф остаточно тепер призначено через десять днів. Я побачу тебе в ложі, Нікіон?

Це, власне, пройшло досить гладенько, він тільки говорив перед собою, не дивлячись на неї, і тепер її не бачить.

Береніка блідне. Це добре, що вона сидить, бо інакше вона впала б. Цей чоловік зрубав гай біля Текоа, потім узяв її силою, потім допустив, що храм згорів. І вона, вона тоді не казала «ні», вона завжди казала «так», вона все проковтнула, вона не пішла від цього чоловіка, вона терпіла його широке мужицьке лице, його брутальність, його дитяче примхливу жорстокість, його дрібні зуби. Вона вдихала запах крові, запах пожежі, вона відмовилася від пустелі, від голосу свого Бога. І от цей чоловік пропонує їй дивитися з Ложі його тріумф над Ягве. Власне, він діє послідовно, і для римлян це може бути пікантним додатком до його тріумфу, коли вона, макавейська княгиня, коханка переможця, дивитиметься разом із ними. Але вона не дивитиметься. Це можна було б витримати, щоб іти в тріумфальному поході, в кайданах, між полоненими. Але добровільно сидіти в ложі переможця, додавати соусу до його печені, ні, ні.

— Дякую тобі, — каже вона; її голос тихий, але тепер дуже хрипкий. — В день тріумфу я не буду більше в Римі. Я поїду до свого брата.

Він бачить це, бачить, що вразив жінку в серце.

Він не хотів цього. Він не хотів нічого з того, що заподіяв їй. Але завжди він перебирає міри. От і тепер. Його батько штовхнув на це, а він проти того не опирався. Вона з такої легкої, ніжної матерії, а він сам такий твердий і грубий, і завжди дізнається про це занадто пізно. Як міг він вимагати, щоб вона дивилася на цей дурний тріумф? Він сам відмовиться від тріумфу, він захворіє. Він запинається, занадто поспішає. Але він говорить у порожнечу, вона вже вийшла, вона зникла.

Його обличчя перекошується в дикому шаленстві. Зі свого дрібнозубого рота він виригає солдатські прокляття проти жінки, проти її ненатуральної східної манірності. Чому вона не може дивитися на тріумф? Хіба інші, германські княгині, наприклад, не дивилися на тріумфи, у яких вели в кайданах їхніх власних синів, братів, племінників? Він не повинен був датися спантеличити себе, він повинен був поводитися з нею як мужчина. Це не трудно — приписати їй нелояльність, якийсь бунтівничий вчинок, оповістити її полоненою, провести її саму в тріумфальному поході, в кайданах, і потім, до останку принижену, підняти з бруду, м’яко, сильно, з добротою, як личить мужчині. Тоді знатиме вона нарешті своє місце, ця гордовита.

Але ще доки це думав, він знав, що були це дитячі фантазії. Вона ж не була варваркою, вона не була, як та німецька варварська княгиня Зегест, вона була справжня цариця, сповнена прадавньою східною величністю та мудрістю. Вся його лють обернулася проти нього самого. Рим, тріумф були йому зіпсовані. На Сході життя, а тут все нужденне і закаляне. Капітолій лайно, якщо порівняти з храмом Ягве, а він, такий от, як він є, спалив цей храм, і жінку, яка тричі віддавала йому себе, тричі прогнав своєю римською брутальністю, і цього разу назавжди.

Другого дня з’явився Йосиф привітати принца. Тит зустрів його з тією жвавою, холодно сяючою ввічливістю, яку Йосиф ненавидів. Цей тріумф, жартував він, завдає більше роботи, ніж увесь похід. Він хотів його мати позаду, хотів бути нарешті в своєму місті, і через дурний звичай він мусить ждати тепер до дня святкового походу. Хіба ж це не лихо? Не мати змоги подивитися виставу Деметрія Лібана в театрі Марцелла. Він сказав Йосифові вважати при репетиціях на те, щоб, передаючи юдейські справи, не зробили помилки.

— Я тепер, — розповідав він, — узяв у свої руки організацію тріумфу й усе, пов’язане з ним. Мені дуже хочеться знати, яке враження справить на вас похід. Ви ж дивитиметеся на нього з цирку?

Йосиф бачив, що принц напружено чекав на його відповідь. Власне, це мало б бути цьому римлянинові само собою зрозумілим, що він, хроніст походу, власними очима повинен бачити його кінець. Він дивним чином якось ніколи не міркував, чи має він піти, чи ні. Так гарно було б сказати: «Ні, цезаре Тит, я не прийду, я залишуся дома». Це було б задоволення сказати так, це був би жест величний і безглуздий. Він сказав:

— Так, цезаре Тит, я буду дивитися похід із цирку.

Тит змінився. Та удавана гучна ввічливість спала з нього.

— Я надіюся, мій юдею, — сказав він щиро, приязно, — що тобі тут у Римі житиметься легко й вигідно. Я хочу, — говорив він сердечно, — щоб ти жив тут із охотою. Я все зроблю для того. Вір мені.

Йосиф, щоб підготувати себе до участі в тріумфі, подивився п’єсу про полоненого Сехарію в театрі Марцелла. Деметрій Лібан був великий актор. Він грав полоненого Сехарію невимовно правдиво та жахливо комічно. Наприкінці на нього наділи маленьку безглузду клоунську маску, яку засуджених часто змушували носити на арені, щоб комізм маски контрастував із смертю засудженого. Ніхто не бачив, як під маскою полоненого Сехарїї актор Лібан задихався, як колотилося та спинялося його серце. Він витримав. Вони прив’язали його до хреста. Він кричав, як вимагала роль: «Слухай, Ізраїлю, Ягве наш Бог», і одинадцять клоунів танцювали навкруг нього в ослячих масках і повторювали його крик: «Яг, Яг». Він витримав до кінця, доки йому сказали, що тепер його знімуть із хреста і доти він мусив розкидати з хреста гроші. Тут, правда, він майже знепритомнів. Але цього не помітив ніхто, гадали, що це гра, а як залунали вигуки радості, коли він розкидав монети, вже майже не зважали більше на актора. Йосиф упіймав кілька монет, дві срібних і більше мідних. Вони були викарбувані цими днями і показували з одного боку портрет цезаря, а з другого — жінку в кайданах, що сиділа під пальмовим деревом, а навкруги напис: «Полонена Юдея». Жінка — чи було це справою дами Ценіс? — мала риси принцеси Береніки.

Другого дня запросив його до себе видавець Клавдій Реґін.

— Мені доручили, — сказав він, — передати вам цей квиток на вхід до цирку.

Це було місце на лавах другого благородного стану.

— Ви дістаєте високий гонорар за вашу книгу, — сказав Реґін.

— І мушу там бути та бачити, — сказав розлючено Йосиф.

Реґін усміхнувся своєю фатальною усмішкою.

— Звісно, — сказав він, — і я, як ваш видавець, дуже зацікавлений, щоб ви там були. Ви ж будете єдиний юдей, Йосифе Флавій, який усе дивитиметься. Облиште, — застеріг він трохи втомлено, коли Йосиф хотів вибухнути. — Я вірю вам, що це буде не легко. Й я теж, коли йтиму в поході серед урядовців цезаря, міцно зав’яжу черевики і мені не буде це зручно.

Уранці 8 квітня Йосиф сидів у Великому цирку. 383 000 могли поміститися у новоспоруді, і кам’яні лави були заповнені аж до останнього місця. Йосиф досяг цього, він сидів між панами другого благородного стану, це було місце, про яке він мріяв для себе п’ять років тому. Нерухомо та замкнуто сидів він серед схвильованих людей, його гордовите обличчя здалека впадало в око. На лавах дворянства знали, що цезар доручив йому писати історію війни. Книги мали високу пошану в місті Римі. З цікавістю розглядали чоловіка, який тримав у своїй руці славу та ганьбу такої великої кількості людей.

Йосиф сидів спокійно, він володів собою, але всередині він сповнений був хвилювання. Він ішов через Рим, що веселився, що повен був радісним чеканням. Будинки, колонади всюди були оздоблені, на помостах, на виступах, на деревах, на воротах, на дахах були прикрашені вінками люди. І тут, у цирку, всі були уквітчані вінками та мали квіти на колінах, руках, щоб кидати їх тим, хто проходитимуть.

Тільки Йосиф мав сміливість сидіти тут неуквітчаний.

Попереду походу йшли панове сенатори, їм було трохи незручно у своїх червоних черевиках із високими підошвами. Більшість із них неохоче йшла в цьому поході, з внутрішнім запереченням. По суті серця їхні сповнені були зневагою до вискочок, яких вони мусили вшановувати. Експедитор і його син захопили собі державу, але вони й на троні лишалися мужиками та черню. Йосиф бачив худе, скептичне обличчя Марулла, гожу, втомлену, жорстоку голову Муціана. Муціан, хоч і був у парадному убранні, держав за спиною палицю, обличчя його тіпалося. Був такий день, коли шальки терезів стояли рівно, і, можливо, тільки Йосиф мусив кинути сильне слово, щоб шалька Муціана опустилася, а Веспасіанова піднялася.

Ішли міністри. Зморщеному, змученому хворобами Таласові йти було дуже трудно, але це була його справа, що цей похід відбувався, старий не хотів пропустити свій великий день. Потім самотній, маючи невеликий простір навкруг себе, ступав Клавдій Реґін, серйозно, незвично прямо. Ні, він справді не почувався зручно. Твердими сердитими пильними очима він поглядав навкруг себе, уважно, сторожко, і він зіпсував втіху охочим до видовищ: марно шукали вони на його третьому пальці славнозвісну перлину, а його ремінці біля черевиків були міцно зав’язані.

Ішла музика, багато музики. Сьогодні всі грали військові мелодії, найлюбіше марш п’ятого, що хутко став популярним: «П’ятий вміє все робити».

Проходила здобич походу, та здобич, про яку люди чули стільки казкового. Люди були звичні, пересичені. Але коли тепер це проходило мимо, золото, срібло, слонова кістка, не окремі штуки, а цілий потік, тоді люди не могли стриматися. Витягували шиї, видивлялися через плечі передніх, жінки різко скрикували, дивуючись, жадібно. Це текло безконечно, — золото, срібло, благородні матерії, одяг, а потім знову золото, в усіх формах, карбоване, в зливках, вилите в посуд усякого роду. Потім військові знаряддя, зброя, пов’язки з ініціалами Макавеїв, чисті, брудні, напоєні кров’ю, в коробках, у возах, багато тисяч. Польові значки, прапори з гебрейськими літерами, з сирійсько-арамейськими, колись створені для того, щоб підносити серця, а тепер вправно сполучені так, аби потішити пересичених глядачів. Переносні підмостки, що зображували криваві воєнні сцени, іноді гігантські трибуни, чотириповерхові, — глядачі злякано відсахувалися, коли вони пропливали хитаючись, бо боялися, що це може впасти й убити їх. Кораблі, здобуті у бою біля Яффи, біля Магдали. І знову, знову золото. Не було нічого дивного, що ціна золота впала, що вона становила тепер тільки половину довоєнної ціни.

Й от стало тихо, бо йшли урядовці цезаревої скарбниці, в парадній формі, з лавровими вінками, вони супроводили головну частину здобичі. Солдати несли золоті столи для священних хлібів, велетенський семисвічник, 93 святі приряди храму, сувої закону. Високо піднімали їх носії, щоб усі бачили сувої закону Ягве, здобуті великим добрим Юпітером римлян.

А позаду — гротескна музика. Це були інструменти храму, цимбали перших левітів, лункі новорічні баранячі роги, срібні сурми, які кожного п’ятнадцятого року оповіщали, що вся земельна власність повертається до держави. Римляни грали на цих інструментах, пародіюючи, це звучало смішно й по-варварськи. І раптом якомусь дотепникові спала щаслива думка. «Яг, Яг!» — закричав він, як кричить осел. Всі підхопили крик, святі інструменти юдеїв награвали. Лункий регіт прокотився довгими рядами цирку.

Йосиф сидів із кам’яним лицем. Тепер витримати. Всі дивилися на нього. Десять років мусили вчитися священики, доки ставали достойними грати в ці неприступні інструменти. Тримай своє лице спокійним, Йосифе, ти тут — Ізраїль. Твій гнів виливається над народами.

Тепер ішла жива частина здобичі, полонені. З величезного числа вибрали сімсот, одягли їх у барвисті святкові убрання, що так контрастували з їхніми похмурими обличчями та з їхніми кайданами. І священики мусили йти серед них із головними уборами й поясами. Зацікавлено, напружено дивилися люди в цирку на своїх переможених ворогів. От проходять вони. Їх добре перед тим годували, щоб вони не мали ніякої причини падати та цим псувати римлянам заслужене видовище. Але після цього їх розішлють як примусових робітників — частину на рудники, на каторгу, до клоак, частину — у великі видовищні установи для гладіаторських ігор і цькування звірами.

Люди в цирку сиділи тепер тихо, вони тільки дивилися. Але от вибухнув повний ненависті скажений крик: «Геп, геп» і «Собаки, собачі сини, смердючі, безбожні». Вони кидали гнилу ріпу, усяке лайно. Вони плювалися, хоч слина не могла досягти до тих, кому вона призначалася. Так ідуть вони закуті, принижені богами, ворожі вожді, які раніше викликали страх, Симон бар-Гіора та Йоанн із Гісхали. Це була велика насолода, це був щасливий день для римлян — бачити, як проходять отак їхні вороги, переможені, гордовиті, які повстали проти угодного богам збільшення імперії.

Вони наділи на Симона корону з кропиви та сухих гілочок і вони причепили йому табличку: «Симон бар-Гіора, цар юдейський». А Йоанна, «воєначальника юдейського», вони всунули в комічний бляшаний панцер. Симон знав, що він, раніше ніж закінчиться похід, буде вбитий. Так зробили римляни з Версінгеторіксом, так само з Югуртою, з багатьма іншими, що мусили вмерти біля підніжжя Капітолію в той час, як переможець приносив жертву своїм богам. Дивно, що Симон бар-Гіора не був тепер таким похмурим чоловіком, яким знали його люди в останні часи, навпаки, він був знову таким сяючим, як у перший час. Спокійно йшов він у своїх кайданах поряд зі закутим у кайдани Йоанном із Гісхали, і вони розмовляли один із одним.

— Гарне небо над цією країною, — сказав Симон, — але яке воно бліде проти неба нашої Галилеї. Це добре, що я маю над собою блакитне небо у цей день, коли йду вмирати.

— Не знаю, куди я йду, — сказав Йоанн, — але вірю, що вони залишать мені життя.

— Це для мене велика втіха, мій Йоанне, — сказав Симон, — що вони залишать тобі життя. Бо ця війна ще не закінчилася. Як це дивно, що я колись мав намір тебе згубити. Хоч як погано це тепер виглядає, але добре було, що ми провадили цю війну. Вона ще не закінчилася, і ті, хто після нас, навчилися з неї. О, мій брате Йоанне, вони мене бичуватимуть і вони приведуть мене до місця, де слина та гнила ріпа їхньої черні влучатимуть у мене, і вони гидотним способом уб’ють мене. Проте добре, що ми провадили цю війну. Тільки шкода мені, що мій труп лежатиме нужденно, непохований.

І позаяк Йоанн із Гісхали мовчав, він сказав через якийсь час:

— Ти знаєш, Йоанне, ми повинні були підкоп прокласти правіше. Тоді ми зруйнували б башту, і що б тоді вони мали робити?

Йоанн із Гісхали був згодливий чоловік, але в тактичних питаннях не знав ніякого жарту і ніяких поступок. Він знав, що правильно зробив із цим підкопом. Але він має жити, а Симон має вмерти, і він присилував себе і сказав:

— Так, мій Симоне, ми повинні були прокласти цей підкоп правіше. Ті, хто після нас, робитимуть це краще.

— Якби ми тільки вчасно об’єдналися, мій Йоанне, — сказав Симон, — ми б упоралися з ними. Я бачив тепер їхнього Тита зблизька. Добрий хлопець, але ніякий полководець.

Йосиф бачив, як обидва підходили, проходили. Вони йшли помалу, він бачив їх досить довго, він бачив сяйво навкруг Симона, як свого часу при зустрічі в храмі. І тепер він не міг уже тримати себе в узді. Хотів задержати голос у горлі, але не міг, голос виривався, це був зойк, розпачливий, пригноблений, страшний, і Йосифів сусід, який тільки що кричав, як і інші: «Собаки, собачі сини!» — урвав посеред слова, злякався, зблід. Йосиф невідривно дивився на обох полонених, боявся, щоб вони не поглянули на нього. Він був сміливий чоловік, відповідав за свої вчинки, але коли вони поглянуть, він помре від сорому та приниження. Його давило, його душило, що він був єдиний юдей, який дивився на це збоку. Він витримав голод і неймовірну спрагу, бичування, різну ганьбу, і часто стояв перед смертю. Але це він не міг витримати, це не міг витримати ніхто. Це над людські сили, це жорстокіша кара, ніж він заслужив.

Ті два тепер зовсім близько.

Він заснує синагогу. Все, що він має, і прибутки від своєї книги витратить на будівництво, це має бути така синагога, якої Рим ніколи не бачив. Святі сувої з Єрусалима покладе у кіот. Але вони не приймуть його синагоги. Вони брали обітовані дарунки від необрізаних, але від нього не візьмуть, і вони зроблять по правді.

Тепер обидва — прямо перед ним. Вони його не бачать. Він встає. Вони не можуть його чути серед дикого крику навкруги, але він розкриває рот і кричить, що він із ними на їхньому шляху. Палко, як ніколи у своєму житті, рветься з нього крик, він гукає до них: «Слухай, Ізраїлю, Ягве наш Бог, Ягве єдиний». І раптом, немов вони почули Його, в поході полонених починають кричати, спочатку деякі, потім більше й більше, потім усі: «Слухай, Ізраїлю, Ягве наш Бог, Ягве єдиний». Коли перші почали, глядачі сміялися, передражнювали їх ослиним криком: «Яг, Яг». Але потім вони затихли, і багатьох почав брати сумнів, чи справді це осел, до якого кричать юдеї.

Йосиф, коли почув клич знизу, став спокійніший. Певно, в усіх синагогах юдейства чути тепер: «Слухай, Ізраїлю». Чи він зрікався коли цього? Ніколи цього не зрікався. Щоб усе пізнати — тільки для того робив він те, що робив. Він писатиме свою книгу, писатиме її з побожним почуттям, Ягве буде з ним. Її осудять і римляни, і юдеї. Це триватиме довго, доки її зрозуміють, але буде час, що зрозуміють.

Але хто це красується за обома юдейськими ватажками, пишно вдягнений у славнозвісний священний убір, що складається з восьми частин? Первосвященик, плебей, Фанія, будівельний робітник. Він іде, сухий, тупо дивлячись перед собою зі зверненими всередину очима, пригнічений та одержимий. Сенатор Марулл бачить його. Справді, не буде ніякої різниці, чи матиме він невільником Фанію, чи Йоанна із Гісхали. У Йоанна інтелігентніший вигляд, із ним можна буде провадити цікаві розмови, зате пікантніше мати швейцаром первосвященика.

Музика проходить, жертовні тварини, а потім вінець походу, його розкішна середина, колісниці тріумфаторів. Попереду профоси, їхні пучки різок обвиті лавром, далі нотарі, які несуть постанову про тріумф, далі юрба клоунів, що зухвало та добродушно пародіюють усім відомі властивості тріумфаторів, ощадність Веспасіана, Титову точність, його стенографію. Потім карикатури переможених, зображувані найулюбленішими акторами. Серед них Деметрій Лібан. Перший актор епохи. Так, він переміг хворість і слабість, переміг опір свого серця. Йшлося про його мистецтво, про його честолюбство, цезар покликав його, він зібрав всі свої сили, він був на місці. Він був юдей Апелла, стрибав, танцював, смикав себе за поділену надвоє бороду, проходив із своїми молитовними ременями, своїм невидимим Богом. Розриваючись між своїм мистецтвом і своїм блаженством, бо мусив заплатити одним за друге, він зважився обрати мистецтво. Йосиф бачив, як проходив він роздвоєний — великий актор і бідний чоловік.

Ішли генерали леґіонів, офіцери та солдати, що заслужили високі відзнаки. Одного насамперед вітали з радістю. Де він проходив, улюбленець армії, наш Педан, носій трав’яного вінка, там починали співати міцну пісню п’ятого, і серця підносилися. Так, це була плоть од нашої плоті, це був Рим. Із цим задоволеним, самовпевненим чоловіком нічого не станеться, з ним був капітолійський Юпітер. Ходили невиразні чутки, що й цього разу він зробив «те». Що він, власне, вчинив, про це з певних причин не можна було говорити точніше; але безумовно щось велике, це й з того видно, що знову його нагороджено такою високою відзнакою. Йосиф бачив гидке, голе, однооке обличчя. Він проходив, промітний, радий, дужий, гомінливий, задоволений муж. Ні, проти цієї ситої вульгарності нічого ніхто не зробить. Цьому солдатові, що ніколи не має сумнівів, що завжди у згоді зі самим собою, належить світ, який для нього створив його Юпітер.

І от засяяла висока, як башта, уквітчана лавром тріумфальна колісниця, яку везло четверо білих коней. На ній — Веспасіан. Обличчя, щоб воно було подібне до Юпітера, нарум’янене суриком. Лавр на широкому непокритому селянському черепі, старе кремезне тіло одягнене у вишитий зірками пурпурний убір, який мусив відступити йому на цей день капітолійський Юпітер. Дещо нудливо дивився він на радіючу масу. Ще добрі три години має це тривати. Одяг Юпітера важкий, довге стояння на хиткій колісниці — все інше, крім приємності. Він справді взяв це на себе тільки заради своїх синів. Заснувати династію є дуже важка справа. Жарко. Юпітерові влітку має бути дуже гаряче, коли вже в квітні доводиться так пітніти в його одязі. Тільки подумати, скільки коштує цей тріумф. Реґін обрахував, що дванадцять мільйонів, а може й тринадцять, чотирнадцять. Ці гроші, безумовно, можна було б витратити далеко краще, але цим лойовим мізкам завжди потрібне представництво, проти цього нічого не поробиш.

Що храму більше немає, це справді приємно. Хлопець здорово це провернув. Коли недостойність корисна, її треба робити. А після того бути совісливим. Тільки так вистоює чоловік у житті та перед богами. Раб за ним, що тримав важку золоту корону Юпітера над його головою, кричав йому приписану формулу: «Дивись назад і не забувай, що ти людина». Ну, так, він сподівається жити ще чимало часу, поки стане богом. Він думає про статуї обожнених давніших цезарів. Цей тріумф спричиниться до того, що він на тиждень раніше стане богом. Колісниця спиняється. Веспасіан, крекчучи, дивиться на сонячний годинник.

Тит на другій тріумфальній колісниці, часто поглядав на амулет, що повинен захищати від заздрощів і лихого погляду; бо поряд із ним їде верхи Доміціан, «фрукт». Але турбота з приводу заздрості брата не може зіпсувати йому гордість цього дня. Холодно сяючи, стоїть він у своїй колісниці, піднятий над людським, солдат, що дійшов до мети, втілений Юпітер. Коли він проїздить повз цезарську ложу, то на короткий час тверезіє. Жінки немає там, жінку в нього відібрали. Кому хотів він показатися в своєму блиску, який зміст має все це без жінки? Його очі шукають серед маси, шукають на місцях другого благородного стану. Коли він знаходить Йосифа, то простягає до нього руку, вітаючи.

Колісниці тріумфаторів тягнуться далі, спиняються біля підніжжя Капітолію. Люди, що бачили це власними очима, повідомляють: Симона бар-Гіору бичували, задушили. Оповісники повідомляють це народові. Лунає крик радості: війна закінчилася. Веспасіан і його син сходять із своїх колісниць. Приносять у жертву свиню, цапа та бика, щоб розгрішити себе та своє військо, якщо під час походу не догодили чимсь божеству.

Армія тим часом дефілювала у Великому цирку. Вони проходили повз, по дві когорти від кожного леґіону, з усім знаряддям, катапультами та балістами, «Тугим Юлієм» та іншими таранами. Особливо бурхливо вітали ті польові значки, які захопили були юдеї на початку війни й які тепер знову відібрали в них, як свого часу відібрали у германців орли, що захопив був зрадницький варвар Арміній.

Йосиф бачив, як проходила армія, радісна, мирна, повна стриманої сили. Зброя порядку в державі. Але Йосиф знає й інше обличчя цієї армії. Він знає, що всі вони — це Педан. Він чув, як кричали вони: «Геп, геп», як вони танцювали в кривавому чаді на підлозі храму, мармур якої зник під трупами.

Довго проходило військо. Багато хто, насамперед на лавах дворянства, нетерпеливилися. Йосиф витримував. Ще раз аж до кінця дивився він на леґіони, які перед його очима зруйнували місто та храм.

Увечері цього 8 квітня кілька юдеїв прийшли до чергового наглядача Мамертинської тюрми. Вони показали припис із печаткою. Наглядач прочитав його і провів їх у льох, у так звану Холодну купальню, бо спершу там був колодязь. У цьому занедбаному похмурому приміщенні Симон бар-Гіора скінчив свої дні. Його труп за звичаєм мали викинути вранці на Есквілінську шкуродерню. Але чоловіки мали дозвіл забрати труп і зробити з ним, що хочуть. Цей дозвіл здобув Клавдій Реґін. Це була ціна його перлини, якою він мусив заплатити дамі Ценіс.

Отже, чоловіки взяли вкритий кривавими рубцями труп юдейського полководця, поклали його на ноші, накрили, понесли через місто, що сяяло святковою ілюмінацією. Вони йшли босі. Біля Капенікських воріт ждало їх багато сотень інших юдеїв, між ними Кай бар-Цаароне. І вони теж ішли босі, і одяг їхній був розірваний. Вони несли труп, кожні п’ятдесят кроків несли інші, Аппієвою дорогою до другого верстового стовпа ліворуч. Там ждав їх Клавдій Реґін. Вони принесли труп у підземне юдейське кладовище. Поклали задушеного в труну, положили синьо-чорну голову на землю з Юдеї, облили пахучою водою. Потім накрили труну плитою. На ній грубими грецькими літерами було вирізано: «Симон бар-Гіора, солдат Ягве». Потім вони вимили руки і залишили місце упокоєння.

З цирку Йосиф прийшов додому. Він виконав своє завдання, він не щадив себе, він бачив юдейську війну до кінця. Але тепер закінчилися всі його сили. Він упав у подібний до смерті сон.

Він був сам у великому, пустому, занедбаному домі, тільки старий невільник був тут, ніхто не піклувався ним. Він спав двадцять годин. Потім устав і скорчився в позі глибокої жалоби.

Прибув кур’єр із цезаревого палацу з лавровою гілкою, ознакою щасливих вістей. Коли невільник привів його до занедбаного чоловіка, що скорчився на підлозі у розірваному одягу, зі сплутаним волоссям навкруг лиця, з попелом на голові, кур’єр мав сумнів, чи справді це адресат. Вагаючись, передав він свій лист. Це був власноручний припис Веспасіана цезаревому секретаріатові показувати Йосифові всі документи, які потрібні йому будуть для писання його книги. Крім цього, цезар жалував йому золотий перстень другого благородного стану. Це було вперше, що кур’єр, несучи лавр, не дістав на випивку. Йосиф обмежився тим, що підтвердив одержання листа. Потім знову скорчився, як і перед тим.

Прийшов хлопець Корнель. Невільник не зважився допустити його до Йосифа.

Через сім днів Йосиф піднявся. Спитав, що сталося за цей час. Почув про хлопця Корнеля. Послав по нього. Обидва, коли хлопець Корнель прийшов удруге, не говорили багато. Йосиф сказав, що йому потрібен добрий, надійний секретар. Чи не хоче Корнель допомагати йому при писанні книги? Корнель просяяв.

Ще того ж дня Йосиф почав працювати.

«Певно, — диктував він, — багато буде таких, хто намагатимуться описати війну юдеїв проти римлян, авторів, що не були свідками подій і що посилатимуться на безглузді, суперечливі пересуди. Я, Йосиф, син Маттіаса, священик першої черги з Єрусалиму, що бачив власними очима усе від початку, вирішив написати історію цієї війни, як вона справді була, сучасникам для спогаду, наступникам — для застереження».

Тут закінчується перший із трьох романів про історика Йосифа Флавія.