Зібрання творів у семи томах. Том 4. Повісті

Коляска^*

Містечко Б. дуже повеселішало, коли почав стояти в ньому *** кавалерійський полк. А до того часу було в ньому страх як нудно. Коли, бувало, проїздиш ним та поглянеш на низенькі мазані домочки, що дивляться на вулицю до неможливості кисло, то… сказати несила, що робиться тоді на серці: така нудьга, ніби от чи в карти програвся, чи встругнув не до речі якусь дурницю, одно слово: негаразд. Глина на них обвалилась від дощу, і стіни, замість білих, зробилися рябими; покрівлі здебільшого вкриті очеретом, як воно звичайно буває по південних містах наших; садочки, задля кращого виду, городничий давно звелів вирубати. На вулицях живої душі не стрінеш, хіба тільки півень перейде через бруківку, м’яку, як подушка від злеглого на чверть[115] пилу, який при найменшому дощі перетворюється на болото, і тоді вулиці в містечку Б. наповнюються тими опасистими тваринами, яких тамтешній городничий називає французами. Виставивши серйозні морди із своїх купелів, вони зчиняють таке рохкання, що переїжджому залишається тільки чимдуж поганяти коней. А втім, переїжджого не так то й побачиш у містечку Б. Зрідка, дуже зрідка який-небудь поміщик, власник одинадцяти душ селян, у китайковім сюртуку тарабанить по бруківці якоюсь чи то бричкою, чи то возом, визираючи з-за купи мішків із борошном і постьобуючи гніду кобилу, що за нею слідом біжить лоша. Сам навіть базарний майдан має досить сумний вигляд: кравців будинок виходить надзвичайно безглуздо не цілим фасадом, а тільки рогом; проти нього будується років п’ятнадцять якась кам’яна будівля на двоє вікон; далі стоїть сам по собі новомодний дощаний паркан, пофарбований сірою фарбою під болотяний колір, який на зразок іншим будівлям збудував городничий в часи своєї молодості, коли не мав іще звичаю спати зараз-таки по обіді й пити на ніч якийсь декокт[116], заправлений сухим аґрусом. В інших місцях майже все пліт; серед майдану маленькі крамнички; в них завжди можна примітити в’язку бубликів, бабу в червоній хустці, пуд мила, декілька фунтів гіркого мигдалю, стрілецький шріт, демікотон і двох купецьких прикажчиків, що з ранку до вечора грають коло дверей у швайки[117].

Та як почав стояти в повітовому містечку Б. кавалерійський полк, все змінилося. Вулиці застрокатіли, ожили, одно слово, набули зовсім іншого вигляду. Низенькі домочки раз у раз бачили, як проходить повз них моторний ставний офіцер з султаном на голові, прямуючи до товариша поговорити про підвищення в чині, про чудесний тютюн, а інколи то й поставити потайки від генерала на карту дрожку, що її можна б назвати полковою, бо вона, не виходячи з полку, встигала обходити всіх: сьогодні катався нею майор, завтра стояла вже вона в поручиковій стайні, а за тиждень, глянь, знову майорів денщик підмащував її салом. Дерев’яний пліт між будинками весь був укритий вивішеними на сонці солдатськими кашкетами; сіра шинеля стирчала доконче десь на воротях; по завулках траплялися солдати з такими шорсткими вусами, як щітки для чобіт. Вуса ці можна було бачити скрізь. Чи зберуться ото на ринку з кошиками міщанки, з-за плечей їх, так уже й знай, виглядають вуса. На лобному місці солдат з вусами, так уже і знайте, милив бороду якому-небудь сільському тюхтієві, що тільки кректав, закотивши очі під лоб. Офіцери оживили міське товариство, яке доти складалося тільки із судді, що жив в одному домі з якоюсь дияконихою, і городничого, чоловіка статечного, але звиклого спати цілісінький день: від обіду до вечора і з вечора до обіду.

Товариство зробилося ще численніше і веселіше, коли переведено було сюди квартиру бригадного генерала. Поміщики з околишніх сіл, про яких досі ніхто й не догадувався, що є вони на світі, почали приїжджати частіше до повітового містечка, щоб побачитися з панами офіцерами, а то й заграти в банчик, який уже дуже невиразно уявлявся в голові їхній, заклопотаній посівами, жінчиними дорученнями та зайцями. Дуже шкода, що не можу пригадати, з якої саме нагоди бригадний генерал давав великий обід; заготовлено для нього було навдивовижу багато: стукотіння кухарських ножів у генеральській кухні чути було ще від міської застави. Увесь чисто ринок було закуплено для обіду, так що суддя зі своєю дияконихою змушений був їсти самі тільки гречані коржі та кисіль із крохмалю. Невелике подвір’ячко біля генеральської квартири геть усе було заставлене дрожками та колясками. Гості все були чоловіки: офіцери та деякі околишні поміщики. Із поміщиків найвизначніший був Піфагор Піфагорович Чертокуцький, один із головних аристократів у Б… повіті, що більше за всіх галасував на виборах[118] і приїздив туди прегарною коляскою. Він служив перше в одному з кавалерійських полків, був одним із числа значних і поважних офіцерів. Принаймні його бачили на багатьох балах та вечірках, де тільки кочував їх полк; а втім, про це можна розпитати панночок Тамбовської та Симбірської губерній. Дуже може бути, що він посіяв би й по інших губерніях вигідну для себе славу, коли б не вийшов у відставку через один випадок, який звичайно зветься неприємною історією: чи то він дав комусь за давніх років ляпаса, чи то йому дано його, про це певно не знаю, справа лише в тім, що його попросили вийти у відставку. А втім, він аж ніяк не втратив од цього своєї ваги: носив фрак із високою талією, на зразок військового мундира, на чоботях остроги і під носом вуса, щоб, бува, не подумали дворяни, ніби він служив у піхоті, яку він згорда називав іноді піхтурою, а іноді піхонтарією. Він бував на всіх багатолюдних ярмарках, куди осередина Росії, що складається з мамок, дітей, дочок і товстих поміщиків, наїздила веселитись бричками, таратайками, тарантасами і такими каретами, які й уві сні нікому не снились. Він носом чув, де стояв кавалерійський полк, і завжди приїздив одвідати панів офіцерів. Дуже спритно вискакував перед ними зі своєї легенької колясочки чи дрожки і на диво скоро знайомився. Минулих виборів дав він дворянству чудесний обід, на якому оголосив, що коли тільки його виберуть на предводителя, то він поставить дворян на щонайкращу ногу. Взагалі тримався по-панськи, як то кажуть у повітах та губерніях, одружився він з досить гарненькою, взяв за нею двісті душ посагу і кілька тисяч капіталу. Капітал зараз-таки пішов на шестірку справді-таки знаменитих коней, золочені замки до дверей, ручну мавпу для дому і француза-дворецького. А двісті душ, разом з двома сотнями його власних, були заставлені в ломбарді, задля якихось комерційних справ. Одно слово, був з нього поміщик як слід… Хоч куди поміщик. Опріч нього на обіді в генерала було іще декілька поміщиків, та про них нема чого казати. Решта були все військові з того ж таки полку і два штаб-офіцери: полковник та досить огрядний майор. Сам генерал був дебелий і товстий, а втім хороший начальник, як казали про нього офіцери. Говорив він досить густим, значущим басом. Обід був навдивовижу: осетрина, білуга, стерляді, дрохви, спаржа, перепілки, куріпки, гриби доводили, що кухар іще з учорашнього дня не брав у рот гарячого, і чотири солдати з ножами в руках виробляли, йому помагаючи, фрикасеї та желеї. Сила пляшок, довгих з лафітом, короткошиїх з мадерою, прегарний літній день, вікна, відчинені навстіж, тарілки з льодом на столі, відстебнутий останній ґудзик у панів офіцерів, розтріпана маніжка у власників широчезного фрака, перехресна розмова, заглушувана генеральським голосом та заливана шампанським, — усе пасувало одно до одного. По обіді всі встали з приємною важкістю в шлунках і, запаливши люльки з довгими та короткими чубуками, вийшли з чашками кофе в руках на ґанок.

У генерала, полковника і навіть у майора мундири були зовсім розстебнуті, так що трохи видно було благородні підтяжки з шовкової матерії, але панове офіцери, зберігаючи належну пошану, зоставалися з застебнутими, за винятком трьох останніх ґудзиків.

— От тепер можна на неї глянути, — сказав генерал. — Будь ласка, голубо, додав він, звертаючись до свого ад’ютанта, досить моторного, приємного на вигляд молодця, — скажи-но, щоб привели сюди гніду кобилу! Ось ви побачите самі. — Тут генерал потяг із люльки й випустив дим. — їй ще нема тут справжнього догляду: трекляте городисько, немає путящої стайні. Коняка, пуф, пуф, дуже добра!

— І давно, ваше превосходительство, пуф, пуф: зволили придбати її? — сказав Чертокуцький.

— Пуф, пуф, пуф, ну… пуф, не так давно. Оце тільки два роки, як я взяв її з заводу!

— І продано вам її, з ласки вашої, уже виїжджену, чи вже тут її зволили виїздити?

— Пуф, пуф, пу, пу, пу… у… у… ф, тут, — сказавши це, генерал весь потонув у диму.

Тим часом із стайні вискочив солдат, застукотіли копита, нарешті з’явився другий у білім балахоні з чорними величезними вусами, ведучи за вуздечку тремтячу полохливу кобилу, яка, піднявши зненацька голову, мало не підняла вгору солдата, що присів до землі, разом з вусами. «Ну-бо, ну! Аграфено Іванівно!» — промовляв він, підводячи її до ґанку.

Кобила звалась Аграфена Іванівна: сильна та дика, як південна красуня, вона вдарила копитами в дерев’яний ґанок і враз зупинилась.

Генерал, опустивши люльку, почав із задоволеним виглядом дивитись на Аграфену Іванівну. Сам полковник, зійшовши з ґанку, взяв Аграфену Іванівну за морду. Сам майор поплескав Аграфену Іванівну по нозі, інші поцмокали язиком.

Чертокуцький зійшов з ґанку й зайшов до неї ззаду. Солдат, виструнчившись і держачи уздечку, дивився гостям просто в очі, наче хотів ускочити в них.

— Дуже, дуже хороша! — сказав Чертокуцький, — з усіх боків показна коняка! а дозвольте, ваше превосходительство, спитати, як вона ходить?

— Хода в неї добра; тільки… чорт його знає… отой дурень фершал дав їй якихось там пілюль, і ось уже два дні все чхає.

— Дуже, дуже хороша. А чи маєте, ваше превосходительство, відповідний екіпаж?

— Екіпаж?.. Та це ж верхова коняка.

— Я це знаю; але я спитав, ваше превосходительство, для того, щоб довідатись, чи маєте ви й для інших коней відповідний екіпаж?

— Ну, екіпажів у мене не надто багато. Мені, правду вам сказавши, давно хочеться мати модну коляску. Я писав про це братові моєму, що тепер у Петербурзі, та не знаю, чи пришле він, чи ні.

— Мені здається, ваше превосходительство, — зауважив полковник, — нема кращої коляски, як віденська.

— Ви справедливо думаєте, пуф, пуф, пуф.

— У мене, ваше превосходительство, є прекрасна коляска, справжньої віденської роботи.

— Яка? Та, що ви нею приїхали?

— О, ні. Це так, на щодень, власне для моїх подорожей, але та… це просто чудо, легенька, як пір’їнка, а коли ви сядете в неї, то прямо, ніби, з дозволу вашого превосходительства, нянька вас у колисці гойдала.

— Така вигідна?

— Дуже, дуже вигідна; подушки, ресори, усе це наче на картинці намальоване.

— Це добре.

— А що вже містка! тобто, я, ваше превосходительство, і не бачив ще такої. Коли я служив, то у мене в ящики влазило десять пляшок рому і двадцять фунтів тютюну, крім того, зо мною ще було щось біля шести мундирів, білизна і два чубуки, ваше превосходительство, такі довгі, як з дозволу сказати, солітер, а в кармани можна цілого бика покласти.

— Це добре.

— Я, ваше превосходительство, заплатив за неї чотири тисячі.

— Як така ціна, то, певне, хороша, і ви купили її самі?

— Ні, ваше превосходительство; вона дісталася випадково. Її купив мій приятель, прехороший чоловік, товариш мого дитинства, з яким би ви зійшлися цілком; ми з ним, що твоє, що моє, однаково. Я виграв її у нього в карти. Чи не зволите, ваше превосходительство зробити мені честь завітати до мене завтра на обід, і на коляску поглянете.

— Не знаю вже, що вам на це сказати. Мені самому якось воно… Хіба вже дозволите разом з панами офіцерами.

— І панів офіцерів прошу покірно. Панове, я матиму за велику собі честь радість бачити вас у себе в домі!

Полковник, майор та інші офіцери подякували за те ввічливим поклоном.

— Я, ваше превосходительство, сам тієї думки, що коли купувати річ, то доконче хорошу, а коли абияку, то нема чого й заводитись. От у мене, коли вшануєте мене завтра відвідинами, я покажу дещо, заведене мною для хазяйства.

Генерал подивився і випустив із рота дим.

Чертокуцький був надзвичайно радий, що запросив до себе панів офіцерів; він заздалегідь замовляв у голові своїй паштети та соуси, поглядав дуже весело на панів офіцерів, які теж із свого боку якось подвоїли до нього свою приязнь, що було видно з очей їх та з невеликих порухів, схожих на півуклони. Чертокуцький виступав наперед якось сміливіше, і в голосі його забриніла знеможеність: ознака голосу, обтяженого насолодою.

— Там, ваше превосходительство, познайомитеся з господинею.

— Мені дуже приємно, — сказав генерал, погладжуючи вуса.

Чертокуцький хотів після цього зараз-таки рушити додому, щоб завчасу приготувати все для прийому гостей і завтрашнього обіду; він уже взяв був і капелюх у руки, та якось воно дивно вийшло, що він зостався ще на якийсь час. Тим часом уже в кімнаті були розставлені ломберні столи. Незабаром усе товариство розділилось на четверні партії у віст і посідало в різних кутках генеральських кімнат.

Подали свічки. Чертокуцький довго не знав, сідати чи не сідати йому до вісту. Та як пани офіцери почали запрошувати, то йому видалось дуже супротивним звичаям людським одмовитись. Він сів. Непомітно опинилась перед ним склянка з пуншем, яку він, забувшись, ту ж мить випив. Зігравши два роберти[119], Чертокуцький знову знайшов перед себе склянку з пуншем, яку теж, забувшись, випив, промовивши спочатку: «Час, панове, мені додому, далебі, час». Проте знову сів і на другу партію. Тим часом розмова по різних кутках кімнати набрала уже цілком своєрідного характеру. Гравці у віст були досить мовчазні, але ті, що не грали, а сиділи на канапах осторонь, провадили свою розмову. В однім кутку штаб-ротмістр[120], підклавши собі під бік подушку, з люлькою в зубах, розказував досить вільно й плавно любовні свої пригоди і до краю зацікавив усіх, що навколо нього зібралися. Один дуже товстий поміщик з короткими руками, трохи схожими на дві пророслі картоплини, слухав з надзвичайно солодкою міною і тільки інколи намагався закласти коротеньку свою руку за широку спину, щоб витягти звідтіля табакерку. В іншому кутку зав’язалась досить палка суперечка про батальйонне навчання, і Чертокуцький, який у цей час уже двічі, замість дами, скинув валета, втручався раптом у чужу розмову і кричав із свого кутка: «В якому році?» або «Якого полку?», не помічаючи, що іноді питання було зовсім не до речі. Нарешті, за кілька хвилин до вечері, віст припинився, але він іще продовжувався на словах. І, здавалося, голови всіх були заповнені вістом. Чертокуцький добре пам’ятав, що виграв багато, але руками не взяв нічого і, вставши з-за стола, довго стояв так ото, як людина, що не має в кишені носової хусточки. Тим часом подали вечерю. Певне діло, вин було досить, і Чертокуцький мало не мимохіть мусив інколи наливати собі в склянку, бо й праворуч і ліворуч стояли пляшки.

Розмова зайшла при столі предовга, тільки чудно якось вона велася. Один поміщик, що служив іще в кампанію 1812 року, розповів про таку баталію, якої ніколи не було, а потім, зовсім невідомо з яких причин, узяв пробку з графина та й увіткнув її в пирожне. Одно слово, як почали роз’їздитись, то вже була третя година, і кучери мусили взяти кількох осіб на оберемок, начебто клунки з покупкою, і Чертокуцький, хоч який він був аристократ, сидячи в колясці, так низько кланявся і так розмахував головою, що, приїхавши додому, привіз у вусах своїх два реп’яхи.

У домі геть усе спало; кучер ледве міг знайти камердинера, а той провів пана через вітальню і здав покоївці, йдучи за якою Чертокуцький якось-таки добрався до опочивальні та й ліг коло своєї молоденької і гарненької жінки, напрочуд чарівної в постелі, у білому, як сніг, спальному одязі. Струс, що зчинився, коли чоловік її падав на ліжко, розбудив її. Потягшись, підвівши свої вії і тричі кліпнувши очима, вона розплющила їх з напівсердитою усмішкою; але бачивши, що він аж ніяк не хоче цього разу її приголубити, вона з досади повернулася на другий бік і, поклавши свіжу свою щічку на руку, незабаром після нього заснула.

Був уже такий час, який на селі не називається рано, коли прокинулась молода господиня біля свого чоловіка, що хропів. Згадавши, що він повернувся вчора додому о четвертій годині ночі, вона пожаліла будити його і, надівши спальні черевички, які чоловік її виписав із Петербурга, у білій кофточці, що спадала на ній, як струмиста вода, вона вийшла до своєї убиральні, умилася свіжою, як сама, водою і підійшла до туалету. Глянувши на себе разів зо два, вона побачила, що сьогодні дуже гарна. Ця, напевне, незначуща обставина примусила її посидіти перед дзеркалом цілих дві години зайвих. Нарешті вона зодяглась дуже мило і вийшла відсвіжитись у сад. Як на те, година була тоді пречудова, якою може тільки похвалитись південний літній день. Сонце, ставши на південь, пекло всією силою проміння, але в темних густих алеях прогулюватися було прохолодно, і квітки, пригріті сонцем, потроювали свої пахощі. Гарненька хазяйка зовсім забула про те, що вже дванадцята година, а чоловік її ще спить. Уже чути було їй пообіднє хропіння двох кучерів та одного форейтора, що спали в стайні за садом. А вона все сиділа в густій алеї, звідки видно було великий шлях, і неуважно дивилась на безлюдну його пустинність, коли раптом курява, що підіймалася віддалік, привернула її увагу. Придивившись, вона незабаром побачила кілька екіпажів. Попереду їхала відкрита, на дві особи, легенька колясочка; в ній сидів генерал з товстими еполетами, що блищали проти сонця, і поруч нього полковник. Далі йшла друга на чотири особи; в ній сидів майор з генеральським ад’ютантом і ще двома офіцерами, що сиділи навпроти; за коляскою йшла відома всім полкова дрожка, якою володів на цей раз товстий майор; за дрожкою чотиримісний бонвояж, в якому сиділи чотири офіцери і п’ятий на руках, за бонвояжем хизувалися три офіцери на прегарних гнідих конях в темних яблуках.

«Невже це до нас? — подумала хазяйка дому. — Боже мій! справді, вони повернули на міст!» Вона скрикнула, сплеснула руками і побігла через клумби та квіти просто в спальню до чоловіка. Той спав як убитий.

— Уставай, уставай! уставай швидше! — кричала вона, сіпаючи його за руку.

— Га? — промовив, потягуючись, Чертокуцький, не розплющуючи очей.

— Вставай, пульпультику! чи чуєш? гості!

— Гості, які гості? — сказавши це, він злегка замукав, як теля, коли шукає мордою дійки своєї матері. — Мм… — мурмотів він, — протягни, моньмуню, свою шийку! я тебе поцілую!

— Серденько, вставай, ради Бога, скоріше. Генерал з офіцерами! Ах, Боже мій, у тебе у вусах реп’ях.

— Генерал? А, то він уже їде? Та що ж це, чорт забирай, мене ніхто не розбудив. А обід, як там обід, чи все там готове як слід?

— Який обід?

— А хіба я не замовляв?

— Ти? ти приїхав о четвертій годині ночі і хоч як я тебе розпитувала, ти нічого не сказав мені. Я тебе, пульпультику, тому не будила, що мені шкода тебе стало: ти й трошки не спав… — Останні слова вимовила вона дуже ніжним та повним благання голосом.

Чертокуцький, витріщивши очі, хвилину лежав на постелі, як громом прибитий. Нарешті, зіскочив він у самій сорочці з постелі, забувши, що це зовсім непристойно.

— Ох, коняка ж я! — сказав він, ударивши себе по лобі. — Я запросив їх на обід. Що робити? далеко вони?

— Я не знаю… вони повинні цю ж хвилину вже бути тут.

— Серденько… сховайся! Гей, хто там! ти, мала! біжи, чого, дурна, боїшся, приїдуть офіцери зараз. Ти скажи, що пана немає вдома, скажи, що й не буде зовсім, що ще зранку виїхав, чуєш! і дворовим усім скажи, та швидше-бо!

Сказавши це, він схопив нашвидку халат і побіг сховатись у екіпажний сарай, гадаючи, що там йому зовсім буде безпечно. Але, ставши в кутку сарая, він побачив, що й тут його можуть як-небудь побачити. «А так ось буде краще», — майнуло йому в голові, і він за мить одкинув східці у колясці, що стояла ближче, стрибнув туди, зачинив за собою дверцята, задля більшої безпечності прикрився хвартухом та шкірою і притих зовсім, зігнувшись у своєму халаті.

Тим часом екіпажі під’їхали до ґанку.

Вийшов генерал і струснувся, за ним полковник, поправляючи руками султан у себе на капелюсі. Далі вискочив з дрожки товстий майор, держачи під пахвою шаблю. Далі вискочили з бонвояжа тоненькі підпоручики[121] з прапорщиком, що сидів на руках, нарешті зійшли з сідел офіцери, які хизувалися на конях.

— Пана нема вдома, — сказав, виходячи на ґанок, лакей.

— Як то нема? одначе, він же таки буде на обід?

— Ні, пане. Вони поїхали на цілий день. Хіба що завтра на цю годину будуть.

— От тобі й на! — сказав генерал, — як же це…

— Далебі, чудасія, — сказав полковник, сміючись.

— Та ні, як же це так робити? — вів своєї незадоволений генерал: — Фіть… Чорт… Ну, не можеш пригостити, навіщо напрошуватись?

— Я, ваше превосходительство, не розумію, як можна таке робити, — сказав один молодий офіцер.

— Що? — сказав генерал, що мав звичай раз у раз вимовляти це запитальне слівце, коли розмовляв з обер-офіцером.

— Я казав, ваше превосходительство: як можна так чинити.

— Натурально… Ну, не випадає там, чи як, — дай знати принаймні або не запрошуй.

— Що ж, ваше превосходительство, нічого робити їдьмо назад! — сказав полковник.

— Певна річ, іншого способу нема. А втім, на коляску ми можемо глянути і без нього. Він, мабуть, її не взяв з собою. Гей, хто там, підійди, братіку, сюди!

— Чого зволите?

— Ти конюх?

— Конюх, ваше превосходительство.

— Покажи-но нам нову коляску, що недавно придбав твій пан.

— А ходіть, будьте ласкаві, до сарая!

Генерал рушив разом з офіцерами до сарая.

— От дозвольте, я її трохи викочу, тут темненько.

— Досить, досить, гаразд!

Генерал та офіцери обійшли навкруг коляски; старанно оглянули колеса та ресори.

— Ну, нічого нема особливого, — сказав генерал, — коляска як коляска.

— Зовсім непоказна, — сказав полковник, — нічогісінько нема в ній доброго.

— Мені здається, ваше превосходительство, що вона зовсім не варта чотирьох тисяч, — сказав один з молодих офіцерів.

— Що?

— Я кажу, ваше превосходительство, що мені здається, вона не варта чотирьох тисяч.

— Яких там чотирьох тисяч! вона й двох не варта. Просто нічого тут нема. Хіба всередині є щось незвичайне… Будь ласка, одстебни-но, хлопче, хвартух…

І перед очима в офіцерів постав Чертокуцький, що сидів у халаті, чудернацьки зігнувшися.

— А, ви тут!.. — промовив вражений генерал.

По тім слові генерал мерщій причинив дверці, закрив знову Чертокуцького хвартухом і поїхав разом з панами офіцерами.