Зібрання творів у семи томах. Том 4. Повісті

Рим^* Уривок

Спробуй глянути на блискавку, коли, розкраявши чорні, як вугіль, хмари, нестерпно затріпоче вона цілим потоком блиску. Ось такі очі в альбанки[145] Аннунціати. Все нагадує в ній ті античні часи, коли оживлявся мармур і блищали скульптурні різці. Густа смола волосся важкою косою піднеслася двома кільцями над головою і чотирма довгими кучерями розсипалася по шиї. Як не поверне вона сяючий сніг свого обличчя — образ її весь відбивався в серці. Чи стане профілем — благородством дивним дихає профіль, і визначається краса ліній, яких не створював пензель. Чи обернеться потилицею з підібраним догори чудесним волоссям, показавши сліпучо-білу позаду шию і красу невиданих землею пліч — і там вона чудо. Але чудесніше над усе, коли гляне вона прямо очима в очі, водрузивши холод і завмирання в серце. Повний голос її дзвенить, як мідь. Ніякій гнучкій пантері не зрівнятися з нею[146] в бистроті, силі й гордовитості рухів. Все в ній вінець творіння, від пліч до античної дихаючої ноги й до останнього пальчика на її нозі. Куди не піде вона — вже несе з собою картину: чи спішить увечері до фонтана з кованою мідною вазою на голові — все навколо, обнімаючи її, проймається дивною гармонією: лише відходять у далечінь чудесні лінії альбанських гір, синіша глибина римського неба, пряміше летить угору кипарис, і красуня південних дерев, римська пінна, тонше й чистіше вимальовується на небі зонтикоподібною, майже пливучою на повітрі верхівкою. І все: і сам фонтан, де вже стовпилися в купу на мармурових східцях, одна за одну вища, альбанські городянки, переговорюючись сильними срібними голосами, поки вода по черзі б’є дзвінкою алмазною дугою в підставлювані мідні чани, і сам фонтан, і сам натовп — все, здається, для неї, щоб яскравіше виявити торжествуючу красу, щоб видно було, як вона веде перед в усьому, подібно до того, як цариця веде за собою придворний чин свій. Чи святкового дня, коли темна дерев’яна галерея, що веде з Альбано до Кастель-Гандольфо[147], вся повна святково прибраного народу, коли мелькають під її похмурим склепінням чепуруни міненті[148] в бархатному вбранні, з яскравими поясами і золотистою квіткою на пуховім капелюху, бредуть чи мчать навскач осли з напівпримруженими очима, мальовничо несучи на собі струнких і сильних альбанських та фраскатанських жінок[149], що далеко виблискують білими головними уборами, або несучи зовсім не мальовничо, з трудом і спотикаючись, довгого, непорушного, в гороховому непроникному макінтоші англійця, який скорчив у гострий кут свої ноги, щоб не зачепити ними землі, або несучи художника в блузі, з дерев’яним ящиком на ремені й чепурною вандіківською борідкою, а тінь і сонце перебігають поперемінно по всій групі — і тоді, і в той святковий день з нею далеко краще, ніж без неї. Глибина галереї видає її з хмурної темряви своєї всю сяючу, всю в блиску. Пурпурне сукно альбанського її вбрання спалахує, як іщер, торкнуте сонцем. І, зустрівши її, зупиняються як укопані: і чепурун міненте з квіткою за капелюхом, мимоволі вигукнувши; і англієць у гороховому макінтоші, виявивши запитальний знак на кам’яному обличчі своєму; і художник з вандіківською борідкою, який довше за всіх зупинився на одному місці, подумуючи: «То ж була б чудова модель для Діани[150], гордої Юнони[151], спокусливих Грацій і всіх жінок, які тільки передавалися на полотно!» — і сміливо думаючи в той же час: «То ж був би рай, якби таке диво прикрасило назавжди смиренну його майстерню!»

Але хто ж той, чий погляд невідхильніше втупився за її слідом? Хто стежить за її словами, рухами і перебігом думок на її обличчі? Двадцятип’ятилітній юнак, римський князь, нащадок фамілії, яка являла собою колись честь, гордість і безслав’я середніх віків, а нині пустинно догоряє у пишному палаці, розписаному фресками Гверчіна[152] й Караччей[153], з потьмянілою картинною галереєю, з полинялими штофами, лазурними столами й посивілим, як лунь, maestro di casa[154]. Недавно з’явився він на римських вулицях, несучи свої чорні очі, що метали вогні з-за перекинутого через плече плаща, ніс, окреслений античною лінією, слонову білизну лоба та кинутий на нього літучий шовковий кучер. Він з’явився в Римі після п’ятнадцяти років відсутності, з’явився гордим юнаком замість ще недавно бувшого дитяти.

Але читачеві треба знати неодмінно, як же це сталося, і тому пробіжимо нашвидку історію його життя, ще молодого, але багатого на сильні враження. Раннє дитинство його минуло в Римі; виховувався він так, як у звичаї в римських вельмож, що доживали свій вік. За вчителя, гувернера, дядьку й усе, що завгодно, був у нього абат, суворий класик, шанувальник листів Пієтра Бембо[155], творів Джіованні делла Casa[156] та п’яти-шести пісень Данта, що читав їх не інакше, як із сильними викликами: «Dio, ehe cosa divina!»[157] і потім через два рядки: «Diavolo, ehe divina cosa!»[158], в чому полягала майже вся художня оцінка й критика, що звертав усю іншу розмову на броколі й артишоки, улюблені свої предмети, що знав дуже добре, в який час краща телятина, з якого місяця треба починати їсти козеня, що любив, зустрівшись із приятелем, іншим абатом, про все це побалакати на вулиці, що обтягував дуже вміло литки свої в шовкові панчохи, раніш запхнувши під них вовняні, що чистив себе регулярно раз на місяць ліками olio di ricino[159] в чашці кофію та товщав з кожним днем і годиною, як товщають усі абати. Натурально, що молодий князь дізнався небагато про що під таким началом. Дізнався він тільки, що латинська мова є матір’ю італійської, що монсиньйори[160] бувають трьох родів — одні в чорних панчохах, другі в лілових, а треті такі, які бувають майже те саме, що й кардинали[161]; дізнався про декілька листів Пієтра Бембо до тодішніх кардиналів, здебільшого привітальних; вивчив добре вулицю Корсо[162], якою ходив прогулюватися з абатом, та віллу Боргезе[163], та дві-три крамниці, перед якими зупинявся абат для закупки паперу, пер і нюхального тютюну, та аптеку, де брав своє olio di ricino. Цим обмежувався весь горизонт знань вихованця. Про інші землі і держави абат натякнув у якихось неясних і нетвердих рисах: що є земля Франція, багата земля, що англійці — хороші купці й люблять їздити, що німці — п’яниці, і що на півночі є варварська земля Московія, де бувають такі жорстокі морози, від яких може лопнути мозок людський. Далі від цих відомостей вихованець напевно б не дізнався, досягнувши до двадцятип’ятилітнього свого віку, якби старому князеві не спало раптом на думку змінити стару методу виховання й дати синові освіту європейську, що можна було почасти приписати впливові якоїсь французької дами, на яку він з недавнього часу почав наводити безперестанно лорнет на всіх театрах і гуляннях, засовуючи щохвилини своє підборіддя у величезне біле жабо та поправляючи чорний кучер на парику. Молодий князь був виряджений у Лукку, до університету. Там, за час шестилітнього його перебування, розгорнулася його жива італійська природа, що дрімала під нудним наглядом абата. В юнака виявилася душа, жадібна до насолод вишуканих, та спостережливий розум. Італійський університет, де наука животіла схована в черствих схоластичних образах, не задовольняв нової молоді, яка вже чула уривками про неї живі натяки, що перелітали через Альпи. Французький вплив ставав помітним у Верхній Італії: він заносився туди разом з модами, віньєтками, водевілями й напруженими творами нестримної французької музи[164], дивовижної, гарячої, але місцями не без ознак таланту. Сильний політичний рух у журналах з Липневої революції відгукнувся і тут. Мріяли про повернення загиблої італійської слави, з обуренням дивилися на ненависний білий мундир австрійського солдата. Але італійська природа, любителька спокійних насолод, не спалахнула повстанням, над яким не задумався б француз; все закінчилося тільки непереборним бажанням побувати в заальпійській, у справжній Європі. Постійний її рух і блиск манливо мелькали вдалині. Там була новість, протилежність ветхості італійській, там починалося XIX століття, європейське життя. Сильно поривалася туди душа молодого князя, чекаючи пригод і світла, і кожного разу тяжке почуття смутку його охоплювало, коли він бачив цілковиту до того неможливість: йому був відомий непохитний деспотизм старого князя, з яким було не під силу ладнати, — як раптом одержав він від нього листа, в якому наказано було йому їхати до Парижа, закінчити навчання в тамошньому університеті, і діждатися в Луцці тільки приїзду дядьки, з тим щоб вирядитися з ним разом. Молодий князь стрибнув з радості, перецілував усіх своїх друзів, угостив усіх у заміській остерії[165] і через два тижні був уже в дорозі, з серцем, готовим зустріти радісним биттям кожну річ. Коли переїхали Сімплон, приємна думка пробігла в голові його: він на другому боці, він у Європі! Дика потворність швейцарських гір, що нагромаджувалися без перспективи, без легких далей, трохи жахнула його зір, привчений до велично спокійної ніжної краси італійської природи. Але він просвітлів ураз, побачивши європейські міста, розкішні світлі готелі, вигоди, розставлені кожному мандрівникові, що розташовувався, як дома. Незвичайна чистота, блиск — все було для нього нове.

В німецьких містах дещо вразив його чудний склад тіла німців, позбавлений стрункої гармонії краси, чуття якої зароджено вже в грудях італійця; німецька мова теж вразила неприємно його музикальний слух. Але перед ним був уже французький кордон, серце його здригнулося. Пурхливі звуки європейської модної мови пестливо поцілували слух його. Він з таємним задоволенням ловив легкий шелест їх, що вже в Італії здавався йому чимсь піднесеним, очищеним від усіх гарячкових рухів, якими супроводяться сильні мови південних народів, що не вміють стримувати себе. Ще більше враження справив на нього особливий рід жінок — легких, пурхливих. Його вразила ця ефірна істота з ледве визначеними легкими формами, з маленькою ніжкою, з тоненьким легким станом, з відповідним вогнем у поглядах і легкими словами, які майже не вимовлялися. Він ждав з нетерпінням Парижа, населяв його баштами, палацами, склав собі по-своєму образ його і з сердечним трепетом побачив, нарешті, близькі ознаки столиці: наклеєні афіші, велетенські літери, збільшене число диліжансів, омнібуси… нарешті, понеслися будинки передмістя. І ось він у Парижі, незв’язно обійнятий його дивовижною зовнішністю, вражений рухом, блиском вулиць, безладдям дахів, гущиною труб, безархітектурними згуртованими масами будинків, тісно обліплених магазинами, бридкістю голих непритулених бокових стін, незчисленною змішаною юрмою золотих літер, які лізли на стіни, на вікна, на дахи і навіть на димарі, світлою прозорістю нижніх поверхів, що були тільки з самих дзеркальних стекол. Ось він, Париж, це постійне, хвилююче жерло, водограй, що мече іскри новин, просвіти, мод, вишуканого смаку і дрібних, але сильних законів, від яких не владні відірватися й самі осудники їх, велика виставка всього, що створює майстерство, мистецтво та всякий талант, захований у невидних кутках Європи, трепет і улюблена мрія двадцятилітньої людини, розмін і ярмарок Європи! Як приголомшений, не в силі зібрати себе, пішов він по вулицях, що пересипалися всяким народом і були покреслені коліями рухливих омнібусів, вражаючись то виглядом кафе, яке виблискувало небаченим царським обладнанням, то знаменитими критими переходами, де оглушав його глухий шум декількох тисяч шумливих кроків суцільного, рухливого натовпу, який весь майже складався з молодих людей, і де осліплював його тремтливий блиск магазинів, осяюваних світлом, що падало крізь скляну стелю в галерею; то зупиняючись перед афішами, які мільйонами рябіли і впадали в очі, кричачи про двадцять чотири щоденні вистави та про безліч усяких музикальних концертів; то розгубившись, нарешті, зовсім, коли вся ця чарівна купа спалахнула ввечері при чарівному освітленні газу — всі будинки раптом стали прозорими, сильно засяявши знизу; вікна й стекла в магазинах, здавалося, зникли, пропали цілком, і все, що лежало всередині їх, залишилося просто серед вулиці безохоронно, виблискуючи й відбиваючись в заглибленні дзеркалами. «Ма quest'é una cosa divina!»[166] — повторював жвавий італієць.

І життя його потекло жваво, як тече життя багатьох парижан та юрми молодих чужоземців, що наїжджають до Парижа. О дев’ятій годині ранку, схопившись з постелі, він уже був у розкішному кафе з модними фресками за склом, із стелею, облитою золотом, з аркушами довгих журналів і газет, з благородним прислужником, який проходив повз відвідувачів, держачи чудовий срібний кофейник у руці. Там пив він із сибаритською насолодою своє жирне кофе з величезної чашки, ніжачись на еластичному, пругкому дивані та згадуючи про низенькі, темні італійські кафе з нечепурним ботегою[167], що ніс невимиті склянки. Потім брався він за читання колосальних журнальних аркушів, і згадував про жалюгідні журнальчики Італії, про який-небудь «Diario di Roma», «Il Pirato»[168] і такі інші, де були вміщені невинні політичні відомості й анекдоти мало не про Термопіли[169] та персидського царя Дарія[170]. Тут, навпаки, всюди видно було кипуче перо. Запитання на запитання, заперечення на заперечення — здавалося, кожен з усіх сил бундючився: той загрожував близькою зміною речей і провіщав зруйнування державі; кожний ледве помітний рух та дія камер[171] і міністерства розросталися в рух величезного розмаху між упертими партіями і майже одчайдушним криком чулися в журналах. Навіть страх відчував італієць, читаючи їх, думаючи, що завтра ж спалахне революція, неначе в чаду виходив з літературного кабінету, і тільки Париж зі своїми вулицями міг вивітрити в одну хвилину весь цей тягар. Його пурхливий блиск на всьому та строкатий рух, після цього важкого читання, здавалися чимсь схожим на легкі квітки, що збігли по урвищу безодні. В одну мить він переселявся весь на вулицю і робився подібно до всіх зівакою у всіх відношеннях. Він затримувався перед світлими, легкими продавицями, які тільки-но вступили в свою весну і якими були наповнені всі паризькі магазини, ніби сувора зовнішність мужчини була б непристойна і мигтіла б темною плямою з-поза цільних стекол. Він дивився, як заманливо ніжні тонкі руки, вимиті всякими милами, загортали папірці конфект, тимчасом як очі ясно й пильно втуплялися в прохожих, як рисувалася в іншому місці світловолоса голівка, мальовничо схилившись, опустивши довгі вії на сторінки модного роману, не бачачи, що навколо неї зібралася вже купа молоді, яка розглядає і її легку сніжну шийку і кожну волосинку на голові її, підслухує саме коливання грудей, утворене читанням. Він зупинявся і перед книжною крамницею, де, як павуки, темніли на слоновому папері чорні віньєтки, накидані розгонисто, згарячу, так що іноді й розібрати не можна було, що на них таке, і здавалися ієрогліфами чудні літери. Він стояв і перед машиною, яка сама займала весь магазин і ходила за дзеркальним склом, качаючи величезний вал, що розтирав шоколад. Він затримувався перед крамницями, де зупиняються цілими годинами паризькі крокодили, засунувши руки в кишені та роззявивши рота, де червонів у зелені величезний морський рак, надималася набита трюфелями індичка з лаконічним надписом: «300 її.», і миготіли золотистим пером та хвостами жовті й червоні риби в скляних вазах. Він гуляв і на широких бульварах, що велично проходять через весь тісний Париж, де серед міста стоять дерева у зріст шестиповерхових будинків, де на асфальтові тротуари сунула наїзна юрба та купа доморослих паризьких левів і тигрів, не завжди вірно відображених у повістях. І, надивившись вволю й досхочу, забирався він до ресторану, де вже давно сяяли газом дзеркальні стіни, відбиваючи в собі незчисленні юрми дам і мужчин, які гомоніли розмовами за маленькими столиками, розкиданими по залу. Після обіду вже він поспішав до театру, не знаючи тільки, який вибрати; в кожному з них своя знаменитість, в кожному свій автор, свій актор. Всюди новина. Там блищить водевіль, жвавий, пустотливий, як сам француз, новий кожного дня, що створювався весь у три хвилини дозвілля, смішив весь від початку до кінця, завдяки невичерпним капризам веселості актора; там палка драма. І він мимоволі порівнював суху, убогу драматичну сцену Італії, де повторювалися один і той самий старик Гольдоні[172], що його знають усі напам’ять, або ж нові комедійки, невинні й наївні до того, що дитина б занудилася над ними; він порівнював їхню убогу групу з цією жвавою стрімкою драматичною повіддю, де все кувалося, поки було гаряче, де кожний боявся тільки, щоб не прохолонула його новина. Насміявшись досхочу, нахвилювавшись, надивившись, втомлений, пригнічений враженнями, повертався він додому і кидався в постіль, яка, як відомо, одна тільки потрібна французові в його кімнаті: кабінетом, обідом і вечірнім освітленням він користується в публічних місцях. Але князь, проте ж, не забув з цим різноманітним спогляданням поєднати заняття розуму, яких потребувала нетерпляча душа його. Він узявся слухати всіх знаменитих професорів. Жвава мова, часто піднесена, нові точки й сторони, помічені промовистим професором, були несподіваними для молодого італійця. Він почував, як почала спадати з очей його пелена, як в іншому, яскравому світлі поставали перед ним раніше не помічені предмети, і самий набутий ним мотлох деяких знань, які звичайно загибають у більшої частини людей без усяких пристосувань, пробуджувався і, оглянутий іншими очима, стверджувався назавжди в його пам’яті. Він не пропустив також почути жодного знаменитого проповідника, публіциста, оратора, камерних дебатів і всього, чим гучно гримить у Європі Париж. Незважаючи на те, що не завжди вистачало його коштів, що старий князь присилав йому утримання, як студентові, а не князеві, він устиг, одначе ж, найти випадок побувати всюди, найти доступ до всіх знаменитостей, про які дзвонять, повторюючи один одного, європейські листки, навіть побачив у обличчя тих модних письменників, чудними творіннями яких була вражена, поряд з іншими, його палка, молода душа, і в яких усім хотілося чути ще неторкані досі струни, невловимі досі згини пристрастей. Словом, життя італійця набрало широкого, багатостороннього образу, охопилося всім велетенським блиском європейської діяльності. Разом, в один і той самий день, безтурботне споглядання і тривожне пробудження, легка робота очей і напруження розуму, водевіль на театрі, проповідник у церкві, політичний вихор журналів і камер, оплески в аудиторіях, потрясаючий грім консерваторного оркестру, легкий блиск танцюючої сцени, гуркіт вуличного життя — яке велетенське життя для двадцятилітнього юнака! Нема кращого міста, як Париж; ні за що не проміняв би він такого життя. Як весело й любо жити в самому серці Європи, де, ідучи, підносишся вище, відчуваєш, що член великого всесвітнього суспільства! В голові його навіть крутилася думка відмовитись зовсім від Італії і влаштуватися назавжди в Парижі. Італія здавалася йому тепер якимсь темним, запліснявілим кутком Європи, де затихло життя і всякий рух.

Так пронеслися чотири полум’яні роки його життя, — чотири роки, надто значні для юнака, і на кінець їх уже багато що з’явилося не в тому вигляді, як було раніше. Багато в чому він розчарувався. Той самий Париж, що завжди приваблював до себе чужоземців, постійна пристрасть парижан, уже здався йому зовсім, зовсім не тим, чим був раніше. Він бачив, як уся ця багатосторонність і діяльність його життя зникла без висновків і плодоносних душевних осадків. У русі повсякчасного його кипіння й діяльності бачилася тепер йому дивна бездіяльність. Страшне царство слів замість дії. Він бачив, як кожний француз, здавалося, тільки працював у самій розпаленій голові; як це журнальне читання величезних аркушів поглинало весь день і не залишало години для життя практичного; як кожний француз виховувався цим дивним вихором книжної політики, що рухалася друком, і, що сторонній у стані, до якого належав, ще не дізнавшись на ділі про всі права і стосунки свої, уже приставав до тої чи іншої партії, гаряче й жарко беручи до серця всі інтереси, виступаючи люто проти своїх супротивників, ще не знаючи в очі ні інтересів своїх, ні супротивників… і слово «політика» остогидло кінець кінцем дуже італійцеві.

У рухові торгівлі, розуму, всюди, у всьому бачив він тільки напружене зусилля й стремління до новини. Один силкувався перед одним будь-що узяти верх, хоч би на одну хвилину. Купець увесь капітал свій витрачав на саме тільки обладнання магазина, щоб блиском і пишнотою його заманити до себе натовп. Книжка літератора вдавалася до картинок та друкарської розкоші, щоб ними привабити до себе охолоджену увагу. Чудовинністю нечуваних пристрастей, потворністю винятків з людської природи силкувалися повісті й романи оволодіти читачем. Усе, здавалося, нахабно набивалося й напрошувалося, як розпусна жінка, що ловить мужчину вночі на вулиці; все, одне з-перед одного витягало вище свою руку, оточивши, мов юрба набридливих старців. У самій науці, в її натхненних лекціях, гідність яких не міг не визнати він, тепер стало йому помітне всюди бажання показатися, похизуватися, виставити себе; всюди яскраві епізоди, і немає урочистої величавої течії всього цілого. Всюди зусилля піднести досі непомічені факти й дати їм величезний вплив іноді на шкоду гармонії цілого, з тим тільки, щоб залишити за собою честь відкриття; нарешті, всюди майже зарозуміла упевненість і ніде смиренної свідомості власного незнання, — і він нагадав собі вірш, яким італієць Альфієрі[173], в їдкому настрої свойого духу, докорив французам:

Сумний настрій опанував його. Даремно старався він розважити себе, старався зійтися з людьми, яких поважав, але не зійшлася італійська природа з французьким елементом. Дружба зав’язувалася швидко, але вже за один день француз виявив себе всього до останньої риси: другого дня нічого було й пізнавати в ньому, далі певної глибини вже не можна було занурити питання в його душу, не встромлялося далі вістря думки; а почуття італійця були надто сильні, щоб зустріти собі повну відповідь у легкій природі. І знайшов він якусь дивну порожнечу в серцях тих, яким не міг відмовити в пошані. І побачив він, нарешті, що при всіх своїх прекрасних рисах, при благородних поривах, при рицарських спалахах, вся нація була щось бліде, недосконале, легкий водевіль, нею ж породжений. Не спочила на ній велично-поважна ідея. Всюди натяки на думки, і нема самих думок; всюди напівпристрасті, і нема пристрастей; все не закінчене, все наметане, накидане нашвидкуруч; вся нація — блискуча віньєтка, а не картина великого майстра.

Чи хандра, що раптово найшла на нього, дала йому можливість побачити все в такому вигляді, чи внутрішнє вірне й свіже почуття італійця було тому причиною, те чи інше, тільки Париж з усім своїм блиском і гамором скоро зробився для нього тяжкою пустелею, і він мимоволі вибирав глухі віддалені кінці його. Тільки в саму ще італійську оперу заходив він, там тільки неначе відпочивала душа його, і звуки рідної мови тепер виростали перед ним у всій могутності й повноті. І почала уявлятися йому частіше забута ним Італія, вдалині, в якомусь принадному світлі; з кожним днем поклики її ставали чутніші, і він вирішив, нарешті, писати до батька, щоб дозволив йому повернутися до Рима, що в Парижі залишатися більше він не бачить для себе потреби. Два місяці не одержував він ніякої відповіді, ні навіть звичайних векселів, які давно належало йому одержати. Спочатку дожидав він терпляче, знаючи капризну вдачу свого батька; нарешті, почав оволодівати ним неспокій. Декілька разів на тиждень навідувався він до свого банкіра і завжди одержував одну й ту саму відповідь, що з Рима нема ніяких відомостей. Відчай готовий був спалахнути в душі його. Засоби утримання вже давно в нього всі вичерпалися, вже давно зробив він у банкіра позику, але й ці гроші давно розійшлися, давно вже він обідав, снідав і жив сяк-так у борг; косо й неприємно починали поглядати на нього — і хоч би від кого-небудь з друзів яка-не-будь вістка. Тут ось він дуже відчув свою самотність. У неспокійному чеканні блукав він у цьому набридлому до смерті місті. Влітку воно було для нього ще нестерпнішим: всі наїзні юрми розлетілися по мінеральних водах, по європейських готелях і шляхах. Примара порожнечі виднілася на всьому. Будинки й вулиці Парижа були нестерпні, сади його мліли засмучено поміж будинків, спалюваних сонцем. Як убитий, зупинився він над Сеною, на громіздкому, тяжкому мосту, на її душній набережній, даремно намагаючись чим-небудь розважитися, на що-небудь задивитися; туга безмежна жерла його, і безіменний черв’як точив його серце. Нарешті, доля над ним змилостивилася — і одного дня банкір вручив йому листа. Він був од дядька, який сповіщав його, що старий князь уже не існує, що він може приїхати розпорядитися спадщиною, яка потребує його особистої присутності, тому що розстроєна сильно. В листі був бідний білет, якого ледве стало на дорогу й четверту частину боргів. Молодий князь не хотів гаяти й хвилини, умовив сяк-так банкіра відстрочити борг і взяв місце в кур’єрській кареті. Здавалося, страшний тягар спав з його душі, коли зник з очей Париж і дихнуло на нього свіжим повітрям полів. За дві доби він уже був у Марселі, не хотів відпочити й години, і того ж вечора пересів на пароплав. Середземне море здалося йому рідним: воно омивало береги його вітчизни, і він посвіжішав уже, тільки дивлячись на самі безкраї його хвилі. Важко було пояснити почуття, що обняло його, коли він побачив перше італійське місто, — це була розкішна Генуя! У подвійній красі піднеслися над ним її строкаті дзвіниці, смугасті церкви з білого й чорного мармуру та весь багатобаштовий амфітеатр її, що враз обніс його з усіх боків, коли пароплав прийшов до пристані. Ніколи не бачив він Генуї. Ця весела строкатість будинків, церков і палаців на тонкому небесному повітрі, що сіяло незбагненною голубизною, була особливою. Зійшовши на берег, він опинився раптом у цих темних, чудних, вузеньких, мощених плитами вулицях, з одною вузенькою вгорі смужкою голубого неба. Його вразила ця тіснота між будинками високими, величезними, відсутність екіпажного стукоту, трикутні маленькі площадки і між ними, як тісні коридори, повикривлювані лінії вулиць, наповнених крамничками генуезьких сріблярів та золотих майстрів. Мальовничі мереживні покривала жінок, що їх ледве хвилював теплий широко[175]; їх тверда хода, дзвінкий говір на вулицях; відчинені двері церков, кадильний запах, що нісся звідти, — все це війнуло на нього чимсь далеким, минулим. Він згадав, що вже багато років не був у церкві, яка втратила своє чисте, високе значення в тих розумних землях Європи, де він був. Тихо ввійшов він і став у мовчанні на коліна біля чудових мармурових колон, і довго молився, сам не знаючи за що, — молився, що його прийняла Італія, що зійшло на нього бажання молитися, що святково було в нього на душі, і молитва ця, певно, була найкращою. Словом, як прекрасну станцію поніс він за собою Геную: в ній його вперше поцілувала Італія. З таким самим ясним почуттям побачив він Ліворно, Пізу, що порожніла, Флоренцію, мало знайому йому раніше. Велично глянув на нього важкий гранований купол[176] її собору, темні палаци царственої архітектури та сувора велич невеликого міста. Потім понісся через Аппеніни, супроводжуваний тим же світлим настроєм духу, і коли, нарешті, після шестиденної дороги показався в ясній далині, на чистому небі, купол, що чудесно закруглявся, — о!.. скільки почуттів тоді скупчилося разом в його грудях! Він не знав і не міг передати їх; він оглядав кожний горбок та пологість. І ось, нарешті, Ponte Molle[177], міські ворота, і ось обійняла його красуня площ Piazza del Popolo[178], глянув Monte Pincio[179] з терасами, сходами, статуями й людьми, які прогулювалися на вершинах. Боже! як забилося його серце! Ветурин[180] понісся вулицею Корсо, де колись ходив він з абатом, невинний, простодушний, знавши тільки, що латинська мова є мати італійської. Ось предстали перед ним знову всі будинки, які він знав напам’ять: Palazzo Ruspoli з своїм величезним кафе, Piazza Colonna, Palazzo Sciarra, Palazzo Doria; нарешті, звернув він y завулки, що їх так лаяли чужоземці, не киплячі завулки, де зрідка тільки зустрічалася крамниця цирульника з намальованими ліліями над дверима, та крамниця капелюшника, який висунув з дверей довгополого кардинальського капелюха, та крамничка плетених стільців, роблених тут же на вулиці. Нарешті, карета зупинилася перед величавим палацом брамантівського стилю[181]. Нікого не було в голих неприбраних сінях. На сходах зустрів його старезний maestro di casa, тому що швейцар зі своєю булавою пішов, за звичаєм, у кафе, де проводив весь час. Старик побіг відчиняти ставні й освітлювати мало-помалу стародавні величні зали. Сумне почуття охопило його, — почуття, зрозуміле кожному, хто після декількох літ відсутності приїхав додому, де все, що не було, здається ще старішим, ще порожнішим і де тяжко промовляє кожна річ, знана в дитинстві, і що веселіші були з нею поєднані випадки, то тяжчим був сум, що насилала вона на серце. Він пройшов довгий ряд зал, оглянув кабінет і опочивальню, де ще не так давно старий володар палацу засинав у ліжку під балдахіном з китицями і гербом і потім виходив у шлафроці й туфлях до кабінету випити склянку ослиного молока, з наміром поповнішати; вбиральню, де він одягався з витонченим старанням старої кокетки й звідкіля вирушав потім у колясці зі своїми лакеями на гуляння в віллу Боргезе лорнірувати постійно якусь англійку, що приїжджала туди також прогулюватися. На столах і в ящиках видно було ще рештки рум’ян, білил та всяких притирань, якими молодив себе старик. Maestro di casa оповістив, що вже за два тижні до смерті він прийняв був твердий намір оженитися, і консультувався навмисне з чужоземними лікарями, як підтримати con onore i doveri di marito[182]; але одного дня, зробивши два чи три візити кардиналам та якомусь пріорові, він повернувся стомлений додому, сів у крісло й помер смертю праведника, хоч смерть його була б ще блаженнішою, якби він, за словами maestro di casa, догадався послати на дві хвилини раніше за своїм духівником il padre Benvenuto. Все це слухав молодий князь неуважливо, не думаючи ні про що. Відпочивши од дороги й од дивних вражень, він зайнявся своїми справами. Його вразило страшне безладдя в них. Все, від малого до великого, було в безтолковому, заплутаному вигляді. Чотири незакінчені позови за обвалені палаци й землі в Феррарі й Неаполі, зовсім вичерпані доходи за три роки вперед, борги і старцівський нестаток серед пишноти — ось що з’явилося очам його. Старий князь був незрозумілим поєднанням скупості й пишноти. Він тримав величезну прислугу, яка не одержувала ніякої платні, нічого, крім ліврей, і задовольнялася подаянням чужоземців, які приходили дивитись галерею. Біля князя були єгери, офіціанти, лакеї, які їздили в нього за коляскою, лакеї, які нікуди не їздили й просиджували цілими днями в сусідньому кафе або остерії, базікаючи про всякі дурниці. Він розпустив зразу ж усю цю наволоч, усіх єгерів і мисливців, і залишив самого тільки старика maestro di casa, зліквідував майже всю конюшню, продавши ніколи не використовуваних коней; прикликав адвокатів і розпорядився зі своїми позовами, принаймні так, що з чотирьох склав два, кинувши решту, як зовсім марні; вирішив обмежити себе у всьому і провадити життя з усією суворістю економії. Це було йому неважко зробити, тому що вже завчасно він звик обмежувати себе. Йому неважко було також відмовитися від усяких взаємин зі своїм товариством, яке, зрештою, все складалося з двох-трьох фамілій, що доживали, товариством, вихованим сяк-так відголосками французької освіти, та багача банкіра, який збирав навколо себе коло чужоземців, та неприступних кардиналів, людей нетовариських, черствих, що самотньо проводили час за карточною грою в tressete (рід дурня) з своїм камердинером або цирульником. Словом, він усамітнився зовсім, почав розглядати Рим і став у цьому відношенні подібним до іноземця, який спочатку буває вражений дрібною, неблискучою його зовнішністю, поплямованими, темними будинками, і з непорозумінням запитує, попадаючи з провулка в провулок: де ж величезний древній Рим? — і потім уже пізнає його, коли мало-помалу з тісних провулків починає висовуватись древній Рим, де темною аркою, де мармуровим карнизом, що прикрашує стіну, де порфіровою потемнілою колоною, де фронтоном серед вонючого рибного ринку, де цілим портиком перед нестаровинною церквою, і нарешті далеко, там, де закінчується зовсім живе місто, велично здіймається він серед тисячолітніх плющів, алое й відкритих рівнин, велетенським Колізеєм, тріумфальними арками, рештками неосяжних цезарських палаців, імператорськими куполами, храмами, гробницями, розкиданими по полях; і вже не бачить іноземець нинішніх тісних його вулиць і провулків, весь охоплений стародавнім світом; в пам’яті його постають колосальні образи цезарів; вигуками й оплесками стародавнього натовпу вражається слух…

Але не так, як іноземець, відданий самому Тіту Лівію[183] і Таціту[184], який біжить мимо всього, до самої тільки старовини, який бажав у пориві благородного педантизму зрити все нове місто, — ні, він вважав все однаково прекрасним: світ древній, що ворушиться з-під темного архітраву, могутнє середньовіччя, яке наклало на все сліди художників-велетнів та пишної щедрості пап, і, нарешті, приліплений до них новий вік з натовпами нового народонаселення. Йому подобалося це чудесне їх злиття в одне, ці ознаки людної столиці й пустелі разом: палац, колони, трава, дикі кущі, що біжать по стінах, трепетливий ринок серед темних, мовчазних, заслонених знизу громад, жвавий крик рибного продавця біля портика, лимонадних з легкою прикрашеною зеленню крамничкою перед Пантеоном. Йому подобалася сама непоказність вулиць темних, неприбраних, відсутність жовтих та світленьких фарб на будинках, ідилія серед міста: стадо козлів, що відпочивають на вуличній мостовій, крики дітлахів і якась невидима присутність на всьому ясної урочистої тиші, що обіймала людину. Йому подобалися ці безперервні раптовості, несподіваності, що вражають у Римі. Як мисливець, що виходить зранку на ловитву, як давній рицар, шукач пригод, він вирушав відшукувати кожного дня нові й нові чудеса і зупинявся мимоволі, коли враз серед нікчемного завулку підносився перед ним палац, який дихав суворою похмурою величчю. З темного травертину[185] були складені його тяжкі незламні стіни, вершину вінчав прекрасно набраний колосальний карниз, мармуровими брусами обтяжені були великі двері, і вікна дивилися величаво, обкладені розкішним архітектурним оздобленням; або ж як раптом несподівано разом з невеликою площею виглядав мальовничий фонтан, який обризкував самого себе і свої спотворені мохом гранітні східці; як темна брудна вулиця закінчувалася несподівано грайливою архітектурною декорацією Берніні[186], або злітаючим обеліском, або церковною й монастирською стіною, що спалахувала блиском сонця на темно-лазурному небі з чорними, як вугіль, кипарисами. І що далі вглиб відходили вулиці, то частіше росли палаци й архітектурні витвори Браманта, Борроміні[187], Сангалло[188], Деллапорта[189], Віньоли[190], Бонаротті[191] — і зрозумів він, нарешті, ясно, що тільки тут, тільки в Італії чути присутність архітектури та сувору її велич як мистецтва. Ще вища була духовна його насолода, коли він переносився у внутрішність церков і палаців, де арки, плоскі стовпи та круглі колони із усіх можливих сортів мармуру, перемішані з базальтовими, лазурними карнизами, порфіром, золотом і античними каменями, поєднувалися гармонійно підкорені обдуманій ідеї, і вище від усіх їх піднеслися безсмертні творіння пензля. Вони були високо прекрасні, ці обдумані обладнання зал, сповнені царської величі й архітектурної розкоші, що завжди вміла схилитися перед живописом у цей плодотворний вік, коли художник бував і архітектор, і живописець, і навіть скульптор разом. Могутні витвори пензля, що вже не повторюється нині, підносилися похмуро перед ним на потемнілих стінах, все ще незбагненні й недоступні для наслідування. Входячи й поринаючи більше й більше в споглядання їх, він відчував, як розвивався його смак, запорука якого вже зберігалася в душі його. І якою здалася йому тепер низькою розкіш XIX століття перед цією величною прекрасною розкішшю, дрібна, нікчемна розкіш, що годилася тільки для прикрашення магазинів і вивела на поле діяльності золотильників, меблярів, обійників, столярів та майстрових, позбавивши світ Рафаелів, Тиціанів, Мікель-Анжелів, звівши до ремесла мистецтво. Якою низькою здалася йому оця розкіш, що вражає тільки перший погляд і споглядається потім байдуже, перед цією величавою ідеєю оздобити стіни віковічним творінням пензля, перед цією прекрасною думкою власника палацу дати собі повсякчасний предмет насолоди в години відпочинку від діл і від гучних життєвих чвар, усамітнившись там, у кутку, на старовинній софі, далеко від усіх, втупивши безмовно зір і разом із зором увіходячи глибше душею в таємниці пензля, зріючи невидимо в красі душевних помислів. Підносить-бо високо мистецтво людину, надаючи благородства й краси чудової рухам душі. Якими низькими здавалися йому перед цією непохитною плодотворною розкішшю, що оточила людину предметами, які розвивають і виховують душу, нинішні дріб’язкові оздоблення, що їх ламає й викидає щорічно неспокійна мода, чудне незрозуміле породження XIX віку, перед яким безмовно схилялися мудреці, згубниця й руїнниця всього колосального, величного, святого. За таких міркувань мимоволі спадало йому на думку: чи не через те цей байдужий холод, який обіймає нинішній вік, торговий, низький розрахунок, рання притупленість почуттів, що не встигли розвинутись і виникнути. Ікони винесли з храму — і храм уже не храм: кажани і злі духи живуть у ньому.

Що більше вдивлявся він, то більше вражала його ця незвичайна плодотворність віку, і він мимоволі вигукував: коли і як устигли вони це створити! Ця пишна сторона Рима нібито зростала перед ним щоденно. Галереї і галереї, і кінця їм нема… І там, і в тій церкві зберігається яке-небудь чудо пензля. І там на ветхій стіні ще дивує готовий зникнути фреск. І там на піднесених мармурах і стовбах, набраних із стародавніх язичеських храмів, сяє немеркнучим пензлем плафон. Все це було схоже на сховані золоті рудники, покриті звичайною землею, знайомі одному лише рудокопові. Якою переповненою була в ньому кожного разу душа, коли повертався він додому; як відрізнялося це почуття, оповите спокійною урочистістю тиші, від тих тривожних вражень, якими безглуздо наповнювалась душа його в Парижі, коли він повертався додому стомлений, рідко будучи в силі підсумувати їх.

Тепер йому здавалося ще більше відповідною до цих внутрішніх скарбів Рима його неприваблива, потемніла, забруднена зовнішність, яку так лають іноземці. Йому неприємно було б вийти після всього цього на модну вулицю з блискучими магазинами, франтуватістю людей і екіпажів: це було б чимось розважаючим, святотатственим. Йому краще подобалась ця скромна тиша вулиць, цей особливий вираз римського населення, цей привид вісімнадцятого століття, що ще мелькав по вулиці то у вигляді чорного абата з трикутним капелюхом, чорними панчохами і черевиками, то у вигляді старовинної пурпурової кардинальської карети з позолоченими вісями, колесами, карнизами й гербами — все це якось відповідало поважності Рима: цей живий, непоспішаючий народ, що мальовничо і спокійно походжає по вулицях, закинувши півплащ або накинувши собі на плече куртку, без тяжкого виразу на обличчях, який так вражав його на синіх блузах і на всьому народонаселенні Парижа. Тут саме убозтво з’являлося в якомусь світлому вигляді, безжурне, далеке від терзань і сліз, безтурботно і красиво простягаючи руку; мальовничі полки ченців, що переходили вулиці в довгому білому або чорному одязі; нечистий рудий капуцин, що раптом спалахував на сонці ясно-верблюжим кольором; нарешті, це населення художників, що зібралися з усіх країн світу, залишили тут вузенькі клаптики одягу європейського і з’явилися у вільному мальовничому вбранні; їх величні поважні бороди, зняті з портретів Леонарда да Вінчі й Тиціана, такі не схожі на ті потворні, вузькі борідки, які француз переробляє і стриже собі по п’ять разів на місяць. Тут художник відчув красу довгого хвилястого волосся і дозволив йому розсипатися кучерями. Тут сам німець з кривизною ніг своїх і неохопністю стану набув значного виразу, розкидавши по плечах золотисті свої локони, драпіруючись легкими складками грецької блузи або бархатним убранням, відомим під назвою cinquecento[192], яке засвоїли собі тільки самі художники в Римі. Сліди суворого спокою і тихої праці відбивалися на їх обличчях. Самі розмови і думки, чутні на вулицях, у кафе, в остеріях, були зовсім протилежні або не схожі на ті, які вчувалися йому в містах Європи. Тут не було розмов про знижені фонди, про камерні дебати, про іспанські справи: тут чути було мову про відкриту недавно древню статую, про майстерність пензлів великих майстрів, лунали суперечки і розбіжності з приводу виставленого твору нового художника, розмови про народні свята і, нарешті, приватні розмови, в яких розкривалася людина, витиснуті з Європи нудними громадськими розмовами і політичними думками, що зігнали щирий вираз з облич.

Часто залишав він місто для того, щоб оглянути його околиці, і тоді його вражали інші чудеса. Прекрасні були ці німі пустельні римські поля, усіяні рештками стародавніх храмів, які з невимовним спокоєм розстилалися навколо, де пломеніючи суцільним золотом від злитих в одне жовтих квіточок, де сяючи розжеврілим вугіллям від пунцового листя дикого маку. Вони являли собою чотири чудесні краєвиди з чотирьох сторін: з однієї з’єднувалися вони просто з обрієм однією різкою рівною рискою, арки водопроводів здавалися стоячими в повітрі й ніби наклеєними на блискучому срібному небі. З другої — над полями сяяли гори; не вириваючись поривчасто й потворно, як у Тіролі або Швейцарії, а гармонійними пливучими лініями вигинаючись і схиляючись, осяяні чудесною ясністю повітря, вони готові були полетіти в небо; біля підошви їх неслася довга аркада водопроводів, схожа на довгий фундамент, і вершина гір здавалася повітряним продовженням чудової будови, і небо над ними було вже не срібне, але невимовного кольору весняного бузку. З третьої — ці поля закінчувалися теж горами, які вже ближче і вище підносилися, виступаючи сильніше передніми рядами і легкими уступами відходячи вдалину. В чудесну райдугу кольорів убирало їх тонке голубе повітря; і крізь це повітряно-голубе їх покривало сяяли ледве помітні будинки й вілли Фраскаті, яких де-не-де тонко і злегка торкнулося сонце і які йшли у світлу млу гаїв, що мріли вдалині. Коли ж обертався він раптом назад, тоді уявлялася йому четверта сторона краєвиду: поля закінчувалися самим Римом. Сяяли різко й яскраво стіни й лінії будинків, округлість куполів, статуї Латранського Іоанна[193] і величний купол Петра, що виростав вище і вище в міру віддалення од нього, і владно залишався нарешті один на всьому півгоризонті, коли вже зовсім сховалося все місто. Ще краще любив він оглянути всі ці поля з тераси якої-небудь із вілл Фраскаті або Альбано, в години заходження сонця. Тоді вони здавалися неоглядним морем, що сяяло і підносилося з темних перил тераси; пологості й лінії зникали в світлі, що обняло їх. Спочатку вони ще здавалися зеленуватими, і по них ще видно було там і там розкидані гробниці й арки, потім вони проступали вже світлою жовтизною в райдужних відтінках світла, ледве показуючи стародавні залишки, і, нарешті, ставали пурпуровішими й пурпуровішими, поглинаючи в себе і самий безмірний купол і зливаючись в один густий малиновий колір, і одна тільки сяюча вдалині золота смуга моря відокремлювала їх од пурпурового, так само як і вони, обрію. Ніде, ніколи йому не траплялося бачити, щоб поле перетворювалося на полум’я, подібно до неба. Довго, сповнений невимовним захопленням, стояв він перед таким краєвидом, і потім уже стояв так, просто, не захоплюючись, забувши все, коли і сонце вже ховалося, погасав швидко горизонт і ще швидше погасали вмить померклі поля, все вкривав своїм темним покривалом вечір, над руїнами вогнистими фонтанами піднімалися світляки, і незграбна крилата комаха, що неслася стоячи, як людина, і відома під ім’ям диявола, вдарялася безглуздо йому в очі. Тоді тільки він відчував, що холод південної ночі, наступивши, вже пройняв його всього, і поспішав на міські вулиці, щоб не схопити південної лихоманки.

Так протікало життя його в спогляданнях природи, мистецтв і старовини. Серед цього життя відчув він, більше ніж коли-небудь, бажання проникнути глибше в історію Італії, досі йому відому епізодами, уривками; без неї здавалося йому неповним сучасне, і він жадібно взявся за архіви, літописи й записки. Він тепер міг їх читати не так, як італієць-домосід, що входить і тілом і душею в читані події і не бачить за обличчями і подіями, що обступили його, всієї маси цілого, — він тепер міг оглядати все спокійно, як із ватиканського вікна. Перебування поза Італією, серед шуму й руху діючих народів і держав, було суворою перевіркою всіх його висновків, надало багатосторонності і всеохоплюючої властивості його окові. Читаючи, тепер він ще більше і разом з тим безпосередніше був вражений величчю і блиском минулої епохи Італії. Його дивував такий швидкий різнобічний розвиток людини на такому тісному кутку землі, такий сильний рух усіх сил. Він бачив, як тут кипіла людина, як кожне місто говорило своєю мовою, як у кожного міста були цілі томи історії; як разом виникли тут усі образи і види громадянства і правлінь: схвильовані республіки сильних нескорених характерів і повновладні деспоти серед них; ціле місто царственних купців, оплутане таємними урядовими нитками, під привидом єдиної влади дожа; прикликані чужоземці серед тубільців; сильні натиски і відсічі у надрах незначного містечка; майже казковий блиск герцогів і монархів малюсіньких земель; меценати, покровителі і гонителі; цілий ряд великих людей, що зіткнулися в один і той самий час; ліра, циркуль, меч і палітра; храми, споруджувані серед битв і заворушень; ворожнеча, кривава помста, великодушні риси і безліч романтичних подій приватного життя серед політичного суспільного вихору і чудовий зв’язок між ними: таке дивне розкриття всіх сторін життя політичного і приватного, таке пробудження в надто тісному обсязі всіх елементів людини, що відбувалися в інших містах тільки частинами і на більших просторах! І все це зникло і минуло раптом, все застигло, як погасла лава, і викинуте навіть із пам’яті Європою, як старий непотрібний мотлох. Ніде, навіть у журналах, не виявляє бідна Італія свого розвінчаного чола, позбавлена значення політичного, а з ним і впливу на світ.

«І невже, — думав він, — не воскресне ніколи її слава? Невже нема засобів повернути минулий блиск її?» І пригадав він той час, коли ще в університеті, в Луцці, марив він про відновлення її минулої слави, бо це було улюбленою думкою молоді, що за склянками добродушно і простосердо мріяла про те, і побачив він тепер, яка короткозора була молодь і які короткозорі бувають політики, що докоряють народові за безтурботність і лінощі. Відчув він тепер, збентежившись, великий перст, що перед ним падає в прах німіюча людина, — великий перст, що накреслює з неба всесвітні події. Він викликав із середовища її ж гнаного її громадянина, бідного генуезця, який один убив свою вітчизну, вказавши світові невідому землю й інші широкі шляхи. Розсунувся всесвітній горизонт, величезним розмахом закипіли рухи Європи, понеслися навколо світу кораблі, зрушивши могутні північні сили. Залишилося пустим Середземне море; як обміліле річкове русло, обміліла обійдена Італія. Стоїть Венеція, відбивши в Адріатичних хвилях свої погаслі палаци, і жаль розриває серце іноземця, коли пониклий гондольєр везе його під пустельними стінами і зруйнованими поручнями безмовних мармурових балконів. Оніміла Феррара, лякаючи дикою похмурістю свого герцогського палацу. Здаються одинокими на всьому просторі Італії її похилі вежі й архітектурні дива, опинившись серед байдужого до них покоління. Дзвінко котиться луна по вулицях, що колись шуміли, і бідний ветурин під’їжджає до брудної остерії, що поселилася в прекрасному палаці. В злиденному вретищі опинилася Італія, і запиленим лахміттям висять на ній шматки її померклого царственного вбрання.

У пориві душевного жалю готовий він був навіть лити сльози. Але втішна, велична думка приходила сама до нього в душу, і відчував він іншим вищим чуттям, що не вмерла Італія, що чується її непереборне вічне панування над усім світом, що вічно віє над нею її великий геній, який уже з самого початку зав’язав у грудях її долю Європи, вніс хрест в європейські темні ліси, захопив громадянським багром на далекому краю їх дикообразну людину, закипів тут вперше всесвітньою торгівлею, хитрою політикою і складністю громадянських пружин, піднісся потім усім блиском розуму, увінчавши чоло своє святим вінцем поезії і, коли вже політичний вплив Італії став зникати, розпростершись над усім світом урочистими дивами — мистецтвами, що подарували людині незнані насолоди і божественні почуття, які досі не піднімалися з лона душі її. Коли ж і вік мистецтва сховався і до нього збайдужіли заглиблені в розрахунки люди, він віє і розноситься над світом у завиваючих зойках музики, і на берегах Сени, Неви, Темзи, Москви, Середземного, Чорного моря, в стінах Алжира і на віддалених, ще недавно диких, островах гримлять захоплені оплески дзвінким співакам. Нарешті, самою ветхістю і руйнуванням своїм він грізно панує тепер у світі: ці величаві архітектурні чудеса залишились, як привиди, щоб докорити Європі за її китайську дріб’язкову розкіш, за іграшкове роздрібнення думки. І саме це чудне зібрання віджилих світів, і принадність з’єднання їх з вічно-квітучою природою — все існує для того, щоб будити світ, щоб жителю півночі, як крізь сон, уявлявся іноді цей південь, щоб мрія про нього виривала його із середовища холодного життя, відданого заняттям, які очерствляють душу, — виривала б його звідти, блиснувши йому несподівано перспективою, що несе в далечінь, колізейською ніччю при місяці, прекрасно вмираючою Венецією, невидимим небесним блиском і теплими поцілунками чудесного повітря, — щоб хоч раз у житті був він прекрасною людиною…

В таку урочисту хвилину він мирився з руйнуванням своєї вітчизни, і вбачалися тоді йому в усьому зародки вічного життя, завжди кращого майбутнього, яке вічно готує світові його вічний творець. У такі хвилини він навіть дуже часто задумувався над теперішнім значенням римського народу. Він бачив у ньому матеріал ще непочатий. Ще ні разу не грав він ролі в блискучу епоху Італії. Відзначали на сторінках історії імена свої папи та аристократичні доми, але народ залишався непомітним. Його не зачіпав хід вируючих у ньому і поза ним інтересів. Його не торкнулась освіта і не підкинула вихором сховані в ньому сили. В його природі містилося щось по-дитячому благородне. Ця гордість римським ім’ям, внаслідок якої частина міста, вважаючи себе нащадками стародавніх квіритів, ніколи не вступала в шлюб з іншими. Ці риси характеру, змішаного з добродушності й пристрастей, показують світлу його натуру: ніколи римлянин не забував ні зла, ні добра, він або добрий, або злий, або марнотратник, або скнара, в ньому чесноти і пороки в своїх самородніх шарах і не змішались, як у освіченої людини, в непевні образи, у якої всяких жалюгідних пристрастей потроху під верховним началом егоїзму. Ця нестримність і порив розвернутися на всі гроші, — замашка сильних народів, — все це мало для нього значення. Ця світла щира веселість, якої тепер нема в інших народів: скрізь, де б він не був, йому здавалося, що стараються веселити народ, тут, навпаки, він тішиться сам. Він сам хоче бути учасником, його насилу вдержиш у карнавалі; все, що накопичено ним протягом року, він готовий промарнотратити за ці півтора тижня; все вгатить він на саме вбрання: одягнеться паяцом, жінкою, поетом, лікарем, графом, верзе дурниці і лекції, і слухаючому і неслухаючому — і веселість ця обіймає, як вихор, усіх — від сорокалітнього до хлопчиська: останній бобиль, якому нема в що вдягнутися, вивертає собі куртку, вимазує обличчя вугіллям і біжить туди ж, у строкатий натовп. І веселість ця в нього просто з природи; нею не хміль діє, — той самий народ освище п’яного, якщо зустріне його на вулиці. Потім риси природного художнього інстинкту і почуття: він бачив, як проста жінка вказувала художникові на погрішність у його картині; він бачив, як виражалося мимоволі це почуття в мальовничому одязі, в церковних оздобах, як у Дженсано[194] народ прибирав квітковими килимами вулиці, як різнокольорове листя квітів перетворювалося на фарби і тіні, на брукові з’являлися візерунки, кардинальські герби, портрет Папи, вензелі, птахи, звірі й арабески. Як напередодні Великодньої неділі продавці харчів, піцикароли, прибирали свої крамнички: свинячі окороки, ковбаси, білі пузирі, лимони і листя перетворювалися на мозаїку і складали плафон; круги пармезанів та інших сирів, лягаючи один на одного, ставали в колони; із сальних свічок скаладалася бахрома мозаїчної завіси, що драпірувала внутрішні стіни; із сала, білого, як сніг, відливалися цілі статуї, історичні групи християнського і біблейського змісту, які здивованому глядачеві здавалися алебастровими — вся крамничка перетворювалася на світлий храм, сяючи позолоченими зірками, майстерно освітлюючись розвішаними плошками і відбиваючи дзеркалами безконечні купи яєць. Для всього цього потрібна була присутність смаку, і піцикароло робив це не заради яких-небудь прибутків, але для того, щоб помилувалися інші і помилуватися самому. Нарешті, народ, в якому живе почуття власної гідності: тут він il popolo[195], а не чернь, і носить у своїй природі прямі начала часів первісних квіритів; його не могли навіть спокусити наїзди іноземців, розбещувачів недіючих націй, що породжують по трактирах і дорогах найогидніший клас людей, по яких мандрівник робить часто висновок про весь народ. Сама безглуздість урядових постанов, ця безвладна купа всяких законів, що виникли в усі часи і відносини і не знищені досі, між якими навіть є Дикти часів стародавньої Римської республіки, — все це не викоренило високого почуття справедливості в народі. Він ганьбить неправедного домагателя, освистує труну покійника і впрягається великодушно в колісницю, що везе тіло, яке шанує народ. Самі вчинки духівництва, часто спокусливі, що викликали б у інших місцях розпусту, майже не діють на нього: він уміє відокремити релігію від лицемірних виконавців і не заразився холодною думкою невір’я. Нарешті, самі злидні й бідність, неминуча доля стоячої держави, не ведуть його до похмурого злочинства: він веселий і переносить усе, і тільки в романах та повістях ріже по вулицях. Усе це показувало йому стихії народу сильного, цільного, для якого ніби готувалося якесь поприще попереду. Європейська освіта ніби навмисно не торкнулася його і не вдихнула в груди йому свого холодного вдосконалення. Сам духовний уряд, цей дивний уцілілий привид минулих часів, залишився ніби для того, щоб зберігати народ від стороннього впливу, щоб ніхто із честолюбних сусідів не посягнув на його особистість, щоб до часу в тиші таїлася його горда народність. Притому тут, у Римі, не відчувалося чогось померлого; в самих руїнах і прекрасній бідності Рима не було того томливого болісного почуття, яке проймає мимоволі людину, що споглядає пам’ятки заживо вмираючої нації. Тут протилежне почуття: тут ясний, урочистий спокій. І кожного разу, міркуючи про все це, князь мимоволі задумувався і почав підозрювати якесь таємниче значення в слові «вічний Рим».

Підсумком усього цього було те, що він старався узнавати більше і більше свій народ. Він спостерігав його на вулицях, у кафе, де в кожному були свої відвідувачі: в одному антикварії, в другому стрільці й мисливці, в третьому кардинальські слуги, в четвертому художники, в п’ятому вся римська молодь і римське франтівство; спостерігав в остеріях, чисто римських остеріях, куди не заходить іноземець, де римський nobile[196] сідає іноді поряд з міненте і товариство скидає з себе сюртуки й галстуки в гарячі дні; спостерігав його у позаміських мальовничо-непоказних трактирах з повітряними вікнами без шибок, куди сім’ями й компаніями наїжджали римляни обідати, або, за їх виразом, far allegria[197]. Він сідав і обідав разом з ними, втручався охоче в розмову, дивуючись дуже часто з простої розсудливості й живої оригінальності розповіді простих неписьменних городян. Але більше за все він мав нагоду взнати його під час церемоній і свят, коли випливає наверх все народонаселення Рима і раптом показується сила-силенна доти не підозрюваних красунь, — красунь, яких образи мелькають тільки в барельєфах та в стародавніх антологічних віршах. Ці промовисті погляди, алебастрові плечі, смолисте волосся, в тисячу різних способів підняте на голові або перекинуте назад, мальовничо пронизане наскрізь золотою стрілою, руки, горда хода, скрізь риси і натяки на серйозну класичну красу, а не легку принадність граціозних жінок. Тут жінки здавалися подібними до будов у Італії: вони або палаци, або халупки, або красуні, або потворні; середини нема між ними: гарненьких нема. Він ними втішався, як втішався в прекрасній поемі віршами, що вибилися з ряду інших і насилали освіжаючий трепет на душу.

Але швидко до такої втіхи приєдналося почуття, що оголосило сильну боротьбу всім іншим, — почуття, що викликало з душевного дна сильні людські пристрасті, які підіймають демократичний бунт проти високого єдинодержавства душі: він побачив Аннунціату. І ось таким чином ми добралися, нарешті, до світлого образу, який осяяв початок нашої повісті.

Це було під час карнавалу.

— Сьогодні я не піду на Корсо, — сказав принчипе[198] своєму maestro di casa, виходячи з дому, — мені набридає карнавал, мені краще подобаються літні свята і церемонії…

— Але хіба це карнавал? — сказав старик. — Це карнавал дітлахів. Я пам’ятаю карнавал: коли по всьому Корсо жодної карети не було і цілу ніч гриміла по вулицях музика; коли живописці, архітектори і скульптори вигадували цілі групи, історії; коли народ, — князь розуміє: весь народ, всі, всі, золотильники, рамники, мозаїсти, прекрасні жінки, вся синьйорія всі nobili, всі, всі, всі… о quanta allegria![199] От коли був карнавал так карнавал, а тепер що за карнавал? Е! — сказав старий і знизав плечима, потім знову сказав: — E! — й знизав плечима, і потім уже вимовив: — E una porcheria[200].

Потім maestro di casa в душевному пориві зробив незвичайно сильний жест рукою, але вгамувався, побачивши, що князя давно перед ним не було. Він був уже на вулиці. Не бажаючи брати участь у карнавалі, він не взяв з собою ні маски, ні залізної сітки на обличчя, і, закрившись плащем, хотів лише пробратися через Корсо на другу половину міста. Але народний натовп був дуже густий. Ще тільки пробрався він між двома чоловіками, як уже почастували його зверху борошном; строкатий арлекін ударив його по плечу тріскачкою, пролетівши повз нього зі своєю коломбіною; конфеті й пучечки квітів полетіли йому в очі, з двох боків почали йому дзижчати у вуха: з одного боку граф, з другого медик, який читав йому довгу лекцію про те, що в нього є в шлунковій кишці. Пробитися між ними не було сил, тому що народний натовп збільшився; ланцюг екіпажів, уже не маючи змоги рухатися, зупинився. Увагу натовпу привернув якийсь смільчак, що крокував на ходулях врівні з будинками, ризикуючи кожну хвилину, бути збитим з ніг і гримнутися на смерть об бруківку. Але про це, здається, в нього не було турбот. Він таскав на плечах чучело велетня, придержуючи його однією рукою, несучи в другій написаний на папері сонет, з приробленим до нього паперовим хвостом, який буває в паперового змія, і кричачи на весь голос: «Eссо il gran poeta morto! Ecco il suo sonetto colla coda!» («Ось померлий великий поет! ось його сонет з хвостом!»)[201]. Цей смільчак згустив за собою натовп до такої міри, що князь ледве міг перевести дух. Нарешті, весь натовп посунув уперед за мертвим поетом; ланцюг екіпажів зрушив з місця, з чого він зрадів дуже, хоч народний рух збив з нього капелюх, якого він кинувся піднімати. Піднявши капелюх, він підняв разом і очі, і остовпів: перед ним стояла нечувана красуня. Вона була в сяючому альбанському вбранні серед двох інших теж прекрасних жінок, які були перед нею як ніч перед днем. Це було чудо в найвищій мірі. Все мусило померкнути перед цим блиском. Дивлячись на неї, ставало ясно, чому італійські поети і порівнюють красунь із сонцем. Це саме й було сонце, повна краса. Все, що розсипалося й прикрашає поодинці красунь світу, все це зібралося сюди разом. Глянувши на груди й бюст її, вже ставало очевидно, чого бракує в грудях та бюстах інших красунь. Перед її густим виблискуючим волоссям здавалося б рідким і мутним всяке інше волосся. Її руки були для того, щоб кожного зробити художником, — як художник, дивився б він на них вічно, не сміючи дихнути. Перед її ногами здалися б трісками ноги англійок, німкень, француженок та жінок усіх інших націй; самі тільки древні скульптори удержали високу ідею краси їх у своїх статуях. Це була краса повна, створена для того, щоб усіх однаково засліпити! Тут не треба було мати якого-небудь особливого смаку; тут усі смаки повинні були зійтися, всі повинні були впасти ниць; і віруючий і невіруючий впали б перед нею, як перед несподіваною появою божества. Він бачив, як увесь народ, скільки його там не було, задивився на неї, як жінки виявили мимовільний подив на своїх обличчях, змішаний з утіхою, і повторювали: «О, Ьеllа!»[202], як усе, що не було, здавалось, перетворилося на художника й дивилося пильно на неї одну. Але на обличчі красуні написана була тільки сама увага до карнавалу: вона дивилася тільки на натовп і на маски, не помічаючи звернутих на неї очей, ледве слухаючи мужчин у бархатних куртках, які стояли позад неї, мабуть, родичів, що прийшли разом з ними. Князь починав був розпитувати у тих, що стояли біля нього, хто була така чудова красуня і звідкіля. Але всюди одержував у відповідь саме тільки знизування плечима, супроводжуване жестом, і слова: «Не знаю, певно, іноземка»[203]. Непорушний, затаївши подих, він поглинав її очима. Красуня, нарешті, навела на нього свої промовисті очі, але тут же зніяковіла й відвела їх у інший бік. Його пробудив крик: перед ним зупинився величезний віз. Юрба масок у рожевих блузах, що містилися в ньому, назвавши його на ім’я, почала кидати в нього борошном, супроводжуючи одним довгим викликом: «У, у, у!..» І в одну хвилину з ніг до голови був він обсипаний білим пилом, при голосному сміхові всіх сусідів, що обступили його. Весь білий, як сніг, навіть з білими віями, князь побіг нашвидку додому переодягатися.

Поки він збігав додому, поки встиг переодягтися, вже тільки півтори години залишалося до Ave Maria[204]. З Корсо поверталися порожні карети: ті, що сиділи в них, перебралися на балкони дивитися звідти на натовп, який не переставав рухатися, чекаючи кінного бігу. При повороті на Корсо зустрів він воза, повного чоловіків у куртках та сяючих жінок з квітковими вінками на головах, з бубнами й тимпанами в руках. Віз, здавалося, весело повертався додому, з боків він був прикрашений гірляндами, спиці й обіддя коліс обвиті зеленим гіллям. Серце його похололо, коли він побачив, що серед жінок сиділа в ньому красуня, яка вразила його. Виблискуючим сміхом осявалося її обличчя. Віз швидко промчав під вигуки і пісні. Першим ділом його було бігти вслід за ним, але дорогу перегородив йому величезний поїзд музикантів: на шести колесах везли страховинної величини скрипку. Один чоловік сидів верхи на підставці, другий, ідучи збоку неї, водив величезним смичком по чотирьох канатах, натягнутих на неї замість струн. Скрипка, напевно, коштувала великих трудів, витрат і часу. Попереду йшов велетенський барабан. Юрба народу й хлопчаків тісно сунула вслід за музикальним поїздом і похід замикав відомий у Римі своєю огрядністю піцикароло, несучи клістирну трубку заввишки як дзвіниця. Коли вулиця очистилася від поїзда, князь побачив, що бігти за возом безглуздо й пізно, та й до того ж невідомо, якими дорогами понісся він. Він не міг, проте, відмовитися від думки шукати її. В уяві його пурхав цей сяючий сміх і відкриті уста з чудовими рядами зубів. «Це сяйво блискавки, а не жінка, — повторював він собі, і в той же час з гордістю додавав: — Вона римлянка. Така могла родитися тільки в Римі. Я повинен неодмінно її побачити. Я хочу бачити її не з тим, щоб любити її, ні, я хотів би тільки дивитися на неї, дивитися на неї всю, дивитись на її очі, дивитись на її руки, на її пальці, на блискуче волосся. Не цілувати її, хотів би тільки дивитися на неї. І що ж? Адже це так повинно бути, це в законі природи; вона не має права сховати й занести красу свою. Повну красу дано для того в світ, щоб кожний її побачив, щоб ідею про неї зберігав назавжди в своєму серці. Коли б вона була просто прекрасна, а не така найвища довершеність, вона б мала право належати одному, її міг би він віднести в пустелю, сховати від світу. Але краса повна мусить бути бачена всіма. Хіба розкішний храм будує архітектор у тісному завулкові? Ні, він ставить його на відкритій площі, щоб людина з усіх боків могла оглянути його й подивуватися з нього. Хіба для того засвічений світильник, сказав Божественний Учитель, щоб ховати його й ставити під стіл? Ні, світильник засвічений для того, щоб стояти на столі, щоб усім було видно, щоб усі рухалися при його світлі. Ні, я повинен її бачити неодмінно». Так міркував князь, і потім довго передумував і перебирав усі засоби, як досягнути цього, — нарешті, як здавалося, зупинився на одному й попростував тут же, нітрохи не гаючись, в одну з тих віддалених вулиць, яких багато в Римі, де нема навіть кардинальського палацу з виставленими розмальованими гербами на дерев’яних овальних щитах, де видно номер над кожним вікном і дверима тісного домика, де йде горбом вигнута мостова, куди з іноземців заглядає тільки хіба пройдисвіт німецький художник з похідним стільцем і фарбами, та козел, що відстав від череди, яка пройшла, й зупинився подивитися з зачудованням, що за вулиця, ним ніколи не бачена. Тут лунають дзвінкі голоси римлянок: з усіх боків, із усіх вікон чути розмови й переговори. Тут всі відверті, і прохожий може досконально знати всі хатні таємниці; навіть мати з дочкою розмовляють не інакше між собою, як висунувши обидві свої голови на вулицю; тут чоловіків не видно зовсім. Ледве тільки блисне ранок, уже відчиняє вікно й висовується сьора Сусанна, потім з іншого вікна показується сьора Нанна. Потім вилізає сьора Лучія, розчісуючи гребенем косу; нарешті, сьора Чечілія висовує руку з вікна, щоб дістати на протягнутій вірьовці білизну, яка тут же й карається за те, що довго не давала дістати себе, карається жужманням, киданням на підлогу й словами: «Che bestia!»[205]. Тут усе жваве, все кипить: летить із вікна черевик з ноги в пустуна сина або в козла, який підійшов до корзцнки, де поставлено річну дитину, почав її нюхати і, нахиливши голову, готувався пояснити їй, що таке означають роги. Тут нічого не було невідомого, все відоме. Синьори все знали, чисто все: яку сьора Джюдіта купила хустку, в кого буде риба на обід, хто коханець у Барбаруччі, який капуцин краще сповідає. Зрідка тільки вставляє своє слово чоловік, стоячи звичайно на вулиці, спершись біля стіни, з коротенькою люлькою в зубах, і вважаючи за необхідне, почувши про капуцина, додати коротку фразу: «Всі шахраї», — після чого продовжував знову пускати під ніс собі дим. Сюди не заїжджала ніяка карета, крім хіба тільки одної двоколісної трясучки, запряженої мулом, що привіз хлібникові муку, та сонного осла, який ледве дотарганив перекидну корзину з броколями, незважаючи на спонукання хлопчаків, що попадали камінням у його нелоскотливі боки, Тут немає ніяких магазинів, крім крамнички, де продавався хліб і вірьовки із скляними бугелями, та темного вузенького кафе, що містилося в самому кутку вулиці, звідки видно було ботегу, який безперестанно виходив, розносячи синьорам кофе або шоколад на козячому молоці, у бляшаних маленьких кофейниках, відомий під ім’ям Аврори. Будинки тут належали двом, трьом, а іноді й чотирьом власникам, з яких один має тільки пожиттєве право, другий володіє одним поверхом і має право користуватися з нього прибутком тільки два роки, після чого, внаслідок заповіту, поверх повинен був перейти від нього до padre Vicenzo на 10 років, у якого, проте, хоче відтягати його якийсь родич колишньої фамілії, що живе в Фраскаті і вже завчасно затіяв процес. Були й такі власники, які володіли одним вікном в одному будинку, та іншими двома в другому будинку, та пополам з братом користувалися прибутком з вікна, за яке, зрештою, зовсім не платив несправний пожилець, — словом, предмет нескінченних позовів та утримання адвокатів і куріалів[206], що наповнювали Рим. Дами, про яких тільки-но було згадано, як першокласні, вшановані повними іменами, так і другорядні, що називалися зменшеними іменами, всі Тетти, Тутти, Нанни, — здебільшого нічим не займалися; вони були дружини: адвоката, дрібного урядовця, дрібного торговця, носильника, факіна[207], а найчастіше незайнятого громадянина, який умів тільки красиво драпіруватися у не дуже надійний плащ.

Багато хто з синьор служили моделями для художників. Тут були всіх родів моделі. Коли були гроші, вони проводили весело час в остерії з чоловіками і цілою компанією, не було грошей — не нудьгували і дивилися у вікно. Тепер вулиця була тихіша, ніж звичайно, тому що деякі вирядилися в народний натовп на Корсо. Князь підійшов до старих дверей одного будиночка, які всі були виверчені дірами, так що сам господар довго тицяв у них ключем, поки попадав у справжню. Вже готовий він був узятися за кільце, як раптом почув слова:

— Сьєр принчипе[208] хоче бачити Пеппе?

Він підняв голову догори: з третього поверху дивилася, висунувшись, сьора Тутта.

— Яка крикуха! — сказала з протилежного вікна сьора Сусанна: — Принчипе, може, зовсім прийшов не для того, щоб бачити Пеппе.

— Звичайно, з тим, щоб бачити Пеппе, чи не правда, князю? З тим, щоб бачити Пеппе, чи не так, князю? Щоб побачити Пеппе?

— Який Пеппе, який Пеппе! — продовжувала з жестом обома руками сьора Сусанна: — Князь став би думати тепер про Пеппе! Тепер час карнавалу, князь поїде разом зі своєю куджиною, маркезою Монтеллі, поїде з друзями в кареті кидати квіти, поїде за місто far allegria. Який Пеппе! Який Пеппе!

Князь здивувався з таких подробиць про своє проведення часу; але дивуватися йому було нічого, тому що сьора Сусанна знала все.

— Ні, мої люб’язні синьори, — сказав князь, — мені, справді, треба бачити Пеппе.

На це дала відповідь князеві вже синьора Грація, яка давно висунулася з віконця другого поверху і слухала. Відповідь дала вона, злегка поцмокавши язиком і покрутивши пальцем — звичайний заперечний знак у римлянок — і потім додала:

— Нема дома.

— Але, може, ви знаєте, де він, куди пішов?

— Е! куди пішов! — повторила сьора Грація, нахиливши голову до плеча. — Може, в остерії, на площі, біля фонтана; певно, хто-небудь покликав його, куди-небудь пішов, chi lo sa (хто його знає)!

— Якщо хоче принчипе що-небудь сказати йому, — підхопила з протилежного вікна Барбаруччя, надіваючи в той же час сережку в своє вухо, — нехай скаже мені, я йому передам.

«Ну, ні», — подумав князь і подякував за таку готовність.

У цей час визирнув із перехресного провулка величезний забруднений ніс і, як велика сокира, повис над губами і всім обличчям, що показалися слідом за ним. Це був сам Пеппе.

— Ось Пеппе! — скрикнула сьора Сусанна.

— Ось іде Пеппе, sior principe[209], — скрикнула жваво зі свого вікна синьора Грація.

— Іде, іде Пеппе! — задзвеніла з самого кутка вулиці сьора Чечілія.

— Принчипе, принчипе! он Пеппе, он Пеппе (ecco Peppe, ecco Peppe)! — кричали на вулиці діти.

— Бачу, бачу, — сказав князь, оглушений таким жвавим криком.

— Ось я, eccelensa[210], ось! — сказав Пеппе, знімаючи шапку.

Він, як видно, вже встиг спробувати карнавалу. Його звідкись збоку обсипало дуже борошном. Увесь бік і спина були в нього побілені зовсім, капелюх пом’ятий, і все обличчя було побите білими гвіздками. Пейпе вже був цікавий тим, що все життя своє залишався із зменшеним ім’ям своїм Пеппе. До Джузеппе він ніяк не добрався, хоч і посивів. Він походив навіть із хорошої фамілії, з багатого дому негоціанта, але останній будиночок був у нього відтяганий позовом. Ще батько його, людина теж схожа на самого Пеппе, хоч і називався sior Джіованні, проїв останнє майно, і він бідував тепер подібно до багатьох, тобто жив як доводилось: то раптом влаштовувався слугою в якого-небудь іноземця, то був на посилках в адвоката, то був прибиральником студії якого-небудь художника, то сторожем виноградника або вілли, і в міру того змінювався на ньому безперестанно костюм. Іноді Пеппе можна було зустріти на вулиці в круглому капелюсі й широкому сюртуку, іноді у вузенькому каптані, що лопнув у двох або трьох місцях, з такими вузенькими рукавами, що довгі руки його визирали звідти, як мітли, іноді на нозі його з’являлася попівська панчоха і черевик, іноді він показувався в такому костюмі, що вже й розібрати було важко, тим більше, що все це було надіте зовсім не як слід: іноді просто можна було подумати, що він надів на ноги замість панталонів куртку, зібравши і зав’язавши її як-небудь ззаду. Він був найсумлінніший виконавець усіх можливих доручень, часто зовсім безінтересно: тягнув продавати всякий мотлох, який доручали дами його вулиці, пергаментні книги розореного абата або антикварія, картину художника; заходив ранками до абатів забирати їх панталони і черевики для чистки до себе додому, які потім забував своєчасно віднести назад, від надмірного бажання услужити кому-небудь третьому, що попався йому, і абати залишались арештованими без черевиків і панталонів на весь день. Часто йому перепадали солідні гроші, але грішми він розпоряджався по-римському, тобто назавтра майже завжди їх не ставало, не тому, щоб він витрачав на себе або проїдав, але тому, що все у нього йшло на лотерею, до якої був він страшенно охочий. Навряд чи існував такий номер, якого б він не спробував. Всяка незначна щоденна подія в нього мала важливе значення. Чи траплялося йому знайти на вулиці яку-небудь погань, він зразу ж справлявся в ворожебній книзі, за яким номером вона там стоїть, з тим щоб його зараз же взяти в лотереї. Приснився йому якось сон, що сатана, який і без того йому снився невідомо з якої причини на початку кожної весни, — що сатана потягнув його за ніс по всіх покрівлях всіх будинків, починаючи від церкви Св. Ігнатія, потім по всьому Корсо, потім по провулку tre Ladroni[211], потім по via della stamperia[212] і зупинився нарешті біля самої trinita[213] на сходах, примовляючи: «Ось тобі, Пеппе, за те, що ти молився святому Панкратію: твій білет не виграє». Сон цей викликав великі розмови між сьорою Чечілією, сьорою Сусанною і всією майже вулицею; але Пеппе розгадав його по-своєму: збігав зразу ж за ворожебною книгою, взнав, що чорт означає 13 нумер, ніс — 24, святий Панкратій — 30, і взяв того ж ранку всі три нумери. Потім склав всі три нумери, вийшло: 67, він узяв і 67. Усі чотири нумери, як звичайно, лопнули. Іншого разу трапилось йому завести суперечку з виноградарем, товстим римлянином, сьором Рафаелем Томачелі. За що вони посварилися, — Бог їх знає, але кричали вони голосно, роблячи сильні жести руками, і, нарешті, обидва зблідли — ознака жахлива, за якою звичайно з острахом висовуються з вікон усі жінки і перехожий пішоход відхиляється подалі, — ознака, що справа доходить, нарешті, до ножів. І справді, товстий Томачелі запустив уже руку за ремінну халяву, що обтягувала його товсту ікру, щоб витягти звідти ніж, і сказав: «Почекай ти, ось я тебе, теляча голово!» — як раптом Пеппе вдарив себе рукою по лобі і втік з місця битви. Він згадав, що на телячу голову він ще ні разу не взяв білета; відшукав нумер телячої голови і побіг бігом до лотерейної контори, так що всі, хто приготувався дивитись на криваву сцену, здивувалися з такого нежданого вчинку, і сам Рафаель Томачелі, засунувши знову ніж за халяву, довго не знав, що йому робити, і нарешті сказав: «Che uomo curioso! (Яка дивна людина!)». Що білети лопалися і пропадали, цим не бентежився Пеппе. Він був твердо впевнений, що буде багачем, і тому, проходячи повз крамниці, питав майже завжди, скільки коштує всяка річ. Одного разу, дізнавшись, що продається великий будинок, він зайшов навмисно поговорити про це з продавцем, і коли почали з нього сміятися ті, що знали його, він відповідав дуже простодушно: «Але нащо сміятися, нащо сміятися? Адже я не тепер хотів купити, а після, з часом, коли будуть гроші. Тут нічого нема такого… кожний повинен здобувати майно, щоб залишити потім дітям, на церкву, бідним, на інші різні речі… chi lo sa!» Він уже давно був відомий князеві, був навіть колись узятий батьком його в будинок як офіціант, і тоді ж його було вигнано за те, що за місяць зносив свою ліврею і викинув за вікно весь туалет свого князя, ненавмисно штовхнувши його ліктем.

— Послухай, Пеппе, — сказав князь.

— Що хоче наказати eccelenza? — сказав Пеппе, стоячи з відкритою головою. — Князеві тільки сказати: «Пеппе!» — а я: «Ось я». Потім князь нехай тільки скаже: «Слухай, Пеппе», — а я: «Ecco me, eccelenza!»[214]

— Ти повинен, Пеппе, зробити мені тепер ось яку послугу… — З цими словами князь подивився навколо себе і побачив, що всі сьори Грації, сьори Сусанни, Барбаруччі, Тетти, Тутти — всі, скільки їх було, виставилися зацікавлено з вікна, а бідна сьора Чечілія мало не вивалилася зовсім на вулицю.

«Ну, справа погана!» — подумав князь.

— Ходімо, Пеппе, йди за мною.

Сказавши це, він пішов уперед, а за ним Пеппе, похнюпивши голову і розмовляючи сам з собою: «Е! жінки тому і цікаві, тому що жінки, тому що цікаві».

Довго йшли вони з вулиці у вулицю, заглибившись кожен у свої міркування. Пеппе думав ось про що: «Князь дасть, певно, яке-небудь доручення, може, важливе, тому що не хоче сказати при всіх; отже, дасть хороший подарунок або гроші. Якщо ж князь дасть гроші, що з ними робити? Чи віддати їх сьору Сервілію, власникові кафе, якому він давно винен? тому що сьор Сервіліо на першому ж тижні посту неодмінно вимагатиме з нього гроші, тому що сьор Сервіліо вгатив усі гроші на дивовижну скрипку, яку власноручно робив три місяці для карнавалу, щоб проїхатися з нею по всіх вулицях, — тепер, певно, сьор Сервіліо довго буде їсти, замість печеного на рожні козеняти, самі броколі, варені у воді, поки не набере знову гроші за кофе. Або ж не платити сьору Сервіліо, а замість цього покликати його обідати в остерію, тому що сьор Сервіліо il vero Romano[215] і за виявлену йому честь буде готовий почекати борг, — а лотерея неодмінно почнеться з другого тижня посту. Тільки яким чином до того часу зберегти гроші, як зберегти їх так, щоб не знав ні Джякомо, ні майстер Петручьо, точильник, які обов’язково попросять у нього в позику, тому що Джякомо заставив у Гету жидам весь свій одяг, а майстер Петручьо теж заставив свій одяг у Гету жидам і розірвав на собі спідницю й останню хустку дружини, нарядившись жінкою… як зробити так, щоб не позичити їм?» Ось про що думав Пеппе.

Князь думав ось про що: «Пеппе може розшукати і дізнатися, як на ім’я, де живе, і звідки, і хто така красуня. По-перше, він усіх знає, і тому більше, ніж хто інший, може зустріти в натовпі приятелів, може через них розвідати, може зазирнути в усі кафе й остерії, може заговорити навіть, не викликавши ні в кому підозріння своєю фігурою. І хоч він часом надто балакучий і неуважна голова, але, якщо зобов’язати його словом справжнього римлянина, він збереже таємницю».

Так думав князь, ідучи з вулиці у вулицю, і нарешті зупинився, побачивши, що давно перейшов міст, давно вже був у Транстеверській стороні Рима[216], давно піднімається на гору, і недалеко від нього церква S. Pietro in Montorio[217]. Щоб не стояти на дорозі, він зійшов на майданчик, з якого відкривався весь Рим, і промовив, обернувшись до Пеппе:

— Слухай, Пеппе, я тебе попрошу зробити мені одну послугу.

— Що хоче eccelenza? — сказав знову Пеппе.

Але тут князь глянув на Рим і зупинився: перед ним у чудесній сяючій панорамі з’явилося Вічне місто. Вся світла маса будинків, церков, куполів, шпилів ясно освітлена була блиском призахідного сонця. Групами і поодинці один з-поза одного виходили будинки, покрівлі, статуї, легкі тераси й галереї; там рябіла і грала маса тонкими шпилями дзвіниць і куполів з узорною вигадливістю ліхтарів; там виступав цілком темний палац; там плоский купол Пантеона; там прикрашена верхівка Антонинівської колони з капітеллю і статуєю апостола Павла; ще правіше підносили верхівки капітолійські будови з конями, статуями; ще правіше, над сяючим натовпом будинків і покрівель, велично й суворо здіймалася темна широчінь колізейської громади; там знову яскравий натовп стін, терас і куполів, вкритий сліпучим блиском сонця. І над усією сяючою масою темніли вдалині своєю чорною зеленню верхівки кам’яних дубів із вілл Людовізі, Медічис, і цілим стадом стояли над ними в повітрі куполоподібні верхівки римських пінн, підняті тонкими стовбурами. І потім на всю довжину всієї картини підносились і голубіли прозорі гори, легкі, як повітря, обняті якимось фосфоричним світлом. Ні словом, ні пензлем не можна було передати чудесної гармонії і сполучення всіх планів цієї картини. Повітря було до того чисте і прозоре, що найменша рисочка віддалених будов була ясна, і все здавалося таким близьким, ніби можна було схопити рукою. Останній дрібний архітектурний орнамент, узорне оздоблення карниза — все визначалося незбагненно чітко. В цей час пролунали: гарматний постріл і віддалений злитий крик народного натовпу — знак, що вже пробігли коні без сідоків, які завершували день карнавалу. Сонце спускалося нижче до землі; рум’янішим і гарячішим став блиск його на всій архітектурній масі; ще живішим і ближчим зробилося місто; ще темніше зачорніли пінни; ще голубішими і фосфорнішими стали гори; ще урочистіше і краще готове погаснути небесне повітря… Боже, який вид! Князь, захоплений ним, забув і себе, і красу Аннунціати, і таємничу долю свого народу, і все, що є на світі.