Зібрання творів у семи томах. Том 4. Повісті

Жовтня 3.

Сьогоднішнього дня трапилася надзвичайна пригода. Я встав уранці досить пізно, і коли Мавра принесла мені почищені чоботи, я спитав, котра година. Почувши, що вже давно вибило десяту, я поспішив скоріше одягтися. Правду кажучи, я б зовсім не пішов до департаменту, знаючи заздалегідь, як кисло скривиться наш начальник відділу. Він давно вже мені каже: «Що це в тебе, братіку, в голові завжди розгардіяш такий? Ти часом бігаєш, мов очманілий, справу іноді так переплутаєш, що й сам сатана не розбере, в титулі поставиш маленьку літеру, не виставиш ні числа, ні номера». Проклята чапля! він, певне, заздрить, що я сиджу в директорському кабінеті та направляю пера для його превосходительства[122]. Одно слово, я не пішов би до департаменту, коли б не мав надії побачитись із скарбником та якраз, може, випросити в того жида хоч що-небудь із платні наперед. От іще створіння! Щоб він тобі видав коли за місяць наперед гроші — Боже ти мій Господи, та скоріше Страшний суд настане! Проси, хоч лусни, хоч у якій будь скруті — не дасть чортяка сивий. А на квартирі власна куховарка б’є його по щоках. Про це весь світ знає. Я не розумію, що за користь служити в департаменті. Ніякісіньких ресурсів. От у губернському правлінні, гражданських та казенних палатах зовсім інша річ: там, дивись, приткнувся котрийсь у самім куточку та й пописує. Фрачина на ньому паскудний, пика така, що плюнути хочеться, а глянь-но ти, яку він дачу наймає! Фарфорової золоченої чашки і не неси до нього: «Це, — каже, — лікарський подарунок»; а йому давай пару рисаків, чи дрожку, чи бобра карбованців на триста. З вигляду такий тихенький, говорить так делікатно: «Позичте ножичка загострити перце», — а там обчистить так, що саму сорочку залишить на прохачеві. Правда, в нас зате служба благородна, чистота така у всьому, якої довіку не бачити губернському правлінню: столи з червоного дерева, і всі начальники на ви. Так, правду кажучи, коли б не благородство служби, я б давно покинув департамент.

Я надів стару шинель і взяв зонтик, бо дощик так і лив. На вулицях не було нікого; самі тільки баби, накрившись полами, та руські купці під зонтиками, та кучери попадалися мені на очі. З благородних тільки наш брат чиновник плентався. Я побачив його на перехресті. Я, скоро побачив його, зараз сказав собі: «Еге! ні, голубчику, ти не до департаменту йдеш, ти поспішаєш он за тією, що біжить попереду, і дивишся на її ніжки». Що то за бестія наш брат чиновник! їй-богу, не згірше за якого офіцера: аби тільки пройшла яка-небудь в капелюшку, зачепить безпремінно. Коли я думав про це, побачив, як під’їхала карета до крамниці, повз яку я проходив. Я зараз упізнав її: це була карета нашого директора. «Але ж йому нема за чим до крамниці, — я подумав, — певне, це його дочка». Я притулився до стіни. Лакей розчинив дверцята, і вона випурхнула з карети, мов пташечка. Як поглянула вона праворуч та ліворуч, як мелькнула своїми бровами та очима… (Боже ти мій Господи! пропав я, пропав та й годі. І чого їй виїжджати в такий дощ. От і кажи тепер, що жінки не такі вже й охочі до всього того шмаття. Вона не впізнала мене, та я й сам навмисне намагався закутатись якомога більше; бо на мені була шинель дуже заяложена та ще й старого фасону. Тепер плащі носять з довгими комірами, а на мені були коротенькі один поверх другого; та й сукно зовсім не дегатироване. Собача її, не встигши проскочити в двері крамниці, залишилось на вулиці. Я знаю це собача. Звуть його: Меджі. Не встиг я пробути хвилини, як раптом чую тихенький голосок: «Здорова будь, Меджі!» От тобі й на! хто це говорить? Я розглянувся і побачив двох дам, що йшли під зонтиком: одну стареньку, другу молоденьку; та вони вже пройшли, а біля мене знову пролунало: «Гріх тобі, Меджі!» Що за біс! я побачив, що Меджі обнюхується з собачам, яке йшло за дамами. «Еге! — сказав я сам до себе, — та чи я, бува, не п’яний! Тільки ж це, здається, зо мною рідко трапляється». — «Ні, Фідель, ти даремне думаєш, — я бачив сам, що проказала Меджі, — я була, гав! гав! я була, гав, гав, гав! дуже хвора». Ах ти ж собача! Признатися, я дуже здивувався, почувши людську від неї мову. Але потім, коли я розміркував усе це до ладу, то зараз і перестав дивуватися. Справді, на світі вже було безліч отаких прикладів. Кажуть, у Англії випливла риба, яка сказала двоє слів такою чудною мовою, що вчені вже три роки стараються визначити і ще й досі нічого не відкрили. Читав я також у газетах, як дві корови зайшли до крамниці й сказали дати собі фунт чаю. Але признатися, я далеко більше здивувався, коли Меджі сказала: «Я писала до тебе, Фідель; видно, Полкан не приніс листа мого!» Та щоб я й платні не одержав! Я ще не чував, одколи живу, щоб собака та міг писати. Правильно писати може тільки дворянин. Щоправда, деякі й купчики-конторники і навіть кріпосний люд пописують іноді; але писання їхнє здебільшого механічне: ні тобі коми, ні крапки, ні стилю.

Це мене здивувало. Правду кажучи, з недавнього часу я починаю іноді чути і бачити таке, чого ніхто ще не чув і не бачив.

«Піду-но я, — сказав я сам до себе, — за цим собачам і дізнаюся, що воно і що таке в нього на думці».

Я розгорнув свій зонтик і рушив за двома дамами. Перейшли на Горохову, повернули на Міщанську, звідти на Столярну, нарешті до Кокушкиного мосту і спинились перед великим будинком. «Цей будинок мені по знаку, — сказав я сам до себе. — Це будинок Звєркова»[123]. Ото махина! Якого тільки люду тут не мешкає: скільки куховарок, скільки поляків! а нашого брата, чиновників, як собак, один на одному сидить. Там є і в мене один приятель, який гарно на трубі грає. Дами піднялись на п’ятий поверх. «Добре, — подумав я, — тепер не піду, а запам’ятаю місце, і при першій нагоді скористуюсь доконче».

Жовтня 4.

Сьогодні середа, і тому я був у нашого начальника в кабінеті. Я навмисне прийшов раніше і, засівши, загострив усі пера. Наш директор, мабуть, дуже розумна людина. Весь кабінет його заставлений шафами з книгами. Я читав назви деяких: усе вченість, така вченість, що наш брат і не підступайся: все чи по-французькому, чи по-німецькому. А глянути йому в обличчя: ух, яка поважність сяє в очах! Я ще ніколи не чув, щоб він сказав зайве слово. Тільки хіба як подаси папери, запитає: «Як там надворі?» — «Вогко, ваше превосходительство!» Еге, не те що наш брат! Державна людина. Помічаю я, однак, що він мене особливо любить. Коли б то й дочка… ех, канальство!.. Нічого, нічого, мовчу! Читав «Пчелку»[124]. І дурні ж оті французи! Ну, чого вони хочуть?[125] От взяв би, їй-богу, їх усіх та й одшмагав різками! Там же читав дуже приємне змалювання балу, описане курським поміщиком. Курські поміщики хороше пишуть. Після цього помітив я, що вже вибило пів на першу, а наш не виходив із своєї опочивальні. Та близько половини другої сталась подія, що її жодне перо не опише. Відчинились двері, я думав, що директор, і скочив зі стільця з паперами; але це була вона, вона сама! Святителі, як вона була одягнена! плаття на ній було біле, мов той лебідь: ух, яке пишне! а як глянула: сонце, їй-богу, сонце! Вона вклонилась і сказала: «Папа́ тут не було?» Ай, ай, ай! що за голос! Канарка, далебі, канарка! «Ваше превосходительство, — хотів я було сказати, — не веліть карати, а коли вже маєте скарати, то скарайте своєю генеральською ручкою». Та, чорт забирай, якось язик не повернувся, і я сказав тільки: «Ні». Вона глянула на мене, на книги і впустила хусточку. Я кинувся чимдуж, послизнувся на проклятому паркеті і трохи-трохи не розквасив носа, проте вдержався і дістав хусточку. Святі, що за хусточка! тонесенька, батистова — амбра, справжня тобі амбра! так і дихнуло від неї генеральством. Вона подякувала і злегенька всміхнулась, так що медові її вуста майже не зворухнулись, і після цього вийшла. Я ще годину сидів, аж раптом прийшов лакей і сказав: «Ідіть, Оксентію Івановичу, додому, пан уже поїхав з дому». Я терпіти не можу лакейського кодла: завжди розляжеться в прихожій і хоч би головою завдав собі клопоту кивнути! Цього ще мало: одного разу одна з цих бестій додумалась, не встаючи з місця, почастувати мене табакою. Та чи знаєш ти, дурне бидло, що я чиновник, я благородного походження! Взяв я, одначе, капелюх і сам надів на себе шинель, бо це панство ніколи не подасть, та й вийшов. Вдома здебільшого лежав на ліжку. Потім списав дуже гарні віршики:

Пушкінове, певне, писання[127]. Надвечір, закутавшись шинеллю, ходив до під’їзду її превосходительства і чекав довго, чи не вийде сісти в карету, щоб поглянути ще разок, — та ні, не виходила.

Листопада 6.

Розлютувався я на начальника відділу. Коли я прийшов до департаменту, він підкликав мене до себе і почав мені казати так: «Ну, скажи, на ласку, що ти робиш?» — «Як то що? Я нічого не роблю», — відказав я. — «Ну, подумай добре! та тобі ж більше як сорок літ — час би до розуму дійти. Що ти уявляєш собі? Ти думаєш, я не знаю всіх твоїх витівок? Ти ж залицяєшся до директорової дочки! Ну, глянь на себе, подумай тільки, що ти таке? ти ж нуль, та й годі. В тебе ж і шеляга нема за душею. Глянь хоч у дзеркало на своє обличчя, куди тобі думати про таке!» Чорт забирай, що в нього обличчя скидається трохи на аптекарську пляшечку та на голові кущик волосся, закручений чубчиком, що дере він її догори та примащує якоюсь там розеткою, то вже думає, що йому тільки все дозволено. Розумію, розумію, чого він злиться на мене! Його заздрість бере; він побачив, можливо, переважно мені прицілювані ознаки прихильності. Та я плюю на нього! Велика цяця надвірний радник! привісив золотого ланцюжка до годинника, замовляє чоботи по тридцять карбованців — та чорти б його побрали! Хіба я з яких-небудь різночинців, із кравців, з унтер-офіцерських дітей? Я дворянин. Що ж, і я можу дослужитися. Мені ще сорок два роки — час такий, коли по-справжньому тільки починається служба. Зачекай-но, друже! будемо й ми полковником, а може, як Бог дасть, і чим-небудь і значнішим. Заведемо й ми собі репутацію ще й кращу, як у тебе. Що ж це ти вбив собі в голову, ніби, крім тебе, зовсім уже й немає порядної людини. Дай-но мені ручевського фрака[128], пошитого по моді, та нехай би я вив’язав собі такого, як ти, галстука, — ти не годен тоді й в слід мені ступити. Достатків нема — от біда!

Листопада 8.

Був у театрі. Грали руського дурня Філатку. Дуже сміявся. Був ще якийсь водевіль з кумедними віршиками про стряпчих, особливо про одного колезького реєстратора, дуже вільно написані, так що я дивувався, як пропустила цензура, а про купців прямо кажуть, що вони обманюють народ і що синки їхні бешкетують та лізуть у дворяни. Про журналістів теж дуже кумедний куплет: що вони люблять усе лаяти і що автор просить у публіки захисту. Дуже забавні п’єси пишуть тепер сочинителі. Я люблю бувати в театрі. Аби тільки копійка завелася в кишені — ніяк не втерпиш, щоб не піти. А от із нашого брата чиновників є такі свині: нізащо не піде, мужик, до театру; хіба даси йому— квиток даром. Співала одна співачка дуже гарно. Я згадав про ту… ех, канальство!.. нічого, нічого… мовчу.

Листопада 9.

О восьмій годині вирушив до департаменту. Начальник відділу удав, ніби він не помітив мого приходу. Я теж із свого боку, — ніби нічого поміж нами і не було. Переглядав та звіряв папери. Вийшов о четвертій годині. Проходив повз директорову квартиру, але нікого не було видно. По обіді здебільшого лежав на ліжку.

Листопада 11.

Сьогодні сидів у кабінеті нашого директора, загострив для нього двадцять три пера і для її, ой! ой!.. для її превосходительства четверо пер. Він дуже любить, щоб стояло багато пер. У! мудра десь-то голова! Усе мовчить, а в голові, я думаю, все розмірковує. Хотілося б мені знати, про що він найбільше думає; що там снується в тій голові. Хотів би я придивитись ближче до життя того панства, до всіх отих еківоків та придворних штук, як вони, що вони роблять у своєму колі — от про що хотів би я дізнатись! Я кілька разів думав почати розмову з його превосходительством, тільки, чорт забери, ніяк не слухається язик: скажеш тільки холодно чи тепло надворі, а більше нізащо нічого не вимовиш. Хотів би я заглянути до вітальні, куди бачиш тільки іноді розчинені двері, за вітальнею ще в одну кімнату. Ех, як там пишно прибрано! Які дзеркала та фарфори. Хотілось би заглянути туди, на ту половину, де її превосходительство, — от куди б мені хотілось! до будуару, як то там стоять усі ці баночки, пляшечки, квіти такі, що й дихнути на них страшно, як лежить там розкидане вбрання її, більше схоже на повітря, аніж на вбрання. Хотілось би заглянути в опочивальню… там, я думаю, дива, там, я думаю, рай, якого й на небесах немає. Глянути б на той стільчик, що на нього ставить вона, встаючи з постелі, свою ніжку, як надівається на ту ніжку біла, мов сніг, панчішка… ай! ай! ай! нічого… нічого… мовчу.

Сьогодні, одначе, мене ніби світлом осіяло: я згадав про розмову двох собачат, яку чув на Невському проспекті. «Добре, — подумав я сам собі, — я тепер про все дізнаюсь. Треба захопити листування, що його вели поміж собою ті паскудні собачата. Звідти я, певне, про дещо довідаюся». Правду кажучи, я навіть одного разу був підкликав до себе Меджі і сказав: «Слухай-но, Меджі, от ми тепер самі, я, коли хочеш, і двері замкну, отже, ніхто нас не буде бачити, розкажи мені все, що ти знаєш про панночку, що вона, і як? Я забожуся перед тобою, що нікому не розповім». Та хитре собача підібгало під себе хвоста, скоцюрбилось удвоє і вийшло тихесенько в двері, мовби нічого не чуло. Я давно мав підозру, що собака далеко розумніший за людину; я був навіть певний, що він може говорити, та що є в ньому тільки якась упертість. Він чудовий політик: все помічає, кожен людський крок. Ні, що б там не було, я взавтра ж вирушаю у дім Звєркова, допитаю Фідель і, коли пощастить, перехоплю всі листи, які писала до неї Меджі.

Листопада 12.

О другій годині після півдня вирушив, маючи на меті доконче побачити Фідель та допитати її. Я не терплю капусти, якою так і тхне зі всіх роздрібних крамниць на Міщанській; до того ж з-під воріт кожного дому несе таким пеклом, що я, затуливши носа, біг навзаводи. Та й негідні ремісники напускають із своїх майстерень стільки кіптяви та диму, що благородній людині нема ніякої змоги тут проходжатися. Коли я вибрався на шостий поверх і задзвонив у дзвіночок, вийшла дівчина, не зовсім погана з себе, трохи у ластовинні. Я впізнав її. То була та сама, що йшла разом із старенькою. Вона трошки зашарілася, і я зразу зметикував: тобі, голубонько, заміж хочеться. «Чого вам треба?» — сказала вона. «Мені треба поговорити з вашим собачам». Дівчина була дурна! я зразу побачив, що дурна! Собача підбігло на той час, гавкаючи; я хотів його вхопити, та паскудне трохи не вхопило мене зубами за ніс. Я побачив, проте, в кутку його козуб. Е, цього-от мені й треба! Я підійшов до нього, перетрусив солому в дерев’яній коробці і, на превелику радість собі, дістав невеличкий жмут маленьких папірців. Паскудне собача, побачивши таке, спершу вкусило мене за литку, а тоді, як донюхалось, що я забрав папери, почало вищати та лащитись, але я сказав: «Ні, голубонько, прощавай!» — і кинувся навтікача. Дівчина, мабуть, подумала, що я божевільний, бо злякалася страшенно. Прийшовши додому, я хотів був зразу взятися до роботи і розсортувати ті листи, бо при свічках трохи недобачаю. Але Мавра заходилася мити підлогу. Ці дурні чухонки завжди не до речі охайні. І через те я пішов проходитесь та обмірковувати цю подію. Аж тепер дізнаюсь я нарешті про всі діла, помисли, всі ті пружини і дійду, нарешті, до всього. Ці листи все мені відкриють. Собаки народ розумний, вони знають усі політичні взаємини і через те буде там, певне, все: портрет та всі діла цього мужа. Буде там що-небудь і про ту, яка… нічого, мовчу! Надвечір я прийшов додому. Здебільшого лежав на ліжку.

Листопада 13.

Ану, поглянемо: писання досить чітке. Однак у почерку все ж є ніби щось собаче. Прочитаємо:

Люба Фідель! я все не можу звикнути до твого міщанського ймення[129]. Ніби вже не могли назвати тебе краще? Фідель, Роза — який пошлий тон, одначе все це дрібниці. Я дуже рада, що ми надумались писати одна до одної.

Листа писано дуже правильно. Пунктуація і навіть буква ѣ скрізь на своєму місці. Та так просто не напише й наш начальник відділу, хоч він і хвалиться, ніби десь-то вчився в університеті. Глянемо далі:

Мені здається, що ділитися своїми думками, почуттями, враженнями з другим, це одне з найбільших благ у світі.

Гм! думку цю запозичено з одного твору, перекладеного з німецької[130]. Не пригадую, як зветься.

Кажу це я з досвіду, хоч по світу і не бігала далі, як до брами нашого будинку. Хто ж бо знає в житті стільки втіхи, як я? Панночка моя, на яку папа́ каже Софі, любить мене, як душу.

Ай! ай!.. нічого, нічого. Мовчу!

Папа́ теж дуже пестять. Я п’ю чай та кофе з вершками. Ах, ma chére[131], я мушу тобі сказати, що зовсім не бачу задоволення у великих, обгризених кістках, що їх жере на кухні наш Полкан. Кістки добрі тільки з дичини, та й то лише тоді, коли ніхто не висмоктав з них мозку. Дуже добре змішати кілька соусів докупи, але щоб без каперсів та без зелені; але не знаю я гіршої звички, як давати собакам виліплені з хліба кульки. Сидить собі за столом якийсь пан, що тримав у своїх руках усякі гидоти, почне м’яти тими руками хліб, підкличе тебе і ткне тобі в зуби кульку. Одмовитись якось незвичайно, ну й їси; з огидою, а їси…

Чорт знає, що таке! Яка нісенітниця! Не було ніби чогось кращого, про що написати. Подивимось на другій сторінці. Чи не буде чого цікавішого.

Я дуже охоче сповіщатиму тобі про всі, що в нас трапляються, події. Я вже тобі дещо казала про найстаршого пана, якого Софі називає папа́. Це дуже чудна людина.

Ага! ось нарешті! Так, я знав: у них політичний погляд на всі речі. Побачимо, що папа́:

…дуже чудна людина. Він здебільшого мовчить. Говорить дуже рідко; але тиждень тому все говорив сам із собою: «Дадуть чи не дадуть?» Візьме в одну руку папірця, другу стисне порожню та й говорить: «Дадуть чи не дадуть?» Раз якось він звернувся і до мене з запитанням: «Як на твою думку, Меджі? дадуть чи не дадуть?» Я нічогісінько не могла зрозуміти, понюхала його чобота й пішла собі геть. Потім, ma chére, так за тиждень, папа́ прийшов радий-радісінький. Цілий ранок ходили до нього пани в мундирах і з чимось поздоровляли. За столом папа́ був такий веселий, як іще ніколи я не бачила, розповідав анекдоти, а по обіді підняв мене до своєї шиї й сказав: «А глянь, Меджі, що воно таке». Я побачила якусь стрічечку. Я нюхала її, та не знайшла ніякого аромату; нарешті потихеньку лизнула: солонувате трошки.

Гм! Це собача, здається мені, занадто вже… щоб не одшмагали його часом! А! то він честолюбець! Це треба взяти до уваги.

Прощай! ma chére! я біжу і таке інше… і таке інше… Взавтра закінчу листа. Ну, здорова будь! я тепер знову з тобою. Сьогодні панночка моя Софі…

А! ну, побачимо, що Софі. Ех, канальство!.. Нічого, нічого… читаємо далі.

…панночка моя Софі надзвичайно метушилася. Вона збиралася на бал, і я зраділа, що коли її не буде, зможу писати до тебе. Моя Софі завжди надзвичайно радо іде на бал, хоч одягаючись завжди майже сердиться. Ніяк не розумію, ma chére, приємності їхати на бал. Софі приїжджає з балу додому о шостій годині ранку, і я майже завжди догадуюсь, бачачи її такою блідою та охлялою, що їй, бідолашній, не давали там їсти. Я, правду кажучи, ніколи не могла б отак жити. Коли б мені не давали соусу з рябчиком, чи печені з курячих крилець, то… я й не знаю, що б зо мною було. Добрий також соус із кашкою. А морква чи ріпа, чи там артишоки ніколи не будуть добрі.

Надзвичайно нерівний стиль. Зразу видно, що не людина писала. Почне так, як слід, а скінчить собачиною. Заглянемо ще в одну писульку. Довгенька щось. Гм! і числа не проставлено.

Ах! люба, яке відчутне наближення весни. Серце моє б’ється, ніби все сподівається чогось. У вухах шумить безперестанку. Так що я часто, піднявши ніжку, стою кілька хвилин, прислухаючись до дверей. Я тобі признаюсь, що в мене багато куртизанів. Я часто, сидячи на вікні, розглядаю їх. Ах, коли б ти знала, які поміж них є потвори! Який-небудь незграбний дворняга, дурний страшенно, з лиця видно, що дурний, іде поважно вулицею і уявляє, що він превельможна особа, думає, що так на нього й задивляться всі. Аж ніяк. Я навіть і уваги не звернула, так, ніби й не бачила його. А який страшний дога зупиняється в мене перед вікном! Коли б він став на задні лапи, чого він, нечема, певно, й не вміє, то був би він на цілу голову вищий за папа́ моєї Софі, який теж досить високий на зріст і товстий із себе. Цей дурень нахаба, мабуть, престрашенний. Я погарчала на нього, а йому й байдужісінько. Хоч би скривився! висолопив свого язика, розвісив величезні вуха та й дивиться у вікно — такий мужик! Але невже ти думаєш, ma chére, що серце моє байдуже до всіх упадань, — ой, ні… Коли б ти бачила одного кавалера, що перелазить через паркан сусіднього дому, Трезора на ймення. Ах, ma chére, яка у нього мордочка!

Тьху, к чорту!.. Яке паскудство!.. І як то можна наповнювати листи отакими дурницями. Мені давайте людину! Я хочу бачити людину; я вимагаю поживи тієї, яка живила б та втішала мою душу; а замість того отакі тобі теревені… Перегорнемо через сторінку, чи не буде краще:

…Софі сиділа за столиком і щось шила. Я дивилась у вікно, бо я люблю розглядати перехожих. Але раптом увійшов лакей і сказав: «Теплов!» — «Проси!» — крикнула Софі й кинулась обнімати мене. «Ах, Меджі, Меджі! Коли б ти знала, хто це: брюнет, камер-юнкер, а очі які! чорні та ясні, мов огонь». І Софі побігла до себе. За хвилину увійшов молодий камер-юнкер, з чорними бакенбардами, підійшов до дзеркала, поправив зачіску і оглянувся по кімнаті. Я погарчала і сіла на своє місце. Софі незабаром вийшла і весело вклонилась на його шаркання; я ж собі так, ніби нічого й не помічаю, все дивилася у вікно, голову, одначе, нахилила трохи набік і намагалася почути, про що вони говорять. Ах, ma chére, про які дурниці вони говорили. Вони говорили про те, як одна дама, танцюючи, замість одного коліна та зробила якесь інше; також, що якийсь там Бобов дуже скидався у своєму жабо на лелеку і трохи був не впав; що якась там Лідіна уявляє, ніби в неї голубі очі, а тимчасом вони в неї зелені, — і таке інше. Куди там, подумала я сама до себе: коли порівняти камер-юнкера з Трезором! Небо! яка різниця! У камер-юнкера, по-перше, зовсім гладеньке, широке обличчя, а навкруги бакенбарди, ніби він обв’язав його чорною хусткою; а в Трезора мордочка тонесенька, і на самому лобі біла лисинка. Талію у Трезора не можна й порівняти з камер-юнкерською. А очі, манери, звички зовсім не ті. О, яка різниця! Я не знаю, чим він їй так сподобався. Чого вона від нього в такому захваті?..

Мені самому здається, що тут щось воно не так. Не може того бути, щоб її міг так причарувати камер-юнкер. Подивимось далі:

Мені здається, коли подобається камер-юнкер, то незабаром подобатиметься і той самий чиновник, що сидить у папа́ в кабінеті. Ах, ma chére, якби ти знала, що це за потвора! Справжня черепаха в мішку…

Що ж би то був за чиновник?..

Прізвище в нього пречудне. Він завжди сидить та гострить пера. Волосся в нього на голові дуже схоже на сіно. Папа́ часом посилає його замість слуги…

Мені здається, що це паскудне собача натякає на мене. Де ж у мене волосся неначе сіно?

Софі ніяк не може втриматись від сміху, коли дивиться на нього.

Брешеш ти, кляте собача! Який паскудний язик! Ніби я не знаю, що все те робить заздрість. Ніби я не знаю, чиї тут штуки. Це штуки начальника відділу. Заклявся ж чоловік на смерть ворогувати — і от шкодить та й шкодить, на кожному кроці шкодить. Подивлюсь одначе ще на один лист. Там, може, справа сама якось розкриється.

Ma chére Фідель, ти даруй мені, що я так давно не писала. Я сп’яніла була від щастя вкрай. Правду щиру сказав якийсь-то письменник, що кохання є друге життя. До того ж у нас в домі тепер великі зміни. Камер-юнкер тепер у нас щодня. Софі закохалася в нього до нестями. Папа́ дуже веселий. Я навіть чула від нашого Григорія, який замітає підлогу і майже завжди говорить сам із собою, ніби незабаром має бути весілля; бо папа́ доконче хоче бачити Софі чи за генералом, чи за камер-юнкером, чи за військовим полковником.

Чорт забери! я не можу більше читати… Все або камер-юнкер, або генерал. Все, що є кращого на світі, все дістається або камер-юнкерам, або генералам. Найдеш собі бідне багатство, думаєш рукою його досягти — зірве поперед тебе камер-юнкер або генерал. Чорт забери! Хотів би я сам зробитись генералом, не для того, щоб одружитися і таке інше. Ні, хотів би бути генералом для того тільки, щоб побачити, як вони будуть упадати і робити всі ці різні придворні штуки та еківоки, а тоді сказати їм, що я плюю на вас обох. Чорт забирай! Прикро! Я на клапті порвав дурного листа того собачати.

Грудня 3.

Не може того бути. Брехня! Не бути весіллю! Що з того, що він камер-юнкер. Адже це один тільки титул; не яка-небудь річ видима, яку б можна було взяти в руки. Адже з того, що камер-юнкер, не проріжеться третє око в лобі. Адже ж у нього ніс не з золота зроблений, а так само, як і в мене, як і в кожного; адже він ним нюхає, а не їсть, чхає, а не кашляє. Я вже кілька разів хотів зрозуміти, через що виникає вся ця нерівність. Через що я титулярний радник і з якої речі я титулярний радник? Може, я граф який-небудь, чи генерал, а тільки так здається, що я титулярний радник? Може, й сам я не знаю, хто я такий. Адже скільки прикладів у історії: який-небудь простий, не кажу вже дворянин, а просто який-небудь міщанин або навіть селянин — і раптом виявляється, що він який-небудь вельможа, а іноді навіть і государ. Коли в мужика та виходить часом таке, то що ж із дворянина може вийти? Входжу я раптом, скажімо, у генеральському мундирі: у мене і на правому плечі еполета і на лівому плечі еполета, через плече голуба стрічка — що? якої тоді заспіває красуня моя? що то казатиме й сам папа́, директор наш? О, це великий честолюбець! Це масон, доконче масон, хоч він і прикидається таким та отаким, та я зразу помітив, що він масон: він коли подає кому руку, то висовує тільки два пальці. Та хіба мене не можуть от зараз-таки настановити за генерал-губернатора[132], чи за інтенданта, чи за когось там ще іншого? Хотів би я знати, чому я титулярний радник? Чому саме титулярний радник?

Грудня 5.

Я сьогодні цілий ранок читав газети. Дивні діла робляться в Іспанії. Я навіть не міг до ладу розібрати їх. Пишуть, що престол скасовано і що тепер чини в скрутному становищі щодо обрання наслідника, і з того виникають заколоти. Мені здається те надзвичайно дивним. Як же може бути скасований престол? Якась, кажуть, дона має зійти на престол. Не може зійти дона на престол. Ніяк не може. На престолі повинен бути король. Та, кажуть, немає короля, — не може того статись, щоб не було короля. Держава не може бути без короля. Король є, та тільки про нього не знають. Він, може статись, там-таки й перебуває, тільки через якісь причини фамільні, чи через страхання від сусідніх держав, як-от: Франції та інших земель, мусить ховатись, або є ще тому інші які причини.

Грудня 8.

Я вже зовсім хотів був іти до департаменту, але різні причини та міркування мене затримали. Все не могли вийти мені з голови іспанські діла. Як же то може бути, щоб дона та зробилась королевою? Не дозволять цього. І найперша Англія не дозволить. Та ще до того й справи політичні всієї Європи: австрійський імператор, наш государ… Правду кажучи, всі ці події так мене приголомшили, так вразили, що я ніяк не міг взятись за що-небудь цілий день. Мавра закидала мені, що я за столом був надзвичайно неуважний. І справді, я дві тарілки, здається, від неуважності кинув на підлогу, які й порозбивалися на місці. По обіді ходив під гори[133]. Нічого повчального не мав з того. Здебільшого лежав на ліжку і міркував про іспанські справи.

Рік 2000 квітня 43 числа.

Сьогоднішній день — є днем превеликого торжества! В Іспанії є король. Він знайшовся. Цей король я. Саме тільки сьогодні про це дізнався я. Правду кажучи, мене раптом наче блискавка осіяла. Я не розумію, як я міг думати та уявляти собі, що я титулярний радник. Як могла мені спасти на думку така нісенітниця? Ще добре, що ніхто не догадався тоді засадити мене до божевільні. Тепер мені все зрозуміло. Тепер я бачу все, мов на долоні. А раніше, я не розумію, раніше все передо мною було немов туманом повите. І все це буває, думаю, від того, що люди уявляють собі, нібито мозок людський міститься в голові; зовсім ні: його приносить вітер від Каспійського моря. Спершу я об’явив Маврі, хто я. Коли вона почула, що перед нею іспанський король, то сплеснула в долоні й трохи не померла від ляку. Вона, дурна, ще ніколи не бачила іспанського короля. Я, одначе, намагався її заспокоїти і милостивими словами намагався їй довести ласкаву прихильність, сказавши, що я зовсім не гніваюсь за те, що вона мені іноді погано чистила чоботи. Це ж простий люд.

З ними не можна говорити про високі матерії. Вона злякалася тому, що певна, ніби всі королі в Іспанії схожі на Філіппа II[134]. Але я розтлумачив їй, що між мною та Філіппом немає ніякої подібності і що в мене немає жодного капуцина. До департаменту не ходив. Чорт з ним! Ні, голубчики, тепер не заманите мене; не переписуватиму я тепер паскудних паперів ваших!

Мартобря 86 числа. Поміж днем та ніччю.

Сьогодні приходив наш екзекутор з тим, щоб я йшов до департаменту, що вже більше, як три тижні, відколи я не ходжу на службу. Я для штуки пішов до департаменту. Начальник відділу думав, що я йому вклонюся й почну перепрошувати, але я глянув на нього байдуже, не надто гнівно і не надто прихильно, і сів на своє місце, ніби нікого не помічаючи. Я дивився на всю канцелярську наволоч і думав: «Що, якби ви знали, хто поміж вами сидить… Боже ти мій Господи! який би то ви гармидер зчинили, та й сам начальник відділу почав би мені так само кланятися в пояс, як він тепер кланяється перед директором». Передо мною поклали якісь там папери, щоб я зробив із них екстракт[135]. Та я й пальцем не доторкнувся. За кілька хвилин усе заметушилось. Сказали, що директор іде. Багато чиновників побігли наввипередки, щоб йому показатись. А я ні з місця. Коли він проходив нашим відділом, всі застебнули на ґудзики свої фраки; а я хоч би тобі що! Що мені директор? щоб я встав перед ним — ніколи! Який він директор? Він пробка, а не директор. Пробка, звичайна проста пробка, та й годі. Ота, що нею затикають пляшку! Мені найутішніше було, коли мені підсунули папір, щоб я підписав. Вони думали, що я напишу на листку з самого краєчку: столоначальник такий-то, коли б не так? а я на найчільнішому місці, де підписується директор департаменту, черконув: «Фердінанд VIII». Треба було бачити, яка побожна тиша запанувала; та я хитнув тільки рукою, сказавши: «Не треба ніяких знаків підданства!» — і вийшов. Звідти я пішов просто до директорової квартири. Його не було вдома. Лакей не хотів мене пустити, та я йому таке сказав, що в нього й руки опустились. Я пробрався просто до вбиральні. Вона сиділа перед дзеркалом, схопилася й відступила від мене. Я, однак, не сказав їй, що я іспанський король, я сказав тільки, що її чекає таке щастя, якого вона собі й уявити не може, і що, незважаючи на підступи ворогів, ми будемо в парі. Я більше нічого не хотів казати, і вийшов. О, це зрадлива істота — жіноцтво! Я тепер тільки збагнув, що таке жінка. До цього часу ніхто ще не дізнався, в кого вона закохана: я перший відкрив це. Жінка закохана в чорта. Так, без жартів. Фізики пишуть дурниці, що вона і се й те — вона любить самого тільки чорта. Он бачите, з ложі першого ярусу вона наводить лорнет. Ви думаєте, що вона дивиться на того товстуна із звіздою? зовсім ні, вона дивиться на чорта, що стоїть у нього за плечима. Он він заховався до нього у звізду. Он він киває звідти до неї пальцем! І вона піде за нього. Піде. А ці всі, чиновні батьки їхні, оці всі, що упадають на всі боки та лізуть до двору, і говорять, що вони патріоти, і те і се: оренди, оренди хочуть ці патріоти![136] Матір, батька, Бога продадуть за гроші, честолюбці, христопродавці! Все це честолюбство, і честолюбство від того, що під язичком робиться маленький пухирець, а в ньому невеличкий хробачок, так як голівка у булавці завбільшки, а виробляє це якийсь цирульник, що живе на Гороховій. Я не пам’ятаю, як його звати. Але головна пружина всього цього турецький султан, який підкуповує цирульника і хоче привернути увесь світ до магометанства. Уже, кажуть, у Франції більша частина люду визнає Магометову віру.

Ніякого числа. День був без числа.

Ходив інкогніто по Невському проспекту. Проїжджав государ імператор. Усе місто поскидало шапки, і я теж; проте я не подав жодного знаку, що я іспанський король. Вважав, то не годиться назвати себе тут-таки, прилюдно; бо треба найперше представитися до двору. Мене затримувало тільки те, що я досі не маю королівського костюма. Хоч би яку-небудь дістати мантію. Я хотів був замовити кравцеві, та то справжні осли, до того ж вони зовсім занехаяли свою роботу, кинулись на афери і здебільшого вкладають на вулиці бруківку. Я вирішив зробити мантію з нового віцмундира, який надівав всього тільки два рази. Але щоб ті мерзотники не змогли зіпсувати, то я сам надумав шити, замкнувши двері, щоб ніхто не бачив. Я порізав ножицями його всього, бо крій повинен бути зовсім інакший.

Числа не пам’ятаю. Місяця теж не було. Було чорт знає що таке.

Мантія зовсім готова й пошита. Мавра скрикнула, коли я надів її. Проте я ще не наважуюсь представлятися до двору. Досі немає депутації з Іспанії. Без депутатів не годиться. Не матиме ніякої ваги моя гідність. Я чекаю їх з години на годину.

Число 1.

Дивують мене страшенно депутати своїм зволіканням. Які б то причини могли їх затримати. Невже Франція? Так, це найнесприятливіша держава. Ходив довідатись на пошті, чи не прибули іспанські депутати. Та поштмейстер страшенно дурний, нічого не знає: немає тут, каже, ніяких іспанських депутатів, а листи коли хочете написати, то ми приймемо за встановленим курсом. Чорт забирай! Що лист? Лист дурниця. Листи пишуть аптекарі…

Мадрид. Февруарій тридцятий.

От я і в Іспанії, і так воно хутко трапилось, що я ледве міг отямитись. Сьогодні рано з’явилися до мене депутати іспанські, і я разом з ними сів у карету. Мене здивувало, як швидко ми їхали. Мчали ми так швидко, що за півгодини досягли іспанських кордонів. А втім, тепер же по всій Європі чавунна колія[137], і пароплави їздять надзвичайно скоро. Чудна земля Іспанія: коли ми зайшли до першої кімнати, то я побачив безліч людей з виголеними головами. Я, одначе, дорозумівся, що то, певне, чи домінікани, чи капуцини, бо вони голять голови. Надзвичайно дивною видалась мені поведінка державного канцлера, який вів мене за руку; він пхнув мене в невелику кімнату і сказав: «Сиди тут, і коли ти взиватимеш себе королем Фердінандом, то я виб’ю з тебе цю охоту». Та я, знаючи, що це було тільки випробування, заперечив, за що канцлер ударив мене два рази палицею по спині й так боляче, то я мало не крикнув, проте стримався, згадавши, що то рицарський звичай, коли вступаєш у високе звання, бо в Іспанії ще й до цього часу живуть рицарські звичаї. Залишившись на самоті, я вирішив узятися до справ державних. Я відкрив, що Китай та Іспанія одна і зовсім та сама земля, і тільки через неуцтво вважають їх за різні держави. Я раджу всім написати зумисне на папері Іспанія, от і вийде Китай. Але мене, одначе, надзвичайно засмутила подія, що має статися взавтра. Взавтра о сьомій годині відбудеться дивне явище: земля сяде на місяць[138]. Про це і славетний англійський хімік Веллінгтон[139] пише. Правду кажучи, відчув я неспокій на серці, коли уявив надзвичайну ніжність та неміцність місяця. Адже місяць роблять звичайно в Гамбурзі; і препогано роблять. Я дивуюсь, як не зверне на це уваги Англія. Робить його кривий бондар[140], і видно, що дурень ніякого поняття не має про місяць. Він поклав просмолений канат і трохи оливи; і через те по всій землі сморід страшенний, що треба затуляти носа. І через те сам місяць — така ніжна куля, що люди ніяк не можуть жити, і там тепер живуть самі тільки носи. І тому ми своїх носів бачити не можемо, бо всі вони перебувають на місяці. І коли я уявив собі, що земля речовина тяжка і може, насівши, на борошно розмолоти носи наші, то охопив мене такий неспокій, що я, надівши панчохи й черевики, поспішив до зали державної ради з тим, щоб віддати поліції наказ не допустити, щоб земля сіла на місяць. Капуцини, що їх дуже багато застав у залі засідань державної ради, були люди вельми розумні, і коли я сказав: «Урятуймо, панове, місяць, бо земля хоче на нього сісти», — то всі миттю кинулись виконувати мою монаршу волю і багато їх полізло на стіни для того, щоб дістати місяця; та на той час увійшов великий канцлер. Побачивши його, всі порозбігались. Я, як король, залишився сам. Але канцлер, на диво мені, ударив мене палицею, і прогнав у мою кімнату. Таку-то силу мають в Іспанії народні звичаї!

Січень того самого року, що випав після лютого.

До цього часу не можу зрозуміти, що воно за земля така Іспанія. Народні звичаї та етикети придворні зовсім надзвичайні. Не розумію, не розумію, зовсім не розумію нічого. Сьогодні обголили мені голову, хоч я й кричав з усієї сили, що не хочу бути ченцем. Та я вже не можу й пригадати, що було зо мною тоді, коли почали капати мені на голову холодною водою[141]. Такого пекла я ще ніколи не зазнавав. Я мало не ошалів, так що ледве могли мене вдержати. Я не розумію зовсім, що має означати цей дивний звичай. Звичай дурний, безглуздий! Не можу я збагнути, чого ті королі такі безрозсудні, що до цього часу не знищать його. З усього, що робиться, догадуюся: чи не попався я в руки до інквізиції, і той, що я його вважав за канцлера, чи не є він сам великий інквізитор[142]. Тільки я все не можу збагнути, як же міг король підпасти під інквізицію. Воно, правда, могло з боку Франції, і особливо Полініяк[143]. О, то бестія Полініяк! Заклявся, що робитиме мені шкоду до самої смерті. І от переслідує та й переслідує; та знаю я, голубе, що тобою верховодить англієць. Англієць великий політик. Скрізь він крутиться. То вже весь світ знає, що коли Англія нюхає табаку, то Франція чхає.

Число 25.

Сьогодні великий інквізитор зайшов до мене в кімнату, але я, ще здалека зачувши його ходу, сховався під стілець. Він, побачивши, що немає мене, почав гукати. Спершу крикнув: «Поприщін!» — я ні слова. Потім: «Оксентію Івановичу! титулярний раднику! дворянине!» Я все мовчу. — «Фердінанде УПІ, королю іспанський!» Я хотів був виткнути голову, та потім подумав: «Ні, братіку, не обдуриш! Знаємо ми тебе: знов литимеш холодну воду мені на голову». Він, одначе, побачив мене і вигнав палицею з-під стільця. Надзвичайно боляче б’є проклята палиця. А втім, за все це було мені нагородою відкриття: я довідався, що кожен півень має свою Іспанію, що вона в нього міститься під пір’ям. А великий інквізитор пішов, проте, від мене гнівний і погрожуючи мені якоюсь карою. Та я зовсім не звернув уваги на його безсилу злість, знаючи, що він діє, як машина, як знаряддя англійця.

Чи 34 сло. Мць ркуо. йитюЛ 349.

Ні, я більше не маю сили терпіти. Боже! що вони роблять зо мною! Вони ллють мені на голову холодну воду! Вони не зважають, не бачать, не чують мене. Що зробив я їм? За що вони мучать мене? Чого вони хочуть від мене, бідолашного? Що можу дати я їм? Я не маю сили, я не можу знести всі муки їх, голова горить у мене і все йде обертом передо мною. Рятуйте мене! візьміть мене! дайте мені тройку бистрих, мов вихор, коней! Сідай, мій фурмане, дзвони, мій дзвіночку, рвоніть, мої коні, і несіть ви мене з цього світу! Далі й далі, щоб не видно було нічого, нічого. Ген небо клубочиться передо мною; зіронька сяє здалека; лине ліс з темними деревами та місяцем; сизий туман стелеться під ногами; струна дзвенить у тумані; по цей бік море, по той бік Італія; он і руські хатки манячать. Чи не дім то мій синіє вдалині? Чи не мати моя сидить край вікна? Матінко, рятуй свого бідного сина! зрони сльозину на недужу його голівоньку! глянь, як мучать вони його! пригорни до грудей своїх бідного сирітку! Немає йому місця на світі! Матінко! пожалій бідне своє дитятко!.. А чи ви знаєте, що в алжирського дея[144] під самим носом ґуля?