Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали

<І> Глава з історичного роману^*

Тим часом посланник наш переїхав межу, що відокремлює нині Пирятинський повіт від Лубенського. Загальних, проїжджих доріг тоді не було в Малоросії, але майже кожному відомий був який-небудь путівець — на думку його, найближчий. Часто така дорога, відхиляючись від рівної поверхні, прослизала у вибоїни, дерлася косогором, звішувалася над провалами, і один нерівний, злегка протоптаний підковою коня слід означав її відхилення. Досить було тільки виїхати в дорогу, щоб навчитися не перебирати ночівлями. Головна ж незручність для мандрівника, не знайомого з місцями, була та, що він повинен був, на відстані двадцяти п’яти чи п’ятдесяти пострілів з рушниці, вивідувати чи випитувати путі в жителів, котрих свідчення завжди майже різноголосили.

Пустивши повіддя та похиливши голову, вершник наш давно вже поринув був у роздуми, і тільки грудки й пні зрублених дерев, що зрідка траплялися й змушували спотикатися вірного його товариша, прудкого коня, перерізували враз його думи, котрі знову звичним намистом низалися в голові його. Вперше випадало йому виконувати таке доручення: їхати бозна-куди, у незаселені степи Украйни! І хто цей Глечик?.. Яка нужда Казимиру[30] до начальника якоїсь ватаги, що називає себе полковником Миргородського полку?.. Йому не об’явлено було нічого втішного ні про характер, ні про силу його, ні про те, які він має зносини і з ким… До чого ж ця обачність, яку треба було мати в розмовах з ним? Нащо перелітати таку далину, щоб тільки доставити йому відомості про події, які непокоять Варшаву? І чим міг бути корисним такий віддалений союзник?.. Подумки досадував він на себе, що не вивідав докладно про це від Бригіти: їй, певно, скільки-небудь були відомими причини такого дивного посольства.

Сонце неквапно прощалося з землею. Мальовничі хмари, охоплені по краях вогненними променями, щохвилини міняючись і розриваючись, летіли повітрям. Сутінки похмуро насували сизу тінь свою і причиняли мало-помалу ставні віконець, що освітлювали світлий Божий світ. Тим часом подорожній наш після довгої степової мандрівки в’їхав у ліс. Роздягнені безжальною осінню дерева просвічували, як решето, і, здавалося, тремтіли від вечірнього холоду. Жовте листя, наче недоїдки й побиті корці від недавньої учти, валялось неприбраним, і лишень шелест його, йдучи лісом, давав знати про присутність у ньому нашого вершника. Крізь оголену вершину лісу темніло небо; різкий вітер піднімався з поля й мчав зажурливі свої волання в гущину лісу. Подорожній мимоволі замислився і зупинив коня свого у ваганнях, що робити, бо дорога зовсім зникла і перед ним стирчав один тільки ліс та незвіданість; як раптом гучний голос «цоб, цоб!» вразив слух його; важко навантажений віз заскрипів, і пара волів з’явилася з-за дерев. Треба уявити себе на місці подорожнього, щоб уповні відчути радість такої зустрічі. Місяць у цей час вирізався на небі. Срібне світло, переплутане тінню від дерев, впало решіткою на землю, освітивши далеко округу, і Лапчинський побачив перед собою кремезного літнього селянина. Сиві, закручені вниз вуса його гордо покоїлися на смаглявому, означеному різкими м’язами обличчі, котре так простодушно відтіняла якась азіатська безпечність. На чорних бровах сріблилась сивина; вогонь вилітав з невеликих карих очей, і у вогні тому висвічувались навперемінки то хитрість, то простодушність. На голові в нього була чорна козацька шапка з синім верхом. Коротенький некритий кожух, затягнутий яснобарвним поясом, служив непроникливими латами від холоду; зверх того убрання на додачу накинутий був звичайний кобеняк з товстого смурого сукна, котрий і понині носять малоросійські мужики. З-за поясу стирчали пищаль[31] і вигнута татарська шабля — зброя, котру в тодішні смутні часи всякий козак, ратник і селянин вважав за необхідність завжди мати при собі.

— Помагай, Боже! — сказав він, зупинивши волів і оголивши увінчану тільки на маківці китицею волосся голову, на знак тієї поваги, яку зазвичай виявляли тоді прості поселяни до ратних людей. Треба нагадати, що Лапчинський, запобігаючи прикростям, яких би він неминуче зазнав від жителів, які не терпіли всього, що тільки носило назву ляха чи належало ляхам, змушений був перемінити ошатний костюм свій на скромне вбрання козацького десятника. Вершник наш відповідав легким нахиленням голови на се привітання:

— Чи не знаєш, земляче, — мовив він з ласкавим виглядом, — чи далеко звідси до Ромоданівського шляху?[32]

— Не зумію, добродію, сказати одразу; зачекайте трошки. — Тут взявся він вираховувати, що виражали пальці, які машинально він загинав. — До Ромоданівського шляху!.. Як би вам сказати… воно не так щоби близько. Треба знати, що козаки наші трохи були перелякалися; хтось приніс чутку, що все шляхетство збирається до нас на Сулу[33] в гості. Похопились здуру й поламали мости; так вам, добродію, щоб не довелося давати великих об’їздів. Утім, Бог його знає: я кажу це тому, що інші кажуть… та, може бути, вибереться й короткий путь; тільки, знаєте, тепер час осінній… тож станеться, що й далеко… Тільки знову ж, як подумаєш, то здається, що й близько. Ось інша справа, якби б були поставлені стовпи на дорозі, які, звісно, самі, добродію, якщо бували в Польщі, зустрічали на тамтешніх дорогах.

Не слід дивуватися протиріччям, що поцяткували монолог нашого поселянина. Крім дійсної невідомості, малоросіяни полюбляли повагатися і в найвідомішій їм справі. Малоросіянин і донині нічого не скаже навмання, але разів з десять виправить себе, а інколи й зумисне заплутає свого слухача так, що той, на подив свій, бачить, що до такого-то місця і далеко і близько.

— Куди ж, принаймні, мені тепер держати путь? — спитав подорожній, втупивши допитливий погляд у свого наставника.

Тут селянин наш оглянув його гарненько з голови до ніг.

— А ви, добродію, хочете тепер їхати?

— Чому ж не тепер?

— Бог з вами! тепер і наш брат, тутешній, хіба вже добре подумавши, поїде. Знаєш, мосьпане![34] таж нам варто тільки проїхати такий час, в який гарний мужик встигне вимолотити півкопи жита, щоб почути собачий гавкіт з мого двору. Все б краще опочити в теплій хаті, а завтра хоч і з Богом!

Від такої пропозиції неможливо було відмовитися подорожньому, котрий, здається, на те тільки й чекав.

— А куди, — спитав дорогою поселянин наш свого майбутнього гостя, — лежить путь вам, мосьпане?

— Їду-тο я далеко, на той бік Ворскли[35], до миргородського полковника Глечика. Що, земляче, чи не знаєш ти його?

— Як не знати цієї старої собаки! А з яких країв Бог несе?

— З великої станиці, що під Лохвицею[36].

— Як же це, добродію, ми не чули нічого про те, щоб станиця була під Лохвицею? — Тут встромив він у нього гострий погляд свій, котрий, здавалось, хотів випитати його душу. — Й те сказати! де вже мужику знати про всі військові справи; до нашої глушини ще й чутки не дійшли про це.

Посланник наш похопився, що не слід втрачати обачності в балачках і з простим селянином, і тому, зібравшись трохи з думками, провадив далі:

— Тобто, ось бачиш, земляче, напевне я ще не можу сказати. У самій-тο станиці я не був, а запорозький сотник Шляйко, що зустрівся під Лохвицею, дізнавшись, що я їду в ці місця, дав мені грамотку до миргородського полковника. Летів він як очманілий; з розпитувань його я нічого не зміг дізнатися напевне. Невдовзі перед тим повернувся я з Варшави… Бачиш, він, либонь, мав причини не довіряти мені… тобто… він… ти, думаю, розумієш мене.

— Що ви кажете, добродію! Хіба мужик зрозуміє те, що балакають пани? Їй-богу, ні; де вже нам зрозуміти! У нас і голова не так зроблена, як у панів: чорт знає що таке: більше на капусту схоже, ніж на голову.

«О, та ти штука!» — подумав Лапчинський і поклав собі бути якомога обережнішим у словах.

Він увесь цей час їхав чвалом, зрівнюючи легку ходу свого гордого коня з лінивою виступкою важких волів, поперед яких з флегматичною статечністю йшов селянин, помахуючи батогом і посмоктуючи коротеньку люльку[37]. Дим від неї обнімав хмарами смагляве обличчя його, котре, освітлюючись інколи спалахуючим вогником, здавалося обличчям якого-небудь упиря, що показувався коли-не-коли з непробудного болотного туману і сіяв іскри чудного вогню. Це спонукало Лапчинського частіше вдивлятися йому в очі, щоб переконатися, чи справді то був його товариш. Та селянин наш сам відганяв усякий щодо нього сумнів, не даючи хвилини замислитися своєму гостю.

— Чи чули ви, добродію, про таке диво? — казав він, не випускаючи з рота своєї люльки, — чи бачиш сосну, ген далеко-далеко чорніє перед нами?

І подорожній, на подив свій, справді побачив сосну. Яким чином зайшла вона сюди, коли в усій майже цій стороні Малоросії, на відстані, мабуть, по сто верст в усі сторони, погляд не віднаходив цієї суворої мешканки півночі? Невільно втуплював він у неї очі свої: вона одна тільки посеред оголеного лісу зберігала, здавалось, життя. Та чи життя це? Це була мумія, котру з подивом відшукують між голими скелетами, одну, не розтрощену тлінням. У ній видно ті самі риси, та сама прекрасна форма людини обнімає її. Та, Боже, в якому вигляді! Непереборне, незбагненне почуття суму й жаху вривається в душу при погляді на жалюгідний обман, котрим суєтне мистецтво силкується вихопити й втримати щось схоже на життя.

— Це ще не велике диво, що сосна, а ось що диво. Років за п’ятдесят перед тим, як ми балакаємо з вами, жив, ледь чи не на ось цьому місці, у хоромах великий пан. Воєвода чи він був, сотник чи який або просто пан, цього я не вмію сказати; знаю тільки, що він був лях і не нашої віри. Жив він, як усі нечисті польські пани живуть: дім з ранку до вечора ходором ходив від вина і від пісень, і далеченько прихоплювали дрижаки хрещену людину, коли вона чула крики, що лунали з лісу. Хлопці з двірні його раз у раз наїжджали на хутори та оббирали бідних жителів. Цього мало. Стали обкрадати та обдирати Божі церкви, і таке робили… ворог з ними! не хочу й казати, що таке. Побити б їх усіх, добродію, — так не можна, тому що двірні однієї в них було, може, з півтори сотні, та й на кожного бердиші, самопали[38] і вся збруя ратна. Ось і зголосився один диякон, як уже його звали і з якої парафії він був, їй-богу, добродію, не знаю, — зголосився і пішов у ліс. Якби тепер не ніч і не засипало листям, то я, може статися, показав би вам рештки цього диявольського гнізда. На ту пору, — так, видно, Сам Бог уже хотів, — було в них якесь окаянне свято. Диякон йшов уже напропале, сказав: «Господи, благослови!» — і, скільки вистачало духу, штовхнувся у ворота, закриті скупченням люду. Цимбали і бандури бренькали й гули, немов на весіллі, а п’яні пани й двірня з усієї сили утинали краков’як[39]. Щойно побачили диякона, так, добродію, і закричали: «Нащо сюди принесло попа?» А пан каже: «Гей, хлопці! налийте-но попу горілки: хай його танцює з нами, добрими християнами, краков’як, та підганяйте його гарненько кийками!» Диякон, наповнившись, видно, Святим Духом, почав представляти нечестивим увесь гріх беззаконного життя їхнього, і які на тому світі будуть їм муки, і як будуть вони танцювати у пеклі, тільки не зі своєї волі, а їх підганятимуть гарячі вила чортів. «А, так ти ще й проповідь читаєш? Гей, хлопці! підніміть попа на крилас[40], а щоб не застудив горла, накиньте йому галстука на шию!» Й тут же челядь, з нелюдським сміхом і гиканням, втягнула нещасного диякона на ту саму сосну, повз котру лежить нам дорога. Дозвольте, добродію: ось тут і історія. Сосна ця якраз стояла перед хоромами і, наче зумисне ще, перед самими віконцями панської світлиці. От, як ніч уже розігнала всіх: кого на лавку, кого під лавку, — пану нашому ввижається, що на нього капає щось холодне. «Що за нечистий! — подумав пан, — чого це капає?» Встав з ліжка, дивиться: колючі галузки сосни дряпаються до нього крізь стіну і, немов живі, витягуються довше, довше і якраз дістають до нього. Перехрестився, либонь уперше зроду, наш пан, коли побачив, що з них капає людська кров, спочатку холодна, наче крига, а потім пече, та й тільки! До вікна — так і ноги підкосилися: сосна вся посиніла, наче мертвяк, і страшно киває йому чорною скуйовдженою бородою. Спочатку був думав пан, чи не хміль бродить у нього в голові; так наступної ночі те саме диво, і вся двірня в один голос, що у лісі раз у раз відспівують покійника таким страшним голосом, що всякого мороз драв по шкірі й волосся щетиною піднімалося на голові. Чого вже не робили: і погребли з честю тіло диякона, і бралися були рубати сосну, — так сокира не бере: що не вдарять, сокира визубрюється, а дерево стогне, наче дитя нехрещене. Надумались зрештою кинути це окаянне місце. Ось кожного дня і збереться вся челядь, осідлають коней, заберуть усе з собою і виїдуть, ще чорти не б’ються навкулачки; їдуть, ідуть до самого вечора: начебто бозна-куди заїхали! Зупиняться ночувати — дивляться, знайомі все місця: знову той же дикий ліс, ті ж хороми, а клята сосна, простягаючи гілки, немов руки, хапає пана і обдає його кривавими краплями, а чорна скуйовджена борода так само моторошно киває йому… — Тут оповідач наш мигцем вдарив у слухача вогненними очима своїми, які блистіли ще яскравіше посеред ночі, і здавалося, не без втіхи запримітив у ньому враження, викликане його розповіддю. Дійсно, подорожній наш не міг не відчути якогось страху, що потай вривався в душу, і занепокоєно подивлявся навкруг. У цей час порівнялися вони з сосною. Срібне світло падало на сумне гілля її, й падаючі від нього тіні, мовби продовження його, переломлюючись об зустрічні дерева, лягали безкінечною драбиною на землю. Вітер злегка погойдував верхів’я, і коли подорожній, трохи проїхавши, озирнувся назад, то йому здалося, що який-небудь неприязний дух, прибравши дикого, величного образу, повільно слідував за ним, сумно погойдуючи похмурою бородою й розкидаючи темно-зелені обійми свої, з наміром схопити його.

— Що ж далі сталося? — спитав він принишклого оповідача, намагаючись подолати невільну боязкість.

— Що? Сутужно довелося панові: розпустив усю свою двірню, став схимником[41] і як відправив п’ятдесят дві панахиди за упокій душі диякона, тоді тільки стихло чудо. Куди вже подівся після того схимник, цього ніхто не скаже вам. Днів за три до Купала[42] капає з цього дерева день і ніч роса. Подейкують ще, що й занапащена чиясь душа таскається лісом. Теща розповідала років за чотири, коли була ще при пам’яті, що зустріла одного разу в лісі диявола в червоному жупані, в якому ходив і покійний пан… Цоб, цоб, цобе! гей! Ось ми, добродію, й приїхали.

Лапчинський побачив дійсно перед собою низенькі ворота, рідко вбиті впоперек покладеними дошками, які й тепер можна бачити майже у кожного малоросійського поселянина. Гавкіт собак залився по лісу, й стара жінка, в накинутому на плечі кожуху, вийшла відчинити ворота. Очам нашого подорожнього представилось невелике дворище, обнесене парканом з очерету, кілька сараїв і хлівів, укритих таким же очеретом, і звичайна малоросійська хата. У дворі навалений був ворох вуликів, з котрих багато розвішані були на деревах, що нагинали з усіх сторін задумливі гілки свої у двір, буцім низьке буколічне життя[43] його могло доставити їм, величним, цікаве видовище. Позад двору тяглася ще якась будівля, котру за темрявою не можна було розпізнати. З усього можна було виснувати, що садиба ся належала дуже заможному козакові; у тодішні часи не у всякого могла знайтися подібна пишність. Поки господар займався вивантаженням свого в’юка, Лапчинський мав доволі часу роздивитися внутрішність цього житла. Все у ньому було майже так само, як і нині у простолюдинів Малоросії: проти дверей кілька вікон, перед ними стіл, на котрому помітив він житній хліб і сіль, які не знімалися з нього ніколи, на знак того, що гість у всякий час може знайти гостинне прийняття собі. Всю кімнату обходили липові, широкі й вузькі, лави; біля дверей громадилася піч з отвором унизу, заслоненим густою решіткою, з-за котрої визирали кури, гуси, індики та свійські кролики. Кожен із сих безсловесних пожильців метушився по-своєму: скиглив, квоктав, гоготав і давав знати, що він анітрохи не останнє з творінь. На підлозі хлопчак років чотирьох гупотів величезним соняшником по перекинутому горщику, тоді як другий, роком старший, душив за горло кота, наспівуючи якусь пісню, котру, певно, від частого повторення його матері, завчив навіки. Перед великою окованою скринею сиділа дівчинка років одинадцяти, тримаючи на руках немовля, яке плакало з усіх сил, дарма, що вона, прагнучи забавити його, побрязкувала величезним замком і страхала малятко зайшлим гостем. На стіні висіли: серп, шабля, рушниця, котрої замок був розгвинчений і лежав біля неї на полиці, ймовірно відкладений для полагодження, сокира, турецький пістоль, ще рушниця, неклепана коса[44] й коротенька нагайка — знаряддя, що з незапам’ятних часів вічно ворогували між собою і котрі незбагненна людина змушує миритися, попри несхожі їхні властивості.

— Прошу не погніватися, добродію, що змусив вас чекати трохи! — сказав, зайшовши, господар. — Так клятий ярмарок ошелешив мене, що досі в голові базар ходить. Щастя ще, що старої моєї немає вдома, а то б вона вимила мені голову. Вдома тільки нас: я та теща.

При сьому слові увійшла та сама стара, котра відчиняла ворота. З якимось сумним почуттям роздивлявся її подорожній: здавалось, перед ним стояла жертва могили, в якій сильна природа зумисне утримувала життя, щоб показати людині всю нікчемність довголіття, до якого так жадібно линуть її бажання. Могильна байдужість розливалася на всіяних зморшками рисах її. Ні іскри якої-небудь жвавості в очах! мутні, вони спрямовувались іноді на нього; але той би обманувся, хто прочитав би в них що-небудь схоже на цікавість. Вони ні на що не дивилися; їм все здавалося пливким, як людині, що не зовсім прокинулась. Поки віддавався він таким почуттям, стара відправилась на піч, завсідне своє мешкання, весь світ свій, котрий так само здавався їй просторим і людним, як і всякий інший; а господар звернувся до дітей своїх.

— От так Федот! — казав він, піднімаючи однією рукою під стелю хлопчика з соняшником. — Де ти взяв такий страшний сонях?[45] Та цим ти як-небудь людину вб’єш. Ти що там робиш, Карпе? кота душиш? Якого ж я тобі гостинця привіз! Ходи мерщій, собачий сину! чого ж ти стоїш і рота роззявив? От, як бачите, добродію, сто разів торочу, що я його батько: досі не вірить, ледащо![46]А ти, плаксо, довго ревтимеш? А дайте мені батога, ось я його! Давай його сюди, Марусю; я зараз за віконце: хай там з’їдять його вовки або ляхи…

— Тебе-таки, земляче, Бог наділив дітьми? — сказав гість наш своєму хазяїну.

— Так, не без того, мосьпане! всіх-тο їх у мене семеро. Двоє вже оженилися на чужій стороні, тільки чорт знає яке придане взяли за нареченими: по сажені землі, на котрій нічого не родиться, крім полину та бур’яну. Чого ж ти, Федоте, не скажеш дякую? Пан дає пряника, а він і не вклониться. Не звольте цілувати його! в нього вся мармиза вимазана попелом. Був мені з ним чималий клопіт. Почув, що їду на ярмарок: «Візьми й мене, тату!» — «Та куди я тебе подіну? там тебе задавлять!» — «Ні, не задавлять, візьми та візьми!» — «Та там тепер стільки циган, що ще вкрадуть тебе, і тоді шукай вітру в полі». — «Візьми, та й тільки!» Що робитимеш? плачу такого учинив, що Боже збав! Насилу вгамував його обіцянкою привезти медового коня з золотою головою. Ну, Марусю, матері нічого дожидатися: давай-но нам вечеряти; баба вже, певно, спить! Так до кого, добродію, — продовжив він, притьмом обернувшись до гостя й сідаючи за стола, — кажеш ти, ідеш? У мене під старість голова як діряве відро: скільки не лий води в нього, все пусто; скільки не втокмачуй розумних речей, все забуде.

— Як, земляче? хіба я не сказав тобі, що до Глечика? — відказував гість, дещо здивований такою дивною забудькуватістю.

— До миргородського полковника? так нічого тобі й забиратися далеко: не хто інший, як він, сидить перед тобою, мосьпане!

Якби в цей час куля пролетіла повз вуха Лапчинського, він був би менше здивований. Так зненацька, так неждано напасти на нього знагла, коли всі думки його розбрелися… коли… Ні, не може бути: він не те почув! І очі його незмигно спрямувалися на хазяїна, немов бажаючи переконатися в оманливості того, про що доніс йому слух його.

<ІІ> <Кривавий бандурист^*

У 1543 році, на початку весни, вночі тиша маленького містечка Луком’я[47] була скаламучена загоном реєстрових коронних військ[48]. Вищерблений місяць, вирізуючись блискучим рогом своїм крізь безперервно обступаючі його хмари, на мить освітляв дно провалу, в котрому ліпилося це невеличке містечко. На подив небагатьох жителів, які встигли прокинутись, загін, котрого раніше одна поява служила передвістям буйства і грабування, їхав з якоюсь жахаючою тишею. Помітно було, що всю силу напруженої уваги його привертав полонений, що тягнувся між нього в найдивнішому вбранні, яке коли-небудь накладало насилля на людину: він був увесь з ніг до голови ув’язаний рушницями, ймовірно, для надання нерухомості його тілу. Гарматний лафет[49] був закріплений на спині його. Кінь ледве ступав під ним. Нещасний полонений давно б звалився, якби грубий канат не приростив його до сідла. Освітити б місячному променю хоч на хвилину його обличчя — і він би, певно, зблиснув у краплях кривавого поту, що котився по щоках його! Та місяць не міг бачити його обличчя, тому що воно було заковане в залізну решітку. Цікаві жителі, з роззявленими ротами, іноді наважувались підступити ближче, але, побачивши погрожуючий кулак чи шаблю одного з проводирів, задкували й тікали в свої хирляві домівки, закутуючись міцніше в накинуті на плечі татарські кожухи й промерзаючи від свіжості нічного повітря.

Загін минув місто і наближався до самітного монастиря. Ця споруда, зіставлена з двох цілком протилежних частин, стояла майже в кінці міста, на косогорі. Нижня половина церкви була кам’яна і, можна сказати, вся складалася з тріщин, обпалена, закурена порохом, почорніла, позеленіла, вкрита кропивою, хмелем і дикими дзвіночками, носила на собі весь літопис країни, що терпіла криваві жнива. Верх церкви з тими вигинистими дерев’яними п’ятьма куполами, котрі встановила зіпсована архітектура візантійська, ще більше спотворена варваризмом наслідувачів, був увесь дерев’яний. Нові дошки, жовтіючи між почорнілими старими, надавали їй строкатості й показували, що ще не так давно вона була полагоджена богомільними прочанами. Блідий промінь серпорогого місяця, продершись крізь кучеряві яблуні, що вкривали густим гіллям частину будівлі, впав на низькі двері й на виступаючий над ними визубрений карниз, укритий невеликими свавільно вирослими жовтими квітами, котрі того разу блищали й здавалися вогнями чи золотим написом на дикому карнизі. Один з юрмиська з незмірними, будь-коли баченими вусами, довшими навіть за лікті рук його, котрого за замашками й зухвалим владним поглядом вважати можна було начальником загону, вдарив жерлом рушниці у двері. Дряхлі монастирські стіни відгукнулися і, здавалось, зронили вмираючий голос, що журно загубився в повітрі. Після сього мовчання знову заступило своє місце. Лайка на різних наріччях посипалась з-під величезних вус начальника загону: «Терем-те-те[50], попівство кляте! А то я знаю, чим вас розбудити!» Пролунав пістолетний постріл, куля пробила ворота й гепнулась у церковне вікно, шибка котрого з брязкотом посипалась усередину церкви. Це викликало сум’яття в келіях, прилеглих до церкви; з’явилися вогні; зв’язка ключів загриміла; ворота зі скрипом відчинилися, — і чотири ченці, поперед яких йшов ігумен, постали бліді, з хрестами в руках.

— Ізидіть, нечисті! опричники! — промовив ледь чутним тремтячим голосом настоятель. — В ім’я Отця і Сина і Святого Духа, ізиди, дияволе!

— Але то ще й бреше, поганий собака! — прогримів начальник мовою, котрій жодна людина не могла б дати імені: з таких різнорідних стихій була вона складена. — То брешеш, лайдаку[51], же кажеш, що ми дияволи; а то ми не дияволи, ми коронні.

— Що ви за люди? Я не знаю вас! Нащо ви прийшли тривожити православну церкву? — промовив настоятель.

— Я тобі, псяюхо, порохом прочищу очі![52] Дай нам ключі від монастирських льохів!

— Нащо вам ключі від наших льохів!

— Я, дурний піп, не буду з тобою говорити! Але ти хочеш, басе мазенята[53], поговори з моїм конем: нех тобі відповідає з-під…

— Принеси їм, антихристам, ключі, брате Касян! — простогнав настоятель, обернувшись до одного ченця. — Тільки у мене немає вина! Як Бог Свят, немає! Ні однієї діжки, ні діжечки, і нічого такого, щоб вам було треба.

— А то мені яке діло! Хлопці хочуть пити. Я тобі кажу, же ти, дурний піп, сіна, стійла і пшениці не даси коням, то я в костел ваш поставлю їх і тебе чоботом до морди.

Настоятель, не кажучи ні слова, підвів на них олов’яні свої очі, котрі давно вже не належали світу сьому, тому що не виражали ніякої пристрасті, й зустрівся зі злісно спрямованими на нього очима єзуїта. Відвернувшись від нього, він зупинив їх на дивному полоненому з залізним наличником. Вигляд цей, здавалося, вразив майже нечулого до всього, крім церкви, старця.

— За що ви схопили цю людину? Господи, покарай їх триіпостасною силою Своєю! Певно, знову який-небудь мученик за віру Христову!

Полонений зронив тільки слабке стогнання.

Ключі були принесені, й при світлі сонно палаючої світильні вся ця ватага підійшла до входу печери, що знаходилася за церквою. Як тільки опустилися вони під земляні потворні склепіння, могильна вогкість обдала всіх. У мовчанні йшов начальник загону, і мінливий вогонь світильні, оточений туманним кільцем, кидав у обличчя йому якийсь блідий привид світла, тоді як тінь від безкінечних вус його піднімалася вгору й двома довгими смугами покривала всіх. Лишень грубо закруглені краї обличчя його були виразно торкнуті світлом і давали розгледіти глибоко нечутливий вираз його, який показував, що все м’яке вмерло і застигло в цій душі; що життя і смерть — байдуже; що найбільша насолода — тютюн і горілка; що рай там, де все деренчить і валиться від п’яної руки. Це була якась суміш порубіжних націй. Родом серб, який буйно викорінив із себе все людське в угорських пиятиках і грабуваннях, за костюмом і дещо за мовою поляк, за жадібністю до золота жид, за триньканням його козак, за залізною байдужістю диявол. Увесь час здавався він спокійним; інколи тільки шуміла між вусами його звична лайка, особливо коли нерівна земляна підлога, час від часу йдучи глибше вниз, змушувала його оступатися. Пильно оглядав він розташовані у земляних стінах нори, зовсім осипані, що служили колись келіями і єдиним притулком у тій землі, де мало якого року не проходило степами й полями руйнування, де ніхто не будував міцних споруд і замків, знаючи, яке нетривке їхнє існування. Врешті показалися дерев’яні, зарослі мохом, поцвілі гниллю двері, закидані важкими колодами і камінням. Перед ними зупинився він і оглянув їх значливо знизу догори. «А ну!» — сказав він, моргнувши бровою на двері, і від брови, здавалось, війнув вітер. Кілька чоловік взялися і не без труда відвалили колоди. Двері відчинилися. Боже! яке обіталище відкрилося очам! Присутні глянули безмовно один на одного, перш ніж насмілились увійти туди. Є щось могильно-страшне у нетрях землі. Там царює у закляклій величі смерть, розпустивши свої костисті члени під усіма квітучими містами, під усім веселим і живим світом. Та коли ця дихаюча смертю внутрішність землі населена ще живими, тими пекельними гномами, котрих один вигляд уже наводить здригання, тоді вона ще жахливіша. Запах гнилі війнув так сильно, що спочатку зайняло у всіх дух. Ледь не велетенського зросту жаба зупинилася нерухомо, витріщивши свої страшні очі на порушників її самоти. Це була чотирикутна, без усякого іншого виходу, печера. Цілі клапті павутини висіли товстими жмутами з земляного склепіння, яке служило стелею. Обсипана зі склепіння земля лежала купами на підлозі. На одній з них стирчали людські кістки; літаючі блискавками ящірки швидко миготіли по них. Сова чи летюча миша були б тут красунею.

— А чим не світлиця? Світлиця гарна! — проревів проводир. — Терем-те-те! Лисий дідько начхав би тобі в кашу! Та тобі, псяюхо, тут добре спатиметься. Сам лягай на кавалки, а під голову підмости ту жабу альбо візьми її за жінку на ніч!

Один із коронних здумав був засміятися на це, але сміх його так страшно, безгучно відлунив під вогким склепінням, що сам насмішник злякався. Полонений, котрий стояв перед тим нерухомо, був виштовхнутий на середину і чув тільки, як заскрипіли за ним двері й глухо застукали, навалюючись, колоди, світло пропало, й морок поглинув печеру.

Нещасний здригнувся. Йому здавалось, що віко труни зачинилося над ним, а стукіт колод, що завалювали вхід її, здавався стуком заступу, коли страшна земля валиться на останню познаку існування чоловіка й могильно-байдужий натовп каже, немов крізь сон: «Його немає вже, але він був».

Після першого жаху він поринув у якусь безтямну увагу, бездушне існування, котрому віддається людина, коли удар буває таким жахливим, що вона навіть не збереться з духом подумати про нього і натомість спрямовує очі на яку-небудь дрібноту і роздивляється її. Тоді вона належить до іншого світу й нічого не поділяє людського. Бачить без думок; відчуває не відчуваючи; дивно живе. Насамперед увага його вп’ялася в темряву. Все було на час забуте — і жах її, і думка про погребіння живого. Він усіма почуттями вселився в темряву. І тоді перед ним розгорнувся зовсім новий, дивний світ. Йому почали ввижатися у темряві світлі струмені — останній спогад світла! Ці струмені прибирали безліч різних візерунків і барв. Цілковитого мороку немає для ока. Воно завжди, як не зажмурюй його, малює й уявляє барви, котрі бачило. Ці різнобарвні візерунки прибирали чи вигляд строкатої шалі, чи хвилястого мармуру, чи, врешті, той вигляд, котрий вражає нас своєю дивовижною незвичайністю, коли роздивляємось у мікроскоп частину крильця чи ніжки комахи. Іноді струнке плетиво вікна, котрого — на жаль! — не було в його темниці, пролітало перед ним. Лазур фантастично мерехтіла в чорній його рамі, потім змінилась на кавову, потім зникала зовсім і перетворювалась на чорну, всіяну чи жовтими, чи блакитними, чи невизначеного кольору цятками. Невдовзі весь цей світ почав зникати: полонений відчував щось інше. Спочатку відчуття це було несвідоме; потім почало прибирати певності. Він відчував на руці своїй щось холодне; пальці його невільно доторкнулись до чогось слизького. Думка про жабу зненацька осінила його!.. він скрикнув… й одразу переселився у світ дійсний. Думки його пірнули нараз у весь жах сутності. До того ще приєдналося виснаження сил, жахливе задушливе повітря: все це призвело його до тривалої непритомності.

Тим часом загін коронних військ розташувався у монастирських келіях як удома, висилав ченців підчищати стайні і бенкетував від радості, що нарешті схопив того, хто їм був потрібен!

— Попався, псяюха! — казав вусатий проводир. — Хотів би я знати, чого вони такі швидкі на ноги, собачі діти? Ходімо, хлопці, довідаємось, хто з ним був, лисий дідько начхав би йому в кашу!

Жовніри[54] спустилися вниз і знайшли полоненого, який лежав непритомний.

— Дай йому понюхати чого-небудь!

Один із них притьмом насипав йому на руку пороху, до котрої прихилилась його голова, і запалив його. Полонений чхнув і підвів голову, немов після неспокійного сну.

— Штурхоніть його кийком! розказуй, терем-те-те, бабський сину! Але хто з тобою розбійничав? Дванадцять д’яблів твоїй матці! Де твої хлопці?

Полонений мовчав.

— А то я тебе питаю, псяюхо! Скиньте з нього наличника! Зірвіть з нього опанчу![55] А то лайдак! Але то я знаю добре твою морду: нащо її ховаєш?

Жовніри взялися — розірвали верхню опанчу тонкого чорного сукна, котрою закривався полонений, зірвали наличника… і очам їхнім блиснули дві чорні коси, що впали з голови на груди, чарівлива білизна обличчя, блідого, як мармур, оксамит брів, зімлілі губи й дівочі оголені груди, які сором’язливо затремтіли, втративши покрови.

Начальник загону коронних військ закам’янів від зчудування, команда теж.

— Але то баба? — зрештою звернувся він до них з таким питанням.

— Баба! — відповів дехто.

— А то як могла бути баба? Ми козака ловили.

Ті, що стояли перед ним, знизали плечима.

— На цугундру[56] бабу! Як ти, дурна бабо, диявол би тебе!.. Але як ти насмілилась?.. розказуй, де той псяюха, де Остржаниця?

Напівжива не відповідала ні слова.

— То тебе змусять говорити, лисий дідько начхав би тобі в кашу! — кричав у шаленстві воєвода. — Ламайте їй руки!

І два жовніри схопили її за оголені руки, білизною рівні до пилу хвиль. Проймаючий душу крик пролунав з вуст її, коли вони стисли їх жилавими руками своїми.

— Що? скажеш тепер, бісова бабо?

— Скажу! — простогнала жертва.

— Залиш її! Розказуй, де той бабський син, сто д’яблів його матці!

— Боже! — промовила вона тихо, склавши свої руки. — Як мало сил у жінки! Чому я не можу стерпіти болю!

— То мені того не треба!, Мені треба знати, де він?

Губи нещасної ворухнулися і, здавалось, готові були щось вимовити, як раптом це напруження їхнє було перерване незбагненно дивною подією: з глибини печери почулися доволі ясно благаючі слова: «Не кажи, Ганнулечко! Не кажи, Галюнечко!» Голос, що промовив ці слова, попри тихість, був неймовірно проймаючим і диким. Він здавався чимось середнім між голосом старого й дитини. В ньому був якийсь, можна сказати, нелюдський прояв; ті, хто почув, відчули, як волосся ворушилось на головах і холод тремтливо бігав по жилах; немовби це був той жахливий чорний голос, котрий чує людина перед смертю.

Допитувач здригнувся і поклав несамохіть на себе хреста, тому що він завжди вважав себе католиком. Через хвилину вже йому здалося, що це тільки причулося. Жовніри обнишпорили кутки, але нічого не знайшли, крім жаб та ящірок.

— Кажи! — промовив знову невблаганний допитувач, одначе ж не додавши цього разу ніякої лайки.

Вона мовчала.

— А ну, беріться! — При цьому густа брова воєводи моргнула тим, хто стояв перед ним.

Виконавці схопили її за руки.

І ті сніжні руки, за котрі б сотні рицарів переламали списи, ті прекрасні руки, поцілунок у котрі вже дарує стільки блаженства чоловікові, ці білі руки повинні були витерпіти пекельні муки! Не багато очей витримали б те жахливе видовище, коли один із них з варварською люттю звернув їй два пальці, наче рукавичку. Звук хрускоту кісток був тихий, та його, здавалось, чули самі стіни темниці. Серцю з не зовсім оглухлими почуттями не вистачило б сил чути цей звук. Страшно чути хрипіння людини, яку вбивають; та якщо в ньому занепала сила, воно може винести й не розчулитися її стражданнями. Коли ж вривається в слух стогін істоти слабкої, котра ніщо перед нашою силою, тоді немає серця, котрого б навіть крізь саме шаленство помсти не вжалила отруйна змія жалості.

Полонена ні звуку не зронила. Обличчя її тільки означилось миттєвим судомним рухом муки, й губи затремтіли.

— Кажи, я тебе!.. погана лайдачко!.. — проказав воєвода, котрому муки слабкого доставляли якусь хтиву насолоду, котру він міг тільки порівняти з чаркою горілки, що дорого дісталася.

Та щойно він промовив ці слова, як знову той самий нестерпимий голос так само виразно пролунав і так само нестерпно жалісно вимовив: «Не кажи, Ганнулечко!»

Цього разу страх запав глибше в душу начальника.

Всі повернулись у той бік, звідки пролунав цей дивний голос, — і що ж?..

Жах скував їх. Ніколи не могло постати перед людиною страшнішого фантома!.. Це був… ніщо не могло бути жахливішим і огиднішим за це видовище! Це був… у кого не приголомшило б усі фібри, все єство людини! Це був… жахливо! — це був чоловік… але без шкіри. Шкіра була з нього зідрана. Весь він був закипілою кров’ю. Одні жили синіли й простирались по ньому гілками!.. Кров капала з нього!.. Бандура на шкіряній іржавій перев’язі висіла на його плечі. На кривавому обличчі страшно мерехтіли очі.

Неможливо було описати жах присутніх. Все обернулось, здавалося, на нерухомий мармур з усіма ознаками переляку на обличчях. Та, на подив, ця поява, віднявши силу у сильних, повернула її слабкому. Зібравши всю себе, всю душевну міць, молода бранка тихо підповзла до дверей і ступила у земляний коридор, котрого гниле повітря здалося їй райським у порівнянні з її темницею…

<ІІІ> <Початок історичного роману>^*

Був квітень 1645 року, час, коли природа в Малоросії схожа на перший день свого творіння; найніжніша дитинна зелень вбирала пробуджені дерева й степи. Цей день був перед самим Воскресінням Христовим. Він уже минув, бо молода ніч давно вже обіймала землю. А чисте незаймане повітря, розносячи дихання весни, віяло сильніше. Крізь рідку сіть вишневого листя мерехтіли у вогні вікна дерев’яної церкви села Комишни[57]. Стара, пошматована часом, вкрита моховинням церква наче оновилася; навкруг неї мов рої бджіл юрмились козаки з ближніх і дальніх хуторів, з котрих ледве десята частина помістилась у церкві. Було душно, та щось говорило світлою урочистістю. Автор просить читачів уявити собі цю картину 17 століття.

Мужні, худорляві, з різкими рисами обличчя, підголені голови, опущені вниз вуса, падаючі на груди, широкі плечі атлетичної сили, при кожному майже встромлені за пояс пістолі, шаблі показували вже якої епохи зібрані козаки. Дивно було дивитися на це море голів, що майже не хвилювалося, на цей [зупинений рух, відображений на обличчях].

Благоговійне почуття обіймало глядача. Все тут зібране було характер і воля, але й те, й друге було тихим і безмовним. Світло панікадила[58], падаючи на всіх, надавало ще сильнішого виразу обличчям. Це була картина Великого художника, вся повна руху, життя, дії і між тим нерухома. Майже непомітно додалося одне нове обличчя до молільників. Воно височіло над іншими цілою головою, якийсь міцний сміливий оклад, якась легка безтурботність означувалась на ньому. Воно було спокійним і заразом таким живим, що, поглянувши, чекав би неодмінно почути від нього слово, щоб побачити його зміненим, начеб воно неодмінно повинне було все заговорити судомами. Та між тим як усі мало-помалу почали обертатися на нього, вся маса рушила з храму для урочистого ходу навкруг церкви, і варта уваги фізіономія змішалася з іншими, виходячи церковними сходами. Біля самого ганку стояли кілька жидів, які тримали за велінням польського уряду відкуп, і сперечалися між собою, намічаючи крейдою паски, принесені для освячення християнами. Треба було бачити, як на обличчі кожного, хто виходив, випнулись вилиці. Ця постанова уряду була вже давно звіщена; народ з ремствуванням, але покорився. Опозиціоністи були <по>валені, до цього, здається, всі вже звикли, тому що це так вчинено; але, попри це, при баченні цієї постанови, що приводилася в дію, вони так здивувалися, буцімто це була новина. Так злочинець, який знає про свій засуд на смерть, ще рухається, ще думає про всі справи, але прочитаний вирок ураз руйнує в ньому життя. Після переміни на обличчі рука кожного невільно опускалась до кинджала чи до пістолів. Та хід закінчився, і всі спокійно увійшли до церкви при співах.

Тим часом остаточно настав ранок. «Христос Воскресає з мертвих», постріли з пістолів і мушкетів потрясали дряхлі стіни церкви. На всіх обличчях засяяла радість: в одних при думці про гойдалки, у дівчат про цілування, а козаків про пиятику. Як раптом страшний галас ззовні змусив багатьох <…>[59] Народ, що оточив церкву, зібрався в гурт, з котрого лунали лайка і крик жидів. Три жиди відбирали в дряхлого, посивілого як лунь козака паску, яйця й барана, стверджуючи, що він <…>[60] за нього грошей.

За старого заступилися двоє, що стояли коло нього, до них пристали ще, й, нарешті, цілий натовп готувався задавити жидів, якби б той же самий широкоплечий, високого зросту, чия фізіономія так вразила присутніх у церкві, не зупинив одним своїм могутнім поглядом.

— Чого ви, хлопці, здуру шаленієте. У вас, вочевидь, немає ні на волосину Божого страху. Люди стоять у церкві й моляться. А ви тут, чорт знає, що робите. Гайда по місцях!

Слухняно всі, наче вівці, розбрелися по своїх місцях, розмірковуючи, що це за чудо таке, звідкіля воно взялося і чого б це встрявав він, куди його не просять, і чому він хоче, щоб <його> слухали. Та це кожен тільки подумав, а не сказав уголос. Погляд і голос незнайомця нібито мали чари, такими були владними. Один жид стояв тільки не відходячи, і щойно заспокоївся від першого страху, то, підбадьорений незваною допомогою, почав був швидко знову приступати, як той же самий і схопив його могутньою рукою за комір так, що бідний нащадок Ізраїлів[61] зіщулився й присів на коліні.

— Еге, <…>[62] свиняче вухо? Так тобі ще мало, що душа залишилась у галанцях?[63] Йди ж, тобі кажу, поганий жидовине, поки не обірвав тобі пейсиків[64].

Після чого штовхнув його, і жид розчепірився на землі, наче жаба. Підвівшись же трохи, кинувся бігти і через якийсь час повернувся з начальником польських уланів. Це був доволі рослий поляк з дурнувато-пихатою фізіономією, котра завжди майже вирізняє поліцейських служителів.

— Що це? Як це? Гунство[65] терем-те-те. Нащо бійка, холопство кляте? Лисий дідько в кашу зі смальцем? Що ви? Що тут бійка? Порвав би вас собака!..

Охоронець порядку не знав би, куди звернутися й на кого вилити потік своїх настанов, присмачених лайкою, якби жид не підвів його до старого козака, котрого волосся, роздмухуване вітром, наче сніжний іній сріблилося.

— Що ти, дурний холоп, умислив? Що ти почав бійку? Баса мазенята, гунство! Знаєш ти, що жид? Гунство кляте… Знаєш, що борода попа вашого не варта підошви? Чорт би тебе вхопив у бані зубами за пупа! У нього єломок гарніший[66], ніж ваша холопська віра… — При цьому <він> схопив за волосся старого й висмикнув жмут срібного волосся його… Глухий стогін зронив старий козак.

— Бий, пане, дери мене за чуба, дери. Бий ще. Сам я винуватий, що дожив до таких років, що й лік уже їм втратив. Сто років, а може й більше тому назад, мене дерли за чуба, коли я був хлопцем у батька. Тепер знову б’ють. Знати, знову повернулися літа мої. Тільки ні, не те, немає сил тепер і руки підняти. Бий же мене!..

При сих словах стодвадцятилітній старий похилив свою білу голову на руки, складені хрестом на палиці, і, підпершись нею, довго стояв у мальовничій поставі. Слова старого були невимовно зворушливими. Помітно було, що не один хапався рукою за шаблі й пістолі.

Але присутність кількох вусатих уланів на конях і кілька слів, сказаних незнайомцем, змусили всіх прийняти поставу молільників і хреститися.

— Що ти брешеш, дурний мужик, терем-те-те! Що<б> я об тебе руки поганив, гунство кляте! Лисий дідько начхав би тобі в кашу. Гершку! Забери у нього паску! Хай його вівсяним сухарем розговіється! Бач, гунство кляте! — говорив охоронець правосуддя, посуваючись до ряду дівочого й вщипнувши одну з них за руку.

— Що за бійка? Ох, славна дівка! Бач, бійку!.. От так Параска! От так Підорка! Бач, дурний мужик, порвав би його собака!.. Ай, ай, ай, ай, скільки тут жиру…

Охоронець порядку, певно, собі дозволив нескромність, бо одна з дівчат скрикнула на все горло. В цей час паски були посвячені й обідня закінчилася, і багато хто став уже розходитись. Кілька тільки люду обступило козака, що так зацікавив натовп, котрий тим часом підходив до виконуючого звання алгвазила[67].

— Славний у тебе вус, пане, — промовив він, підступивши до нього близько.

— Добрий! У тебе, холопа, не буде такого! — визнав він <і> розправив його рукою.

— Славний! Тільки не туди ти, пане, його крутиш, ось куди треба, — проказав кремезний козак, смикнувши його сильною рукою так, що половина вуса залишилась у нього. Старий джиґун закректав і заревів від болю. Обличчя його зробилось кольору вареного буряку.

— Рубайте його, рубайте, лайдаки, — кричав він. Та, відчувши себе у руках високого козака і побачивши насмішкуваті обличчя всіх, став шукати очима своїх воїнів. Мальований блазнюк налякався й наїжачився, намагаючись вирватися.

— Як же тобі, пане, не совісно бити такого старого! А якби твого старого батька хто-небудь став безчестити так ганебно при всіх, як ти збезчестив найстарішого з усіх нас. Що тоді? Весело тобі було б терпіти це? Йди, пане! Якби ти не у короля у службі був, я б тебе <не> випустив живого.

Випущений полонений побіг щосил, обтрушуючись. За ним слідом повалив народ. Між тим козак, <…>[68] відв’язавши коня, прив’язаного до церковної огорожі, готувався сісти, як був зупинений середнього зросту воїном, посивілим чоловіком, котрий довго не відводив від нього уваги і зазирав йому в очі з такою цікавістю, як іноді собака, коли бачить того, хто йде його гнати.

— Добродію, аж я вас знаю. Може, й правда? Їй-богу, знаю. Не скажу-таки точно, але, правду, знаю. Їй-богу, знаю. Чи не Остраниця ви Омельченко?

— Може, й він.

— Ну так! Я стою у церкві й кажу: ось те, що стоїть біля нього, — то Тарас Остраниця. Їй, їй, Остраниця. Та, може бути, й ні. Може, й не Остраниця. Ні, Остраниця. [Їй, то тільки] тобі так здалося. Ну, як ні? Остраниця, та й Остраниця. Щойно почув голос, ну, тоді й рукою махнув. Ось так точнісінько покійний батечко, хай йому легко тикнеться на тому світі, так само розумно, бувало, кожне слово відліплять.

Остраниця уважно почав у нього вдивлятися і знайшов справді щось знайоме. Невелике довгувате обличчя його було вже прорізане зморшками, шия, нахилена вниз, надавала йому дещо горбатої статури і нерухомості голові, але зате невеликі сірі очі продирались доволі вертко крізь гущину насунених брів, котрі, певно, надали б обличчю суворого вигляду, якби нижня частина обличчя, щось простодушне й веселе у губах не надавало йому бридкого виразу. Під кобеняком, одягненим у рукава, видно було смушковий кожух, хоч повітря було доволі теплим.

Це<й> усе балакав <…>[69]:

— Я вірю й не вірю, що бачу знову вас. А що, добродію, не у гнів будь сказане, прошу вибачити, хотів би дізнатися, що сталося з тими, котрі пішли з вами? Що Дігтяй, Кузубія? Чи повернулися вони з вами, чи там залишились, чи крук, може, де-небудь доїдає козацькі кісточки?

— Дігтяй твій сидить на палі у турецького султана. А Кузубія гуляє з рибами на дні Сивача[70] й дудлить гнилу воду замість горілки… Та Пуд<ько>. Після про це поговоримо. Я тебе теж упізнав. Здрастуй, старий Пудько! Христос Воскрес!..

— Воістину Воскрес! — казав, цілуючись, Пудько. — Як на біду, крашанки й немає. Жінка давала, побоявся взяти, народу таки чималенько… перетовк би на кисіль. Так, добродію, начеб серце знало…

— Ну Пудько, ти, ти й далі торгуєш усяким непотрібом?

— А що ж робити? Треба торгувати. Ще, слава Богу, що продав тютюн. Минулої зими знову з піввоза накупив кременів, дробу, пороху, сірки, ну й всього, що до мізерії належить[71]. Напросився дорогою жидок один: «Звози, чоловіче, на Хияківський ярмарок — дам три карбованці». Звіз його як доброго, і надув клятий жидок, їй-богу, надув, хоч би чвертку горілки[72] дав, брудна плішина. Чуєте, у мене ледь було ляхи не відібрали всю худобу, двох кобил узяли під верх вербуни[73]. Тепер у мене тільки й коняки, що Гнідко, — проказав він, сідаючи на гнідого коня й бачачи, що Остраниця повернув коня їхати. — Ет, добродію! Якби тепер хто сказав: «А ну, старий, гайда на війну бити ляхів!» — усе б продав, і жінку і дітей би кинув, пішов би у компанейство.

При цьому Пудько випростався й поскакав за Остраницею, котрий пристрожив сильніше коня свого.

— Скажіть, добродію, пане сотнику, — казав він, порівнявшись з ним, — може, ви тепер уже й не сотник, у другому ранзі якому значитесь? Скажіть, до якого це часу дожили, що вже й храми Божі взяло на відкуп жидівство?[74] Як же це, добродію, не прикро? Як було витерпіти всякому християнинові, що горілка знаходиться <у> ворогів Христових? А тепер і храми Божі? Тут, добродію, треба нам узяти вправо, бо повз вал немає вже проїзду. Та й забув, що він при вас був підкопаний. Кажуть, як свічка полетів під самісіньке небо. Боже Ти мій, скільки народу перемерло! Так і Дігтяй, ви кажете, тепер сидить на палі? І Кузубія потонув! А який поважний, який сильний народ був! Скільки, як подумаєш, пропадає козацтва… Ми зараз будемо їхати повз площу, де веселиться народ. Ви чуєте, як розважаються хлопці з мушкетів та хати здригаються? Якщо ви на хутір свій ідете, добродію, то і я з вами. Краще там розговіюсь святою паскою, ніж удома з бабами. Хай жінка з дочкою залишається сама. Певно, добродію, щось сталося між народом, бо всі з’юрмилися в гурт і покинули всяке гуляння.

Справді, на площі, що відкривалася в цей час з-за хат, народ зрісся в один гурт. Гойдалки, стрілянина й розваги були полишені. Остраниця, поглянувши, одразу побачив причину: на платані був повішений[75] догори ногами жид, той самий, котрого він звільнив з рук розгніваного народу. На ту ж саму шибеницю тягли смільчака з обірваним вусом. Видно було, що <…>[76]. Остраниця жахнувся, побачивши це.

— Треба поквапитись, — казав він, пристроживши коня. — Народ не знає сам, що робить. Йолопи, це на їхні ж голови падає. Стійте, козаки, рицарство й посполитий народ![77] Хіба отак по-козацькому робити? — промовив він, підвищивши голос.

— Чого зважати <на> нього! — загомоніла молодь. — Вдруге хоче у нас витягти його з рук.

— Послухайте, <у> кого є свій розум. Він правду каже, — казали кілька розважливих.

— Молоді ви ще. Я вам розкажу, як роблять по-козацькому. Коли один та вийде проти трьох — то бравий козак; проти десяти — ще краще; один проти одного — не штука; коли ж три на одного нападуть, то все не козаки. Баби вони тоді, то що… плюнути хочеться, для святого празника не скажу страмного слова. Як же назвати тих тепер, братці, котрі гуртом нападуть на беззахисного, буцім на яку фортецю страшну? Питаю вас, братці, — вів Остраниця, помітивши увагу, — як назвати тих?

— А чим назвати його? — гомоніли не одні упівголоса. — Що ж є гіршого баби, чи того, що він посоромився сказати, ми не знаємо.

— Еге, не на те розмову козак звернув, — проказали уголос кілька парубків. — Що ж, хіба ми маємо дозволити, щоб усяка падлюка топтала нас ногами?

— Нерозумні ви ще, невеликий, видко, вус у вас, — вів далі Остраниця. При цьому не один ухопився за вуса й почав покручувати їх, начеб у спростування сказаного ним. — Слухайте, я розкажу вам одну приказку. Один школяр вчився в одного дяка. Тому школяреві не далося Слово Боже, видко, він був придуркуватий, а може бути, й лінь тому завадила. Дяк його побив дубцем раз, а після й другий. А там і у третій. «А сильно б’ється клятий дубець!» — сказав школяр, приніс сокиру й порубав його на шматки. «А стривай же!» — сказав дяк, та й вирубав дубець товщиною з голоблю, й так погладив йому боки, що й тепер ще болять. Хто ж тут винуватий, дубець хіба?

— Тут винуватий… винуватий — король!

Радіючи, що нарешті вдалося заспокоїти народ і врятувати ляшича, Остраниця виїхав із містечка і пристрожив коня сильніше, й почув, що його наздоганяє Пудько.

Дечим обтяжно йому було бачити біля себе іншого. Чимало накопичених почуттів спонукали його до роздумів. Свіже, тихе весняне повітря, ніжно вбрані дерева, все це налаштовувало на такий настрій, коли всякий товариш буває нудним коло <…>[78] на вічно [незайманій], вічно чаруючій природі. І тому Остраниця вигадав привід відіслати вперед Пудька на хутір і чекати на нього там. А сам, сказавши, що йому ще треба заїхати до одного пана, звернув з дороги.

Цим розпорядженням Пудько не надто, здається, не був не задоволений, чи, може, прибрав на себе тільки такий вигляд, бо через це нітрохи не зрадив улюбленій звичці своїй балакати. Вся різниця, що замість Остраниці він усе це переказував своєму Гнідку.

— О, це розумна голова, ти ще не знаєш його, Гнідко. Він тоді ще, коли було піднялося все наше рицарство на ляхів, він славну їм дав перебійку. Дали б і вони йому перцю, коли б не вислизнув на Запоріжжя… Еге ж, поважно жид теліпається на шибениці. А пана даремно були затягли зашморгом за шию. Правда, у нього немає однієї клепки у голові, ну та що ж робити? Він від короля поставлений. Може, ти ще спитаєш, за що ж жида повісили? Адже й він від короля поставлений. Хм!.. Аж ти дурень, Гнідко. Він на те ворог Христа, нашого Бога Святого. — При <сьо>му він ударив хлистом свого скромного слухача. Заколиханий його оповідками <кінь> розвісив вуха і почав ступати вже чвалом.

— Воно не так-то далеко й хутір, а все краще раніше встигнути… Хочеться розговітися, час уже, давно час, святою паскою. Кажи, мовляв: мені не паски, мені вівса давай. Потерпи трішечки, у пана славний овес і пашниці дасть досхочу, й сивухою почастують. Я давно хотів у тебе спитати, Гнідко, що краще для коня, пашниця чи овес? Мовчиш? Ну, й будеш же вік мовчати, бо Бог звелів <говорити> тільки людині та ще одній маленькій пташці…

При цьому він знову хвисьнув Гнідка, помітивши, що він заслухався і став йти знову, як раніше… Але замість того, щоб слухати мудрування наших мандрівників на сідлі й пі<д> сідлом, звернемося до Остраниці, який давно скакав путівцем.

Щойно рицар випустив з очей свого товариша, тієї ж миті зупинив рись коня свого й поїхав чвалом. Сонце показувало полудень. День був ясний, наче душа немовляти. Зрідка дві чи три невеликих хмарки, зависнувши, ще більше підсилювали собою яскравість небесної лазурі. Промені сонячні були відчутно живоносними. Вітру не було, але щоки відчували якесь млосне віяння свіжості. Птахи цвілікали й пурхали по недавно розритих нивах, на котрих струнко, немов ліс із зелених голок, сходив молодий засів. Дорога входила у вибоїни і була з обох боків стиснена стрімкими глинястими стінами. Знати, дуже давно була прорита ця дорога в горі, тому що з обох боків урвища поросла лішняком, на самій же горі піднімалися з обох боків високі, мов стріла, осокори; іноді клени їх перемежовували, лоза вся у пагонах, іноді дуб товстий, котрому сто років, увесь вбраний повитицею, плющем, велично розпросторював вершину свою над нею і здавався ще вищим від порослого кущами підмостку. Місцями дика яблуня простягалася покрученими своїми кучерявими гілками на протилежний бік і утворювала над головою звід, і сипала на голову мандрівника срібно-рожеві квіти свої, між тим як із дерев часто визирало урвище, все у квітах і найніжніших первістках весни. Вже дорога ставала ширшою, і нарешті відкрилась рівнина, привільна, [оточена], наче рамами, синіючими вдалині горами і лісами, крізь котрі іскрою срібла блищала переривиста нитка ріки, і над нею слалися хутори. Тут мандрівник наш зупинився, встав з коня і, начеб у втомі чи у бажанні зібратися з думками, став водити рукою по чолу. Довго стояв він у такому стані, нарешті, ніби зважившись на щось, сів на коня і, не зупиняючись більше, поїхав у той бік, де на косогорі синіли сади і при наближенні ставали білішими розкидані хати. Посеред хутора над ставом знаходилась уся закрита вишневими та сливовими деревами світлиця. Сіра очеретяна її крівля, місцями поросла [зеленню], місцями на котрій яскраво відливалась жовта свіжа латка, з білою трубою, вкритою китайською крівлею, була дуже гарна. Цієї хвилини сонце стало кидати промені вже вечірні, і тоді ніжний срібно-рожевий колір квітучих дерев ставав пурпурним. Мандрівник <зліз> з коня і, тримаючи його за повід, пішов пішки через греблю, намагаючись йти якомога тихіше. Клопітливі качки вкривали ставок, через греблю дівча років 7-ми гнало гусей.

— Вдома пан? — спитав мандрівник.

— Вдома, — відповідало дівча, роззявивши рота і прибравши надзвичайно уважної постави.

— А пані?

— І пані вдома.

— А панночка? — це слово вимовив мандрівник якось тихше і з якимось острахом.

— І панночка вдома.

— Розумне дівчатко! Я дам тобі пряника. А як зробиш те, що я скажу, дам і другого, ще й злотий[79].

— Дай, — сказала простодушно дівчинка, простягаючи руку.

— Дам, тільки піди спочатку до панночки й скажи, щоб вона на хвилину вийшла; скажи, що одна баба стара дожидається її. Чуєш? Ну, чи скажеш ти так?

— Скажу.

— Як же ти скажеш їй?

— Не знаю.

Рицар засміявся і повторив їй знову ті самі слова і, нарешті, упевнившись, що вона цілком зрозуміла, відпустив її вперед. А сам у чеканні сів під вербою.

Не минуло кількох хвилин, як мигонула між дерев біла сорочка і дівчина років осьмнадцяти стала спускатися до греблі. Шовкова плахта[80] і кашемірова запаска туго обхоплювали стан її, так що всі форми її були нібито відлиті. Струнка розкіш цілком південних ніг не була прихована, широкі, шиті червоним шовком і всі у мережках рукава спускалися з плеча, й оголене плече, злегка зарум’яніле, виказувалось мило, наче достигаюче яблуко, тоді як на грудях під сорочкою пружно тріпотіли молоді перси. Сходячи на греблю, вона підвела доти опущену голову, і чорні очі й брови мигонули наче блискавка. Це не була правильна зовсім голова, профіль обличчя, зовсім не наближений до грецького, нічого в ній не було законно-прекрасного, правильного, жодна риса обличчя майже не відповідала встановленим правилам краси.

Та в цьому норовливому, дещо смаглявому, ніби вогняному чи живому обличчі щось було таке, що в одну мить вражало всякого. Від погляду її холонуло на серці, душа займалася, і дихання уривчасто <…>[81]

— Звідкіля ти, чоловіче добрий? — спитала вона, побачивши козака.

— А з Запорожжя, панночко. Зайшов сюди на прохання одного пана, коли милості вашій відомо, — Остраниці?

Дівчина зашарілася.

— А ти бачив його?

— Бачив.

— Слухай, ні, кажи по правді. Може, ти навчений злими людьми чи сам маєш якийсь умисел? Ну, скажи ж ще раз, бачив?

— Бачив.

— Побожися!

— Їй-богу!

— Ну, тепер я вірю, — повторила вона, трохи заспокоївшись. — Де ж ти його бачив? Що він, не забув мене?

— Тебе забути, моя Галочко, моє серденько, дорогий ти кришталь мій, голубонько моя! Невже хочеться мені бути розтоптаним татарським конем?..

Тут він схопив її за руку й посадив поряд з собою. Здивування дівчини таким було великим, що вона червоніла й блідла, не вимовляючи жодного слова.

— Як ти сюди прискакав? — говорила вона пошепки. — Тебе спіймають, ще ніхто не забув про тебе. Ляхи ще не вийшли з Украйни.

— Не бійся, моя голубонько. Я не один, зі мною збереться дехто з наших… Слухай, Пріс<ю>, чи любиш ти мене?

— Люблю, — відповіла вона й схилила йому на груди розпашіле обличчя.

— Коли любиш, слухай же, що я скажу тобі. Втечемо звідси! Ми поїдемо в Польщу до короля, він <…>[82] дасть мені землі. Ні, то поїдемо куди, хоч у Галіцію[83] або хоч до султана, і він дасть мені землі. Ми з тобою не розлучимося тоді <…>[84] й заживемо так само добре, ще краще, ніж тут на хуторах наших. Золота в мене чимало, ходити є в чому, сукна <…>[85] чого захочеш тільки.

— Ні, ні, ні, козаче, — говорила вона, хитаючи головою з сумним виразом обличчя. — Не піду я з тобою. Хай у тебе й золото, й сукна, й одяганки , хоч я тебе більше люблю, ніж усі скарби, але не піду. Як я залишу стару бідну матір мою? Хто догляне за нею? «Дивіться, люди, — скаже вона, — як покинула мене рідна дочка моя». — Сльози покотилися по її щоках.

— Ми не надовго її залишимо, — говорив Остраниця. — Тільки рік один пробудемо на Перекопі чи на Запорожжі. А тоді я вистараюсь грамоту від короля й шляхетства, і ми повернемося знову сюди. Тоді не скаже нічого й батько твій.

Пріся хитала головою все з тим же сумом і сльозами на очах.

— Тоді ми обоє станемо доглядати за матір’ю. І в мене теж є стара мати, набагато старіша твоєї. Та я не сиджу з нею разом. Прийде час, одружусь — тоді й мати буде зі мною…

— Ні, ні. Ти не те, ти — козак, тобі давай коня, збрую та степи, і більше ні про що тобі не думати. Якби я була козаком, і я б запалила люльку, сіла на коня і все мені (при цьому вона махнула граціозно рукою) — дарма. Та що поробиш, я козачка. У Бога не вимолиш, щоб змінив долю… Ще б я покинула, може, коли б вона була на руках у добрих людей, хоч навіть одна, але ти знаєш, який батько мій. Він приб’є її, життя її, бідолашної моєї матері, буде гіршим полину. Вона й те каже: «Знати, скоро поставлять наді мною хрест, бо мені все сниться, чи що вона заміж виходить, чи що вбирають її в багате плаття, але все у чорних плямах».

— Може, тобі від того так жаль своєї матері, що ти не любиш мене, — говорив Остраниця, повернувши голову вбік.

— Я не люблю тебе? Дивись, я наче хмелинонька коло дуба в’юся до тебе, — говорила вона, обвиваючи його руками. — Я без тебе [нічого не бачу].

— Може, замість мене який-небудь інший. Зі шпорами, з золотою китицею, чого доброго, може, й лях?..

— Тарасе, Тарасе! май серце, зглянься. Мало я плакала за тобою? Нащо ти докоряєш мене так? — сказала вона, майже впавши на коліна й у сльозах.

— О, ваш рід такий, — вів так само Остраниця. — Ви, коли захочете, зчините таке виття, наче десять вовчиць, і сліз, коли захочете, напускаєте досхочу, хоч відра підставляй, а як до діла…

— Ну чого ж тобі хочеться, скажи, що тобі треба, щоб я зробила?

— Їдеш зі мною чи ні?

— Їду, їду.

— Ну, вставай, годі плакати, встань, моя голубонько, Галочко, — говорив він, приймаючи її на руки і обсипаючи поцілунками. — Ти тепер моя! Тепер я знаю, що тебе ніхто не відніме. Не плач, моя… за це згодний я, щоб ти залишилась з матір’ю <…>[86], поки не минеться наше горе. Що робить батько твій?

— Він спав у саду під грушею, тепер я чую, ведуть йому коня, знати, він прокинувся. Прощавай, раджу тобі їхати швидше і краще не навертатися йому тепер, він на тебе сердитий.

При цьому Ганна підхопилася й побігла в світлицю… Остраниця повільно сідав на коня і, виїхавши, обертався кілька разів назад, немов бажаючи згадати, чи не забув він чого, і вже пізно, майже близько півночі, досяг він свого хутора.

Небо зоріло, та вбрання ночі було таким темним, що рицар ледве міг тільки примітити хати, майже під’їхавши до самого хутора. Іншим часом мандрівник наш, певно б, досадував на темряву, що заважала поглянути на знайомі хати, сади, городи, лани, з котрими зрослося його дитинство. Але тепер настільки він переймався подіями дня, що він не звертав уваги, не відчував, майже не помітив, <і як> кінь сам собою пришвидшив ходу, вгадавши родиме стійло, і як, заходячись з усіх боків, собаки стрибали перед конякою його так високо, що, здавалось, хотіли її вкусити за морду. І тільки одні привітні гілки вишень, котрі, перекидаючись через тин, що стискав вузьку вулицю, хльоскали його поли, змушуючи його інколи братися рукою, але цей рух був машинальним. Тоді тільки, коли кінь зупинився перед ворітьми, Остраниця <…>[87] низенькі ґратчасті відчинилися.

— Хто такий?

Так чоловік, котрого будять, відкриває на мить очі й зразу їх склеплює. Він ще не розлучився зі сном, [лінивою] рукою береться він за плаття, але цей рух для того тільки, щоб обманути того, хто розбудив його, буцімто він хоче вставати, а між тим він ще весь у маренні й уві сні, щоки його пашіють, можна <…>[88] цілий водоспад сновидінь, а ранок дихає свіжістю, і промені сонця ще такі жив<лячі> й прохолодні, наче гірське джерело. Зрештою ворота відчинилися. Остраниця в’їхав у двір, та, на подив свій, ледь не наїхав на уланів польських, сплячих у <…>[89] мундирах. Це вигнало всі мрії з голови його.

Він губився у здогадках, звідкіля взялися польські улани. Невже встигли вже дізнатися про його прибуття, і хто б міг відкрити це. Якби точно дізналися, то як можна за такий швидкий час здійснити цю експедицію, і де ж поділися його запорожці, котрі мали були ще вранці утрапити на його хутір? Все це сповнило його такого подиву, що не знав на що зважитись: чи їхати притьмом назад чи залишитись і дізнатися причину такої чудасії. [Посеред] цих розмислів він був торкнутий тим самим, котрий відчинив йому ворота. Першим його рухом було вхопитися за шаблю, та, побачивши, що це запорожець, він опустив руку.

— Та ходімо, добродію, до світлиці, тут не в звичаї говорити, надто велелюдно, — відповідав останній.

У сінях вийшла стара ключниця, що була нянькою нашого героя, з каганцем у руках. Оглянувши з голови до ніг прийшлого, вона почала бурчати:

— Чого вас носить чорт сюди, всі тільки лякають мене. Я думала, що наш пан приїхав, чого вам треба. Ще мало горілки видудлили?

— Дурна бабо, роздивися гарненько, адже це пан ваш.

Горпина знову почала оглядати з ніг до голови, врешті вигукнула:

— Так це ж ти, мій голубчику! Так це ж ти, моя матусенько. Так це ж ти, мій соколе. Як же ти перемінився увесь. Який же ти засмаглий, як же ти обріс! Та в тебе, я думаю, й голівонька не мита, й сорочки ніхто не дав перемінити!

Тут Горпина зайшлася плачем і зняла таке виття, що гавкіт собак, котрий був почав стихати, подвоївся.

— Божевільна баба, — казав запорожець, відступивши і плюнувши їй ледь не в очі. — Чого здуру ти заревла. Народ увесь розбудиш.

— Годі, Горпино, — перервав Остраниця. — Ось тобі, дивись на мене. Ну, надивилася?

— Надивилася, моя матінко рідна, як не надивитися! Ще коли ти маленьким був, носила я на руках тебе, і як виростав, все не зводила очей. Боже Ти мій, а тепер ось знову бачу тебе. Охо, хо, хо! — і стара зайшлася ридати.

— Слухай, Горпино! — сказав Остраниця, примітивши, що ключниця заради свята нагородила себе неабияким кухлем горілки, — краще ти принеси закусити чого-небудь й наперед подай святої паски, тому що я, грішний, цілий день сьогодні не їв нічого і навіть не смакував паски.

— Та ти ж ось це й паски ще не куштував, бідна моя голівонька, нещасна горопаха я на цьому світі! Охо, хо, хо!

Тут патьоки сліз, вибухнувши, хлинули цілим водоспадом, і [Горпина], підперши щоку рукою, знову було готувалася завити, якби не побачила над собою занесеної руки запорожця.

— Добродію, дозвольте кийком вгамувати кляту бабу! Що це за соромітний народ! Спало ж на думку Господу Богу подарувати отаке плем’я. Чи Йому ніколи тоді було, чи Бог його знає, що Йому тоді було…

Остраниця увійшов між тим до світлиці і, скинувши з себе кобеняк, кинувся на килим. Дорога, голод і зустрічі привели його до такої втоми, що він, розлігшись на ньому у цілковитій нечутливості, не звертав ні на що очей своїх. А тому наша справа представити опис світлиці, прикметної тим, що побудова її належала дідові. Дуже прикметна достопам’ятність у цій країні, де старожитностей майже не було, де брані, вічні брані, викликали жорстоке [руйнування] й перетворювали на руїни все те, що <…>[90] встигало зробити працелюбство і життя гуртом.

Це була простора, більш видовжена кімната і разом з тим низенька, як звичайно будувалися в колишні часи. Ніщо в ній не говорило про міцність, нібито, здається, будівник був твердо переконаний, що <її> існування має бути ефемерним. Та, одначе ж, поправкам<и>, приробками ветха споруда простояла біля 50 років. Стіни були дуже тонкими, й вимазані глиною та вибілені ззовні й всередині так яскраво, що очі ледве могли витримувати цей блиск. Вся підлога у кімнаті була теж вимазана глиною, але так була чисто заметена, що на ній можна було лягти, не боячись запорошити плаття. У кутку кімнати біля дверей знаходилась величезна піч і займала майже чверть кімнати; сторона її, звернена до вікон, була покрита білими кахлями, на котрих синьою фарбою були намальовані подоби людських облич з жовтими очима й губами; друга сторона складалася із зелених гладеньких кахлів. Вікна були невеликими, кругла матова шибка, пропускаючи світло, не давала бачити нічого, що відбувалося <на> дворі. На стіні висів портрет діда Остраниці, що воював під знаменом Баторія[91]. Він був зображений майже на весь зріст, у кольчузі, з парою застромлених за пояс <пістолів>, нижню частину ніг до колін не було тільки видно. Потьмянілі фарби ледь дозволяли бачити суворе, мужнє обличчя, котрому жалість і все м’яке, здавалось, були зовсім невідомими. Над дверима висіла також невелика картина олійними фарбами, що зображувала безтурботного запорожця з діжкою горілки з написом «Козак, душа правдива, сорочки не має», котру й донині можна іноді зустріти в Малоросії. Проти дверей — кілька ікон, вбраних калиною і ранніми квітами, а під ними на довгій дерев’яній дошці [декіль<ка>] намальованих сцен зі Святого Письма. Там був Авраам, що цілився з пістолета в Ісака, св. Даміан, який сидів на палі, та інші подібні. Подалі висіли кілька турецьких шабель, рушниця й різної величини пістолети; і пересувний під образами стіл, накритий чистою скатертиною, шитою по краях червоним шовком й потемнілим сріблом, два дивного вигляду <…>[92] стільці. В цьому полягало оздоблення кімнати… Остраниця тепер тільки помітив, що стіл був заставлений дерев’яними тарелями з яйцями, маслом і бараниною. Перша його справа була наблизитися до столу і втамувати голод, котрий тепер почав сильніше докучати йому. В цей час увійшла стара ключниця з паскою, зі сметаною, з сиром.

— Ось тобі, паноченьку мій, і <…>[93] ось тобі й сметанка! — казала <вона>. — Куди ж як зголодніла, бідолашна дитина! Хоч би не вдавилося, бідненьке! А я-то гадала… А я клопоталася… А я бігала, як би йому, моєму сердезі… А от Господь сподобив, знову бачу тебе. Охо-хо-хо-хо!

Горпина знову була хотіла поплакати, і запорожець Пудько, котрий почав був придрімувати, сидячи біля рицаря, який насичував свій голод, спрямував на неї очі й проказав:

— Ну, ну, ну! спробуй тільки заревти!..

Це зупинило намір Горпини.

— Їж, їж, синку мій, їж на здоров’я, їж, я не заважаю тобі. Голубчику мій, ми з тобою тільки раз христосувались. Похристосуємося, моє серденько… похристосуємося…

— Ще й христосуватися! — проказав Пудько крізь сон і ухопив замість чарки баранячу ногу. — Пішла, клята баба!

— Йди, Горпино, годі тобі! — промовив, підвівшись, Остраниця. — А то я, хоч ти стара і гледіла мене, зніму зі стіни ось цей батіг, бачиш ти цей батіг?

Горпина, котра звикла боятися владного голосу <…>[94] пана, відразу підкорилася.

— Ну, Пудько, де ж Тарас? Що він робить? Чому я його не бачу? — А що ж йому робити? Звісно, що робить, спить де-небудь.

— Ну, так ходімо ж і ми спати, тільки не в душній хаті, а на вільній землі, під небом.

Запорожець натягнув на себе кобеняк і вийшов слідом за Остраницею зі світлиці, <в> якій ледь був не впав, зачепившись за щось, що лежало біля порогу. За голосом, котрий подав загорнутий у кожух тулуб, Остраниця впізнав Курника, та помітно було, що він хильнув не менше інших, бо в його словах була дивна супротилежність тому, що він ще казав звечора. Навіть самий спосіб висловлення був не той, чимало слів устрявало таких, котрі дивно й смішно було від нього чути. Помітно було, що на нього багато зробили впливу запорожці. «Ех, славна кіннота у запорожців! Торо, торо, торо, торо, гоп, гоп, гоп… Ех, славна кіннота у запорожців. Торо, торо, гоп, гоп, гоп! Славна кіннота! Слухай-но, паноньку, скажи мені, яка у тебе кіннота? У мене кіннота запорозька. Звідки ти, мужиче? Нащо ти прийшов? Не скажу, в мене кіннота запорозька! Торо, торо, торо, кінь, гоп, гоп!» і тому подібне. Остраниця спробував був підійти до отамана, котрого вказав йому Пудько і котрий лежав, підмостивши собі під голову барильце, та почув від нього одні зовсім незв’язні слова, з чого він виснував, що всі гуляли як слід, і вирішив залишити їх у спокої і приєднатися до інших, котрих хропіння створило найфантастичнішу музику. Швидко все поснуло.

Одначе ж Остраниця довго не міг заснути, намарне перевертався він з боку на бік і пробував усі положення: сон тікав від нього, а думи непрохані приходили й силою лягали в його мозок. Отже його приїзд даремний, стільки приготувань, стільки турбот — усе по-пустому! Вона не хоче їхати з ним. Так ось це те кохання, те гаряче, те безмежне кохання! Їй жаль матері, для матері готова вона забути своє кохання. Чи спроможна вона до пристрасті, коли може ще думати при ній про інше, про батька чи матір? Ні, ні, де кохання справжнє, таке як слід, т<ам> немає ні брата, ні батька.

— Ні, я хочу, — говорив він, простираючи руки, — щоб вона чи мене одного, чи нікого не любила. Цілуй, пригортай мене! Хай жар твого дихання війне мені на щоки, тремтячі груди твої притиснуться до моїх грудей… і ще при цьому думати про інше… О! Як чудно! як дивно створена жінка! Нас приводить вона у шаленство, весь гориш, весь полум’я у серці, душно, туга, а вони… а сама вона, либонь, і не знає, що коїть у нас. Вона собі так, наче й не було нічого, дивиться безпечно і не знає, що за муку призвела.

А тим часом місяць, що плив серед неосяжного синього розкішного неба, і свіже повітря весняної ночі на час заспокоїли його думки. Вони вилились у довгому монолозі, з котрого, можливо, <читачі> дізнаються скільки-небудь про життя героя.

— І як же їй, справді, залишити бідолашну матір, котра колись її леліяла і котру тепер вона леліє, для котрої немає нічого й не буде вже нічого в світі, коли не буде [з нею дочки]. Вона одна для неї радість, пожива, життя, захист від батька. Ні, права вона… І предивна доля моя! Батька я не бачив, його вбили на війні, коли мене на світі ще не було. Матір потонула, я бачив тільки посинілий і розрізаний труп. Вона, кажуть, потонула. Її витягли мертву й з утроби її вирізали мене, непритомного, неживого. Як мені врятували життя, сам не знаю. Хто врятував? Нащо врятував? Краще б пропав не живши! Чужі пригріли. Ще малим і нерозумним, я вже наїзджав із запорожцями. [Далі] знову випадок: мене полонили татари. Не гоже жити між них християнинові, пити кобиляче молоко, їсти конину. Одначе ж я був веселий душею; ну, вирвусь же коли-небудь на волю! І ось приїхав я на батьківщину сирота-сиротою. Не зустрів нікого знайомого. Хоч би собака була така, котра знала мене в дитинстві. Нікого, нікого! Проте ж, хо<ча> сумна, а все-таки радість була, і печально й радісно. Болісно було дивитися, як глузував католик з православного народу, й заразом весело. Стривай<те>, ляхи, побачите, як розтопче тебе вільний, мов степи, народ! Що ж? Ось тобі й похвалився! Побачив гарну дівчину і все забув, все до дідька. Ох, очі, чорні очі!.. Схотів Бог погубити людей за беззаконня й послав вас. Збиралося компанійство помститися за наругу над Христовою вірою і за безчестя народу. Я ні про що не думав, мене майже силою вже змусили схопитися за шаблю. У лихий час затіялась ця битва. Що-то роблять тепер у полоні зраджений гетьман наш і полковники? Гріх лежить на мені. Ще б можна було поправити, ворожі втрати, певно б, були сильнішими, коли б вдарив із засідки я. Тікає все Запорожжя, побачивши, що й Гальки батько на ворожому боці. А все ви, чорні брови, ви всьому виною! І ось я знову приїхав сюди з ватагою товаришів, та не права помста й не жага відкупити собі славу силою й кров’ю завела мене. Все ви, все ви, чорні брови! Дивне диво кохання? Ні про що не думаєш, нічого на світі не хочеш, тільки б сидіти все біля неї, прикипівши до неї очима, пригорнувши її ближче до себе, так, щоб розпашіла щока торкнулася щоки, і все б дивитися.

Боже, яка гарна вона була сьогодні. Ось вона дивиться на мене. Серденько моє, Галя, Галюнечка, Галочка, Галюня, душко моя, крихітко моя! Що-то тепер робиш ти? Певно, не спиш і думаєш про мене! Ні, не можу, несила залишити тебе, не залишу ні за що. Як же придумати? Голова моя горить, і не знаю, що робити! Поїду до короля, вблагаю Івана Остраницю, він добуде мені грамоту й королівське прощення і тоді, тоді… Бог знає, що тоді буде, тільки все краще, я буду близько неї жити…

Так роздумував і ледь не розмовляв сам з собою Остраниця. Він уже обнімав у думках своє життя й Галю разом, уже уявляв себе з нею в одній світлиці, вони господарювали разом у родинному раю.

Але дійсність знову втрутилася в це приманливе майбуття, і герой наш у досаді знову простирає руки. Кобеняк злетів з плечей його. Його гризла думка, яким чином об’явити запорозькому отаманові, що тепер уже він залишає свою діяльність і, виходить, допомога його більше не потрібна.

Щойно прокинувся Остраниця, то побачив увесь двір, наповнений народом: вуса,<…>[95], жіночі парчеві кораблики[96], білі намітки[97], сині кунтуші[98]. Одне слово, так дивно двір являв собою іграшкову крамницю, чи блюдо вінегрету, чи, ще краще, строкату турецьку хустку. З усією цією купою народу <він> мав перецілуватися і прийняти силу силенну яєць, піднесених у шапках, у платках, качок, гусей та іншого — звичайну данину, котру підносили поселяни своєму панові, котрий, зі свого боку, мав віддячити пригощанням. Піднесене прийняте; і позаяк яйця, будучи складені в купу, здавалися пірамідою ядер, виставлених на фортеці, супроти цього козаки викотили за велінням пана два [добрячих] барила з горілкою <для> всіх гостей. І хуторянці зробили найстрашніший вираз, і, погладжуючи вуса, юрма нетерпляче чекала вступити у бій з цим дорогоцінним неприятелем.

І тимчасом як одна юрма кинулась на столи, що тріскались під баранами, смаженими поросятами, сиром <…>[99], а інша до барила, що пустило хмільний водоспад, Остраниця пішов шукати отамана, котрого нарешті знайшов і <…>[100]. Тримаючи в руках канчука, він шмагав ним одного з підлеглих своїх, котрий стояв нерухомо, тільки чухаючись, як дозволяли сили <…>[101] стану. За кожним ударом отаман приказував таким дружнім чином, що якби б у нього не було в руках канчука, то можна подумати, що він голубить рідного сина…

— Ось це тобі, голубчику, за те, щоб ти знав, як шанувати старших! Ось тобі, любий, ще на додачу. А ось ще один <…>[102], ось тобі ще до пари другий. Так, голубчику, не роби так. А ось це як тобі здається? А цей смакує, зізнайся, смакує? Коли до смаку, так ось ще. Що за славний канчук! Чудовий канчук! Що, як ось це? Знайшлися ж такі мастаки, що так хитро сплели! Чого танцюєш? Тобі, видко, весело, ото я знав, що буде весело. Я для того тебе й благословляю так…

Тут отаман нарешті відчув, що молодий злочинець, попри всі намагання встояти на місці, готовий був закричати, зупинився.

— Ну, тепер підійди, та вклонись же, та нижче вклонись! — Той, що прийняв удари, з потупленими очима, з котрих ураз полилися сльози, наблизився і низенько вклонився в ноги.

— Кажи, любий: «Дякую, отамане, за науку».

— Дякую, отамане, за науку.

— Тепер йди! Гайда! задай перцю баранам і сивусі!

— Христос Воскрес, отамане. Ми з тобою ще не христосувались.

— Воістину Воскрес, — відповів отаман.

— Чи немає у тебе в запасі губки?[103] Охота бере люльку затягти.

При цьому вклав у зуби витягнену з кишені люльку.

— Як не бути! Що за козак, коли мізерії не має!

— Я хотів тобі сказати діло, — примовив Остраниця з якоюсь нерішучістю.

— Гм, — відказував отаман, викрешуючи вогонь.

— Моє діло не кроїться.

— Не кроїться? — промовив [отаман], розпалюючи люльку. — Погано!

— Навряд чи нам що-небудь дістанеться тут.

— Не дістанеться? — погано!

— Доведеться нам повернутися ні з чим.

— Гм…

— Що ж ти скажеш? — спитав Остраниця, здивований такою <…>[104] відповіддю.

— Коли повернутися, — відповідав запорожець, спльовуючи, — так і повернутися.

Остраницю підбадьорила така незворушність.

— Тільки я не піду з вами. Я поїду на якийсь час у Варшаву.

— Гм… — відповів отаман.

— Ти, може, сердитий, вибач, що я так обманув і підвів вас. Божуся, що я сам обманутий. — При цьому <…>[105] гримнула музика й разом з нею загриміло тупання танцюючих. Отаман з люлькою в зубах кинувся в гурт танцюючих, кулаками очистив навкруг себе коло й узявся вибивати ногами і навприсядки.

— Що він собі думає, цей дурень Остраниця? — казав старий Пудько. — Щеня! Ще й родичатися надумав зі мною. Поганий нечестивець! Піди до матері своєї, щоб доносила тебе поперед. І стачило духу в нього сказати це. Дурень, дурень! — казав він, сіпаючи рукою начеб драв кого-небудь за волосся.

— Молодий козак, вус ще не пробився.

Старий Кузубія не міг винести, коли бачив, що молодший рівняється зі старшим.

— Знати повинен, що хто надумав помститися, то від того не чекай милості. Швидше сонце посиніє, замість дощу посиплються раки з неба, ніж я забуду минуле. Пропаду, але не забуду. Не хочу! Не хочу! Жінко! Жінко!

Цим вигуком зазвичай закінчував він свою мову, коли бував сердитий, і, Боже бережи, жінці не з’явитися того ж часу. На ці слова, ледве пересуваючи ноги, прийшла чи, краще сказати, приповзла висхла, ледь животіюча істота… Вигляд її не враз <…>[106], треба було вдивитися в ц<і> нещасні рештки людини, в це уособлене страждання, щоб відчути в душі невимовно тоскне відчуття. Уявіть собі довге, все у зморшках, майже безтямне обличчя. Очі чорні, що колись-то [палали всім жаром] пристрасті, як вугілля, вогонь, буря, нині майже нерухомі; губи якогось мертвого кольору, та, одначе ж, вони були колись свіжими, мов рум’янець на достигаючому яблуку. І хто б подумав, що ці риси, які злилися в сухі руїни, були колись-<то> по-диявольськи чарівними, що порух цих колись гордих і величних брів дарував щастя, небувале на землі! І все минулось, минулось, перегоріло, [залишились], врешті, лише безтямність, терпіння і безмежна покірність.

<Мені треба бачити полковника>[107]

— Мені треба бачити полковника, я до нього маю справу, — говорив майже отрок сімнадцяти років.

— Тобі полковника?.. — промовив спроквола вартовий козак перед великою ставкою, роздивляючись та розминаючи на своїй долоні з якоюсь недовірою грубий покришений тютюн — цю дивну рослину, котру з такою гідною подиву швидкістю рознесла в усі кінці землі нововідкрита частина світу. Люлька давно у нього була в зубах. — Нащо тобі полковник? — При цьому <він> поглянув на прохача. Це був майже отрок, що готувався бути юнаком, років шістнадцяти, вже з мужніми рисами обличчя, вихованого сонцем <і> здоровим повітрям, у полотняному фарбованому кунтуші й шароварах. — 3 тобою не стане говорити полковник, — промовив <козак, подивившись> на нього ледь не зневажливо і <…>[108] відкинувши назад ясно-червоний рукав з золотим шнурком.

— Чого ж він не стане зі мною говорити?

— Хто ж з тобою стане говорити? ти ще недавно молоко ссав. Якби б у тебе був хоч сукняний кунтуш та пищаль, тоді б звісно… Адже ти, певно, попович або школяр? Чи знаєш ти цей інструмент? — примовив <козак> з виглядом самовдоволеної гордості, вказавши на люльку.

— Та думати…

Але молодий воїн зупинився, побачивши, що козак раптом занімів, потупив очі в землю й зняв шапку, до того заломлену набакир. Двоє літніх чоловіків — один у короткому плащі з рукавами, стьобаними золотом, з візерунково карбованими пістолетами, другий у шитому каптані зі срібною привішеною до пояса чорнильницею — пройшли мимо і увійшли в ставку. Тремтячи й бліднучи, шмигнув за ними молодий чоловік і увійшов у ставку.

Молодий чоловік відважив поклон до самісінької землі з переляку, побачивши, як зайшлі поперед нього багаті каптани вклонилися в пояс і шанобливо потупили очі в землю з тією безмежною покірністю, котра так дивно поєднувалася з нестримністю, чим особливо славилися козацькі війська. Прямо на розстеленому килимі сидів полковник. Йому, здавалось на вигляд, було років п’ятдесят. Волосся в нього почало сивіти, сизі вуса величаво опускалися вниз. Довгий синій рубець на щоці й чолі тягнувся по його майже бронзовому обличчю. Здавалося, не можна було відшукати ніякої різкої характерної риси, але просто воно виражало зі спокоєм упевненість козака. Дивлячись на нього, можна було одразу дізнатися, що в нього рука залізна і могутньо може керувати <…>[109]. На ньому були широкі, сині зі сріблом, шаровари. Верхнє плаття недбало валялося на підлозі. Кілька пістолетів і рушниць стояли, і висіли по кутках ставки вуздечки; в кутку лантух соломи. Полковник сам своєю рукою ладнав своє сідло, коли увійшли до нього писар та осавул[110].

— Здорові були, панове, мої вірні, мої добрі товариші. Ось вам наказ: не пускати далеко на випас, бо татарва тепер гасає степами. Йти якомога подалі, обирайте траву високу, і шапки навіть не знімайте. Та щоб козаки не стріляли на дорогах дрохв[111] і гусей, бо й порох збавлять даремно, та що за м’ясоїд такий козакові?[112] Сухарі та вода — то козацька їда. А ви, мій любий куме і мій ласкавий приятелю (при цьому він повернувся до писаря), зробіть сього ж часу прокличку і запишіть усіх, хто наявний. Та дивіться обидва, що<б> усе було як слід; а то я вам скажу, вчора я бачив, як козак вклонявся що<сь> надто часто <на> коні. Я хотів був <…>[113] його, та шкода було заряду: у мене пістолет був заряджений добрим порохом…

— Мені треба до полковника. Я хочу бачити самого полковника.

— Тобі полковника? — казав напівнасмішкуватим і напівзневажливим тоном вартовий козак, струшуючи відкидними рукавами ясно-червоного кольору з золотим шнурком і поглянувши пильно на прохача, майже отрока, у темному довгому кунтуші. — Зачекай трошки.

— Мені набридло чекати, я втомився і дуже довго чекаю.

— Зачекай трошки.

— Та до якого часу чекати мені?

— А ось, поки підростеш, — відповідав незворушно козак, готуючи й прочищаючи свою люльку.

— Дядечку, ти мій батько, мати моя рідна, пусти до полковника!

— Якого тобі диявола треба? Пан полковник не стане говорити з такими, як ти.

— Не говоритиме, так прожене. Пусти тільки мене.

— Не можна, пан полковник тепер спить.

— Бреше він. Я не сплю, — почувся голос зі ставки.

Козак підвівся. Молодий прохач здригнувся: блідість раптом осінила його обличчя, і серце почало так сильно битися, що іншому можна було чути його.

— Ну, ступай, йди. Чого ж став!

Та безпам’ятний насилу міг зібратися з духом. У цей час пішли в ставку осавул і полковий писар. Зрадівши цій нагоді, він скріпився і пішов слідом за ними.

I

— Ану повернися, синку, цур тобі, який ти чудний! Що це на вас за попівські підрясники? І це всі отак ходять в тій академії?

Такими словами зустрів старий Бульба двох своїх синів, які після навчання в київській бурсі повернулися додому.

Вони щойно злізли з коней. Це були два дужих парубки, які, однак, сторожко поглядали спідлоба, як недавні семінаристи. На їхніх обличчях, що пашіли здоров’ям, висіявся перший, ще не голений пух. Вони геть розгубилися від такої зустрічі з батьком і, потупивши очі, стояли мов у воду опущені.

— Стривайте, стривайте, дітки! — провадив далі Тарас, повертаючи їх і так і сяк. — А які ж довгі свити на вас! Оце-тο свитки! Ну й ну! Таких ще й світ не бачив! Ану ж бо побіжіть обидва, а я подивлюся, чи не зариєте носом у землю?

— Не смійся, не смійся, батьку! — озвався нарешті старший із них.

— Ти диви, який пишний! А чого ж мені не сміятися?

— А того! Хоч ти мені й батько, а як глузуватимеш, то, їй-богу, боки намну!

— Ах ти, сякий-такий сину! Оце так на батька? — сказав Тарас Бульба і від здивування аж заточився.

— А хоч би й батько, то що? Зневаги нікому не подарую.

— Як же ти хочеш зі мною битися? Хіба що навкулачки?

— Та вже як завгодно.

— Ну, тоді давай навкулачки! — сказав Бульба, засукавши рукави.

І батько із сином, замість привітань після довгої розлуки, почали частувати один одного стусанами.

— Оце вже геть здурів старий! — бідкалася їхня бліда, худорлява і щиросерда мати, що стояла в порозі і ще не встигла навіть обняти своїх рідних дітей. — Їй-богу, здурів! Діти приїхали додому, більше року не бачили їх, а він отаке вигадав — битися навкулачки!

— Та він добре б’ється! — сказав Бульба, переводячи подих. — Їй-бо’, непогано!.. Таке, що краще б і не починали, — відсапувався він і помалу приходив до тями. — Славний буде козак! Ну, здоровий був, синку! Почоломкаємося! — І батько із сином розцілувалися. — Добре, синку! Отак духопель усякого, як мене дубасив; нікому попуску не давай! Та все ’дно на тобі чудернацька вдягачка. А що це за мотузок теліпається? А ти, бовдуре, чого стоїш і руки опустив? — звернувся він уже до молодшого. — Чом же і ти, сучий сину, не лупцюєш мене?

— Ще чого вигадай! — сказала мати, обіймаючи тим часом молодшого. — І треба ж до такого додуматися! Де це бачено, щоб дитя та рідного її батька било? Та й хіба зараз до того? Дитина щойно з дороги, проїхала таку далеч, зморилася, — цій дитині було вже двадцять із гаком і сажень зросту, — йому б тепер швидше спочити та попоїсти, а він приневолює битися!

— Е, та ти, видно, мазунчик! — сказав Бульба. — Не слухай, синку, матері, вона — жінка, вона нічого не знає. Вам ці мазання ні до чого, ваші пестощі — чисте поле та добрий кінь. Оце ваші пестощі! А бачите ось цю шаблю? Оце ваша мати! А то все пусте, чим замакітрюють ваші голови: і академія, і всі ті книжки, букварі, філософія, все це казна-що, начхати на нього!.. — Бульба тут доточив таке виразне слівце, що ліпше його пропустити. — Я вас на тому ж тижні спроваджу на Запорожжя. Отам ваша школа, отам тільки ви й наберетеся розуму!

— І всього лишень тиждень вони побудуть удома? — жалібно, зі слізьми на очах перепитала старенька мати. — І погуляти їм, бідним, не вдасться, ні в хаті посидіти, і я не встигну на них надивитися!

— Годі, жінко, годі тобі! Козак не на те, щоб сидіти під спідницею. Іди мерщій та неси все, що маємо, до столу. Тільки не треба маківників, медяників та всіляких пундиків, а тягни нам цілого барана на стіл. Та горілки, горілки чимбільше! І не тої, що з родзинками та витребеньками всякими, а чистої, справжньої, такої, щоб сичала, як біс!

Бульба повів своїх синів у світлицю, з якої полохливо вибігло дві дебелі дівки в червоних намистах, — вони тікали, забачивши паничів, бо ті не любили ні з ким довго панькатися. Світлиця була прибрана за тогочасними смаками, а часи ті сягають XVI сторіччя, коли ще тільки-но починали зароджуватися думки про унію. Скрізь було чисто, побілено. Вся стіна була обвішана шаблями та рушницями. Вікна в світлиці були невеличкі, з круглими матовими шибками, які тепер можна побачити хіба що в старовинних церквах. На трикутних полицях, що гніздилися по кутках кімнати, стояли глечики, сині й зелені сулії, баклажки, срібні кубки, позолочені чарки венеційської, турецької і черкеської роботи, які потрапили до Бульбиної світлиці різними шляхами, через треті й четверті руки, що було цілком природно для тих відважних часів. Попід стінами — дерев’яні лави, серед кімнати — величезний стіл, а далі широка, розмальована півнями піч, що роз’їхалася на півхати, як гладезна перекупка, — все це було до болю знайоме нашим двом молодцям, які майже щороку пішки приходили додому під час вакацій, — діставалися пішки тому, що не мали ще коней, та й не годилося школярам їздити верхи. Вони мали тільки довгі чуби, за які міг посмикати їх кожен озброєний козак. Оце лиш на честь їхнього випуску Бульба послав їм зі свого табуна двійко молодих жеребців.

— Ну, хлопці, насамперед вип’ємо горілки! Благослови, Боже! Будьте здорові, сини, і ти, Остапе, і ти, Андрію! Дай же, Господи, щоб доля вас не цуралася на війні. Щоб бусурменів били, і турків били, і татарву; а коли й ляхи почнуть щось чинити проти віри нашої, то й ляхів били! Ну ж бо, підставляй свою чарку. То що, добра горілка? А як латиною буде горілка? Ото ж бо, синку, дурні були ті латинці: вони й не відали, що є на світі горілка. Як же це в біса звали того, що латинські вірші складав? Я грамоти, бач, не дуже знаю, то й не пригадую: чи не Горацій?

«Ач, який батько! — подумки здивувався старший син, Остап. — Усе, чортяка, знає, а ще й придурюється».

— Я так собі думаю, що архімандрит, — провадив далі Бульба, — не давав і понюхати вам оковитої. А тепер, хлопці, зізнавайтеся, чи добре шмагали вас березовими та вишневими різками по спині і нижче? Чи, може, як ви такі розумаки, то й нагайка по вас гуляла? Думаю, що, крім суботи, духопелили вас і в середу, і в четвер!

— Нема чого згадувати, батьку, — сказав незворушний з виду Остап. — Що було, те загуло.

— А тепер і ми можемо поскородити кого завгодно, — озвався Андрій, — шаблюками та списами. Ось хай лишень підвернеться татарва під руку.

— Добре, синку, їй-богу, добре! А якщо так, то і я з вами іду! Їй-бо’, їду! Якого дідька мені тут висиджувати? Хіба я що, найнявся ходити коло землі та за свинопасами наглядати? Чи з жінкою возитися? Та пропади вона пропадом! Щоб я заради неї вдома сидів? Я козак, не на те моя воля! Ну то й що, як нема війни? Я й так поїду з вами на Запорожжя, погуляти. Їй-богу, їду! — І старий Бульба помалу-помалу так себе розворохобив, що врешті-решт геть розлютився, схопився з-за столу, розправив плечі й тупнув ногою. — Їдемо взавтра ж! Нема чого м’ятися, якого вражого дідька ми тут висидимо? Навіщо нам оця хата? Навіщо нам оце все здалося? На біса нам ці горщики? — І тут Бульба заходився трощити й жбурляти горщики та сулії.

Сердешна його дружина, що вже звикла до таких витівок чоловіка, з німою тугою дивилася на те все, сидячи на лаві. Вона боялася вимовити бодай слово, а як почула про таку страшну для неї чоловікову забаганку, то не змогла стримати сліз; поглянула на своїх дітей, з якими знов так знагла мусила розлучатися, і в її очах і в судомно стиснутих вустах затремтіла невимовна розпука.

Бульба вдався упертим страшенно. Це була та затята натура, яку могло породити лише свавільне XVI сторіччя, причому на дикому напівкочовому Сході Європи, під час загарбницьких зазіхань на Україну, що стала тоді мовби нічиєю, проте для всіх ласою землею. Споконвічна потреба боронити свій край від трьох різношерстих націй, постійна готовність до відсічі — усе це надавало величі, якогось вільного, широкого розмаху звитягам синів України і гартувало незламність духу. Ця незламність увійшла в плоть і кров Тараса Бульби.

Коли Баторій запровадив полки в Україні і зодягнув її в ту войовничу твердь, якою спершу славилися лише мешканці порогів, тоді й Бульба став одним із перших полковників; однак за першої ж нагоди пересварився з усіма за те, що здобич, відвойовану у татар з’єднаними польськими й козацькими військами, не поділили між ними порівну і польські війська отримали більше переваг. Бульба тоді, скликавши всіх, поклав свої клейноди й сказав: «Якщо ви, панове полковники, самі не знаєте своїх прав, то нехай вас дідько водить за ніс! А я наберу собі власний полк, і хто в мене вирве моє, тому я знатиму, як утерти писка!»

І справді, за короткий час він зі свого ж таки родинного маєтку зібрав чималий загін, до якого ввійшли селяни та козаки, котрі підкорялися йому сповна. Взагалі Тарас був вельми охочий до побоїщ і бунтів; нюхом чув, де і в якому місці спалахувало заворушення, а тоді вже, як грім із ясного неба, з’являвся на своєму коні. «Ну, діти мої, що тут і як? Кого й за що треба бити?» — як завжди, питав він і втручався у справу. Але насамперед він ретельно вивчав обставини і приставав на бік бунтівників лише тоді, коли бачив, що ті справедливо взялися до зброї; таке право, на його думку, вони мали тільки в особливих випадках: якщо сусідня нація займала худобу чи втинала частину землі; або якщо комісари накладали надмірну повинність чи не шанували старшин і розмовляли перед ними в шапках, або кепкували над православною вірою. У таких випадках неодмінно треба було братися за шаблю; а от проти бусурменів, татар і турків справедливо підняти зброю в будь-яку годину, вважав він, — на славу Божу, християнства й козацтва. Тодішнє становище мало кому відомої України, ще не зведене в жодну систему, сприяло промислам багатьох розрізнених партизанів. Жив Бульба скромно, невибагливо, і його не можна було б відрізнити від простого козака, якби вольове обличчя не зберігало в собі якоїсь владності, а то й величі, особливо коли він брався щось боронити.

Зараз Бульба заздалегідь тішився думкою, як він з’явиться на Січ із двома синами і скаже: «Ось погляньте, яких лицарів я до вас привів!» Він думав про те, як повезе їх на Запорожжя — цю військову школу тодішньої України, як похвалиться ними перед своїми товаришами, а потім подивиться, як вони призвичаюватимуться до ратної науки і товариської чарки, яку він також шанував як одну з головних чеснот лицаря. Спершу він хотів було відпровадити їх самих, бо збирався зайнятися новим формуванням полку, який потребував його присутності, та побачивши своїх синів, що вдалися і зростом, і силою, Бульба раптом спалахнув відвагою та завзяттям і вирішив сам їхати з ними наступного ж дня, хоча в такій нагальності була сама тільки впертість.

Не гаючи ні хвилини, він уже заходився віддавати накази своєму осавулові, якого називав Товкачем, бо той справді скидався на якесь холодне знаряддя: під час бою він незворушно йшов ворожими лавами, розчищаючи шлях своєю шаблюкою, мовби тісто місив, — так хіба що добрий кулачний боєць прокладає дорогу. Головний наказ полягав у тому, щоб осавул Товкач залишався на хуторі, поки Бульба дасть йому знати, що пора вирушати в похід. Після того він сам обійшов свої курені, загадав декому їхати з ним, напоїти коней, нагодувати їх пшеницею, а йому подати коня, що звався Чортом.

— Ну, діти, тепер треба спати, а взавтра робитимемо те, що Бог дасть. Та не стели нам постелі! Постіль нам ні до чого, ми спатимемо надворі.

Ніч ще тільки-но сповила небо, проте Бульба завжди рано вкладався спати. Він розлігся на килимі, вкрився овечим кожухом, бо нічне повітря було прохолодним, а Бульба, коли був удома, любив укритися якомога тепліше. Незабаром він захропів, а за ним і всеньке подвір’я. Усе, що тільки лежало по його кутках, захропло й заспівало. Першим заснув сторож, бо він найдужче упився з нагоди приїзду паничів.

Тільки сердешна мати не спала. Вона припала до узголів’я своїх рідних синів, що лежали поруч. Розчісувала гребінцем їхні молоді, недбало скуйовджені кучері і зрошувала їх слізьми. Вона дивилася на них усією собою, всією душею — усе єство її стало зором і не могло надивитися; вона вигодувала їх своїми грудьми, вона виростила, викохала цих дітей — і тільки одну мить бачить їх перед собою. «Сини мої, синочки мої любі!.. Що з вами буде? Яка вас доленька жде? Хоч би тиждень мені на вас подивитися!» — примовляла вона, і сльози застигали у зморшках, які зістарили її колись вродливе обличчя.

Вона справді була нещасна, як і кожна жінка тих безжальних часів. Вона тільки мить жила коханням, тільки в першому запалі жаги, в першому вогні юності, і вже суворий спокусник залишав її заради шаблі, заради товариства, заради хмільних розваг. Вона бачила чоловіка два-три дні на рік, а потім кілька літ від нього не було ні слуху ні духу. Та й коли бачилася з ним, коли вони жили разом, хіба то життя було? Вона терпіла образи, навіть побої; любощі їй діставалися хіба що як милостиня; вона була якоюсь чудною істотою в цьому збіговиську лицарів, які зневажали жіноцтво і на яких розгульне Запорожжя наклало свій суворий колорит. Молодість без насолод промайнула перед нею, як мить, і її прекрасні свіжі щоки та перса відцвіли без цілунків і побралися передчасними зморшками. Вся любов, усі почуття, все, що є ніжного й палкого в жінці, обернулося в ній на єдине материнське чуття. Вона з пристрастю, з палом, зі слізьми, як та степова чайка, квилила над своїми дітьми. Її синів, її рідних кровинок забирають од неї, забирають назавжди, і вона не побачить їх більше ніколи. Хто знає, можливо, за першої ж битви татарин зітне їм голови, і вона навіть не знатиме, де лежать їхні покинуті тіла, які розклює хиже вороння і за які вона — за кожну краплину крові — віддала б усе на світі. Ридаючи, вона заглядала їм в очі, які вже стуляв незборимий сон, і думала: «А може, Бульба вранці прочумається й відкладе на день-другий від’їзд? Може, він ні сіло ні впало надумав їхати, бо забагато випив?»

Місяць із високості давно вже осявав наповнене сном подвір’я, густу купину верб і високі бур’яни, в яких потонув частокіл, що оточував це подвір’я. А вона все ще сиділа в узголів’ї своїх дітей, ні на мить не зводила з них очей і навіть думки не мала про сон. Уже й коні, зачувши світанок, виляглися на траві й перестали жувати; горішнє листя верб почало дрібно лопотіти, і той шелестливий струмок потроху поповз до самого низу.

Вона просиділа аж до світанку, не відчуваючи змори, і всім єством своїм прагла, щоб ця ніч тривала якомога довше. Зі степу долинуло дзвінке іржання лошати. Червоні смуги зблиснули на небі.

Бульба зненацька прокинувся і схопився з місця. Він добре пам’ятав усе, що вчора загадував.

— Ну, хлопці, годі спати! Пора, пора! Напувайте коней! А де стара? —Так він звик називати дружину. — Мерщій, стара, рихтуй нам сніданок, бо дорога далека!

Нещасна жінка, втративши останню крихту надії, понуро подибала в хату. Поки вона, заплакана, готувала сніданок, Бульба тим часом роздавав свої накази, порався в стайні і сам вибирав для синів найкраще вбрання. Бурсаки враз до того змінилися, що й не впізнати: замість старих запорошених чобіт на них з’явилися червоні сап’янці; шаровари, завширшки як Чорне море, з тисячею хвилястих бганок, хлопці підперезали золотими очкурами, на яких були ще довгі ремінці з китицями і всілякими брязкальцями для люльки; червоні жупани ясного, як вогонь, сукна вони також підперезали візерунчастими поясами; за тими поясами стриміли карбовані турецькі пістолі; шаблі брязкали об їхні коліна. І навіть обличчя, ще не дуже засмаглі, здавалося, погарнішали і побілішали: молоді чорні вуса тепер виразніше відтінювали їхню білість і здоровий, дужий подих молодості; вони були напрочуд гарними під золотоверхими шапками з чорного смушку.

Безталанна матінка! Вона як побачила їх, то не змогла промовити й слова, і сльози зупинилися в її очах.

— Ну, хлопці, все готове! Нема чого баритися! — сказав нарешті Бульба. — Тепер, за нашим звичаєм, треба всім сісти перед дорогою.

Усі посідали, навіть хлопці, що вже поштиво стояли біля дверей.

— Тепер благослови, мати, дітей своїх! — сказав Бульба. — Моли Бога, щоб вони воювали хоробро й завжди боронили нашу лицарську честь. Щоб стояли завжди за віру Христову. А ні — то нехай краще пропадуть, щоб і духу їхнього не було на землі! Підійдіть, діти, до матері. Молитва материнська і на воді, і на суші рятує.

Мати, ледве жива, обняла їх, дістала дві невеличкі іконки, наділа, ридаючи, обом на шию.

— Нехай береже вас… Матір Божа… Не забувайте, синочки, і свою матір… передайте хоч вісточку про себе… — далі вона не змогла говорити.

— Ну, рушаймо, хлопці! — сказав Бульба. Біля ґанку вже стояли осідлані коні. Бульба скочив на свого Чорта, який скажено сахнувся, відчувши на собі двадцятипудовий тягар. Бульба був надзвичайно гладкий і важезний.

Коли мати побачила, що вже й сини її сіли на коней, вона кинулася до меншого, у якого в рисах обличчя було більше якоїсь ніжності; вона схопила його за стремено, припала до сідла і з відчаєм, що охопив її всю, не відпускала сина від себе. Два дужих козаки взяли її обережно і занесли в хату. Та коли вони виїхали за ворота вона зі спритністю дикої кози, з легкістю, не властивою її літам, вибігла на шлях, із незбагненною силою зупинила коня і в якійсь божевільній, безтямній гарячці ще раз обняла сина. Її знов одвели до хати.

Молоді козаки їхали зажурені і стримували сльози, соромлячись батька. Бульба також був трохи розчулений, хоча й силкувався те приховати. День видався сірий, тільки зелень ясотіла довкруж. Пташки щебетали якось не в лад.

Трохи проїхавши, вони озирнулися; їхній хутір немов провалився; тільки бовваніли над землею два комини їхньої непоказної хати; ще видніли вершечки дерев, тих дерев, по яких вони лазили, як ті білки; а ще там слався далекий луг — той луг, завдяки якому вони могли пригадати всеньке своє життя: від тієї пори, коли качалися його росянистими травами, до юних літ, коли дожидали там чорнобриву козачку, що боязко поспішала до них своїми білими, прудкими ніжками. Ось уже видно тільки «журавля» над криницею з прив’язаним угорі колесом від воза, що самотньо стримить у небі; уже рівнина, яку вони проїхали, віддалік здається горою і все собою закрила. Прощавайте, і дитинство, й веселі розваги, і все-все!

II

Усі троє вершників їхали мовчки. Старий Тарас думав про давнє: перед ним зринала його молодість, його минулі літа, що за ними завжди сумує козак, який не проти, аби все його життя було молодістю. Він думав про те, кого зустріне на Січі зі своїх колишніх побратимів; він розмірковував, хто вже помер, а хто ще живий. Сльоза тихо круглилася на його зіниці, і він понурив свою сиву голову.

Синів його обсідали інші думки. Тепер доречно сказати про них більше.

Після дванадцяти років їх віддали до Київської академії, оскільки вся тодішня поважна старшина вважала за необхідне дати своїм дітям виховання, хоча й робилося це для того, щоб згодом його геть забути. Вони тоді були, як і всі, хто вступав до бурси: відлюдкуваті, виховані на волі, і тільки там уже, як то ведеться, трохи обтесувалися й набиралися чогось спільного, що робило їх схожими одне на одного. Старший, Остап, розпочав свою науку з того, що першого ж року накивав п’ятами з бурси. Його завернули, дали доброї прочуханки й посадили за книжку. Чотири рази він закопував свій буквар у землю і чотири рази, відлупцювавши його по-звірячому, купували йому новий. Але Остап, певна річ, зробив би те саме і вп’яте, якби батько врочисто не присягнувся, що протримає його в монастирських служках аж двадцять років і він повік не побачить Запорожжя, якщо не повивчає в академії всі науки. Цікаво, що це казав той самий Тарас Бульба, який ганив усяку вченість і радив дітям, як ми вже бачили, чхати на неї. Відтоді Остап з неабияким старанням засів за нудну книжку і невдовзі опинився серед відмінників. Тодішнє навчання страшенно розбігалося з життям. Ці схоластичні, граматичні, риторичні й логічні тонкощі аж ніяк не дотикалися до повсякденного побуту, ніколи не застосовувалися на практиці. І ті знання, навіть менш схоластичні, не було куди приліпити в житті. Виходило так, що найученіші тоді були найбільшими невігласами, бо не знали, що таке досвід. До того ж цей республіканський дух бурси, це жахливе скупчення молодих, дужих, здорових людей — усе це спонукало їх до пошуків занять та пригод далеко поза наукою. Іноді погане утримання, постійні покарання голодом та й природні бажання, що пробуджувалися в міцному, свіжому, здоровому юнакові, — усе це вкупі породжувало в них ту кмітливу натуру, яка потім розвивалася на Запорожжі. Голодна бурса нишпорила вулицями Києва і примушувала всіх бути на сторожі. Перекупки, що сиділи на ярмарку, забачивши ще здалеку бурсака, мерщій закривали руками свої пироги, бублики, гарбузове насіння, як орлиці своїх дітей. Консул, себто старший бурсак, зобов’язаний наглядати за підлеглими йому товаришами, мав такі страшнющі кишені в своїх шароварах, що міг помістити в них усю крамничку перекупки, яка ловить ґав. Ця бурса була зовсім окремішнім світом: її вихованців не допускали до вищого кола польських дворян та московитів. Сам воєвода Адам Кисіль, дарма що опікувався академією, не вводив їх до вищого товариства і наказував тримати якомога суворіше. Втім, ця настанова була зовсім зайвою, бо ректор та професори-ченці без того не шкодували різок та канчуків, і за їхнім наказом ліктори часто шмагали своїх-таки консулів так нещадно, що ті кілька тижнів чухали свої шаровари. Багатьом із них це було ще нічого і здавалося не набагато міцнішим за добру горілку з перцем; іншим такі безпросвітні припарки, врешті-решт, набридали, і вони втікали на Запорожжя, якщо, звичайно, вміли знайти дорогу і якщо їх на тій дорозі не перехоплювали.

Остап Бульба, дарма що дуже старанно почав студіювати логіку і навіть богослов’я, ніяк не міг уникнути невблаганних різок. Зрозуміло, що все це мусило загартувати його вдачу, прищепити йому суворої твердості, завжди притаманної козакам. Остапа вважали одним із найкращих товаришів. Він рідко верховодив іншими у зухвалих витівках — обчистити чужий садок чи город, зате завжди був серед перших, хто ставав під хоругву кмітливого бурсака, і ніколи, в жодному разі не виказував своїх товаришів. Ніякі нагаї, ніякі різки не могли змусити його це зробити. Він був стриманий до всіляких спокус, окрім війни та хмільної гульні; принаймні майже ніколи про інше не думав. Він був щирим із такими, як сам, і мав таку добру душу, яку тільки можна було мати з такою вдачею і в тодішні часи. Остапа глибоко зворушили сльози нещасної матері, і це його так засмутило, що він у задумі повісив голову.

Менший брат його, Андрій, душею був трохи жвавіший і, можна сказати, розвиненіший. Навчався він з більшою охотою і без тих особливих зусиль, з якими дається наука людям важкої і мужньої вдачі. Він був кмітливіший за брата; частіше верховодив у зухвалих, небезпечних пригодах і нерідко, завдяки своїм хитрощам, умів викрутитися від покарання, тоді як його брат Остап, ні на що не сподіваючись, скидав із себе свиту, лягав на лаву і навіть не думав просити помилування. Андрій також горів жадобою подвигу, але водночас душа його була відкрита й для інших почуттів. Спрага кохання спалахнула у хлопцеві, щойно йому перейшло за вісімнадцять. Жінка дедалі частіше стала приходити в його мрії. Він, слухаючи філософські диспути, бачив її щохвилини — чорнооку, ніжну, соковиту. Йому повсякчас марилися її пругкі білі перса, витончена оголена рука, плечі; та вже сама сукня, що облягала свіже, незаймане і звабливо туге тіло, дихала в його мріях якимось недосяжним сластолюбством. Він ревно приховував од своїх товаришів ці поклики грішної душі, адже в ті часи було соромно і принизливо думати козакові про жінку й кохання, ще не понюхавши пороху. Взагалі останнім часом він дедалі рідше верховодив якою-небудь ватагою та все частіше блукав самотиною тихими куточками Києва, які потопали у вишневих садках, серед присадкуватих хатин, що манливо позирали на нього своїми віконцями. Іноді він опинявся й на вулиці багатіїв, у теперішньому старому Києві, де мешкали українські й польські дворяни і де будинки було зведено набагато вибагливіше.

Одного разу, коли він заґавився, його ледве не переїхав ридван якогось польського пана, і кучер зі страшнющими вусами щосили врепіжив Андрія батогом. Молодий бурсак оскаженів; із дивовижною хоробрістю він ухопив міцною рукою заднє колесо й зупинив ридван. Та кучер, злякавшись розправи, вперіщив коней, вони рвонули, й Андрій — добре хоч устиг прибрати руку, — гепнувся на землю просто обличчям у болото. І почув напрочуд дзвінкий і веселий сміх. Він підвів голову і побачив чорняву дівчину, що стояла біля вікна, — таку вродливу, що й не сказати, чорнооку і білолицю, як той сніг, осяяний вранішнім рум’янцем сонця. Вона сміялася з усією щирістю, і сміх надавав її сліпучій вроді якоїсь вогненної сили.

Він отетерів. Він дивився на неї розгублений вкрай, витираючи з лиця грязюку, яка ще більше розмазувалася. Що за одна? Хто така ця красуня? Він хотів було розпитати в челяді, котра юрбою, в дорогому вбранні, стояла за ворітьми довкола молодого кобзаря і слухала, як той вигравав, однак челядь здійняла регіт, побачивши його замурзану пику, і нічого йому не сказала. Та зрештою він таки дізнався, що то була дочка ковенського воєводи, який прибув сюди тимчасово. Наступної ж ночі з нечуваним зухвальством, властивим хіба що бурсакам, він переліз через частокіл у садок, виліз на дерево, що своїм розлогим гіллям діставало аж до даху будинку, а вже з дерева переліз на дах і через димар каміна прослизнув прямісінько в спальню красуні, яка саме сиділа перед свічкою і виймала з вух свої коштовні сережки.

Красуня полячка, зненацька вгледівши перед собою незнайомого чоловіка, до того перелякалася, що їй відібрало мову; та коли побачила, що той стоїть, потупивши очі, і так зніяковів, що не сміє поворухнутися, коли впізнала в ньому того самого бурсака, який розпластався перед нею на вулиці, її знов розібрав сміх. До того ж з вигляду Андрій зовсім не здавався страшним: навпаки, він був дуже гарний із себе. Вона сміялася від щирого серця й довго потішалась над ним. Красуня була з вітром у голові, як полячка, але очі, її чарівні очі, пронизливо-ясні, випромінювали такий довгий погляд, як сама вічність. Бурсак не міг поворухнутися, він був наче зв’язаний у мішку, коли дочка воєводи сміливо підійшла й наділа йому на голову свою осяйну діадему, повісила йому на губи сережки й накинула на нього прозору мереживну пелерину з гаптованими золотом фестонами. Вона розцяцьковувала його і робила з ним тисячі всіляких дурниць із тією дитячою примхливістю, якою вирізняються вередливі полячки і яка довела бідолашного бурсака до цілковитого зніяковіння. Він уже скидався на блазня, що, роззявивши рота, незмигно дивився в її сліпучі очі.

Стукіт, що почувся за дверима, сполохав її. Вона звеліла йому сховатися під ліжком і, як тільки тривога минула, гукнула свою покоївку, татарку-полонянку, і наказала їй нищечком вивести його в садок, а звідти випровадити через огорожу. Однак цього разу наш бурсак переліз через ту огорожу не так вдало: сторож, що саме прокинувся, добряче полудив його по ногах, а тут ще збіглася челядь і довго лупцювала його вже на вулиці, поки він не дременув геть.

Після цього проходити біля будинку воєводи було небезпечно, бо челяді водилося там чимало. Якось він побачив її в костелі. Вона помітила його і дуже мило всміхнулася, як давньому знайомому. Після того він ще раз бачив її мигцем у вікні, та незабаром ковенський воєвода виїхав з Києва, і замість чарівної, звабливої чорнявки з вікон виглядала якась гладка мармиза.

Ось про що думав Андрій, похнюпивши голову і втупивши очі в гриву свого коня.

А тим часом степ уже давно взяв їх у свої зелені обійми, високі трави обступили й сховали їх, тільки чорні козацькі шапки миготіли між тонкими колосочками.

— Е-е-е, що ж це ви, хлопці, принишкли? — обізвався нарешті Бульба, отямившись від своєї задуми. — Наче якісь ченці! Анумо, разом, разом! Усі думання до дідька! Беріть у зуби люльки та закуримо, та приострожимо коней, та й полетимо так, щоб і пташка нас не догнала!

І козаки, пригнувшись над кінськими гривами, щезли у травах. Уже не видно було і їхніх чорних шапок; тільки смуга, як блискавка, лягла за ними в столоченій траві.

Сонце давно виглянуло на розхмареному небі і залило степ своїм живим, світлим теплом. Де й поділися сум’яття і смуток, що гнітили душу козаків; серця їхні стрепенулися птахами.

Степ дедалі гарнішав. Тоді весь південь, увесь той простір, що обіймає нинішню Україну, аж до Чорного моря був зеленою незайманою пусткою. Ніколи плуг не торкався цих безмежних хвиль дикого різнотрав’я. Хіба що коні їх толочили, які ховалися тут, як у лісі. Нічого в природі не могло бути кращого. Вся поверхня землі здавалася зелено-золотим океаном, по якому розбризкали мільйони всіляких квіток. Крізь тонкі, високі стебла трави прозирали блакитні, сині й лілові волошки; жовтий дрок вихоплювався догори своєю пірамідальною верхівкою; біла кашка рябіла на поверхні своїми шапочками, схожими на парасольки; завіяний бозна-звідки пшеничний колосок наливався в тій трав’яній гущині. При самісінькій землі шугали, витягнувши свої шиї, куріпки. Повітря тремтіло тисячами різних пташиних щебетів. У небі нерухомо зависали цілі хмари яструбів, які, розгорнувши крила, гострили свій зір на трави. Крик зграї диких гусей, що повагом пролітала стороною, відлунював у бозна-якому далекому озері. Із трав здіймалася рівними пружними помахами крил чайка і розкішно купалася в синіх хвилях повітря. Ген вона щезла у високості й тільки миготить чорною цяткою. Ген вона перевернулася крилами і зблиснула проти сонця. Який же ти гарний, степе, дідько б тебе вхопив!

Наші подорожні лише на кілька хвилин зупинялися, щоб підобідати. Загін із десяти козаків, що їх супроводжував, злазив з коней, відв’язував дерев’яні баклажки з горілкою і гарбузи, які вживали замість посудин; їли тільки хліб із салом або коржі; пили всього лиш по одній чарці, бо Тарас Бульба ніколи не дозволяв напиватися в дорозі, — і знову їхали далі, аж до вечора.

Увечері степ ставав зовсім інакшим. Увесь його барвистий простір, огорнутий останніми яскравими відблисками сонця, поволі темнів — так, що видно було, як по ньому перебігали тіні і він ставав темно-зеленим; випари здіймалися густіші; кожна квітка, кожна травинка видихала амбру, і весь степ стояв у духмяному серпанку. Темно-голубе небо ніби хтось велетенським квачем попідводив широкими смугами з рожевого золота, де-не-де біліли клаптики легких прозорих хмаринок, і свіжий-свіжий, звабливий, як морська хвиля, вітрець злегка погойдувався на вершечках трав і ледь-ледь доторкався до щік. Уся музика, якою повнився день, затихла, її замінила інша. Плямисті ховрашки виповзали зі своїх нір, ставали на задні лапки й висвистували на весь степ. Дедалі голосніше сюрчали коники. Іноді від якогось дикого озера долинав лебединий крик, що, як срібло, розсипався в повітрі.

Подорожні, зупинившись серед поля, готувалися до ночівлі, розкладали багаття і ставили на нього казан, у якому варили куліш, — від нього сходила пара і теж, наче дим, вилася в повітрі. Після вечері козаки влягалися спати, а стриножених коней пустили на трави пастися.

Вони розлягалися просто неба на свитах, і на них прямо дивилися нічні зорі. Кожен чув своїм вухом увесь незліченний світ комах, який кишів у травах; усе стрекотіння, свист, дзумріння, що гучно лунало серед ночі, очищалося в свіжому нічному повітрі і лоскотало слух злагодженою мелодією. А коли хтось із них підводився на часину, то степ йому ввижався засіяним блискучими іскрами світлячків.

Іноді нічне небо то там, то там освітлювала далека заграва від запалених по лугах та річках сухих очеретів, і темна вервечка лебедів, що летіли на північ, раптом висвічувалася в срібно-рожевому сяйві, і тоді здавалося, що то червоні хустини пролітають у темному небі. Подорожні їхали без жодних пригод. Ніде ні деревинки; куди не кинь оком — усе той-таки вільний, безмежний, прегарний степ. Тільки вряди-годи десь далеко збоку синіли верхівки лісу, що тягся берегами Дніпра. Лише один раз Бульба показав синам на маленьку цяточку, яка чорніла далеко у травах, і сказав: «Дивіться, діти, он скаче татарин!»

Маленька голівка з вусами вирячила здалеку прямо на них свої вузенькі очиці, сапнула носом повітря, як гончий пес, а потім, побачивши, що козаків тринадцять душ, чкурнула, мов сарна.

— Ану, хлопці, спробуйте наздогнати татарина!.. І не намагайтеся, повік не впіймаєте: у нього кінь прудкіший за мого Чорта.

Однак Тарас не забув про обачність. Остерігаючись того, що десь могла причаїтися засідка, вони помчали до невеличкої річки, що впадала в Дніпро і називалась Татаркою, кинулися прямо на конях у воду і довго пливли, щоб приховати свої сліди. А згодом вибралися на берег і сушею рушили далі.

Через три дні після цього вони вже доїжджали до того місця, яке й було метою їхньої подорожі. В повітрі раптом повіяло прохолодою; вони відчули подих Дніпра. Ген він виблискує вдалині і темною смугою відмежувався від обрію. Він повівав холодними хвилями і розстилався все ближче та ближче, поки нарешті охопив половину поверхні землі. Це було те місце Дніпра, де він, доти скутий порогами, врешті-решт таки брав своє і, розлившись на волі, шумів, як те море; де розкидані серединою Дніпра острови витісняли його ще далі із берегів, і хвилі звільна слалися рівниною, не наштовхуючись ані на скелі, ані на пагорби.

Козаки спішилися, зійшли на пором і через три години допливли до берегів Хортиці — острова, де стояла тоді Січ, що так часто змінювала своє пристановище. Юрба людей сварилася на березі з перевізниками. Козаки підпружили коней; Тарас набрав молодецького вигляду, тісніше затяг на собі пояс і гордо пригладив вуса; його молоді сини теж оглянули себе з голови до п’ят з якимось острахом і боязким задоволенням, а тоді всі разом вони в’їхали в передмістя, яке лежало за півверсти від Січі. Коли в’їжджали, їх оглушили п’ятдесят ковальських молотів, що клепали у двадцяти п’ятьох кузнях, викопаних у землі і вкритих дерном. Дебелі кожум’яки сиділи на вулиці під дашками ґанків і м’яли своїми цупкими руками волячі шкури. Крамарі розсілися під ятками з купами кременів, кресалами, порохом. Вірменин розвісив дорогі хустки. Татарин перевертав на рожнах баранячі скрутні з тістом. Жид, витягши вперед свою голову, цідив із бочки горілку.

Але першим, хто трапився їм назустріч, був запорожець, що спав прямісінько серед шляху, розкинувши руки й ноги. Тарас Бульба не міг не зупинитися і не помилуватись на нього.

— Ого, як поважно розлігся! Ти диви, яке велике цабе! — сказав він, притримавши коня.

Це й справді була доволі зухвала поза. Запорожець, як лев, простягся на дорозі. Його гордо відкинутий назад оселедець сягав піваршина. Малинові шаровари з дорогого сукна були засмальцьовані дьогтем, щоб показати цілковиту зневагу до них.

Помилувавшись, Бульба рушив далі тісною вулицею, запрудженою майстровими, що тут-таки справляли своє ремесло, і людьми всіх націй, які переповнювали це передмістя Січі, схоже на ярмарок, — воно годувало й зодягало ту ж таки Січ, яка поза війнами любила ще добряче гульнути та посмалити з рушниць.

Нарешті вони поминули передмістя й побачили кілька розкиданих куренів, укритих дерном або, по-татарському, повстю. Біля деяких стояли гармати. Ніде не видно було огорож або тих приземкуватих будиночків із піддашшями, на низеньких дерев’яних стовпчиках, які були в передмісті. Невеличкий вал та засіку з нагромаджених дерев не охороняла жодна жива душа, що свідчило про тутешню безтурботність і самовпевненість. Кілька дебелих запорожців, що лежали з люльками в зубах на самісінькій дорозі, поглянули на прибульців байдуже і не зрушили з місця. Тарас, обережно проїжджаючи із синами поміж ними, привітався: «Здорові були, панове!» — «Здорові будьте і ви!» — відповіли запорожці.

На широкому просторі у п’ять верст повсюдно купчилися люди. Всі вони збиралися гуртами. То ось ти яка, Січе! Ось те гніздо, звідки вилітають усі горді й могутні, як леви! Ось звідкіля розливається воля й козацтво на всю Україну!

Подорожні виїхали на широкий майдан, де зазвичай збиралася рада. На великій перекинутій діжці сидів запорожець без сорочки; він тримав її в руках і неквапом зашивав дірки; їм знову загородила шлях ціла юрба музик, посеред якої витанцьовував молодий запорожець. Він чортом заломив свою шапку і, здійнявши догори руки, вигукував: «Грайте шпаркіше, музики! Не шкодуй, Хомо, горілки православним християнам!» І Хома з підбитим оком щедро відміряв по величезному кухлю кожному, хто приставав до гурту. Біля молодого запорожця четверо старих козаків хвацько вибивали дрібушки, то вихором кидалися вбік, заледве не на голови музикам, то, враз присівши, летіли навприсядки і міцно та круто притупували своїми срібними підковами об твердо втрамбовану землю. Земля глухо гула на всю округу, і в повітрі тільки відлунювало: тра-та-та, тра-та-та! Натовп дедалі збільшувався: до кола приєднувалися все нові танцюристи, і зрештою весь майдан пішов навприсядки. У цьому було щось захопливе до безтями. Хіба можна без трепету всієї душі дивитися, як багатолюдний натовп іде до танцю — найвільнішого, найшаленішого, якого не побачиш більше ніде на світі і який могутні його творці назвали козачком.

Тарас Бульба аж скрикнув од нетерплячки й досади, що кінь заважав і йому піти до танцю. Дехто здавався занадто кумедним через ту поважність, з якою він перебирав ногами. А хто був уже геть підтоптаний, ті прихилилися до стовпа, до якого на Січі прив’язували злочинців, <і> притупуючи, переминалися з ноги на ногу. Вільно лунали вигуки та пісні, які тільки могли спасти на думку людині під час веселого гульбища.

Тарас невдовзі побачив багато знайомих облич. Остап з Андрієм тільки й чули привітання: «А це ти, Печерице!? — Здоров, Козолупе! — Звідки послав тебе Бог, Тарасе? — Ти як тут опинився, Долото? — Здоровий був, Застібко! — Не думав і не гадав побачити тебе, Ремене!» І витязі, що зібралися зі всієї волелюбної України, міцно розціловувалися, а відтак знову засипали одне одного запитаннями: «А як там Касян? — А що з Бородавкою? — Де тепер Колопер? — А Підситок?» І тільки й чув у відповідь Тарас Бульба, що Бородавку повісили в Толопані, що з Колопера здерли шкуру під Кизикирменом, а Підситкову голову засолили в діжці й відвезли в самий Царгород. Похилив голову старий Бульба в гіркій задумі та тільки й мовив: «Добрі були козаки!»

III

Уже з тиждень жив Тарас Бульба зі своїми синами на Січі. Остап та Андрій не мали змоги постійно займатися військовим вишколом, хоча їхній батько ревно просив бувалих у бувальцях, вправних вершників узяти хлопців під своє крило. Взагалі-тο можна сказати, що на Запорожжі не було якихось теоретичних навчань чи визначених правил; молодь опановувала військову науку і здобувала виховання завдяки власному досвіду — під час запеклих боїв, які точилися безнастанно. А в перервах між ними для козаків було б великою нудьгою вивчати якусь дисципліну. Вряди-годи вони влаштовували змагання, але більшість часу віддавали гульні, як того прагла вільна широка душа. Січ — то було незвичайне явище. Часом усе переходило в гучний безкінечний бенкет. Дехто займався своїм ремеслом, дехто мав крамничку і торгував, але більшість гуляла від ранку до вечора, якщо в кишенях ще щось бряжчало і поки добуте добро не перекочувало до рук крамарів та шинкарів. Це бенкетування всією громадою чимось заворожувало. То не було якесь збіговисько гультяїв, що дудлили з горя, — це було шалене буяння веселощів. Кожен, хто приходив сюди, забував і кидав усе на світі, що доти його цікавило. Він, можна сказати, плював на своє минуле і з азартом фанатика віддавався волі й товариству таких, як і сам, сіром, що не мали ні сім’ї, ні рідні, ні своєї домівки, не мали нічого, окрім вільного неба і вічного свята душі. Це породжувало ту скажену веселість, яка не могла з’явитися більше ніде. Оповіді, жарти, що їх можна було почути серед козаків, які гуртом лежали на траві, до того були дотепні й іскрилися таким гумором, що треба було мати хіба що незворушність запорожця, аби не луснути зо сміху. Ні, це не скидалося на якусь п’яну корчму, де бездумно, з похмуро-потворною веселістю чоловік впадає у забуття; це було тісне коло шкільних товаришів. Різниця полягала тільки в тому, що замість зубріння з примусу і пісних настанов учителя вони тепер могли налетіти на ворога на п’яти тисячах коней; замість лугу, де вони гралися в м’ячика, тепер були відкриті широкі кордони, з-за яких вистромляв свою метку голову татарин і незрушно, суворо позирав турок у зеленій чалмі; різниця була та, що замість вимушеної волі, яка єднала їх у школі, тепер вони самі покинули батьків і втекли з рідних домівок; що тут були ті, за чиєю шиєю вже плакав зашморг і хто замість кістлявої смерті побачив життя, причому життя розгульне; що тут були ті, хто через щедрість своєї душі не міг утримати в кишені ані копійки; що тут були ті, хто доти червінця вважав за багатство, у кого з ласки орендарів-жидів можна було вивернути з кишень хіба що вітер. Тут були всі бурсаки, які не захотіли терпіти академічних різок і не винесли зі школи жодної літери, та були тут і такі, що знали, хто такий Горацій, Цицерон і що таке Римська республіка. Сюди прибилося багато досвідчених вояків, які мали тверде лицарське переконання, що все одно, де воювати, аби лиш воювати, бо непристойно порядному чоловікові сидіти без битви. Тут було чимало офіцерів із польського війська. Втім із якої тільки нації не понасходилося сюди люду? Ця дивовижна республіка була вимогою того часу. Охочим до вояцтва, голінним до золотих кубків, розкішної парчі, дукачів та реалів завжди знаходилася тут робота. Лише ловеласи не могли знайти тут нічого, бо жодна жінка не мала права поткнутися навіть до передмістя Січі.

Остап та Андрій були просто вражені тим, скільки люду сходилося на Січ уже на їхніх очах, — і хоч би хто-небудь запитав у них, хто вони, звідкіля і як звуться. Вони йшли сюди, буцімто поверталися до рідної домівки, звідки зовсім недавнечко відлучилися на часину. Кожен приходько з’являвся тільки на очі кошовому, а той казав для годиться: «Ну, здоровий був! У Христа віруєш?» — «Вірую», — відповідав приходько. «І в Святу Трійцю віруєш?» — «Вірую». — «І до церкви ходиш?» — «Ходжу». — «Ану, перехрестися!» Той хрестився. «Ну, добре, — казав кошовий, — тепер іди до якого хочеш куреня». На цьому й закінчувалася церемонія. Уся Січ молилася в одній церкві і готова була боронити її до останньої краплі крові, хоча й чути не хотіла про піст та всілякі такі обмеження. Тільки корисливі, грошолюбні жиди, вірмени й татари наважувалися жити і гендлювати в передмісті, а запорожці ніколи не любили торгуватися і скільки грошей рука зачерпне в кишені, стільки й платили. А втім, доля цих корисливих крамарів була незавидною. Вони нагадували тих, хто оселявся біля підніжжя Везувію, бо, як тільки у запорожців не ставало грошей, буйні голови трощили крамнички і забирали все задарма. Ось такою була вона, Січ, що мала стільки спокус для молодої людини.

Остап та Андрій поринули ? головою в це розбурхане море. Вони швидко забули і юність, і бурсу, і батьківську хату, і все, що таємниче хвилює ще молоду, цнотливу душу. Вони гуляли, браталися з безжурними козаками-нетягами і, здавалося, про інакше життя навіть гадки не мали.

А тим часом Тарас Бульба вже мізкував над тим, як би його закрутити якусь гучну веремію: він не міг довго сидіти без діла.

— А що, кошовий, — сказав одного разу Тарас, прийшовши до отамана, — мабуть, настав час і погуляти запорожцям?

— Нема де гуляти, — відповів кошовий, вийнявши з рота маленьку люлечку, і сплюнув набік.

— Як-то нема? Можна піти на турка або на татарву.

— Не можна ні на Туреччину, ні на татарву, — відказав кошовий і знов узяв до рота люлечку.

— Як це не можна?

— А так. Ми обіцяли султанові мир.

— Та він же бусурмен! І Бог, і Святе Письмо велять бити бусурменів.

— Не маємо права. Якби ми не присягалися нашою вірою, то ще якось можна було б.

— Як же так, кошовий? Про яке ж це ти право кажеш? Ось у мене двоє синів, молоді хлопці: їм же треба призвичаюватися до війни, треба понюхати пороху, а ти кажеш, що запорожцям заказано йти на війну.

— Що поробиш? — так само незворушно відказав кошовий. — Треба підождати.

Але це Бульбу не задовольнило. Він зібрав деяких старшин та курінних отаманів і влаштував їм застілля на всеньку ніч. Розгулявшись добряче, вони гуртом подалися на майдан, де завжди збиралася рада і стояли прив’язані до стовпа литаври, якими скликали всіх козаків. Палиць до литавр козаки, певна річ, не знайшли, бо їх тримав біля себе довбиш, то вони вхопили по першому-ліпшому дрючкові і давай калатати. На сполох найпершим прибіг той-таки довбиш, високий чоловік з одним тільки оком, та й те було заспане.

— Хто посмів бити в литаври? — закричав він.

— Замовкни! Візьми свої палиці і калатай, тобі сказано! — відповіли підпилі старшини.

Довбиш хутко витяг з кишень палиці, які він обачно прихопив із собою, бо добре знав, чим закінчуються такі витівки. Литаври гримнули, і незабаром на майдані, як ті джмелі, стали збиратися чорними роями запорожці.

Кілька чоловік пішли й привели на майдан кошового.

— Нічого не бійся! — сказали старшини, що вийшли йому назустріч. — Скажи громаді, як не хочеш, аби було гірше, то скажи своє слово, щоб іти запорожцям війною проти бусурменів!

Кошовий, побачивши, що тут непереливки, вийшов на середину майдану, вклонився на всі чотири боки й промовив:

— Панове запорожці! Чи дозволить ваше добірне товариство сказати мені промову?

— Кажи, кажи! — загули запорожці.

— Я хотів би повести мову про те, панове добродії, та ви, мабуть, і самі це знаєте ще краще за мене, що багато хто з нас, запорожців, так заліз у борги до жидів-шинкарів та й до свого ж таки брата, що тепер їм сам дідько віри не йме. А до того ж мова про те, що є чимало таких хлопців, які ще й не нюхали пороху, хоча молодій людині, самі розумієте, панове, без війни пробувати негоже. Який же із нього запорожець, якщо він ще ні разу не бив бусурмена?

— Ти бач, а він добре каже, — ліктем штовхнув Бульбу писар. Той кивнув головою.

— Не думайте, панове, що я це поміж іншим кажу для того, аби порушити мир. Боже борони! Це я так тільки до слова. До того ж у нас храм Господній — гріх і сказати який. Ось уже скільки літ з Божої ласки стоїть Січ, а й досі церква не тільки зверху не доведена до пуття, а навіть усередині образи не оздоблені. Хоч би до них срібний оклад хтось здогадався викувати. Церква ж тільки те й отримала, що їй заповіли в духівницях деякі козаки. А дари ті були мізерні, бо майже все вони пропили ще за життя. То я веду цю мову не до того, щоб розпочати війну з бусурменами, тому що ми обіцяли султанові мир і то було б великим гріхом, адже ми присягали за нашим законом.

— Що він верзе? Що це він, клятий, туману напускає? — обернувся Бульба до писаря.

— Отож, як бачте, панове, ми аж ніяк не можемо розпочати війну: лицарська честь не дозволяє. А як на свій куций розум, то я ось що думаю: відпустити з човнами лише молодих — нехай трохи пошарпають береги Анатолії. Чи як гадаєте, панове?

— Веди всіх, усіх веди! — тут і там загукали в натовпі. — За віру ми готові накласти головою!

Кошовий злякався. Він зовсім не хотів підіймати все Запорожжя. А до того ж щиро таки вважав, що порушити мир — неправедний крок.

— Дозвольте, панове, іще вам дещо сказати!

— Годі! — кричали запорожці. — Мудрішого вже не скажеш!

— А коли так, то хай буде гречка, якщо хочете більшого роздолля. Тільки ж ви добре знаєте, панове, що султан не подарує нам того задоволення, яким утішаться наші молоді козаки. А ми тим часом будемо напоготові, зі свіжими силами. Коли ж відлучимося, то ще, чого доброго, й татарва нападе на Січ. Та якщо по правді, то в нас і човнів немає в запасі, щоб можна було геть усім вирушати. А щодо мене, то я з дорогою душею, я слуга вашої волі.

Хитрий отаман примовк. Запорожці стали перемовлятися гуртами, курінні отамани радилися між собою, і вирішили послати в похід невеличкий загін молодих козаків на чолі зі старшими і досвідченішими.

Всі були впевнені, що в такий спосіб вони справедливо дійшли згоди щодо подальших дій. Таке розуміння справедливості було цілком природним для людей, що осіли на небезпечних кордонах серед войовничих сусідів. Було б дивним, якби вони вчинили інакше. Татари кільканадцять разів порушували своє хистке перемир’я і подавали в цьому спокусливий приклад. Та і як можна було таким буйним лицарям і в такі буйні часи прожити кілька тижнів без війни!

Молодь мерщій подалася оглядати човни і лаштувати їх у дорогу. Тут-таки надійшли і теслі з сокирами. Старі, засмаглі, кремезні запорожці, із сивиною у вусах, підкотивши холоші, забрели по коліна у воду і міцним канатом стягували човни з берега.

Кількох чоловік послали в скарбницю на протилежний скелястий берег Дніпра, де в неприступній схованці запорожці тримали запаси зброї та іншу військову здобич. Бувалі в бувальцях козаки повчали молодих з великою втіхою, зберігаючи при тому поважний, суворий вигляд. Увесь берег ходив ходором — після безтурботного роздолля закипіла робота.

Тим часом до берега став причалювати великий пором. Купа людей, що стояли на ньому, ще здалеку махали руками. Це були козаки в обірваних сіряках. Дехто з цієї голоти взагалі не мав нічого, окрім драної сорочини та люльки, — чи то біда їх так низько пригнула, чи вони прогуляли все чисто до нитки. З-поміж них виступив наперед присадкуватий, плечистий, років п’ятдесяти чоловік. Він кричав голосніше за всіх і найзавзятіше вимахував рукою.

— Боже поможи вам, панове запорожці!

— Здорові були! — відгукнулися ті, що працювали в човнах, і підвели голови.

— Дозвольте, панове запорожці, слово сказати!

— Кажи!

І натовп висипав на берег.

— Чи ви чули, що діється на Гетьманщині?

— А що? — обізвався один із курінних отаманів.

— Таке коїться, що й слів немає!

— Що коїться?

— Таке, що й не сказати! І родилися, і хрестилися, а такого ще не бачили, — і далі копилив губу присадкуватий козак, бо знав, бач, неабияку таємницю.

— Та швидше розказуй, що там таке! — кричала в один голос юрба.

— А хіба ви, панове, досі не чули?

— Ні, не чули.

— Як же так? Хіба ж ви за горами живете? Чи вам татарин заткнув клейтухом вуха?

— Розповідай! Годі теревені правити! — звеліли старшини, що стояли попереду.

— То ви так-таки й не чули нічого про те, що жиди вже орендують святі церкви, як шинки?

— Ні!

— То ви не чули й про те, що вже християнинові навіть паски не можна їсти, поки сучий жид не покладе на неї знак своєю нечистою рукою?

— Нічого не чули! — кричала юрба, підступаючи ближче.

— І що ксьондзи їздять від села до села в таратайках, запряжених — якби кіньми, то ще нічого, а то ж православними християнами! То ви, либонь, і того не знаєте, що нечестиве католицтво хоче, аби ми зреклися й віри християнської? Ви, може, не чули й про те, що вже із попівських риз жидівки шиють собі спідниці?

— Стривай, стривай! — перебив його кошовий, що доти стояв, потупивши очі в землю, як і всі запорожці, котрі у важливих справах ніколи не піддавалися першому гніву, а мовчки, поволі закипали обуренням. — Стривай, і я скажу слово. А що ж ви, дідько побив би вашого батька, куди ж ви дивилися? Хіба у вас шабель не було, чи що? Як же ви допустили таке беззаконня?

— Еге, як допустили! — сказав присадкуватий козак. — А стали б ви на наше місце, коли п’ятдесят тисяч було самих ляхів, а до того ще й багацько гетьманців перекинулося в їхню віру!

— А гетьман ваш, а полковники що робили?

— Е, гетьман і полковники! А знаєте, де тепер гетьман і полковники?

— Де?

— Голови й руки полковників розвозять по ярмарках, а гетьман, засмажений у мідному бику, ще й досі лежить у Варшаві.

Аж здригнулася вся юрба; мовчання, яке передує бурі, застигло в усіх на вустах, а тоді почуття, досі притлумлені в душах тільки силою волі, вирвалися цілими потоками слів.

— Як?! Та щоб нашу Христову віру проганяла проклята жидва! Щоб отаке виробляти з православними християнами! Щоб отак замордувати наших! Та ще й кого! Полковників і самого гетьмана! Та щоб ми отаке терпіли?! Ні, не бути цьому!

Гомін прокотився лавою запорожців, і в тій одностайності вони відчули свою велику силу. Це не схоже було на хвилювання легкодухого люду. Тут вирували тяжкі і тверді характери. Вони розпікалися повільно, вперто, зате розпікалися так, щоб уже довго не охолонути.

— Як?! Щоб жидва над нами панувала! Нумо, браття-панове, перевішаймо всю жидву! Щоб і духу її не було! — вигукнув хтось із натовпу. Ці слова пролетіли, як блискавиця, і натовп посунув на передмістя з гарячковитим бажанням вирізати всіх жидів.

Сердешні сини Ізраїля, втративши рештки й без того кволого духу, ховалися в порожніх горілчаних бочках, у печах і навіть залазили під спідниці своїх жидівок, проте невблаганні, нещадні месники знаходили їх повсюди.

— Ясновельможне панство! — верещав один довготелесий і худющий жид, вистромивши з купи своїх одноплемінників жалюгідного писка, спотвореного жахом. — Ясновельможне панство! Ми вам таке повідаємо, чого ви ще й не чули ніколи! Таке важливе, таке вже пильне, що я вам передати не можу!

— Ну що ж, нехай скажуть! — погодився Бульба, який завжди волів вислухати звинуваченого.

— Ясновельможне панство! — промовив жид. — Таких панів, як ви, ще ніколи й ніде не бачено, — їй-богу, ніколи! Бо таких добрих, хоробрих та славних не було ще на світі… — Голос його завмирав і тремтів од страху. — Хіба ж можна, щоб ми щось погане думали про запорожців? А ті, що орендарюють в Україні, — то зовсім не наші! Їй-богу, не наші! То ніякі не жиди, то чортзна-що; то таке, що тільки плюнути на нього й розтерти. Ось і вони не дадуть збрехати. Хіба не так, Шльомо? І ти, Шмулю, скажи!

— Їй-богу, правда! — вигукнули з натовпу Шльома і Шмуль у подертих ярмулках, обидва білі, як глина.

— Ми ще ніколи, — правив своєї довготелесий жид, — не змовлялися з ворогами. А католиків не хочемо й знати, хай їм чорт! Ми із запорожцями як рідні брати.

— Як! Щоб це запорожці та були вам братами?! — отетерів котрийсь із козаків. — Не діждете, прокляті жиди! У Дніпро їх, панове! Всіх утопити поганців!

Ці слова стали сигналом. Жидів почали хапати і жбурляти у воду. Розпачливий крик розлігся довкола, проте нещадні запорожці тільки сміялися з того, як жидівські ноги в черевиках і панчохах дриґалися в повітрі. Бідолашний довготелесий промовець, що сам накликав на свою голову біду, обняв Бульбу за ноги і жалібно став благати:

— Великий господарю, ясновельможний пане! Я знав і брата вашого, покійного Дороша. Який славний був лицар! Я йому вісімсот цехінів дав, коли треба було відкупитися з турецького полону.

— Ти знав брата? — перепитав Бульба.

— Їй-богу, знав! Великої душі був чоловік!

— А як тебе звуть?

— Янкель.

— Гаразд, я тебе проведу. — Тарас повів його до свого обозу, біля якого стояли вірні йому козаки. — Ну, залазь під воза, ляж там і не ворушися. А ви, братця, не випускайте жида.

Мовивши так, він вирушив на майдан, бо литаври вже скликали на раду. І хоча звістка про лихо в Україні роз’ятрила в ньому тугу та біль, Тарас відчув і певне вдоволення від того, що тепер відкривалися широкі шляхи для подвигів, до того ж для таких героїчних звитяг, які обіцяли терновий вінець після смерті.

Уся Січ, все живе, що було на Запорожжі, зійшлося на майдан. Старшини, курінні отамани після короткої ради постановили всім військом рушати прямо на Польщу, оскільки звідти пішло все зло, — думка була не лише спустошити землю ворога, але й захопити здобич.

І вся Січ в одну мить переродилася. Скрізь тільки й чути було випробувальні постріли з рушниць, брязкіт шабель, скрипіння возів; усе підперізувалося, лаштувалося до походу. Шинки зачинилися, ніде не було жодного п’яного. Де панувала розхристана безтурботність, там закипіла злагоджена робота. Кошовий виріс на цілий аршин. Це вже був не той боязкий виконавець кручених забаганок вільного люду; це був усемогутній повелитель, майже деспот, який тільки те й умів, що наказувати. Всі розгнуздані, самоправні лицарі струнко стояли в шеренгах і не сміли підвести очей, коли кошовий тихо і зважено віддавав накази як людина, котра бездоганно знає свою справу і вже не вперше доводить її до кінця. У невеличкій дерев’яній церкві священик відслужив молебень, усіх окропив святою водою; козаки цілували хреста.

Коли запорозьке військо вийшло із Січі, кожен озирнувся назад. «Прощавай, наша мати! — сказали чи не всі в один голос. — Нехай береже тебе Господь од усякого лиха!»

А як проходили передмістям Тарас Бульба аж рота відкрив од подиву: його жидок уже розіклав свою крамничку і продавав якісь крем’яшки та всілякий непотріб.

— Ти чого тут розсівся, дурню? — спитав його Тарас. — Невже хочеш, щоб тебе підстрелили, як горобця?

— Мовчок, — відповів жид. — Я піду за вами й за військом і продаватиму провіант так дешево, як іще ніхто ніколи не продавав. Їй-богу, що так, ось побачите!

Бульба знизав плечима і від’їхав до свого загону.

IV

Незабаром увесь польський південний захід став жертвою страху; скрізь тільки й чути було про запорожців. Чимало містечок та сіл вони стерли з лиця землі. Жидів-орендарів вішали купами, разом із католицьким духовенством. Запорожці, немов бенкетуючи, торували свій шлях, залишаючи позад себе спустошений простір. Ніде не міг зупинити їх загін польського війська — за першої ж сутички його стирали на порох. Ніщо не могло вистояти супроти азійського натиску запорожців. Прелат, який сидів тоді в Радзивилівському монастирі, послав од себе двох ченців з нагадуванням, що між запорожцями та урядом існує мирна угода і що вони свавільно порушують свої зобов’язання щодо короля, а заодно й народні права.

«Передай єпископу від імені всіх запорожців, — сказав кошовий, — щоб він нічого не боявся: це козаки лишень люльки розкурюють». А невдовзі величне абатство було охоплене нищівним полум’ям, і його здоровенні готичні вікна суворо дивилися крізь розмежовані хвилі вогню. Юрми біженців — ченці, вояки, жиди — переповнили й без того велелюдні міста і села, залишені напризволяще.

Лише одне місто Дубно не здавалося. Це дратувало всіх старшин, серед яких не останнє місце посідав Тарас Бульба. Вони вирішили взяти місто голодом. Юрмиська вільних вершників обложили з усіх боків міські мури і розташувалися під ними зі своїми обозами, які майже повсякчас рухалися за ними. Мешканці з невеликою кількістю війська відважилися перетерпіти лихо, поки змога, але в жодному разі не здаватися. Запорожці подвоїли стеження, аби жодна підмога не проникла до міста, грали в чіт чи лишку, диміли люльками і з нищівним спокоєм дивилися на міські мури. Минуло два тижні, і хоча вони свої вільні наскоки полюбляли дужче за облогу, проте ніщо не могло урвати їхнього терпіння. Молоді, що вже скуштували боїв і небезпек, згоряли від нетерплячки, і серед них були Остап та Андрій, які занадто швидко приноровилися до війни. Повні відваги, гарячі, вони поривалися до нових сутичок, до нових знань про способи й несподіванки бою і поспішали показати своє уміння гратися з небезпеками. Остап, здавалося, тільки й народився для того, щоб гуляти на вічнім бенкеті війни. Він уже скидався на могутнього велетня. Поводився гідно і впевнено, а колись приховані риси його хороброї вдачі тепер набули левиного розмаху. Андрій також із головою поринув у чарівливу музику щабель та куль, бо ніде — тільки в битві — воля, забуття, смерть, насолода злютовуються в таку єдину звабливу і страшну красу.

Їм не подобався цей затяжний спочинок перед мурами міста. Андрій довго сидів біля свого обозу, тоді як усі вже спали, окрім вартових. Ніч, лагідна червнева ніч з міріадами зірок обіймала спустошену землю. Довкола поставало грізне видовище: тут і там відсвічували заграви запалених сіл. В одному місці полум’я спокійно і гордовито стелилося небом, а в іншому, наткнувшись на щось займисте, воно раптово здіймалося вихором, гуготіло аж до зірок, і його відірвані віхті згасали далеко під небесами. А ген обвуглений чорний монастир грізно застиг, як суворий картезійський чернець, і в кожному відблиску ще показує свою похмуру велич. В іншому місці горів новий будинок, що потопав у садках. Дерева сичали й огорталися димом; іноді там вихоплювалася лава вогню, і кетяги груш, що обліпили гілляки, відсвічували червоним золотом; здалеку видно було навіть сливи, що набрали фосфоричного, лілово-вогненного кольору; і серед усього цього то тут, то там чорніло на тлі білої стіни тіло повішеного нещасного жида або ченця, що його ось-ось мало поглинути полум’я разом із будівлею. Вгорі над ними хмарою темних цяток кружляли пташки — на вогненному тлі вони здавалися ледь помітними хрестиками. А тут тишу сколихували тільки стриножені коні, і їхнє дзвінке іржання перекочувалося тремтливим відлунням.

Андрій у якомусь заціпенінні дивився на це страшне, химерне видиво і раптом відчув ніби чиюсь присутність; йому здалося, що хтось біля нього стоїть. Він озирнувся і справді побачив жінку. Смагляве, з азійськими рисами обличчя видалося йому знайомим. Він придивився пильніше: так, це була татарка, та сама татарка, яка служила покоївкою при дочці ковенського воєводи. Він стрепенувся. Серце дужим поштовхом скинулося в його могутніх грудях, і все минуле, що чаїлося в глибині, що було запечатане, приглушене, задавлене вільним життям, — усе це зненацька випливло на поверхню, втопивши заразом теперішнє; вся горда молодеча сила раптом спалахнула млосною хвилею нестерпного й жагучого неспокою. Запитання потоком полилися з його грудей: «Звідки? Як? Де твоя панна? Яким побитом ти опинилася тут? Що це означає? Говори, не муч мене!»

— Тихіше, ради Бога тихіше! — мовила татарка й загорнулася в козацький кобеняк, який щойно скинула було з себе. — Панна впізнала вас поміж запорожцями. Вона в місті.

— Ісусе милосердний! Вона тут? Що ти кажеш? Вона в місті? Татарка ствердно кивнула головою.

— І як вона? Говори, говори! Чого ж ти мовчиш?

— Вона вже другий день нічого не їла.

— Як?

— Ні в кого з мешканців міста немає ані кусника хліба. Всі давно вже їдять саму землю.

— Спасителю Ісусе! І ви досі не зробили жодної вилазки?

— Не можна: запорожці кружка облягли всі мури. Є лише один потаємний лаз, але саме там стоять ваші обози. І якщо дізнаються про цей лаз, то місто, вважай, уже взято. Панна звеліла мені все розповісти вам, бо ви не захочете її зрадити.

— Боже, зрадити її! І я її побачу! О, хоч би не померти до тієї години! — Його груди гостро пронизала радість. Він у гарячковому поспіху кинувся на пошуки всього, що тільки міг знайти їстівного, і невдовзі два невеликих мішки були наповнені пшоном та сухарями. Андрій дав їх татарці, закутав її у кобеняк і звелів переказати панні, що незабаром він прийде сам. Він сказав, щоб татарка віднесла припаси й чекала, поки він прийде. Тепер Андрій думав тільки про те, як безпечніше провести її до того місця, де був замаскований підземний прохід. Цей лаз починався прямо під возом, навантаженим гарматними снарядами. На щастя, запорожці, не звиклі до особливої пильності, спали як убиті. Андрій з татаркою тихо йшли поруч, та, обминаючи сплячих, він ненароком зачепив її ліктем, кобеняк злетів, і заграва яскравим відблиском освітила її білу сукню. Спасителю, вона як на долоні! Все пропало. Душа його похолола, він зі страхом повів очима довкола. Господи, яке щастя! Навіть пильний вартовий, що стояв на особливо небезпечному посту, куняв, схилившись на рушницю. Татарка щільніше загорнулася в кобеняк і полізла під воза; піднявся невеликий чотирикутник дерну — і вона пішла в землю.

Андрій мерщій повернувся на своє місце, щоб роздивитися, чи всі сплять і чи все там спокійно.

— Андрію! — зненацька обізвався, підвівши голову, старий Бульба. — Що це за татарка до тебе приходила?

Якби під ту хвилину хтось глянув на Андрія, то подумав би, що це небіжчик підвівся з могили.

— Ой, дивись мені, сину! Їй-богу, так відшмагаю батогом, що до нових віників пам’ятатимеш. Жінки не доведуть тебе до добра.

Сказавши це, Бульба перекинувся на другий бік і заснув, — чи то він був дуже заклопотаний, чи обтяжений іншими думками, але йому й на гадку не спало, що татарка могла бути з міста. Він сприйняв її за сільську біженку, з якою син його закрутив шури-мури.

Андрій перевів подих. З тремтячим серцем кинувся він до обозів, обнишпорив усе, де тільки були харчі, понасипав їх у мішки та в свої широчезні шаровари, і, поки він це робив, серце його мліло, дух перехоплювало і геть відбирало від самої думки про ту радість, яка чекала його попереду. Він ще раз роздивився довкола, хоча вже не відчував, на якому він світі, і поліз під воза. Невеликий отвір раптом відкрився і знов затулився за ним.

Він опинився в цілковитій темряві. Хтось ухопив його за руку і сходами повів униз. Вони йшли довго; нарешті сходи закінчилися, під ногами була гладенька земля. Світло ліхтаря блиснуло в підземному мороці.

— Тепер ідіть прямо, — сказав йому голос. Це була татарка.

Коридор тягся під міським муром і закінчувався такими само сходами, що вели вгору. Нарешті Андрій опинився серед міста; вже займався світанок і перепурхував вранішній вітерець. Над жодним комином не вився дим. Мертве місто подекуди озивалося лише кволим хворобливим стогоном, і це не могло не вразити Андрія. На сторожі стояли бліді, як смерть, вартові; це були радше привиди, а не люди. Прямо посеред дороги трапилася їм ще одна жахлива картина: тут лежала жінка, страшна жертва голоду, яка на останньому видиху закусила зубами свою висохлу руку. Здригнувшись, Андрій поквапився за татаркою; він усією душею поривався швидше побачити ту, за чиє щастя ладен був віддати своє життя.

Він вискочив на ґанок; він зайшов до покою. Скрізь було тихо: всі або спали, виснажені голодом, або заніміли від муки. Він ступив на поріг спальні. О, як завмерло його серце! Як він увесь зомлів, коли воно, серце, підказало йому, що через секунду, через блискавичну мить він побачить її!

І він її побачив, побачив ту, яка була колись безтурботною, веселою, грайливою пустункою, котра чіпляла на нього сережки і зодягала його в своє чудове, легке, мов крильця метелика, вбрання. Він знов побачив її. Вона сиділа на отоманці, підібгавши під себе чарівну, струнку ніжку. Вона була бліда, змарніла, але білість її була пронизлива, як сяйливі шати серафима. Темні брови, тонкі, красиві, надавали її обличчю якоїсь стрімкості, від чого кожний, хто вперше на неї глянув, проймався священним трепетом солодкого страху. Її опущені вії, довгі, як мріяння, темними тонкими стрілами чітко вирізнялися на янгольському обличчі. Це було небесне створіння! І це створіння, яке, здавалося, було народжене для земного дива, до ніг якого було б замало кинути увесь світ разом із його скарбами, — це небесне створіння зносило голод і все найгіркіше, що судилося простим смертним. Запліснявіла скоринка хліба, що лежала, як найдорожча коштовність, на золотій тарелі, свідчила про те, що тут ще зовсім недавно лютував голод. Почувши кроки, вона підвела голову і подивилася на нього довгим, спопеляючим поглядом. Він знову, здавалося, щезнув, згинув на місці. Її обличчя спершу видалося йому немовби інакшим: так, у ньому були знайомі риси, але з’явилося безліч нових, прекрасних, як небеса. Ця печать німого страждання, цей хворобливий вигляд… о, до чого ж вона погарнішала! Він упав на коліна, припав до її ніг і дивився у її всеможні очі. Усмішка якоїсь дивної радості майнула на її вустах, та водночас тиха сльоза, як діамант, затремтіла на віях.

— Царице! — спитав він. — Що для тебе зробити? Чого бажає твоя душа?

Вона незмигно дивилася на нього, відтак поклала йому на плече свою красиву руку. Він став її обціловувати з невситимою пристрастю, яка спалювала його живцем.

— Ні, я не піду від тебе! Я біля тебе помру! Хай же я, заморений голодом, помру біля ніг твоїх разом з тобою, панно моя! І за смерть, за солодку смерть біля ніг твоїх нічого не хочу!

— А твої товариші, а твій батько? Ти мусиш іти до них, — мовила вона тихо. Вуста її ще довго ворушилися без слів, а очі, повні сліз, невідступно зоріли на нього.

— Що ти кажеш таке! — промовив Андрій з усією рішучістю. — Що б то за кохання було, якби я покинув заради тебе тільки те, що легко покинути! Ні, моя панно, ні, красуне моя! Я кохаю не так! Батька, брата, матір, вітчизну, все, що є на землі, — все віддаю за тебе. Усе прощавай! Я тепер ваш, я твій! Чого іще хочеш?

Вона схилила до нього голову. Він відчув, як її магнетично-гаряча щока торкнулася його щоки, і поцілунок — ох, який поцілунок! — злив їхні вуста воєдино.

V

— Пане! — жид Янкель просунув свою ярмулку в намет, де сидів Бульба. Це був той Янкель, якого він врятував од смерті і який тепер підторговував і шпигував при запорозькому війську. — Пане, а чи знаєте ви, що діється?

— А що?

— Іде п’ятнадцять тисяч війська польського й гармати везуть.

— Били двадцять, поб’ємо й п’ятнадцять! — відказав Бульба.

— А чи знаєте, що іще діється?

— А що?

— Ваш син Андрій, ой, вей мір, що то за славний лицар!..

— Ну?

— Він тепер перебіг до поляків.

— Як?! — Бульба схопився з місця. — Щоб моя дитина… щоб мій син… та я тебе вб’ю, проклятий жиде! Брешеш ти, чортове сім’я!

— Ай, ай! Хіба ж я можу брехати? Нехай моєму батькові на тому світі щастя не буде, якщо я брешу!

— Як! Щоб це син Тараса Бульби та докотився до такого?!

— Далібуг, їй-богу, що так!

— Щоб він продав віру Христову й вітчизну?!

— Далібуг, так. Я його бачив на власні очі. Фай, який пишний лицар! Сто вісімдесят червоних самі обладунки на ньому коштують… Багаті обладунки, всі в золоті. А якби ви ще побачили, як він славно муштрує солдатів!

Тараса Бульбу як грім ударив.

— Ти щось наплутав, проклятий Юдо! Не може бути, щоб хрещена дитина продала віру. Він же не турок і не жид нечестивий… Ні, не міг він такого зробити! Їй-богу, не міг!

А проте Бульба згадав, що вже два дні не бачив Андрія; він пригадав татарку, яка крутилася в їхньому таборі, й очі його взялися лихим блиском. Лють, залізна скажена лють, розлюченість тигра спалахнула на його обличчі.

«Ти бач, дідько лисий таки взяв своє! Сплодив же тебе чорт на ганьбу всьому роду».

Розпашілий од гніву, він вийшов із намету і наказав сідлати коней.

Тим часом і кошовий віддавав накази, щоб усі були напоготові і в жодному разі не дозволили тим, що були в облозі, з’єднатися з польським військом. А того лядського війська було, одначе, більше як п’ятнадцять тисяч. Кошовий разом із радою старшин вирішили зміцнити лінію оборони в тому напрямку, звідки насувався ворог. Через те ланцюг з протилежного боку міста ослаб, і хоча наступ ворожого війська було відбито з першого разу, причому з великими для нього втратами, однак загін, який перебував у місті, відважився скористатися малою чисельністю прикриття і зробив зухвалу вилазку. Він прорвався через ослаблений ланцюг і таки встиг з’єднатися зі своїми майже на очах у запорожців. Бульба рвав на собі чуба з досади, що вже не можна було їх виморити голодом. Запорожці зійшлися в щільну непробивну стіну — маневр, який завжди давав їм неабияку вигоду, адже ця тактика поєднувала азійську рухливість та європейську позиційну міць. Ворог, дарма що вдвічі переважав запорожців силою, ніяк не міг цим скористатися. Бій зав’язався кривавий і лютий. Тарас Бульба був серед головних отаманів, і три коронні полки, не стримавши його атаки, вже ладні були кинутися навтікача, аж раптом Бульба спрямував усі сили зовсім в інший бік.

Там він запримітив загін, що, вочевидь, стояв у засідці. І впізнав свого сина Андрія. Бульба дав настанови Остапові, як діяти далі, а сам, з невеликим числом козаків, кинувся, як скажений, на цей загін. Андрій упізнав його здалеку, і навіть з тієї відстані було видно, як він увесь затремтів. Він, як спідлений боягуз, сховався за шеренги своїх вояків і звідти командував загоном. Сили Тараса були нечисленні, всього-на-всього вісімнадцять козаків, та він накинувся на ворога з такою ненавистю, з таким диким шаленством, що шеренги розбігалися з переляку перед цим розлюченим вепром.

Та ні, тієї миті він був незрівнянний! Шапка давно злетіла з його голови, чуб розвівався, як полум’я, оселедець змією звивався в повітрі; його скажений кінь гриз і кусав ворожих коней; дорогий жупан був на ньому роздертий; він уже не хапався за шаблю й рушницю, а тільки розмахував страшною важезною булавою з мідними шпичаками. Достатньо було глянути лишень на його лице, щоб побачити втілення найлютішого гніву і зрозуміти переляк Андрія, який відчував на душі тяжкий гріх. Блідий од страху, він бачив, як гинуть і розбігаються його поляки, бачив, як найхоробріші з них, ті, що захищали його, оточивши кільцем, уже наврипилися тікати; він бачив, як дехто вже, розвернувши коня, кидав зброю.

— Рятуйте! — закричав Андрій, розпростерши у відчаї руки. — Куди ви тікаєте?! Погляньте — він же один!

Отямившись, деякі вояки зупинили коней і справді збадьорилися, бо побачили, що за ними женеться лише один навіжений з трьома змореними козаками. Але намарне вони силкувалися вистояти проти такої відчайдушної волі.

— Ні, ти не втечеш од мене! — кричав Тарас, добиваючи втікачів, які тільки й встигали подумати, що зустріли самого диявола.

Андрій у розпачі теж кинувся було тікати, та пізно: розлючений батько вже стояв перед ним. Втративши останню надію, Андрій застиг на місці. Тарас озирнувся: позад нього не було вже нікого, всі його товариші полягли на бранному полі. Тільки їх двоє стояли один проти одного.

— Що, синку? — Спитав Бульба, дивлячись йому в очі.

Андрій мовчав.

— Що, синку? — повторив Тарас. — Помогли тобі твої ляхи?

Андрій як води в рот набрав; він стояв мов на суді.

— Отак запродати… запродати віру! Проклятий той день і та година, коли ти народився на світ!

Мовивши так, Бульба повів довкола очима, в яких світився незбагненний подив.

— Ти думав, що я віддам кому-небудь свою дитину? Ні, я тебе породив, я тебе і вб’ю! Стій, і не ворушися, і не проси в Господа Бога відпущення. Такого не прощають на тому світі.

Андрій, блідий як полотно, прошепотів губами лише одне ім’я; але це не було ім’я вітчизни, чи батька, чи матері; це було ім’я чарівної полячки.

Тарас відступив на кілька кроків, зняв з плеча рушницю, прицілився… пролунав постріл…

Як житній колосок, підтятий серпом, мов те молоде ягня, якого торкнулося смертельне залізо, поліг він головою на траву, не мовивши жодного слова.

Застиг синовбивця й замислився: чи віддати тіло зрадника на поталу й наругу, щоб хиже вороння клювало його і вовки-сіроманці розшарпали, розтягли білі кості, чи поховати, як годиться, в землі?

Тим часом під’їхав Остап.

— Батьку! — покликав він. Тарас не чув.

— Батьку, це ти його вбив?

— Я, синку.

На Остаповому обличчі з’явився якийсь німий докір. Він кинувся обіймати свого брата-товариша, з яким вони двадцять літ росли вкупі, ділячи все навпіл.

— Годі, синку, годі! Поховаємо тіло його, — сказав Тарас, тамуючи в грудях терпкий клубок.

Вони взяли тіло і понесли його в обпалений ліс, що стояв у тилу запорозького війська. Шаблями і списами вирили яму.

Тарас відклав списа і подивився на труп сина. Він і мертвий був дуже гарний: його мужнє обличчя, недавно сповнене сили і владної для жінок вроди, ще й тепер зберігало ці риси; чорні брови, як жалобний оксамит, відтінювали його біле чоло.

— Чим би не козак був? — мовив Тарас. — І зростом удався, і чорнобровий, і лице як у дворянина, і рука була міцною в бою. Пропав! Пропав без слави!..

Тіло опустили в яму, засипали землею, і через хвилину Тарас уже вимахував шаблею серед ворожих лав, ніби нічого й не сталося. Різниця була хіба в тому, що тепер він бився ще з більшою ненавистю, палаючи бажанням помститися за смерть сина. Саме під той час підоспів його власний полк на чолі з Товкачем і забезпечив йому значну перевагу. Нарешті, Тарас дізнався й про те, з чиєї вини його син став відступником, і затявся за всяку ціну взяти місто. І він би таки домігся свого: він би, як сама смерть, промчав його вулицями, він би дістав її своєю залізною рукою — її, чарівну, тендітну, вродливу — потяг би за довгі звабливі коси, і його б крива шаблюка блиснула біля її голубиного горла… Але одна непередбачена обставина зупинила його на шляху до непримиренної помсти.

VI

До запорозького війська докотилася звістка, що татари захопили й розграбували Січ — забрали в полон більшість запорожців, які там лишилися, разом з гарматами. У таких випадках козаки завжди поспішали наздогнати ворога на його зворотному шляху, визволити бранців та перехопити здобич, бо якщо цього не встигнеш зробити, то через три тижні полонені козаки вже могли опинитися на ринках великої Азії. Кошовий вирішив, і на його думку пристали інші отамани, йти на допомогу негайно. Вони вважали, що вже й так добряче помстилися полякам за зраду та смерть гетьманів і що спустошені землі надовго запам’ятають, як тут гостювали запорожці.

На це дав згоду і Бульба, хоча йому страх як кортіло взяти місто. Він уже пішов було віддати наказ, щоб сідлали коней і змащували вози, аж раптом зупинився й сказав:

— Я хотів тебе, отамане, ще ось що поспитати. Адже й тут, у полоні у ворога, ще наших козаків зо тридцять буде?

— Я посилав просити про обмін — не погоджуються.

— То, виходить, ми їх так і покинемо?

— А що зробиш?

— Як?! Щоб вони і цих замучили?

— А що ж робити? — знов одказав кошовий. — Адже допомогти ми не можемо. Якщо й зостанемося, то не подужаємо їх, а тим часом і своє прогуляємо. Татарва нас не ждатиме.

— То, виходить, хай єретичне поганство й надалі збиткується над християнською вірою?

Кошовий знизав плечима.

— А мені здається, отамане, що цьому не бути.

— А що ж ти вдієш?

— Я вже знаю.

— Овва, який ти пишний! — сказав кошовий, притоптуючи пальцем тютюн у люльці.

— Чи ви чули, панове, що кошовий намислив зробити? — звернувся Бульба до запорожців! після цієї розмови. — Він хоче, щоб ми прямо зараз вирушили на Січ, а побратимів, тих, що потрапили в полон, покинули напризволяще і щоб їх замучили погані єретики. Що ви на це скажете?

— Не послухаємося кошового! — в один голос відповіла майже половина запорожців, які тут-таки стали відходити вбік. Їх було близько двох тисяч.

Прийшов кошовий. Він уже почув шум-гам, який зчинив невгамовний Бульба.

— Чого ви хочете? Через що такий ґвалт зчинили? — грізно гукнув він.

— Ми не хочемо йти на Січ! Ми зостаємося тут! — кричали з натовпу.

— Ви що, здуріли? Я вас, чортове поріддя, всіх пов’яжу!

— Яка в нього влада над нами? — звернувся Тарас до запорожців. — Ми — вільні козаки!

— А що? Ми — вільні козаки! — загомоніли запорожці.

— Я вам дам вільних! Ви де вільні? На Січі, ось там ви вільні! Там ви можете забрати в мене клейноди, зв’язати мене і вбити — все, що вам заманеться, а тут мовчіть. Ви знаєте, що таке військове право? А ти чого тут бунтуєш? — звернувся він до Бульби.

— Ні, я не бунтую, а виконую християнську повинність, — спокійно відказав Тарас. — Я стою за наші права, бо ми мусимо боронити християнську кров.

— Я тебе, старий дідьку, прив’яжу до обозу.

— Ану, спробуй!

— Послухайте мене, браття-панове! — сказав кошовий уже сумирніше. — За що ж ви кидаєте напризволяще тих своїх товаришів, яких татарва полонила на Січі? Чи ви думаєте, що татари поведуться краще за ляхів?

— То татари, а то ляхи! — сказав Бульба. — У бусурмена ще є совість і страх перед Богом, а в католицтва його не було й не буде. Ось послухайте, хлопці: а що, якби ви потрапили в полон і з вас живих шкуру здирали або смажили на сковороді, — що б ви тоді сказали? А ваші краяни, ваші товариші, ті, хто повинен вас боронити до останньої краплі крові, та не схотіли вам запомогти, — що б ви тоді сказали?

— А що б сказали? — почулися голоси. — Сказали б, ви покидьки, а не запорожці! — Було видно, що Тарасові слова їх дуже вразили.

— Стривайте, хлоп’ята, і я скажу! — кричав кошовий. — Ну, скажіть, панове-браття, куди ви поділи свій розум! Самі подумайте: де вам упоратися з таким ворогом? Його більше як десять тисяч, а вас тільки дві. Та ви ж усі пропадете на місці!

— Пропадати — то й пропадати, — сказав Бульба.

— Зоставайтеся тут, якщо так захотіли погибелі, а хто розумніший за вас — гайда в дорогу!

— Ви робіть своє, а нам робити своє! — сказав Бульба.

Обидві сторони затято стояли одна проти одної, і на хвилину запала могильна тиша.

Нарешті сиві вже запорожці, що стояли в перших шеренгах, потупивши очі в землю, повели таку мову: «Воно, звичайно, якщо розсудити справедливо, то і ви тримаєтесь лицарської честі, і ми чинимо за лицарським звичаєм. На те й живе чоловік, щоб захищати віру та звичай. Причому життя така штука, що якщо за ним шкодувати, то хто його знає, за чим і не шкодувати. Так ми докотимося до того, що й за жінками своїми будемо шкодувати. Треба ж скуштувати, що таке смерть. Адже ми вже сьорбнули всякого лиха. І так, і так ми не повинні мати серця одне на одного. Ми всі запорожці, всі з одного гнізда, всіх нас вигодувала Січ-мати, усі ми рідні брати… Запитаймо у кожного: чи не має він проти нас якогось невдоволення?

— Ніякого! Завжди були в догоді! — загукали всі в один голос.

— Ну, то давайте ж на прощання… що там попереду — тільки Бог знає, може, ніхто з нас більше не побачить одне одного… тож давайте всі поцілуємося.

І дві тисячі війська перецілувалися з іще двома тисячами. Кошовий обняв Тараса.

— Ну, прощавайте ж, панове-брати, лицарі славні! Хай усе буде так, як хоче Бог! Якщо ми покладемо голови, то ви розкажіть про нас, що такі гуляки, мовляв, не нудили марно світом. А якщо ви поляжете чесною смертю, то ми розкажемо всім, щоб знала вся Україна, та й інші землі, що були ось такі й такі лицарі, які вміли і віру Христову боронити, і товариство шанували. Прощавайте! Нехай Боже благословення буде і з вами, і з нами!

Обидві половини війська знов зійшлися докупи, аби ворог не здогадався, що вони роз’єдналися, потім відступили до спаленого монастиря, біля якого був глибокий яр. Одна половина на чолі з кошовим спустилася схилом гори і тишком-нишком, щоб не чув і не бачив ворог, потяглася яром далі.

Утім, польський загін, який стояв на пагорбі, не міг не помітити заворушення в запорозькому війську і вже вирішив було негайно піти в наступ, але його зупинив французький інженер-артилерист, що служив у поляків: «Ні, ні, панове! — сказав цей великий знавець військової справи. — Це не те, що ви думаєте! Це ніщо інше як диявольська засідка. О, цей народ запороти! — сказав він, поклавши палець на свій яструбиний ніс, і його доти хрипкий голос пискнув дискантом. — Цей народ запороти хитрющий, як сам чорт або як капітан-диявол!»

— Ну, панове лицарі! — сказав Бульба після того, як відійшла половина війська. — А тепер настала наша пора показати честь запорозьку. Дивіться ж мені: якщо доведеться геть скрутно, що вже й несила буде вистояти проти ворога, то, панове, щоб усі полягли на місці, щоб жоден не зостався живий, щоб усі, як вірні побратими, покотом лягли в одну могилу. А зараз, перед вирішальною годиною, вип’ємо, панове-браття, горілки, бо доля наша тепер схожа на весілля, де кожен повинен веселитися.

П’ятдесят козаків подалися до обозів і, раді справляти повинність чашників, дістали баклаги. Дві тисячі козаків підставили свої коряки.

— Насамперед, панове-браття, — сказав Бульба, високо піднявши свій коряк, — обов’язок велить нам випити за віру Христову! Аби настали нарешті такі часи, щоб вона розійшлася всім світом і всі бусурмени зробилися християнами! А заодно вип’ємо й за Січ, щоб довго-довго вона стояла на погибель усім бусурменам і щоб рік у рік виходили з неї лицарі один за одного кращий! Та вже заразом вип’ємо і за нашу славу, щоб сказали онуки й сини тих онуків, що були колись ось такі ми, хто не осоромив побратимства і не запродав своїх! Отож, панове-браття, щоб як оця горілка грає і шумує бульбами, отак і ми йшли на смерть. Нумо, разом за віру!

— За віру! — відгукнулися ближні шеренги, піднімаючи вгору коряки. — За віру! — підхопили дальні.

— За Січ! — гукнув Бульба і знов підняв свій коряк.

— За Січ! — гримнули ближчі. — За Січ! — покотилося далі.

— За славу і за всіх християн, що живуть на Божому світі!

— За славу і християн! — повторили ближчі. — За славу і християн! — відгукнулися дальні.

— Тепер на коней, хлопці!

Усі скочили на коней і виїхали разом стрункою кіннотою. Всі вони дихали надприродною силою. Це не була дика рвійність, породжена відчаєм; це було щось зовсім інакше. Якась Божа іскра веселості, якийсь трепет натхненної величі пульсував у серцях цього буйного і безстрашного товариства. Їхні чорні і сиві вуса величаво спадали донизу; їхні лиця ясніли упевненістю. Кожен порух був красивим і вільним. Ця дивовижна комонна рать рішуче налетіла на ворога, не напружуючи всіх своїх сил, а так, ніби гралася і веселилася. Під свист куль вони гарцювали, як під весільну музику. Без будь-якого теоретичного розуміння регулярності вони наступали з дивовижною регулярністю, бо серця їхні й прагнення, злютовані в одне ціле, билися в єдиному ритмі. Ніхто не відставав, ніде не розривався цей моноліт. Польське військо, яке спершу зустріло їх запеклим опором, почало панічно відходити, настрахане думкою, що на підмогу козакам підоспіла якась нечиста сила. Кращі підрозділи армії було знищено вщент цією руйнівною силою. Це комонне юрмище летіло так натхненно і злагоджено, що його запал не наростав і не зменшувався. То була картина, гідна геніального пензля. Французький інженер, у душі справжній мистець, відкинув ґніт, яким збирався запалювати гармати, і, забувши, де він, плескав у долоні й голосно кричав: «Браво, месьє запороти!»

Близько двох тисяч ворогів було вбито і не менше розбіглося хто куди, рятуючись втечею. Підоспіле свіже військо зупинилося, збите з пантелику. Запорожці також не наважилися йти далі. Перед самим носом у ворога вони забрали залишені гармати, частину обозу з провіантом і відступили так само страшно, так само злагоджено, до спаленого монастиря, який був надійним прикриттям. Бульба бенкетував разом із запорожцями після такої славної битви; та коли оглянув і полічив своє військо, то побачив, що його лишилося не більше тисячі. А тим часом на допомогу полякам підтягувалися все нові й нові сили, і козаків урятував від ворожого нападу хіба що глибокий здогад французького інженера, який примусив поляків остерігатися великої кількості запорожців, що начебто причаїлися в засідці.

Тим часом Бульба довідався, що їхніх полонених повели з конвоєм варшавським шляхом. Він одразу вирішив їх перехопити. Звідомивши про це козаків, він потай став готуватися до відступу. Цілий день запорожці змащували дьогтем свої вози, щоб не скрипіли; більшу половину гармат закопали в землю, аби не дісталися ворогові, і далі вели безперервну перестрілку. Частина козаків познімали із себе верхній одяг, зробили з нього опудала і розставили на монастирських стінах скрізь, де мала б стояти сторожа. За монастирем вони знайшли дорогу, про яку ворог, певніше за все, нічого не знав. Вона губилася між двома рівчаками і була геть-чисто завалена зрубаними деревами та обгорілими головешками. Скориставшись глибокою нічною пітьмою, козаки з усім обозом валкою потяглися цією дорогою і так продиралися п’ять верст, поки нарешті вибралися в чисте поле. Тут уже ворога не було. Запорожці помчали галопом. Ще півгодини — і вони б, напевне, зустріли своїх закутих краян, вони ще мали б достатньо часу, щоб вихопитися на польовий путівець, і, можливо, завдяки прудкості татарських коней Січ ще побачила б своїх головних оборонців.

Однак тут, як на лихо, польське військо вирішило напасти на монастир. Далекоглядний інженер майстерно підпалив ліс, що підступав до його стін, і пообіцяв, що всі матимуть славну печеню з козацької дичини. Але глибока тиша вразила їх. І яким же було те здивування, коли вони замість помічених здалеку запорожців побачили самі опудала. За багатьма прикметами вони здогадалися, що козаків було небагато. Від того їх узяла ще більша досада, і командувач війська, чоловік гарячковитий, відразу дав наказ наздоганяти запорожців.

Якби Бульба йшов легшим обозом, він би досі був набагато далі і, можливо, втік би від переслідування. Та йому шкода було покинути кілька гармат, а через якийсь час він уже побачив, як здіймається курява над польським військом, що підходило з двох боків. «От чортяка, ляхи таки винюшили!» — сказав він і випустив з рота люльку, яку тільки-но почав розкурювати з незворушним спокоєм.

Тарас бачив, що відступити од такої тьми війська не вдасться, а тому, не вагаючись, наказав ущільнити обоз докупи й оточити його кількома захисними шеренгами. Цей маневр був вершиною козацької тактики і викликав захоплення навіть у найбільших теоретиків тодішнього військового мистецтва. Його мета полягала в тому, щоб закрити весь тил. Тут козаки були нездоланні: оточивши обоз непробивною стіною, вони зусібіч стояли лицем до ворога. І гармати давали велику вигоду — тримали ворога на відстані, козаки уникали тісних виснажливих сутичок. А супротивник якраз під час гонитви був без важкого озброєння. Польське військо, яке завжди вирізнялося своєю нетерплячістю, вже ладне було облишити цю гонитву, аж тут одна помилка запорожців полегшила його наміри.

Остап вистріляв на своєму боці усі гарматні заряди і, розгарячілий та невдоволений затишшям, віддалився трохи від обозу, почав дрібну перестрілку, а потім зопалу кинувся і в рукопашний бій. З лютим завзяттям косив він ворожі лави, однак відчаяку швидко взяли в кільце, схопили, і старий Тарас бачив на власні очі, як його зв’язали мотузками і кудись повели. Бажання допомогти і звільнити рідного сина примусило його забути про все на світі. Разом із більшою частиною запорожців він залишив обоз і кинувся у самісіньку гущу ворога, туди, де ще мав бути Остап. Запорожці зовсім погубилися у незліченній масі польського війська. Розпорошені, вони мусили битися кожен окремо проти цілого натовпу, і треба було бачити, як кожен козак блискавицею вивертався на всі боки, вимахуючи і шаблюкою, і рушничним прикладом, і канчуком та києм. Кожен бачив перед собою смерть і тепер тільки намагався якомога дорожче продати своє життя. Бульба, мовби якийсь гігант, вирізнявся у тому хаосі. Він завдавав ворогам дошкульних та лютих ударів і все дужче і дужче паленів од тих, що сипалися на нього. До того ж Бульба так дико і страшно кричав, що голос його, як далеке іржання жеребця, луною розлягався дзвінкими полями. Нарешті удари щабель сипонули на нього так густо, що Бульба впав непритомний. Юрба зім’яла його, коні розтоптали могутнє, покрите порохом тіло. Жоден із запорожців не лишився живий: всі як один полягли на місці, і не було навіть жодного козацького бранця, який би став свідком перемоги, здобутої лядським військом.

VII

— Довго ж я спав! — сказав Бульба, оглядаючи стіни хатини, в якій він лежав, увесь побитий і зранений. — Чи це я спав, чи бачив усе наяву?

— Та трохи навіки не заснув! — одказав Товкач, який сидів поруч, і лице його на якусь хвилю ожило, а відтак знову закам’яніло.

— Добра січа була! Як же це я врятувався? Наче ж опинився під шаблями, а що було далі, то й не згадаю…

— Про те, як порятувався, нема чого розбалакувати. Добре, що так.

Товкач був із того десятка, хто робить свою справу мовчки і не любить про це патякати.

Та навіть з блідого і перев’язаного обличчя Тараса було видно, як він силкується все пригадати.

— А що з моїм сином?.. З Остапом? Він теж поліг з усіма чесною смертю?

Товкач мовчав.

— Чого відмовчуєшся? Стривай, пригадую: я бачив, як йому заломили руки за спину і взяли в полон нечестиві католики… І я не визволив тебе, мій сину, Остапе мій! Таки зрадила сила.

Чоло його збрижилося, і на лице, вкрите рубцями, лягла тяжка зажура.

— Мовчи, пане Тарасе. Від долі не втечеш. Мовчи та кріпися: нам ще більше як сто верстов треба проїхати.

— Навіщо?

— Бо тебе тепер розшукує всяка нечисть. Ти ж не знаєш, що за твою голову обіцяно дві тисячі червінців тому, хто принесе її?

Але Тарас не чув Товкача.

— Сину мій, Остапе рідний! — казав він. — Я не визволив тебе!

І від тяжкої туги Бульба знов поринув у забуття. Товкач цілий день сидів біля нього, а як споночіло, повіз непритомного Тараса далі. Загорнув його у волячу шкуру, поклав у чималий, як ліжко, ящик, примоцував упоперек сідла і помчав на татарському скакуні. Дикі байраки та непрохідні яруги бачили, як поспішав він зі своєю важкою ношею. Товкач боявся гонитви та небажаних зустрічей, і хоча він уже їхав степом, де господарями більше за інших вважалися запорожці, проте тодішні кордони були настільки непевними, що тут хто завгодно міг прогулюватися, як на власній землі. Він не хотів везти Тараса на його хутір, де могла чатувати небезпека, а тому їхав прямо на Запорожжя. Товкач був упевнений, що зустріч із давніми товаришами, добра чарка і нові битви швидко розворушать Тараса і повернуть його до життя.

І він не помилився. Залізна сила взяла гору, хоча Бульбі стукнуло вже шістдесят: через два тижні він уже був на ногах. Але ніщо не могло розворушити його. Видно було, що й хмільні розваги запорожців навіювали йому гіркоту. Бульба ні на хвилину не забував тих часів, — відтоді не минуло й двох місяців! — коли він гуляв зі своїми синами, ще міцними, молодими та дужими, і на його колись незворушному обличчі проступала смертельна туга, він тихо, похнюпивши голову, тільки й повторював: «Сину мій, Остапе рідний…»

Запорожці зібралися в морський похід. Двісті човнів було спущено в Дніпро, і Мала Азія бачила їх, з поголеними головами і довгими оселедцями, бачила, як пройшли вони з вогнем і мечем її квітучими берегами, бачила розкидані ними магометанські чалми, що червоніли, мов квіти, на политих кров’ю полях і плавали біля берегів; вона бачила багато вимазаних дьогтем запорозьких шароварів, м’язистих рук із чорними нагаями. Козаки поїли й витоптали увесь виноград, у мечетях залишили цілі купи кізяків, перськими дорогими шалями підперізували, як очкурами, свої брудні семеряги. Після того ще довго там знаходили запорозькі коротенькі люльки. Козаки весело пливли назад, за ними гнався десятигарматний турецький корабель і залпом з усіх тих гармат розігнав, як птахів, їхні легкі човни. Третина запорожців потонула в морських глибинах, але всі, хто вцілів, знов зібралися докупи і прибули до гирла Дніпра з дванадцятьма барилами, повними цехінів. Та все це вже не цікавило Тараса. Незрушно сидів він на березі, ворушив губами, промовляючи тихо: «Остапе мій, сину рідний…» Перед ним слалося і виблискувало Чорне море, в далеких очеретах квилила чайка, білий вус його відсвічував сріблом, і сльоза капала одна за одною.

Коли жид Янкель, котрий на той час опинився у місті Умані і займався якимись підрядами та аферами з тамтешніми орендарями, — коли він молився, напнувшись заяложеним саваном, і якраз обернувся, щоб за звичаєм своєї віри востаннє сплюнути, то зненацька угледів Бульбу, який стояв у нього за спиною. Перед жидовими очима відразу замаячіли дві тисячі червінців, обіцяних за Тарасову голову, але він тут-таки й засоромився своєї захланності і намагався притлумити в собі цю споконвічну думку про золото, яка, мов черв’як, роз’їдає жидівське нутро.

— Послухай, Янкелю! — сказав Тарас жидові, котрий, низько вклоняючись гостеві, швиденько замкнув двері, аби їх не бачили. — Я врятував тобі життя, тепер ти зроби мені послугу!

Жидове лице зморщилося.

— Яку послугу? Якщо така послуга, що можна зробити, то чого ж не зробити.

— Не розбалакуй. Вези мене до Варшави.

— До Варшави? Як… до Варшави? — перепитав Янкель, і від здивування його брови і плечі піднялися вгору.

— Не розбалакуй. Вези мене до Варшави! Хай там що, а я хочу побачити Остапа, сказати йому бодай одне слово.

— Та що ви таке кажете? — жид аж пальці розчепірив на обох руках. — Хіба ж пан не чув, що його…

— Знаю, все знаю: за мою голову дають дві тисячі червінців. Склали ж їй, дурні, таку ціну. Я тобі дванадцять дам. Ось тобі дві тисячі зараз! — Бульба висипав із шкіряного гамана дві тисячі червінців. — А решту коли повернемося.

Жид миттю вхопив рушника і накрив ним червінці.

— Славна монета! — сказав він, покрутив одну в пальцях і взяв на зуб.

— Я б тебе не просив, я б і сам якось знайшов дорогу до Варшави, але мене можуть десь упізнати й схопити прокляті ляхи. Я на вигадки не мастак. А ви, жиди, на те й створені, ви й чорта обдурите, бо знаєте всякі штуки. Ось чому я прийшов до тебе! Та й у Варшаві сам я нічого не зроблю. Хутчій запрягай підводу й вези мене!

— А як же, ви собі міркуєте, я можу сховати пана?

— Та вже ви, жиди, знаєте як: у порожню бочку чи куди там.

— Як то — в бочку?! Всяк подумає, що там горілка!

— Ну то й що? То й добре.

— А що ж тут доброго? Ох, Боже мій! Як можна таке придумати! Хіба пан не знає, що Бог створив горілку на те, аби всяк її куштував? Там усі такі ласі до неї, що Боже борони! А особливо військовий народ: бігтиме верстов п’ять за бочкою, продовбає дірочку, побачить, що не тече, та й скаже: «Жид порожню бочку не повезе! Мабуть, тут щось є».

— Ну, то накрий мене рибою на возі.

— Ох, вей мір! Не можна, їй-богу, не можна! Там скрізь на дорогах люди голодні, як собаки. Розтягнуть усе і намацають пана, хоч як стережи!

— То вези мене хоч на чортові, тільки вези!

— Стривайте, стривайте! Тепер дорогами возять багато цегли. Там будують якісь фортеці. Нехай пан ляже на споді воза, а я закладу його цеглою. Пан здоровий, кремезний, то нічого, що буде важкенько. А я зроблю у возі дірочку знизу, щоб годувати пана.

— Роби як знаєш, тільки вези!

І через годину віз, навантажений цеглою і запряжений двома конячинами, виїхав з Умані. На одній із них охляп сидів довготелесий Янкель, і його довгі кучеряві пейсики щоразу розвівалися під ярмулкою, коли він підгуцувався на шкапині.

VIII

На той час, коли це діялося, на прикордонних межах не було ще ніяких митників та об’їждчиків — цієї Господньої кари для торгового люду, і тому кожен міг везти все, що йому заманеться. Якщо ж хтось і брався до трусу чи до ревізії, то робив це переважно задля власного задоволення, особливо коли на возі були привабливі речі чи харч і якщо його власна рука мала неабияку вагу і силу. Але на цеглу ніхто не зазіхав, і віз безперешкодно в’їхав у головну міську браму.

Бульба у своїй тісній клітці чув тільки шум-гам, вигуки візників та й більш нічого. Янкель, підгуцуючи на своїй коротконогій, запорошеній конячині, покружляв трохи містом і завернув у темну вузеньку вуличку, яку називали Брудною, або ще Жидівською, бо тут і справді мешкали чи не всі варшавські жиди. Ця вулиця дуже нагадувала вивернуті нутрощі задвірків.

Здавалося, що сонце сюди не зазирало ніколи. Зовсім зчорнілі дерев’яні будинки з безліччю висунутих із вікон жердин, на яких сушилося шмаття, ще дужче згущували морок. Зрідка між ними червоніла цегляна стіна, але й та вже у багатьох місцях почорніла. Лиш де-не-де горою траплялася тинькована латка, яка блищала на сонці нестерпною для ока білизною. Тут усе різало око: труби, ганчір’я, лушпиння, викинуті розбиті чани. Кожен викидав на вулицю всякий непотріб, примушуючи перехожих милуватися цією покиддю. Янкель, сидячи на коняці, трохи-трохи не діставав рукою до жердин, що тяглися через вулицю від будинку до будинку і на яких висіли жидівські панчохи, куценькі панталони і вуджена гуска. Іноді з ветхого віконця визирало доволі гарнюнє личко єврейки, вбраної в потемніле намистечко. Купа жиденят, замурзаних, обідраних, з кучерявими чубчиками, верещали і качалися в грязюці. Рудий жид з обсипаним ластовинням лицем, схожим на горобине яйце, виглянув із вікна й заджеркотів до Янкеля своєю тарабарською говіркою, після чого той відразу заїхав до одного двору. Вулицею ішов ще один жид, пристояв, також встряв у балачку, і коли Бульба вибрався нарешті з-під цегли, то побачив трьох жидів, що вели жваву розмову.

Янкель обернувся до нього й сказав, що все буде зроблено, що Остап сидить у міській в’язниці, і хоча сторожу вмовити важко, однак він сподівається влаштувати йому побачення.

Бульба зайшов разом із трьома жидами до кімнати.

Ті знов заджеркотіли своєю незрозумілою мовою. Тарас поглядав на кожного з них. Щось його дуже вразило. На грубому і збайдужілому обличчі раптом спалахнуло якесь живе полум’я надії, тієї надії, яка часом навідує людину на останній межі відчаю. Його старе серце забилося, як у юнака.

— Послухайте, жиди! — сказав він, і в його голосі було щось урочисте. — Ви все на світі можете зробити, дістанете будь-що навіть із дна морського, і недарма є приказка, що жид самого себе вкраде, якщо тільки захоче. Звільніть мого Остапа! Дайте йому нагоду втекти від диявольських рук! Ось я обіцяв цьому чоловікові дванадцять тисяч червінців, — я накину іще дванадцять. Усе, що маю, — дорогі кубки, закопане в землю золото, хату й останню свитину продам і складу з вами довічну угоду, що все добро, добуте мною на війні, ділитиму з вами навпіл!

— О, не можна, панонцю! Не можна! — сказав, зітхаючи, Янкель.

— Ні, це неможливо! — сказав іще один жид. Усі троє жидів перезирнулися.

— А якщо спробувати? — сказав третій, боязко поглядаючи на тих двох. — Може, Бог допоможе?

Тепер вони всі троє заговорили німецькою. Бульба, хоч як наставляв свої вуха, нічого не міг второпати. Він уловив тільки часто повторюване ім’я Мардохай, а більше нічого.

— Послухайте, пане! — сказав нарешті Янкель. — Треба порадитися з таким чоловіком, якого ще світ не бачив. У-у-у, то такий мудрець, як Соломон, і якщо він нічого не зробить, то вже не зробить ніхто на світі. Сидіть тут і нікого не впускайте. Ось ключ.

Жиди вийшли надвір.

Тарас замкнув двері і дивився в маленьке віконечко на брудну вулицю — такий собі жидівський проспект. Троє жидів стали посеред нього і знов завели запальну суперечку. Незабаром до них приєднався четвертий, а потім і п’ятий. Бульба знов тільки й чув: Мардохай, Мардохай. Жиди всякчас поглядали в один кінець вулиці. Нарешті там з-за рогу однієї розвалюхи вигулькнула нога в жидівському черевику і замиготіли поли куценького каптана. «О, Мардохай! Мардохай!» — зарепетували всі жиди в один голос.

Худющий жид, трохи нижчий за Янкеля, але набагато зморшкуватіший, з величезною верхньою губою, підійшов до нетерплячого гурту, і всі жиди навперебій стали йому щось розповідати, а Мардохай поглядав на віконечко, за яким сидів Тарас, і той здогадався, що мова про нього. Мардохай вимахував руками, слухав, перебивав, часто спльовував набік і, піднімаючи поли каптана, засовував руку в кишеню, діставав якісь брязкальця, показуючи ще й свої заяложені панталони. Нарешті всі жиди зчинили такий галас, що жид, котрий вартував, аби їх не підслухали, подав знак замовкнути, і Тарас уже став побоюватися за свою безпеку. Але він одразу згадав, що жиди звикли вести серйозні розмови на вулиці і що їхньої мови сам дідько не втне, тому заспокоївся.

Через хвилину-другу вони всі разом зайшли до його кімнати. Мардохай підступив до Тараса, поплескав його по плечу і сказав:

— Якщо ми та Бог захочемо щось зробити, то буде так, як треба.

Тарас подивився на цього Соломона, якого ще світ не бачив, і в ньому знов прокинулася надія. Справді-бо, його вигляд справляв враження: верхня губа просто наганяла страх; її товщина, звичайно, була не вродженою. У бороді цього Соломона стирчало всього лиш кільканадцять волосин, та й то тільки з лівого боку. А на обличчі було стільки знаків од побиття, отриманих за Соломонову мудрість, що бідолаха, напевно, давно втратив їм лік і вважав за родимі плями.

Мардохай десь пішов разом з товаришами, що так захоплювалися його мудрістю. Бульба залишився сам. Він опинився у дивному, незнаному досі становищі: уперше в житті відчував незнайомий неспокій, душу його лихоманило. Це вже був не той Бульба, що колись, — незламний, непохитний, міцний, як дуб; ні, тепер він був присмирнілий, боязкий, майже безпорадний. Він здригався від найменшого шурхоту, від кожної жидівської постаті, що виринала в кінці вулиці. У такому стані він пробув цілий день: не їв, не пив, прикипів до вікна і застиг у чеканні. Нарешті, вже пізнього вечора, з’явилися Мардохай та Янкель. Серце Тараса завмерло.

— Ну що, вдалося? — запитав він із диким нетерпінням.

Але ще до того, як жиди набралися духу, щоб йому відповісти, Тарас помітив, що в Мардохая уже не було того останнього пасма волосся, яке масними кільцями вибивалося з-під його ярмулки. Він намагався щось пояснити, проте нагородив таких нісенітниць, що Тарас не второпав нічого. Янкель те й робив, що затуляв долонею рота, наче вхопив застуду.

— О, ласкавий пане! — сказав він нарешті. — Тепер зовсім не можна! Їй-богу, не можна! Такий поганий народ, — що йому треба наплювати на самісіньку голову. Ось і Мардохай скаже. Мардохай робив таке, чого ще не робила жодна людина на світі. Однак Бог не захотів, щоб так було. Там три тисячі війська стоїть, і взавтра їх усіх стратять.

Тарас подивився в очі жидам, але вже без нетерпіння і гніву.

— А якщо пан хоче побачитись, то це треба взавтра дуже рано, ще до схід сонця. Вартові згоджуються, й один левентар обіцявся. Тільки бодай їм добра не було й на тому світі, ох, вей мір, що то за ненажерливий народ! І поміж нас таких здирників не знайдеш. По п’ятдесят червінців я дав кожному, а левентареві…

— Добре. Веди мене до нього! — твердо сказав Тарас, і вся колишня рішучість виповнила його душу. Він пристав на пропозицію Янкеля перевдягнутися іноземним графом, який начебто приїхав з німецької землі, — для цього завбачливий Янкель уже встиг навіть припасти одяг.

Була вже ніч. Господар оселі, той-таки рудий жид у ластовинні, постелив на лаві тонкий сінник з рогожею для Бульби. Янкель ліг на підлозі на такому самому сіннику. Рудий жид випив невеличку чарочку якоїсь наливки, скинув каптан (у панчохах та черевиках він став схожим на курча) і почалапав зі своєю жидівкою у щось схоже на шафу. Двоє жиденят, як хатні цуценята, примостилися в кутку на підлозі.

А Тарас навіть не лягав. Сидів у задумі і злегка барабанив пальцями по столі. Він тримав у роті люльку і попихкував димом, від якого жид чхав спросоння і ховав під ковдру носа. Ледве небо зайнялося блідим передвістям світанку, як він уже штурхнув ногою Янкеля.

— Вставай, жиде, і неси свою графську одіж!

За хвилину він зодягнувся. Почорнив вуса, брови, примостив на голову маленьку темну шапочку — і тепер Бульбу навіть ніхто з його козаків не впізнав би. З вигляду йому було не більше як тридцять п’ять років. Свіжий рум’янець заграв на його щоках, а шрами робили обличчя суворим і владним. Одяг, гаптований золотом, дуже йому пасував.

Місто ще спало. Жодна гендлярська душа ще не вийшла на вулицю зі своїм крамом. Бульба з Янкелем прийшли до будівлі, схожої на сидячу чаплю, — вона була зчорніла, приземкувата, зате широчезна, і з одного її боку вгору тяглася, як журавлина шия, довга й вузька башта, над якою звисав шматок даху. Ця споруда відбувала чимало всіляких служб. Тут містилися і казарми, і в’язниця, і навіть карний суд.

Бульба з Янкелем увійшли в браму й відразу опинилися чи то серед просторої зали, чи критого подвір’я. Близько тисячі чоловік спали тут укупі. Далі були низенькі двері, перед якими сиділо двоє вартових і грали в якусь таку гру, що один другого бив двома пальцями по долоні. Вони не зважали на двох прийшлих людей і повернули голови тільки тоді, коли Янкель сказав:

— Це ми… чуєте, панове? Це ми!

— Проходьте, — сказав один із них і відчинив однією рукою двері, а другу підставив своєму товаришеві, щоб той бив його по долоні.

Вони зайшли у вузький і темний коридор, який знов привів їх до такої ж просторої зали з крихітними віконцями вгорі.

— Хто йде?! — пролунало кілька голосів, і Тарас побачив чимало озброєних людей. — Нам не дозволено нікого пускати.

— Це ми! — кричав Янкель. — Їй-богу, ми, ясновельможне панство!

Та ніхто не хотів і слухати. На щастя, в цей час підійшов якийсь товстун, котрий, видно з усього, був тут начальником, бо лаявся дужче за всіх.

— Пане, це ж ми! Ви вже знаєте нас, і пан граф віддячить іще.

— Пропустіть, сто дяблів чортовій матці! І більше нікого не впускайте. Та дивіться, щоб шабель ніхто не знімав і не псяючився на підлозі!

Далі Бульба з Янкелем уже не чули тих красномовних наказів.

— Це ми, це я, це свої! — повторював Янкель кожному зустрічному.

— А що, тепер можна? — запитав він в одного вартового, коли вони нарешті дійшли до кінця коридору.

— Можна, тільки не знаю, чи пропустять вас у саму в’язницю. Зараз немає Яна, його заступив інший, — відповів вартовий.

— Ай, ай! — тихо забідкався жид. — Це погано, ласкавий пане!

— Веди! — грізно сказав Тарас. Жид послухався.

Біля дверей підземелля, що сходилися вгорі гострим кутом, стояв гайдук із вусами на три яруси. Верхній ярус був закручений назад, другий прямо вперед, а третій донизу, від чого гайдук був дуже схожий на кота.

Жид зігнувся у три погибелі і майже боком підступився до нього.

— Ваша ясновельможносте! Ясновельможний пане!

— Це ти, жиде, до мене звертаєшся?

— До вас, ясновельможний, пане.

— Гм… а я простий гайдук! — сказав триярусний вусань, і його очі повеселішали.

— А я, їй-богу, подумав, що це сам воєвода. Ай-ай-ай!.. — жид покрутив головою і розчепірив пальці. — Ай, який пишний із себе! Їй-богу, полковник! Ну геть тобі полковник! От ще б тільки на ніготь додати — і готовий полковник! Пана треба посадити на жеребця, такого прудкого, як муха, та й нехай муштрує полки!

Гайдук поправив нижній ярус вусів, і його очі стали зовсім веселими.

— Що за народ ці військові! — співав своєї жид. — Ох, вей мір! Що за милий народ! Поворозочки, бляшечки… блищать, як сонце. А дівки як тільки забачать військових… ай-ай! — Жид знов похитав головою.

Гайдук підкрутив верхні вуса і процідив крізь зуби щось схоже на коняче іржання.

— Прошу пана зробити послугу! — сказав жид. — Ось князь приїхав із чужого краю, хоче подивитися на козаків. Він ще зроду не бачив, що воно за народ такий, ті козаки.

Поява іноземних графів та баронів для Польщі не була дивиною: їх часто заманювала сюди цікавість поглянути на цей майже напівазійський куточок Європи (Московію та Україну вони взагалі мали за Азію); тому гайдук низенько вклонився і вирішив, що буде пристойно, коли він додасть кілька слів і від себе.

— Я не знаю, ваша ясновельможносте, — сказав він, — навіщо вам на них дивитися. Це собаки, а не люди. І віра у них така, що її ніхто не шанує.

— Брешеш ти, сучий сину! — не стримався Бульба. — Сам ти собака! Як ти посмів сказати, що нашої віри не шанують! Це вашої єретичної віри не шанують!

— Еге-ге! — сказав гайдук. — А я знаю, друже, хто ти такий: ти сам із тих, що сидять тут у мене! Стривай же, я гукну сюди наших!

Тарас зрозумів свою необачність, проте впертість і злість не давали йому й подумати, як би викрутитися з такого становища. На щастя, Янкель і тут не забарився встромити носа.

— Ясновельможний пане! Де таке бачено, щоб граф та був козаком? А якби він був козаком, то де б роздобув такий одяг і таку графську зовнішність?

— Розкажи це самому собі! — і гайдук уже роззявив свого широкого рота, щоб закричати.

— Ваша королівська величносте! Мовчіть! Мовчіть, ради Бога! — заблагав Янкель. — Мовчіть, ми вам за це так заплатимо, що нікому й не снилося. Ми дамо вам два золотих червінці.

— Еге, два червінці! Два червінці для мене ніщо. Я перукареві даю два червінці за те, щоб він мені тільки півбороди виголив. Жени сто червоних, жиде! — гайдук підкрутив верхні вуса. — А як не даси, то зараз кричатиму!

— І чого ж так багато? — скрушно спитав сполотнілий жид, розв’язуючи свого шкіряного мішечка. Однак він тішився бодай тим, що в його гаманці не було більше і що гайдук не вмів лічити далі як до ста.

— Пане! Пане, боржій ходімо звідси! — сказав Янкель Бульбі, побачивши, як гайдук перебирає на долоні гроші, шкодуючи, що не заправив більше. — Бачте, який тут недобрий народ!

— Що ж ти, чортів гайдуче, — сказав Бульба, — гроші взяв, а показати й не думаєш? Ні, ти мусиш показати. Якщо вже гроші отримав, то не маєш права відмовити.

— Ідіть, ідіть геть до дідька! А то я зараз же дам знати, і вас тут… Вимітайтеся, кажу вам, та швидше!

— Пане, пане! Ходімо, їй-богу, ходімо! Цур їм! Хай їм присниться таке, що тільки плюватися! — благав бідолашний Янкель.

Бульба, понуривши голову, спроквола повернувся й пішов назад, не слухаючи докорів Янкеля, якого доймала гризота за даремно витраченими червінцями.

— Навіщо було огризатися? Хай би, собака, лаявся! То вже такий народ, що не може не лаятися! Ох, вей мір, яке щастя Бог посилає людям! Сто червінців тільки за те, що вигнав нас! А нашому братові і пейси обскубуть, і з пики зроблять таке, що глянути страшно, а ніхто не дасть сто червінців. О, Боже мій милосердний!

Та невдача ця куди більше приголомшила Бульбу. Вона просто палахкотіла в його очах.

— Ходімо! — твердо сказав він, ніби отямився. — Ходімо на майдан! Я хочу подивитися, як його мордуватимуть.

— Ой, пане, навіщо туди йти? Цим уже не зарадиш.

— Ходімо! — наполіг на своєму Бульба, і жид, як нянька, зітхаючи, поплентав услід за ним.

Майдан, де мали стратити козаків, знайти було неважко: народ сунув туди з усіх усюд. За тих суворих часів це було одне з найцікавіших видовищ не тільки для простого люду, але й для шляхти. Багато набожних бабусь, найполохливіших жінок та дівчат, яким після того цілу ніч марилися закривавлені трупи, які спросоння кричали так голосно, як може кричати лише п’яний гусар, все одно не пропускали нагоди поторгувати тут витрішками. «Ох, які муки!» — вигукували вони в істериці, заплющуючи очі і відвертаючись, та все-таки вистоювали там до кінця. Дехто, роззявивши рота, простягав руки і ладен був вилізти всім на голови, щоб роздивитися краще. Із безлічі вузьких, невеликих і звичайних голів вистромляв свою тлусту пику різник, спостерігав за тим дійством з виглядом знавця і кидав слівце-друге майстрові-зброяреві, якого називав кумом, оскільки у свята напивався з ним в одному шинку. Дехто зачинав запальну суперечку, деякі навіть билися об заклад, але більшість була із тих, хто на весь світ і на все, що діється в цьому світі, дивиться, колупаючись пальцем у носі.

Попереду, біля самих вусанів із міської гвардії, стояв у військовому однострої молодий шляхтич (чи, може, він тільки здавався шляхтичем), який нацупив на себе усе, що мав, тож у нього вдома зосталися тільки старі чоботи та драна сорочина. Два ланцюжки, один поверх одного, висіли в нього на шиї з якимось дукачем. Він стояв зі своєю коханкою Юзисею і весь час озирався, щоб хтось, бува, не забруднив її шовкової сукні. Він усе їй пояснював з такими подробицями, що додати не було вже чого. «Оце, моє серденько Юзисю, — казав він, — усі люди, які перед вами, прийшли для того, щоб побачити, як страчуватимуть злочинців. А он той, серденько, що ви бачите, тримає в руках сокиру та інше знаряддя. То кат, і каратиме саме він. Коли почне колесувати і чинити інші тортури, то злочинець ще буде живим, а вже як відрубають голову, то він, серденько, відразу помре. Спершу кричатиме й корчитиметься, та як тільки відсічуть голову, тоді він не зможе ні кричати, ні їсти, ні пити, бо в нього, серденько, вже більше не буде голови». І Юзися все це вислуховувала зі страхом і цікавістю.

На дахах будинків теж було повно людей. З горішніх вікон визирали химерні фізіономії з вусами і в чомусь такому, як очіпки. На балконах, під балдахінами, сиділи аристократи. Гарненька руця усміхненої, осяйної, як білий цукор, панночки трималася за поручень. Огрядні ясновельможні пани дивилися поважно. Холоп у пістрявому вбранні з відкидними рукавами тут-таки розносив напої та наїдки. Чорноока пустунка хапала своєю білою ручкою тістечка й фрукти і кидала їх у натовп. Юрба голодних лицарів мерщій підставляла свої шапки, і якийсь високий шляхтич у вилинялому червоному кунтуші з почорнілими золотими поворозками вихоплювався поперед усіх, першим хапав своїми довгими руками здобич, цілував її, тулив до серця і тільки потім клав до рота. Сокіл, що висів під балконом у золотій клітці, також був глядачем; перехнябивши дзьоба набік і піднявши лапу, він і собі уважно розглядав це людське збіговисько.

Аж ось зчинився шум-гам, і з усіх боків залунали вигуки:

— Ведуть! Ведуть!.. Козаки!

Вони йшли простоволосі, з довгими оселедцями. У них уже повідростали навіть бороди. Вони йшли і не боязко, і не понуро, а з якоюсь тихою гордовитістю; їхній одяг із дорогого сукна зносився і теліпався клаптями. Вони не дивилися на людей і нікому не кланялися.

Попереду йшов Остап.

Що відчув старий Тарас, коли побачив свого Остапа? Що діялося тоді в його серці? Він дивився на сина з натовпу і ловив кожен його порух. Вони підійшли вже до місця страти. Остап зупинився. Йому випало першому випити цю гірку чашу. Він глянув на своїх, підняв догори руку і промовив голосно:

— Дай нам, Боже, щоб ніхто з єретиків, які тут стоять, не почув, нечестивий, як мучиться християнин! Щоб ніхто з нас не зронив жодного слова!

Після цього він підійшов до ешафоту.

— Добре, синку, добре! — тихо сказав Бульба і похилив свою сиву голову.

Кат зірвав з Остапа лахміття; його руки і ноги вставили в зроблені саме для тортур лещата і… Не треба пригнічувати читача картиною пекельних мук, від чого волосся на голові стане сторчма. Ці тортури були породжені тими жорстокими, лютими часами, коли людина жила кривавим войовничим життям і загартувалася в ньому душею до того, що стала глухою до людяності й милосердя. Варто, однак, сказати, що король майже завжди першим виступав проти таких жахливих покарань. Він добре знав, що така бездушність здатна тільки ще дужче розпалити помсту козацької нації. Але король нічого не міг удіяти супроти державних магнатів, котрі своєю немислимою короткозорістю, дитячим самолюбством і пихатою зарозумілістю перетворили сейм на урядову комедію.

Остап терпів катування, як велетень, із незбагненною стійкістю, і коли почали перебивати йому кістки на руках і ногах, так що жахливий хрускіт почули серед принишклого натовпу найдальші роззяви, коли панянки відвели свої очі, — нічого схожого на стогін не вихопилося з його вуст. Жоден нерв не здригнувся на його обличчі.

Тарас стояв у натовпі, опустивши голову, та очі його дивилися прямо, і він гордо промовив: «Добре, синку, добре!»

Нарешті Остап, здавалося, став підупадати на силі. Коли він побачив нові знаряддя тортур, якими збиралися витягувати з нього жили, губи його заворушилися. «Батьку! — промовив він усе ще твердим голосом, пересилюючи нестерпні муки. — Батьку, де ти? Чи ти чуєш мене?

— Чую! — пролунав голос Бульби серед могильної тиші, і вся тьма-тьмуща народу здригнулася водночас. Військові вершники притьмом кинулися на той вигук у натовп. Янкель сполотнів, як смерть, і коли гайдуки проїхали повз нього, злякано оглянувся. Але Тараса біля нього вже не було: за ним не лишилося й сліду.

IX

Знайшовся Тарасів слід! Тридцять тисяч козацького війська зринуло на кордонах України. Це вже не був якийсь там загін, що вирушив на пошуки здобичі чи задля своєї окремої мети; це була всенародна справа. Ціла нація, терпіння якої дійшло до краю, піднялася на помсту за свої потоптані права, за наругу над її релігією та звичаями, за бузувірське вбивство гетьманів та полковників, за свавілля жидівських орендарів і за всі ті кривди, яких зазнав пригнічений народ.

Очолив військо ще молодий гетьман Остряниця, переповнений прагненням якомога швидше покласти край нещадній деспотії та самочинству державних магнатів й очистити Україну від жидівства, унії та іншої чужинської наволочі. Біля Остряниці був знаний, уже підстаркуватий, зате бувалий у бувальцях його товариш і радник Гуня. Сорок тисяч коней норовисто іржали під вершниками і без них. Вісім полків, серед яких половина була комонних, половина піших, у червоних, синіх і жовтих жупанах виступали в похід браво і гордовито. Вели їх вісім досвідчених полковників, яким достатньо було моргнути бровою, щоб підігнати чи зупинити це нетерпляче рушення.

Одним із них був і Бульба. Мудрість, слава та багатолітній досвід вирізняли Тараса серед козацької старшини; але його люта, нещадна жорстокість наганяла жах навіть на своїх. Дух нищення заволодів Бульбою, і його сива голова визнавала тільки вогонь і шибеницю.

Битви, в яких показали себе козаки, і весь їхній визвольний здвиг належать історії. Вона до подробиць оповідає, як утікали польські гарнізони зі звільнених міст, як перевішали всіх безбожних орендарів-жидів; яким безпорадним був коронний гетьман Микола Потоцький зі своєю могутньою армією проти цієї нездоланної сили; як він, розгромлений, під час втечі потопив у невеличкій річечці кращу частину свого війська, як обложили його в містечку Долонному відважні козацькі полки, і як, потрапивши у безвихідь, польський гетьман присягався, що король та державні магнати задовольнять усі вимоги козаків і повернуть колишні права та вольності. Але козаки, навчені бузувірством шляхти, були невблаганні, і Потоцький більше не хизувався б на своєму дорожезному аргамаку, приваблюючи погляди знатних панянок і викликаючи заздрість дворянства, якби його не врятувало православне духовенство того-таки містечка. Врочиста процесія з образами й хрестами та ревні благання старого священика зворушили козаків, які ще відчували певну прихильність до короля. Гетьман і полковники все-таки вирішили відпустити Потоцького, але тільки після вигідної для козаків угоди.

Лише непохитний Тарас вирвав зі своєї сивої голови жмут волосся, коли побачив таке, як він сказав, баб’яче м’якосердя полковників. «Не допущу, панове, щоб ви на таке пристали!» — закричав він рішуче. Але цього разу до його слова не прислухалися. «Гей, панове, не вірте ляхам!» — затято стояв на своєму Бульба, помахуючи нагайкою, і спересердя шмагонув нею гармату. А коли писар подав уже готову угоду підписати гетьманові, Бульба махнув рукою і сказав: «Тоді зоставайтеся здорові, панове, а мене ви більше не побачите. Тільки ж ви ще згадаєте моє слово! — у голосі його бриніло пророцтво. — Ви думаєте, що цим купили собі спокій і тепер запануєте! Ось побачте, що цього не буде! Здеруть, гетьмане, із твоєї голови шкуру, напхають її гречаною половою і ще довго бачитимуть її на ярмарках! Та й вам, панове, не зносити своїх голів! Пропадете ви у сирих льохах, замуровані в кам’яні стіни, якщо не зварять вас живцем у казанах, як баранів!»

— А ви, хлопці, хочете помирати? — звернувся він уже до свого полку. — Помирати так, як помирають доброчесні козаки? Чи, може, ви хочете ще пожити — залягти вдома на печі та й лежати там, поки ворог вас звідти не стягне? То що ж краще? — питаю я вас, побратими: чи вернутись додому, щоб день у день вас гризла жінка, а тоді пропасти п’яному де-небудь під тином, як собака, чи всім, як справжнім лицарям, як рідним братам, полягти разом на бранному полі й зоставити по собі славу навіки?

— За тобою, пане полковнику! Всі за тобою! — відповіли ті, що стояли попереду. — Веди! Їй-богу, веди!

— Добре, панове! — сказав Тарас, зняв свою шапку і знову надів на голову. Очі його заблищали. — Виріжемо все католицтво! Щоб і духу його не зосталося! Хай пощезнуть нечестиві! Гайда, хлопці!

І затятий сивий козарлюга вирушив зі своїм полком на нові звитяги. А ті, що лишилися, заздро дивилися їм услід, і тільки сувора підлеглість полковникам, завжди шанована поміж козаками, не дозволяла багатьом охочим приєднатися до своїх товаришів.

Гетьман і полковники не зупиняли непокірного полку. Здавалося, Тарасове пророцтво трохи збентежило їх, принаймні якийсь час вони сиділи мовчки і не дивилися одне на одного. А невдовзі пророчі Бульбині слова таки справдилися. Небагато й часу минуло, як після подій під Каневом голову гетьмана було посаджено на палю разом із головами його старшин.

А що ж поробляв Тарас зі своїм полком? А Тарас спалив вісімнадцять містечок, десь із сорок костелів і вже доходив до Кракова. Даремно невеликі загони військ намагалися його перейняти: він майже завжди розмивався з ними. Діяв він несподівано, ніхто не міг угадати його намірів: коли якесь село чи містечко з жахом очікувало його нападу, Бульба неждано-негадано змінював напрямок і сіяв смерть там, де цього зовсім не чекали. Немає слів, щоб передати ту несамовиту лють, з якою він нищив і спустошував усе, що траплялося на його шляху. Нічого схожого на жалість не торкалося цього старого серця, що клекотіло жадобою помсти. Пощади не було нікому. Даремно нещасні матері, молоді дружини й дівчата, іноді такі вродливі й невинні, як ті конвалії, сподівалися врятуватися біля вівтарів: Тарас палив їх разом з костелом. І коли чув розпачливі крики, коли білі руки здіймалися з вогненної повені до неба і розтріпані коси куйовдились разом із димом, а розлючені козаки підхоплювали на списи заплаканих малят і кидали їх до матерів у вогонь, — він дивився на те з якоюсь жаскою насолодою і примовляв: «Це вам, вражі ляхи, поминки по Остапові!» І ось так він поминав Остапа в кожному селі й містечку. Нарешті польський уряд побачив, що Тарасове безчинство — це щось набагато більше за звичайний розбій, і доручило тому ж таки Потоцькому з п’ятьма полками будь-що впіймати Тараса.

Бульба відчув небезпеку і повернув назад. Польовими путівцями, вночі, він мчав з козаками щодуху, і такий шалений галоп могли витримати лише татарські коні, яких він — цілий табун — завжди мав при своєму полку. Та цього разу Потоцький був гідний покладеного на нього завдання: він гнався за Бульбою з дивовижною витривалістю і врешті-решт таки наздогнав на березі Дністра, де Тарас зупинився для короткого перепочинку в напівзруйнованій фортеці.

Ця покинута фортеця стояла над самісінькою кручею, що стрімко спадала до річки і, здавалося, ось-ось загримить у воду. Майже за двадцять сажнів унизу шумів Дністер. Саме тут Потоцький оточив своїм військом Бульбу із трьох боків — од поля та по горбастих берегах. Тарас, завдяки своїй хоробрості і незламній волі, міг звести нанівець усі зусилля ворога, але в порожній фортеці не було ані крихти їжі, а козаки найгірше мирилися з голодом, особливо коли бачили, що він закінчиться повільною смертю. З річкою сполучення не було: вузенька доріжка обривалася вгорі, а далі вона провалилася в Дністер разом із брилою скелі, що відкололася, і там утворилося урвище.

Тарас вирішив залишити фортецю, спробувати прорватися крізь ворожі лави і берегом дістатися такої місцини, звідки можна було б на конях кинутися в річку і перепливти на той бік. Він вихором вилетів із фортеці, і вже козаки прорвалися крізь оточення, аж раптом Тарас зупинився, пригнувся до землі й сказав: «Заждіть, братця! Люльку впустив!» Саме тут де не взявся цілий ворожий загін, Тараса відрізали од своїх, і він опинився в міцних руках. Труснув усім тілом, але гайдуки вже не посипалися на землю, як було колись. «Ех, старість, старість!» — сказав він і ледве не заплакав.

Йому скрутили руки, зв’язали всього мотузками та ще й ланцюгами, примоцували до величезної колоди; праву руку для більшої надійності прибили цвяхом і поставили цю колоду на попа в розколині фортечної стіни так, що Бульба височів над усіма і польське військо могло споглядати його, як свій переможний трофей. Вітер куйовдив його білого чуба. Здавалося, що він стоїть у повітрі, і це, разом із тим страшним безсиллям, що відбилося на всій Тарасовій поставі, робило його чимось схожим на духа, який зійшов із небес, щоб перешкодити своєю всевишньою владою якомусь нікчемству. На його обличчі не було жалю до себе. Він прикипів очима туди, де відстрілювалися козаки, і з висоти бачив усе, як на долоні. «Займайте, хлопці, — кричав він, — займайте мерщій, кажу вам, чортові діти, отой пагорб за лісом: туди вони не під ступляться! — Але вітер не доніс його слів. — Ой, пропадуть, пропадуть ні за цапову душу!» — заскреготів він зубами і глянув униз, де блищав Дністер. Радість загорілася в його очах. Він побачив, що з-за прибережних кущів виглядає три корми. Зібрався на силі і так заволав, що ті, хто був поблизу, трохи не оглухли: «Хлопці, до берега! До берега! Під кручею, де фортеця, стоять човни! А за двадцять кроків од вас — узвіз до берега! Та забирайте всі човни, щоб вас не доганяли!»

Цього разу вітер подув з іншого боку, і козаки почули його. Але від удару обухом по голові за таку пораду в його очах перевернувся світ. Тараса разом з колодою опустили нижче, щоб він більше не давав своїх настанов.

Козаки повернули коней і щодуху помчали вздовж берега, який усе ще був дуже крутим. Вони б швидко дісталися пологого схилу, якби дорогу не перетнула прірва завширшки в чотири сажні: лише палі зруйнованого мосту стирчали по обидва боки; із темної глибини ледь-ледь долинало жебоніння якогось виснаженого струмка, що впадав у Дністер. Цю прірву можна було об’їхати, взявши праворуч, але вороже військо вже наступало їм на п’яти. Козаки зупинилися тільки на мить, відтак змахнули нагайками, свиснули — і їхні татарські коні, відірвавшись од землі, розпростерлися в повітрі, як змії, і пролетіли над прірвою. Лише під одним одчаякою коник спіткнувся, але, звиклий до кримських проваль, зачепився копитом за край урвища і видерся разом із вершником.

Загін ворожого війська вражено зупинився на краю прірви. Його командир, хоробрий до безтями молодий полковник (він доводився братом красуні-полячці, яка причарувала нещасного Андрія), не довго думаючи, відважився і собі на такий стрибок і, щоб подати приклад своєму загону, кинувся на коні вперед, однак полетів у прірву й розбився об гостре каміння — його закривавлений мозок забризкав кущі, що росли на виступах урвища.

Коли Бульба трохи прийшов до тями після удару обухом і подивився на Дністер, то побачив унизу козаків, які вже сідали в човни. Очі його засвітилися радістю. Град куль сипався зверху на козаків, та вони на те не зважали і відпливали од берега.

— Прощавайте, панове-браття товариші! — промовляв він до них згори. — Згадуйте часом про мене! А за недолю мою не журіться! Я знаю, що мене жде! Знаю, що мене пошматують живцем, і нічого від тіла мого не зостанеться на землі. Але то вже мій клопіт… Будьте ж здорові, панове-браття товариші! Та дивіться ж, прибувайте на те літо знов! Та добре погуляйте!..

Удар обухом по голові обірвав його на півслові.

Чорт забирай! Та чи є щось на світі таке, чого побоявся б козак? Річка Дністер і так немала, а ще як пожене вітер із моря, то хвиля здіймається аж до місяця. Козаки пливли під кулями і вогнем, обережно обминали зелені острови, тугіше напинали вітрила. Дружно, злагоджено веслували і гомоніли про свого отамана.