Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали

  Та у кривого танця

  Та не виведу кінця;

  Треба його та виводити

  І лад йому та находити.

  Грайте, дівочки, грайте,

  Пилу не збивайте,

  Плаття не каляйте.

  На дівочках плаття —

  Все шовк, та китайка,

  Та пілова тканка.

  Грайте, парубки, грайте,

  Пилу не збивайте,

  Плаття не каляйте.

  На парубках плаття —

  Все міх та ряднина,

  Заткана половина.

  Блудили парубки

  Сім день по запічку,

  А чотири по припічку.

  Приблудились вони

  До передпічного вікна:

  — Дівчата-голубочки,

  Дайте скибку хліба,

  Черепок сироватки,

  Ще й драной ложки —

  Похлібати трошки.

  Тим парубки білі,

  Що все сироватку їли,

  Тим дівчата красні,

  Що їли варенички в маслі.

А я у батька одиниця,

Полюбила Гриця-чорнобривця.

Я нічого не робила,

Тільки по садочку походила,

Волоський горішок посадила.

Рости, рости, горішеньку,

Моєму батеньку на втішеньку.

Рости, рости, розвивайся,

А ти, мій батеньку, утішайся.

Рости, рости вище проса,

Кохай, мій батеньку, що хороша.

Рости, рости, коренися,

А ти, мій батеньку, не журися.

Рости, рости вище тину,

Кохай, мій батеньку, як дитину.

А ви, хлопці, не жартуйте,

Купіть черевички та й підкуйте.

У мене ніжки невеличкі,

Треба по таляру черевички;

Єще за теє копу дати,

Щоб ті черевички підковати.

На річеньці та на дощечці

Там дівчина хлюпощеться,

Хлюпощеться, умивається,

В черевички обувається.

— Дивітеся, чоловіченьки,

Які в мене черевиченьки.

Се ж мені панотець покупив,

Щоб хороший молодець полюбив,

А чулочки паніматка дала,

Щоб хороша[я] панянка була.

Ой не ший мені, ненечко, очіпка сього,

Не трать дурно грошів чортзна для кого.

Не пора мені, ненечко, русу косу під чепець ховати,

Буду ще, ненечко, дівчиною гуляти.

Дівчиною гуляннячко краще усього,

А то піду заміж чортзна за кого.

Сватав мене, матінко, перший,

А той перший ходить кривоверший.

Приспів:

  Не оддавай мене, матінко, за його,

  Буде мені лишенько у його[120].

Сватав мене, матінко, другий,

А той другий — собакам муругим.

Сватав мене, матінко, третій,

А той третій ходить кривоплечий.

Сватав мене, матінко, п’ятий,

Да той п’ятий ходить кривоп’ятий.

Сватав мене, матінко, шостий,

Да той шостий ходить кривохвостий.

Сватав мене, матінко, сьомий,

В того сьомого семеро коней.

Сватав мене, матінко, восьмий,

[А той восьмий та ширококостий].

Сватав мене, мати, дев’ятий,

А той дев’ятий — хороший, багатий.

Приспів:

  Оддай мене, мати, за його,

  Буде мені розкіш у його.

— Галочка моя, галочка чорненькая,

Скажи, галочка, де моя миленькая?

— Твоя милая у лузі над водою,

Умивається гарячою сльозою,

Утирається зіллячком-крушиною,

Малює брови синьою й ожиною:

«Хто мені буде вірною дружиною?»

Озоветься дід старий з сідою бородою:

— Піду я, чорномазка, вечеряти з тобою.

— Ой діду, діду з сідою бородою,

Не подоба вечеряти зо мною, молодою.

У тебе борода, як у лузі купина,

А у мене біле личко, як червона калина,

Твоєю бородою припічок замітати,

А моє біле личко чорномазцям ціловати.

Молодії молодиці,

Ой Бог вам дав чоловіків,

Ой Бог вам дав молоденьких,

А у мене старичище,

Не пускає ні на улицю, ні на йгрище.

А я, молодая, догадалась,

Біленькую постіленьку послала,

Узяла свого старичища та й приспала,

Сама пішла на улицю і погуляла.

Ой видиться, не барилася,

Вечірня зірочка закотилася,

А світова зірочка світилася.

Ой іду я, а не боюся,

Аж мій старичище уже й свище:

— Ой де ж ти була, молодуха моя?

Либонь ти із улиці ізприведена?

— Ой брешеш ти, старичище,

Не була я на улиці, ні на йгрищі,

А у коморі ночувала

Та твоєї худобочки доглядала;

Що корова ряба та теля привела,

А я, молода, та на кошарі була.

Привела корова телушечку,

А чорна й овечка — ягнушечку;

Я молозива надоїла,

У полив’янім горщику наварила,

Взяла свого старичища й одурила.

Та в зеленому мачку

Пасла дівчина качку,

Пасучи, загубила,

Шукаючи, заблудила.

Приблудилася в поле,

Аж там мій нелюб оре:

— Помагай Біг тобі, плуже,

Мій несуджений друже!

— Здорова, дівчинонька,

Несуджена дружинонька:

Будеш мені постіль слати,

Та не будеш на їй спати;

Будеш у кроваті стояти,

Будеш нелюба прохати:

«Нелюбе, нелюбочку,

Пусти мене на постілочку,

Уже мої білі ніжки

По морозу походили;

Уже мої білі руки

Та притерпіли муки;

Уже мої карі очі

Не спали сеї ночі;

Уже моя руса коса

По двору помаяла».

Ой горе, горе, сухий дуб

Пускає полом’є через води,

А через води на слободи,

Де Катерина біль білила:

— Ой беле ж моя тонка, не біла,

Як я піду за нелюба,

Я тебе, беле, в чорні потчу,

Я ж тебе, беле, у свято ізношу,

Я тебе, беле, шановатиму,

Ніколи із скрині не виниматиму.

Ой горе, горе, сухий дуб

Пускає полом’є через води,

А через води на слободи,

Де Катерина біль білила

Да з тою біллю говорила:

— Ой беле ж моя тонка, біла,

Як я піду за милого,

Я тебе, беле, у будень зношу,

Я тебе, беле, шановатиму,

Від печі горшка відставлятиму.

Ой сивенька зозуленька,

Та не куй по діброві,

Не збуди мене, молодої.

Та збудять мене раніш тебе, —

У мене свекорко — не батенько,

У мене свекруха — не матінка,

У мене діверки — не братики,

У мене зовиці — не сестриці.

Та збудять мене раніш тебе:

— Вставай, невістко-неробітниця,

До свого дому некукібниця,

До свого роду непривітниця.

Уже корови на дуброві,

Ти спиш, молода, й у коморі.

Уже телята біля хати,

Ти спиш, молода, у кімнаті.

Уже вівці на крутій гірці,

Ти спиш, молода, у комірці.

Уже свині на долині,

Ти спиш, молода, й у перині.

Уставай, невістко, годі спати,

Раннюю косу одбивати,

Я, молодая, послухала,

Взяла відерце, постукала,

Рядном головоньку й іскутала.

Із суботоньки та на неділеньку година,

Та збиралася Федоркова родина,

Та привезла й четверть борошна й на коровай;

Та, хвалить Бога, хороший буде наш коровай.

А із суботоньки та на неділеньку година,

Та збиралася Федоркова родина,

Та привезла горщок масла на коровай,

Хвалить Бога, хороший буде наш коровай.

А із суботоньки та на неділеньку година,

Ізбиралася Федоркова родина,

Та привезла діжку сира на коровай,

Хвалить Бога, хороший буде наш коровай.

Із суботоньки та на неділеньку година,

Та збиралася Федоркова родина,

Та привезла липовку меду на коровай,

Та, хвалить Бога, солодкий буде наш коровай.

Ой піч стоїть на сохах,

А діжу носять на руках.

Пече ж наша, пече,

Спечімо коровай грече.

Братику, не лякайся,

Братику, постарайся.

Не продавай сестри

За рублі, за чотирі,

За два золотії.

Братові гроші — слина,

Братові сестра мила.

Татарин братик, татарин,

Продав сестру[124] за таляр,

І калинову стрілочку,

І її русу косочку.

Не бійся, матінко, не бійся,

В червоні чобітки обуйся,

Топчи вороги під ноги,

Щоб твої підківки бряжчали,

Щоб твої вороги мовчали.

А в неділеньку до сход сонця

Схопилась хвиля на морі.

Розбило судно й кораблі,

Та потопило крамарі.

Та прибило шовчечку к бережочку,

Пішла сванечка води брать,

Та не брала води, все шовки:

— Мені сього шовчечку надобно,

Старості старому до шапки,

Вороному конику на гривки,

Ой щоб же наш староста красен був,

Ой щоб його конь вороний славен був.

— Та біленькая черемшина, рано, рано,

Та біленькая черемшина, та ранесенько,

Чи всі луги оббілила, рано, рано,

Чи всі луги оббілила, та ранесенько?

— Й а всі луги ще й прилуги, рано, рано,

Й а всі луги ще й прилуги, та ранесенько.

Лиш яворка не вбілила, рано, рано,

Лиш яворка не вбілила, та ранесенько.

Біля яворка сама зросла, рано, рано,

Біля яворка сама зросла, та ранесенько.

— Молодая дівка Тетяна, рано, рано,

Молодая дівка Тетяна, та ранесенько,

Ти всіх бояров обдарила, рано, рано,

Ти всіх бояров обдарила, та ранесенько?

— І сванечок, світилочок, рано, рано,

І сванечок, світилочок, та ранесенько.

Лиш Яківка не вдарила, рано, рано,

Лиш Яківка не вдарила, та ранесенько.

Біля Яківка сама сіла, рано, рано,

Біля Яківка сама сіла, та ранесенько.

Ой темная та невидная ніченька,

Та зажуриться соколова матінка:

— Чому ж мого сина сокола довго нема?

Ой десь же він через сади полетів,

Десь його чорні галочки перейняли,

Ой десь його в вишневий сад зазвали,

Ой десь його ягідками годували,

Ой десь його з криниченьки наповали,

Ой десь його чорною галкою даровали.

Ой темная та невидная ніченька,

Та зажуриться Іванова матінка:

— Чому ж мого сина Йвана довго нема?

Десь же він через город поїхав,

Ой десь його дружки-панянки перейняли,

Ой десь його у світлоньку зазвали,

Ой десь його медом, вином наповали,

Ой десь його калачами годували,

Ой десь його Ганнушкою дарували.

Чи се ж тії чоботи, що зять дав,

А за тії чоботи дочку взяв?

Чоботи, чоботи ви мої,

Чом робити не хочете ви мені?

На річку йшли чоботи — рипали,

А з річки йшли чоботи — хлипали.

Чоботи, чоботи із бичка,

Не хочете робить діла, як дочка.

— Ой уже, ненько, уже не раненько,

Чом мене не учиш, ненько?

— Як тебе учити, жаль тебе бити,

Ти у мене розумная.

Годи, доненько, годи, дитятко,

Годи свекорку ти лучче, ніж батеньку.

Годи, доненько, годи,

Свекрусі головоньки гляди.

Годи, доненько, годи,

Діверку годи, хустоньку пери.

Годи, доненько, годи,

Зовиці годи, русу косу плети.

Годи, доненько, годи,

Держи у світлоньці, як у віночку,

Рушничок на кілочку.

Ввійдуть зовиці умиватися,

Вони будуть дивоватися:

— Чи ми в лісі росли,

Чи ми не від батька йшли, —

Чом нас так не навчили?

Та перепеличка а мала, невеличка,

    А мала, невеличка,

Та по полі літає, а комиш розгортає,

    А комиш розгортає;

А комиш розгортає, а сокола шукає,

    А сокола шукає:

— Соколе мій ясний, а паничу прекрасний,

    А паничу прекрасний,

Та гордуєш ти мною, як вітер горою,

    Як вітер горою,

А як вітер горою, а туман долиною,

    А туман долиною;

А туман долиною, а сонце Україною,

    А сонце Україною;

А сонце Україною, а козак дівчиною,

    А козак дівчиною.

Ой казав, молодий козаче, що не буду Галю любити,

Ой підходиш під нове віконце: «Та подай, Галю, пити.

Ой і подай, Галю, ой і подай, серце, а із нового відерця.

Ой вийди, вийди, та сядь біля мене, та утіш моє серце». —

Ой як мені, козаченьку, до тебе виходити —

Не спить отець і мати, будуть мене бити.

Ой гиля, гиля, сірі гуси, на став,

Добривечір, дівчино, та ще ж я не спав;

Ой не спав, не спав та не буду спати,

Дай мені, дівчинонько, повечеряти.

— Я й не топила, і не варила,

Та взяла козаченька спать положила.

— Я й не умивався, і не втирався,

Я ж тобі, дівчинонько, й так сподобався.

— Є у мене криниця под перелазом,

Умиємось, козаченько, обоє разом.

Є у мене хустина, шовком вишита,

Утремося, козаченько, хоть буду й бита;

Хоть буду й бита, то знаю, за що,

За тебе, козаченько, не за ледащо.

— Коли б, моя мила, та човничко, та веселечко,

Сів би, поїхав на той бережочок до дівчини, моє сердечко.

— Нащо ж тобі, козаченько, та човен та веселечко?

Стань, подивися здалека на мене, козаченько, моє сердечко.

— Ой як мені, дівчинонько, здалека на тебе подивитися,

Лучче обняти свою головоньку та в річку утопитися.

Не дай мені, моя мати, ні снідати, ні обідати,

Звели ж мені, моя мати, коня сідлати та до дівчини поїхати.

Лугом іду, коня веду, ви, луженьки, розвивайтеся,

Селом іду та плачу, ридаю, вороженьки, утішайтеся.

Коло млина, коло млина червона калина,

Десь тая дівчина, що мене любила.

Любила, любила та й причаровала,

Вивела кониченька, взяла й осідлала

Та винесла рибку та ще й хліба скибку:

— На ж тобі, мій милий, та й вечеряй швидко,

Вечеряй швидко та й їдь у дорогу,

Коли тобі завгодно, ночуй ізо мною,

Єсть у мене батько, єсть у мене мати.

— Рад би я, серденько, з тобою ночувати,

Єсть у мене жінка, єсть у мене діти,

Рад би я, серденько, до тебе летіти.

Ой ти, дівчино, горда да пишна,

Чом ти до мене пізненько не вийшла?

— Як мені, серце, до тебе ходити,

Хотять дороги тебе й уловити;

Свічі догоряють, вороги лягають,

Чортово’ батька вони нас піймають.

Ой темна нічка, темна, невидна;

[Ой] десь [моя] мила за водою,

Живе вона з тяжкою бідою.

Ой засвічу свічку, перебреду річку

До милої хоть на одну нічку.

Підійду під сіни — вечеряти сіли,

Тільки моя мила іще не вечеря.

Підійду під хати — полягали спати,

Тільки моя мила не лягала.

Мила не лягала, в віконця сиділа,

З буйним вітром стиха говорила:

— Не вій, вітре, вночі, повій опівночі,

Та не сплять мої каренькії очі;

Чи тим вони не сплять, що милого не зрять,

Чи тим вони плачуть, що милого не бачуть.

  Ой не шуми, луже, ти дуже,

  Зеленая дубровонька.

  — Ой як мені не шуміти —

  Буйний вітер повіває,

  Широкий лист опадає.

  Козак матусі питає:

  — Позволь, мати, коня взяти,

  Вороного й осідлати,

  Поїхати на дуброву,

  До милої на розмову.

  Не доїхав, де ворота,

  Вийшла мила, краща злота,

  Бере коня за поводи,

  А милого за рученьки,

  Веде коня у станицю.

  — Прошу, милий, у світлицю!

  Дає коню вівса, сіна,

  А милому меду й вина.

  Сама сіла в конець стола,

  Сама сіла, задумалась,

  Карі очі зарюмала.

  — Чого, мила, задумалась,

  Карі очі зарюмала?

  Чи жаль тобі вівса, сіна?

  Чи жаль тобі меду, вина?

  — Не жаль мені вівса, сіна,

  Не жаль мені меду, вина,

  Як жаль мені гуляннячка,

  Суботнього чесаннячка.

  Щосуботи причешуся,

  Щонеділі приберуся,

  Піду Богу помолюся,

  Не так Богу молитися,

  Як на милого дивитися.

Ой не ходи, Василечко, побіля тиночку,

Бо поколеш білі ніжки та й на шипшиночку.

Що шипшина та глодина — та й у печі дрова,

Ой де стоїть парочка — любая розмова.

Ой як третій вмішається, то й потеряється,

А як четвертий прибуде, то й все гаразд буде.

Ой піду у лісочок да вирву я листочок,

Буду пристилати, буду прикривати свого милого слідочок.

Ой щоб тая ранняя пташка по слідочку не ходила,

Ой щоб тая стидка, щоб тая бридка з милим не говорила.

Та вже ж тая ранняя пташка по слідочку походила,

Та вже ж тая стидка, та вже ж тая бридка з моїм милим поговорила.

— Ой у полі озеречко, там плавало ведеречко,

Сосновеє ведерце, дубовеє денце, [ой не цураємся, серце].

Ой не цураємся, серце, а хоть покумаємся:

Де найбільше стоїть челядоньки, — родиной називаємся.

— Я не хочу куматься і славоньки набираться,

Сідлаю коня, поїду із села, щоб і в вічі не видаться.

— Ой піду я, піду попід темніесеньким лугом,

Ой чи не встрінуся, чи не побачуся з милесеньким другом?

Нігде не встрічалася і нігде не бачилася,

Тілько слідочок з-під білий сніжочок,

Ой де мій милий походив.

А я листонько рвала да сліди прикривала,

Ой де мій милий походив.

— Ой у полі озеречко, там плавало ведеречко,

Соснове ведерце, дубовеє денце;

Покумаємося, моє серце.

— Ой нащо ж нам куматися, гріха набиратися?

Сідлай, хлопче, коня та виїжджай з двора,

Ой щоб же нам не знатися.

— Чого ж в ставу вода руда, либонь хвиля збила,

Чом дівчина невесела, либонь мати била?

— Мене матуся не била, самі сльози ллються,

Від милого та людей нема, від нелюба шлються.

Пришли мені, мій миленький, хоч однії люди,

Хай мені від отця-неньки поруги не буде.

Ой від отця поруженька, від неньки другая,

Не пускають на улицю, що я молодая.

— Не потурай, дівчинонько, що я нарядився;

Я за сюю пару жупанів сильно задолжився:

Сім день іти молотити, три дні погонити,

Що дав козак пару жупанів сей день походити.

Я жита та не сіяла — само жито родить,

Я козака та не чаровала, сам до мене ходить.

Ой я його та не чаровала, хіба моя мати,

Брала пісок із-під білих ніжок

Козаченька чаровати.

Ой не чаруй, та моя нене, козака до мене,

Була слава, стали поговори на тебе й на мене.

А я тую та чорну хмару пером розмахаю,

Перебула усі поговори, перебуду й славу.

Овечечко-космашечко,

Хто ж тебе напас, моя Машечко?

Мати стара, сестра мала,

А я, молоденька, кросна ткала.

Чопки гнуться, нитки рвуться,

А за мене, молодую, женихи б’ються.

Нехай б’ються, побиваються

Да на мене, молодую, женихаються!

Ой що то за Маруся,

Що я її вірно люблю

Та й зайняти боюся.

Тим я до неї не горнуся,

Що слави боюся.

Тим я не займаю,

Що сватати маю,

А що сватати маю.

Коли б мені, Господи,

А вечора дождати,

Пошлю хлопців, всіх молодців

До Марусі гуляти;

А сам стану під віконце, —

А що буде казати,

Ой що буде Марусина

Моїм хлопцям казати.

Марусина-серденько

Все по світлоньки ходить,

Марусина-серденько

Слово, речі говорить:

— Ой є у мене два садочка,

Та не на однім не родить.

Ой є у мене два миленьких,

Та не один не ходить.

Пересаджу сад вишневий,

Та він буде родити.

Перекажу миленькому,

То він буде ходити,

Марусину-серденько

А вірно любити.

Відбила щука-риба від берега ряску,

Потеряла дівчинонька від козака ласку.

— А я тую дрібну ряску заберу в запаску,

Таки трму козакові підійду під ласку.

— Підійшов я під віконце, мати горох варить,

Горох варить, серце в’янеть, на улицю барить.

— Якби тобі, мій миленький, сестриця варила,

Вона б тебе на улицю та й не забарила б.

Виряджала мати сина та й на косовицю,

Зачесала чорні кудрі аж на потилицю.

— Я думала, мій синочку, що будеш косити,

Аж ти кинув косу в росу, зачав голосити.

— Коли б же ти, мати, знала, що то за досада,

То б ти мене оженила, щоб була одрада.

— Женись, женись, мій синочку, бери, синку, любку,

Жалуй її, мій синочку, як голуб голубку.

Давно дуба ізрубали, пеньок зелененький;

Давно вдова завдовіла, синок молоденький.

— Ой вдово, вдовонько, научай свого сина,

Як не будеш научати, будем чаровати.

— Очарую руки й ноги і карії очі,

Щоб не ходив до дівчини темненької ночі.

Божилась удівонька, перед паном стоя:

— Ой далебі, добродію, ночує син дома.

Що з вечора постіль стеле, к світові лягає,

Не раз, не два у дівчини чобіт одбігає;

Не так чобіт, не так чобіт, як сивої шапки,

Та й у тої дівчиноньки, в своєї коханки.

Не так шапки, не так шапки, як білої юпки,

Та й у тої дівчиноньки, в своєї голубки.

Чи я плила, чи я брела, чи мене підлито,

Чи той козак не став любить, чи його одбито?

Одбивала щука-риба од берега ряску,

Потеряла дівчинонька од козака ласку.

А я тую дрібну ряску беру на запаску,

Таки тому козакові підійду під ласку.

Враждують вражі люди,

Що вдовин син дома не ночує.

Божилась вдівонька, перед паном стоя:

— Далебі, добродію, син ночує дома.

А з вечора постіль стеле, а в світі лягає,

Не раз, не два у дівчини чобіт одбігає.

Забув чобіт, забув юпку у дівчини-любки,

Забув люльку, забув шапку у дівчини Гапки.

Ой воли мої та половії, чому ж ви не орете?

Ой літа мої молодії, чого ви марно йдете?

Ой заржи, заржи, вороний коню, на круту гору йдучи,

Та згадай, згадай, серце-дівчино, сніданнє готуючи.

Як готувала, тяжко вздихала, жалібно заплакала:

— Ой десь мій милий, голубонько сивий, на воронім коню їде.

Ой заржи, заржи, вороний коню, на круту гору йдучи,

Та згадай, згадай, серце-дівчинонько, вечерю готуючи.

Як готувала, тяжко вздихала, жалібно заплакала:

— Ой десь мій милий, голубонько сивий, на воронім коню ще.

Ой на волика все налигачі, а на коника пута,

Ой якби не ти, серце-дівчино, то не був би я тута.

Ой на волика все налигачі, а на коника узди,

Ой якби не ти, серце-дівчино, не терпів би я нужди.

Ой у полі верба, під вербою вода,

Там дівчина воду брала, сама й молода.

Ой дівчина од води, а козак до води:

— Ой дівчино молода, ой дай коню води.

— Ой рада б я подождать та конику води дать,

Зимная роса, дівчина боса — ніженьки щемлять.

— На кілочку рушнички, та й обмотай ніжечки,

Як дождемо той осені, куплю башмачки.

— Ой купуй ти собі, а не будеш ти мені,

Єсть у мене отець і матуся та й куплять мені.

— Ой дівчино моя, сідай, серце, на коня,

Та поїдем у степ гуляти, а де моя волівня.

А й у мене волівня — тільки один бугаєць,

Не журися, серце-дівчино, я й сам молодець.

Ой дівчино моя, сідай, серце, на коня,

А й та поїдем у степ гуляти, а де моя отара.

А у мене у отарі тільки один баранець,

Ой не журися, серце-дівчино, я й сам молодець.

Ой дівчино моя, сідай, серце, на коня,

Ой та поїдем у степ гуляти, а де мої табуни.

А й у мене у табуні тільки один жеребець,

Ой не журися, серце-дівчино, я й сам молодець.

  Козаченьку молодий,

  Веди коня до води,

  Де трава, і вода,

  І дівчина молода.

  Ой там коня напоїш,

  З дівчиною постоїш,

  І коника напасеш,

  І дівчину підманеш.

  — Через греблю стежечка

  [Та] до мого сердечка;

  Кличу, кличу — не чує,

  Нехай здоров ночує.

  Через греблю вода рине,

  Вийди, серденько, до мене.

  Коли любиш — люби дуже,

  А не любиш — не жартуй же!

  Не завдавай серцю туги:

  Не ти будеш — буде другий.

  — Не велика серцю туга,

  Не ти будеш — буде друга.

  — Козаченьку, лихо-ма!

  — Дівчинонько, за що, га?

  — А за теє, що чуєш,

  Що з іншими ночуєш.

  — А хто бачив, а хто чув.

  А хто в мене вночі був?

  Була в мене дівчина

  З каренькими очима,

  З чорненькими бровами,

  З вірненькими словами!

Не топила, не варила, а у хаті димно,

Ой я піду із сього села, комусь буде дивно.

Не топила, не варила, а й у хаті душно,

Ой я піду із сього краю, комусь буде скуплю.

Не топила, не варила, на припічку жар, жар,

Ой я піду із сього краю, комусь буде жаль, жаль.

Не топила, не варила, на припічку каша,

Ой прощайте, мої подруженьки, тепер я не ваша.

Не топила, не варила, а рибка печеться,

Десь мій милий чорнобривий шляхом волочеться.

Йшли корови із дуброви, а овечки з поля,

Не плач, не плач, дівчинонько, край козака стоя.

Не плач, не плач, дівчинонько, рута зелененька,

Сей покине, другий буде, — ще ти молоденька.

Сей покине, другий буде, [другий буде кращий],

А той буде у болоті над чортами старший.

Ой вийду я за ворота — гуляю, гуляю,

Як білая лебідонька по тихім Дунаю.

Ой вийду я за ворота та зніму каблучку,

Як не хочеш мене сватать, сватай мою сучку.

Моя сучка брикливая, гірше твого хорта,

Як я тебе заплюю, то будеш ти в чорта.

Ой місяцю-перекрою, не світи нікому,

[А] засвіти миленькому, як піде додому.

— Ой засвіти, Боже, восковую свічку,

Поки я перебреду Дунай — бистру річку.

Ой ти, дубе кучерявий, і верх тобі рясен,

Ой [ти] мені, вражий син, словами не страшен.

Слова твої ласкавії, а чортова думка,

Як [я] тебе заплюю, то буду голубка.

Ой голубе-голубничко високо несеться,

Перечула через люди, вражий син сміється.

— Смійся, смійся, [вражий сину], за сміх тобі буде:

Труситиме сім рік трясця і смерті не буде.

Болітимеш, хворатимеш, смерті бажатимеш,

У своєї матері пити прохатимеш:

— Ой дай мені, моя мати, холодної води,

Достав же я у дівчини великої біди.

Стоїть дівка на порозі, бровами моргає,

Молодому козакові жалю завдаває.

  У козака кудрі в’ються,

  А в дівчини сльози ллються,

  Кудрі в’ються од радості,

  Сльози ллються од печалі.

  Нехай ллються дрібні сльози,

  А я піду в густі лози,

  В густі лози й у берези,

  У вишневенький садочок

  Соривати ягодочок.

  Соривала — не нарвала,

  Соловеєчка піймала,

  Та принесла додомочку,

  Та пустила у кліточку,

  Повісила на кілочку,

  На шовковому шнурочку,

  Повісила у кімнаті,

  Сама сіла на кроваті,

  Як він буде щебетати.

  — Соловеєчку маленький,

  В тебе голосок тоненький,

  Скажи мені, де миленький.

  Скажи мені шлях-дорогу,

  Куди їхати до роду,

  [Ой] до роду, до родини,

  До вірненької дружини?

Та вже не ходити яром за товаром,

Та вже не стояти з козаком Іваном.

Та вже ж не ходити, куди я ходила,

Та вже ж не любити, кого я любила.

Та [вже ж] не ходити пішки по орішки,

Уже минаються дівоцькі насмішки.

— Купи мені, Ваня, зелену запаску,

Щоб [я] не забула, який ти на ласку;

Купи мені, Ваня, червоне намисто,

Щоб я не забула, який ти намісний;

Купи мені, Ваня, шовковий платочок,

Щоб я не забула, який твій голосочок;

Купи мені, Ваня, баєвую юпку,

Щоб я не забула, який ти на думку.

Як поїхав Ваня в велику дорогу,

Та покинув милу чорноброву.

Йшли корови із діброви, а овечки з поля,

Ой плакала дівчинонька, край козака стоя:

— Ой куди ти, козаченько, од’їжджаєш,

Ой ти мене, молодую, кому вручаєш?

— Вручаю дівчиноньку Господу Богу,

А сам піду, сам же поїду Дніпром за водою.

— Ой коли ж тебе, козаченько, в гості ожидати?

— Ожидай, дівчинонько, тоді у гості,

Як поросте зелена травиця у тебе на помості.

Росла, росла зелена травиця, та вже похилилась,

Ждала, ждала дівчина козака, та вже ізжурилась.

Ой вишенько та черешенько із коренем із сада,

Кажуть люди, що козаченько буде, — дівчинонька рада.

Хоть радій, не радій, то не буде брати,

Було б тобі з другими не жартовати.

Ой розсердився мій милесенький

  Без причини на мене.

Сідлає коня вороненького

  Та й іде пріч від мене.

Ой і куди ж ти, мій милесенький,

  Від мене од’їжджаєш,

Ой кому ж мене, молоденькую,

  Та й кому ж оставляєш?

Ой коли б я знала, ой коли б відала,

  Відкіль милий іде,

Мостила б мости з зеленої трости,

  Сподівалася б милого в гості.

Боже мій милий, гори і долини

  Зровняй ровненько,

Щоб моєму милому та до самого дому

  Їхать било гладенько.

Луженьки шумлять, береженьки дзвенять,

  А травиця зеленіє.

Ой десь мій милий, голубонько сизий,

  Серденьком мліє.

Луженьки шумлять, береженьки дзвенять,

  А калина розцвітає.

Ой десь мій милий, голубонько сизий,

  З іншою розмовляє.

Ой коли б з такою, як ізо мною, —

  Поможи йому, Боже;

Коли з іншою, поганішою, —

  Розлучи його, Боже!

Через гору орел воду носить,

Дівчинонька козаченька просить:

— Козаченьку, ти соболю,

Возьми мене з собою,

Помандрую я із тобою.

— Ой дівчино, ти сухотонька моя,

А люди кажуть, що не будеш ти моя,

А люди кажуть, я й сам бачу,

Не раз й не два на день плачу

За тобою, дівчино моя.

— Ти за гору, мій милий, за гору,

А я тебе оченьками проводжу.

— Проводь, мила, оченьками,

Чорненькими бровоньками,

А умиваючи сльозоньками.

— Ой вернися, мій милий, вернися,

А єсть у мене мед і вино — напийся.

— Ой не буду вертатися, меду й вина пити,

Лучче б було не знатися,

Ніж тепер розстатися

Із тобою, дівчино моя.

Ой лучче б було не любиться,

Ніж тепер розлучиться.

— Ой не сама по саду ходила,

А миленького за рученьку водила.

А всі ягідки обірвала,

Миленького годувала.

Я думала, що мій буде,

Повік мене не забуде.

Козаченьку, ти отецький сину,

Казав же ти: «Тебе не покину»,

А тепер покидаєш,

Печаль серцю завдаваєш.

Любилися, кохалися — обоє хороші,

А тепер розійшлися, як срібнії гроші.

Любилися, кохалися, і мати не знала,

А тепер розійшлися, як чорная хмара.

Любилися, кохалися, як зерно в горісі,

А тепер розійшлися, як галочки в лісі.

Ой по горі, горі пшениченьки ярі,

По тім боці долинонька — все луги та трави.

Я й сама не знаю, де мій милий дівся,

А чи його вовки з’їли, чи він утопився.

Якби ж його вовки з’їли, то б луги шуміли,

А якби його в степу вбили, то б трава пов’яла.

Ой якби він у дівчини, то б коні й іржали,

Ой якби він у шинкарки, то б брянчали чарки.

Та вже третій вечір, як я дівчину бачив,

Ой казала, вийду, а тепер не виходить.

— Вийди, вийди, дівчино,

Потіш моє серце, рибчино.

— Ой рада б я вийти, так неволенька,

Не пускає мати, що я й молоденька,

Не пускає, не велить

З тобою, серденько, говорить,

Не пускає гуляти,

З тобою, серденько, стояти.

Якби я мав собі й орлові крила,

Взяв би я полинув, де прежняя мила;

Та сів би я у дворі,

Чи не вийшла б мила к мені.

Мила не виходить, мила не говорить,

Сидить край віконця, слова не промовить.

— Промов, мила, словечко,

Як нас любилося двоєчко,

Як ми любилися та й не побралися,

Слави, поговору ми обоє набралися.

Була слава й поговір,

Ти не моя, мила, я не твій.

— Ой ходім, милий, до Божого дому,

Помолімся, милий, Святому престолу.

Нехай зв’яже піп руки,

Щоб не було, милий, розлуки;

Нехай зв’яже руки нам,

То тоді заціпить ворогам.

— Не ходи, козаче, понад берегами

Да не суши серденька чорними бровами.

— Чорні брови маю, да й не оженюся,

Хіба пойду до річечки да й утоплюся.

— Не топись, козачр, бо душу загубиш,

Ходім повінчаймось, коли вірно любиш.

Ой пошли вони вінчаться — нема попа дома:

— Чи моє нещастя, чи твоя недоля?

За твої рушнички, а за мої гроші

Ходім повінчаймось, — обоє хороші.

Ой запрягай, хлопку, коня вороного,

Да поїдем вінчаться до попа чужого.

Ой їхали поле й їхали другеє,

На третє з’їхали, — став кінь спотикаться…

— Вернись, моє серденько, не будем вінчаться.

Зацвів козак рожиною, дівка калиною,

Розійшлися вони чорною хмариною.

— Ой ходжу я, блуджу темненької ночі,

Не сплять мої очі ні вдень, ні вночі,

За тобой, мій милий, за тобою плачучи.

— Дай мені, Боже, орловії крила,

Орловії крила, солов’їнії очі,

Трепену, полину хоть темної ночі.

Ой сяду я, паду в вишневому саду,

Чи не вийде мила к мені на пораду.

Аж миленька виходить і словесно говорить:

— Соколе мій ясний і мій милий прекрасний,

Який ти уродився у світі безщасний!

Що у полі билина та без вітра шатається.

— Найменшая птичка собі пару має,

А мені, молодому, пароньки немає.

Ой тільки мені пари, та що очиці карі,

Тільки до любови, що чорнії брови.

Та чорні брови маю та й не оженюся,

Піду до Дунаю, з жалю утоплюся.

— Ти не топись, козаче, бо ти душу загубиш,

Ходім повінчаймося, коли вірно любиш.

Та за мої рушнички, а за твої гроші

Ходім повінчаймося, обоє хороші.

Поїхали вінчатися, аж нема попа дома.

— Чи твоя, чи моя нещаслива доля,

Що не застали свого попа дома?

— Запрягай, хлопку, та коня вороного,

Поїдем вінчаться до попа чужого.

— Та од села до села став кінь спотикаться,

Вернемось, серденько, не будем вінчаться.

Над моїми воротами чорна хмара стала,

А на мене, молодую, поговор та слава.

А я тую чорну хмару пером розмахаю,

Перебула весь поговор, перебуду й славу.

Я на славу родилася, в поговорі ізросла,

А я з ледачим зазналася, слави набралася.

— Куди ідеш, мій миленький, чи в чистое поле,

Кому ж мене уручаєш, мій ясний соколе?

— Уручаю, дівчинонько, другому такому,

Та не кажи тої правди, що мені самому.

— Ой як мені, козаченько, правди не казати,

Ой як возьме за рученьку та й стане питати.

— Не потурай, дівчинонько, його розмовоньці,

Держи розум і ум добрий в своїй головоньці.

— Держала розум і ум добрий, та упустила в воду,

Не уповала на худобу, ні на його вроду.

Ой ні вроди, ні худоби, ні стану, ні зросту,

Доведеться утопиться з високого мосту.

— Не топися, дівчинонько, бо душу загубиш,

Ходім, серце, повінчаймось, коли вірно любиш.

— Повій, вітре буйнесенький, з глибокого яру,

Прибудь, прибудь, мій миленький, з далекого краю.

— Ой рад би я повіяти, так глибоко дуже,

Ой рад би я прибувати, так далеко дуже.

— Через воду нема ходу, нема й переброду,

Коли мене вірно любиш, бреди через воду.

— Половину води бреду, половину стану.

— Сватай мене, козаченько, не вводь мене в славу!

— Ой сама ти, дівчинонько, у славоньці ходиш,

Що пізненько, не раненько із улиці ходиш.

— Ой як мені, козаченько, рано ходити, —

Як возьмеш за рученьку, не можеш пустити.

— Не потурай, дівчинонько, моїй розмовоньці,

Держи розум і ум добрий в своїй головоньці.

— Ой держала розум добрий та пустила в воду,

Не уповала на худобу, лиш на його вроду.

Не уповала ні на воли, а ні на корови,

Лиш на його біле личко та й на чорні брови.

Були воли та корови, та й повиздихали;

Біле личко, чорні брови повік не злиняли.

З великою худобою треба рано встати,

А з вірною дружиною до полудня спати.

Великая худобонька все поза очима,

А вірная дружинонька все перед очима.

З великою худобою животу досада,

А з вірною дружиною серденьку одрада.

По чім дівка славна, чи по тім, що багата?

Хоч вона й багата — дурна, бісновата.

Вона, було, каже: «Не вживусь і в брата».

Вона, було, каже: «Нема краще над мене».

От що люди говорять по сім часі про тебе,

   І по тім, що ти горда.

Гордость твоя превелика, ти високо несешся,

Сама єси не вгадаєш, кому доведешся;

Доведешся тому шевчику такому:

Шилом уколяє, дратвой протягає

І спатоньки ляже, правдоньки не скаже.

   І по тім, що ти горда.

І хоть ткачику ти доведешся —

Човником кине, лядвою ударить

І спатоньки ляже, правдоньки не скаже.

   І по тім, що ти горда.

По чім козак славен, чи по тім, що убогий?

Хоч він і убогий, так він не гордиться.

Та він звичай знає, кому поклониться.

   І по тім козак славен.

Я ж думала, козак славен, а козак убогий,

Уповала ж я на брови, як баран на роги.

— Ой ти, дівко молодая, на віщо ж ти уповала?

Чи на брови соболеві, чи на стан статечний?

Не уповай на брови, бо не соболеві,

І стан не статечний, і сама возлюбит мня.

Ой ти, дівко молода, кому ти доведешся?

Доведешся тому п’яниці такому,

Що будеш учити — не вміє робити.

   І пропаща ти навіки.

Ой у полі конопельки, верхи зелененькі,

Милий милу покидає — вороги раденькі.

Не то щастя, не то доля, де багаті люди,

Не любляться да беруться, — їм життя не буде.

Ой хортуно зрадливая, що ж ти виробляєш,

Дала серцю завзнатися, з милим розлучаєш?

— Є у мене таке зіллє нижче перелазу,

Як дам тобі напитися, забудеш одразу.

— Буду пити черезчуру, а й краплі не впущу,

Тоді я тебе забуду, як очі заплющу.

Ой піду я з сего хутора, піду,

Та покину я всю вороженькам біду.

Та й оглянусь я за крутою горою,

Аж іде біда та й услід же за мною.

— Чого, бідо, чого ти учепилася?

— Тобі я, дівчино, тобі судилася.

— Чого, бідо, чого ти ув’язалася?

— З тобою, дівчино, з тобою зазналася.

— Багачу, багачу, я тебе давно знаю,

Не сватай мене, у мене коров немає.

— Хоч у тебе немає, я не буду докоряти.

— Хоч ти не будеш, так твоя мати:

«Уставай, невістко, уставай, молодая,

Подій коров, що від батька нагнала».

А у мого батенька лиха година мала,

Де б я тих собі сірих коров набрала?

У мене корови — тільки чорні брови,

У мене телиці — тільки карі очиці.

Ой од моря та до моря битая дорога,

Туди ж моя поїхала любая розмова.

— Ой прикропи, дробен дощик, битую дорогу,

Та заверни, милий Боже, любую розмову.

— Ой не буду прикропляти, нехай засихає,

Ой не буду завертати, нехай заїжджає.

— Ой куди ж ти од’їжджаєш, сизокрилий орле,

Ой хто мене та без тебе сей вечір пригорне?

— Пригортайся, дівчинонько, к другому такому,

Та й не кажи тії правди, що мені самому.

— Ой як мені, козаченько, правди не казати?

Буде стидкий, препоганий тобою докоряти.

Йшли корови із дуброви, а овечки з поля,

Плаче, плаче дівчинонька, край козака стоя.

— Не плач, не плач, дівчинонько, така твоя доля,

Полюбила козаченька, при місяцю стоя.

Ой попливи, щука-риба, проти води тихо,

Не йди, дівко, за удівця, буде тобі лихо.

Ой удовець — не молодець, всі норови знає,

Ой він тебе, молоду, поб’є і полає,

Ой він твоє біле личко до свого зровняє.

Хвалилася мене мати молодим женити,

Кличуть мене молодиці меду, вина пити.

— Ой не піду, молодиці, меду й вина пити,

Заробив я копу жита, треба змолотити.

Гиля, гиля, сірі гуси, на став води пити.

Не погожа в ставу вода, погожа в криниці,

Ходив парень до дівчини та й став до вдовиці.

А у вдовиці дві світлиці, а третя кімната,

А у дівчини одна хата, та й та не прибрата.

Ой тим вона не прибрата, що стеля дубова,

Тим дівчина не сватана, що вона й убога;

Хоть вона убогая, та отецька дитина,

Ходить вона по світлиці, як та сиротина.

А у вдови багатої — рушник на колочку,

А у дівчини убогої — брови на шнурочку.

А у вдови багатої — бички та телички,

А у дівчини молодої — жовті черевички.

Ти, молодчик молоденький, дурний розум у тебе,

Ти божився перед Богом: «Не покину я тебе».

А тепер покидаєш усю клятьбу і мене.

А я з тоски та з печалі піду, млада, в темний ліс,

Піду, млада, в темний ліс, нехай мене звір із’їсть.

Коло мене звірі грають, мене не займають.

— Ой ви, звірі, ви, лютії, розтерзайте ви мене,

Рознесіть моє тіло а по дрібненьким частям,

Рознесіть мої кості по рокитовим кустам,

Понесіть мою душу а до милого мого,

Нехай милий буде знати, що була мила в його.

Що у саду та під дулькою

Сидів голуб із голубкою;

Цілуються та милуються,

Самі собі та дивуються:

Що у голуба та сизая голова,

А в голубки та позлочувана,

Чорним шовком перестрочувана.

А у Йвана та на думці було:

— Коли б моя та Одаря така,

То б я її ціловав, миловав,

І до печі куховарку найняв,

А до ступи та товчильницю,

А до жорен та мелільницю.

А сам би я по водицю ходив,

А Одарю та за ручку водив:

«Ти, Одарю, ти, голубко моя,

Що ти мені та за зіллє дала?»

«Дала тобі драголюбчику,

Ти, Іванку, мій голубчику».

Ой малою сиротою стала,

Та пішла заміж, в горенько попала.

Прираяли мене старі люде:

— Піди заміж, лучче ж тобі буде.

А я людську воленьку вволила,

Та пішла заміж — головку втопила;

Та й не вміла милому вгодити,

Та пішла його раненько будити:

— Устань, милий, сизий голубочку,

Стоїть тобі водиця в кубочку,

І рушничок висить на колочку;

Стоїть тобі сніданнячко в чашці,

Стоїть тобі й наливочка в пляшці.

— Десь ти мої норовоньки знала,

А що так мені снідать зготувала.

— Ой я ж твоїх норовів не знала,

Мені твоя мати ісказала,

Щоб так тобі сцідать зготувала.

Ой як була я малою, маленькою,

Не один сказав: «Будеш мені миленькою».

А як пішла я заміж за нещасного сина,

Не один сказав: «Шкода твого челядина».

В мого свекорка на дворі дві комори,

Коли піду у тії комори — аж ні хліба, ні солі.

Бідна моя головонька, нещаслива доля,

Я у роду росла, у роду й кохалася,

Бідна моя головонька, [без] роду осталася.

— Що ти, милий, думаєш, гадаєш,

Либонь мене покинути маєш?

— По чім мене, мила, примічаєш?

— По тім, милий, тебе примічаю:

Рано встаєш, коня наповаєш,

Зеленого сінця підкладаєш,

Жовтенького вівса підсипаєш,

В сінечки йдеш — сідельця питаєш.

В світличку йдеш — важенько здихаєш.

Ой у порога ревнула корова.

— Зоставайся, милая, здорова.

Ой ревнуло ще й мале телятко.

— Зоставайся, ще й мале дитятко.

Ой ревнула корова, із череди йдучи,

Наскучило, миленького ждучи.

Милая з хати вибігала,

Свого милого за стремена хватала:

— Ой не їдь же, мій миленький, низом,

Закидана дороженька хмизом.

— Єсть у мене коник вороненький,

Перескочить той хмизик дрібненький.

— Ой у полі вовки да лисиці.

— Ой то ж мої браття да сестриці!

— Ой у полі чорний ворон кряче.

— То ж він мою головоньку баче!

— Доле моя, доле, не ходи й над водою,

Або ти утонеш і я з тобою.

Ціловав, миловав, у неділеньку стоя,

А в понеділок: — Зоставайся здорова,

Стелеться тобі попід гаєм дорога.

— Се тобі дорожка, а мені шляшок битий,

Як мені, серденько, а без тебе прожити?

— А схочеш — поживеш, а схочеш — погорюєш,

А як схочеш — до мене примандруєш.

— Хоть буду жити, хоть буду горювати,

А таки не буду до тебе мандровати.

Ой ти поїхав білою кобилою,

Мене покинув з малою дитиною.

Ой ти поїхав та будеш пановати,

А я осталась та буду горювати.

Ой повійте, буйні вітри, із гори,

Та приїхав мій миленький із войни,

Та прив’язав кониченька й у двора,

А сам пішов до милої своєї:

— Добривечір, моя й мила, чи чуєш?

Ой чи сама, мила, ночуєш?

— Ой не сама, мій миленький, не сама,

Як у саду калиночка зацвіла,

Як у лузі калинонька з цвітами,

То так я з маленькими дітками.

Одно кладу, мій миленький, ік стіні,

А друге кладу, мій миленький, іскраю

Сама, молода, усередині лягаю.

Ой приїхав милий ізвечора пізно,

Та поставив кониченьки всі три разом різно,

А сам пішов милий стиха-помаленьку.

Підійшовши ж під віконце, милої питає:

— Чи ти, мила, лаєш, а чи проклинаєш, .

Чи мене, молодого, хороше згадаєш?

— Я, милий, не лаю, я не проклинаю,

А я ж тебе, мій миленький, хороше згадаю.

Нехай тобі, милий, легко згадається,

А як мені з своїм родом добре туляється.

Ой нехай тобі зозуленька, а мені соловейко,

Нехай тобі там легенько, мені веселенько.

Тобі буде зозуленька а раденько кувати,

Мені буде соловейко рано щебетати.

 — Чолом, мила, чорнобрива,

 А чолом, моя пані.

 — Нащо ж мені чолом даєш,

 Що ти мене покидаєш?

 — Хоч я тебе покидаю,

 Та не велю журитися

 Та по мені тошнитися.

 — Чого ж мені нудитися,

 Чи то в мене малі діти?

 Тільки сісти у віконця

 Та на милого глядіти:

 Аж миленький сюда іде

 У голубому жупані,

 Маха платком білесеньким,

 Бо я його тепер пані.

Ходить дівчина понад бережечком, як рожевий цвіт,

Плаче, ридає, що долі немає, заневолений світ.

— Чого, дівка, плачеш, чого ридаєш, чи боїшся отця?

Не бійся отця, бійся мене, молодця,

   Дівчина моя.

Ходить дівчина понад бережечком, як рожевий цвіт,

Плаче, ридає, що долі немає, заневолений світ.

— Чого, дівка, плачеш, чого ридаєш, чи боїшся неньки?

Ой не бійся неньки, ще ж я молоденький,

   Дівчина моя.

Ходить дівчина понад бережечком, як рожевий цвіт,

Плаче, ридає, що долі немає, заневолений світ.

— Чого, дівка, плачеш, а чого ридаєш, чи боїшся сестри?

Ой не бійся сестри, бо ще я козак бистрий,

   Дівчина моя.

Ходить дівчина понад бережечком, як рожевий цвіт,

Плаче, ридає, що долі немає, заневолений світ.

— Чого, дівка, плачеш, а чого ридаєш, чи боїшся брата?

Ой не бійся брата, бо я гірший ката,

   Дівчина моя.

 — Ой не йди, милий, у дорогу,

 Та не роби поговору,

 Переночуй хоть нічку зо мною.

 — Ой не буду ночувати,

 Бо не вмієш шановати,

 Білої постілоньки слати.

 — Чим я, милий, не хороша,

 Чи до діла не вродлива,

 Чи то моя доля нещаслива?

 — Ой ти ж, мила, і хороша,

 І до діла й вродлива, —

 Така твоя доля нещаслива.

 А я батька за рід маю,

 Тебе, стидку, покидаю,

 А сам піду в корчму погуляю.

Породила мене мати у новій коморі,

Дала мені біле личко, та й не дала долі,

Тільки мені дала долі — гуляння доволі,

Я гуляла, волю мала, мати не спиняла.

Тепер мене зупинила чужая дитина

І світ мені зав’язала, гулять заказала,

І серденько принудила, щоб я й не ходила.

Ой зійду я на гороньку білими ноженьками,

Загляну я в долиноньку карими оченьками.

Аж у тої долиноньки сив голубонько гуде,

Ой що ж нам, товаришу, за пригодонька буде?

Чи на коня вороного, чи на мене, молодого?

Як на коня вороного — конь буде й утікати,

Як на мене, молодого, — сам буду й одвічати,

Як на мого товариша — я буду й оступати.

Ой у полі, [в полі] криниця стояла,

Над тією криницею дівчина ридала:

— Ой криниця, криниця, холодна водиця!

Чи мені втопиться, [а] чи погубиться,

Чи з милим другом [мені] розлучиться?

— Не топись, дівчино, бо душу загубиш,

Ходім повінчаймось, коли вірно любиш.

— Було б не копати з підгір’я коріння,

Було б мене не сватати, коли тобі не рівня.

Було б не рубати білої берези,

Ой ти мене сватав не п’яний — тверезий.

Було б не рубати зеленої вишні,

Було б не сватати, коли не до мислі.

Було б не рубати зеленої груші,

Було б мене не сватати, коли не до душі.

— Головонька ж моя бідна,

Чого ж моя мила зблідла?

Чи пшеницю жала, чи ячмень в’язала,

Чи на похмілля лежала?

— Я пшениченьки не жала,

Ні ячменю не в’язала,

Од милого ручок, од біленьких ніжок

Я на похмілля лежала.

А я того як байдуже,

Що б’є милий дуже,

Подлива водою, торка ногою:

— Говори, мила, зо мною!

— Ой як мені говорити,

Будеш, милий, бити.

Ти будеш ворчати,

А я буду мовчати,

Бо мужа я й провинила.

Не бий мене, милий, вдень,

Та не сміши, серце, людей;

Поб’єш мене вночі,

Запершись, б’ючи,

Щоб нас люди та не знали,

П’яницями та не назвали,

Щоб нас люди не судили,

П’яницями не робили.

— Ой вербо, вербо кучерявая,

Хто тобі, вербо, кудрі завив?

— Завила мені густа лоза,

А густа лоза, сама молода.

Ой кажуть люди, милий не п’є,

А щовечора з корчми іде:

Що пропив коня вороного,

А додому іде й по другого.

— Ой мила моя, викупи коня,

Викупиш коня — люблю тебе,

Як не викупиш — уб’ю тебе.

Ой не раз, не два викупала,

У віконечко й утікала,

У вишневом саду ночувала,

З соловейками розмовляла.

А соловейко як тьох та й тьох,

А я, молода, як ох та й ох,

А у мене сльози, як той горох.

А у мене брови, як той огарок,

А у мене очі, як той тернок,

А у мене личко, як [яблочко],

А [у мене] губки, як ягідки.

Ой темная та невидная ніченька,

Дурна була та нерозумная дівчина —

Полюбила та козаченька старого,

Веде з корчми та за рученьку п’яного.

Та привела до високого терема,

Кладе спати та на тисовій кроваті,

Та забула соловійочку сказати:

«Соловейки, ви, братики ви мої,

Не щебечіть а ви раненько на зорі,

Не збудіть мого милого у теремі».

Я думала, що мій милий спить, не чує, —

Він на мене та нагаєчку готує.

Я думала, що нагаєчка — шуточка, —

Як ударить, то й розсядеться шкурочка.

Я думала, що нагаєчка волова, —

Як ударить, то болить серце й голова.

Я думала, що нагаєчка на пару,

Аж то вона із проклятого ременю.

Я думала, що нагаєчка з кістриці,

Аж то вона з проклятої сириці.

Я думала, що нагаєчка — жовтий дрок,

А ударить, болить серце й животок.

Ой що тобі гіриснилося,

Ой що тобі привиділося?

Пройшли наші марно літа,

Як місяць кругом світа.

Чоловіче, що ти знаєш,

Що ти все п’єш та гуляєш,

Що все гульки та прогульки,

А об смерті нема думки?

— А я смерті не боюся,

Я од смерті одкуплюся,

Килимами обстелюся,

Гостоньками обсажуся.

— Чоловіче, що ти знаєш,

Що смерть гостей розхиляє

Та й на тебе посягає?

— А я смерті не боюся,

Я од смерті одкуплюся…

От тепер я сама, як у полі билина,

Та не дав мені Бог, кого я вірно любила.

Та й дав мені Бог ревнивого мужа,

Що він п’є та гуляє, а мене розоряє,

А як прийде додому, не говорить зо мною.

— Або ми уже, серденько, розойдімося з тобою.

— Брешеш, брешеш, моя мила, я вінчався з тобою.

Ой пійду я, молодая, та до броду по воду,

Ей, чи не побачу ж я перевозчичка у броду.

— Перевозчичок молоденький, перевези через воду,

Ей, перевези через воду, а та до рідного роду,

Ей, нехай же я побачусь хоть четвертого году.

Перевозчик молоденький та сього не чуває,

А почула моя мати, край криниченьки стоя.

— Ей, не плач, не плач, доненько моя, бо така твоя доля.

Ой полюбила козаченька, при місяцю стоя.

— Не я його полюбила, полюбила моя мати,

Що звеліла мені мати білі рушнички дати,

Ой а ще звеліла мені моя мати та на рушничку стати.

Не жалій же, моя мати, що я у тебе одиниця,

А утопи мене у річеньку, де холодна водиця.

Не жалій же, моя мати, що хороша й на вроду,

Ой возьми мене і утопи мене в холодную воду.

Десь я у тебе, моя мати, та увесь хліб переїла,

Ой що ти мене туди дала, а куди я не хотіла?

Чи я у тебе, моя мати, усі плахти поносила,

Що ти мене туди дала, а куди я не хотіла?

Чи я у тебе, моя мати, і пшениченьку не жала,

Що ти мене туди дала, а куди я не бажала?

Зоря з неба закотилася,

А й мати у дочки забарилася,

А хліба-солі не наїлася,

З своїм зятем побранилася.

Озоветься моя доненька:

— Ой проведу я свою матінку

Ой за три шляхи за широкії,

За три гаї зелененькії.

Сама стану та під явором,

Ой під явором зелененьким

Та заплачу жалібненько.

Оглянеться моя матінка:

— Чого плачеш, моя доненьку,

Ой чи попалась у неволеньку?

Чи хмелина та гніздечко звила,

Чи тонкая паутиночка,

Чи малая та дитиночка,

Чи вірная та дружиночка?

— Ні хмелина, ні гніздечко не звила,

Ні тонкая паутиночка,

Ні малая та дитиночка,

Аж невірная дружиночка.

— Ой матінко-вишенько, що без тебе лишенько,

Ой ненько ж моя, тонка гілко, як без тебе гірко.

Що тебе ж ні купити, ані заслужити,

Що без тебе, ненько моя, горе в світі жити.

Що уже ж я й ходила, та вже ж я й служила,

Та не найшла тої неньки, що мене родила.

Тільки найшла в полі синенькеє море.

Прийми ж мене, синєє море, тепер мені горе.

Чи чула ж ти, моя ненько, як я в тебе була,

Під покутнім віконечком, як голубка, гула?

— Ой хоть чула, хоть не чула, не озивалася,

Я ж на тебе, донько моя, не сподівалася.

Ой чого ж ти, донько моя, така стара стала,

Що я тебе, донько моя, за рік не пізнала?

— Ізстарила мене, ненько, чужая робота,

А ще к тому, моя ненько, на серці скорбота.

Ізстарили, моя ненько, та чужії хатки,

А ще к тому, моя ненько, мої недостатки.

Ізстарили мене, ненько, та чужії мітки,

А ще к тому, моя ненько, маленькії дітки.

Ізстарила мене, ненько, та чужая нива,

А ще к тому, моя ненько, невірна дружина.

Та подумай ти, мисле, об моїм нещасті,

А чи мені довго жити у великій напасті?

Та мені од напасті та уже не пропасти.

Куди піти — люди судять, об мені говорять.

Ой доле ж моя, доле, де ти блудила,

Ой як мене моя матусенька на сей світ зродила?

Та чи ти утонула, а чи в огні згоріла?

Ой як ти й утонула, так пливи к бережечку,

А як в огні згоріла, то пропадай, доле!

Ой як піду я погуляю у чисте поле,

Ой піду я сяду в зеленому саду,

Чи не прийде моя доля к мені на пораду?

Ой піду я сяду в зеленім житі,

Чи не прийде доля а до мене жити?

Ой піду я сяду у зеленому просі,

Чи не прийде доля а до мене в гості?

Ой піду я, піду під ясні копи,

Аж там лежить моя доля, облежала боки.

— Пусти мене, мати, у поле жита жати,

Буду, мати, жито жати, а доленьки шукати.

— Ой не пущу, доню, щоб не заблудила,

Та вже ж, доню, свою долю давно й загубила.

— Пусти мене, мати, й у луг по калину,

Буду, мати, калину ламати й доленьки шукати.

— Ой не пущу, доню, щоб не заблудила,

Та вже ж, доню, свою долю давно й загубила.

— Пусти мене, моя мати, між челядь гуляти,

Буду, мати, з челяддю гуляти, доленьки шукати.

— Ой не пущу, доню, щоб не заблудила,

Та вже ж, доню, свою долю давно й загубила.

— Пусти мене, мати, на ставку купаться,

Буду, мати, на дно поринати, доленьки шукати.

— Ой не пущу, доню, щоб ти й не втонула,

Та вже ж, доню, твоя доля аж на дно пірнула.

Попід мостом, мостом трава зелененька,

Ой за добрим чоловіком жінка молоденька.

Попід мостом, мостом трава посихає,

За ледачим чоловіком жінка пропадає.

Піду на толоку, накопаю дроку,

Щоб вороженьки не діждали року.

Піду на толоку, накопаю пижми,

Щоб вороженьки не діждали тижня.

— Чи ти, ненько, спала, чи ти так лежала,

Як я вчора ізвечора під вікном кувала?

— Ой якби я, донько моя, твій голос зачула,

Вилинула б у кватирочку, як сива зозуля.

— Пусти мене, ненько моя, в громовую тучу,

Вже я тобі, ненько моя, повік не наскучу.

— Ой не пущу, донько моя, щоб туча не вбила,

Бо не найдеш щастя й долі, що ти загубила.

— Пусти мене, ненько моя, в вишнев сад гуляти,

А я буду все гуляти, доленьки шукати.

— Ой не пущу, донько моя, щоб птиця не вбила,

Бо не найдеш щастя й долі, що ти загубила.

— Пусти мене, ненько моя, на Дунай плавати,

А я буду поринати, доленьки шукати.

— Ой не пущу, донько моя, щоб ти не втонула,

Бо не найдеш щастя й долі, — глибоко пірнула.

Ой соколе, соколонько,

Не жур моєй головоньки,

Бо я й сама зажурюся,

Що я роду й остаюся.

Хорошого мужа маю,

Буде бити, добре знаю;

Що звечора цілує, милує,

Опівночі б’є та катує,

А к світові проч проганяє:

— Іди, стидка, бридка, й од мене,

Єсть у мене кращая й од тебе.

— Хоч у тебе двадцять чотири,

А таки я старша над ними.

— Де ти, бридка, таку волю брала,

Щоб над ними старшинствувала?

— Ізмилуйся, Боже, надо мною,

Зостав мене й удовою.

Нехай же я й погуляю,

Як рибонька по Дунаю.

Віддай мене, моя мати, де новії хати,

Що свекорко, як батінко, свекруха, як мати,

А діверки, як братики, люблю жартовати,

А зовиці, як сестриці, є з ким розмовляти.

Один кивне, другий моргне, третій засміється,

А мій милий та ревнивий, мені не минеться,

Увечері, по вечері все лихо складеться.

Ой в неділоньку рано-пораненьку у всі дзвони дзвонять,

А брат із сестрою на риночку ходять.

— Ой час мене, брате, давно заміж дати.

Не дай мене, брате, та за селянина,

Віддай мене, [брате], та за міщанина.

Що у селянина немає хати,

А у міщанина увесь двір на помості.

Я по новом двору люблю походжати,

А велика сім’я, люблю жартовати.

Як приїхав братик до сестри у гості:

— Ой здорова, сестро, чи жива-здорова?

— Не питайся, брате, чого я змарніла,

Нагайка-дротянка кров’ю окипіла.

— Оце ж тобі, сестро, багатий міщанин,

Що по новом двору любиш походжати,

А велика сім’я, любиш жартовати.

Убогий селянин у полі орає,

Багатий міщанин у корчмі гуляє.

Хмарка наступає, дощик накрапає,

Дощик крапу робить, сестра брата просить:

— Віддай мене, брате, в чужую сторонку,

Де велика сім’я, де багато діла;

Де багато діла, я б туди летіла,

І діло робила, і сім’ї годила,

І до тебе, брате, в гостоньки ходила.

Ждав братик неділю, ждав братик другую,

На третю неділю сам до сестри іде.

Приїхав до двора — сестра нездорова.

— Вже третя неділя, як я заболіла,

Вже білая постіль, вже пилом припала,

Вже ж я, молодая, із личенька спала.

Ой засвіти, брате, три свіченьки ясні,

Ой засвіти, брате, буду я вмирати.

Свічка догоряє, сестриця вмирає,

Друга догоряє, брат сестру зряжає,

Третя догоряє, брат сестру ховає:

— Оце ж тобі, сестре, чужая сторона,

І велика сім’я, і багато діла;

Діла не робила, сім’ї не годила,

І до мене, сестро, в гості не ходила.

Ой син неньку за рученьку веде,

Ой син неньку хорошо питає:

— Ой ти, ненько, ти, матінко моя,

Чи м’ягкая постіленька твоя,

Що послала миленькая моя?

— Ой сине мій, ти моя дитина,

М’ягко спати, та важко лежати,

Не зна мила на добраніч дати,

А вийшовши з комори раненько,

Та не скаже: «На добрий день, ненько».

— Ой ти, ненько, ти, матінко моя,

Треба вчити, треба милу бити.

— Ой сину мій, ти моя дитина,

Не бий жінку товстими киями,

Та бий жінку різними словами.

Ой як буде та добрая жона,

То послуха і доброго слова,

А як удасться злая личина,

То не боїться ні бича, ні кия.

 — Ой мати, мати старая,

 За що ти мене скарала —

 За п’яниченьку й оддала?

 Що п’яниченько щодня п’є,

 Прийде додому, мене б’є.

 — Нарікай, доню, нарікай,

 Та у вишневий сад утікай.

 У вишневім саду калина,

 Ой там стояла червона,

 На тій калині зозуля,

 Ой там кувала сива,

 Там вона днює й ночує,

 Та ніхто зозулі не чує;

 Тільки почула невістка,

 На круту гору ідучи,

 Холодну воду несучи.

 Єї миленький встрічає,

 Із плеч відеречко знімає,

 Та миленький питає:

 — Чого, мила, такая,

 Що на личенько блідная?

 — Я тобі, милий, не кажу,

 Що я твоїй неньці не вгожу:

 Помажу припечок — лупає,

 Помию лавки — не сяде,

 Постелю постелю — не ляже,

 Питаю діла — не скаже,

 Піде до сусід та й суде:

 «Ледащо невістка, ледащо,

 Не приймається а ні за що».

 — Не роби, мила, не роби,

 Склади рученьки та й сиди.

 — Треба, миленький, робити

 І твоїй неньці годити,

 Щоб собі славоньки зажити.

Коли б мені неділі діждати,

То б я пішла й до роду гуляти.

А й у мене й увесь рід багатий,

Буде мене часто частовати,

А я буду повні й випивати.

Вип’ю й одну, вип’ю й другую,

А третюю буду одмагаться:

— Ой родоньку, пора додомоньку,

А й у мене дитина малая,

А ще к тому свекруха лихая,

Ой у мене мій милий ревнивий.

Ой піду я стиха під віконце,

Послухаю, що свекорка робить.

А свекруха вечеряти варить,

А свекор дубиночку парить

Товсту, товсту та ще й суковату,

Та на мою спину глуповату.

А мій милий дитину колише:

— Ой ну, люлі, мале й дитя, спати,

Пішла мати до роду гуляти,

А у неї увесь рід багатий,

Буде її часто частовати,

Вона буде повні випивати.

Вип’є й одну, вип’є й другу,

А третюю стане одмагаться:

— Ой родоньку, пора додомоньку,

А й у мене дитина малая,

А й у мене мій милий ревнивий,

Буде мене бити та лаяти.

Добре було жити, першу жінку бити,

А з другою, з молодою, горе й в світі жити.

Вона рано встає, мене калатає:

— Вставай, чоловіче, товару давати,

А я піду до базару солі купувати.

Солі не купила, в шинку заблудила,

Сама собі, молодая, лиха наробила;

Малі діти плачуть, свині в вікна скачуть,

Сусідоньки збоку та все теє бачуть.

— Ой тату наш, тату, затопи нам хату,

[Затопи нам хату], навари нам їсти,

Пішла наша мати на базар, та немає й вісті.

— Не буду топити, не буду варити,

Возьму ціп, піду в тік жита молотити.

Чи вдарив, не вдарив, на шлях поглядає:

— Чужі жінки з базару йдуть, моєї немає…

Серденько ж моє, тепер нас двоє,

[Тепер нас двоє], — рідні обоє.

Піди ти в поле, зрубай тополю,

Піди в другую, зрубай ясовую,

Построй комору все тисовую.

Піди ж ти в [дебри], ізрубай верби,

Зрубай верби та пороби двери.

Зачиняй мене в тую комору.

Порубай липки, пороби замки,

Пороби замки й замикай мене

Та постав сторожу молодую.

Сторожа молода кріпко заснула,

А я, молода, я гулять майнула.

Та чого мені журитися, якої неволі,

Що я добра не згадаю, а лиха доволі.

Та віддай мене, моя мамо, заміж за старого,

Буду його шановати лучче молодого.

Та буду [я] шановати, білу постіль слати,

Качалочку в головочки, праники у боки,

Шипшиною я застелю, лозиною вкрила,

Ой Боже мій милостивий, чим я не вгодила?

Пошлю свого старенького й у луг по калину:

— Піди, старий, піди, сідий, калини ламати,

Як калини не наломиш, то, далебі, покину,

Не наломиш червоної, — єй-богу, покину.

Пішов старий, пішов сідий калини ламати,

Прийшов парень хорош, бравий до моєї хати,

А я його за рученьку: «Та йди, серце, в хати».

Посадила пареньочка за тесовим столом,

Сама молода, як ягода, сіла біля його.

Вийняла курча з печі, полудновать дала,

Та послала свою дочку курчат годувати:

— Та йди, дочко-паняночко, курчат годувати,

Не так курчат доглядати, — батька виглядати.

Як ітиме батько з ліса, давай в хати знати.

Та йде дочка-паняночка та в долоні плеще:

— Гуляй, гуляй, наша мати, батька нема еще.

Дочці віри не діймала, сама поглядала,

Одсунула кватирочку — калина буріє.

— Ой Боже мій милостивий, де тебе подіну?

Поставила пареньочка за дубові двері,

Сама лягла, молодая, на білой постелі.

— Та іди, старий, бородатий, наколупай меду,

Тяжко, важко на серденьку, головки не зведу.

Пійшов старий, бородатий меду колупати,

А я парня за рученьку: «Та йди, серце, з хати.

Та й іди, парень хорош, бравий, та все лугами,

Хто зострів та питатиме — кажи, ходив за волами».

Іде старий, бородатий та в тарілки клепле:

— Ой був же тут тривражий син, тільки місто тепле.

— Та бодай тебе говорила лихая година,

Полежала біля бока маленька дитина.

   Із тихого броду

   Пили гуси сірі воду,

   Напилися, полетіли,

   А летячи ґеркотіли:

   — Ой пока наш батько буде,

   То потив нам розкіш буде.

   А як матуся де дінеться,

   То й гостинонька минеться.

   Ой піду я до брата,

   Аж у брата не та хата.

   Хоч у брата і та хата,

   Так у брата не ті сіни,

   Уже в брата гості сіли.

   Брат сестру у гості кличе,

   А невістка дулі тиче.

   Брат сестру завертає,

   А невістка нишком лає.

   — Ой завертай, милий коню,

   [Та поїдемо додому],

   Поїдемо із гостини,

   — Ой завертай, милий коню,

   [Та поїдемо додому],

   Поїдемо із гостини,

   Щоб у братови не гостили,

   Щоб братовій не доїли,

   Хліба-солі не поїли.

Тим у світі добра нема,

Що брат сестри за род не ма.

Тим у світі теряється,

Що брат сестри цурається.

Одсунув брат кватирочку,

Та гляне-погляне по риночку:

Йде сестра з мужем у гостиночку.

— Приймай, жінко, хліб із стола,

Іде в гості сестра моя.

Ой як моя іде, то ховайся,

А як твоя іде, прибирайся.

Приймай, жінко, діжу в хижу,

Я своєї сестри ненавижу.

Сестра усе як зачула,

Та назад кониченька завернула,

Тяженько, важенько вздихнула:

— Ой стой, брате, не лякайся

І з хлібом й сіллю не ховайся;

Я, брате, дома обідала,

Аби тебе, брате, одвідала,

Не так, брате, тебе, як твоїх діток,

Ой щоб вони знали своїх тіток.

Брат сестру в гості кличе,

А невістка дулі тиче.

Брат сестру завертає,

А невістка нишком лає.

— Ой завертай, милий, коні,

Поїдьмо із господи,

Поїдьмо із гостини,

Щоб у брата не доїли,

Щоб братове не поїли.

Я до тебе, брате, не обідати,

А я до тебе, брате, одвідати.

Не до тебе, брате, а до діток твоїх,

Щоб вони знали тіток своїх.

Ой не знала бідна вдова, як хліба робить,

Та наняла медведонька за плугом ходить,

А вовчика сіренького — воли поганяти,

А зайчика [куценького] — передні водити,

А лисицю-горпиницю — обідать варити.

Як розсердився медведонько та й плуг поламав,

А вовчичок сіренький воли розігнав,

А зайчик куценький й собі поскакав.

А лисиця-горпиниця горшки побила,

От так тая бідна вдова хліба робила.

Приїхали пани сватати вдови:

— Здорова, удовонько, зелена дібровонько!

Скажи, й удово, скажи, небого, скільки ти дітей маєш?

Чом правдоньки не скажеш?

— А у мене діток повнісінький куток,

  Був би ти хазяїном.

Приїхали пани сватати вдови:

— Здорова, удовонько, зелена дібровонько!

Скажи, й удово, скажи, небого,

Скільки ти волів маєш?

Чом правдоньки не скажеш?

— А у мене волів дванадцять плугів,

  Був би ти хазяїном.

Приїхали пани сватати вдови:

— Здорова, удовонько, зелена дібровонько!

Скажи, й удово, скажи, небого,

Скільки ти коров маєш?

Чом правдоньки не скажеш?

— А у мене коров — аби ти здоров,

  Був би ти хазяїном.

Приїхали пани сватати вдови:

— Здорова, удовонько, зелена дібровонько!

Скажи, й удово, скажи, небого,

Скільки ти овець маєш?

Чом правдоньки не скажеш?

— А у мене овець повненький хлівець,

  Був би ти хазяїном.

Приїхали пани сватати вдови:

— Здорова, удовонько, зелена дібровонько!

Скажи, й удово, скажи, небого,

Скільки ти конів маєш?

Чом правдоньки не скажеш?

— А у мене конів дванадцять табунів,

  Був би ти хазяїном.

Ой вивела перепілочка діти,

А пішла у пшениченьку сидіти.

— Дітоньки мої, горенько мені з вами,

Ой що не маю хазяїна меж вами.

— Не журись, ненько, не журись нами,

Як поростемо, розойдемося самі.

Не журись, ненько, ти ні рано, ні пізно,

Як поростемо, розорюємося різно.

Розойдемося, ненько, по горах, по долинах,

Буде нас, ненько, по чужих українах.

Ой люди, ненько, будуть пановати,

Ми будем, ненько, у людей горювати.

Не шукай нас, ненько, ні в горах, ні в долинах,

Шукай нас, ненько, по чужих українах.

Одно ж піде в ліс, а друге у пролісся,

Ти, стара ненько, ти на нас не надійся.

— Літа мої, літа, літа молодії,

Де ж ви поділися за часи малії?

Та й відібрали літа маленькії діти,

Відібрали сили все дочки та сини.

Та сини ж мої, сини, сини соловейки,

Та запрягайте коні, коні вороненькі,

Доганяйте літа, літа молоденькі.

— Та ненько ж ти наша, ти, ненько старенька,

Коники потомим і літ не догоним.

— Та сини ж мої, сини, сини соловейки,

Завертайте літа, літа молоденькі.

Та уже ж моя старость до мене приходить,

Ой діточки мої, не пускайте її,

Голуб’ята мої, завертайте її.

Та уже ж моя старость у сінечки вступила,

Ой діточки мої, не пускайте її,

Голуб’ята мої, завертайте її.

Уже моя старость в світлоньку вступила,

Ой діточки мої, завертайте її,

Голуб’ята мої, шануйте її.

Ой піду я в огороди, нащиплю шальвію,

Ой же, гой же, нащиплю шальвію.

Нащипавши шальвійки, та зов’ю вінок,

Ой же, гой же, та зов’ю вінок.

А ізвивши віночок, пущу й на Дунай,

Ой же, гой же, пущу й на Дунай.

Хто до вінка припливе, той милий буде,

Ой же, гой же, той милий буде.

Озоветься кролевич на сивім коні,

Ой же, гой же, на сивім коні:

— Я до вінка припливу та й милим буду,

Ой же, гой же, та й милим буду.

Єще ж конь не приплив, та й уже потопав,

Ой же, гой же, та й уже потопав.

— Біжи, біжи ти, мій коню, в свою сторону,

Ой же, гой же, в свою сторону,

Та не кажи ти, мій коню, що я й утопився,

Ой же, гой же, що я й утопився.

Іскажи ти, мій коню, що я оженився,

Ой же, гой же, що я й оженився.

Були у мене старости — в воді порості,

Ой же, гой же, в воді порості.

Були у мене світилки — на небі зірки,

Ой же, гой же, на небі зірки.

Були у мене сванечки — у морі пліточки,

Ой же, гой же, у морі пліточки.

Були у мене бояри — риба-окуні,

Ой же, гой же, риба-окуні.

  Ой ішов парень дорогою,

  Дорогою стовбовою,

  Зустрів дівку-сироточку,

  Сироточку-сімліточку:

  — Ой дівочко-сироточко,

  Сироточко-сімліточко,

  Загадаю загадочку,

  Скажи, дівко, всю правдочку:

  Ой що в’ється коло древця?

  Ой що росте без корінця?

  Ой що біжить без прогону?

  Ой що світить круту гору?

  Ой що палить без жарини?

  Ой що плаче без дівчини?

  — Ой я цеє добре знаю,

  Козакові одгадаю:

  Ой що в’ється коло древця —

  Ой хміль в’ється коло древця,

  Камінь росте без корінця,

  Вода біжить без прогону,

  Місяць світить без прозору,

  Сонце пече без жарини,

  Парень плаче без дівчини.

Ой із-за гори вітер віє, дорогою козак іде,

Зустрів дівку-сироточку, сироточку-сімнадцятьліточку.

— Ой дівочко-сироточко, сироточко-сімнадцятьліточко,

Загадаю загадочку, скажи ж мені всю правдочку:

Ой що в’ється коло древця, а й що росте без корінця?

Ой що біжить без прогону, хто світить круту гору?

Дівчина її узнала, козакові одгадала:

— Козаченько молоденький, ой хміль в’ється коло древця,

Камінь росте без корінця,

Вода біжить без прогону,

А місяць світить круту гору.

Ой ішла дівка до броду по воду

Та уподобала козака на вроду.

Ой іще дівка води не набрала,

Уже з козаченьком на розмові стала.

— Ти, козаче, ти славний собою,

Возьми мене у човничок з собою.

Єще дівка у човник не вступила,

Десь удалася серед моря хвиля,

Вивернуло щуку-рибу зо дна,

Викинуло молоду дівчиноньку з човна.

Три козаченьки коні наповали,

Вони собі стиха розмовляли.

Один каже: «Синє море грає»,

Другий каже: «Дівка потопає».

Третій каже: «Хоть коника збуду,

Таки ту дівку рятувати буду».

— Ой рятуй мене, молодий козаче,

Ой бери з мене дорогую плату.

— Ой я не хочу з тебе плату брати,

Ой хочу тобі дружиною стати.

— Ой і хоть буду у море потопати,

Таки не хочу дружиною стати.

— Ой подай, брате, довгую ломаку,

Приштикнути дівку-полежаку,

Ой подай, брате, довгую тичину,

Приштикнути молоду дівчину.

Ой не жаль мені баєвої юпки,

Ой як жаль мені дівчини-голубки.

Ой не жаль мені синьої китайки,

Ой як жаль мені дівчини-коханки;

Ой не жаль мені доброго намиста,

Ой як жаль мені дівчини до мислі.

— Ой Северине, Севериночку,

Сватай мене, дівчиночку,

Сватай мене, молодую.

— Ой я б тебе, дівчино, сватав,

Та боюся твого брата,

Отруй, дівко, свого брата.

— Ой я б його отруїла,

Так не знаю того зілля.

— Піди, дівко, в чисте поле,

В чистім полі дві ямини[128]

На ямині дві гадини.

Та на ямину сонце пече,

А гадині з рота тече.

Підстав, дівко, коновочку

Під гадючу головочку,

Возьми, дівко, з рота піни,

Отруй, дівко, брата свого.

— Мого брата нема дома,

А мій братик у дорозі,

А чарощі у острозі.

Ой приїхав брат з дороги,

А чарощоньки з остроги.

Брат до сестри з радощами,

Сестра к брату з чарощами.

— Ой пий, сестро, вперед сама.

— Ой я, брате, давно пила,

Се для тебе зготовила.

Скоро братичок напився,

За сердечко й ухопився,

З кониченька похилився:

— Гірке, сестро, твоє пиво,

За серденько й ухопило.

Ой що сестриця-родина

Свого брата й отруїла.

А Маруся недужа лежала,

Чорним шовком головку зв’язала;

Трьох козаків із полку бажала.

Приїхало три козаки з полку,

Розв’язали Марусі головку.

Один каже: «Я Марусю люблю».

Другий каже: «Я за себе возьму».

Третій каже: «Я на рушничку стану».

— Ой хто мені цар-зілля достане,

Той зо мною на рушничку стане.

Озоветься козак молоденький:

— Ой є в мене три коні на стойлі:

Один коник, як голуб сизенький,

А другий коник, як ворон чорненький,

А третій коник, як лебедь біленький.

Одним конем до моря доскочу,

Другим конем море перескочу,

Третім конем цар-зілля доскочу.

Ой став козак зілля копати,

Стала над ним зозуленька ковати:

— Ой не копай, козаче, цар-зілля

Та іди встрічати Марусеньку з весілля.

Та попід мостом трава ростом рівняється з мостом,

Та кращий парень од дівчини і станочком, і зростом.

— Та чи не будеш, дівчинонько, по мені тужити,

Та як піду я в чужу землю государю служити?

— Ой не буду, козаченько, далебі, не буду,

Та горювала я з тобою, то й без тебе буду,

То ти за гору, за крутую, — я тебе забуду.

Та не виїхав козаченько та за нові ворота —

Та не взялася дівчиноньки ні їжа, ні робота.

Та не виїхав козаченько за густі лози —

Да облили дівчиноньку дрібненькії сльози.

Та не виїхав козаченько за жовтії піски —

Та оглянеться козак назад, біжить мила пішки:

— Ой вернися, козаченько, матуся вмирає.

— Та не вернуся, забарюся, в війську зостануся.

Та не виїхав козаченько за нові палати,

Та оглянеться козак назад, біжить стара мати:

— Ой вернися, мій синочку, дівчина вмирає.

— Та буду, мати, коня гнати, щоб живеньку застати,

Та не застану я живої, застану на лаві,

Та не застану я на лаві, та застану в ямі.

Та дубовая домовина, мурована яма,

Та лежить моя дівчинонька, як рибонька в’яла.

Ой коли б же того да Син Божий не множив,

Хто щирі любощі та на сей світ положив,

Що щирі любощі — та животу досада,

Болить головонька, а на серденьку ізрада.

Ой повій, вітронько, та по високой горі,

Та по високой горі, та по шовковой траві,

І собери, Господи, усі любощі мої

Та понеси, Господи, та до милого мого,

Та положи, Господи, у головоньках його.

Та скоро мій милий встане і на любощі й взгляне,

І на любощі й взгляне і мене згадає.

— Пусти ж мене, пане, з Польщі на Україну,

Та пише мила листи, що породила сина.

— Одписуй, козаче, що не твоя причина,

Не твоя причина, а не твоя дівчина.

— Присягаю Богу і перед паном,

Що моя дівчина і моя причина.

— Та сідлай, хлопко, коня, та сідлай вороного,

Та поїжджай, хлопко, та до роду до твого.

Приїжджає ж козак, аж родина вітає,

Увійшов у кімнату — дівчина умирає.

— От тепер, козаче, лихая година,

Одцурався батько й мати і уся родина.

Одцурався батько, одцуралася й мати,

Через тебе, козаче, треба й умирати.

— Не умирай, дівчино, Господь Бог з тобою,

Скоро одужаєш, возьму шлюб з тобою.

Ой приїхав козак до бистрого ставу,

Ой натрапив на дівчину хорошого стану

Да й став закликати: «Подай перевозу,

Поспішную харту маю, везу до обозу».

Ой вийшла дівчина — в неї чорні очі.

— Не їдь, — каже, — козаченьку, против темной ночі.

Ніченька темна, дороженька слизька,

Ночуй, — каже, — козаченьку: господонька близька.

Ой я маю човник, хочу тебе взяти,

Да од того перевозу не візьму заплати.

Сідай, сідай, серце, тілько зберігаю[129],

Що вельми своєвільний, баский човник маю.

Хоть нема і вітру, да хвиля велика,

Викидає, вивертає вгору чоловіка.

Розопнімо парус, а дубовим веслом

Будем гребти хутко, хутко, щоб нас перенесло.

Бистрії річки, круті береженьки,

Перегрібшись, перевізся козак молоденький.

— Ой як же будеш назад повертати,

Не забудь же, козаченьку, мене з собой взяти.

Ох, зойди, зойди, зірочко та вечірняя,

Ох, вийди, вийди, дівчино моя вірная.

А зірочка взійшла, небо й землю освітила,

А дівчина вийшла, козаченька звеселила.

— Ох, ти, козаче, ти, хрещатий барвіночку,

Хто тобі постеле та в дорозі постелечку?

— Стелеться мені зеленая борковина,

Ти мені, дівчина, ти в дороженьці мила.

Ох, ти, дівчина, ти сухотонька моя,

Та що не велить брать вся родинонька моя.

Ой не так родина, як найменшая сестра:

— Не бери, брате, дівчина без долі зросла,

А без долі зросла, без щастя вродилася,

Вона тобі, брате, дружиною не судилася.

— Ой не велиш, сестро, сії дівчини брати,

Та повели, сестро, проч із нею помандровати.

Мандровали поле, мандровали друге,

А на третє поле дівчину у ноженьки коле.

Та примандровалися до сухого лому:

— Ой тут же, дівчино, завернімося додому.

— Ой чи мене, козаче, не матуся вродила,

Щоб я із мандрівки та додому ходила;

Годувала мене мати білими калачами,

Щоб я любилася з хорошими паничами;

Годувала мати білими та пшеничними,

Щоб я любилася з хорошими та з приличними.

По вгородцю ходжу і сам собі раджу,

І розмишляю, що робити маю:

Чи листи писати, до милої слати,

Чи самому їхати одвідати.

Як листи писати, то будуть люди знати,

А самому їхати одвідати.

Ой приїхав милий до милої в гості,

А у милої увесь двір на помості.

— Ой нащо ж ти, мила, увесь двір замостила?

— Задля того, що вірно любила.

Та узяв милий милу за білую ручку,

Пішли ж вони стиха в мандрівочку.

Мандровали поле, мандровали й друге,

А на третє поле стали повертати,

Стала мила важенько вздихати.

Узяв милий милу под білії боки

Та й укинув у Дунай глибокий:

— Ой пливи ж ти, мила, тихо за водою,

Не по правді жила ти зо мною.

Ой виплила мила, де густії лози,

Покотились дрібненькії сльози.

Ой виплила мила, де жовтий пісочок,

Та й подала стиха голосочок:

— Чи я ж не багата, чи я не прекрасна,

А що моя доленька нещасна.

Чи я не хороша, чи я не вродлива,

А що моя доля нещаслива.

У полі, полі стояла корчма,

А у той корчмі дівча шинкує.

Шинкує вона медом та вином,

І медом та вином, і горілочкою.

Як прийшло до неї три волошини,

І три волошини, три хорошії.

Один же п’є все мед та вино,

А другий п’є і гроші кладе,

А третій п’є, дівча підмовля:

— Ходім, дівча, на Дон із нами,

На Дон із нами, з волошинами,

Що у нас на Дону не по-вашому,

Що у нас на Дону не тчуть, не прядуть,

[Не тчуть, не прядусь], все з дєнєг живуть,

Солому січуть, пироги печуть,

А сіно смажуть, пироги мажуть.

Повели дівча і все борами,

Все й борами поміж соснами,

Прив’язали дівча до сосни плечима,

[До сосни плечима], а у бор очима.

Підпалили сосну з верху до епода,

Сосонька горить, дівча говорить:

— Ой хто є в бору і хто край бору,

І чуйте й бачте мою пригоду;

А у кого є дочки — та поучайте,

Нехай волохам віроньки не ймуть.

А волоха віра — як на воді піна,

А в дівчини ума за шеляг нема.

Та по садочку ходжу і сам себе нуджу,

Та не знаю, що робити маю.

Чи листи писати, до милої слати,

Чи самому їхать одвідати.

Як приїхав милий до милої в гості,

Та поставив коня край порога:

— Ой стой, коню, й у порога, проси віри у

Бога, Щоб вороги спатоньки й облягли.

Всі вороги спати лягли, моя мила не спить,

Всю ноченьку у віконечка сидить.

Кватирочку відсуває, з вітром розмовляє,

Милий милу словами карає.

Як ухопить милий милу під білії боки,

Кинув її в Дунай глибокий.

Ой як стала мила на дно потопати,

Та милому три слова казати:

— Ой котора дівка на личеньку біла,

То то її головонька бідна.

Ой котора дівка на личеньку красна,

То то її доленька нещасна.

  Зашуміла дібровонька,

  Зашуміла зелененька,

  Розгулялась вдова молоденька.

  Десь узявся козаченько,

  Десь узявся молоденький,

  Та взяв вдову за білу ручку,

  Та взяв її за рученьку:

  — Годі, вдово, та й гуляти,

  Пора додому ступати.

  — Не піду я додомочку,

  Наклевечуть головочку.

  Нічим печі затопити,

  Нічим діжі замісити…

  Десь узявся козаченько,

  Десь узявся молоденький,

  Та взяв вдову за білу ручку,

  Та взяв її за рученьку,

  Повів її до річеньки,

  Кинув вдову в холодную воду.

  Стала вдова утопати,

  Стала сусідів прохати:

  — Сусідочки-голубочки,

  Научайте свої дочки,

  Щоб по ночах не ходили,

  Пройдисвіта не любили

  І вірочки не доймали.

  Пройдисвіта полюбила,

  І вірочки донімала,

  І правдоньку ісказала, —

  Тепер же я навіки пропала.

Сватай мене, Марко, я за тебе піду.

— Я буду сватати, не дає тебе мати.

— Ой як не дає, будем мандровати

Темної нічки і із Марочком прічки[130]

І про його смерть від її руки не записано.

Ой Марків кінь, та не Марко на нім,

Маркове сідельце, не Маркове серце,

Маркова зброя, не Маркова мова,

Маркова пісня, та не Марко співає,

Маркові суремочки, та не Марко в їх грає.

Біда мені, мати, за бідою,

Навчилася журитися молодою,

А друга біда, мати, — малі діти,

Рада б погуляти, ніде діти.

Покину дитину в кропивину,

Сама помандрую на Вкраїну;

Вернуся, дитину погодую,

Та оп’ять на Вкраїну помандрую.

Ой як тій дитині в кропивині,

То так мені, мати, на Вкраїні.

Та покину дитину в нехворощу,

Сама помандрую аж у Польщу;

Та вернуся, дитину погодую,

Та оп’ять аж в Польщу помандрую.

Ой як тій дитині в нехворощі,

То так мені, мати, у тій Польщі.

Покину дитину між шляхами,

Сама помандрую із ляхами;

Вернуся, дитину погодую,

Та оп’ять із ляхами помандрую.

Ой як тій дитині між шляхами,

То так мені, мати, із ляхами.

    У косі лента голуба,

    Сама дівка молода

    По садочку ходила,

    Два синочка родила,

    Китайкою сповила,

    До Дунаю й однесла,

    На корабль пустила,

    Дунаєчка просила:

    — Дунаєчко-батечко,

    Не топи моїх діток

    До дванадцяти годок,

    До тринадцяти літок.

    А ти, густий очерет,

    Забавляй моїх дітей.

    А ти, жовтий пісочок,

    Годуй моїх діточок.

    А ви, густі лозоньки,

    Та щитайте годочки.

    На дванадцятім году

    Пішла вдова по воду,

    Стала воду набирати,

    Став корабель припливати.

    А у тому кораблі —

    Два молодца молоді.

    Один листи читає,

    Другий вдови питає:

    — Удовонько молода,

    Чи підеш ти за мене?

    — Я за тебе не піду,

    За другого дочку дам,

    А не дочку, наймичку,

    Хорошую панночку.

Ой вийду на гору, гляну на море,

Синє море гра, хвилю розгоня.

Та гляну на свій край, аж роду нема, —

Я зажурюся, я й затомлюся,

Піду у вишневий сад, хоч проходжуся.

В вишневім саду, під вишенькою,

Ой там сиділа пара голубів,

І цілуються, і милуються,

Та на моє життя все дивуються.

Ой ви, голуби, ви, сизенькі,

Ви цілуйтеся, ви милуйтеся,

Та на моє життя не дивуйтеся.

Десь узялися два стрільчика,

Та голуба убили, а голубку узяли.

Та укинув за полу, приніс додому,

Приніс додому, пустив додолу

Та насипав пшениці, кубок водиці.

Пшениці не їсть, водиці не п’є,

Та під ту вишню плакати іде.

— Не плач, голубко, не плач, сизенька,

Як я полину на синєє море,

Прижену тобі табун голубей,

Якого схочеш, такого і возьмеш.

І вибирала, і розсмотряла,

Та не вибрала такого, як мала.

Як була у дівчини мачуха лихая,

Та послала дівку до броду по воду,

Та приказала мати повні відра брати,

Не веліла мати відер надливати.

Не успіла дівчина у брод уступити,

Десь узялися два вовчика з гори,

Та ухватили дівку під білії боки,

Та повели дівчину у яри глибокі,

Стали з дівчиною, стали жартовати,

Стала дівчинонька плакати-ридати,

Плакати-ридати, голубам казати:

— Ой ви, голубоньки, ой ви, сизенькі,

Чи полетите ви на той край до батьки.

Накажіте батьку, батьку рідному:

Нехай мене батько, батько не шукає,

Батько не шукає, мачуха не лає,

Нехай мене батько вже й одпоминає,

Мене, молодої, на світі немає.

Ой п’є козак, п’є і гуляє,

А під ним кінь вороний розігрався

Та на синє море розігнався.

Та замерзає море синенькеє,

Та припадає сніжком білесеньким,

Та потопає козак, потопає,

Та до вороного коня промовляє:

— Ох, і бийся, коню, бийся, бийся, видибайся,

Та й отця і до неньки поспішайся,

Та до моїх братиків-порадників,

Та до моїх сестриць-жалібниць,

Та до моїх діточок-сиріточок,

Та до моєї жінки молодої.

Та не кажи ти, коню, що я й утопився,

Та і скажи, коню, що я й оженився,

Та поняв собі пару у синьому морю,

Та й у синьому морю паняночку,

Та собі, коню, вічну дворяночку.

— Калино, ялино, що тебе ізв’ялило?

— Ізв’ялили мене буйні вітри з лютими морозами.

— Козаче молоденький, що тебе ізжурило?

— Зажурила мене тая дівчина, що з карими очима.

Не раз, не два стою у неї під корчмою:

— Вийди, дівчино, вийди, рибчино, поговорим з тобою.

— Рада б я виходити, з тобою говорити, —

Лежить нелюб на правой руці, не могу розбудити.

— Дівчино моя люба, одсунься од нелюба,

А я нелюба та й уб’ю із лука, як сивого голуба.

— Чи влучиш, чи не влучиш — з нелюбим не розлучиш,

Чи вдариш, чи не вдариш — тільки нам життя збавиш.

Козаче молоденький, у тебе конь вороненький,

Осідлай коня, виїжджай з двора, ти не мій, я не твоя.

Козак коня сідлає, до коня промовляє:

— Ой коню, коню вороненький, донеси до Дунаю,

Донеси до Дунаю, де утопиться думаю,

Що хорошу вродоньку маю, да утопиться думаю.

Ой приймай, Боже, душу, а ти, рибонько, тушу,

А ти, річенька, бистра водонька, викинь кістки на сушу.

— Калина, малина, чого почорніла —

Чи суші боїшся, чи дощу бажаєш?

— Я суші боюся і дощу бажаю,

Кого вірно люблю, сейчас умирає.

— Ой умру я, мила, а ти будеш жива,

Та знатимеш, мила, де моя могила.

Ой моя могила край синього моря,

Полягли любощі і тихая мова.

Та не тупай, мила, правою ногою,

Скажуть вороженьки, що жив я з тобою.

Трясця вороженькам, та ще їх і роду,

А як вони знають, що жив я з тобою.

Та не кидай, мила, сирою землею,

Бо ти сама знаєш, що важко під нею.

Ой тим воно важко — любилися тяжко,

Тим воно важкенько — любились вірненько.

Сороки, ворони тіло розклювали,

А сірії вовки кості розносили.

Піду погуляю, кості позбираю,

В тихому Дунаю поперемиваю,

В зеленім садочку кості прикопаю.

— Лугом іду, голос веду, луже, розвивайся,

Ти, козаченько, на мої чорні брови не сподівайся.

Як будеш на мої чорні брови уповати,

То не будеш своєю смертію умирати.

Дала дівчинонька козакові кохан-зілля спити,

Щоб йому, молодому, на світі не жити.

[Помер козак], помер козак, тиха його мова,

Козака несуть, коня ведуть і ясную зброю.

Викопали козакові глибокую яму,

Викопали козакові високу могилу,

Посадили [козакові] червону калину,

Щоб зозулі прилітали і рано ковали.

Помер козак через тую дівчину,

Щоб всі люди знали.

   Їде козак молоденький

   Та на конику б’ється;

   Його мила прекрасная

   Все над ним сміється:

   — Оце тобі, милесенький,

   Твоя мила прекрасная,

   Що учора ішов здоров,

   А тепер — смерть безщасная.

Дала мати дочку в чужу стороночку,

Заболіло у неї у животочку.

І заказала мати своєму дитяти

А три года в гості не бувати.

Ждала дочка літо, ждала дочка і друге,

А на третє літо стала скучати.

— Пороблю ж я крильця з щирого серця

Та полечу до й отця, до неньці.

Ой сяду я, паду в вишневому саду,

На вишеньці, на черешеньці,

Та буду кувати, буду й промовляти,

Чи не вийде отець або мати?

Ой вийшла мати з рубленої хати,

Зозуленьки з хати зганяти.

— Ой шуги в луги, сивая зозуля,

Із вишеньки та й із черешеньки.

Не ти сад садила, не ти й поливала,

Не для тебе ягідки вродили.

— Ой я сад садила, ой я й поливала,

Се для мене ягідки вродили.

— Ой коли б я знала, що ти моя дочка,

То дала б я тобі жемчугу жменю,

Ще й роззлотний і кубочок меду.

Ягідки б дзьобати, медком би запивати,

Солоденьким медком запивати.

Ой давно, давно я у батька була,

Стежка, дорожка тереном заросла,

Тереном заросла, ще й шипшиною,

Ой як була я у батенька ще й дівчиною.

А я як схочу, терен потопчу,

Ой та до свого батенька в гості полечу.

Ой сяду-упаду в батенька в саду,

Ой у батенька в саду, на винограду.

Ой що мій батенько по двору ходить,

Ой вороного коня за поводи водить.

А найстарший брат коня сідлає,

Ой середущий брат дрова рубає,

А найменший брат лук заряжає,

Ой на тую зозулю та поглядає.

Виходить з хати старая жена,

Ой старая жена — матуся моя:

— Ой не стріляй, сине, в тої зозулі,

Ой як тої зозулі на садовині,

Ой то так нашій сестрі на чужині.

Ой із-за гори буйний вітер віє, все повіває,

Потеряла я своє здоров’я, уже й літа минають.

Ой запряжу пару коней, пару воронії,

Та поїду доганяти літа молодії.

Дожену я літа молодії у калиновом мості:

— Завернітесь, літа молодії, ви до мене в гості.

— Не вернемось, не вернемось, не знаєм, до кого,

Що не вміли шановати здоров’ячка свого.

Ой піду я й у вишнев сад та вирву я квітку,

Та вирву я рожевую квітку та й пущу на воду:

— Пливи, пливи, моя рожевая квітка, а до мого роду.

Пливи, пливи ти, рожевая квітка, де у полі криниця,

Ой там стоїть два братика, а третяя сестриця.

— Ой десь ти, наша сестра, сім неділь лежала,

Що уже твоя рожевая квітка на воді зав’яла.

— Не лежала, мій братику, ні дня, ні години,

Ізсушила та ізв’ялила чужая україна,

Та й ще к тому, братику, доля нещаслива,

Ще к тому, мій братику, все чужая робота,

Та й ще к тому, мій братику, на серці скорбота,

Та ще к тому, мій братику, все думки та гадки,

Та ще к тому, мій братику, мої недостатки.

Як поїхав королевич на прогуляннє,

Та покинув Галюточку на горюваннє.

Прив’язав коня до явора, сам ліг спочивать.

Ой приснився, привидівся чудний, дивний сон:

Під правою та рученькою місяць ізійшов,

Із-під лівої, з-під білої рученьки вилинув сокол.

Як поїхав королевич до бабусеньки:

— Бабусенько, голубонько, відгадай сей сон:

Із-під правої та рученьки місяць ізійшов,

Із-під лівої, із-під білої вилинув сокол.

— Ой поїжджай, королевич, до свого двора,

Та вже ж твоя Галюточка сина родила,

Понаймала мамок, няньок, сама полягла.

Як поїхав королевич до свого двора,

Ой як вийшла против його щонайстарша свість:

— Здоров, здоров, чужий зять, тепер ти не наш,

Та вже ж твоя Галюточка сина родила,

Понаймала мамок, няньок, сама полягла.

Як увійшов королевич в нову світлицю —

Лежить його Галюточка на всю скамницю.

Ой поїхав Олексаша із дому в дорогу

Та покинув дома жену нездорову.

Та поїхав Олексаша в зелені поля,

Ой оглянеться назад, а за ним слуги біжать:

— Ой вернися, Олексаша, вернися додому,

То уже твоя жена Богу душу оддала.

Не доїхав Олексаша до нового двора, —

Ой думає ж Олексаша, що дрова рубають,

Аж то його жені труну доробляють.

Ой не дійшов Олексаша до нової світлиці, —

Ой думає Олексаша, що зозулі кують,

Що зозулі кують, солов’ї щебечуть,

Аж то малі, малі діточки по матері плачуть.

— Ой цитьте, діточки, цитьте, малії,

Коли б вернулися літа молодії.

Та поїду, діточки, у два городочка,

Та куплю вам діточки, а два теремочка.

Один теремочок — червоне намисто,

Другий теремочок — матір молодую.

— Нехай же той, таточко, терем загориться,

Червоне намисто докупи золлється,

Нехай же та мачуха у гроб западеться,

А ненька рідненька на сей світ зведеться.

Віє вітер, повіває,

Батько сина виряджає:

— Та іди, сину, пріч од мене,

Та не Любляна жена й в тебе.

— Ой я, тато, три сестри маю,

Та всіми трьома замишляю:

Найстарша йде, коня веде,

Середуща йде, сідло несе,

Найменша йде, хустку несе,

А хустку дає й приказує:

— Ой брате наш, не кидай нас,

Ой як будеш нас покидати,

То буде тебе Бог карати.

— Піди, сестро, до Дунаю,

Набери, сестро, води з краю,

А із другого — піску жменю

Та посій, сестро, по каменю.

[Як той твій пісок зійде,

Тоді брат з походу прийде].

Та нема дощу, нема сходу,

Нема братика з походу.

Та нема [сходу, нема] цвіту,

Пійшов братик по всім світу.

Свекор невістку сильно не злюбив,

А свекруха незнавиділа

Та й послала льону полоти:

— Льон виполи да додому не йди,

Встань же ти в полі билиною,

Билиною і крушиною,

Що без вітру шатаються,

А без сонця украшаються.

Ой приїхав мій син з дороги

Та уклонився матусі в ноги:

— Ненько ж моя, ненько старенька,

Ой я їздив, увесь світ проїжджав,

Та не бачив такої билини,

Що без вітру шатається,

А без сонця украшається.

— Возьми, синку, гостру сокиру,

Піди зрубай тую билину.

Взяв синок гостру сокиру,

Пішов рубати тую билину.

Та раз кинув та й прокинув,

Вдруге кинув — вона загула,

Втретє кинув — заговорила:

— Не рубай мене, милий, я твоя мила,

Се твоя ненька так ізробила,

Діток маленьких посиротила,

Тебе, молодого, та завдовила.

Ой приїхав мій син з дороги,

Та й уклонився матері у ноги:

— Ненько ж моя, ненько старенька,

Негаразд ти се зробила,

Діток маленьких осиротила,

Мене, молодого, та завдовила.

Ой на горі ромен зелененький,

Розгулявся козак молоденький.

Нема впину вдовиному сину,

Ізсушив, ізв’ялив чужую дитину.

Під горою комора стояла,

А в коморі свічечка сіяла,

Ой там мила білу постіль слала,

Та із постіллю тихо промовляла:

— Постіль біла, та не буду спати,

Ой буду я у кроваті стояти.

Що звечора свічечка горіла,

Опівночі нагайка шуміла,

А к світові мила одубіла.

Лежить мила, як бумага, синя;

Стоїть милий, так як папір, білий.

— Треба, сину, людей збирати,

Треба, сину, миленьку ховати.

— Нащо, мати, людей турбувати,

Треба, мати, думати-гадати,

Кого, мати, кату до рук дати.

Що ти, мати, порадниця у хаті,

Що ти, мати, у коморі стояла,

[Та] як мила мученьку приймала,

Чом ти мене, мати, не спиняла?

Та ще, мати, мене наущала:

— Ой бий, сину, чужую дитину.

Оженила мати сина

Та й взяла нелюбу невістку,

Та нелюбу, та й не до любови,

Не біле личко, не чорці брови.

Мати свого сина научала:

— Замкни, сину, жовтим ключом двері,

Та й бий свою жінку край постелі.

Що звечора комора звеніла,

А в коморі свічечка горіла,

Там миленька білу постіль слала,

А стелючи, мученьку приймала:

Що прив’язав до стовба косами,

Та й наступив на в’язи ногами,

Та й б’є жінку трьома батогами.

Стоїть милий, як бумага біла,

Лежить мила, як ожина синя.

Вийшла мати його стара з хати

Та стала свого сина питати:

— Десь ти, сину, свою жінку любиш,

Що ти її раненько не збудиш?

— Десь ти, мати, в порога стояла,

Як миленька смертю пострадала.

Научала, мати, як жінку карати,

Научи ж тепер, як її ховати.

— Сідлай, синку, коня вороного,

Та поїжджай до тестенька свого,

Та знай, синку, що в тестя казати:

«Ой їдь, мати, донечку ховати,

Поїхала по жовтую глину,

Глини не набрала, смертю пострадала».

Іде мати доненьки ховати,

Аж нікому й воріт одчиняти,

Та й нікому правдоньки казати.

Ввійшла мати в новую світлицю,

Лежить дочка на всюю скамницю.

— Дочко ж моя, дочко-кукібничко,

Чого ж в тебе плечі почорніли?

Чого в тебе й ручки посиніли?

Чого в тебе ніжки пожовтіли?

Плаче мати дрібними сльозами,

Розказує сваха вірними словами:

— Плечі чорні — то глина побила,

Руки сині — в нас пряжу синила,

Ноги жовті — чепурно ходила.

Ой ну ж, свахо, донечку ховати,

А за сина другої шукати.

— Вели ж, свахо, кату в руки дати,

А твого сина на Сибір послати,

Моєї дочки тіло поховати.

Оженився молод та й не по волі

Та й взяв жінку не до любові —

Не біле личко, не чорні брови.

Та й пішов молод в Китай-город,

Та й продав молод та жупан синій,

Та купив молод корабель новий,

Дав за корабель сімдесят рублей,

Сімдесят рублей і з полтиною,

Та й пустив корабель на синє море,

Та й взійшов молод на круту гору,

Та й глянув молод по синьому морю:

Корабель пливе, аж море реве,

А мила сидить, як свіча, горить,

А дитиночка, як рожиночка.

— Ой вернись, мила, голубко сива!

— Не вернусь зараз, не любив гаразд,

Не вернусь, муже, бо ти б’єш дуже:

Що було тіло, як папір, біло,

А тепер тіло та почорніло.

Оженився молод та й по неволі,

Та й узяв жінку та й не до любові,

Не біле личко, не чорні брови.

Як пішов молод й у Китай-город

Та купив корабель новий,

Корабель новий і веселечко.

Та за той корабель — п’ятдесят рублей,

П’ятдесят рублей з полтиною.

Посадив жінку з дитиною,

Одіпхнув корабель, не дав веселечка.

Корабель пливе, аж вода гуде,

А мила сидить, як свіча, горить,

А дитиночка, як ожиночка,

Та вона ж плаче, як ворон кряче.

— Ой вернися, мила, голубонька сива,

Будеш, мила, ти до любові,

Біле личко, і чорні брови.

— Не вернусь, муже, бо ти бив дуже,

Ой бив ти мене нагайкою,

Називав мене нехазяйкою.

Та моє тіло почорніло

Від нагаєчки, від тростяночки.

А чи мені тута жити, а чи мені горювати

І, обнявши головоньку, із сего села мандровати?

Що взяв, що взяв жінку-невдашку, а невдатнюю жену,

Що ні спекти, ні зварить, ні до людей говорить,

А з моїм родом говорить — не по двору походить.

Та взяв, та взяв жінку-невдашку за білую рученьку,

Повів, повів жінку-невдашку до тихого Дунаю,

Пустив, пустив жінку-невдашку за тихою водою:

— Пливи, пливи, невдашко, за тихою й водою,

То вже ж мені надокучило, горюючи з тобою.

А сам пішов, удалий молодчик, на крутую гороньку,

На крутую гороньку та в новую світлоньку,

Аж там сидять утята, невдатні дитята:

— Ой татусю, татусю, ой де ж ти дів матусю?

Ой чи втопив, чи вдавив, чи на тихий Дунай пустив?

— Я не втопив, не вдавив, на тихий Дунай пустив.

Дітки ж мої малії, десь ви три дні не їли,

Що ви мене важким словом на порозі убили.

Я не втопив, не вдавив, на тихий Дунай пустив:

— Та пливи, пливи, жінко-невдашко, за тихою водою,

Та вже мені надокучило, горюючи з тобою.

Ой зима, зима холодна була,

Та прошу я тебе, не зморозь мене,

Не зморозь мене, по холоду ідучи,

По холоду ідучи, коня ведучи,

Коня ведучи, збрую несучи.

А збруя моя, збруя ясная,

Тільки доля моя нещасная.

А що жінка мужа та й не злюбила,

Повела й у сад та й загубила,

Повела й у сад, та повісила

На тонкій гілці та на яблуньці,

А сама пішла й у новенький дом,

У новенький дом, сіла за столом.

Сіла за столом з ясним соколом

Та й пише пером: «Чи жив, чи здоров,

Чи жив, чи здоров мій муж молодий?»

Та й пішла вона милого пробуджати:

— Ой устань, милий, бо й уже світ білий.

— Ой не встану, мила, бо болить спина,

Ой не встану, дорога, бо болить голова.

  Та соловейку маленький,

  Та в тебе голос тоненький,

  Та защебечи ти мені,

  А що я в чужій стороні,

  Та ходжу, блуджу й гукаю,

  Та свого роду й шукаю.

  Та найшла в полі билину, —

  Та матусину й могилу.

  Та на могилі припала,

  Отця й неньку згадала:

  — Ой устань, ненько, не лежи,

  Та зо мною й говори.

  — Ох, і куди ти, доньку, йшла,

  А що ти мене й тут знайшла?

  А чи з тучею, чи з дощем,

  А чи з доброю годиною,

  А чи з малою дитиною?

  — Ані з тучею, ні з дощем,

  А я з доброю й годиною,

  Ох, і з малою дитиною,

  Ох, і з вірною дружиною.

Ой у конець греблі — там шуміли верби,

Ой лиш одна верба листом не шуміла,

Під тою вербою листу у коліна,

А під тим же листом лежить козак убитий,

[А під тим же листом] тільки білі руки,

Розрублена голова на чотири штуки.

Ох, і прилітало і три пави:

Ой первая пава у головоньках пала,

А другая, сіра, край серденька сіла,

[А третяя пава у ніженьках стала].

Ой що в головоньках — то ненька рідненька,

Ой що край серденька — то його миленька,

А що у ніженьках — сестриця рідненька.

Де матуся плаче, тихий Дунай тече,

Де сестриця плаче, там стоїть криниця,

Де мила ридає, та й роси немає.

Що матуся плаче від году до году,

А сестриця плаче від тижня до тижня,

А мила плаче, ридає до неділеньки;

Неділенька прийшла, мила заміж пішла.

— Ой коли б я зозуленька, собі крила мала,

То б я тую й Україну кругом облітала,

То б я свого та синочка серед полку пізнала.

Помер, помер новобранець у неділеньку вранці,

Положили новобранця на тисовій лавці,

Поховали новобранця у зеленому байраці.

Тіло несуть, коня ведуть, кінь головоньку клонить,

За ним іде стара ненька та білі рученьки ломить:

— Ой коли б же я, зозуленька, собі крилечка мала,

То б я тую Україну кругом облітала,

То б я свого та синочка і в гробі пізнала.

Ой летіла зозуленька та сказала: «Ку-ку!»

— Ой подай мені, синочку, хоть одну руку.

— Ой рад би я, моя мати, обидві подати,

Насипали сирої землі, не могу поднята.

Залітав півень на ворота, сказав: «Кукуріку!»

— Не сподівай мене, ненько, уже й не до віку.

Побратався сокол з сизокрилим орлом:

— Ой орле ж мій сизий, сизий, сизокрилий,

Сизий, сизокрилий, товаришу милий,

Ой десь мої діти, діти, дитинята,

Діти, дитинята, сизі соколята?

— Ой там твої діти, у лісі на древі,

У лісі на древі, на високім клені.

Наїхали ляхи з великої Польщі,

Те древо зрубали, діточки забрали.

Як полетів сокол з великої туги,

З великої туги у темнії луги.

Ой як він заквилить, та й луги похилить,

Ой як заспіває, то й лист опадає.

Ой як засміється, то й луг розів’ється,

А як він затуже, та й похиле лужи.

При добрій годині — куми-побратими,

При лихій годині — нема і родини.

Ой пила, пила Неумириха на меду

Та й пропила свою дочку молоду.

Ой пила ж, пила Неумириха на ринку,

Та й пропила свою дочку Маринку.

— Хто дасть мені цебер меду і вина,

То тому ж буде моя дочка молода.

Озовеся Шенкаренко молодий:

— Як дам тобі цебер меду і вина,

То нехай мені твоя дочка молода!

Ой у неділеньку рано-пораненьку, до сход сонця,

Ой плакала Неумирівна у віконця.

— Ой загину, моя матінко, загину,

Ой не люблю Шенкаренка, покину.

Та пішла, пішла Неумирівна, пішла пріч,

А за нею Шенкаренко на всю ніч.

Та що нажене Неумирівну, то й не б’є,

Та все її хорошенько питає:

— Та чого ж, чого, Неумирівна, сама йдеш,

Чи ти у мене служебочок не маєш?

— Нащо ж мені і служебочки твої,

Що ти сам, молод, не до мислоньки мені?

Пішла ж, пішла Неумирівна шляхами,

А за нею Шенкаренко з ляхами.

Та що нажене Неумирівну, то й не б’є,

Та все її хорошенько питає:

— Чого ж, чого, Неумирівна, пішки йдеш,

Чи ти ж у мене вороних коней не маєш?

— Нащо ж мені вороні коні твої,

Що ти сам, молод, не до мислоньки мені?

Пішла ж, пішла Неумирівна пожарем,

А за нею Шенкаренко вже й конем.

Та пожар ноги Неумирівни поджига,

Гаряча кров її слідок залива.

Та що нажене Неумирівну, то й не б’є,

Та все її хорошенько питає:

— Чого ж, чого, Неумирівна, боса йдеш,

Чи ти у мене черевичків не маєш?

— Нащо ж мені черевички твої,

Що ти сам, молод, не до мислоньки мені?

Ой дай мені, Шенкаренко, ножика,

Урізати тоненького полотенця,

Зав’язати біленькую ніжечку.

Та не улучила Неумирівна у полотенце,

Та улучила Неумирівна у серце.

— Ой тепер же, Шенкаренку, я твоя,

Бери моє біле тіло на коня

Та й повези до матусі до двора,

Та нехай мене моя матуся похова.

В неділеньку рано-пораненьку

Розсердився син та на свою неньку:

— Та й іди, нене, тепер від мене,

Будуть, нене, гостоньки у мене.

Будуть гості, та все у парчині,

А ти, нене, — в сірій сірячині.

— А у тебе, сину, друга хата,

Буду, сину, кужельку чесати,

Буду, сину, дитя колихати,

Твоїй жінки жалю завдавати.

— У тебе, ненько, сорочка не біла,

У тебе, ненько, слово не до діла.

Пішла мати за нові ворота,

Стоїть вона, як бідна сирота.

Ой вийшов син ворота зачиняти,

А мати дума, що її прохати.

— Що ти, мати, думаєш, гадаєш,

Чом ти собі хати не шукаєш?

Пішла мати битими шляхами,

Умивається дрібними сльозами;

Пішла мати густою лозою,

Умивається дрібною сльозою.

Та зострілася мати з рідною дочкою,

Та умилася дрібною сльозою.

— Чого, ненько, тут ходиш, блудиш,

Чому до мене в гості не прибудеш?

— Ой як мені, донько, прибувати,

Єсть у тебе зла личина в хаті,

Вона тебе буде бити та лаяти,

А ти будеш жалобно плакати.

— Ой хоть буде мене бити та лаяти,

Та не совайся, ненько, обороняти:

Ой він піде й у комору спати,

А ми будем пити та гуляти,

Та будем стиха розмовляти,

Та не будемо йому правдоньки казати.

Ой прийшов син матері прохати:

— Та іди, нене, тепер до мене,

Сталось мені нещастя без тебе,

Умерла у мене жена молодая,

Зосталася дитина малая.

— Нехай, брате, горить твоя хата,

Та моя мати не прийде тебе рятовати;

Нехай горить твоя хата до одного колочка,

Та не піде мати до твого дворочка.

Нехай, брате, горить до одного поліна.

«У тебе, ненько, сорочка не біла,

У тебе, ненько, слово не до діла».

Синє море, жовтий цвіт,

Та загадано на весь світ:

«У кого є коні — годуйте,

У кого нема — купуйте,

У кого сини — зряжайте,

У кого нема — наймайте».

Ой зажуриться вдова,

Що у неї кінь є, сина немає,

Тільки одна дочка Оленочка,

Та й тую у військо виряжала,

Виряжала, научала:

— Та й не йди, дочко, поперед війська

І не оставайся позаду війська,

А йди, дочко, збоку війська.

А Оленочка не послухала,

Поперед війська не поїхала.

Як же припало річку брести і Дунай плисти,

То Оленочка перебрела й переплила.

Десь узявся татарюшка, узяв її коня за поводи,

А Оленочку за білу ручку,

Повів коника у станицю,

А Оленочку у світлицю,

Дав же конику сіна і вівса,

А Оленці меду і вина.

Пішла вдова долиною,

З маленькою дитиною,

Сіла вдова спочивати,

Мале дитя годувати.

Пішла вдова все садами,

Розмовляла з білими цвітами:

— Цвіти мої біленькі, прекрасні,

Діти мої маленькі, безщасні!

Чом ви, цвіти, рано забіліли,

Я, молода, овдовіла,

Діти малі посиротіли?

Летить орел понад горою,

Розмовляє з бідною вдовою:

— Не плач, вдова, не журися,

Бо я твого мужа знаю,

Тричі на день одвідаю.

Ой перший раз обідаю,

А другий раз полудную,

А третій раз вечеряю,

На чорний чуб наступаю,

З лоба очі колупаю,

А жовту кость розкидаю —

Все по горах, по долинах

Та по чужих українах.

Ой не дала мене мати за роботниченька,

Та оддала мене мати за розбойниченька.

Що звечора рано на зорі з’їжджаються розбої,

А опівночі рано на зорі уже й розбой добули.

А к світові рано на зорі і мій милий іде,

І мій милий іде, дев’ятеро коней веде,

На десятому сидить, на свою милу кричить:

— Ой одчиняй, моя мила, ти новії ворота,

Бери, бери воронії коні, у нову сталю веди,

Бери, бери шовковеє платтє, на бистру ріку неси,

Не розгортуючи, не осмотрюючи.

Його мила й не послухала його,

Порозгортала і порозсмотрювала.

Розгорнула один плат, аж там її рідний брат.

— Ой чи єсть ти мій милий, ой єсть же ти розбойник,

Що ти мого брата убив, а свого шурина?

— Ой ти, миленька моя, темна нічка була,

Темна ніченька була, не розсмотрів, що родня.

Він на мене накричав, щоб я з шляху зворочав,

А я з шляху не звернув, з пістолета ужарнув,

Покотилась голова, так як маковочка.

Як у печі жаркий жар, то так мені шурина жаль.

— Ой сину мій та Негруєнко,

Не пий горілочки рано в неділоньку

Та не грай конем улицями,

Не розтопчуй малих дітей

Та не зневажуй старих людей.

Не гуляй же, сину, із панами,

Що вони в тебе п’ють, гуляють,

Що вони з тебе ума вивіряють.

— Ой як мені, мати, не пить, не гуляти,

Що й у мене двори коштовії,

Що у мене вікна аркушовії,

Що й у мене серебро не щитаноє,

Що й у мене злато не важеноє.

Що й в неділеньку рано-вранці

Взяли Негруєнка ізв’язали,

Та ізв’язали руки сирицею,

Та й повели улицею,

Та под його двори коштові!*,

Та под його вікна аркушовії.

Та й укинули його в темницю,

Та й в глибокую присподницю.

Сидить він літечко, сидить й друге,

А на третє літо стало повертати, —

Аж іде його старенькая мати.

Ой стала ж йому говорити:

— Чи я ж тобі, сину, й не казала:

Не пий горілочки рано у неділеньку.

Ой по чім же ти, сину, та літечки знаєш,

Ой що ти ніколи світа не видаєш?

— Ой по тім я, мати, став літа знати:

Ішла дівка-семилітка та по водицю

Та вкинула вітку з рожевого цвіту,

Ой по тім я, мати, став літа знати.

Що на святий день та на Великдень

Всіх невольників та повипускали,

Взяли Негруєнка розчетвертовали.

Орав милий у царині, тепер у толоці,

Виплакала карі очі за чотири ночі.

Та вже ж мені ті чотири за десять стали,

Бодай тобі, мій миленький, волики пристали,

Сірі волики пристали, плужок поламався,

Щоб мій милий, голуб сивий додому пригнався.

Ой ви, тучі громовії, розойдіться різно,

Чи не прийде мій миленький хоч не рано, пізно?

Як побігла Бондарівна калиновим мостом,

Не хороша на личенько, так хороша зростом.

Як побігла Бондарівна помеж крамарями,

А за нею три драгуна з голими шаблями.

Як нагнали Бондарівну на глибоку яму,

Та витягли Бондарівну, як рибоньку в’ялу.

Як повели Бондарівну к Гриневичу в хату,

Посадили Бондарівну до стіни плечима,

А до пана Гриницького карими очима.

Заставили Бондарівну трьох пісень співати,

А хлопчика маленького — ружжя заряжати.

Єгце к той Бондарівні пісня не поспіла,

Уже її біла постіль кров’ю окиггіла.

Як увійшов старий Бондар: «Давай, Гриню, плати!»

— Нащо йому, мій таточку, та гроші давати,

Його взяти і зв’язати, на Сибір оддати.

Ой лежала Бондарівна в обідню годину,

Поки звелів пан Гриницький зробить домовину.

Ой лежала Бондарівна із ночі до ранку,

Поки звелів пан Гриницький викопати ямку.

Ой у тої Бондарівни у полах мережка,

Куди везли Бондарівну, кровавая стежка.

Ой у тої Бондарівни на голові стьожка,

Оце тобі, пан Гриницький, на Сибір дорожка.

— Очі мої каренькії, горе мені з вами,

Поховали Бондарівну, спіте тепер самі.

Ой добрая годинонька була,

Що матуся свого сина била,

А син неньці покорився,

Низько у ніженьки уклонився:

— Не бий мене, моя матуся,

Ой як будеш мене бити,

То я піду на Україну жити,

На Україні добрі люди,

Там мені буде добре жити.

Як я піду на Вкраїну,

Я там, молод, не загину,

Бо я, парень, — козак молоденький.

— Ой вернися, мій сину, вернися

Та у голубий жупан нарядися.

Нехай же я на тебе подивлюся,

Сльозоньками умиюся,

Чи є кращий козак на Вкраїні.

Виходила круті бережечки,

Витоптала жовтенькі пісочки,

Та не найшла сина свого,

Тільки найшла слідок його,

Де кохане дитя походило.

Ой піду я в вишневий садочок,

Та вирву я кленовий листочок,

Та прикрию я синів слідочок,

Щоб пташечки не літали,

Щоб зозулі не кували,

Синові сліди не теряли.

Поріс ромен, з тином ровен, на тин похилився,

Із чужої сторононьки козак уклонився.

Прислав поклоном коня вороного,

А я йому хустину з-під злота самого.

«Мені тії хустиноньки в бока не носити —

Задля слави козацької сіделечко вкрити.

А як гляну на хустину, згадаю дівчину,

А як згляну на сідельце, втішу своє серце».

Наступила чорна хмара, став дощ накрапати.

— Благослови, й отамане, наміт розбивати.

Ой розбили козаченьки червоний наміт,

Всі козаки, всі багачі-дукачі [у наміт][131] пішли.

А мужики-сімряжники та й не посміли,

Взяли кварту, кварту й на дощі сіли.

Прийшов же к нам наш отаман та й над нами став,

Скинув з себе жупан синій та й над нами нап’яв.

Коли б же наш пан отаман повік пановав,

Що над нами, козаками, а й кафтан нап’яв.

Ой ввійшов пан отаман, в кінець стола сів,

А увійшов дукач, ввійшов багач, в порога став

Та з нашого отамана сміяться став.

Ой як крикне пан отаман та на своїх хлопців:

— Ой ви, хлопці, ви, молодці, ви, добрії люди,

Возьміть дуку за чуб, за руку та виведіть вон.

Один іде — за руку взяв, а другий дуку б’є,

Нехай же він не сміється, де голота п’є.

Було ж нас три брати,

Ох, та й і всі не вкупі:

Один в Самарі атаманом,

А другий в Петенбурги осавулом,

А я, молоденький, на Україні.

Наповаю коня з бистрого Дніпра,

Називаю Дніпра рідним братом:

— Ой ти, Дніпро-брате, скажи мені правду,

Ох, скільки у тебе річок упало?

— Ой упало у мене річок сорок чотири.

Одная річка Конірочка

Та й та в Дніпро упала,

Ой вона ж мені всю правду сказала:

Називають мене бурлакою,

А мого товариша — розбиякою,

Твого кониченька — пропилякою.

Ой ясно-прекрасно а сонечко сходить, а темненько заходить,

Ой уже наш пан, наш отаман а по табору ходить.

По табору ходить, білі руки ломить, з молодежжю говорить.

Ой велить, велить своїй молодежі сірі воли запрягати.

Ох, вони стали, вози помазали, сірі воли повпрягали.

Ой воли ідуть, а вози риплять по зеленому байраці.

Ой за байраком сорок чоловік до вишеньки привертають,

Ой попереду козак Гавриленко сивим конем виграває,

Ой грає, грає, грає, виграває, назад волики завертає.

— Ох, і годі тобі, єретичий син, сивим конем вигравати,

Ох, і пора тебе, єретичий сину, батогами наказати.

Ой кінь спіткнувся, копит зогнувся, Гавриленко й усміхнувся.

Та йшов чумак дорогою, в сопілочку грає,

Ой сів чумак та між возами, горілку кружає.

Та оглянеться та чумак Назарій, аж волів немає.

— Тепера же ми, милії браття, навіки пропали.

Що в Крим ішли та з возами, з Криму — з батогами.

Ой сідлай, хлопко, та сідлай, малий, коня вороного,

Та біжи, хлопко, та біжи, малий, понад слободою,

Та давай, хлопко, та давай, малий, усім панам знати,

Щоб позволили тому чумакові воли пошукати.

Ой у городі та у Ростові у всі дзвони дзвонять,

Та й оглянеться чумак Назарій, аж волики гонять.

Та женуть воли та половії, травицю толочать,

А за ними йдуть чумаченьки, батоги волочать.

Та женуть воли та дорогою, [та] все половії,

А за ними йдуть чумаченьки, [та] все молодії.

Женуть воли та дорогою, та все круторогі,

А за ними йдуть чумаченьки, [та] все [чорноброві][132].

Ой злетів пугач на ялиноньку,

  Та як пугу да пугу.

— Ой зберіться, наші товариші,

  Зимовать на лугу.

— Ой раді б ми поспішати,

  Да чумак занедужав.

Ой занедужав да чумак Микита,

  Да вниз похилився,

Да каренькими оченьками

  На воликів подивився:

— Ой воли мої да половії,

  Хто над вами паном буде,

Ой як мене, чумака Микити,

  На світі не буде?

— Ой той над нами буде пановати,

  Хто нас буде поганяти.

— Ой ви, чумаченьки, ой ви, бурлаченьки,

  Ой ви, люде, на все гожі!

Ой ізробіть чумаку Микиті

  Домовину із рогожі.

Да вирийте над чумаком Микитою

  Да високу могилу,

Да посадіть над чумаком Микитою

  Да червону калину.

Ой був же чумак сім літ на Дону,

Да не було пригодоньки ніколи йому.

Ой прийшов чумак з Дону додому,

Сталася йому пригодонька за всю дорогу:

Ой надів чумак голубий жупан,

Да ліг же він на лавочку да й додолу впав.

Ой упав чумак, упав і лежить,

Да ніхто його не спитає, що в його болить.

Прийшов до його отаман його

Да бере його за рученьку, жалує його.

— Отамане мій, жалобнику мій!

Покидаю воли й вози, поховай мене.

Уже чумака в домовині несуть,

Уже ж його сиві воли да й жалко ревуть.

Заревли воли в новому ярмі,

Поховали чумаченька в чужій стороні.

Ой ізлетів пугач та на воротечка, а як пугу та пугу:

— Та поспішайтеся, наші чумаченьки, ночувати до лугу.

— Ох, і раді б ми та поспішати, так чумак занедужав,

Ох, і занедужав чумак молоденький та на мажу схилився,

Ох, і правенькою рученькою за серденько ухопився.

— Ох, ви, чумаченьки, славні, молоденькі, а ви гожі та Божі,

Ох, і зробіть сьому чумакові домовиночку із рогожі.

Ох, і викопайте сьому чумакові а глибоку яму,

Ох, і поховайте сього чумаченька, а як рибоньку в’ялу.

Ох, і висипте сьому чумаченькові а високу могилу,

Ох, і посадіть на сій могилі й червону калину,

Ох, і щоб видно червону калину аж на всю Україну.

— Ох, і воли мої, воли половії, хто над вами паном буде,

Ой як мене, мене, молодого, на світі не буде?

    — Ой чумаче, чумаче,

    Ой чумаче, чумаче,

    Чом нерано з Криму йдеш,

    Чом чумаків не ведеш?

    — А я веду, та не всіх,

    Лиш немає й одного —

    Брата мого рідного.

    Та зостався на Дону,

    Продає сіль на вагу.

    Сталась йому причина —

    Сіль з воликом прибила.

    Викопали дві ями,

    Там чумака сховали,

    Притрусили камишем,

    Поминали кулішем.

    Як зацвіте бур’янець,

    Як заплаче мій отець,

    Що синова голова

    В чужім краї полягла.

    Як зацвіте маківка,

    Як заплаче матінка,

    Що синова голова

    В чужім краї полягла.

    Як зацвітуть будячки,

    Як заплачуть братички,

    Що братова голова

    В чужім краї полягла.

    Як зацвітуть суниці,

    Як заплачуть сестриці,

    Що братова голова

    В чужім краї полягла.

    Як зацвіте синенька,

    Як заплаче миленька,

    Що милого голова

    В чужім краї полягла.

    Як зацвіте увесь цвіт,

    Як заплаче увесь рід,

    Що родичева голова

    В чужім краї полягла.

  Чужі люди конопельки сіють,

  А наші у мішечку пріють.

  Ой ти, чумаче-небоже,

  Чом ти не робиш, як гоже?

  Ой ти, чумаче-голубче,

  Чом ти не робиш, як лучче?

  Чужі люди коноплі толочать,

  А наші свині волочуть.

  Ой ти, чумаче-небоже,

  Чом ти не робиш, як гоже?

  Ой ти, чумаче-голубче,

  Чом ти не робиш, як лучче?

  Та вже чумак дочумакувався,

  Штанів немає, в свитці зостався.

  Ой ти, чумаче-небоже,

  Чом ти не робиш, як гоже?

  Ой ти, чумаче-голубче,

  Чом ти не робиш, як лучче?

Та й пійшов чумак у дорогу

Та зустрівся з бідою:

— Бідо ж моя, бідо, чого ти, молода,

Нащо мене ізстарила?

— Та не я тебе ізстарила,

Ізстарив тебе дурний розум.

Не пий різних водок,

Та не люби чужих жінок,

Будеш жити, як барвінок.

Та горілочка з пінка,

Зведе з ума чужа жінка.

Горілочки нап’ється,

А з ума зшибеться,

Хоч який розумний будеш.

Та пійшов милий в дорогу,

За ним жінка й у погоню;

Всі вози минає, а милого наганяє,

Голубоньком називає:

— Та вернися, милий, додому,

Плаче дитя за тобою.

Мале дитя плаче, а й отець-мати лає,

Тим нам хортуни немає.

Ой хортуно, хортовино!

Ой послужи хоть немного,

Поки осідлає чумак молоденький

А коника вороного.

Ой хортуно, хортовино!

Ой послужи й хоть уранці,

Поки обується а чумак молоденький

А в чоботи-сап’янці.

Ой хортуно, хортовино!

Нащо мене й остановила

При молодих літах,

При маленьких дітях.

Тепер мене й остановила.

Ой хортуно, хортовино!

Ой послужи хоть немного,

Служила й у панстві,

А служила у бурлацтві,

Послужи тепер у хазяйстві.

— Ой галочки-сизоперочки, підіймайтесь вгору,

Молодії новобранці, вернітесь додому!

— Ой раді б ми піднятися, туман налягає,

Ой раді б ми вертатися, гетьман не пускає.

Бодай гетьман щастя не мав, ні кошовий — долі,

Пішли наші новобранці не по своїй волі.

Та не хилися, явороньку, ще ж ти зелененький,

Не журися, козаченько, ще ж ти молоденький.

Та не рад явор хилитися, вода корень миє,

Не рад козак журитися, так серденько мліє.

Та нещасливий козаченько без долі вродився,

Взяли його в неволеньку, він сльозами вмився,

Та взяли його в неволеньку, забили в кандали,

Як забили й у кандали, ведуть перед пани.

Як привели перед пани, та й стали питати:

— Чи є у тебе, козаченько, отець та мати,

Що як станеш на камені, то й підківки знати?

— Якби в мене, пани мої, матуся рідненька, —

А то б у мене щонеділі сорочка біленька.

А то в мене, пани мої, не матуся — тітка,

В неї сини, як соколи, а я, як сирітка.

Та ведуть селом, ведуть мостом, крюком очіпають,

За ним іде два братика, сильненько ридають.

Гуляла Марусенька в саду та й заснула,

Прийшов мій Ванюша, й а все чула,

Що люди говорять не з правдою,

Хотять уловити з громадою,

В солдати оддати неволею.

— А я того, Маруся, не боюся,

Богу, государю одслужуся,

Як піду додому, оженюся,

Возьму собі жінку паняночку,

У новім городочку дворяночку.

Ой полети, галко, де мій рідний батько,

Нехай мене одвідає, коли йому жалко.

Галочка літає, батенька немає,

Ой десь йому не жаль мене, що не одвідає.

  Ой попливи, й утко, против води прудко

  Та накажи моїй неньці, щоб прибула хутко.

  Утінка плаває, а матінки немає,

  Ой десь їм не жаль мене, що не одвідають.

Ой полети, орле, де мій братик оре,

Нехай мене одвідає, яке мені горе.

Ой орел літає, братика немає,

Ой десь йому не жаль мене, що не одвідає.

  Ой пошлю я синицю по рідну сестрицю,

  Нехай мене одвідає, та безталанницю.

  Синиця літає, сестриці немає,

  Ой десь їй не жаль мене, що не одвідає.

Ой пошлю чечітку по рідную тітку,

Нехай мене одвідає, бідную сирітку.

Чечітка літає, а тітки немає,

Ой десь же їй не жаль мене, що не одвідає.

— Ой нетяго, нетяго, нетяженько моя,

Де заслужчина твоя?

— Ой служив же я у вдови, ой служив же я в небоги

А сім год ще й чотири.

Ой прийшлося до того, що платися ти, вдово,

   Бо я в тебе служив довго.

Ой вивела вдова, вивела небога

Сім пар волів ще й чотири:

— Ой дивітеся, люди, і судіте, громада,

А чи сходно воно буде?

— Ой не сходно, й удово, не сходно, небого,

   Бо я в тебе служив довго.

— Ой нетяго, нетяго, і т. п.

Ой вивела вдова, вивела небога

Сім пар коров ще й чотири:

— Ой дивітеся, люди, і судіте, громада,

А чи сходно воно буде?

— Ой не сходно, й удово, не сходно, небого,

   Бо я в тебе служив довго.

— Ой нетяго, нетяго, нетяженько моя,

Де заслужчина твоя?

— Ой служив же я у вдови, ой служив же я в небоги

Аж сім літ ще й чотири.

Ой прийшлося до того, що платися ти, вдово,

   Бо я в тебе служив довго.

Ой вивела вдова, вивела небога

Пару конів в наряді:

— Дивітеся, люди, і судіте, громада,

А чи сходно воно буде?

— Ой не сходно, й удово, не сходно, небого,

   Бо я в тебе служив довго.

— Ой нетяго, нетяго і т. п.

Ой вийшла вдова, вийшла небога,

Сама молода в наряді:

— Дивітеся, люди, і т. п.

— Ой нетяго, нетяго і т. п.

Ой вивела вдова, вивела небога

Свою дочку в наряді:

— Ой дивітеся, люди, і судіте, громада,

А чи сходно воно буде?

— Ой сходно, вдово, сходно, небого,

   Бо я в тебе служив довго.