Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали

Про середні віки^*

Ніколи історія світу не набуває такої важливості й значущості, ніколи не показує вона такої безлічі індивідуальних явищ, як у середні віки. Всі події світу, наближаючись до цих віків, після довгої нерухомості, плинуть з посиленою швидкістю, наче в безодню, наче в бунтівний вир, і, закружлявши в ньому, перемішавшись, переродившись, виходять свіжими хвилями. В них відбулося велике Преображення всього світу; вони становлять вузол, що зв’язує світ — древній з новим; їм можна призначити те ж саме місце в історії людства, яке займає в будові людського тіла серце, до котрого течуть і з котрого виходять усі жили. Як відбулося це всесвітнє перетворення? які втримались у ньому старі стихії? що додали нового? яким чином вони змішалися? що виникло від цього змішання? як утворилась велична, струнка споруда віків нових? Це такі питання, котрим рівні за важливістю навряд чи знайдуться в усій історії. Все, що ми маємо, чим користуємося, чим можемо похвалитися перед іншими віками, весь устрій та викінчена будова наших адміністративних частин, всі відносини різних станів між собою, самі навіть стани, наша релігія, наші права й привілеї, стосунки, звичаї, самі знання, що здійснили такий швидкий прогресивний поступ, — все це чи отримало початок і зародок, чи навіть розвинулося й утворилося у темні, закриті для нас середні віки. В них первинні стихії й фундамент усього нового; без глибокого й уважного дослідження їх не ясна, не задовільна, не повна нова історія; і слухачі її схожі на відвідувачів фабрики, котрі дивуються з швидкої обробки виробів, що відбувається майже на очах їхніх, але забувають зазирнути у темне підземелля, де заховані перші всемогутні колеса, що дають поштовх усьому: така історія подібна до статуї митця, який не вивчив анатомію людини.

Чого ж, попри всю важливість цих незвичайних віків, завжди якось неохоче ними займалися? Чого, наближаючись до них, завжди поспішали швидше проминути їх і відкараскатися від них, і мало хто, дуже мало хто, вражений величчю предмета, покладав на себе труд вирішити декотрі з наведених питань? Мені здається, це відбувалося тому, що середній історії призначали найнижче місце. Час її дії вважали надто варварським, надто неуцьким, і тому-то він і справді зробився для нас темним, — розкритий <не>вповні, оцінений не <по справедливості, представлений не> у геніальній величі. Неуцьким можна назвати хіба тільки один початок, але той неуцький час вже має в собі те, що повинно породити в нас найбільшу цікавість. Це процес злиття двох життів, древнього й нового світу, це різке протиріччя їхніх образів і властивостей, ці дряхлі, помираючі стихії старого світу, котрі тягнуться новим простором, наче ріки, що влилися у море, але довго ще не зливають своєї прісної води з солоними хвилями; це дикі, могутні стихії нового, що затято не допускають до себе чужого впливу, та врешті невільно приймають його; це старанність, з якою європейські дикуни кроять по-своєму римську просвіту; це уривки чи, краще сказати, клапті римських форм, законів, серед нових, ще не визначених, що не отримали ні образу, ні меж, ні порядку; сам цей хаос, у котрому бродять розкладені начала страшної величі нинішньої Європи й тисячолітньої сили її, — вони всі для нас цікавіші й більше викликають інтересу, ніж нерухомий час всесвітньої Римської імперії під правлінням її безсилих імператорів.

Друга причина, чому неохоче займалися історією середніх віків, це — позірна сухість, котру звикли зливати з поняттям про неї. На неї дивилися, як на купу подій несуголосних, різнорідних, як на юрмище роздроблених і безглуздих рухів, що не мають головної нитки, котра б з’єднувала їх в єдине ціле. Справді, її страшна, незвичайна складність з першого разу не може не видатися чимось хаосним, але вдивляйтеся уважніше й глибше, і ви знайдете і зв’язок, і мету, і напрям; я, одначе ж, не заперечую, що для самого вміння знайти все це треба бути обдарованим тим чуттям, котрим володіє небагато істориків. Цим небагатьом наданий завидний дар побачити й представити все в дивовижній ясності й стрункості. Після їх чарівного дотику подія оживлюється і набуває своєї сутності, своєї цікавості; без них вона довго постає всякому сухою і безглуздою. Все, що було і відбувалося, — все цікаве, якщо тільки про нього збереглися вірні літописи, виключаючи хіба цілковиту незворушність народів; скрізь є нитка, як у всякої тканини є основа, хоч вона іноді цілком буває заткана утоком[135], як у променистому камені є невидиме світло, котре він випромінює, будучи зверненим до сонця, — вона зникає тільки з втратою відомостей. Так і у первісних віках середньої історії крізь усю купу подій невидимою ниткою тягнеться поступове зростання папської влади і розвивається феодалізм. Здавалося, події відбувалися зовсім окремо і блиском своїм притьмарювали усамітненого, ще скромного Римського Первосвященика; діяв сильний государ чи його васал, і діяв особисто для себе, а тим часом неабиякі вигоди непомітно текли в Рим. І все, що тільки відбувалося, здавалося, зумисне відбувалося для Папи. Гільдебрандт[136] тільки відслонив завісу й показав владу, вже давно отриману папами.

Історія середніх віків менше за все може називатися нудною. Ніде немає такої строкатості, такої живої дії, таких різких протилежностей, такої дивної яскравості, як у ній: її можна порівняти з величезною спорудою, в фундаменті котрої влігся свіжий, міцний, як вічність, граніт, а товсті стіни виведені з різного, старого й нового матеріалу, так що на одній цеглині видно готфські руна[137], на іншій виблискує римська позолота; арабська різ<ь>ба, грецький карниз, готичне вікно — все зліпилося в ній і склало саму строкату башту. Але яскравість, можна сказати, тільки зовнішня ознака подій середніх віків; внутрішнім же їхнім достоїнством є колосальність гігантська, майже чудесна, відвага, властива одному тільки юнацькому віку, й оригінальність, що робить їх винятковими, не зустрічаючими собі подоби й повторення ні в древні, ні в нові часи.

Кинемо погляд на ті з подій, котрі мали сильний вплив. Головний сюжет середньої історії є — Папа. Він — могутній володар цих молодих віків, він рухає всіма силами їхніми і, як громовержець, одним помахом своїм править їхнею долею. Словом, уся середня історія є історія Папи. Його непереборне бажання владарювати, його постійні дії, пройняті проникливістю й мудрістю, наслідок старечого віку, його деспотизм і деспотизм незліченних легіонів його могутнього духовенства — ревних підданих духовного монарха, що наклали свої залізні окови на всі кутки світу, куди тільки проникло знамення Хреста, — являють явище виняткове, колосальне і не повторюване ніколи. Не стану говорити про зловживання і про тяжкість оков духовного деспота. Проникнувши більше у цю велику подію, побачимо дивовижну мудрість Провидіння: не вхопила б ця всемогутня влада всього в свої руки, не рухала і не спрямовувала за своїм бажанням народи — Європа розсипалась би, зв’язку, б не було; деякі держави піднялися б, може, миттєво і миттєво б розбестилися; інші зберегли б дикість свою на погибель сусідів; освіта й дух народний розлилися б нерівно; в одному кутку виказувалася б освіта, в іншому чорнів би морок варварства; Європа <б> не встоялася, не зберегла тієї рівноваги, котра так дивовижно її утримує; вона би більше була у хаосі, вона б не злилася залізною силою ентузіазму в одну стіну, що відсторонила своєю міцністю східних завойовників, і, можливо, без цього великого явища Європа підкорилася б їх навалі, і магометанський місяць гордовито піднісся над нею, замість хреста. Невільно преклониш коліна, відслідковуючи дивовижні путі Провидіння: влада папам немовби зумисне дана була для того, щоб упродовж цього часу юні держави зміцнішали й змужніли; щоб вони корилися раніше, ніж досягнуть віку панувати над іншими; щоб надати їм енергію, без котрої життя народів безбарвне і безсиле. І як тільки народи досягли стану управляти собою, влада Папи, як та, що вже виконала своє покликання, як та, що більше вже непотрібна, раптом похитнулася і стала руйнуватися, попри всі сильні заходи, все бажання втримати занепадаючі сили свої. Влада їх у цьому сенсі була те саме, що риштовання і ліс для побудови споруди; спочатку вони вищі й здаються значнішими самої споруди, та щойно споруда досягла справжньої висоти, вони, як непотрібні, забираються геть.

З думкою про середні віки невільно зливається думка про хрестові походи — надзвичайну подію, котра стоїть як гігант між іншими, теж чудесними й незвичайними. Де, в який час була коли-небудь рівна їй за своєю оригінальністю й величчю? Це не яка-небудь війна за викрадену дружину, не породження ненависті двох непримиренних націй, не кровопролитна битва між двома пожадливими владарями за корону чи за клаптик землі, навіть не війна за свободу і народну незалежність. Ні! жодна з пристрастей, жодне власне бажання, жодна особиста вигода не входять сюди: всі пройняті однією думкою — звільнити Гроб Божественного Спасителя! Народи плинуть з хрестами з усіх сторін Європи; королі, графи у простих волосяницях; ченці, перепоясані зброєю, стають до лав воїнів; єпископи, пустельники з хрестами в руках кермують незлічимими натовпами — і всі плинуть звільнити свою Віру. Владарювання однієї думки обіймає всі народи. Чи немає чогось великого в цій думці? І даремно хрестові походи називаються нерозсудливою справою. Чи не див<н>о було б, якби отрок заговорив словами розсудливого мужа? Вони були породженням тодішнього духу й часу. Справа ця — діло юнака, але такого юнака, котрому визначено бути генієм. А які незліченні, які дивовижні й непередбачені наслідки хрестових походів! Треба було всю масу навчити й виховати, дати їй побачити світло, котре часто заслонювало духівництво, і вся маса для цього вивергається в іншу частину світу, де згасаюча аравійська просвіта силкується передати їй своє полум’я, і — вся Європа вояжує Азією. Чи не маємо ми права подивуватися? Зазвичай який-небудь виходець із землі освіченої один приносить просвіту і перші відомості в невідому країну і поступово навчає дикунів; та ця освіта тягнеться неквапом, нерівно. Тут же, навпаки, народи самі всією своєю масою приходять за освітою і, попри тривале перебування, не зливаються зі своїми вчителями, нічого не переймають у них розкішного й розпусного, утримують свою самобутність, за всього запозичення численних азіатських звичаїв, і повертаються до Європи європейцями, а не азіатцями. Я вже не кажу про ті наслідки, ті зміни у феодальному правлінні, для котрих потрібне було тимчасове видалення багатьох сильних.

Та кинемо погляд на інші події, що наповнюють середню історію. Вони, у порівнянні з хрестовими походами, можуть здатися другорядними, але тим не менш всі наповнені чудесністю, що надає середнім вікам якогось фантастичного світла, всі — породження юнацтва прекрасного, наповненого найбільш сильними і великими сподіваннями, часто нерозсудливого, але принадного і в самій нерозсудливості. Розглянемо їх за порядком часу; ві<зь>мемо той блискучий час, коли з’явилися аравітяни — окраса народів східних. І одній тільки людині і створеній нею релігії[138], розкішній, мов ночі й вечори Сходу, полум’яній, мов природа, близька до Індійського моря[139], поважній і думаючій, яку тільки могли навіяти великі пустелі Азії, — зобов’язані вони всім своїм блискучим, райдужним існуванням! З незбагненною швидкістю вони, ці смагляві чалмоносії, зводять свої халіфати з трьох сторін Середземного моря. І уява їхня, розум і всі здібності, котрими природа так чудно обдарувала араба, розвиваються на очах здивованого Заходу, відбиваючись з усією розкішшю на їхніх палацах, мечетях, садах, фонтанах, і так само неочікувано, як в їхніх казках, киплячих смарагдами й перлами східної поезії. Століття вперед — і вже він зник, цей незвичайний народ, так що в роздумах запитуєш себе: чи точно він жив й існував, чи він — найпрекрасніший витвір нашої уяви?

Як чудесно і якою сильною наповнена протилежністю поява норманів — народу, котрий гнівна Північ люто викинула з крижаних надр своїх. Жменя людей завзятих, за котрими начебто женуться назирцем похмурий їхній Одін[140] і снігові гори Скандинавії, наводить панічний страх на обширні держави! Північним океаном пливуть їхні рухомі королівства під начальством морських своїх королів — і все падає ниць перед цими малолюдними пришляками, вихованими бурею, морями, страшною бідністю Скандинавії та дикою релігією.

Колосальні завоювання і розповсюдження монголів були також справою майже надприродною. Неосяжна внутрішність Азії, котра була захована від очей усіх народів, освітилась зненацька у найстрашнішій величі. Ці степи, котрим немає кінця, озера й пустелі гігантського розміру, де все роздалося вшир й безмежну рівнину, де людина зустрічається буцім для того, щоб збільшити собою ще більше оточуючий простір; степи, що шумлять хлібом, ніким не сіяним і не збираним, травою, майже рівною за зростом деревам, степи, де пасуться табуни й стада, котрих від віку ніхто не рахував, і самі власники не знають справжньої кількості, ці степи побачили серед себе Чингісхана[141], що дав обітницю перед юрмиськами своїх вузькооких, плосколицих, широкоплечих, малорослих монголів завоювати світ, — і велелюдний Пекін горить цілий місяць, мільйон народу відстрілюють монгольськими стрілами, государ тунгуський гине з сотнями тисяч підданих на замерзлому озері, стада приганяють до кордонів Індії, табуни кишать біля Волги. Словом, немов на завоюваннях їхніх відобразилась колосальність Азії. Такого швидкого розповсюдження теж не бачила ні древня, ні нова історія.

Я вже нічого не кажу про важливу торгівлю Венеції — цього невеликого клаптика землі, котру всю займало одне місто, і місто без держави, вичавлювало золото зі всього світу, і якого вельможні купці своїми кораблями, що гордовито обійшли всі моря, й палацами на Адріатичному морі далеко перевершили багатьох монархів. Це явище я не вважаю єдиним і незвичайним. Воно повторюється в історії світу часто, хоч в інших формах і з різними змінами. Незрівнянно оригінальніше життя Європи під час і після хрестових походів, коли в ній все ще темні й невизначені кордони держав; коли ще государ звучить одним іменем своїм, і замість того мільйони володарів, з котрих кожен — маленький імператор у своїй землі; коли вся Європа вбирається в неприступні замки з баштами й зубцями, і міцні фортеці всіюють її поверхню; коли вихована обопільним страхом і битвами сила рицарів стає ледь не левовою і заковується з ніг до голови в залізо, тяжкості котрого ще не виносила людина, і грубо, незалежно розвивається самостійна гордість душі. Здавалося, ця дика хоробрість мала б цілком загартувати їх і зробити такими ж нечутливими, як непроникні їхні лати. Але як дивовижно вони були приборкані, і таким явищем, котре являє цілковиту протилежність їхнім звичаям! Це — загальна безмежна повага до жінок. Жінка середніх віків є божеством; для неї — турніри, для неї ламаються списи, її рожева чи блакитна стрічка в’ється на шоломах і латах і вливає надприродні сили; для неї суворий рицар стримує свої пристрасті так само могутньо, як арабського бігуна свого, накладає на себе обітниці дивовижні та незрівнянні за своєю вимогливістю до себе, і все для того, щоби бути достойним припасти до ніг свого божества. Якщо це піднесене кохання дивовижне, то вплив його на звичаї й того більший. Вся шляхетність у характері європейців була його наслідком. А все це мандрівниче життя, котре перетворило Європу на якусь рухому столицю, що принесло тисячі досвідів і пригод кожному й спричинило згодом в європейцях жагу до відкриття нових земель! Як самі їхні обопільні брані й битви, вічно неспокійний стан, замість того щоб послабити загальний дух і напругу, як це ведеться у періоди історії, коли розкіш роз’їдає рани морального нездужання народів і жадання вигод особистих виводить за собою ницість, лестощі і здатність кинутися на всі витончені пороки, — замість цього вони тільки зміцнили й розвинули їх!

Пороки народів освічених не Сміли торкнутися рицарства Європи. Здавалося, Провидіння не зводило з нього очей невсипущо і з дбайливістю відданого наставника берегло його. Щойно виникли покращення для життя, котрі підносили Венеція й Ганза, і почали віддаляти рицарів від їхніх обітниць і суворого життя, підігрівати бажання насолод та зменшувати ентузіазм релігійний, так з’явилися чудні, небувалі ніколи доти товариства, що стали грізними наглядачами, невблаганною совістю перед народами Європи. Ніколи історія не являла товариств, пов’язаних такими нерозривними узами, як ці духовні ордени рицарів. Нічого для своєї користі чи для свого існування, що завжди становило мету товариств! Знищити все, що становить бажання людини, й жити для всього людства; жити, щоби бути грізними оборонцями світу, щоб носити в собі одне: захист Віри Христової; все принести їй у жертву і відмовитися від усього, що відлунює вигодою життя! Чи не чудесне це явище? Ця енергія й сила для нього могла бути тільки взята із середніх віків. І щойно ордени рицарські стали ухилятися від своєї мети і звертати очі на інші, щойно почали заражатися бажанням здобичі та користі, й розкіш спонукала їх жвавіше прив’язуватися до власного життя, і вони уподібнилися тим, за котрими наклали на себе самі ж нагляд, — як виникають уже страшні таємні суди, невблаганні, невідпорні, як найвищі передвизначення, що є вже не совістю перед легковажним світом, але страшним зображенням смерті й страти. Ні сила, ні обширні землі, ні навіть сама корона не рятують і не скасовують висловленого ними вироку. Незнаємі, невидимі, як доля, де-небудь у глушині лісів, під вогким склепінням глибокого підземелля, вони зважували й розбирали все життя й діла того, котрому серед безкраїх своїх земель і сотні покірних васалів і на думку не спадало, чи є в світі влада вище його. І якщо ці підземні судді одного разу виголошували обвинувальне слово — все скінчено. Даремно владар грозою могутності своєї утруднює до себе наближення, даремно його золото заліплює вуста і змушує всіх прославляти його — невблаганний кинджал наздоганяє його на кінці світу, крадеться мимо пишної юрми і вражає його з-поза плеча друга. Чи не становить це чудесності майже казкової? Тільки там так непереможно, так надприродно, так неправильно діє людина, відірвана від суспільства, позбавлена покрови законної влади, не знаюча, що таке слово: неможливість.

А сам образ занять, що царював у середині й наприкінці середніх віків, — це загальне стремління всіх до чудесної науки, це бажання вивідати й дізнатися про таємничу силу в природі, ця жадоба, з якою всі поринули у чаклунство і чародійні науки, на котрих ясно кипить ознака європейської цікавості, без котрої науки ніколи б не розвинулись і не досягли нинішньої досконалості! Сама навіть простодушна віра їхня в духів і звинувачення у спілкуванні з ними мають для нас уже незвичайний інтерес. А заняття алхімією, що вважалася ключем до всіх пізнань, вінцем ученості середніх віків, у якій вмістилося дитяче бажання відкрити найдосконаліший метал, котрий би доставив людині все! Уявіть собі яке-небудь німецьке місто у середні віки, ці вузенькі, неправильні вулиці, високі, строкаті готичні будиночки, і між <н>ими який-небудь ветхий, ледь не падаючий, який вважається нежилим, на розтрісканих стінах якого ліпиться моховиння й старість, вікна наглухо позабивані — це житло алхіміка. Ніщо не говорить у ньому про присутність пожильця, але глупої ночі блакитнуватий дим, вилітаючи з труби, доповідає про невсипущу недремність старого, вже посивілого у своїх шуканнях, але все ще нерозлучного з надією, — і благочестивий ремісник середніх віків зі страхом тікає від житла, де, на його гадку, духи заснували притулок свій і де замість духів заснувало житло невгасиме бажання, непоборна цікавість, що живе тільки собою і розпалюється собою ж, займаючись навіть від невдачі — первинна стихія всього європейського духу, — котру намарне переслідує інквізиція, проникаючи в усі таємні розмисли людини; вона виривається й, оповита страхом, ще з більшою насолодою віддається своїм заняттям.

А сама інквізиція? Яке похмуре й жахливе явище! Інквізиція жорстока, сліпа, що володіє незліченними склепіннями й підземеллями монастирів, не вірить нічому, крім своїх жахливих тортур, у котрих людина показала пекельну винахідливість; інквізиція, що випускала з-під чернечих мантій свої залізні кігті, які хапали всіх без винятку, хто тільки віддавався дивним і незвичайним заняттям; яка підтвердила велику істину, що якщо може фізична природа людини, призведена муками, заглушити голос душі, то у загальній масі всього людства душа завжди торжествує над тілом.

Чи не неповторні всі ці явища? Чи не дають вони право назвати середні віки віками чудесними? Чудесне проривається за кожним кроком і владарює скрізь упродовж всіх цих юних десяти віків. Юних тому, що в них діє все молоде, вируюче відвагою, поривання й мрії, що не думали про наслідки, не закликали на допомогу холодного міркування, ще не мали минулого, щоб озирнутися. Все було в них — поезія й уява. Ви одразу відчуєте перелом, коли ввійдете в область історії Нової. Зміна надто відчутна, і стан душі вашої буде схожим на хвилі моря, що раніше здіймалися неправильними, високими пагорбами, але після вляглися і всією своєю неозорою рівниною мірно й струнко здійснюють правильний плин. Дії людини в середніх віках здаються зовсім несвідомими; найбільш великі події являють цілковиті контрасти між собою й суперечать в усьому одна одній. Та сукупність їхня усіх разом у цілому являє дивовижну мудрість. Якщо можна порівняти життя однієї людини з життям цілого людства, то середні віки будуть те саме, що час виховання людини в школі. Дні плинуть її непомітно для світу, діяння її ще не такі міцні й зрілі, як треба для світу: про них ніхто не знає, але зате вони всі — наслідок поривання й відкривають за одним разом всі внутрішні порухи людини, і без них не відбулася б майбутня її діяльність у колі суспільства.

Тепер подивіться, між якими колосальними подіями розташований час середніх віків! Велика імперія, що панувала світом, дванадцятивікова нація, дряхла, виснажена, падає; з нею валиться півсвіту, з нею валиться весь древній світ з напів’язичницьким способом думки, позбавленими смаку письменниками, гладіаторами, статуями, тяжкістю розкоші й витонченістю розпусти. Це їхній початок. Закінчуються середні віки теж найбільш грандіозною подією: загальним вибухом, який висаджує у повітря все й обертає в ніщо всі страшні влади, що так деспотично їх обійняли. Влада Папи підривається й падає, влада невігластва підривається, скарби й всесвітня торгівля Венеції підривається, і коли загальний хаос перевороту очищується й прояснюється, перед здивованими очима з’являються монархи, що тримають могутньою рукою свої скіпетри; кораблі, що розширеним помахом носяться хвилями безмежного океану повз Середземне море; в руках у європейців замість безсилої зброї — вогонь; друковані аркуші розлітаються по всіх кутках світу; і все це результати середніх віків. Сильний натиск і посилене гноблення влади, здавалося, були для того тільки, щоб сильніше викликати загальний вибух. Розум людини, закритий міцною товщею, не міг інакше прорватися, як зібравши всі свої зусилля, — всього себе. І тому-то, можливо, жоден вік не являє таких гігантських відкриттів, як XV; вік, котрим так блискуче закінчуються середні віки, величні, як колосальний готичний храм, темні, похмурі, як його склепіння, що перетинають одне одного, строкаті, як різнобарвні його вікна й купа візерункових його оздоб, піднесені, наповнені поривань, як його злітаючі до неба стовпи й стіни, що закінчуються мерехтливою у хмарах шпицею.

Шлецер, Міллер i Гердер^*

Шлецер[142], Міллер[143] і Гердер[144] були великими зодчими всесвітньої історії. Думка про неї була їхньою улюбленою думкою й не полишала їх упродовж усього різноманітного їхнього поприща. Шлецер, можна сказати, першим відчув ідею про одне велике ціле, про одну одиницю, до котрої мають бути приведені й у котру мають злитися всі часи і народи. Він хотів одним поглядом обійняти весь світ, усе живе. Здавалося, буцім він силкувався мати сто аргусових очей[145] для того, щоб разом бачити те, що відбувається в усіх віддалених кутках світу. Його мова — блискавиця, що ледь не зненацька зблискує то там, то тут і освітлює предмети на одну мить, але зате в сліпучій ясності. Я не знаю, чи зробив би він насправді те, що різко показував іншим, але, принаймні, ніхто так сильно не вражений був сам своїм предметом, як він. Він мав чесноту найвищою мірою стискувати все у малооб’ємний фокус і двома, трьома яскравими рисами, часто навіть одним епітетом позначати неждано подію і народ. Його епітети навдивовижу гарячі, сміливі, здаються плодом однієї щасливої хвилини, одного раптового натхнення, й такою наповнені різкою, вражаючою правдою, що не скоро б спали на думку тому, хто призначив себе на тривале, глибоке дослідження, хіба якщо цим дослідником буде сам Шлецер. Він не був істориком, і я гадаю навіть, що він не міг бути істориком. Його думки надто уривчасті, надто гарячі, щоб улягтися в гармонійну, струнку плинність повістування. Він аналізував світ і всі віджилі й живі народи, а не описував їх; він розсікав увесь світ анатомічним ножем, різав і ділив на масивні частини, розподіляв і відокремлював народи таким же чином, як ботанік розподіляє рослини за відомими йому ознаками. І від того начерк його історії, здавалось би, має бути надто скелетним і сухим; та, на подив, усе в нього виблискує такими різкими рисами, могутній удар його ока такий вірний, що, читаючи цей стислий ескіз світу, помічаєш із зачудуванням, що власна уява горить, розширюється і доповнює все за таким же самим законом, котрий визначив Шлецер одним всемогутнім словом, іноді вона спрямовується ще далі, бо їй вказана смілива дорога. Будучи одним із перших, роз’ятрених думкою про велич та істинну мету всесвітньої історії, він зобов’язаний був бути неодмінно генієм опозиційним. Цей стан надав йому сильну енергію, жар і навіть досаду на короткозорість попередників, що прориваються дуже часто в його творах. Він знищує їх одним громовим словом, і в цьому одному слові поєднується й насолода, і сардонічне глузування з переможеного, і заразом незборима правда; його справедливіше, ніж Канта[146], можна назвати всепереможним. Ті, що завжди діють в опозиційному дусі, надто захоплюються своїм станом і в ентузіастичному пориві тримаються тільки одного правила: суперечити всьому попередньому. Цим не можна дорікнути Шлецеру: германський дух його став непохитно на своєму місці. Він наче суворий, всевидющий судія; його судження різкі, короткі й справедливі. Може, декому видасться дивним, що я кажу про Шлецера як про великого зодчого всесвітньої історії, тоді як його думки й праці з цього питання вляглися в невеликій книжечці, виданій ним для студентів[147], — але ця маленька книжечка належить до числа тих, читаючи котрі, здається, читаєш цілі томи; її можна порівняти з невеликим віконцем, до котрого приставивши око ближче, можна побачити весь світ. Він раптом осіняє світлом і показує, як треба зрозуміти, й тоді сам собою зрештою бачиш усе.

Міллер являє собою історика зовсім іншого роду. Спокійний, тихий, думаючий, він являє протилежність Шлецеру. Він із якоюсь чарівливою, особливою любов’ю віддається своєму предмету. Його мова не виблискує тією різкою відмінністю, якою позначена мова Шлецера; немає тих поривів, того влучного лаконізму, якими наповнений Шлецер. Він не схоплює вмить одним поглядом усього і не стискує його могутньою рукою, але він досліджує все, що знаходиться у світі, спокійно, по черзі, не виказуючи тієї бистроти й поспішливості, з якою висловлюється автор, що побоюється, аби у нього не перехопив хто-небудь думки і не випередив його. Слово «дослідження» вельми пасує його стилю; його повістування саме дослідницьке. Як чоловік державний, він понад усе займається викладом форм правління і законів існуючих і минулих держав; але він не віддає переваги цій стороні до такої міри, щоб залишити зовсім у тіні всі інші, до чого здатним буває історик односторонній і чого не зміг уникнути й Герен[148], супроти того, він звертає увагу і на все суміжне. Все, що не ясне в історії, що менше виявлене, все це більше іншого підлягає його дослідженню. Помітно навіть, що він охочіше займається часами первісними і взагалі тими епохами, коли народ ще не був підвладний освіченості й порокам, зберігав свої прості звичаї та незалежність. Цей час зображує він з ясною докладністю, з тихим жаром, начеб забуваючись і уявляючи себе між своїх добрих швейцарців. Головний результат, що царює в його історії, є той, що народ тоді тільки досягає свого щастя, коли зберігає свято звичаї своєї старовини, свої прості стосунки і свою незалежність. Скрізь у ньому видно старечу мудрість і дитинну ясність душі. Благородство думок і любов до свободи просякають усі його твори. Думка про єдність і неподільну цілісність не служить такою метою, до котрої б явно спрямовувалось його повістування; він навіть ніколи не говорить про неї, але єдність відчувається в цілому творінні, попри те, що він, здається, забуває зовсім діла всього світу, зайнятий одним народом. Історія його не складається з неперервної рухливої низки подій; драматичного мистецтва в ньому немає; скрізь видно мислячого мудреця. Він не висловлює надто яскраво своїх думок; вони у нього приховані так скромно, іноді в такому непомітному закутку, що, хто не шукає, не знайде їх ніколи; але зате вони такі високі й глибокі, що тому, хто відкрив їх, відкривається, за виразом Вагнера у «Фаусті», на землі небо[149]. Ця скромна, непримітна мова його і відсутність сліпучої яскравості викликають у душі невільне співчуття: через неї Міллер дуже мало відомий або, краще сказати, не так відомий, як мав би бути. Лише сильно просякнуті думкою про історію й спроможні до тонкого розвитку можуть тільки уповні розуміти його, іншим же він здається легким і не глибокодумним.

Гердер являє цілком відмінний образ споглядання. Він бачить уже цілком духовними очима. У нього владарювання ідеї зовсім поглинає чуттєві форми. Скрізь він бачить одну людину як представника всього людства. Він вивідує глибоко, натхненно, наче брамін[150] природи, — звання, котре надають йому німці. У нього крупніше групуються події; його думки всі високі, глибокі й всесвітні. Вони у нього є мало поєднаними з видимою природою й ніби одержаними з одного тільки чистого її горнила. Тому вони у нього не мають історичної наочності й видимості. Якщо подія колосальна й міститься в ідеї — вона у нього розгортається вся, з усіма своїми сокровенними явищами; але якщо надто торкнулася життя й практичного, вона у нього не набуває певного колориту. Якщо він звертається до приватних осіб і діячів історії, вони у нього не такі яскраві, як загальні групи; вони прибирають занадто загальної фізіогномії; вони у нього або добрі, або злі; всі незліченні відтінки характерів, все змішання й розмаїття якостей, пізнання котрих випадає на долю позираючому з недовірою на інших, всі ці відтінки у нього зникли. Він мудрець у пізнанні ідеальної людини і людства, але дитинча у пізнанні людини, з вельми природного поступу речей, як завжди мудрець буває великим у своїх думках і невігласом у дрібних заняттях життя. Як поет, він вищий Шлецера й Міллера. Як поет, він усе створює й перетравлює у собі, в своєму усамітненому кабінеті, сповнений найвищого одкровення, обираючи тільки одне прекрасне й високе, бо це вже приналежність його піднесеної і чистої душі. Але високе і прекрасне вириваються часто з низького та мерзенного життя або ж викликаються тиском тих незліченних і різнохарактерних явищ, котрі невпинно пістрявлять життя людське і котрих пізнання рідко дається далекому від життя мудрецеві. Стиль його більше, ніж у когось іншого, наповнений живописом і широким розміром, бо він поет і цим різко відмінний від Міллера, філософа-законодавця, завжди спокійного та мислячого, і Шлецера, філософа-критика, завжди майже різкого та невдоволеного.

Мені здається, що якби глибочінь результатів Гердера, що йдуть від самого початку людства, поєднати з бистрим, вогненним поглядом Шлецера й дослідницькою, кмітливою мудрістю Міллера, тоді б вийшов такий історик, котрий міг би написати всесвітню історію. Та за всього того йому б ще багато дечого не вистачало: йому б не вистачало високого драматичного мистецтва, котрого не видно ні у Шлецера, ні у Міллера, ні у Гердера. Я розумію, одначе ж, під словом «драматичного мистецтва» не те мистецтво, котре полягає в умінні вести розмову, але в драматичному інтересі всього твору, котрий надав би йому незборимої захопливості, той інтерес, котрий іноді дихає в історичних уривках Шиллера, і особливо в «Тридцятилітній війні»[151], і котрим відрізняється майже всяка не надто складна подія. Я б до цього приєднав ще певною мірою захопливість розповіді Вальтера Скотта і його вміння помічати найтонші відтінки; до цього приєднав би шекспірівське мистецтво розвивати крупні риси характерів у тісних межах, і тоді б, мені здається, постав такий історик, якого потребує всесвітня історія. Та до того часу Міллер, Шлецер і Гердер довго залишатимуться великими путівниками. Вони значно, дуже значно висвітили всесвітню історію, і якщо нинішнього часу ми маємо кілька чудових творів, то цим зобов’язані їм одним.

Про архітектуру нинішнього часу^*

Мені завжди стає сумно, коли я дивлюся на нові будівлі, безперервно споруджувані, на котрі кинуті мільйони і з котрих мало які затримують зачудований погляд величністю малюнку, чи свавільною відважністю уяви, чи навіть розкішшю й сяйливою строкатістю оздоб. Невільно втискується думка: невже минув безповоротно вік архітектури? невже велич і геніальність більше не відвідають нас? чи вони — приналежність народів юних, сповнених одного ентузіазму та енергії й далеких від присипляючої, незворушної освіченості? Чого ж ті народи, перед котрими ми так самовдоволено гордуємось, котрим ледве даємо місце в історії світу, — чого ж вони так підносяться перед нами творіннями свого темного, не освітленого дробом знань розуму? Чого ж колосальні пам’ятки індусів такі величаві й незмірні, чого аравійські такі розкішні й чарівливі? Чого в нас у Європі в середні віки так багато споруджено їх у дивовижній величі?

Не хотілося б пересвідчитись у цій сумній думці, та все говорить, що вона істинна. Вони минули — ті віки, коли віра, палка, жарка віра, спрямовувала всі думки, всі голови, всі дії до одного, коли митець вище й вище прагнув піднести творіння своє до неба, до нього одного поривався і перед ним, уже бачачи його, благоговійно піднімав богомільну свою руку. Будівля його летіла до неба; вузькі вікна, стовпи, склепіння тяглися нескінченно у вишину; прозора, майже мереживна шпиця, наче дим, прозирала над ними, і величний храм таким бував великим перед звичайними житлами людей, як великі вимоги душі нашої перед вимогами тіла.

Була архітектура незвичайна, християнська, національна для Європи — і ми її залишили, забули, буцім чужу, зневажили, як незграбну і варварську. Чи не дивно, що три віки спливли, й Європа, котра жадібно кидалась на все, невситимо переймала все чуже, дивувалась чудесам древнім, римським і візантійським, чи спотворювала. Їх за своїми формами, — Європа не знала, що серед неї перебувають дива, перед котрими було ніщо все нею бачене, що у надрах її перебувають Міланський і Кельнський собори й що донині чорніють цегли незакінченої башти Страсбурзького мюнстеру[152].

Готична архітектура, та готична архітектура, котра утворилася перед закінченням середніх віків, є явищем таким, якого ще ніколи не створювали смак і уява людини. Її даремно виводять від арабської: ідеї цих двох родів цілковито розходяться; з арабської вона запозичила лише мистецтво надавати важкій масі будівлі розкіш оздоблень і легкість; але сама ця розкіш оздоб вилилась у неї зовсім в іншу форму. Вона обширна й піднесена, як християнство. У ній все з’єднано разом: цей струнко і високо піднесений над головою ліс склепінь, вікна величезні, вузькі, з незліченними змінами й плетивом, приєднання до цієї жахаючої колосальності маси найдрібніших, строкатих оздоблень; це легке павутиння різьби, що обплутує її своєю сіттю, оповиває її від підніжжя до кінця шпиці й відлітає разом з нею на небо; велич і разом краса, розкіш і простота, важкість і легкість — це такі достоїнства, котрих ніколи, крім цього часу, не містила в собі архітектура. Вступаючи у священний морок цього храму, крізь який фантастично дивиться різнобарвний колір вікон, піднявши очі вгору, де губляться, перетинаючись, стрілчасті склепіння одне над одним, одне над одним і їм кінця немає, — вельми природно відчути в душі невільний жах присутності святині, котрої не сміє й торкнутися дерзновенний розум людини.

Та вона зникла, ця прекрасна архітектура! Як тільки ентузіазм середніх віків загас і думка людини роздробилася й спрямувалася на безліч різних цілей, як тільки єдність і цілість одного зникла — разом з тим зникла й велич. Сили її, роздробившись, зробилися малими; вона спричинила несподівано в усіх родах безліч дивних речей, але істинно великого, гігантського вже не було. Візантійці, втікши зі своєї розпусної столиці, зайнятої мусульманами, перепсували смак європейців і колосальну їхню архітектуру. Візантійці давно вже не мали древнього аттичного смаку[153]; вони вже не мали й первинного візантійського й принесли тільки зіпсовані залишки його. Вони язичницькі, круглі, привабливі, сластолюбні форми куполів і колон силкувалися пристосувати до християнства, і пристосували так само невдало, як невдало прищепили християнство до свого язичницького життя, дряхлого, позбавленого свіжості. Купол витягся вгору й зробився майже, кутастим; стрункі лінії, фронтони якось дивно позламувались й витворили нікчемні форми. У такому вигляді отримали цю архітектуру європейці, котрі, зі свого боку, змінили її ще більше, бо в душі своїй ще носили первісний образ готичний і думку, цілковито протилежну розслабленій багатобічності греків. Тоді виникли важкі палаци з колонами, півколонами без усякої мети. Все це було несміливо, дрібно. Це була не розкіш, а спотворення простоти. Безліч міфологічних голів і оздоблень без смислу, обліпивши важку масу, не надали їй ніякої легкості, не пом’якшили міцних рис її ніжними й не виразили ніякої ідеї. Стремління у висоту, яке надавало величі й легкості найважчим масам, зникло; замість того вони роз’їхались у ширину.

Але церкви, побудовані у XVII і на початку XVIII віку, ще менше виражають ідею свого призначення. Дивлячись на них, здається, відчуваєш те саме, коли б людина брутальна почала підроблятися під світську витонченість. У них пряма лінія попри вимоги смаку з’єднувалась з вигнутою й кривою; за напівготичної форми всієї маси вони нічого не мають у собі готичного: вікна дрібні, збиті в купу чи розкидані без усякої гармонії; пілястри[154], не простягнені на всю довжину будівлі, втім приклеєні іноді вгорі, під куполом, іноді на середині, коротенькі, незграбні, над котрими часто знаходився другий поверх таких же колон, маленьких, негарних; дах із ламаних ліній; при цьому часто зберігалася й готична шпиця, але вже не та легка й прозора, котра під рукою митця середніх віків прибирала такої легкості, але важка, масивна, котра вже зовсім не летіла до неба. Все, що тільки відлунювало високими, спрямованими вгору готичнимй деталями, було залишене як позбавлене смаку.

Хоч упродовж XVIII віку смак дещо покращився, та з цього не виграли ми анічого: він покращився у веригах чужих форм. Важкість готична була справедливо вигнана зовсім, бо вона у грецькій формі була вже до неможливості потворною. Тоді ще з більшим завзяттям стали вивчати древні форми, але вивчали так, як несміливі учні, що копіюють з точністю незначні подробиці оригіналу й забувають про ідею цілого. Брали частини й з неймовірним надміром ліпили у величезну масу, що показала ще ніколи доти небувале роз’єднання в цілому. Колони й купол, які понад усе привабили нас, почали притуляти до будівлі без усякої думки й в усякому місці: вони вже не були головною ідеєю споруди, а тільки частинами чи, краще, оздобами її. Розмір самої споруди ми збільшили суттєво, а розмір купола щодо споруди зменшили. Ми не подивилися у збільшувальне скло на споруду, котру обрали за модель, не взорували на неї, відійшовши на певну відстань, але дивилися зблизька. Купол зробився незначним, малим. Бачачи його пустельність і одинокість на верху будівлі, додали до нього кілька інших, підвищили для цього під ними башти — й маківки стали схожими на гриби. І купол — це найкраще, найпривабливіше творіння смаку, сластолюбний, легко-опуклий, котрий мав обійняти всю споруду й розкішно відпочивати на всій її масі білою хмаринкою своєї поверхні, — щезнув зовсім. Я люблю купол, той прекрасний, величезний, легко-опуклий купол, котрий відродив розкішний стиль греків у Александрійську добу і пізніше, в добу насолод та егоїзму, добу витонченого роздроблення життя, добу антології, легкої, духмяної, що дихала сластолюбством, лінню та розкішшю, коли кожен належав собі, жив для себе, а не для суспільства, коли на пречудових розкішних банях, скрізь було видно цей сміливо-опуклий, наче небесний звід, купол. Ніщо не може так сластолюбно, так принадно прикрасити масу будинків, ніж такий купол. Але для цього він має бути розташований тільки на тій будівлі, котра незмірна своєю шириною і якомога більше захоплює простору; він має лягти на всій обширній її платформі; він має бути світлішим від самої будівлі, й краще, якщо він увесь білий. Сліпуча білизна надає невимовної чарівності й повноти його легко-опуклій формі, — він тоді краще, розкішніше хмаринкою круглиться на небі. І донині міста сірійські та антіохські[155] мають неймовірну привабливість через те, що втримали певну подібність цих куполів; й донині на Сході можна зустріти їх у величавому та величезному вигляді.

Портик з колонами, цей ясний витвір аттичного стрункого стилю, котрий не терпів над собою ніяких надбудов, у нас теж пропав: йому не здогадалися надати колосального розміру, розсунути на всю ширину будівлі, підвищити на всю вишину його. Його не розвинули, не збільшили, але стали використовувати у звичайному вигляді. Чи дивно, що будівлі, котрих потребували величезними, здавалися порожніми, бо фронтони з колонами ліпилися тільки над ґаночками їхніми. Нагромаджувані над ними у церквах, палацах башти й маси, які зовсім йому не відповідали, пригнітили й знищили його зовсім. Таким самим чином поет, який не має обширного генія, завжди невдоволений одним простим сюжетом, і, замість того, щоб розвинути його й зробити величезним, він прив’язує до нього силу інших; його поема обтяжується строкатістю різних предметів, але не має однієї пануючої думки й не виражає одного цілого.

На початку XIX століття притьмом розповсюдилася думка про аттичну простоту і так само, як зазвичай буває, змінилася на моду й відбилася притьмом на всьому, починаючи з дамських костюмів, що перетворилися на недбале, легке вбрання гетер. Здавалося, ще ближче придивилися до древніх, ще глибше вивчили їхній дух; але все, що тільки будували за їхнім зразком, все носило відбиток дрібності й мініатюрності: вивчили мистецтво більше зв’язувати й гармонізувати між собою частини, але не вивчили мистецтва надавати величі всьому цілому і визначати йому розмір, здатний викликати зчудування. Це нове стремління геть-чисто було страчене на дрібні альтанки, павільйони у садах і подібні невеликі забавки. Вони носили в собі багато аттичного, але їх треба було розглядати у мікроскоп. У величезних же публічних будівлях не вважали за потрібне ними керуватися; вони зробилися врешті простими до пласкості. Найбільш шкідливий напрям архітектурі навіяла думка про співмірність, — не про ту співмірність, котра має бути в споруді щодо неї самої, але просто про співмірність щодо оточуючих її будівель. Це все одно якби геній став утримуватись від оригінального і незвичайного тому тільки, що перед ним будуть надто вже низькими й нікчемними звичайні люди. Ця співмірність полягала ще в тому, щоби споруда, якою б великою не була за своїм об’ємом, але неодмінно щоб здавалася малою. Її стали усамітнювати й розташовувати на такій величезній та обширній площі, що вона здавалася ще нікчемнішою. Буцім старалися зумисне навіяти думку, що велике зовсім не велике; буцім насильно старалися винищити в душі благоговіння і зробити людину байдужою до всього.

Всім спорудам міським стали надавати зовсім пласкої, простої форми. Доми старалися робити якомога більше схожими один на одного; та вони більше були схожі на сараї чи казарми, ніж на веселі житла людей. Зовсім гладенька їхня форма нітрохи не прибирала жвавості від маленьких правильних вікон, котрі стосовно всієї споруди були схожими на замружені очі. І цією архітектурою ми ще недавно гонорилися як досконалістю смаку, і набудували цілі міста в її дусі! Насмілився б хто-небудь навіть тепер, серед цієї гладенько-одноманітної купи, звести споруду, що несла б на собі печать особливої, різкої архітектури, насмілився б хто-небудь біля споруди в аттичному стилі безпосередньо звести готичну — його б вважали ледь не божевільним. Тому нові міста не мають ніякого вигляду: вони такі правильні, такі гладенькі, такі монотонні, що, пройшовши одну вулицю, вже відчуваєш нудьгу і відмовляєшся від бажання зазирнути в іншу. Це ряд стін, і більше нічого. Намарне шукає погляд, щоб одна з цих безперервних стін в якому-небудь місці зненацька зросла й викинулась у повітря сміливим переломленим склепінням чи вивергнулась якою-небудь баштою-гігантом. Старовинне німецьке містечко з вузенькими вулицями, зі строкатими будиночками й високими дзвіницями має вигляд, що незрівнянно більше промовляє нашій уяві. Навіть вигляд якого-небудь східного міста, з високими, тонкими мінаретами, зі східними строкатими куполами, потонулими у садах, має більше характеру, більше дихає поезією й уявою, ніж наші європейські міста пізнішої архітектури.

Башти величезні, колосальні необхідні в місті, не кажучи вже про важливість їхнього призначення для християнських церков. Крім того, що вони становлять краєвид і прикрасу, вони потрібні для надання місту різких прикмет, щоб служити маяком, який вказував би путь всякому, не дозволяючи збитися з путі. Вони ще більше потрібні в столицях для спостереження за околицями. У нас звичайно обмежуються висотою, яка дає можливість оглянути одне тільки місто, тоді як для столиці необхідно бачити принаймні на півтораста верст у всі сторони, й для цього, можливо, один тільки чи два поверхи зайвих — і все змінюється. Об’єм кругозору в міру підвищення розповсюджується незвичайною прогресією. Столиця отримує неабияку вигоду, оглядаючи провінції й завчасно передбачаючи все; будівля, що зробилася трохи вище звичайної, вже набуває величі; митець виграє, будучи більше налаштованим колосальністю будівлі до натхнення і сильніше відчуваючи в собі напругу.

Цей напрям архітектури старався ніби зумисне приховувати свою велич, замість того щоб якомога більше виказувати її простору. Ні, не такий закон великого: споруда повинна незмірно підноситись майже над головою глядача, щоб він став, приголомшений раптовим здивуванням, ледве будучи в змозі окинути очима її вершину. І тому споруда завжди краща, якщо стоїть на тісній площі. До неї може йти вулиця, показуючи її в перспективі, здаля, але вона повинна мати приголомшливу велич зблизька. Щоб дорога проходила обіч неї! Щоб карети гриміли біля самого її підніжжя! Щоб люди ліпилися під нею і своєю малістю збільшували її велич!

Дайте людині велику відстань — і вона вже дивитиметься вище, гордо на предмети, що знаходяться перед нею; їй видасться все малим. Ми так незбагненно влаштовані, наші нерви так дивно зв’язані, що тільки неочікуване, приголомшливе з першого погляду, викликає в нас потрясіння. І тому вишину споруди піднімайте у співмірності з площею, на котрій вона стоїть. Якщо вона з останнього краю площі видається малою і глядач не відчуває подивування, але повинен для цього близько підходити до неї, то будівля пропала, а разом з нею пропали й труди й витрати, використані на спорудження її.

Але повертаюсь до простоти архітектури, котра заразила наш XIX вік. Самі греки відчували, що одні прямі лінії й досконала простота споруд здаватимуться вже надто пласкими, особливо якщо чимало такого роду споруд об’єднаються разом. Вони відчували, що сувора правильність і гладкість споруди повинна неодмінно мати біля себе яку-небудь протилежність, щоби бути більш оригінальною і помітною, і тому простягали над ними дашок деревний. Білизна прямолінійної стіни чи стрункого з колонами фронтону, виказуючись з-поза темної гущини зелені, справді гарна, тому що становить контраст з подібним до хмарки розташуванням дерева, яке майже завжди неправильно, але красиво розкидає своє віття. Щойно будівля їхня оточувалась іншими і розташовувалась серед міста, вони відчували надмірну простоту її й старалися надати якомога більше гри. Думка про дерево і про природу передусім спадала їм на думку. Та в місті дерево — дорогоцінність; тоді вони частіше почали використовувати не гладенькі доричні колони, але по більшості коринфські, з капітеллю зі звивистого листя. Взагалі прибирати споруди листям, в’юнкими гронами винограду чи оздобами, що несуть неясний образ віття дерева, було інстинктом у всіх народів. Вони невільно, сліпо слідували таємному навіянню свого смаку. В готичній архітектурі більше всього помітний відбиток, хоч неясний, щільно сплетеного лісу, похмурого, величного, де сокира не звучала від віку. Ці стрімливі нескінченними лініями оздоби й сіті наскрізної різьби не що інше, як темний спогад про стовбур, віття і листя дерева. Г тому сміливо біля готичної споруди ставте грецьку, наповнену стрункістю й простотою: вона стоятиме між ними, наче між величними, прекрасними деревами. І готична, й грецька отримає від цього подвійну принадність. Істинний ефект міститься в різкій протилежності; краса ніколи не буває такою яскравою й видимою, як у контрасті.

Контраст тоді тільки буває кепським, коли розташовується грубим смаком чи, краще сказати, цілковитою відсутністю смаку, але, перебуваючи під владою тонкого, високого смаку, він перша умова всього і впливає нарівні на всіх. Різні частини його гармоніюють між собою за тими ж законами, за котрими колір палевий гармоніює з синім, білий з блакитним, рожевий з зеленим і так далі. Все залежить від смаку і вміння розташувати. Не мішайте тільки в одній будівлі багато різних смаків і родів архітектури. Хай кожна несе в собі щось ціле й самобутнє, але хай протилежність між цими самобутніми, у відношенні їх одна до одної, буде різкою та сильною. Чим більше в місті пам’яток різних родів зодчества, тим воно цікавіше, тим частіше змушує оглядати себе, зупинятися з насолодою на кожному кроці. Невже було б добре, якби в англійському саду замість безперервних, неочікуваних краєвидів, гуляючи, знаходив ту ж саму доріжку чи принаймні так схожу своєю місцевістю на побачену раніше, що вона видається давно відомою?

Терпимість нам потрібна; без неї нічого не буде для мистецтва. Всі роди гарні, коли вони гарні в своєму роді. Яка б не була архітектура — гладенька масивна єгипетська, чи величезна строката індусів, чи розкішна маврів, чи натхненна й похмура готична, чи граційна грецька — всі вони гарні, коли пристосовані до призначення споруди, всі вони будуть величними, коли тільки істинно осягнуті.

Якби, одначе ж, треба було віддати рішучу перевагу котрій-небудь із цих архітектур, то я завжди віддам її готичній. Вона чисто європейська, творіння європейського духу і тому більше всього пасує нам. Чудна її велич і краса перевершує всі інші. Але з милості, зі співчуття не ламайте, не калічте її! Дивіться частіше на знаменитий Кельнський собор — там уся її досконалість і велич. Кращої пам’ятки ніколи не створювали ні древні, ні нові віки. Я віддаю перевагу тому ще готичній архітектурі, що вона більше дає розгулу митцеві. Уява жвавіше й палкіше спрямовується у висоту, ніж у ширину. І тому готичну архітектуру треба використовувати тільки у церквах і спорудах, що високо підносяться. Лінії та безкарнизні готичні пілястри, вузько одна від одної, повинні летіти крізь усю споруду. Горе, якщо вони відстоять далеко одна від одної, якщо споруда не перевищила, принаймні вдвічі, своєї ширини, якщо не втричі! Вона тоді знищилась сама в собі. Піднесіть її такою, якою вона бути має: щоб вище, вище, якомога вище піднімалися її стіни, щоб густіше, як стріли, як тополі, як сосни, оточували їх незліченні кутасті стовпи! Ніякого перерізу чи перелому, чи карнизу, що дав би інший напрям чи зменшив би розмір споруди! Щоб вони були рівні від основи до самої вершини! Більшими вікна, різноманітнішою їхню форму, колосальнішою їхню висоту! Ефірнішою, легшою шпицю! Щоб усе, чим більше здіймалося вгору, тим більше б летіло й просвічувало. І пам’ятайте найголовніше: ніякого порівняння висоти з шириною. Слово ширина має щезнути. Тут одна законодавча ідея — висота.

Я певен, що дехто стверджуватиме, що спорудження будівлі дуже високої даремне, тому що нам треба більше місця, що висота ні до чого не служить і марне витрачає матеріали. Та я зовсім не раджу цей готичний образ споруд використовувати на театри, на біржі, на які-небудь комітети і взагалі на будівлі, призначені для зібрань народу, який веселиться, чи торгує, чи працює. Зі мною погодиться кожен, що немає величнішої, піднесенішої і пристойнішої архітектури для будівлі християнському Богові за готичну. І що ж маємо ми тоді знищити, що втратити? Величне, колосальне, при погляді на котре думки спрямовуються до одного і відривають молільника від низької його хижі. Вельми не завадить пригадати велику стару істину, що народ не в змозі зрозуміти релігії в такій же самій чистоті й безтілесності, як ті, що отримали вищу освіту; що на нього більше всього мають уплив видимі предмети; що чим менше цей видимий предмет на нього впливає, тим слабкіший його ентузіазм і проста віра. Пишність приводить простолюдина в якесь заніміння, й вона-то єдина пружина, що рухає дикою людиною. Незвичайне приголомшує кожного, але тоді тільки, коли воно сміливо, різко й враз кидається у вічі. Тут уже геть всяке скнарування й розрахунок! В іншому разі цей розрахунок буде не розрахунок, і вигода, що виникла з нього, буде вигодою однієї людини перед вигодою всього людства.

Вальтер Скотт першим обтрусив порох з готичної архітектури й показав світові все її достоїнство. З того часу вона швидко розповсюдилася. В Англії всі нові церкви будують у готичному стилі. Вони дуже милі, дуже приємні для очей, та, на жаль, істинної величі, що дихає у великих будівлях старовини, в них немає. Вони, попри стрілчасті вікна й шпиці, не зберігають у цілому істинно готичного стилю й відхилилися від взірців. По-перше, вони самі по собі зовсім не величезні (великий недолік готичної споруди); по-друге, весь цей ліс чотиригранних тонких стовпів і ліній, що спільно летять крізь усю споруду, забутий або відкинутий зовсім, залишена через це гладкість невідчутно надає їм цілком іншого виразу.

Могутнім словом Вальтера Скотта смак до готичного розповсюдився швидко скрізь і проникнув у все. Ще не зробившись великим, він уже зробився дрібним: сільські будиночки, шафи, ширми, столи, стільці — все обернулось на готичне. І ці величні, прекрасні оздоби використані були на забавки. Доба наша така дрібна, бажання так розкидані по всьому, знання наші такі енциклопедичні, що ми ніяк не можемо зосередити на одному якому-небудь предметі наших помислів і від того несамохіть роздроблюємо всі наші витвори на дрібниці й на принадні забавки. Ми маємо чудний дар робити все нікчемним. Єгипетську архітектуру, котрої весь ефект у колосальності, ми витрачаємо на невеликі місточки, на ворота, верх яких кучер, проїжджаючи, може дістати рукою. З готичної ми робимо серги, футляри для годинників; грецьку ми використовуємо в альтанках. У публічних же і величезних будівлях показуємо таку архітектуру, котру навряд чи можна визнати особливим родом: у ній стільки безрозум’я, таке негармонійне поєднання частин, така відсутність усякої уяви, що не вистачає сил назвати її архітектурою, яка має свій характер.

Є рудник, про котрий ледь тільки знають, що він існує; є світ цілком особливий, окремий, з котрого менше всього черпала Європа. Це — архітектура східна, архітектура, котра створена однією тільки уявою, уявою східною, гарячою, чудесною, прибраною в іперболу[156] та алегорію, що пролетіла мимо життя й прозових потреб його. Життя азіатців ніколи не мало такого багатобічного розвитку, як європейців; ніколи потреби їхні не були такими різноманітними й незліченними, як наші, — і тому дуже природно, що звичайні житла їхні позбавлені строкатості, ясності й стрункості; вони усамітнені, одноманітні, так само нудні відсутністю всякої думки, як сам азіатець під час свого спокою. Але зате скрізь, куди проникала тільки азіатська розкіш, величезна, прегарна, та розкіш, котра виблискує в їхніх чарівних казках, скрізь, куди проникала ця обвішана намистами дочка східної уяви, — там стоять донині палаци, пишність котрих дивовижна. Спорудження їх охоплювало цілі віки; цілий народ, ціла нація над ним трудилася, і предки вірили, як у неспростовне покладання наперед, що будівля буде закінчена їхніми нащадками. Скрізь, куди проникала ця всемогутня масивна розкіш чи дикий ентузіазм первісної їхньої релігії, скрізь громадилися пам’ятки, жахливі своєю величезністю, перед котрими думка німіє від зчудування, коли згадаєш, якими бідними були їхні засоби й пізнання, якими нікчемними їхні машини для підняття й укріплення цих страшних мас. Ще більше зчудування заволодіває духом, коли бачиш, як майже дика, нерозвинена людина розвинулася притьмом на цій гігантській будівлі, як була вона просякнута й захоплена думкою про божество, що невільно виявила прояв свого генія й запобігла неквапним рокам вікової просвіти.

Погляньте на цей масивний, величний Триченгурський храм[157] у індусів, ледь чи не одну з перших будівель за розміром своїм. Це пірамідальне схиляння маси догори, поступове зменшення поверхів, безліч індійських портиків, що обліплюють їхні стіни, пілястри, що громадяться над пілястрами, колони над колонами, ніби ступаючі одна на іншу, щоб скоріше дістатися вершини цієї маси — все це явище цілковито оригінального смаку. Та якщо Триченгурський храм надто вже важкий і дихає язичництвом, погляньте на стрункий, прекрасний Кутуб-Мінар, котрим справедливо уславлені Дельфи[158]. Я не знаю у світі башти, котра б, за простоти майже аттичної, настільки дихала глибиною краси, де б уява вилилась так чисто й величаво. Якщо цей рід не може бути цілковито засвоєний нами, то європейці взагалі можуть запозичити з користю це пірамідальне чи конусоподібне устремління вгору — різку відмінність індійського стилю.

Східна архітектура палаців являє цілком протилежний рід: тут царство азіатської розкоші. Споруда роздається просторіше в ширину. Величезний східний купол — чи цілковито круглий, чи вигнутий, як сластолюбна ваза, перекинута вниз, чи у вигляді кулі, чи обтяжений, обліплений різьбою й оздобами, наче багата митра[159], — патріархально панує над усією будівлею; внизу, біля самого підніжжя споруди, невеликі куполи цілою огорожею обходять його просторі стіни, наче покірні раби; з усіх сторін летять тонкі мінарети, представляючи найчарівніший контраст своєю легкою, веселою торнюрою[160] до поважного, величного вигляду всієї будівлі. Так величний магометанин, у широкому, вбраному у золото й каміння платті, лежить серед гурій, струнких, оголених, сяйливих своєю білизною.

Ніде зодчество не прибирало стільки різноманітних форм, як на Сході. Там кожна будівля виливалася, можна сказати, завжди мимо попередніх умов, чи, краще сказати, вона виливалася, прибраною у нові умови власного передчуття, подібні до попередніх хіба що в найбільш віддаленому початку релігійному чи національному. Вся Індія всіяна прекрасними будівлями. Кожна з них зберігає свою різку відмінність, свій особливий відбиток до такої міри, що їх зовсім не можна підвести під одну категорію. Безліч різних куполів усіх можливих форм, зовсім не схожих один на одного, прикрас і оздоблень цілком відмінних і завжди нових — все говорить про незвичайну уяву їхню, котра не гнітилася ніякими правилами. Утім причиною цього розмаїття, можливо, була сила-силенна сект, що наповнюють Індію, витворюючи вічну опозицію, вічну дражливість уяви. Та більше наповнені розкоші чарівної, котрою говорить східна природа, ті будівлі, котрих торкнувся смак аравітян. В Азії, впродовж цих руйнівних зустрічей нових і старих народів, особливо магометан, відбулося незвичайне змішання архітектур, відбулися найсміливіші відступи. Але ніколи, ніде не поєднувалося сміливе з такою прекрасною розкішшю, як у аравітян. Вони запозичили від природи все те, що є в ній вершиною найпрекраснішого. Їхня архітектура не несе на собі печаті дрімучих лісів; вона вся складається з квітів. Вона заквітчана, вона затоплена цілим морем квітів, прекрасних, розкішних, якими вбрана ніжна долина Кашеміру[161]. Їхні візерункові колони увінчані тюльпаном; їхня різьба у вигляді незабудок і квітів з чотирма пелюстками чи розпуклих троянд; їхні галереї схожі на віття пальм, які вершинами своїми утворюють склепіння. Все відгукнулося незвичайною розкішшю квітчастого їхнього смаку. Ця архітектура якось саме створювалася для життя, відданого насолодам, для веселих, світлих помешкань людини. Вона рішуче вигнала із себе все похмуре. Будівля така приваблива, чарівна, як східна красуня з чорними, яскравими, мов блискавка, очима, у строкатому своєму вбранні та коштовних намистах.

Східна архітектура має в собі те, чого ніколи ще не використовували європейці: це — колони, не гладенькі, а поцяцьковані оздобами від п’єдесталу до капітелі. Іноді ці колони бувають цілком наскрізні й прозорі: різьба проникає їх наскрізь. Вони становлять найчарівливіший винахід східного смаку. Будівля, якою б не була громіздкою, але з такими колонами здається легкою. Чому б, здавалося, нам не перенести їх на свій ґрунт? Але розум і смак людини являють дивне явище: перш ніж досягне істини, вона стільки дасть об’їздів, стільки наробить нісенітниць, неправильностей, хибного, що потім сама дивується своїй недогадливості. Про всі сі пам’ятки Європа й не дбала. Один тільки смак китайців, котрий можна назвати найдрібнішим, найнікчемнішим з усіх східних народів, якимось віянням занісся до нас наприкінці XVIII століття. Добре, що європейці, за звичаєм своїм, одразу обернули його на місточки, павільйони, вази, каміни, а не надумали пристосувати до більших споруд. Цей стиль, справді, був непоганим у цяцьках, бо європейці його одразу вдосконалили по-своєму й надали йому тієї принадності, котрої він сам у собі не має, так само як і його народ не має енергії, попри всю свою освіченість.

Є ще особливий рід архітектури, цілком відмінний від усього, досі показаного мною. Це архітектура катакомб індійських та єгипетських, де ці два народи так дивовижно зійшлися між собою й дали привід підозрювати древнє між ними споріднення. Головний характер її — важкість. Тут все має поєднатися в масу й товщу: будівля важко ступає, наче на слонячих п’ядях, на коротких, важких колонах, котрих ширина своїм діаметром дорівнює майже висоті. Тут уже цілковито все ширина й маса. На ній ніби закарбувалася важкість землі, всередині котрої вона приховує важку свою велич. Те, що порок в інших родах її, те тут достоїнство. Ця підземна архітектура має щось також величаве, хоч навіює зовсім інші думки. Ця важкість не потворна, а велична, бо становить головну ідею всієї будівлі. Якщо митець мав на меті створити важке й масивне і виконав це, його творіння, певно, буде гарним; але коли накреслив він план важкого, а з нього вийшло зовсім не важке, чи, навпаки, коли він замислив створити легке, а вийшло важке, то це вже геть кепсько. Будівля ця, коли з неї скидали землю й вона виходила на світ, являла завжди дивний і заразом страшний вигляд — буцім земля виказувала свою глибоку внутрішність, буцім морок опинився враз серед яскравого світла, — морок, тільки освітлений світлом, але не гнаний ним, наче єгипетська урна чи мертва голова серед учти. Мені здається, даремно цю архітектуру вганяють у землю: з’явившись зненацька, несподівано, серед світлих, легких будиночків, вона має неодмінно приголомшити всякого й викликати свій ефект. Одна такого роду споруда серед велелюдного міста була б утіхою, але тільки одна, не більше. У спорудах такого роду всі частини складаються з важких речей, але за всього того відносини їх між собою наповнені якоюсь внутрішньою, дещо страшною гармонією, і створити в цьому роді досконале вельми нелегко.

Єгипетська архітектура наземна становить зовсім інший рід: вона масивна теж, але стрункість і простота вищою мірою з нею нерозлучні; головний же її характер — колосальність. Чим вона гладкіша знизу догори, без усяких розподілів і різких прикрас, тим краще. Але не використовуйте її на невеликі місточки: без колосальності ця архітектура менше ніж ніщо. Ще раз повторюю: всяка архітектура прекрасна, якщо дотримані всі її умови і якщо вона вибрана цілком відповідно до призначення споруди. Без цієї благонаміреної, безпристрасної терпимості не буде ні істинних талантів, ні істинно величних творів. Геть цей схолацизм, що приписує споруди ранжирувати за однією міркою й споруджувати за одним смаком! Місто має складатися з різноманітних мас, якщо хочемо, щоб воно приносило втіху поглядам. Хай у ньому поєднаються більше розмаїтих смаків. Хай на одній і тій же вулиці височіє й похмуре готичне, й обтяжене розкішшю оздоб східне, і колосальне єгипетське, і просякнуте струнким розміром грецьке. Хай у ньому буде видно й легкоопуклий лілейний купол, і релігійну безкінечну шпицю, й східну митру, і плаский дах італійський, і високу фігурну фламандську, і чотиригранну піраміду, і круглу колону, і кутастий обеліск. Хай якомога рідше будинки зливаються в одну рівну одноманітну стіну, але хиляться то вгору, то вниз. Хай різних родів башти якомога частіше урізноманітнюють вулиці. Невже знайдеться такий сміливець чи, краще сказати, не сміливець, котрий би рівне місце у природі насмілився порівняти з краєвидом скель, круч, схилів, що виходять один з-поза одного?

Архітектор-творець повинен мати глибоке пізнання в усіх родах зодчества. Він менше всього повинен нехтувати смаком тих народів, яким ми щодо мистецтв звичайно виказуємо презирство. Він повинен бути всеосяжним, вивчити і вмістити в собі всі незліченні зміни їхні. Та найголовніше — повинен вивчити все в ідеї, а не в дріб’язковій зовнішній формі. Але для того, щоб вивчити в ідеї, треба бути йому генієм і поетом.

Та звернімося до архітектури міст. Місто треба будувати таким чином, щоби кожна частина, кожна окремо взята маса будинків являла живий пейзаж. Треба юрмі будинків надати гри, щоб вона, якщо можна так висловитися, заграла різкостями, щоб вона притьмом врізалася в пам’ять і переслідувала б уяву. Є такі краєвиди, котрі вік пам’ятаєш, і є такі, котрих, за всіх зусиль, не можеш закарбувати в пам’яті. Зодчество грубіше й заразом колосальніше інших мистецтв, як-от: живопису, скульптури й музики, і тому ефект його — в ефекті. Маса міста має вже тим вигоду, що її притьмом можна змінити, виправити за своїм свавіллям. Іноді одна тільки споруда серед неї — і вона цілковито змінює вигляд свій, прибирає інший вираз, так, як усякий малюнок учня притьмом оживлюється під пензлем чи олівцем його вчителя, котрий в одному місці зміцнить, у другому відокремить, у третьому тільки доторкнеться, — і все вже не те. Притому самі помилки вже подають ідею про те, як уникнути їх: безхарактерне подає думку про характерне, дрібне й пласке викликають на противагу відважне й незвичайне, заглиблення вниз подає ідею про піднесення вгору, і навпаки. Геній — багач страшенний, перед котрим ніщо весь світ і всі скарби.

При побудові міст треба звертати увагу на стан землі. Міста будуються або на узвишші й пагорбах, або на рівнинах. Місто на узвишші менше потребує мистецтва, бо там природа працює вже сама: то підіймає доми на величних пагорбах своїх і являє їх велетнями з-поза інших домів, то опускає їх вниз, щоб дати краєвид іншим. У такому місті можна менше використовувати розмаїття. В ньому можна більше використовувати гладенькі й однакові будинки, тому що нерівний стан землі вже надає їм певним чином розмаїття, розміщаючи їх у різних місцеположеннях. Треба дивитися тільки, щоби доми показували свою вишину один з-поза одного, так, щоб тому, хто стоїть біля підошви, здавалося, що на нього взорує двадцятиповерхова маса. Там мало треба мистецтва, де природа долає мистецтво; там мистецтво тільки для того, щоб прикрасити її. Але де стан землі гладкий зовсім, де природа спить, там має працювати мистецтво в усій силі. Воно має запістрявити, якщо можна сказати, переорати, сховати рівнину, оживити мертовність гладкої пустелі. Тут одноманітність і простота будинків буде великою погрішністю. Тут архітектура має бути якомога свавільнішою: прибирати сувору зовнішність, показувати веселий вираз, дихати древністю, блистіти новизною, обдавати жахом, сяяти красою, бути то похмурою, наче день, охоплений грозою з громовими хмарами, то ясною, наче ранок у сонячному сяєві. Архітектура — теж літопис світу: вона говорить тоді, коли вже мовчать і пісні й перекази і коли вже ніщо не говорить про загиблий народ. Хай же вона, хоч уривками, являється серед наших міст у такому вигляді, в якому вона була при віджилому вже народові, щоби при погляді на неї осінила нас думка про минуле його життя і занурила б нас у його побут, у його звички й міру розуміння і викликала б у нас вдячність за його існування, що було східцем нашого власного піднесення[163].

Невже, одначе ж, неможливе створення (хоч би для оригінальності) цілком особливої і нової архітектури, попри попередні обставини? Коли дика й малорозвинена людина, котрій одна природа, ще грубо нею збагнена, служить орудою і натхненням, створює творіння, в котрому являється і краса, і таємний інстинкт смаку, — чого ж ми, котрих усі здібності так просторо розвинулись, котрі більше бачимо й розуміємо природу в усіх її таємних явищах, — чого ж ми не витворюємо нічого цілком просякнутого таким багатством нашого пізнання? Ідея для зодчества взагалі була почерпнута з природи, але тоді, коли людина сильно відчувала на собі її вплив; тепер же мистецтво поставила вона вище самої природи, — хіба не може вона черпати своїх ідей із самого мистецтва чи, краще сказати, з гармонійного злиття природи з мистецтвом? Роздивіться тільки, яку страшну винахідливість показала вона на дрібних виробах витонченої розкоші; роздивіться всі ці модні цяцьки, котрі кожного дня з’являються й гинуть, роздивіться їх хоч у мікроскоп, якщо так вони не привертають вашої уваги, — яким вони наповнені тонким смаком! яких прибирають вони зовсім небувалих принадних форм! Вони створюються в такому особливому роді, котрий ще ніколи не зустрічався. Різьба й тонка обробка їхня такі незапозичені й разом з тим такі гарні, що ми іноді довго милуємось ними і, на жаль! зовсім не відчуваємо жалості при вигляді, як гине смак людини у нікчемному й минущому, тоді як він був би більше помітним у нерухомому й вічному. Хіба ми не можемо цей роздроблений дріб’язок мистецтва перетворити у велике? Невже все те, що зустрічається в природі, має бути неодмінно тільки колона, купол і арка? Скільки інших ще образів нами зовсім не зачеплені! Скільки пряма лінія може ламатися й змінювати напрям, скільки крива вигинатися, скільки нових можна ввести оздоб, котрих ще жоден архітектор не вносив до свого кодексу! В нашій добі є такі надбання й такі нові, цілковито їй приналежні стихії, з котрих безліч можна запозичити ніколи раніше не споруджуваних будівель. Візьмемо, приміром, ті висячі оздоби, котрі почали з’являтися нещодавно. Поки що висяча архітектура тільки показується в ложах, балконах і у невеликих місточках. Та якщо цілі поверхи повиснуть, коли перекинуться сміливі арки, якщо цілі маси замість важких колон опиняться на наскрізних чавунних підпорах, якщо будинок обвішається знизу догори балконами з візерунковими чавунними бильцями, і від них висячі чавунні оздоби, у тисячах розмаїтих виглядів, огорнуть його своєю легкою сіттю, і він дивитиметься крізь них, наче крізь прозору вуаль, коли ці чавунні наскрізні оздоби, оповиті навколо круглої прекрасної башти, полетять разом з нею на небо, — якої легкості, якої естетичної ефірності набудуть тоді доми наші! Та яка безліч є розкиданих на всьому натяків, спроможних зародити цілком незвичайну живу ідею в голові архітектора, якщо тільки цей архітектор — творець і поет[164].

Скульптура, малювання і музика^*

Подяка Сотворителеві міріад за благостиню і співчуття до людей! Три чудних сестри надіслані Ним прикрасити й втішити світ; без них він би був пусткою і без співу котився б своїм шляхом. Дружніше, згуртованіше злютуємо наші бажання і — перший кубок на пошану скульптури! Чуттєва, прекрасна вона першою відвідала землю. Вона — миттєве явище. Вона — залишений слід того народу, котрий весь умістився в ній, з усім своїм духом та життям. Вона — ясний привид того світлого грецького світу, котрий пішов від нас у глибоку віддаль віків, схований уже туманом і котрого сягає лишень думка поета. Світ, оповитий виноградними гронами й оливковими лозами, гармонійною вигадкою й розкішним язичництвом; світ, що несеться у граційному танку під звуки тимпанів[165], у поривах вакхічних рухів[166], де відчуття краси проникло скрізь: у хижу бідняка, під віття платану, під мармур колон, на площу, що кипить живим, свавільним людом, у рельєф, який прикрашає чашу учти і зображує всю звивисту вервечку граційної міфології, де з піни хвиль сором’язливо виходить богиня краси[167], тритони[168] пливуть, плескаючи в долоні. Посейдон[169] виходить із глибин своєї прекрасної стихії — срібний і білий; світ, де вся релігія вмістилася у красі, у красі людській, у богоподібній красі жінки, — цей увесь світ залишився в ній, у цій ніжній скульптурі; ніщо, крім неї, не могло так жваво виразити його світле існування. Біла, лілейна, дихаюча у прозорому мармурі красою, млістю і ласолюбством, вона зберегла одну ідею, одну думку: красу, горду красу людини. За будь-якого шалу пристрасті, за будь-якого сильного поривання, завжди в ній людина постає прекрасною, гордою і мимовільно зупиняє атлетичною, вільною своєю поставою. Все в ній злилося в красу і чуттєвість: з її страждаючими групами не зливаєш зойку страждаючого серця, а, можна сказати, насолоджуєшся самим їхнім стражданням, — так відчуття краси пластичної додає їй стремління духу! Вона ніколи не виражала тривалого глибокого почуття, вона створювала лише швидкі рухи: миттєвий зойк страждання, жах, переляк від несподіванки, сльози, гордість і презирство і, зрештою, красу, занурену саму в себе. Вона перетворює всі почуття глядача на одну насолоду, насолоду спокійну, що веде за собою млість і самовдоволення язичницького світу. В ній немає тих таємних, безмежних почуттів, які викликають безкінечні мріяння. В ній не прочитаєш усього довгого, наповненого потрясінь і переворотів життя. Вона прекрасна, миттєва, як красуня, що глянула в дзеркало, посміхнулася, побачивши своє зображення, і вже побігла, звабивши переможно за собою юрму гордих юнаків. Вона чарівна, як життя, як світ, як чуттєва врода, котрій вона слугує вівтарем. Вона народилася разом з язичницьким, ясно утвореним світом, виразила його — і померла разом з ним. Намарне хотіли зобразити нею високі явища християнства: вона так само відокремлювалася від нього, як сама язичницька віра. Ніколи піднесені, стрімкі думки не могли влягтися на її мармуровій сластолюбній поверхні. Вони поглиналися в ній чуттєвістю.

Не такими є дві сестри її, малювання і музика, котрих християнство вивело з нікчемства і перетворило на гігантські. Його поривом вони розвинулись і вийшли за межі чуттєвого світу. Мені шкода моєї мармурово-ефірної скульптури! Та… світліше променій, келиху мій, у моїй смиренній келії, і хай живе малювання! Ця посестра, піднесена, прекрасна, наче осінь, у пишному своєму вбранні миготить крізь шибки вікна, оповитого виноградом, смиренна та обширна, наче всесвіт, яскрава музика очей — ти прекрасна! Ніколи скульптура не сміла виразити твоїх небесних одкровень. Ніколи не розливалися на ній ті тонкі, ті таємничо-земні риси, вдивляючись у які чуєш, як наповнює душу небо, і відчуваєш невимовне. Ось миготять, наче у хмарному тумані, довгі галереї, де зі старовинних позолочених рам виказуєш ти себе живою й темною від невблаганного часу, і перед тобою стоїть, склавши навхрест руки, мовчазний глядач; і вже немає на його обличчі насолоди — погляд його дихає насолодою несьогосвітньою. Ти не була виразом життя якої-небудь нації, — ні, ти була вище: ти була виразом усього того, що має таємничо-високий світ християнський. Погляньте на неї, замислену, що опустила на руку прекрасну свою голову: який натхненний і проникливи й ясний погляд її! Вона не охоплює лишень швидкої миті, яку виражає мармур; вона робить тривалішою цю мить, вона виводить життя за межі чуттєвого, вона запозичує явища з іншого, безмежного світу, для назв яких немає слів. Все непевне, що не в силах виразити мармур, який розсікає могутній молот скульптора, визначається натхненним її пензлем. Вона також виражає пристрасті, зрозумілі всякому, але чуттєвість уже не так владарює в них: духовне невільно пронизує все. Страждання виражається жвавіше і викликає співчуття, і вся вона потребує співчуття, а не насолоди. Вона бере вже не одну людину, її межі ширші: вона вбирає у себе весь світ; всі прекрасні явища, що оточують людину, під її владою; вся таємна гармонія і зв’язок людини з природою — в ній одній. Вона злютовує чуттєве з духовним.

Та дужче шипи, третій келиху мій! Яскравіше променись і бризкай на золотих краях його, дзвінка піно, — ти сяєш на честь музики. Вона більш захоплена, вона більш стрімка за обох сестер своїх. Вона вся — порив; вона вмить, враз відриває людину від землі її, вражає її громом могутніх звуків і занурює її в свій світ. Вона владно б’є, наче по клавішах, по її нервах, по всьому її існуванню і перетворює її на одне тремтіння. Вона вже не насолоджується, вона не співчуває, — вона сама перетворюється на страждання; душа її не споглядає незбагненного явища, але сама живе, живе своїм життям, живе поривчасто, тривожно, буремно. Невидима, солодкоголоса, вона просякла увесь світ, розлилася й дихає у тисячі різних образів. Вона млосна і буремна; та могутньо й піднесено під безкінечними, темними склепіннями катедраля[170] тисячі молільників, що стоять навколішках, злютовує вона в єдиний суголосний рух, оголює до глибини сердечні їхні помисли, кружляє і плине з ними вгору, залишаючи після себе тривалу безмовність і тривало згасаючий звук, що бринить у заглибленні гостроконечної башти.

Як порівняти вас між собою, три прекрасних цариці світу? Чуттєва, зваблива скульптура навіює насолоду, малювання — тихе захоплення і мріяння, музика — пристрасть і бентежність душі. Дивлячись на мармуровий витвір скульптури, дух невільно поринає в захват; дивлячись на витвір малювання, він перетворюється на споглядання; слухаючи музику — на болісний зойк, немов душею заволоділо тільки одне бажання вирватися з тіла. Вона — наша! вона — приналежність нового світу! Вона залишилась нам, коли покинули нас і скульптура, і малювання, і зодчество. Ніколи не жадали ми так поривань, що підносять дух, як нинішнього часу, коли наступає на нас і тисне весь дріб забаганок і насолод, над вигадуванням яких ламає голову наш XIX вік. Все чинить,змову проти нас; увесь цей спокусливий ланцюг витончених винаходів розкоші сильніше та сильніше прагне заглушити і приспати наші почуття. Ми жадаємо врятувати нашу бідолашну душу, втекти від цих страшних облесників і — кинулись у музику. О, стань же нашим оборонцем, спасителем, музико! Не залишай нас! пробуджуй частіше наші меркантильні душі! бий різкіше своїми звуками по дрімаючих наших почуттях! Роз’ятрюй, шматуй їх і прожени, хоч на мить, цей холодно-жахний егоїзм, що силкується заволодіти нашим світом! Хай при могутньому ударі смичка твого збурена душа грабіжника відчує, хоч на мить, докори сумління, спекулятор[171] порозгублює свої розрахунки, безсоромність і нахабство невільно зронять сльозу перед творінням таланту. О, не залишай нас, божество наше! Великий Сотворитель світу кинув нас у німоту безмовності Своєю глибокою мудрістю: дикій, ще не розвиненій людині Він уже навіяв думку про зодчество. Простими, без допомоги механізмів, силами вона верне гранітну скелю, високим урвищем громадить її до неба і падає ниць перед потворною її величчю. Древньому, ясному, чуттєвому світові послав Він прекрасну скульптуру, що принесла чисту, сором’язливу красу, — і весь Древній світ перетворився на фіміам[172] красі. Естетичне відчуття краси злило його в єдину гармонію і втримало від грубих втіх. Вікам неспокійним і темним, де часто сила і неправда торжествували, де демон забобон і нетерпимості виганяв усе райдужне з життя, дав Він натхненне малювання, яке показало світові неземні явища, небесні втіхи угодників. А в нашу юну і дряхлу добу низпослав Він могутню музику — стрімко навертати нас до Нього. Та якщо й музика нас покине, що буде тоді з нашим світом?

Кілька слів про Пушкіна^*

При імені Пушкіна відразу ж осяває думка про російського національного поета. Справді, ніхто з поетів наших не вищий за нього і не може більше назватися національним; це право безперечно належить йому. В ньому, немов у лексиконі, вмістилося все багатство, сила і гнучкість нашої мови. Він більше за всіх, він далі розсунув її межі й більше показав усю її широчінь. Пушкін є явище надзвичайне і, може, єдине явище російського духу: це росіянин в його розвитку, в якому він, може, з’явиться через двісті років. У ньому російська природа, російська душа, російська мова, російський характер відбилися в такій же чистоті, в такій очищеній красі, в якій відбивається ландшафт на випуклій поверхні оптичного скла.

Саме його життя цілком російське. Той самий розгул і роздолля, якого іноді, забувшись, прагне росіянин і яке завжди подобається свіжій російській молоді, відбилися на його перших роках вступу в світ. Доля, наче навмисне, закинула його туди, де кордони Росії відзначаються різкою, величною характерністю, де рівна незмірність Росії переривається підхмарними горами і обвівається півднем. Велетенський, вкритий вічним снігом Кавказ, серед гарячих долин, вразив його; він, можна сказати, викликав силу душі його і розірвав останні кайдани, які ще тяжіли на вільних думках. Його полонило вільне поетичне життя сміливих горців, їх сутички, їх швидкі, невідпорні наскоки; і з цього часу пензель його набув того широкого розмаху, тієї швидкості й сміливості, що так дивувала і вражала Росію, яка тільки що починала читати. Чи малює він бойову сутичку чеченця з козаком — стиль його блискавка; він так само виблискує, як блискотливі шаблі, і летить швидше, ніж сама битва. Він один тільки співець Кавказу: він закоханий в нього всією душею і почуттями; він пройнятий і насичений його чудовими місцевостями, південним небом, долинами прекрасної Грузії і розкішними кримськими ночами і садами. Може, тому і в своїх творах він гарячіший і палкіший там, де душа його торкнулася півдня. В них він мимоволі відбив усю силу свою, і тому твори його, насичені Кавказом, волею черкеського життя і ночами Криму, мали дивну, магічну силу: вони вражали навіть тих, хто не мав стільки смаку і розвитку душевних здібностей, щоб бути в силі розуміти його. Сміливе — найбільш доступне, сильніше і просторіше розширяє душу, а особливо юності, яка вся ще жадає тільки незвичайного. Ні один поет в Росії не мав такої завидної долі, як Пушкін; нічия слава не ширилась так швидко. Всі до речі й не до речі вважали обов’язком проказати, а іноді перекрутити які-небудь яскраво сяючі уривки його поем, його ім’я вже мало в собі щось електричне, і досить було тільки кому-небудь з пустопорожніх писак виставити його на своєму творі, вже він розходився повсюди[173]. Він з самого початку вже був національний, тому що справжня національність полягає не в описі сарафана, але в самому дусі народу. Поет навіть може бути і тоді національний, коли описує зовсім чужий світ, але дивиться на нього очима своєї національної стихії, очима всього народу, коли почуває і говорить так, що співвітчизникам його здається, ніби це почувають і говорять вони самі. Якщо треба сказати про ті достоїнства, що становлять своєрідність Пушкіна, якою відмінний він від інших поетів, то вони полягають у надзвичайній яскравості опису і в незвичайному вмінні небагатьма рисами змалювати весь предмет. Його епітет такий точний і сміливий, що іноді один заміняє цілий опис; пензель його літає. Його невелика п’єса завжди варта цілої поеми. Навряд чи можна сказати про когось із поетів, щоб у нього в коротенькій п’єсі вміщувалось стільки величі, простоти і сили, скільки у Пушкіна.

Але останні його поеми, писані ним у той час, коли Кавказ зник з його очей з усією своєю грізною величчю і вершиною, яка могутньо підноситься з-над хмар, і він поринув у серце Росії, в її звичайні рівнини, віддався глибше дослідженню життя і звичаїв своїх співвітчизників і захотів бути цілком національним поетом, — його поеми вже не всіх вразили тією яскравістю і сліпучою сміливістю, якими дихає у нього все, де з’являються Ельбрус, горці, Крим і Грузія.

Явище це, здається, не так важко зрозуміти. Будучи вражені сміливістю його пензля і чарами картин, всі читачі його, освічені й неосвічені, вимагали навперебій, щоб вітчизняні та історичні події стали предметом його поезії, забуваючи, що не можна тими самими фарбами, якими малюються гори Кавказу та його вільні жителі, змалювати спокійніший і значно менш сповнений пристрастей побут російський. Маса публіки, яка представляє в особі своїй націю, дуже чудна в своїх бажаннях; вона кричить: «Змалюй нас такими, які ми є, цілком правдиво, покажи діла наших предків такими, якими вони були». Але нехай поет, виконуючи її веління, спробує змалювати все цілком правдиво і так, як було, вона відразу почне говорити: «Це мляво, це слабко, це недобре, це ніяк не схоже на те, що було». Маса народу схожа в цьому разі на жінку, яка наказує художникові намалювати з себе портрет цілком схожий; але горе йому, якщо він не зумів приховати всіх її вад! Російська історія тільки від часу останнього її напряму при імператорах набуває яскравої живості; до того характер народу здебільшого був безбарвний, різноманітність пристрастей йому мало була відома. Поет не винен; але і народові теж цілком можна пробачити бажання надати більшого розміру ділам своїх предків. Поетові лишалося два засоби: або піднести, якомога вище, свій стиль, дати силу безсилому, говорити із запалом про те, що само в собі не має великого запалу, тоді юрба шанувальників, юрба народу — на його боці, а разом з ним і гроші; або бути вірним самій тільки істині: бути високим там, де предмет високий, бути різким і сміливим, де справді різке і сміливе, бути спокійним і тихим, де не кипить подія. Але в цьому разі, прощай юрба! Її не буде у нього, хіба тоді, коли самий предмет, зображуваний ним, уже такий великий і різкий, що не може не викликати загального ентузіазму. Першого засобу не вибрав поет, тому що хотів лишитися поетом і тому що у всякого, хто тільки почуває в собі іскру святого покликання, є тонка розбірливість, яка не дозволяє йому виявляти свій талант таким засобом. Ніхто не буде сперечатись, що дикий горець у своєму войовничому вбранні, вільний як воля, сам собі і суддя, і господар, далеко яскравіший, ніж який-небудь засідатель, і, незважаючи на те що він зарізав свого ворога, причаївшись в ущелині, або спалив ціле село, проте він більше вражає, дужче викликає в нас співчуття, ніж наш суддя в потертому фраку, забрудненому тютюном, який невинно, з допомогою довідок і виправок, пустив з торбами силу всяких кріпосних і вільних душ. Але той і другий, вони обидва — явища, що належать до нашого світу: вони обидва повинні мати право на нашу увагу, хоч з цілком природної причини те, що ми рідше бачимо, завжди дужче вражає нашу уяву, і віддати перевагу звичайному над незвичайним є не що інше, як необачність поета — необачність перед його численною публікою, а не перед собою. Він нітрохи не втрачає свого достоїнства, навіть, може, ще більше набуває його, але тільки в очах небагатьох справжніх цінителів. Мені прийшла на пам’ять одна подія з мого дитинства. Я завжди почував у собі маленьку пристрасть до малювання. Мене дуже цікавив писаний мною пейзаж, на першому плані якого розкидало свої віти сухе дерево. Я жив тоді на селі; знавці й судді мої були навколишні сусіди. Один з них, поглянувши на картину, похитав головою і сказав: «Хороший маляр вибирає дерево високе, гарне, на якому б і листя було свіже, дерево, що добре росте, а не сухе». В дитинстві мені було досадно чути такий присуд, але потім я з нього здобув мудрість: знати, що подобається і що не подобається юрбі. Твори Пушкіна, де дихає у нього російська природа, так само тихі й безпоривні, як російська природа. Їх може цілком зрозуміти тільки той, чия душа має в собі чисто російські елементи, кому Росія — батьківщина, чия душа так ніжно організована і розвинулась у почуттях, що здатна зрозуміти неблискучі на вигляд російські пісні й російський дух. Тому що чим предмет звичайніший, тим вищим треба бути поетові, щоб здобути з нього незвичайне, і щоб це незвичайне було, між іншим, цілковитою істиною. Чи по справедливості оцінено останні його поеми? Чи оцінив, чи зрозумів хто «Бориса Годунова», цей високий, глибокий твір, що має в собі внутрішню, неприступну поезію, що відкинув всяке грубе, строкате вбрання, на яке звичайно задивляється юрба? Принаймні в пресі ніде не було дано їм вірної оцінки, і вони лишились донині без розгляду.

У дрібних своїх творах, цій чудовій антології, Пушкін різносторонній надзвичайно і виступає ще багатше, видатніше, ніж у поемах. Деякі з цих дрібних творів такі різко сліпучі, що їх може розуміти кожний, але зате більша частина з них, і до того найкращих, здається звичайною для численної юрби. Щоб розуміти їх, треба мати надто тонке чуття, потрібен смак, вищий від того, який може розуміти тільки одні занадто різкі й грубі риси. Для цього треба бути в деякому відношенні сибаритом, який уже давно байдужий до грубих і важких страв, який їсть пташку, не більшу за наперсток, і тішиться такою стравою, смак якої здається зовсім невиразним, дивним, не дає ніякої приємності тому, хто звик ковтати вироби кріпосного кухаря. Це зібрання його дрібних віршів — ряд найяскравіших картин. Це той ясний світ, в якому так виразно дишуть риси, знайомі тільки древнім, в якому природа виявляється так само живо, як у струмку якої-небудь срібної річки, в якому швидко й яскраво з’являються чарівної краси плечі, або білі руки, або алебастрова шия, вкрита темними, як ніч, кучерями, або прозорі грона винограду, або мірти і затінок дерев, створені для життя. Тут усе: і насолода, і простота, і раптова високість думки, що відразу охоплює читача священним холодом натхнення. Тут нема цього каскаду красномовства, що захоплює тільки багатослів’ям, в якому кожна фраза тільки через те сильна, що з’єднується з іншими і приголомшує падінням всієї маси, але якщо відокремити її, вона стає слабкою і безсилою. Тут нема красномовства, тут сама поезія: ніякого зовнішнього блиску, все просте, все пристойне, все сповнене внутрішнього блиску, який розкривається не відразу; все лаконізм, яким завжди буває чиста поезія. Слів небагато, але вони такі точні, що означають усе. В кожному слові — безмір простору; кожне слово неосяжне, як поет. Звідси походить те, що ці дрібні твори перечитуєш кілька разів, тоді як достоїнства цього не має твір, в якому надто просвічує одна тільки головна ідея.

Мені завжди було дивно чути міркування про них багатьох тих, які мають славу знавців і літераторів, яким я більше довіряв, поки ще не чув їх розмов про цей предмет. Ці дрібні твори можна назвати пробним каменем, на якому можна випробовувати смак і естетичне почуття критика, що їх розглядає. Незрозуміла річ! Здавалось, чому б їм не бути доступними всім! Вони так просто-величні, такі яскраві, такі палкі, такі жагучі і разом такі дитячо чисті. Чому б не розуміти їх! Але, на жаль, це незаперечна істина: що чим більше поет стає поетом, чим більше змальовує він почуття, знайомі самим тільки поетам, тим помітніше зменшується юрба людей, що його обступили, і, нарешті, стає такою малою, що він може перелічити на пальцях усіх своїх справжніх цінителів.

Як слід зробити цю драму^*

Прибрати її в шати місячної ночі та її срібного сяйва і в розкішне дихання півдня.

Облити її блискотливою повінню сонячного яскравого проміння, і нехай наповниться вона вся нестерпним блиском!

Освітити її всю минулим і викликаним із лав віддалених віків, повним старовини часу, оповити розгулом, козачком і всім привіллям волі.

І у повінь слів незгасаючої пристрасті, і у рішучий, уривчастий лаконізм сили й свободи, і в жахливий, дихаючий дикою помстою порив, і в грубі, суворі доброчесності, і в залізні, не пом’якшені пороки, і в самовіддане, нечуване, дике й нелюдське великодушне.

І в безжурність відчайдушних віків.

Відповідає порівнянням, іносказанням: «Правда, бувало, що віл падав, здихав, — але під рукою людини, котрій Бог дав розум на те, щоб зробити ножа; та ніколи ще не бувало, щоби бик гинув від свині».

Робить розпорядження про продаж риби, про запас на зиму, саме на такий-то час, бо тоді хлопці пиячать. Про купування солі, про баштани, хліби, про порох, рушниці, кунтуші для солдат. — «Війни, знати, чекати не слід, бо мужицький і козацький хист бунтувати, — так, щоб не побунтувати, не може клятий народ; так ось у нього рука свербить; дармоїдкує та гультяює по шинках та по вулицях».

Ченцям такого-то монастиря купити виткані й шиті утирачі.

Не поєдинки, а поквитатися бійками; зібравши з собою якомога більше слуг і виїхавши у поле, нападає на своїх супротивників.

Розмова між мужиками. «Подорожчало все, дорого. За землю, їй-богу, не довшу ось цього пальця — двадцять четвериків, чотири пари курчат, до Духова дня та до Пасхи — пару гусей, та десять з кожної свині, з меду, та й після кожних трьох років третього вола».

Розповідають про скарби й золото-срібло запорожців. «Піду на Запорожжя, тут усякий чорт тебе лупцює».

Дем’ян перетворюється у кашовара, Самко у перекупщика.

Вимислити, як запала думка до голови молодого дворянина. Суто козацька вигадка, як підмовити. Лукаш каже, що він нічого не значить, що треба схилити полковників. Народ обступає їхні доми, і змушують… І сказати, яким же чином…

Входять, сповіщають і радять тікати.

«Тікайте і рятуйтесь, жінки й баби! Ляхи за нами, і грабують, і палять». У цьому стані знаходять. Лягає спати старенька, плаче, розстаючись з колишнім житлом, де стільки пробула і звідки нікуди не виходила.

Натхненна, небесно-бухкітлива, чудесна ніч. Чи любиш ти мене? Чи як і раніше ти дивишся на свого любленця, якого не змінили ні роки, ні втрати, і гориш, і блищиш йому в очі, і цілуєш його у вуста і чоло? Чи так само, чи як і раніше смієшся, місячне світло? О Боже, Боже, Боже! Чи такі звуки, такі снують і тремтять у тобі? Клянусь, я чув ці звуки, я чув їх один у той час, коли я перед вікном; на грудях сорочка розхристана, і груди й шия моя навстріч освіжаючому нічному вітру. Який божественний, і який чудесний і оновлюючий, утомливий, дихаючий млістю і пахощами, рай і небеса — вітер нічний. Дихаючий радісним холодом вітер поривчасто обнімав мене і охоплював своїми обіймами, і втікав, і знову повертався обнімати мене, а чорні, похмурі маси лісу, нахилившись, здаля дивилися, і над ними стояло урочисте, не збурене повітря. І раптом соловей… О небеса, як загорілося все, як спалахнуло! У, який грім… А місяць, місяць… Віддайте, поверніть мені, поверніть юність мою, молоду наснагу сил моїх, мене, мене свіжого — того, котрий був. О, неповоротне все, що не є у світі.

Проказавши монолог, довго кричить. Виходить мати. «Дочко, у тебе болить голова», — та інше.

— Ні, не голова. Болить у мене все, болять мої руки, болять мої ноги, болять груди мої, болить моя душа, болить моє серце. Вогонь у мені. Води, мати моя, матусю, мамусю. Дай такої води, щоб загасила вогонь, що мене спалює. О, проклята моя лиходійнице, і проклятий рід твій і прокляті ті сво…[174], що кричали. Мати моя, матусю, нащо ти мене породила таку горопашну? Ти, знати, не ходила до церкви; ти, знати, не молилася Богу, ти, знати, у нечистій воді скупалася, в отруйному зіллі, по котрому проповзла гадина.

Усередині рве мене, все немиле мені: ні земля, ні небо, ні все, що навкруг мене.

Зречення від світу цілковите. А тим часом уявляється колишнє щастя і багатство, котре могло… Прощання слізне з молодими літами, з молодими радощами, з усім, і сувора покора долі. Обітниці і як буде молитися, як припадати до ікони. «І все плакатиму, і нічого ніякої поживи бідному серцю, не порадую його ніяким спогадом».

І зненацька. Тут зустріч з суперницею у приниженому стані, і все спалахує знову в усьому вогні та силі. Потоки докорів і злобна радість. Потім опам’ятовується і згадує про обітниці, падає на коліна і просить пробачення.

Народ кипить і товчеться на площі, коло дому обох полковників, вимагаючи від них взяти участь у справі, начальство над ними. Полковник виходить на ґанок, напоумляє, умовляє, представляє неможливість.