Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали

<Дві глави з малоросійської повісті «Страшний кабан»>

Уперше надруковано в «Литературной газете» 1831 р.: «Вчитель» (1831, № 1, 1 берез.) за підписом П. Глечик, «Успіх посольства» (1831, № 17, 22 берез.). Рукописи твору не збереглися. В.І. Шенрок відносить задум і написання твору до ніжинського періоду (див.: Гоголь Н.В. Сочинения. — 10-е изд. — Т. 7. — С. 952). Коментатори академічного видання схильні віднести задум до 1830 р., коли Гоголь працював над «Вечорами на хуторі біля Диканьки». У цих фрагментах помітні дві особливості художнього стилю письменника: звернення до фантастичного і «комічного побутописання на основі сучасного українського матеріалу» (Гоголь Н.В. Полное собрание сочинений: В 14 т. // АН СССР; Ин-т рус. лит. (Пушкинский Дом). — [М.; Л.]: Изд-во АН СССР, [1937‒1952]. — Т. 9. — С. 710. Далі в коментарях посилання на це видання у дужках: том — римською, сторінка — арабською цифрою). Деякі образи і мотиви з цього шкіца знайшли втілення в «Ночі перед Різдвом» (Онисько і Катерина з’ясовують стосунки подібно до Вакули з Оксаною) та «Сорочинському ярмарку» (Симониха нагадує Хіврю, а семінарист Іван Йосипович — Афанасія Івановича) (IX, 710).

Перекладено українською вперше. Переклад здійснено за вид.: Гоголь Н.В. Полное собрание сочинений: В 17 т. — [М.; К.]: Изд-во Московской патриархии, 2009. — T. 7. — С. 51‒62.

<Глави з роману «Гетьман»>

Тарас Бульба

Ця перша редакція повісті надрукована в збірнику повістей «Миргород» 1835 р. Друга, перероблена і розширена, була надрукована в 1842 р. у другому томі творів письменника (див. коментар до тому 2, с. 214‒228).

Повість стала підсумком наукових і художніх студій Гоголя в царині історії та фольклору України. І наукові статті письменника, і його художні проби були своєрідною творчою лабораторією цього епічного полотна. То була «несвідома, але геніальна спроба створити літературний епос» (В. Сиповський), історію цілого народу. Динаміка історичного буття в романтичну добу була так виразно продемонстрована, що історія стала захопленням масовим. Гоголь відчув свою причетність до історії ще й тому, що його родовід був укорінений в історії України, він відчував своєрідний «поклик предків». В його родоводі, ймовірно, був не лише Остап (Євстафій) Гоголь, а й гетьмани Дорошенко, Скоропадський, Мазепа, а також — Лизогуби, Забіли, Безбородьки, Трощинські (див.: Родословие Н.В. Гоголя. Статьи и материалы. — Μ., 2009). Малоймовірною виглядає думка І. Виноградова (див.: Виноградов И. Комментарий // Н.В. Гоголь. Тарас Бульба. Автографы, прижизненные издания: Историко-литературный и текстологический комментарий. — М., 2009. — С. 416), оперта на статтю М. Гаско «Міцкевич і Гоголь» (Всесвіт. — 1974. — № 12. — С. 184‒186), про знайомство Гоголя і А. Міцкевича та вплив останнього на історичні заняття письменника. До того ж ні Гоголь, ні Міцкевич жодного разу не обмовились про своє петербурзьке знайомство.

Для Гоголя всі великі діла, що творилися на цій землі, і особливо історія українського козацтва як європейського лицарства, його звитяга у боротьбі за християнську віру (цим Гоголь і визначав місце народу в європейській історії), не повинні були зникнути з людської пам’яті.

Усі історичні писання Гоголя — це спроба відтворити славне минуле, але Україна «представлялась йому дорогою, прекрасною покійницею», «Гоголь овіяв її гробовець ароматами поезії, не підозріваючи її близького воскресіння, не підозрюючи вічного життя під шкорлупою зотлілих форм» (Грушевський М. Юбилей Миколи Гоголя // Літературно-науковий вістник. — К.; Л., 1909. — Кн. 3. — С. 608). Ця думка присутня в статті Гоголя «Про малоросійські пісні», де він писав: «Вони надгробний пам’ятник минулого, більше ніж надгробний пам’ятник: камінь з красномовним рельєфом, з історичним написом — ніщо проти цього живого літопису, який говорить, співає про минуле» (VIII, 90‒91). М. Максимович у передмові до «Українських народних пісень» (1834) зауважує в унісон: «Прес централізованої держави був настільки потужним, а пам’ять про суверенність такою далекою, що для покоління романтиків і навіть їх батьків Малоросія (Україна) з її великою і славною історією вмерла. І ще покоління намагається зберегти пам’ять і пам’ятки старовини, щоби дати відчути і збагнути свою минувшину. Ця трансформація пам’яті призводила до ідеалізації минулого, але так було визначено долею історії, щоб із цієї ідеалізації народилась віра, що була поживою для наступних поколінь».

Епічна повість «Тарас Бульба» в її першій редакції виразніше й цілісніше передає пафос «відспівування», тризни за Україною. Всі центральні сцени оповіді утримують мотив прощання, який екзистенційно породжує могутню емоційну енергію.

В рецензії на «історичні афоризми» Михайла Погодіна Гоголь ставить у заслугу відомому історику сформульовану ним думку, що «історія повинна зі всього роду людського сотворити одну одиницю, одну людину, і представити біографію цієї людини крізь всі віхи її віку» (VIII, 191). Мистецтво романтичної доби тяжіє до таких масштабних узагальнень. Тому доля епічного Тараса Бульби у найзагальніших рисах втілює ранню історію України. Молодість нації, войовниче і звитяжне минуле, причетність високого лицарства, на кшталт європейського, до боротьби за християнську віру, а разом з тим трагедія роду-народу (рід Бульбенків загинув), а причина — нерозсудливість молодості, спокуса Польщею, відсутність зваженої мудрості, а іноді і здорового глузду, і як наслідок — самознищення.

Ні до, ні після Гоголя козацький міф — осердя національної ідентичності — не отримав адекватного його генію втілення. Цей міф був вживлений, чого Гоголь, певне, і не передбачав, в українську національну свідомість і став одним із найбільш могутніх засобів її розвитку. У другій редакції письменник дещо змінює акценти. Апостольський проект Гоголя, що активно формувався на рубежі 30‒40-х років, став важливою причиною нової редакції повісті «Тарас Бульба». Масштабність цього проекту передбачала всеросійські православні простори і саме цей факт, ця обставина визначили характер трансформації задуму, «общерусский» пафос повісті, появу «білого царя».

Усі спроби віднайти певні прототипи головного образу не мають сенсу, бо образ Тараса Бульби — символічна постать, яка уособлює українську історію.

Ще М. Тихонравов, а за ним В. Шенрок висловили думку про впливи на «Тараса Бульбу» народних дум і пісень. Найбільш повно ця проблема висвітлена в дослідженні О. Карпенко «Про народність Гоголя» (К., 1973). Як свідчить В. Воропаєв на підставі аналізу цієї праці, «в “Тарасі Бульбі” немає жодного скільки-небудь значного епічного чи ліричного мотиву, який би не мав своєї аналогії в українських народних піснях і думах» (Гоголь Н.В. Полное собрание сочинений: В 17 т. — М.; К., 2009. — T. 1‒2. — С. 636). На думку І. Виноградова, «в подоланні Гоголем творчої кризи в 1833 р. помітну роль зіграло його звернення до народних пісень-дум» (див.: Виноградов И. Комментарий // Н.В. Гоголь. Тарас Бульба. Автографы, прижизненные издания: Историко-литературный и текстологический комментарий. — С. 427).

Звернення до історії, народнопоетичної творчості мало кілька важливих мотивів. Насамперед Гоголь відчував причетність свого роду до славного минулого України. З іншого боку, письменник приходить до думки, що це минуле стало історією і лише літописи та народна пісня зберегли ту пам’ять, яку належить поновити. Саме в цьому він бачить свою мету як історичного письменника: відтворити час, коли «козакував майже кожний».

Переклад здійснено за вид.: Гоголь М. Тарас Бульба / Пер. Василя Шкляра. — Львів: Вид-во «Кальварія», 2005.

Про українські переклади повісті див. наше вид.: Т. 2. — С. 220‒222.

Оголошення про видання історії Малоросії

Уперше надруковано в «Северной пчеле» (1834, № 24) під заголовком «Про видання історії малоросійських козаків»; пізніше — в «Московском телеграфе» (1854, № 3) і «Молве» (1834, № 8).

«Оголошення» містить важливі тези, які в різних редакціях фігуруватимуть в історичних працях і художніх творах Гоголя. Як історик Гоголь невдоволений існуючими історичними відомостями про свою землю: в них недооцінена роль та її місце в історії. Гоголь переконаний, що історична доля його народу самобутня, сповнена звитяги і битв на оборону своєї віри. Письменник констатує, що вся велика історія козацького народу, який був «оплотом для Європи від магометанських завойовників» (фраза з варіанта статті, надрукованої в «Северной пчеле»), відійшла в минуле і в новий час вона повністю «злилася з Росією».

«Оголошення» засвідчує і кропітку роботу Гоголя над вивченням історичних джерел.

Перекладено українською вперше. Переклад здійснено за вид.: Гоголь Н.В. Полное собрание сочинений: В 17 т. — [М.; К.]: Изд-во Московской патриархии, 2009. — T. 7. — С. 157.

Погляд на утворення Малоросії

Уперше надруковано в «Журнале Министерства народного просвещения» (1834. — Ч. 2, № 4, отд. 2. — С. 1‒15) під назвою «Отрывок из истории Малороссии. Том 1, книга 1, глава 1» (стаття увійшла у книгу: Арабески. Разные сочинения Н. Гоголя. — 18 3 5. — Ч. 1. — С. 18 7‒209).

У поясненні Гоголя, поданому в посиланні, вказано, що цей «ескіз» призначається до вступного розділу з «Історії Малоросії», але «оскільки вся перша частина Історії Малоросії перероблена зовсім, то він лишився заштатним і вміщується тут як цілком окрема стаття». Вишукано і переконливо письменник ще раз підтверджує своє бажання написати «Історію Малоросії», формулює засадничі ідеї масштабного задуму, публікуючи фрагмент, який яскраво унаочнює майбутній твір.

Гоголь заговорив уперше про свою історію в листі до М.О. Максимовича від 9 листопада 1833 р.: «Тепер я взявся за історію нашої єдиної бідолашної України. Ніщо так не заспокоює, як історія. Мої думки починають литися тихіше і стрункіше. Мені здається, що я напишу її, що скажу багато такого, чого до мене не говорили» (X, 284).

11 січня 1834 р. Гоголь із захопленням писав М. Погодіну: «Ух, брате! Скільки приходить до мене думок тепер! та яких крупних! повних, свіжих! мені здається, що зроблено дещо незагальне в загальній історії, малоросійська історія моя надзвичайно буремна, але інакше, втім, і бути не може. Мені дорікають, що стиль у ній надто вже горить, не історично палючий і живий; але що за історія, якщо вона нудна!» (X, 294).

Гоголь планує переїхати в Україну, до Києва, і посісти посаду професора університету, який був заснований як цитадель русифікації краю після польського Листопадового повстання 1830 р. Про це він пише в листах до М.О. Максимовича. У листі від 12 лютого 1834 р. Гоголь викладає задум написати «Історію Малоросії» «в шести малих або в чотирьох великих томах» і «від початку до кінця» (X, 297). Однак навесні 1834 р. увага письменника зосередилась на повісті «Тарас Бульба», митець переміг науковця, що своєрідно зафіксовано в листі до І. Срезневського від 6 березня 1834 р. Гоголь виявляє невдоволення «нашими літописами», які не відтворили багатої подіями епохи. Невдоволений Гоголь і польськими істориками, серед яких «жодного літописця з нечерствою душею, думками». Зате «кожний звук пісні мені говорить живіше про минуле, аніж наші в’ялі й короткі літописи… Якби наш край не мав такого багатства пісень — я б ніколи не писав Історії його, або історія моя була б зовсім не те, що я думаю зробити тепер» (X, 298‒299). Саме українська народна пісня стала головним джерелом художнього літопису минулого, що найповніше втілився в повісті «Тарас Бульба» (див. примітки до тому 2 цього видання).

Серед джерел, які використовує Гоголь, на думку сучасного дослідника, були «Історія Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського та «Історія Русів» (див.: Казарин В.П. Повесть Н.В. Гоголя «Тарас Бульба». — С. 58‒62). Разом з тим думка дослідника про орієнтацію Гоголя на «Історію» Д. Бантиша-Каменського на противагу «художньо-публіцистичній природі “Історії Русів”», яка нібито «породила недовіру М. Гоголя» до цього твору (Там само. — С. 58), є радше даниною часу, коли «Історія Русів» перебувала у підозрі в середовищі радянського історичного офіціозу (книга була перевидана лише в 1990 р.). Негативну оцінку впливів «Історії Русів» давав свого часу П. Куліш, який вважав, що з цього джерела «переходив до нашого поета старовинний спадок забобонів і злісних видумок» (цит. за кн.: Крутикова Н.Е. Н.В. Гоголь: Исследования и материалы. — Киев, 1992. — С. 279). Ще різкіше Куліш писав в іншому листі до В. Шенрока: «Його “Тарас Бульба” народився недоноском від прочитаної ним випадково “Історії Русів” псевдо-Кониського і записок Боплана про Україну» (цит. за кн.: Крутикова Н.Е. Н.В. Гоголь. Исследования и материалы. — С. 286). Між тим «Історію Русів» і «Погляд…» поєднують виразні ідеї автономізму. Гоголь наголошує, що в результаті історичних колізій «склалися дві держави, що називалися однаковим іменем — Русь, одна під татарським ігом, друга під одним скіпетром з литовцями».

До близькості Гоголя і автора «Історії Русів» схилялися історики початку XX ст., зокрема І. Каманін писав, порівнюючи їх: «Обидва »вони намагаються в яскравій картині представити страждання своєї гаряче любої батьківщини; ці страждання, “нестерпний зойк”, поет відчуває в народних малоросійських піснях і свою скорботу за долею Малоросії виражає в листі до Максимовича від 9 листопада 1833 р.: “…тепер я взявся за історію нашої єдиної бідолашної України”» (див.: Каманин И. Научные и литературные произведения Гоголя по истории Малороссии // Чтения в Историческом обществе Нестора-Летописца. — Киев, 1902. — Кн. 16, вып. I—IV. — С. 113).

Вочевидь, Бантиш-Каменський не переймався місцем українського народу в історії світу, що було головною метою Гоголя в його історичних художніх студіях, і він (Гоголь), «завдячуючи історичному чуттю свого генія, близько підходив до істини» (див.: Каманин И. Научные и литературные произведения Гоголя по истории Малороссии. — С. 95). З погляду О. Стромецького, «Історія Русів» була «головним ресурсом», в якому письменник «знаходить джерело для своїх ідейно-філософських поглядів» (див.: Стромецький О. Гоголь. Дослідження стилю, філософії, методів та розвитку персонажів. — Львів, 1994. — С. 78). Дещо інший ракурс цього питання цікавить Ю. Барабаша, який зауважує, що «Історія Русів» була «важливою опорою в освоєнні матеріалу з історії України», «жива нитка, що пов’язує його з традицією староукраїнської літератури, з козацькими літописами» (див.: Барабаш Ю. Почва и судьба. Гоголь и украинская литература: у истоков. — М., 1995. — С. 147‒149).

Підводячи підсумок у дослідженні доробку Гоголя-історика, І. Каманін зазначав: «Ми маємо сумнів, щоб навіть у наші дні могла з’явитися така історія, в якій би героєм був народ, а не окремі особи, хоч ми значно наблизилися вже до написання такої історії» (Каманин И. Указ. соч. — С. 93).

Переклад здійснено за вид.: Гоголь Н.В. Полное собрание сочинений: В 17 т. — [М.; К.]: Изд-во Московской патриархии, 2009. — Т. 7. — С. 160‒168.

Погляд на утворення Малоросії // Гоголь М. Твори: В 3 т. — К., 1952. — Т. 3. — С. 377‒386.

Погляд на укладання Малоросії: [нарис] / Вступ, слово В. Крисаченка // Український світ. — 1995. — № 1/3. — С. 11 — 13.

<Уривок з «Історії Малоросії». Розмисли Мазепи>

Уперше надруковано в 1896 р.: Сочинения Н.В. Гоголя. — М.; СПб., 1896. Написано на початку 1830-х років (клеймо на папері 1829 р.).

Звернення до постаті Мазепи у часі прийняття головного рішення всього його правління — красномовне свідчення гоголівських розмислів над історією України. У вуста гетьмана письменник вкладає ідею незалежності та пояснює його геополітичний вибір і ставку на шведів бажанням «пожити своїм життям», бо інакше «йому загрожувала втрата національності». Гоголь пояснює і політику Петра на «більше чи менше урівняння прав з власним народом», що було єдино правильним політичним кроком, «бо, не зробивши цього, Петро ніяк не подіяв би на них (українців. — П. М.)».

Як зауважує Ю. Барабаш: «У гоголівському начерку… прочитується якщо не пряма спроба виправдати вулканного гетьмана, то принаймні збагнути хід його думок, мотивації дії і — головне — пояснити ці дії об’єктивними обставинами» див.: Барабаш Ю.Я. «Пушкин» как текст в гоголевском контексте // Гоголь и Пушкин. Четвертые Гоголевские чтения: Сб. докладов. — М., 2005. — С. 64).

Уривок присвячено періоду української історії, коли ще залишались надії на оборону суверенності.

Переклад здійснено за вид.: Гоголь Н.В. Полное собрание сочинений: В 17 т. — [М.; К.]: Изд-во Московской патриархии, 2009. — Т. 7. — С. 158‒159.

Роздуми Мазепи // Українознавство: Календар-щорічник. — 2002. — К., 2001. — С. 169.

Про малоросійські пісні

Уперше надруковано в «Журнале Министерства народного просвещения» (18 34. — Ч. 2, № 4, отд. 2. — С. 16‒26). Авторська дата — 18 3 3 р. — зазначена при передруку в «Арабесках» (Ч. 2. — С. 99‒117).

Про статтю Гоголь згадує в листі до І. Срезневського від 1 червня 1834 р.: «Я хотів було зробити декілька зауважень і оцінку Вашої Запорожської старовини і вже приступ до цього під заголовком Про малоросійські пісні відіслав в Журнал Освіти. Але лінь проклята здолала, і я сів на одному приступі» (X, 321).

Звернення до української народної пісні було логічним кроком у пошуках джерел гоголівських історичних студій. У листі до М. Максимовича Гоголь писав: «Моя радість, життя моє, пісні, як я вас люблю. Що всі черстві літописи, в яких я тепер риюсь, перед цими дзвінкими, живими літописами», відзначаючи високі достоїнства пісні як історичного джерела: «Ви не можете уявити, як мені допомагають в історії пісні. Навіть історичні, навіть сороміцькі: вони всі дають по новій рисі в мою історію, всі розвінчують ясніше і ясніше, гай-гай, минуле життя і, гай-гай, минулих людей…» (X, 284).

Гоголь добре знав сучасні йому зібрання пісень, зокрема, «Опыт собрания старинных малороссийских песней» кн. М.О. Цертелєва (СПб., 1819), «Малороссийские песни, изданные М. Максимовичем» (М., 1827), збірник Вацлава з Олешка (Waclaw Z Oleska. Pieśni polskie і ruskie ludu Galicyjskiego. — Lwów, 1833). Про популярність останнього видання див.: Пыпин А.Н. История русской этнографии. — СПб., 1891. — Т. 3. — С. 121.

В листі до І. Срезневського від 6 березня 1834 р. Гоголь повідомляв, що має у своїх записах біля 300 українських пісень (X, 300).

Центральна теза статті, на думку Г.І. Чудакова, йде від ідеї Гердера про те, що народні пісні втілюють «дух нації» (Чудаков Г.И. Отношение творчества Н.В. Гоголя к западноевропейским литературам. — Киев, 1908. — С. 33‒34). Прикладом наукового осмислення народної пісні в осягненні її духу є, за свідченням Б. Залеського, реферат Гоголя, який був зачитаний перед польськими емігрантами на квартирі А. Міцкевича у Парижі (див.: Гришко В. Ніколай Гоголь та Микола Гоголь: Париж, 1837. Розділ зі студій про Гоголів комплекс «двох дум» // Гоголезнавчі студії. — Ніжин, 2007. — Вип. 5 (16). — С. 188‒215). Там Гоголь, за словами Б. Залеського, виклав ідею впливу неслов’янського фактору на російську ментальність.

Як вважав Гоголь, пісні закарбували минуле народу і в цьому сенсі вони «можуть цілком називатись історичними». Зберегти і зробити живою історію — такою бачив Гоголь місію народної пісні.

Текст друкується за вид.: Гоголь М.В. Твори: У 3 т. — К., 1952. — Т. 3. — С. 393‒400.

Українські народні пісні

Уперше надруковано: Песни, собранные Н.В. Гоголем / Изд. Г.П. Георгиевским // Памяти В.А. Жуковского и Н.В. Гоголя. — Вып. 2. — СПб., 1908. — С. 1‒429.

У передмові до «Українських народних пісень» М. Максимович зауважив участь у підготовці збірника М. Гоголя: «…нового історика Малоросії і автора Вечорів на хуторі біля Диканьки». Про існування зошитів Гоголя із записами народних пісень повідомив В. Шенрок. Йшлося про три зошити, один з яких був присвячений російським пісням, а два інші — українським («южнорусские и малороссийские») (див.: Шенрок В.И. Материалы для биографии Гоголя. — СПб., 1893. — T. 2. — С. 158‒159).

Про активне заняття збиранням і записуванням пісень свідчить листування Гоголя. В листі до Пушкіна від 23 грудня 1833 р. він писав: «Я захоплююсь передчасно, коли уявляю, як закиплять труди мої в Києві… А скільки зберу там переказів, повір’їв, пісень та ін.!» (X, 290). Навесні 1834 р. в листі до М. Максимовича від 12 березня 1834 р. Гоголь планує після переїзду до Києва взятися до збирання народної творчості: «Пісні нам треба видати неодмінно в Києві. Об’єднавшись разом, ми таке утнемо видання, якого ще ніколи ні у кого не було. Весну і літо ми б там (у Києві) славно відпочили, набрали матеріалів, а восени засіли б працювати» (X, 302). Дізнавшись, що Максимович має у розпорядженні зібрання Зоріана Доленги-Ходаковського, Гоголь захоплено відгукується: «Як би я бажав бути з вами і переглянути їх разом, при тремтливій свічці, серед стін, заставлених книгами і книжковим пилом, з жадібністю жида, який рахує червінці! Моя радість, життя моє, пісні! Як я вас люблю!» (X, 284).

Дослідники сходяться на думці, що пісні потрапляли в зібрання Гоголя різними шляхами, хоч питання, які з них «записані особисто Гоголем і які надіслані йому кореспондентами, доводиться залишити відкритим» (див.: Ухов П.Д. Н.В. Гоголь — собиратель дум и украинских исторических песен // Изв. отд. лит-ры и языка АН СССР. — М., 1959. — Т. 18. — Вып. 1. — С. 39).

В. Шенрок виказав думку, що початком зібрання могли бути записи матері (Шенрок В.И. Материалы для биографии Н.В. Гоголя. — Т. 2. — С. 159). Часто в листах Гоголь згадує сестру матері Катерину Іванівну Ходаревську, яка знала багато пісень і охоче поповнювала записи небожа.

На думку Г. Георгієвського, Гоголь зібрав біля 300 пісень, невідомих іншим збирачам (див.: Георгиевский Г.П. Песни, собранные Гоголем. — С. 7).

Пісні були для письменника втіхою у часи перебування за кордоном, про що свідчать його листи, зокрема до М. Погодіна від 15 серпня 1839 р.: «Відчуваю пустку без тебе, але не сумую. Малоросійські пісні зі мною. Запасаюсь і намагаюсь, наскільки можливо, надихатися старовиною» (XI, 240); до С. Шевирьова від 2 5 серпня 18 3 9 р.: «Переді мною вияснюються і проходять поетичною шеренгою часи Козаччини, і якщо я нічого не зроблю з цього, то буду великим дурнем. Чи малоросійські пісні, які тепер у мене під рукою, навіяли їх, чи на душу найшло саме собою яснобачення минулого, тільки я чую багато того, що нині рідко трапляється» (XI, 241). Гоголь полюбляв і співати, хоч доволі іронічно ставився до свого голосу («мого козлячого співу») (див.: Кулиш П.А. Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя, составленные из воспоминаний его друзей и знакомых и из его собственных писем. — С. 593). О. Бодянський згадував, як на «варениках» у Аксакових разом з Гоголем і Максимовичем співав українських пісень у супроводі Надії Сергіївни Аксакової, яка мала «дуже мелодійний голос» (див.: Бодянский О.М. Из дневников // Гоголь в воспоминаниях современников. — С. 431).

Тексти пісень друкуються за вид.: Народні пісні у записах Миколи Гоголя. — К., 1985.

Лекси<кон> малор<осійський>

Лексикон, так само, як і прислів’я, примовки, загадки, входить у «Книгу всякої всячини», яку Гоголь почав, навчаючись в гімназії. Тут містилася інформація з різних сфер людської діяльності, в тому числі малюнки. Перші відомості про книгу подав П.О. Куліш. Уперше надрукована в неповному вигляді: Гоголь Н.В. Собрание сочинений: В 9 т. — М., 1994. — С. 330‒336. Повністю надрукована: Гоголь Н.В. Полное собрание сочинений: В 17 т. — [М.; К.]: Изд-во Московской патриархии, 2009. — Т. 9.

У першій половині XIX ст. склалася традиція укладати короткі словники українських слів, уживаних у російськомовних і україномовних текстах. Подібні словнички супроводжували публікації українських народних пісень М. Максимовича (М., 1827), кн. М. Цертелєва (СПб., 1819), публікації українських творів, зокрема «Енеїди» І. Котляревського (СПб., 1809).

Словник, складений Миколою Гоголем, за прототип має словник батька — Василя Гоголя-Яновського. На думку істориків української мови, небезпідставно говорити про В. Гоголя-Яновського «як дослідника української мови» (див.: Лобас П.О. Василь Гоголь-Яновський і становлення нової української літературної мови / П.О. Лобас, Г.П. Півторак // Мовознавство. — 1968. — № 3. — С. 65).

У виданні збережено правопис і акцентацію Миколи Гоголя.

Текст друкується за вид.: Гоголь Н.В. Полное собрание сочинений: В 17 т. — [М.; К.]: Изд-во Московской патриархии, 2009. — Т. 9. — С. 495‒536.

Прислів’я, приказки, примовки і фрази малоросійські надруковані: Там само. — С. 553‒556. Про Малоросію. Загадки: Там само. — С. 538‒539.