З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]

Дві слові до «Казки про калинову сопілку»

«Із цією історією трапилась історія». Коли виходив друком перший наклад «Казки», я була найбезтурботнішим чином переконана, що жодної перед- ані післямови, взагалі жодних авторських тлумачень повість не потребує, бо хто ж не читав у дитинстві першоджерела, з якого зроблено римейк! Здається, ми досхочу наслухалися ностальгійних ламентацій, як то ще історично недавно (старожили пам'ятають!) українські радянські діти були любовно засипані пречудовими книжками, і українські, а також всілякі інші народні, дарма що нерадянські, казки знай валили з верстатів мегаломанськими накладами, ще й перевидавалися мало не щороку… Я й сама була колись такою любовно засипаною книжками дитиною, і тоді ж таки й вразила мене, засівши десь у підсвідомості, як загнана скабка, таємниця Калинової Сопілки — так само, як і Синьої Бороди, бо ж в обох них спрацьовує однаковий м е х а н і з м п о д р а з н е н н я ц і к а в о с т и б е з ї ї в д о в о л е н н я: замість розповісти, як і, головне, чому сталося вбивство, непомітно, таким собі оптичним трюком, відбувається зміщення центру уваги, й розповідь переходить на торжество правосуддя: у Ш. Перро поспішають на поміч брати-вершники, як своєчасно викликаний жертвою загін поліції, у П. Куліша (чи, точніше, Л. Жемчужникова) речовий доказ, що викриває вбивцю, постачають ні з якого боку не дотичні до справи зайди-чумаки, і в обох випадках дитина (себто авторка цих рядків у виданні тридцяти-з-гаком-літньої давности) залишається по прочитанню з прикрим відчуттям, наче перед нею, тільки-но відхиливши на шпаринку, зараз же й захряснули дверцята отої жаскої кімнати, в яку вступати заказано, але ж спробуй устояти перед такою спокусою!..

Через тридцять (із гаком!) років я й спробувала відчинити ті дверцята — і подивитися, що ж там, за ними, могло відбуватися н а с п р а в д і. Чомусь мені вперто здавалося, і здається й досі, ніби «Калинова сопілка» — то нестак к а з к а, як доведений, із покоління в покоління, усною оповіддю до квазиказкової кондиції п е р е к а з, своєрідна кримінальна хроніка позаписемної культури, як ото в античній Греції легенда про Івікових журавлів, котрі так само були «виказали» вбивцю: десь у тьмі віків за такими історіями вгадується дійсна трагедія, до невпізнанности обросла «по дорозі», як затонулий предмет на морському дні, рясними черепашками найфантастичніших чуток і припущень. Але якщо з прототипом Синьої Бороди історики принаймні намагаються якось розібратися, то безіменні сестри з «Калинової сопілки», якщо лиш не заціліли яким-небудь випадком у ратушних судових книгах (та й скільки їх узагалі заціліло з нашого середньовіччя, тих ратушних книг?..), безнадійно приречені залишатися поза всякою писаною історією, — з ними годна вже «розібратися» тільки література.

Свою версію-казку я адресувала всім дорослим дітям — колишнім читачам «Калинової сопілки». І ось тут-то, коли книжка вже лежала на прилавках, мене й спостиг справжній культурний шок: таких не виявилося. Так, немов ті давні мегаломанські наклади «Українських народних казок» розточилися, аки дим (чи — сучасні бібліофантоми), і ніхто їх ніколи на очі не бачив. Уже на першій презентації повісти — восени 2000-го у Львівському університеті — аудиторія в понад п'ятсот душ на моє «Пригадуєте, як у народній казці?» мовчала, гейби десь у Ванкувері чи Новосибірську, і я, почуваючись достоту «фольковою» бабцею, що бавить на призьбі онучат, заходилася чесно оповідати, як то «дідова дочка й бабина дочка» (зведенята? чи, мо', тут якісь тонші, більш «фройдівські» стосунки приховано?) пішли собі раз у гай по ягоди і як на зворотньому шляху бабина дочка вийняла ножа та й устромила дідовій у самісіньке серце… По залі прошелестіла хвиля одностайного враженого вдиху: публіка була щиро заскочена крутим поворотом сюжету. Я була заскочена не менше: до чиєї ж дитячої пам'яти я, питається, апелюю?!

Іще гірше стало, коли з'явилися рецензії, — тут мене пойняв уже таки непідробний розпач: «римейку» не впізнав ж о д е н із критиків, зате відвертих дурниць набалакано ледве не стільки, скільки свого часу на каламутній хвилі, знятій у пресі «Польовими дослідженнями…»: чумаків плутано з «чабанами» (!), диявола — зі «Святим Духом» (я не жартую!!!), мене саму — з Нечуєм-Левицьким, яко літописця «селянського побуту» (тут я, правда, була мимоволі підлещена: все-таки для «дитини асфальту», котра живу корову вперше вгледіла зблизька в 19-річному віці, це немалий комплімент!), а поважні доктори наших філологічних (так!) наук заявляли студентам, котрі написали по «Казці…» перші несміливі розвідки, що ніякої «інтертекстуальної гри» в цьому творі нема, — словом, стало безповоротно ясно, що краще б уже я писала про Синю Бороду: могла б тоді розраховувати на куди більше вирозуміння.

Стало також ясно, що все моє стилізаторське, любовно-реставраційне «вишивання хрестиком» — по деталях, по затраченій архаїці — пішло, делікатно висловлюючись, коту під хвіст: якщо критика в добрій вірі вважає чумаків «чабанами» (гаразд хоч не «чучмеками»!), то годі сподіватися, ніби вона второпає, що то, наприклад, значить — «понеділкувати» (понеділок як «жіночий вихідний» обумовлювано в Україні шлюбними контрактами аж до XIX століття включно!) і що має на увазі гостя-прочанка, заявляючи: «Я не тіточка, я паніматка», — усі такі незліченні дрібні намистинки, з яких я з особливою насолодою «низала» текст, як ґердан на шию, годилось би, на те щоби справді засвітилися й заграли, супроводити мало не посторінковими примітками — котрі, в остаточному підсумку, чи не перевершили б обсягом саму повість. Проте справа, звісно, не в деталях (Бог, зрештою, з ними, кому треба — розбереться сам!). Справа в іншому.

Тут мушу зробити невеличкий відступ. До автокоментувань як таких — мовляв, «се лев, а не собака», — мені загалом не звикати. Українська критика, котра ніколи (на це ще Домонтович нарікав!) не грішила надмірною освіченістю й досі страшенно обурюється, тільки-но ту освіченість десь занюшить, давно привчила мене навіть до віршів робити виноски — там, наприклад, де «зашито» важливу для змісту цитату а чи інший який «інтертекстуальний» хід (пам'ятаю своє глибоке розчулення, коли в 1993 році Юрій Шевельов-Шерех, пишучи передмову до моєї збірки «Автостоп», окремо спинився на рядках «І сьогодні також хтось не зміг у мені розпізнати — / Як герой Мопассана — свою безталанну сестру», — переповівши сюжет того моторошного Мопассанового оповідання, «Le Port / В порту», до якого зроблено алюзію: за шевельовським порухом — хоч би й найтактовніше, найненав'язливіше, але таки скоментувати, прояснити, перепинити увагу: дивіться, ось що тут заховано! — я розпізнала тоді ту саму хронічну навичку українського катакомбного інтелектуала-без-середовища «говорити з виносками» — як говорять до дітей або чужинців, із якими перебуваєш у різних мовно-смислових контекстах). Одначе народна казка — то, як-не-як, не Мопассан (Шекспір, Ронсар, Сильвія Плат тощо), і її, так несподівано виявлена, «екзотичність» у сьогоднішній національній культурі наводить на гадку про речі далеко серйозніші, аніж наш хронічний брак інтеліґентної літературної критики.

Справа в тому, що я рішуче й категорично не вірю, ніби ніхто так-таки й не читав у дитинстві «Калинової сопілки». Певна річ, що читали, просто — забули, як забувається все, що не вкладається цеглинкою в підмурок «дорослої» свідомости, а «випадає», провисає, мов спущене вічко в плетиві: власне за браком системного контексту. Казці, що називається, «не було місця» в світі «вовкуватих» радянських мультфільмів (навіть не діснеївських: ті бодай ґріммівську Білосніжку-Schneewittchen, нашу перебрану «царівну в кришталевій труні», ще святкували!) та інших кінематографічних мордобоїв, котрі натреновували нам психіку на зовсім іншу, куди приземнішу, брутальнішу, а головне, б а н а л ь н і ш у «естетику зла», ніж історія про загадкове вбивство сестри сестрою та сопілку, що промовляє голосом убитої: ця історія походила з тієї культури, де вбивство ще вважалося подією космічного значення, воно розхитувало світобудову. Либонь, левову частку вкраїнського фольклору — і казок, і, особливо, пісень — складають якраз історії про насильства, та такі, порівняно з якими Голівуд і не вмивався, — розбої, вбивства, зґвалтування (досі веселенько співаємо про Галю, прив'язану «до сосни косами», не застановляючись над текстом!), взагалі, найрозмаїтіші «горори», що різняться від тих, котрими нас через горло напихає тепер аудіовізуальна культура, тільки одним, зате — радикально: ж о д е н і з н и х н е є б а н а л ь н и м, — попри те, що якраз таким і прикидається (з сучасними ж мас-медіальними жахами справа стоїть акурат навпаки: маскуються під екстраординарне, а виявляються банальщиною!). У тих, давніх «кримінальних хроніках» кожен «переступ» іще творить довкола себе власний, магічний, темно-палаючий, мов дно рубіна, мікрокосм, у якому що як що, а от сплутати диявола зі Святим Духом (як це тепер чинять повсякдень, і, гай-гай, не лише критики!) абсолютно непомисленно. Саме тому світ українського фольклору виглядає, за хімічним «складом крови», куди ближчим до світу шекспірівських трагедій, ніж до нашого — «постіндустріального», чи як пак він там зоветься…

Саме тому ми й перестали той світ відчувати.

Зрештою, так само, як і шекспірівський, і ще багато інших минулих «світів». І ніякими коментарями, ані «футнотами» цьому, на жаль, не зарадиш.

Можна тільки ще раз перечитати старовинну казку. Здмухнути з неї пил, як із фамільної камеї. І, з холодком забобонного остраху, переконатися, що десь там, у пра-пра-пра-млі часу, вона, потоплена, слабо-мерехтлива, усе ще, виявляється, жива! — принаймні настільки, щоб, бувши витягненою на світло, наколобродити в комп'ютерах так, як не потрапить і найвигадливіший вірус…

Можна, врешті-решт, надрукувати її в додатку: що я й роблю. Хочу вірити, на цьому мої щодо неї зобов'язання — вже таки вичерпано.

Січень 2001 року

Це завжди трошки бентежне відчуття, як перед першим побаченням, — коли твоя книжка перетинає кордон іншої культури, «перевдягаючись» в іншу мову, а значить, і в плоть іншої традиції. Наче відпускаєш свою дитину самостійно жити на еміґрації, розуміючи, що ніякі супровідні слова їй услід уже нічим не зарадять і нічого не допоможуть: «іже писах — писах». Проте в цьому випадку авторка має ще й додаткові приводи хвилюватися за долю свого «дитяти».

Справа в тому, що Персія в українській свідомості — реальність, мабуть, не так географічна чи історико-політична, як, насамперед, міфологічна: країна казок, де над відважними героями й мудрими царівнами (ці другі в дитинстві мені особливо подобались — український, як і загалом європейський, фольклор зазвичай відмовляє жінці такого компліментарного поєднання мудрости й царственности!) донині ширяють прекрасні пері, оберігаючи від підступів якого-небудь лихого дева. Крім того (це вже для дорослих!), Персія знана ще й як батьківщина однієї з найстародавніших і найцікавіших в історії людства релігій, яка багато в чому визначила зміст і юдаїзму, і християнства, й ісламу, — і залишила ро собі сліпучий, мов хвіст комети, вогняний слід у культурі Європи, розсипавшись, з одного боку, жаром єретицьких багать, а з другого — тисячами несамовитої краси легенд, переказів, апокрифів, якими й донині живиться література (відгомін цієї невгавної битви Світла із Тьмою, Ормузда з Аріманом присутній і в літературі українській, від середньовіччя аж по XX століття включно).

Увіходити в цю загадкову реальність зі своєю «Казкою…», де головним персонажем урешті-решт виявляється той-таки Аріман, дарма що переряджений по-християнському й по-українському, — випробування для мене з розряду майже містичних: ніби наважуєшся вступати в діалог не з самим лише іранським читачем, своїм сучасником, а — через нього і крізь нього — з усією багатовіковою товщею таких глибоко залеглих шарів культурної пам'яти, які й самому читачеві можуть хіба тільки в снах нагадувати про себе (зрештою, чи ж не всі ми в цьому світі посередники, несвідомі носії невбитого генного коду погаслих традицій і завмерлих вірувань?). Так що для мене це не просто ще один переклад на ще одну іноземну мову. Як, утім, і сама «Казка…» — не просто одна з написаних мною книжок…

Але про все по порядку.

Народну казку про вбивство сестри сестрою й калиновий кущ на могилі, який, коли з нього випадково вирізано сопілку, заговорив голосом убитої, викриваючи вбійницю, кожен українець знає з дитинства. Я не вивчала спеціально цього питання, але, припускаю, такі фантастично-кримінальні історії, покликані довести, що вчинений злочин рано чи пізно виходить на яв, бо проти вбивці, в разі за свідків не стане людей, повстане свідчити сама природа (місяць на небі, журавлі, річковий очерет тощо), знайдуться, якщо гарненько попошукати, в фольклорі кожного народу. Із цього погляду українська сопілка, що квилить дівочим голосом, нічим не різниться від біблійного «каміння, що волає до неба»: це фольклор із тих часів, коли марно пролиту кров ще сприймали як порушення не лише людського, а вселенського, космічного закону — злочин проти світобудови. За минуле століття наша цивілізація, боюся, безнадійно позбулася подібної чутливости, а нав'язливо множені масовою культурою калюжі екранної крови остаточно збили бідному гомо сапієнсові колишній бар'єр містичного жаху перед кровопролиттям як перед чимось протиприродним і богозневажним. Тільки в зовсім маленьких дітей цей бар'єр іще зберігається: роз'юшивши собі носа чи коліно, карапуз кидається до мами з криком не болю, а радше інстинктивного, первісного людського страху на вид крови, що витікає з тіла, як чогось неподобного: так н е п о в и н н о бути! (як співається в українській народній пісні, «кров людська — не водиця, проливати не годиться»…). Одначе під брутальним натиском телебачення цей непомильний інстинкт, із якого виросли всі табу на вбивство, всі очисні військові ритуали й навіть, почасти, сама релігійна ідея відплати й спокути, дуже швидко скоцюрблюється й зачахає, — і вже семилітки весело розстрілюють на моніторах комп'ютерів людські фігурки, тішачись, коли ті, поцілені, починають спливати кричущо яскравою червінькою… Фольклор був мудріший — він прищеплював маленькій людині відчуття трагічности буття: те відчуття, з якого починається всяка культура і без якого вона приречена на загибель.

Добре пам'ятаю своє дитяче потрясіння «Калиновою сопілкою»: приголомшувала сама ота оповідна буденність зачину, цілковита сюжетна невиправданість убивства — отак собі найзвичайнісінько пішли сестри по ягоди, а на зворотному шляху одна другу взяла та й зарізала… Зло зненацька вихоплювалося з-під погідного, гладенького плину життя — так, ніби весь час таїлося в його глибині, готове щомиті вискочити на поверхню, вивернувши назовні страхітливою, непередбачувано грізною стороною весь звичний порядок речей (прийом, яким у XX столітті хто лиш не послуговувався, від Кафки до Гічкока!). Зло могло ховатися під диваном, у ванній кімнаті, поки там не ввімкнуть світла, у комірчині для іграшок, поки вона стоїть зачинена (розуміється, в чотири роки ще заскладно уявити, що найбільше його ховається в людських помислах і що саме там і є найтемніше та найрідше провітрюване місце на землі!). «Калинова сопілка» була саме про це — про приховану повсюдність зла. Про його, страх вимовити, онтологічний характер. Про те, що воно не потребує для своєї появи жодних рацій, підстав, мотивів, усправедливлень, — воно є просто тому, що є. Що так улаштовано світ. І з цим треба якось жити.

Щоб упоратися з цим конкретним сюжетом, мені знадобилося ще тридцять п'ять років. «Казка про калинову сопілку» писалася як спроба дорослої жінки відповісти на те давнє, так на півжиття й полишене відкритим, запитання маленької дівчинки: чому?! Чому сестра вбила сестру — що могло, ні, що м у с и л о відбутися перед тим між ними такого, що не ввійшло в текст народної казки, що винеслося безіменними середньовічними оповідачами «за дужки», обтявши її до своєрідного судового постскриптума — епізоду з кримінальної хроніки тих часів, коли новини ще ширилися без газет і телебачення, з уст в уста? (У деяких записаних версіях казка навіть закінчується стратою вбивці — бабину дочку прив'язують до кінського хвоста і пускають у чисте поле: фінал, у якому явно бринить нотка задоволення з такого переконливого торжества права й справедливости…) За всіма сюжетними недомовками (і чому це одна дочка «дідова», а друга «бабина» — чи сестри були насправді нерідні, зведенята? чи, може, тут радше за Фройдом — татова й мамина улюблениці відповідно?..) тьмяно проблимувала кривавими відсвітами, як при погляді на вогонь крізь вічко старовинного персня, якась жаска, заворожлива тайна — неодмінна прикмета всякої літературно визначної історії. Адже ж тільки ті з них і лишаються жити в віках, котрі породжують у слухача-читача більше запитань, ніж відповідей, і спонукають уже самостійно здогадуватися, домислювати й добудовувати навмисне полишені зяяти сюжетні діри (Євангеліє, наприклад, якщо розглядати його не як сакральний, а як літературний текст, — це насамперед геніальна історія, яка потрапляє дати біографію й подвиг героя настільки скупо-пунктирно, з такою неймовірною і так вдало розставленою кількістю лакун-недомовок, що інтерпретатори за дві тисячі років так і не спромоглися позачиняти й позамазувати наглухо всі отвори, — протяги численних «чому?» й далі дмуть із тексту звідусюди, наново розпалюючи уяву нових і нових поколінь).

Одначе таємниця полягала не тільки в літературних прийомах. Під час писання в мені дедалі зростала підозра (яка врешті перетворилася на тверду певність!), що за дитячою казкою (чи все-таки переказом?) про сестровбивство ховається якась реальна трагедія, загублена в темряві століть. Хтось до мене звідти озивався — хтось, чия життєва драма так і лишилась нікому не відомою, і тепер той хтось достукувався в мої сни й колобродив як навіжений у комп'ютерних програмах (Word з місяця в місяць незбагненним чином уперто відновлював витерті шматки чорнового тексту, проти чого були безсилі всі фахові програмісти!), — хтось, хто впоминався свого права, не передбаченого в жодній конституції світу, а проте невідмінного, відколи світ стоїть: п р а в а л ю д и н и н а в л а с н у і с т о р і ю.

Саме за цим правом люди рвуться потрапити на телевізійні ток-шоу із сенсаційними розповідями про свої інтимні пригоди, пишуть на старість літ не потрібні нікому мемуари, після літературного вечора ловлять письменника за рукав, обіцяючи подарувати зі свого життя «надзвичайний сюжет», і чого тільки ще не коять, наражаючи себе на посміхи й нерозуміння — і все те стійко витримуючи! — бо керує ними незагоджена потреба упевнитися в тому, що прожите ними життя має сенс — принаймні настільки, щоб варто було про нього розповідати (переказування вже само по собі є визнанням значущости!). У суспільствах релігійних цю потребу задовольняли куди простіше — досить було висповідатися духівникові. Коли в перській казці падишах велить чужоземцеві: «Розповідай мені свою історію, але тільки те, що трапилося з тобою, а коли розповідатимеш почуте від інших або вичитане, то накажу стяти тобі голову», — він насправді обдаровує приблуду воістину королівським привілеєм, про який абсолютній більшості смертних зостається іно мріяти. В сучасній цивілізації таку царственну владу — наділяти людей історіями (хай навіть чужими — то вже вольному воля, впізнавати в чужій свою!) — посідає тільки література. Проблема в тому, як цією владою не зловжити — як донести історію чийогось життя в її таки власному, первісно-чистому, правдивому вигляді, не перекрутивши й не закаламутивши її нічим чужим, фальшивим, «вичитаним або почутим від інших», — особливо беручи під увагу, що за це останнє голів більше не стинають, літературно освічені падишахи з вимогливим (хай і, гм, трохи понад міру…) смаком давно перевелися, — і відповідальність за сказане слово ти несеш уже єдино перед власним сумлінням.

Але чи можливо взагалі правдиво розказати чиюсь історію? Як публічна особа, роками на всі лади скубана й патрана національними мас-медіа, я з власного досвіду добре знаю, що таке «оптика прилюдности»: потрапляючи в масовий обіг, інформація навіть про сучасників — про живих людей, теоретично, здавалось би, цілком спроможних себе захистити, потвердити чи спростувати все про них мовлене-писане, — неминуче підпадає законам викривлення, так що кожен, про кого пишуть і говорять, по якімсь часі виявляється обліпленим з усіх сторін, як поливою, грубим шаром брехні, — і нема на те ради. Що вже казати про небіжчиків! А тим більше про тих, про кого не збереглося жодних документальних відомостей, жодної, так-таки жоднісінької достеменної матеріальної зачіпки, бодай би хоч запису в якійсь старовинній судовій книзі — лише глухий відгомін темного переказу, як придавлений стогін крізь товщу століть: відламана скалка чиєїсь розбитої історії, як коштовної посудини з археологічного розкопу…

Фольклор, а надто наш український, мене незмінно гіпнотизує й притягує саме цим — нерозбірливим, уривчастим гулом безіменних людських голосів, наче криками потопельників десь далеко в морі під час шторму: дослухаєшся до них із берега, виловлюючи фразу, рядок, деталь, — і от за нею враз спалахує в усій сліпучій повносилості чиєсь давно проминуле життя, ніби світло згаслої зірки на тебе падає, — ефект заворожливий, ні з чим не зрівняти!.. У випадку «Калинової сопілки» світло було тяжке, темно-багряне (і весь асоціативний ряд образів про те волав: висипані з кошика роздавлені суниці — кров — калинові кетяги на кущі…): тут було вбивство, передісторію якого масова свідомість середньовіччя — безписьменна, з уст в уста формована опінія архаїчної й строго регламентованої сільської громади — безжально викреслила, викинула з поля зору як щось, не варте своєї уваги, — а може, просто неприступне їй?.. Була історія гріха, який залишився без сповіди. Була страшна — найстрашніша з усіх мислимих, — ні з ким не розділена пекуча, чорна самотність жіночої душі, що летить у безодню злочинства, — це ж із якої такої розпуки, якою мукою ненависти туди вкинута?.. І ця душа просила — ні, не розгрішення: розуміння. Просила, щоб її нарешті почули. Просила, іншими словами, — власної історії: тої, в якій їй колись була відмовила усна традиція.

Десь на задньому плані переможно реготав над своєю жертвою Аріман. (Як кажуть богослови — у диявола також є свої мученики!) І це вже мені й геть не подобалося — це вимагало взятися за перо куди наполегливіше, аніж відрухова письменницька потреба доказати колись кимось недоказане.

Так що, повторюю, не в самій лиш казці тут була справа.

Є для мене щось глибоко символічне в тому, що перший вихід цієї повісти за межі слов'янського ареалу (досі її перекладали тільки слов'янськими мовами) відбувається саме в Персії. Відомо, що книжки також мають свою долю — а значить, і власну історію, яка аж ніяк не закінчується з їхнім написанням. Але цій, подальшій історії «Казки…» я вже, на жаль чи на щастя, не співавтор: рухаючись по світу, книжка сама «вибирає» собі помічників — як вибрала «Казка…» перекладачку Катерину Криконюк, як, маю надію, вибере собі серед перських читачів іще багатьох із чулим вухом і прозорою для світла згаслих зірок душею. Авторові ж зостається тільки відступитися, пробурмотівши одвічне виправдальне: іже писах — писах… І стежити зоддалеки, як розквітатиме український калиновий кущ у перському саду казок мого дитинства — тому самому, повному дивних квітів, і водограїв, і птахів, що розмовляють людськими голосами, по якому прогулюється найсправедливіший у світі падишах, чекаючи від чужоземців виключно правдивих історій…

Дуже хочеться вірити, що калиновий кущ там прийметься.

Березень 2005 року

Повернення до Ґрацу[67]

Мій дід, Іван Забужко, в юності мріяв стати лікарем. Студіювати медицину він гадав у Ґраці. Крім високої репутації тамтешнього університету, для такого вибору мали бути й прагматичніші причини: та частина України, звідки походить моя родина по батькові — Волинь, — у міжвоєнний період належала до Польщі, а в польських університетах для студентів-неполяків існували обмеження, ба навіть квоти, тож українці переважно їхали на навчання за кордон. І найчастіше, звісно, до Австрії — за традицією, що склалася ще перед 1918 роком. Але історія мого діда (якого я в живих уже не застала) виходить далеко за межі міжвоєнного пейзажу Східної Європи й складної драматургії тодішніх польсько-українських стосунків. Це історія про долю і вибір.

Дід Іван ніколи не поїхав до Ґрацу. Його батько, а мій прадід, вольовий і владний, як усі мужчини в роду, навідріз відмовився утримувати свого старшого сина на медицині: дід мав успадкувати батьківський земельний фільварок, і його без зайвих балачок послали до Чехословаччини — студіювати сільське господарство. Либонь, студіював він його все-таки непогано, бо до 1939 року фільварок під його рукою не тільки розрісся, а й примножився кількома новими: дід господарював із запалом людини, яка глушить себе роботою так, як інші алкоголем чи наркотиками, спав не більше п'ять годин на добу, і діти звикли, що в татовому кабінеті завжди горить світло. Про Ґрац він ніколи не згадував. А 1939 року прийшли більшовики — і маєток, задля якого дід пожертвував своєю мрією, перестав існувати. Земля моїх предків стала колгоспною.

Я знаю, як дід тужив за своїм Ґрацом. Знаю по тому, що коли його старший син, а згодом мій батько, вибрався на студії — вже по війні, до радянського Львова, — дід вирядив його туди, куди замолоду не дістався сам: на медицину. Батько ж, ні слова вдома не сказавши, повернувся зі вступних іспитів студентом філології. Пізньої ночі, не попередивши телеграмою, він пішки пройшов полем десять кілометрів від станції до дому, як у гарячці, — цілий час напружено міркуючи, як сповістити татові про своє свавілля. А підходячи до дому, обімлів: у глибині саду блимав у темряві вогник цигарки. Дід не спав, дід чекав.

— Ну що? — спитав коротко. — Вступив?

— Вступив, — зітхнув новоспечений шанувальник художнього слова.

— А… куди ти вступив?

(Про щось він усе-таки мусив здогадуватися, щось відчувати — чи, може, впізнавав у синові себе, вісімнадцятирічного, бачив, що той живить у мріях свій власний «Ґрац»?)

І мій батько, якому вилетів із голови весь, заготовлений на дистанції в десять кілометрів, полум'яний монолог, тільки й потрапив сказати, що правду, всю правду і нічого, крім правди:

— На філологію.

Дід умгукнув. Очевидно, прокручував в умі всі можливі наслідки почутого.

— Вчителюватимеш, значить, — зробив висновок уголос. — А може, й для преси їхньої писатимеш («совєти» довіку залишилися для діда — «вони», то була «їхня» влада і «їхня» преса). А знаєш, що ти собі вибрав, сину? Теж — усе життя мати діло з людьми. Тільки вже не з тілом, а з душею.

(Десь у той самий час на іншому кінці континенту, в Парижі, Камю дописував свою «Чуму» — з тією самою, нині вже затраченою вірою в те, що бути l'homme des lettres у нашому хворому світі — це й значить, бути лікарем, цілителем…)

— Що ж, — зважив дід, — Бог тобі в поміч. Тільки знай, що душу людині легше скалічити, ніж тіло. І якби мені довелось коли-небудь почути, що ти комусь скалічив душу… чи то обманом, чи кривдою… то знай, що я б тебе зараз волів бачити, — він змахом показав вогником цигарки, і той у темряві здався хлопцеві біблійним вогняним стовпом, — о-он на тій гілляці…

(По суті, це перифраз першої заповіді Гіппократа — «не зашкодь»: гадаю, з діда справді вийшов би добрий лікар, якби він свого часу наважився пересісти в чеських Подебрадах на поїзд до Ґрацу…)

За дослівність цієї розмови можна ручитися: батько щоразу переповідав її мені однаково, так, як вона на ввесь вік впечаталася йому в свідомість. Казав, що ніколи в житті йому не було так страшно, як тієї миті. Хоча відміряно йому було в тому житті всіх можливих страхіть, що випали на долю вкраїнської інтеліґенції його покоління: перед самим захистом диплома на нього чекав арешт, допити в ҐБ, потім шість років заслання в Сибіру, а пізніше, по щасливій історичній інтерлюдії хрущовської «відлиги» й буремних 1960-х, — знову, «по другому колу», допити в КҐБ, звільнення з університетської кафедри, позбавлення вченого ступеня, заборона друкуватися — словом, «заборона на професію». На ту саму професію, яку він обрав собі один раз, як і жінку, — і якій вірно служив за дідовим заповітом.

— Я ні про що не шкодую, — сказав він нам із мамою незадовго до смерти. І знову пригадав дідові слова, промовлені тієї ночі, тільки цим разом додав іще дещо. Коли він повернувся з Сибіру, дід уже був смертельно хворий, і вони тоді багато розмовляли — вже не як «старшин із молодшим», за ієрархією патріархальних династій, а як рівні: як двоє дорослих мужчин. І ото щойно тоді батько вперше почув від діда про Ґрац — про те життя, яке дід хотів, але не зміг прожити.

…Як дивно, думала я, блукаючи Ґрацом восени 2002-го — через вісімдесят років по тому, як цими самими вуличками міг блукати мій дід (от тільки — чи став би він тоді моїм дідом? чи не потекло б, бува, його життя по геть іншому руслу — з іншою жінкою, іншими дітьми, а чого доброго, й іншою країною?..), — як дивно, що це місто, котре в нашій родині от уже три покоління є символом «життя-яким-воно-мало-б-бути-але-не-відбулося», існує насправді, що воно реальне — домашнє й тепле, як спогад про дитинство, і пахне, як і належить пахнути дитинству, — гарячими каштанами, мандаринками і ґлінтвейном… І вже зовсім дивно, що мені випало опинитися в цьому місті — в фортеці на горі, звідки все його видно як на долоні, — зі своїм ноутбуком саме тоді, коли я почала роботу над «Музеєм покинутих секретів» — романом-сагою про тр и покоління однієї родини, чиї долі пов'язані між собою протяглими крізь ціле XX століття «підпільними» нитями — довготривалими, невидними в межах одного людського життя наслідками раз зробленого вибору[68].

З моїх щоденникових записів тих днів:

…Ні, серед персонажів «Музею покинутих секретів» дід Іван не з'являється — ні в прямому, ні в «перерядженому» вигляді. На портрет його покоління в цьому романі пішли інші «натурники», — для цього я сиділа по архівах, їздила по країні, записала десятки інтерв'ю… Так що — nothing personal, можна вважати. За винятком однієї деталі: коли в романі буде поставлено останню крапку, то нижче, після дат 2002—2009, у переліку тих письменницьких притулків, де він писався, другим із черги стоятиме Ґрац. М і й Ґрац — невеличка фортеця на горі, звідки видно дах медичного факультету…

Я знатиму, що це означає.

2007 рік

Берлін: вступ до анестезіології[69]

— Уяви собі, — розповідаю я С., — сьогодні була на вулиці, яка називається — Кантштрассе! Звичайнісінька вулиця, нічим не прикметна, а все одно приємно…

С. посміюється: моя любов до Канта йому відома. Якщо існує рай, то я його собі уявляю як місце, населене всіма давно померлими, з ким тобі за життя хотілося поговорити. Кант у моєму списку стояв би в першій п'ятірці — відразу за Шекспіром. Але на репетицію райської зустрічі Кантштрассе, розуміється, не тягне:

— І кав'ярня на розі там теж так зветься — Кант-кафе! Правда, на стінах чомусь кіч у фен-де-сьєклівському дусі — голі дами в квазізолочених рамах, не думаю, що Кантові б сподобалось…

С. прокашлюється і, ні з того ні з сього, каже:

— А мій батько в війну Кеніґсберґ брав…

С. — фізик, доктор якихось незрозумілих мені наук. Колись, у студентські роки, ми з ним плавали в одній компанії на байдарках по Дніпру. Вже тоді повороти його думки заскакували мене, як діалог із марсіянином: сидячи в човні, він міг, наприклад, зненацька вголос розмріятися про те, чи можна вирахувати траєкторію руху, якщо знаєш коефіцієнт тертя об воду. Тепер ми зустрілися в Берліні — він працює в Інституті Фріца Габера, про який, зі скромною поблажливістю втаємниченого перед профаном, каже, що це «солідна контора» і що в сусідній із ним кімнаті працює цьогорічний Нобелівський лауреат з хімії. А може, з фізики, я їх плутаю. Підозрюю, що С. і сам задумав доробитися тут до Нобелівської премії, — принаймні на моє питання, коли гадає повертатися до Києва, він ухильно відповідає, що спершу треба «закінчити експеримент». І от, на тобі, — Кеніґсберґ. Співчуваю.

— То це через твого батька бідака Кант тепер похований у Росії?

— Ну, — сумирно погоджується С. — Я на роботі колегам так і кажу: ви скажіть спасибі, що я не на танку сюди приїхав…

— А вони ж тобі що?

— Нічого… Сміються.

— А по-німецьки ти вже навчився?

— Навіщо? — дивується С. — Це ж інтернаціональна контора — англійської вистачає з головою!

Берлін, на мій подив, узагалі виявився інтернаціональним містом значно більше, ніж можна було припустити, — з іще несповна проявленим, але вже незаперечно наміченим профілем «європейського Нью-Йорка». Вперше ця асоціація зблисла мені на S-бані, коли поїзд влетів у каньйон скляних паралелепіпедів між Зоо й Гауптбангофом. Тої ж миті дама, що сиділа коло мене, голосно закричала в мобільник по-російському, пояснюючи комусь нетямущому, в якій каструлі в холодильнику стоїть суп. Коли каньйон розступився, в світляному підрізі низько захмареного північного неба розчахнулась на всю шир обрію панорама, од якої, подумалось, живи я в цьому місті від народження й пам'ятай, як їхалося повзком у темряві через «східний сектор» повз тьмяно освітлені мертві станції з автоматниками напоготові, мені тепер щодня б забивало дух — і на очах виступали б сльози щастя… Небо горіло холодним, цитриновим сяйвом, місто дихало, скільки сягав зір, точеним зарисом кам'яних шпилів і бескидів, поїзд мчав, російський суп кипів. І чому це мені російську трапляється тут чути чи не частіше, ніж у Києві?.. А на набережній Ванзее, поруч із причалом, щодня за будь-якої погоди стримлять із вудочками двійко похмурих мужичків у насунутих на лоба плетених шапочках і ґумових чоботях, із цигарками, що, здається, самі ростуть їм із рота, як додатковий орган дихання. Знизу за ними покірно, з терплячістю церковної пастви стежить зібрання качок, не розуміючи, коли ж уже ці двоногі почнуть їх годувати. «Блядь, — голосно каже один із двоногих другому, коли я проходжу повз, — апять сєводня не клюйот!». Назавтра вони знову стоять на тому самому місці. Так, ніби загубилися в часі, одбились од своїх — і стоять тут зі своїми вудочками й вирослими з рота цигарками від 1945 року, непідвладні дощам і перемінам.

Сьогодні не клює, але вони прийдуть завтра; можливо, завтра їм пощастить. Можливо, завтра їм упіймається велика, найбільша на все озеро риба, цар-риба — можливо, навіть золота. І тоді чари знімуться, скінчиться закляття, і вони прокинуться, як Спляча Красуня од поцілунку, — і з подивом виявлять довкола себе місто, якого не впізнають…

А може, просто зварять із тої риби суп.

Ніде інде, в жодному місті планети, не усвідомлюєш із такою силою наочности, що живеш у світі, сформованому війною.

Перед сном я читаю Вільяма Найпола — книжку подорожніх нарисів із мусульманських країн. Я взяла її з собою, зваблена авторовим зізнанням у передмові — що замолоду він не знав, як писати про подорожі, виходила «автобіографія в пейзажі». Тільки з роками розумієш, що подорожі — то насамперед люди. Люди і їхні історії.

«Ich bin ein Berliner»[70]. Чому мене так гіпнотизують ці слова солідарности, сказані Дж. Ф. Кеннеді 1963 року під щойно тоді спорудженим упоперек міста Муром, і я не можу їх позбутися?..

«Мої» берлінці — ті, що викликають у мене дивну суміш родинних почуттів, сестринських і материнських водночас, — дивляться на мене з неякісних, чорно-біло-плямистих фотографій на розі меморіального «паркану загиблих на Мурі» біля Бранденбурзьких воріт. Більшість із них мої ровесники — 1960-х років народження. Ми жили з ними «в одному секторі», завбільшки з п'яту частину земної тверді, тільки вони на кількасот кілометрів ближче до його кордону. Вони той кордон б а ч и л и — навіч, фізично, в усій його брутальній переконливості. Для мене всякий «закордон», світ поза «радянським сектором» був міфом, продуктом уяви. Для них він був видимою реальністю, як для птаха, що б'ється об шибку. В юності, коли ми були ровесниками, я їм заздрила — навіть тоді, коли Радіо «Свобода» зачитувало їхні некрологи: вони діяли, вони жили, кожна така смерть була вчинком. У моїх тодішніх віршах «кожному муру» снилась «якась голова, спроможна його пробити».

Тепер ми більше не ровесники, тепер я вже старша за них — на ціле покоління. І від цих архаїчних зачісок і комірців, цих розмитих усмішок і поз із випускного альбома в горлі клубком скипає нестерпна, давуча ніжність: ви ж мої діточки золотії…

Сьогоднішня берлінська молодь мого зору вже не привертає — така сама, як і в Києві. Чи в Мадриді, чи в Стокгольмі, чи в тому-таки Нью-Йорку, — тільки й різниці, що говорять по-німецькому. Зате оберемкувату, як ведмедик панда, тьотю мого віку — з пірсинґом на підборідді й зухвало навощеним сторчма йоржиком на голові — я в трамваї крадьки пасу оком цілу дорогу: от у неї з певністю була інша юність, ніж у мене, вона — явно «з іншого сектору».

Добровільно взяте на себе завдання — пройти Мур уздовж East Side Gallery з кінця в кінець, усі 1200 метрів, — я безнадійно провалюю десь насередині: годі, здаюсь!.. Більше не можу. Я ніколи не страждала на клаустрофобію, але якось була майже місяць провалялася в лікарні, поранивши рогівку, з пов'язкою на оці. Добре пам'ятаю це відчуття — ніби тобі зітнули, як вимкнули, половину черепа, і рухатись ти можеш тільки боком, розвертаючись усім тілом, як вантажівка, і тому найкраще — це взагалі не рухатись, а просто лягти й не вставати. Тут те саме: що довше йдеш попід муром, який закриває тобі овид з одного боку недосяжно вище твого зросту (ти знаєш, що зразу за муром є річка, над нею сідає сонце, але ти того не бачиш), і кінця йому не видно, він вигинається дугою й губиться в перспективі, — то більш асиметричним, «скошеним» сприймається світ. Через півкілометра вже здається, наче цей мур насунуто тобі на голову, як бетонну шапку набакир через око, і ти сама несвідомо починаєш перехняблюватись, хилитись на протилежний бік, щоб зберегти рівновагу, — ніби мусиш утримати мур на собі. К чорту, все, повертаю назад.

Ампутація однієї півкулі — от що це мусило бути, мелькає здогад. І то з обох сторін. Два Берліни, і кожен — зі стятою половиною черепа. Ранене місто — а таким і було моє перше враження, коли здивовано спостерігала, як тягнуться за вікном величезні, немислимі в зоні будь-якого європейського міста пустирі — наче струпи на місці вирваних із тіла куснів живого м'яса. Або сліди від опіків. Місто-реконвалесцент: трубки, катетери, апаратура-арматура, гіпс-риштовання, зелені марлеві сітки поверх фасадів… Ні, краще віршем — ось так:

Тут бракує закінчення. Зрештою, хворому вже краще, хворий одужує, тиск і температура в нормі, прогноз оптимістичний. Єдине питання, що залишається нерозв'язаним, — це наслідки анестезії.

Є такий наркотик — медізолам. Запатентований, за іронією, якраз у рік розпаду СРСР. Його призначення — блокувати травматичну пам'ять, стирати з мозку інформацію про больовий сигнал. Хай би яка тяжка була операція, ти не пам'ятатимеш, як тобі боліло. Анестезіолог, який мені про це розповідав, променився при тому непідробною цеховою гордістю, наче сам той медізолам і винайшов. Коли я сказала, що я особисто воліла б таки пам'ятати про всякий пережитий мною біль, і не з мазохізму, а тому, що це частина мене, мого досвіду, з якого й ліпиться моя особа, і якби в мене його одним заштриком відняли, почувалась би окраденою й приниженою куди більше, ніж самим фактом болю, мій співрозмовець щиросердо розреготався: він вирішив, що це такий жарт. Ми з ним належали до різних «цехів». Із прямо протилежними завданнями.

Забувати — одна з функцій життя. Рани затягуються рожевою шкіркою, руїни заростають травою, біля меморіалів торгують гамбургерами. Я люблю життя в усіх його проявах, на смак, на запах і дотик, люблю наші вкраїнські поминки, що відбуваються весною, після Великодня, коли на могилках під теплим сонечком їдять, і п'ють, і ллють у землю вино для небіжчика, — як древні погани, я готова щомиті святкувати незнищенність життя, мене ніколи не перестане захоплювати його невичерпна здатність до реґенерації: вже, було, стерті з історії народи, впалі в анабіоз міста, конаючі затруєні водойми, іно прибери смертоносний чинник, — уже, гляди, стрепенулись і з новою силою пруть у ріст, як трава після грози… Я сама з такого народу, тут ми з Берліном «одної крови». Але мій фах — література, а роль літератури на святі життя невдячна, як у тверезого серед п'яних, бо справа літератури — пам'ятати. Зокрема й те, крізь чиї кістки проростає трава.

Тому я люблю Берлін. За те, що тут іще відчутний розлитий у повітрі — у доборі заголовків на розкладках книгарень, у «палімпсестній», із різних історичних шарів складеній архітектурі, в незализаній насторченості кутів і пропорцій, у тисячах палючих дрібниць, — біль живої пам'яти. Досвід приниження — одне з найбільших і найтяжчих випробувань і для людей, і для народів, і далеко не завжди цей досвід негативний — за умови, якщо стає духа витримати його з повною свідомістю, проговорити його собі до кінця, не впавши в спокусу «підсісти на медізолам». (Пам'ятаю, як був різко погарнішав Нью-Йорк після трагедії 11 вересня, почистішав не тільки ззовні, а й внутрішньо: кудись поділась його звична агресія й метрополітальна навальність темпу, ніби ввімкнулась інша музика, повільна й ніжна, — і як недовго це тривало… А ще — аж надто добре знаю, як трудно бореться зі «спокусою медізоламу» моя країна, що заледве виповзла півживою з-під уламків імперії, і який досі сильний у ній масовий паралізуючий страх перед тим, щоби впритул глянути в очі своєму минулому в повному обсязі — як перед поглядом василіска.) Досвід Берліна, цього возз'єднаного нервового вузла нашої поствоєнної цивілізації, який, волею історії, успадкував обидва її «сектори», обидві «півкулі», з усіма їхніми — в кожній своїми! — напівправдами-напівбрехнями, піввіку не провітрюваними темними закапелками й прикушеними на півслові (або й просто замовчаними) травмами, — цей досвід сьогодні важливий нам усім. Украй важливо, можливо, навіть вирішально для нового століття, щоб Берлін із ним упорався.

Я тримаю в кишенях відрухово стиснуті, мов «на щастя», кулаки і зливаюся з юрбою, що суне в підземку.

Десь на другий тиждень свого перебування в Берліні я завважую, що мене починає дратувати наставлена в небо спринцовка над Александерпляц. Як шприц для ін'єкцій. І, головне, видно її звідусюди — не сховаєшся. Здалеку здається, мовби десь за будинками причаїлася й велетенська рука в ґумовій рукавичці, тримаючи шприца напоготові. Рука невидимого анестезіолога.

— Мур? Та він зовсім не тут стояв, Мур! — сміється А., журналіст, із яким ми познайомилися в Києві під час Помаранчевої революції, а тепер сидимо в Кафе Адлер коло Чекпойнт Чарлі й наввипередки лаєм одне одному політиків своїх країн, змагаючись, чиї гірші (спочатку вигравала я, але потім А. «вдарив козирем» — Шредером, і я капітулювала). — Мур стояв отут, — він махає рукою за вікно, — зразу за хідником, чи ж мені не пам'ятати, я п'ятнадцять років із цього вікна на нього дивився!..

Ось так воно й починається, заростання травою. Помаленьку, потрошку, метр за метром. Тим, котрі ще пам'ятають, нині під п'ятдесятку. Ще одне покоління — і вже не знайти буде слідів…

А решта все — література, як слушно сказав був колись один француз.

Час, нарешті, відвідати й моїх мертвих. Заксенгаузен — місце, збережене бездоганно чистим за емоційною тональністю: цілий час, упродовж п'яти годин блукання по гігантському полю смерти під хмарним листопадовим небом, від самої миті вступу в браму (спахає в свідомості: «Lasciate ogni speranza»[71]…), всередині мені нечутно звучить щось схоже на вібрацію потужного симфонічного оркестру: Моцарт, «Реквієм»?..

Моїх мертвих немає в експозиції. Ні портретів, ні бодай згадки про те, що тут у 1941—1944 роках були ув'язнені провідники українського Опору, армії, яка три роки воювала з Гітлером, а потім іще повних десять років — зі Сталіним, через що й «випала» на наступних піввіку з «двосекторної» чорно-білої картинки, яку склали переможці з уламків тієї війни. (Українці взагалі в ту картинку не вписувалися: для Гітлера вони були «родина кроликів», для Сталіна — «приватновласники, заражені буржуазним націоналізмом», і в обох випадках підлягали рішучій трансформації, результатом якої стали масові гекатомби.) Та я можу обійтися й без вказівок експозиції, я достатньо часу просиділа по архівах, працюючи над «Музеєм покинутих секретів» — романом про ту війну і ту «загублену» в історії армію, і знаю, де загинув мій улюблений поет Олег Ольжич: у цій-от приземкуватій споруді з табличкою Gefangnis[72], в одній із цих камер, закатований ґестапо в ніч із 9 на 10 червня 1944 року. Добре було б почитати його вірші на голос під цим склепінням, але мені заважає присутність зграйки японців: якось не хочеться їх шокувати, ані будь-що пояснювати. Тому я просто хвильку мовчки стою серед коридору.

І тільки на виході з «радянського сектора» концтабору (саме тут мої внутрішні оркестри сягають кульмінації: через ҐУЛАҐ пройшла вся моя родина, батько в ті самі й роки, 1949—1953, тут усе вже впізнаване підшкірно-кровно!), надворі, під посутенілим небом, на тлі якого особливо моторошно правдивими, ніби й досі всередині повними людей, виглядають німотні бараки, я здаю собі справу, що цей «об'єднаний», нацистсько-сталінський Заксенгаузен є породженням уже об'єднаного Берліна — його відновленої, «двопівкульної» пам'яті. І що це насправді найдосконаліший символічний пам'ятник тій війні, котра почалася в Європі 1933 року: приходом Гітлера до влади в Німеччині — й Сталіновою «голодоморною пацифікацією» України, — а по-справжньому закінчилася щойно 1989-го, з падінням Берлінського Муру: концтабір, де два тоталітаризми, не розділені лінією фронту, так зримо-наочно — нерозрізняльно! — злилися водно.

І може, це й є найкращий пам'ятник моїм мертвим.

Берлін, 29 листопада — З грудня 2007 року

Попіл Клааса[73]

Бути першим письменником, змушеним представляти літературу своєї країни чужоземній аудиторії, котра не те що про літературу, а й про країну твою уявлення має в кращому випадку приблизно-географічне, — то місія завжди трохи ексцентрична. (Якось у Стокгольмі мені довелося виконувати її в тандемі з бритійкою Маріною Левіцкі, з якою нас, в очах шведського видавця, об'єднувало те, що в обох наших романах — моїх «Польових дослідженнях з українського сексу» та її «Короткій історії тракторів по-українськи» — було в заголовку слово «Ukrainian»…) Дивовижна штука, — бурмочеш собі під носа, розпаковуючи валізку в затишній (солодко пропахлій старим деревом, лляним полотном і мокрим дерном) спальні Вілли Геллебош, — дивовижна штука, адже це всього-на-всього дві з хвостиком години лету, а враження — наче опинилась на іншому континенті… І все тому, що тут ти — людина без «розпізнавчих знаків», без жодних культурних референцій, що могли би тебе «маркувати» як представника певної спільноти. Ані книжки й картини, з якими ти виросла, ні пісні, що складають твій внутрішній «саундтрек», ані бодай ландшафт твого міста (від часу падіння Константинополя, як-не-як, столиці східного християнства!) тут нікому не відомі — «не прописані» в цьому просторі мокрих шпилястих будиночків із шоколадної цегли й низько розлитого в небі водянистого світла (щойно тут нарешті потрапляєш належно доцінити давнє фламандське малярство: таке саме світло ти бачила на полотнах Франкена-молодшого — чи, може, у Бройґеля, в «Падінні Ікара»?..).

Ти тут не просто подорожанка — ти культурний анонім, «людина без властивостей». Позиція, в якій для письменника (надто такого, який у себе в країні, завдяки всюдисущому телебаченню, анонімности давно позбувся і вже не може загубитись у вуличній юрбі!) завжди є неоціненні переваги: це позиція ідеального спостерігача — злитого з простором і нічим у ньому не прикметного. В моєму випадку вона тим ідеальніша, що свої «розпізнавчі знаки» для цього простору — ті, без котрих і люди, й пейзажі завжди залишатимуться для нас «німими», як незаштриховані білі плями на середньовічних мапах, — у мене все-таки є: я привезла їх із собою з дому, зі своєї країни, все життя якої за минуле століття так і минуло для решти Європи «незаштрихованою плямою» — в режимі вимкненого зображення й звуку… І цих знаків виявляється не так-то й мало.

До Ґента я їду, зваблена не так можливістю побачити іконостас Ван Ейків, як, насамперед, із юних літ жевріючою в мені майже-родинною ніжністю до Метерлінка: перший український переклад його «L'intruse», надрукований 1900 року в Австро-Угорщині (в Російській імперії, до якої тоді належала більша частина України, українську мову було офіційно заборонено), належав одній із найцікавіших письменниць XX століття (знов-таки, широкому західному читачеві майже зовсім не знаній!) — Лесі Українці, чия драматургія — поруч із прозою Вірджинії Вулф та Інґеборґ Бахман, поезією Сильвії Плат і Віслави Шимборської — склала фундамент моєї письменницької ідентичности. Метерлінк був одним із її найулюбленіших сучасників, і плани Лесі Українки, як і всієї тодішньої «Молодої України», були багато в чому подібні до планів «Молодої Бельгії» — модернізувати культуру «селянської нації», зробивши її «світовою». (Тільки що проголошену в 1918 році українську державу 1920 року зайняли більшовики, і плани довелося відкласти — на цілих сімдесят років…) У Ґентському Музеї мистецтв я довго й ностальгійно розглядаю викладені у вітринах фен-де-сьєклівські видання, — з тим почуттям, із яким випущений із тюрми багаторічний в'язень, з'явившись у гості до колишнього однокласника, що тим часом став директором фірми, міг би розглядати давні фотографії у випускному альбомі, — а перед груповим портретом роботи Тео ван Рюссельберґа зупиняюся, ледве стримавши радісний вигук, ніби вгледіла старих знайомих: ось вони, мої любі, всі за одним столом — онде Верхарн, он Жід, а ось і симпатяга Метерлінк, схожий у профіль на замисленого бурундучка, — ну, здрастуйте!..

Розганяючи велосипеда на польовому путівці, з повними вухами вітру й тим щасливим збудженням, яке переживає городянин у відкритому просторі (коли, як писав інший українець, Микола Гоголь, «стає видно далеко на всі чотири сторони світу»!), я якоїсь миті раптом ясно усвідомлюю, чим саме фламандський ландшафт різниться для мене — навіть на око — від східноєвропейського: в ньому немає слідів війни! Яруги під переліском тут справді є яругами, а не залишками шанців Другої світової, і якщо берег річечки в якомусь місці просів, то це від підґрунтових вод, а не від вибуху бомби в оточеній партизанській криївці… Кров, яка проливалася на цій землі, давно всякла в землю: навіть коли пам'ятається, як в Іпрі, вона вже не болить — стала історією. Натомість у моїй країні вона ще, дослівно, хлюпає під ногами. І це зовсім не метафора, коли врахувати, що найбільші масові поховання в Україні стало можливо відкрити тільки в 1990-х, уже після розвалу СРСР, — щойно тоді сотні тисяч родин уперше довідалися про долю своїх пропалих безвісти в 1930—1940-х батьків і дідів, про яких за часів радянської імперії згадувати можна було хіба що пошепки…

І зразу ж за тим я пригадую, що в цьому просторі маю ще одного «літературного провідника», — що цими-таки полями й перелісками бродив (хай би тільки в авторській уяві!) культовий персонаж моїх п'ятнадцяти років, славний хлопець Тіль Уленшпіґель, і попіл Клааса стукав йому в груди… Шарля де Костера в Україні перевидавали безліч разів іще за радянського часу, то був випробуваний прийом «езопівської мови» всередині пригніченої культури — перекладати «за аналогією» (і писати також! — бажано з найвіддаленішої історії), і вдячний читач ловив і розшифровував послання на льоту: іспанський король сидів у Кремлі, українські ґези заповнювали табори для політв'язнів, таємні підслухачі новітньої інквізиції XX століття отиралися на всякій, більш-менш велелюдній, студентській вечірці, де по третій чарці починали розв'язуватися язики, і попіл Клааса, хований за пазухою, стукав у груди майже кожній родині, бо тільки в одному 1933-му році, внаслідок штучно організованого голоду, яким Сталін зламав опір українського села, Україна зазнала більших демографічних втрат, аніж за всю Другу світову, і жодної згадки про ту багатомільйонну людську гекатомбу в офіційних виданнях аж до 1991 року відшукати було годі, — а за неофіційні надміру цікавим грозило ближче знайомство з підвалами інквізиції та вірними жандармами короля Філіпа… Із плином часу людство насправді не надто змінюється — міняються хіба костюми й декорації, а п'єса, відколи світ стоїть, усе та сама, і набір сюжетів у ній не такий уже й розмаїтий: усе, що відбувається з нами, вже колись відбувалося з іншими. І навпаки. В кожному разі, розслаблятися ніколи не варто.

Власне кажучи, це й є лейтмотив мого роману, над яким я працюю вже понад чотири роки і який помаленьку посувається до розв'язки в затишку Вілли Геллебош: що минуле насправді ніколи не минає — воно тільки перероджується. В романі (він зветься «Музей покинутих секретів») діють водночас діди і внуки, часи «злипаються». Мало не половину валізки мені зайняли взяті з собою з Києва робочі матеріали — ксерокопії, DVD, фотографії й мемуари з 1940-х, з історії українського Резистансу — Української Повстанської Армії (УПА), яка впродовж трьох років окупації вела партизанську війну проти гітлерівського Рейху, а потім іще десять (до середини 1950-х) — проти СРСР (втім, оскільки останній партизан УПА вийшов із підпілля й зголосився в міській мерії щойно в серпні 1991-го, наступного дня після проголошення Україною незалежности, є велика спокуса саме цю дату і вважати офіційним кінцем Руху Опору в Україні, або ж — беручи ширше — остаточною крапкою в тій кривавій м'ясорубці тоталітаризмів, яка склала основний зміст XX століття, переоравши пів-Європи, забравши мільйони життів і скалічивши десятки мільйонів, щоб по-справжньому скінчитися щойно в листопаді 1989-го, з падінням Берлінського Муру…). І тут у мене також знаходиться «рідна душа» в довколишньому просторі — цього разу вже не письменник, не літературний персонаж, а геть «позалітературна», хоч і цілком реальна особа: щоразу, коли встаю з-за письмового столу й виходжу на терасу, кількома кроками долаючи відстань від України 1947-го до Бельгії 2008-го, ловлю себе на відчутті його незримої присутности — десь тут, десь поблизу… Так, наче він за мною стежить. Що, коли він і досі живий?..

Альберт Газенбрукс — так його звали. Бельгійський полонений, який, одбитий 1943 року в німців українськими партизанами, приєднався до них і впродовж двох років воював в УПА під псевдо «Західний». Альберт був одним із дикторів на партизанській радіостанції в Карпатах, — саме його голосом щодня на коротких хвилях 41–43 УПА кликала франкомовну Європу, ще сподіваючись на те, що, розгромивши Гітлера, альянти за одним заходом, не складаючи зброї, покінчать і зі сталінським тоталітаризмом: «Attention, attention! Ici Radio diffusiere ukrainienne clandestin La Libre Ukraine!»[74]. Але Європа тоді не почула — ні по-французьки, ні по-англійськи, ні по-німецьки…

Я не знаю, що сталося з Альбертом Газенбруксом. Дуже ймовірно, що він таки вижив — і пережив ҐУЛАҐ, і після смерти Сталіна, на хвилі хрущовської «відлиги», повернувся до себе додому (якби загинув, справжнє ім'я бельгійця «Західного» навряд чи збереглося б — бійці УПА знали одне одного тільки за псевдо). Але в одному я певна: навіть якщо благополучно дожив до глибокої сивини, за всі ті мирні роки він нічого не розповів бельгійським журналістам про свою участь у загубленій війні загубленого народу за свободу на Сході Європи. Для Заходу війна скінчилася з розгромом нацизму — кордон свободи був виставлений уздовж Шпрее, і що там діялося за ним далі на схід, уже нікого не обходило. Альберт Газенбрукс мусив розділити з українцями їхній трагічний жереб XX століття — прожити свою історію в «невидимій зоні», в режимі вимкненого зображення й звуку.

Тому я пишу і для нього також — байдуже, живого чи мертвого. Я відчуваю його мовчання. Тут, серед мокрих фламандських полів, я вирізняю його серед мільйонів мовчань моїх співвітчизників. І це важке, нагромаджене в поколіннях мовчання мертвих стукає мені в груди — як попіл Клааса.

Квітень 2008 року

Від Альберта Газенбрукса-«Західного» в «Музеї покинутих секретів» збереглося всього кілька рядків: у 3-му розділі Адріян Ортинський згадує про «того фацета, француза чи бельгійця, який працював диктором на радіовисильні в Карпатах». Сама собою ця згадка, видобута мною зі спогадів ветеранів УПА на еміґрації (за логікою: раз вони чули про «Західного», то, теоретично, про нього міг би чути й Адріян), напевно, залишилась би так само непоміченою, як і більшість інших документальних «скалок», умонтованих у текст роману, — але «Попіл Клааса», адресований голландськомовній аудиторії, спрацював інакше.

Почалося все з того, що перекладачка цього есею, Маріна Снук, у пошуках правильного написання прізвища А. Газенбрукса його рідною мовою (бо по-голландськи існують «різні Газенбрукси»!) звернулася за порадою до працівника Єврокомісії Джона Стінена, який читає слов'янськими мовами, й українською в тому числі. Джон знайшов-таки десь коротеньку довідку про «нашого» Газенбрукса та його дальшу долю (як і слід було сподіватися — тюрма, ҐУЛАҐ, повернення додому по першій «амністії для іноземців» 1953 року, а потому ще чверть віку доживання в марних спробах «розповісти світові правду» і прорвати «зону мовчання»), — сюжет, отже, я вгадала правильно, тільки дійсність, як то завжди буває, виявилася куди драматичніша й «м'ясніша»…

Не буде, мабуть, перебільшенням сказати, що ця історія «покликала» Джона Стінена на розшуки з тією ж невідчепною силою, що Дарину в «Музеї» — вперше побачене фото Гелі Довган. Виявилося, що в дитинстві батьки возили Джона на море через рідне Альбертове місто Брюґґе — і спинялися на каву в тому самому готелі, яким родина Газенбруксів володіла від початку XIX століття. Може, й Альберт був тоді ще живий? (Він помер у 1979 році.) У кожному разі, Джонові першому вдалося всього за рік, у вільний від роботи час, скласти докупи майже всі частини Газенбруксового «пазлу» — розшукати його родину в Брюґґе і його справу в Державному Галузевому архіві СБУ в Києві, і навіть побувати в карпатській Ямельниці, на місці тієї самої, розбомбленої енкаведистами, криївки, де до квітня 1945 року працювала повстанська підпільна радіостанція «Афродита», — загалом повернути Альбертові Газенбруксу його правду, в якій йому так надовго було відмовлено, за життя й по смерті. Останньою «точкою перетину» доль героя й тексту стало 23 грудня 2009 року: того дня в Києві вийшов із друкарні перший наклад «Музею покинутих секретів» — а в Брюґґе дружина Президента України Катерина Ющенко, за поданням української дипломатичної місії, яку Джон Стінен своєчасно «оснастив» антологією з «Попелом Клааса», поклала квіти на Альбертову могилу (див.: http://www. istpravda.com.ua/articles/2011/06/11/41933/).

Усе, що було потім (і триває досі, розшуки ще не скінчено!), — то вже інша історія. Впевнена, що коли-небудь про неї напишуть окрему книжку — або, може, як у «Музеї», знімуть фільм. Тільки я до того стосунку вже не матиму: історія покотилась від мене далі, як м'яч від ноги футболіста, котрому «не видно поля». Можу хіба сподіватися, що наступні «гравці» збережуть і зуміють донести до нащадків її найголовніші «нервові вузли» — сказати б, «акупунктурні точки», які дається намацати щойно по упливі літ. Що там обов'язково будуть листи, які в 1950—1960-х роках писав Альберт до колишніх товаришів по зброї, розкиданих «по чужих українах», — французькою мовою, на машинці, з дописаним по-українському від руки після прізвища псевдом «Західний» і статутним військовим прощанням «Слава Україні!», — боєць невизнаного Резистансу до останку зберіг вірність присязі… І що колись іще сповна вийде на яв мука його вимушеної німоти останніх десятиліть і роль у тому радянських спецслужб, нині нерозгледна за неприступністю російських архівів, — і внуки й правнуки краще потраплять зрозуміти, чому пані Газенбрукс після смерти чоловіка у вересні 1979 року пішла шляхом Павла Івановича Бухалова з «Музею» — і знищила спогади, над якими Альберт Газенбрукс працював останніх двадцять років… І що сльози дочки Газенбруксів Франсіни, коли вона на 72-му році життя приймала від дипломатів невідомої їй країни, за чию свободу колись воював її батько, посмертну йому ясу — орден «За заслуги», також не будуть забуті — і крізь них коли-небудь блисне комусь іще одна мовчазна драма, вже «другого покоління», яка також чекає на своїх літописців…

What makes you smile when you are tired[75][76]

На літаку, на пароплаві, на пляжі, в холі готелю — скрізь, де відбуваються мимобіжні необов'язкові знайомства, завжди знайдеться людина, яка, почувши, що ви письменник (райтер, шріфтштеллєрін, екрівен…), зразу-таки наступною реплікою діловито поцікавиться:

— І про що ж ви пишете?..

(Означте, себто, характер товару, яким торгуєте…)

— Про любов і смерть, — віджартовуюсь я в таких випадках: про що ж, мовляв, іще варто писати?

— А-а, — падає зазвичай позбавлена ентузіазму відповідь (товар не цікавить!). Найкмітливіші ж посміхаються, горді зі своєї здогадливости:

— А, фікшин!..

Фікшин, фікшин, авжеж… Де ж іще залишилася в нашому світі ніша на те, про що єдино тільки й варто писати — і без чого жити не те що не варто, а неможливо, нестерпно — як одбувати каторжний термін без рішенця?..

Втім, декому вдається жити й так. Точніше — багатьом. Іще точніше — дедалі більшій і більшій кількості людей. Саме це й називається цивілізаційною кризою. Дві тисячі років тому це звалося трохи інакше — ознаками кінця світу, тільки що для нашого інформаційно замотеличеного вуха ті застережні слова вже перебувають у геть невчутному реґістрі, наче інфразвук:

«І через розріст беззаконства любов багатьох охолоне».

Автор, який це написав, мав на ймення Матвій. А твір, що вийшов із-під його пера, — мікст мемуару й біографії, — отримав назву «Євангеліє». Розділ 24, стих 12.

Фікшин?..

Насправді я досить пізно збагнула, що все життя пишу про світ, у якому «холоне любов». Про її г л о б а л ь н е у б у в а н н я (паралель «глобальному потеплінню»: чим студеніше робиться всередині нас, тим вищає температура довкілля!) — убування, «як витікання із рани / життєдайної вільгости — в холод і пустку, в нікуди» («Пробудження»). Розділ любовної лірики в назагал іще цілком ювенільному «Дириґенті останньої свічки» мав назву — «Світ без любови». Пам'ятаю, як мудра (по-жіночому на той час далеко мудріша за мене!) редакторка цієї книжки сказала, що це дуже страшний заголовок, і порадила його змінити, але я чомусь уперлася, затялася — несвідомо, чистим інстинктом, суто фонетичним відчуттям безпомильно точного звуку… Так воно зазвичай і відбувається: спершу пишеш — і щойно перегодом, із роками, розумієш, що написала. Всяка рефлексія — то всього лише post scriptum: мої вірші й проза завжди «знають» більше, ніж знаю я.

Десь наприкінці 1990-х Соломія Павличко, яка тоді впорядковувала для канадського видавця антологію українського оповідання, розповідала (все не можучи заспокоїтися!), як попросила одного нашого прозаїка написати для цієї антології «оповідання про любов» (любови там бракувало!), і як прозаїк, із тим поважним виразом, з яким завжди мовляться найбільші дурниці, повчально їй відповів:

— Але ж, щоб написати про любов, треба її пережити…

— Я подумала: Боже! — з непідробним жахом розказувала Соломія: — Який нещасний чоловік!.. Мати тридцять сім років і досі не пережити любови — то як же ж ти жив?!..

Для мене то також був шок, відкриття, наївне в своїй запізнілості: отже, й так люди живуть?.. Як поворот ключа в замку, після якого іншими очима починаєш дивитись і на «дисфункційних» матерів («Ти што, с ума сошол!» — несподівано люто шарпає відзіґорно вистроєна баришня свого дрібочучого поруч малюка, що на бігу спробував був — видно, виголодавшись за повноцінним спілкуванням, — нав'язати контакт із горобцем, і хвиля її ненависти накриває перехожих, і мене в їх числі, як вихлоп диму з вантажівки…) — матерів, котрі, виявляється, зовсім не «знервовані», чи «затуркані», чи ще якоюсь там павутиною виправдальних обставин оповиті, а просто н е л ю б л я т ь с в о ї х д і т е й, от і ввесь «біном Ньютона»! — і на численні подружні пари, чиє співжиття теж скріплено аж ніяк не любов'ю (ах, як її знати на лицях, коли вона є, — не сховаєш, не втаїш!), а виключно інерцією, цементуючим натиском соціуму («так треба»!) й страхом перемін, — не співжиття, а співіснування в просторі доброхіть спорудженої на двох тюремної камери, «вічне поруч-спання з тими самими сірими снами» («У вагоні метро»), — ах ти, Боже мій, так і про це ж, виходить, я вже писала… То це, значить, ніяка не метафора, не якийсь там художній прийом, — значить, усі ці люди, над чиєю поведінкою я, бувало, роками ламала голову, як об мур б'ючись, негодна збагнути ні вчинків, ні мотивів, справді т а к і ж и в у т ь, у найсуворішому нон-фікшин режимі — нікого й нічого не люблячи?..

І як же їх багато, коли роззирнутися довкруги ось такими «протертими» очима, — мамцю ріднесенька…

Погаслих, як викручені лампочки: позбавлених «в собі» того джерела постійного струму, котре зовсім не «п e p e-живають», у режимі «під'єднавсь-від'єднавсь» (якщо «пережив» і «минулася», то не любов була!), — ні, з ним ж и в у т ь, повсякчас, «у сні й наяву», як правильно написав поет — а його підняли на глузи… (Ось такі «погашені» й підняли!) А коли не живуть, тоді кепсько: тоді доводиться постійно «роздряпувати» світ довкола себе, щоб отримати від нього хоч якусь реакцію на доказ свого існування — «тільки б вкутати плечі, сказавши собі, що — жила» («З лікарняного щоденника»), здобути коротку ілюзію й своєї до життя причетности… А що надовго такої ілюзії не стати, то «погашений» мусить по якімсь часі знову заходжуватися длубати дійсність — як зек мерзлу землю тупим кайлом.

Це має бути збіса втомно. І від того старіють. Від того зношуються — після сорока суто біологічної енергії на таке хронічне безлюбовне борюкання зі світом дедалі відчутніше бракне, а брати тої енергії «погашеним» нема звідки. І тоді вони тужать за втраченою молодістю, колються ботоксом, щоб натягти її гладеньку маску назад на обличчя, сахаються навсібіч, як схарапуджені коні, в пошуках «акумулятора» для своїх осілих батарейок, потріскують дедалі тьмянішими й чаднішими розрядами бенгальських вогників і провадять багатослівні дискусії про «кризу середнього віку». Тоді як насправді все значно простіше і, мала-таки рацію редакторка «Дириґента», страшніше: ці люди від роду, сказати б, «онтологічно» позбавлені дару любити — як можна бути позбавленим таланту, розуму чи морального чуття.

Дивно, що ця проста істина відкрилась мені аж тоді, коли «вже був написаний „Вертер“», тобто «Польові дослідження з українського сексу» — книжка, за означенням Малґожати Шумовської, режисера однойменної вистави у Варшавському Театрі «Полонія», власне про те, як «nie umiemy kochać»[77], а за чеським критиком Іво Поспішілом — про «новий жах Ґреґора Замзи, який прокидається на рубежі тисячоліть і бачить себе скалічілим монстром», — книжка про світ, із якого щезає любов. «А без любови — і діти, і вірші, й картини — все робиться вагітне смертю», — констатує героїня роману, на чому її «дослідження» завершуються.

Мої ж, натомість, тільки-тільки розпочинаються…

Єдине виправдання такому своєму пізньому відкриттю «онтології любови» вбачаю в тому, що від народження до перших зморщок, тобто все своє дитинство, юність і молодість я сприймала (і приймала!) любов, яка щільно оточувала мене звідусюди й несла на собі, наче вода плавця, за природний і єдино можливий стан речей під сонцем (до такої міри, що десь у глибині душі я й досі не до кінця вірю в «кохання без взаємности», щось у мені щоразу дивується: як таке може бути, щоб я когось любила, а він мене — ні? По-моєму, це все одно як коли би квітка не розкрилась від сонячного променя; якщо ж вона не розкривається, значить, знов-таки, то не сонячний промінь був, а штучний прожектор: не любов, а — хіть, амбіція, честолюбство, та мало ще яких причин може, як бруду під нігтями, назбирати собі в душі людина, щоб захотіти мати іншу людину тільки для себе, як Дарка з «Дівчаток» у своєму першому, півдитячому ще почутті, — тільки Дарка все ж таки не з «погашених», і саме той здобутий в отроцтві досвід і не дає їй, зрештою, відштовхнути закоханого в неї мужчину у «світ без любови», бо вона вже знає: «ніхто не заслуговує на такий жереб»…).

Словом, любов я звикла сприймати як норму, як повітря, яким дихають усі. І тому щоразу, відчуваючи її брак у людських ділах, реаґую відрухово, по-звіриному: хлипаю легенями й б'ю плавниками. Збоку це багатьом виглядає як потяг до скандалів — що ж, хай виглядає («— Хай! — кажу я», — неперекладне в жодній мові речення, яким закінчуються «Польові дослідження»). Як би мені не кривилися вслід, якими б фантастичними чутками не обстрілювали, мов із димових шашок, не думаю, що коли-небудь під цим оглядом змінюся: я й далі продовжую вважати любов — безпричинну й безмисну, дану людині, як рослині сонце й кисень, — не чудесним винятком із житейських правил, а таки нормою. Яка від того, що її «меншає», нормою бути не перестає.

Десь приблизно так відповідала своєму розгніваному коханцеві героїня оповідання «Шукаючи собор» 1981 року: «Ти істеричка, тебе треба показати психіатру! — Я сама знаю, чого мені треба, може, це вас усіх треба показати психіатру…».

А через мало не чверть віку схожа колізія розігралася в наших палестинах уже в масовому масштабі: «погашені» вимагали «показати психіатру» вже сотні тисяч тих, хто (хай і ненадовго!) повірив у любов як єдино прийнятну для людини норму життя:

«…На мурах і автомобілях з'явилися написи: „Любов переможе!“, і вона таки перемогла, хто б міг подумати, що в нас усіх живе стільки любови, варто тільки звільнитися від страху, прорвати його, як греблю, — і любов, тамована бозна-як довго, відмірювана раніше скупими порціями лише для найближчих, розлилася на всі сторони, як світляний океан, осяявши найтемнішу пору року, <…> не один тиждень іще було зберігалося це відчуття — що можеш першому стрічному сказати: привіт! — і той відгукнеться радісно, мов тільки того й чекавши, — любови було так багато, що якийсь час здавалося — ми можемо залляти нею цілий світ <…>, і чому, кажу я, бо мене вже пре, це питання я ношу в собі від самої революції, від того самого дня на Хрещатику, коли, розгублено стоячи з незапаленою цигаркою в зубах, зрозумів, що все скінчилося, — чому так не можна жити завжди, якого хріна ми так паршиво все влаштували на цій землі, що не можна так жити завжди, адже ж якщо можна і місяць, і два, і то не жменьці мам-Терез, а мільйонам звичайних, у міру затурканих людей, значить, у принципі — можна?..» («Альбом для Густава»).

Це вже не «фікшин», це щонайчистішої води «література факту». Але упорядниця чеської антології сучасного українського оповідання, поморщивши носика, вибирає із запропонованого мною не «Альбом для Густава», а те саме, раннє, «Шукаючи собор». Причина — «Альбом…», каже вона, «це надто пафосно: так не буває». Читач не повірить.

Так ми й самі вже не віримо, що таке п е р е ж и л и, ні?..

Ні, я не про «любов до Батьківщини», як у старому радянському анекдоті. «Любов до» — це вже явище «другого порядку»: як мовиться в математиці, похідна функції. Первинна не вона. Щоб полюбити «когось» чи «щось», треба взагалі спочатку «бути підключеним», носити в собі, як оазу тепла під ложечкою (там, де щемить, коли душі боляче, і звідти ж розливається в хвилини щастя блаженна ніжність по всьому тілу…), любов ненапрямлену, розфокусовано-безадресну — ту, з якою прокидаєшся вранці з усміхом на устах і, ще не розплющивши очей, слухаєш, як настройку оркестру, перші звуки нового дня: пташине чвіркання за вікном, шелепотіння дощу, мирне чоловіче посапування за спиною, шум шин від проїхалого вулицею автомобіля… Кого ми так вдячно любимо в ці, ще не скаламучені свідомістю хвилини межи сном і явою — пташку, дощ, мужчину, місто?.. Та всіх-бо, Господи! — всіх і все, і від того й ця всепереповняюча радість, — то вже «другим порядком» ми запускаємо її по цілеспрямованих каналах, на спеціально вибрані для «діяльного» люблення об'єкти — кого на скільки стати (лампочку можна «прикрутити» до ледь жевріючого стану — коли світла й тепла вистачає тільки на близьких, і то в обріз, — а можна «крутити» і в протилежний бік, і то до нескінченності! — там «нема упору», нема межі, за якою кінчаються сили, щоб віддавати з себе те почуття ще і ще, закони фізики в цьому випадку нечинні — і слава Богу…)

У «ліміті функції» можна дати себе розп'ясти з любови до цілого світу — і при тому любити тих, що тебе розпинатимуть. Кажуть, в історії людства таке вдавалося не одному. Трохи ближче до нас по часовій шкалі — ті долі «загиблих за любов», що реконструйовані в «Notre Dame d'Ukraine», але пряму мову тих людей (і залишену по них «фікшин») мені вже довелося «перекладати» для дня сьогоднішнього, розмахуючи руками, наче екскурсовод на руїнах («а тепер погляньмо о-он туди!»), впродовж шестисот сорока сторінок — із відчуттям власної безпорадности перед незмогою «донести»…

Тепер на презентаціях я кажу, чесно дивлячись У зал, що робила це з почуття обов'язку, бо, мовляв, без тих людей не було б мене. І це правда, я не лукавлю, — але правда не вся. Є ще й інша, та, про яку вголос говорити не заведено, якщо тільки це не між двома, очі в очі: я робила це насамперед тому, що люблю тих людей, дарма що їх уже нема на світі, так само «кровно», як люблю дорогих мені живих, — і писати про них було таким самим «отерпом по душі», з яким, обмираючи перед осуванням у безвість, дивишся в очі коханого. Джерело тут те саме:

«Я цілую вас в душі — в на-волю-відиущені душі, / Од яких закипають повітря, земля і вода…» («Тим, що пішли»).

А без цього б нічого не вийшло. Без цього взагалі ніколи нічого не виходить — як то, зрештою, було сказано задовго до нас:

«І хоч би я говорив усіма людськими й янгольськими мовами, та не мав би любови, то був би я міддю дзвінкою або кимвалом брязкучим».

Ось так — просто, і ясно, і жодного тобі пафосу…

Чітко пам'ятаю момент, коли на практиці пересвідчилася в, сказати б, фізіологічній, діагностичній точності слів Павла з Тарсу, — а заодно й Григора Тютюнника з його відомим перифразом (про те ж саме!) «Немає загадки таланту. Є вічна загадка любови», — чи, щоб уже зовсім «безпафосно» мовити, отримала потвердження своєму давньому здогаду про те, що «писати — це значить любити» («Світ без любови»). Діло було в письменницькій колонії серед лісів штату Нью-Йорк, де на переобладнаній старій фермі (оленів там колись розводили, чи що…) десяток «райтерів» із різних країн переховувались од цивілізації, — вдень припавши до своїх «станків», сиріч лептопів, а вечорами сходячись трапезувати у спільній на всіх вітальні. Такі колонії — річ для роботи прегарна, а для великих прозових форм, либонь, і незамінна (саме там, «серед оленів», було написано перші розділи «Музею покинутих секретів»), єдина їхня невигода — то «ефект підводного човна»: як усюди в замкнених малих групах, складених із людей, доти між собою незнайомих, у кожній такій колонії швидко встановлюються як узаємні симпатії (не одною багатолітньою дружбою їм завдячую!), так і, нікуди не дінешся, антипатії: ну дратує тебе цей тип/баришня, і ти його/її дратуєш, і нічого з цим не вдієш, окрім як, за мовчазною обопільною згодою, триматися в рамках чисто формальної чемности, щоб не псувати собі марно золотого часу в «Телемському абатстві»… От і на тій оленячій фермі серед десятка «телемців» трапилось двійко по-товариському не надто приємних, і переважно між собою вони й спілкувалися.

Того дня мені «йшов текст» — не йшов: летів, бувають такі щасливі стани — коли рядок «женеться» сам, а ти ледве за ним устигаєш, обливаючись потом, як у любовній гарячці, і знай лиш ахаєш за кожним новим поворотом думки, що наринає хвиля за хвилею, достоту тобі віндсерфінг: ти ба, як воно виходить!.. І от, скотившись із чергової «хвилі», я, все ще в розпашіло-непритомному стані, з повною головою луни від щойно відбринілого речення й гулким передчуттям наступного, помчала вточити собі з холодильника склянку соку, аби перевести дух, — і так, з розгону влетівши в «комунальну» кухню, вперлася зором акурат у ту несимпатичну парочку снобів, які, розташувавшись там, видно, ще від сніданку, про щось собі бесідували…

Як зараз бачу цю мізансцену — момент мого «пробудження», повернення до дійсности. Але почуттів своїх «замкнути» я ще не встигла — і на вид тих двох мене буквально засліпило теплом нестримної, запаморочливої ніжности («ви ж мої зайчики золоті!»..), так, наче я вгледіла своїх найлюбіших друзів і зараз кинусь їх обіймати…

Мабуть, у мене був тоді винятково ідіотський вираз — застигла до вух блаженна усмішка й роззявлений од подиву рот: вперше на віку я відчувала щиру, як Бог-свят, любов до людей, котрі мені «в миру», в «нормальному» стані свідомости взагалі не подобались! (…вони таки «працівниє» були, ті двоє…) Значить, таке можливо? «Значить, у принципі — можна?..»

«Технологія процесу» тут ясна, як на долоні: за суто фізичною інерцією я просто «донесла» й «вихлюпнула» на них те, чим, сама того не усвідомлюючи, перед хвилиною жила за письмовим столом, — те, до чого була «підключена» і з чого писала. «Працівниє», що називається, підвернулись під гарячу руч (дослівно!): отримали від мене порцію енергії, призначену для наступного речення. Так я вперше цілком достеменно з'ясувала собі, що то за енергія і як їй на ім'я. Воістину, немає загадки таланту: талант — то всього лише здатність нанизувати слова в рядки, дотримуючись єдности стилю. Не така вже й велика мація, коли вдуматися, — щось наче зібрати з кольорових пацьорків машинку «Lego». А щоб машинка їхала, в моторі має бути пальне. І звідки воно береться — оце й є вона, та сама «вічна загадка»…

І ще один висновок можна зробити з цього епізоду: любов — то зовсім не реакція, не «відповідь» на те, що нам подобається. Не «спершу будь таким, як я хочу», а тоді я тебе полюблю. Ні, спершу, будь ласкав, — люби сам. Усе всередині нас — або воно є, або немає.

У романі «Музей покинутих секретів» героїня багато років не може простити своїй матері, що та вийшла заміж невдовзі після батькової смерти, — та ще й за того самого лікаря, котрий батька курував… Тільки на сороковому році життя, дивлячись на матір через «збільшувальне скло» вже власного шлюбу (подружня любов, так само, як і батьківська, має в собі цю непомітну грізну силу — вивертати з корінням усе наше минуле, всю загладжену-«заасфальтовану» в пам'яті родинну історію в кілька поколінь завглибшки, «перегруповуючи» її в новому порядку, в цілковито зміненому насвітленні, котре врешті й виявляється єдино правдивим…), Дарина Гощинська (так звати мою героїню) здає собі справу з того, що любов її батьків насправді нікуди «не ділася», не «минулася» зі смертю батька й новим заміжжям матері, — що її мати й далі жива т о ю с а м о ю любов'ю, колись розбудженою в ній першим чоловіком, і це тої любові стає їй у старості — і на вітчима, і на безпотрібно (як здавалось дочці) заведеного кота Барсика, і на неї, Дарину… Від переміни «доданків» загальна «сума» любові не тільки не зменшується, а, парадоксальним чином, прибуває. Так що геніальний Шекспір недарма видав свою Гертруду за Гамлетового дядька: «всі чоловіки однієї жінки — завжди в чомусь брати».

У цьому місці Дарина дістає своєрідну «візію» — водномить охоплює внутрішнім зором усіх мужчин, які були в її житті (а в неї було багато всякого-різного!), і бачить, що жоден із тих, хто колись був обдарував її любов'ю, так само «не минувся», — вони «кружляють перед нею, як у гуцульському аркані, — всі вони брати, всіх їх треба обов'язково познайомити між собою, щоб вони всі потоваришували, коло миготить, розганяючись швидше й швидше, зливаючись в одну істоту, в суцільне променіння сяючого ніжністю погляду…». Стан розкинутих навстіж рук — обняти всіх одночасно. Стан самозабуття, ба навіть самознищення — коли «мене» як окремої істоти, стиснутої в кулачок «тут-і-теперішнього» існування, вже нема (Тичининське «Я був — не Я»!), є тільки з л и т т я: краплі з океаном, пульсуючої клітини — з ненастанним кружлянням соків у незримому вселенському організмі… Зрештою, що ж і є любов, як не втрата себе?..

Даринин «чоловічий аркан» — це л и к з е м н о ї л ю б о в и, в г л е д ж е н и й ж і н о ч и м и о ч и м а. Перед тим, як це написати, я це побачила уві сні. А снам я вірю, сни не брешуть. Раз приснилося — значить, так воно й є.

Розумію, що з погляду традиційного культу жіночої вірности (ах, Сольвейґ, сердешна Сольвейґ, хто з мужчин про неї не мріяв, — ти собі мандруєш світами, здобуваєш і втрачаєш маєтки, стрічаєш людей і духів, говориш із ними мовами людськими й янгольськими, пізнаєш себе, як велів оракул, в усіх житейських ракурсах і позах, — а вона до сивої коси сидить при тому самому віконці, де ти її залишив, співає і жде, — Господи, як же мені її дівчинкою було жалко!..) — взагалі, з погляду всієї нашої тисячолітньої любовної культури, котра «єсть пішла» від трубадурів і Ярославни на валу, я пишу жахливу єресь. Реабілітую, так би мовити, поліандрію. Гамлетові теж хотілося, щоб його мати ніколи не скидала жалоби (а в ідеалі, підозрюю, ще й дала себе спалити на мужевому погребі, як ото жони індійських царів!). Щó в тій ситуації думала й почувала сама Гертруда, ми, щоправда, так і не дізнаємося: жодного прямого монологу автор їй не подарував. Хоча «осад», як у відомому анекдоті, лишився: сука, що з неї взяти… А ще через триста літ іншу, надмірно велелюбну жіночу «душечку» Чехов уже відверто, без сорома казка, — осміяв…

І лиш порівняно недавно прорізався крізь товщу традиції жіночий голос — віолончельно-низький і проймаюче чистий, без крихти фальшу:

Це співала Вероніка Доліна, а я підписуюсь під цим обома руками: ось це й є голос отої міфічної «справжньої жінки», такої любої серцям романтиків і циніків зарівно, — щонайсправжнісінької, панство, справжніше не буває…

Ні, я не поліандрію реабілітую. Мені лиш до щему, як скривдженої дитини, жаль чеховської «душечки», вся вина якої — в тому, що вона вміла т і л ь к и любити й не вміла нічого іншого, а в ту епоху, в яку її взяв під свій саркастичний приціл автор, це її одиноке вміння вже було цілковито безвартісним і для успішного виживання в соціумі геть непридатним, коли не прямо зайвим (ввік не забуду, як мене одного разу заатакували митники в Бориспільському аеропорту, натренованим нюхом зачувши слабину, — саме тоді, коли я була закохана, розімліла, безвільно всміхнена й ледь не плачуча од ніжности до всіх і всього, — читай: н е з д а т н а б о р о н и т и с я, — і як мені забрало хвилин із десять, щоб вийти з цього «розрідженого» стану, «перемкнутись» і стверднути в «бойову стійку», показавши їм своє вміння «тримати удар», — тільки тоді вони мене відпустили!..). Зі своєю, так і не розтраченою на трьох чоловіків любов'ю (Антоне Павловичу, і чого Ви такий недобрий, Ви ж самі за кожним її шлюбом твердите, що молодята «жили хорошо»?), немов із довірливо простягненими — нате! беріть! — у зимну пустку руками, «душечка Ольга Сємьоновна» манячить на порозі XX століття, як безмовний докір нам усім: за що ми її зневажили?..

Ні, я не поліандрію реабілітую. Я реабілітую любов.

А «душечку», — як і всіх нас, хто болісно тужить за життям «без затей», всупереч безжальній логіці цього світу, — дві тисячі років тому назавжди зреабілітував інший автор — Той, Хто мовив про жінку, котру неславило ціле місто: «Численні гріхи її прощені, бо багато вона полюбила» (Лука 7, 47).

(Можна зрозуміти: люди в тому місті бачили в нечестивиці позірне — поведінку, що суперечила заведеним правилам, — і хитали головами: сука, що з неї взяти… А Він бачив — мотив. І цей мотив був важливіший за всі людські правила й закони.)

От тільки — хто з нас, теперішніх, жінок і чоловіків, чесно озирнувши наодинці з собою своє життя, зважиться визнати, ніби любив «багато»?

Мало, ах як мало… Хоч скільки б любив — усе мало. Не ввесь час, не на повну силу. Не до самозабуття (куди там!) — з оглядками, з самоосмикуваннями, з вимушеними відновленнями, раз у раз, «бойової стійки». Ет, та що казати…

…А найліпшу — найточнішу й найуніверсальнішу — дефініцію любови дав, уже в наш час, чотирилітній автор на ім'я Террі (в них у США проводили таке опитування серед малюків):

«Love is what makes you smile when you are tired».

Тобто: «любов — це те, від чого, всміхаєшся, коли втомився».

Спасибі, Террі. Гадаю, Христу сподобалось би те, що ти сказав. І знаєш, що ще?.. Дуже можливо, що тієї хвилини, як ти це казав, Він — усміхнувся.

28 січня — З лютого 2008 року