З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]

Інтродукція (до книжки «Оксана Забужко, Юрій Шевельов. Вибране листування на тлі доби: 1992—2002»)[95]

Дуже рідко буває, щоб момент зародження книжки можна було встановити достеменно — з місцем, днем і трохи чи не годиною. Звичніше, хоч також не дуже часто, таке трапляється в людських стосунках: знаю не одну пару, яка поруч із днем одруження святкує як не менш важливий іще й день знайомства, і початки найголовніших у своєму житті дружб теж можу датувати більш-менш із точністю до дня. У випадку цієї книжки обидві лінії, «книжкова» й «людська», збіглися, накладаючись на себе навзаєм, і почалась вона задовго до того, як з'явився хронологічно перший, включений у неї, текст (лист Юрія Шевельова до Оксани Забужко від 3.12.1992 року). Сталося це в день, коли її автори (вони ж і герої) — вперше прибулий в Україну по 47 роках вигнання найвидатніший її мислитель (82 роки, як не забула б тут вставити бульварна преса) та народжена й виросла в Україні «молода поетеса» (30 років) — зустрілися віч-на-віч (діло було на Міжнародному Конгресі українознавців у Києві) і, після слів привітання (тонка «професорська» усмішка вкупі з по-дитячому цікавим поглядом з-за окулярів — з одного боку, збентежене школярське белькотіння дівчинки, яку зненацька поставили перед живою історією, — з другого…), обмінялися першими-таки текстами — дарчими написами на власних книжках: Юрій Шерех. Друга черга. — Б.в.: Сучасність. 1978; Оксана Забужко. Дириґент останньої свічки. — К.: Радянський письменник, 1990.

Автограф на «Другій черзі» фіксує цю дату з дещо незвичною меморіальною серйозністю:

Оксані Забужко — зустріч у Київському університеті 30.08.1990

Ю. Шевельов

З того моменту й почала творитися ця книжка. Її писано, рік за роком, двома співрозмовцями, один із яких ріс, другий старівся, яких від початку розділяла, здавалося, космічна відстань — не просто в 52 роки, а в кілька історичних епох і культурних материків, — і які, проте, ступінь по ступню, спотикаючись та набиваючи синці й ґулі (не без того!), навзаєм слугуючи одне одному гідом на незнайомих територіях, із двох кінців ту відстань між собою долали, прокладаючи в такий спосіб міст через вириту XX століттям прірву української історії, — аж до смерти одного з них.

Хоча зі смертю, як показалося згодом, ніщо не кінчається. Себто, ніщо з того, що є справді важливе.

Можна сказати, що цю книжку ще не дописано. Не завершено, не поставлено останньої крапки. І не тільки тому, що зібраний тут корпус листування є далеко не повним: кілька листів Юрія Володимировича (далі, для стислости, — ЮШ, як він звичайно підписувався в листах до друзів) згубились у мене при переїзді, одного взяв для публікації хтось із наших журналістів-видавців-літературознавців і ніколи не повернув (є надія, що той «хтось», прочитавши ці рядки, всовіститься й утрачене ще вигулькне на світ!); зі своїх листів (без яких годі зрозуміти зміст шевельовських) я маю в себе лиш ті, що є в електронній версії, — попередні, з «докомп'ютерної доби», я писала або на друкарській машинці, як ЮШ, або від руки й копій із них, природно, не робила, тож повноцінне двоголосся в цьому «епістолярному романі» (термін ЮШ) відновлено щойно починаючи з літа 1995 року (коли буде відкрито наразі ще запечатаний архів ЮШ в Колумбійському університеті, можна буде документально реставрувати те, що тут я відновлювала, як могла, з пам'яті[96]). Проте справа, повторюю, не в текстологічних лакунах, котрі вимушено роблять це листування «вибраним», — чи, принаймні, не тільки в них.

Справа в тому, що в процесі впорядкування ця книжка, мимо моєї волі, стала виростати в щось більше, ніж просто збірка кореспонденції за десять років: 1992—2002. (ЮШ помер 12 квітня 2002 року, і того року ми з ним іще встигли обмінятися листами). Кореспонденція вимагала коментарів, бо те, що зрозуміле й цікаве двом бесідникам, — їхня, улюбленим слівцем ЮШ мовлячи, «співгра» — для стороннього «підслухача», невтаємниченого ні в контекст, ні в езотерику приватного дискурсу, неминуче втрачає половину своїх смислів. Відкоментувати належалося, по-перше, реалії часу — той «пісок історії», що сучасникам хрумтить на зубах, а вже в наступному поколінні, наколи не схватити його «цементом» культури, без сліда звітрюється, і нащадкам неясно, чого то попередники так були скреготіли щелепами, — а по-друге, біографічну канву, по якій вишивається рисунок «співгри». І ось тут і показалася найбільша проблема. Біографія-бо всякої пишучої людини невіддільна від її книжок — а з усіх книжок ЮШ, виданих в Україні за роки незалежности, жодна не вийшла за межі «особливо просунутого» кола інтелектуалів числом у тисячу душ. На звістку, що я впорядковую своє листування з Шевельовим, від інтеліґенції молодшого покоління за кожним другим разом доводилося чути: «А хто це?». Не лише для пересічно освіченого українця, а й для більшості «професорсько-викладацького складу» наших університетів Шерех-Шевельов досі залишається маловрозумливим «діаспорним мовознавцем», який колись щось нелестиве сказав про Олеся Гончара (показово: 2008-го, в рік узагалі не поміченого українською державою 100-літнього ювілею ЮШ, на першій стадії медіа-проекту «Великі українці», де формувався «список великих», ім'я ЮШ запропонували до списку, з цілої національної телеавдиторії… 12 душ, — аж захотілося взнати їх поіменно!). І всі багатолітні спроби «малесенької щопти» ентузіастів, котрі з н а ю т ь, хто такий Шевельов, якось прорвати цю блокаду інформаційного невігластва — черговими «бібліофантомними» виданнями, передруками окремих його праць у так само малотиражних часописах, конференціями чи статтями у ЗМІ, — досі не зсунули з його імені залізобетонної радянської плити мовчання: ЮШ в Україні як був, так і зостався — «самвидавним» автором.

(Zwischenrede: свого часу він писав, що певні речі в УРСР неможливо здійснити «через політичні обмеження, з одного боку, і через елементарне неуцтво — з другого»[97]. Після 1991 року історія показала, що неуцтво має куди більшу владу, ніж політичні обмеження, і навіть після їх фактичного скасування здатне власною силою й далі утримувати їх при життю — як дикун своїх богів, скинутих місіонерами.)

Якби на полиці в гіпотетичного читача цієї книжки стояв коли й не повний (аж так далеко мріяти не важуся!), то бодай 10-томний чи (зменшуємо ставки) 5-томний ЮШ (найповніша дотеперішня його бібліографія, укладена до 90-ліття, налічує 852 позиції, але є при тому так само неповною, як і наше тут листування[98]), якби школярі вивчали його — не скажу в курсі літератури, але хоча б у загальному курсі української історії, аби розуміти, чому в національному пантеоні XX століття його ім'я має стояти поруч з іменем Михайла Грушевського (після «А Prehistory of Slavic: The Historical Phonology of Common Slavic» (1964) та «А Historical Phonology of the Ukrainian Language» (1979) всерйоз повторювати стару імперську мантру про «спільносхіднослов'янські корені» та «колиску трьох братніх народів» неможливо так само, як після Коперніка вчити про землю на трьох китах, і єдиний спосіб «утримати китів на місці» — то замовчати Коперніка), — якби, врешті-решт, бодай ті збірки статей ЮШ, що виходили в Україні, були фізично приступні всякому зацікавленому, схотів — прочитав, — тоді й ця збірка листів не потребувала би посиленого коментаторського «вгляду»: не більшого, в усякому разі, ніж це заведено в культурних народів. І підвищена густина інтертекстуальности в цих листах (що не раз перетворює їх на своєрідний «гіпертекст» із безмежно даленіючою анфіладою лінків) сприймалась би читачем як особливість стилю, не більше. Словом, то було би — як увесь вік марно мріяв ЮШ — «не для дітей». А «не для дітей» у нас поки що не виходить — забагато в українському духовному просторі нагромадилось, кажучи математичною мовою, «невідомих величин». І мости через прірву Великої Української Катастрофи XX віку все ще лишаються — хисткими кладочками…

Отож мені довелося задіяти ще один ресурс: я спробувала перепрочитати листи ЮШ зсередини вже не наших із ним взаємин (котрі за 12 років мінялися й еволюціонували, відповідно змінюючи й внутрішню драматургію листування), і не історичних процесів кінця століття (неосмислених, забутих і перекручених, як майже все в біжучій історії, і не лише в українській), — а так, як і належить робити при повноцінному спілкуванні «від людини до людини» (теж вираз ЮШ!): зсередини його власного, впродовж понад піввіку твореного ним, у різних жанрах, Тексту. По суті, це була та порція уваги, яку я завинила йому за життя. Тобто, розуміється, я читала все «немовознавче» («неспеціалізоване»), що він тоді друкував, а тритомник шевельовської есеїстики[99] на початку 1990-х взагалі був моєю настільною лектурою, одначе «на повен зріст» — як системного мислителя (останнього такого в нашій інтелектуальній історії!), чиї погляди, в різних галузях висловлювані, втілювані й обстоювані, становлять ц і л і с т ь, невіддільну від життєвої цілости особистости, я його за життя не бачила: він був мені «не в фокусі» (як він і досі «не в фокусі» сучасній українській культурі, котра, в кращому разі, поводиться з ним за логікою індійської притчі про сліпців і слона: для одних він мовознавець, для других — «літературний критик-кома-мистецтвознавець-кома-культуролог», для третіх — свідок Розстріляного Відродження, який бачив живого Курбаса, дружив із Домонтовичем і заснував МУР, а ще хтось зоддалеки поводить ніздрями на смалений душок, плутаючи Гончара з Якобсоном, КҐБ з Сі-Ай-Ей-«ЦРУ», Томаша Ґланца з Горасом Лантом, анонімного «Тарасюка» політичного доносу 1969 року із сучасною письменницею, і годі добрати, чи це продовження тої самої війни, яку було оголошено молодому доцентові Шевельову 17 вересня 1941 року в Харківському НКВД, — пообіцяв же був йому слідчий перед приходом німців: «Ми вас знайдемо», — і через двадцять років, у Нью-Йорку, таки «знайшли»! — а чи всього лиш усе те саме непробудиме невігластво, «сон розуму», що творить найживкіший ґрунт для всякої підлости).

Свого часу покійний Роман Корогодський, котрий для популяризації ЮШ на батьківщині зробив чи не найбільше, а в два останні його приїзди в Україну (в травні-червні 1995 року і в серпні 1996 року) взагалі працював його «Еккерманом», записуючи за ним на диктофон і підбираючи копії машинописів (чим зберіг немало воістину безцінних для історії свідчень[100]!), назвав свою передмову до тритомного видання есеїстики ЮШ 1998 року — «Така тривала відсутність, таке непросте повернення». Можна написати ще не одну статтю, розмірковуючи над тим, чому те повернення так затяглося, тут скажу з власного досвіду: Евересту зблизька не розгледіти. Перечитуючи отак, методом «глибинного занурення», листи ЮШ (і свої ж, відповідно!) через вісім років по його відході, я щокрок відкривала нові й нові, зашифровані в них смисли, повз які колись була проскочила не помітивши, з головою поглинута власним життям і «самоствердженням» (що він, як виявилося, прекрасно бачив — і великодушно терпів, із поблажливістю старого лева до стрибків кошеняти), — і які стали проступати мені перед очима щойно тепер, як нагрітий над свічкою тайнопис у старих романах. Виходило ніби продовження, на іншому рівні, обірваного перед десятьма роками діалогу — з тією різницею, що тепер ЮШ мені вже відповісти не міг, але його думка й далі випромінювала енергію, як світло згаслої зірки, — і будила думку собі назустріч (що не лише на мене так діє сила шевельовської «інтелектуальної ґравітації», добре видно з передмови Івана Дзюби в останньому двотомнику ЮШ, котра теж раз у раз збивається з академічного тону, переходячи в живу, мовби десь на україністичній конференції, дискусію з автором, котрий уже не відповість[101]).

І ще одна з'явилася різниця: якщо перед десятьма роками ЮШ був для мене постаттю насамперед «інструментальною» — заповнював вакансію живого авторитета, історично санкціонуючої інстанції, по якій можна «справджувати на тривкість» те, що робиш сама, — то тепер я нарешті змогла розгледіти його самого, в його власному масштабі: стосунки змінились. «Епістолярний роман» отримав додатковий вимір, як у графіці Ешера; коментарі перетворювалися на «третій голос» у колишньому двоголоссі. Книжка, що здавалася закінченою, назавжди відзнятою в своєму часі — двоє в історичному пейзажі кінця століття, один із різновидів сюжету «старий майстер і дебютантка» (див. Берґманову «Репетицію», мою «Інопланетянку», а ЮШ казав іронічніше — «дєдушка і онучка»), — продовжувала писатися далі. І байдуже, що один із її співавторів назавжди вибув з-поміж абонентів зв'язку…

Зробити наш діалог так само відкритим і для читачевої в ньому участи можна було тільки доповнивши його писаними в той самий час і «дєдушкою», й «онучкою» творами, які в цьому епістолярії обговорюються й самі складають до нього найліпший коментар. Чимало з них приступні в книжкових виданнях (посилання читач знайде в примітках); ті найважливіші, котрим пощастило менше і котрі нині для пересічного читача недосяжні (якщо тільки він не архівний пацюк і не проводить свої дні у Вернадці), зібрано в Додатках. Так поступово сформувався «мікстовий» жанр цієї книжки («Чисті жанри — чи вони ще існують?» — риторично запитував ЮШ в «Порогах і запоріжжі»): епістолярій, дослідження, «тематичний збірник», подекуди мемуар — у тих місцях, де наш діалог переходив із письмового в режим «на живо»… Колаж, бриколаж, мозаїка — для мене ж насамперед спроба, через наш «епістолярний роман», скласти перший («Матеріялів до бібліографії» не рахую!) «путівник по Шевельову»: є в розвинених літературах і такий жанр. Авторам цієї книжки, щоправда, випало працювати в літературі куди менше благополучній, у якій за два століття не то «путівників» — жодного класика, за винятком Шевченка, не представлено було повним корпусом текстів (за роки незалежности список поповнили ще троє — Стус, Свідзинський і Антонич, але на пальці однієї руки ще не набирається), — і потреба модифікувати наявні жанри, достосовуючи їх до нашої, всуціль «паранормальної», культурної ситуації, визнавалась обома, що називається, «за замовчуванням». Тому, гадаю, ЮШ не заперечував би проти такого «жанрового визначення» — Shevelov Guide: хоч яка ця книжка на позір далека від аналогічних «guides» на Заході.

А проте з її цілости, маю надію, хоч трохи окресляться обриси невидимого нам Евересту — спадщини, якою не володіємо. І якщо після цієї книжки читач сягне бодай по ті жалюгідно малотиражні збірники ЮШ, на котрі досі спромоглась Україна, то своє завдання-мінімум я вважатиму виконаним.

Завдання ж «максимум» наразі виноситься в «нон-фініто».

Путівник вимагає біографічного впроводу — представлення героя. ЮШ, правда, й тут подбав про себе сам — залишивши видрукувані незадовго перед смертю (неоприлюднювані доти, «доки вважав себе ще за живу людину»[102]) два томи спогадів про першу половину свого життя (до виїзду в США 1952 року) і один менший, брошурного формату — про найголовніший і найдраматичніший сюжет його американського періоду: «Мої зустрічі з Романом Якобсоном». У поєднанні з пізніше написаним «28 днів особливої служби соціялістичній батьківщині і по тому» (саме з такої «дилогії», вміщеної в Додатках, я радила би розпочинати знайомство з ЮШ тим, хто не знає про нього нічого, опріч кількох загальників!) цей текст дає ключ до драми цілого життя ЮШ, — а заодно й до розуміння того, яку трагічно самотню «партизанську війну на два фронти» він послідовно провадив увесь свій дорослий вік: від моменту, коли зробив, раз і назавжди, вибір (суто етично мотивований) на користь культури, котру на його очах нищили й упосліджували[103]. (Цей вибір «на користь жертви» в ситуації, коли доводиться вибирати «між катом і жертвою», я ще застала, ослабленим відгомоном, в українському дисидентстві 1960-х, де так само траплялися світлого духа й пам'яті неукраїнці, які «українізувалися» з почуття обурення й протесту проти імперських колонізаторських практик — із природної спонуки порядної людини бути «по стороні слабшого», коли його б'є сильніший; на жаль, уся наша сучасна, від 1991 року, інтерпретація дисидентства за сталінською логікою «всіх до'дної ями», тільки вже «від супротивного» — «всіх на один п'єдестал», — перемішавши, «через кому», колишню номенклатуру з колишніми політв'язнями та покривши всіх однаковою бронзою фальшивого пафосу, досі спромоглася — чи не ефективніше од радянської пропаґанди — майже безслідно загладити той флер невідпорної моральної привабливости, котрим був позначений так званий «український націоналізм» у СРСР 1930—1970-х років як не просто «боротьба за право бути собою», але й, на індивідуальному рівні, екзистенційний вибір по лінії найбільшого спротиву — «на користь слабшого»; відповідно й життя ЮШ, «українця з вибору», нікому вже не здається подвигом, тим паче, що сам він ніколи й ніде, аж до публікації спогадів, не згадав про свій вибір ані словечком, і про те, що з дому він по батькові Шнейдер, а по матері Медер, я сама довідалася вже після його смерти.)

Із нашого листування трохи проступає переважно «другий фронт» його «сімдесятилітньої війни», котрий забрав йому, либонь, не менше часу й сил, ніж війна з ідеологічними фантомами імперії та її цілком «нефантомними» спецслужбами, — «внутрішній», український. Тут ЮШ розділив долю всіх своїх великих попередників на ниві довготрудної, й досі не завершеної, духовної модернізації України — від Драгоманова з Франком до Хвильового з Курбасом (цього другого він ще пробував боронити в пресі, коли довкола того вже клекотів відьомський шабаш — «кампанія всенародного засуду», що передувала арештові). Про те, яку грізну й страшну роль відіграв у новітній історії України гримучий коктейль, утворений комбінацією плебейського «бунту масової людини» (не лише в більшовицькій версії!) з класичним колоніальним «комплексом кочубеївщини» (як звав його ЮШ), тут писати не місце, — сюжетові цьому, нівроку, літ уже з півтораста, рівно стільки, скільки Україні як модерному проектові; після поразки перших Визвольних Змагань його епіграматично окреслила О. Кобилянська (в оповіданні «Зійшов з розуму»): «Не смерть страшна, а наша т е м н о т а», — і можна не сумніватися, що триватиме він іще не одне покоління, в якому на кожного Хвильового знаходитиметься своя зграя «безграмотних енків», або, за ЮШ, на кожного Гулівера — своя армія ліліпутів, тож на цій стороні його життєвого шляху довше не спинятимуся. Згадую про неї в цьому вступному слові єдино на те, щоб від початку закрити питання, яке вже виникло було раніше в нашій критиці — після виходу укладеного Ларисою Масенко й авторкою цих рядків збірника статей ЮШ з тематичної рубрики, що її він сам визначив як «Ідеології»: мовляв, навіщо така громохка назва — «З історії незакінченої війни» (до речі, цитата з ЮШ!), якщо в самій постаті ЮШ так мало войовничого? «На війні», нагадаю, можна перебувати й бувши цілком кабінетним ученим, «меча духовного» з української книжної традиції ніхто ще не скреслював, і те, що ЮШ, людина переконано «антимілітарна», усвідомлював себе на ввесь вік «мобілізованим» уже самим фактом свого «українського вибору», неважко догледіти й просто при уважному читанні його текстів (чи ж не сам він поставив епіграфом до «Другої черги» словникове значення слова «черга», де останнім пунктом — «певна кількість набоїв, випущених кулеметом, групою гармат»?). Бути в XX столітті українським ученим (україністом!), який служить істині, а не котрійсь із ідеологій, означало ab definitio опинитися «на передньому краї бойових дій» (причім не раз під обстрілом із кількох «ідеологічних таборів» одночасно!) і то цілком нефіґурально (сама посада викладача української мови, яку ЮШ мусив обійняти 1939 року в Харківському університеті, була «прокляте місце, з якого зникав кожний, хто ставав на катедру»[104]), і якщо нам нині вже елементарно бракує уяви поставити себе на місце людини, котра все своє наукове життя вперто вирощувала «зелене дерево теорії» із зеренець ідей, через які їхніх авторів було розстріляно «за шкідництво на мовному фронті», а самі їхні імена з м'ясом видерто з пам'яті поколінь[105], — то це, не в останню чергу, тому що таких відважних послідовників «армії полеглих» станом на кінець століття на всіх без винятку українських «фронтах» були одиниці. А таких, кому ще й вдалося при тому власною працею тріумфально довести й запатентувати правоту знищених попередників як своїх учителів, — і того менше. І першим у цьому списку «жменьки хоробрих» має стояти ім'я Юрія Володимировича Шевельова.

А проте він брав участь і в субтильніших формах війни з радянською системою — тих, котрих українські історики досі ще не торкалися, тож до розуміння й оцінки ролі, що її в період 1945–1991 років відіграла в історії України західна, насамперед північноамериканська, еміґрація (ЮШ завше наполягав саме на слові «еміґрація» як чітко політично забарвленому, на противагу нейтральнішому й маловиразному «діаспора»), у нас діло ще не дійшло — і в найближчому часі навряд чи дійде. Історія холодної війни між СРСР та США на так званому «ідеологічному фронті» (цей термін уживано в офіційному радянському дискурсі аж до самого розпаду СРСР, і моє покоління студентів-гуманітаріїв у 1980-х роках іще вчено так званої «контрпропаґанди») — цієї «тотальної війни» спецслужб, яку після 1991 року обидві воюючі сторони з підозрілою поспішністю оголосили «перегорнутою сторінкою», насправді ще не написано, і навіть якщо врешті виявиться, що українська еміґрація куди більшою мірою була в тій війні об'єктом радянської уваги (щонайпильнішої!), ніж суб'єктом власної послідовної політики, то і в тому випадку ефект її присутности як того «третього», що його імперія повсякчас мусила «тримати в умі» в своїх культурних стратегіях в Україні і в діалозі з місцевими елітами, в жодному разі не слід недооцінювати.

Окремою темою для досліджень тут мала би стати своєрідна «книжкова війна» між еміґрацією й СРСР, яка почалася в 1950-х роках і в якій ЮШ відіграв немалу роль — причому не лише як один із «батьків-засновників» Української Вільної Академії Наук у Нью-Йорку, її президент у кількох каденціях (1959—1961, 1981—1986), редактор журналу «Сучасність» (1978—1981) і взагалі «мозковий центр», якого КҐБ треба було будь-що-будь нейтралізувати (антишевельовська провокація, почата зв'язкою Білодід-Якобсон у 1962 році, багато в чому досягла цієї мети, обмеживши вплив ЮШ і його ідей серед ліберально наставленої американської університетської еліти, але цілковито вивести його з гри все-таки не змогла). Тут потрібне ширше пояснення. Україна (як і інші радянські республіки, за винятком Росії) ніколи не була включена в так звану «книжкову програму» Преси «Вільна Європа» (Free Europe Press), за якою здійснювалася адресна доставка через «залізну завісу» в країни Східної Європи літературних, філософських, мистецьких та інших західних видавничих новинок, — уже в 2000-х цю програму було визнано одним із найуспішніших проектів американської розвідки за всю історію холодної війни, «планом Маршалла для інтеліґенції»[106] (від 1956 по 1991 рік засобом такої «ідеологічної диверсії» еліти країн радянського блоку отримали із Заходу близько 10 млн. томів актуальної літератури, що значною мірою й пояснює швидкі темпи «європейської інтеграції» цих країн після краху радянської імперії: інтелектуали Польщі, Чехії, Угорщини, Румунії перебували в цілком іншому інформаційному полі, ніж українські, і на кінець 1980-х років у так званих «країнах народної демократії» існував готовий прошарок кваліфікованих некомуністичних еліт, здатних відповісти на виклик історії і взяти на себе управління країною, — той, якого Україна не має й досі). Відтак нести «світло науки і знання» безнадійно провінційній, відтятій од своєї традиції й відгородженій від усіх зовнішніх джерел інформації (за винятком західних радіостанцій) постсталінській українській інтеліґенції змушена була, за браком інших історичних гравців, таки еміґрація (наскільки вона була готова до такої місії — питання не для цих сторінок). «Український шлях», як завжди і в усьому, виявився найдовшим: прямого доступу до України «через кордон» еміґрація не мала; цілий «діалог» із нею — це історичний детектив, до якого всі, дотепер опубліковані, матеріали випадає вважати хіба шо «причинками»; «тамвидав» в українському «самвидаві» складав настільки мізерну частку, що навряд чи варт серйозно брати його до уваги, — а от стимулом-подразником до вимушеної, порядком «відсічі ідеологічним противникам», показної «турботи партії і уряду про розвиток української культури» еміґрація впродовж повоєнних десятиліть слугувала таки надзвичайно ефективним — нині, через двадцять років після офіційного «закриття фронту», це можна стверджувати з усією очевидністю.

Опосередкованим чином саме активність еміґраційних наукових, культурних і видавничих інституцій, запускаючи в рух механізм радянської «контрпропаґанди» («заткнути рота ідейним ворогам!»), відкривала в УРСР канали державного фінансування, «ходом у відповідь», то на академічні дослідження (хай обмежені політичною цензурою) нових тем в україністиці, то на видання й перевидання (хай перлюстровані) національної класики, то на масштабні, з імперським розмахом відзначувані ювілеї діячів культури (хай тільки тих «дозволених») тощо, — на всі ті заходи, які, при всій обмеженості й декоративності, все ж допомагали підтримувати сяку-таку тяглість української культурної ідентичности в складі СРСР і — бодай почасти — «амортизували в часі» дієвість русифікаторської політики тієї самої держави, котра одною рукою масово ліквідувала по містах українські школи, а другою змушена була розщіпати калитку на п'ятдесятитомне видання Франка (з характерним, правда, пропорційним зменшенням тиражу, від 50 тисяч — 1-й том, 1976 року, до 4 тисяч — 50-й том, 1986 року). У кожному разі, немає сумніву, що «діаспорі» ми історично завдячуємо значно більше, ніж нам здається. Можна скільки завгодно кпити нині з української пристрасти до множення по всьому світу пам'ятників Шевченку, але не варт забувати, що саме закладення 1963 року пам'ятника Шевченкові у Вашингтоні стало тією потужною «буржуазно-націоналістичною провокацією», котра змусила Кремль під 150-літній ювілей поета «відкрити шлюзи» українству і навіть, уперше після сталінських часів, дозволити, звісно під контролем КҐБ, але все-таки п р я м и й культурний обмін «з українцями за кордоном». Етапним тоді став організований ЦК КПУ лист «діячів культури УРСР» від 29.11.1963 року до української громади в США, в якому радянці (практично повний список тодішнього культурно-мистецького офіціозу: від М. Рильського, П. Тичини й О. Корнійчука до молодих Д. Гнатюка, Д. Павличка й Ліни Костенко) рапортували «дорогим землякам», у стилі «листів трудящих до з'їзду партії», про всесоюзну, в цифровому вираженні, любов до «великого поета, революціонера-демократа, послідовного інтернаціоналіста» і «рішуче виступали проти злобних спроб недругів Радянського Союзу використати творчість поета проти нашої країни»[107]: саме від цього документа й здійнятої ним еміґраційної дискусії беруть початок поїздки українських діячів на Захід уже під «національним» маркером (1960 року Олесь Гончар їздив до США ще в складі «всесоюзної делегації» і зустрітися з професором Шевельовим, своїм колишнім викладачем, поза офіційною програмою побоявся). Яку саме, пропорційно, частину культурних процесів в УРСР було продиктовано цією логікою шахової гри, де «білими» ходила еміґрація, а відповідні радянські відомства «давали відсіч буржуазним націоналістам» у вигляді симетричних ініціатив, тільки зі своїм ідеологічним наповненням, про те без спеціальних студій сказати, звісно, годі, але хронологія «віддзеркалень» навіть на поверховий погляд не може не вражати. Варто було на еміґрації оголосити збір коштів на перевидання «Книгоспілківського», із «розстріляних» 1920-х (і досі найліпшого!), 12-томного зібрання творів Лесі Українки (Леся Українка. Твори: В 12 т. / Нью-Йорк: Вид. спілка Тищенко-Білоус, 1953—1954), як у Києві зараз же притьмом запускають у роботу «своє» (перше після «Книгоспілківського» і найменш купюроване з усіх наступних), 5-томове (Леся Українка. Твори: В 5 т. — К.: Держ. видав. худ. літератури; 1951—1956); варт було УВАН у Нью-Йорку видати й досі не перевершений альбом-дослідження колишнього директора Софійського заповідника, архітектора-проектувальника Капітолійського комплексу у Вашинґтоні Олекси Повстенка, який 1941 року врятував Софію од замінування перед відступом радянських військ (Олекса Повстенко. Катедра св. Софії в Києві. — Нью-Йорк: УВАН, 1954. 476 с. + 336 іл.), як за аналогічну працю, тільки вже з метою продемонструвати «постійну турботу партії і уряду про видатну пам'ятку архітектури», беруться в УРСР (Микола Кресальний. Софійський заповідник у Києві: Архітектурно-історичний нарис. — К.: Держбудвидав, 1960); варт було Володимиру Кубійовичу запустити свій «Сарсельський проект» і опублікувати перших два томи 10-томової «Енциклопедії Українознавства» (Енциклопедія українознавства. Словникова частина / Наук. Т-во ім. Т. Шевченка / Гол. ред. В. Кубійович. Т.1; 2. — Париж-Нью-Йорк: Вид-во «Молоде життя», 1955; 1957), як українцям обіцяють створити — і створюють-таки! — «першу енциклопедію українського народу» — УРЕ (насправді четверту, але спасибі й на тому)[108], - і так, куди не кинь… Особлива місія випала знаменитій «антології Лавріненка» (Юрій Лавріненко. Розстріляне Відродження. Антологія 1917—1933. Поезія — проза — драма — есей // Biblioteka «Kultury». T.XXXVII. — Paris: Instytut Literacki, 1959), яка з походження була «диверсією» еміґрації вже не української, а польської — і завдяки тому змогла отримати чи не найгучніший резонанс за весь час «книжкової війни» (розповсюджувалася за списками згаданого «книжкового проекту» СІА у країнах радянського блоку, звідки в 1960-х потроху просочувалася й в Україну). Вона стала тим детонатором, який дав перепустку в радянські видавництва першій хвилі українських «забутих імен» (незабарною «відсіччю» у вигляді укладеної переважно з віршів про Леніна «своєї» «антології реабілітованих» [Із поезії 20-х років / Упоряд., вступна стаття та примітки А.І.Костенка. — К.: Рад. письменник, 1959] обійтися вже не вийшло!), — і до чергового «закручування гайок» молодь 1960-х устигла відкрити для себе Плужника, Антонича, Зерова, Драй-Хмару, Йогансена, Леся Курбаса, Миколу Куліша, — хай і в обтятому вигляді, але й цього вистачило, щоби зсунути «колоніальну парадигму» в цілому поколінні нашої підрадянської інтеліґенції: умовно кажучи, для того, щоб було на чому вирости Стусові (припускаю, якраз це й мав на увазі Єжи Ґедройць, коли писав, що ця книжка «в Україні спричинилася до постання важливої поетичної групи, т. зв. шістдесятників»[109], — у подробицях українських контекстів він міг плутатися, але загальну п о л і т и ч н у суть процесу тут схоплено зовсім правильно).

Сьогодні нам уже не видно, до якої міри офіційна українська культура в УРСР була культурою і такого-от «оперативного реаґування», — «битва двох ідеологій» скінчилася після 1991 року, коли еміґрація склала з себе колишні повноваження опосередкованого «замовника» культурної політики в Україні, і колишні радянці на тих самих посадах позбулися спонуки до будь-яких, як то жартома формулював ЮШ, «культурних поползновєній». Щойно тут і вийшла на яв повна відсутність у них будь-яких власних стратегій. І той факт, що в незалежній Україні, по суті, припинилось академічне впорядкування національної спадщини, про жодні системні робочі-видавничі плани в цій царині за двадцять років ні в гуманітарному секторі НАН України, ні у відповідних міністерствах, ні в новоствореному Інституті національної пам'яті не було й споминки, і навіть 150-ліття Франка Інститут літератури НАН України спромігся відзначити вже тільки… томом купюр із радянського 50-томника (а 135-ліття Лесі Українки й іще смішніше — колективним походом на її могилу!), — найнаочніше показує, якими прихованими пружинами були приводилися в рух усі ті інституції перед 1991 роком[110].

ЮШ не цікавила велика політика, його цікавила велика наука. Але якраз великі діячі, в будь-якій сфері, всупереч досі поширеному в нас (теж радянському!) забобонові, «політичними ідіотами» в античному сенсі, себто кабінетними інтровертами, не бувають ніколи — хоч би тому, що мислять у масштабі довготермінових історичних стратегій і життєво заанґажовані в проективні суспільні наслідки своїх відкриттів на дальню перспективу. То правда, що за натурою ЮШ був не бунтарем, а мислителем, — у спогадах він згадує всього чотири випадки за все своє доросле життя, коли «зривався» й бунтувався відкрито — в його етичній системі, «відповідав злом на зло» (у 1934 році — «поліцейському мовознавцю» Наумові Кагановичу, у 1945 році — німецькому домовласникові, що виганяв його з матір'ю на вулицю, у 1953 році — Романові Якобсону, коли той схотів у зародку затлумити його концепцію, у 1965 році — Горасові Ланту, одному з активістів «антишевельовської кампанії», коли той цинічно запропонував йому «потиснути собі руки»): послужний список, що «на революціонера» ніяк «не тягне» й сам собою може видатися ледве чи не взірцем лагідности й сумирности, — якщо не знати, що справжній, ціложиттєвий бунт ЮШ відбувався деінде, на глибині тектонічній, і в форматі побутових жестів описові не піддається. Вся діяльність ЮШ, від наукової до громадськи-організаційної (від МУРу до УВАН), була, на кінцеву мету, цілеспрямовано н а ц і є т в о р ч а (його виступ у вересні 1990 року на тому самому І-му Конгресі українознавців, де ми й познайомилися, ще й досі виглядає недосяжним зразком державницького підходу до відбудови Україною своєї національної пам'яті[111]). З промови на відзнаку 50-ліття УВАН видно, з якими далекосяжними стратегічними настановами розбудовував він на еміґрації українську науку, з недавно опублікованого листування з Єжи Ґедройцем[112] — на який центр інтелектуального опору (в одній категорії з його східноєвропейськими «братиками» з Free Europe Press) перетворював редагований ним журнал: усе це (і багато ще не згаданого) вже належить до терену «високої» політики — акурат тієї, котрої в постколоніальній Україні так драстично бракує… Радянські органи безпеки, зі свого боку, не помилялися, коли в своєму орвелівському «ньюспіку» титулували його «буржуазно-націоналістичним ученим»: він д і й с н о був їхнім «ідейним противником» — із яким, навіть при щедрій асистенції української «темноти», «імперії зла» впоратися так і не вдалося. Тож із другого боку барикад його мали за віщо ненавидіти. І матимуть іще довго — аж доти, доки всі його «довгограючі» стратегії не будуть втілені в реальність — і в такій якості не перейдуть до підручників історії.

Т а к о г о Шевельова Україна не побачила й досі. Звідси необхідність цього вступного «коментаря до біографії». Все інше, «негероїчне», що слід знати про нього читачеві, ЮШ розповів про себе сам.

Писати про ЮШ, яким я його знала, — значить, хоч-не-хоч, писати про себе. Для тих, кому в цій книжці може видатися «забагато Забужко», поясню, що листи ЮШ були стандартного обсягу (переважно друковані на поштових аркушах, призначених для згортання конвертом), — мої, натомість, «розпухали» без жодних обмежень, чим і спричинено позірну «нерівноправність» голосових партій (по 3-4-5 моїх сторінок — проти незмінно й строго однієї від ЮШ): кажу «позірну», бо густина інформації з мало- чи багатослівністю нічого до діла не має, і один лаконічний рядок ЮШ не раз може, якщо вміти подумки його «розгорнути», вміщати в собі «статтю середнього розміру». Але навчилась отак «розгортати» я, зрозуміло, далеко не відразу, — на те, щоб виробити «спільну мову», в якій обоє почувалися б цілком вільно, нам із ЮШ знадобилося майже п'ять років: надто великою була початкова межи нами дистанція, надто великою еґоїсткою — та «молода дебютантка», якій потрібен був від «старого майстра» насамперед леґітимізуючий «голос історії» у відповідь на її власний, — та й ЮШ, з натури самітник, на підводних рифах, що виникають у всякому неформальному спілкуванні, почувався не найвправніше… «Поза текстом» епістолярію лишилися сотні проговорених нами людино- (і телефоно-) годин, без яких, боюся, ніякий обмін віршами-статтями-книжками нічого не поміг би, — тільки живе-бо спілкування «від людини до людини» здатне пробити всі бар'єри, в тому числі й найнездоланніший — культурний, котрий, за моїми спостереженнями, відчужував від ЮШ чи не найбільше людей «нової формації»: ЮШ був «паном старої школи», що означає, при всій позірній простоті й звичайності, при всій привітності й мило-невимушеній світськості, ще й поколіннями вщеплюване в духовний генотип усіх «добре вроджених» «Noli me tangere», ту незриму, але виразно відчутну «межу доступности», котра згори внеможливлює будь-яке амікошонство — і автоматично змушує кожного «громадянина радянського хову» (якщо з нього не зовсім нечуственний тупак!) почуватися трошки недомитим (своєї бабусі по батькові, теж «із доброго дому», я в дитинстві просто боялась — і так само «заморожено» попервах була трималась і з ЮШ, доки він сам мене не «розморозив»). Біда в тому, що «Еккерманом» я виявилася нікудишнім — і з наших розмов записувала по свіжих слідах (коли взагалі записувала!) не так діалоги прямою мовою, як власні «рефлексії з приводу». А розмови, на відміну від листів, новими очима по упливі часу не переглянеш і не переоціниш: що запам'яталося, те запам'яталося, — те, і тільки те, що я в свої тридцять з хвостиком здатна була «запеленґувати».

Тут нотабене: слів «учитель» і «учениця» — найперших і найлогічніших, що мали б спасти на думку, — ніколи між нами вимовлено не було. Мені й духу б на таке не стало — надто після того, як раз у розмові впала згадка про спільного знайомого, котрий слухав у ЮШ курс у Колумбійському університеті й називав себе на цій підставі «учнем Шевельова», — ЮШ тоді засміявся й добродушно сказав: «Я не вважаю його своїм учнем»[113], — так легко й звичайно, мов пушинку з піджака зняв, і я мимоволі збентежилась, ніби самозванцем виявився не знайомий, а я сама: якось уперше стало ясно, що і в стосунках «учитель — учень» (може, найдужче пошкоджених добою тоталітаризму) «для танґо потрібні двоє» — як і в дружбі, в любові, в усяких взаєминах, котрі тому так і звуться, що взаємні, творяться двома самостійними особистостями на рівні «Я — Ти», і не можна без відома другої сторони бути чиїмось «учнем», як не можна бути товаришем чи подружжям… До того ж на час нашого знайомства мій період «пошуку живих учителів» (що скінчився кількома розчаруваннями й одним серйозним уроком «від супротивного» — як «не треба» й «не можна», за жодних обставин) був уже позаду, моя система вартостей і поглядів загалом сформована, і хоч у багатьох пунктах вона дуже живо співрезонувала з шевельовською, однак «виліплювалась» усе-таки не ним, тож традиційна формула «учнівства» тут начебто й не пасувала. Чи принаймні так мені тоді здавалося.

У ЮШ, як видно з останніх його листів, була з цього приводу своя думка, але він волів тримати її при собі й озвучувати не квапився: він узагалі був одним із найпотайніших людей, яких я в житті зустрічала. Така скритність береться не з самої лише природної вдачі або дворянської звичаєвої стриманости («защіпнутости на всі ґудзики»), — це ще й печать того покоління, в якому за одне необачно зронене слово можна було заплатити головою (у спогадах ЮШ пише, як його вразив був, уже на еміґрації, своїм потоком одкровень при першій-таки зустрічі російський філософ Фьодор Степун: «Це ми, люди інших поколінь, люди, що пройшли школу більшовицького режиму, звикли тримати язик за зубами, мовчати, ховатися й таїти, а для нього — російської людини доби кінця старої імперії — така балакучість була природна й самозрозуміла»[114]). Звичка «тримати язика за зубами» з роками входила в плоть і кров, і в старості людям не раз легше було змовчати, ніж «розпечатати» заборонену тему, — цей «синдром конспіратора» я пізніше спостерігала й у ветеранів УПА, які в юності навчалися «про справу говорити не з ким можна, а з ким треба», й цілу решту життя нерушимо зберігали військову таємницю вже неіснуючої армії, навіть коли прийшла пора заговорити про неї на весь світ. У випадку ЮШ «військовою таємницею», яку він змалечку і аж до 33-го року життя мусив ховати од світу, було його «соціальне походження», зрештою так і не викрите радянською владою (мимоволі думаєш, наскільки ж інший «моральний матеріал» дістався більшовикам «на вході», ніж маємо тепер «на виході», якщо за чверть віку, прожитих у тому самому місті й у тому самому будинку, де десятки людей іще мусили пам'ятати Шевельових як «генеральшу з паничем», ЮШ тільки один раз натрапив на стукача!). Саме звідти, гадаю, походила його нехіть до балачок на приватні теми: «про себе самого» він говорити просто «не вмів», не навчився у свій час, і з того боку відкривався повільно й туго, мов чавунна брама на іржавих завісах. Про те, що його батько був «царський ґенерал», я почула в травні 1991 року від Богдана Бойчука — як розказане самим ЮШ в хвилину відвертости мало не під секретом, тож цю тему надалі в наших розмовах умисно старанно оминала: мало які там у кого родинні скелети в шафах, раз чоловік не хоче їх ворушити, то й не ворушімо… Про історію з Якобсоном довідалася вже з опублікованого в «Сучасності» в 1994 році мемуару — і тоді зрозуміла, щó мав на увазі ЮШ, коли раз у Нью-Йорку (в травні 1992-го) був укинув мені по ходу розмови щось про «американську університетську мафію», — я зацікавилась: а що, є й така? — О-о! — чи то реготнув, чи видихнув він у відповідь, і стільки в тому прорвалося затамованого болю й гніву, що стало ясно: в ту рану краще перстів не пхати, — а сам він нічого не став пояснювати, відразу ж і закрився, тільки й згадав, що колись проти нього «об'єдналися радянська й американська мафії»… Вся його мемуаристика, від «Я — мене — мені…» до «28 днів особливої служби…» — це, властиво, ще один бунт — проти отриманого в першій третині життя «закляття мовчанням»: на письмі «замки» збивалися краще. У живому спілкуванні він поставав куди більше «замкненим» — невразливим і насмішкуватим (навіть часами «увімкнені» напади старечого вередування в його артистичному виконанні сприймались як форма кокетства — як нагадування присутнім, що він уже «може собі дозволити» й на таке). І ми ніколи з ним не заводили мову «про нас самих» — і не пробували знайти якоїсь точнішої формули наших взаємин, аніж півжартом запропоноване ним «дєдушка — онучка».

Я так і не знаю — і ніколи вже не дізнаюся, що він розгледів у тій, двадцятилітньої давности, дівчинці дистанційно, через океан: по чому був запримітив «дебютантку» (і звідтоді вже не випускав зі «сфери впливу», терпляче зносячи її молодечий еґоїзм, і неувагу, і всі її норови…) — ще до тої першої «зустрічі в Київському університеті», щодо якої тільки по десяти роках признався (ох і вміло ж те покоління мовчати!), що зустріч була невипадковою — і відбулась таки на його вимогу («чи Ви пам'ятаєте, хто був технічним виконавцем мого наказу?»).

Пам'ятаю, авжеж: нас познайомив Мойсей Фішбейн. Пам'ятаю велику (актову) залу своєї «альма матер» — Червоного корпусу на Володимирській, роїння й гул конґресового тлуму в перерві між засіданнями (то ж був перший збір української інтеліґенції «без кордонів» за все XX століття, атмосфера, яку можна порівняти, в зменшеному масштабі, хіба до Майдану-2004!) — і Мойсея, який, сяючи, мчить по проходу, своїм громохким баритоном професійного радіо-анкормена перекриваючи гамір цілого велелюдного зібрання:

— Оксано! З тобою хоче познайомитися ЮРІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ ШЕВЕЛЬОВ!

Це так і прозвучало, набране в повітрі «великими літерами» — як «ґонґ судьби». Мойсей — знаний майстер театральних ефектів, і я так цей його «номер» була тоді й потрактувала, ні на мить не повіривши, ніби ЮШ справді «хоче зі мною познайомитися»: та хто я така?.. Напередодні, на відкритті Конґресу, в іще не перейменованому на той час на «Український Дім» Музеї Леніна публіка влаштувала ЮШ, що піднявся на трибуну, 5-хвилинну стоячу овацію, його доповідь (ту саму, про «совині крила», і як Україні з-під них вибиратися) я вислухала (глитаючи кожне слово, мов пересохлим горлом джерельну воду в спеку) стоячи в проході, стиснена звідусіль такими самими спраглими («любі друзі, шановні вороги»…), — на Конґресі до нього було не доступитися, весь наш академічно-спілчанський бомонд тримав його в кільці облоги, як бодіґарди першого секретаря ЦК КПУ, і чого б то він «хотів знайомитися» зі мною — дівчиськом з одною поетичною збірочкою (друга щойно тими днями вийшла з друку), якої він напевно ж не читав? На той час за мною, правда, числилося ще кілька резонансних виступів у пресі, що їх він, теоретично, таки міг читати: від «Мови і влади» («Дніпро». 1990. № 1, передрук див. у «Хроніках від Фортінбраса») до свіжовидрукуваної, не менш тоді «революційної» «Літератури і тоталітаризму» («Літературна Україна» від 23.08.1990 року), та й вірші в тій-таки «ЛітУкраїні» друкувалися не раз, і моя улюблена поема «Самогубче дерево», — але ЮШ в живі очі нічим не виказав обізнаности з моїми писаннями (ніяких там «Ви сміливо починаєте», як я була вифантазовувала собі зустріч Майстра й Дебютантки в студентському «Шукаючи собору»!) і в «батьки-покровителі» зовсім не набивався. Мабуть, саме через це — через відмінність «культурних кодів» — я й не затримала з тої зустрічі в пам'яті більше анічогісінько (а, судячи з того, що в Бахметєвському архіві знайшлась моя вітальна листівка до ЮШ «з Новим 1991 роком», ми мусили вже тоді обмінятися адресами!) — і, прилетівши в травні 1991 року до Нью-Йорка, була «наново» заскочена й підлещена, почувши від Богдана Бойчука й Марії Ревакович, які люб'язно гостили мене у себе в домі, що ЮШ чекає мого дзвінка і запрошує відвідати його на Клермонт-авеню: Богдан сам тріумфально набрав номер — і передав мені трубку майже з такою самою гордістю, з якою Мойсей викликував у Києві своє «сповіщення герольда».

Весь цей антураж із легким присмаком сенсації (серед українців на еміґрації ЮШ славився своєю неприступністю!) тільки тим дужче мене знесмілював: мені довго не вірилося в серйозність його до мене інтересу — власне, аж доти, доки я не прочитала його передмову до своєї третьої збірки — «Автостоп». Далися взнаки стигми мого «ґендерного виховання»: зростаючи в жорстко патріархальному СРСР, з одного боку, ти отримувала «комплекс принцеси», звиклої до обожнювання й поклоніння, а з другого, неминуче — неможливість виробити об'єктивну самооцінку (те, на чому тепер найчастіше ламаються в Україні кар'єри жінок мого покоління). Треба було трохи пожити на Заході й «потусуватися» серед «видатних мужів» нерадянського крою, щоб упевнитися, що такі можуть пошукувати мого товариства не лише «за карі очі й брови шнурочком», словами ЮШ кажучи, — що для мислячих індивідів протилежної статі моя кучерява особа може й поза тим становити якусь самостійну атракцію. Так що ЮШ довелося не один рік мене «приручати». Але він недарма був фаховим учителем…

У той перший мій візит на Клермонт-авеню, 39 (один із найреспектабельніших кварталів Манхеттена, район Колумбійського університету, тиха вуличка між Бродвеєм і затіненою старими платанами набережною Хадсон, з легкої руки Маяковського прозваної в СРСР «Ґудзоном», елеґантний під'їзд, хол, більше схожий на фойє чотиризіркового готелю, другий поверх, дзвінок, страх за свої мокрі од хвилювання руки…) я ЮШ ще «боялась» — і, забившись у кут канапи й заклякнувши там із міною чемної дівчинки, найдужче старалась ретельно добирати слова: раз у раз вставляла «пане професоре» і взагалі трималася так, ніби мене не спускала з ока моя покійна волинська бабуся, — аж доки, десь по годині, чи що, ЮШ, зовсім між іншим, вкинув не міняючи тону:

— Ви не мусите обнімати цю подушку…

Щойно тоді я завважила, що сиджу, мертвою хваткою вчепившись у диванну подушечку, — як невмілий плавець у рятівне коло.

Але на той час температура розмови, цікавої для обох, уже розтопила лід: ЮШ цікавила в моїй особі Україна сучасна, якої він не знав, мене в ньому — «Україна втрачена», яку я саме тоді для себе відкривала, пожираючи нагло уприступнені бібліотеки невідомих мені в студентську пору книжок, як вогонь суху солому, плюс так само незнана «Америка», з якої й почалася моя двомісячна поїздка (участю в міжнародній конференції «Поезія і опозиція», зорганізованій Бостонським університетом), — кожен був у себе вдома на тій культурній території, де інший якраз прагнув освоїтися, і цим на перших порах і визначалися координати взаємного інтересу. Перший бар'єр упав, коли ми, вже зовсім жваво бесідуючи, йшли Бродвеєм до ресторану, і ЮШ несподівано жалібно і якось дуже «по-домашньому» попросив:

— Тільки не називайте мене «пане професоре»…

І мов махом змів 52 роки різниці: я побачила сучасника, «свого», з ким можна не лише обмінюватися думками, а й сміятися з тих самих речей (вирішальний чинник для маркування «свій/чужий»!), — і зраділа, як випущена на волю. (Либонь, про такі моменти американці й кажуть цитатою з фільму «Касабланка»: «І think this is the beginning of a beautiful friendship»[115].)

Правда, перед тим був ще один «момент істини»: на виході з будинку ЮШ згадав, як 1979 року його відвідав, бувши в Нью-Йорку в якихось своїх ООНівських справах, Павло Загребельний. Вони проговорили цілий день, не виходячи з помешкання (про що — ЮШ мені тоді не сказав, це я прочитала вже потім у його спогадах: радянський класик приїздив, за дорученням властей, схиляти його «до співпраці»[116]). Коли стемніло, ЮШ запропонував гостеві вийти повечеряти десь на місті, і щойно на виході виявилося, що під під'їздом на класика весь той «робочий день», від 11-ї ранку, чекала напоготові дипслужбівська машина — і «ув'язнений» у ній водій: із наказом не відлучатись…

— Як казав покійний Чижевський, — докинув ЮШ насамкінець, — в СРСР не «диктатура пролетариата», а «диктатура над пролетариатом»…

Тут мене й прорвало — і я гаряче й плутано ринулась виповідати йому все, що думаю про нашу радянську касту «служителів мистецтва», свято переконаних, наче номенклатурні привілеї їм належаться «по праву» — як «духовній еліті нації»: на той час я вже мала з цим прошарком свій досвід спілкування (і ще довго була носилася із заміром якось про те все написати, аж доки з'явились «Митці» Л. Подерв'янського й «перебили», вичерпавши тему в найадекватнішому для неї жанрі ґротеску). Не виключаю, що то й був момент, коли ЮШ перший вгледів у мені «сучасницю»: в мої літа він із таким самим запалом «борюкався проти зневаги до меншого брата й проголошення себе сіллю землі á la Донцов»[117], і до духовного «плебейства» (у моєму лексиконі — хамства) в усіх формах у нього завжди була органічна відраза.

В ту зустріч він подарував мені щойно видану «Третю сторожу» — «Оксані Забужко, бажаючи щасливої другої стометрівки, автор. 29.5.91». Ніби визнавав тим, що першу «стометрівку» пройдено вдало, і скріплював оцінку своїм підписом, як професор на іспиті, — якраз та «санкціонуюча» роль (від імені гостро потребованої мною «культури втрачених стандартів!), у якій він і міг стати для мене незамінним — і таким, на довгі роки, й став. Так що драматургію стосунків він виставив від початку — ЮШ невипадково ввесь вік прожив завзятим театралом: на режисурі він знався досконало.

І тоді ж таки запропонував листуватися, коли я повернуся до Києва (в США я лишалася ще на місяць — на україністичну конференцію в Іллінойському університеті в Урбана-Шампейн, і весь той місяць ми ще передзвонювалися, вже по-приятельському, теревенячи «про все на світі»):

— Якщо будете мати охоту…

Чи «вільну хвилинку», чи якось так, — не пригадую вже дослівно, пригадую, що ми прощалися, стоячи на розі Клермонт-авеню, і він говорив ніби знехотя, своїм звичаєм спроквола розтягуючи слова й дивлячись із висоти свого зросту кудись поверх моєї голови в напрямку річки (цю сцену в моїй пам'яті освітлено навзахіднім сонцем, отже, ми провели разом ціле пополуднє): мовляв, якщо захочеться, то черкніть як-небудь при нагоді з України вістку, що там у вас діється, буду радий почути…

Однак листування мало свої психологічні бар'єри (висловлюючись мовою ЮШ, «пороги») — і свої еквіваленти спазматично обнятих подушок. У моєму тодішньому уявленні, до Шевельова, навіть після прямої заохоти, писати можна було тільки з якогось зовсім уже спеціального приводу, значущого, «ділового»: як писалося на одвірніх табличках радянських посадових кабінетів — «Без доклада не входить» (в дитинстві я це розуміла так, що за таємничі двері пускають тільки тих, хто має при собі заздалегідь написану наукову доповідь — «доклад» _ на якусь важливу тему). Я ж була добре свідома і його зайнятости, і його незамінности в українській культурі (не лише для мене!), — а він дуже активно включився в процес «національно-культурного відродження» тих літ, був запотребований і завалений замовленнями з усіх боків, і мені просто сумління не ставало його «відволікати»… На додачу, в Урбана-Шампейн я отримала запрошення від Михайла Найдана, голови слов'янського відділу в університеті Пенн-Стейт, приїхати до них на весняний семестр 1992 року так званим «гостьовим письменником» (Writer-in-residence) — із викладанням загального курсу української культури, і, повернувшись до Києва, решту 1991 року працювала не розгинаючись, аж мені з вух куріло, щоб устигнути до нового від'їзду в США здати в друк свою монографію про Франка («Філософія української ідеї та європейський контекст») і підготувати, бодай начерково, цикл лекцій для Пенн-Стейт (в англійській я ще почувалася нетвердо, а головне — такий оглядовий курс, від Київської Русі до наших днів, вимагав від мене невсипущих занять самоосвітою: я-бо належала до покоління, якому не то своєї культури, а й своєї історії окремим курсом ніхто ніколи не викладав, таких підручників на час розпаду СРСР узагалі не існувало, і скількома, сумарно, роками ув'язнення та занапащеними життями було заплачено за спроби їх «підпільно» в Україні творити, ніхто ще не обчислив, тож якби не Орест Субтельний із його виданою 1988 року в Торонто «Ukraine: A History» — ще одна, спасибі еміґрації, «ідеологічна диверсія»! — то не лише мої американські студенти, а й перші покоління учнів незалежної України не мали б із чого вчитися: Україну, цілком за Шевченковим пророцтвом, «збудили» інтелектуально «окраденою» таки до нитки, і запрошення до Пенн-Стейт я сприйняла як унікальну нагоду ліквідувати прогалини в своїй колоніальній освіті). Одне слово, пропозицією ЮШ «писати, коли буде час», я до кінця року так і не скористалася.

1 січня 1992 року я знову прилетіла до США — цим разом уже ґрунтовно «відкривати Америку» і себе вкупі з нею, — і впродовж того, дуже важливого в моєму житті, «весняного семестру» (січень — червень 1992 року) ЮШ уже стійко й назавжди перейшов для мене в категорію «моїх американських друзів». Багатогодинні телефонні розмови по 2–3 рази на тиждень (гаразд, що університет оплачував!) набули сливе «домашнього» характеру: ЮШ справді ставав для мене чимось на кшталт «дєдушки», єдиного україномовного (не «по-діаспорному», а повноцінно!) у всуціль англомовному оточенні, з ким спішиш поділитись і своїми турботами, й відкриттями, і смішними пригодами, не мусячи себе при тому мовно «редаґувати» (благо, що його сповна оцінити здатен тільки той, кому випало пожити якийсь час у мовній ізоляції!), — а водночас і провідником у новому для мене світі американських університетів, і фаховим консультантом з англомовної україністики, і невичерпним оповідачем цікавинок (він був блискучий causeur — артистичний, із витонченим гумором і спеціальним смаком до мовної гри), і взагалі душевно близькою людиною: коли він у квітні на цілий місяць вирушив у подорож до Європи, мені його вже бракувало, і я чекала на його повернення.

— Як Вам подорожувалося, Юрію Володимировичу?

— Втомно…

Я нишком чмихнула, подумавши: ну й зух зі старого — у 84 роки об'їхав за місяць сім країн, перелетів через сім часових поясів і ще й нарікає, що «втомно»! Тут і я б утомилася… ЮШ скаржився на румунські (здається) готелі, оповідав якісь дражливі дорожні історійки — а мені все невтямки було, що йому ж таки справді 84 роки і живе він самотньо, з чашкою гарячого чаю й теплим пледом ніхто його вдома з подорожі не чекав, — ото стільки відпруження має, що побурчати по телефону… Я все ще бачила його «старшим» — тим, хто дає підтримку, а не сам її випрошує. Гадаю, це своєрідний побічний ефект від засліплення силою інтелекту і взагалі силою того духа, котрий «животворить»: те, що «плоть слабка», при спілкуванні з такими «променуючими» людьми перестаєш помічати (подібне було в мене й при знайомстві з Чеславом Мілошем), і їхній вік якось ніколи до кінця не фіксується свідомістю, — навіть коли, йдучи поруч, мусиш сповільнювати ходу, щоб дотримати їм кроку, це здається даниною не старості, а індивідуальному темпоритму. А ЮШ до того ж і говорив неквапно, і в жестах був дуже «вироблено» ощадний (Edelgesicht, як говорила про нього в отроцтві вчителька німецької!), так що образ складався цілком гармонійний: він здавався не так старим, як в і ч н и м — немовби й завжди такий був (тільки в останню нашу зустріч, у листопаді 1996-го, я вперше побачила в ньому немічного дідуся, але й тоді відлетіла з Нью-Йорка не бувши цілком певною, чи не розіграв він присутніх навмисне…).

Зате пам'ятаю інше (це — до теми «невойовничости»-сумирности): я розповідала ЮШ по телефону новини з дому — хтось із наших патріотів старого гарту прилюдно побив писка комусь із хулителів Шевченка під час святкувань 22 травня (здається, так), і я переказувала те все в іронічному ключі, мовляв, «оно конечно, Александр Македонский герой, но зачем же стулья ломать», себто лізти з кулаками? — на що ЮЩ, посміявшись, завважив:

— Ну, за Шевченка то й я б поліз із кулаками…

На мить я була заскочена — він постав переді мною в зовсім іншому світлі: мужчини мого покоління «з кулаками» вже нікуди не лізли і там, де треба було боронити чиюсь честь, воліли відбуватись іронією й зубоскальством. Таким було суспільне повітря, що вирвалося назверх після розвалу СРСР: «пофіґізм» був модним, і в культурі так само. І цієї одної фрази ЮШ, а ще більше — того, я к її було сказано: спокійно, без пафосу, в абсолютно побутовому тоні, — вистачило, як легенького постуку по об'єктиву, щоб каламутне зображення мені в очу враз проясніло: ну звичайно ж, культура — це й є розмежування, ієрархія, де всьому свій час і своє місце під сонцем, і від часів Еклезіаста правила не змінились: є час розкидати каміння — і час збирати каміння, час глузувати — і час бити в писок, головне — не переплутати. І ні в якому разі не допускати змішування докупи всього з усім (уже потім я вичитала в Октавіо Паса, що в цьому й був смисл сталінської технології «кат і жертва в одній ямі» — поворот до ціннісного хаосу).

Утім, за Шевченка ЮШ «з кулаками» заступався таки не раз — повною мірою його роль на тому «фронті» можна буде оцінити щойно коли буде зібрано й видрукувано всю його шевченкіану, але і в буденному спілкуванні неважко було розпізнати, що до Шевченка в нього ставлення особливе, «інтимне». Підозрюю, що в хвилину найдраматичнішого в своєму житті випробування (див.: «28 днів особливої служби…»), у кабінеті Харківського НКВД, коли слідчі Галицький і Гончар (як усе-таки жорстоко потрапляє доля жартувати з іменами!) загнали його в кут і приперли до стінки, він інтуїтивно сягнув по Шевченкове ймення як по прикриття — на порятунок, ніби заслоняючись ним од чекістів (бо дуже вже схоже збентеження Галицького і оте його «Нет, зачем же так?!» на провербіальну реакцію «чорта від ладану», і важливо, що саме так це ЮШ запам'яталось!). Завважу, що був він узагалі-то непохитним агностиком, класичним ученим-позитивістом «старого складу», і навіть гирилиця неймовірних збігів і «чудесних спасінь», через яку пройшов кожен, хто врятувався з пекла Другої світової чи то вояком, чи біженцем, не схилила його до метафізики: як і Лаплас свого часу, він просто «не потребував такої гіпотези». Але, при всьому скептичному складі його ума, отой елемент трепету і внутрішнього пієтету, що його він мав до Шевченка, на моє суб'єктивне враження, був — хоч і дуже віддалено — найближчим у ньому до сфери релігійного почуття (у людей настільки естетично чутливих вона взагалі не буває цілком атрофованою, хоч би які запеклі з них були агностики!). Можливо, винятково благополучний рішенець історії «аґента Шевченка» ЮШ десь у глибині душі все-таки трохи приписував і «патронату імені», своєрідному секулярному еквівалентові «оборони світлих сил». Але це вже ті речі, з яких людина ніколи й нікому не сповідається — навіть і на письмі…

Ще однією «трепетною» темою — «зоною вразливости», як називав Толстой дорогих нам людей, — була для ЮШ його мама. Я навіть довгий час була певна, що вона йому померла відносно недавно, трохи не на початку 1980-х (нема нічого легшого, ніж заплутатися в чужій генеалогії!), і непомалу здивувалася, випадково почувши, що це сталося ще 1953-го, в перший їхній американський рік, — ЮШ згадував про неї так, як згадують про тих, хто завжди з нами, так що я собі навіть перейняла з її лексикону одну оптимістичну примовку 1937-го («Пережили революцию, переживем и Конституцию») і ще одне ласе слівце — ЮШ вжив його, коли бурчав мені раз (уже в Києві, в травні 1995-го), цілком зрештою дружелюбно, на Романа Корогодського (той був йому й видавцем, і другом, і секретарем, і нянькою, і відповідно приймав на себе всі побутові терни й колючки близького спілкування, котрих я була щасливо позбавлена):

— Якийсь він, як казала моя мама, б а л а х м а н н и й…

Я заверещала з радости — як, як?! — і кинулася справджувати слово в Грінченковому словнику, але й там його не виявилось. Ми пожурилися з ЮШ над тим, що в Грінченка взагалі обійдено увагою слобожанську лексику, я згадала схожий приклад — улюблену жартівливу цитату моєї однокурсниці (цілком уже російськомовної) з уст її матері, також родом харків'янки: «Куди це ти н а р у н ж и л а с ь?» — от, мовляв, і ще одне «пропале слово», варте включення з діалекту в літературну мову! — і цей епізод якось остаточно вмістив у моїй свідомості маму ЮШ в ту саму категорію «слобожанок», що й мама моєї приятельки, — і жодних спроб «переформатувати» цей образ ЮШ ніколи не робив. Тільки по його смерті я прочитала в «Я — мене — мені…» справжню історію Варвари Медер-Шевельової (1867—1953) й подумала, що перед цією жінкою Україна завинила чи не більше, ніж перед сином, якого вона для неї виростила, — її наймолодшою з п'ятьох (і єдиною зацілілою) дитиною. Якщо вже шукати в нашій культурі зразків істинного «подвигу матері» (про те, як незаслужено на цей п'єдестал посаджено малопридатну на нього й зовсім іншими справами визначну Олену Пчілку, мені вже доводилося писати в «Notre Dame d'Ukraine»), то якраз в особі матері ЮШ маємо подвиг у хімічно чистому вигляді — творений із посвятою жіночого непоказного, «тихого» героїзму й водночас із тією мірою самодисципліни, за якою недвозначно пізнається шляхетський «кодекс служіння»: це від неї вспадкував його ЮШ (розійтися з чоловіком, не простивши зради, й самій виховувати дітей, — уже достатньо відважний вчинок для жінки її доби й соціального стану, але пройти з незахитаною гідністю через усі страхіття революцій-воєн-розруху, без слова скарги стаючи й за прибиральницю в колишньому власному домі, й за куховарку для його службовців, твердо вщепивши дітям, що «Ніяка чесна праця не принижує людину», і ціною всіх жертв — ЮШ пише, що зумів оцінити їх тільки в дорослому віці, — забезпечити-таки синові, наперекір зовсюдному тиску «нового режиму», освіту за своїми питомими, ні в чому — ну хіба крім фортеп'яно й тенісу! — не порушеними «старими стандартами», — це вже таки істинне «жіноче лицарство», яке, після десятиліть більшовицького експерименту, заціліло в українській культурі хіба в героїнях Лесі Українки: психологічний тип той самий, і треба сказати, що жінками цього типу — останніми представницями винищеної породи — ЮШ, як жонами-мироносицями, був оточений упродовж усього свого життя).

Біографія В. Медер-Шевельової навряд чи дочекається ближчим часом своїх дослідників (не з нашим ставленням до своєї спадщини!), а шкода, бо, за всіма ознаками, дворянська сирота з імперських «служивих» німців Варєнька Медер (між іншим, кузинка того самого Петра Медера, військового коменданта Києва, який уславився нагінками на театр Садовського!) могла б скласти прецікаву ілюстрацію до історії «української аристократичної контрреформації», з якої починалась Україна як модерний проект. Процеси ці, як можна припустити, не обмежувалися самим тільки «ідеологічним проводом», тобто ядром «громадівської» інтеліґенції (у «Notre Dame d'Ukraine» я, зі зрозумілих причин, обмежилась тільки ним), а мали значно більший, із відстані століття вже невидимий нам ареал соціального поширення. Принаймні ЮШ сам для себе так і не знайшов остаточної відповіді на питання, звідки походило материне «приховане», аж навзаході життя вийшле на яв українство, яким він, у кінцевому підсумку, також завдячує їй[118] (те, що свої останні слова, уже в непритомному стані, вона вимовила по-українськи, все-таки було для нього несподіванкою[119]), вочевидь пані Шевельова, так само, як і її син, не належала до людей відкритих, навіть у власній родині. Поза тоді ще природно присутньою в Харкові українською народною стихією вулиць і базарів, жодних інших слідів «малоросійського впливу» в її вихованні ЮШ намацати так і не вдалося — за одним тільки винятком (але яким!): серед улюблених викладачів Варі Медер у Миколаївському сирітському інституті в Петербурзі був Дмитро Яворницький. Якась лінія духовного родоводу, отже, все-таки вимальовується: від Яворницького — через Варвару Медер — до Юрія Шереха-Шевельова…

Саме в таку модель трансмісії культури — через переємство «живим прикладом», «сократичним навчительством», через як завгодно тоненьку, аби лиш неперервну цівочку традиції, береженої й передаваної з покоління в покоління, — ЮШ, сам продукт «культури традиції», схоже, вірив непохитно (1996 року, подивившись виставу Харківського театру «Арабески», довго випитував у режисерки Світлани Олешко, «хто її вчив», — питання, якого вона, за її власним зізнанням у листі до мене, не відразу й зрозуміла: в пізніших, після ЮШ, поколіннях радянської інтеліґенції традиційний «культ учителів» різко занепав, і сучасному читачеві ЮШ вже може видатися дивним, як багато він при різних оказіях говорить про своїх учителів — і учнів! — і навіть на спогадах ставить присвяту: «Учням, що були, самі того не знавши, вчителями»). Через те, бувши в мовознавстві de facto продовжувачем ідей Вс. Ганцова і Олени Курило (а в есеїстиці «хвильовістом-ваплітеянином» таки, нікуди не дінешся, «зеровської школи»!), своїми вчителями ЮШ незмінно називав значно менш яскравих од тих, розстріляних, Леоніда Булаховського й Олександра Білецького — тих, кого застав живими і з ким мав особисту дружбу. Але першою й найголовнішою Вчителькою в його житті, яка сформувала його духовно і культурно (пізніше, професійне формування в генезі особистости «лягає» на вже приготовану ціннісну матрицю!), була таки його мати, і ЮШ насамперед її витвір — плоть од плоті й дух од духа, — той, яким Варвара Медер-Шевельова заслужила собі на місце в пантеоні видатних українок XX століття.

І чи не з цієї самої «навчительної» обсесії ЮШ панькався й зі мною — ненав'язливо й непомітно «архівуючи» в «розумну дитину» (за його словами, хоч я була вже далеко не дитина!) насамперед те, що непіддатне й неохопне — ні університетськими лекційними курсами, ні писаними «не для дітей» і «для дітей» томами книг: «культурне повітря», зіткане з десятків, сотень дрібничок, кожна з яких, узята поодинці, могла бути цілком незначною, але кожна була «на своєму місці» й таким чином «будувала ієрархію». В травні 1992 року я на кілька днів приїхала до Нью-Йорка, і ЮШ порадив мені цим разом включити в «обов'язкову культурну програму» Колекцію Фріка (Frick Collection), — маленький, як на нью-йоркські масштаби, і дуже «європейський» за духом музей, на диво рідко згадуваний у путівниках:

— Там небагато речей, але всі першорядні.

На той час мій досвід зі світовими музеями був іще невеликий — я, за звичкою радянського варвара, ходила ще не «в музей», а «на експонати», і так пересувалась і по Фріковому, бездоганно стильному (в усьому, до останньої лілеї в городчику) особнячку: Рембрандт, Рібера — прекрасно, ага, от він який, Вермеєр, зовсім інше враження, ніж від репродукцій, а тут, значиться, Ґейнсборо, ні, цю епоху я вже не люблю, і всі ці французькі Пуссени мені теж нецікаві, і китайську порцеляну, як і все інше ужиткове, проминаємо, тощо… Я ще слабо здавала собі справу з «необструганости» власного погляду (який не через один десяток «першорядних» музеїв має пройти, щоб відшліфуватися!), проте в пам'яті згодом відклались, на диво, не порізнені враження від окремих полотен, як то звичайно буває після гігантських кошар на кшталт Метрополітан, Лувру чи Прадо, а таки загальна атмосфера місця — цілісний, досконалий образ старосвітської елеґантности а-ля Пруст, ніби я побувала «в гостях у Ґермантів», і послужлива підсвідомість на згадку про Фріка досі неголосно вмикає мені саундтреком щось із Равеля: ось це я й маю на увазі під «культурним повітрям».

То був, либонь, найнаочніший «урок першорядности», який я отримала від ЮШ. Це вже тепер, по упливі літ, можна його «деконструювати», можна говорити про те, що тільки «першорядне» має потенціал структурувати реальність, створювати довкруг себе відповідно організований духовний простір, задаючи, самою своєю присутністю, точку відліку на шкалі вартостей, — а звідти походить і «почуття ієрархії», на брак якого в українців так нарікав Є.Маланюк, а в буденнішому вимірі — відчуття стилю: варто збити цю «горішню планку», підмінивши першорядне друго- й третьорядним (як це зробив в Україні сталінізм) — і вся будівля, захитавшись, просяде й обернеться на купу руїн, із якою нові покоління вже не зможуть собі порадити… Саме про таку «втрату культури» ЮШ писав у «Здобутках і втратах української літератури» (див. ЗІНВ), і саме цього його уроку Україна не засвоїла й досі. Але ж не міг він відправити в Колекцію Фріка всю Спілку її письменників у повному складі…

Власне ті кілька місяців живого спілкування й вирішили долю цієї книжки. На той час, коли, в червні 1992-го, я повернулася в Україну, світ у моїй свідомості вже достатньо зменшився («глобалізувався»), щоб заокеанські друзі не відсувалися, як раніше, в інформаційне позасвіття, тільки-но приземлишся в Борисполі й тебе поглине рідна українська рутина. (Про інтернет тоді ще тільки ходили перші чутки, які здавалися фантастичними, а комп'ютер у мене з'явився щойно в 1994-му, але ментальна картина завжди змінюється раніше, ніж на це дозволяють технічні засоби). У вересні ЮШ приїздив до Києва — світ урухомився, географічні відстані більше не грали фатальної ролі… Десь невдовзі по його від'їзді вийшла друком моя «Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період», і з цим-то «докладом» («без доклада не входить», так і вийшло!) полетів із Києва до ЮШ і мій перший лист — «із кур'єром», як це нерідко робилося в роки пострадянського «розруху» (українська пошта тоді працювала препогано, пакунки губилися, листи активно «перлюструвалися» поштовими службовцями в пошуках вкладених доларових банкнот, але людські зв'язки були сильнішими за всі технічні перешкоди, і перед поїздкою за океан просто обдзвонювалося знайомих: завтра лечу до Нью-Йорка, чи вам нічого не треба переслати?…). Сталося це на початку жовтня — від першої нашої «зустрічі в Київському університеті» минуло, отже, два роки. «Зав'язка» була позаду, «інтродукція» поступово переходила в те, що ЮШ пізніше назвав «романом на дому».

Хоча тут також були свої «пороги». Але про них краще розкажуть уже самі листи.

Перш ніж звернутися до листів, іще кілька «виробничих» завваг. У цій вступній частині я старалась триматися шевельовської заповіді «не для дітей»: не перекладати іншомовних виразів, по змозі стримуватись від публіцистики, популяризаторських пасажів тощо. Подібним чином я спочатку була гадала коментувати й листи, але перші їх читачі від такої настанови мене хутко відрадили, переконавши, що вона неминуче звузить аудиторію книжки до все тієї самої «тисячі посвячених», і якщо вже коментувати, то якнайширше і найпопулярніше. Відтак «Листування» вийшло складеним із двох паралельних текстових потоків, які дуже різняться за рівнем «герметичности», і вибір «навігатора» між листами й коментарями в кожному конкретному випадку залишається за читачем.

І останнє. Найдраматичнішим відкриттям при підготуванні цієї книжки до друку стала для мене не хливкість власної пам'яті (як можна було сподіватись), а зникомість біжучої історії. Культура пам'яті в Україні, в силу відомих історичних констеляцій, традиційно була низькою, але в 1990-х, в умовах цілковитого ментального й інституційного хаосу, обвалилася геть уже катастрофічно. У багатьох випадках згадувані в наших листах події чи артефакти не залишили по собі жодного сліду ні в інтернеті, ні в Національній парламентській бібліотеці України, і якби не приватні архіви, тодішнє роззосереджено-кипуче суспільно-культурне життя, у вариві якого кшталтувалися вектори сьогодення, впору було б по-орвелівському вважати неіснуючим. Тож складаю сердечну дяку за все згадане та підняте, на моє прохання, з бібліотек і домашніх архівів людям, які були співучасниками тих процесів, а відтак, прямо чи опосередковано, й «дійовими особами» нашого з ЮШ «роману»: Оксані Радиш-Міяковській, Вірляні Ткач (Нью-Йорк), Аскольдові Мельничуку (Бостон), Леонідові Плющу (Бесеж, Франція), Лесеві Танюку, Неллі Корнієнко, Елеонорі Соловей, Миколі Рябчуку, Максимові Стрісі, Ірині Валявко, Віталію Михайловському (Київ), Ірині Волицькій (Львів) та Світлані Олешко (Харків). Спеціальна подяка виконавцеві заповіту Юрія Шевельова д-рові Теодору Костюку та співробітниці Бахметєвського архіву Колумбійського університету Катерині Давиденко (Нью-Йорк) за можливість доступу до моїх листів, які зберігаються в шевельовському архіві, а також Михайлові Найдану (Стейт-Коледж, Пенсільванія) і Володимиру Давиденку (Нью-Йорк) — за люб'язно надані фотоматеріали.

Сподіваюся, що це тільки початок.

13 вересня 2010 року

Леонід Плющ: повернення додому?[120]

Леонід Плющ знову покидає Україну. «А хто це?» — безневинно кліпаючи, питають мене ті, кому менше тридцяти. Логічно, звідки їм знати: тридцять років тому, коли політв'язень Л. Плющ покидав батьківщину після чотирьох років у пеклі Дніпропетровської психушки, на гребені міжнародного скандалу, який добряче підпсував керівництву СРСР зовнішньополітичні плани (між іншим, саме на Плющеві остаточно побили глека КПРС і Компартія Франції), — про його від'їзд у газетах також не писали, і телекамери на непокірного математика-філософа-правозахисника націлилися вже аж по той бік «залізної завіси»… І на початку 1990-х, коли до інших посткомуністичних країн масово поверталися вигнанці-дисиденти, в Україні для Плюща місця не знайшлося.

Втім, не тільки для нього: в непам'ять у нас ухнула майже вся історія українського опору 1960—1980-х: «иных уж нет, а те далече», і, схоже, комусь дуже зручно було, щоб вони так і залишались «далече», — чи не тому, що своїх стукачів вони знали в обличчя, і неважко припустити, що якби, наприклад, живий був Стус, то його «адвокат від КҐБ» Медведчук, особисто відповідальний за Стусову смертну «десятку», навряд чи потрапив би зробити таку стрімку політичну кар'єру? Приклад беру навмання, той, що лежить на поверхні, — не хочеться й думати, скільки б їх відкрилось, якби копнути глибше. До речі, в найновішій своїй розвідці, «Людиноненависництво», Л. Плющ висловлює думку, яка молодшим поколінням просто не прийшла б до голови за браком досвіду: колишній офіцер КҐБ, пише він, цілком може бути вірний Україні, а от колишній провокатор-сексот не може, бо всіх їх держить на гачку ФСБ. Просто й дохідливо. І є над чим замислитися — як прихильникам, так і противникам люстрації: може, все-таки країна повинна знати своїх стукачів?

Але грець з ними, зі стукачами, я про інше. Про те, що по дванадцяти роках відсутности Леонід Плющ знову приїхав в Україну, щоб презентувати на Львівському книжковому ярмарку свою капітальну, 800-сторінкову студію про антропософію Миколи Хвильового. І пробув у Києві місяць — не завважений особливо ані журналістами («А хто це?»), ні викладачами-істориками (які мали би принаймні його класичний мемуар «У карнавалі історії», свого часу перекладений всіма основними європейськими мовами, рекомендувати студентам у курсах історії радянського періоду), ані бодай філологами — для яких Плющева монографія «Екзод Тараса Шевченка» (чи не найцікавіша шевченкознавча праця останніх десятиліть!) мала би бути однією з настільних. Але якось не склалося з публічними дискусіями — ані з пресою і телекамерами… Звісне діло, «мы ленивы и нелюбопытны», — ну, а крім того, вибори ж у нас, улюблений національний вид спорту… А тут якийсь Плющ — так у нас уже один був, «блок Костенка-Плюща» називався…

(Укотре не перестаю дивуватися: Господи, як же вміємо спускати в трубу свою історію — в тому числі й ту, котра ще жива й досяжна, — як бездарно, не помічаючи, тринькаємо навсібіч свої багатства, а потім знай плачемося, які то ми бідні!)

Інтелектуалів класу Леоніда Плюща в Україні сьогодні можна на пальцях перелічити. І за долею, і за масштабом особистости він належить до тієї «зоряної» східноєвропейської когорти, що Вацлав Гавел у чехів, Андре Плєшу в румунів, Адам Міхнік і Яцек Куронь у поляків — з тою різницею, що і чехи, й поляки, і навіть румуни пам'ятають — і своїх героїв, і своїх стукачів. Може, тому вони й незрівнянно краще од нас дають раду своєму сьогоденню?

Леонід Плющ сьогодні відлітає назад до Франції — країни, яка тридцять років тому дала йому притулок. Там, у невеличкому будиночку в гірському селі, він продовжить свою багаторічну працю — над проблемою часу в поезії Стуса, над листуванням Сковороди і католика-саббатіанця Якоба Франка, над творчістю душевнохворих і геніальними, ні на що не схожими малюнками Богдана Горбаля… Як у всякого справді вільного інтелектуала, в нього багате життя, цікаве й насичене, і від України йому геть нічогісінько не треба. Це він потрібен Україні — дарма що вона про це поки що не здогадується.

Правда, тепер у нас є його книжки. І ті, вперше видані на Заході, за зберігання яких у 1980-х іще можна було отримати строк, і недавно завершена «Його таємниця, або „Прекрасна ложа“ Хвильового». А значить, Леонід Плющ усе-таки тут, в Україні. У себе вдома.

Я знаю, що він читає «Українську Правду». Знаю, як не зносить публічних славословій на свою адресу (колись, прочитавши мою повість «Я, Мілена», де героїня-телезірка гине від роздвоєння особистости, розповів мені, як він один час, за його словами, «був Міленою» — коли за ним ганялися всі європейські медії, і як на собі відчув тоді руйнівний вплив публічности на живу душу). Тому я старалася писати цей пост якомога стриманіше: не говорити про те, як під його іронічно примруженим оком якось само собою відсівається всяке житейське сміття, ницість і марнота, виправляються ціннісні пропорції, і як це безмірно важливо — мати перед очима таких людей, у чиїй присутності стаєш кращим… Ну, і ще багато чого в тому ж дусі залишаю за кадром. Скажу тільки те, що мала би сказати в аеропорту, махаючи вслід Леонідові й Тетяні Плющам: «Повертайтеся, чуєте? Обов'язково!»

19 жовтня 2007 року

Коротка історія рок-н-ролу по-українськи

«Пако», — кажуть про нього народжені в 1970—1980-х: ті, для кого стало щирим шоком відкриття, після його смерти, скільки йому насправді було років. «Покаль», — звали його, з тою самою фамільярно-довірчою інтонацією, народжені в 1950—1960-х, кому він так само був ровесником. А для його справжніх, «паспортних» ровесників — покоління моїх батьків — він був «Юрко»: теж зменшувальне, хоч і з інших причин — наймолодший у кожному «шістдесятницькому» ґроні, вічний юнак, невгамовне живе срібло (декотрі форкали: несерйозний, лепетя! — тільки от саме цього «несерйозного» попросив Василь Стус, із його бездоганним слухом на людей, стати боярином у себе на весіллі, коли треба було виручити в скрутну хвилину, і так воно звідтоді й виходило, впродовж сорока років надалі, мовби це й мало бути розпізнавчою прикметою його присутности в нашому світі — що він завжди виручав, коли треба було: легко, з готовністю, по-дитячому тішачись просто з того, що може допомогти, з того, що ось він такий, тут, поруч, серед нас, — Юрко, Покаль, Пако: беріть, користайте, поки він іще тут…) і

І, здається, тільки ті хлопчаки з Прилуцької колонії для неповнолітніх, якими він так гаряче опікувався, а вони у відповідь вдячно писали йому сповіді на тему «Моє злодійське життя» (він був у захваті від їхньої творчости не менше, ніж од власних «літературних хуліганств»!), звали його — «дядя Юра». Теж, завважмо, — не «Юрій Володимирович»: ким як ким, а «Юрієм Володимировичем» він ніколи не був.

Залишатися ровесником трьом поколінням — само по собі феномен. А феномен потребує пояснення. Сказати просто «дар» — недосить хоч би тому, що всяким даром треба вміти розпорядитися, і в пам'яті культури залишаються якраз ті, хто розпорядився правильно. Саме тому до їхнього досвіду й звертаються знов і знов — з вічної спокуси зрозуміти, «як їм це вдалося».

Поет, прозаїк, перекладач, сходознавець, латино-американіст, джазмен, перформер, видавець, сценарист, журналіст, блоґер, телевізійник, продюсер, арт-менеджер — жодна з позицій цього списку (а можна ж досипати й ще!) не покриває і, головне, не фокусує цілости, що промчала метеором крізь другу половину XX та перші роки XXI століття під іменем «Юрко Покальчук»: хоч із якого боку глянь — калейдоскоп, суцільне кольорове мерехтіння («Кольорові мелодії» — так називалась одна з його ранніх книжок)… Перебирання окремих скелець цього калейдоскопа й розглядання їх на світло поодинці жодним чином не наближає до таємниці цілого: це так само безнадійно, як старатись описати, крок за кроком, усе, що він на своєму віку любив — Гемінґвея й Че Ґевару, французьких екзистенціалістів і Луї Армстронґа, Лесю Українку й Збишека Цибульського, африканські маски й пісні УПА, каву з Матагальпи і дощ у Парижі, а індонезійську кухню? а жінок? — о-о, жінок! — ну, й жінки ж його любили, — а які він коктейлі робив? я йому завжди казав: старий, у тобі вмер бармен! — а пам'ятаєте, як одного разу, чекай-чекай, на якому ж це фестивалі було…

…І так щоразу — всяка спроба наближення кінчається тим, що скельця вислизають із рук, дробляться на ще дрібніші, на геть уже мікроскопічні кольорові оскалки, — мерехтіння частішає, а «феномен Покальчука», як і раніше, залишається загадкою, — і, з сутої безпорадности зрозуміти, додають, уже заведено: «Харизматична особистість». Це говорилося ще за його життя, і на цьому погоджувалися всі — і ті, хто його щиро любив, і ті, хто погордливо чмихав за його спиною (а такі були в кожному поколінні!): «пурхає, як балерина з валізкою» (це — про його літературознавчі пошуки 1970-х), «ну який із нього письменник, порнушкою скандальчик заробив!» (це — в 1990-х, після появи його еротичної прози), «ні слуху, ні голосу, тільки заважає музикантам» (це — в останнє десятиліття, після «Вогнів Великого Міста», з яких і почалися, й до сьогодні тривають у нас письменницькі джазові рецитації — Андрухович із «Карбідо», Жадан із «Собаками в космосі», — весь цей «Покальчук-стайл» поетичного перформансу «єсть пішов» із його легкої руки, як і багато чого іншого в сучасній культурі)… В тім-то й штука: кожне з його осягнень зокрема можна було піддавати сумніву, але Покальчука від того якимось дивом не меншало, і харизми йому аніскілечки не уймало. Харизма була — в самому мерехтінні. У швидкості змінюваних кольорів…

Гадаю, щоб побачити його, треба старатися не наблизитись — а, навпаки, відступитись. Бажано на якомога дальшу дистанцію: от якраз на ті три покоління.

Одного разу мені це вдалося, але я зрозуміла це вже аж коли його не стало. Це трапилося наприкінці 1980-х, після випадкового зіткнення з ним на вулиці (а всяке зіткнення з ним означало шампанськи-вибуховий клекіт новин, вражень, несортованих і якихось неймовірно захопливих — «нє, ти послухай»! — подробиць чергових подорожей, проектів, планів, у які тебе втягувано з місця, заки ти ще встигла оханутися…), — я брела тоді додому в стані легкого «запаморочення Покальчуком», струшуючи з себе опадаюче конфеті щойно відшумілої розмови, і мені несподівано написався був чотиривірш — як уривок, вихоплений із навмання розгорнутої книжки:

Маленьке уточнення: я ніколи не «танцювала до зорі» (було — один раз, але вже опісля, в 1995-му, в Купальську ніч у Фінляндії). Так що рядки були явно «від нього», як буває принесений вітром чужий запах. Бо це не я — це він був «рок-н-рольщик», всім життям і всією душею, — можливо, взагалі останній рок-н-рольщик Європи. І вже точно єдиний, який зумів сполучити в собі «шістдесяті» наші — й західні (історики на чолі з Ярославом Грицаком, підкресліть собі, будь ласка, це речення червоним!).

В однойменному фільмі Гая Річі, випущеному в рік Юркової смерти (історія любить вкидати такі символічні позначки нам для орієнтації), герой у фіналі обіцяє стати «справжнім» рок-н-рольщиком, — не уточнюючи, правда, що під цим має на мислі, зате точно виражаючи назрілу загальноєвропейську тугу за отією «справжністю», якої в постмодерній культурі вже — вдень з вогнем… Юрко якраз і був тим «справжнім», — тим, хто, на відміну від героя хіту Jethro Tull («Too Old To Rock'n'Roll, Too Young To Die»), ніколи не буде «старим для рок-н-рола», хоч би скільки мав літ. Тому що літа тут ні до чого. І навіть провербіальні «секс і наркотики», що першими спадають на гадку, — то теж тільки атрибут, суть насправді не в них.

Суть у тому, щоб жити своє життя в ритмі 4/4. Творити його, як постійний шалений танець, — вкладаючись у кожен рух і ловлячи від того кайф, якого жоден наркотик не забезпечить. Іншими словами — вміти жити в теперішності, постійно в т е п е р і ш н о с т і, із захопленням дитини й захланністю коханця, як, між іншим, мріяв Фауст і за що пообіцяв душу Мефістофелеві, наївно уявляючи собі хвилину, котру захочеться «спинити», — бо в часи Ґете фізика ще не відкрила (а Мефістофель Фаустові не сказав, на те він і Мефістофель!), що «затримати» елементарну частинку можна не зупинкою, а тільки й виключно рухом, айнштайнівським «квадратом швидкости»: якщо хочеш бути — не зупиняйся, крутись! Rock! Rock! Rock around the clock!..

Бувають люди, від роду наділені цим душевним ритмом (щасливчики!), і бувають епохи (дуже недовгі, але з дуже довгою «післядією»), в яких цей ритм стає мейнстрімним, — їх потім теж згадують як «щасливі». Такою була в історії новітньої цивілізації середина XX століття — перший глобальний (атож!), на обох півкулях одночасно вибухлий «пасіонарний підйом», що його потім на Заході пов'яжуть із «поколінням 1968 року» (хоча насправді то був тільки пік десятилітнього, від середини 1950-х наростаючого розгону), — а на Сході того самого 1968 року силоміць заб'ють, заглушать, законопатять танками в Празі, як прорвану артезіанську свердловину, і тільки й лишиться мутний, що димовий шлейф, термін «шістдесятники», за яким уже нічого не розгледиш (в кращому разі — кілька ранніх могил і кілька портретів у підручнику, внесених туди ще за СРСР: «дозволених» радянською історіографією). Одначе до кінця «закрутити крана» при таких масштабних процесах навіть найтоталітарнішим режимам не вдається ніколи, — зміна тиску настає не одразу, і якісь «краплі» все ж просочуються, передаючи далі по естафеті «хімічний склад» перебитих «на півслові» культур. Юркові Покальчуку якраз і вдалося отак «просочитись».

Я не найкращий свідок тій добі: в 1968-му мені йшов восьмий рік (Юркові, нагадую, — двадцять восьмий!), але за отриманим у дитинстві емоційним зарядом — якраз на ту «вогку глину» свідомости, на якій кожен відбиток упечатується й зацементовується аж до скону, — смію й себе в певному сенсі вважати її продуктом. Бо, крім низки зовнішніх прикмет («поворот з таборів, шістдесятницькі вірші», кажучи для стислости ще одною автоцитатою, плюс не менш пам'ятні — твіст, і «маленьке чорне плаття», і стрибки під Лєткуєнку-дубі-дубі-ду, і «чуєш? оцей інструмент називається сак-со-фон», і «не заважай, тато перекладає з чеської», і підслухане від дорослих «ЧУМАКАМЮ», і якісь «НОЧІКАБІРІЇ», на які мене не взяли: світ, громохкий і прекрасний, був розчахнутий навстіж і тільки й ждав, коли я виросту!), я запам'ятала й дещо важливіше, і навіть, наважуся ствердити, НАЙважливіше в тій добі: її р и т м (і наступний, особливо після арештів 1972 року, перепад ритмів також!), — і вмію читати семантику її прихованих кодів, вона не є для мене «іноземною територією». У симоненківському нестямно-захопленому юначому вигукові: «Як мені даровано багато, / Скільки в мене щастя, чорт візьми!» — я без труда впізнаю той самий визвольний вибух ейфорії, що на іншому континенті стрясав був під ту пору змішаними юрбами білих — і «ніґерів», які, як і мільйони наших в'язнів колгоспу й ҐУЛАҐу, вперше відчули себе «теж-людьми» (а як цікаво було порівняти хронологію американського руху за громадянські права — і повстань у ҐУЛАҐу!) — й од повноти почуттів (хто хоч раз у житті не танцював од щастя, той, вважати, й не жив!) витинали несамовиті колінця під крик Біла Гейлі: «One, two, three o'clock, four o'clock — rock! Five, six, seven o'clock, eight o'clock — rock!»… І бітники, і гіппі, і сорбоннські маоїсти-ревізіоністи в чорних светрах, і київський Клуб творчої молоді, і молодіжний фестиваль у Гельсінкі, де на фото молоденька Марта Богачевська поруч із молоденьким Віталіком Коротичем (хто-небудь іще згадує, що репутацію «ліберала і прогресиста» він здобув на посаді редактора шалено популярного в 1960-х журналу «Ранок»?), — перший, між іншим, контакт із діаспорою, ура, «відлига»! — в усьому тоді був той істинно молодечий запас непідробно-щирої довіри життю, який потім у таких масштабах не повторювався вже ніколи, — така собі всесвітня «Помаранчева революція» завдовжки в кільканадцять років (американці недарма називали наш Майдан-2004 «Вудстоком»!). «Справжній рок-н-рольщик» — це людина, яка не розгубила цього запасу.

Підкреслюю: не релікт епохи, ні, Боже збав (реліктів, запилюжених, сварливих і жовчних, маємо доволі!), — а ж и в и й її свідок: той, хто ввесь вік живе на тій самій її хвилі, з якою так щасливо був збігся-зрезонував замолоду, — в своєму власному, питомому ритмі на 4/4. У теперішності живе — цілий час невситимо цікавий до всього, що вона з собою несе.

Так що в тому вірші я вгадала правильно: як написалося, так і сталося. Юрко не постарівся — він чесно зіграв (станцював!) своє життя за законами жанру, і саме його життя й стало найкращим його твором. Аж до останнього акорда, за який оплески він уже не почув (дуже добре пам'ятаю, як страшенно хотілося сказати йому «Браво!» — а вже не кому…): свою хворобу і своє вмирання він зумів приховати від оточення з мужністю, що потрясла всіх, хто його знав, чи не дужче од самого факту смерти. Така смерть теж є артефактом культури, не менше, ніж кілограми виданих книжок чи дисків, — з того ж розряду, що смерть римського гладіатора на арені або середньовічного лицаря на полі бою («гарно жив, гарно і вмерти зумів», за козацькою примовкою): за такою смертю можна вивчати стиль доби. Тут усе згідно з естетичним каноном: рок-н-рол — це квінтесенція joie de vivre, він за визначенням не може переходити в marche funèbre (згадаймо вбраного й загримованого під блазня присмертного Фредді Меркюрі в «The Show Must Go On!»), — і тому «справжнього рок-н-рольщика» не повинні бачити під крапельницею, посірілим од нападу болю чи полисілим од хіміотерапії, і чіплятися за життя в пошуках кращих лікарів, фондів, закордонних клінік і т. д. йому теж не пристало — хто грав своє життя з божественною легкістю, має з такою самою легкістю зачохлити інструмент і зійти зі сцени… І лишитися повік молодим і безсмертним (дивіться останні Юркові відео!): жвавим, легким на підйом, у чорних окулярах — як Збишек Цибульський у славетній сцені з «Попелу й діаманту»… Тільки коли в фіналі приберуть із кадру закривавлені простирадла, ми побачимо, чого коштувала героєві ця роль. (Що ви кажете, не встає? Мертвий? Не може бути!..)

Усім, хто намагається наслідувати Юрка Покальчука на рівні жестів, варто спочатку спитати себе: чи зможу я так умерти? Без ствердної відповіди всякий жест буде фальшивим — а значить, у кінцевому підсумку, непристойним. Тільки ствердна робить пристойним усе, із «сексом і наркотиками» включно. В кінці шляху на Фауста чекає спасіння.

Читач уже, напевно, помітив, що я кажу «Юрко» — не «Покаль», і не «Пако». Це з дому, маю право. Ми не були з ним близькими друзями, але в моєму житті він, без перебільшення, «був завжди», відколи себе пам'ятаю, — десь поруч або принаймні в полі зору, навіть якщо на паралельних орбітах. Таке рясне «мелькання впритул» упродовж сорока років є неомильною прикметою єдности середовища, а середовище — це не просто тусовка: це вже так званий «культурний шар», що вартує пильнішого вгляду. А що починалося все з Луцька — міста, де минули перші сім років мого життя й ціле Юркове доростання (дитинство, школа й інститут, повний «портрет митця замолоду»!), то варто тут укинути кілька слів і про середовище тамтешнє — розуміється, наскільки я годна уявити його собі з розповідей батьків та моїх власних дитячих вражень.

Щоправда, в «моєму» Луцьку — тому, який тривав до 1968 року (до Києва моїм батькам, після трьох років митарств, вдалося остаточно перебратись акурат за місяць перед празькими подіями), — Юрка вже не було: на той час він «далеко пішов», за чутками, вивчав арабську чи фарсі «десь у Ленінграді», тобто перетворився серед провінційних еліт на своєрідну міську легенду. А проте це ще було те саме місто його отроцтва й юности, яке, попри потужний натиск «совєтизації» (головно за рахунок «приїжджих» російську мову я вивчила у дворі від дітей військових, майже поспіль — корінних русаків), зберігало в життєвому укладі ще не остиглу пам'ять про свою «європейськість» — навіть на рівні побуту. Вдосвіта приходила молочниця — і під під'їздами новеньких «хрущовок» звечора виставлялися на лавочках бідони із записками-замовленнями (кому півлітра, кому літр) та насипаними на покришку грішми, паперовими й мідяками: вранці треба було спуститися й забрати «своє молоко», а теплий бублик з маком — українську версію круасану — купити з «булочної машини» на розі… Підлітки вечорами ходили гуляти «на замок», як і в ті часи, коли «предводителем дворянства» в місті був Петро Антонович Косач, — і звідкілясь «усі знали» (соціологічна достеменність такої вибірки в уяві малої дитини, розуміється, сумнівна, але я тут про середовище), що саме тут, у замку Любарта, колись відбувався з'їзд європейських монархів, який вирішив долю Європи: на сьогоднішню мірку, ми, отже, жили «в Брюсселі», чи принаймні «в Маастріхті», і щось від того в повітрі таки трималося… Сусідська Божена мала дядька й тітку в Польщі, звідти мені привезли польський буквар — «Elementarz», я вчилася читати латинкою: «То Ala. Ala ma psa». Мама шила собі сукні в тьоті Юзі з поставою англійської королеви — і потім іще не один рік зривала в них очі всім вуличним фотографам Києва: в Києві таких «тьоть Юзь» уже не було, таку саму бездоганну, «як улиту», стрункість ліній при позірній простоті дизайну я впізнала через багато років у примірочній паризького «Printemps». У моєму дитинстві це називалося «дриґом», і «дриґ» вважався ненабувним, як хист або врода: або є, або нема. Тьотя Юзя «мала дриґ». Юрко Покальчук «мав дриґ». «Приїжджі» ж, і взагалі «совєти», «дриґу» не мали…

Це важливий момент, і не лише для зрозуміння характеру Юркової харизми: на відміну від хисту чи вроди, «дриґ» є породженням не природи, а культури. Крім хисту, він обов'язково передбачає «стиль», «клас», те, що в більшості європейських мов окреслюється як «елеґантність» (у нас це слово, на жаль, безнадійно спрофановано скоробагацьким дискурсом модних бутіків, так що й заголовок роману Мюріель Барбері «L'éléegance du hérisson» уже виявляється практично неперекладним: «Елеґантна їжачиха» — це все-таки «про їжачиху», а не, як в ориґіналі, «про елеґантність», і ніхто по-українському не назве «елеґантним» бомжа чи старого хрона, хоча такі дуже навіть трапляються!), — передбачає, інакше кажучи, речі, які можуть існувати тільки в контексті певних культурних традицій. Головне — для «дриґу» потрібен д о с в і д с в о б о д и, в тому числі — свободи від страху втратити те, що маєш. Такий загальновизнаний arbiter elegantiarum, як Томазі ді Лампедуза, навіть уважав, що, тільки маючи за собою родинну історію поперемінних, як на гойдалці, банкрутств і піднесень у мінімум трьох поколіннях, людина повністю «розкріпачується» й досягає в ставленні до земних благ тієї «божественної легкости», з якої й починається справжня елегантність. Не беруся судити, чи і наскільки завдячував Юрко своїм «дриґом» таким «гойдалкам» (хоч у нього в родоводі якраз усе склалося цілком «за ді Лампедузою»: внук статського радника, «розжалуваного» в радянські професори, син екс-зе-ка, врешті вийшлого в «наукову еліту», хай би тільки й обласного рівня, і сам — вічний Колобок, що втікав од всякого фіксованого «соцстатусу», щойно його здобувши…), — але знаю одне: Луцьк 1950—1960-х був іще повен людей, які цілковито відповідали Лампедузівській «формулі елеґантности», — людей, які втратили все, що мали, не втративши при тому себе. Так що Юркові було в кого вчитися «божественної легкости».

Моїми няньками стабільно були «бабусі» (як тепер розумію, їм ледве добігало до шістдесятки!) з дипломами Карлового, Гейдельберзького та Віденського університетів, «дідусі» ходили з елеґантним ціпками (я досить довго вважала, що ціпок — це така чоловіча прикраса, а не банальний родич костура!) і носили жилети з кишеньками для годинників: у колишньому житті вони були лікарями, інженерами й адвокатами, майже всі встигли відвоювати своє «за Україну», а більшість і відсидіти, і тому переважно трималися непомітніше од бабусь — зливалися з пейзажем і «не відсвічували» (пам'ятаю, як мене водили до одного з них «у гості»: слава геніального дитячого лікаря перетривала його ґулаґівські роки, і він практикував приватно — «для своїх», за рекомендацією, — і ще одного — колишнього кандидата богослов'я, в юності закоханого в Лесю Українку: богослов любив грітися на сонечку коло клумби і просвітлено всміхався, усміхом Яна Гуса на ешафоті, коли діти військових, не інакше як поінформовані вдома батьками, підбігали поближче й наввипередки в нього плювали…). І так само «не відсвічував» і Покальчук-старший, що викладав на філфаці педінституту діалектологію й невтомно правив студентам байки «про все на світі» (згодом, у мої власні студентські роки в Київському університеті — останні «брєжнєвські», найтемніша ніч перед світанком! — я зустрічала серед викладачів, які пережили погром 1972-го, прихильників такої самої тактики — завзято баляндрасити, «вдавати блазня», щоб під тією машкарою могти вряди-годи вкинути з кафедри слово правди, вічна їм пам'ять і дяка!). І вже аж на початку 1990-х я довідалася від Юрка з Олегом, що їхній батько, як і мій дід, воював в армії УНР, потім був аспірантом Зерова, і одсидіти своє теж устиг — вдало, бо ще «першим покосом», по «справі СВУ», — а відтак, слід розуміти, мусив орієнтуватися в тому міському підліску «бабусь» і «дідусів» (серед яких могли бути ще його товариші по Луцькій гімназії царського часу!) непорівнянно ліпше од моїх молодих батьків — і сина провести через нього в 1940—1950-х зі значно ґрунтовнішим, ніж мої мене-дошколятку, ефектом впливу…

Нагадаю, що й роки ж були ще «гарячі»: я народилася в рік «останнього бою УПА», а на той час, коли ходив до школи Юрко, у волинських лісах іще пострілювали цілком-таки реґулярно, і цей «запах пороху» теж відбивався на культурній атмосфері міста (як зараз бачу найгостріший тоді «читацький дефіцит» — читані-перезачитані на розлізлу тканку, «нитками нагору», книжки нині забутого Володимира Бєляєва, якому було відведено в радянській літературі «бандерівську тему», а ажіотаж від фільму «Іванна», що вийшов на екрани ще до мого народження, взагалі коштував мені імені: мене-бо збиралися назвати якраз Іванною, але після героїні, спаленої живцем, на такий жест моїм батькам уже рішуче забракло духу). Юрко невипадково збирався про це все написати, в останні свої роки завзято збирав повстанський матеріал — у нього було почуття вини перед цією темою. Для нього «шістдесятницька свобода» починалася аж ніяк не «з XX з'їзду КПРС», як то нам досі бубонять шкільні підручники (незмінні від часів «перестройки» й Коротичевого журналу «Огоньок»!). Тим, для кого він «просто Пако» — крутий чувак, який смалив ганджубас і бухав із братами Че Ґевари, — варто пам'ятати, що й те хлоп'яцьке захоплення Че Ґеварою та цілою супутньою партизанською романтикою було нічим іншим, як упізнаванням у формах чужої культури «рідного», «свого» — того, що складало прихований, на рівні чуток і шептів, антураж дитинства й юности, і що не могло не загіпнотизувати «м'ятежного» підлітка на ввесь вік.

— Я був шалапут, — казав він сам про своє луцьке отроцтво (не без нотки вдоволення, ба навіть гордости: мамієм, мовляв, не був ніколи!..). І, схоже, так воно й було, — либонь, тому так легко вдавалось йому і на сьомім десятку знаходити спільну мову з малолітньою шпаною. Моя мама, Надія Яківна Обжирко, яка в 1952—1968 роках викладала українську літературу в старших класах тієї самої Луцької школи № 1, де на паралельному потоці вчився Юрко, роками, згадуючи про нього, не втомлювалась обурюватися: такий талановитий хлопець, а такий розхристаний!..

— Подумати тільки — з інтеліґентної родини, батько філолог, а в нього у випускному творі — двадцять дві помилки!..

Мама того року була членом випускної комісії — і, отримавши на перевірку роботу Покальчука-молодшого (тоді випускники ще писали твори чесно, як уміли!), пішла на перше у своєму житті «адміністративне порушення» (для молодої вчительки, ненабагато й старшої за своїх учнів, пам'ятне так само, як для них — перша викурена за рогом школи цигарка): нишком від решти комісії повставляла в твір усі коми й апострофи, пропущені «шалапутом» у нестримному польоті думки, бо власне нестримний політ їй сподобався. Сама артистична натура до шпіку кісток, при виборі між «правильним» і «творчим» вона не вагаючись віддала перевагу «творчому», дарма що в глибині душі вважала письмо з помилками жахливим нехлюйством, на кшталт бруду під нігтями. Вона не знала, що так «розхристано» Юрко писатиме до останку, навіть у своєму блозі: поспішаючи, женучись, ковтаючи букви й інтервали тим частіше, чим менше часу лишалось йому одміряно, — але на ритм того гону (4/4!) відреаґувала безпомильно. Завдяки її втручанню Юрко одержав срібну медаль (тоді ще були срібні медалі).

При бажанні в цьому епізоді можна добачити ключ до його найголовнішого життєвого успіху — успіху в людей: він був щирий у всьому, що робив, і жив почуттями. А це така неоціненна рідкість — особливо в суспільствах, наскрізь, як наше, просякнутих брехнею, — що завжди знайде відгук — хоч у серці суворої молоденької вчительки (а немає нікого суворішого за молоденьких незаміжніх вчительок!), хоч у душах змалку озлоблених на світ, як вовченята, малолітніх гопників на зоні.

І ще одне тут важливо: він не боявся помилок. Не боявся бути смішним, порушити заведені правила, спіткнутись, потрапити в халепу… А це й є свобода — та сама, внутрішня, на яку потрібна відвага. Бо вона однаково потрібна і на те, щоб лізти під кулі в охопленому вогнем Нікараґуа, і на те, щоб витримати допит у КҐБ, нічого не підписавши, і на те, щоб, покинувши посаду наукового співробітника в академічному інституті, гайнути класти бетон за Полярним колом, і на те, щоб вийти на сцену, махнувши на всі позаспинні хихоньки («ні слуху, ні голосу!»), і сказати, як є, з абсолютною беззахисністю закоханого, найпронизливішу фразу, яку лиш можна адресувати в напівпорожній зал:

— М и п р о с т о х о т і л и п о г р а т и…

І тоді тебе почують. На всякий щирий звук світобудова обов'язково відгукнеться.

Один раз я бачила, як він плакав. Зовсім не картинно, не «скупою чоловічою», як можна було б сподіватися від провербіального «мачо» (принаймні таким його виставляли, від середини 1990-х, українські ЗМІ, і він радо погоджувався їм підіграти, бо чом би й ні, хіба йому шкода?..), — та ще й такого, який, як то було заведено серед мужчин його покоління, «чистив себе під Гемінґвеєм» і навіть із нього перекладав (хоча насправді більше любив Селінджера!). Тут мимоволі пригадується точна репліка когось із таборових друзів про Стуса як про «дівчину, яка все життя прикидається героєм Гемінґвея»: Юрко плакав геть по-дитячому, схлипуючи на голос і голосно-таки скаржачись на свого кривдника, до мене долинув його зойк: «А чого він таке каже?..», — і я зрозуміла, що мені там робити нічого, бо я нічим його не втішу, були «чоловічі розборки».

Діло було в Одесі, куди ми в жовтні 1997-го їздили на виступ «поетичною бригадою» від щойноствореної (тріумфально відколотої від совкової «Спілки»!) Асоціації українських письменників, — часи були ще повні надій на «культурне відродження», здоровенний зал якогось БК повен звичайної одеської російськомовної публіки, яка прийшла слухати «просто поетов», а не спеціально «укрáінскіх» (в антракті слухачі обмінювалися враженнями, як на футболі: «вот тот первый понравился… и девушка…»), — а Юрко виступав у другому відділенні — концертному, зі своїми музикантами. І ось, на зворотньому шляху до готелю, в темному бусику, куди ми всі дивом упхалися — з квітами, інструментами і вже пущеними кимось по колу пляшками, — хтось із його «команди» кинув йому якесь криве слово, з якого прорвалась — чи то зневага професіонала до стороннього, що «плутається під ногами», чи затамоване роздратування в дусі «не-думай-що-ти-тут-головний», — в кожному разі, щось, що вдарило Юрка в саме серце найстрашнішою, як я зрозуміла, для нього підозрою, такою, котра одним ударом розвалювала весь його світ ізсередини: підозрою, що насправді вони «не команда», що «команди» — нема.

Це чоловіче — жодній жінці цього до кінця однак не збагнути ніколи, хоч як старайся: дух «комітату», «фратрії», хлоп'яцької ватаги, дворової футбольної команди, бойового побратимства, мушкетерського «один за всіх, і всі за одного», махновського «любо, братці, любо», пластунських товариств і упівських криївок — те, що в радянській реальності заціліло вже тільки, як у кривому дзеркалі, у вигляді «блатної романтики» з її «понятіями», бо в леґальному, «мирному» житті держава з цілим її репресивним апаратом десятиліттями суворо пильнувала головного принципу громадського життя — «больше трех не собираться». «Больше трех» (троє — це для випивки!) радянські чоловіки могли збиратися — і взаємно кріпитись тим духом зграйности, без якого чоловічість завжди буде уломною, — тільки там, де інакше не далось би виконати «завдання партії й уряду»: в армії, на флоті, в шахті, в геологічній розвідці, в альпіністській упряжці… Там це можна було, навіть заохочувалось. «От Москвы до самых до окраин» уся країна жадібно крутила Висоцького: всі його пісні були якраз «про це» — точно, як кулі в десятку, на межі дозволеної мужности. У 1980-му, коли вся країна Висоцького так само дружно оплакала, Юрко сам працював «його героєм» — на Півночі, в геологічній партії, полярником, будівельником, мисливцем: усе за текстом! — але тоді вже був Афганістан (про який не можна було говорити вголос), а з-за західного кордону для тих, хто хотів слухати, долинав поклик уже «несанкціонованої» мужности, якому судилося стати неофіційним гімном польської «Солідарности»:

Досі, коли чую цей трагічний перебір «трьох акордів», мені перехоплює подих (тоді як «мачизм а-ля Висоцький» зразка мертвецьких 1970-х нині вже безнадійно асоціюється, прости-Боже, з Міхаїлом Круґом та російським «пацанячим шансоном»…). Це крик найпервиннішої «чоловічої солідарности» в чистому вигляді: хлопці з Ґрабувка, хлопці з Хилоні, корабельники Ґдині й Ґданська, чуєте? Влада стріляє в робітників! Янека Вішнєвського вбили! — протяглий крізь тисячоліття на різні лади мобілізаційний крик «Н а ш и х б ' ю т ь!», із якого починаються всі бунти, революції й війни, і саму можливість появи якого — появи будь-яких «наших», окрім затверджених «партією й урядом», — в СРСР було гашено на пню, тільки-но де з'являвся на неї натяк. Відтак і заціліли з неї станом на сьогодні — ото лиш «блатні розборки» та футбольно-фанський «махач»: жалюгідний ерзац чоловічости, симулякр, із якого видалено головний нерв — м е т у, задля якої рушає «куток на куток» і «стінка на стінку» (у польській версії, нагадаю, було — «за хліб і свободу!»). І всі роки Юркової чоловічої зрілости припали акурат на цей історично безпрецедентний, і досі належно не оцінений за своїми культурно-антропологічними наслідками, період д е р ж а в н о г о п о л ю в а н н я н а м у ж ч и н. І ціле життя він був — утікаючою дичиною, котра шукала свою зграю.

…Я зрозуміла це тоді, в темному одеському бусику, повному напівп'яного гамору, за яким мало хто й розчув його невтішний плач. Він плакав, а коло нього стояв ударник, що за віком годився йому в онуки (коли не помиляюсь, то був ударник), поляпував його по плечу й розраював — недбало, повагом, із вивченими з екрана інтонаціями Сєрґєя Бодрова (сьогодні я б сказала — Сергія Жадана):

— Та перестань, Пако… Та ну, не вигадуй, Пако… Перестань, Пако… Нічого такого він не мав на увазі… Ми всі тебе любимо…

А «Пако» плакав.

Перед тим був іще один знаменний епізод. Щойно ми сіли в буса, прийшла вістка від організаторів: на радощах від того, як вдало пройшов захід, вони вирішили, в нападі одеської гостинности, почастувати нас місцевою екзотикою — «якщо група згодиться», забрати нас у море подивитись на нічне полювання на катранів. На жаль (мені й досі жаль!), «група» не згодилась. Усього дві душі, спраглі нового досвіду, зустріли цю пропозицію криками радости: Юрко Покальчук — і авторка цих рядків. Решта воліла до готелю: закуплене «пальне» заклично побулькувало в пакетах. Я обурилась: ви що, з глузду з'їхали, а ще поети називаєтесь, та коли у вас знов буде нагода побачити, як полюють на катранів?! — і підштурхнула Юрка: умов-но своїх музик, чейже вони, на відміну від цих жирних літературних котів, молодші, мають бути бистріші на підйом, а гуртом і решту вговтаємо… Юрко теж запалився, тупотів по проходу туди-сюди, як ведмідь по клітці, метушився, переконував: «Хлопці! хлопці!», — заклинав тим самим Гемінґвеєм, битвою з акулами в «Старому і морі», але «його хлопці» знай знуджено відгиркувались: їм було байдуже і до Гемінґвея, і до моря, і до нав'язливого «старого», що кудись їх тяг серед ночі, — і ото, відай, тоді котрийсь із них і бовкнув йому криве слівце, після якого всі акули пішли на дно…

Я слухала Юркові схлипи, що долинали ззаду (потойбіч проходу в цей час ще двоє байдужих до решти світу перемовлялися підкреслено статечними, неквапними, давно виставленими на режим «іронія — остання зброя імпотента» голосами: «Судячи з твоїх жартів, старий, алкоголь робить свою справу», — «Судячи з твоїх реплік, старий, він свою вже зробив», і т. д.) — і думала про свої «Польові дослідження» (тоді вони якраз були в усіх на устах). Про те, що чогось, можливо, найістотнішого в трагедії української чоловічости я все-таки в цьому романі недогледіла, пропустила. І що жодним надзусиллям уяви мені не перенестися в шкуру мужчини, замолоду «вибитого» зі «своєї фратрії», — відколи та перша, аспірантська, зі Стусом і К°., пішла по етапу, а ти зостався «під прикриттям» вельможного тестя виготовляти з дружиною «в чотири руки» переклади для «Всесвіту», з номера в номер, дедалі більше дратуючи тих, кому заборонено було друкуватися, «переклали Юрій Покальчук та Людмила Гончар», — аж доки, перегризши посторонки, зриваєшся світ за очі так і не прирученою звіриною, несучи в крові, як вірус, вічно-голодну тугу за втраченим «товариством», за «своїми хлопцями», які й тебе признають «своїм» — «один за всіх, і всі за одного»! — і все життя потім того чоловічого братства шукатимеш, по цілому світу — серед повстанців Че Ґевари, серед радянських полярників, серед виплюнутих державою «афганців», а коли і в твою країну прийде свобода — серед джазменів і рокерів, бо ж джаз-рок-гурт — це також «фратрія», що тим самим духом «комітату» й держиться, і хіба не того самого духу ти прагнув од «м'ятежної» Асоціації українських письменників, яку зразу ж ринувся захищати грудьми, напролом — через столи схарапуджених спілчанських президій, бурею-й-натиском, аж помолодшав був тоді в своїй червоній «циганській» сорочці?.. «Гей ви, хлопці, бігом-бігом…» (пригадалося, як він це співав у якомусь застіллі — із традиційно-народною молитовною поважністю й підлітковим захватом водночас!). А потім зненацька відкриваєш, що «твої хлопці», виявляється, грають у якусь іншу гру. І що ти насправді сам, сам як вовк — останній вовк із відстріляної зграї…

І жінки тут не спасуть — жодна не спасе, хоч би скільки їх тебе любило. Жінки й люблять-то по-справжньому тільки тих, за ким відчувають цю силу «колективної чоловічости» — готовність леда-мить, тільки-но покличе мета, підхопитись на рівні й сказати, рвонувши себе по живому: ну що ж, кохана, я пішов, хлопці ждуть…

(Тут, на мою думку, не остання з причин, чому він так і не переїхав за дружиною, про яку говорив не інакше, як «моя Оля», до майже-рідного йому Парижа, який любив з усією хворобливою ніжністю студента 1960-х — «камюсиста» й «жан-женіста», а на додачу, за способом життя, ще й типового «бульвардьє»: «А що мені там робити?» — тільки й сказав, коли раз була зайшла між нами мова на цю тему, і це прозвучало більш ніж вичерпно — з тією остаточністю, з якою в фільмі Вайди офіцер, на дружинине «Ти ж мені під вінцем присягав!», киває в бік своєї частини: «Їм я теж присягав», — тільки ще природніше й простіше, «зниженим стилем»…)

У нас якось скоромовкою, на марґінесі згадують про його доброчинство — про добровільно завдане ним собі на плечі шефство над неповнолітніми злочинцями, що вимагало, за Пастернаком кажучи, вже не акторської читки, «а полной гибели всерьез», і в останні роки стало чи не головною справою його життя («місією», як він сам казав). Наважуся припустити, що ним тут рухала не тільки підвищена вразливість на чуже горе (хоч у нього це якраз було!), і не тільки інстинкт всякого зрілого чоловіка — захистити слабшого (хоч це найбільше на поверхні). Було й інше, сокровенніше. Ті знедолені хлопчиська мусили бути так само потрібні йому, як і він їм: це була «зграя», котра так само «всерйоз-на-смерть» його прийняла (козацький обряд братання так само передбачав клятву на вірність, як і подружнє шлюбування — «в горі й радості, в здоров'ї й недузі, доки смерть не розрізнить»!) — прийняла й пішла по прокладеному ним сліду. Може, це й була найбільш «культурницька» його діяльність, у прямому сенсі: із тих «самосійних» колючих будячат, що доти бачили життя, от уже дослівно, тільки «зі споду», виловлювати закладену в кожному людському сотворінні «Божу іскру» й показувати їм, що є й інше життя, і для них воно теж можливе, — все одно що «окультурювати» криворослі дички, і такої самої стоїчної терпеливости на те треба, заки діждеш плодів своїм зусиллям. Припускаю, що коли, після року його регулярних відвідин, їхні ватажки викликали його в окрему кімнату «на розмову» й сказали: «Дядя Юра, спасибі, тепер ми Вам віримо», — він першої миті був уражений не менш боляче, ніж тоді в Одесі: а досі що ж, оце цілий час — не вірили? Як то? Чому? — «Ну, це ж зона», — пояснили ті чесно. І тим навік скорили його серце. Можна вважати, то й був їхній «обряд братання».

І так воно в нього з ними й вийшло, як велить чоловіча присяга: від них він не став приховувати, що в нього рак, від них-таки в немочі прийняв поміч, яку сам усе життя звик надавати іншим, і саме один із них, уже «вольняшка», був при ньому до останку за доглядачку, — в здоров'ї й недузі, доки смерть не розрізнить: усе, як належить козакові.

«Гей ви, хлопці, бігом-бігом, замітає стежку снігом…» А пісня ця, між іншим, не застільна — поминальна. І, як усі наші народні реквієми («та зроби мені, брате, з клен-древа труну», і «козака несуть», і всі, скільки їх є…), призначена, нотабене, — для чоловічого хору.

Я вже згадувала, що він любив ставати в пригоді: як усі по-справжньому багаті люди (бо багатство — це не тоді, коли багато вкрав, а коли «беріть, у мене є ще»), щедро ділився всім, що мав, ще й досипав із верхом. При ньому згадувати про які-небудь свої плани — творчі, ділові, подорожні, які завгодно, — треба було вкрай обережно, бо всяку таку інформацію він зараз же сприймав як адресований йому особисто запит про допомогу — і вмикав усі свої наявні ресурси (навіть не хочу уявляти, скільки людей на тому паразитувало!). Така манера характерна для «сильних цього світу», котрі в кожному бачать прохача (і стороняться «випадкових зв'язків»!), — у Юрка ж, із його безтурботним «нестяжанієм», це було вииромінюванням сили куди більшої й глибиннішої, ніж та, що забезпечується банківським рахунком, — колись це називалося аристократизмом, нині, за браком ліпшого терміна, «харизмою», але принаймні ще розпізнається як прикмета певної людської породи, хай би й рідкісна. Але я тут про інше.

Навесні 2000-го я збиралася на місяць у Письменницький Центр на Родосі, і Юрко, про це почувши, своїм «королівським звичаєм», радісно на мене накинувся: він-бо теж там бував, іще на початку 1990-х, від іноземної комісії Спілки, коли ще були сподівання налагодити через Спілку культурний обмін і міжнародну співпрацю, у нього збереглися путівники по острову, взагалі купа потрібної інформації, люди, контакти, він усе мені передасть, я мушу обов'язково прийти до нього в гості!.. Після кількох дзвінків із нагадуванням — «ти коли до мене прийдеш?» — я таки вибралась у його «печеру Алі-Баби» на Лівому березі, де отримала цілий стос літератури, «повне родоське спорядження», з грецько-англійським словником включно (який, до речі, дуже мені потім придався!). Ми пили зварену Юрком за якимось особливим південноамериканським рецептом «термоядерно»-тахікардичну каву з крихітних чашечок, перестрибуючи з теми на тему, Юрко раз у раз «представляв» мені то один, то другий артефакт із тих, котрими рясно здобилася його «печера», — картини, маски, статуетки, матеріальні пам'ятки бурхливої біографії «всесвітнього горожанина», чи то пак — українського Колобка, котрий «і від діда втік, і від баби втік», і, можна не сумніватися, втече від кожного, хто схоче запхати його в сталий козуб із класифікаційною наліпкою, і тому саме Колобка слід би вважати першим «справжнім рок-н-рольщиком», бо це він, круглий, «гойдається й котиться», rocks and rolls, і нема йому впину, — і коли я затрималася біля книжкових стелажів, Юрко теж підоспів коментарем — похвалився, що оце саме перечитував Роберта Пірсіґа, «ось-о, я тобі зараз покажу», насолода неймовірна!..

— Кого-кого? — здивувалась я.

— Не знаєш? — своєю чергою, здивувався він.

Так, на додачу до «родоського пакета», я отримала від нього, бонусом, ще дві книжки в сумку (із застереженням: «але ці повернеш!») — два вижовклі, зачитані антикварні «пейпербеки» від Bantam Books, із тих часів, коли на сторінці з копірайтами ще перелічувалися всі перевидання, а слово «бестселер» означало не «макулатура», а «майбутня класика». Гарні, видать, були часи. Чи хто-небудь із нових поколінь уже повірить, що список бестселерів «Нью-Йорк Таймс» 1970 року складали «Дружина французького лейтенанта» Дж. Фаулза, «Подорож із моєю тітонькою» Ґрема Ґріна, «Острови в океані» Е. Гемінґвея, «Планета містера Семлера» Сола Беллоу, «Програні битви» Юдори Велті, «Багач, бідняк» Ірвіна Шоу, а «трешняком» вважалися — «Лав сторі» Ерика Сіґала та «Хрещений батько» Маріо П'юзо, публікацією яких Павличків «Всесвіт» здобув був собі в 1970-х «всесоюзну аудиторію»? (Втім, «Всесвіт» тут-таки швиденько й «погасили» — передавши Коротичеві, який усього за два роки вміло опустив журнал до приписаного «хохлам» провінційного рівня, звідки той більше так ніколи й не вигрібся, але тоді Юрко вже в ньому не друкувався: він уже не був «зятем Гончара», і КҐБ тягало його, як цуц ганчірку, аж доки він плюнув на готову до захисту докторську й утік у Заполяр'я, — і тільки в Гемінґвеєвому чотиритомнику 1979—1981 років — «найповнішому в СРСР», як ревниво була відзначила московська «Литературная газета», — з'явилися, відлунням по його короткій і яскравій перекладацькій кар'єрі, кілька оповідань із циклу про Ніка Адамса в ті самі «чотири руки» — «переклали Юрій Покальчук та Людмила Гончар»…)

Ті два американські романи, які він мені втулив, теж свого часу були бестселерами: «Дзен і мистецтво догляду за мотоциклом» Роберта М. Пірсіґа, видання 1974 року, і «Прекрасні лузери» Леонарда Коена за 1966 рік: того самого Коена, якого я доти знала тільки за піснями (авжеж, того самого «вічного рок-н-рольщика», що так еротично, в свої майже-вісімдесят, співає «Dance Me То The End of Love»!). Хто б подумав, — учергове здивувалась я, — що чувак в молоді літа ще й серйозною прозою грішив! Другий Джойс, кажеш, ач воно як… Юрко сяяв — так, ніби йшлося про його власні твори. До мене не відразу дійшло, що Коена він слухав іще тоді, коли ми з однокласниками слухали Висоцького в препаскудних записах, а філософський роман Пірсіґа (не менше популярний у 1970-х, ніж у 1990-х Ґордерів «Світ Софії»!) мусив читати, ще як перекладав Селінджерову «Френні»: це був його світ — його «персональна бібліотека», на-все-життя-формативна лектура, — скажи мені, що ти читаєш, і я скажу тобі, звідки ти… «Настільні» (на попідручній полиці поставлені!) перші видання Пірсіґа й Коена видавали «людину епохи рок-н-ролу» так само безпомильно, як колись радянських дітей кінця 1980-х видаватиме згадка про «Ласковый май». Юрко просто був забув, що я з іншого покоління, — тим і здивувався, відкривши, що в моїй «персональній бібліотеці» таких «не стояло»: на той час, коли я могла безперешкодно читати англійською, на слуху були вже інші новинки й сенсації, і щось фундаментально важливе з культурної атмосфери XX століття для народжених в УРСР назавжди залишилося «за кадром». А Юрко був з «не УРСР», він був — «із рок-н-ролу». І, загледівши мою «освітню прогалину», притьмом ринувся її ліквідовувати.

Це настільки типово для нього, що всім, хто його знав, може видатися дрібницею. Штука в тім, що він робив це в нашій культурі щодня й щогодини — забезпечував зв'язок часів поверх радянської кривої «розмітки». Ненавмисно, спонтанно, найприроднішим у світі трибом — буттям самим-собою серед людей. (Просто посидіти поруч із ним на якому-небудь фестивальному концерті, де він, як риба в воді, устигав обертатися на всі боки, з усіма вітатися, всіх помічати, комічно обурюватися неуважним офіціантом: «Де цей халдєй, куди пішов?! Халдєй!» — і при тому весь час нон-стопом «рецензувати програму» — то добродушною реплікою, то іронічним «котячим» підвивом, то усміхом у вуса, і тільки зрідка враз поважніючи: тихо, тихо, дайте послухати, — це вже була школа стилю!) І байдуже, що ті, ще на одне покоління молодші, хто звав його «Пако», вже могли, на відміну від мене, й не розуміти зв'язку часів, і зазвичай поняття не мали, на яких саме складниках (книжках, людях, фільмах, долях…) було замішано той гримучий коктейль душевного заряду, який вони вбирали від нього «повітряно-крапельним шляхом» — шкірою, ніздрями… Розуміти взагалі не обов'язково, головне — правильно відчувати. Тільки тим і виживають культури. (І народи, до речі, теж!)

В Україні б у л о своє «покоління 1968-го року». Юрко Покальчук показав нам, яким воно м а л о бути. Наша справа — запам'ятати.

…А ті два романи мені чомусь «не пішли» — зависли на півдорозі, перебиті якимось нагальнішим чтивом. Юрко при кожній зустрічі допитувався: ну, як? прочитала?.. Ще ні, не встигаю, — виправдовувалась я. Юрко сердився. Я обіцяла: ось коли поїду в відпустку… Життя прискорювалося, «відпустка» задавнювалась. А потім його не стало. Лишилося невідчепне «як же так…», майже фізичне відчуття «глобального похолоднішання», цілого світу нараз — на якусь частку градуса, — і глухе почуття вини, завжди неминуче в живих перед мертвими. І ті два томики лишилися в мене стояти як докір — за збігом, також на попідручній полиці: «книжки для повернення».

— Значить, — сказала моя товаришка (підозрюю, що вона була потай у Юрка закохана, тож я відразу їй повірила), — ти маєш повернути їх йому якось інакше. Це ще не кінець.

Схоже, що так. Схоже, що все-таки — не кінець…

Червень 2012 року

Ефект присутности[121][122]

«Ми помремо, і нас забудуть».

Цю найжорстокішу правду з усіх, які дано пізнати людині, висловив не Сократ, не Сенека, не К'єркеґор — а тринадцятилітня дівчинка Катя, уродженка вже також неіснуючого міста Прип'ять, — коли згасала в лікарні од лейкемії.

Правдам, оплаченим такою ціною, доводиться вірити, хоч би як тому опиралася наша свідомість.

Забувають, справді, всіх — навіть найкращих з-поміж нас, і навіть у тому разі, якщо в пам'яті потомних поколінь залишається ім'я, а доробок небіжчика робиться невідкличною частиною шкільної програми. З тієї хвилини, коли йде з життя останній свідок — той останній, хто ще пам'ятав небіжчика заживоття, — безповоротно втрачається те, що реставрації не підлягає: ефект особистої присутности. Ось тут вона ходила, ось так сміялась, ось цим тішилась, а цим обурювалась, ось так прокоментувала таку а таку новину (як писав поет, «и жалобно бормочешь: Она любила эту поговорку…»), — через сто років усього цього, справді, не пам'ятатиме вже ніхто. Якщо тільки прижиттєві свідки не похопляться вчасно своє «жалібне бурмотіння» зафіксувати.

Штука в тому, що якраз цей ефект особистої присутности — відкритий тільки й виключно сучасникам, у жодних шкільних програмах не передаваний і подальшому транспонуванню не піддатний, — у багатьох випадках змінював перебіг історичних і культурних процесів не менш дієво, аніж тієї-таки особи повне зібрання творів. Бродський колись сказав про Ахматову: вона перетворювала вас на гомо сапієнса уже самим звуком голосу. Не знавши цього, не читавши спогадів сучасників, а судячи єдино за віршами, неможливо сповна оцінити ту роль, котру відіграла Ахматова в збереженні тяглости російської культурної традиції на «великому переломі» сталінщини. Подібно й у нас мусило спливти чимало часу, заки з поступово оприлюднюваних мемуарів проступило з усією сліпучою очевидністю, що двигуном українського «шістдесятництва» були, виявляється, не вірші Драча-Вінграновського-Ліни Костенко — а малопримітна для ширшої публіки (хіба що КҐБ неомильно розпізнана в усій повноті історичного масштабу!) постать Івана Світличного, котрий своєю особистістю якраз і надавав усьому тому рухові і духа, й форми. Бувають такі люди — здатні перетворювати світ, як воду на вино, самим фактом своєї в ньому присутности. За життя вони завжди перебувають ніби в центрі потужного магнітного поля: до них тягнуться, як на світло, навіть випадкові зустрічні. І, може, тільки такі люди в остаточному підсумку і є правдивими рушіями культури.

Соля була саме такою людиною.

Я кажу «Соля» не тільки тому, що ніколи, навіть подумки, не зверталася до неї інакше (мої спроби, на ранній стадії нашого знайомства, «скоротити» її, як те звичайно роблю в стосунку до приятелів, до афектованого «Сольчика» чи «Солюні» вона перекрила негайно ж, висміявши з притаманною тільки їй нещадною іронією, — жодного натяку на сентиментальне «народницьке» сюсюкання не зносила на дух, воліючи вже радше демократичну «Солоху»!). Але справа, звісно, не в моїх приватних звичках. «Соломія Павличко» — то вже факт історії культури: центральна постать в українському літературознавстві 1990-х (тільки про неї єдину можна з певністю сказати, що вона за цей час зуміла створити в науці про літературу свою школу!), засновниця й промоторка українського наукового перекладу (для якого до появи «Основ» у нашій «пострадянській» культурній та освітній інфраструктурі просто не існувало місця!), а крім того, — що менш у нас відомо — перша «культурна речниця» України на Заході (досить зайти на amazon.com, щоб пересвідчитися: мало не все, що в перше десятиліття незалежности потрапила сказати про себе світові освічена Україна: від знаменитих «Листів з Києва» до двох чільних англомовних антологій сучасної української літератури, — пройшло через її руки, а про її місце в історії східноєвропейського фемінізму ще писатимуть дисертації…), і, зрештою, просто незаперечний інтелектуальний і моральний лідер свого покоління (яке по її смерті вмить утратило єдність, розсипавшись на дрібні, керовані локальними амбіціями групки, як бджолиний рій без матки). Все, видрукуване під ім'ям «Соломія Павличко» (неймовірно багато!), ще буде читатися, осмислюватися, перевидаватися, вивчатися в університетських курсах, однак, навіть найретельніше зібране докупи й простудійоване, боюсь, таки не потрапить висвітлити новим поколінням повною мірою, чим насправді була Соломія Павличко в українських культурних процесах кінця XX століття. Бодай тому не потрапить, що в людей — ближніх, і дальніх, а не раз і геть випадкових — Соля (авжеж, «Соля»!) вкладала, цілком безоглядно й не міряючись, чи не більше часу й енергії, ніж у власну наукову й літературну працю. Робила це навдивовижу невимушено, природно-як-дихання і — що вже геть нетипово для української традиції (в якій недарма ж живе віками казочка про паню, котра раз у раз нагадує біднякові: а пам'ятаєш, діду, я тобі дала яєчко?..) — абсолютно недемонстративно, так що навіть зблизька це не впадало в око, якщо тільки не придивлятися спеціально. Щойно в день її похорону, почувши від десятків людей, не раз зовсім незнайомих між собою, одну й ту саму фразу: «Вона змінила моє життя», — я по-справжньому вразилася масштабами її душевної щедрости — тим, наскільки ж вона не жаліла себе на діяльну співучасть у кожному, хто траплявся їй на шляху: і це при тому, що її загальнознаний — і з задоволенням нею ношений! — імідж «залізної леді української літератури» якнайменше годився з образом «жони-мироносиці», і вона перша жорстоко цей образ осміяла б, якби хтось наповажився прикласти його до неї.

Гадаю, річ у тому, що понад усе її цікавили люди. Це та настанова, котра у філософів зветься життєтворчістю, — (а послідовно здійснювана Соля була послідовна до методичности в усьому, хоч би що робила: «Я — німець», — казала жартома), ця настанова породжує в суспільстві наслідки глибокі й далекосяжні, одначе такі, яких не облічиш і під палітурку, для наочности, не вбгаєш. Не існує такого інструмента, щоб прорахувати, як розвивалося б українське літературне й інтелектуальне життя 1990-х, якби не було в ньому Солиного «ефекту присутности» — того магнітного поля, звідки постійно іррадіювали навсібіч її світлоносні імпульси. Її оцінки, навіть мимохідь зронені, переказували з уст в уста — і на них рівнялися. При ній, достоту як при Ахматовій, виструнчувались, бодай тільки внутрішньо, всі, друзі й недруги зарівно (навіть я, при всій нашій багаторічній зажилості, завжди з нею несвідомо «підтягувалась», і в мові, і в манері триматися, — подібно до наших старих аристократок, всіх отих «з дому» Косачівен, Лятошинських, Скоропадських, вона якось непомітно тебе дисциплінувала, змушувала «тримати рівень»). І вже зовсім годі уявити, скільки людей повсякчас «держало її в умі» — як своєрідну санкціонуючу інстанцію власним зусиллям (каюсь, і моєю відруховою реакцією на страшну звістку тієї новорічної ночі 2000-го, коли відринуло перше потрясіння, було зовсім уже еґоїстично-стеряне: а кому ж я тепер нестиму своє написане, на чий «вищий суд» чекатиму із завмиранням серця?..). Своєю присутністю Соля немов утримувала в нашій, такій тяжко занечищеній, суспільній і культурній атмосфері якийсь навдивовижу непохитний еталон гуманітарної норми — в тому первісному, високому значенні слова «гуманітарний», коли воно ще не відділилося від «гуманістичного», — мов світилася шляхетним металом, поруч із яким тільки й дається розпізнати підробку.

Безстрашність, гострий розум, насмішкуватість і абсолютне самовладання (за всі роки близького товаришування ні разу не згадаю, щоб Соломія підвищила голос!) загалом складають вибухову суміш завжди, в будь-якому середовищі. Одначе Солин авторитет творився, думаю, й дечим посутнішим і чи не рідкіснішим: її безупинною, несамовито інтенсивною, за Сартром мовлячи, «заанґажованістю» в безпосередній перебіг життя — в цьому сенсі її сміливо можна вважати останньою європейською «екзистенціалісткою без страху й догани». Вона таки справді щохвилини перетворювала світ довкола себе — свідомо, діяльно й цілеспрямовано: позиція невтручання, відстороненого споглядання була їй органічно чужа, її модусом вівенді був безнастанний завзятий діалог — із живими й мертвими, і то на всіх рівнях, до атомарного, «вуличного» включно. «Знов ти своєї — „нє проходітє мімо“?» — бурчала я, коли ми, вступивши в Бостоні до крамниці хутра, перечіпались об знудженого старушка-продавця — той тільки й спитав, якою мовою ми говоримо, і сповістив, що його батьки також колись приїхали з України, — ну, приїхали, то й приїхали, але Соля вже жвавенько щебетала: really, справді? а хто вони були — Ukrainians? Russians? Jews? Ах, єврейської віри — знаєте, а я в Києві мешкаю біля колишньої центральної синагоги, under the Soviets її, уявіть лишень, перетворено на ляльковий театр, але тепер, коли ми незалежні, синагогу знов буде відбудовано, — тема єврейського відродження в незалежній Україні розвивалась і набирала обертів, старушок (де й поділась його нудьга!), виструнчившись і втягнувши живота, дивився на Солю закоханими очима — можна не сумніватися, що йому випав один із найпам'ятніших днів за всенький час його хутряної служби, — я бурчати то бурчала — «нє проходітє мімо», або боротьба Соломії Павличко з українофобськими стереотипами серед американського єврейства! — проте не милуватися нею не могла: на моїх очах за яких п'ятнадцять хвилин вона найневимушенішим чином перетворила старушкові його батьків на «українців юдейської віри», подарувала йому іншу родинну історію, в якій, замість провербіальних погромів, теплилася свічками посеред Києва красуня синагога, і це було, далебі, презворушливо, — секрет же крився в тому, що зовсім не в «боротьбі зі стереотипами» була тут справа: просто Соля водномить відшукала з незнайомою людиною спільну тему — ту, що була щиро цікава їм обом. І так бувало завжди — і в усьому.

Між іншим, скоро вже зайшло за єврейське питання — розповідала, як перед першими виборами до Верховної Ради лютили її антисемітські листівки, що подекуди були з'явилися на стовпах: «Я просто бачити цього не можу, відразу здираю з м'ясом!» — гумористично-грізно розчепірювала для ілюстрації скорчені пальчики, ніби збираючись подряпати чиюсь «огидну» (улюблене слівце!) фізіономію (взагалі, як усі талановиті люди, була шалено артистична і з прекрасним почуттям гумору, тільки не акторськи-нав'язливим, як то найчастіше буває, — коли за всяку ціну тягнеться «ковдру на себе», щоб побавити публіку, — а дуже шляхетно дозованим, сказати б, «на гурманів»: наприклад, ніколи не розповідала анекдотів, зате напрочуд філологічно-винахідливо вміла потім «повернути» вам вашого анекдота у вигляді вплетеної в контекст цитати…). Згадую про ці розчепірені пальчики тому, що обурених тоді серед нашої інтеліґенції було чимало, але ні від кого іншого не випадало мені чути цього категоричного «здираю». Ситуація знакова, ба й символічна: обурення-бо — то не більше, ніж реакція на зовнішній подразник, українська історія здебільшого й розгорталася в такому-от «реактивному» способі («хіба-ревуть-воли-як-ясла-повні»!), а от простягти руку й здерти обурливий напис — здається ж, просто, ні? — то вже вчинок, або, як казали в давнину — «чин»: пряме проектування людиною себе на світ, не ре-акція — а таки «акція», латинське «дія» — без усякого принизливого «ре-». Акурат у цій «точці простягнутої руки» й починається заанґажованість — як запевняли екзистенціалісти, єдина моральна настанова, по-справжньому гідна людини. Соломія якраз і жила гранично активно, цебто на найвищому реґістрі людської гідности, і я, попри всі ритуальні самозапевнення про несповідимість шляхів Господніх, не можу позбутися гіркого відчуття, що в суспільстві не «реактивному», як наше, а бодай настільки «активному», як будь-яка з так званих «старих демократій» (де активність індивіда принаймні не збуджує в ближніх підозріливої недовіри та бажання негайно затлумити її на місці!), її вік не був би таким жахливо коротким — сил би вистачило на довше, і в фатальну хвилину вона, може, й не зомліла б, пішовши під воду… Тієї останньої своєї осени вона й узагалі була на межі виснаження, часто хворіла, і тільки десь незадовго до смерти переможно похвалилася, що нарешті навчилася казати «ні» на ті незліченні «соціальні замовлення», котрі продовжували сипатись на неї звідусюди:

— Уявляєш, дзвонять, — «Ви не могли б нам написати?..» — а я кажу: «Ні. Не могла б», — і мовчу!

— «Витримуєш паузу»?

— Ага, як у Моема! Де це було, в «Театрі»?

Ми тоді посміялися, обсмакувавши з усіх сторін її новонабуте вміння, і зійшлися на тому, що краще, звісно, було б навчитися казати оте «ні» трохи раніше — це ж скільки часу й сил у марних трудах «во спасеніє родіни» далося б заощадити! — ну, але принаймні краще пізно, ніж ніколи… А виявилося — таки запізно.

Правда, сама Соломія ніколи не грішила цим класичним самоїдством українського інтеліґента (вперше його озвучив іще Франко), — мовляв, «що б з мене було», якби лиха доля та не закинула мене в це українське болото… Ще на початку дев'яностих на моє розпочате, було, в цьому жанрі скигління зареаґувала зі своєю характерною «воротарською» швидкістю — перебивши одним-єдиною фразою: «А якби ти народилася де-небудь в Африці?». А й справді, подумала я, уявивши собі на хвилиночку огром усіх занапащених африканських талантів, що навіть освіти не мають як здобути, і тут-таки засоромившись власної слабодухости — ніби світло вона мені в свідомості перемкнула… Це, між іншим, була типово Солина манера розраджувати — абсолютно «несиропна», «несюсюкальна», на позір суто раціональна, але щоразу той «арґумент на користь», той неодмінний позитив, «сонячна сторона», яку вона, сама людина винятково сонячна, примудрялася відразу ж розгледіти в хай хоч якій позірно безвихідній ситуації, виявлявся безпомильно точним і єдино дієвим. Узагалі, в ролі подруги вона була незмінною — і не лише для мене! — «старшою сестрою», тим плечем, на яке завжди можна було спертися, потелефонувавши, вилитися своєю черговою «екзистенційною кризою» о якій завгодно порі, щоб почути у відповідь Солине розважливо-готовне: «Нічого страшного…», — і тут-таки з непохитним «швейківським» оптимізмом (хто сказав, начебто це тільки чеська національна риса, а українці того не вміють?!) витягався на світ який-небудь «аналогічний випадок» із Солиної «бездонної шухлядки», напхом напханої найрізноманітнішими житейськими історіями — мертвих і живих, в Украйні й не в Украйні, класиків і сучасників, родичів, друзів і випадкових знайомих, — якби наші письменники так любовно тримали в пам'яті такий невичерпний запас чужих життєвих сюжетів, яку ми мали б літературу!.. Годі уявити, скількох людей вона в такий спосіб «тягла на собі» — з готовністю підставляючи плече в трудну хвилину (опівнічний дзвінок, тривожний Солин голос: «Ти знаєш, що сталося з Н.?» — Н., наша спільна знайома, потрапила в психіатричну лікарню, і Соля взялася відразу ж енергійно розробляти програму дій: у мене-бо, внаслідок сумного досвіду з душевнохворими «фанами»-переслідувачами, завелися деякі впливові знайомства серед психіатрів, і Соля виклала свій план пункт за пунктом: знайти путящого діагноста, вийти через моїх знайомих на адміністрацію лікарні, щоб забезпечити Н. належний догляд тощо, — я не згадувала би про цей випадок, бо з таких випадків, непомітних, як бісеринки в ґердані, великою мірою складалася повсякденна тканина її життя, якби не одна обставина: це було менше ніж за місяць до її власної смерти. Не виключаю, що й у свій останній земний день вона ще встигла кимось поклопотатися…).

Авжеж, для сторонніх вона була «залізна леді» — невразлива, всепереможна, недосяжна в сліпучому блиску своїх звершень, як у бойових обладунках, і вона сама повсякчас старанно підтримувала цей імідж, — не лише тому, що знала, як небезпечно розкриватися на людях зі своїх слабкостей (людська зграя загризає слабкого так само, як і вовча), а й із міркувань, не побоюся сказати, «ідейних»: ненавиділа хронічне українське народне бідкання, споконвічний рабський жанр жалів і нарікань, із просто-таки вогнедишною пристрастю! Характерна сценка: Соля паркує машину перед рестораном «Рішельє», — ми приїхали з нею повечеряти, чи, за її власним виразом, — «взятись за руки, коли каналізація підступає» (як методичний «німець», вона намагалася надати цим нашим посиденькам строго календарного, щотижневого характеру, — графік, який я, безтолкова істота, живучи в режимі «вічного авралу», раз у раз порушувала…), — і тут, як на гріх, поки Соля вовтузиться з пультом од машини, я завважую на другому боці вулиці акурат одного з представників вітчизняної «літературної каналізації», — той зупинився зоддалеки і невідривно, як удав, дивиться на нас — смію запевнити, аж ніяк не з ніжністю!

— Чи ти ба, — кажу до Солі, - поглянь-но, Z.

Її реакція, як завжди, блискавична — поворот голови, електричний спалах пушистого волосся, виклично задерте підборіддя, вуста, складені в характерну переможно-лукаву, збитошницьку усмішку:

— Прекрасно! Хай бачить, як ми добре живем!

Нічого іншого «каналізації» бачити не належалося. Це був жорсткий принцип — сказати б, світоглядова засада, яку сповідувала сама й яку завжди палко заохочувала в інших: розпрямлятись. Не скиглити, не бідкатися, — «не ридать, а здобувати», як писав класик, і до того ж пам'ятати, що на нас, як на ґенерації «першопрохідців», лежить відповідальність за витворення нових культурних стандартів, «рольових моделей», а значить, кожен наш крок набуває ще й певної символічної ваги. «Купи собі гарне хутро, — вмовляла мене, коли я 1996 року одержала свій перший «великий» гонорар, від канадського видавця, — купи, квартиру все одно рано чи пізно відремонтуєш, а так буде тобі пам'ятка», — досі шкодую, що тоді її не послухала й не здобулася на цей, суто естетськи «відв'язаний» жест — справити собі щось безпотрібно-гарне, як хутро або антикварну цяцьку, коли на черзі є передніші «практичні» видатки: Соля добре знала, як багато важать такі жести на шляху внутрішнього визволення, зокрема й від принизливого диктату «житейського попеченія», і власне життя вибудовувала саме за цією логікою — ескалації свободи.

«Дистанційно» ми з нею були знайомі й «перетинні» по різних київських компаніях, від Інституту літератури до хрещатицької «Ями», бозна-звідколи, десь із середини 1980-х, — але особисто для мене наша дружба почалася з того дня, коли я вперше розгледіла, як їй несамовито трудно боротися за себе — цій, на позір, «дівчинці-мажорці», «лауреатській» доні й невістці, за соцстатусом належній до радянського привілейованого класу з усіма відповідними «бонусами», до шестикімнатної квартири в центрі включно (що за сучасними стандартами дорівнює мало не палацові нафтового олігарха!), — словом, предметові постійних заздрощів і насторожено-ревнивої уваги довкілля. Одного осіннього вечора, здається, 1989 року, коли центр Києва вже щонеділі клекотів мітинґами, ми разом верталися з якоїсь такої збіганки вечірнім Хрещатиком, і вона раптом, ні з того ні з сього, заговорила про своє родинне життя. Я спершу підтакувала в традиційній жіночій манері «як-я-тебе-розумію-бо-в-мене-те-саме» (немає спільности інтересів, чоловіка мало цікавить те, чим я живу, і т. д.), — «нас дуже зріднила дитина, — казала вона, — але ненадовго, тільки поки була зовсім маленька», — і я розгубилася: це вже виходило за межі звичайної балачки молодих жінок зі скаргами на своїх благовірних… На той час я ще не знала і тому не змогла відразу впізнати того, що відкрилось би досвідченішому оку, — прихованої за розважливою манерою говорити безодні самотнього відчаю, що штовхає сповідатися першій-ліпшій малознайомій людині, випадковому супутнику, — а я власне й була таким випадковим супутником, «дівчинка-мажорка» в чорному кашеміровому пальті з довгим шарфом (шик кінця 1980-х!) дибала поруч зі мною з гарячого виру розмов і суперечок про майбутнє країни — в свою «чорну діру», в осоружні їй чужі «хороми» (як їх потім завжди з непідробним жахом у голосі називала), наче у в'язницю, — чимдалі відтягуючи хвилину повернення, — і за мене вхопилась дорогою, як потопаючий за соломинку.

Десь тоді заклався між нами й отой алгоритм «старшої й молодшої сестри»: старша на два роки, Соля приблизно з такою самою форою в часі переходила всі головні для нашого покоління «пороги» жіночого внезалежнення — крах першого (раннього, ще відповідного всім добропорядним патріархальним канонам) шлюбу, а відтак завоювання й розбудова, за Вірджинією Вулф, «власного простору». В тому числі в прямому, неметафоричному сенсі: Соля перша з-посеред київської інтеліґенції, тайкома від усіх позичивши немалу як на ті часи суму, купила собі власне помешкання і гордо в'їхала в голі стіни з двома матрацами на підлогу, для себе й для Дани, — влітку 1991-го це було куди ризикованіше од сходження на Говерлу! (Вона завжди казала, що в помешканні на Еспланадній була щаслива, — що їй це «напророкували» попередні господарі, так і сказавши при від'їзді: «Мы здесь были счастливы, и Вы будете счастливы», — але гадаю, весь «секрет» полягав у тому, що там вона вперше сповна відчула себе господинею своєму життю; маленька Дана, яку вона водила із собою на мітинґи, конференції й літературні вечори, вписувалася в тканину того життя напрочуд гармонійно, хіба що під час захопленої маминої телефонної розмови про Ніцше чи Гайдеґера — бо то ж була пора, коли ми жадібно надолужували прогалини в своїй радянській освіті, допавшись до раніше неприступної лектури[123], і Соля з місіонерським запалом розбудовувала «Основи», яструбом налітала на кожен український переклад, доти закопаний на безвік у спецфондах, слухай, казала, я тут у твоїй монографії побачила посилання на «Бунт мас», чий переклад? Бурггардта? дуже добре, занотовую! — отож у розпалі якої-небудь такої розмови в трубці зненацька міг озватися нетерплячий дитячий голосок: «Мамо, я хочу какати!» — я реготала: ось тобі й маєш «людське, надто людське»! — Соля, посміявшись, казала: «Вибач», клала трубку й ішла виконувати материнські обов'язки, — і все воно під ту пору поєднувалося в неї з якоюсь воістину античною, повносилою й життєрадісною «енгармонійністю»…).

У фаховому сенсі «власний простір» також дався їй нелегко: в очах тодішнього, ще вельми провінційного українського Києва вона була насамперед «Павличкова дочка». Літературні «сини» й «дочки» досі становлять у нас окрему «професію» — прошарок своєрідних «кололітературних рантьє», що з різною мірою винахідливости живуть «на відсотки» з родинного ймення, і Солі доводилося докладати подвійних зусиль, аби пробитися крізь цей стереотип, крізь «залізну завісу» наперед навішених упереджень («А, до Канади їде викладати? Ну ясно, що ж ви хочете, це ж Павличкова дочка!») — і довести свою самостійну вартість, безвідносну до батьківського імени. Історикам літератури варто нагадати, що першим українським літературним скандалом — неомильним знаком розпочатої «десовєтизації» (радянська доба не знала скандалів літературних, вона знала тільки «політичні») — стали зовсім не «Польові дослідження з українського сексу», а Лоуренсів «Коханець леді Чаттерлей», уперше опублікований у «Всесвіті» в кінці 1989 року і притьмом розхапаний тоді з кіосків інтеліґентною (в тому числі й російськомовною!) публікою. Дискурс тілесности, повернення в українську мову раніше силоміць ампутованих із неї лексичних шарів (під обурений свист, гик і улюлюкання спілчанського «істеблішменту»!) — все це було започатковано в нашій літературі саме перекладом Соломії Павличко, про який видавці нового перекладу (2005 року) примудрилися не спімнути в передмові ні словечком (тоталітарний дискурс убивства культури методом її замовчування і далі благополучно відтворюється — тепер уже під ринковою машкарою). Щойно на хвилі того скандалу Соломія нарешті здобула собі власне ім'я, абсолютно автономний «власний літературний простір», у якому можна було гордо кинути на підлогу матрац і сказати вголос класичне: ось тут стою, й по-іншому не можу.

Так що її лідерство було не лише природним даром. Воно було чесно зароблене наполегливим трудом — для сторонніх здебільше невидимим («хай бачать, як ми добре живем!»).

— Нічого страшного, — заспокоювала мене щодня впродовж двох місяців, коли я в 1995-му переходила через ту саму «розлучно-квартирну» епопею, — знаєш, я, коли вселилася в свою хату, потім цілий місяць спала. Вранці вставала, відводила Дану в садок, приходила додому, падала на матрац і засинала. А потім, дивись, помаленьку, крок за кроком, усе й налагодилось… От побачиш, і ти все зробиш, усе в тебе вийде.

Найпереконливіше було те, що все виходило — в неї: коли хтось іде попереду зі смолоскипом, освітлюючи шлях, темрява перестає бути темрявою. Але рідко хто цікавиться, як іти отому першому. Якою ціною оплачується таке піонерство.

Не зійтися з нею ми не могли — в нас було однакове дитинство, однаковий, закладений із дому, «культурний генотип». Ми обидві були «татові доці», чиї батьки підлітками пройшли через вишкіл у Юнацтві ОУН і потім у своїх родинах відтворили назавжди впечатану ним ціннісну програму — з усіма її плюсами й мінусами. Нам обом у дитинстві забороняли телевізор, а в отроцтві косметику (Соля так ніколи до неї й не призвичаїлася, тільки раз чи двічі — коли починався її роман із Богданом Кравченком — пригадую в неї, перед побаченням, ледь підмальовані уста й брови, з чого я й зробила висновок, що «здається, це в неї серйозно»; наші журналісти, призвичаєні до совкової вульгарної декоративности, списували таке Соломіїне «пуританство» на її «радикальний фемінізм», не розуміючи, що та питома і водночас вишукана натуральність, із якою вона виліпила свій зовнішній образ, мусить мати не лише «ідейні», а й глибші — культурні витоки, закладені в досвідомому віці). Ми обидві перейшли в належний час через свою форму «антипатріархального бунту», навідріз відмовившись відповідати любому серцям наших тат національному архетипові «відмінниці з косою» (формулка Солина, і треба було чути, з яким чарівним сарказмом вона це вимовляла!), — але зберегли (як, до речі, всі без винятку «бандерівські» діти й онуки, яких мені випало зустрічати!) надзвичайно чітко, ба навіть штивно виставлену з дому ієрархію духовних вартостей. Нас обох змалечку привчали до книжки, до самостійного мислення й критичної оцінки всякої інформації, до вироблення максимально широкого світогляду (знання іноземних мов обов'язкове!), до ненастанної запеклої праці над собою (ні дня без пізнання чогось нового, ні хвилини, витраченої даремно!), до суворої відповідальности за кожне, сказане чи писане, слово[124], — в остаточному підсумку, до того, що «Україна нас потребуватиме» і що саме цією над-метою, як лінією горизонту на полотнах прямої перспективи, має структуруватися життя (думаю, далося взнаки ще й те, що в нас обох, як у первістків, було вкладено той виховний заряд, котрий наші батьки приберігали для синів, — «програму кшатріїв»). Це закладалося на підсвідомому рівні, і це спрацювало. Соля вийшла взірцевим «кшатрієм». Гедоністка, і естетка, і рафінована «світська дама», що любила добре вино і японську кухню, костюми від Тальбота і картини модних художників (а до того ще й художницькі, й узагалі всякі артистичні прийняття й тусовки, в атмосфері яких, чи то був Київ, Бостон чи Торонто, розцвітала й плавала, як рибка у воді, аж любо було глянути!), — Соломія насправді була ніким іншим, як лицаркою самопосвяти — самозреченого й абсолютно безпафосного служіння. Недарма ж у неї було стільки друзів серед священиків різних конфесій…

Гадаю, саме тут слід шукати ключ до її подиву гідної особистісної цільности, — мене, завдяки аналогічному «культурному генотипові», ставало рівно настільки, щоб це в ній розуміти, але не настільки, щоб тримати таку саму етичну висоту. Я не розуміла, наприклад, пощо вступати в дискусії з банальними хамами, якими в нашій літературі кишить, як у переповненому трамваї. Коли один селюкуватий літератор («Село в українській літературі!» — це була одна з Солиних улюблених глузливих примовок-діагнозів: запевняла, що так справді називалася чиясь докторська дисертація) був спересердя бовкнув у пресі, що, мовляв, увесь той фемінізм, який проповідує Соломія Павличко, то просто від нестачі в баби порядного хлопа, бо не може ж така крута інтелектуалка всерйоз перейматися «свободою, рівноправ'ям та іншими нісенітницями» (sic!), Соля зараз же із запалом засіла писати йому відповідь. Я її відмовляла — кинь, не варт шкурка за виправку, — але її натхненно «несло»: написала статтю на одному подихові, тут-таки скинула мені на факс і ще зо дві години «розвивала тему» по телефону (аж доки, хихикнувши, сповістила, що «прийшов Богдан і показує мені кулака»: од наших телефонних розмов Богдан звичайно починав нервувати десь на третій годині…). Щойно згодом, коли стаття вийшла друком і отримала розголос, я оцінила її зусилля: Соломія боронила аж ніяк не себе і навіть не так те, в що вірила і що для цинічного й безплідного ума завжди буде «нісенітницями», — а, насамперед, чистоту інтелектуальної атмосфери в суспільстві, певну норму публічного життя, нижче за яку опускатися не можна, бо «каналізація» таки візьме гору і країна врешті-решт зануриться в безпробудне варварство. (Із тих самих міркувань наперед «точила зуби» на фізично неіснуючу докторську дисертацію, захист якої планувався в її інституті в обхід усіх норм — «за авторефератом»: не могла допустити такої відвертої наруги над базовими засадами академічного життя й готувалася «дати бій»). Просто вона повсякчас стояла на варті культури — не здаючи ні п'яді, не гребуючи, коли треба, жодними — ні «виховними», ні «санітарно-гігієнічними» — заходами.

Після її смерти ця вакансія вартового залишилася порожньою — і заповнити її вже нема кому.

Чітко пам'ятаю момент, коли і я вперше отримала від неї свій моральний урок. У моєму випадку йшлося вже не про «село в українській літературі» (Боже мій, скільки ж довкола неї було того «села», і як терпляче вона його «умивала», відзвичаюючи від «малоросійських» колоніальних стандартів — не лише професійних, інтелектуальних, а не раз і елементарно поведінкових!), — ішлося про речі субтильнішого, світоглядового характеру. Це було на початку дев'яностих, під ту пору, коли приватні теми посідали в наших розмовах чи не переважне місце, — барометр Солиного особистого життя з появою в ньому Богдана встановлювався на «перемінній хмарності без опадів», мене натомість довгий час жбурляло від екстремуму до екстремуму, від «безхмарного сонця» до гроз і штормів, і на гребені одного з таких «штормів» я так ото, між іншим, поділилася з нею своїм «любовним кредом»: кохання має бути таким, щоб варт було про нього написати, інакше який сенс і закохуватися?.. Солина відповідь вразила мене так, що досі звучить в ушу її тодішній голос — із ледь насмішкуватою ноткою остуди:

— Ну, це дуже цинічно — закохуватися, щоб написати про це!

Я завмерла із роззявленим ротом. Від кого як від кого, а від неї, заприсяглої естетки до шпіку кісток, із ким ми, бувало, годинами перемивали кісточки всім літераторкам XX століття в пошуках усе тих-таки «рольових моделей», котрих нам не могла постачити дрібноміщанська й наскрізь лицемірна українська дійсність (Сартр і Симона де Бовуар, Вірджинія й Томас Вулфи, Айрис Мердок і Еліас Канетті, і Марґерит Дюра з усіма її молодими коханцями мусили, сердешні, перевертатися в домовинах, як курчата на рожні!), я ніяк не сподівалася почути цієї вбивчої характеристики — «цинічно». У моєму лексиконі це слово взагалі мало інше значення: «цинічно» — це коли задля власної вигоди, «для слави і грошей», а все, що служить мистецтву (особливо пережиті драми «з надривом»!), — то святе, які можуть бути сумніви?.. Мабуть, про такі моменти й говорять потім — «вона змінила моє життя». Як від повороту ключа в замку, я раптом угледіла її в зовсім іншому світлі. Точніше — розгледіла справжній масштаб її особистости, неспівмірний ні з чиїм іншим у нашому оточенні: «цинічним» для неї було все, що не тримало в фокусі уваги живу людину, «ось цю», єдину й неповторну. Виходило, що з-поміж нас двох не вона, а я насправді підпадала під лейбл «дівчинки-мажорки» — розпещеного дівчиська, для якого не існує межі між свободою і свавіллям. І Соля не читала мені моралі, не нагадувала про К'єркеґора і його славетну ієрархічну різницю між «естетичною» й «етичною» особистістю, — вона просто мені ту різницю п о к а з а л а, увіч і наживо — одним застережним словом виправивши пріоритети. Чи пак — перетворивши мене на гомо сапієнса самим звуком голосу.

Взагалі, як усі душевно цнотливі люди, інстинктивно уникала моралізаторської дидактики, загальних приписів «на всі випадки життя», — обмежувалася тим, що виносила конкретні присуди «по факту справи», безкомпромісні, мов розчерки червоним чорнилом. Тому чи не єдиний раз, коли мені запам'яталося в її вустах щось подібне до виголошеного «креда», теж пов'язаний із конкретною житейською історією, в якій наш спільний знайомий (доволі брутальний еґоїст!) звинувачував свою забиту-замотеличену жінку, що та, мовляв, не вміє «будувати сім'ю».

— Угу, «стройкі народного хозяйства»! — саркастично прокоментувала Соля (за довгі роки у нас із нею, як то водиться, виробився спільний сленґ), — а відтак, змінивши тон на добросердий, і навіть мало не з ноткою жалю до когось, хто може не розуміти таких простих речей, зрезюмувала — як припечатала:

— Людиною треба бути!

Справді — так, здавалось би, просто. Тільки щоб навчитися цього найвищого з мистецтв — бути людиною, — не раз замало буває й цілого життя.

А от їй це виходило без жодних зусиль.

Довкола неї завжди виром вирувало од людей, планів і проектів, — таки достоту як на «стройках народного хозяйства», тільки в міжнародному масштабі. Її майбутнім біографам (повинен же коли-небудь і в Україні розвинутися жанр повноцінних великоформатних біографій!) можна наперед поспівчувати: не уявляю, скільки часу знадобиться, щоб документально, день по дню, відновити несамовиту подієву щільність, повсякчасну гіпернасиченість її життя безугавним, кипучим культуротворенням (що для мене особисто залишається геть незбагненним — це, як вона примудрилася за ці останні роки, в свій зрілий період — після «Дискурсу модернізму», — ще й працювати по київських і московських архівах над монографією про Агатангела Кримського: коли восени 1999-го я почула від неї, що книжка майже готова і що роботи над нею залишається ще «десь на місяць», то першої хвилини не повірила, — так, ніби вона на моїх очах витягла з капелюха живого кролика…). При її завжди підтягнутому наставленні й органічному невмінні скаржитися це викликало тільки захоплення — що от, мовляв, Соломія завжди «все встигає», а десь «у перерві» між лекціями в Могилянці, феміністичним семінаром, консультаціями в адвоката щодо перереєстрування «Основ», засіданням у Будапештській Освітній Раді Фонду Сороса, добуванням міжнародного ґранту для Львівського університету, статтею для «Сучасности» про новий роман Аскольда Мельничука («Скільки він зробив для української літератури, а в нас його й не знають!»), візитом до Даниної вчительки й клопотанням луснутою у ванні трубою («вода текла до сусідів, і неможливо було знайти, де дірка… розбили стіну, підлогу, etc.»[125]) потрапляє ще й змотатися — так собі, між іншим, — на деньок-другий через Атлантику прочитати лекцію в Єйлському університеті («Я себе питаю, навіщо я це роблю?» — казала з меланхолією, яка мала б уже тоді насторожити, — і зараз же віджартовувалась: «Все то „алчность проклятая“!», — уже потім, після катастрофи, я почула від одного з її Єйлських слухачів — аж по серцю пороснуло: «Вона була тоді така замучена, просто страшна, видно було, що їй треба елементарно виспатись…»). Хто зумів би розгледіти, що «залізна леді» насправді зовсім не «залізна» — а хрупка дівчинка-дюймовочка, яку треба носити на руках?.. (та вона б і випручалась! — не терпіла «телячих ніжностей», усіх тих обіймань-цьомкань, що їх інфантильніші жінки, за дівчачою підлітковою звичкою, вправляють наліво й направо, — ніби невидимий застережний знак на собі носила: «По голові не гладити!»). Тому-таки Й. Бродському належать жорстокі й слушні слова: «Только пепел знает, что значит сгореть дотла». Це, далебі, правда, і нема безпліднішого заняття, аніж намагатися заднім числом, у плюсквамперфекті, вирахувати, чи міг би рано згорілий небіжчик уберегтися, якби жив «ощадніше» й більше вважав на себе-коханого, а не на те, скільки його жде з усіх сторін незробленої роботи… Але я про інше — про те, що зветься вже не індивідуальним, а історичним фатумом.

Може, головна трагедія Соломіїного життя полягала в тому, що при страшенній «розрідженості» українського культурного простору, його віковій «окраденості» з освіченої верстви, її мало не на всіх тих ділянках, котрі вона так завзято «закривала собою», таки справді, об'єктивно, н е б у л о к о м у п і д м і н и т и, — навіть підстрахувати, поза сферою суто академічною, не завжди було кому. (Якби доля вділила їй іще бодай із десяток років фори, вона з певністю встигла б виростити — і в книговидавничій справі, і в літературній критиці — кваліфіковану зміну: передавши молодшим не саму тільки суму знань, а, набагато важливіше, — станівку систему вартостей, те, без чого якраз і не може повноцінно відбутися ні книгарство, ні критика, взагалі культура в автентичному сенсі…) Але вона була одна — і незамінна. Це, до речі, знов ad memoriam грядущим історикам: людей, які серед нашої «пострадянської» культурної пустки-заглади заходжувалися «з нуля» щось конструктивного, зі стратегічним прицілом на майбутнє, б у д у в а т и (байдуже, що саме, — навчальний заклад чи телеканал, арт-галерею чи музичний фестиваль, — щось, що працювало б не на власний добробут або принаймні «не лише» на нього, а на культурну інфраструктуру країни), — таких людей, у масштабі 52-мільйонної нації, було так мізерно мало, що вони, хай би до яких різних фахових сфер належали, творили єдине середовище, — і те середовище Соля великою мірою «зшивала» собою «на живу нитку»: ентузіастично й вельми дієво підтримуючи кожну щиросерду ініціативу, всіх між собою невтомно знайомлячи й зводячи докупи з якнайприхильнішими рекомендаціями (взагалі, попри її позірну «суворість», треба сказати, що про людей вона відгукувалася значно ліпше й сердечніше, ніж багато з них вартували, — кожному згори видавала щедрий «кредит довіри», а коли наставало розчарування й черговий багатообіцяючий «культурний діяч» виявлявся, за її виразом, «жабою в болоті», реаґувала без пересади, «по-виробничому», з гумористичною діловитістю — «А, цей? Я його вже скреслила!», — моя улюблена фраза в її лексиконі, до того ж і вельми ужиткова, бо «скреслювати», гай-гай, доводилося таки багатьох…). За всім тим стояла велика — просто-таки необлічимо велика! — робота, і Соля, знов-таки, «все встигала»: і перечитати гори дебютних рукописів як член журі конкурсу «Смолоскипа», і з'їздити з лекцією в Одесу до Кармели Цепколенко на «Два дні й дві ночі», і подарувати Олександрові Роднянському (коли «1+1» був іще в кондиції творчого пошуку!) ідею нової програми (встигла вийти тільки одна передача — з її власною участю), і заскочити в галерею до Євгена Карася на Андріївському узвозі, де вирішувалися долі українського мистецького руху («Ой, я так це люблю!» — тішилась, блукаючи зором по стінах із розвішаними полотнами), і в складі ініціативної групи підготувати з'їзд майбутньої АУП, коли 1996 року відбувся розкол Спілки письменників, і навіть, страх сказати, повних два дні відгаратати «по-чорному» синхронщицею з англійської (а пекельнішої праці за цю взагалі важко собі уявити, та ще й горло тоді мала застуджене!) — на прохання Леоніда Фінберга, що припровадив був до Києва якусь відповідальну (вже не пригадую, яку саме) єврейську делегацію для зустрічі з київською інтеліґенцією, — перелічую навмання, як спадає на думку, а більш-менш вичерпний перелік зайняв би десятки сторінок… Розуміється, її й найзвичайнісінько експлуатували, і не раз (а вона не вміла казати «ні»!), — але більше все-таки пошукували ідейної та моральної підтримки, і вона натхненно ширяла в тій атмосфері творення, переливаючись, як живе срібло, — і чудесним чином її консолідувала.

Це особливий талант, такі люди в дефіциті завжди і всюди, а в нас і поготів, бо не було їм ґрунту, де виростати. Щойно тепер, коли наше покоління приступило до управління країною, по-справжньому оприявнилася кричущо гостра п о л і т и ч н а в них запотребованість, зокрема і в тому первісному, аристотелівському сенсі, в якому людина є «політичне звіря». І щойно тепер я нарешті оцінила те, чого не розуміла в Соломії за її життя, — глибоку й ревну заанґажованість у політичні справи. Бо вона була таки дуже «політичне звіря», під кожним оглядом: «New York Times» або «Herald Tribune» за сніданком, пильне, крізь лупу, приглядання до складу українського парламенту, навіть читання різномастої партійної преси й депутатських промов («Воно тобі треба?!» — вкотре чудувалась я). Цілий час я була поверхово списувала такий, на мій погляд, «нездоровий інтерес» на кошт родинної традиції, — як-не-як, коли твій рідний батько готує Декларацію Незалежности твоєї країни, коли невідомі обливають двері помешкання, де ти виросла, кривавою фарбою, а твоя доня, повернувшись від діда з бабою, скаржиться: «Як мені набридли всі ці посли!», то встояти осторонь і «не втягнутися в процес» самій, з головою й вухами, нема, розуміється, жодного способу… Чого я недогледіла — це, що Соломію саму було закроєно на діячку, без перебільшення, державного масштабу. В культурі вона була великим будівничим — не просто талановитим організатором, який уміє досконало добачити в кожній людині й видобути на світло її прихований хист, «розставити всіх по місцях» і згуртувати довкола спільної справи, — хай то буде перше в країні приватне видавництво як інтелектуальний та мистецький осередок («Основівські» грудневі soirees були своєрідними київськими «Салонами», що збирали найдобірнішу столичну «сметанку» і куди отримати запрошення вважалося за честь, — приклад, який тепер марно силкуються наслідувати інші видавці, а виходить їм, у кращому разі, провінційна «тусовка» на московський взірець: не той клас!), або знов-таки перший, цим разом уже на пострадянських теренах, феміністичний міжгалузевий семінар, що відтак розрісся до Інституту ґендерних студій, навіть із власною Міжнародною Літньою школою (знов-таки, була б жива Соломія, нема сумніву, що Школа продовжувала б функціонувати на регулярній основі, — перша й досі єдина, що відбулася 2000 року під Києвом, іще була її дитям, несла на собі промінний заряд її організаторського натхнення, «ефект присутности»…). Але вона мала й дещо більше — дар далекосяжного стратегічного планування, тобто будувала не порхавки-одноденки, не «майданчики для самоствердження», до яких переважно й зводиться все наше культурне життя (колись один із таких «будівничих на годину» пояснив був мені свої перебіжки коника-стрибунця «від проекту до проекту» дуже велично, в кращих традиціях національного пафосу: «Я вмію будувати храми, але не вмію їх доглядати», — Соля, коли я з нею поділилася своїм від цих слів «культурним шоком», тільки розсміялася: «Але ти подумай, як вони всі себе люблять!» — і чи не тоді ж, здається, видала ще одну свою крилату фразу, яку часто доводиться згадувати за наших українських обставин: «Коли чую, як вони називають себе інтелектуалами, мені щоразу хочеться спитати: а я ж тоді хто?!»), — ні, вона будувала капітально, «з фундаментів», із розрахунку не на роки, а на десятиліття, не на наш убогий «перехідний період» — а на велику європейську країну, Україну «мертвих, і живих, і ненарожденних», яку повсякчас тримала в своїй уяві (коли в неї необережно запитували, чи не думає про еміґрацію на Захід, казала: «Я зовсім не хочу туди — я хочу, щоб тут було так, як там!») і яку й наближала всіма своїми ділами — в усьому, що творила.

Це, власне, і є те, що зветься старим добрим ідеалізмом, і, як писав колись І.Франко (сам несогірший ідеаліст), «до таких людей належить світ». Мається на увазі — наш земний, посейбічний. Тут треба сказати про ще один пункт, в якому ми розходилися: Соля була цілковито «неметафізичною» людиною. Всіма помислами й змислами занурена в діла земні, до всякої метафізики вона ставилася приблизно так, як я тоді до політики: з поштиво-відстороненим визнанням, що щось такого існує, і є навіть люди, які тому присвячують життя (так, як ще інші, наприклад, стрибають із жердиною абощо), — але до її власного життя такі речі можуть мати стосунок хіба що опосередкований. (Коли восени 1997-го в туристичній виправі трагічно загинув американський видавець, власник «Zephyr Press» Ед Хоґан, який першим ризикнув познайомити англомовного читача із сучасною українською літературою, випустивши в світ нині вже класичну антологію «From Three Worlds»[126], Соля переживала його смерть — а це була перша смерть у нашому середовищі, в колі близьких друзів! — як щось на кшталт жахливої помилки, «вибуху матриці» чи комп'ютерного збою, якого не повинно було статися, якби тільки Ед не злегковажив був засобами безпеки, — знов і знов поверталася до того, перебирала подробиці й аналізувала варіанти, і знати було, що найбільшим потрясінням для неї, людини дії, є усвідомлення, що тут уже нічим не можна зарадити й нічого не виправити, — як усе трансцендентне, смерть у її розумінні не була «частиною життя» і його «програмою» не передбачалась.)

Між іншим, мала класичну «хворобу позитивістів» — так званий «страх польоту». Щоразу, коли літак піднімався в повітря (а їй же доводилось підніматися в повітря десятки разів на рік!..), сиділа занишкла й бліда. За першим разом я, достоту мов той мужикуватий поборювач феміністок, не могла повірити, що вона всерйоз переймається такими «нісенітницями», і веселилася на всю губу: «Щось нас наче розхитувати починає…». Соля довірливо дивилася на мене страдницькими очима: «Ти навмисне мене дражниш?» — «Та ти що, справді боїшся?» — «А ти думаєш, я жартую?». У жовтні 1998-го ми літали з нею до Канади в книжкове турне на запрошення видавництва «Coteau Books»: Соломія впорядкувала для них «українську частину» антології українського й канадського оповідання «Two Lands: New Visions» (сумлінно перелопативши для того по бібліотеках гори журнальних підшивок, щоб не проґавити, бува, жодної завалящої перлинки, а кільком провідним авторам попросту виставивши умову — подати нове, не друковане раніше оповідання обсягом до 25 сторінок[127], — від неї я вперше почула тоді ім'я ще нікому не відомого Тараса Прохаська, почула безліч цікавих літературних прогнозів на довгі роки наперед і тепер з інтересом стежу, як усі вони потроху справджуються, — може, вона взагалі була останнім українським Критиком, у правдивому значенні цього слова?..), — а я, відповідно, репрезентувала з української сторони «живого автора». Автор, одначе, виявився далеко не такий «живий», як годилось би: мені гірше, ніж Солі, давалася зміна часових поясів, і по-справжньому я оживала аж тільки вночі, коли Соля, своєю звичкою, приходила «побалакати перед сном» (її улюблений ритуал, такий споконвічно-жіночий, — саме його-то вона й упізнала в листах Лесі Українки до О. Кобилянської і взялася палко поновляти в «літературних правах»!). Не знаю, чи причиною був той переліт через Атлантику, коли мені доводилося заспокоювати її, як малу дитину (і вона якось зовсім по-дитячому і ввірилась, поклалась, як слабший на сильнішого, і на зворотному перельоті вже не боялась, цілком безтурботно щебетала, пам'ятаю, як по-змовницькому глипнула: «Давай винця вип'єм?» — і ми обидві розсміялися з полегкістю безмовного порозуміння…), а чи щось із роками починало мінятися в нашому з нею алгоритмі «старшої й молодшої сестри», тільки в тих нічних розмовах я вперше виразно відчула в ній те, що Толстой називав «зоною вразливости»: незахищеність — як підставленість усім перехресним вітрам. Така маленька, втомлена дівчинка, яку хотілося погладити по голові, — і така невтомна й відважна, як дзвіночок, як Ґерда в «Сніговій королеві»…

У тому турне (а почалося воно з того, що Соля дорогою до готелю попросила стати коло взуттєвої крамниці, бо в аеропорту їй остаточно подерлися черевики, — відвалилась підошва, лишалося тільки викинути їх в урну під магазином, на ходу влізаючи в щойно куплені, — «Як вони тобі?» — типовий стиль життя загнаного інтеліґента, а її ж уважали трохи не «буржуазією»…), — отож у тому турне, впродовж усіх двох тижнів, із нами їздила знімальна група Канадської Національної телекомпанії. Фільм вийшов на екрани наступного, 1999 року, Соля його вже не побачила. (Сподіваюся, що колись і наше телебачення стане настільки «національним», не лише за назвою, що цей фільм зможуть побачити й українські глядачі, — він того вартий!) І дивна річ: якимось «шостим змислом» режисерка фільму, не тямлячи ні слова по-українському (на камеру ми говорили по-англійськи), вмонтувала в нього один епізод, де Соля говорить не на камеру, а за кадр, по-українському, — на старому цвинтарі перших українських поселенців. Там, на чужій землі, серед зруйнованих надгробків, чуже відсторонене око впіймало й вивело на крупний план Солину найглибшу «точку вразливости» — її (не знайду точнішого слова) метафізичну розгубленість увічу смерти, ту саму темну тінь «страху перед польотом», щось схоже на тичининське неймовірне «Ти кажеш — і я умру?..» (в підтексті — і що ж мені з цим знанням робити?..). Вся й без останку — «по цей бік» життя, вона найменше з усіх, кого знаю, була готова до того, що може бути раптово з нього вирвана — так водномить і легко, як квітка з дерева…

Господи, — вкотре забиває дух од цієї думки, — як же неймовірно к р а с и в о вона прожила свій вік!..

…А про те інше, що за межею розуміння, найточніше було сказано її майже-рідною англійською, понад чотириста років тому: «the rest is silence», далі — мовчання.

…Якщо ж про літературу — бо куди ж од неї дінешся, бо на неї ж таки й було потрачено переважну свідому частку цього блискучого життя, і в фіналі, коли всі ми «помремо, і нас забудуть», тільки вона, література, останньою про нас і свідкуватиме, — так от, якщо про неї-кохану, то тут знову треба повернутися до початку — до Солиної «заанґажованости» в людей як головного «життєвого методу». А раз життєвого, значить, і професійного також, — у таких цільних, як із одної брили кришталю витесаних, натур по-іншому не буває.

Література була для неї не так зібранням текстів, як, насамперед, зібранням живих людей, крізь ті тексти проявлених. Любила повторювати: «Письменник завжди пише про себе!» — і «виїдала», за власним гумористичним визначенням, кожен текст, «як гусінь», із захопленням зчитуючи за оболонкою слів неостигле тепло людського документа. Мертві від її доторку воскресали й приєднувалися до живих. У нормальних, не оголомшених історією націй саме такий діалог і зветься культурою. Тільки не варто забувати, що наші мертві понад піввіку були скарані ще й на духовну смерть, «поховані під палітурками», і «оживляти» їх, за офіційним літературознавчим каноном, суворо заборонялося. Так що в своїй до них закоханій увазі Соломія рухалася, як по мінному полю: від вибуху до вибуху, — що, до речі, незмінно її тішило. (Чи не найбільше втіхи справив їй один лівий нардеп, що дав її науковим студіям, як то мовилося в радянські часи, «гнівну відсіч» прямісінько з трибуни Верховної Ради, — зазвичай Соля, як усі, хто працює за найвищим класом і знає ціну своїй роботі, у виявах фахових амбіцій була досить стримана, із «щоконадимальників» при кожній нагоді глузувала нещадно, так що крий Боже було потрапити їй на язичок, але цим випадком вона таки щиросердо і всмак хвастала, відверто горда з того, як потрапила «їх» дістати, — ніяка з її міжнародних відзнак, ні Мак-Артурівська «стипендія для геніїв», ні хвалебний відгук на «Letters From Kiev» у «Times Literary Supplement», — це ж скільки, цікаво, українців за всю історію читали про себе в «Times Literary Supplement», двоє, троє, четверо?.. — не принесли їй і близько подібної сатисфакції!)

Трагічна доля ніким за життя не розпізнаного й не збагнутого А. Кримського боліла їй так само живо, як доля колеґи, що потрапив у лікарню (мене тоді вкотре наново вразила її правдива — непоказна — шляхетність, правдива шляхетність завжди непоказна: мельком, у телефонній розмові, вона вимовилася, що завтра не матиме для мене часу, бо забиратиме машиною з лікарні самотнього Г.С.: «А то, — голос їй задзвенів щирим обуренням, — він після мікроінсульту зібрався їхати додому трамваєм, уявляєш? Надумався!» — так, ніби вся проблема полягала виключно в нерозважності старого, а те, що вона, котра хвилинки вільної не мала для себе, кидає печене й варене і мчить клопотатися чужою людиною, було найсамозрозумілішою річчю на світі, взагалі не вартою окремої згадки). Чоловіча слабодухість Коцюбинського, який роками не вмів виплутатися з любовного трикутника, втікаючи від реальности то в хворобу, то на Капрі, звідки слав обом жінкам ніжні листовні поцілунки, чіпляла Солю чисто по-житейському, і вона іронізувала на його адресу («Грушечки потовклися!» — цитувала з листа Коцюбинського до дружини у відповідь на післані тою фрукти, і треба було чути, з якою вбивчою інтонацією передражнювала ті «грушечки»!) — із тією ж жіноцькою дошкульністю, що й на адресу цілком живого-здорового автора, трохи старшого за нас літерата, який, невідь-чом тішачись репутацією високочолого мислителя і крутого ловеласа водночас, роками жив на утриманні дружини, якоїсь простої собі тітки, ще й тяжко її соромився, — «А ти звернула увагу, — наполегливо допитувалась Соля, — які в нього огидні жіночі образи, такі тлусті баби в сукняних панталонах, мене просто знудило?..». Роман Ольги Кобилянської з Осипом Маковеєм міг становити не менш захопливий предмет для кількагодинної балачки по телефону, аніж котрийсь із моїх власних чергових «романів», які я щоразу тягла до неї «візувати», і якби нас підслухав хтось сторонній, то напевно вирішив би, що ті Кобилянська й Маковей мешкають десь із нами по сусідству (ось чого не знайде читач Соломії Павличко в її працях: розповідала, як, допавшись в архівах до їхнього листування, — котрим до неї від 1950 року ніхто ні разу не поцікавився! — перечепилась об один пасаж, у якому Маковей бідкається — мовляв, а колись же, через багато років, якась майбутня феміністка, розбираючи їхні з панною Ольгою стосунки, либонь, напише: ну й дурень же був із того Маковея! — і далі вже в другій особі: ах ти, сяка-така феміністко, дав би я тобі прочухана! — «Я просто похолола вся, коли це читала, — згадувала Соля, — у мене було таке відчуття, що це він до мене звертається!..», — в «Дискурсі модернізму» Маковеєва цитата залишилась, а от оте Солине відчуття старанно прибрано, «зачищено», як і належиться в ученій монографії, — а проте тільки з таких «відчуттів» і постають справжні дослідження, і вся історія людського духа, вся тяглість культури на тому стоїть — на відчутті живої присутности, тепер-і-тут, і тих, що були, і тих, що будуть, на єдності з ними й відповідальності перед ними й за них, — для Солі це було природно, як дихати повітрям, але, Боже мій, як же насправді фатально мало в нас людей, наділених таких органічним культурним інстинктом!..).

Безпомильність її критичних оцінок тим і пояснюється, що поточні літературні процеси вона виміряла тим самим масштабом, що й давноминулі, — з прицілом на майбутнє (часто хвалилася: «Ви всі в мене в комп'ютері!». — «Ти мого листа одержала?» — питала я, повернувшись із закордонної поїздки. — «Одержала, — відповідала із ситим помруком котика після обіду: — Everything is sealed and archived![128]», — і це був не просто фаховий «академічний гумор»: під Солиним пильним, безжальним оком «архіваріуса й дозорця» усім, хто був у неї «в комп'ютері», доводилося, хоч-не-хоч, витримувати той самий масштаб, який, за браком ліпшого означення, назву тут просто н е п р о в і н ц і й н и м, — ніби вона держала на літературній сцені постійно увімкнений «задник» ширшого, всесвітньо-історичного контексту, на тлі якого всякі малоросійськи-опереткові «пози самоствердження», що в Україні, що поза нею, скорочувалися до свого істинного, карликового розміру, а всякі, хай би й зачаткові, проблиски живої думки й чуття потрапляли в фокус любовно-дбайливої уваги).

Щó вона насправді будувала в літературознавстві «з фундаментів», поверх за поверхом, якого дерзновенного розмаху архітектурну конструкцію (ось де доречним було би слово «храм»!) виношувала в умі, — це видно з її останнього задуму: проекту нової книжки, за яку планувала взятися по викінченню «свого А. Кримського», — «Дискурс насильства в українській літературі». Дозволю собі тут скористатися метафорою, яку вжив був свого часу М. Грушевський — стосовно іншої «дами-лицарки», яка колись і відкрила в нашій літературі те століття, котре Соломії Павличко судилося собою завершити: з цього проекту видно, куди саме, по яких «велетенських уступах» прямувала її «титанічна хода». Послідовно й цілеспрямовано, том за томом, Соля готувала себе до найсерйознішої місії, на яку може претендувати вчений, — до написання нової історії української літератури[129]. Нагадаю, що попередня така авторська історія — Дмитра Чижевського — була написана піввіку тому, і закінчувалася XIX століттям… Іншої не маємо. І коли будемо мати — тепер уже невідомо.

Соломіїне XIX століття мало починатися Олексою Стороженком — чимось він її страшенно цікавив… Як перед тим, на різних етапах, — Кримський, і Кобилянська, і Євшан, і Домонтович, і Айрис Мердок, і Вільям Ґолдінґ, і лорд Байрон, і Сартр із Симоною де Бовуар… Легко уявляю, як вона зустрілася з ними всіма потойбіч, відразу ж зав'язавши, своїм звичаєм, жваву товариську розмову. І якщо правда, що душа й по смерті пошукує розуміння, то вони мали би їй зрадіти — навряд щоб багато їм стрічалось душ, котрі так щиро розуміли би їх заживоття. З нею їм пощастило.

Як пощастило всім, хто її знав і на чиїх життях назавжди збережеться світляний слід її присутности. Тільки такий людський заряд, в остаточному підсумку, й дає імпульс усякій літературі (Соля знала це, як ніхто інший!), — і він тепер, своєю чергою, знову стане — книжками, статтями, дослідженнями, цим разом уже про неї, — невпинний, вічний (поки ми ще люди!) колобіг слів, наш єдиний земний спосіб боротися із забуттям. Протистояти ентропії. Не вірити смерті.

Її смерті — не вірю: надто багато змінила Соля в цьому світі, надто щільна й тепла її присутність тут, де за п'ять років без неї, здається, не минуло й дня, щоб у розмовах — із дуже різними людьми! — не впало мимохідь: «це, як казала Соломія…», «це Соломіїна ідея», «ох, це б до Соломії за цим звернутися!», — так, ніби вона щойно була тут, тільки непомітно вислизнула за двері, і люди, спохопившись, озираються: та де ж вона, її ж так треба саме зараз, у цю хвилину?.. Із мертвими — «зовсім» мертвими — так не буває, мертвих, по упливі першого року, навіть найближчі родичі згадують інакше. (І ще — мертвих не бояться й не ненавидять так, як досі ненавидять її ті, хто при світлі її духа приречений мучитися власним нікчемством.)

…Простіше думати, що вона десь далеко, на котрійсь із зірок, дописує свою Головну Книгу. То байдуже, що ми ніколи не зможемо її прочитати. Все-таки ще нікому вовік не вдалось облічити, в якому часі й вимірі, в якому вигляді й якими несповідимими шляхами приходять на землю послання далеких зірок.

Вересень — жовтень 2005 року, Могакар, Іспанія