З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]

1

Уперше опубліковано в газеті «Столичные новости» в січні 2002 року.

2

Прим. 2012 року: Нині, прочитавши біографію А.А.Мілна (Ann Thwaite. A. A. Milne. His Life. London: Faber&Faber, 1990), схиляюся до думки, що то була таки легковажність: Мілн-старший сам чесно жив у «країні вічного дитинства», де «вміють гратися», і, будучи джентльменом старої складки, просто не міг собі уявити, які пастки наставляв на сина такою передчасною публічністю в світі масових технологій.

3

Передмова до книжки: Люіс Керрол. Аліса в Країні Чудес. Аліса в Задзеркаллі. — K.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2001.

4

Уперше опубліковано в газеті «Столичные новости» в грудні 2003 року.

5

Уперше опубліковано в газеті «Столичные новости» в січні 2001 року.

6

Уперше опубліковано в газеті «Столичные новости» в листопаді 2001 року.

7

Передмова до книжки: Ігор Калинець. Зібрання творів: У 2 т. — Т.1: Пробуджена муза. — К.: Факт, 2004.

8

Уперше опубліковано в збірнику: Катерина Білокур: філософія мовчазного бунту. Наукові статті, есеї, культурологічні праці до 100-річчя і 110-річчя Катерини Білокур. — K.: Стилос, 2011.

9

Катерина Білокур. Я буду художником! Докум. оповідь у листах художниці, розвідках М. Кагарлицького. — K.: Спалах ЛТД, 1995.

10

Цит. за: Автобіографія Катерини Білокур, надіслана до Інституту мистецтвозавства, фольклору та етнографії 30.10.1947 р. // Там само. — С. 56.

11

Не ризикуючи вдаватися тут занадто глибоко у вікову психологію творчости, беру ці межі як найбільш культурно маркантні, освячені традицією: двадцять сім — улюблений вік романтиків (вік «смерти Шеллі» і зародження задуму «Фауста»), сорок два — «переломовий» вік для жінок-творців (вік смерти Джейн Остін і Лесі Українки — і вік одкровення Гільдеґарди Бінґенської, після якого вона стала найвидатнішою, перед Бахом, реформаторкою європейської музики). Більшість мистецьких надбань, що становлять золотий фонд європейської культури, створено людьми, які перебували саме в цьому віковому діапазоні. Чи так склалося з причин демографічних (через низьку, аж до новітнього часу, середню тривалість життя), а чи з тонших, психологічних, наразі неважливо, — важливо, що творчість К.Білокур цього, біологічно найпродуктивнішого, періоду, коли під нею воістину, як любив висловлюватися закоханий саме в такий жіночий тип молодий Т. Шевченко, «на сім сажень углиб земля горіла», в автентичному обсязі реставрувати вже ніколи не вийде, — як ніколи не побачимо її молодою красунею (а вона і в шістдесят, зношена й сплакана, вміла спалахувати сліпучою «Наталкою Полтавкою», то яка ж мала бути в тридцять?). У цьому сенсі вона таки мала що оплакувати, бо, крім неї самої, її справжній потенціал «кращих років» зостався нікому не видний. Навіть ті роботи — за свідченнями самовидців, шедеври, — які в 1940-х вийшли у світ, безслідно пропали вже з виставок (одинадцять полотен із Полтавського музею — з початком війни, два — з Паризької виставки 1957 року), і розшуками їх ніхто в нас досі всерйоз не займався.

12

Див.: Ю. Шевельов (Юрій Шерех). Я — мене — мені… (і довкруги): Спогади. В 2 т. — Харків — Нью-Йорк: Видання часопису «Березіль»; Вид-во М. П. Коць, 2001. — Т. 1. В Україні. — С. 42.

13

Автобіографія Катерини Білокур, надіслана до Інституту мистецтвозавства, фольклору та етнографії 30.10.1947 р. // Цит. зб. — С. 58.

14

Див.: Цит. зб. — С. 33.

15

Чи не першою «совєтологічною» студією, в якій це питання винесено на передній план як ключове для зрозуміння логіки функціонування радянської системи, є монографія колишнього московського кореспондента «Washington Post» Дейвіда Саттера (David Satter. Age of Delirium: The Decline and Fall of the Soviet Union. — New York: Alfred&Knopf, 1996). Саттер покликається на відомий у нейрофізіології «казус Ґейджа», який породив гіпотезу про наявність у людському мозку центру, відповідального за мораль, — і доводить, що весь соціальний устрій життя в СРСР мав на меті власне ампутувати в населення такий «моральний центр».

16

Лист до Стефана Таранущенка від 4 березня 1954 р. // Цит. зб. — С. 201.

17

Лист до Стефана Таранущенка за квітень 1954 р. // Цит. зб. — С. 206—209.

18

Лист до Дмитра Косарика за січень 1957 р. // Цит. зб. С. 308.

19

Лист до Емми Гурович за жовтень 1957 р. // Цит. зб. — С. 101.

20

Лист до Стефана Таранущенка від 3—5 січня 1955 р. // Цит. зб. — С. 243—244.

21

Передовсім це стосувалося того-таки В. Яворівського, який незадовго перед тим, 1981 року, опублікував біографічний роман про К.Білокур «Автопортрет з уяви», де «опустив» свою героїню в найпростіший і найневигадливіший спосіб, котрим патріархальна культура традиційно поборює жінок-«дисиденток», — помахавши над небіжчицею ніколи не баченим нею фалосом, тобто представивши її страдницею «на жіночому ґрунті»: знай галюцинуючою в менопаузі незвіданими на віку плотськими втіхами та пологами (!). Листи з'явились як пряма «відповідь героїні» її невдатному «біографу» — з них ставало ясно, чим насправді в останнє своє десятиліття галюцинувала Білокур, і що тим, хто доти брався про неї писати, треба притьмом міняти своє розуміння природи творчости взагалі й жіночої зокрема. Удар по культурі панівного офіціозу вийшов тим дошкульніший, що його завдала не просто жінка, а ще й, як на глум, малописьменна селянка — представниця того, найупослідженішого в СРСР, класу, з якого майже всі наші літературні нувориші й вийшли — і отриману над яким соціальну зверхність вважали своєю особистою заслугою, доказом своєї д у х о в н о ї (так!) обраности порівняно з тими, хто зостався «внизу». Тяжкими зусиллями домігшись статусу офіційного письменника з усім пакетом соціальних привілеїв: путівками, дачами, квартирами, спецрозподільниками і т. д., — визнати за «сільською бабою» духовний світ, непорівнянно складніший од їхнього власного, було для цього прошарку джіласівського «нового класу по-українськи» непосильним викликом: це означало б відмовитися від усієї системи вартостей, виплеканої в них радянським вихованням. Білокур треба було за всяку ціну вернути «назад на місце», і це було з успіхом зроблено: в тому, що сьогодні її вивчають у школі не за її власними текстами, а за романом Яворівського (на початку 1990-х ще й екранізованим!), не можна не догледіти класичного патріархального «реваншу над бунтаркою». Образ нещасної старої дівки (в підтексті все-таки — сільської юродивої, або, евфемістичніше — «богданівської одержимиці»), який із певністю нікого ніколи не надихне як взірець до наслідування, надійно заслонив від нових поколінь істинну трагедію генія і культурний смисл її ціложиттєвого подвигу.

22

Кажу «провіденційного», бо обидва її «епістолярні романи» — і з Таранущенком, і, пізніше, з Дмитром Косариком — це, власне, спілкування з «вигаданим адресатом»: чоловічим відповідником une princesse lointaine («чужодальньої принцеси») провансальських трубадурів, котрим «дама серця» так само була потрібна не так як реальна жива жінка, а як «точка опори» для активації потужного, інакше незапотребованого емоційно-психологічного ресурсу. Феномен цей надто добре знаний і вивчений у культурній історії, геть і в такій занедбаній, як наша («епістолярні романи» П. Куліша, як показав В. Петров, мали ту саму природу), щоб спеціально на ньому спинятись, і якщо я це тут усе-таки роблю, то винятково в слабкій надії хоч трохи отямити наших численних «уболівальників» за «сердешну Катерину», які роками зворушливо продовжують писати, буцімто вона в такий спосіб мріяла на старість «влаштувати власну долю». Це, що й казати, дуже практично, але не дуже далеко відбігає од гінекологічних марень В. Яворівського: насамперед їй усе-таки треба було в тій своїй Богданівці чимось жити — і чимось, окрім книжок зі шкільної бібліотеки, живити вічноголодні інтелект і уяву. Саме перед «уявними портретами» своїх «чужодальніх принців» Білокур розкривається найповніше — і місцями «шаманить» уже на повну силу: тут і спогади, й візії, і власні вірші, й народні пісні, і вставні новели-замальовки, й навіть любовна ворожба (інтеліґентніший С. Таранущенко, який, вічна йому хвала і дяка, куди краще, чутливіше од простакуватого Д. Косарика виконував приписану йому «за сценарієм» роль «емоційного суфлера», піддається навіть на телепатичні заклики: вийшла «сценаристка» на город, промовила «декількі раз» «за вітром» — «щоб він мої слова узяв, відніс у Київ та й вам віддав»: «Степане, озовіться! Степане, окликніться!» — і «Степан» покірно «окликається»: того самого дня пише їй листа й відносить на пошту). Якби цих «романів» у її житті не було, про Катерину Білокур ми знали б, либонь, не набагато більше, ніж про Никифора з Криниці.

23

Лист до Дмитра Косарика за грудень 1956 р. // Цит. зб. — С. 305.

24

Лист до Стефана Таранущенка за червень-липень 1954 р. // Цит. зб. — С. 223.

25

Лист до Стефана Таранущенка від 3—4 грудня 1954 р. // Цит. зб. — С. 185.

26

Див.: Марченко В. Творчість і життя. — K.: Сфера, Дух і літера, 2001. — С. 301.

27

«В нас мале село, був невеликий клуб, маленька сцена, а яка сильна, талановита молодь зібралась на той час! О, скільки ми поставили за той час ріжних п'єс і як ми їх хороше виконували! Нас поважали селяни (NB: а якраз таких, кого поважали, й арештовувано! — О. 3.). І коли було, що з постановкою якої п'єси чого забаримось, то навіть літні селяни було питають: „Чого це так довго нема в клубі нічого?“. А як уже вистава, то в клубі повно і старих і молодих. І які ті сільські артисти були все люди хороші, культурні! <…> Та на світі вічного нема нічого, і почала потроху розходитись моя дружна сім'я <…> І приходиться сказати словами тії пісні: „Где же вы теперь, друзья-однополчане, дорогие спутники мои?“» (Автобіографія Катерини Білокур, надіслана в зв'язку з нагородженням Грамотою Президії Верховної Ради УРСР 6.04.1950 р. // Цит. зб. — С. 66). Питання, евфемістично-обережно поставлене «словами тії пісні», було не зовсім риторичне — про долі більшости своїх «лицарів юности», забраних ҐУЛАҐом, Катерина Василівна справді не знала і, не виключено, в такий спосіб робила несміливу спробу якось у властей про них допитатися.

28

Див.: Цит. зб. — С. 30.

29

Як показово пише М. Кагарлицький, «дивлячись на її сонцесяйні натюрморти, ми, глядачі, майже фізично відчуваємо пах гарячої задушливої пари, що зміїною цівочкою підіймається з розвареної картоплі „в мундирах“, п'яніємо від аромату пухкої пористої поверхні зрізаного окрайця щойно з печі витягнутої житньої хлібини <…>, угадуємо свіжу твердь молодої оранжево-жовтої моркви, дорідних, із землею в прожилках цукрових буряків» і т. д. (Див.: Цит. зб. — С. 12). Це типовий приклад «орадянення» (байдуже, свідомого чи несвідомого) вихованцями радянської школи всього, що виходить за рамки соцреалістичного канону. Насправді в натюрмортах Білокур нічого не «пахтить», і «п'янять» вони зовсім не фізичною змисловістю. За естетичним ефектом вони зіставні радше з ґотичними кольоровими вітражами, ніж із реалістичним малярством пізніших епох, і власне тут між нею і її сучасниками пролягає «преділ, іже не прейдеши»: чуттєвість Білокур, при всій своїй «підвищеній температурі», завжди тяжить до трансцендування за межі емпіричного, плотського досвіду, — «земні радощі» їй, наскільки можна судити з деяких «фройдівських обмовок», були чужі (реакція на спробу доброчинців завести її під час київського медогляду до гінеколога: «Якщо силуватимете — викинусь у вікно», — є недвозначно «дівочою», це класична р е а к ц і я ч е р н и ц і, дарма що «самопосвяченої»), і навіть народні магічні обряди відштовхують її в тій частині, де зберігають поганський зв'язок із тілесністю (так, їй подобається, коли на Купала стрибають через вогонь і пускають вінки по воді, але не подобається, коли підібрані вінки потім кладуть на капусту, тобто апеляція до сил родючости: «Чогось мені оце в кінці не казково, не поетично…», див: Цит. зб. — С. 274). Естетика Білокур, з її ідеалом «с в я т о г о» малярства (а не варт забувати, що, незіпсута радянською школою, вона зазвичай висловлюється — там, де не вважає за краще промовчати, — таки буквально, і саме так слід розуміти в її устах цей постійний епітет!) та прийняттям у тих мистецьких зразках, що були їй доступні, виключно «нерукотворних» образів (тих, де «не видно мазка» і взагалі докладеного людського зусилля), — це, властиво, естетика релігійного екстазу: святкування божественного, що просвічує крізь земне, і тільки в цьому контексті її творчість і може бути поправно відчитана.

30

Про свій містичний досвід вона ніде не оповідає спеціально, але натяків на нього в її листах розкидано чимало: слова вона зазвичай вживає в їх прямому значенні, «як Бог на душу кладе», і деякі пасажі, що в устах людини, риторично вишколенішої, можна б було сприйняти за метафору, є насправді прямими «духовидськими звітами»: «Та й спати я ляжу, а воно мені вчувається, а воно мені ввижається, та нібито щось до мене промовляє, щоб я його не кидала, щоб я його не цуралась, щоб я його малювала, та чи на папір, чи на полотно виливала» (Цит. зб. — С. 57). І вже чистою «метафізичною ініціацією» («постригом») виглядає її «проща до Канева» на Шевченкову могилу в день сватання за найкращого з її залицяльників («вже такий, що вже всі як узялися за мене, щоб ішла за його заміж, і чужі, хто де мене не зостріне: „Та кого вже ви кращого діждете?“»), — як сама вона згадує, їй тоді «враз, як блискавка мигнула», коли вона, прибравши хату для сватів, «розкрила „Кобзаря“, схилилась до портрета Т. Г. Шевченка, заплакала». Вся її розповідь про ту спонтанну втечу до Канева (див.: Цит. зб. — С. 220—222) — то вже чистий міф за Кемпбеллом/Фрезером/Проппом: тут і нічне чування на могилі з молитвою до мертвого, і — на ранок — «хатка» охоронців «потойбічного світу» (в якій «жили дідусь сивенький і бабуся старенька»), і вперше побачена в тій хатці «справжня, фарбою мальована картина», перед якою вона «прийняла посвячення» («звела руки вгору» і помолилась: «Боже, дай мудрість моїй голові, щоб і я могла творити такії творіння!»), — одним словом, класика жанру. Байдуже, чи так воно було достеменно, чи їй так запам'яталось, але заміна живого нареченого на «духовного патрона» — акт суто міфологічний: можна сказати, що з Канева Білокур повернулась «Шевченковою нареченою» — «черницею Шевченкового ордену».

31

Цей сюжет справді з категорії «чуда» — не так багато в історії навіть новітнього часу прикладів, коли кар'єру жінки рятує жінка (як усі дискриміновані меншини, жінки погано володіють навиками соціальної підтримки всередині своєї групи), до того ж ровесниця з багато в чому «дзеркальною» долею: також самоука, родом із соціальних низів, із власною «Богданівкою» (кримською Балаклією) в духовному «генотипі», і також, нотабене, — архетипальне жіноче втілення творчого духа народу: у 1930-х Петрусенко як культова виконавиця народних пісень залишалась єдиним «живим голосом», яким сталінській Україні дозволено було промовляти до світу (саме їй адресовано ҐУЛАҐівське танго «Оксано, Оксано, я чую твій голос, / То вітер мені з України приніс», і навесні 1940 року Білокур теж їй у прямому сенсі «на голос» і написала — почувши по радіо в її виконанні «Чи я в лузі не калина була» й пославши власний натюрморт за мотивами пісні — пучок калини). Тут уже маємо до діла з чистою логікою міфу, що побиває собою житейську: Петрусенко врятувала Білокур для України за кілька місяців до своєї загадкової, все ще не розслідуваної загибелі в лікарні в день виписки (смерть, зрештою, типова для «зірок» сталінського часу, що з тих чи тих причин ставали владі «невгодними»), — і тим ніби передала їй «орфічну» естафету («силу») за механізмом трансмісії, характерним для жіночих магічних культів. Залишається вкотре пошкодувати з хронічної української оспалости, через яку історія цього «культурного двійництва-посестринства» — дистанційного «впізнавання» себе навзаєм двома великими жіночими душами і їхньої, дистанційно ж таки укладеної, «спілки проти світу» (Білокур ніде ні словом не прохоплюється про роль Петрусенко в своєму житті, що, на позверхній погляд, можна було б потрактувати і як невдячність, якби не свідчення її знайомих киян, що вона, бувши в Києві, відвідувала могилу співачки на Байковому, отже, більш імовірно, що йшлося про занадто інтимну для неї вдячність, аби виставляти це почуття на люди), — історія, без перебільшення варта окремої книжки, досі не стала в нас надбанням не лише популярної, а навіть і академічної культури.

32

Пор. у Леоніда Кисельова (який відзначався справді «шевченківською» перечуленістю на страждання «малих отих рабів німих», тим разючішою, що сам походив із радянського привілейованого класу) написане за спогадами городянина, посланого по війні «за розподілом» учителювати в сталінське село:

До цього варто хіба додати, що «сало» до картоплі — це вже було розкішне, «багацьке» меню (змогли не тільки виростити кабанчика, а й щось залишити собі поза зданим державі!), яким не гріх було й «запричастити». Втім, із вірша видно й джерело дядькових «розкошів»: він, після своєї цілоденної колгоспної панщини, «тягне з бурта <…> / Великий лантух: <…> / Картоплі гнилої для скота», — себто навчився красти з колгоспу. Саме в поколінні кисельовського «дядька Миколи» відбулася нарешті остаточна «соціалістична революція» в свідомості українського селянина — культивована віками повага до чужої власности (без чого неможлива правова держава) та до власности громадської (без чого неможлива ніяка самоорганізація суспільства «знизу») поступилася місцем морально усправедливленому, зовсім за більшовицьким гаслом «грабь награбленное», казнокрадству: не вкравши з колгоспу, годі було вижити, і краще починав жити той, хто мав змогу більше вкрасти. Нинішня українська корупційна держава є прямим продовженням колгоспного ладу: селянський син Павло Лазаренко і все його покоління олігархів — це, хронологічно, якраз ті діти «дядька Миколи», яким дядько й старався з усіх сил на «хліб і книжки».

33

Лист до Стефана Таранущенка за 7 грудня 1953 р. // Цит. зб. — С. 185.

34

Див.: Цит. зб. — С. 72.

35

Лист до Стефана Таранущенка за 6—7 листопада 1953 р. // Цит. зб. — С. 179.

36

Листи до Стефана Таранущенка за лютий 1953 р. // Цит. зб. — С. 170—171.

37

Лист до Центрального будинку народної творчості за березень 1947 р. // Цит. зб. — С. 81.

38

Лист до Дмитра Косарика за травень 1957 р. // Цит. зб. — С. 312.

39

Лист до Стефана Таранущенка за лютий 1954 р. // Цит. зб. — С. 198.

40

Лист до Лідії Тичини за січень 1959 р. // Цит. зб. — С. 156.

41

Див.: Цит. зб. — С. 358—360.

42

Лист до Лідії Тичини за січень 1959 p. // Цит. зб. — С. 156.

43

Портрет цей, уміщений на першій сторінці жалобного випуску «Les Lettres françaises» з нагоди похорону Сталіна 12.03.1953 року, по-поліцейському розкритикувало керівництво КПФ за «брак реалізму», і з цього постав скандал, знаний у французькій культурі як «справа портрета». Наведу тільки одну цитату з виступу Луї Араґона: «Можна експериментувати з квітами, вівцями, биками, навіть з чоловіками й жінками — але не можна експериментувати з нашим Сталіним. Бо в стосунку до Сталіна всяке експериментаторство — навіть коли експериментує Пікассо — буде вимушено нижчим від реальности» (цит. за: http://fr.wikipedia.org/wiki/Fun%C3%A9railles_de_Joseph_ Staline). Питання, ширше кажучи, стояло про «партійність мистецтва» і свободу творчости, і Пікассо тоді як ніколи був близький до виходу з КПФ.

44

Після всього, що вийшло на яв із архівів спецслужб СРСР у 1990-х роках, найрезонніше припустити, що Кремль міг просто розрахуватися тими полотнами з котримсь із високопоставлених французьких аматорів мистецтва за послуги далеко не мистецького характеру. Ймовірно, що якраз захоплений відгук Пікассо відіграв тут фатальну роль «спускового гачка» — все, що він похвалив, тієї ж миті зростало в ціні. Залишається сподіватися, що цей історичний детектив іще колись дочекається своїх дослідників.

45

Так запамятала його слова Ю.Білякова, і в її версії вони з певністю звучать достеменніше, ніж у непрямому переказі Катерини Василівни, котра, як і належить «інопланетянці», перетлумачила їх із мови влади — на мову міжлюдського порозуміння: «…Тов. Гречуха заперечив, говорячи те, що <…> перевозити її нікуди не треба: де, мов, той талант народивсь і виріс, то нехай він там і розквітає. Хто й зна, мо', воно і так?» (Цит. зб. — С. 250). Ю.Білякова, проте, згадує й інше: що Катерина Василівна в ту мить «пополотніла» й «поточилася назад» (її підхопили, щоб не впала): при всій своїй «інопланетності» вона найкраще з присутніх зрозуміла оголошений їй вирок.

46

Цит. зб. — С. 361.

47

Лист до Марії Кулішової за січень 1961 р. // Цит. зб. — С. 288.

48

Лист до Степана Кириченка за лютий 1961 р. // Цит. зб. — С. 327.

49

Лист до Степана Кириченка за грудень 1960 р. // Цит. зб. — С. 326.

50

Лист до Марї Кулішової за січень 1961 р. // Цит. зб. — С. 288.

51

Маркантним тут можна вважати епізод із Тичиною, до якого Білокур, раніше приймана й частована в нього в домі, без попередження з'явилася на Різдво 1959 року із «сюрпризом»: яко невиліковна перфекціоністка (С. Таранущенкові маємо дякувати ще й за те, що вмовив її перестати нищити роботи, котрі їй здавалися невдалими!) вона вирішила замінити раніше подаровані Тичинам «Півонії», що перестали їй подобатися, на «кращу» картину, спеціально на те, за її словом, «виготовлену». Але до «народного поета» («Я одержав нагороду. / Що скажу свойму народу?») вбрану по-селянському «народну художницю» охорона не допустила так само, яку XIX столітті не допустила б до пана самопихом явлену в двір селянку-кріпачку: «Я просила тих діжурних, щоб вони хоч сказали, коли ж у Павла Григоровича такі дні, коли до їх можна зайти, — мені і цього не сказали. Я тоді пішла в музей російського мистецтва. Ходила, дивилась чудові ті твори і тихенько плакала і плакала всіма фібрами моєї душі» (Лист до Лідії Тичини за січень 1959 р. // Цит. зб. — С. 157). Зі щоденникових записів Тичини за січень 1959 року видно, чим тоді був зайнятий Павло Григорович: готувався до XXI з'їзду КПРС («На XXI з'їзд КПРС запрошені також і кореспонденти буржуазної преси. Хай побачать самі, навіч переконаються, що у нас нема з а л і з н о ї з а в і с и» // Павло Тичина. Зібр. творів: У 12-ти тт. — T. 11. — К.: Наук, думка, 1988. — С. 194), — справжню його, на той час, професію сама Білокур інтуїтивно визначила бездоганно точно: «ріжні делегації приймати-зустрічати і проводжати» (Лист до Лідії Тичини за листопад 1954 р. // Цит. зб. — С. 155). Жодних даних про те, що вона бачила в ньому когось іншого, ніж радянського вельможу, зібрані матеріали не дають, — у листах вона часто й природно, як давно абсорбованих у власну мову, цитує Шевченка, Лєрмонтова, містика Алєксєя Толстого, але Тичину — жодного разу: в коло її улюблених поетів він явно не входив (укладену їй в уста Дм. Косариком стилістично наскрізь фальшиву фразу, нібито вона «саме з колосу Павла Григоровича й засвітилася всією душею», залишмо на совісті «товариша письменника»: так розмовляли персонажі в романах О. Гончара, і немає сумніву, що це слова не Білокур, а таки самого Косарика, див.: Цит. зб. — С. 293). Це обопільне «розминання» двох національних геніїв тим разючіше, що на рівні образного мислення між ними таки існувала незаперечна «генетична спорідненість» (пор. зі щоденників Тичини 1919 року: «У митрополітанському саду єсть одна альтанка, вся з такого винограддя. Тисяча червоних! А крізь нього вгорі — синє-пресинє…» — чим не на тридцять років випереджаючий опис «Колгоспного поля» Білокур?), — вони народжені в одному й тому самому культурно-семантичному коді, сказати б, «в одній мові», аж до прямих текстових перегуків включно (пор. у Білокур: «Гуси так гарно повикупувались, повилазили на берег, білі-білі такі: стоять на бережку і в пір'ячку щокочуть» [див.: Цит. зб. — С. 232], що так і хочеться інтонаційно продовжити Тичининим рядком із «Живем комуною» 1920 року: «Гуси — сніжне лопотіння — кажу я, — чого ви вітра не вгамуєте?..», і т. д.). На час їхнього знайомства, одначе, цей Тичина був безнадійно й безповоротно в минулому і міг би сказати їй рядком уже пастернаківським: «Я кончился, а ты жива». Епізод із «панськими гайдуками», що його Лідія Тичина, зі зрозумілих причин, не хотіла оприлюднювати, конче потрібен в усіх посібниках з історії XX століття хоч би тільки для зрозуміння того, чим була українська культура в УРСР: при всіх національно-охорончих функціях, які вона могла виконувати (і виконувала!) і за якими її тільки й презентовано після 1991 року, «свойму народу», навіть коли він стукав до неї в двері в іпостасі «селянського генія», ця культура справді мало що могла сказати, — у неї був зовсім інший замовник і адресат.

52

Лист до Стефана Таранущенка за початок квітня 1954 р. // Цит. зб. — С. 203—204.

53

У Д. Андреева: «Зображення Рєпіним убивства Грозним свого сина зав'язало такий вузол (мається на увазі «кармічний». — О. 3.), якого Рєпін не розв'язав і донині; розв'язувати його доводиться в <…> протилежному Небесному Кремлю шрастрові антилюдства Росії» (Даниил Андреев. Роза мира. — Москва: Прометей, 1991. — С. 70). У К.Білокур: «…думаю-думаю і ніяк не можу додуматись, що І.Ю.Рєпін, людина такого високого розуму і таланту, — і навіщо він намалював ту страшну кровожадну тварюку? Нащо і для чого? І як він у той час, коли малював ту картину, як він брав у руки хліб і їв його, і їв страву? Невже йому не нудно було?».

54

Див.: Цит. зб. — С. 359.

55

Незаперечно, зокрема, те, що вона бозна-звідки добутим знанням (чи інстинктом?) усвідомлювала себе національним художником — момент, чи не найзагадковіший у всій її постаті, бо це вже все-таки той рівень світоглядної культури, на який самотужки «вивчитися» неможливо. Коли 1954 року її добродійники «вибили» для неї поїздку до Грузії по лінії «обміну народною творчістю», вона відмовилася, мотивувавши це тим, «що як же я буду дивитись на мистецтво другого народу, до чого ж я буду його рівняти, як я свого мистецтва майже не бачила, хіба що з репродукцій, які випадково попадали і в Богданівку», — і виставила їм цілу «програму» своєї найнагальнішої самоосвіти (перелік музеїв, які конче мусить відвідати в Києві), після реалізації якої «не вадило б тоді б на попередні роки куда і далі поїхати» (Цит. зб. — С. 238), — навдивовижу зріла «філософія мистецтва», котрої не пояснити самою тільки природною обдарованістю.

56

Ось типова реакція: «Ой Емма Іллічна, якби ви знали як ви мене оскорбили, нещасну художницю-самоуку! <…> Як ви зневажливо поставились до мого твору, що порівняли його з узорами, що рисують на печах, з глиняною посудою і вишиванням сорочок!» (Лист до Емми Гурович від 11 лютого 1948 р. // Цит. зб. — С. 98). Для порівняння, Шаґал, який із не меншим од Білокурівського запалом протестував проти залічення його до «примітивістів» (особливо активно такі голоси лунали по тому, як він розписав Паризьку Оперу), запропонував в одному з інтерв'ю, порядком контрарґумента, чи не найвдалішу дефініцію «наїву»: наїв — це коли «чогось бракує». Якщо відпроваджуватись від цієї формули, то до «наїву» (примітиву) в Білокур справді випадає віднести хіба що ранні портрети, де ще очевидний вплив народного «лубка» (ярмаркових «парсун»), з усіма йому притаманними композиційними огріхами.

57

Лист до Ганни Самарської за лютий 1961 р. // Цит. зб. — С. 345.

58

Див., напр., лист до Центрального будинку народної творчости від 20 січня 1952 року, де вона намагається захистити картину «Колгоспне поле» від закидів у нереалістичності зображення (цілком, зрештою, слушних, як слушно дорікали їй тим, що на її полотнах весняні квіти сусідять із осінніми, — вона керувалася зовсім іншими критеріями гармонії, ніж у ботанічному атласі, й критики її в цьому випадку мимоволі опинялися в комічній позиції Федона з незакінченої драми Лесі Українки, котрий так само «глибокодумно» критикував Сапфо: «Хіба коли бува, щоб рівночасно / Цвіли весняні квіти і гранати?», — предметом Білокур був не так матеріальний, як духовний план видимого світу, але в 1940—1950-х таке «мистецьке кредо», навіть якби сама художниця вміла його пояснити, нічого, крім неприємностей, обіцяти не могло). Її незграбна «апологія» («Я намалювала те, що є в житті») цікава головно як спроба «говорити чужою мовою», зокрема сленґом ідеологічної кон'юнктури: виправдовуючи зображення трактора на задньому плані «повагою до людей-трудівників», якої, мовляв, не знали попередні епохи, — видно, що за бажання вона могла би легко цей сленґ опанувати і заговорити як типова «народна героїня» сталінської епохи, але цієї етичної межі Білокур ніде не переходить, і можна припустити, що і в згаданому листі не лукавить (ну хіба трошечки!) — у неї просто немає в узусі інших «вчених слів», щоб обстояти право на своє світобачення (див.: Цит. зб. — С. 85—86).

59

Немає сумніву, що саме таким і був її замір, бо на фотопортреті з тих-таки 1950-х, для якого Білокур позувала по-дівочому простоволоса і в фольклорному строї, вона виглядає років на двадцять молодшою, ніж на будь-якому зі своїх автопортретів. Узагалі, своїми фотопрезентаціями вона якраз переймалася цілком по-жіночому — навіть раз була посварилася з В. Нагаєм через публікацію невдалого знімка («бо я таки на людину похожа, а на тому знімкові точнісінько сидить якийсь орангутан». — Цит. зб. — С. 213), так що зумисне «самопостарення» й переступання в автопортретах через власну вроду (між іншим, вона була однією з перших жінок у мистецтві XX століття, котра на таке наважилася!) тільки доводить, що як митець вона й тут залишилася вірною собі — зображаючи не видимість, а сутність.

60

Лист до Стефана Таранущенка за грудень 1953 р. // Цит. зб. — С. 191.

61

Мова про натюрморт «Бурячок» 1959 року.

62

Уперше опубліковано на сайті Укроп.com в червні 2001 року як авторська колонка (сьогодні адреса не існує).

63

Уперше опубліковано в журналі «Політика і Культура» в серпні 1999 року.

64

Сьогодні більшість коментаторів погодилися на тому, що в цьому катрені Нострадамус усього-на-всього провістив сонячне затемнення 11 серпня 1999 року (у Франції воно було повним). Скептики, однак, не заспокоюються і далі чекають, коли проявить себе «новий Антихрист», який мусив «спасти з неба» (народитися) десь у мусульманському світі влітку 1999 року.

65

Опубліковано в книжці: Оксана Забужко. Казка про калинову сопілку: Повість. 2-ге вид., доп. — К.: Факт, 2001.

66

Уперше опубліковано в перекладі на фарсі в іранському виданні «Казки про калинову сопілку» — «Afsaane-ye-flut-e-budaaq» (Тегеран: Нашр-е-неї, 2006).

67

Уперше опубліковано в перекладі німецькою в збірнику «Halbwegs zum Himmel: 10 Jahre Internationales Haus der Autoren Graz» (Graz: Leykam Verlag, 2007).

68

Тоді я ще не знала, що через три роки Ґрац знову несподівано повернеться в моє життя: саме тутешнє видавництво «Droschl» візьметься видати переклад мого першого роману, «Польових досліджень з українського сексу», і таким чином уперше представить мене німецькомовному читачеві.

69

Уперше опубліковано в перекладі німецькою в збірнику «Sehnsuchsort Berlin: das literarische Tandem; Beyond the wall; Konferenz und Torgesprache» (Koln: SH-Verlag, 2008).

70

«Я — берлінець» (нім.)

71

«Покиньте всяку надію» (італ.) — напис на брамі пекла у Данте.

72

Тюрма (нім.)

73

Уперше опубліковано в перекладі голландською в збірнику «Aankommen in Brussel: schrijvers op bezoek» (Centraal Boekhuis, 2008).

74

«Увага, увага! Говорить українська підпільна радіостанція «Вільна Україна»!» (франц.)

75

Уперше опубліковано в збірнику «100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки» (Харків: Фоліо, 2008).

76

Від чого, всміхаєшся, коли втомився (англ.).

77

Не вміємо любити (польськ.)

78

Уперше опубліковано в журналі «Український театр», № 1, 2012.

79

Уперше опубліковано в перекладі німецькою в книжці «Oksana Sabuschko. Planet Wermut: Essays» (Literaturverlag Droschl, 2012).

80

Задля справедливости завважу, що «залізна завіса» тоді спрацювала як певний психологічний амортизатор: вона залишала люз для віри, буцімто за нею, в неприступному для нас «вільному світі», звідки в перші два тижні ми тільки й довідувалися, припавши вухом до радіоприймачів, що нам слід зачиняти кватирки й мити голову, нічого подібного трапитися не могло б, — ілюзія, після Фукусіми вже очевидна навіть найзапеклішим оптимістам, але тоді для багатьох рятівна: адже значно легше думати, ніби зло світу локалізується в певній політичній системі, ніж сказати собі, як героїня Л. фон Трієра: «The Earth is evil».

81

Французький оригінал — «du passé faisons table rase» («зітрімо минуле», «почнімо з чистого аркуша»), — як і значно простодушніший український переклад («ми всіх катів зітрем на порох»), такої космогонічної претензії не містять; у певному сенсі й весь російський комунізм можна розглядати як «помилку перекладу» — трагічну спробу «перекласти» Маркса на реалії російської історії.

82

Див.: Тамара Гундорова. Післячорнобильська бібліотека: Український літературний постмодерн. — К.: Критика, 2005.

83

Любов Ковалевська. «Не приватна справа», Літературна Україна (27.03.1986 р.). Про те, що КҐБ увесь час, від самого запуску станції, сповна володів інформацією про пов'язані з її експлуатацією загрози (тільки в 1977—1981 роках там було зареєстровано 29 аварійних зупинок, у вересні 1982 року радіоактивний витік уразив кілька поблизьких сіл, і т. д.), але працював єдино на те, щоб ця інформація не вийшла за межі службових кабінетів, стало відомо вже аж у незалежній Україні — після відкриття архівів (див. про це: Володимир В'ятрович. Історія з грифом «секретно». — Львів: Центр досліджень визвольного руку, 2011. — С. 266—279).

84

Варто наголосити, що в контексті своєї доби діагноз М. Куліша мав цілком недвозначний політичний зміст: він підводив риску під енергійно провадженими якраз до 1927 року (до падіння Л. Троцького) більшовицькими експериментами з «виведення нової людини» всіма приступними тогочасній науці засобами, від педагогічних до медико-біологічних, аж до схрещення людини з мавпою включно (докладніше про це див.: Александр Эткинд. Эрос невозможного. История психоанализа в России. — Санкт-Петербург: Медуза, 1993). «Народний Малахій» став одним із нечисленних у всій підрадянській культурі голосів, який засвідчив, що більшовицька «реформа людини» ганебно провалилася.

85

Реформаторство Горбачова було вже прямо «малахіанським», аж до буквальних тавтологій, мов справді за текстом п'єси («сухий закон», указ про солдатських матерів і т. д.), — і з тим самим кінцевим результатом: бордель валиться, самотній «народний Малахій» сидить на сцені серед руїн і грає на дудочці, а бабця-прочанка — «народ», що був йому ввірився, — боязко запитує в глядачевої зали: то де ж тут дорога до Єрусалиму? (фінал, що його зацитував у тих-таки 1980-х інший режисер, Тенгіз Абуладзе, в фільмі «Покаяння»: там також з'являється бабуся й питає «дороги до храму»). Такі сюжети значно краще віддають «повітря доби», ніж сотні документальних репортажів, і без них годі зрозуміти чи не головну характеристику радянського комунізму — його наскрізну, ґротескову т е а т р а л ь н і с т ь, «постановочність» («Мама, — пригадую дитячий голосок у тролейбусі, — а Брєжнєв настоящій, ілі только по тєлєвізору?»), — театральність, котра нині пишним цвітом буяє в публічній політиці вже далеко не тільки посткомуністичних країн. Зона «нового жаху», відкрита Чорнобилем, іще й тому була така трудноприступна всередині країни для культурного «перетравлення», що Чорнобиль був с п р а в ж н і м — жорстоким пробудженням од гіпнозу вічних симулякрів.

86

У цьому сенсі фон Трієр ближчий не до Тарковського, а таки до Куліша, який виправдовувався перед радянськими цензорами за тією ж логікою, що фон Трієр перед журналістами: хотів, мовляв, показати душевну хворобу, — і рецензенти різних «Пролетарських правд», крізь зуби визнавши «світовий клас» вистави, переходили на прокурорський тон: «Чи треба радянському театрові займатися психопатологією?» (Вісті. 12.12.1929 p.), — із поправкою на лексикон, це саме закидали й фон Трієрові після «Антихриста».

87

Тут, між іншим, криється головна слабкість усієї Трієрової есхатології: його герої можуть впадати в розпач або спокійно чекати кінця, але навіть не пробують в и й т и з а м е ж і с в о є ї к у л ь т у р и, щоб намацати собі хоч наостанці таку конче потрібну людині психологічну підтримку в тому, що «хтось колись уже був до цього додумався» (розгублена Клер згадує тільки про те, що можна «відкоркувати вино», тобто влаштувати собі «правильні» — «nice» — поминки, але ніхто не згадує ні про католицизм, ні про юдаїзм, про які залюбки говорить режисер інтерв'юерам, ані бодай про Страшний Суд, ренесансними зображеннями якого мстива Джастін, гадаю, мала би тішитися більше, ніж «Мисливцями на снігу»). Можна, звісно, прийняти як версію, що вся друга частина «Меланхолії» — це продукт хворої уяви Джастін, але тоді доведеться визнати, що й цю ідею автор запозичив у Тарковського: це в «Офірі» герой, урятувавши світ од ядерної смерти, виявляє на ранок, що ніхто з домашніх не пам'ятає ні повідомлення по ТБ, ні втрати телефонного зв'язку, ні землетрусу з передзвоном скла в буфеті, і глядач у принципі вільний стати на точку зору більшости — що нічого цього й не було, а старий Александер просто з'їхав з глузду.

88

«3 України? — запитує Холін у Маші. — Чому? — Ну… Красива, вперта…». Для покоління моїх батьків у 1962 році почути таке з російського екрана було подією: на той час Україна була остаточно «замирена» (про «Велику» я вже казала, Західна ж, приєднана у висліді Другої світової війни, припинила збройний опір приблизно на кінець 1950-х), але згадувати будь-що українське на «загальносоюзному рівні» офіційно ще допускалося лише в тих контекстах, які, кажучи тодішнім партійним ньюспіком, «сприяли зміцненню непорушної дружби українського і російського народів» — і, Боже збав, не містили натяку на те, що ці народи чимось різняться. Тож для нашої колоніальної інтеліґенції, приниженої й застрашеної, те компліментарне «вперта!» прозвучало мало не політичним меседжем, і КҐБ після того мусило зорганізовувати цілу спецпровокацію, щоб «посварити» її з Тарковським (див. про це: Вадим Скуратівський. «Андрєй Тарковський і Україна», KINO-КОЛО (14), 2002).

89

Далі цит. за: «Z Andriejem Tarkowskim rozmawiają Jerzy Illg, Leonard Neuger», Res Publica (1), Warszawa 1987, s. 137—160.

90

Два таких перепоховання увійшли в українську культурну й політичну історію як символічно-знакові події: у XIX столітті — перевезення тіла національного поета Тараса Шевченка з Петербурга до Канева, що вилилося в першу масову маніфестацію українського руху (травень 1861 року), у XX столітті — перевезення до Києва тіла іншого великого поета, Василя Стуса, загиблого (за деякими версіями — убитого) 1985 року в радянському таборі для політв'язнів (листопад 1989 року). Заповіт Довженка поховати його в Україні не виконано й досі, через 55 років після його смерти, і доступ до його архівів, що зберігаються в Росії (в тому числі в Центральному Архіві ФСБ та Архіві Президента Російської Федерації), досі залишається вкрай проблематичним (див. про це: Безручко О. В. Невідомий Довженко. — K.: Фенікс, 2008. — С. 5—21).

91

У цьому сенсі він справді був «антирадянщиком» — або, як пишуть про нього вже в сучасній Росії, «підривачем основ російської державности» (див.: Карпец В. Искушение Тарковским // Политический журнал (34), 28.12. 2007).

92

На відміну від Тарковського, у фон Трієра немає «шляху», є тільки прогресуюче з роками розчарування: Джастін у «Меланхолії» проклинає планету так само, як Ґрейс у «Доґвілі» наказує знищити село: різниця кількісна, не якісна, вшир, а не вглиб, і тому «кінець світу від фон Трієра» має ту «нестерпну легкість», котра радше заспокоює, ніж попереджає: Нібіру не прилетить — це лише спецефекти…

93

Див.: Janusz Wróblewski. «Persona non grata. Rozmowa z Larsem von Trierem». Polityka, 07.06.2011.

94

Вперше опубліковано в збірнику «Нерви ланцюга: 25 есеїв про свободу» (Львів: ВПК «Глобус», 2003).

95

Передмова до книги: Оксана Забужко, Юрій Шевельов. Вибране листування на тлі доби: 1992—2002: з доданими творами, коментарями, причинками до біографій та іншими документами. — K.: Висока Полиця, ВД Факт, 2011.

96

Мої листи до ЮШ зберігаються в архіві: George Y. Shevelov Papers, Box 15, Folder 4; Bakhmeteff Archive, Rare Book and Manuscript Library, Columbia University Library. При цій нагоді ще раз сердечно дякую виконавцеві заповіту ЮШ д-ру Теодору Костюку та працівниці Бахметєвського архіву Катерині Давиденко за їхню неоціненну допомогу, завдяки якій вдалося уникнути багатьох фактичних помилок.

97

Юрій Шевельов. Пролеґомена до вивчення мови та стилю Г. Сковороди // Юрій Шевельов. Вибрані праці: У 2 кн. Кн.1. Мовознавство / Упоряд. Лариса Масенко. — K.: Вид. дім «Києво-Могилянська Академія», 2008. — С. 514 (далі це видання позначено як ВП-1).

98

Юрій Володимирович Шевельов (Юрій Шерех). Матеріяли до бібліографії / Упоряд. Андрій Даниленко і Лев Чабан / Українська Вільна Академія наук у США. — Нью-Йорк: Б.в., 1998. — 200 с.

99

Юрій Шерех. Не для дітей. Літературно-критичні статті і есеї. — Мюнхен: Пролог, 1964; Юрій Шерех. Друга черга. Література. Театр. Ідеології. — Б.м.: Сучасність, 1978; Юрій Шерех. Третя сторожа. Література. Мистецтво. Ідеології. — Балтимор-Торонто: Смолоскип, 1991.

100

Див.: Роман Корогодський. І дороги. І правди. І життя. — К.: Гелікон, 2002. — С. 119—220. (далі — РК-ІДІПІЖ).

101

Іван Дзюба. Юрій Шерех — літературознавець і культуролог // Юрій Шевельов. Вибрані праці: У 2 кн. Кн. ІІ. Літературознавство / Упоряд. І. Дзюба. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. — С. 5—32 (далі видання позначено як ВП-2).

102

Юрій Шевельов: «Я хотів сказати „до побачення“ всім, кого любив…» / Інтерв'ю Катерині Кіндрась // Юрій Шевельов. З історії незакінченої війни / Упоряд. Оксана Забужко, Лариса Масенко. — С. 447 (далі це видання позначено як ЗІНВ)

103

В «Я — мене — мені… (і довкруги)» (далі — ЯММ-1 і ЯММ-2, відповідно до порядкового номеру тому) сам ЮШ, із притаманною йому безпафосністю, пояснює свій вибір у два етапи: спочатку його захопили «високі осяги української культури — „Березіль“ Курбасів, писання Миколи Хвильового, який <…> йшов в одному річищі з Борисом Пільняком, але йшов глибше й цікавіше, вірші Павла Тичини <…>, прозою (так в ориґіналі. — О.З.) Юрія Яновського, відкриттям після нездарних перекладів Сологуба Шевченка в ориґіналі, а особливо, на перших кроках, відкриттям Лесі Українки з її поєднанням європейськости з українськістю. Бо я не був селюк, і українськість найбільше промовляла до мене через європейськість. Та може й це не мало б остаточного, вирішального значення, якби не пізніше, вже від кінця двадцятих років почате, а в тридцятих доведене до ґротескної трагедії переслідування українців і української культури. Тепер українці були перетворені на те, що англомовні народи окреслюють словом underdog, і тепер відійти від того, чим я захоплювався в двадцятих роках, було б ганьбою й злочином перед самим собою. <…> Коли запроваджувано пашпорти, треба було визначити для пашпорта свою національність, я усвідомлював, що було б куди безпечніше написати росіянин, і це цілком залежало від мого вільного вибору, але після недовгих вагань я вибрав — українець» (ЯММ-1. — С. 76). Парадоксально, цей вибір став у біографії ЮШ тим самим, чим у біографії його (фактично незнаного йому) батька, ґенерала Володимира Шнейдера-Шевельова, стала свого часу військова присяга «царю і отечеству», — це типовий для старої шляхти «кодекс служіння», якому ЮШ до кінця днів потрапив зберегти непохитну вірність, дослівно, «без страху й догани».

104

Цит. за: ЯММ-1. — С. 241.

105

У своєму opus magnum — «Історичній фонології української мови» (див.: Бібліографічні пояснення, 9) — ЮШ у «Вступних заввагах» («Підходи до історичної фонології української мови». — С. 55—68) реконструює повну ґалерею своїх попередників у світлі безсторонньої наукової оцінки, але й поза тим він упродовж своєї кар'єри присвятив чимало уваги поверненню в лінґвістику здобутків репресованих українських мовознавців 1920-х років (про Всеволода Ганцова й Олену Курило в укр. версії див. 8).

106

Докладніше про це див.: John P. C. Matthews. The West's Secret Marshall Plan for the Mind // International Journal of Intelligence and Counterintelligence. Vol. 16. Issue 3. July 2003. P. 409—427. (Стаття доступна в інтернеті).

107

Великому Кобзареві — гідну шану. Слово до українців, до української громади в США, до «Комітету пам'ятника Шевченку» // Григорій Костюк. Зустрічі і прощання. Спогади у двох книгах. Кн. 2. — K.: Смолоскип, 2008. — С. 483—487. (Там-таки наведено фотокопію з першодруку в газеті «Літературна Україна»).

108

Покійний голова НТШ у Львові, член-кор. АН УРСР та НАН України д-р Олег Романів (який був ініціатором перевидання «Енциклопедії українознавства» в Україні) згадував «перебіг наради 1959 р. в кабінеті директора Інституту машинознавства й автоматики АН Г. В. Карпенка. На цьому зібранні директор поінформував присутніх про хід наради в ЦК КПУ, на якій говорилося, що у відповідь на енциклопедичну діяльність українських націоналістів партія ставить питання про випуск УРЕ» (О. Романів. Довгий, тернистий шлях українства до самопізнання // Енциклопедія українознавства. Т. 1. — Львів: НТШ у Львові, 1993. — С. XVI).

109

Jerzy Giedroyc. Autobiografia na cztery ręce / Oprac. i posłowie Krzysztof Pomian. — Warszawa: Towarzystwo Opieki nad Archiwum Instytutu Literackiego w Paryżu, 2006. — S. 199. Нагадаю, що первісно Ґедройць пропонував підготувати антологію українських письменників-жертв сталінського режиму таки ЮШ, а вже той порекомендував доручити її Юрієві Лавріненку (в списку вміщених у передмові Лавріненкових подяк найперша складається ЮШ «за щиру допомогу матеріялами і в редакційній праці», — подібним безкорисливим способом ЮШ доклався до сили-силенної видавничих проектів, і не завжди йому дякували).

110

Третього, за СРСР провідного гравця цієї історичної драми — імперський центр — я тут полишаю на боці, але показово, що він і далі «реаґує» на «націоналістичні диверсії» (читай, на сам факт існування української культури, ніяк не зв'язаної з російською) за тією самою інерцією радянської «контрпропаґанди»: анекдотичний казус, коли 2006 року групу українських поетів запрошено виступити на ювілейному вечорі Франка в Москві під оголошенням, нібито в Україні Франків ювілей не відзначається, і їм ніде виступити (див. про це: Антон Санченко. Шість камінців у ставок сучліту // Арьергард: Альманах. № 4. — К.: TOB: Антикварна Сучасність, 2010. — С. 357—358), — далеко не поодиноким приклад усе того самого, прокручуваного вже автоматично, як саундтрек із вимкненим зображенням, демонстрування «турботи партії і уряду про розвиток української культури». Попри всю ґротесковість таких сюжетів, в інформаційній війні Кремля проти України їх використовують доволі широко, і нерозуміння серед молодшого покоління українців їхніх витоків і природи в черговий раз унеможливлює відповідь українських еліт на черговий історичний виклик.

111

Юрій Шевельов. У затінку совиних крил // ВП-1. — С. 334—348.

112

Єжи Ґедройць та українська еміґрація. Листування 1950—1982 років / Упоряд., переднє слово і коментарі Боґуміли Бердиховської / Пер. з англ. та польськ. — K.: Критика, 2008. — С. 566—594.

113

Тут і далі прямою мовою передаю тільки ті репліки, за дослівність яких ручуся.

114

ЯММ-2. — С. 242.

115

Гадаю, це початок прекрасної дружби (англ.)

116

Див. про це: ЯММ-1. — С. 290; ЯММ-2. — С. 135. Обидві згадки, хоч і принагідні, не залишають сумнівів у характері зустрічі, значно більше схожої на бесіду з офіцером безпеки, ніж на діалог двох діячів культури: «Він (П. Загребельний. — О. 3.) намовляв мене відвідати Київ, казав, що я був би там потрібний. Я сказав йому:

— Нащо я вам потрібний? У вас є Косач, він може розповісти про все, що діється тут.

— Ні, — відповів Загребельний без дальших коментарів, — ми його не цінимо і довіри не маємо. Він нам потрібний тільки як небіж Лесі Українки» (ЯММ-2. — С. 135).

117

ЯММ-1. — С. 61.

118

«Мій шлях до Дамаску, моє навернення якоюсь мірою були второвані нею. Це була спадщина, підземний скарб. Його треба була розкопати, але він був» (ЯММ-1. — С. 79).

119

Див.: ЯММ-1. — С. 77.

120

Уперше опубліковано на авторському блозі на сайті «Української правди» в жовтні 2007 року http://blogs. pravda.com.ua/authors/zabuzhko/4718aaf062258.

121

Уперше опубліковано в збірнику «Спогади про Соломію Павличко» (К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2006).

122

Моя спеціальна подяка Інститутові гуманітарного знання у Відні — за допомогу при написанні цього спогаду і, окремим рядком, за дбайливо зібрану в бібліотеці, серед феміністичної класики XX століття, колекцію англомовних праць Соломії Павличко.

123

Кажу «ми» винятково щоб означити загальну тенденцію доби; насправді ж, крім Солі, мало хто з українських гуманітаріїв узяв собі тоді за труд скористатися нововідкритими можливостями не для конкретних праґматичних цілей, не для поверхової загальнокультурної «шліфовки» чи (найчастіше) «ґрантошукацької» кар'єри, а для того, щоб здобути, фактично, ще одну освіту, цим разом уже найліпшу за всіма міжнародними стандартами. Я, наприклад, була щиро заскочена (мимоволі вирвалося: «Воно тобі треба?!»), виявивши, що в Гарварді, де Соля в 1993—1994 роках перебувала на стипендії IREX, вона цілий семестр відвідувала на філософському факультеті семінар із «Критики чистого розуму», — навіть на дитячому майданчику, куди водила Дану бавитися, вмощувалася зі здоровенним англомовним томиськом Канта… Не думаю, щоб якийсь інший український літературознавець (крім хіба що Юрія Шевельова!) міг похвалитися тим, що простудіював Канта від дошки до дошки, — і не лише Канта. Соля, зі свого боку, ніколи не переставала дивуватися, як це люди, маючи практично необмежені можливості для інтелектуального росту й навчання, примудряються нічого не читати, нічим не цікавитись, а весь обмін ідеями зводять до нецеремонного «Бери пляшку й приходь!», — саме так, дослівно, був запросив її в гостину на початку 1990-х один діаспорний колеґа, з яким вона тоді співпрацювала. «Довелося пояснити йому, — оповідала з гумором, — що така форма наукового спілкування мене не влаштовує».

124

Не можу не згадати, як обурювалася Соломія хвалебною рецензією на одну з «Основівських» книжок: рецензент, вочевидь бажаючи зробити їй приємність, безтурботно написав, буцімто книжка «вмить зникла з полиць книгарень», — і навряд чи й уторопав причину Солиного гніву, коли вона, замість дякувати, напалась на нього з нагінкою, — як додумався таке ляпнути і чи уявляє бодай приблизно, скільки всього в країні чинних книгарень (діло було 1997 року), і скільки часу й сил бере випродати в них тисячу примірників однієї книжки!.. Переповідала мені цю розмову, все ще клекочучи обуренням: «А він мені преспокійно заявляє: ну, це я так, для більшого ефекту! Уявляєш?». До цього традиційно-радянського «дискурсу брехні», — коли словами маніпулюють безвідносно до реальности, як симулякрами, «для більшого ефекту», — мала стійку, непереборну відразу: не зносила не тільки прямої брехні, хай би на позір і безневинної (втім, чи буває безневинна брехня?..), а й просто «порожніх фраз», не забезпечених значенням, — умить виловлювала їх своїм філологічно загостреним слухом що в усній мові, що на письмі, і справжньою насолодою було слухати її блискучі знущальні імпровізації над яким-небудь квазиглибокодумним рядком із наших радянських «класиків» (зачепившись об одне фальшиве слово, «тягла за нитку» і «роздягала» текст, як андерсенівський хлопчик короля, — віртуозні забави, філологічне гурманство, призначене винятково для живої бесіди, — на письмі Соломія трималася значно академічнішого стилю).

125

Це з її листа від 6.03.1999 року — я тоді була в Німеччині, в письменницькому домі в Фельдафінґу, а Соля писала мені зі Стокгольма, куди вирвалася, цитую, «трохи очуняти від усіх київських проблем» на семінар, організований жіночою секцією шведського ПЕН-клубу (восени 1998-го група шведських письменниць приїздила до Києва, і ми з Соломією влаштували їм імпровізований «семінар» у Могилянці, — була ідея зробити такі обміни реґулярними). Мова тут про ту саму фатальну ванну, яка через десять місяців і «вистрелить», за законом класичної драматургії, — як ґвинтівка в останньому акті.

126

Проект цей зініціював Аскольд Мельничук, який і познайомив мене з Едом, — а я вже, своєю чергою, притягла до роботи над антологією всіх українців, які 1994 року зібралися по американський бік Атлантики. Соломії «дісталася» передмова, але насправді вона, поки була в Кембриджі, доброхіть, на громадських засадах, виконувала й цілу купу редакторської роботи, дарма що серед редакторів її імени не вказано.

127

Я написала тоді для неї «Я, Мілена», і Соля була дуже задоволена — не так із моєї старанности, як із того, що потверджувавсь один із її засадничих літературознавчих принципів: «Я завжди кажу: є замовлення — є література, нема замовлень — нема літератури!». Тобто, вона й тут «будувала» — в країні без книжкового ринку, без наявної видавничо-журнальної інфраструктури (котра тільки й робить письменство суспільно запотребованим заняттям!) використовувала кожну нагоду, щоб поставити літературний процес на професійні рейки, показавши насамперед самим літераторам, як воно «має бути» (а натоді цього собі не уявляв майже ніхто, — за способом функціонування наша література 1990-х була чистою «художньою самодіяльністю»: виступи, читання, які-небудь випадкові «ґрантові» альманахи зі сценічною презентацією, — і Соля, ретельно відвідуючи всі такі акції, скрушно констатувала: «Все це дуже добре, вся ця тусня, але ж це тільки соціологія літератури, — а т е к с т і в -то нема!» — «текстом», вартим літературознавчих «анналів», було в її устах те, що вже виходить за межі письменницького міжсобойчика, «капусняку для своїх», і антологію, призначену для іноземного читача, розглядала, зокрема, і як привід добути від засниділих у своєму закапелку українських авторів хоч кілька таких «текстів»).

128

«Усе запечатано і покладено в архів» (англ.).

129

Це не просто мій здогад, вона справді виношувала таку стратегічну мету, — між іншим, гірко шкодувала, що цю місію провалив інший науковець, на якого колись, у 1980-х, покладали під цим оглядом чималі надії. Взагалі, про «інтелектуальну імпотенцію» (власний вираз) колеґ завжди говорила з болем, — для неї це було щось як каліцтво в близькій родині. Ризикую залізти не в свій город (про такі речі ліпше судити її колеґам по академії), але мені здається, Соля дуже дорожила тим, що називається духом наукової спільноти — в «нерадянському», ренесансно-гуманістичному, «кастальському» сенсі, який іще деколи зберігається в західних університетах, — і всіма силами намагалась його утвердити і в нашому академічному середовищі (крім неї, тільки від іще двох людей із цього середовища — так само визначних учених, тільки не літературознавців, і до того ж на покоління старших, — я чула в ужитку, коли йшлося про наукове життя, слово «ми»: це мовилося з істинно «буршівською» демократичною гордістю, відразу віяло атмосферою старого університету й «вільних мистецтв»…). Чи помилюся, коли скажу, що саме вона стояла біля витоків Болонського процесу в Україні? Треба пам'ятати, що Соля не зносила традиційної української «хлестаковщини», — коли діла на копійку, а ґвалту на карбованець, — і ніколи не те що не вихвалялася, а навіть і не ділилася з нефахівцями суто фаховими аспектами своєї «багатоверстатної» діяльности. Відповідно, значна частина її «курікулюм віте» ширшій публіці залишається невідомою, і це стосується, зокрема, і її організаційних заслуг перед українською наукою.