За лаштунками в музеї

Розділ десятий 1966. Весільні дзвони

— Крамничка!

Банті у нас — жінка-пакет. На ній навішано стільки фірмових паперових пакетів, що вона не бачить, куди йде, і провалюється в магазин, перевернувши стенд зі слуховими апаратами, а тоді вдячно зітхає, вмощується у найближчий інвалідний візок і скидає черевики.

— Там просто бійня, — сповіщає вона.

Тут також буде бійня, якщо Джордж довідається, скільки грошей вона витратила.

— Що за фігню ти накупила? — питає він, коли вона витягує з пакета капелюшок і начіпляє собі на голову.

Капелюшок сатиновий, кольору зеленого горошку, і виглядає як барабан. Джордж у жаху втуплюється у обновку.

— Чого ти це купила?

— Тобі не подобається? — питає Банті, нахиляючи голову, як робив колись Папужка. Тон у неї такий, ніби їй анітрохи не цікава Джоржева думка. Вона витягає звідкись ще й пару черевичків. — Правда ж, гарні?

Черевички вузесенькі, на шпильках, такого самого зеленого відтінку, як і капелюшок. З першого погляду ясно: це черевички з тих, які надягають раз у житті, аби більше ніколи не носити. Вона запихає ногу в новий черевичок із непохитною рішучістю негарної сестри Попелюшки.

— Можеш пальці відрізати, — пропоную я.

Кількість пакетів у Банті в ногах вказує, що вона, схоже, накупила одягу ще й для тієї частини тіла, що лежить між полюсами капелюшка і черевиків. Вона вступає у двобій із найбільшим пакетом від «Лік енд Торс».

— І... — каже Банті, як помічник фокусника, — та-да!

Вона витягає сукню і плащ із цупкого штучного шанжану трішечки темнішого відтінку горохового супу.

— Навіщо? — зболено питає Джордж.

— Для весілля, звісно, — Банті прикладає сукню до тіла, не підводячись, як інвалідка. І повертається до мене. — А ти що думаєш?

Я зітхаю й кажу із легкою заздрістю, ніби все життя про таку сукню мріяла:

— Дуже гарно.

(Зі шкільного табеля Рубі Леннокс за літній семестр 1966 року: «У Рубі є акторський хист... Рубі — зірка шкільної постановки»).

— Для весілля? — отепер Джордж остаточно розгубився. — Чийого?

— Звісно, Тедового. Теда із Сандрою.

— Теда?

— Так, Теда, брата мого, — пояснює вона, бо Джордж і далі розгублено витріщається на неї. — У Теда і Сандри весілля в суботу. Тільки не кажи, що забув.

— Цієї суботи? — здається, Джорджа побив грець. Він пирхає і затинається: — Але ж... не можуть вони побратися цієї суботи, тоді ж фінал Чемпіонату світу!

— І?

Банті вкладає в одним-один склад усю зневагу, байдужість і небажання розуміти, накопичені за двадцять років невдалого шлюбу. Навіть носія китайської приголомшив би арсенал інтонацій Банті.

От і Джордж приголомшений.

— І? — повторює він, витріщившись на дружину, ніби вона ще одну голову відростила. — І?

Так може тривати вічність. Я ґречно покашлюю.

— Застудилася? — обвинувачувально питає Банті.

— Ні, просто мушу повертатися до школи...

Зараз понеділок, Дженіс Поттер переконала мене в обід вийти з нею зі школи (зі школи випускають тільки парами, і ви мусите будь-що-будь триматися разом на випадок, якщо вас зґвалтують, пограбують чи викрадуть). Вона пішла в музейний сад, щоб покурити й полизатися зі своїм хлопцем, а я, покинута при воротях напризволяще, повернулася у Крамничку.

Аж раптом Банті жбурляє на підлогу всі свої сумки, підхоплюється з візка, ніби героїня лурдського чуда, наказує мені «наглянути за Крамничкою» й тягне нещасного Джорджа за собою — хай, мовляв, поможе «вибрати» весільний подарунок Тедові й Сандрі (себто за нього заплатить).

Отже, я лишаюся наглядати за Крамничкою — інколи я почуваюся, як Банті, що мене, м’яко кажучи, непокоїть. Я ж не закінчу так само, як мати? Я виросту гарненькою? Я виросту заможною? Мені чотирнадцять, а з мене вже «досить». Банті почала говорити «досить», коли була вдвічі старша за мене. Тепер я — єдина дитина, з усіма перевагами (гроші, одяг, платівки) і недоліками (самотність, ізоляція, розпач) цього статусу. Крім мене в них нікого не лишилося, я — їхня єдина коштовність, така собі хімічна есенція всіх їхніх дітей. Але Банті все одно доводиться перебирати всі імена, перш ніж спинитися на моєму:

— Патриція, Джилліан, П... Рубі, як там тебе?

На щастя, тепер я знаю, що так роблять усі матері, щойно заведуть більше однієї дитини — наприклад, місіс Ґорман, мати Кетлін, перебирає довгу літанію імен (Біллі-Майкл-Дорін-Патрик-Френсіс-Джо), перш ніж сягнути «Кетлін-чи-як-там-тебе».

У понеділок покупців завжди небагато, тож я знаходжу собі заняття і привласнюю одну з головних функцій Банті: треба загорнути «Дюрекс». Я влаштовуюся біля великого рулона коричневого паперу, підвішеного на стіні за касою, і терпляче відмотую й відриваю клапті, відмотую й відриваю, доки не набираю належний запас великих квадратних аркушів. Потім я беру «хірургічні ножиці з неіржавної сталі найвищої якості», прикуті ланцюжком до прилавку, й починаю нарізати великі квадрати на менші, як ведуча найнуднішої передачі про рукоділля. Закінчивши, я виношу з підсобки, де колись була вітальня, скотч і починаю загортати індивідуальні упаковки по три вироби в акуратні конвертини з коричневого паперу, надійно заклеєні скотчем. Тепер «Дюрекс» можна віддати шанованим покупцям швидко й не привертаючи зайвої уваги, як подарунок («Ось заготований пакунок»). Звісно, робитиму це не я. За той час, що наглядаю за крамницею, я ще жодної пачки не продала — ніхто не квапиться купувати гумки («Спланована родина — щаслива родина») у чотирнадцятирічного дівчиська. Коли покупець вривається в магазин, заготувавши потрібну суму без решти, але бачить мене, то вишукує очима найближчий невинний предмет і бреде геть невдоволений, затиснувши в руках пластирі чи щипчики для нігтів. Імовірно, на мені лежить відповідальність за чимало незапланованих родин.

Я вже встигла загорнути цілу гуртову коробку «Дюрексу», а батьки досі не повернулися. Скільки часу потрібно, щоб вибрати подарунок? Може, вони взагалі втекли з дому. Я похмуро згорблююся в електричному інвалідному візку, повертаю важіль у позицію «Повільно — вперед» і кружляю крамницею, вдаючи, наче я інопланетянин-далек із серіалу «Доктор Хто»:

— Я далек, я далек.

Схопивши відділену від тіла ногу манекена, на якій демонструють еластичні шкарпетки, я винищую вітрину з чоловічими сечоприймачами, полицю із фланелевими виробами і два мініатюрні бакелітові торси — один чоловічий, один жіночий, — які стоять один навпроти одного по різні боки Крамнички, демонструючи один одному хірургічні бандажі; є у них щось німотно трагічне і грецьке.

Розставивши чоловічі сечоприймачі, як вони стояли раніше — пірамідкою один на одному, як циркові акробати («А тепер — фантастична вистава неповторних Чоловічих Сечоприймачів, що зухвало кидають виклик смерті!»), — я раптом усвідомлюю, як скучаю за тваринами. По-перше, займатися тваринами не так соромно. І справа не лише у контрацептивах — «Дюрексі», загадкових губках, пінках і ковпачках. Інші наші товари також провокують сміх. За скляною вітриною громадяться суспензорії й підгузники для дорослих, на одній полиці височіють грудні протези, як конічні мішечки з піском, на іншій — нагрижники, як кінська збруя; не кажучи вже про калоприймачі і спецпропозицію місяця — цупку червону санітарну клейонку, яку Джордж відрізає з важкого рулона, від якого пахне автомобільними шинами. Батьки могли б і подумати, як такі товари позначаться на моєму соціальному житті. («А що саме твої батьки продають, Рубі?»)

Я навіть за Папужкою скучила. Складно повірити, що це та сама Крамничка, що й до пожежі. Я часто піднімаюся нагору, у порожні кімнати, де ми колись жили, й намагаюся прикликати минуле. Простір Над Крамничкою швидко прийшов у занепад — після пожежі його так і не довели до ладу. У кімнаті, де колись спала Патриція, тиньк на стелі пішов пухирями, а у спальні, яку я ділила із Джилліан, стоїть дивний запах розпаду, ніби десь у стіні помер щур. Тепер здається, що Над Крамничкою — це просто обман зору, породжений штахетинами, тиньком і світлом, та інколи, коли я завмираю на сходах, заплющивши очі, мені здається, що я чую голоси домашніх привидів, яких протяги носять туди-сюди. Цікаво, а вони за нами скучають?

Інколи мені здається, наче я чую у Крамничці примарний крик Папужки. Інколи мені навіть здається, що я чую його по телефону, сидячи вдома, в Екомбі. Нам надходять дзвінки не тільки від папужок-привидів, а й узагалі нізвідки, від німих примар, що оприявнюються в електричному тріскові у дротах. Коли Джордж відповідає на ці німі дзвінки, то кілька секунд витріщається на слухавку, ніби та особисто в чомусь завинила, а тоді жбурляє її назад і обурено крокує геть. Банті вистачає на довше — вона намагається витягнути зі співрозмовника відповідь, повторюючи своє нормальне телефонне вітання:

— Вітаю, це домівка Ленноксів, Банті Леннокс вас слухає, чим можу вам допомогти?

Цього досить, щоб відлякати всіх, крім найнаполегливіших співрозмовників, а наш бідолашний привид і так сором’язливий.

— Знову наш Невидимка, — каже Банті, як про давнього друга.

Я лишаюся на лінії найдовше, чекаючи і сподіваючись на відповідь. Я певна, що по той бік слухавки Патриція, ми вже більше року не мали від неї звісточки, тож я певна, що скоро вона з нами зв’яжеться.

— Патриціє? Патриціє? — наполегливо шепочу я у слухавку, але навіть якщо це справді вона, то відповіді все одно немає. Сестра каже, щоб ти тільки не хвилювалася (див. примітку (х)).

Банті, схоже, досі чекає, що Патриція ось-ось повернеться, і не чіпає її кімнату, а що Патриція — не найохайніша дівчинка і вічно збирала в себе брудний одяг і хлібні кришки, спальня вже набула атмосфери розпаду, як оселя міс Гевішем, а скоро, мабуть, узагалі повернеться до стану первісного слизу.

А може, це й не Патриція взагалі, а Джилліан, що застрягла в Чистилищі й намагається звідти додзвонитися додому. Чи є у потойбічні телефонні будки? Там теж потрібна монета, щоб подзвонити, чи дзвінки можна робити коштом адресата? Чи, може, це взагалі хтось невідомий? Може, на весіллі мені вдасться підстерегти Дейзі та Роуз і отримати задовільну відповідь.

— Крамничка! — мимохідь каже Джордж.

— Ось! — каже Банті, явно дуже задоволена собою, і виймає з коробки порцелянову фігурку дами в криноліні. — Вона називається «Дама в криноліні».

Банті вертить її навсібіч, розглядаючи порцелянові волани. Джордж пирхає:

— Виглядає як підставка для туалетного паперу.

— Саме таких коментарів я від тебе й чекаю, — каже Банті, впаковуючи даму в криноліні назад у коробку. — А ще тобі потрібна для весілля нова краватка. Власне, можеш вийти зараз зі мною і вибрати.

— Ні! — волаю я, натягаючи шкільний жакет і берет. — Мені треба до школи.

Дзвінок, що сповіщає про закінчення обідньої перерви, уже, мабуть, продзвенів («Знову спізнилася, Рубі?»). Джордж зиркає на мене.

— А ти підеш на це весілля? — раптом питає він.

— Заради всього святого, — тягне Банті, роздратовано підводячи брови. — Та вона ж дружка нареченої!

— Ти? — з недовірою перепитує Джордж.

— Я, — підтверджую я, безпорадно стенаючи плечима.

Його подив мене не ображає — я здивувалася ще більше, ніж він.

Я не просто дружка, а головна, й очолюю неслухняну зграйку мініатюрних подружок. Решта — із Сандриного боку родини, але, за весільним етикетом, Тедова рідня теж мусить бути представлена у почті. Обираючи родичок по мечу, Сандра завагалася, адже всі потенційні подружки-родички або покійниці, або втікачки, або спіритуалістки, а то й поєднують ці категорії, а отже, не гідні того, щоб сипати пелюстки троянд їй під ноги (хоча насправді ніхто нічого не сипле, що мене трохи розчаровує). Звісно, якби я була на її місці й запросила у почет Дейзі та Роуз, то мені теж було б незатишно. Отже, Сандра обирає мене від безвиході, хоча могла б не обмежуватися кровними родичами й переглянути каталог родичів за шлюбом: із Люсі-Віди, наприклад, вийшла би прекрасна дружка. Наша двоюрідна сестра із негарного каченяти перетворилася на прекрасного лебедя в міні-спідниці, з макіяжем, як у Твіґґі, і зачіскою, як у Сенді Шо. Її стрункі кістляві ноги, задовгі для вузьких рядів суворої методистської церкви, обтягують білі шкарпетки. Інколи їй доводиться розминати й витягувати ноги, і коли вона знову закидає ногу за ногу, переплітаючи їх, як нитки у пряжі, священик починає плутатися у словах весільної служби, а його очі затягує пелена.

Методистська каплиця на Сент-Севіорґейт величезна, як печера — щось середнє між масонською святинею й муніципальним басейном. Виявляється, усі родичі із Сандриного боку — методисти, і «нашим» боком (режим — майже як на війні) ходять тривожні чутки, що на банкеті «не наливатимуть». Весільна служба все тягнеться і тягнеться, тож якби не стужа, як у крипті, і не витівки моїх малих підопічних, я так і заснула б на ногах, особливо враховуючи, що замість сніданку, перш ніж причепуритися, заковтнула два транквілізатори Банті. Малі подружки нареченої переминаються з ноги на ногу, гиготять, сваряться між собою, впускають букетики, позіхають і зітхають, але щойно я озираюся, щоб сердито зиркнути на них, як усі завмирають, прикинувшись ґречними, мов янголята. Ми ніби граємося в «Море хвилюється», і я все чекаю, що зараз хтось торкнеться мене, і тоді я влуплю малу паршивку важким букетом троянд без запаху, який тримаю для нареченої. Я надто дратівлива і схильна до чорної підліткової хандри, щоб довіряти мені малих дітей. Якби я знала, що це входитиме до моїх обов’язків (це — моє перше весілля), то ще затятіше впиралася б, коли Банті благала мене погодитися на цю пропозицію.

Наречений і наречена просто приголомшливо схожі на фігурки на весільному торті, принаймні зі спини. Наречена у білому і, як ми знаємо з надійних джерел, себто від Теда, незаймана. Власне, тільки глибока сексуальна невдоволеність нарешті загнала дядька до глухого кута подружнього життя. Він відкладав шлюб скільки міг — від першого побачення в «Одеоні» до вівтаря він ішов вісім років. Коли зворушливо-романтичний ультиматум від Сандри («Як не назвеш негайно дату весілля, то твої мізки збиратимуть по цілій Коні-стрит») нарешті змусив його діяти, Тед відсунув дату весілля так далеко у майбутнє, як тільки міг. Звідки йому було знати, що 30 липня 1966 року буде не лише фінал Чемпіонату світу, а й що Англія в ньому гратиме, та ще й із запеклим ворогом нашої родини, клятим фріцом!

Подружки нареченої вбрані у блідо-персикові синтетичні сукенки, такі самі, як у нареченої — великі, пишні, круглі, з великими, круглими, пишними рукавами — через що ми всі виглядаємо як дама у криноліні. Наші сатинові балетки довелося перефарбовувати, щоб вони були в тон до суконь, як і гвоздикові букетики, а на головах у нас — штучні трояндові пуп’янки персикового кольору на обручах, що стискають голови, як лещата.

Я ледве стримуюся, щоб не позіхнути, а ось на живіт мій, на жаль, стриму нема — він раз у раз бурчить, на що виводок подружок відгукується папужачим скреготом і гиготінням.

Священик питає, чи в когось є вагомі причини, чому цей шлюб не може відбутися, і всі втуплюються в Теда, ніби це саме він — найімовірніший претендент на те, щоб заперечити, але він мужньо виструнчується, і служба триває далі, тільки священик на мить затинається, коли Люсі-Віда намагається обтягнути спідницю і прикрити пах.

Загалом перше весілля, на яке я потрапила, мене розчаровує. Коли я виходитиму заміж, то обійдуся без персикового поліестеру. А церква, в якій я братиму шлюб, буде дуже стара — у Йорку їх, звісно, як собак нерізаних. Може, це буде церква Всіх Святих, де дзвіниця схожа на ліхтар, а може, святої Єлени, бо це наша свята, покровителька крамарів! У церкві стоятиме пліснявий дух старих балок, різьблення нагадуватиме бельгійське мереживо, а вітражі сяятимуть, як коштовне каміння. Горітимуть високі білі свічки, а всі ряди й бічні каплички прикрасять гарденіями, темно-зеленим плющем і білими лілеями з восковим полиском, подібними до янгольських труб. У мене буде пишна, як снігова кучугура, сукня зі старовинного мережива, прикрашена гірляндами та трояндовими пуп’янками, ніби пташечки, що помогли Попелюшці вбратися на бал, літали й навколо мене, прищеплюючи, підтягуючи й підколюючи сукню, де потрібно. Угорі калататимуть дзвони, а я стоятиму у стовпі сонячного світла, у якому кружлятиме пил. Церква тонутиме у трояндових пелюстках, а всі чоловіки вберуться в елеґантні строї (Тед навіть не завдав собі клопоту купити новий костюм). А ніяких подружок нареченої не буде.

Одна з маленьких подружок у поліестеровій сукні шкрябає задник мого черевика ніжкою, інша колупається в носі й витирає сірий улов об сукню. Я сичу, щоб вони припинили, але дівчатка тільки корчать гримаси. Чи ж це колись скінчиться?

Нарешті молодята зникають у ризниці, а хтось береться відверто паршиво награвати Баха на побитому життям органі. Гості, що розділилися на її та його частину, починають судомно перешіптуватися про те, як їм це все подобається. Нарешті тріумфально лунає весільний марш, і ми рушаємо. Усі всміхаються нам, як ідіоти — радше від полегші, ніж від утіхи.

— Чорт-чорт-чорт, у мене сечовий міхур зараз лусне, — каже тітонька Еліза у простір, коли я її проминаю, а позаземна квіткова парочка розвертається на місці, як роботи, щоб провести поглядом наречену, яка не схотіла їх запросити у свій почет. Тітонька Ґледіс із вдячністю зітхає:

— Зате ніхто бодай не звалився.

Фотосесія на сходах церкви займає чи не більше часу, ніж служба. Ми починаємо просуватися в напрямку до банкетної зали аж тоді, коли з’являється наступний весільний кортеж, і два комплекти гостей змішуються навколо церкви. Допіру тоді притомленим дружкам дозволяють сховатися у великий чорний «остін принцес», що стоїть, обв’язаний білими стьожками, на вулиці неподалік. Я кривлюся на задньому сидінні, бо почуваюся як Аліса, що раптом виросла: велетенське дівчисько, затиснуте серед ідентичних малят. Ледве я встигаю поринути у тривожну дрімоту, як машина спиняється перед готелем, і нас виставляють надвір. «Прийом» не безалкогольний, тож бар фулфордського готелю стрімко заповнюється, ніби ми Сахару перетнули, а не середмістя Йорка.

Моя зграйка розлітається на всі чотири сторони й пурхає в обійми батьків, які хвалять не нахвалять своїх чад, що виросли такими гарненькими, милими, красивими, потішними і таке інше. Моїх батьків ніде не видно, хоча врешті я таки зауважую Джорджа: він по той бік кімнати розмовляє з дебелою пані в яскраво-синьому костюмі-двійці й величезному червоно-білому солом’яному сомбреро. Зблизька виявляється, це тітонька Еліза — в одній руці келих зі слідами помади, в іншій іще не вручений весільний подарунок. Вона притискає мене до свого бюсту й гучно чмокає в обидві щоки, а тоді сповіщає, що виглядаю я просто прекрасно. Не встигаю я похвалити її костюм у патріотичних кольорах до цього дня національного значення, як вона вручає мені подарунок і наказує «лишити на купі — це просто підставки під чашки» і заодно принести їй щось із фуршету, «раз тобі по дорозі».

Закуски розкладено у сусідній кімнаті на двох довгих складаних столах, застелених скатертинами. Виявляється, фуршет — відступ від традиції: у Сандриній родині заведено відзначати свята сидячи. Я це довідалася, бо родички по куделі, вбрані переважно у кримпленові сукні в пастельних тонах, походжають уздовж столів і обговорюють ці новітні витребеньки. Вони видають дивні звуки, як кукурудзяне поле у бурю — шшш, цьк, фууу — і тримають сумочки просто під грудьми, як дами у пантомімі.

— Куди цим вашим витребенькам до справжнього застілля, — каже хтось, і всі шелестять на знак згоди.

— А пам’ятаєте, коли нашу Лінду заміж видавали? Тоді стільки смажені наготували, що столи аж угиналися.

— А ще суп із бичачого хвоста був, — нагадує хтось.

Вони знову беруться походжати уздовж столів, вказуючи, що і шинка негодяща («Могли хоча б замовити порядної йоркширської шинки»), і сендвічі з яєчним салатом бліденькі («Майонезу більше, ніж яєць»). Дві офіціантки, які роздають ці гостинці, теж викликають у них певні підозри. Зауваживши мене з подарунком у руках, вони підбадьорливо посміхаються.

— Подарунки отам складають, люба.

Й одна пані вказує на стіл, де вже стоять два однакові тостери і три однакові сервізи, але, на щастя, інших підставок під чашки не видно.

Я набираю тарілку для тітоньки Елізи. Вона найменш вибаглива особа, яку я знаю, особливо у їжі, тож я накладаю без розбору все, що пропонують, крім трайфлу — незайманого, як наречена, і вкритого фатою з кольорової присипки, що вже тане й перетворюється на веселкову кашу.

Доки я повертаюся до тітоньки Елізи й батька, вони встигають вихилити ще щонайменше три подвійні джини. Їхніх других половинок — дядька Білла й Банті — ніде не видно. Я поняття не маю, як тітонька Еліза збирається дати собі раду з тарілкою, склянкою, цигаркою і моїм батьком, тож виступаю німим і покірним дворецьким і підношу їй тарілку, на яку вона накидається із похвальним завзяттям.

— А Сандрина рідня вдає з себе казна-що, — каже вона, киваючи на найближчу гостю в кримплені, й надкушує волован із грибами, що одразу й розсипається. — Ніби кочергу проковтнули.

Вона не зауважує, що мати нареченої, Беатріса, жінка серйозна — щось середнє між сороптимісткою і борчинею сумо — цілком може її чути. Джордж помічає її наближення і пробує зібратися.

— Агов, — Джордж намагається виявити дипломатичність, але зазнає нищівної поразки, — а ось і теща.

Джорджа рятує Тед, який розпачливо махає йому від дверей. Я збираю розкидані підлогою шматки воловану, вибачаюся і втікаю. Шлунок видає тривожні звуки, тож я рушаю в напрямку фуршету. Я саме намагаюся зрозуміти, куди поділися всі гості чоловічої статі — чоловіків не видно, ніби, доки я відволіклася, встигла початися чергова світова війна, що вкрай малоймовірно — коли натикаюся на зарюмсану Люсі-Віду (значна частина її густої чорної туші стікає щоками). Вона гучно шморгає носом і витирає лице багряним боа, що висить у неї на шиї.

— Це від «Біби», — трагічно зітхає вона.

— Краще серветкою, — кажу я і відводжу її з людного центру кімнати до хистких стільців за столом, на якому стоїть весільний торт. Ще на столі красується букет нареченої й букетики подружок, а також купа сувенірів на щастя — чорних кішок, срібних підков і віхтиків білого вересу. Сандрин весільний торт — це горбик усього на два яруси, а в мене буде крутий п’ятиярусний Монблан зі снігом і трояндочками з «Террі».

Так ми й сидимо, як соромливі панянки на балу — спостерігаємо, як навколо походжають інші гості, та ділимося секретами. Секрет у Люсі-Віди прикрий, що й казати.

— Залетіла я, блін, — белькоче вона, сліпо витріщившись на весільний торт, що виростає у моїх очах, нехай не фізично, але на символічному значенні, адже з подальшої розповіді випливає, що прикрості Люсі-Віди мигдальною пастою і цукровою пудрою ніхто не прикриє. — А він уже окільцьований.

У її заплаканих очах прозирає пристрасть і розпач від зради. Вона тяжко зітхає і згорблюється на незручному стільці, дуже бліда, з безкровними губами, як у зголоднілого вампіра. Може, її і справді назвали на честь Люсі Гаркер, а може, це все через макіяж. Чи через її стан. Вона опускає погляд на свій живіт і з недовірою трясе головою.

— А тепер от під серцем ношу! — кілька секунд помовчавши, вона додає: — Батя мене вб’є.

— Не хвилюйся, — намагаюся заспокоїти її я. — Могло бути й гірше.

Ми супимося й напружуємося, але нічого гіршого придумати не вдається.

— У Клактон поїдеш? — питаю я, бо спогади про Патрицію стоять перед очима.

Люсі-Віда з сумнівом дивиться на мене.

— Який ще Клактон?

— Там є дім матері і дитини, де дітей віддають на усиновлення. Патриція так зробила.

Вона хапається за живіт, ніби хоче його захистити, і люто каже:

— Хай тільки спробують!

Мене скручує від заздрощів до ненародженого нащадка Люсі-Віди чи, може, від голоду. Від голоду аж у голові паморочиться, особливо коли я надто рвучко підводжуся і пропоную принести Люсі-Віді щось із буфету. Вона блідне від самої думки про їжу, тож я рушаю геть сама, гнана думками про пиріжки, та не встигаю визирнути з-за весільного торта, як мене підстерігають зловісні квіткові близнята.

— То що, Рубі? — холодно питає одна із них.

Це доволі загадкове питання так і повисає між нами, набуваючи ваги.

— А що, — тупо кажу я за якийсь час.

Одна з близнят сіпає головою. Я встигаю помітити родимку під підборіддям, і впізнавання надає мені певності й сили нап’ялити посмішку, як у Банті (де завіялася мати?), і радісно сказати:

— Привіт, Роуз, як ти?

Вона посміхається, в очах холодно зблискує тріумф.

— Насправді я Дейзі.

— Але ж у тебе родимка, — вперто кажу я. — Я ж бачила.

Інше близня робить крок до мене й задирає підборіддя, демонструючи ідентичну родимку. Жах! Хочеться шкрябнути родимку нігтем, щоб з’ясувати, чи вона справжня, але я для такого завелика боягузка. Я розгублено переводжу погляд з однієї сестри на іншу, ніби ступила за дзеркало, і по той бік не виявилося полиці над каміном, за яку можна схопитися.

— Подобається бути подружкою нареченої, Рубі? — питає одна із них (та, яка зліва).

Питання, мабуть, із підступом, тільки я не розумію, яким.

— Звичайно, — каже одна із них по-зміїному улесливо, — усі тебе жаліють, тому й обрали.

— Чого мене жаліти? — тупо питаю я, розгублена від такої нової думки.

— Стільки сестер втратила, — каже та із них, що справа, драматично змахнувши рукою. Інша каже:

— Втратити одну — це недбальство...

І друга легко підхоплює:

— Але втратити трьох... це вже трохи підозріло, тобі так не здається, Рубі?

Інша відкидає волосся кольору розталого лимонного льодяника.

— Рубі, що ти з ними зробила?

— Дві сестри, — тихо кажу я. — У мене тільки дві сестри, і нікуди Патриція не поділася, вона ще повернеться.

— Ти певна? — кажуть вони в унісон.

Я метаюся у протилежний кінець кімнати в надії на порятунок. У коридорі волає телевізор:

— Болл у кутку... Герст... шанс забити гол...

А тоді телевізор і люди навколо нього переможно ревуть. Телевізор каже:

— У королівській ложі сяють усмішки.

Я зазираю за двері. У пелені цигаркового диму й алкогольних випарів більшість запрошених на весілля чоловіків виконують племінний бойовий танець, скандуючи ім’я Мартіна Пітерса. Я охоче лишилася б й подивилася футбол із ними, але краєм ока зауважую одну із близнят і кидаюся до дамської кімнати.

Там я, на мій превеликий подив, виявляю матір, уже побиту життям — босу, п’яну як чіп і з пом’ятим капелюшком.

— Та ти ж п’яна! — вигукую я.

Вона змірює мене затуманеним поглядом і починає щось говорити, але на неї нападає гикавка.

— Вдихни! — суворо наказує голос із кабінки, а потім зливають воду.

Мені цікаво, хто звідти вийде. Виявляється, це тітонька Ґледіс.

— Вдихни! — знову нагадує вона, і Банті слухняно хапає ротом повітря, доки не закашлюється.

— Краще? — питає тітонька Ґледіс і заспокійливо поплескує її по спині.

Але краще не стає, і Банті береться гикати з новим завзяттям. Я пропоную її налякати, але вона втомленим жестом відмовляється, ніби переляків на її долю і так випало достатньо. Декор у дамській кімнаті рожевий і яскравий, а три з чотирьох стін дзеркальні, що нікому не пасує.

Банті верхи на маленькому пуфику відображається у дзеркалах знову і знову: тривожна візія матері, що тягнеться у нескінченність.

— А черевики де?

Перед лицем п’яних емоцій я роблю ставку на прагматику, але у відповідь чую тільки гучне гикання. Покопирсавшись у бездонній сумочці, тітонька Ґледіс видобуває на світ божий пляшечку нашатиру і махає у Банті під носом, від чого та харкає і небезпечно накренюється.

— Вона в порядку, — заспокоює тітонька Ґледіс одне з моїх відображень. — Просто трошки перепила. Вона ніколи не вміла пити, матінка твоя.

Я зголошуюся принести склянку води, але вже на виході з дамської кімнати чую, як мати шепоче мені услід щось на кшталт «Із мене досить».

Дуже люб’язний і доволі імпозантний бармен, якому я сказала, що моїй матері недобре, кладе у склянку води скибочку лимона, два кубики льоду і маленьку парасольку, а мені безкоштовно наливає коли. Назад до дамської кімнати я просуваюся, як через смугу перешкод. Я натрапляю на Адріана, який сповіщає, що тепер у нього новий пес, йоркширський тер’єр.

— А смішно було б, — кажу я, — якби тільки німці тримали німецьких вівчарок, тільки на Лабрадорі заводили лабрадорів, тільки у Вельсі тримали вельштер’єрів, а скотч-тер’єрів — тільки в Шотландії. Але хто б тоді заводив пуделів? А яких собак розводили б на Фіджі?

Адріан нарешті каже:

— Та замовкни вже, Рубі, от молодець, — а тоді, скривившись, піднімає пасмо мого прямого й по-підлітковому жирного волосся, і обурено трясе головою. — Хто це тебе так підстриг?

І одразу заспокоює:

— Хоча б не так зле, як у їхньої Сандри.

У їхньої Сандри зачіска і справді жахлива — над головою височить пишний начіс, що виглядав би доречно при дворі Короля-сонце. Мабуть, у ньому в’ють гнізда птахи.

Щойно я полишаю Адріана, як мене оточує зграйка Сандриних тітоньок, які беруться мене допитувати про Тедову родину. Кримпленова інквізиція не приховує свого обурення: банкет перевалив за третю годину, а ніхто й не думає подавати десерту чи розрізати торт. Я з величезним трудом вириваюся з їхніх пазурів — і майже одразу спотикаюся об маленьку подружку нареченої. Я лаюся так, що в усіх вуха згортаються, але доки методистки ахають і охають, я роблю ривок до дамської кімнати. «Західна Німеччина б’є штрафний. Лишається хвилина, лише шістдесят секунд... англійці відступають, німці наступають». З кімнати з телевізором сочиться видима напруга, як дим від канонади. При словах «Джек Карлтон падає на коліна, закривши голову руками» з глибини колективного національного несвідомого долинає страшний стогін. Усі англійці перед телевізором теж підупали на силі, тож я кваплюся далі, але мене перепиняє розлючена наречена.

— Теда не бачила? — обурено питає вона.

— Теда?

— Так, Теда, мого сраного, так би мовити, чоловіка!

Сандра вертиться на місці, оглядаючи коридор, мов крокодил, що вишукує здобич.

— Де всі поділися? — розгублено питає вона.

— Хто всі?

Я з інтересом спостерігаю, як на Сандру сходить просвітлення. Вона видає крик люті й тупає ніжкою у сатиновому черевичку.

— Сраний Чемпіонат світу! Приб’ю я його, так і знай, приб’ю.

Вона задирає довгу білу сукню і повним ходом мчить геть, підхопивши по дорозі ще й свою матінку. Я роззираюся у пошуках Люсі-Віди: я щойно зрозуміла, що бути Тедом — це гірше, ніж бути вагітною й незаміжньою. Але її ніде не видно, а на моєму шляху не лишилося перешкод, тож я нарешті рушаю до дамської кімнати.

Дві з трьох кабінок зайняті, тож я нахиляюся перевірити, чи не видно під дверима взутих чи босих ніг Банті, але з тривогою відзначаю, що пари ніг у кабінках однакові. Пара голосів синхронно каже:

— Хто там?

— Тільки Рубі! — гукаю я і поспіхом відступаю.

Я вирішую віддати склянку води на бар, а точніше, милому бармену, але коли повертаюся, той уже поринув у розмову з Адріаном. Я вмощуюся, як папужка, на барний стілець біля нього, але незабаром виявляю, що нікого іншого вони не бачать і не чують. Третя зайва, я бреду геть, похмуро вертячи паперову парасольку.

Здіймається гамір: це Сандра з матір’ю заганяють до бенкетної зали всіх згуб-чоловіків. Беатріса стереже двері.

— При телевізорі, — гучно пояснює вона решті гостей, — ось де вони були. Футбол дивилися!

Услід їм з-за відкритих дверей линуть коментарі: «Болл гасає як заведений. Аж ось і Герст — та чи йому вдасться?». Чоловіки завмирають, нахиливши голови у напрямку звуку. «Пробив! Так... ні» — їхні лиця кривляться в агонії. «Ні, арбітр каже ні!».

— Сраний арбітр! — реве дядько Білл, і кримпленові родичі видають страшні звуки, ніби задихаються.

«Гол! Гол! Отепер німці кричать на рефері!». А чоловіки кричать на Сандру, але її це не обходить.

— Сраний Чемпіонат світу, — Сандра, примруживши очі, обурено повертається до Теда. — Тобі не соромно, що тобі якийсь там Чемпіонат світу важливіший, ніж власне весілля?

І Тед чомусь не стримується. До цього моменту він брехав як дихав, але за цих обставин, на публіці, у цю важливу мить ми в жасі розуміємо, що він валиться, мов парашутист без парашута, на нещадний камінь істини.

— Ні, звичайно. Це ж, бля, Чемпіонат світу!

Хлясь! Сара дає йому ляпаса.

— Стривай! — ойкає Тед, коли вона тягнеться до найближчої зброї (це виявляється букет нареченої на столі з тортом). — Сандро...

Він скиглить, намагаючись її заспокоїти, але Сандра зла як сто чортів, і ніякі срібні підкови Теда вже не порятують.

— У нас промов не було, — волає вона, — у нас тостів не було, ми навіть торт сраний не розрізали. Що це за весілля?

«Здається, усе скінчилося... ні, стривайте, ось Гант...»

— Голота! — волає Беатріса, проштовхуючись до свого нового тестя з сумочкою напоготові.

Тед налякано задкує, але перечіпляється об одну з маленьких подружок нареченої, що плутаються під ногами, як щурі, і, щоб її не роздушити, сахається і накренюється до стола з весільним тортом. Усе відбувається як у сповільненій зйомці: Тед шпортається, розмахуючи руками, як вітряк, у безнадійній спробі відновити рівновагу й порятуватися від неуникної, неминучої катастрофи. Фігурки молодят на торті хилитаються і двигтять, ніби стоять на вулкані. «Глядачі виходять на поле... Їм здається, що все скінчено...». У Теда підкошуються ноги, і він зі стогоном падає лицем у весільний торт, як герой чорної комедії. «Момент настав!». Зачарованими лавами глядачів котиться зітхання: здається, нарешті можна розслабитися, адже найгірше вже сталося. Цієї біди вже ніщо не перевершить. (Я не була б така певна).

Дивна тиша, яку порушував тільки голос коментатора, тане, гості починають перемовлятися й верещати. Ті, про кого Беатріса сказала «голота», розуміють, що їх образили, і в залі починають формуватися фронти.

— Голота? — реве дядько Кліффорд. — Це ми голота? Кого голотою назвала?

Беатріса огризається:

— Тебе, тебе і сімейку твою, ось кого! Маєш, що заперечити?

— Ще й, блін, як!

Кліффорд роззирається у пошуках підтримки. Погляд, природно, падає на сина-одинака, який так захопився розмовою з барменом, що не помічає барикад по кімнаті. Кліффорд супиться.

— Дивно, — підозріливо тягне він, але не встигає розвинути думку, бо Беатріса лупить його сумкою так сильно, що в нього окуляри злітають.

За кілька секунд зала перетворюється на побоїще. Гості не розбираючи луплять одне одного. Я зауважую, що Джорджа і Банті, які чимало могли б розповісти про техніку і точність удару, немає. Попри кровні зв’язки, я не почуваюся зобов’язаною ставати на чиюсь сторону, тож пробую непомітно вибратися з поля бою. Якби моя воля, то я вибиралася б через буфет, бо помираю від голоду, але відступ у тому напрямку перекриває потасовка між найбільш зацікавленими сторонами: Тед і його свідок захищаються від наступу Сандри і її маленьких подружок.

— Рубі! — волає Сандра, побачивши мене. — Ходи сюди, твоє місце з нами!

— Чорта з два, — кричить їй Тед, — це моя племінниця!

— Вона головна подружка! — лютиться Сандра, тож тепер вони сваряться через те, кого мені підтримувати.

Я вибираюся в напрямку телевізійної кімнати, у процесі згубивши обруч і черевичок. Якби ж то опинитися у відносному спокої телевізійної... Я не одразу розумію, що чорно-біла купа, яка вовтузиться на підлозі, мов пінгвін-епілептик, — це Джордж і одна з офіціанток, охоплені шалом сексуального злягання.

— Чорт, чорт, Нора! — волає батько на хвилі екстазу, а тоді задоволеною тушею обм’якає на дівчині.

Офіціантка під ним виглядає як розчавлена комаха, тільки руки й ноги безпорадно ворушаться. Коли вона помічає мене, у неї на лиці проступає невимовний жах, але вона марно намагається вибратися з-під батька, який і далі лежить мертвим вантажем. Навіть я, невігласка, яка ніколи не бачила оргазму, розумію, що батько зараз мусить не лежати пластом, а підкурювати посткоїтальну цигарку й задоволено зітхати. Урешті офіціантці таки вдається виборсатися, і Джордж перекочується на спину, роззявивши безмовний рот. Його останні слова досі висять у застояному повітрі телевізійної. Я вже готова спитати офіціантку, чи її справді звати Нора, але вирішую цього не робити. Зараз не час і не місце на знайомства. Вона ще поправляє форму, не зводячи погляду з Джорджа, а на лиці в неї вже проступає страшне розуміння. Ми опускаємося на коліна по обидва боки від нього і втуплюємося одна в одну в німому жасі: нам обом цілком ясно, що Джордж не від задоволення закляк, а мертвий як камінь. А Кеннет Волстенголм усе не вгаває. «У цей видатний момент у спортивній історії Боббі Мур іде по кубок світу...»

Офіціантка нахиляється і прислухається до його грудей — не чути ні звуку.

— Ти його знаєш? — пошепки питає вона.

Коли я пояснюю, що це мій батько, вона тихо зойкає від жаху: і без того катастрофічний сценарій набув додаткового виміру.

— Я зазвичай такого не роблю, — безпорадно каже вона.

Хтозна, що вона має на увазі: не займається знічев’я сексом із гостями на весіллі? Не вбиває їх випадково в процесі? Нагоди прояснити це питання мені не випадає, бо на порозі з’являється Банті. Ми обидві здригаємося, побачивши босу жінку без капелюшка, та ще й п’яну як чіп. Вона розглядає панораму перед очима в німому зачудуванні. Смерті бідолашного Джорджа, що простягнувся навспак із розстібнутою матнею, бракує гідності. Застібнути матню — не надто величний останній ритуал.

— Здається, у нього стався серцевий напад, — гучно кажу я, намагаючись достукатися до Банті крізь алкогольну пелену. — Можеш викликати швидку?

— Пізно, — рівним тоном каже офіціантка, коли Банті втягує повітря й кидається до Джорджа. І обережно питає, поквапцем переходячи на минулий час: — Ви його знали?

— Він мій чоловік, — сповіщає Банті, опускаючись на коліна біля нас.

Офіціантка ледве стримується, щоб не зойкнути знову.

— Піду викличу швидку, — поквапцем каже вона і прудко тікає.

— Треба щось робити, — панікує Банті і, глибоко вдихнувши, починає робити Джорджеві штучне дихання.

Де вона цього навчилася? Мабуть, із серіалу «Доктор Кілдер». Дивно, що вона намагається дати йому поцілунок життя: доки Джордж був живий, я жодного разу не бачила, щоб вони поцілувалися, а щойно він помер, Банті припала до його вуст із пристрастю молодої нареченої. Та марно. Нарешті вона підводиться і втуплюється в телевізор, на якому вирує океан британських прапорів.

Похорон відбувається наступної п’ятниці й виглядає як негатив весілля — гості в масі своїй ті самі, їжа також, тільки, на щастя, церква і готель інші. Служба виходить скомкана. Черговий священик при крематорії повідомляє нам, що Джордж був «гідним членом громади, закоханим чоловіком і відданим батьком». Банті тепер може переписувати минуле, як їй заманеться, тож заходиться в риданні, підтверджуючи цей комплімент. Я до останнього лишаюся поганою донькою й не проливаю ані сльозинки, коли труна зникає за завісами, навіки забираючи Джорджа. А тоді в горлі раптом пересихає, а виднокіл розпадається на тисячі мерехтливих цяток. Серце гатить, як молот, і мені доводиться докласти всіх зусиль, щоб погамувати хвилю паніки: врешті, це батьків день, не можна псувати його своєю драмою. Та все марно, мене охоплює непоясненний жах, і не встигаю я дійти до кінця ряду, як зомліваю.

У наступні дні я знову і знову переживаю похорон. Мене переслідує спогад про те, як труна зникла за дверцятами, мов корабель, що поринув у безодню. Мені хочеться кинутися за нею, витягнути її звідти. Я хочу підняти кришку й отримати від батька відповіді на запитання, які я навіть не знаю, як сформулювати.

Після похорону Джорджа ми з Банті пізно лягли спати. Мати саме розмішувала какао на кухні, коли задзвонив телефон.

— Я візьму, — сказала я.

— Уже за північ, мабуть, це знову Містер Ніхто, — сказала Банті.

Але я була певна, що це Джордж, тому сіла на сходах, притиснувши слухавку до плеча, і довго чекала, аж він скаже все, чого доти не говорив. Довго-довго чекала.

— Хто це? — спитала Банті, вимикаючи світло на кухні й подаючи мені чашку какао.

Я безпорадно труснула головою і поклала слухавку.

— Знову Пан Ніхто.

Після війни Лілліан повернулася на роботу на фабрику «Ровнтрі». Щоб пояснити існування Едмунда, вона сказала всім, що овдовіла на війні, і тепер її прізвище Валентайн.

— Валентайн? — з осудом перепитала Нелл, і Лілліан із подивом зрозуміла, що інколи сестра нагадує їй Рейчел.

— Ну, — пояснила Лілліан, — я вирішила, що, раз сама вигадаю собі прізвище, то треба бодай вибрати красиве.

— Лілі Валентайн, — гидливо скривився Френк. — Звучить як номер у мюзик-голлі.

— Ну, мені дуже шкода, що ти мене не схвалюєш, Френку, — саркастично сказала Лілліан.

Френк навіть устиг подумати, що його зухвала своячка сама нарвалася, але при погляді на Едмунда, якого Лілліан гоцала на колінах, його гнів розтанув. Хлопчик розсміявся і простягнув до нього пальчика, і Френк мимоволі й собі всміхнувся і потиснув йому руку.

— Та яка різниця? — бурчала Нелл. — Усе одно всі у Ґроувз знають, що не було в тебе ніякого чоловіка. Що люди подумають? Не знаю, як ти людям у очі дивишся, коли виходиш із дому.

— А ти хотіла б, щоб я взагалі нікуди не виходила, еге ж? То що, мені Едмунда ховати, як сороміцьку таємницю?

— Дитина ні в чому не винна, — обережно спробував втрутитися Френк.

— Якби ж то ти знала, хто його батько, — різко сказала Нелл.

Душа у Френка пішла у п’яти. Чому Нелл не може закрити тему?

— Я прекрасно знаю, хто його батько, — сказала Лілліан, і було б значно краще, якби вона прямо тоді розвернулася на закаблуках і вийшла з кімнати, а не тримала довгу незатишну паузу, свердлячи Нелл поглядом.

Коли Лілліан нарешті піднялася з Едмундом нагору, а Нелл хряпнула дверима кухні, щось похмуро бурмочучи, Френк зітхнув. Правду казали, що дві господині в одному домі не вживуться. До заміжжя Нелл сестри слова лихого одна одній не сказали, а тепер весь час були на ножах. Він опинився між двох вогнів. Ось йому геть не хочеться знати, хто батько маленького Едді. Навряд чи це Джек: малий геть на того не схожий, а Джек, видний і імпозантний чоловік, напевно викував би сина на свою подобу. Хай би ким був Едмундів батько, «сліда він не лишив»: так сказала Рейчел, коли змирилася з фактом, що прихистить під своїм дахом розпусницю. Вона навіть витягла звідкись фотографію, яку доти не показувала — Аду з Альбертом на колінах. Лілліан і Нелл довго розглядали світлину при світлі лампи: сумнівів не було, у дитинстві Альберт був просто неприродно схожий на маля Едмунда. Проте найбільше їх зацікавила давно померла сестра — вони майже забули Аду, і вигляд гарненької дівчинки з бантиками їх вразив. Вона супилася на фотографа, ніби знала, що він ось-ось украде їхню матір. Лілліан із вогкими від сліз очима відсахнулася від лампи й повернулася до Рейчел, яка гойдалася у рипучому кріслі-гойдалці в кутку.

— А ще фотографій ти не поховала?

Рейчел винувато відвела очі, але силувано розсміялася:

— Не мели дурниць.

Лілліан і Нелл одразу зрозуміли, що ця світлина — не єдина, але решту знайшли вже після смерті мачухи. Лілліан перебрала всі речі Рейчел, доки Нелл і Френк були на озерах, і виявила фотографії мсьє Жана-Поля Армана без рамок. Нарешті вони зібрали повний набір (включно з фото матері, яке лишилося в Тома): можна сказати, родина возз’єдналася. Пізніше, незадовго до народження Кліффорда, Лілліан витратила грубу копійку на те, щоб оправити фотографії в рамки.

Лілліан півдня проридала над фотографією себе-немовляти на руках у Ади (дівчинка з лялькою), але, полишаючи дім на Ловтер-стрит, забрала портрет Ади з Альбертом, бо серед усіх зображень саме це викликало в неї найніжніші почуття.

Інколи Френк замислювався, чи це не Альберт зробив Лілліан дитину: він прекрасно пам’ятав, як сестри висли в Альберта на шиї й розказували, що він «єдиний чоловік у їхньому житті». Проте думка про брата і сестру разом була така огидна, що Френк одразу назвав себе збоченцем.

Лілліан уклала Едмунда в ліжечко. У нього вже злипалися очі, довгі світлі вії торкалися щічок. Ідучи на роботу, вона лишала його з такою собі місіс Гедж із Віґґінтон-роуд, удовою, що втратила на війні трьох синів-богатирів і тепер самотньо блукала великим домом, як єдина горошина у стручку. Вона так любила Едмунда, що весь день із ним гралася й не давала малому поспати. Вдова із сумною посмішкою казала, що тепер їй хоч є кого обійняти.

Лілліан ніколи не просила Нелл за ним доглянути — не хотіла почуватися у боргу. Досить того, що вона живе з ними. Можна подумати, наче вона має на цей дім менше прав, ніж Нелл. Щойно вискочивши заміж, Нелл почала поводитися так, ніби дім належав виключно їй і Френку, а тепер, коли Нелл завагітніла, стало ще гірше. Що більше випинав живіт, то більше її дратувала Лілліан, ну, а Лілліан вперлася рогом.

— Який він елеґантний, Френк наш, — сказала Лілліан за сніданком, зрізаючи для Едмунда верхушку яйця.

За вікном на задньому дворі Френк накачував шину велосипеда, перш ніж рушити на роботу. Тепер він працював у магазині чоловічого одягу і добре вдягався сам. Утім спроба люб’язності з боку Лілліан упала на неплідну землю. Нелл змітала зі стола кришки модною гальванізованою щіткою, яку подарувала їй на весілля сусідка Мінні Гевіс. Вона мела навколо Едмундової тарілки короткими агресивними рухами, ніби й його хотіла вимести.

— Облиш, Неллі, — м’яко сказала Лілліан. — Я приберу, коли Едді поснідає.

— Сніданок уже скінчився, — сказала Нелл, не дивлячись їй у вічі.

— Та де ж закінчився, — Лілліан намагалася триматися розважливо, хоча кортіло сестру ущипнути. — Едмунд щойно почав снідати, я заварю ще чайничок чаю. Хочеш чашечку?

— Ні, спасибі, — зверхньо відповіла Нелл. — Я вже поснідала.

— Я не знала, що в нас усе строго за годинником, як у дешевому готелі, — сердито кинула Лілліан.

— Звідки ж мені знати про готелі, дешеві і не тільки, — сказала Нелл із гордою усмішечкою, адже нечасто їй вдавалося вигадати дотепну відповідь.

Терпець Лілліан урвався, і вона огризнулася:

— А ти не прикидайся розумною, Нелл, тобі не пасує.

Нелл розлючено змахнула щіткою й випадково зіштовхнула зі столу чашечку з незабудками, а побачивши, що та розбилася, заверещала й пожбурила щітку через усю кімнату. Від цього Кліффорд нагорі розридався, і Нелл обхопила голову руками, щоб не чути його криків — він був із тих дітей, які змовкають, лише коли їх годують, і це доводило її до сказу; але вона встигла почути слова Лілліан:

— Знову твій крикун завівся, він хоч колись вщухає?

Кліффорд у дитинстві був негарний, особливо в порівнянні з Едмундом, який ще й ріс спокійним: мрія будь-якої матері. Нелл інколи з душі вернуло, коли вона бачила, як Лілліан няньчиться з Едмундом і співає йому, як лялечці.

— Розбалує вона малого, — казала вона Френку. — Хтозна, що з нього виросте.

— Йому наче не шкодить, — припустив Френк, бо вважав Едмунда «прекрасним хлопчиною».

— Вона його задушить в обіймах, так і знай, — сказала Нелл. — А ще...

Але тут вона випадково штрикнула Кліффорда, який саме на хвильку змовк, булавкою від підгузників, а той почервонів і зайшовся криком. Бідолашна Нелл спершу його потрусила, а тоді й сама розридалася й закричала Френку:

— Мене ніхто не попереджав, що буде так!

Одного спекотного липневого ранку Лілліан вийшла з дому на Ловтер-стрит і рушила до червоного цегляного масиву «Ровнтрі», що височів над вулицею, як корабель, застряглий на суші, проте перш ніж звернути за ворота місіс Гедж, вирішила, що робитиме надалі. Вона різко смикнула за шнур дзвінка. Едмунд, що сидів у неї на руках, указав у літню небесну блакить, де ширяв стриж.

— Так, це пташечка, — усміхнулася Лілліан і, нахилившись до нього, вдихнула солодкий запах молока, мила і сну.

Вона більше не витримає у тому домі. Вони обмежені — чорнороті й обмежені, ось вони які, і якщо Лілліан затримається з ними ще хоч на хвилину, то й собі зчорніє і всохне. Едмунд задихатиметься у вечірній балаканині про ціну на м’ясо, тлю на Френкових грядочках і те, які гади більшовики. Так не годиться. Геть не годиться.

— Ось ти де, красунчику мій, — сказала місіс Гедж і відчинила двері.

Едмунд простягнув ручки й обняв місіс Гедж за пухку шию, а вона гучно розцілувала його у круглі й рум’яні, як яблучка, щічки. Тут Лілліан і сказала:

— Я емігрую.

Того ранку місіс Гедж заходилася сльозами щоразу, як дивилася на Едмунда.

Лілліан охопило зухвале бажання лишити майбутнє на ласку випадку, тож вона порвала аркуш паперу на акуратні квадратики й виписала всі варіанти, які спали на думку — Нова Зеландія, Австралія, Південна Африка, Родезія, Канада — поклала у свій найкращий капелюшок (темно-синій, солом’яний, без крисів, із білою шовковою камелією), заплющила очі й витягнула свою долю. Так і вийшло, що одного прохолодного осіннього дня вона сіла у Ліверпулі на «Міннесоту», корабель Канадських тихоокеанських трансатлантичних ліній, що прямував до Монреалю. Лілліан, із усе тим же найкращим капелюшком на голові, підсадила Едмунда вище, щоб він попрощався із країною, у якій народився. Френк і Нелл розмахували з берега руками, як вітряки, щоб вона їх побачила; Френк махав однією рукою, бо другою притримував Кліффорда, аби той попрощався зі своїм єдиним двоюрідним братом. Едмунд крутився і вовтузився. Він був у захваті від барвистих прапорів, духового оркестру і запаморочливого відчуття, що з ним діється щось нове. Нелл зіпсувала все сльозами; Лілліан із нижньої палуби добре бачила, що сестра зайшлася риданням. У Лілліан серце краялося — якби ж то вона могла втекти серед ночі, не сказавши ні слова... з іншого боку, якби Неллі не стала така холодна, то й їхати не довелося б. Коли корабель відчалив, Лілліан притислася вогким лицем до пухкої шийки Едмунда.

Лілліан два роки прожила у французькій дільниці Монреаля, у кімнаті над пекарнею, де працювала. Пекарня належала м’якому товстунові на ім’я Антуан, який благав її вийти за нього заміж із першого ж тижня їхнього знайомства. Лілліан подобалася доброзичлива дільниця, подобалося слухати, як маленький Едмунд базікає із друзями французькою, яку опанував, мов рідну, подобався хлібний дух, від якого прокидалася вранці — запах піднімався від печей унизу, над якими чаклував Антуан. Проте врешті вона вирішила, що шкода заїхати так далеко, аби врешті вдовольнитися крихітною кімнаткою, та й пропозиції пекаря почали її стомлювати: вона боялася, що врешті погодиться. Лілліан уже раз лишала все позаду, й удруге було легше. Якогось дня вона спакувала валізку і купила їм квиток на потяг Канадської тихоокеанської залізниці, а коли клерк спитав «Як далеко їдете, мадам?», вона не знайшлася, що відповісти, бо про це не замислювалася, тож урешті стенула плечима і сказала:

— До кінця, будь ласка.

Штат Онтаріо за вікном потяга тягнувся у нескінченність — кілометри й кілометри води і дерев, — аж доки їм не почало здаватися, що на цілому велетенському континенті нічого іншого й немає, та щойно Лілліан сказала Едмундові «Я навіть не думала, що на світі є стільки дерев», як ліси порідшали, вода стала висихати, й не встигли вони бровою повести, як виїхали у прерії, й безкраїй океан пшеничних полів тягнувся навіть довше, ніж дерева і води Онтаріо. Коли їхній потяг уночі перетнув Саскатчеван і в’їхав у Альберту, Лілліан сиділа в оглядовому вагоні, дивилася, як над нескінченними преріями велетенським жовтим ліхтарем сяє місяць, і думала про дім на Ловтер-стрит. У Монреалі Лілліан не полишало відчуття, що вона врешті повернеться, але тепер, коли вони від’їжджали все далі й далі від східного узбережжя, вона зрозуміла, що вороття нема — ані до Монреаля, ані до Англії, ані тим паче на Ловтер-стрит. Її охопило почуття вини, й вона вирішила зранечку написати Нелл, бо доти нічого сестрі не писала. Проте вона чомусь так і застрягла на «Дорога Нелл, як ти?» й урешті полишила ці спроби, коли вони проїхали Калгарі, й за вікном, як листівка у рамці, прозирнула зелена стьожка льодовикових вод. А тоді почалися гори.

Вони зійшли з потяга у Банфі, бо Лілліан більше не могла просто дивитися на Скелясті гори, не спробувавши їх на смак і не вдихнувши гірського повітря. Вона розкинула руки й зі сміхом закружляла на платформі, так що Едмунд аж злякався, що мати впаде на колії.

Вони лишилися у Банфі на тиждень, ночували у дешевому готельчику, блукали підніжжям Сірчаної гори, заплатили чоловікові, який возиком підкинув їх до озера Луїза, де вони оглянули льодовик і походили навколо зеленого озера, Лілліан могла б там і назавжди лишитися, проте врешті вони знову сіли на потяг, бо раптом у кінці лінії на них чекає щось іще краще?

У Ванкувері Лілліан влаштувалася працювати на пошті, і сотні листів, що проходили щодня через її руки, ятрили почуття провини, тож вона почала ще кілька листів до Нелл. Одного разу вона навіть дійшла до питання, чи є у Кліффорда брати і сестри, перш ніж пошматувати листа і кинути в багаття. Нащо марнувати час на листи, якщо її будь-якого дня може вжалити ґедзь, і тоді вона спакується й переїде, а відповідь Нелл перетне цілий континент і її не знайде? Лілліан була надто сумлінною робітницею пошти, щоб збільшувати гору листів без адресата, тож знову відклала лист. Може, вона стільки понаписувала за війну, що більше в ній листів не лишилося. Врешті вона відправила телеграму: «У мене все добре. За мене не хвилюйтеся», — послання незадовільне, але ні на що краще вона не спромоглася.

Уже відправивши повідомлення, вона раптом згадала, що про смерть Альберта вони теж довідалися з телеграми, і захвилювалася — ану ж бо у Нелл станеться серцевий напад, як побачить чергову телеграму? Але було вже пізно, та й у Лілліан з’явилися інші клопоти. Вона погодилася вийти заміж за саскатчеванського фермера, імпозантного вдівця, що приїхав до Ванкувера на весілля друга й зайшов на пошту купити марку й відправити матері на ферму листівку.

— Ніхто їй ніколи не пише, — знічено пояснив він. — Її знайомі ніколи нікуди не їздять. Вона й сама далі Саскатуна не бувала.

— Саскатуна? — перепитала Лілліан.

Так, як то водиться, зав’язалася розмова, і вона тяглася, доки не прийшов начальник Лілліан і не сказав:

— Місіс Валентайн, хотів би нагадати, що вам платять не за теревені.

Лілліан втягнула щоки, щоб не розсміятися, а імпозантний фермер припідняв капелюх, усміхнувся їй і пішов із черги, що вже встигла зібратися до її віконця.

Коли Лілліан надвечір вийшла з роботи, вулиці були слизькі й лискучі від дощу, і ліхтарі сіяли жовте світло, що завжди навіювало їй меланхолію, вірну супутницю злив і сутінків. Вона саме намагалася відкрити парасольку, коли саскатчеванський фермер вийшов із тіней, знову припідняв капелюха і дуже ґречно спитав, чи не дозволить вона провести її додому. Вона опустила тонку долоню на його кремезну руку і підняла парасольку вище, щоб захистити від дощу їх обох (фермер був дуже високий), а він провів її аж до пансіона, власниця якого, місіс Райчевич, наглядала за Едмундом після школи. Лілліан уже дізналася, як звати фермера, тож сказала:

— Едмунде, це містер Доннер.

Піт Доннер присів і сказав:

— Привіт, Едмунде, можеш звати мене Піт.

Але Едмунд його так ніколи не називав — той став йому «татом» чи не від того ж дня, коли мати з ним побралася.

Піта Доннера здивувало, як швидко нова дружина призвичаїлася до життя на фермі; навіть перша сувора зима не зіпсувала їй гумору, а влітку вона прокидалася вдосвіта, годувала курей, доїла корову й, наспівуючи собі під ніс, готувала сніданок Піту і робітникам, Джозефові та Клаусу, які жили у сараї за городом. Залізничні колії пролягали просто через маєток Доннерів, і наступного літа він кілька разів бачив, як вона сиділа і дивилася на нескінченні вервечки товарняків із зерном, які тягнулися через прерії. Коли вона проводжала поглядом поїзди, у неї на обличчі з’являвся такий мрійливий вираз, що Піт потай боявся, чи не покине його дружина. Того літа вони вечорами сиділи на ґанку великої дерев’яної ферми під місяцем, схожим на ті товсті гарбузики, які мати вирощувала на грядках, а Лілліан розповідала йому про Рейчел і Нелл, про Едмундового батька і те, чому його від усіх приховувала. Отоді Піт Доннер справді злякався, бо зрозумів, яка його дружина сильна. Те, що вона розповідала йому про Англію, не давало підстав припускати, що вона схоче туди повернутися, але він усе одно про всяк випадок спитав. Вона розреготалася:

— Не мели дурниць.

Наступної зими вона у віці 36 років народила сина, якого назвали Натаном — на честь Пітового батька.

Натан був геть несхожий на свого зведеного брата, їхню спорідненість видавала тільки нижня губа, що випиналася капризно, як у дівчинки: така сама губа була в Ади, а до того — у її матері. Хлопчики росли друзями, і коли Едмунд був малий, вірили, що колись оброблятимуть ферму разом, а коли Едмунд поїхав у Торонто вивчати англійську літературу, Натан хвилювався, що брат не повернеться. Коли їм повідомили, що Едмунд зник на бойовому вильоті, Натан кілька тижнів був сам не свій, бо не міг уявити майбутнього, у якому брата не буде.

Однак те майбутнє все одно настало. Натан із часом, як і належить, одружився, і в нього народилося двоє дітей. Найстарша, Елісон, вивчилася на юриста і переїхала в Оттаву працювати на уряд. Майже одразу після того, як вона поїхала в університет, Натан загинув у нещасному випадку на фермі. Піт Доннер помер від раку легенів ще у 1950-ті. Елісон завжди зі сміхом казала, що родини не заведе й на фермі не житиме, а ось її молодший брат, Енді, зробив і те, і те — очолив ферму після смерті батька й побрався із дівчиною з Вінніпега на ім’я Тіна.

Це було у 1965 році — Лілліан тоді вже перебралася у стару хижу, де колись жили Клаус і Джозеф. Енді спеціально для неї її переобладнав. Вона сказала, що вже готова померти, але на це знадобилося ще чимало часу, власне кажучи, десять років, і за цей час артрит і біль скрутили її в химерну дугу.

Дружина Енді, Тіна, вечорами часто приходила посидіти з Лілліан. Вона народила одного за одним трьох синів — найстаршенького, Едді, назвали на честь Едмунда, потім з’явилися близнята Нат і Сем, а тепер на підході був четвертий. Вона жартувала, що приходить до Лілліан відпочити від дітей, хоча обидві знали, що це не так. Тіна одразу стала улюбленицею Лілліан. То була вишукана, як статуетка, дівчина із ясними очима й білявим волоссям, яке вона збирала у хвостик, щоб ніщо не відволікало від чітких ліній обличчя. Улітку вона вкривалася ластовинням, ніби на неї плюснули золотою фарбою, а взимку шкіра ставала біла, як молоко, а ще в ній було стільки енергії, що інколи здавалося, ніби та вихлюпується назовні і стоїть у домі, навіть коли господиня не на фермі. Лілліан здавалося, що в Тіні, як і в Альберті, більше світла, ніж у пересічній особі.

Одного весняного ранку Тіна, сильно вагітна своєю четвертою й останньою дитиною, визирнула з вікна ферми й побачила, що від хижі здіймається дим. Вона гукнула матері Енді, що жила з ними, аби та пригляділа за малими, і тяжко потрюхикала до хижі, а діставшись туди, виявила, що Лілліан згодовує грубці папір із картонної коробки у неї в ногах. Обгорілий клапоть паперу випурхнув із вогню, і протяг приніс його Тіні під ноги. Вона підняла його і прочитала: «Я давно хотіла написати...». Решта згоріла.

— Прибираю перед смертю, — життєрадісно гукнула їй Лілліан.

— Ви ж не збираєтеся піти, так і не побачивши малого? — з осудом спитала Тіна. Лілліан тільки розсміялася. — Типун вам на язик.

Лілліан підкинула у грубку ще паперу і всміхнулася різкому весняному сонцю.

— Я й так уже зажилася, а по смерті буду з дітьми. Будь-яка мати хоче бути з дітьми.

Тіна розсміялася:

— Тільки не весь час.

Коли Лілліан закінчила, Тіна зробила їм какао. Лілліан сказала:

— Давно хотіла тобі це віддати.

Вона взяла світлину у гарній срібній рамці, що стояла в неї на комоді, і вклала в руки Тіні Доннер. Тіну розчулював цей пронизливий портрет покійних брата і сестри (у неї в самої брат загинув малим у нещасному випадку), тож вона заплющила очі, щоб не розплакатися — не тільки тому, що мертві діти її засмучували, а й тому, що вона розуміла: Лілліан не жартує, коли говорить про смерть.

Коли Тіна встала, щоб іти, то поплескала себе по животу:

— Я так і знаю, що це знову хлопчик. Не судилися мені дівчатка. Як ви думаєте, як його назвати?

Лілліан трошки подумала і сказала:

— Може, на честь Едмундового батька?

На похороні Тіна Доннер усі очі виплакала, і люди казали, що втішно бачити молодих, які так шанують старших (звісно, казали це переважно старші).

— Я її дуже любила, — Тіна струснула головою.

Енді Доннер обняв дружину і сказав:

— Знаю, золотко.

На фермі щедро накрили столи, і люди казали, що стільки гостей навіть на весіллях не бачили. Поминки пройшли відносно радісно, бо, врешті-решт, Лілліан прожила дуже довге і порівняно з більшістю щасливе життя. А ще у домі Доннерів відзначали появу нової дитини, тож Енді Доннер підняв чарку за свою бабусю, а його сестра Елісон — за наймолодшого Доннера, Джека.