За лаштунками в музеї

Розділ дванадцятий 1970 Ламана англійська

Кетлін на пробу лягає на залізне ліжко у камері смертників.

— І як?

— Незручно. Хоч би матрац смертникам дали, чи що.

Ми у камері, де свою останню ніч провів Дік Турпін (без матраца). Я лягаю біля Кетлін на тверді чорні залізні плити.

— Як ти думаєш, є таке слово — «безматрацно»?

— Хтозна, — Кетлін стинає плечима, на залізному ліжку це непросто.

Ми щойно здали випускні іспити й тепер гаємо вільний час, поводячись як туристи — проводимо ранок у Замковому музеї, серед опудал конів і пожежних відер, мушкетів і стилізованих під старовину крамничок, що складаються у минуле. Колись Замковий музей мені наснився. Уві сні стояла глупа ніч, я була єдиною людиною в музеї, й у мене перед очима все ожило: у вікторіанських камінах загорівся вогонь, тендітні арфи XVIII століття самі собою заграли, а брукованою вуличкою покотилася бричка, у яку запряжено четверо коней. Потаємний нічний музей значно цікавіший, ніж денний, де наш спокій постійно порушують відвідувачі, що заходять до камери Діка Турпіна.

— З мене досить, — каже Кетлін і рвучко підводиться зі свого смертного ложа. — Ходімо морозива купимо.

Ми знічев’я кружляємо порослим травою пагорбом, на якому височіє Кліффордова вежа — їмо морозиво у ріжку, вдихаємо запах свіжоскошеної трави. У мене досі в голові гуде від Расіна, Шиллера й загадкових питань із європейської історії, а в Кетлін інше на умі.

— Може, влаштуємося на літо працювати в готель?

— У готель?

— Ага. Я подумала, що незле було б здобути досвід на решту життя.

(З вуст Кетлін це звучить як «Решта Життя»).

— Який ще досвід?

Кетлін, здається, моє питання смішить.

— Ну... та хоч якийсь.

Кетлін в університет не збирається: піде у держслужбовці. А мене взяли в кілька університетів на програму з сучасних мов, і я вибрала той, який на карті найдалі від нас (Ексетер) — якби на островах Сіллі був університет, то я і туди подалася б. Після того як доктор Герцмарк повернула мені минуле і звільнила від непевних страхів, речі швидко вернулися на круг свій — я з другої спроби склала іспити, Банті трохи зі мною попанькалася, а потім ми знову зажили, мов раніше, як не рахувати відсутності Бернарда Беллінґа, який поспішно відбув із нашого життя після мого загравання зі світом духів. Я аж здивувалася, яка стала сумлінна, але ж зараз я — дочки всі й сини, що є в родині[3], а це накладає певні обов’язки. На нудне Різдво і нестерпні родинні дні народження я проклинаю Патрицію, яка так успішно відкрутилася від своїх зобов’язань.

Після того як я вступила в університет, Банті почала виявляти зацікавлення моїми академічними досягненнями й говорити про мене тим нудотним тоном, яким інші матері говорять про своїх дітей: «А ви чули, що моя донька в університет вступила?» — власне кажучи, точнісінько таким тоном місіс Ґорман, мати Кетлін, каже «А ви чули, що моя донька виходить заміж за дуже милого хлопчика?».

Ми піднімаємося сходами й обходимо білу Кліффордову вежу, що у плані має форму чотирилистника. Вивільнившись від давніх пут (школи), ми опинилися у дивному тривожному лімбі. Ми опускаємо погляд на двір унизу. У XII столітті сотні євреїв закрилися тут і обрали самоспалення, тільки б не здатися розлюченій юрмі назовні, що прагнула крові. Зараз над стінами блакитне небо, але у повітрі все одно пахне смаженим, від чого мені тривожно. У Йорку забагато історії, минуле таке людне, що інколи здається, наче для живих тут немає місця.

Ми безцільно перебрідаємо поле святого Юра і спускаємося до річки. Колись вікінги заснували тут свою торгову столицю, але річкової торгівлі вже не лишилося, тож старі великі склади стоять пусткою.

Моє найближче майбутнє (Ексетер) більше залежить від результатів випускних, ніж у Кетлін, адже Решта Її Життя, судячи з усього, пов’язана зі шлюбом. Я не певна, чи правильно місіс Ґорман оцінює Коліна — мені він узагалі не здається «милим хлопчиком». На мою думку, Кетлін здійснила велику помилку. За таких обставин помогти їй здобути досвід — мій обов’язок як порядної людини, от я й кажу «Чом би й ні» легковажним тоном особи, несвідомої того, що робить доленосне рішення.

Я думала, що Кетлін має на увазі готель у Йорку чи, може, Лондоні, де ми були тільки раз на шкільній екскурсії — ми з Кетлін гостро свідомі своєї безнадійної провінційності — тож її повідомлення про те, що вона влаштувала нас покоївками до готелю «Роял Гайленд» в Единбурзі, заскочило мене зненацька.

— В Единбурзі?

— Так, в Единбурзі, ти ж розумієш — історія, культура, замок, фестиваль, усе, що завгодно, хоч щось...

Так я й потрапила до Шотландії вдруге, і якби заздалегідь знала, наскільки там затримаюся (назавжди), то щось, напевно, зробила б інакше — скажімо, захопила би більше одягу. Але нічого я не знаю, переді мною простягається нескінченний шлях у майбутнє, що веде у незнану країну — Решту Мого Життя.

Перше, що мене дивує в Единбурзі — це те, що ми прибуваємо в місто, так і не перетнувши Форт-Бридж. Я все чекаю, що він з’явиться у нас під колесами, доки потяг не зупиняється на вокзалі Вейверлі. Кетлін уже діловито витягає валізи з багажної полиці, щоб, бува, не лишитися в потязі, а я все непокоюся через зникнення Форт-Бриджа. Я, на відміну від Кетлін, не боюся лишитися в потязі — як про мене, то я залюбки поїхала б далі і з’ясувала, куди він прямує (Геймаркет, Інверкітінґ, Кіркколді, Маркінч, Ледібенк, Купар, Лухарс, Данді, Арброут, Стоунгевен, Абердин).

Друге, що мене дивує, — це те, скільки в Единбурзі горбів. Йорк — рівнинне місто, де повітря стоїть непорушно, а сонце сідає за будинки, а не за обрій.

Ми розгублено завмираємо у фойє готелю «Роял Гайленд», де пахне смаженею й рисовим пудингом. Власне, «Роял Гайленд» — це кілька будинків на пагорбі, яким тягнеться Нове місто, скутих лакованою фанерою і прихованою проводкою у подобу скриньки з секретом. Невідь-звідки випливає жінка і звертається до нас із чужинським акцентом, який я впізнаю (шотландський):

— Прррривіт, дівчатонька, я — Марджорі Моррісон, адміністратор. Сподіваюся, надалі ви заходитимете чорним ходом.

Марджорі Моррісон худа і довга, як олівець. У неї очі вдови, а чорне волосся заплетене у косу. Вона видається близькою родичкою місіс Данверс.

Коли нас проводять до нашої кімнати на горищі, Кетлін береться методично розпаковувати речі, а я видираюся на стілець і висовую голову у маленьке віконечко, за яким сіється вечірнє світло, і вдихаю на повні груди. Наше віконечко в даху — це навіть краще, ніж камера обскура на Королівській милі, адже панорама Единбурга простягається під нами, як прозора акварель, аж до скель Салісбері й Пентландських горбів.

Виявляється, працювати покоївкою — це та сама домашня робота, тільки під іншою назвою, і значна частина наших завдань видається мені зайвою. Мені ніколи не вдається відполірувати дзеркало так ретельно, як Кетлін, чи повністю відчистити зернистий осад у ванні. Пилосос у мене забивається, простині йдуть зморшками, вішаки зникають — одразу видно, що я не успадкувала від тітоньки Бебс і Банті ген, відповідальний за домашню роботу. Я проводжу чимало часу, куняючи у розстеленому ліжку в порожній кімнаті, розглядаючи нерівно потиньковані бежеві стіни й дослухаючись, чи не наближається цокання гострих каблучків Марджорі Моррісон. Якщо це і є «досвід», то я б краще його перескочила й перейшла прямо до Решти Мого Життя.

Коли я виходжу на вулиці Единбурга, то місто виявляється і екзотичним, і доброзичливим водночас, ось тільки його принади мені доводиться досліджувати самотужки, адже, як не дивно, я втратила Кетлін. Щойно ми прибуваємо, вона геть забуває про Решту Свого Життя із Коліном і заводить інтрижку зі студентом на ім’я Мартін, який улітку підробляє портьє у тому ж готелі. У Мартіна окуляри у дротяній оправі, багряна старосвітська жилетка та куций хвостик, який Марджорі Моррісон вимагає зрізати, погрожуючи маленькими срібними ножицями, що звисають на ланцюжку в неї при поясі. Мартін вивчає електроніку й одержимий наркотиками та Маршаллом Маклюеном. Навіть якби ви обшукали всю країну вздовж і впоперек, то не знайшли б особи, менш подібної на бідного лудильника Коліна. А я заводжу дружбу з двома дівчатами-ірландками, що влітку підробляють тут офіціантками. Нів і Шівон теж чекають, коли почнеться Решта їхнього Життя, але вони — поганенька заміна Кетлін.

А моє майбутнє поки що видається таким же безкраїм, як залізничні колії. Я ще не знаю, що його перекреслила Джанет Шеріфф, учителька історії, яка на початку нашого підготовчого курсу закохалася й забула викласти нам значну частину програми з історії Європи. Лише сівши писати екзамен, ми виявили, що були в історії континенту страхітливі битви і криваві революції, про які ми доти й не підозрювали.

Вечори ми з Нів і Шівон просиджуємо в «Бенедетті» — італійській кав’ярні на Літвок із теплими й гостинними червоними пластмасовими столиками і хромованими кавоварками. Самі Бенедетті живуть, як у опері — це велика і схильна до мелодрами італійська родина, у якій чорт спіткнеться: нескінченні прабабці, сестри й кузини зміняють одна одну за шинквасом, перекидаючись загадковими словами, як квітами. Інколи чергує зеленоокий красень із чорним лискучим волоссям, підв’язаним шнурком від взуття, і гострими, як ножі, вилицями. Його брунатна, як горішок, шкіра виглядає так, ніби пахне оливками і лимонами. Це — Джанкарло Бенедетті, і з вигляду й не подумаєш, що скінчить він так, як скінчить.

Стінами кав’ярні розвішані плакати із краєвидами Пізи, Лукки й Барґи, величними вежами доби кваттроченто та блакитними тосканськими небесами, й інколи, коли на зміну заступає старший пан Бенедетті, а клієнтів довго нема, він розглядає зображення із таким мрійливим виразом, що я розумію: він думає про дім (див. примітку (хіі)). Пізніше, коли ми торгуватимемо смаженою картоплею й рибою у Форфарі, то теж повісимо на стіну такий краєвид, і коли Джанкарло Бенедетті чекатиме, доки олія нагріється до потрібної температури, я теж час від часу ловитиму його на тому мрійливому виразі. Ось тільки я знатиму, що він узагалі ні про що не думає, й волатиму на нього італійською й нещадно жбурлятимуся словами, які звучать так, ніби гаптовані кров’ю.

Ми з Кетлін дзвонимо в школу, щоб дізнатися результати, і довідуємося, що обидві провалили іспит з історії. На безкраїй обшир мого майбутнього падає завіса — я раптом поняття не маю, що буде далі. «Que sera sera», — каже Кетлін, посміхається і стенає плечима. Їй байдуже, вона он у Мартіна закохалася.

Та не судилося. Колін, мабуть, відчув, що Кетлін узялася переписувати Решту Свого Життя, і примчав у Единбург, люто закалатав у дзвоник на рецепції і накликав собі на голову гнів Марджорі Моррісон. Він замикається з Кетлін у комірчині й не випускає, доки вона не погоджується сісти на наступний потяг до Англії. Я проводжу їх до вокзалу Вейверлі і дивлюся, як хвіст їхнього потяга зникає у темряві. Я бажаю Кетлін щасливого майбутнього, але, на жаль, розумію, що моїх бажань тут не досить.

У кінцевому висліді, це вона, а не я, триматиме зло на Дженет Шеріфф, адже саме наша забудькувата від кохання вчителька історії винна в тому, що ми провалили іспит з історії, а Кетлін пішла на держслужбу у статусі клерка, а не адміністратора. Себто, врешті, і в тому, що нижня шухляда Кетлін поповнилася кредитом, винна вчителька. Унаслідок цього стосунки у молодят ускладняться, Колін зап’є, втратить родинний бізнес, збанкрутує до сорока і застрелить родинного пса. Отже, якоюсь мірою, мені ще пощастило: я тільки побралася з Джанкарло Бенедетті і стала власницею забігайлівки у Форфарі.

Мартін на наступний день виїжджає з Единбурга із розбитим серцем. Ми ще кілька років час від часу листуватимемося. Він урешті займеться комп’ютерами й перебереться до Каліфорнії, тож можна упевнено сказати, що бідолашка Кетлін зробила неправильний вибір.

Десь через тиждень після того я задумливо дивлюся у вікно в кімнаті 21, коли туди влітає Марджорі Моррісон і люто зиркає на ліжка, які я щойно застелила.

— Подушки твої, — заявляє вона, — виглядають так, ніби пережили Віденську битву!

Ці слова провокують не покаяння, а безпорадне ридання — я валюся на абияк застелене ліжко і між схлипами повідомляю, що ні про яку Віденську битву ніколи й не чула. Марджорі Моррісон відчуває, що у мого горя є глибші підстави, ніж незнання військової історії, тож штивно нахиляється, сідає біля мене, як незграбна цибата комаха, витягує руки й обережно обіймає мене, доки я здригаюся від ридань.

— Леннокс, — за якийсь час каже вона. — У тобі, мабуть, тече і шотландська кров.

Я вперше зауважую, що на стіні за її худим і миршавим плечем висить акварель із Форт-Бридж — криваво-іржаві арки темніють на тлі блакитного неба.

— Ні, — крізь ридання трясу головою я, — я певна, що ні.

Ірландки пакують речі, щоб їхати збирати виноград у Франції; вони запрошують і мене з собою, але я відмовляюся. Я намагаюся струсити апатію й видираюся на пагорб Престол короля Артура.

Стоїть погідний і м’який вечір, з вершини пагорба відкривається нескінченний краєвид із мостами, водою і пагорбами, а над головою виписують пророчі знаки сатиново-чорні птахи, й коли я заходжу у «Бенедетті», прегарний хлопчина, який і справді пахне оливками й лимоном, підводить погляд від підлоги, яку саме підмітає, широко мені посміхається й каже:

— Сіао, come sta?

Того самого вечора, коли кафе зачиняється, він ламаною англійською пропонує мені руку і серце над гарячим капучино. Я зумисне не зважаю на знаки й вирішую повірити, що це мені відкривається славна доля (несвідома, що він пропонує мені руку і серце лише тому, що доводиться клану Бенедетті десятою водою на киселі, і його ось-ось депортують; саме через віддаленість їхніх родинних зв’язків нам не перепаде ані кав’ярні у Кіррімуїрі, ані морозивної у Данді, і доводиться продавати смажену рибу з картоплею у Форфарі).

Повертаючись до «Роял Гайленд», я дзвоню Банті з телефона-автомата при садах на Принсес-стрит, доки навколо веселяться туристи, що з’їхалися на фестиваль. Голос у матері втомлений. Я уявляю її з блакитними бігудями й у рожевій сіточці.

— Це тільки я, Рубі! — кричу я у слухавку. — Ніколи не вгадаєш, чому! Я заміж виходжу!

Приголомшена тиша, якою мати реагує на це повідомлення, триває вічність, чи бодай доки в мене не закінчуються гроші.

— Я нарешті знайшла когось, хто мене хоче! — волаю я в телефон, але у трубці вже чути гудки, тож слова розчиняються у пустці.

— Вітаю, пташечко, — каже якийсь чолов’яга, коли я виходжу з автомата. — Щастя тобі.

Мені доводиться вдовольнитися цією епіталамою з душком віскі, бо інших не буде, адже на наше поквапливе весілля, яке зводиться до швидкої офіційної реєстрації, ми запрошуємо тільки Марджорі Моррісон, і навіть свідка доводиться позичити у попереднього весілля. Банті більше року відмовляється зі мною розмовляти, і я з жахом розумію, що за нею скучаю.

Так я побралася з Джанкарло Бенедетті й нарешті знайшла міст Форт-Бридж. Я перетнула Форт, а потім і Тей, з’ясувала, що сталося б, якби я не сходила з потяга (Геймаркет, Інверкітінґ, Кіркколді, Маркінч, Ледібенк, Купар, Лухарс, Данді, Арброут, Стоунгевен, Абердин), і прирекла себе на кілька по-справжньому прикрих років, за які чар Джанкарло Бенедетті розвіявся, як і його виразні вилиці й осяйна посмішка. І то ще півбіди: він від’їдає негарне черевце на жирній смаженій їжі і починає захоплюватися граппою. Інколи мені хочеться пожбурити в нього сірник і перевірити, чи не загориться він, як добре просякнутий ромом різдвяний пудинг.

Якось я випадково сіла на потяг до Кардендена. Я поверталася до Форфара (це було під кінець мого заміжжя з Джанкарло Бенедетті), потяг стояв на 17-й платформі на вокзалі Вейверлі, звідки зазвичай відходить потяг на Данді, а провідники вже ляскали дверима й сюрчали у свистки, коли я підбігла, затиснувши під кожною рукою по малому, брунатному, як горішок, дитинчаті з чорними кучериками. Потяг проїхав пів-Файфу, перш ніж я зрозуміла, що ми їдемо не туди (я тоді була в не найкращому розумовому стані). Доїхавши до Кардендена, ми зійшли і стали чекати на наступний потяг до Единбурга. Я була така стомлена, що якби Карденден виглядав хоч трошки перспективніше, то там би і лишилася. Якщо ви бували у Кардендені, то зрозумієте, як усе було погано.

Це було незадовго до того, як я отримала несподіваний телефонний дзвінок.

— Телефон — твої! — заволав Джанкарло Бенедетті (під моїм подружнім впливом його англійська майже не покращилася), але коли я взяла трубку, мене привітала тільки знайома тиша: це був Пан Ніхто.

— Давно ж ти не дзвониш, — покартала я, проте відповіді не отримала — ні слова, ні важкого дихання, дихання взагалі не було, тож я уважно вслухалася в тишу на випадок, якщо та несе якесь послання, і виявила, що вона заспокійлива, як морський шум у мушлі, сповнений невидимих ритмів і хвиль. Я б могла слухати цю тишу довіку, аж раптом мій співрозмовник із дна морського боязко озвався.

— Чуєш? — загадкові звуки духовного ефіру урвалися й перетворилися на перешкоди, ніби дзвонили з Антиподів, і голос повторив: — Чуєш? Чуєш мене? Рубі?

Ніякий це був не Пан Ніхто, й навіть на далека русалонька. Це була Патриція.

— Де ти, Патриціє?

Долинув дивний спотворений звук, ніби хтось учився сміятися. Сестра гукнула:

— В Австралії! В Австралії я, Рубі!

(Форфар тьмяніє у порівнянні з тим, як далеко забігла Патриція, щоб вирватися із замкненого кола нашої родини).

— Далі ти й не могла забратися, еге ж? — докорила я, але вона тільки знову видала той дивний звук.

Незабаром після того дзвінка, коли я годувала невситиму пащу машини для чищення картоплі, мене спіткала особиста епіфанія: вдивляючись у гору почищеної картоплі сорту «Король Едвард», я побачила сліпучий спалах блакитного світла, від якого в мене волосся на голові на мить стало дибки. Насправді це просто техніка вибухнула, але я тієї миті зрозуміла все: я живу неправильним життям! Це не моє життя, а чиєсь чуже, і що швидше я зайду своє, то краще, судячи з кровожерливого виразу на обличчі Джанкарло, коли я повідомила йому про зламану машину.

— Не з тією ти одружився, — пробурмотіла я йому понад горою картоплі, яку довелося довго й нудно чистити вручну. Я помахала на нього ножем. — Я не маю ані тіні сумніву, що не цим мушу займатися.

Я — дівчина з гускою із казки, я — справжня наречена, я — Рубі Леннокс.

Я пішла наступного ранку, вдосвіта, коли Джанкарло спав. Я не забрала із собою нічого, крім брунатних, як горішок, дівчаток, і спробувала чимшвидше дати дьору із чужого життя, у якому оселилася самозванкою. Ми швидко стали справжніми знавцями розкладу Британської залізниці, автобусів «Синя птиця», а врешті й неповоротких паромів, що доправили нас до Ultima Thule, і першого літа я чувала над морем нескінченними шотландськими ночами, аби пересвідчитися, що чорні голови у хвилях належать тюленям, а не спраглим помсти Бенедетті.

Коли ми з Патрицією й Банті стали трьома вершинами довгого родинного трикутника, стосунки наші покращилися. Ми разом з’їздили в Австралію: ми з Банті і двоє брунатних, як горішок, дітей, яких звали (та й досі, звичайно, звуть) Перлою й Алісою. Банті весь переліт хвилювалася, що літак зіб’є аргентинський «екзосет» — був 1982 рік, Фолклендська війна у розпалі, тож Аліса мусила тримати її за руку не відпускаючи. Ми неушкодженими зійшли на австралійський ґрунт, і Патриція показала нам своє нове життя — білий дощатий будиночок зі смоквою у саду в заможному мельбурнському передмісті. Вона побралася із делікатним дантистом-євреєм, старшим за неї на кілька років, народила двох дітей (Бена і Наомі), й коли ми приїхали, щойно закінчила ветеринарний коледж.

— То всі твої мрії, значить, здійснилися, — підсумувала я, а вона сказала, що не пам’ятає ніяких мрій. Мабуть, забула минуле.

Патриція стала буддисткою і щоранку на світанку медитувала під своєю смоквою. Нам не вірилося, що ця особа, повна сонця й енергії, — це і є Патриція. Але так і було.

Під блідими небесами південної півкулі Банті також переродилася й навіть дозволила Луїсу обережно перевірити свої пломби й підрихтувати коронки. На сонечку і в оточенні чотирьох напіванглійських внуків вона так тішилася несподіваною іпостассю матріарха Ленноксів, що мені аж шкода було повертати її до будиночка в Екомбі, де я її полишила.

(— Вона може переїхати до тебе, — радісно кажу я сестрі, коли ми чекаємо на посадку на літак лінії Квантас, і вираз на Патриціїному обличчі вартий п’ятнадцяти років очікування).

Це було в майбутньому, як і Решта Мого Життя, але то — геть інша історія («Рубі 2 — Сиквел», «Що Рубі зробила далі!»), тож коли Джанкарло Бенедетті своєю ламаною англійською каже: «Рубі — я з тобою одружуюся, так?» — я киваю і, нездатна вигадати іншу відповідь, кажу: «Чом би й ні?». Таким чином, на наступні сім років, три місяці й вісімнадцять днів я перетворююся на особу з химерним найменням «Рубі Бенедетті», доки единбурзький цивільний суд і суддя, носій іще химернішого титулу «ординарний лорд», не повертають мені мою істинну сутність. Так я знову стаю Рубі Леннокс.

Наблизившись до дерев’яної притики, Лоренс потягнув за свисток пароплавчика. Капітан корабля, сивий ласкавий чоловік на ім’я Роберт Дженкінсон, закричав щось своєю ламаною португальською місіонерам, що зібралися на березі, і Лоренс розсміявся. Старий усе життя курсував притоками Амазонки, а мови так і не вивчив. А Лоренс — вивчив: його тішив дивний наспів португальської.

— У тебе хист до мов, — сказав отець Домінго, і Лоренс до смішного пишався цим компліментом.

Пришвартувавшись, вони взялися вивантажувати товар — борошно, каву, парафін, свічки, гачки на рибу, чорнило, цукор, важкі плоскі сувої ситцю й півтузина курок породи віандот. За притикою, на широкій вирубці, біліла нова прямокутна церква, далеко не така гостинна, як хижі тубільців на цибатих відкритих платформах під стріхою. Лоренс сьогодні заночує в такій хижі, серед доброзичливих облич, повечеряє рибою, рисом і фариньєю, а потім усю ніч лупитиме річкових москітів.

Гепнувши останній мішок на возика місіонерів, Лоренс спинився перепочити. Він умостився на притиці, зіпершись спиною на опору, і скрутив цигарку.

Сонце перевалило на вечірній пруг і пряжило сильніше, ніж раніше, прозирало золотом крізь незчисленні відтінки зелені на березі. Річкова вода чорно зблискувала, як відполірована вуглина. Лоренс глибоко затягнувся і вдихнув річковий запах риби, гнилих рослин і спеки.

Лоренс думав про дім. Останнім часом він багато про нього думав, про холодний північний дім, де минуло його дитинство. Про рівні поля й голі лисі горби, де рослинам і тваринам доводилося боротися за виживання, а родючість, яка тут затоплювала краєвид гарячим парким супом, старанно плекали. Лоренс підчепив свою тонку бавовняну сорочку й помахав, щоб охолодитися. Він довго жив тут щасливо, але його раптом охопило бажання побачити дім: бодай завітати, якщо не лишитися надовше.

Він думав про сестер, Лілі та Неллі — цікаво, якими вони виросли. Думав про братів, Альберта і Тома, і лиху Рейчел, і гарненьку покійну Аду. А найбільше думав про матір — він бачив, як вона втекла, привидом промайнувши у нічних тінях.

Він півночі просидів у вбиральні через ту жахливу картопляно-капустяну смаженю, яку мати зготували на вечерю, і саме збирався вертатися в дім, коли Аліса вислизнула за двері, вбрана в іржаво-чорну сукню, короткий мандрівний плащ і капелюшок. У руках у неї була маленька шкіряна сумка. Що мати надумали, щоб вискакувати з дому о третій із сумкою й капелюшком? Лоренс спробував піти за нею і з’ясувати, але він був босий, а дорогу встилало гостре каміння. Мати, взута у чорні черевички, рухалася стрімко і легко, у Лоренса навіть виникло дивне враження, ніби вона пливе за кілька сантиметрів над дорогою. Вона зникла за вершиною горба, і коли Лоренс вибрався нагору, то побачив тільки чорного возика, чорнішого за саму ніч — і силует матері біля того француза.

Коли він прокинувся наступного ранку, то вирішив, що це, мабуть, йому наснилося, бо батько сказали, що мати померли.

— Я ню видів, — звірився він потім Аді (білолицій, із блакитними чашами горя замість очей: вона душу тоді виплакала).

— Ню видів?

— На французовім возі.

— Ти, чей, привида видів, Лоренсе. Мати нас не кинули б, — сказала сестра, і Лоренс подумав, що ні, не кинули б.

Лоренс пожбурив недопалок у чорну воду, де той коротко зашкварчав, від чого на нього навалилася спека. Він провів носовиком по карку, щоб стерти піт. Мати досі інколи снилися Лоренсові — її прегарні біляві кучері й по-котячому гострі білі зубки. Після цих снів він завжди прокидався щасливим, ніби в нього у венах текла тепла меляса, а коли згадував, що матері більше немає, йому хотілося плакати, й інколи таки плакав, до істерики, по-бабськи, так, що самому ставало соромно.

— Я хочу додому, — сказав він Робертові Дженкінсону, який саме простував до нього із плящиною віскі в руках.

Капітан сів обіч нього, передав йому пляшку й розсміявся.

— Додому? Нічого тобі там робити, хлопче, війна наближається.

Лоренс витягнув із кишені срібну монету і що є сили підкинув. У джунглях заверещав птах, серед гілля і ліан промайнуло яскраве пір’я, і Лоренс раптом зрозумів, як же йому хочеться побачити лет пісочника чи співочого жайворона у блідих небесах над пагорбами його дитинства. Срібна монета падала, перевертаючись і підморгуючи, коли ловила сонячний промінь. Лоренс витягнув руку, щоб схопити монету, й опустив на тильну сторону іншої долоні. І показав Роберту Дженкінсону.

— Додому, — сказав Лоренс. — Я їду додому.