За лаштунками в музеї

Розділ дев’ятий 1964. Канікули!

Ну, поїхали! Не до чарівника Смарагдового міста, звісно, зате на канікули.

— Ну, поїхали! — радісно сповіщаю я Патриції.

— Замовкни, Рубі!

Замовкнирубі, замовкнирубі. Можна подумати, що у Світі За Патрицією мене так і звати. Вона діловито малює непристойні анатомічні схеми на запітнілих вікнах машини. І всередині, і зовні машини холодно й вогко, і така погода нічого доброго для наших канікул не звістує. Роки, коли ми винаймали квартиру у Брідлінґтоні чи Вітбі, уже минули, і тепер на нас чекають екзотичніші місцини (Сіджас, Північний Вельс), а почнемо ми з чи не найекзотичнішого місця — Шотландії!

Ба більше, подорожуємо ми конвоєм чи бодай тандемом — наш караван із двох верблюдів очолює блакитний «форд консул класик» наших сусідів і друзів, Роуперів. Банті прекрасно грала б у покер, судячи з того, як вправно робить незворушне лице, коли Джордж висуває цю ідею, «побазікавши» з містером Роупером над живоплотом-муром між нашими приміськими фортецями. Ми з Банті саме згодовуємо тостеру різну випічку — пампушки, здобні булочки, кекси і так далі — коли із саду заскакує Джордж, наносить багна у дім і заявляє:

— Я тут поговорив із Клайвом — що ви на те, аби влітку поїхати на канікули з Роуперами?

Банті вмить натягає свою посмішку й перепитує:

— З Роуперами?

Саме в ту мить із тостера вилітає пампушка.

— З Роуперами, — нажахано повторюю я, підскакуючи, щоб упіймати здобу.

— А чом би й ні? — життєрадісно каже вона, змазує пампушку маслом і пропонує Джорджеві.

Він відмовляється і йде мити руки у кухонній раковині. Банті така приголомшена, що навіть не лає його за доріжку брудних слідів на червоно-білих вінілових плитах, як у схемі з підручника (чи підніжника) Артура Мюррея з танців. Спостережливіший чоловік одразу зрозумів би, що йому наставляють роги.

Інколи у задньому вікні машини Роуперів, як чортик із табакерки, з’являється Кеннет і починає корчити гримаси — то очі скосить, то язика висолопить, то вуха заткне пальцями. Жіноча половина родини Леннокс стоїчно його ігнорує. Банті вдячна долі, що у неї немає сина, і поведінки Кеннета не розуміє, а ось Джордж не стримується й озвучує свій вердикт:

— Маленький йолоп і засранець.

Джорджу не можна відволікатися на Кеннетові витівки — усі його зусилля скеровано на те, щоб не відстати від Роуперів. Ми шалено боїмося втратити їх із поля зору, бо тільки командир нашої ескадрильї знає, як доїхати до Шотландії, і Банті час від часу починає битися в паніці й волати:

— Він когось обганяє! Давай швидко вмикай фари!

Най Бог береже будь-яку машину, що посміє затесатися між нами й Роуперами, бо Банті спопелить її силою думки.

Та все ж краще сліпо їхати за Роуперами, ніж здатися на ласку Банті, навігатора нервового і непевного: «В125, В126 — яка різниця», а тоді останній аргумент: «А мені звідки знати, що написано на знаку, це ж ти у нас водій». Вона блукала б, навіть якби за одним плечем у неї був духовний провідник, а за другим — інструктор із безпеки на дорогах. Утім містерові Роуперу, здається, ведеться не краще: він кружляє передмістям Карлайла, як літак, що заходить у мертву петлю (див. примітку (іх)).

— Що за фігню він робить? — плюється Джордж, коли ми знову виїжджаємо на кільцеву розв’язку, яку об’їхали вже щонайменше двічі.

— Он знову та закусочна, де дають рибу і картоплю фрі! — зауважує Банті.

— І гараж той самий — що він собі надумав? — Джордж трясе головою і з гіркотою людини, яка знає, що буде далі, додає: — Я так і знав, що треба через Ньюкасл їхати.

— Раз ти це знав, розумака, то чому не сказав?

Думаю, мати чинить нерозважливо, публічно заступаючись за коханця. Я краєм ока зиркаю на Патрицію, аби з’ясувати, що вона думає, але вона й далі діловито увічнює Камасутру на запітнілому вікні. На мою думку (яка, звісно, нічого не варта, тут у мене ілюзій немає), це доволі інфантильна поведінка, хоча й не настільки, як у Банті, яка вже вимагає, щоб Джордж спинив машину і випустив її. Дивовижно, як прогресує суперечка, варто на мить відвернутися.

— І що ж ти зробиш? — шкіриться Джордж. — Підеш із Карлайла додому пішки?

Проте відповіді Джордж не почує, бо містер Роупер раптом блимає фарами, про що негайно сповіщає Банті.

— Він сповільнюється! Він зупиняється! — верещить вона, і Джордж тисне на гальма так різко, що в мене ледь мозок із черепа не вискакує.

— Чорт забирай, — зі злістю каже Патриція, не звертаючись ні до кого конкретно.

Інколи мені хочеться виплакатися. Я заплющую очі. Чому ми зроблені так недосконало й не можемо заплющити ще й вуха? (Мабуть, бо в такому разі ми їх ніколи не розплющували б). Може, якось можна прискорити еволюцію й виробити повіки на вухах?

Джордж і містер Роупер проводять консиліум на узбіччі й вертять мапу навсібіч, доки не доходять консенсусу. Банті закипає, але не полишає пасажирського сидіння — тепер вона люта і на свого нетямкого чоловіка, і на свого нетямкого коханця. Крістіна висовує голову з вікна й махає нам. Два тижні в товаристві Крістіни Роупер без надії вийти раніше за добру поведінку — перспектива безрадісна, адже вона поводиться зі мною як із рабинею. Якби ми жили в давньому Єгипті, то вона вимагала б, аби я звела їй піраміду. Я слухняно махаю у відповідь. Немовляти Девіда не видно, може, його спакували з багажем.

Ну, поїхали! Знову.

— А коли ми поїмо? — канючу я.

— Поїмо? — вражено перепитує Банті.

— Так, поїмо, — саркастично пояснює Патриція. — Їжа, їсти — чула про таке?

— Не смій так говорити зі своєю матір’ю! — гарикає Джордж, дивлячись на Патрицію у дзеркало заднього виду.

Та сповзає нижче, щоб її відображення не було видно, і раз у раз бурмоче:

— Не смій так говорити зі своєю матір’ю.

Тепер Патриція зачісується так, що волосся обрамлює лице густими рівними завісами. Вона відкрила Джоан Баез ще до того, як та потрапила у верхівки рейтингів, що, на мою думку, свідчить про її просунутість. Останнім часом сестра багато говорить про «несправедливість» і «расові упередження» (звісно, в Америці, бо, на прикрість Патриції, у нас, у Йорку, кольорових майже нема. На ранкових учнівських зборах у школі імені королеви Анни всі бліді як тісто. Найближче, що в нас є — це Зузанна Гессе, дуже розумна учениця за обміном з Німеччини. Патриція весь час її підстерігає й розпитує, чи не почувається та дискримінованою). Я, звісно, цілковито підтримую Патрицію в боротьбі з несправедливістю, а ось Джордж каже, що їй варто зосередитися на підготовці до випускних іспитів. Вона недавно «послала» Говарда, що може пояснити нечувану доти меланхолію. А може, це природна еволюція її особистості.

Якийсь час ми граємося у «А бачиш...» — А бачиш червону машину? А бачиш телефонну будку? Ти взагалі щось бачиш? Десь на південь від Глазго ми з’їжджаємо з траси і спиняємося в якомусь готелі пообідати. Мандруючи машиною, ми зазвичай обідаємо заготованими нашвидкуруч бутербродами, але цього разу все серйозніше. Банті чепуриться, перш ніж вийти з машини — врешті-решт, вона зараз пообідає в готелі зі своїм коханцем, романтика, що не кажіть, навіть попри обтяжувальні обставини у вигляді ще одного чоловіка, дружини і п’яти дітей. Стривайте, когось у цьому списку бракує. Я розгублено повертаюся до Патриції.

— А де ми поділи Жмутика?

— Жмутика?

Ми обоє повертаємося до материної потилиці. Банті розглядає себе у дзеркальці на пудрениці, так що ми бачимо не лише потилицю, а й фрагменти обличчя.

— Що ти зробила зі Жмутиком? — хором питаємо ми.

— Із собакою? — тон у неї недбалий, що завжди звістує небезпеку. — Не хвилюйтеся, із ним ми розібралися.

Патриція насторожується.

— Що значить «розібралися»? Як Гітлер із євреями?

— Не мели дурниць, — каже Банті тоном, до якого завжди вдається, коли думає, що ми забагато комизимося, і малює в себе на лиці осяйну посмішку фахової розпусниці.

Розмову уриває Джордж: він стукає у вікно і каже, щоб ми поквапилися, бо не можна стирчати в готелі весь день.

— Можна, — каже Патриція. — І сьогодні можна, і завтра можна, і так далі до кінця світу.

— Заради Бога, Патриціє, — Банті різко закриває пудречницю. — Іди собі.

Опущу завісу милосердя над ланчем — досить сказати, що «домашній томатний суп» був зі смаком консервів «Гайнц», а Банті й містер Роупер пускали один одному бісики, спершу стримано, а потім просто-таки хтиво, тільки, здається, ніхто, крім мене, цього не помічав. Ми з Банті ніколи не говорили про те, що я застукала її в гаражі in flagrante з містером Роупером. Це зрозуміло — бо, врешті, що тут скажеш? Не говорила я про це і з Патрицією, бо Патриція не йде на діалог, тож не певна, чи вона знає про материн перелюб.

Ми знову забиваємося в наш старенький «волзлі», і ну, поїхали! Тільки це фальстарт, бо ми майже одразу спиняємося знову («Чому він сигналить? Стій! Стій»), щоб Кеннет поблював на узбіччі (неестетична рожева mélange завдячує кольором здебільшого томатному супові), але потім ну, поїхали! — знову.

На жаль, коли ми доїжджаємо до окружної Глазго, наші мізки досі перетравлюють обід, що, напевно, пояснює, чому ми з таким трудом просуваємося до центру. У цій пекельній мандрівці полишаємо не лише надію, а й добрі манери.

— А казали, що він — сраний пілот Королівських повітряних! — з огидою сичить Джордж, коли Роупери кліпають спершу лівим поворотником, а потім правим, і ми починаємо, як шаленці, кружляти по Сокіголл-стрит, ніби ми прикуті линвою гарпуна до Мобі Діка, а не їдемо за «консулом классік» 1963 року випуску. — Як він Дрезден знайшов? Він навіть у супермаркеті заблукав би.

— Ти теж у супермаркеті заблукав би, — каже Банті, клацаючи зубами, як ножицями.

Справжня буря починається тоді, коли Роупери відриваються від нас на світлофорі при початку Сокіголл-стрит, і Банті в розпачу волає:

— Ми їх втратили, тепер ми їх втратили!

У ту мить я вирішую, що треба прикинутися мертвою. Патриція, як я зауважую, уже давно прикидається коматозником.

Після Думбартона стає трохи легше, і до самого Кріанларіка ми безжурно їдемо по трасі. Патриція розважає нас, уголос читаючи «Тристрама Шенді». Банті неспокійно переминається на передньому сидінні, бо їй уся проза XVIII століття звучить як порнографія, і вона повірити не може, що цей текст є у списку до екзаменів. Вона раз у раз озирається на нас, щоб перевірити, чи ми не сміємося над непристойними жартами, і при цьому геть не помічає геніталій у дусі Кам’яної доби, якими Патриція прикрасила заднє вікно. Патриція просто-таки одержима біологією людини.

Кріанларік губиться за пеленою дощу, і лише проїхавши за ним кілька миль, ми розуміємо, що звернули направо, а мали наліво:

— Що він робить? Він повертає, він повертає!

Де Шотландія? Що таке Шотландія? Може, Шотландія — це і є дощ, що згустився й набув форми будинків і пагорбів? Може, це туман, із якого проступають придорожні кафе із назвами штибу «Кухня крофтера»? («Не давай цього малому, Крістіна, його знудить. Ну ось, що я тобі казала?») Хтозна. Місце, до якого ми ідемо, носить назву штибу «Ох-на-кок-а-лікі». Роупери і наші батьки спокусилися брошурою під п’янкою назвою «Канікули на шотландській фермі», тож у них перед очима постають гарячі коржики і пундики, на яких плавиться солонувате масло, золоте, як сонце, і густа каша на парному молоці.

Ледве я встигаю поринути у тривожну дрімоту на незручному, кістлявому плечі Патриції, як ми знову зі скреготом гальмуємо.

— А цього разу чого?

— До вітру! — волає містер Роупен і безпорадно вибачливо жестикулює, доки «Гарріет» витягає немовля Девіда з машини і тримає над порослим травою узбіччям. З нижньої частини його тіла цебенить рідина кольору слабенького чаю.

— Не розумію, чого вона вважає за потрібне виставляти такі речі на загальний огляд, — бридливо каже Банті. — У неї й акцент снобський, і в закритій школі побувала, — («Пошли туди мене, — бурмоче Патриція, — будь ласка»), — але насправді вона справжня нетіпаха.

Нетіпаха! Яке чудове нове слово.

— Нетіпаха, — шепочу я Патриції, смакуючи нову знахідку.

— Так-так, нетіпаха, — твердо повторює Банті. — От вона хто.

— Не хвойда, значить, на відміну від тебе? — каже Патриція достатньо голосно, щоб її почули, але недостатньо голосно, щоб повірили власним вухам.

Якийсь час триває напружена тиша, але десь на рівні Долмоллі Патриція заводить пісні зі «Співаника Патриції Леннокс», у яких незмінно фігурують ніжні дівчата, мертві профспілкові діячі, зрадливі коханці та цілі юрми людей, що заходяться плачем і зазнають різні «біди», і під цей супровід ми й котимося далі у цілком доброму гуморі. Банті зривається, допіру коли ми завиваємо «покрооооови» — невже ми не розуміємо, що це пісня про перелюб? Вона гукає «Заткніться нарешті» і вручає нам чипси зі смаком сиру й цибулі, щоб ми нарешті змовкли.

Дорога стає вужча, а погода — вогкіша. Повітря, здається, темніє, хтозна, через дощ чи через наближення вечора. Ми обережно прокладаємо собі шлях крізь надвечірні сутінки, ніби крізь ворожі лави, що намагаються сповільнити наше просування. Ми знову рвучко гальмуємо («Повірити не можу!») і зітхаємо, коли Кеннет бреде до куща дроку, на ходу розстібаючи сірі фланелеві шорти.

— Чому він не сходив, коли вони зупинялися раніше? Вона що, головою не думає?

Банті видихає ротом, як тягловий кінь. Крістіна вибирається з машини і йде в кущі за братом, а місіс Роупер знову піднімає немовля Девіда, як чайник.

— Вони ж сходили у готелі? — уточнює Банті й порхає, ніби не вірить, які слабкі сечові міхури у Роуперів. (Під керівництвом Банті у нас сечові міхури як чугунні).

— Важить не мета, — мрійливо каже Патриція, — а мандрівка.

(Вона читає не лише «Тристрама Шенді», а й «У дорозі», тож не дивно, що вона виробила дзен). Аж ось ну, поїхали! Уже вкотре — стежкою із жовтої цегли чи бодай сумнівною дорогою з однією смугою.

— У цієї дороги хоч номер є? — питає Джордж, згорбившись над кермом, щоб було краще видно. — Хоч би фари срані увімкнув!

І люто блимає фарами.

А тоді на безіменній і безномерній дорозі з’являється чергова небезпека — вівці!

— Та ці засранці повсюди! — у жасі гукає Джордж.

Банті стежить за вівцями («Прямо по курсу! Обережно! Ота переходить дорогу! Не спускай ока з тієї зліва!»).

Патриція втомилася від «Тристрама Шенді», тож ми знову беремося грати у «Я бачу...» — тільки тут не видно нічого, крім овець.

А тоді стається біда, де її не чекали, себто не через овечий слалом: у Роуперів спускає шину.

— От бачиш! — тріумфує Джордж, якому Банті вже кілька тижнів торочить, наскільки у Роуперів машина краща, ніж у нас (що правда).

Банті тільки мотає головою й уїдливо каже:

— Шину в кого завгодно може спустити.

— Такий він, життєвий шлях, — каже Патриція з усмішкою, гідною Будди.

Джордж неохоче вилазить із машини й допомагає містерові Роуперу поміняти колесо, чи то пак, колесо міняє містер Роупер, а Джордж подає йому інструменти, як медсестра на операції. Банті й собі виходить подивитися, як Джордж плутає гайкові ключі, а містер Роупер мужньо і шляхетно приймає виклики долі. («Молодець, Клайве!») Тим часом Кеннет гасає навколо, розкинувши руки, і гуде — це він прикидається літаком, твердокрилою комахою чи, може, і тим, і тим.

— Слава Богу, що в мене дівчатка, — каже Банті, коли сідає назад у машину (і це — єдиний раз, коли вона висловила вдячність за наше існування). Джордж залазить на водійське сидіння й ну, поїхали! Знову.

Ми, поза сумнівом, уже наближаємося до нашої Мекки — проминувши кілька хуторів із назвами штибу «Ок-на-кок-на», ми нарешті знаходимо потрібне село. Ми звертаємо наліво, розвертаємося назад, звертаємо направо, знову розвертаємося назад і повертаємося до з’їзду наліво, куди рушили спочатку.

— Чорт забирай, — втомлено каже Джордж, уже вкотре розвертаючись у три прийоми, а Банті обурено махає руками.

А потім знову ну, поїхали! — цього разу вже востаннє. Ми трусимося і брьохаємося незаасфальтованою дорогою, доки не в’їжджаємо на болотисте подвір’я, де розлючено квохчуть кури. З одного боку стоїть довга низька прибудова, з іншого — старий сарай, а з третього — велика квадратна будівля із сірого каменю. Це і є обіцяна ферма. Пекельні канікули ось-ось почнуться!

Мешканців ферми, що стане нашим прихистком на наступні два тижні, звати фон Ляйбніц — як на мене, прізвище не дуже шотландське. Може, треба було обрати у брошурі якихось Макаллістерів, Макбетів, Маккормаків, Макдейдів, Макюенів, Макфадденів, так хоч би Макляйбніців, аби тільки прізвище починалося на «мак», а не «фон». Згодом ми встановлюємо, що містер фон Ляйбніц («Звіть мене Гайнріх») — німецький військовополонений, якого послали працювати на фермі, де він і лишився, побравшись із вдовою фермера, місіс фон Ляйбніц чи Ейлін Макдональд (так її звали до того, як загиблого у Північній Африці чоловіка замінив ворог). Унаслідок цієї історії й того факту, що місіс фон Ляйбніц народилася в Абердині, сімейство почувається чужинцями в Ок-на-кок-а-лікі. Можливо, саме це пояснює їхню сувору вдачу.

— То це була ферма старого Макдональда, як у пісеньці? — жартує Джордж, вислухавши їхню історію, але фон Ляйбніци дивляться на нього з кам’яними обличчями. У них узагалі немає почуття гумору — порівняно з нашими господарями навіть Банті дотепниця. Вони поєднали пруський відчай із пресвітеріанською суворістю, і вийшла нездоланна комбінація. Це високе, жилаве, випростане, суворе подружжя явно вважає відпочивальників істотами легковажними і слабосилими. Може, вони й мають рацію.

Зі спальнями виникає стільки клопоту, що мені згадуються таксономічні дискусії щодо будови духовного світу. Як нас групувати? Хлопчики до хлопчиків, дівчатка до дівчаток? Роупери до Роуперів, Леннокси до Ленноксів? А що ж дорослі — подружні пари разом? Чи ні? Місіс Роупер командує, доки Банті пускає бісики містерові Роуперу.

— Тобі помогти, Банті? — мрійливо питає він і тягнеться до її валізи.

Їхні пальці торкаються і завмирають на нестерпно довгу мить, доки їх не розділяє Патриція, яка кидається вгору сходами, схопивши на ходу валізу.

Місіс Роупер запроторює всіх дівчат у кімнату на горищі, де пахне пліснявою, і Патриція притьмом займає односпальне ліжко, тож мені лишається ділити двоспальне з Крістіною, яка по півночі вимагає, щоб я посунулася, хоча я й так сплю на краєчку, а ще півночі скрегоче зубами й бурмоче уві сні.

Уранці ми збираємося за довгим дубовим столом у холодній темній їдальні. На перший сніданок нам подають охололу солонувату кашу без молока й цукру (на обурення Патриції), а потім — по скибці бекону на брата і по гірці холодних печених бобів. Так у в’язниці їдять, а не на канікулах.

— Холодні боби? — дивується Банті.

— Може, у шотландців так заведено, — припускає містер Роупер, і додає: — Чи у німців.

Саме в ту мить Патриція вискакує з-за столу, сповіщає всім, що зараз виблює, і дотримується свого слова, навіть не добігши до дверей («Гайнріху, неси-но ганчірку, дівча виблювало!»). А вона-бо ще й не поснідала! Не минуло й 24 годин, відколи почалися наші канікули, а троє людей уже виблювало. Скільки ще разів це повториться? (Багато).

А далі канікули йдуть псу під хвіст. Зайнятися на фермі нічим — можна спостерігати за п’ятьма коровами, що їхнє молоко потрапляє на комбінат, а не нам у кашу, можна дражнити чотирьох курок, що їхні яйця потрапляють до просмоленого барильця, наповненого силікатом натрію, можна розглядати вогкі, прибиті дощем поля ячменю, а поза тим розваг нема, як не рахувати овець, що розсипалися, як грудки вапняку, пологими горбами, порослими бурувато-зеленими травами й папороттю.

А справжня Шотландія (готуючись до канікул, я прочитала «Роб Роя», «Вейверлі» й «Единбурзьку в’язницю») простягається вдалині, за пагорбами й за обрієм, як у пісні, за дальнім краєм ділянки фон Ляйбніців, де бузок і багрянець зустрічаються з видноколом і перетікають у небо, підбите колючим лісом кольору зеленого скла.

— Аха, — каже містер фон Ляйбніц, який сьогодні балакучіший, ніж зазвичай, — то частина штародафнього Каледонского лісу.

У мене стискається серце, бо це вже більше схоже на Шотландію Скотта.

(— Правда ж, цікаво, що шотландця звали Скоттом? — пробую я зав’язати розмову з місіс фон Ляйбніц, коли мене кидають під її наглядом Чорного вівторка, про що, на жаль, більше далі.

На що та тільки й каже:

— А ти в нас дівчатко цікаве, ага?

Бо сама вона не читає нічого, крім «Порадниці»).

Ми з подивом виявляємо, що опинилися геть далеко від моря, і починаються дискусії, хто в цьому винен — Джордж знову таврує географічну нездалість містера Роупера, а Банті відстоює честь свого коханця. Дорослі розробляють кілька вилазок до моря та інших «історичних та архітектурних пам’яток» — місіс Роупер захопила путівник. Перша поїздка буде до містечка Форт-Вільям через славетне поселення Ґленко.

— Чому воно славетне? — питаю я у місіс Роупер, яка однією рукою тримає путівник, а іншою розмахує закаляним за ніч підгузником немовляти Девіда.

— Бо там була бійня, — обтічно каже вона.

— Через бійню, — переказую я Патриції.

— Прекрасно, — з насолодою каже вона.

— Ні, ні, — поквапцем уточнюю я, — бійня була давно.

Але по очах Патриції видно, що вона думає не про Кемпбеллів і Макдональдів, а про Роуперів і Ленноксів. Чи, може, лише про Ленноксів.

На в’їзді до Ґленко збираються грозові хмари — і буквальні, і метафоричні.

(— Ага, — підтверджує згодом місіс фон Ляйбніц, — те ваше Ґленко — мокрадло на мокрадлі).

По обидва боки від нас загрозливо темніють горби, але ми прибуваємо до Форт-Вільяма без пригод і масакр, щоб насолодитися умитими дощами принадами. Ми одразу гулькаємо в чергову «кухню», цього разу «гірську», де повно людей і стільців, промоклих плащів і вогких парасоль, а агресивне сичання кавоварки заглушає розмови. Дорослі, як вони себе комічно називають, замовляють каву у скляних чашках. Банті всміхається містерові Роуперу понад червоною жерстяною попільничкою й питає:

— Цукру, Клайве? — і простягає йому глечика з нержавійки, ніби в ньому не коричневий цукор, а золоті яблука Афродити.

— Дякую, Банті, — каже він, і вони завмирають, усміхаючись одне одному. Решта заворожено дивиться, як він мішає цукор — один оберт, два, три, чотири, п’ять — доки місіс Роупер раптом не каже:

— Ти ж п’єш каву без цукру, Клайве!

Це вириває нас із задуми.

Патриція обережно сьорбає воду, я замовляю чай, Крістіна — молоко, Кеннет — фанту, а немовляті Девіду дозволяють поласувати банановим мілкшейком, який місіс Роупер переливає у дитячу чашечку. Банановий мілкшейк — хворобливого жовтого кольору, який не має нічого спільного із фруктами, тож мене анітрохи не дивує, коли малий уже за кілька хвилин випльовує більшість цього місива. Патриція поквапцем зникає за дверима, позначеними як «Дівоньки», але, з гордістю мушу доповісти, більшість допиває свої рідини без ексцесів.

Тут ми виявляємо, що забули путівник у Ок-на-кок-а-лікі, і понуро блукаємо вулицями, вишукуючи якісь архітектурні чи історичні пам’ятки, доки врешті не вибрідаємо на «Гайлендську сувенірну крамничку», де скуповуємо масу непотребу, оздобленого вересом і будяками, хоча особисто я в захваті від свого «Ілюстрованого кишенькового путівника шотландськими тартанами», попри те, що добру половину орнаментів подали у чорно-білій версії. Ми здуру накуповуємо солодощів — ірисок на віскі, льодяників — кислих сливок (продавчиня запевняє, що це такі традиційні шотландські ласощі), единбурзьких камінців і довгих канатів лискучої локриці. Несподіваний і болючий серпневий град змушує нас прийняти рішення відступити з форту — ми відходимо до парковки, щоб навпростець повернутися до ферми.

На зворотному шляху ми поїдаємо свіжопридбані солодощі замість обіду, й уже незабаром Роупери з’їжджають на узбіччя («Він гальмує!»), щоб немовля Девід забризкав жовтою банановою блювотою траву, а за дві хвилини відтоді, як ну, поїхали! вдруге, спиняємося вже ми, бо дівоньку знову вивертає. Навіть непохитна місіс Роупер мусить «подихати свіжим повітрям» під низьким небом Ґленко.

— Бідолашна Гарріет, — каже Джордж, від чого Банті втуплюється в нього з німим зачудуванням, бо «бідолашна Банті» він ніколи в житті не казав.

Проте Банті не встигає висловити подиву, бо Патриція тихо стогне, і доводиться знову гальмувати.

Я співчутливо тягну:

— Ніхто не знає лих твоїх, Патриціє.

— Замовкнирубі.

Воно й не дивно, що минає кілька днів, перш ніж ми зважуємося на чергову вилазку, а тим часом знаходимо собі інші розваги — кілька разів ходимо подивитися, як доять корів, а Патриція заводить дружбу з однією куркою. Вечорами ми вдаємося до старосвітських забав. Наприклад, на фермі знаходиться піаніно, геть неналаштоване, і Крістіна розважає нас своїми своєрідними версіями пісеньок «Мій милий за океаном» і «Дім, любий дім» (ми з Патрицією ніколи не розуміли популярності цієї мелодії). Читва теж доста: скорочені перекази романів від «Рідерз Дайджесту» і замашна Біблія у чорній шкіряній палітурці, така велика, що нею вбити можна. Ми, звісно, граємо у снап, а місіс Роупер учить нас пікету. Попередні гості лишили детективну настільну гру «Доказ», у яку ми часто граємо, тільки вона не послаблює смертовбивчі потяги, а, здається, зміцнює. Із цього ви, звісно, зрозуміли, що chez фон Ляйбніц не має телевізора, тож у нас вивільняється чимало часу, аби спізнати всі принади життя у родині на два ядра.

Ми проводимо кілька відносно безжурних днів на Бездонному озері.

— Точно бездонному? — уточнює містер Роупер.

— Ага, дна нема, — запевняє містер фон Ляйбніц.

Насправді це радше ставочок, затиснутий між обсипаними вівцями пагорбами, чорний, як грудка локриці, що й наводить на думки про незглибиму безодню. Містер фон Ляйбніц позичає нам вудки, тож місіс Роупер, містер Роупер і Джордж витанцьовують на березі, але піймати нічого не вдається. Мабуть, уся риба втекла до Австралії. Тим часом немовля Девід лазить навколо, як велика обридлива комаха, а Патриція скулюється у траві, читає «Гамфрі Клінкера» й люто зиркає на малого щоразу, як він наближається.

Банті кружляє навколо озера, закидаючи замість вудочки багатозначні погляди. Попри те, що її любовним пригодам серйозно перешкоджає присутність місіс Роупер, вона знову і знову підходить до містера Роупера. Дивовижно, скільки разів на день вони натикаються одне на одного, торкаються пальцями, потягнувшись по чашку, чи штовхаються, намагаючись одночасно пройти у двері, ніби містер Роупер — магніт, а Банті — металева стружка.

Крістіна намагається захомутати мене в ігри, які сама вигадує. Усі вони засновані на припущенні, що ми — коні. Кінських забав уникнути складно, моя єдина надія на порятунок — поскакати світ за очі у найближчі горби і сподіватися, що вона мене не наздожене. Зрідка мені вдається втекти, коли вона відволікається на Девіда («О Боже, а де ж немовля?») чи Кеннета, який вмовляє її помогти перевірити, чи справді озеро бездонне («Кеннете, вилазь із води негайно!»). Мені здається, що найкращий спосіб перевірити глибину — пожбурити Кеннета у воду.

Я намагаються триматися від озера чимдалі, бо мені біля нього тривожно. Щоразу, як я підходжу до води заблизько, мені здається, що воно намагається мене засмоктати у нескінченну пітьму. Щось воно мені нагадує, ось тільки про що?

Нам випадає кілька погідних днів («Довго ся погода не протримається», — похмуро каже містер фон Ляйбніц, мотаючи головою, і місіс фон Ляйбніц погоджується: «Так, наступного тижня за це поплатимося»), тож прогулятися горбами й долинами до озера видається цілком привабливою перспективою. Якогось спекотного і ясного дня я відриваюся від Крістіни, вибігаю на вершечок найвищого пагорба над озером і, засапавшись, мов кінь на перегонах, падаю в жорстку траву, колючу, як солом’яний матрац. Унизу виблискує вода, що береже свою бездонну таїну, а навколо неї бездумно рояться люди. Удалині порослий вересом виднокіл зливається із безкраїм блідим небом, на якому ні цяточки, як не рахувати канюка, що висить зловісним пророцтвом, і я відчуваю чисте піднесення, несподіваний дар, від якого діра всередині, що лишилася після якоїсь втрати, закривається і затягується. Звісно, ця радість скоро закінчується, бо мене кличуть униз обідати (місіс фон Ляйбніц пакує нам перекус, щоразу такий самий — бутерброди з тушонкою, перестиглі банани, чипси без смаку і м’ятне печиво), а коли ми рушаємо додому, усе повертається до звичного стану. Моє бездонне озеро самоти нікуди не ділося.

Патрицію весь час нудить, а всі інші вже оклигали, тож на понеділок заплановано нову пригоду: вилазку до Обана. Містер Роупер сміється, що гірше, ніж у поїздці до Форт-Вільяма, уже не буде.

По дорозі ми зустрічаємося з уже знайомим випробуванням — треба здолати овечу смугу перешкод і кілометра півтора попетляти за особливо зухвалою тварюкою («Та переїдь ти її!»). Патриція блює у верес.

— Що з тобою не так? — огризається Банті.

— Душа болить? — співчутливо питаю я.

— Замовкнирубі.

Спускаючись до Обана, ми бачимо, що море облямовує світ, а небо над нами стає прозоре і водянисте. При дорозі невідь чому стоїть волинкар у повному строї (я встигаю відзначити, що кілт у нього клану Андерсонів), тож ми в’їжджаємо в Обан під журливий наспів його піброха. І я вже наготувалася тішитися канікулам, аж ні, дорослі починають говорити про «маленьку подорож човником, чи тут треба казати манюню подорож, ха-ха? Після обіду» — містер Роупер сміється й випадково треться об Банті, коли ми заходимо в готельний ресторан із килимом із тартану (клану Макґреґор). На обід ми з’їдаємо по смаженій рибі з картоплею, крім Патриції, яка з’їдає тільки одну ложку й зеленіє, як вода у затоці.

Паром до острова Малл відпливає гордовито, як grande dame, доки ми намагаємося впакуватися у власне судно — крихітку «Бонні Блубелл», рибальський човник, що не заслужив права називатися повноцінним човном. Ми знайшли його під знаком, на якому було написано «Подорожі затокою», а нижче «Власник — містер А. Стюарт». Джордж гукає:

— Дональде, аді, де штани подів?

Містер Стюарт дивиться на нього із нищівною сумішшю жалю і зневаги.

Нічого страшного, — запевняю я себе, всідаючись обіч Патриції на сидіння з дощок. Погода, врешті, добра, а затока невелика. Мотор робить дир-дир-дир, і ну, поїхали! Якби її не засліпила любов, Банті на такий човник і не ступила б, але навіть у зміненому стані вона швидко усвідомлює масштаб помилки. Коли ми виїздимо із затоки, вона блідне й шепоче:

— О ні.

— Що сталося, Банті?

У голосі в містера Роупера бринить щира тривога, і він прихиляється до неї. Місіс Роупер і Джордж нашорошують вуха від інтимної нотки в його голосі, але місіс Роупер одразу відволікається на немовля Девіда, якому забаглося знову прикинутися чайничком. А ось Джордж починаючи з тієї миті вже не розслабляється й назирає за коханцями, як яструб.

Щойно ми полишаємо затоку, вода, доти рівна, як скло, змінюється й починає брижитися від хвиль. Море вже не блакитне, як незабудка, а винно-темне, закипає біда. Вітри штовхають і торсають човника з відважними моряками.

— Бідолашна Банті, — каже містер Роупер, коли вона вивергає рибу і картоплю за борт.

Я прекрасно розумію, як вона почувається, бо мій шлунок і собі витанцьовує гірські танці. Патриція сповзає на дно човна, і я підсовуюся до неї ближче. Коли я стискаю їй долоню, вона без вагань відповідає мені тим же. Так ми і тримаємося одна за одну в німому жаху.

— Просто вітерець манюній, — гукає містер Стюарт, що нас анітрохи не заспокоює, особливо містера Роупера, який і собі волає, намагаючись перекричати вітер:

— Манюній чи не манюній, але, друже, щось цей човник не створено для вітрів.

Не знаю, у чому тут річ: може, в англо-імперіалізмі в тоні містера Роупера, а може, у тому, що насправді наш капітан належить до розвиненішого виду з повіками на вухах. Хай там як, слова містера Роупера пролітають йому повз вуха, і він пливе просто в бурю.

Місіс Роупер зайнята немовлям Девідом, який обмочився й розкричався, Крістіною, яка стогне й хапається за живіт, і Кеннетом, який звісився через борт, явно намагаючись зміряти глибину власним тілом. Містер Роупер навіть не поривається помогти дружині: натомість він підсовується до Банті, так що човен загрозливо перехиляється між Сциллою Джорджевих ревнощів і Харибдою Обанської затоки.

А тоді я починаю кричати, саму себе налякавши, страшний крик розпачу здіймається з бездонного озера в мені, з місця без назви, координатів і краю.

— Вода, — ридаю я Патриції в шию, — вода!

Вона робить усе що може, аби мене заспокоїти.

— Розумію, Рубі...

Але решту її слів відносить вітер.

Бодай дитяче ридання переконує містера Стюарта з великим трудом розвернути човен і рушити до безпеки, до суші.

Проте від шторму ми ще не порятувалися. Того вечора місіс Роупер лишається нагорі з Крістіною: всім іншим на суші стало краще, а Крістіні — ні. Містер Роупер вкладає немовля Девіда спати, а тоді спускається до решти товариства, щоб пограти в «Доказ». Він займає місце біля Банті й підсовує свій стілець упритул до неї. Вони весь час гиготять і випадково торкаються руками, доки у вирішальний момент у грі Джордж нарешті не зривається. Міс Скарлет (Банті) і Преподобний Ґрін (Клайв) занадто часто усамітнюються в Тюдорівському завулку, так що Джордж урешті скидає маску й вибігає з кімнати.

— Це ж треба, — каже Банті, — які ми ніжні.

Незабаром після того відбувається кілька драматичних подій у темпі, властивому хіба що дешевому фарсу. Після поспішної Джорджевої капітуляції міс Скарлет і Преподобний Ґрін виходять із гри, і далі їх застукують у їдальні, де, нездатний більше тамувати пристрасть, містер Роупер злягається з нашою матір’ю просто на дубовому столі. Я прибігаю туди на бойовий клич Джорджа:

— От курва!

Природно, на місце злочину прибігають ще й містер і місіс фон Ляйбніци. На той час зрадлива пара вже набула вертикального положення і встигла вдягнутися, але всі, мабуть, бачать, що на бежевому светрі Банті горить багряна буква «А». Джордж доволі безпорадно здійснює боксерські жести в напрямку містера Роупера, почервонілого й розлюченого, а Банті вдає, наче вона взагалі не там.

— Є проблем? — питає містер фон Ляйбніц у спробі розборонити гостей.

Містер Роупер обертається до нього й гарчить:

— А ти, нацик, не лізь!

Як можете уявити, фон Ляйбніци від цього не в захваті. Я роззираюся в пошуках Патриції — ану ж бо вона виступить проти несправедливості? Та, на мій подив, вона тільки спостерігає, зіпершись на одвірок із кривуватою посмішкою. Банті нарешті знаходить собі папужку-відбувайла й роздратовано кидає доньці:

— А ти не горбся, Патриціє!

Ніби буча здійнялася саме через поведінку Патриції. Патриція користається миттю, аби озвучити чи не найбільш вдалий зі своїх non sequiturs: вона посміхається, стенає плечима, а тоді знущально тягне:

— Взагалі-то, мамцю, я прийшла сказати, що я вагітна.

Чи можна переплюнути таку заяву? Ще б пак, місіс Роупер може і не таке. Вона влітає в кімнату, як грінка з тостера, й волає:

— Рятуйте! Рятуйте! Кличте швидку!

Виявилося, що це просто апендицит, себто невелика біда, хоча бабуся й розповідала, що її перший наречений помер саме від апендициту. Хай там як, Крістіну відвозять швидкою до Обану, де підступний орган негайно видаляють. Наступного дня ми перегруповуємося: місіс Роупер, Джордж і Кеннет лишаються в Обані при госпіталізованій Крістіні, а моя мати, містер Роупер і немовля Девід блукають пагорбами в пошуках Патриції. Врешті-решт її знаходять над Бездонним озером, де вона метається в меланхолії, як міс Джессел із «Повороту гвинта», серед очеретів і осоту. А я лишаюся в товаристві місіс фон Ляйбніц. Ми разом печемо борошнисті картопляні пундики, їмо їх ще гарячими на кухні, доки на вогні виспівує чайник, і обговорюємо шотландську літературу.

— То у тебе нема тут родичів поблизу? — питає вона.

Я кажу, що так, мої родичі тут, блукають горбами, а вона каже, що не те мала на увазі. Вона мала на увазі інших Ленноксів, бо Леннокс, — сповіщає вона, — це шотландське прізвище. Я морщу носа й кажу, що це навряд чи, бо Джордж і Банті вічно розказують, які вони йоркширці з діда-прадіда (хоча, як на те пішло, у моєму «Ілюстрованому кишеньковому довіднику шотландських тартанів» справді є тартан клану Леннокс), з незапам’ятних часів. І таке інше.

У середу ми згортаємо канікули й рушаємо додому, лишивши Роуперів самих розбиратися зі своїми справами. Шлях додому пролітає відносно безжурно. Банті зосереджується на карті й дорожніх знаках у спробі задобрити Джорджа — вона усвідомила, що збочила з праведного шляху, і розкаялася. Я підозрюю, що це перспектива стати мачухою немовляти Девіда після дня в його товаристві відвадила Банті від перелюбу, навіть без додаткових стимулів у вигляді ґанджів самого містера Роупера («Слухай, Банті... я потрібен бідолашці Гарріет...»). Не кажучи вже про близьку перспективу стати бабусею.

Ми з Патрицією примудряємося проспати більшість шляху додому, хоча заради премилого обіду в ресторані під Глазго, якого ніхто не відригує, таки прокидаємося. У машині панує приголомшена тиша, як після великої катастрофи. Ми полишаємо Ок-на-кок-а-лікі рано-вранці, не поснідавши кашею й печеними бобами, бо Джордж хоче проскочити до овець і корків. Ми полишаємо ферму в густому досвітньому тумані, що викривлює і приховує обриси світу. Коли ми під’їздимо до місця, де стежка від ферми вливається у дорогу без назви й номера, я сонно визираю з вікна машини, щоб востаннє озирнутися на нашу шотландську пригоду, і приголошено бачу, як з імли, мов мисливський трофей на стіні, визирає голова і плечі геральдичного звіра. Він стоїть за якісь кілька метрів від машини, але позирає на мене з королівською байдужістю. Це олень, велетенський король-олень із величними рогами, що мовби щойно вийшов із міфу. Я навіть не завдаю собі клопоту штурхнути Патрицію, бо розумію, що ця ява мені сниться. Десь по той бік туману лежать наші справжні шотландські канікули — а може, й усі інші канікули, яких у нас ніколи не було.

Патриція, мабуть, думає про те саме, бо пізніше, коли туман розвіюється й ми з подивом виявляємо, що піднімаємося на дуже мальовничу гору, вона нахиляється до мене й шепоче:

— А пам’ятаєш тітоньку Дорін?

На її лиці проступає полегша, коли я киваю й кажу:

— Звісно.

Того року Патриції перепали ще одні канікули, коли вона потрапила до методистського дому матері й дитини у Клактоні. Повернулася вона — мати без дитини — іншою людиною. Роупери тоді вже з’їхали, і замість них у сусідній будинок вселилася вдова на ім’я місіс Кеттлборо. Банті та Джордж вирішили не розлучатися й поводилися, ніби нічого не сталося, що вдавалося їм дуже-дуже добре. Патриція не повернулася до школи й не склала випускних іспитів, у ній було по вінця темряви, тож, хай як страшно це звучить, коли вона вийшла з дому якогось ясного травневого ранку й більше не повернулася, я зітхнула з полегшею.

Що ж до Жмутика, то Банті здала його в Королівське товариство захисту тварин на Сент-Джордж-Філд, де він і дочекався, нікому не потрібний, нас із канікул. Його саме мали відправити до електричної камери, коли Патриція викупила його за свої кишенькові гроші, й останнє, що вона мені сказала того ранку, коли пішла з дому, це було:

— Рубі, ти ж подбаєш про Жмутика?

І, повірте, я таки про нього подбала.

Едмунд, імпозантний канадський кузен Банті, служив бомбардиром на «Д-Догу». Він допомагав піднімати великі чотиридвигунні «галіфакси» в повітря, а потім, перевіривши із Джонті Паттерсоном закрилки та зафіксувавши дросельні заслінки, заповзав у своє прозоре гніздо в носі літака й дивився, як темні обриси мису Фламборо-Гед змінюються морем, що лищало у місячному сяйві, як відполірований гагат.

Коли дорога випадала довга, він зазвичай у гнізді не засиджувався — то допомагав навігаторові, сержанту Воллі Віттону, із радіонавігаційною системою, то піддражнював доброзичливого радіооператора Лена Тофта, проте того вечора Едмунд був у дивному гуморі.

Та й не тільки він. Екіпаж «Д-Дога» мучили погані передчуття. Учора якийсь механік припустився дурної помилки — і вагонетка бомб лишила величезну вирву на злітній смузі, забравши із собою «галіфакс» і півекіпажу. Та ще й Теффі Джонс, їхній бортінженер, десь забув замацаного й погнутого святого Христофора, якого завжди підвішували під плексигласовим ліхтарем кабіни. При зльоті його лаяли по-чорному. Воллі Віттон наказав усім стулити пельки, і взагалі, що ці срані іноземці тямлять? І справді, крім валлійця Теффі, на «Д-Догу» зібралися ще зачучвірений шотландець (Мак Маккендрик, задній кулеметник) і канук — Едмунд, бомбардир.

— Вали, бірмінгемець сраний, — доброзичливо пробурчав Лен Тофт, на що їхній двадцятидвохрічний пілот, Джонті Паттерсон, скривився.

Це був тільки другий Паттерсонів виліт у ролі пілота «Д-Дога» — попередній пілот ушкодив собі шию, приземливши літак догори дригом. Він почувався не в своїй тарілці з досвідченим екіпажем, частина з якого, ось як Теффі Джонс, відбувала вже другий строк і, мабуть, змогла б керувати літаком краще, ніж він. Він ніколи не розумів, жартують вони чи говорять серйозно, і чомусь соромився своєї дорогої приватної освіти й чіткої вимови. Тільки ласкавий бомбардир ставився до нього точнісінько так само, як до інших.

А як між нами, то кваліфікація нового пілота непокоїла екіпаж значно більше, ніж його соціальне походження. «У хмарі з цього засранця ніякої користі», — вичерпно підсумував Воллі Віттон. Вони виявили це під час першого ж вильоту над Голландією, коли їх почало кидати у перині купчасто-дощових хмар. Теффі довелося сісти за стерно, а їхній юний пілот, який досі голився тільки раз на тиждень, почервонів від сорому.

Коли Воллі Віттон почав легковажно розкидатися ксенофобними образами, ніхто не став йому нагадувати, що до минулого тижня чужинців у них було ще більше, але потім сержанта Рея Сміта, їхнього австралійця-кулеметника з середньої вежі — хлопчину цинічного, але незлостивого — підстрелили з «мессершмітта». Новий кулеметник, Морріс Дайті, водій вантажівки з Кітлі, був нервовий, як кошеня. Усі відчували, як його нерви липким туманом котяться літаком і сповзають фюзеляжем.

— Ось і наше везіння скінчилося, — жалібно сказав Мак, коли вони витягли пошинкованого сержанта Сміта з вежі.

Мак, Едмунд і австралієць налітали разом одинадцять рейдів, що було однією з причин, чому Едмунд відмовився переводитися зі змішаного товариства до Королівських повітряних сил Канади.

— Тепер це тільки питання часу, Еде, — пробурмотів у нього за спиною Мак, коли вони перевіряли літак перед вильотом, і Едмунд життєрадісно побажав йому котитися під три чорти.

— Як тобі та медсестричка, Еде? — раптом спитав Теффі через переговорний пристрій, на що Воллі Віттон гучно вилаявся і наказав «не забивати хвилю», але Едмунд тільки посміхнувся собі під ніс над лискучим дзеркалом моря, бо «та медсестричка» виявилася нічогенька.

Дорін О’Догерті її звали: солодка, як кленовий сироп, із великими карими очима (в Едмунда на язику вертілося немилосердне порівняння з коров’ячими), кучерявою каштановою шевелюрою і глухим ірландським акцентом. Він не розумів доброї половини з того, що вона казала, зате вона була м’яка і поступлива. Вона слухняно вийшла з ним із бару «У Бетті» й пішла до чорної річки, чорнішої за Північне море. На смак вона була як марципан, на дотик — як рідка карамель, та ще й шепотіла:

— Едді-Едді, чудовий ти, от ти який...

— Штопор управо, давай, давай, давай! — заревіло у переговорний пристрій — це Мак ожив — і важкий «галіфакс» одразу бухнув на сто метрів пітьми униз, завертівся, знову впав, а тоді почав набирати швидкість угору і вліво. Едмунд зі свого ластів’ячого гнізда бачив, як у темряву бризнув червоний трассер і розтанув.

Кілька секунд усі помовчали, а тоді Мак спокійно сказав:

— Здається, відірвалися.

Морріс Дайті щось забелькотів, але його зацитькали.

Під ними промайнуло узбережжя Голландії, і розслаблятися після зустрічі з «мессершміттом» не стало часу: треба по-кошачому пильно прокрастися повз берегову оборону. Вони кралися крізь темряву й тишу, великий чотиридвигунний літак гудів, як химерна важка комаха. Бомбити фабрику «Круппс» у Ессені з ними летіло ще чотириста літаків, але здавалося, що «Д-Дог» — сам-самісінький у зоряному небі. А тоді з пустки у них раптом тицьнув палець сліпучого білого світла: це велетенський прожектор раптом ожив і вихопив їх із темряви.

Едмунд, засліплений, з трудом вибрався з носу літака й добрався до Теффі й Джонті Паттерсона. Якщо й є щось гірше, ніж опинитися у світлі прожектора, то це лежати пузом донизу, втупившись прямо в нього. І промінь був не один: Мак зі своєї вежі старанно їх рахував, ніби повторював смертоносну таблицю множення.

— Тридцять, тридцять п’ять, тридцять дев’ять, Господи, сорок два, ще п’ять, Боже!

А тоді зазвичай погідний Лен Тофт заволав:

— Пірнай, Боже, та пірнай же, дурко!

Хтось приглушено блювонув просто у маску — Едмунд був певен, що це Морріс Дайті. Він озирнувся і в неприродному білому світлі побачив, що Лен Тофт і Воллі Віттон скам’яніли, як маленькі хижі звірики. Раптом ожив Джонті Паттерсон і, мружачись від світла, почав виконувати, як за підручником, стандартні маневри втечі: злетіли вправо, пірнули вліво, піке, піке, піке, і знову вгору. У розпачливій спробі зберегти швидкість і встигнути дістатися до того відтинку неба, де зенітки їх не знайдуть, пірнали вони частіше, ніж піднімалися, а навколо вже спалахували білим снаряди (хрясь, чмих, хрясь, чмих). Інколи щось лупило у фюзеляж, але потім сталося диво: вони вирвалися зі смертоносного світла в пелену ночі.

Коли Едмунд підняв погляд на Джонті Паттерсона, той сліпо витріщався у лобове скло, пальці на стерні побіліли, а на блідому лиці блищав піт.

— Молодець, кеп, — сказав хтось у переговорний пристрій: голос від полегші став такий високий, що розпізнати годі.

Воллі Віттон відсмикнув свою завісу, коли Едмунд поповз у хвіст літака.

— Кави нам принеси, Еде, — стомлено сказав він.

Едмунд налив їм по каві, і доки Воллі запивав бензедрин, Едмунд згриз бутерброд із тушонкою і вернувся у ніс. Він спробував згадати дім, рідну ферму в Саскатчевані. Отримавши у Торонто диплом з англійської літератури, він подумував лишитися в місті та влаштуватися кудись учителем чи журналістом, а тоді почалася війна. Смішно вийшло, бо зараз він пішов би на будь-який фаустівський пакт, тільки б повернутися додому, повернутися додому і жити собі тихо, працювати на фермі з братом Нетом, одружитися, дітей ростити. Якщо він одружиться, то хай дружина його буде така, як мати — сильна, авантюрна, гарненька. Тільки навряд чи він одружиться; він був доволі-таки певен, що Мак правий, їхнє везіння вичерпалося. Едмунд спробував уявити, як вертається додому з дівчиною штибу тієї ж Дорін О’Догерті — чи, може, англійською кузинкою. Що Банті сказала б, якби він забрав її в Канаду, на прерії безкраї, як Північне море?

Едмунд поправив приціл для бомб.

— Наближаємося до цілі, — сказав йому у вухо Воллі Віттон.

Легкі трасери розсипали червоні, оранжеві і жовті іскри, як вогники на узбережжі. Пошукові прожектори прочесували небо, Едмунд бачив, як один промінь піймав літачок — здається, «стерлінг». «Стерлінгові» не вдалося вирватися з пазурів свого мучителя, і за кілька секунд він вибухнув, перетворившись спершу на яскраво-червону вогненну кулю, потім — на рожеву, а потім зникнувши.

Навколо «Д-Дога» свистіли легкі снаряди і трасери. Теффі Джонс сказав:

— Набери-но висоти, кепе.

Тільки ось від важчої артилерії, коли та подасть голос, їх ніщо не порятує. Едмунд розгледів унизу кілька сигнальних вогнів і запальних снарядів, але ціль затягло димом.

— Правіше, правіше, ось так... ще правіше, ось так, лівіше... ось так...

Здається, доведеться заходити на друге коло. Хтось тихо лайнувся у переговорний пристрій, а тоді вони опинилися на лінії вогню важкої артилерії. Трісь, хрясь! Один снаряд вибухнув геть неподалік, і літак накренився вліво, ніби від удару. Едмунд натиснув кнопку випуску бомб і сповістив:

— Бомби скинув.

І байдуже, що ціль вони проскочили. Раніше він так ніколи не робив, але тепер відчув, як шалено вібрує правий двигун, і неповороткий «галіфакс» застрибав у повітрі.

— Накрилася наша фотографія, — саркастично сказав Віллі Віттон, а потім об літак знову щось довбануло.

— А це ще що таке? — заволав Лен Тофт за мить до того, як металеві скалки пронизали літак: снаряд уткнувся в ніс, пролетів за сантиметр від Едмунда, сипнув уламками на руки бортінженера, Теффі Джонса.

Біля «Д-Дога» вибухнув ще один снаряд, від чого літак підскочив, а Едмунда пожбурило в ніс, куди струмувало крижане повітря. Перед очима на страшну мить блимнула земля за дірою, тож Едмунд що є сили підтягнувся в кабіну пілота. Скрізь тхнуло кордитом, літак жбурляло навсібіч, як іграшку.

— Боженько, — тихо сказав він, побачивши Теффі Джонса: той трусився всім тілом, тупо витріщившись у лобове скло, і булькав рожевою піною просто у маску.

А тоді літак зайшов у піке, і тієї ж миті Едмунд почув тихе «Поможи мені» — спершу він подумав, що це Теффі, і лише потім зрозумів, що насправді озвався Джонті Паттерсон, якому півлиця знесло уламками, тож говорив він кутиком вуст, як вентрилоквіст-невдаха.

— Я знайду морфін, — сказав Едмунд.

— Ні, ні, встати поможи.

Їм обом довелося навалитися на штурвал усією вагою, щоб вирівняти літак. Тепер «Д-Дог» вібрував по цілій довжині, рипів і трусився, точнісінько як Теффі Джонс раніше. (Тепер той згорбився з ошклілими очима).

Морріс Дайті заволав у переговорний пристрій:

— Я на вихід!

У ту ж мить озвався й Лен Тофт:

— Сержант Віттон загинув, а в нас тут у хвості зяє діра, з неї він і випав.

Правий двигун зловтішно застугонів, і Джонті прошепотів зацілілою половиною обличчя:

— Вимикай його.

Едмунд спробував зв’язатися з Маком, який сидів у хвості, але відповіді не було. Натомість у нього за спиною виріс Лен Тофт.

— Боже, — сказав він, побачивши лице Джонті Паттерсона. І знову, побачивши, у якому стані Теффі Джонс: — Боже.

— Здається, він мертвий, — сказав Едмунд. — Ми можемо його звідси витягнути?

— Давай просто вискочимо, — сказав Лен Тофт, і Едмунд побачив, що той уже пристібнув парашут.

Лівий двигун і собі захрипів, здається, літак намагався розлетітися на друзки. Раптом із переговорного пристрою озвався Мак:

— Що за чортівня відбувається?

— Де ти був? — спитав Едмунд.

— Переговорний пристрій не працював.

— Вискакуй, — сказав Джонті Паттерсон.

Він дивився просто поперед себе, вчепившись у штурвал мертвою хваткою; перекошене лице виглядало жаскувато. На ногах у нього теж була кров, і Едмунд раптом збагнув, що хлопчина при смерті, але коли потягнувся його торкнутися, Джонті Паттерсон тільки пробурмотів:

— Стрибай.

Раптом у пристрої Мак неприродно спокійно сказав:

— Не можу я стрибнути, парашут прострелило.

— Іди сюди, Маку! — закричав Едмунд, коли літак знову почав заходити у піке.

Джонті Паттерсон і далі боровся з важелями, проте, озирнувшись, Едмунд побачив, що у фюзеляжі збоку пробило величезну діру.

— Я на вихід, — сказав Лен Тофт і став пробиратися до десантного люка.

Мак обережно дістався до носа літака.

— Лівий двигун горить, а в борту діра розміром із Вельс. Чорт забирай, кеп, з тобою що сталося? — спитав він, побачивши пошматоване лице пілота.

— Вискакуй, — повторив Джонті Паттерсон.

— А ти ж як, кеп? — спитав Едмунд, пристібаючи парашут.

— А в мене ноги не ходять, так що просто стрибай і не викаблучуйся, — пробурмотів Джонті Паттерсон. Уперше він виглядав дуже-дуже дорослим.

— Ми тебе не полишимо, — тепер Едмунду доводилося перекрикувати гарчання літака.

— Пішли, — сказав Мак і рушив до десантного люка. — Він отримає медаль посмертно, а ми й із одним парашутом справимося, так бувало.

Літак зайшов у піке, жовті язики полум’я лизали фюзеляж ізсередини. Доводилося боротися з центробіжною силою, яка намагалася приліпити їх до «Д-Дога». Коли вони вистромили верхню половину тіла з люка, їм у лице ударив такий сильний вітер, що не можна було вдихнути. Едмунд сумнівався, чи вдасться їм вибратися, а навіть як і вдасться, то чи не впадуть вони разом із літаком. Якби вітер дозволив йому оглянутися, то видовисько не додало б наснаги: Лен Тофт, чи то пак, те, що від нього лишилося, заплутався в парашуті й обмотався навколо хвостової секції. Вони ще й не зауважили, що вдовж крил тягнеться вогонь, а елерони справа повисли клоччям. Зате зауважили, коли правий двигун раптом відірвався від крила, бо літак в агонії накренився і викинув Едмунда й Мака Маккендрика з люка.

Вони полетіли вниз, притиснувшись один до одного, як сіамські близнята, що зрослися животами, але кривий уламок лівого крила зачепив Едмунда нальоту й пошматував йому руку. Земля мчала їм назустріч неймовірно швидко. На полях лежали глибокі сніги, від яких відбивалося ясне сяйво місяця, тож було видно, як удень. Едмунд у паніці сіпнув за шнур парашута здоровою рукою, а отже, відпустив Мака, і коли парашут напнувся над ними, Мака струснуло. Він розтис обійми й безгучно полетів до землі, розкинувши руки-ноги, як морська зірка.

Ну, а Едмунд плавно спускався вниз із пусткою в голові, майже в ейфорії, і в задумі піймав себе на тому, що читає поезію. «Направ мене, о поспіши ж бо знов, надійде смерть, не випустить з оков»[2]. Мерзлі поля внизу заливала місячна блакить. В Едмунда була лише мить на те, щоб відзначити, який світ красивий, а потім він врізався у крони засніжених ялин і повалився у глибокий холодний замет.

Йому здалося, наче він проспав під холодною білою ковдрою багато годин, хоча насправді зомлів лише на кілька секунд. Розплющивши очі, він виявив, що над ним стоять двоє хлопчаків і старий. У старого була рушниця, яку він і скерував Едмундові в голову, а у хлопчаків були кийки. Едмунд заплющив очі, очікуючи на постріл, але коли прийшов до тями знову, то його кудись несли, загорнувши в кокон парашутного шовку. Старий не змовкаючи теревенив німецькою, й Едмунд пожалкував, що його не розуміє. Болю не було; більшість його крові вже виплюснулася з рани на руці, і тепер він тільки відзначав дивний спокій усередині й чудернацьку тишу: над головою чомусь уже не шумів, як велетенська вогненна птиця, підбитий літак. «Д-Дог» упав за два поля звідти із колосальним гуркотом і тріском, тільки Едмунд цього не почув і тепер вдивлявся у нічне небо, розстелене над ним, як астрономічна мапа. А потім небо поволі затягла хвиля темряви, ніби хтось згорнув мапу.

Дорін О’Догерті дізналася про смерть сержанта Едді Доннера аж за шість тижнів, коли спробувала передати йому повідомлення через начальника бази. Тієї ночі вона плакала, доки не заснула. Начальник бази так делікатно й обережно сповістив їй, що весь екіпаж втрачено (хоча Морріс Дайті насправді зацілів і провів решту війни в таборі для військовополонених, зараз уже вийшов на пенсію і чимало часу копирсається у землі), що їй на якусь мить навіть захотілося йому звіритися. Тільки що ж він удіє? Дорін була з Едмундом тільки двічі й насправді навіть не пам’ятала, як він виглядає, не рахуючи того, що пам’ятали всі — біляві кучері, блакитні очі. Зате вона пам’ятала, як сильно він її обіймав і як пахла його м’яка шкіра — дивним поєднанням карболки, тютюну й зелені. Це справді жахливо, що той, у кому було стільки життя, зараз мертвий, а ще жахливіше, що вона носить його дитину. Вона заплакала ще сильніше, так їй було себе шкода. Коли дитина народилася, Дорін О’Догерті віддала її на усиновлення, а сама переїхала в Лідс і вийшла заміж за робітника муніципалітету на ім’я Реґ Колльєр — і виявила, що більше не зможе завагітніти.

Коли жінка з агентства з усиновлення прийшла до дому матері і дитини в Йорку забирати дитя Дорін, та заспокоювала себе тим, що так доньці буде краще. А вона народить іще дітей, які заповнять пустку в душі, що лишилася після прощання із крихіткою. Жінка з агенції посміхнулася, забираючи маля у Дорін, і сказала:

— Яке янголятко.