За лаштунками в музеї

Розділ одинадцятий 1968 Мудрість

Похорон мій дуже зворушливий. Навколо труни, що стоїть у прегарній старій церкві Святої Трійці на Ґудрем-ґейт, з високими лавами і двосхилим дахом, збираються гості у жалобі. З-за прочинених дверей долинає пташиний спів, а за порогом видніється зачарована панорама зелених горбів і англійських пралісів, що простягається, скільки сягає око, і навіть трохи далі. Відкриту труну оздобили запашним бузком і білим гіллям глоду, так що я виглядаю як Королева травня. Люди підходять до мене навшпиньки і зачудовано вдивляються в порцелянову шкіру й волосся кольору воронового крила, що у смерті стало ще пишніше і темніше: локони лищать, як гагат, на лавандовій подушечці.

— Вона була така красуня, — шепоче хтось, зачудовано струшуючи головою.

— І ніхто її не розумів, — докидає ще хтось.

— Якби ж то ми розуміли, яка вона незвичайна...

— А яка талановита! — додає інший.

Ті, хто зібралися навколо труни, кивають одне одному зі згодою і жалем.

Церква заповнена, і то не лише друзями й рідними, а й людьми, із якими я навіть не знайома — наприклад, тут і мій палкий шанувальник Леонард Коен, і зажурений Теренс Стемп. На тлі Марія Каллас співає «J’ai perdu mon Eurydice». Банті сидить скраю ряду й покаянно киває.

— Може, якби її не підмінили при народженні, нічого й не сталося б, — м’яко каже вона містерові Беллінґу, що сидить біля неї.

— Рубі! — каже містер Беллінґ, захоплюючи мене зненацька, так що я від переляку ледь не падаю з ліжка. — Ми з твоєю матір’ю вирішили заїхати в замок Говард. Ти ж із нами не хочеш?

Він поплескує по своєму пухкому черевцю, напханому недільними курячими котлетками виробництва Банті, й нервово зиркає на мене — ану ж бо я вхоплюся за нагоду оглянути арки й колони роботи Ванбру? Я кволо піднімаю руку, щоб відмахнутися.

— Їдьте, я лишуся тут.

Я з досвіду знаю, що за таких оказій третій — зайвий. На початку, коли я була для містера Беллінґа новою цікавинкою («солодкі шістнадцять»), він докладав зусиль, щоб налагодити спілкування. Тепер ніяка я йому не солодка — просто прикрий побочний продукт від Банті, із яким треба миритися. На минулому тижні я вибралася з ними до Печери матінки Шиптон у Нерсборо й почувалася як п’яте колесо до воза. Вони щебетали одне із одним, доки я похмуро оглядала химерний набір предметів, які лишили при стіні ворожчиної печери — м’які ведмедики, черевик, парасолька рушничок, буденні речі, що перетворилися на камінь під впливом вапнякової води. Потім, коли ми сиділи у пабі під назвою «Край світу» над розбавленим пивом і сендвічем «із сиром і цибулькою», містер Беллінґ серйозно подивився на мене і спитав:

— То коли ж ти з’їдеш із дому, Рубі? Га?

Я знову втуплююся у стелю й уявляю своє мертве тіло. (Яка ж я стала схожа на Патрицію!). Я відточую позу, як у Офелії пензля Мілле — колись же річка Фосс, зараз не за сезоном мілка, знову стане повноводна. Я випробувала її глибину і визнала її недостатньою — забрела на середину каламутного потоку й виявила, що він ледве сягає подолу моєї міні-сукні фірми «Етам». А що в мене не було ані каміння, ані светра, в кишені якого можна було б накласти гальки, довелося вдовольнитися цеглиною, яку знайшла при корінні дерев на березі. Хіба ж на такій мілині можна втопитися? Я завжди була оптимістичної вдачі, тож спробувала присісти в мулистій ріці і силою волі змусити себе втонути, проте так склалося, що мої плани поруйнував шумний і завзятий спанієль. В Узі втопитися було б значно легше, але куди тій широкій брунатній річці до романтичного Фоссу й особливо до тінистого відтинку за газовою станцією, де саме повітря зеленіє від пагонів, віття, ряски і відважних жовтавих півників болотних.

Я чую, як «лендровер» містера Беллінґа реве на доріжці і мчить геть, тільки гравій порскає з-під коліс. Він, мабуть, завезе Банті кудись на вечерю, а тоді привезе додому, і вона, розсміяна, зайде в дім і скаже:

— Та ну тебе, Бернарде, я чесна жінка-вдова, ти ж розумієш.

А він ущипне її за задок і скаже:

— Це, Банті, ненадовго.

Треба, мабуть, бути вдячною, що вона бодай не піддалася на залицяння Волтера, який спокушав її лівером, ягнячою вирізкою, а якось навіть голим і лискучим рожевим кроликом, що виглядав як зображення з порнографічного журналу. (Я якось бачила порнографічний журнал — а ще з’ясувала, нащо потрібен «Дюрекс». Дні втраченої невинності). Що й казати, кролика ми не скуштували, а Волтера прогнав Прекрасний принц Банті — Бернард Беллінґ, що тримав крамницю сантехніки десь у Богом забутому Бек-Свайнґейті. Його склад — як храм, присвячений санітарним технологіям: у тьмяному світлі стрункими лискучими лавами вишикувалися унітази без кришки, як світські чаші, а умивальники без кранів виглядають як великомученики з ампутованими трубами, перемотаними цупким бурим папером.

Містер Беллінґ майже лисий, носить «брюки-слакси» і картаті светри, як у співака Вела Дунікана, а ще вічно мені розказує, яке тяжке життя випало моїй «бідолашній матері». Тепер Банті порядкує у нашій крамниці з допомогою дівчини на ім’я Елейна, яка кинула школу.

— Ти тільки подумай, — примовляє Банті, — Елейна твоя ровесниця, а має кавалера і відкладає копійку, щоб було що покласти в нижню шухляду.

Так само й Кетлін, що непокоїть мене значно більше: вона нещодавно заручилася з юнаком на ім’я Колін із приватної школи імені архиєпископа Голґейта. Колін збирається піти стопами батька (той торгує залізним начинням), а Кетлін тепер ховає під шкільною блузкою обручку з діамантом на ланцюжку.

Ми з Кетлін перебираємо вміст її нижньої шухляди. Що в неї там? Чотири рушнички з ірландського полотна, плетений абажур і набір десертних виделочок із нержавійки. Чи це достатній фундамент для шлюбу? Я купую їй для шухляди кухонну дошку.

— Вона дуже розважлива дівчинка, — каже Банті.

— То ти не хочеш, щоб я вивчилася в університеті?

— Так, так, звісно, що хочу, — обурюється вона. — Твоя освіта, звісно, дуже важлива.

Але насправді ясно, що, як про неї, то краще б я вийшла заміж і належала комусь іншому.

— Навіщо нижня шухляда? — питаю я у Кетлін.

— На майбутнє, — без вагань каже вона.

Що я поклала б у нижню шухляду, якби вона в мене була?

Мене охоплює недільна пообідня летаргія, тож я лежу у ліжку, знову і знову повторюючи битви Іспансько-французької війни — Вімейру, Ла-Корунья, Порту, Талавера-де-ла-Рейна, Сьюдад-Родріго, Бадахос, Саламанка — як закляття, але все марно, бо за п’ять хвилин вони всі вивітрюються з голови, що шкода, бо на наступному тижні починаються випускні іспити. Цікаво, чи мої результати будуть такі ж погані, як у Патриції. А де Патриція? Чому вона не прийде й не порятує мене від цього життя, яке притупляє розум і почуття?

Я кидаю повторювати і спускаюся на кухню, підсмажую грінку і з’їдаю її, лежачи на килимі у вітальні, де з дверей патіо сіється пекуче сонячне світло. Я якийсь час ніжуся на осонні, як ящірка, а тоді засинаю, і коли прокидаюся знову, не одразу розумію, де я. Я пробую повторити заготований текст для усного іспиту з французької, але не можу згадати ані слова після «Paris — une ville tres belle et interessante». Що ж до німецької й латини, то у-Рубі-хист-до-мов не може ними зв’язати ані фрази. Навіть англійська, на що вже моя рідна мова, часом мені не під силу, і коли я пробую заговорити у класі, то синтаксис перетворюється на кашу, а словниковий запас — на белькотіння.

У вікно я бачу, що безпритульна кішка, яку підгодовує весь район, чигає на дрозда, який витягує черва з клумби петуній, безжурний і несвідомий наближення свого запеклого ворога. Я підповзаю до дверей у сад і стукаю в них, щоб попередити птаху. Кішка завмирає, а птаха злітає, уже в повітрі заковтуючи черва. А тоді стається дивне: я продовжую сильно-сильно гатити у вікно ребром долоні, бо мене огортає раптове й нездоланне бажання розтрощити скло й перепиляти зап’ястки битим краєм, возити по ньому руками вперед-назад, вперед-назад, як Локвуд — привида бідолашної Кеті, доки не проллється кров, заливаючи ясний сад і акуратні клумби. Гартоване скло не розіб’ється, але я все одно тарабаню, хоча, на відміну від Кеті, я хочу, щоб мене випустили, а не впустили.

Чому ніхто не помічає, яка я нещасна? Чому ніхто нічого не каже про мою дивну поведінку? Я досі час від часу ходжу уві сні, блукаю домом, як привид дитини, що марно шукає якусь річ, полишену у матеріальному світі. (Може, іграшку? Чи товариша ігор? Чи предмет бажання?). А ще апатія: я годинами безживно лежу у ліжку, нічого не роблю і навіть, здається, ні про що не думаю. (Банті певна, що для підлітка це — нормальна поведінка). А найгірше — це паніка: після першого нападу на похороні Джорджа я втратила лік, скільки разів мені доводилося вибігати з кінотеатрів, театрів, бібліотек, автобусів, черг до ресторану, магазинів. Симптоми паніки мене жахають: серце калатає, ніби ось-ось вибухне, на блідій шкірі виступає піт, кров іде у п’яти — природно, я почуваюся так, ніби мені загрожує близька смерть. Якби про мене зробили телепередачу й показали тоді, коли Банті точно сидить перед телевізором — наприклад, пустили її замість «Це твоє життя», щоб ніхто нічого не запідозрив — то під кінцеві титри вона трусила б головою, клацала язиком і примовляла:

— Цій дитині потрібна допомога.

Та оскільки я в неї під носом, очима й ногами, нічого вона, здається, не помічає.

Може, це — частина дорослішання, болісний ритуал переходу, долина підліткової темряви, страшна гормональна буря, перехідні біди...

— Рубі!

Містер Беллінґ вигулькує з-за рогу, і коли бачить, що я намагаюся розбити скло, у нього на лиці вимальовується карикатурний подив. Він відкриває двері в сад.

— На Бога, що ти робиш? — питає він, намагаючись відтворити тон строгого батька.

— Намагаюся втекти, — похмуро кажу я.

— Просто не зважай на неї, Бернарде! — каже Банті, заходячи у двері. — Вона забагато думає, уся в сестру.

— Це ти про яку із твоїх численних загублених дітей? — саркастично питаю я, за що Бернард винагороджує мене пекучим ляпасом. Я прикушую нижню губу.

— Спасибі, Бернарде, — каже Банті, а потім кидає мені: — Тебе, міледі, давно час поставити на місце.

А тоді вона знову повертається до Бернарда й усміхається:

— Відкрити консервованого лосося?

І вони йдуть на кухню, лишаючи мене у вітальні, бліду й занімілу від шоку. Я від горя скручуюся в клубочок на килимі й дивлюся, як на бежевий ворс замість сльози падає і темніє самотня краплина крові з губи. Співчуває мені тільки Жмутик, який тицяється мені в долоню холодним мокрим носом.

То що я б поклала у свою нижню шухляду? Тільки гостре — скалки битого скла, гартовану сталь цизорика, хлібні ножі, мов мініатюрні пилки, і голярські леза, від яких віє спокоєм. Я зважую на долоні ножі, і від того стає радісніше. Банті, мабуть, рано чи пізно побачить, як я блукаю вночі з велетенським ножем, крапаючи кров’ю на нічну сорочку. (І що скаже? Мабуть, «Лягай спати»).

Коли стоїш нагорі Мінстерської вежі, здається, що ти серед янголів у високості. Місто простягається так далеко внизу, що перетворюється на вицвілу мапу вулиць, а по краях перетікає у Йоркську долину, за якою на півночі здіймаються імлисті Говардіанські пагорби, а на сході височать, як міраж, Волди. У такі дні, як цей, коли у прозорій небесній блакиті віхтем шифону біліє одним-одна хмарка, легко бути залюбленою у світ. То що б я поклала у нижню шухляду? Виднокрай, уривки пташиної пісні, сніг, що біліє, як квіт, у саду при Домі казначея, і скам’яніле біле мереживо поруйнованих арок абатства діви Марії внизу.

Що я відчула б, якби впала? Якби летіла вниз, вниз, вниз, як камінь, у затиснуте між будівель море Саду вікарія, і шубовснула в зелену траву, як підбита птаха? Якщо вихилитися за парапет, туди, де визирають ринви у вигляді горгуль, відчуваєш, як сила земного тяжіння сіпає за рукави, припрошує спробувати повітря на смак...

— Рубі! — між зубців муру з’являється стривожене личко Кетлін. — Ходімо, на урок запізнимося!

Ми сторчголов збігаємо гвинтовими кам’яними сходами, біжимо по Бутем аж до школи й падаємо за парти саме вчасно, щоб «відкрити „Незриму латину“ і почати...»

«Теоксена напучує своїх дітей, що краще накласти на себе руки, ніж прийняти смерть від рук короля: „Mors, — inquit, — nobis saluti erit. Viae ad mortem hae sunt...“» У прочинене вікно вітерець заносить звуки зі стадіону при школі святого Петра — хтось грає у крикет — і запах свіжоскошеної трави. «Cum iam hostes adessent, liberi alii alia morte ceciderunt». Як життю вдається бути одночасно таким солодким і таким гірким водночас? Ну як? Зі стадіону чути радісний гамір. Джудіт Купер ляскає осу екзаменаційним зошитом. Розуміння чигає одразу за межею досяжного. Десь на високій полиці чи під паркетом сховано ключ. Ключ до чого? До шафи із загубленим майном, до чого б то ще.

Теорія про життя як шафу із загубленим майном — порівняно нова сторінка у моїх філософських пошуках смислу. Своєю появою вона, безперечно, завдячує тому, що цього року на нас із Кетлін покладено тяжкий обов’язок чергувати при шафі із загубленим майном, і щочетверга, о четвертій по обіді, ми її відкриваємо. Шафа стоїть у коридорі нового крила, де нас навчають Домашньої науки, а також науки неодомашненої — фізики, хімії й біології. За шкільними правилами, четверта година після обіду в четвер — це єдиний час, коли відкривають шафу, а запити поза призначеним часом ми з напарницею вислуховуємо із професійною байдужістю. У четвер люди (себто учні: наскільки нам відомо, ніхто із учителів ніколи нічого не губив — промовисте свідчення юнацького недбальства) можуть оглянути вміст шафи у пошуках свого зниклого майна. Якщо вони знаходять те, що шукали (а найчастіше зникають ручки, самотні рукавички та взуття для хокею на траві), то вписують своє ім’я до списку, й тоді згубу повертають, так що згублене майно перетворюється на знайдене.

На дітей, які не приходять по своє майно, чекають страшні наслідки, власника-бо встановити легко: ми зобов’язані нашити бірку з іменем на все своє майно, включно з ліфчиками, а підошви й устилки доводиться підписувати маркером. Адміністрація постійно у випадковому порядку перевіряє, чи ми всі гаразд підписані. (Цікаво, були сміливці, що зважилися б зазирнути у блузку Патриції?). Бодай якщо мене спіткає амнезія, то всі знатимуть, як мене звати. Власників, що не з’явилися по своє майно, заносять до окремого списку, який міс Віттакер, наша директорка, зачитує на зборах в останню п’ятницю місяця: порушники мусять простояти цілі збори, доки решта сидить. Це прилюдне приниження нікого не спиняє, тож шафа із загубленим майном постійно напхом напхана полишеними речами. Інколи вона переповнюється, і варто прочинити дверцята, як усе вивалюється нам на голови — тоді нам доводиться потай самостійно повертати власникам майно, просто щоб позбутися мотлоху. Може, скоро ми муситимемо організовувати потаємні опівнічні збори для власників загубленого в надії, що дітей, які доти не рвалися возз’єднатися зі своїм майном, підкупить бодай така авантюра.

Отже, ось як виглядає моя теорія потойбічного життя як шафи із втраченим майном: після смерті нас забирають до велетенської шафи із загубленими речами, де для нас зберегли все, що ми нагубили за все життя — всі заколки, ґудзики й олівці, кожен зуб, кожну сережку і ключ, кожну булавку (ви тільки уявіть, скільки їх!). Усі бібліотечні книжки, усіх котів, що пішли і не повернулися, усі копійки, усі годинники (які й далі відмірюватимуть нам час). А може, ще й менш матеріальні речі — терпець і цноту (може, дівоцтво Патриції чекає на неї там), віру (Кетлін втратила віру), значення, невинність (мою) й океани часу — у шафці містера Беллінґа й Банті на них чекає немало часу. Містер Беллінґ завжди лютує, коли сидить за кермом «лендровера», припаркованого на доріжці, і зиркає на годинник:

— Ти хоч розумієш, скільки часу ми згаяли, чекаючи на тебе, Рубі?

На нижчих полицях лежатимуть сни, які ми забули, прокинувшись, і горнутимуться до днів, втрачених у журливих думах (якби вони приносили дивіденди, то Патриція озолотилася б). А на найнижчій полиці, серед мулу, пуху і пір’я, очистків від олівців і волосся на підлозі перукарні, лежатимуть утрачені спогади. «Deinde ipsa, virum suum complexa, in mare se deiecit». Можливо, нам дозволять вписати імена до списку і забрати їх додому.

З містером Беллінґом у нас був жахливий скандал. Він заїжджає до нас у вівторок увечері, щоб відвезти Банті на гастрольну постановку «Театру на воді» у Королівському театрі, але Банті досі нагорі, усе ніяк не вибере, яку сукню вдягнути, тож я проводжу його у салон. Він сідає й каже:

— Може, наллєш мені чогось?

А я:

— Може, самі візьмете?

А він:

— А ти у нас невихована примадонна.

А я:

— Ви мені теж не подобаєтеся.

А він:

— Рано чи пізно ти, Рубі Леннокс, отримаєш, що тобі належалося.

А я:

— І що ж мені належалося? Може, любов і турбота?

А він:

— Твоя бідолашна мати тобі все дає, а ти сучка невдячна!

А я як закричу:

— Та ні чорта ви не знаєте!

А він нахиляється просто до мене й волає...

— Рубі! Рубі Леннокс! Що ти робиш? — вищить міс Ревен, що наглядає за екзаменом.

Зі стадіону долинають оплески.

— Рубі, — шепоче Кетлін, коли я проходжу повз неї, — Рубі, що сталося?

— Ти куди, Рубі? — кричить міс Віттакер, коли я проходжу під дубовими щитами у Старій залі, на яких золоченими літерами викарбувано імена старост і дівчат, що здобули стипендію. — Рубі! Ти ж маєш бути на латині!

Вона намагається схопити мене, як регбістка, але я ухиляюся, вислизаю й рушаю до Кліфтонського парку, нарешті опинившися на свіжому теплому повітрі. А може, й у шафі з загубленими речами, знічев’я думаю я, щоб згаяти час, доки йду додому. Може, там я віднайду свій справжній дім, де над мерехтливим багаттям завжди висить напоготові мідна виделка для грінок, на плиті виспівує чайник, старі крісла стоять затишним колом, а моя справжня мати в’яже при каміні, спиці зблискують і зникають, зблискують і зникають, а тоді вона починає свою історію — історію про те, як її справжню дитину, її коштовність, підмінили в колисці...

— Тупиця, дивися, куди преш!

Чоловік із червоним і негарним від гніву лицем опускає руку на клаксон машини, перетворюючись на маску ненависті, а за ним збирається цілий корок, що й собі сигналить. Я показую йому два пальці, повертаюся на безпечний тротуар і йду далі, повз Гомстед-парк і новий міст через неромантичний рівнинний Уз.

Удома прохолодно і тихо. Джорджеве життя було застраховане, і на отримані кошти Банті накупила меблів і обставила все по-новому, тож доказів минулого й інших життів майже не лишилося. Від Патриції нічого не лишилося. Вирішивши, що та більше не повернеться, Банті роздала всі її речі — мені вдалося порятувати тільки панду, й інколи я уявляю, як сестра потішиться, коли я віддам їй іграшку, що здавалася втраченою назавжди. Аж дивно, як легко Банті позбулася всього, що нагадувало про Джорджа — не лишилося ані панчохи, ані недопалка. Якщо я зникну, вона виплачеться, а тоді пропилососить дім, щоб ані лусочки моєї шкіри не лишилося, і заварить собі чаю.

Прабабусин годинник б’є третю, але невчасно. Після пожежі він то поспішає, то відстає, й мені аж дивно, що мати його не викинула, проте рішення Банті для мене такі ж загадкові, як логіка годинника чи час як такий.

Я піднімаюся нагору, звиваю собі гніздечко на дні сушильної шафи із чистих рушників, що пахнуть свіжістю і пральним порошком, верчуся у кубельці, як маленький ссавець, доки не влаштовуюся цілком комфортно, а тоді під булькання бойлера відкриваю пляшечку таблеток і починаю набивати ними рота, як жадібна качка — ану ж бо засну, перш ніж прийму достатньо?

Униз, униз, униз. Я мчу вниз крізь простір, час і пітьму. Інколи я прискорююся, і тоді відчуваю центробіжну силу, що тримає мої органи при стінках тіла. Униз, униз, до зір, що мерехтять на краю світу, повз голос, що каже «Так, дна немає», але слова тонуть у шумі. У голові ревуть, зливаючись в один, всі океани світу. А тоді, на щастя, я сповільнююся і пливу, ніби наді мною розкрився невидимий парашут. Тепер, сповільнившись, я можу роздивитися дивні предмети у пітьмі, скам’янілі ляльки і ложечки, і втішено зітхаю, побачивши витесаного із мармуру коника-гойдалку — я-бо про Мобо геть забула. Із темряви на мене висканує голова оленя без тіла, роззявляє рота, щоб заговорити, як кінська голова у казці братів Грімм, і каже «Аж ось хто тут!», перш ніж знову зникнути.

Я спускаюся вниз, як будяковий пух, повз панду Патриції й Сажу Джилліан і старе радіо бабусі Нелл, і з захватом розумію, що я — у шафі загублених речей, не шкільній, а метафізичній. Незабаром я сягну дна, віднайду втрачені спогади, і тоді все буде добре.

Хтось доброзичливий вкладає лапу мені в руку, і коли я повертаю голову, то мені сумовито посміхається Тедді.

— Це кінець світу, ти ж розумієш?

Я не тямлюся від радощів:

— Ой, Тедді, то ти говорити можеш!

— У Шафі втраченого майна всі звірі вміють говорити.

Я дуже за нього рада, але він похмурніє:

— Вважай на кільця Сатурна, Рубі! Не забувай, вони...

Проте його лапа вислизає з моєї долоні, перш ніж він встигає закінчити, і я знову набираю швидкість, страшно прискорююся, так що мозок, здається, витягується з черепа на еластичній стрічці, а нерви в руках пронизує біль. По обидва боки від мене вибухають різнобарвними спалахами сонця, і що швидше я мчу до зір на краю світу, то прудкіше ті віддаляються, і я лякаюся, що ця подорож ніколи не закінчиться. Я намагаюся згадати, що ж я накоїла, аби заслужити цю кару.

А тоді з темряви виринає розлючений містер Беллінґ, як жахіття на Залізниці привидів у Скарборо — він кричить на мене, але слів я не чую, доки раптом над самим вухом не гримить:

— Твоя бідолашна мати тобі все дає, а ти сучка невдячна!

Я виставляю долоні перед собою, щоб захиститися від видива, але він не вгаває:

— Безсердечне, зле дівчисько.

Я пробую закричати «Ні!», бо знаю, що він скаже далі, але слова не йдуть, я не можу вдихнути, з моїх вуст зриваються страшні звуки, ніби я захлинаюся, захлинаюся повітрям, а примарний містер Беллінґ летить разом зі мною вниз криницею часу, тож доводиться закрити вуха руками, аби заглушити те, що він скаже далі — але я все одно чую, як він знову і знову повторює:

— Ти власну сестру вбила, Рубі! Ти вбила власну сестру!

— Я тебе питаю, що за дитина на таке здатна? — кричить він, бризкаючи від люті слиною.

Банті виспівує згори сходів:

— Ти готовий, Бернарде? Вистава починається о пів на восьму!

— Я все про тебе знаю, Рубі, — сичить містер Беллінґ. — Твоя мати все мені розказала!

— Не вбивала я своєї сестри, — сичу я у відповідь. — Її збила машина.

Але він тільки шкіриться й каже:

— Я не про неї, дурненька, я про твоє близня!

Промовивши ці дивні слова, він розвернувся на закаблуках і вийшов. Банті гукнула з коридору:

— Ми в театр, Рубі, побачимося пізніше!

Хряснули вхідні двері, «лендровер» поїхав.

Моє близня? Яке близня? Він узагалі про що? Якась частина мене розгубилася, але інша частина відчула, як удалині завила сирена. Шкірою ніби стоніжки лазили. Я притьмом кинулася у спальню Банті, де на верхній полиці вбудованої шафи мати тримала величезну колекцію неношеного взуття. Покопирсавшись серед ящиків, я знайшла те, що шукала — коробку для взуття без взуття, напхану аркушами паперу, що офіційно підтверджували наше існування, і випадковими предметами, яким не знайшлося місця деінде, але й викидати чомусь рука не поверталася. Там лежать медичні картки, техпаспорти, страхові поліси, зламана сережка, стара книжечка з талонами на продукти, срібний медальйон (див. примітку (хі)), іпотечні документи, запліснявіла кроляча лапка, стара театральна програмка і пластмасовий перстеник із хлопавки. Нарешті я добираюся до Джорджевого заповіту і свідоцтва про смерть, результатів випускних іспитів Патриції (тепер у Банті аж дві доньки — академічні невдахи), свідоцтва про шлюб Банті і Джорджа, свідоцтва про смерть Джилліан, а тоді — до свідоцтв про народження, стягнутих гумкою: Береніка Ейлін, Джордж Артур, Патриція Вів’єн, Джилліан Береніка, Рубі Елінор. І Перла.

Ось, Перла. Перла Ада Леннокс. Народилася у Фулфордському пологовому — очам не вірю — того ж дня, того ж місяця, того ж року, що й я. 8 лютого 1952 року. Я знову і знову перечитую її свідоцтво про народження, а тоді порівнюю з моїм, безмовно переводячи погляд з одного на інше, ніби вони врешті все мені пояснять. Але іншого пояснення нема: у мене справді була сестра-близнюк, «Перла Ада Леннокс». Серце страшно, загрозливо закалатало у грудях, але я нічого про цю сестру не пам’ятаю, навіть не можу згадати її обличчя. Дивний проблеск, ніби спалах фотоапарата: складені підковою картки з буквами — пиріг, ельф, риба, лимон, апельсин, і більше нічого. Може, Перла, як і брат-близня Елвіса, померла при народженні, а може, ми взагалі були сіамськими близнюками, тож вона мусила померти, щоб я жила, і саме на це натякав містер Беллінґ. Але я чомусь підозрюю, що це не так. Я дісталася до низу взуттєвої коробки без взуття й нарешті на самісінькому дні знайшла те, що шукала — ще одне свідоцтво про смерть, видане 2 січня 1956 року.

Причина смерті — утоплення. Мені згадується «Буря», «кістки коралами стають» і рибалки, що пірнають за устрицями у Південнокитайському морі, але не згадується ніякої Перли, тим паче сестри-близнючки.

То я втопила рідну сестру? Як таке може бути? Я ж навіть втопитися не змогла. Я відкрила срібний медальйон і знову втупилася у дві фотографії мене-немовляти, які знайшла колись у тумбочці Банті біля ліжка. Лише після довгого й ретельного вивчення я зрозуміла, що одне з личок на диптиху належить не мені, а моїй сестрі. Я дивилася на них і дивилася, доки в мене не розболілися очі, намагаючись зрозуміти, хто з них я, а хто — ні. Одна з них — справжня перлина, що тільки прикидається рубіном, але я гадки не маю, хто.

Я склала всі документи назад у коробку й закрила шафу. Коли містер Беллінґ привіз Банті додому, я вже лягла у ліжко і вдала, що сплю, коли Банті зазирнула в кімнату, як узяла за звичай останнім часом — мабуть, аби перевірити, чи я ще дихаю. Але тоді я чомусь передумала і рвучко сіла у ліжку, так що мати аж закричала, ніби побачила, як зомбі вибирається з могили. Я увімкнула лампу й помахала срібним медальйоном.

— Чому ми ніколи про це не говорили?

Мовчанка Банті мене налякала, бо я не знала, що вона приховує. Нарешті мати нервово ковтнула слину і сказала:

— Ти забула.

— Я забула? Ти про що?

— Ти витерла це з пам’яті. У тебе амнезія, — коротко пояснила Банті.

Навіть приголомшливі новини, що мали вибити в мене землю з-під ніг, вона повідомляла роздратованим тоном.

— Доктор Геддов сказав, що це, мабуть, на краще, у світлі того, що сталося.

Вона майже зникла за дверима, але щось її спинило.

— Ми всі вирішили, що так буде краще, — додала вона. — Врешті, ніхто не хотів згадувати, що сталося.

— Але ж не можна просто взяти й вимарати таке із пам’яті! — заволала я. — Не можна просто вдати, що когось ніколи не існувало, не говорити про них, не передивлятися фотографії...

Банті сховалася за дверима, так що лишилася тільки її рука і голос.

— Фотографії якраз були. І, звичайно, ми про неї говорили — це ж ти вимарала її з пам’яті, а не ми.

— То це я в усьому винна? — заверещала я.

Запала тиша, що розпливалася, як калюжа водянистої сполуки, пришпилюючи нас до місця, доки я не впустила в озеро мовчанки питання, якого більше не можна було уникнути. Поверхнею побігли брижі.

— Як я вбила сестру?

Коли кільця на воді сягнули Банті, вона зітхнула.

— Ти зіштовхнула її у воду, — рівним голосом сказала вона. — Це нещасний випадок. Ти не знала, що буде. Тобі було чотири роки.

— Нещасний випадок? — повторюю я, як відлуння. — Бернард Беллінґ говорить про це так, ніби я холоднокровно спланувала вбивство...

До її честі, голос у матері роздратований.

— Дарма він про це з тобою заговорив... — вона завагалася. — Звичайно, спочатку я тебе звинувачувала, але, врешті, це нещасний випадок...

Її голос стих, але потім вона втомлено додала:

— Це було так давно, що не варто про це і згадувати.

Вона нарешті спромоглася зникнути за дверима спальні, але за кілька хвилин вернулася і сіла на краєчку ліжка. Вона забрала в мене медальйон, відкрила і довго сиділа мовчки.

— Хто з них? — нарешті спитала я. — Хто з них Перла?

Вона вказала на фотографію зліва:

— Перлиночка моя.

І розридалася.

О ні, ми знову летимо вниз, вниз, вниз, у тьму минулого і провалля часу. Це колись скінчиться? Он Трусь пригортає Деніз, он ляльковий будиночок Дейзі та Роуз, і я собі думаю — Рубі та Перла, Рубі та Перла, близнята-коштовності, й одразу згадується скарбниця відьми з «Гензеля і Гретель», по вінця повна опалами розміром із гусяче яйце, рубінами розміром із серце, діамантами, як крижинки, смарагдами, як льодовикові озера, сапфірами, як скалки літнього неба, і перлами — велетенськими осяйними перлами на довгих нитках, я простягаю руку й намагаюся вхопити разок перлів, але пальці ковзають гладкими кулями, а я лечу далі крізь град булавок і метеоритний дощ ґудзиків, повз незримого Імонна Ендрюза, який каже:

— Рубі Леннокс — це твоє життя!

А тоді просто над вухом кричить Папужка, і, наділений даром мови у Шафі, заводить своє:

— Рубізамовкнирубізамовкнирубізамовкни.

А тоді — просто темрява, глибока сліпоглухоніма пітьма, що тягнеться, і тягнеться, і тягнеться, і я поринаю в неї, як рибалка, що шукає перлу, а тоді — спалах! Над головою світло, я встигаю подумати «світло для світу» і зрозуміти, що, мабуть, наближаюся до дна шафи. У світлі стоїть фігурка, і що ближче я до неї, то вона яскравіша — випросталася, як Венера Боттічеллі, на осяйній перловій мушлі, прозорій і світлій, тепер я майже можу її торкнутися, торкнутися моєї сестри-близняти, мого двійника, мого дзеркала — вона сміється, щось каже і простягає до мене ручки, бо давно на мене чекає, але я нічого не чую, крім годинника над головою (б’є четверту, п’яту, шосту) і якогось скімління і шкрябання при дверях; а тоді знову темрява, вовняний саван темряви, темрява намагається пробратися всередину мене, набивається в рот, ніс і вуха цупкою чорною шерстю, я розумію, що мене ховають живцем, земля сипле на труну, сочиться у щілини. Світлі щілини...

— Рубі?

В одній зі світлих щілин прозирають губи і жовтуваті зуби, око-зуб зблискує золотом, рот знову і знову щось повторює, і лише зосередившись на губах що є сили, я не без подиву розумію: вони моє ім’я промовляють. Рубі.

— Рубі, як ти почуваєшся? — вуста посміхаються й тягнуться вгору, переді мною — дивна на вигляд немолода жінка з косичками, обмотаними навколо вух, як навушники. На шиї в неї на ланцюжку висять окуляри у тонкій золотій оправі.

Я не можу нічого сказати — горло болить, ніби його наждаком протерли, а голова розколюється. Я мружуся на сонячне світло, що сочиться у лікарняне вікно й падає на зелений лінолеум великими геометричними плямами.

— Привіт, Рубі. Я — доктор Герцмарк, і я хочу тобі помогти. Дозволиш?

У кімнаті доктора Герцмарк завжди жарко і душно. Мабуть, вона це навмисне, щоб пацієнтів хилило на сон. У неї завжди є запас солодощів, дивних липких булочок із корицею і пундиків із лимонним сиропом, а ще вона наливає гірку каву, яку я п’ю, щоб не заснути. Або смокчу грудки коричневого цукру, схожі на спресований пісок — їх вона тримає у тарелі на столі. А тоді вона питає своїм дивним німецьким акцентом:

— Рубі, не хочеш лягти?

Бо вона нічого мені не наказує, тільки питає, а тоді вкриває мене ковдрою (темно-синьою з червоними швами, як кінська попона) і каже:

— А тепер, Рубі, уяви, будь ласка, що ти загорнулася в один із кольорів веселки, і порахуй від десяти до нуля...

Я щоразу вибираю інший колір, аби перевірити, які вони, тож можу сказати, що червоний — це, звісно, колір рубінів, а помаранчевий наповнює світлом. Від жовтого в роті бульбашки, ніби ти ковтнула лимонного шербету, а зелений — це колір літньої трави після дощу (меланхолійний колір). Синій — колір чарів, фіолетовий на смак, як льодяники від кашлю. Червоний, помаранчевий, жовтий, зелений, блакитий, синій, фіолетовий. Як кольорові льодяники з нашої фабрики «Ровнтрі». З вікон доктора Герцмарк чути запах фабрики і полуниць, бо цієї пори року роблять полуничне желе.

— А я найбільше люблю запах какао, — бурмочу я.

На що доктор Герцмарк по-чужинськи виразно каже:

— Гм-м-м.

А що ж блакитний? Блакитний — це колір пам’яті. І найгарніших квітів, дзвоників, гіацинтів і незабудок, схожих на маленькі зірочки, у саду дядька Тома, тільки зараз нічого не квітне, бо зараз зима і сади замело. Друге січня 1956 року. Терплячій доктору Герцмарк уперше вдалося повернути мене до того доленосного дня, і ось я сиджу за столом у котеджі дядька Тома в Елвінґтоні. Ми сумлінно відвідуємо його на Новий рік. Його дружина, тітонька Мейбел, каже до Банті:

— Дуже раді вас бачити, — а тоді повертається до Джилліан і Патриції: — Як, не терпиться повернутися до школи після канікул?

На що Патриція каже «так», а Джилліан — «ні». Дядько Том повертається до Джорджа й каже:

— Я думав, дороги геть замете, учора була справжня завірюха.

— Точно. Ми ледве добралися.

Тітонька Мейбел пригостила нас несезонним салатом, і, згадуючи круглі листочки салату і бліді диски огірка, схожого на зелений лід, я здригаюся й кажу:

— На обід був салат із язика.

Я зі сміхом розказую, як Джилліан вгризлася у товстий кусень холодного язика, який тітонька Мейбел щойно нарізала (вона сама приготувала язик спеціально до нашого візиту). Джилліан відкушує великий шмат і, швидко проковтнувши (мабуть, у попередньому житті померла від голоду), каже до Банті:

— Чому ми такого ніколи не їмо вдома? Мені подобається.

Спостерігаючи, як тітонька Мейбел відрізає ще шматок, Джилліан питає:

— А що це?

Тітонька Мейбел усміхається:

— Язик, Джилліан.

Джилліан супиться, перетравлюючи цю інформацію — буквально і метафорично — і повторює слово «язик» знову і знову, пробує слово на язику, тримає під піднебінням із дедалі більшими сумнівами, а тоді опускає ножа й виделку і втуплюється в половинку помідора на тарілці. Патриція безсердечно регоче над розгубленим виразом Джилліан, а Перла до неї приєднується, хоча не знає, над чим сміється старша. Перла любить сміятися — я похмура і вічно похнюплена, а вона погідна і сонячна.

— Досить, — заявляє Банті, бо сміх її тривожить, ятрить глибокі незагойні рани в душі.

— Після обіду можете погратися у снігу, — каже Джордж. — Ми спакували ваші чобітки у багажник.

— І великого сніговика зможемо зробити? — захоплено питає Перла.

Дядько Том сміється:

— Можете взяти у сараї вугілля на очі.

— Досить, — різко кажу я докторові Герцмарк, бо всередині щось крається від того, що Перла просто перед очима і водночас цілковито недосяжна.

Доктор Герцмарк відламує мені шматок карамельки від великої брили й каже:

— Продовжимо наступного разу.

Коли я підношу скалку карамельки на світло, сонце сіється крізь неї, як крізь бурштин, а запах полуниць переслідує мене аж додому.

Банті й тітонька Мейбел застібають нам куртки, зав’язують шарфи, роздають рукавиці. У нас із Перлою в’язані шапочки з білими помпонами, у мене червона, а в неї синя. Перла в такому захваті від снігу, що нетерпляче тупцяє й ледве може встояти на місці, щоб на неї вдягли чоботи.

— Стій рівно, Перло! — командує Банті, незграбно запихаючи її ноги в чоботи.

Коли Банті нарешті вирішує, що одягу на нас достатньо, тітонька Мейбел відкриває задні двері, і ми вибігаємо на мороз, де наші голоси котяться чистим повітрям, як дзвони.

— Тільки до качиного ставка не ходіть! — гукає тітонька Мейбел нам услід, коли ми вибрідаємо на незаймане поле, і її слова котяться за нами понад білизною.

— Досить.

— Значить, іншим разом, — усміхається доктор Герцмарк. — А ти бачила новини про танки у Празі?

— Страшне, — погоджуюся я, хрумтячи російською карамелькою.

Ми обидві здригаємося, коли з даху «Ровнтрі» починає завивати сирена, але доктор Герцмарк каже:

— Це просто пожежне навчання.

З тим самим успіхом тітонька Мейбел могла би сказати «Тільки йдіть прямо до качиного ставка», бо, щойно опинившись у полі, ми рушаємо до озерця, де збираються тітоньчині качки і гуси. Навесні ми тримали в руках курчат, жовтих, як жовток, і поверталися додому з велетенськими блакитними качиними яйцями, дуже красивими, але жахливими на смак, а ось узимку ми ставка ніколи не бачили, й на якусь мить приголомшено завмираємо, бо це — місце зачакловане, замерзла крижана пустка виблискує білим, а припорошені снігом дерева на острівці посередині виглядають так, ніби трусни їх — і задзвонять, як у казці. Узимку качиний ставок став повноводий і затопив шмат поля, тож подекуди під прозорою кригою прозирає зелена трава.

По краях ставка товчуться гуси, а пара качок плаває лінивими колами серед крижинок, не даючи озеру замерзнути, однак більшість пташок лід загнав на острівець посередині. Забачивши нас, вони починають крякати й ґелґотати.

— Треба було хліба взяти! — бідкається Патриція.

Джилліан із захопленим вереском тупає по міцній кризі на дальньому кінці озера, як ошалілий діснеївський кролик.

— Обережно, — попереджає Патриція і бреде геть услід за качками.

Перла вистрибом кидається до Джилліан, яка здійснила диво й ходить по воді. Джилліан майже сягає острівця, коли лід видає загрозливе «трісь!» і трохи просідає, так що стає видно край, де він тоншає і знову перетворюється на рідину завдяки марафонським зусиллям качок. Перла вже обома ногами стоїть на кризі, і Джилліан зі сміхом гукає:

— Ходи, ходи, не бійся! Перла — боягузка-гуска!

Вона знає, що Перлу завжди можна взяти на слабо. Я кличу сестру назад, але Джилліан на мене злиться:

— Рубі, замовкни! Ти як маленька!

Я налякано роззираюся у пошуках Патриції, але вона саме зникла за мерзлими деревами. Перла вже здолала півдороги до Джилліан, і я бачу, як просідає і здіймається лід. Я починаю плакати. А Джилліан не змовкає:

— Давай, давай, Перло!

Аж раптом лід у Перли під ногами накренюється, і я з жахом бачу, як вона зіслизає вниз, мов на гірці, і повільно ковзає у воду ногами вперед. Провалившись у ставок, вона розвертається до мене, й останнє, що я бачу — це її видовжене від жаху лице. Останні слова, які вона каже, перш ніж чорна вода її поглине, висять у морозному повітрі крижаними кришталиками звуку ще довго по тому, як білий помпон на її шапочці зникає углибині.

Я прикипаю до місця. З вуст рветься протяжний істеричний крик. Я свідома страшного звуку, що б’ється ізсередини, і свідома, що Джилліан з острівця кличе Патрицію, і що Патриція біжить до нас, і що лементують птахи, але чую тільки останні слова Перли, що жаско відлунюють у мене в голові: «Рубі, поможи! Рубі, поможи!».

Патриція пірнає в озеро й майже одразу випливає знову, відпльовуючись холодною водою. Вона кліпає, як дивна амфібія з налиплим на голову рідким волоссям, і знову змушує себе пірнути. На той час крик сягнув не лише котеджу дядька Тома, а й сусідньої ферми, і до нас звідусіль біжать люди, толочачи снігову цілину. Хтось витягає з води Патрицію, що посиніла і дрижить від холоду, загортає у грубу брудну куртку й несе геть. Натомість у озеро впевнено заходить робітник із ферми, але майже одразу з подивом розуміє, що далі доведеться просуватися вплав — качиний ставок несподівано повноводий.

А Перлу затягнуло кудись під лід, і вона відмовляється виходити зі схованки. Вона погоджується вийти допіру за кілька годин, коли чоловіки притягують гаки і ятери на рибу. Дебелий рябий чолов’яга з масивною щелепою приносить її на руках через потолочений сніг, тримаючи подалі від свого тіла, як щось дуже вразливе і важливе, адже вона і справді дуже вразлива і дуже важлива. Він здригається всім тілом від тамованого плачу.

А в мене серце крається, крається на великі биті скалки льоду. Я дихаю шумно й пожадливо, я захлинаюся повітрям, і якби я могла спинити час, спинити його назавжди, щоб павуки плели павутину у мене в волоссі, а качки завмерли посеред ополонки і їхнє пір’я довіку пливло крізь час, то я так і зробила б.

Обм’якле тільце Перли вкладають на кухонний стіл, а нас тітонька Мейбел виганяє до вітальні по той бік коридору. Патрицію вже відправили до лікарні. Джилліан сидить у кріслі й не підводить погляду зі своїх ніг. У вітальні пахне камфорою і старим деревом. Єдиний звук — це цокання годинника на камінній полиці, який б’є що чверть години. У мене немає сил сидіти на стільці, тож я натомість згортаюся клубочком за диваном і там і лежу, заніміла. У вухах у мене не страшні слова Перли, а крики Джилліан.

Коли Патрицію витягли зі ставка, а вона копалася, кричала і рвалася назад у воду шукати Перлу, Джилліан ще лишалася на острові (врешті хтось притягнув човника і її звідти дістав). Коли чоловіки взялися шукати Перлу, Джилліан почала скакати, як дикунка у книжці з малюнками, виконуючи власний первісний танець. Нажахана, що її звинуватять у всьому, вона вказала на мене і кричала, скільки було сил у легенях:

— Це вона, це вона, це вона! Це Рубі її штовхнула, штовхнула Перлу у воду! Я бачила! Я все бачила!

А я стояла там, приголомшена, і дивилася на мерзлу траву під льодом, де звило холодне гніздо довге біле перо однієї з гусок тітоньки Мейбел.

— Усе добре? — питає доктор Герцмарк, обіймаючи мене й колисаючи, як маленьку.

За певний час я стихаю, і ми сидимо у доброзичливій тиші, слухаючи шелест велосипедних коліс — це роз’їжджається денна зміна «Ровнтрі». А тоді доктор Герцмарк витягає з шухляди і вручає мені шоколадний кекс. Я відколупую цупку гофровану сріблясту чашечку.

— А мати в усьому звинувачувала мене. Вона навіть відправила мене до своєї сестри у Дьюсбері, бо бачити мене не могла.

— Бо ти нагадувала їй Перлу, а не тому, що вона тебе ненавиділа, — припускає доктор Герцмарк.

Я стенаю плечима.

— Може, і те, і те. Шкода Банті, одразу двох дітей втратила. І Патрицію шкода: ми чекали, що вона щось зробить, порятує Перлу. А вона не змогла. І Джилліан також шкода, — раптом на власний подив додаю я. — Якщо хтось і винен, то це вона. Але вона загинула. І Перлу шкода, бо вона теж загинула.

— То що, — посміхається доктор Герцмарк, — нам перебирати всіх людей на землі, живих і мертвих, примовляючи «шкода такого-то» чи «шкода сякого-то», перш ніж ми дійдемо до «шкода Рубі»?

Я приміряю ці слова, ану ж бо підійдуть — «шкода Рубі» — та щойно вони зриваються з моїх вуст, я заходжуся плачем і плачу, доки ледь не тону в озері власних сліз.

Я побувала на краю світу й повернулася, зате тепер знаю, що покладу до нижньої шухляди. Сестер своїх.

Аліса сиділа на кухні у своєму кріслі-гойдалці у промені вересневого сонця й годувала щойно охрещену Елінор. Малятко Нелл заснула на груді, й Аліса і собі кивала носом, нездатна взятися за непраний одяг, негодованих дітей і невдоволеного чоловіка, до яких звелося її життя.

У голові клубочилися похмурі метафори: їй ніби поклали на груди величезну каменюку, і тепер вона повільно задихається під її вагою, як стародавні великомученики. Аліса, безбожниця навіть за кращих обставин, навіть уявити не могла, за віщо вона так страждає.

Крізь сон вона байдуже прислухалася до рипу воза й почула, як загавкав пес. Вона знала, що це щось та значить, тільки ніяк не могла зрозуміти, що саме, а тоді дивний голос сказав щось несосвітенне комусь із дітей («Бонжур»). Аліса ледь не впустила немовля, поквапцем застібаючи сукню. Жан-Пол Арман! Він велично випростався на порозі, а тоді, не чекаючи на запрошення, сів до кухонного столу й почав поливати екстравагантними сентиментальними компліментами маленьке мишасте дитинча, майже загублене вглибині великої дерев’яної колиски.

— Шасліва маті! — сказав він своїм екзотичним акцентом. — Шкода, шо маля не фотографував!

Що ж до фотографій, то Аліса розпачливо намагалася згадати, чи вона нічого не підписувала. Вона ж не зобов’язувалася виплатити гроші, яких у неї все одно нема? (Усе її земне майно зводилося до шести срібних шестипенсовиків у металевій коробочці від чаю на камінній полиці). Материнська забудькувата голова перетворилася на сито.

Мсьє Арман витягнув із великої чорної шкіряної сумки плоди своїх трудів. Три карточки він оправив, аби продемонструвати клієнтці, що їй нагально треба заплатити ще й за рамки, аби виставити своїх нащадців у щонайкращому світлі, хоча одна зі світлин у рамці (і то, варто сказати, значно дорожчій, ніж дві інші) — улюблена фотографія самого мсьє Армана — зображала ніяких не нащадків, а Алісу, що ховала набубнявіле дитиною тіло за шезлонгом і загадково всміхалася камері.

— Belle, — схвально пробурмотів він, штовхаючи портрет через сосновий стіл.

Аліса байдуже поглянула на світлину, але все ж простягнула руку і взяла портрети дітей: застиглими й непорушними вони чомусь видавалися значно симпатичнішими, ніж у житті. Її очі зволожилися, і вона тихо схлипнула. Мсьє Арман видобув, як фокусник, із однієї з численних кишень величезну (і чисту) шовкову хустинку і широким жестом подав Алісі. Вона геть не по-дамськи вишморкалася, рвучко встала з-за столу, взяла з полиці над каміном коробку від чаю, відкрила й мелодраматичним жестом висипала її вміст на стіл, так що монети розсипалися лицями дітей.

— Ось, — трагічно заявила вона, — це все моє земне майно. Я у ваших руках.

І розридалася.

Мсьє Арман розгубився — йому частенько траплялися клієнти, нездатні заплатити, власне, він звик і майже цього очікував, але такої істеричної, такої емоційної, такої, власне, чужинської реакції він ще не бачив, тож йому знадобилося кілька секунд, щоб зібратися й потягнутися до її тонкої долоні.

— Люба пані, — сказав він. — Люба, люба пані, не засмучуйтеся, я не візьму у вас грошей.

Це заскочило Алісу зненацька. Вона не могла пригадати, щоб хтось говорив із нею так ласкаво; більшість тільки й думала, як вициганити в неї копійку, тож вона підозріливо поглянула на мсьє Армана.

— То що ж тоді візьмете? — спитала вона, гордовито піднявши підборіддя на випадок, якщо він зазіхне на її честь.

— Нічого я, люба пані, не хочу, крім вас щасливу.

Вчителька у ній схотіла була виправити його граматику, але несподівана ласка увімкнула у ній насос для сліз, тож вона почала ридати і голосити так, що мсьє Арман аж захвилювався, чи вона при здоровому глузді.

Це не лишилося непоміченим, і тривимірні діти Аліси мовчки виросли на порозі.

— Мамко, — спитала Ада, — шо си стало?

Почувши сільську вимову своєї найстаршенької й найкращенької дитини, таку не схожу на барокову екзотику голосних мсьє Армана, Аліса заридала ще голосніше.

Нарешті емоції стихли, діти розбіглися, а мсьє Арман наготувався знову сідати на свою рипучу колісницю. Приклавши руку до грудей зліва, він сказав:

— Я серцем, люба пані, відчуваю, що у вас багато нещастя і горя. Ви... — він повів рукою, вказуючи на ферму і цілий Йоркшир, — ви не створені для цього страшного життя.

Аліса з червоними від ридань очима кивнула у німій згоді, ніби фотограф зняв слова їй із язика. Його старенький поні, ув’язнений між голоблями такого самого старенького возика, вигнув шию й порхнув, і, скориставшись прикриттям неспокійного транспорту, мсьє Арман нахилився, так що його тонкі губи опинилися за якийсь сантиметр від вуха моєї прабабусі, а його вусики залоскотали їй щоку. Що сталося між ними тієї інтимної миті? Моя дурненька прабабуся прийняла запрошення до катастрофи, втрат, нестерпного горя і життєвої поразки за можливість втекти і вивільнити свою істинну природу, пригноблену й придушену злиднями і тяжким таруванням.

— Я чекати, — сказав мсьє Арман, — в кінці алеї опівночі. Я чекати всю ніч, щоб ви прийшли і ми втекли до кращого місця.

— Збираюся чекати, — Аліса нарешті зважилася його виправити. — Чи у цьому випадку, можливо, «чекатиму».

— Та байдуже.

Пізніше після обіду спостерігач міг би побачити Алісу у дверях горища для сіна. Вона стояла, розвівши руки, як Вітрувіанська людина, й аналізувала висоту, свою вагу та наслідки падіння. Вона, як і належить за таких обставин, вдяглася в чорне, себто у стару сукню, де мереживо вже взялося іржею, і дивилася на землю внизу з такою собі жалісливою втіхою, якої наша родина більше не знала, доки на світ не прийшла Патриція.

Утім навіть попри душевне сум’яття Аліса спромоглася підрахувати, що висота замала, тож падіння закінчиться хіба що зламаними кінцівками, що тільки погіршить життя, а не уможливить втечу, тож її анітрохи не сприкрило, коли внизу з’явилася Ада й від жаху роззявила пишні губки.

— Мамко, шо ви робите?

Мати — чорний іржавий янгол — зітхнула і стенула плечима, мовляв, поняття не має.

Ще пізніше, коли вони повечеряли неапетитною смаженею з картоплі й капусти, посварилися, пощипалися, пошторхалися й довели Алісу до нервового зриву, діти неохоче піднялися нагору, а Аліса поринула у стомлену дрімоту на кріслі перед холодним каміном, із якої її вирвав п’яний як чіп Фредерік. Він увірвався в дім і злякався, побачивши у кріслі на темній кухні обрис дружини.

— Хто тут?

Їй здалося, що зараз він її ударить, тож вона поспіхом запалила свічку.

— Та я ж бо, йолопе.

— Ага, — сказав він і повалився на лаву.

Аліса примружилася, щоб при мерехтливому світлі свічки краще розгледіти вогку червону пляму в нього на руці.

— Знову бився? — спитала вона без особливого інтересу.

Фредерік кілька секунд вдивлявся у кров, ніби намагався згадати, звідки вона взялася, а тобі пирхнув:

— На краю алеї якийсь дубина воза поставив, я спіткнувся.

Від дружини співчуття він так і не дочекався, бо її охопила бентежна радість, Аліса-бо — дірява голова — за картоплею й капустою, за принадами самогубства, за вимогами дітей встигла вже й забути мсьє Жана-Поля Армана. Фредерік, спотикаючись, піднявся нагору й поринув у глибокий-преглибокий п’яний сон, це Аліса знала напевно, навіть перевіряти не треба.

Сама Аліса лишається внизу, сперечатися із собою про майбутнє при тоскному світлі сальної свічки. Які в неї варіанти? Можна, звісно, накласти на себе руки: вдень вона відмовилася від спроби самогубства, але цей варіант приголомшливо надив. А які будуть наслідки? Її діти житимуть зі страхом, ганьбою і почуттям провини. Чи ж не краще буде, якщо вони прокинуться вранці й виявлять, що їхня мати просто зникла, а не вбилася надворі чи вклякла з піною на губах, нажершись отрути для мух? Ніхто й не сумнівається, що у «кращому житті», яке пропонує їй мсьє Арман, будуть свої проблеми і прикрі несподіванки, проте чи ж це не краще, ніж смерть від власної руки?

Не минуло й кількох хвилин, відколи вона дійшла цього висновку, як Аліса спакувала собі пакуночок і востаннє пригорнула бідолашну крихітку Неллі. Тоді поцілувала м’які вогкі лоби Ади, Альберта й Лілліан, погладила золотисту Альбертову щічку й потамувала схлип, а тоді зняла з шиї материн медальйон і поклала Аді під подушку. Ада застогнала уві сні й відмахнулася від прощального поцілунку. А ось бідасі Лоренсу й Тому прощання не перепало, адже вони спали на горищі, де підлога шалено рипіла, а Лоренс прокидався від найменшого шелесту, тож Аліса вирішила не ризикувати. Вона ще пожалкує про цей прояв материнського недбальства — з іншого боку, вона прожила таке довге життя, що встигла пожалкувати більш-менш про все. Нарешті вона зняла обручку й поклала на подушці біля п’яного чоловіка, що тільки захропів. Коли він прокинувся наступного ранку й побачив обручку замість дружини, то із невластивою йому кмітливістю зрозумів, що вона пішла назавжди.

Коли Аліса дійшла до кінця алеї, мсьє Арман терпляче на неї чекав і не виказав ані найменшого подиву, коли вона вмостилася на возі біля нього і сказала:

— Ну, гаразд.

Хоча, може, це й недостатньо натхненні слова, щоб починати з них нове життя.

Мсьє Арман боявся переслідувань розлюченого чоловіка, тож рушив просто на північ, і парочка на певний час осіла, чи бодай спробувала осісти, у Глазго. Мсьє Арман давав собі раду як мандрівний фотограф, але у стаціонарному ательє йому повелося гірше, адже у Глазго, звісно, фотоательє було як собак нерізаних, і містяни прекрасно обходилися без його талантів. Не минуло й року, як ця затія провалилася, і вони знову знялися з місця. На той час в Алісине серце вже почали закрадатися певні сумніви, проте вона все ж погодилася виїхати з країни й рушити в Марсель, рідне місто мсьє Армана — вона думала, що йдеться про короткі відвідини, після яких вони повернуться до Йоркшира і... власне, вона не до кінця уявляла, що буде після того «і», але якось вона все владнає і поверне своїх дітей. Фотографії, звісно, у неї були, бо у мсьє Армана лишилися негативи. Коли вони ще жили у Глазго, вона зуміла його переконати роздрукувати цілий новий набір і оправити у дорожні рамки з дорогої тисненої шкіри. Ці рамки надійно закривалися, тож Аліса могла обіймати своїх навіки завмерлих у часі дітей у будь-якій точці континенту.

Не так склалося, як гадалося: їхнє європейське турне затягнулося на роки. Мсьє Арман здійснив прикру помилку й майже одразу після прибуття до Марселя вклав усі їхні гроші у провальну справу. У нього не було чуття на бізнес, що вичерпно продемонструвала ще затія у Глазго, і якби Аліса знала про його задум, то наполягла б на своєму й порятувала їх від того, що на них чекало, — її від злиднів, а мсьє Армана від боргової в’язниці. (Зате їм несподівано легко вдалося взяти шлюб, хоча, строго кажучи, Фредерік на той час уже помер, тож Аліса не стала дружиною двом чоловікам). Якийсь час Алісі навіть довелося попрацювати пралею — вона терла бруском мила закаляну білизну марсельської буржуазії і гірко питала Бога, якого не існує, чи це справді те, що їй судилося.

Проте коли мсьє Армана, несподівано життєрадісного, попри випробування долі, випустили із в’язниці, їхні нещастя не скінчилися — Аліса злягла із запаленням легенів і ще багато місяців після того не мала сил. Виходжуючи дружину, мсьє Арман зумів підзаробити трохи грошей як мандрований фотограф (от що-що, а оббивати пороги він умів) і врешті повіз її лікуватися на село. Аліса радше лишилася б у міській тисняві Марселя, ніж знову опинилася в пастці пасторальної ідилії, проте цього разу мсьє Арман наполіг. А тоді в них знову скінчилися гроші, тож вони, як Аліса й боялася, так на селі і застрягли, а коли нарешті повернулися до міста, їх спіткало ще кілька прикростей, які вже не стали несподіванкою, і так далі, і таке інше.

Того ранку, коли Алісі виповнилося 47, вона встала з ліжка, рвучко відкрила віконниці у спальні, впускаючи чисте сонячне світло, і, дивлячись за вікно, а не на галла, що куняв під ковдрою, заявила, що з неї абсолютно й категорично досить і вони просто-таки мусять повернутися до Англії й забрати її дітей цієї ж миті, навіть якщо їй доведеться продавати своє тіло на вулиці, щоб накопичити грошей на квиток. Мсьє Арман пробурмотів щось штибу того, що їй вдасться продати своє тіло лише в тому разі, якщо вона зашиє собі рот, на що вона жбурнула в нього і глек для умивання, і таз.

Та їм знову не пощастило, адже саме того ясного літнього ранку ерцгерцог Франц Фердинанд вирішив проїхатися вулицями Сараєва, що запустило вервечку подій, через які мсьє Арман із дружиною мусили затриматися у Франції ще на чотири роки.

Під час війни з Алісою стався цікавий досвід із тих, які хтось інший прийняв би за прикмету якоїсь душевної хвороби, проте вона так звикла почуватися хворою, що така версія навіть не спала їй на думку. Натомість вона дійшла ще химернішого висновку, що це доказ існування Бога. Цей досвід, який змінив усе, стався у 1916 році, вночі на 1 липня, коли Аліса раптово виринула із дуже глибокого сну. Розплющивши очі, вона побачила в ногах постать янгола чи бодай яви, що відповідала її уявленням про те, як має виглядати янгол (напівпрозоре біле вбрання, сніжно-білі крила, осяйний німб, золоті кучері, очі кольору незабудок), але, всупереч її очікуванням, та чи то пак той, адже постать була чоловіча, нічого не сказала, а тільки всміхнулася й піднесла до небес руку у жесті, подібному до дешевих гіпсових фігурок святих, Мадонн та Ісусів, які у Франції аж кишіли. А тоді янгол зник. Наступного ранку Аліса ретельно обшукала кімнату в надії, що янгол лишив якийсь слід, проте не знайшла навіть пір’їночки завалящої, але й минущого видива вистачило, щоб Аліса навернулася в католицтво і стала, як то буває зі свіжонаверненими, ревною вірянкою.

Проте хай би скільки вона перебирала вервицю і ставила свічки, Алісі все одно з голови не йшли покинуті діти, тож щойно у Європі оголосили перемир’я, вона запихнула мсьє Армана в потяг, що прямував до Кале. Як і слід було очікувати, вона почала пошук із котеджика, який поспіхом покинула тридцять років тому, і виявила, що цього разу в повітрі розчинилися вже її діти. Після Рейчел котедж кілька разів змінював власників, і найновіші нічогісінько не знали ні про яких Баркерів, що колись там жили. У селі, де її поява викликала певний ажіотаж, старі люди ще пам’ятали родину — Ада померла, Фредерік помер, Рейчел народила, Лоренс зник — і беземоційно переповіли ці події Алісі. Врешті, це було давним-давно, тільки, на жаль, не для Аліси, для якої ця звістка стала страшним ударом. Куди вони поділися? Місцеві тільки головою трясли. Ніхто нічого не спромігся згадати.

Вони із мсьє Арманом сіли на потяг на найближчій станції й рушили до Вітбі, бо Аліса припустила, що Рейчел могла, як голубка, повернутися додому. Вона всю дорогу проклинала сестру, що зайняла її місце, оплакувала смерть Ади й бідкалася через зникнення Лоренса, аж доки мсьє Арман не пожалкував, що познайомився колись із дружиною. Ця товстуха-нечупара зведе його в ранню могилу. Після прибуття до Вітбі ані вдача, ані гумор Аліси анітрохи не покращилися, і вона кілька тижнів блукала, не тямлячись, вузенькими вуличками й питала, як причинна, усіх перехожих, чи ті не чули про Рейчел Баркер чи Рейчел Шторм (адже саме з таким пророчим прізвищем та прийшла на світ). Вона заскакувала у всі двори й гукала своїх втрачених дітей — Том! Альберт! Лілліан! Неллі! — але ніхто не відгукнувся. Вечорами вона виходила на Західну кручу і з болем вдивлялася у море, як мати втонулого моряка, а тоді верталася у дешеві кімнати, які вони винайняли у Вітбі, і проклинала Жана-Поля Армана і той день, коли його зустріла. Після однієї з цих тирад, коли вона тріснула його по голові вазою, він перевдягнувся у піжаму, вмостився на тонкому прочавленому матраці на двоспальному ліжку, зітхнув, заплющив очі і більше їх не розплющував.

Удруге овдовівши, Аліса продовжила пошуки у всіх містах, які тільки спадали їй на думку — Скарборо, Галлі, Лідсі, Бредфорді, Міддлсборо; навідала навіть Йорк, місто, де народилася й де геть не сподівалася зустріти Рейчел. На той час усі родичі самої Аліси вже померли, а в Йорку вона нікого не знала, тож затрималася там лише на кілька тижнів, перш ніж рушити деінде, й так ніколи й не дізналася, що на Девіґейті проминула Нелл із Кліффордом, Бебс і Банті — й навіть не помітила. Нарешті її прибило до берега у Шеффілді, де вона й осіла у обдришпаному будинку для бідних без копійки за душею. Тепер вона не пралею працювала, а доглядала чужих дітей, прекрасно усвідомлюючи іронію свого становища.

Загинула моя прабабуся в оточенні фотографій і колекції гіпсових фігурок святих у 1940 році, під час одного з найстрашніших нальотів на Шеффілд. Коли на ранок поліцейський і рятувальник витягнули її тіло з-під завалів, вона притискала до грудей старомодну фотографію п’яти дітей, ніби хотіла її захистити. Скло на світлині навіть не тріснуло. Поліцейський ніжно вийняв портрет із мертвих долонь і сказав:

— Ет, гірко їм буде, коли почують, як загинула їхня мамця.

(Він був чоловік сентиментальний, занадто сентиментальний для роботи, яка йому випала).

За збігом обставин, найстарший із зацілілих дітей зі світлини, Том, на власні очі бачив бомбардування Шеффілда — він був певен, що його мати померла ще 55 років тому, і саме навідував приятеля у Донкастері. Повертаючись із пабу довгою виткою дорогою, вони вилізли на пагорб, щоб подивитися на наліт — звідти місто було видно як на долоні.

— Най йому трясця, — сказав його друзяка, — то ж Шеффілд горить.

А тоді:

— Бідолашні.

А тоді:

— Сраний Гітлер!

Тед тільки сумовито труснув головою й порадів, що того вечора був поза Шеффілдом.