За лаштунками в музеї

Розділ третій 1953. Коронація

Королева в пишній білій сукні виглядає як повітряна кулька, готова ось-ось злетіти над Вестмінстерським абатством і зависнути серед золочених шпилів. Щоб цьому запобігти, її обтяжують накидками й мантіями, скіпетрами й перстенями, і врешті вона стає така важка, що єпископи й архієпископи вимушені помагати їй пересуватися з місця на місце. Вона нагадує мені заводну китайську лялечку, яку дядько Тед привіз Патриції з Гонконга — і королева, і лялечка ковзають килимом, не показуючи ніг, із суворою усмішкою на обличчі. Різниця полягає тільки в тому, що в заводної лялечки ступнів немає, тільки коліщатка, а в нашої нової королеви, я припускаю, є, і саме вони — її засіб пересування товстим багряним килимом. Колір коронаційного килима — це теж, звісно, тільки моє припущена, адже коронація в мініатюрі розгортається на екрані маленького телевізора «Ферґюсон» у кутку вітальні Над Крамничкою у різних відтінках сірого.

Телевізор — це подарунок Банті від Джорджа, компенсація за те, що вона мусить виховувати дітей Над Крамничкою, а не в нормальному домі. Ми — не перші на нашій вулиці, хто розжився на телевізор: ця честь належить міс Портелло з «Гепленда», крамниці дитячого одягу. Але, що важливіше, ми — перші у своїй родині: ані серед родичів Джорджа, ані серед родичів Банті ніхто ще не купив цієї жаданої новинки.

А Банті хоч розірвися: вона, природно, пишається телевізором і хоче ним похвалитися. Кращої нагоди, ніж коронація, годі й шукати. А з іншого боку, вона терпіти не може, коли в хату набивається людей. Це ж доведеться бутербродів накришити! Чай заварювати літрами! Кінця-краю роботі не видно. Вона на кухні намазує пундики маслом і складає горою, як бруківку. Вона кілька тижнів відкладала масло з нашого пайка для коронаційної випічки і складала в холодильнику, трохи навіть вициганила у своєї матері, Нелл, і тітоньки Ґледіс. Чого тільки вона не напекла, адже «добра господиня знає, що немає кращого доказу її майстерності, ніж гарні пироги — брунатні, як горіхи, щойно з духовки чи вишукано прикрашені» — так писано у Біблії Банті, «Досконалій кулінарії (Книзі рецептів для газової плити „Паркінсон“)».

Вона винесла гостям не тільки пундики, а й тарелі сендвічів із беконом (бекон від Волтера, хтивого м’ясника), «кокосові мадленки», «лемінґтони» й «карамельні тістечка» («для особливої нагоди!»), не кажучи вже про «піканінні» («з далекої Австралії») і «печиво Даґо» — останні два, судячи з усього, на честь братів наших молодших зі Співдружності. Від усього відгонило згірклим маслом, яке залежалося у новісінькому холодильному апараті («Не задовольняйся меншим!») — черговою відкупною Джорджа. Ще Банті накрутила ковбасних рулетів, тітонька Ґледіс принесла величезний пиріг зі свининою, а тітонька Бебс — фруктові флани, великі, як колеса: один із консервованих персиків і мараскінових вишень, а другий — із консервованих груш і винограду. Вони викликали загальне пожвавлення і заздрість. Банті доходить висновку, що її сестрі нічим зайнятися, якщо вона готова гаяти час на такі досконалі, бездоганні кружальця. А завела б вона стільки дітей, скільки у Банті... Банті примощує останній пундик на тацю. У Банті стільки дітей, що вона не знає, за що і хапатися.

— Людей тут, як у Калькуттській чорній ямі, — сповіщає вона Джорджу, коли той зазирає на кухню в пошуках елю. І додає, ніби існує якась квота: — І дітей забагато.

Нас і справді багато. І я — серед них, кручуся під ногами у дорослих, як пес, що здає іспит на слухняність. Я то тут, то там, сама не знаю, як мені вдається переміщатися так швидко — ось я стою біля телевізора, аж ось уже мчу коридором на кухню. Відверніться на мить — і вам може здатися, що дівчаток двоє. Може, я теж на коліщатках, як китайська лялечка, та ще й розвинута не за віком. Усі гості зиркають на мене з недовірою і кажуть до Банті:

— А вона розвинута не за віком, правда ж?

— Розумніша, ніж треба, — підтверджує Банті.

Наш список запрошених на коронацію не такий довгий, як у королеви. Для початку, у нас немає друзів зі Співдружності, хоча тітонька Еліза, кажуть, повелася з якимось подружжям із Ямайки — так значиться у списку табуйованих тем, укладеному Джорджем (тітонька Еліза — Джорджева невістка, дружина його брата Білла). Поміж іншим, не можна говорити про операцію тітоньки Мейбел, руку дядька Тома і миршавість Адріана. Дядько Том нам ніякий не дядько, він насправді дядько Банті й тітоньки Бебс, але його запросили, бо більше йому йти нікуди — тітонька Мейбел лягла в лікарню на операцію, про яку говорити не можна. (Рука в дядька Тома — дерев’яна копія тієї, яку йому відірвало багато років тому). Адріан нам двоюрідний брат, син-одинак дядька Кліффорда й тітоньки Ґледіс, і ми поняття не маємо, чи він миршавий, бо не знаємо ніяких інших десятирічних хлопчаків для порівняння. Він привів свого собаку, боксера Денді; я вирішую, що розмір тугих яєчок Денді, що стирчать між задніх лап — це теж заборонена тема. Денді саме такого розміру, щоб збивати мене з ніг, що він регулярно і робить, а Джилліан і Люсі-Віда заливаються сміхом.

Люсі-Віда — наша двоюрідна сестра, донька тітоньки Елізи та дядька Білла (Банті жалкує, що не може просто не запросити цієї частини родини). Тітонька Бебс привела свого чоловіка, дядька Сідні — м’якого й доброзичливого чолов’ягу, якого ми майже не бачимо. Запрошені на коронацію постійно діляться на партії і фракції та перегруповуються знову, і найпопулярніший вододіл — це предковічний поділ на чоловіків і жінок. Усі ми, на жаль, родичі, крім пса Денді й місіс Гевіс, сусідки Нелл, у якої — ви тільки уявіть! — своєї родини немає.

Джилліан у своїй стихії: нарешті запопала публіку, яка нікуди не подінеться з вітальні. Її єдиний суперник — телевізор, тож вона тільки те й робить, що намагається його здолати: витанцьовує перед екраном, блискає трусами з-під білої сукенки з корсажем і рюшами просто з вітрини «Гепленду». Наша кузинка, худа, довгокоса й довгонога Люсі-Віда, поводиться із Джилліан як із домашньою тваринкою, і коли та стомлює дорослих, каже щось штибу «Іди сюди, козенятко наше» сильним донкастерським акцентом. Люсі-Віда — героїня Джилліан, бо ходить на уроки танців. У неї чарівні ноги, вона просто-таки постійно вистукує ритм, так що весь час сповіщає про свою присутність, як сліпа.

Більшість дорослої аудиторії (крім дядька Теда, який любить маленьких дівчаток, особливо коли вони сяють трусиками) роздратовано зітхає, коли Джилліан заводить «Славний літак „Льодяник“» Ширлі Темпл (складно повірити, але вона справді рівно настільки мила). Вона єдина з нашого покоління успадкувала янгольский ген, тож у неї, як у Ади й Альберта, біляві кучерики. Тільки вона ще не знає, що за цю неземну красу зазвичай доводиться платити передчасною смертю. Бідолашка Джилліан!

Люсі-Віда випроваджує Джилліан у коридор і береться навчати п’яти балетних позицій, за що її винагороджують карамелькою. Тим часом на екрані юну королеву «підперезують мечем», а помічна Патриція доповнює шанобливі коментарі Річарда Дімблбі витягами з «Ілюстрованої книги про коронацію для хлопчиків і дівчаток». Ми довідуємося, що у цього жесту «глибокий символізм: державну владу поставлено на службу Богу». Її писклявий голосок затинається на слові «символізм» — їй, урешті, тільки сім, хоча вона найкраща учениця класу й читає краще, ніж більшість її ровесників. Патриція не здається і сповіщає, що «інкрустований меч» викували для коронації Георга IV, і це породжує суперечку в одній фракції дорослих про місце Георга IV у хронологічному порядку королів — очевидно, він ішов після Георга I, II і III, але ж хто був перед ним? Хтось висловлює припущення, що між третім і четвертим Георгами вклинилася королева Анна, але тут закипає дискусія про те, ким же, власне, Георг IV був «для своїх». Дядько Білл стверджує, що Георг IV «це той жирдяй, який Брайтон збудував», а дядько Кліффорд стоїть на своєму — «це той, який Америку профукав». (Хай би спитали наших домашніх привидів, ті пам’ятають це як учора).

Арбітром запрошують Патрицію — це великий тягар для дівчинки в такому юному віці, але вона у нас запекла роялістка і вже вивчила напам’ять половину королівської генеалогії починаючи від Еґберта (827-39). На жаль, вона дійшла тільки до Едварда II й не може прояснити ситуації із загадковими Георгами.

Інші члени товариства (Нелл, місіс Гевіс і тітонька Ґледіс) уже перекинулися на наступних Георгів (V і VI) і поринули у ностальгію, тож Банті добуває книжку «Георг V — 70 років слави», а в «Ілюстрованій книзі» Патриції, яку видали з нагоди сьогоднішньої коронації, виявляється чимало картинок із коронації Георга VI, «старого короля», як усі чуло його називають, ніби Англія — це казкова земля із золотими гусаками, лихими королевами і «старими королями», що палять люльку й носять капці, гаптовані золотими коронами.

Контингент, що сперечається про Георгів I—IV, збігається з контингентом одружених чоловіків, які п’ють брунатний ель марки «Вотні». До цієї фракції входять дядько Сидні, дядько Кліффорд, дядько Білл і Джордж, а також старий парубок дядько Тед.

Тепер коронаційні сувеніри сиплються з усіх закутків — у батька знаходиться кухоль до коронації Едварда VIII, якої не відбулося, що надає цьому предметові цікавого філософського виміру. З кухні приносять чайну ложечку Ени Тетлі з нагоди коронації Георга VI, що тепер належить Банті, хоча, строго кажучи, майно крадене (див. примітку (ііі)).

Очевидно, найбільше скарбів знайшлося у Патриції, що й передбачувано для дитини шкільного віку — вона соромливо, але з гордістю демонструє товариству (і) чашку з нагоди коронації; (2) монети з нагоди коронації у пластиковому мішечку; (3) медаль з нагоди коронації (таку саму нова королева надвечір пришпилить маленькому принцу Чарльзу); (4) карамельки з нагоди коронації у дуже гарній багряно-срібній коробці; (5) вищезгадану «Ілюстровану книгу про коронацію для хлопчиків і дівчаток» — і останній по порядку, але не за важливістю — (6) прапор Великої Британії. З патріотичних міркувань вона вбралася у шкільну форму — сукенку в жовту і брунатну смужку, коричневий блейзер і бурий берет. Джилліан з нагоди коронації вбрали в біле, на мене ж із такої оказії начепили найкращу сукню з лимонної тафти, з коміром типу «Пітер Пен» і короткими пишними рукавцями. На Люсі-Віді дивний витвір тітоньки Ґледіс. Щоразу як Люсі-Віда навідується до нас із дикого південного Йоркшира, виглядає вона так, ніби зібралася на карнавал. Тітонька Еліза вправно обшиває свою кровиночку сіточками, тюлем, рюшиками й оборками, так що Люсі-Віда на ногах-бадилиночках виглядає як екзотична квітка, яку дивними вітрами занесло не туди.

Усі ми знаємо, що тітонька Еліза — «простуха», куди вже простіше, так стверджує Банті. Ми розуміємо: це якось пов’язане із вугільно-чорними коренями її білявого волосся, сережками з велетенськими стразами, а ще, мабуть, тим, що навіть у день коронації вона не вдягла панчішок і зухвало демонструє всім ноги у цятках, родимках і синіх венах, схожих на прожилки на блакитному сирі. (Не кажучи вже про те, що її радо прийняли до фракції Георгів I-IV: її гучний сміх оповиває чоловіків і примиряє з існуванням жіноцтва). Руки в тітоньки Елізи вічно зайняті як не чаркою, то цигаркою, але щойно звільняються, вона хапає дітей, що проходять повз неї, і гучно й мокро чмокає у щоку. Для нашої родини така поведінка щонайменше нехарактерна.

Тітонька Еліза принесла всім дівчаткам подарунки — зроблені власноруч заквітчані тіари із креп-паперу, точнісінько як на фрейлінах королеви. Вона навіть вишиковує нас у маленьку коронаційну процесію перед сходами і приколює корони незручними заколками-невидимками. Це мене чомусь розчулює, а біль від заколок тамує внесок тітоньки Елізи до святкової атмосфери — липкий паперовий пакунок із фруктовими льодяниками з «Баркер і Добсон». Бідашка Адріан похмуро спостерігає за нами, напхавши за щоки льодяників: йому прикро, що його через стать вигнали з нашого квіткового королівства.

— Не рюмсай, малий, — великодушно каже Люсі-Віда. — Хочеш, навчу сідати на шпагат?

Адріан помітно жвавішає.

Загалом тітонька Еліза нам радше подобається, ніж ні — навіть сувора Патриція не проти посидіти в неї на колінах і поділитися менш важливими зі своїх секретів (улюблений предмет у школі, улюблена страва у шкільному буфеті, ким вона хоче стати, коли виросте — відповіді: математика, нема такої, ветеринаркою).

Дейзі та Роуз майже не втручаються до процесу, у них свій маленький герметичний світ. Вони вбрані однаково, закінчують речення одна за одну (це, звісно, коли роблять товариству поступку і йдуть на контакт — у них є власна таємна мова) і дивляться на навколишніх холодно і байдуже, як статисти у фільмі «Пришельці з Марсу». Адріан замалий для фракції брунатного елю, але й у жіночій групі, що туркоче про старого короля, йому теж не дуже раді. Зараз до цієї групи влилася тітонька Бебс, і тепер у ній прославляють Королеву-матір (мабуть, «стару королеву», тільки ніхто її так не називає). Цікавий це титул, Королева-мати. Королева всіх матерів, мати всіх королев. Це Банті хотіла би бути Королевою-матір’ю. «Королева Банті, Королева-мати». Тоді я була б принцесою Рубі, мило ж? Хай там як, симпатичніше, ніж «принцеса Джилліан» чи «принцеса Люсі-Віда».

Королеви-матері п’ють херес, це така бурда від кашлю — бура й солодка, як меляса, але підступна. Тітонька Бебс відносить чарочку до Банті на перший поверх — та саме поливає ковбасні рулети молоком.

— А я вже думала, що про мене всі забули, — кисло каже Банті, але чарку бере й делікатно відпиває.

— Коронацію пропустиш, — повідомляє тітонька Бебс.

Банті кидає їй свій коронний погляд, який без слів каже: «А хто ж іще гаруватиме на цих галерах?».

— Миропомазання! — захоплено вищить із другого поверху Патриція.

Тітоньці Бебс вдається переконати Банті лишити рулет непомазаним, піднятися нагору і стати свідком того, що в «Ілюстрованій книзі» назвали «найурочистішою й найважливішою частиною церемонії». Ця частина така урочиста й важлива, що королева губиться в юрмі єпископів, і Над Крамничкою помазання ніхто не бачить.

— А гарний у вас телевізор, — тоном знавця каже тітонька Ґледіс, коли Бебс заводить Банті до кімнати.

Банті розквітає й дякує так жеманно, ніби в минулому житті сама допомагала Лоґі Берду винайти телевізор.

— І гарні панелі під горіхове дерево, — каже дядько Том. Усі кивають на знак згоди.

— Прекрасна в тебе сукня, Банті, — раптом бовкає дядько Білл, і Банті здригається, бо Білл їй не подобається (антипатія заснована виключно на тому, що він — Джорджів брат). Раз її дівер вважає, що «сукня прекрасна», а смаку в нього ніякісінького (це справді так), то щось зі вбранням не так.

Сукня і справді монструозна — дивна конструкція із брунатних і жовтих смужок, стягнутих люрексною ниткою. Банті у ній виглядає як оса, що зібралася на свято.

— Зараз настає момент, на який чекали всі народи Великої Британії, Співдружності й Імперії, — читає Патриція.

— Видатний момент, — читає, зазираючи їй через плече, дядько Тед.

Він опускає долоню на її шкільний блейзер — можна сказати, як дядько, а можна сказати, що й ні. Хай там як, він невдало обрав жертву: Патриція терпіти не може, коли її торкаються, і вмить відскакує вбік.

Саме тієї миті Джилліан вривається до кімнати, аби показати всім свої піруети, і зависає перед телевізором, коли на голову королеві опускають корону, так що «Боже, храни королеву!» заглушає крик «Ану геть, Джилліан!». Вона плаксиво випинає губки, янгольські кучерики тривожно тріпочуть, аж тут Люсі-Віда по-материнськи простягає їй руку й каже:

— Ходи, мала, ходи-но зі мною.

І вони випурхують із кімнати, щоб зайнятися чимось важливим із ляльками. Ані в мене, ані в Патриції ляльок нема. Патриція ляльок не хоче, хоча, буває, позичає у Джилліан, щоб погратися у школу. Патриція часто грається у школу, а вчителька вона строга, повірте на слово — я це знаю із власного досвіду, бо інколи мушу підміняти ляльку.

А я, мушу визнати, ляльку хотіла б, хоча у них у всіх тверде, виліплене з пластику волосся й недобрі лиця. У ляльок Джилліан імена штибу «Джемайма» чи «Арабелла». У Патриції є панда (її так і звати «Панда» — Патриція не зловживає пишними іменами), якій вона дуже віддана, а в мене — ведмедик («Тедді»), який мені дорожчий, ніж родичі. У мене приголомшливо дорослий словниковий запас у десять слів: звісно, Тедді, а ще: мама, тато, Паш (Патриція), Ґаґ (Джилліан), Гамма (Нелл), Па-па, Крам!, Дотті (слово на всі випадки життя), і — найважливіше — Мобо.

Я інстинктивно відчуваю, де Мобо зараз — на задньому дворі. Банті знову на кухні, ставить рулет у духовку, і коли ми з Тедді підходимо до задніх дверей, вона ласкаво нас випускає. Я набираю повні легені повітря. Аж ось і він! Моя розрада! Коник Мобо — найкрасивіший витвір рук людських. Він півметра в холці заввишки, зроблений із сірої жерсті в білі яблука, має гриву, що завжди майорить на вітрі, і пухнастий хвіст. У нього добрі очі, тверда спина, багряне сідло, багряні віжки й багряні стремена (також із жерсті). На сонячному задньому дворі (нам із погодою пощастило значно більше, ніж бідашці королеві) він виглядає знаменито — ніздрі роздуваються, ось-ось ритиме землю копитом. Натхненна коронацією Патриція ласкаво прикрасила його тартановими стьожечками, тож він нічим не поступається коням, що крокували того дня по Мелл.

Купили коника для Джилліан (як компенсацію за те, що їй доведеться миритися зі мною), але вона вже його переросла, тож офіційно вершницею стала я. Для Джилліан це нічого не міняє — вона ревно його охороняє і, якби її воля, не підпускала б мене до нього взагалі. Але зараз Джилліан у домі з Люсі-Відою, а мій скакун блукає заднім двором, неприпнутий, без охорони, і на коротку мить цілковито мій!

Безперервним і незмовкним закляттям «ДоттідоттідоттідоттідоттідоттідодттідоттіМобо!» я змушую Банті підсадити мене на світоч мого серця і щасливо галопую навколо заднього двору. Ну, строго кажучи, не зовсім галопую. Мобо рухається на педалях. Умостившись верхи, починаєш що є сили перебирати ногами — і він ривками рушає вперед. Я тисну на педалі і смикаюся хвилин зо десять, вдаючи, що за мною котиться золота карета, перш ніж з’являється наш запеклий ворог.

Порив холодного вітру драматично розчахує кухонні двері, і двором простягається тінь. Тінь не просто темна, у ній чаїться чорне зло, ненависть, заздрість і смертовбивчий потяг — так, це наша Джилліан! Вона кидається до нас через двір навскоси, як торпеда, наведена на ціль, набирає швидкість і, нарешті сягнувши Мобо, не встигає загальмувати і продовжує рух — перевертає коня і мене з ним, перелітає через нього і приземляється задком у рюшах на тверді плити. Мобо летить двором, так що на металевих боках з’являються глибокі негарні подряпини, а тоді нарешті завмирає. Я лежу навзнак, дивлюся у червневе небо й думаю, чи я не загинула. У потилиці пульсує біль від удару, але я така приголомшена, що не маю сил розплакатися.

А ось наша Джилліан реве так гучно, що й мертві встали б — навіть Банті виходить подивитися, що сталося. Горе Джилліан майже викликає в неї співчуття.

— Ти обережніше, — наказує вона. Може, звучить це й не дуже співчутливо, але інакше вона не вміє.

Тут надбігає Люсі-Віда, виконує співчутливий танок — туп-туп-ТУП, туп-туп-ТУП, помагає Джилліан підвестися і починає бідкатися над сукнею: і справді, бездоганно-білим вбранням розпливається багряна кров (кольори коронації), а порвана, пошматована корона звисає на шиї, як зашморг із квітів.

— Бідна дитинка, — низьким голосом примовляє Люсі-Віда. — Ходімо, умию тебе.

І вони зникають, узявшись за руки, а ми з Мобо лишаємося на ласку Денді: той, як уміє, слиняво облизує нас гарячим язиком, від якого пахне краденим ковбасним рулетом.

Решта дня минає, як у тумані — мабуть, у мене струс мозку. Коли я повертаюся до вітальні, там розгортається добропорядний балаганчик. Фракція брунатного елю напилася і грає у куточку в покер. З полички для фото у них над головою звисає прапор, який притягла Патриція, прикриваючи 36 крихітних чорно-білих світлин у рамочках, із яких визирають 36 Патрицій, 36 Джилліан, а мене чомусь аж 72. З фотографій може здатися, що дітей у Банті і справді забагато: сотня мініатюрних дівчаток хижо глитає її живцем.

Фракція Королеви-матері, до якої долучився дядько Том, повдягала паперові ковпаки, невідь-звідки й добуті, і тепер згадує День перемоги, вуличні гуляння й тітоньку Бетті, що живе далеко, по той бік Атлантичного океану, але нагадує про своє існування продуктовими посилками. Фракція Королеви-матері вже встигла добряче прикластися до хересу, а Банті на правах доброї господині начепила піратського капелюха й організувала вікторину, від якої учасники аж за боки беруться від сміху. Адріан із Денді граються на задньому дворі — кидають і приносять м’яч, тільки неясно, хто робить що. Дядько Тед, Люсі-Віда і Джилліан граються нагорі в піжмурки. Спиртне Над Крамничкою сягає критичної позначки, тож я зітхаю з полегшею, коли Банті помічає мене, притискає в жасі долоні до рота й каже:

— Та їх же досі не вклали!

Проте, боюся, мама перепила хересу й нічим нам не може допомогти — її піратський капелюх уже сповз набакир, закривши одне око, і вона не падає з бильця дивана тільки тому, що важко спирається на плече тітоньки Ґледіс.

Тітонька Еліза цокає язиком, як Люсі-Віда, тільки доросла, полишає вікторину («Я бачу те, що починається на букви Т-П», ви вгадали — телевізійний приймач), зганяє дітей докупи, як вівчарка, і випроваджує нагору, спати. Вона менш шанобливо ставиться до вечірніх ритуалів, ніж Банті. Банті вишикувала б нас, як солдатів, у ванні, і терла, мила і шкрябала б мало не до дір, а тітонька Еліза тільки поквапцем проводить фланелькою про найбрудніших ділянках шкіри і спаковує у світлі літні спальні. Люсі-Віда і Джилліан лягають валетом у одне ліжко, як сардини. Близнята вмощуються на ліжку Джорджа і Банті — не беруся навіть уявити, що на те скаже Банті, коли полишить палубу свого піратського корабля й побреде спати. Адріан десь уклався з Денді. Здається, сьогодні всі на світі лишаться ночувати Над Крамничкою. Ніхто не зголошується розділити спальню з Патрицією — їй тільки сім, але її потреба у приватному просторі воістину гротескна. Може, вона взагалі спить догори дригом, як кажан, затиснувши під крилом свою панду.

Через кілька годин я несподівано прокидаюся, рвучко сідаю на ліжку і згадую, що Тедді так і лишився десь на задньому дворі, забутий після катастрофи на скачках.

Вікна моєї спальні виходять на задній двір, тож я підходжу до вікна, аби перевірити, чи його не видно. Небо магічного темно-синього кольору і сповнене зір, що мерехтять, як сережки тітоньки Елізи, а двір, як на пізню пору, просто дивовижно сповнений життя. Мобо так і лежить на боці, може, спить — бодай я на це сподіваюся, хоча корона Патриції в нього на голові підозріло нагадує похороний вінок. Тедді лежить, розкинувши руки-ноги, як полеглий солдат, у чорнобривцях, що тягнуться вздовж муру. Над ним чатує Денді, блискаючи у темряві чорними очима. А до воріт незграбно притулився Джордж зі спущеними до кісточок штанами і сіпається в обіймах незримої жінки. З-за нього стирчить гола нога без шкарпетки, лунає хрипкий сміх, жінка шепоче:

— Давай, любий, ось так.

Лишу-но я Тедді в цьому непевному товаристві. Краще порятую його мокре від роси тіло вранці.

Зі спальні Джилліан долинає стук. Може, Люсі-Віда витанцьовує навіть уві сні.

Патриція сидить на своєму вузькому ліжку й читає при світлі нічника з Бембі і кроликом Топотуном на абажурі. Вона дійшла до останнього, сьомого розділу книжки про коронацію — він називається «Нова єлизаветинська доба». У ньому окреслено обов’язки всіх хлопчиків і дівчаток, що «стануть дорослими громадянами за нової єлизаветинської доби» у країні, що «досі стоїть на чолі західної цивілізації». Заклики із цього розділу впадуть на плідний ґрунт. Патриція вступить у брауні і здобуде всі-всі значки, а тоді підросте й перейде у гайдівський рух; ходитиме в недільну школу; старанно вчитиметься у школі (попри невтомну участь у різних гуртках, друзів вона, як не дивно, так і не заведе). І вона не зраджуватиме своїх принципів. Шляхетний план майбутнього, окреслений у «Книжці для хлопчиків і дівчаток», розчулює Патрицію, хоча й не допоможе здолати закодовані у її ДНК відчуженість і схильність до розпачу:

«Ти виростеш і, лишивши дитинство позаду, муситимеш стати відповідальним чоловіком чи жінкою. Можливо, ця перспектива тебе лякає, проте ми з тобою прекрасно знаємо, що наш народ, бувало, помилявся, але звитяги йому ніколи не бракувало».

Як ми пишалися собою того дня! Як нас тішила перспектива подорожі в чарівне майбутнє, де ми станемо громадянами прекрасного нового світу. Патриція засинає з королівським благословенням на вустах.

— Боже, благослови королеву, — шепоче вона. — Боже, благослови всі народи Об’єднаного королівства.

Її слова підхоплюють наші домашні привиди, що ряхтять у вечірньому повітрі. Вони й собі святкують при світлі кіптявих факелів і масних канделябрів, витанцьовують примарні менуети і гавоти — «Йоркську примху» і «Втіху місіс Картрайт», мабуть, вивчили від містера Рошфора, учителя танців, що давав уроки в залі над «Явором». Чого вони тільки не бачили у цих прадавніх мурах — облоги й повітряні нальоти, пожежі й масакри, злет і падіння імперій. У них на очах за якісь кілька кроків звідси коронували римського імператора Костянтина, у них на очах занепала могутня імперія залізничного короля Джорджа Гадсона. Вони бачили, як голову бідолашного Річарда, герцога Йоркського, виставляють на палі при брамі міста, за якою сидять в облозі звитяжні роялісти. Проте вони все ж збираються на силі і приєднуються до Патриції в останньому радісному тості — підносять келихи, дмухають у роги, підносять орла Дев’ятого легіону. Най Бог благословить нас усіх!

Протягом Другої світової війни Банті шукала не стільки чоловіка, скільки своє «я».

Коли війна почалася, Банті трудилася у крамниці під назвою «Моделія — високоякісний дамський модний одяг». Вона влаштувалася туди ще два роки тому, одразу, як закінчила школу, і мирний плин днів її цілком задовольняв, хоча вона і мріяла про захопливі пригоди, що чекатимуть на неї у майбутньому, коли, як грім серед ясного неба, з’явиться писаний красень і забере її у світ вишуканих вечірок, лайнерів і шубок.

Власника «Моделії» звали містер Саймон, але заправляла всім місіс Картер. Містер Саймон звав місіс Картер «менеджеркою», на що батько Банті тільки порхнув: він ще не чув, щоб це так називали. Банті не до кінця розуміла, що він має на увазі, але у працедавцях і справді було щось підозріле — містер Саймон узагалі був іноземець, ба навіть угорець, але коли почалася війна, він заповзявся гучно просторікувати про свій британський паспорт. Він був невисокий, із лискучою лисиною, завжди бездоганно вбраний, із великим золотим годинником на ланцюжку в кишені жилета.

— Він же жидок? — спитав Кліффорд, брат Банті, коли вона тільки отримала цю роботу. Френк кивнув і потер великим пальцем об вказівний і середній.

Банті терпіти не могла Кліффорда і його погляди. Банті й Бетті позаочі вирішили, що він йолоп і задира. «Жидок» — дивне слово, яке містерові Саймонові геть не пасувало: він був щедрий, ласкавий і нагадував Банті добре вбраного тюленя.

Він обожнював місіс Картер і, коли покупців у крамниці не було, звав її Доллі — Банті часом аж знічувалася від того, як він розціловує менеджерці руки й зазирає в очі. Сама вона не могла згадати, щоб її батько з матір’ю виявляли ніжність, могли хіба що мимохідь чмокнути у щоку. Кліффорд розказав, що у містера Саймона дружина «у психушці» й тому той не може побратися з місіс Картер. Хоча, за його ж таки словами, в оселі місіс Картер над крамницею частіше робили «сама-знаєш-що», ніж у них по сусідству, де молодята Моріс та Ена Тетлі мучили пружини ліжка через стіну від спальні, яку Банті ділила з Бетті. Банті з Бетті не раз пошепки обговорювали допізна, що ж то Моріс робить із Еною, коли ліжко видає такі звуки.

Банті подобалися і містер Саймон, і місіс Картер, але особливо місіс Картер, пишна жінка віку її матері, але без того нальоту безнадії, який із часом лишився на Нелл. Місіс Картер збирала своє біляве, світле-пресвітле волосся у велику гульку і, за словами Френка, макіяж «лопатою накладала». Ще в неї були великі груди, що виглядали так, ніби вибухнуть, якщо тицьнути шпилькою. Над Банті вона квохтала, як квочка, приклацуючи язиком і примовляючи:

— А як сьогодні наша крихітка Банті?

Вона делікатно давала їй поради щодо зовнішності, внаслідок чого Банті перестала носити гольфики, черевики без підборів і каре, з яким проходила від п’яти до п’ятнадцяти, і стала модною штучкою на обцасах, у панчішках і навіть із помадою. «Наша юна леді», — схвально сказав містер Саймон, коли місіс Картер при ньому попросила Банті покрутитися у першій дорослій сукні.

Нелл — та скупилася на компліменти, щоб діти не зазналися. І взагалі, вона виходила з того, що далі буде тільки гірше. Ця песимістична філософія дарувала їй велику втіху — врешті-решт, на горе бодай можна розраховувати, а на щастя ні. Найбільше Нелл любила найстаршого і наймолодшого синів, Кліффорда і Теда. Улюбленцем, як не дивно, був таки Тед, хоча Банті й Бетті зійшлися на тому, що вреднішого паршивця світ не бачив. Авторитет Бебс у родині тримався на її статусі найстаршої доньки, та ще й особи приземленої і прагматичної. Бетті росла Френковою улюбленицею, а бідашку Банті ніщо не вирізняло.

— А де наша крихітка Банті?

— Я у підсобці, містере Саймоне, чай заварюю. Вам налити?

— Спасибі, так, люба!

У той час Банті приміряла особистість, засновану на співачці Діні Дурбін — милу, добру і заповзятливу. Місіс Картер і містер Саймон зустріли її з розпростертими обіймами, а дома ніхто й не зауважив змін.

— Банті, мій цукор осьдо! — коли місіс Картер підвищувала голос, крізь відточені інтонації проривався грубий йоркширський акцент.

— Бачу! — гукнула Банті.

У крамниці було порожньо. Банті зголосилася прийти в неділю й допомогти провести переоблік. Вони сиділи навколо радіо, примостивши на коліна чашки і блюдця, і слухали передачу «Як використати консерви на повну», чекаючи, коли прем’єр-міністр виголосить «заяву державного значення». Коли містер Чемберлен сказав «Змушений вам повідомити, що вони цього не зробили, а отже, наша країна перебуває у стані війни з Німеччиною», у Банті загривком побігли мурашки. Місіс Картер гучно шморгнула носом; вона втратила на Великій війні чоловіка, а її син Дік був саме такого віку, щоб загинути на цій війні.

— Що ж, — сказав містер Саймон, підняв чашку і прокашлявся, — у мене є тост.

— Тост? — із сумнівом перепитала місіс Картер.

— Так... за наш бульдожачий бойовий дух. Британці рабами не будуть. Містерові Адольфу Гітлеру кінець!

— Будьмо! — підхопили місіс Картер і Банті (Банті з більшим завзяттям) і підняли чашки. Банті жваво додала:

— Прав, Британіє!

Банті покладала на війну великі надії: було щось привабливе в тому, як війни змітають старий лад і створюють нові можливості. Бетті сказала, що це як монетку підкинути — ніколи не знати, яким боком упаде. Отже, зростають шанси, що Банті таки спіткають захопливі пригоди — може, писаний красень, а може, і бомба. Хай там як, усе зміниться.

Кліффорда призвали, і тепер Френк блукав за ним по дому і називав «рядовим Куком», ніби геть забув, яка неприємна буває війна. Кліффорд тримався зверхньо. Сідні, наречений Бебс, отримав повістку тоді ж, коли й Кліффорд, і весілля зіграли з поспіхом, який до війни видався би просто-таки непристойним.

Коли молодята вийшли з церкви, місіс Картер і містер Саймон були серед гостей, які зібралися на сходах побажати їм щастя — місіс Картер навіть вручила Бебс вересовий букетик, який та прийняла, трохи скривившись. Банті почула, як Кліффорд пробурмотав:

— А ця нетіпаха що тут забула?

Банті зашарілася і зиркнула на містера Саймона, щоб перевірити, чи він теж це почув, проте він тільки погідно посміхався всім навколишнім, а коли зауважив її, то помахав.

Скромний банкет влаштували у залі при тій самій церкві, яку місіс Сіврайт обрала для поминок Персі. Свято звелося до того, що чоловіки напилися невідь-звідки добутим густим молочним стаутом, який наливали з-під поли.

— Слово — срібло, мовчання — золото, — вигукнув зазвичай тихий і незворушний Сідні, а тоді залпом вихилив кухоль пива. Гості схвально заверещали. Тільки Бебс була в люті.

— Пробач нам, — розсміявся Френк і тяжко сперся на Сідні, хоча той теж так напився, що тримався вертикально тільки дивом.

— Чого це я мушу вам пробачати? — гарикнула Бебс тоном господині дому. Їй ледве перевалило за вісімнадцять, але вона трималася як доросла.

— Бо ми всі помремо, — похмуро пояснив Френк.

— Та не помреш ти, йолопе старий, — просичала Бебс, і Банті подумала, що якби це вона сказала таке батькові, то отримала б ляпаса.

Сенді Гевіс, сусід їхній, підійшов і спробував закрутити Бебс у танці, але вона рішуче попростувала геть, кинувши:

— Із Банті он танцюй, а в мене є справи важливіші.

Вона рушила до Кліффорда у марній надії, що він зможе закликати товариство до тверезості.

— То що, Банті, потанцюємо?

Сенді Гевіс їй подобався — коли вона була маленька, він катав її на візочку, а ще в нього була щира радісна вдача, яка приваблювала більшість людей. Красенем він не був, радше навпаки: у нього були банькаті блакитні очі людини зі слабкою щитовидкою й розпатлане волосся піщаного кольору, за що його Сенді і прозвали, хоча насправді його звали Ерік. Він закрутив Банті в енергійному тустепі (музика линула зі старого заводного грамофона, а еклектичну колекцію платівок притягнув Сідні). Банті завжди здавалося, що Сенді — як добрий пес, надійний, вірний і радий прислужитися, тож тим паче дивно було, що зараз він дихає на неї пивним сопухом, покусує різні частини тіла і тягає імпровізованим танцмайданчиком на швидкості шістдесят кілометрів на годину.

Коли запис добіг кінця, спітніла від танців Банті поквапцем вивела Сенді з танцмайданчика, перш ніж музика заграла знову. Хлопець неправильно зрозумів її наміри й однією рукою міцно обійняв за талію, а іншою почав тарабанити їй по ребрах, як по клавішах піаніно.

Коли вона нарешті виштовхала його в коридор, який тягнувся уздовж однієї стіни зали, він загрався в музику і тільки повторював:

— Упізнаєш мелодію, Банті? Га, га?

— Ні, Сенді, не впізнаю, — рішуче сказала Банті, намагаючись випручатися йому з рук. Він був несподівано сильний — їй раптом згадалося, що у школі він був чемпіоном із плавання.

— Давай, угадуй! — наполягав він.

— «Вдягтися, як для Рітца»? «Голубий Дунай»? «Дорога з жовтої цегли»? — Банті перебирала випадкові назви.

— Так! Так! Так! — горланив Сенді.

Сенді був у торговому флоті, і коли йому дали відпустку, він пообіцяв собі, що спізнає жінку, перш ніж повернеться на корабель. Повертатися треба було наступного дня, тож часу лишалося обмаль, тільки Банті про це не здогадувалася.

— Це весілля моєї сестри, — обурилася Банті, коли Сенді запхав язика їй у вухо. — Ми у церкві.

Він почав досліджувати коліном її пах. Коли вона нарешті сильно вкусила його за руку, він налякано відскочив і затрусив долонею, ніби хотів охолодити, а тоді зиркнув на неї із захватом і видихнув:

— Ух, тигриця!

Банті метнулася назад у людну і душну залу, але його слова засіли у голові. Їй сподобалося, що її назвали тигрицею, вона навіть тихцем спробувала загарчати. Її особистість піднеслася на кілька щаблів угору — від Діни Дурбін до Скарлетт О’Гари.

За певний час решта гостей з банкету перебралася до дому на Ловтер-стрит. Банті потай випила три маленькі кухлі стауту в надії, що увіллється в атмосферу свята, але натомість опинилася на кухні, де заходилася нарізати хліба. Раптом мускулясті руки оповили її стан. Банті саме зібралася підскочити й капризно випнути губки, щойно він дозволить собі зайвого (бо так веліла її нова особистість), коли Сенді сказав:

— Привіт, Бантику, Бантику мій шовковий, — і штурхонув, аби пересвідчитися, що вона зрозуміла жарт.

Несподівано для себе вона розсміялася, і Сенді сказав:

— Господи, Банті, та ж ти п’яна як чіп!

Від цього їй стало ще смішніше, і за якісь кілька хвилин він виманив її назовні й притиснув до задньої стіни дому. Це як віддатися на ласку восьминога, його руки лізли скрізь, а Банті тільки слабко повторювала «Це неправильно», доки Сенді в розпачу не заявив:

— Я тебе кохаю, Банті, я тебе вже давно кохаю, поберемося, коли мене наступного разу відпустять.

Спантеличена Банті вирішила, що це і є справжнє кохання (врешті, з ким не буває), і дозволила йому зробити все, що хотів, утішаючи себе тим, що це, можливо, останній дар йому перед смертю. Щоб не думати про те, що відбувається, вона вдивлялася у прив’ялий клематис по той бік саду.

— Ну й жінка! — сказав Сенді, швидко і негарно сягнувши екстазу.

У Банті цей процес не викликав нічого, крім огиди, особливо коли Сенді, захопившись, влупив її головою об ринву, зате тепер вона бодай розуміла, що ж то Моріс Тетлі робить із пружинами ліжка.

(— Та не може бути! — прошепотіла Бетті, широко розплющивши очі, коли Банті переповіла їй події вечора).

1942-й видався найподієвішим роком у війні Банті. Вона полишила «Моделію» — місіс Картер і містер Саймон влаштували їй дуже емоційне прощання й заявили, що навіть не уявляють, як даватимуть собі раду без маленької Банті. Місіс Картер подарувала їй пару панчішок і лавандові парфуми, а містер Саймон — п’ять фунтів і прощальні обійми, від яких вона зашарілася. Справи в них були поганенькі: коли ввели талони, бізнес пішов на спад, а син місіс Картер офіційно вважався зниклим безвісти.

Банті подалася у воєнну промисловість за прикладом Бебс, яка начиняла вибухівкою гільзи снарядів у цеху фабрики «Ровнтрі», де раніше виготовляли нелетальну фруктову жуйку. Вона влаштувалася на машинобудівельний завод, що до війни випускав мікроскопи, а тепер перепрофілювався на оптичні приціли. Банті перевіряла фокус зібраних прицілів і спершу уявляла, наче стріляє у німців (піф-паф), проте із часом робота приїлася, а під кінець робочого дня очі починали косити.

На початку 1942 року війна вже сиділа Банті в печінках. Їй у печінках сиділи Доктор Морквиця і Бульба Боб із пропаганди Міністерства сільського господарства, їй у печінках сиділа Пані Викрій, вона душу продала б за велику коробку шоколадок і нове зимове пальто і, якби зустріла Привид Марнотратства, то особисто обвела б його всіма крамницями Йорка. Не йшла вона в ногу з часом.

Романтикою теж і не пахло. Сенді Гевісу дали відпустку в лютому. Банті не зрадила їхнім заручинам лише тому, що ніхто більше нею не зацікавився. Банті здалека побачила, що він простує вулицею, закинувши за плече сумку й весело насвистуючи. Коли він відкрив хвіртку до заднього двору Гевісів, вона сховалася під підвіконням спальні, щоб Сенді її був не помітив. Відколи вони бачилися востаннє, він став іще страшнішенький, і її сироти брали від згадки про те, що вона йому дозволила на весіллі у Бебс.

Сенді супроводжував кораблі через великий і сірий Атлантичний океан, і холодна зверхність Банті його обурила. Сенді, як і Френк у свій час, був певен, що його шанси заціліти зникомі. На відміну від Френка, він був правий: не минуло й трьох тижнів, відколи він повернувся на службу, як його судно пішло на дно з екіпажем і вантажем тушонки. Місіс Гевіс, природно, була в розпачу, та й Банті почувалася винуватою. Бетті аж розплакалася, коли почула новини, адже він був «такий хороший хлопчик», на що Нелл сказала:

— Усі вони хороші.

Дім на Ловтер-стрит перетворився на начинку в бутерброді горя: за якийсь тиждень після того як вони довідалися про смерть Сенді, Ена Тетлі, їхня сусідка з іншого боку, втратила свого чоловіка, Моріса. У неї вже була дитина, шестимісячний малюк Спенсер. Після того як Моріс загинув, вона стала поводитися дивно. Френк сказав, що сусідка з глузду з’їхала, і почав її уникати, а ось Нелл почувалася зобов’язаною щодня її навідувати, як і Мінні Гевіс.

Ена ні на мить не спускала немовляти з ока, доходило до того, що вона навіть не клала його в колиску чи ліжечко й не дозволяла іншим його торкатися; вона днями носила його на руках і спала з ним уночі. Вона годинами сиділа на задньому дворі — вдивлялася в небо, чекала, коли Спенсерів батько вернеться (Моріс був навігатором на «веллінґтоні»). Удень ще півбіди, але вона не йшла в дім і після настання темряви: дитина плакала і кашляла на холодному весняному повітрі, комусь доводилося спускатися і заводити її всередину. Навіть місіс Гевіс у жалобі сказала, що горе — не привід розпускатися.

Нарешті терпець Нелл урвався, і вона делегувала цей обов’язок Банті (Бебс жила зі свекром і свекрухою на Бертон-Стоун-Лейн). Тепер вона вранці перед роботою заходила до Ени, заварювала їй чай і розводила Спенсерові порошкове молоко. Спенсер був негарною дитиною, вічно верещав від злості, а від пелюшок у нього бували подразнення. У нього були заїди й густі жовті соплі. Від немовляти тхнуло, про стан підгузків що й казати. Нелл наказала Банті перепеленати Спенсера, якщо він мокрий, але він завжди був мокрий, а Банті з душі вернуло від цієї думки, тож вона знехтувала інструкціями. Банті поклялася, що сама дітей не заведе. Загалом дні її починалися однаково: в Ени очі на мокрому місці, Спенсер верещить. Інколи на роботі Банті уявляла, що цілиться в них: піф-паф.

Вона не бачила місіс Картер уже кілька місяців, тож вирішила її навідати і спитати поради, зокрема про Ену, проте крамниця стояла порожня, а вікна квартирки нагорі були запнуті завісами. Вона довго дзвонила у двері, а коли спустилася, то цирульник навпроти пояснив:

— А вона поїхала — її син же загинув.

Банті похолола. Діка Картера вона якось бачила, це був миловидий хлопчина із осяйною усмішкою, від якої п’ятнадцятирічна Банті червоніла до п’ят. Отже, тут їй про горе нічого не порадять.

Це було десь у середині квітня. А під кінець квітня, у вівторок, Банті зі своєю подружкою Ві Лінвуд пішла в кінотеатр «Кліфтон» на «Так закінчується наша ніч» із Фредріком Марчем. Обидві погодилися, що кінце таке собі, коли в «Електрик» давали «Пекло розкрилося», було значно веселіше. Вони йшли додому через Бутем-парк, а над ними яскраво сяяв холодний місяць.

— Ідеальний місяць для бомбардувальників, — сказала Ві.

Банті стрепенулася.

— Не кажи такого, Ві.

Коли завила сирена, Бетті вилетіла з ліжка, як ошпарена кішка. Майже в ту саму мить їхня вулиця задвигтіла, загарчала, затремтіла — Банті розплющила очі саме вчасно, щоб побачити яскравий білий спалах. На якусь мить їй здалося, що це місяць, але потім вона зрозуміла, що це скидають сигнальні вогні. За хвилину вони забилися в клітку Моррісона у вітальні, що мала в разі чого захистити їх від уламків — Тед притягнув їхню руду кішку Тотті, а місіс Гевіс у сіточці для волосся приєдналася до них із кусючим скотч-тер’єром Рексом, якого всі терпіти не могли.

— Бедекерівський рейд, — сказав Тедді, і всі засичали.

— Тихо.

Ніби бомбардувальники нагорі могли їх почути.

— Це «гайнкелі», — сказав Тед, і Нелл його зацитькала. — А попереду, схоже, кілька «юнкерсів». Таку формацію називають «олівець», бо...

Бетті його стукнула.

— Сходіть приведіть Ену, — сказала Нелл, але тоді і справді сипнули бомби, і всі зосередилися на тому, щоб не з’їхати з глузду в тісній клітці.

Пролунало страшне бабах — це, як виявилося, двері позлітали з завіс — а тоді ще гучніше бабах!!! — це Ена і Спенсер здійснили найвищу пожертву.

Відбій тривоги оголосили на світанку. Френк сказав:

— Я ще нічому в житті так не радів.

Церкву святого Мартіна зрівняло з землею, дах прадавнього Цехового голлу згорів. Склади над річкою, редакція «Вечірніх новин», галерея й училище для сліпих дотлівали. Із прегарного склепінчастого даху залізничного вокзалу повилітали всі шиби. Депо розтрощило, потяги понівечило, школи і будинки понищило — у монастирі загинуло п’ятеро черниць, польовий морг на Кент-стрит був напхаий.

Банті йшла на роботу через Бутем, тією самою дорогою, якою напередодні поверталася з кіно. У великих георгіанських будинках не лишилося жодного цілого вікна, тишу порушував тільки той жаскуватий звук, із яким замітають тонни битого скла. Зате в кінці вулиці височіла заціліла середньовічна брама, а за нею — громаддя Йоркського собору, який виявився не по зубах навіть нацистам, і серце Банті сповнилося гордістю й бойовим духом. Її особистість пережила ще одну метаморфозу: тепер вона стала як героїня Ґрір Гарсон у «Місіс Мінівер».

Далі дорогу перекрили через вирву від бомби, тож Банті пішла в обхід вуличкою, на якій стояла «Моделія», і з жахом виявила, що крамничка і квартира над нею стоять відкриті всім вітрам, як ляльковий будиночок без фасаду. Було видно газову плитку на кухні місіс Картер і сервіз вустерських тарелей за скляними дверцятами серванту, а в крамничці — манекен без голови й ніг, як обрубаний торс. Кілька суконь на вішаках погойдувалися на вітрі.

— Там порожньо, їх не було, — пояснив цирульник, який люто замітав тротуар від скла.

Над дверима голярні звисав погнутий циліндр у червону й білу смужку, а у вибитому вікні виднівся знак: «Працюємо, як завжди. Розбомблені, але не переможені».

А ось Ена і Спенсер — переможені. Їх знайшли в Ениному ліжку, що через підлогу провалилося у вітальню: дитина скрутилася в матері на руках так мирно, ніби спала (ну хоч раз). Рятувальники ще сказали, що це трагедія. Місіс Гевіс, Банті, Бетті, Тед, Нелл і Френк, приголомшені, аж заніміли, коли після сирени відбою вийшли надвір і побачили руїни сусіднього будинку.

— Фух, — красномовно підсумував Тед.

А Нелл знайшла на задньому дворі, припорошеному цегляним пилом, срібну ложечку.

— Це ж Енина ложечка з нагоди коронації Георга VI, — зачудувалася вона. — Навіть не погнулася.

Банті стало моторошно, коли вона згадала, що ще вранці цією-от ложечкою сердито розмішувала цукор в Ениній чашці.

Коли з руїн по сусідству винесли сірі від пилу тіла Ени та Спенсера, усі вмить посерйознішали. Того вечора за чаєм Френк сказав, що на війні комусь неминуче доводиться приносити найвищу жертву, і ніхто не став із ним сперечатися. На вечерю була картопля з капустою, яку Френк вирощував на своєму наділі на краю футбольного поля, і коли Банті загралася капустою, батько різко спитав:

— Із капустою щось не так?

Банті струснула головою і змусила себе проковтнути слизький листок. Вона недолюблювала Френкові овочі, бо між листя вічно щось ховалося — як не мертва вуховертка, то слимак, якого не виловили, коли мили. Того вечора капусту мила вона — і справді, в умивальнику в результаті плавало слизьке слимаче тіло. Банті чомусь уявила, як Сенді Гевіс захлинається жирною солоною водою Атлантичного океану, розпачливо намагається випливти, але врешті, перевертаючись, іде на дно своєї водяної могили. Про що думають потопельники? (Сенді — ні про що, бо при падінні у воду вдарився головою об ящик тушонки). Так наша ніч і закінчується, — подумала Банті.

— Шкода Ену, — сказала Бетті, і в неї на очах виступили сльози.

— Срані фріци, — сказав Тед, і Френк тріснув його за лайку.

(Шкода Йорк, не захистили його ані загорода з аеростатів, ані зенітки, ані англійські винищувачі, які були за півтори години льоту, хоча Черчилль, на честь якого назвали бідашку Спенсера, завдяки дешифрувальникам із Блетчлі знав, що тієї ночі німецькі бомбардувальники будуть над Йорком і їм ясно світитиме прегарний місяць. Піф-паф).

А незабаром після Великого нальоту на Ловтер-стрит навідався несподіваний гість. Родина саме сиділа собі мирно навколо радіо і слухала освітню передачу, коли у двері постукали. Відчиняти послали Банті.

На порозі стояв високий юнак у офіцерській формі, недбало зсунувши берет повітряних сил набакир, так що вибилися біляві кучері. Він зубасто всміхнувся Банті й геть не по-англійськи сказав:

— Здоров.

— Вітаю, — сказала Банті з національною стриманістю і змовкла, очікуючи пояснення.

Юнак був імпозантний: блакитні-преблакитні очі, гарне волосся — для чоловіка навіть занадто (ніхто з дітей Нелл не успадкував янгольських кучериків, хоча Бебс із Банті не раз намагалися їх імітувати перманентом і перекисом).

— А ти, мабуть, донька тітоньки Нелл? — усміхнувся він.

— Тітоньки Нелл? — перепитала Банті, намагаючись вирахувати, ким вони доводяться одне одному. Чоловік простягнув їй руку. — Я Едмунд, твій двоюрідний брат.

— Хто там? — гукнув із вітальні Френк.

У ту саму мить чергова з протиповітряної оборони гукнула:

— Та закрийте вже ці срані двері!

Банті затягла гостя в коридор і крикнула:

— Це Едмунд, наш двоюрідний брат!

Нелл вибігла з вітальні й завмерла, заворожена виглядом незнайомця. Він розкрив руки для обіймів і зробив крок до неї.

— Тітонько Нелл?

І тут Нелл зомліла.

— Що тут за чортівня, у нас що, фріци висадилися? — буркнув Френк, протискаючись у коридор.

Чоловік зробив чергову спробу представитися і простягнув Френку руку:

— Ви ж дядько Френк? А я — син Лілліан.

— Едмунд? — пошепки перепитав Френк, ніби став свідком дива.

Едмунд кілька секунд жваво тиснув йому руку, а тоді вони нарешті звернули увагу на Нелл, що й далі лежала на підлозі. Банті й Бетті допомогли їй сісти, а Едмунд присів коло неї на підлозі.

— Тітонько Нелл, — сказав він із чарівною усмішкою, — Лілліан передає вітання.

Їхній двоюрідний брат Едмунд був іще та штучка — і красень, і сміливець. Він служив бомбардиром, стояв на базі «Крофт» і був радий познайомитися зі своїми англійськими родичами. Френк зі сміхом пояснив, що Едмунд — «викапаний» брат Нелл Альберт, і спершу навіть прийняв його за привида. Нелл не спілкувалася зі своєю сестрою Лілліан уже двадцять років. Останньою звісткою від Лілліан стала загадкова листівка з Ванкувера зі словами «У мене все добре, не бійся», від якої Нелл, природно, тільки розхвилювалася, адже доти не знала, що були причини боятися. Адреси на листівці не стояло, і більше від Лілліан не було ні слуху ні духу, що хвилювало Нелл іще більше. Власне, вона була вирішила, що Лілліан померла, а тепер, коли сестра виявилася живою, розлютилася, що та не виходила на зв’язок.

— Вона обіцяє писати, — сказав Едмунд.

Лілліан, виявляється, побралася із чоловіком на ім’я Піт Доннер, живе на фермі десь серед прерій і народила Едмунду «маленького братика» на ім’я Натан.

— Натан? — підозріло перепитав Френк. — Це що, єврейське ім’я?

Едмунд розсміявся:

— Не знаю, сер.

О десятій він зібрався йти:

— Ви ж не хочете, щоб я пропустив машину на базу, га?

Усі зауважили, що «га?» він вимовляє на канадський манір, а не на йоркширський. Насправді він не збирався поночі вертатися ні на яку базу, але не став пояснювати своїм англійським родичам, що йде в бар «У Бетті», де на нього чекає гарненька медсестра-ірландка. Він пообіцяв повернутися й навідати рідних під час наступної відпустки і розсміявся, бо до наступної відпустки точно не доживе — йде-бо вже його другий строк. Цього він також не став пояснювати.

Тієї ночі Банті й Бетті довго перешіптувалися про Едмунда. Бетті заявила, що збирається за нього заміж, а ось Банті сумнівалася: у його розсміяних блакитних очах читався досвід, ніби він бачив тебе як облуплену і знав, що всередині нічого особливо й немає. Банті він нагадував лева — великого, пухнастого, золотистого лева.

— Як ти думаєш, якого кольору в нього очі? — спитала Бетті. — Як небо? Як море?

— Як незабудки, — сказала Банті: їй згадалося блюдце, на якому годують Тотті, з вицвілими незабудками й облупленими золотими берегами.

Вони обидві заснули з думками про Едмунда, вдячні, що є на кого повісити свої романтичні сподівання.

На жаль, Едмунд не повернувся — його збили на наступному ж вильоті.

— Щастить як покійнику, — сказав Тед. І всі були такі засмучені, що ніхто навіть не став його картати.

А ось Френку пощастило ще менше. У грудні він вирішив на шляху додому зрізати кут довгим вузьким завулком, обрамленим високими цегляними стінами. Сирени завили, щойно Френк ступив до завулка, і він спробував пришвидшити крок, але засапався — Нелл він про це не казав, але з серцем були певні проблеми. Його охопило дивне відчуття, ніби він повернувся в минуле і знову простує нічиєю землею в перший день Сомми, коли він ще не знав, що відбувається. Усі давні страхи повернулися. Він схопився за серце — тут йому і смерть — і вголос промовив:

— Боже милосердний, не дай смерті захопити мене зненацька.

Так він багато років тому молився в окопах. Шкода, що віддав щасливу кролячу лапку Кліффордові.

Він не дійшов ще й до середини завулка, коли низько над головою заскімлив підбитий двигун, а тоді у вузькій стьожці неба між стін вигулькнув літак. Бомбардувальник летів страшно низько, а з одного двигуна валив жирний чорний дим, та він усе ж устиг скинути бомбу, яка оповила Френка останнім спалахом сліпучого світла. Не пощастило бідасі — цілилися, звісно, не в нього. Екіпаж «гайнкеля» проскочив ціль (залізничне депо) і вирішив, що треба скинути бомби, перш ніж сідати на пузо, але літак збили, і відносно непонівечені тіла потім поховали на місцевому цвинтарі. Там же поховали і Френка, тільки його в моргу збирали по шматочку.

У той момент війна остаточно остобісіла Банті. Ситуацію спершу припсувала поява зазнайки Бебс (дім на Бертон-Стоун-Лейн розбомбили), а потім суттєво покращило знайомство з американцем на ім’я Бак, розквартированим у Ґрімсбі. Познайомилися вони на танцях — Банті та її подружка Ві вели активне соціальне життя і вчащали на танці у «Де Ґрей Румз» і бальній залі «Кліфтон». Ще вони стали завсідницями бару «У Бетті» (названого не на честь її сестри Бетті, — жартувала Банті, й це був її єдиний жарт), де всі солдати вишкрябували свої імена на дзеркалі, і Банті знову стало шкода Едмунда, який провів у Йорку так мало часу, що ані в «Бетті» не напився, ані свого імені на дзеркалі не вишкрябав (і в тому, і в іншому вона помилялася).

Та все ж життя поволі розвиднювалося — до Банті залицявся Бак, великий, як ведмідь, сержант із Канзасу, а Ві завела собі канадійського радиста. Навіть Бетті, якій щойно виповнилося сімнадцять, знайшла собі канадійського кавалера і чимало часу проводила в котеджі Тома й тітоньки Мейбел у Елвінґтоні, бо її канадієць (його звали Вілл) стояв на Елвінґтонському аеродромі. Бак не дотягував до ідеалу Банті, хоча, на відміну від Сенді, був доволі імпозантний — але не надміру. Щоразу як вони починали обійматися, він казав щось штибу «От лишенько» й шарівся — виявилося, він побожний баптист, вихований вдовою-матір’ю, яка прищепила йому добрі манери й пошану до жіноцтва. Бак довго тягнув кота за хвоста, але врешті таки запропонував Банті руку і серце, обв’язав їй палець ниточкою і сказав:

— Коли я тебе доправлю додому, до мамці, то куплю справжній дорогий перстень.

Відсвяткували заручини на Ловтер-стрит.

А вже назабаром йому відірвало ногу в дурному нещасному випадку.

— Цим янкі — самі смішки, — сказав Кліффорд; Бетті захлинулася повітрям, а Банті стукнула його так сильно, що аж рука заболіла.

Кліффорду саме дали відпустку, тож він поїхав додому — тільки, на щастя, не до них, бо встиг одружитися з дівчиною на ім’я Ґледіс, із жіночих загонів територіальної оборони. Вона була сильно вагітна їхньою першою і єдиною дитиною. Бака відправили назад у Штати, до «мамці» — він обіцяв, що перевезе туди і Банті, але більше не озивався.

Із Джорджем Банті познайомилася під кінець 1944 року — він служив капралом у службі постачання і стояв у Кеттерику. Вони бачилися час від часу й заручилися напередодні закінчення війни. Банті була не в захваті від такої перспективи, але війна добігала кінця, можливості танули, підкинуті монети падали на землю нудно і передбачувано.

Тільки не для Бетті, яка сповістила, що зібралася у Ванкувер. Бетті з Банті ледве знайшли на карті Канади її нову батьківщину. Усі прекрасно розуміли, що Бетті не в Канаду тікає, а в нове життя.

— Та й ти теж, Банті, — сказала вона, постукуючи по її обручці, ось тільки Банті точили сумніви.

Кліффорд завдяки кролячій лапці пройшов війну без жодної подряпинки, а під впливом Ґледіс у нього навіть вдача покращилася. Кролячу лапку він передарував Банті у день весілля — вирішив, що із таким, як Джордж, везіння їй не завадить. Бебс і Сідні з дітьми не квапилися й завели близнят Дейзі та Роуз аж у 1948 році.

Бетті, вискочивши заміж під час війни, через двадцять років розлучилася з чоловіком, але лишилася у Ванкувері й навідала Англію тільки раз, у 1975 році — вона була рада побачитися з сестрою, але своїй доньці, Гоуп, потім так і сказала, що одного разу більш ніж досить.

Допіру за багато років Банті довідалася, що ж сталося з місіс Картер і містером Саймоном. Коли крамницю і квартиру розбомбили (цирульник помилявся, вони таки там були), вони переїхали до сестри місіс Картер у Лідс і до Йорка більше не поверталися. Під час страшної зими 1947 року, коли сестра місіс Картер застрягла у Ньюкаслі, де навідувала доньку, вони отруїлися газом на її кухоньці. Містер Саймон, якому під час війни не раз перепадало за акцент, втратив у Дахау сина (Банті це заскочило зненацька, доти вона про його сина не чула), а син місіс Картер теж загинув. Банті розуміла, чому вони вчинили саме так, але їй усе одно було їх шкода.

Банті провела Бетті до Ліверпуля й посадила на лайнер через океан. Як і більшість людей на пристані, Банті розридалася, коли велетенський човен відчалив. Бетті мала добру вдачу і завжди шукала в усьому світлу сторону, і Банті допіру тоді зрозуміла, як за нею скучатиме, коли побачила, як сестра махає їй із палуби.

У кінцевому підсумку, можемо сказати, що війна принесла Банті самі розчарування. Вона зрозуміла, що втратила на війні шанс стати кимось іншим, лише коли стало запізно.

Углибині її мрій і далі точилася інша війна — війна, де вона керувала прожекторами протиповітряної оборони і заряджала зенітки, війна, де вона була ділова, красива і зухвала, де не змовкала мелодія «Разка перлів», а у «Де Ґрей Румз» красунчики-офіцери змагалися за право подарувати Банті інше життя.

Перед весіллям Нелл подарувала Банті срібний медальйон, який лишився їй від матері. Вона збиралася заповісти його своїй найстаршенькій, Бебс, але Банті, попри близьке заміжжя, була така пригнічена, що Нелл вирішила її підбадьорити.

Із будиночка на Ловтер-стрит у заміжнє життя Банті забрала ще одну річ — Нелл зберігала Енину ложечку на каміні як химерний німий memento mori. Її не здивувало, коли Банті напередодні весілля спитала, чи може забрати її як сувенір у своє нове життя. Банті-бо регулярно полірувала ложечку, так що та сяяла як нова копійка.