Записки Білого Пташка

Захід сонця в Урожі

Жінка:

Ненавиджу цей дощ. Чи виживемо ми серед потоків брудної води, яка згноїла насіння в землі? Сидимо в хаті, не дуже теплій, бо дрова вийшли за зиму, а нових не надбали. Пес скрутився у буді й не хоче навіть їсти. Один чоловік втопився. Поламався місток, коли він переїжджав через нього.

Не видно, чи сходить сонце, чи заходить, ніби його не існує.

Сьогодні, коли я брала воду з криниці, зачерпуючи її просто відром, пройшов якийсь чоловік з чорною бородою, вклонився мені, трохи насмішкувато. Я його не знаю. Я багато кого тут не знаю, бо мене носить по світах з вісімнадцяти років, але все навертає до Урожа. Мої зими і дощі мої — тут. Я, певно, їх привожу з собою.

Напівсонне животіння, коли вночі відкладаєш книжку і на автопілоті добираєшся до ліжка, — нетривке і щасливе, бо сни маю дуже цікаві. Чекаю з дня на день чогось незвичайного, але нещастя боюся, бо не знаю, чи витримаю його. Чекаю ночі, коли завіса розсувається і починається нове дійство. День приносить події, які можна передбачити, лише сни неординарні. А ввечері жалкую, що через дощ не побачила ні гір, ні лісу.

Слава Богу, чоловіка нема вдома і не треба робити зайвих рухів, сушити собі голову, чим його годувати. Лише гойдатись на хвилях напівсонної свідомості, вештатись з кімнати до кімнати, поливати вазонки, ходити по воду чи на город. Ні на йоту не змінювати своєї мовчазної пантоміми, щоб не полетіти сторч головою у прірву розпачу. Тут не повинно нічого відбутись. Уріж — то таке місце, де все доцільне й поважне. Я б не хотіла йому зашкодити. Коли стою на горі Ласки, то обережно стискую в жмені увесь Уріж, наче то голубине яйце чи перлина, — такий він маленький згори. Я живу в цьому яйці, яке плаває, зараз в мирних потоках дощу, і живлюся тим, чим воно мене годує: тишею і снами. А за межами мене пильнують мої ангели-охоронці. Вони відводять ніж, націлений в мене, і вибивають з рук склянку, наповнену отрутою.

Цієї ночі я не могла заснути. Надворі лило, як з відра, під ковдрою було холодно. Вже дрімала, коли ззаду хтось обхопив мене руками. Я відразу згадала, що сплю сама, і почала відбиватись. На потилиці я виразно чула дотик чогось колючого: я ніколи не почувала такої відрази й ненависті, кусала його за пальці, і мої зуби проходили крізь щось безкосте й пружне. Боротьба тривала дуже довго. Я вся була мокра. А воно не відпускало. Коли запіяли півні, воно зникло. Я лежала, паралізована жахом і передчуттям поразки. Хто мені повірить, що я кілька годин боролась з нічною примарою, і ніхто з нас не переміг?

Чоловік:

Моя жінка має тяжкий характер. Я вже трохи звик, але коли бачу, що в очах її спалахує до мене ненависть, їду собі кудись. Нас, по суті, нічого не зв’язує, хіба те, що ми до кінця ще не пізнали одне одного. Колись я поїду назовсім. Власне, мені не треба сім’ї. Хіба комусь потрібні пута на ноги?

Як випадає гарний день, ходимо по лісі чи вибираємось на Ласки. Уріж — дуже гарна місцина для відпочинку. Коли хтось із друзів до нас навідується, то нетямиться від захвату. Півсвіту знає про Уріж та його привидів, хоч бери та засновуй туристське агентство. Ми іноді ще й вигадуємо різні неймовірні історії, яких самі потім боїмось, і тулимось одне до одного в ліжку, як перестрашені діти.

У Винниках, за рікою, густі хащі верболозу, де віддавна збираються відьмаки, або, як кажуть тут, опирі. Час від часу вони замордовують якогось нічного волоцюгу, що переходить річку, примушуючи його носити себе на плечах. На трупах немає ні ран, ні синяків. Найдивніше, що це діється наприкінці двадцятого століття, і не в глухому селі, і схоже на те, що воно буде тривати вічно. Жінка каже, що пішла би вночі на цвинтар, але тільки не за ріку. Хоч цвинтар в Урожі — теж веселе місце. Там вночі пасуться троє чорних коней, за якими наглядають три священики-покутники. Одна жінчина приятелька у великодню суботу серед білого дня здибала на цвинтарі чоловіка, що сам собі копав могилу. Але цей факт не можна перевірити. Подібні історії не дають поживи ні розуму, ні серцю, а моя жінка розповідає їх, щоб розважити гостей. Сама вона, здається, не боїться нічого. Отже, ту історію про опирів ми придумали одного сірого дня, вертаючись із лісу. Мушу зауважити, що аварії чи вбивства трапляються на річці, а в Урожі — лише страшні, не шкідливі привиди.

…Один чоловік помітив, що його жінка вночі щезає і повертається аж під ранок. Він одразу подумав, що тут замішаний коханок, і був страшенно обурений. Взявся вислідити жінку, але довго не міг, бо після роботи спав, як убитий. А жінка щось плела, ніби вставала до корови чи по пігулку від зуба. Але він вислідив, як вона побігла дорогою на міст і дійшла аж до лоз. Тоді він зразу втямив, що то опириця, і пішов до ворожбита. Той дав йому свяченої 12 раз пшениці й казав насипати на поріг, коли жінка піде до опирів. Чоловік так і зробив. Десь під ранок почувся шум і гук під вікном: жінка не змогла переступити через поріг. Вранці він забрав освячену пшеницю, і аж тоді прийшла до хати його жінка. Він їй нічого не сказав, але вона вже знала, що її таємниця відкрита, і поклялася звести його зі світу. Пару днів вона не ходила нікуди, а коли пішла, чоловік тихенько вбрався і рушив за нею назирці. Було дуже темно. Жінка пішла берегом і незабаром зникла в лозах. Чоловік побачив вогонь, біля якого сиділи опирі. Він всіх їх знав, бо то були люди з його села. На вогні смажилася не то коза, не то сарна. Його жінка бідкалася, що не знає, як збутися мужа. Опирі й упириці стали радитися й зійшлися на тому, що завтрашньої ночі прийдуть і задушать його гуртом. Ні, сказала жінка, найліпше це зробити в лозах. Я заманю його. Чоловік обережно повернувся назад. Цілу ніч він думав-гадав, як відвернути від себе біду. Вирішив піти до ворожбита. На своє нещастя, застав того вже на катафалку. Це ще більше впевнило чоловіка в силі опирів. Де б він не сховався, його дістануть їхні руки. Жінка сказала йому: «Ти все знаєш, але того не знаєш, як я мучуся і не можу позбутися своєї покути. То вже кара до смерті. Але як хочеш подивитися, то я тебе сховаю і ти переконаєшся, що ми нічого злого не робимо». Чоловік згодився. Він поклав у кишеню свяченої пшениці, сподіваючись, що вбережеться від опирів. Але жінка спостерегла це і підмінила свячену пшеницю простою. Коли настала ніч, чоловік сказав: «Я буду йти за тобою віддалік, а в лозах зійдемося». Коли вони прийшли, жінка крикнула: «Я привела його!» Але чоловік кинув пшеницю їй межи очі й кинувся тікати. Страх зробив його проворнішим і швидшим за опирів.

Чоловік вбіг у село і став кричати на поміч, але жодна душа хіба встигла прокинутися й прислухатися до крику. Опирі його доганяли. Чоловік закликав на поміч Бога і вбіг до церкви, що сама відчинилася і за ним закрилася. І в ту ж мить церква пішла під землю, заховавши його навічно від опирів…

Мені самому стає моторошно від нашої уяви, викликаної одноманітністю сільського життя. Моя жінка чується серед привидів і жахів, як у себе вдома, бо виросла серед цих розмов. Я ж тільки часами впадаю в атмосферу темного середньовіччя. Зі мною тут нічого не трапиться, сподіваюсь.

…Вчора трапилося щось дивне. Я прокинувся від холоду й побачив, що жінки нема поруч. Вона зразу ж зайшла і лягла коло мене, але я відчув запах дощу. Мокре волосся торкнулося моєї щоки. «Де ти була?» — спитав я. «Мені не спалося, і я вийшла».

Нічого дивного, правда?

Жінка:

Я — маленька дівчинка. Ненароком проковтнула волосину. Тепер чекаю смерті. Надворі смеркається. Зацвіли ружі коло хвіртки. Всі люди веселі, сміються. А я ходжу зі своїм страхом і не насмілюся сказати нікому, що, певно, помру. Мені дуже не хочеться вмирати. Я ще не знаю, що таке смерть. Лише здогадуюсь, що більше не побачу цього чудового літнього вечора.

Але це минулося наступного ранку. Я згадала той випадок з дитячих літ, коли моє невдоволення сягнуло крайньої межі, коли вже треба кричати. Не в тім річ, що мене ніхто не почує й не допоможе вирватися з-під чорних крил дощової ночі. А в тім, що я не знаю більше ніякого світла, крім світла призахідного сонця, та й те померкло під час дощів.

Я сьогодні пішла дивитися на воду. Уріж не затопить, бо він зручно всівся на горбах, але міст може зрушити, і як я тоді доберуся до Львова?

Чоловік не схотів. Запхав ноги ледь не в електричний камін і читає. Він ніколи не дивиться мені в очі, а зараз тим більше. Машина, що зветься шлюбом, зламалася. Я перебрала у пам’яті всіх знайомих чоловіків. І кожен з них без охоти їв би зупу без м’яса і не любив би мене вночі після мого цілоденного мовчання. То вимушене мовчання — у мене непереборний жіночий інстинкт не починати і не закінчувати розмови першою.

Я щосили трималась за поручні мосту, коли дивилась на похмурі бурі хвилі. Ніяка сила не змусила б мене стрибнути вниз, але диявол міг би зіштовхнути. Здається, він стоїть за плечима у подібних ситуаціях. Під дощем і гори, й ліс видавалися гидкими й мертвими. Скількох звірят вода повиганяла з нірок і як промокли бузьки у своїх гніздах. Нікому не є добре цієї пори.

Увечері пропало світло і було так холодно, що я розпалила і вилізла на піч. Гасова лампа стояла перед чоловіком, і він силкувався щось читати. Врешті підвів голову і спитав:

— У тебе немає ніякої свіженької історії про опирів чи пана в чорному костюмі з блискучими ґудзиками?

— Хочеш розважитись?

— Хочу, — сказав він і якось дивно подивився на мене.

— Нема.

— Шкода, шкода. Тобі вже, певно, набрид Уріж?

— Як завжди.

— Поїхала б кудись.

— Поїдемо разом.

— Ти ж знаєш, що я тільки-но вернувся!

На тім розмова обірвалася. Я наче мокрою ганчіркою стерла її з пам’яті. Коли чоловік пішов спати, бо не мав до чого гріти ноги, я ще довго сиділа на печі, доки вона не вистигла. Мені все здавалося, що хтось ходить під вікнами, але то не могло бути правдою. Холод стис моє серце. Я довіку сидітиму в порожній хаті.

Чоловік:

Вона поїхала. Повернеться жвава, весела, понавозить книжок, сигарет, кави і чаю. Розкаже все, що бачила. Через три дні після того, як вона поїхала, прийшов якийсь чоловік, років тридцяти, досить неприємний, з чорною бородою. Привітався із порога:

— А де господиня?

— Нема, поїхала.

— А коли вернеться?

— А в чім річ? — питаю. — Я її чоловік.

— Мені треба вашої господині, — відрубав він і пішов.

Хам, та й годі.

Як вернулася жінка, я її спитав і описав того типа. Вона дуже здивувалася і сказала, що не знає такого. Вночі вона знову кудись пішла і вернулась аж під ранок.

— Ти що, знайшла собі коханка? — спитав я.

Вона так розгублено подивилася на мене, аж стало шкода. Втім, вона вміє і прикидатись.

— Я вільна робити все, що хочу. Ти мене звільнив.

— Ти мене доведеш до того, що я поїду звідси.

— Ти надто часто їздиш звідси, щоб поїхати назовсім.

Раніше вона не була такою гострою на язик. Господиня! Всього господарства, що пес та латка городу коло хати. У селі з неї сміються. З мене ні, бо я — як домашня тварина… Якщо я кину її, то її й курка затопче. Це ще мене втримує в тому клятому Урожі, де як не дощ, то ураганний вітер, то опирі і всяка нечисть. Якби моя жінка не вчилась по університетах, а тяжко працювала коло худоби, як інші сільські жінки, то не забивала б собі голову містикою. Я сам містик, але книжний, і люблю гріти ноги коло каміна, і хочу мати кабінет, де до стелі були б книжкові полиці. Але ж я одружився з нею і живу в Урожі. Я справді любив її колись. Деякий час ми крутились на одній орбіті довкола Урожа, доки я не зрозумів, що ось-ось впаду на цю підступну планетку і вже не підведуся.

Що я, власне, їй винен, що вона так зверхньо розмовляє зі мною? Чому я повинен пускати її у свій внутрішній світ, коли не відчуваю ні найменшої потреби у цьому? Вона це робить не прямо. Так я легко відшив би її, як свого часу власних батьків. Як кішка підкрадається, щоб вхопити поживу і з’їсти її в темному кутку. З цього може постати якась чергова фантазія, у гіршому випадку — монстр, котрий зведе її остаточно з пуття. Ще коли б довкола були люди нашого рівня, я мав би якесь спілкування, та й вона була би обережнішою. А вона ж спілкується виключно з приятельками, котрі як не старі діви, то дівки, і всі зациклені на тому, щоб топтати чоловічу гідність. Їй потрібен чоловік-обиватель, а мені-жінка-обивателька. Тоді б ми мали нормальне життя.

…Я уві сні взяв її за руку, і вона спала поруч аж до ранку. Я прокинувся мокрий від поту, наче після гарячки. «Ти кричав уві сні й плакав», — сказала вона, коли я сам з себе дивувався. І тоді згадався сон, який щойно снився.

…Ніби я заходжу до себе в кімнату і бачу маму, схилену над колискою. Там лежить гола дитина, і лице у неї відразливе, наче у диявола. Я відразу усвідомлюю, що це нечиста сила і її треба позбутися. Хапаю дитину за ноги й б’ю нею об стінку, незважаючи на крик і плач своєї матері. Цей сон я розповів дружині. Вона спочатку поблідла:

«Я не могла б підняти руку на дитину».

«То диявол у дитячій личині. І я його позбувся».

«Чого ж тоді кричав і плакав?»

Вона мала рацію, але я знайшов цілком пристойне логічне виправдання:

«Мені було жаль мами».

«А коли то був не диявол?»

У неї затремтіли губи, і вона вийшла з кімнати. Я лежав ще хвилин десять, приголомшений жіночою логікою. Вона хотіла підсунути мені невинне дитя і зробити з мене злочинця. Але я згадав її стривожені очі, коли ми одночасно прокинулись, й руку у своїй руці, хоч вона могла її вийняти, і мій гнів трохи пригас. Моя жінка як дитина вірить в добрих духів та чарівників і не здатна усвідомити абсолютність добра чи зла.

Події минулої ночі нас трохи зблизили. Ми пішли до лісу. Озеро, у якому я минулого літа ловив рибу, геть затягнулося ряскою. Жінка була така, якою я колись її полюбив: спокійна й привітна. Цієї ночі ми вперше за багато днів любилися, і наприкінці дружина сховала лице мені на грудях.

Але, дочекавшись, коли я засну, вона знову пішла. Я лежав нерухомо, не тямлячи себе від болю й обурення. Серце калатало на всю хату.

Жінка:

Виглянуло сонце і сховалось. Чоловік пригорнув і знову оточив мене муром холоду. Чого він від мене хоче? Я сама хотіла би з ним порозумітись. Але дотримуюсь дистанції, яку він мені встановив. Мовчу. Ледь не вибухнула істерикою. Але стрималась. Сиділа в холодній кімнаті, дивилась сухими очима на ряди книжок, доки до горла не підступила нудота. Якби не неділя, я би взялась за прання чи полола б моркву на городі. Від самого слова «неділя» мене морозить. Мої неділі майже завжди були самотні. Та й дощ надворі. У церкві правиться, чутно аж сюди. Люди прийдуть додому, наїдяться вареників і полягають спати. Урізька сієста. Він каже, що я ненавиджу людей. То неправда: я можу любити тільки те, що мені належить, а ненавидіти не маю права. Але й неділя скінчилася. Вночі я відчула полегшення. Хай швидше минають дні, а з ночами я вже сама собі дам раду. І знаю, що так не можна жити, що треба мати або покірність, або силу до руйнування. Щось мене стримує. Може, слабість. Варто мене приголубити, по-людськи заговорити, то я і ворога вважатиму другом. І попри те житиму так, як велить мені мій ледачий жіночий розум: «Стрижено!»

Чоловік:

Сьогодні сталось те, що вкрай мене обурило. Я їздив у місто, щоб подзвонити по міжміській, а заодно навідати книгарні. Повернувшись, почув у кухні голоси. Виявилось, що прийшов той тип, котрий питав колись за моєю жінкою. Він сидів з одного боку стола, а вона з другого. І дуже знітилась. Я мусив скорчити привітну міну. Здебільшого ми не показуємо перед чужими, до яких стосунків докотились.

Той тип одразу заявив:

— Ми вчилися з вашою жінкою в школі. І вже не бачились п’ятнадцять років. Я в загранку ходив.

Я стояв коло порога, доки жінка не запросила мене сісти.

— Я любив вашу жінку у восьмому класі. То добре, що застав тебе тут, бо десь у місті, певно, не впізнав би.

— Хіба я так дуже змінилась?

— Тоді ти ходила в шкільній формі і мала такий гофрований чорний фартушок. Ну, добре. Запрошую тебе і твого чоловіка до себе в неділю.

— Я не знаю… — зиркнула на мене жінка.

— Ти знаєш, де я живу. Приходьте.

— Не обіцяю…

Жінка пішла вивести його за поріг. Мені захотілось після них провітрити хату. Я ще почув її голос:

— Заходь, як будеш мати час.

Жінка одразу ж повернулась, але, попри всі зусилля, не могла приховати збентеженість. Руки її тремтіли, коли подавали мені таріль.

— Ну, а ти теж любила його у восьмому класі? — весело спитав я.

— Я його перший раз бачу. Ні, другий, бо колись бачила, як брала з криниці воду. І можеш мені вірити: ніхто не був закоханий в мене у восьмому класі. Це якась містика, бо я й справді мала тоді гофрований фартушок. Цьоця з Польщі привезла. Я всіх своїх однокласників знаю.

— Може, це спосіб знайомства?

— Дай собі спокій! Хтось би в Урожі так залицявся до чужої жінки.

— Тоді це варіят.

— Я не боюсь його. Мені дуже дивно. Якби це у місті хтось підійшов і сказав, що любив мене у восьмому класі, я б не здивувалась. Можна переплутати.

— А звідки ти знаєш, де він живе?

— Він мені перед тим розказав. То хата покійного Бандрівського, вчителя, колишнє попівство. Він її недавно купив.

— То він не звідси?

— Може, вони виїхали…

— Знаєш, то якийсь аферист.

Жінка розсміялась:

— Цікаво, що у нас можна виманити?

То правда, виманити у нас не було чого. Ми не мали навіть телевізора.

— Тоді аґент ЦРУ? — запропонував я.

— Мені не до жартів. То підемо до нього в неділю чи ні?

— Побачимо, — ухильно відповів я, хоч в душі вирішив, що чим швидше ми виведемо того типа на чисту воду, тим краще.

Я був радий, що закінчилась наша мовчанка. Коли ми пішли спати, я напівсерйозно-напівжартома сказав:

— Може, тебе слід прив’язати до моєї ноги?

— Як у Боккаччо?

Ми довго не могли заснути, але мовчали. Непроханий гість вибив нас з буденності. Тоді я висунув ще одну гіпотезу: може, моя жінка мене дурить? Добре, якщо це просто для забави, а коли ні?

Жінка:

Мій чоловік має здатність робити з невинного грішника, і не просто грішника, а такого, що розкаюється. Звісно, я б могла не пустити того дивака до хати, але мало що людині потрібно? Перебираю в пам’яті далекі роки, коли я бігала до школи, а після уроків блукала по річці, вигадуючи собі щось таке, що могло б прикрасити вбоге на враження життя сільської дівчинки. Нема чого таїти: я думала про кохання. І уявляла собі хлопця, гарного, як принц, який прийде випадково на берег річки і побачить там мене. Але в класі не було жодного, хто припав би мені до вподоби. Я хотіла незнайомця.

Той чоловік має у собі щось руйнівне. Уже з того, як він зайшов до хати і почав розмову, не питаючи моєї думки, можна судити, що він має якусь ціль. Але яку? Руйнувати нема що. Ми з чоловіком уже зруйновані безкінечністю нашого побуту в Урожі. Ми не можемо загубитися в місті, бо отримати квартиру неможливо: на це пішли б десятки років. Ми зруйновані найбільше самоїдством, і не кричимо від муки лише тому, що нас не почують. Друзі захоплюються урізькою ідилією, приписують нам володіння двома палацами, що насправді не наші. Перший — це колишній панський дім з моторошними привидами і чудовою терасою, звідки видно захід сонця. А другий — дім за річкою, збудований у 30-х роках нашого століття, де майже ніхто не жив, бо господаря, інженера водонасосної станції, розстріляли більшовики.

Обидва стоять порожні й занедбані. Ми, справді, наче володіємо пусткою. Іноді я розмовляю з тими домами, жалію їх, особливо той, у якому не нажились. Господар позрізав би старі яблуні, що вже не родять, і посадив би нові, а господиня — квіти. І їхні діти визирали б крізь ажурну решітку, коли м’яч перелетить через неї.

Будинок Бандрівського я добре знаю. Він стоїть ближче до Винник, на Границі, посеред старого саду. Дуже довгий і низький. У заростях бузини та бузку покинута криниця. За запиленими вікнами, певно, збереглись старі меблі, папери, книжки, але я до них не мала права.

Тому я й боялася, щоб чоловік не передумав. Мені уже вилетів з голови той дивак, який запевняв, що вчився зі мною у школі. Моє життя знову набуло сенсу: ввійти у той загадковий дім, перший власник якого спочиває на цвинтарі під самою церквою — священик Кароль Бандрівський, а останній вчив мою маму і тихо згас, пішовши на пенсію. Мав сина, але той не з’являється в Урожі і, кажуть, п’є. У тому домі відбувалися загадкові драми, відлуння яких я чула в дитинстві.

…У неділю теж ішов дощ. Ми пішли під вечір, старанно оминаючи калюжі. Мовчали, щоб приховати свої почуття: я — піднесення, а чоловік — роздратування.

Дім Бандрівських ще не виглядав на такого, що має господаря, тільки стежка до нього втоптана. Ми постукали. Ніхто не відізвався. Господар лежав на ліжку, запхнувши у вуха навушники. Він одразу спохопився:

— Ви — мої перші гості. Добре, що прийшли.

— А що, ще хтось буде? — поцікавився мій чоловік.

— Ні, я маю на увазі, що сюди ще гості не приходили. Тут нема порядку, але, як закличу майстрів, все буде в ажурі.

У хаті були голісінькі стіни, тільки висіла фотокартка гарної молодої жінки з Бандрівських.

— До мене тут порались злодії. Але меблі лишили, і даму на стіні.

— Ви хоч знаєте, що то за дім?

— Трохи знаю. Ходімо, покажу ще ті кімнати.

Ми пішли за ним.

— Ото кухня. Я куплю газову плитку. Дивіться, який креденс. Йому місце в покої, а якийсь дурень заволік його сюди. А найліпше — це кам’яна підлога. Ніколи такого не бачив. Там ще три покої. Хочете подивитись?

Покої були порожні, хіба в одному з них стояло бюрко важкого темного дерева.

— Багато місця для одного, — зауважив мій чоловік. — Чи ви маєте намір одружитись?

— Хто за такого старого каваліра піде? Старої панни не хочу, а молоденькі самі не схочуть. На оцій панні я б женився, — показав на портрет, — але з того світу її не викличеш. То прошу, дорогі гості, сідати за стіл.

Стіл був круглий, застелений новісінькою скатертиною. Від кількості і якості наїдків ми аж розгубились.

— О, ви майстер!

— Ага. Я ж моряк.

Нам незручно було виймати горілку, що ми принесли з собою.

Коли ми випили, мій чоловік пішов у атаку. Власне, для того він і прийшов.

— Ви нас дуже заінтригували. Особливо мою дружину.

Я відчула, що червонію.

— Це не те слово. Я просто ніяк не згадаю.

— Як же ж ні? А пам’ятаєш, у великодній понеділок тебе штовхнули у воду?

— Так.

— То я тебе штовхнув.

— Нічого подібного!

— Ти мала у восьмому класі синій плащ?

— Мала.

— І гранатову сукенку з такими ж ґудзиками, обтягнутими матерією?

— Мала.

— Ото в тій куртці і в тій сукенці я тебе штовхнув у воду. І ти побігла до коліжанки сушитися, бо додому було далеко.

Мені запаморочилось в голові.

— Ну, добре, — змилувався наді мною господар. — Колись згадаєш. Не думай, що я гніваюся.

Я виходила дурною перед ним і перед власним чоловіком. Хотіла встати, але господар непомітно стримав мою руку. На устах у мого чоловіка грала іронічна посмішка.

— Давайте вип’ємо, — зітхнув господар. — За жінок!

Це було неважко. Я сподівалась, що, коли вернемось додому, дам належну відсіч чоловікові. Скажу, що згадала.

А тим часом господар почав розповідати про Марсель, Порто-Ріко, Нью-Йорк, але я майже не слухала.

— Я тобі вже набрид?

— Ні, розповідай далі. Слухай, якщо на стриху знайдеш якісь папери, не пали. То може бути щось цікаве.

— Нам уже пора, — сказав чоловік. — Буде темно по баюрах іти.

— Я маю ліхтар і вас відведу.

Але ми довго не сиділи, хоч не хотілося йти в дощ. Мій чоловік вгамувався і подобрів від випитого.

Господар наостанок, уже коло нашої хати, сказав:

— Люблю Уріж.

— Може, зайдеш? — спитав чоловік.

— Ні, спатки піду. Ви ще приходьте.

— Слухай, він не варіят, але у ньому є щось неприємне, — резюмував чоловік.

Я промовчала.

— Ну що, згадала?

— Згадала. Він і справді штовхнув мене у воду. Тоді всі хлопці штовхали у воду дівчат.

Чоловік:

Вона мовчить і тепер, але уже якось веселіше. На якийсь час мені забезпечене менш-більш стерпне існування. Що мене завжди вражало, що у ній нема жіночності, хоч зовні вона дуже жіночна і має такий тихий голос. Мабуть, якби їй якесь велике потрясіння, вона б збожеволіла. Але річ у тім, що нема на світі такого потрясіння, яке б довело її до божевілля. Смерть близьких родичів вона сприймає суто по-біблейськи: з землі ви прийшли, і в землю підете. Мій остаточний від’їзд вона сприйме як належне, бо має здоровий глузд і розуміє: що впало, те пропало. Але якби я при ній залицявся до чужої жінки, вона б мене спопелила. Як очі не бачать, то серце не чує. Її глибина не там, де в інших людей, а десь за стіною, куди вона потрапляє через маленькі дверці, коли віднайде ключик, який то губить, то знаходить. Жінки — пласкі створіння. Вони пхають поперед себе життя, як візок з манатками. Головне, щоб цей візок не відібрали.

Мушу сказати, що я теж вважаю, ніби моє життя склалось би інакше. Але це невірно. За нас все розписано наперед. З коханкою я не мав буднів, через те не уявляю, як ми житимемо в її однокімнатній квартирі, як я шукатиму роботу і т. д. Решта — все гаразд. Вона не ревнує мене до дружини, не підганяє. Певно, здогадується, що, відважившись, я вже не зможу повернутися на попелище. Моя дружина не повірить сльозам і каяттю, бо вона не жінка у цьому, і радше простить вбивцю, ніж колишнього чоловіка. Колись, дай Боже, гордість її вгамується і вона затужить за тим, що втратила.

А зараз грається з вогнем… Бракує ще дупла, куди вона буде класти любовні записочки. Втім, огорожа складається з металевих порожніх стовпів. Сьогодні заглянув у один з них і побачив там гніздечко з блакитно-зеленуватими яєчками. Нехай собі робить, що хоче, але без романтичних дурощів пані Боварі. Хай заповнює порожнечу. Я більше нічого їй не можу дати. І це не моя вина. Я народився на світ самітником, і мене не переробиш…

Іншій жінці потрібна лише фігура, що зветься Чоловік, і наділяє її певним соціальним статусом. Вона віддасть мені все, бо знає, що за статус треба платити. Я — не цинік. Двоє самотніх людей можуть зійтися, вимагаючи одне від одного тільки присутності.

Я тепер завжди чую, коли вона встає і виходить з хати. Засинаю спокійно. В Урожі з нею нічого не трапиться вночі. Вона пахне не любощами чужого чоловіка, а листям і травою. Волосся її вогке від роси. Спи, моя бідна жіночко, спи, моє нічне звірятко…

Жінка:

Настали нарешті погожі дні. Чи надовго? Я повиносила надвір подушки, порозчиняла вікна і пішла полоти. Пальці занурювались у теплу мокру землю. Сонце пекло потилицю. Хто йшов стежкою, обов’язково казав:

— Дай, Боже, щійстя!

А я відповідала:

— Дякую, дай, Боже, й вам!

Діти несли торби з хлібом і пачки кукурудзяних паличок, єдині сільські ласощі. Було ще зовсім рано, але парило, як перед грозою. Липи затуляли гору Ласки, але я знала, що вона нікуди не ділася, як і два хрести на ній, звідки било джерело. А над ними жовтувата рілля, всіяна такими ж жовтуватими каменями, серед яких я знаходила палеолітичні скульптури птахів, фалосів, рогаті камені. Ніхто крім мене не вірив, що це скульптури, а не витвір природи. Чоловік не відпирався тільки тоді, коли не повірити було неможливо. Зрештою, нехай собі лежать ті камені. Може, у мені тече кров тих, хто витісував з них ідолів для святилища. І цього досить. Уріж не приймає чужого і не дає свого. Так само, як я. Мій чоловік — тут чужий… Він мав бути моїм, але я не завоювала його для себе. Моя свобода — це не його свобода. Я нічого не боюсь, а він боїться, що хтось відбере у нього свободу, те мізерне почуття вищості й самозакоханості, яке він береже над усе. Тим часом я нічого не боюсь втратити. Воно все одно наросте, як м’ясо на кістках, були б кістки. Мої кістки — це камені на горі Ласки і дім з терасою, звідки видно захід сонця в Урожі. Чи мене вабить той захід сонця? Напевно, він означає початок часу, коли я належу собі після усіх буденних справ. Але нині я належу тільки собі. Можу сісти чи лягти, плакати чи сміятись, залишати свої думки при собі. Може, якась сусідка із злими очима ще в дитинстві закляла мене на довічну самотність. Хоч я навіть маю чоловіка, ми чужі.

Натомість з’являється інший, що вважає, ніби має право увійти в моє життя, бо колись любив. Він би міг сказати, що я нагадую йому перше кохання, і ми б гірко посміхнулись одне одному. Але тут справа темна. Ось яку я мала з ним розмову, коли збирала трави на березі річки. Не було куди сховатись, бо він уже мене побачив і побіг, розмахуючи руками.

— Я був у тебе вдома. Твій чоловік сказав, де ти. Ну що, й досі не згадала?

— І не згадаю.

— Біда, — почухав він потилицю. — Коротка в тебе пам’ять.

— І всі роки ти пам’ятав про мене?

— Ні. Згадав десь пару місяців тому, коли ми повернулись з Одеси, з мого останнього рейсу. Я ще не знав, куди подамся.

— І вирішив мене знайти?

— Ти завжди така в’їдлива? Дай собі спокій. Я не збираюся відбирати тебе у чоловіка. Просто у мене тут нікого нема. Є цьоця у Львові, але на фіг я їй потрібен? Я ще й звідси зірвуся.

— Як твоя хата?

— Стоїть… Поміняли підлоги. Я вже побілив і пофарбував вікна. Ходімо, подивишся. A-а, то Уріж, а не Париж… Хоч я хтів, аби ти подивилась ближче, може, щось підкажеш.

Я лише посміхнулась на те.

— Я тобі, власне, приніс те, що знайшов на стриху. Ніц там нема, видно, попалили. А те було під самим дахом запхано, все в павутині.

Він простягнув мені складений вчетверо папірець. Наче лист.

— Дякую. Я потім подивлюся.

— Траву збираєш? Даси мені трохи, як висушиш?

— Добре.

— Дай мені одну квіточку.

— Нащо?

— Покладу собі за образок.

— Я вже мушу йти.

— Кури на ніч закривати? Чи боїшся, що чоловік подумає? Я вмію битися, коли там що. А як вижене тебе, то підемо до мене. Відпущу тобі хоч зо три покої…

Він раптом затнувся, вхопив мою руку і поцілував. І пішов геть, через колгоспне подвір’я.

…Чоловік мене зустрів словами:

— Приходив Моряк. Ходив тебе шукати і не знайшов. Де тебе носить?

— Хіба не бачиш?

Я підняла пакет, напханий звіробоєм та рум’янком.

— Слухай, ходімо на терасу, — промовила я. — Скоро почне сонце заходити.

Чоловік:

Через рік-два дерева й кущі на терасі так розростуться, що не побачиш заходу сонця. А вирубати не маєш права. Ніхто не має права до будинку, який його володарі змушені були покинути.

Ще прозирає червоне коло між узірчастим листям. Тепле коліно дружини торкається мого.

— Ти мене покинеш тоді, коли дерева зруйнують терасу, — каже вона.

«Раніше, раніше», — думаю я.

— Правда. Це може статися швидко. Від дощів дерева набираються сили.

— Щось у тебе похмурі думки. Дивися, зараз впаде.

Що впаде? Сонце. Впаде за ліс і вирине за нашою спиною вранці. Це справді дивно, як таке повільне сонце так швидко може опинитися за нашими спинами. Воно загляне в наше вікно і навіть через темну штору розбудить мене. Я повернуся на другий бік, а коли жінка встане, розправлю все тіло і перед моїми заплющеними очима буде сіра стеля.

Жінка:

Рука намацує в кишені старанно складений аркуш. Коли ми повернулись додому, я розгорнула лист майже столітньої давності.

Той, хто дав мені цього листа, не міг знати всього. Я одразу уявила собі панянські жарти, суперечку і відважного панича, який пішов уночі на ріку. Мокрий верболіз, слабкі відблиски місяця на воді. Темні постаті… нестерпний тягар на плечах. Боротьба… Тіло на березі, розплющені очі, крапля роси на блідому лиці. Вони і зараз є. Я мовчатиму про це.

Сонечко зайшло. Воно не завжди заходить. Іноді гасне просто над лісом, як розпечений вугіль. Дощ гасить його, і чути навіть шипіння.

…Моряк не приходив уже тиждень, і я почала потроху його забувати. Певно, відчув неприязнь мого чоловіка. Якби я жила сама, то не боронила б йому приходити. До самотності спочатку важко звикнути. Я звикла, але знаю, як то приходити до людей, котрі не мають товариства і не бажають його. Мені не раз доводилось спіймати облизня, доки я не поборола в собі прагнення поспілкуватись.

Рай — це пустеля, де нічого нема і бути не може, як казали середньовічні містики. Чого ж ти хочеш, небого, коли маєш Рай? Не мучать тебе ні жадібність, ні честолюбство, ні хтивість, ні заздрість, але лишилися ще сумніви, чи вірно я чиню, зачинившись в порожнечі?

Стрілися б ми з Моряком десь у місті на каві, говорили б про те, що діється довкола, нарікали б на дощ, спеку, дорожнечу, ідіотизм нашого життя. А тут на що нарікати? Емілія зненавиділа Уріж, але за рікою не Уріж, а Винники. І що опирам з тієї ненависті, коли щороку когось знаходять на березі неживого. І слідство щось вигадає, а на опирів не зверне, бо негоже вірити в нечисту силу. Ми з чоловіком вигадали колись історію про опирів, дуже страшну, але то для забави, щоб ніколи не виникало бажання піти на стрічу з опирами.

У вас, Еміліє, сльози, напевно, не висохли на тому світі, і ваш наречений тоне в них. Одежа його мокра, ніколи не просихає. Певно, не витримали ви того життя без опіки і пішли в монастир до сестер-василіянок, чи заслабли і вмерли в шпиталі. Хтось про це мені скаже? Чиясь недобра рука забрала всі папери, а людей, котрі щось би знали, у селі нема. В Урожі ніхто нічого не пам’ятає, коли його спитати. Пам’ять прокидається несподівано. Неможливо знайти чорну кішку в кімнаті, коли вона мовчить. Неможливо не вмерти зі страху, коли за тобою біжить хтось у темряві — не людина і не звір. І ні хрест тебе не врятує, ні молитва.

Чоловік:

Я б не хотів звідси поїхати, не знаючи правди. Якби вона не ходила раніше по ночах невідомо куди, я б звалив усе на того нав’язливого чоловіка. Правда, він не з’являється. Раз я його бачив, як він йшов повз нашу хату, видно, з автобуса, з важкою торбою. То не найліпший шлях. Ті, кому за Границю, йдуть асфальтівкою. Але мало що. Сам я останнім часом маю дивні перепади настрою: то спокійний, заглиблений в себе, то дратівливий. Слідкувати за власною жінкою я не збираюсь. Однак і в мені виникла порожнеча, яка так мучить мою жінку все життя, і тільки моральний інстинкт стримує її від ризикованих вчинків. Я раптом усвідомив, що вичерпався і мушу рятуватись, пояснивши для себе всі таємниці, бо маю тепер час. В опирів я не вірив, у коханця — теж не дуже. Ще лишався лунатизм, але це не дуже пов’язувалося з моєю жінкою.

…Як тільки вона вийшла з кімнати, я швидко одягнувся. Серце якогось дідька почало калатати. Вкрай неприємно було б, якби вона раптом вернулась і побачила мене вбраного. Я вже хотів було покинути цю авантюру, хай би все лишалось так, як є, але для чого тоді треба було вставати? Та я і не заснув би до ранку. Кляті двері скриплять, сам винен, що не змастив їх. Я став на сходах, вдихнувши судомно холодного повітря. Щось змусило мене повернути голову. Моя жінка сиділа на лавці під вікном у чорному плащі, накинутому поверх нічної сорочки, і в хатніх капцях. Було пізно тікати. Я пішов до неї. Вона миттєво зміряла мене гострим, зовсім не сонним, поглядом.

— Ось я тебе й підстеріг!

Мовчить.

— Ти завжди тут сидиш?

— А що я маю робити?

— Як що? Спати!

— Я вільна спати чи сидіти тут.

— Як твій чоловік, я мушу знати, куди ти ходиш ночами.

Вона глузливо посміхнулась.

— Як бачиш, я не упириця. У мене безсоння.

— То треба лікуватися. Сходи до лікаря.

— Навіщо? Мені й так добре. А в хаті душно.

Я сів коло неї. Вона мала рацію. Я для неї був карою, дияволом, сама присутність якого викликає задуху чи алергію від запаху сірки.

— А коли мене нема, ти теж виходиш?

— Ні, я боюся. Замикаю двері на ключ, а вікна на защіпку.

— Холодно. Ти можеш простудитися.

— Помацай, яка тепла рука.

Вона торкнулась моєї руки. Цей дотик і її тихий голос збудили в мені бажання.

— Ходімо спатоньки.

— Я вже не засну.

— А ми не будемо спати. Хочеш, віднесу на руках, як в добрі старі часи?

Вона раптом затремтіла і затулила лице.

— Ні-ні…

— Що з тобою?

— Все пропало… — залепетала вона. — Всьому кінець. Я не можу більше з тобою. Ох, не згадуй нічого. Нічого не було. Ти не любив мене ніколи. Їдь звідси: я вже мертва і нічим тебе не втішу.

— Що ти говориш? Заспокійся, — я не знав, що робити, бо перший раз бачив, як вона плаче. — Все буде добре…

— Ні, не буде. Ніколи вже не буде. Старе минулося, а нового нема. Порожньо, ох, як порожньо… Ох, які ми нещасні…

— Ми самотні, а не нещасні. Годі тобі плакати. Ходімо до хати. Я приготую тобі чаю, ти вип’єш і заснеш.

Вона перестала плакати.

— Добре. Посидь ще трохи. Ти коли поїдеш?

— Післязавтра, але я можу побути до суботи.

— Яка різниця! Я просто так питаю. Привези мені, знаєш, що?

— Що?

— Якусь цікаву-прецікаву книжку.

— Добре, — засміявся я. Навіть діти так легко не заспокоюються, як вона.

Жінка:

Він, напевно, думав, що я відьма. Яке ж було його розчарування, коли він побачив, що я сиджу собі просто під хатою. Раніше під час сварок я вибігала з хати і блукала десь над річкою, плакала і врешті-решт поверталась. Як це було давно!

Він знову поїхав. Цієї ночі щось колюче і бридке тулилось до мене. Я спитала: «Хто ти?» І почула здалеку глухий голос, але не розібрала нічого. Гнів охопив мене. Хто сміє мене торкатись? Хіба я вже така велика грішниця, що не можу відігнати від себе хрестом цю напасть? Я молилася, засинала, знову засинала, знову молилася, а під ранок відчула великий жаль до себе. Я замкнулася ще вдень на ключ, не бажаючи нікого бачити, писала листи, читала, робила все, щоб позбутись відчуття осквернення.

А ввечері, коли червоно заходило сонце, віщуючи вітер, вийшла надвір, і тут прийшов Моряк. Пізно було втікати до хати. Зрештою, я була йому рада.

— Я знову прийшов, — сказав він весело.

— Заходь до хати.

— А де твій чоловік?

— Поїхав. Він часто їздить.

— Певно, до коханки?

— З чого ти взяв?

— Я жартую.

Він став роздивлятися книжки, і йому трапилася гарна нагода пояснити свій прихід:

— Дай мені щось почитати.

— Пошукай собі, а я зготую каву.

Коли я вернулася, він мав уже добру купу книжок.

— У бібліотеках нічого ніколи нема, а читати маю час. Увечері нуджуся.

— Ти думаєш все життя прожити в Урожі?

— А скільки того життя? Ходжу до лісу, на річку. А тобі хіба зле?

— Якби було зле, я б тут не сиділа.

— А не страшно без чоловіка?

— Ні, я двері замикаю.

— Правильно робиш. Слухай, давай підемо до мене, покажу тобі, як я зробив ремонт. Назад відведу.

— Не хочу ускладнювати собі життя.

— Чим? І яке життя? Хочеш сказати, що ти щаслива? Якби тут бігали твої діти, я б повірив.

— Чоловік не хоче дитини.

— То вижени його! Я був би щасливий, якби мене чекали вдома жінка й мале. Але я знався з самими лише курвами, вибач на слові. І тепер маю пустку. Хіба ти не бачиш, ти і твій чоловік, що мене тягне просто перемовитись словом з тобою, бо ти жінка справедлива і мудра. Я сам-один на світі, і хай не маю жінки, то хоча б сестра була. Тутешні жінки одуріли від роботи, дітей, але й вони б мене вислухали. Але я прийшов до тебе.

— Чому до мене?

— Бо я любив тебе колись і зараз люблю. І радий, що твого чоловіка нема зараз вдома.

— Йди краще звідси, — обурено сказала я. — Не хочу я цих розмов. Ти ніколи мене не штовхав у воду і не любив у восьмому класі. Зі своїми проблемами ми з чоловіком самі розберемося.

— Вибач, — розгубився він. — Я два тижні мучився, поки прийшов сюди. Не хотів набридати. Сиди в своїй пустці, а я в своїй. Добраніч! Дякую за каву.

Він згріб книжки під пахву. Я довго сиділа на канапі, не запалюючи світла, і мені хотілось скавуліти, як цуценяті, що перший раз опинилося в чужому домі.

Жінка:

…Що маю діяти тут сама? Сьогодні прибирала в сінях; треба було прибрати щось з одежі. Доторкнулась до чоловікової куртки, і мене ніби вдарило електричним струмом. Я півдня ходила сама не своя, наче то одежа померлого. Так мені стало боляче і гірко, як за тим, хто вже ніколи не вернеться. А вернеться — що я йому скажу, коли від одного холодного погляду судомою зводить горло. Я б хотіла, щоб він сказав мені причину такої байдужості, але, певно, мій чоловік сам її не знає.

Зайшла нині сусідка. Я їй втішилася, як не знати кому, і вирішила дещо розпитати. Але вона сама розповіла:

— Поміг мені нині нести мішок макарону. Файний хлопець! Жиє сам, має гроші: будь-котра би пішла за нього. Каже, що не мав часу женитися.

— Він до нас часом заходить, — призналася я. — Але нічого про себе не казав.

— О, та я в нього всьо вивідала! То далека родина Бандрівського. Син небіжчика хату йому продав.

Я прикусила язик, аби не сказати чогось зайвого.

— А ти сама, небого, сидиш. Щось твій чоловік — ні риба, ні м’ясо. Лишив жінку саму. А як злодій прийде чи п’яний? Будеш боятися, приходь до мене спати або хоч Польщу подивишся.

— Добре, прийду на телевізор.

— Кіно буде нині файне. Американське. А я тебе потім відведу.

Маю добру сусідку. Серед моїх знайомих мені рідко стрічалися люди такі делікатні й щирі. Вона ще молода. Інші вже геть старі, і з ними тяжко розмовляти.

Якось я пішла, хоч вечори проводжу сама. Принесла цукерок її дітям і вже сіла перед телевізором, як раптом почула стук у двері. Я обімліла, коли побачила Моряка. Мені здалось, що він прийшов до мене. Але він теж, виявляється, прийшов дивитися кіно. Сусідка завела з ним розмову, але тут якраз почався фільм. Діти, хлопчик і дівчинка, воювали і не збирались вкладатись спати. Я боялась їхніх очей, хоч діти мене добре знали і не встидалися.

Моряк скоса позирав на мене і теж чувся незручно спочатку. А потім дав дітям жуйок і щось їм розповідав.

— Та йдіть вже спати! — гримала сусідка. — Не лізьте чоловікові на голову.

Як я могла ладнати зі світом, коли мені важко було заговорити навіть з дітьми. Мені треба жити в Урожі, сидіти в хаті, доки не зваріюю. Але самотність приносила свої плоди. Коли я, бува, скочуюся до найнижчої точки відчаю, тоді підводжу очі догори і починаю виборсуватися.

Діти нарешті поснули, і фільм скінчився. Я почала прощатись.

— Я вас проведу, — сказав Моряк, хоч то тільки перейти через стежку.

Коли ми лишилися самі, я спитала:

— Ближче телевізора не було?

— Я з сусідами не контактую ще добре, а Ольга сама мене запросила. Не йди ще до хати. Давай походимо трохи на свіжому повітрі.

— Добре.

Ми зійшли сходами.

— Підем до річки?

— Ходімо краще до панського дому.

Коли ми проходили повз освітлену знадвору церкву, він сказав:

— Це вже було колись. Мені снилось, що я вчився з тобою у восьмому класі і штовхнув тебе в річку. Мені всі сни збуваються. Є ще такі, що не збулися. Річка, темрява, і хтось біжить за мною. Але подібне я мав у Одесі. Тікав, сам не знаючи від кого. Дай руку, бо тобі страшно.

— Звідки ти знаєш, що мені страшно?

— А тобі не буває так, коли лежиш у ліжку, то згадуєш якесь місце: ліс чи нічну дорогу, — і тобі стає дуже страшно? Клянешся, що ніколи туди не підеш.

— Буває, але на ранок проходить.

— Нам удвох нічого боятися.

Ми сиділи на лавці перед покинутим панським домом.

— Він мені часто сниться, — сказала я. — І дуже рідко — погано. Певно, він відчував, що я його жалію і бажала б йому кращої долі.

Поскрипувала бляха на даху.

— Що це? — спитав він.

— Куниці. Живуть на стриху. Коли темно, здається, що в домі сплять.

Він мене обняв і поцілував у щоку. Так просто, що я навіть не образилася.

— Ходімо.

Біля своєї хати я взялася рукою за хвіртку.

— Ти спиш у своєму ліжку, — сказав Моряк. — Замкнулася зсередини і нікого не пустиш. Ходімо до мене. Я приготую чай чи каву.

— Тепер?

— Найкращий час, коли всі урізькі пліткарки сплять. Коли ще буде така нагода подивитися на мою хату? Ти смілива дівчина. Я відведу тебе назад. Ще хіба дванадцята.

— Добре.

Майже ніде не світилось. Ми йшли темною вулицею, яку всі називали стежкою, хоч по ній їздили ледве не комбайни.

— Чуєш? — вхопив мене Моряк за руку. — Хтось нас доганяє.

У мене все затерпло всередині. Але хтось виявився Марсом. Він з розгону налетів на мене.

— Пильнує господині. Я б завів собі пса, якби не мусив їздити.

— Колись заведеш.

— Як стану стареньким. То правда, що у вас є опирі і три чорні священики?

— Правда. Але вночі про це не говорять.

— Добре, не буду. Хіба скажи, ти їх бачила?

— Не мала щастя. Але в дитинстві дуже боялась.

— Я спочатку думав, що в моїй хаті теж будуть привиди, але тихо. Та й чого боятися, я ж свій. Ну, заходь.

Довкола хати була металева огорожа. Ми зайшли крізь хвіртку.

— Візьми пса до хати, як він хоче.

Але Марс не схотів. Влігся під вікном.

— Тепер трохи краще?

На підлозі лежав килим, на вікнах висіли темні штори і замість ліжка стояв диван.

— Гарно, — похвалила я.

— Я в цій кімнаті і сплю.

— А де пані?

— Спочатку мені подобалось, що вона на мене дивиться, але потім… Не знаю, як тобі пояснити. Таке відчуття, ніби щось їй від мене треба. Всюди водить за мною очима.

— Я думаю, це Емілія.

— Може, й вона. Мій вуйко, той, що продав хату, нічого не знає. Спився геть, бідака. Ти сідай, я чай зроблю. Чи каву?

— Чай.

Я вже трохи освоїлася. Марс кілька разів гавкнув, а потім, певно, заснув.

Моряк вернувся. Присів переді мною навпочіпки. Узяв мої руки в свої. Від його доторку все тіло охопила млість, давно забута мною.

— Чого ти так дивишся?

— Чекаю, поки закипить вода. Ти знаєш, хоч моє прізвище і не Бандрівський, але сумно, що була родина і нема. Двадцять років порожня хата.

— Я жалію всі покинуті будинки. Дивно, коли вони є, а люди не мають де жити.

— То в селі.

— А ти ніколи не був тут до того?

— Ні. Мама небагато встигла розповісти. Казала, що наша родина нещаслива і ніколи не жила в злагоді. Тепер з усієї родини залишилися я і мій вуйко. Давай вип’ємо шампанського?

— Трохи можна.

— Ти просто чудова! — вигукнув Моряк. — Знаєш, як ми йшли сюди, я думав: іти б отак усе життя. А тепер думаю: сидіти б отак удвох ціле життя і пити шампанське опівночі.

— У тієї Емілії нареченого замордували опирі. Вона, здається, спровокувала, аби він пішов за ріку, в лози. Я не хотіла тобі цього казати, щоб у тебе не виникло такого бажання.

— Як скажеш, я піду.

— Не скажу. Ти не мій наречений, та я і не схильна до жорстоких жартів. Я живу так, як живуть усі в Урожі: боюся їх і не хочу мати з ними справи.

— А відомстити? Як не як, родина.

— Як можна мстити тим, чиє існування не доказане? Я б спалила лози і на їхньому місці посадила б бульбу. Але там живуть сарни і зайці.

— Логічно. Слухай, ти справді боїшся за мене.

Я вже й так завела небезпечну розмову, але сказала:

— Так. Ти — нова людина в Урожі і мусиш остерігатись. Хтось має попередити тебе.

— Вип’ємо ще.

— Я вже піду.

— Налякала, а тепер ідеш? Як я буду сам вертатись?

— То я піду сама.

…Тієї ночі я була щаслива. Ми засинали і прокидались разом, ні на мить не повертаючись спиною один до одного. Ніч була довга, втомлива, лагідна, світла. Мені хотілось плакати, але я не могла. Так мало статись. Він увійшов у мене ще з першого свого приходу і весь час жив у мені, щоб стати плоттю. Страшно подумати, що ми б не зустрілись сьогодні і я мала б ще стільки холодних порожніх ночей.

Сірий світанок, хвіртка, яка заскрипіла, коли я її зачиняла. Я лягла на ліжко у своїй невеселій хаті, вкрилася коцом і заплакала, хоч не сталось нічого злого. Я поїду, ти поїдеш, він поїде. Всі ми лише гості в Урожі, хоч ніхто нас звідси не виганяє: ні люди, ні серце.

О дев’ятій ранку я вже стояла на зупинці. А коли сіла в автобус, то відчула, як стираються запахи ночі і ніздрі лоскоче дорожній пил.

Чоловік:

Я приїхав пополудні і застав хату замкненою. У записці я прочитав, що жінка поїхала в гості до коліжанки. Тож я мав час, аби все обдумати, як слід. Та жінка, на яку я покладав такі надії, що вона полегшить мені життя… Словом, між нами стався розрив. Вона забирає до себе хвору матір, і для мене в однокімнатній квартирі місця, звісно, не лишиться. Великого кохання між нами не було, лише зручність. Тепер я не матиму навіть де переночувати. Я повівся, як негідник, бо виразив своє співчуття. А коли вона попросила мене щось придумати, то що можна придумати, живучи в такій кретинській країні, як наша? Піти чорноробом і отримати ліжко-місце в засраному гуртожитку і водити її до себе на вихідні? Я сказав: це твої проблеми, вирішуй сама. Моя дружина закусила б губу і вийшла, а ця вилила мені на голову відро помиїв. Я ледь не вдарив її.

Доля розправляється зі мною за межами Урожа, але, певно, в Урожі вариться трикляте зілля. Я настільки безпомічний у цьому житті, що дивно, як це я дожив до тридцяти років.

Мої невеселі роздуми перервав Моряк. Він зразу відчув, що зі мною негаразд. Спитав, де моя жінка. Я відповів:

— Бог її знає, де вона. Кудись поїхала.

— То ти журишся за нею? — спитав він із жадібною цікавістю.

— Чого журитися? Їсти, правда, нема що.

— Я, власне, хтів її спитати, чи має вона швейну машинку.

Я ледь не розреготався.

— Моя жінка не вміє шити. Вона — лисиця.

— Яка лисиця?

— Перевертень. Удень жінка, а вночі лисиця. Бігає по полях і лісах. Має друкарську машинку, правда, друкує одним пальцем. Лисиці не здатні до такої роботи.

— Щось я тебе не розумію.

— Почитай давніх китайців.

— Ну, добре, піду я…

— Йди з Богом, — відказав я, і тут мене осяяло: — Слухай, у тебе є що випити?

І мене закрутило. Ми вдвох з Моряком випили пляшку горілки, потім ще. Я плакав і бив себе в груди, що моє життя пропаще, що ніхто мене не любить. Моряк, здебільшого, мовчав. Я п’яно белькотав, що він хороший хлопець, дарма я ревнував його до своєї жінки, і що не хочу жити в Урожі. Хочу до міста, де тепло і завжди є електричний струм. Власне, я був геть як варіят. Казав, що зараз піду додому, може, жінка з’явилась, і скажу їй, що їду на Сахалін, де лопухи вищі за людину. Моряк не пустив мене, завів до кімнати і вклав спати. Над ліжком висів портрет панії з високою зачіскою, і вона не спускала з мене докірливих очей. Я встав, зняв портрет, запхав під ліжко. Потім вийшов. Моряка не було. Я вилизав недопиту чарку. За цим заняттям застав мене Моряк.

— Ти ходив до моєї жінки! — вигукнув я.

— Чого я маю ходити до твоєї жінки? — знизав він плечима. — Я виходив дихати свіжим повітрям.

— Моя жінка по ночах теж ходить дихати свіжим повітрям. А насправді знюхалась з упирями, щоб мене позбутись. Опирі мене замордують. Правда. Я знаю це.

— Не мели дурниць! Ліпше скажи, що сталося? Це через неї?

— І через неї і не через неї. Життя розбите на скалки: ще повлізаються комусь в печінки. Слухай, у тебе є щось випити?

— Нема.

— А в сусідів?

— Зараз третя година ночі.

— Я сам піду попрошу.

Я відштовхнув Моряка і вийшов надвір. Ніде не світилося. Я погавкав під чужою хатою, щоб подумали, що то пес. А потім сів під плотом і заплакав.

— Хочеш, відведу тебе додому? — спитав Моряк. — Бо тут ти не заснеш. А я хочу спати. Завтра вранці принесу похмелитись.

— Розумно, — згодився я, і ми пішли.

У хаті я кинувся до шафи.

— Що ти там шукаєш? — спитав Моряк.

— Дивлюся, чи жінка не забрала свої лахи. Ні, ніби є все…

Мене вдарила думка, що вона може мене покинути. Таке може прийти тільки в п’яну голову. Чоловіки кидають жінок, а жінки чоловіків — ні-ні!

— Знаєш що? — сказав я Морякові. — Я зараз зберу своє манаття і поїду. Хай вона знає!

— Спочатку поспи, а вранці вирішиш, що робити далі.

— Вранці я не зможу. Треба зараз. Слухай, у тебе є щось випити?

Всі меблі в хаті мали якийсь перекривлений вигляд, і ліжко опинялось то там, то тут. Кінець кінцем я злапав його і придавив усією вагою. Жовнір накрив мене коцом і вийшов.

Кожного разу, як я починав пити, зі мною робилося щось подібне. Жінка, певно, записувала всі мої п’яні слова і вчинки в свою чорну книгу. Вона прощала мені, але нічого не забувала.

…Вранці Моряк приніс трилітрову банку пива. Ми похмелились. Моряк пішов, я побіг до їдальні за пивом. Потім з кимось пив самогонку коло панського дому. Там і заснув. Серед ночі побачив над собою зірки і здивувався, що вони так погано гріють, бо одежа на мені промокла від роси. Я б не хотів, щоб коло мене зараз сиділа зневажена мною і обпльована дружина. Вона ще дужче роз’ятрила б мені душу, і я міг би вдарити її. Було б добре, якби тут сиділа мама, котра все прощає і все забуває, але й перед нею я почував би велику вину. Перед усіма на світі я був винен, бо всім приносив нещастя.

Жінка:

Сиджу третій день в чужій квартирі, сплю, читаю, іноді вибираюся в місто. Коліжанка приходить з роботи стомлена, швидко йде спати. Час повертатись. Час збирати каміння, кинуте в моє вікно. Що я скажу чоловікові? «Йду від тебе, бо мене вподобав інший. Буду з ним». І він вдарить мене в лице і назве повією. А той інший — чи не привид він, чи не витвір моєї хворобливої фантазії? Що скаже він? Слабка я, ніби довго пробула у воді й вийшла на берег.

Мене чекало вдома щось інше. Чоловік, виснажений пиятикою, сліди якої були всюди, кинувся до мене, як дитина до мами. Цілував руки, просив пробачення. Я не могла видушити з себе жодного слова, бо це було не вперше. Наше життя поверталось час від часу на цей круг пекла, що зветься замиренням. Я вибігла з хати. Була б глибока річка, високий берег, я б кинулась у воду.

Пішла в ліс. Там була галявина з високою травою. Я лягла в ту траву і слухала, як дзижчать комахи. Додому я не могла вертатись. Коли їхала, сподівалась, що чоловіка нема. А він вернувся, затулив сонце своїм великим тілом. Я бажала, щоби він зникнув назавше, щоб ніколи не лежав поруч, не цілував мене, не проникав у мене. Мені добре й самій. Хай не приходить і той інший, котрий не встиг мене змінити і не встиг принести мені зла. Хай плаває щасливо в південних і північних морях, і згадує мене. Я теж буду згадувати про нього і так житиму.

А тепер мушу вставати і вдавати, що нічого не сталося, бо так найрозумніше. Йти в пекло першою, терпляче чекати свого часу.

Все, що трапилося між мною і Моряком, здавалось мені неприступною горою, що виникла за одну ніч. Мушу йти зараз не до його хати, а до своєї. Цей чоловік здатний пустити її з димом, зробити мене й себе вічними блукачами, якими ми, правда, й були. Він заразом знищить Уріж у моєму серці, і воно зійде ностальгією.

…Хата стояла на місці. Я зайшла і почала прибирати. Поставила варити бульбу. Нагодувала чоловіка. Потім прала. Потім пішла на город, де в малиннику був пеньок, і там сховалась. Увечері постелила собі у вітальні і рано погасила світло.

Вранці пішла до лісу по гриби і вернулась опівдні разом з коровами і пастухами. Вони переходили річку вбрід, а я йшла по запилюженому мості. Варила їсти, потім давала лад у паперах. Листи, які назбирались за півроку, склала в мішечок і віднесла на горище.

Моя затята мовчанка мене губила. Я видавала себе, підкреслюючи, що на цей раз трапилося щось незвичайне.

Увечері чоловік прийшов до мене, коли я вже була в ліжку.

— Ти все знаєш?

— Що все?

— Про ту жінку.

— Яку?

— Ту, до якої я хотів піти. З нею все покінчено. Я хочу, щоб ти це знала. Я любив тільки тебе. Я не буду більше пити. Можеш мене зневажати, але не проганяй. Без тебе я вмру під плотом.

— Перший раз чую про якусь жінку, — і тут я вигукнула: — Господи, чи матиму я колись спокій?! Мені не треба від тебе нічого, тільки не бачити тебе, тільки щоб ти не з’являвся мені на очі!

— Ти ж хіба вчора приїхала. Правда, я був з перепою. Чого ж я раптом тобі набрид?

Мені стало страшно. Я безнадійно опустила голову.

— Не бійся, я тебе не буду чіпати. Завтра поїду. Навіть ворог заслужив би більшого милосердя.

Я чула, як він скидав у валізу одежу. Досить було одного слова: «Не їдь», — щоб настало примирення. Я погасила світло, лежала тихо-тихо до ранку. З мене не вийшло хорошої дружини. І не вийде. Житиму якось без нього.

Вже почало сіріти, коли я заснула. Перша моя думка, коли я прокинулась, була піти в спальню. Чоловік спав. Я гірко посміхнулась. Куди він мав їхати? До кого?

І куди мені дітися? Як швидко б усе вирішилось, якби був ще один Уріж.

Потім прийшов Моряк.

— Де твій чоловік?

— Спить.

— Ти йому сказала?

— Що я мала йому сказати?

— Про те, що його кидаєш.

— Ми про це не говорили з тобою.

— Ти ж не хочеш з ним жити?

— Не хочу.

— Тоді я його розбуджу і все скажу. Підемо до мене. Ти що, гадала, що все це іграшки? Втікла від мене. Я приходив, стукав у двері. Потім напився з твоїм чоловіком.

— Пив?

— Він був такий, що ліпше було з ним випити. Ти ж його знаєш.

— Та знаю.

— Не хочеш, щоб я будив, лиши записку. Будеш жити зі мною, а на зиму я найму квартиру в місті. Треба вирішувати: так або ні. Зі мною інакше не може бути.

— Я б не хотіла бути зараз в Урожі.

— То давай поїдемо до мого вуйка. Побудемо зо три дні.

— Добре.

Я боялась, щоб чоловік не прокинувся. Взяла дещо з одежі. У сінях зустрілася з Ольгою.

— Ти знов їдеш? — здивувалась вона.

Моряк вийшов:

— Ми обоє їдемо.

— На закупи? — залепетала сусідка.

— У гості. А потім заберу вашу сусідку до себе. Ви самі казали, що без господині зле.

— Таж тота господиня має чоловіка!

— Вона з ним розходиться.

Всю дорогу в автобусі я продивилась у вікно. Моряк погладив мене по руці, і я здригнулась. То в романах чоловіків міняють, як рукавички. Моя бідна голова не витримувала навального наступу думок. Він же такий самітний і безборонний, як я, цей Моряк, і ставить на карту власну долю.

У Б. ми одразу пішли до Морякового вуйка. Він жив у маленькій двокімнатній квартирі, захаращеній старим мотлохом. Зовні був схожим на старого Бандрівського, але без його величної постави сільського вчителя, коли вчитель ще був фігурою на селі, а не жебраком, як нині.

— Вуйку Богдане, познайомтеся з моєю дружиною.

— Дуже радий, пані?..

Я назвалася. Старий, він уже мав років шістдесят чи більше, поцілував мені руку.

— Прошу сідати.

— Я, вуйку, вирішив набратися нахабства і ще раз скористатися вашою гостинністю. Ми хотіли б зо три дні у вас перебути.

— Об чім річ! Я поїду до доньки в С. Якраз збирався завтра, але можу й нині. Дозволь спитати, коли це ти встиг оженитися? Де знайшов собі суджену?

— Вкрав, вуйку, в Урожі. Ми до вас просто з автобуса, але, позаяк ми ще не відмітили цієї події, я на хвилю вийду.

— То не обов’язкова річ… — засяяв старий.

Моряк пішов. Я сиділа, наче проковтнула цвях.

— Все збирався до вас приїхати, подивитись, як обновив племінник наше родинне гніздо… Як там Уріж? Я, коли їду до доньки, проїжджаю його, але дому звідти не видно. Не раз жаль бере, але ні, не хотів би я там опинитись назавше!

— Чому?

— Ви ж, пані, з Урожа? І, видно, з інтелігентної родини, не питаю, якої, бо я хлопцем поїхав з Урожа. То я вас питаю, чи добре жити молодому в самотині? Перепрошую, ви були замужем?

— Так.

— То вам було легше. Та й ви жінка. Мені на роду було написано їсти вчительський хліб, бо я був оден у свого батька. Або йти в священики, зістарітись і вмерти в Урожі. Я дуже противився цьому в душі, але не ті були часи, щоб перечити батькові. Один випадок поклав край усьому. Не хочу вас, пані, страшити, лиш застерегти.

— Розповідайте, — сказала я. — В Урожі завжди відбувались дивні речі. Чи ви маєте на увазі щось інше?

— Ви правильно вгадали, пані. Дивні речі, містичні, я б сказав. Але коштували вони життя не одному чоловікові. І то були найліпші люди: здорові, молоді, з характером.

— Ви маєте на увазі опирів?

— То, радше, відьмаки, пані, але раз їх зовуть опирями, то й ми їх так назвемо. Не дивуйтесь, що я вам кажу все так, з мосту у воду, хоч ви, може, все ліпше знаєте, ніж я. Але той випадок трапився зо мною. Мав я колегу в Урожі. Хлопець як хлопець, але якийсь був понурий трохи і товаришив хіба зо мною. Звали його Степан. Я до книжок не був охочий, любив волочитися по лісах, не раз зі Степаном цілими днями пропадали. Раз за худобою хлопці завели мову про опирів. Казали, що в упиря є ззаду хвостик. А один ляпнув: «Може й серед нас є опирі». Каже: «Ти Степане, з нами не купаєшся, може, в тебе є хвіст?» Той побілів, а хлопці давай до нього сікатися, щоб показав. Степан утік. Але з того часу затаїв на мене злість. А може, встидався. Він і раніше був зі мною то добрий, то уникав мене. Але то була злість інакша…

Тут вернувся Моряк. Приніс шампанське, горілку, якісь наїдки.

— То є добре, синцю, — сказав старий, — хіба ти забув мінеральну воду. Знаєш, що я горілку запиваю?

— Зараз принесу.

— То йди, а ми з твоєю жіночкою прилаштуємо стіл.

Коли Моряк вийшов, старий підморгнув:

— Не хочу, щоб він чув.

— Чому?

— Чому? Вам, пані, в голову не збреде то, що йому може збрести. Той Степан жив за рікою, знаєте де? По тім випадку минуло два чи три роки: ми вже бавилися кавалєрки. Якоїсь неділі я пішов до Степана, але не застав. Пішов до його сусіди. А там дівки, хлопці. Забавився до ночі. Хлопці казали, щоб ночував там, не йшов через річку, але я, по правді, боявся свого тата більше, ніж опирів, і пішов додому. Було видно, як при місяці. Я почув, що хтось біжить за мною, і давай собі бігти. Як я втік, не знаю, але мама, як увиділа мене, то збіліла. Я мав на тому гарячку, а коли виздоровів, стрів Степана. Той довго дивився на мене, а потім сказав: «Я ще догоню тебе, небоже, догоню». Ну, давайте на стіл накривати. Я тут маю лишки батьківського посуду. То файна порцеляна…

— А далі що?

— Що далі? Уявіть собі, пані, що вас ціле життя будуть переслідувати і бажати вашої смерті. А ви не смієте сказати, хто то, бо до тижня вмрете. Аж коли опир сам вмре, тоді можна сказати.

— Ви в це серйозно вірите?

— Думаєте, його звали Степан?

— Певно, що ні.

— Сила зла незміренна, дорога моя пані. Той мій товариш не заподіяв би зла, якби я не сміявся над ним. Досить було малесенької іскри. З тих пір усе в мене пішло як-небудь. Пив, жінка мене лишила, потім вмерла. Донька, правда, мене любить. Їжджу до неї коли схочу. Грошей, що дав мені за хату твій чоловік, я не схотів брати, але він у тебе гордий…

— Він ще не мій чоловік.

— Я у ваші справи не мішаюся. Казав, що жінка, то так воно і є. Жийте три дні, жийте тиждень, як вам треба. Він міг би купити квартиру в місті, але не схотів. Я кажу, синцю, що ти міг би квартиру купити, бо жінці буде сумно в Урожі, як ти поїдеш на свої моря-окіяни.

— Як я можу лишити жінку? — весело відказав Моряк. — Скінчились мої плавання.

— То добре, синцю. Давай сядемо і вип’ємо за твою жінку і за тебе, щоб рід наш не перевівся. І що ви знайшли в тому Урожі? Я зненавидів Уріж ще замолоду і не піддався спокусі вернутися туди, хоч як мені бувало зле: і з роботи виганяли, і хати не мав. Зараз п’ю трохи менше, бо став дідом і маю онуків. Правду казала моя цьоця Міля: «В Урожі добре лиш тому, хто не має часу догори подивитися».

— Це та Емілія, що її портрет висить в хаті?

— Ага, то я втнув таку штуку, як вмер тато. Найшов на стриху. Цьотку не пам’ятаю, бо вона вмерла молодою. Мій тато був молодший від неї на десять літ. Правда, на зло я те робив, але кому на зло, як усі цьотчині вороги давно дали дуба. Всі її картки повидирані з альбома. Та охота вам ворушити таку давнину?

— Розкажіть! — попросила я.

— Як її жених загинув, Емілія втікла до Львова. А по якімсь часі не прижилася, чи гадала, що родичі пожаліють її. Вернулася з дитиною на руках. Нині посварили б за байстря, та й на тім скінчилося б. А ті не вигнали, ні, але зробили Мілі справдешнє пекло. Заставили до найтяжчої роботи, їсти давали, як псові. Пішла вона прати взимі на рінь і дістала гарячку. А по якімсь часі і дитя забрала з собою. Ото вся історія. Знаєте ту стару частину цвинтаря, де самі горбки і нема хрестів? Десь там і її зарили. Мій тато був дев’ятилітньою дитиною, як то все діялось.

— А що трапилось з женихом? — спитав Моряк.

— Опирі замордували, — весело пояснив підпилий старий. — Як здиблють вночі когось у лозах, скачуть на плечі — і давай вези через воду. А то тягар!

— Як я вас питав, ви нічого не розказували, — дорікнув Моряк.

— Аби ти вночі боявся спати в хаті? Та й що тобі до того? Всі вже давно в могилі. Я би не розказав, але твоя жінка дуже цікава. Все хоче знати…

— Раз я живу в Урожі, то хочу знати, — відказала я. — На свою біду маю час догори подивитися.

— Е, та ви обоє молоді і дасте собі раду, як захочете вибратись з Урожа. Налий жінці, синцю, і мені. Треба вже вибиратись, бо вечір надходить.

Моряк повернувся швидко. Я якраз встигла прибрати.

— Посадив старого в таксі. Дуже тішився, що поїде так гонорово. Як він тобі?

— Нічого.

— Балакучий! Давай я все поховаю. Я добре знаю, де що лежить. Отак. Ходи до мене… Сюди. Ми самі й далеко від Урожа. І там нема нічого страшного, і там нам буде добре. Все зле минеться. Ти вся тремтиш, пташко моя. Люби мене, як я люблю тебе, і нічого нам більше не треба…

Чоловік:

Розпочинаю свій плач покинутого чоловіка. Моя жінка навряд чи почула би щось подібне, якби я її покинув. Пожурилась би трохи, але швидко відновила б рівновагу.

Натомість я ходжу з кутка в куток і не можу знайти виходу. Все село бачило, як голуб’ята втікали автобусом до міста. Швидко вони змовились. Я чекаю їхнього повернення, щоб отримати відповідь на деякі запитання і вирішити, що далі робити з хатою, врешті-решт, з моїм побитом тут, позаяк я чужинець. Моє становище, завдяки чистому сумлінню, краще, ніж їхнє. Але смішне. Цікаво, які звинувачення вона висуне, чи тремтітиме від страху? Зайшовши в глухий кут, я було змирився, навіть полюбив її другою любов’ю, ні, як дитина горнеться до матері. І почуття мої зараз змішані: це образа, гнів, — більше, мабуть, образи, ревнощі, жаль за тим гарним, що було у нас.

Хай навіть це пропало навіки, я змирюся. Врешті, моя коханка приїжджатиме сюди. Тепер вона приїде.

Сьогодні вранці я виявив, що пес зник. Значить, вона повернулася в Уріж. Могла б зайти і взяти, що їй потрібно. Я дочекався вечора, щоб на мене не витріщались люди, а тоді пішов. У Моряковій хаті світилося. Пес кинувся до мене лащитися, але я його, зрадника, відіпхнув. Моряк щось стругав ножем. Жінки не було.

— Привіт!

— Привіт, — відповів він. — Сідай, коли прийшов.

— Я хотів поговорити.

— Я збирався зайти до тебе завтра. Ми тільки сьогодні приїхали.

— Де вона?

— Трохи зле себе чує. Лягла.

Я рушив було до другої кімнати, але Моряк нагадав мені правила гарного тону:

— Не чіпай її. Можеш говорити зі мною.

— Тоді поясни мені, що сталося.

— Ну, що ж. Я щасливий, що вона у мене є, що прийшла у мій дім. Ти живи собі в тій хаті.

— Я хотів би чути, що вона мені скаже.

— Кажу, вона, здається, захворіла. Для неї не так просто було зважитись на цей крок. На мою думку, тобі не слід вимагати пояснень.

— Дати вам спокій, еге ж?

Він скривився:

— А що, битися? Як ти цього хочеш, можна й битися. Але не тут, в хаті. Коли жінка тебе не хоче, при чім тут я?

— Може, ти її спокусив чи обдурив?

— Вибач, але це тебе не стосується. Усе?

— Я не встиг її кинути, коли хочеш знати. Вона мене випередила. Бажаю тобі такого щасливого сімейного життя, як у мене!

Жлобські слова, але на кращі я не спромігся. Хай подумає над ними.

Він би кинувся на мене з ножем, бо побілів і встав. Тоді я вийшов.

Дощику, дощику, лий так, щоб цей клятий світ затопило.

Жінка:

Я прокинулась: було уже темно. Намагалась не ворушитись, щоб не збудити чоловіка, який спав поруч. Ковдра сповзла, і я змерзла: от від чого я прокинулась. Я натягнула її на себе і торкнулась чогось колючого. Хто це, Боже? Холодний піт миттю вкрив усе тіло. Невже знову? Оте шорстке й колюче занурилось мені між груди, рука ковзнула по животі. Тільки тоді я зрозуміла, що зі мною робиться, і, перемагаючи страх, погладила голову Моряка.

Потім, коли ми обоє заспокоїлись, я сказала:

— Чому твоя борода така колюча?

— Хіба тобі неприємно?

— Ні, коли я згадую, що вона твоя. А коли вночі її намацую, мені здається, що то хтось чужий.

— Я думав, ти позбулась своїх нічних страхів.

— Свідомо так, але вони перебрались кудись глибше.

— Нічим не можу тобі допомогти, хіба що зголю бороду.

— Не треба, вона тобі пасує.

Моряк зітхнув:

— Не падав би дощ, ми б пішли кудись блукати. Як же ми будемо жити, любонько моя? Все здійснилось — ти моя, дім — мій, роботу я собі знайду.

— До чого це ти?

— Боюсь тебе втратити. Доки він тут, доти все може бути. Говорить ніби звичайні речі, але очі в нього божевільні. Не йди нікуди без мене!

— Боїшся, що він мене вб’є?

— Ні, але він почне тебе вмовляти, і таке інше. Ми з тобою живемо якийсь тиждень…

— Йому нікуди дітись.

— Мені теж було нікуди діватись, але я знайшов і тебе, й Уріж. Про мене, хай живе тут, але ж тобі важко!

— Шкода, що я не чула вашої розмови.

— А що з тобою, власне, було?

— Таке відчуття, що хтось зурочив. Дико боліла голова. Я аж потім здогадалась.

— Хто ж тебе міг зурочити?

— Коли ми йшли селом, на нас дивилося багато людей. І не один з них бажав нам лихого.

— Цікаво, що ми їм зробили?

Я посміхнулась у темряві.

— Ми порушили звичний хід урізького життя. Як витягнеш із стіни хоч одну цеглину, стіна може захитатися.

— Я цього не розумію, — сухо відказав Моряк. — Гадаю, стіна не завалиться від того, що ти покинула чоловіка. Розумію, що тобі неприємно, коли на нас витріщають очі, але з часом вони собі знайдуть інший об’єкт. Ти маєш ходити, як королева, і нікого не боятися.

— Я не боюсь цих людей, і нічого злого вони не вдіють… Не думай за мене…

— За кого ж мені думати? Я тільки за тебе думаю. Кажи мені все: коли тобі сумно, коли добре. Я хочу тебе пізнати всю, розумієш? Тоді ми справді станемо чоловіком і дружиною. І тоді я теж казатиму все. Тоді ми зможемо нічого одне одному не говорити, лише подумки…

…Я заснула спокійно, непомітно для себе. Мені приснилася моя хата, яка стояла у воді. «Вона плаче за тобою», — сказав хтось, і я побачила незнайомого чоловіка у барвистому лахмітті з очима, як жаринки. Але я не повірила. Схоже було на те, що, коли я копала на городі, викопала джерело, і воно заливає хату. «Попробуй воду», — сказав той чоловік і подав мені склянку. Вода була солона. «То морське джерело», — сказала я. «Я з’їм тебе, — заявив чоловік у барвистому лахмітті. — Бо я — опир. Я з’їм тебе, коли дожену. Тікай». І я побігла до церкви, але виявилось, що її немає, лише порожнє місце. «Певно, пішла під землю», — подумала я і побігла до панського дому, бо звідти можна вибігти на терасу, а з тераси зістрибнути вниз. Там є порожня і смердюча силосна яма. Опир не відчує запаху моєї крові.

На цьому сон обірвався. У вікно присвічувало сонце. Моряк спав, обхопивши руками подушку. Я вмилася і сіла записувати сон. Моряк застав мене за цим заняттям.

— Що ти робиш?

— Записую сон.

— А навіщо?

— Щоб витлумачити.

— Для чого?

— Ти читав Фрейда?

— Ні.

— Фрейд каже, що сни уособлюють наші бажання. Коли добре витлумачити сон, можна багато чого дізнатися про себе.

— Я своїх снів не пам’ятаю.

Після сніданку Моряк пішов до магазину, а я пробувала витлумачити той сон. Хата у воді, безперечно, означає моє тіло в лоні матері. Я хотіла туди повернутись, щоб знайти захист. Морське джерело — це несподівана з’ява Моряка, який здатний захистити мене. Чоловік у барвистому лахмітті — мій колишній чоловік. Барвисте лахміття вказує на наші труднощі, які ми колись прикрашали. Те, що він намагається мене з’їсти і вдає з себе опира, — цензурний варіант злягання. Він хоче викликати в мене страх, щоб вдовольнити своє бажання. Але страху я не відчувала. Отже, це щось не те.

Я відклала зошит убік і взялася варити обід. Мені прикро було сидіти в хаті, але я не мала сміливості вийти на люди. «Церква не існує для мене, бо я вчинила перелюбство», — продовжила я своє тлумачення.

Моряк вернувся з хлібом:

— Як бачиш, мене ніхто не розтерзав. Я тебе не посилаю в магазин, але, може, тобі схочеться щось купити.

— Та ні.

— Ну, як твоє тлумачення?

— Ще не скінчила. Книжка Фрейда лишилася там.

— Нам би слід забрати твої речі й книжки. Чи ти не квапишся?

— Я ще можу тобі набриднути.

— Чи ти передумаєш?

— Ми не будемо жити з ним під одним дахом.

— Вибач. Я тебе не відпущу. А як не втримаю, що станеться з тобою?

— Піду в поля й ліси, — відказала я. — Давай підемо по гриби. Це найкращі ліки від поганих думок.

…Відтепер я не ходила до лісу звичною дорогою: гостинцем через міст. Тепер ми спускались з вигона, що був за два кроки від хати, а тоді городами до річки. Там була дерев’яна кладка, через яку треба було йти дуже обережно. Далі за рікою починались знамениті лози. Вдень там було дуже привітно: сюрчали коники між звіробою й полину, а велетенські кущі лози нагадували якусь екзотичну місцину в Австралії. Парило, наче перед дощем. Моряк йшов трохи попереду, його чорна футболка кидала тінь на поруділу траву.

— Я думаю, — сказав він, стишивши ходу, — що, власне, тут нема ніякої таємниці.

— Чому?

— Таємниця буває тоді, коли її хочуть розгадати. А тут миряться з нею, варто спалити лози, зорати це місце — і весь шарм зникне. Тут легко вчинити і приховати вбивство. Схоже на те, що так воно і є. Бідний мій вуйко чекає смерті свого ворога, щоб звільнитись від страху. І не тільки чекає, а й бажає. Не годний змиритися з думкою, що йому не можна ходити вночі через лози. А проте, якби їх запалити, він би був невдоволений. Не мав би виправдання своєму безладно прожитому життю.

— Ти спалив би?

— Я не маю права мстити. Та й раз ти зі мною, мене не обходять ні лози, ні скарби, заховані в пивниці панського дому, ні пан в чорному костюмі з блискучими ґудзиками. Я хочу давати тобі радість і самому радіти. Поки що мені це не дуже вдається.

— Я опинилась у дуже складній ситуації.

— Треба подати на розлучення. Це б тебе трохи заспокоїло.

— Давай поки що не будемо про це говорити.

— Ні, то й ні. Ти несеш великий тягар, а я ніякого.

Який він добрий і розважливий, думала я. Ніколи не зустрічала такого чоловіка. Як чорний ангел смерті, він взяв мене за руку і повів, щоб полегшити мені перехід до іншого життя. Але може статися так, що він скаже: «Тобі ще рано. Вертайся». І я вернуся туди, де вже нічого мого не лишилось, бо минуло надто багато часу: день як століття. Як і Ріп ван Вінкль.

Не відходь від мене ні на крок. Дури мою голову, щоб я не думала про сумні речі. Прийде зима. Ми будемо сидіти в хаті і гріти руки коло печі, рано лягати і допізна любити одне одного. Якби не ти, я б зістарілась без любові й тепла, стала б опирицею.

Питаю якось:

— То ти знав мене раніше, у восьмому класі?

— Я стояв на мості і бачив тебе.

— Тоді міст ще не збудували. Міг би сказати правду.

— Хіба то неправда? Ти мала тоді кругле личко і більше веснянок, і не було тіней під очима. Ти виросла, любонько. І я виріс. Ми прожили разом багато років, більше, ніж ти зі своїм колишнім чоловіком.

Ці слова — ніби хтось відніс мене в поле маків і залишив там до ранку. І в цьому нема нічого злого. Сон — це не смерть. Я ладна проспати усе життя.

Чоловік:

Серед ночі прокидаюся, і мені здається, що вона поруч. Самому невесело, хоч я завжди прагнув самотності. Дивно, що, втративши дружну, я відчужився і від коханки, не прагну шукати в неї захисту. Мабуть, я охолов до жінок. Адже й коханка може наставити роги. Я ж не блискуча партія: нічого не досяг у тридцять років. Тут би взяти себе в руки, але Уріж поховав мене, як у могилі. Друзі відійшли, і я звик до лінивого напівсонного животіння.

Поміркувавши трохи, я вирішив поїхати на кілька днів. Хай вона забере свої речі, зроблю їй таку послугу.

До Львова я приїхав перед обідом. Мав час до шостої. Пив каву, курив, ходив по книгарнях. Люди, розпарені й дратівливі, штовхались вулицею, над якою парував піт. Я був вільний від усього, перебував у якомусь ейфоричному стані. Хотілося сісти в електричку, як в юності, і мандрувати сам не знаю куди, а потім вийти десь навмання і зазнати всіляких пригод.

Але я вже не мав такого міцного здоров’я. Купив на базарі п’ять рожевих троянд і сів у маршрутне таксі. Двері відчинила худа жінка в окулярах. «Господиня у ванній», — пояснила вона, але пустила мене в кімнату. Жіночки, виявляється, гостилися. На столі була почата пляшка вина, під столом порожня. Коханка вийшла з ванної, стріпуючи мокрим волоссям.

— Вибач, що без попередження, — пробурмотів я.

— Я дуже рада, що ти приїхав!

«Слава Богу», — подумав я.

— Як здоров’я твоєї мами?

— Дякую, краще. Ось коліжанка до мене приїхала. Ти ніби схуд. Щось сталося?

— Я пішов від жінки.

Щоки її зарожевіли. Зраділа, подумав я.

— Це для мене несподіванка.

— Можна, я в тебе переночую?.. На кухні.

— Ти ще питаєш! Шкода, що не сама. Але в четвер…

— Я завтра поїду.

— Ні, я тебе не пущу! — патетично вигукнула вона і пригорнулася до мене розпареними грудьми. — Я скучила за тобою…

Я не вельми добре чувся у їхньому товаристві. Інша річ, якби коханка була сама, ми б не гаяли часу на балачки, а потім я виклав би усе, що мене мучить. Вона теж горіла нетерплячкою. Допили вино. Мій скорчений від кави й сигарет шлунок болісно прийняв наїдки, що були на столі, і повіки мої почали склеюватись. Мені постелили на кухні. Я солодко потягнувся на матраці. Жінки ще довго не спали, грюкали, аж невимитий посуд деренчав у мийці. Хтось приходив уночі, лоскотав мені шию хмільним подихом. Але я не бажав прокидатись і спав, доки мене не розбудив ранок. Вмившись, я заглянув до кімнати. Коліжанка солодко спала на дивані… Я згадав, що останнього разу віддав коханці свій ключ, і тепер якщо й вийду, то не зайду. Настрій у мене був паскудний. Не було б цієї кобіти, я б увімкнув магнітофон, валявся б на дивані, доки не прийде коханка. Але сидіти увесь день на кухні — бр-р!

Я знайшов рештки кави, зварив собі й похапцем випив, щоб не бути свідком пробудження коліжанки. А тоді пішов. Тинятися, як учора, по місті мені не хотілось, але треба було якось збавити час. Лишитись у місті я мусив, щоб вияснити стосунки хоч з однією жінкою. Та, друга, в Урожі, за один день збайдужіла до мене.

Я навіть не підозрював, що у неї є стільки жорстокості. Якраз найтерплячіші люди здатні на найстрашнішу руйнацію.

Деякий час я сидів на сонці, спостерігаючи за суєтним життям голубів та горобців. Чому б не піти на якусь виставку чи в кіно? Я вже не був закоханим, який лічить години до зустрічі, гасаючи, як пес під час тічки. Ліньки. Пий свою каву, небораче, і чекай до шостої години. У кооперативному туалеті глянув на себе і вразився, як я схуд і постарів. А як вона? Я її не бачив два тижні. На ринку бабці продавали цілі снопи білих лілій. Вона їх любить. Коли зацвітуть наші лілії, я їх обірву і кину під двері. Хай вчадіє від їхнього запаху. Зло опанувало мою душу. Я не міг переступити порогу церкви, піти на виставку енергетичного живопису, помилуватись панорамою міста. Як хворий, що не має сили прийняти ліки, хоч знає, що вони полегшать його муки.

Увечері ми сиділи вдвох. Подруга пішла до театру. Є ще такі варіяти, що ходять до театру. Ми сиділи рядочком, обоє сумні і втомлені. Моя коханка зітхала і казала: «Все, що робиться, це на краще». Ми наче розгубились, хоч зовсім недавно я мав твердий намір покинути дружину. Зрештою, це природна реакція.

— Поживеш у мене, — говорила вона. — Я не маю на тебе зла. Ти ніколи не знав, чого хочеш насправді. Знаєш, я їй заздрила, хоча знала, що ви погано живете. Ліпше жити так, ніж не жити.

— Ти собі зле все уявляєш, — посміхнувся я.

Тут вона заплакала, і я мусив її погладити по спині. А потім поцілував руку, чого ніколи не робив.

— Я приношу людям нещастя, — сказав я. — Це я казав дружині перед шлюбом, але не переконав. Тобі я скажу те саме, і ти теж не повіриш.

— Коли в мене горе, я поплачу, і мені стане легше.

То правда.

Жінка:

Я довго лежала, прислухаючись до дощу за вікном. Ми сьогодні мали йти забрати деякі речі з моєї хати. Ця думка не давала мені спати. Мала відчуття, що вчиню щось негарне, хоч чоловікові не потрібні мої сукні й светри. По голій стіні ліниво повзла муха. Хата виглядала все ще пусткою. Вона була завелика для нас двох.

Я вже одягнулась, коли хтось постукав у двері. То був вуйко Моряка, уже трохи напідпитку, з величезною чорною парасолею.

— Не чекали? Де мій племінник?

— Ще спить.

— Ну й лиє! Подивіться, як я обхляпався. Але ноги витер.

— То не біда. Роздягайтеся.

— Ага. Знаєте, чого я приїхав?

— Чого?

— На похорон! Він вмер!

— Хто?

— Той, опир! — вигукнув радісно вуйко. — Сказали вчора хлопці у пивбарі. Іду засвідчити своє співчуття.

Він засміявся.

Я поставила парасолю в кут.

— То є поважна подія в моєму житті. Ви, доньцю, не судіть мене, що я тішуся. З моєї душі впав камінь.

— Я розумію. Будете пити чай чи каву?

— Гербату, доньцю. Я снідав. Тілько гербату!

Моряк вийшов.

— О, кого я бачу!

— Я приїхав, синцю, в дуже поважній справі.

— Та я вже чув. Ви так тішитеся, ніби на весілля приїхали. Хіба не знаю, при чім тут опирі. Ви мені нічого не розповідали.

— Я розказував твоїй жінці. Чекав, що ще раз приїдете.

— Дні так швидко летять.

— Ясне діло! — підморгнув старий. — Підем зі мною?

— На похорон? — Моряк скривився.

— Мусиш, синцю. Я тебе прошу. Будеш підтримувати мене, аби я не дуже тішився. Та й він хоч вмер, через ріку треба переходити.

— Ви що, там до ночі збираєтесь бути?

— Боже збав! Одну годину — і всьо. Помолюся, посиджу на лавці. Переконаюся, що він вмер і не дурить мене.

— А як дурить?

— Ще одне слово, і я нікуди не піду. Тобі не жаль, що я ноги дармо трудив?

— Скажу вам по правді, вуйку, йти я не хочу. У нас з жінкою свої плани на нині. Але самого вас через ріку пускати не можна. Вода за ніч, певно, прибула.

— Як місток вода знесла, то судьба, — завагався старий.

Він, видно, трохи шкодував, що приїхав, але вже не міг відступити. Я по собі знаю, як робляться дурні вчинки. Однак я не втручалася до їхньої розмови. Налила чаю, зробила канапки.

— Може, і ви, пані, з нами підете?

Я аж здригнулась:

— Я не ходжу на похорони.

— Хіба ви не бачите, що надворі дощ?

— Ні, то ні, — муркнув збентежено старий. — Я думав, може, пані буде інтересно подивитись на опира.

— Не кажіть, вуйку, дурниць. Не знаю, хто був той чоловік, але гріх говорити так про мертвих. Ліпше би вам не йти на похорон, ніж маєте там щось сказати не те.

— Я буду тихонько! Як не як, то був колись мій колега.

Одне слово, якось вони пішли. Моряк попросив мене:

— Замкнись і не йди нікуди без мене!

— Добре.

Як у казці про Білосніжку і семеро гномів.

Я не встигла зачинити двері, як Моряк знову влетів. Міцно обняв мене, уже трохи мокрий від дощу.

— Що з тобою?

— Нічого.

І побіг. Я замкнула двері, погасила світло і сіла на ліжко. Мене нема. Нікого нема вдома. Ти боїшся, мій любий, опирів, ось воно що. Це село — само як опир. Воно переслідує до кінця життя. Але тепер його треба покинути. Тоді я стану здорова.

Чоловік:

Коли ми врешті спровадили подругу, котра поїхала вельми неохоче, було вже пізно. Якраз пора в люлю. Що ми й зробили, як молодята в першу шлюбну ніч. А потім я не відчував нічого, крім спустошення і байдужості.

Моя коханка, як кицька, вляглася мені на груди, і я гладив її волосся, хоч волів, аби мене зараз гладили. Покинутий чоловік — дуже зворушливе явище.

— Колись, — сказав, — ми з тобою поїдемо до моря і будемо засинати під шум хвиль. Я ловитиму рибу, а ти будеш її смажити.

— Угу, — відповіла вона.

Натомилась бідолашна за день.

Власне, яка різниця: аби була жінка, котра б тебе жаліла. Приїжджатиму сюди, коли захочу. Вона не буде шукати когось іншого і не стане звинувачувати мене в усіх смертних гріхах. На зиму я, певно, переберусь до міста, щоб не мерзнути.

Сміється той, хто сміється останній. Аж сьогодні вночі я заснув умиротворений, повернувши собі чоловічу гідність.

Коханка сказала журливо:

— Приїжджай пошвидше знову.

— Ти знаєш, було б непогано, якби хата згоріла до дідька.

— Ти здурів?

— Менше було б клопоту.

— Я приїду, як хочеш, і наведу лад.

— Обов’язково, але хай пізніше.

— О, я зараз не маю часу. На вихідні поїду до мами.

Я уявив собі, що застав спалену хату. Що б я тоді робив? Певно, сів би, як Йов, на попелищі, й чекав би на мудреців, котрі б переконували мене, що я нічого не втратив. А таких в Урожі знайдеться в кожній хаті. Хтось приніс би пляшку і втішив би сердешного, що стратив і жінку, і дім, і все майно. Я поклав голову коханки на місце, де їй слід було лежати. Був трохи розчарований, що наше побачення вийшло не таким пристрасним, як я сподівався. Але й за це дякую Богу.

Я встав одразу після неї.

— Побув би ще день.

— У суботу важко виїхати.

— А коли приїдеш?

— На тому тижні.

— Ти знаєш, я, мабуть, скажу мамі про тебе.

— Що?

— Що ми з тобою, — вона зніяковіла.

— Любонько моя, коли я розлучусь з жінкою, тоді ми одружимось.

В її очах спалахнув вогник цікавості:

— А що то за чоловік?

— Щось на зразок графа Каліостро: авантюрист і ясновидець. А моя колишня дружина — особа романтична. Не думай про це. Я навіть не бачив її після того. Може, він її замордував.

— Таке скажеш!

Вона, звичайно, не дуже розумна, думав я, їдучи в трамваї на вокзал, але добре, що ми помирились. А щодо моєї жінки, то вона злом відплатила за зло, і обоє ми стрінемось у пеклі. Там нас уже ніщо не розлучить.

…Я вийшов з автобуса. Заходило сонце, і все довкола було залите важкою золотою барвою. Колись в таку пору вона мене зустріла, коли я вперше приїхав до Урожа. Ось тут, перед мостом. Я ще здивувався, що так близько до її хати. Треба було мені кинутись з того моста сторч головою.

Я відімкнув двері й оглянув хату. Там було прибрано. Кинувся до спальні, наче сподівався, що вона ще там або уже там. З шафи зник її одяг, дещо вона полишила на потім. О, вони, певно, приходили вдвох, хитали головою на мою безгосподарність, а Моряк десь прикинув, скільки можна було б виручити за хату, якби мене шляк трафив. Господар! Я так розлютувався, що не помітив записки на столі. Втім, зміст її був суто інформативний: «Ми були тут о 12 годині дня». Забула написати дату. Вона ніколи не відзначалася пунктуальністю. Я заварив собі чаю і ще трохи посидів, звикаючи до сільської тиші. Все-таки приємно лягти в прохолодну постіль і прокинутись від крику півня, а потім цілий день робити що заманеться. Я став легкий і спустошений, доки не почав снитися сон. Ніби хтось гладить мене по голові. Дивлюся, моя жінка. Сльози течуть у неї по лиці. «Що з тобою? — питаю. — Чого ти плачеш?» — «Я не плачу. Я цілу ніч простояла під дощем. То вода». — «Чого ж ти не зайшла до хати?» — «Ти замкнув двері. Я стукала, але ти не чув». Вона лягає до мене в ліжко. «Я трохи зігріюся і знову піду». — «Куди?» — «Під дощ. Хіба ти не знаєш, що я мушу пильнувати, аби дощ не завалив неба?»

Я прокинувся від цієї нісенітниці, переповнений ніжністю до цієї змоклої істоти і страхом від останніх її слів. Залишок тієї ніжності носив у собі цілий ранок, перш ніж уяснив собі сон. Я хотів би бачити її божевільною, хворою або мертвою, бо тільки такою прийняв би її назад. Гадаю, що і їй сниться щось подібне. Але вся біда в тому, що вона нормальна, тільки легковірна. Моряк забрав її, і тепер вона під владою цієї страшної людини. Ось до чого призводить надлишок свободи. Певне, вона віддалася йому перед тим, як він умикнув її з хати. А може, він загіпнотизував її, як удав кроленя, а тепер їй гордість не дозволить вернутись?

Жінка:

Я місця собі не знаходила того дощового дня, коли Моряк з вуйком пішли на похорон опира. На ріці, певно, за ніч побільшало води, а місток такий хисткий…

Тинялась по порожніх кімнатах. Книжка випадала з рук. Магнітофоном я не вміла користуватись. Мене поривало вийти надвір і трохи поблукати. О, вийти до містка їм назустріч!

Я швиденько взула гумові чобітки, накинула куртку з каптуром і гукнула пса. Через мряку з горба не було видно ріки. Дощ шелестів по каптуру і заглушував усі довколишні звуки. Я зважилась іти через городи, хоч борозни були вщерть налиті водою. Кукурудза шмагала мене по лиці шорсткими листками. Нарешті я спинилась, щоб віддихатись. Шуміла ріка, жовта й побільшена. Десь метрів за триста якісь сміливці пасли корови, закутавшись у величезні чорні плащі. Як ченці, подумала я.

У дитинстві бабуся застерігала мене не ходити опівдні річкою. Сама вона бачила, як колись поверх води йшла дитина у білій сорочці і плакала. Слава Богу, що на річці були люди. Я вийшла на берег і обережно зазирнула вниз. Ріка ковтала шматки глини і каміння. Я відступила, щоб не провалитись у воду. Зійшла туди, де була дорога до містка. Власне, місток заливала вода і через годину мала б геть його покрити. То не біда, коли вгорі є бетонний міст. Я стояла, причарована винахідливістю і впертою роботою води, яка випробовувала кілька варіантів, перш ніж відшукати найслабше місце для руйнування.

Де ж вони забарились? Я б гукнула, щоб пішли в обхід, і побігла б додому сушитися. Але жодна жива душа не виходила з тих хат, що за рікою. Я вже збиралась вертатись назад, коли помітила за річкою чорну пляму. Незабаром вона вирізнилась у постать в чорному дощовику, похмуру на тлі жовтого берега і брудно-сірого неба. Той чоловік, певно, не знав, що місток небезпечний. Я відійшла убік і почала спостерігати. Він не стишив ходи і перейшов через хисткі дошки, як по твердій землі. Пес заскавулів і вперся мені в коліна мокрим боком. Дивлячись поперед себе, чоловік пішов городами до села.

— Час і нам іти, — сказала я псові.

Легені набрякли водою, і я важко дихала. Де ж вони пропали? Я вже починала сердитись. Відімкнула хату і почала роздягатись. Була вже перша година. Я змерзла. Підійшла до столу, щоб взяти банку з кавою, і завмерла: на столі лежав брудний мокрий камінь.

Але ж я замкнула хату і ключ взяла з собою! Я обдивилася камінь: нічого особливого. Рудуватий пісковик. Слідів на підлозі не було жодних.

Жарт? Може, знак? При всій своїй непохитній вірі в парапсихологічні явища я віддавала перевагу іншій версії. Коли стрінусь зі своїм колишнім чоловіком, то зажадаю від нього пояснень. Колишнім, якщо не зазирати в паспорт. Від тієї думки у мене потемніло на душі, й без того пригніченій.

Можна було б кинути камінь в шибку. Це б нікого не здивувало. Я викинула камінь надвір, у траву, витерла стіл.

Моряк прийшов сам.

— Ти чому не зачинилась? — грізно запитав він, і мені зразу стало веселіше.

— Я виходила.

— Куди?

— На річку. Дивилась, чи ви йдете. А де вуйко?

— Випив у чайній зі мною за упокій, а потім сів у автобус.

— Він задоволений?

— Я з ним посварився.

— Чого?

— Він поліз до кишені і знайшов там камінь.

Я похолола.

— Ну?

— Вирішив, що то я йому підклав. На що я заявив, що то зробив опир.

— Даремно ти таке сказав! Налякав бідного.

— Та де налякав! Він сказав, що я ганьблю небіжчика і що той ніколи не був упирем. І взагалі, опирів не існує. Аж запінився! Думаю, коли наші плащі висіли в сінях, хтось пожартував, бо старий був дуже збуджений.

— Певно, що так.

Моряк подивився на мене якось дивно:

— Кожного разу, коли я вертаюсь сюди, боюсь, що тебе не застану. Чоловікові не пасує бути таким. Зрештою, я не ревную тебе до нього.

Я сперлась на підвіконня. Дощ переходив у довгу сльоту.

— Скажи щось.

Я мовчала.

— Може, ти хочеш вернутись?..

— Тут був камінь на столі, коли я прийшла. Не хотіла тобі казати, але бачу, що ти можеш інакше зрозуміти мою мовчанку. Я викинула камінь на подвір’я.

— Ти що, хати не замкнула?

— Я свою могла б не замкнути. Якщо ти боїшся мене тут не застати, то даремно. Я боюсь лише тобі набриднути. Той камінь…

— Його міг принести твій чоловік.

— Він кинув би його в шибку.

— То, по-твоєму, це опир? Я ж був на похороні. Там — дяк, священик. Всі хрестились, молились.

— Опирі не бояться хреста.

— Хочеш сказати, вони сильніші за Бога?

— Вони сильніші за обряд. Кажуть, що опирі втрачають силу від пшениці, свяченої дванадцять разів. Але хто її зараз має?

— Ти дуже злякалась?

— Та ні. Прости мене, Боже, грішну, але такі речі надають життю гостроти.

Моряк здивовано завмер, а потім сказав:

— Дивна ти жінка.

Нехай, подумала я і опинилася у розрідженому сірому просторі, звідки долинав гул. То наближалася величезна сіра куля, щоб мене поглинути, коли я й так захлиналась від покинутості. Я часто згадую той дитячий жахливий сон, причину якого складає якийсь ембріональний спогад. Повіяло холодом і в без того зимній хаті.

Як я хотіла би змінитись, розтанути, скинути з себе одвічне чекання лиха, яке поклало на все моє життя похмуру тінь! Дарма. Ніхто не міг зарадити. Що оті три тижні в чужій хаті, в чужих обіймах. Так мало в порівнянні з роками. Моряк так любить життя, що ніколи не нудиться. І все ж неспроможний заразити мене цією хворобою, цим здоров’ям.

— Слухай, мала. Я, певно, завтра поїду до старого, втішу його другою каменюкою. Хочеш, поїдемо разом?

— Та ні. Ліпше вам помиритись наодинці.

— Я теж так думаю, але не хочу тебе лишати.

— Не бійся. Ще один камінь на столі не злякає мене, — розсміялась я.

— А може, ти з ними водиш дружбу?

— Хіба я схожа на тих, що можуть втопити у ложці води?

— О, ти сама як море! Хіба з підводними бурями. Я вгадав?

Я погладила Моряка по голові.

— Я себе так мало знаю… Чим більше живу, тим менше знаю.

— Ти пускаєш мене?

— Мушу пустити.

Чоловік:

Я не чув, як вона зайшла. Казала, що стукала. Але радіо голосно говорило, бо я звіряв по ньому час. Годинник спинився ще вночі.

— Привіт! — сказала вона.

Мала якесь чуже і змарніле лице. Медовий місяць, подумав я, і мені захотілось у неї чимось пошпурити.

— Ти, певно, хотіла щось забрати?

— Ні, вирішила з тобою побалакати.

— Я тебе слухаю.

Вона знітилась:

— Ти шукав колись мене.

— Так. Один раз я приходив.

— Що ти хотів мені сказати?

— А що я міг сказати тоді? Хотів зрозуміти, чого ти мене кинула так несподівано.

— А зараз не хочеш знати?

— Як тобі сказати… Я вже звикся зі своїм становищем.

— Живи собі тут, скільки хочеш.

— Я перебираюсь до міста. Може, твоя втеча змусить мене нарешті відірватись від Урожа. Я думав, що він стане ще ненависнішим. А виявилося — навпаки. Він співчуває мені.

Вона хмикнула:

— Люди жаліють чоловіка більше, ніж жінку.

— При чому тут люди? Яке мені до них діло? Я маю на увазі лише ауру, реальну силу Урожа, те, що тебе тут тримає і, певно, ніколи не відпустить. Вона дає тобі силу, а хто відмовиться від сили? Це ще більша спокуса, ніж багатство.

— Я нічого не розумію.

— Ну, що ж, хай це буде для тебе виплодом хворої свідомості. У таких, як я, чужинців, Уріж, навпаки, відбирає їхню силу, щоб передати таким, як ти. Думаєш, село — це просто скупчення жителів? Це — організм. Як я поживу тут ще кілька років, висотаний до решти, то мої сили теж почнуть поповнюватися. Якщо я, звісно, віддам душу урізьким чортам. Опирі — це санітари, вовки!

— Що ти про них знаєш! — розсердилася вона.

— Дещо знаю. Але послухай, що я тобі скажу. У критичний для нас час з’являється невідомий приблуда. За кілька тижнів зваблює заміжню жінку, котра досі не була легковажною. І хто у цій історії — центральна особа? Хто? То я тобі скажу: все робиться задля мене, щоб спровокувати на якийсь безглуздий вчинок, знищити духовно і морально. Ось що я хотів тобі сказати: вбивцю не можна звинуватити в злочині, бо той не має форми. Слава Богу, я не піддався. Не запив, не влаштував скандалу, зрештою, не втік туди, де мене чекали б усілякі нещастя, бо я був би сліпий з розпачу. Далі: твоя роль. Ти втратила незалежність і змушена сидіти коло чоловіка, котрого зовсім не знаєш. Ти не захищена від нього.

— Яка ж його роль?

— Точно не знаю. Але гадаю, що він теж жертва якогось обману. У кожному разі — не привид. Сам він тут би не жив. І ось, будь ласка, йому підсовують жінку, правда, одружену, але що для морського вовка такий бар’єр? Морський вовк ловиться в сильце. Але його сильце дещо інше, ніж наше. Душа його нечиста. Повір, я відчув це одразу. Інакше він не взяв би тебе так легко. Йому допомагали злі сили.

— Мені набридло це чути.

— Зажди, — спинив я її, — вислухай усе до кінця. Ти ж сама прийшла до мене, щоб почути мою версію. Ідіотські міщанські приписи не дозволяють тобі вернутись до мене.

— Хіба наше життя було щасливим?

— З обивательського погляду — ні. Але кожен з нас жив багатим духовним життям. Давай покинемо цей Уріж, хай ця хата завалиться і поросте бур’яном: не ми ж її будували. Не захочеш жити зі мною, не живи, але коли ти будеш у в’язниці, я теж не буду вільний.

Мовчить. Якби я сказав їй усе це, якби вона справді прийшла… Стіно, запам’ятай усе, що чула, коли мене не буде. І, щоб її злякати, кидай в неї горня з кавовою гущею.

Жінка:

Я постукала у двері. Він озвався, а коли побачив мене, то розгубився. Від того дня ми бачились вперше. Він страшенно схуд.

— Сідай, коли прийшла.

— Я хотіла спитати, чи ти не був у нас вчора.

— А що було вчора?

— Дощ.

— Ти знаєш, що я не люблю ходити по дощі. Та й чого мені ходити?

— Ти ж колись приходив. Я спала. Справа у тому, що вчора до обіду я ходила на річку. Сама.

— А Моряк де був?

— Він ходив зі своїм дядьком на похорон одного чоловіка. Коли я повернулася, на столі лежав камінь, а хата була замкнена.

— При чім тут я?

Мені стало незручно.

— Я тільки хотіла спитати. Справді, як ти міг зайти. Безглуздя! Ну, що в тебе нового?

— Все добре. Скоро я виїду звідси.

— Ти можеш тут лишатися.

— Досить з мене, — буркнув він. — Хочеш чаю?

— Ні, не хочу. То я піду.

— Зачекай! А ти… як живеш?

— Добре.

— Він знає, що ти тут?

— Я йому скажу, не переживай.

— Став би я переживати! Коли буду вибиратися, залишу тобі адресу, ні, краще пиши на головпошту, коли щось буде треба. Слухай, чому ти це зробила?

— Ти не любив мене.

— Я ніколи тобі цього не казав. Ніколи!

— То сказав би.

— Не знаю. Я боявся тебе вразити.

— Ти боявся все обірвати. А я обірвала.

— І не каєшся?

— Хоч би й каялась, назад не вернуся.

— Ти-така. Щоправда, якби повернулася, нічого не змінилося б. Увесь дім повний тобою. Всюди натикаєшся на твої лахи, листи, книжки, навіть волосинки. Я лишу по собі лише брудну постіль і порвані шкарпетки. Жінки, коли кидають чоловіків, виносять з хати усе. А ти так поводишся, ніби перебралась на дачу.

— Бо мені не треба багато речей. Якщо щось буде потрібно, то заберу.

— Твоя правда. Я й так звідси поїду. Будеш зовсім вільна.

— Я й так вільна.

— Пусті слова! То зі мною ти була вільна. А тепер не дозволиш собі з’їздити на день до коліжанки.

— Я не відчуваю в цьому потреби. А коли відчую, хіба хтось мені заборонить?

— Твій хтось дасть тобі копняка в одне місце, вибач на слові, якщо тебе це шокує.

— Шокує. Мені пора йти.

— Я сам би це зробив давно, якби знав, що на тебе це вплине.

Я хряснула дверима. Треба стриматися. Я не була там, не було цієї розмови, але я її пережила в душі.

Годинник цокав на всю хату. Я замкнулась, я була в безпеці, але відчувала небезпеку. Не те, щоб боялась каміння на столі: злий жарт, підозрювати в якому я могла всіх, крім себе. Портрет тієї жінки, що стільки пережила, висів на стіні, але вже не над ліжком, а між вікнами. Мені не хотілось згадувати цю історію. Її тінь і тіні жорстоких родичів, тінь немовляти не вступалися з обновленої хати, не звільняли мені місце. Я була чужа жона, що вчинила смертний гріх — перелюбство. Тяжко так жити, коли ти не засліплена коханням, лише повна тихої вдячності. Слава Богу, він не просить у мене нічого більше того, що я спроможна йому дати.

Моряк не приїхав увечері. Я то запалювала, то гасила світло. Це від страху. Моторошно ночувати в хаті, якої ще добре не знаєш. Десь опівночі я злякалась. Гупало серце. Чого боїшся, дурна, втішала я себе, ніхто не знає, що ти сама. Ніхто не бачить, як ти перевертаєшся на широкому ліжку в темряві, вслухаєшся в кожен звук і шепочеш: хай швидше настане ранок. Tiat lux. Ненаситна ніч, коли прокидається соромливе сумління і викручує тебе, як мокру ганчірку. Я зробила не так, не так треба робити. Слід було зникнути, забути про власне існування і знайти прихисток тоді, коли не шукаєш його.

Я запалила світло, глянула на годинник. Четверта. Злі духи покинули Уріж і весь реальний світ. Тепер легше діждатись ранку. До зупинки йти десь сорок хвилин. Перший автобус о шостій. Я зберуся і поїду. І вже не вернуся ні сюди, ні до хати. Тут мене розділили на дві половини. Один не віддає душі, інший — тіла. Тому я така убога зараз, тому така розгублена. Я довго не буду вертатися, скільки витримаю бродячого життя, аж доки все втихне, і опирі найдуть собі іншу жертву. Кожен з них тримається Урожа завдяки мені, а я живу, бо то моя рідна земля, яка годувала і моїх предків. Коли я зникну, вони покинуть Уріж. Найліпше жити десь непомітно, не привертаючи уваги, віддатись цілком самотності, бо на що я пущу свою силу?..

Он на столі лежить книжка, яку читає Моряк. «Фієста». Еге ж, всі ми втрачене покоління. Мені, правда, набридло збирати шипшину, лікарські трави, гриби, варити варення, мити посуд, садити і сіяти, але я не можу цьому віддатися сповна, бо розчиняються двері й холодний протяг виганяє мене з життя. Нема кому погладити мене по голові і сказати: «Бідна…» І гладять, і кажуть, але не так. З книжки виглядав пожовклий листок. Ага, це лист Емілії.

«У Львові паде дощ, такий самий, як у нас…»

Справді, коли у Львові паде такий самий дощ, чи варто туди їхати зараз?

Заскавулів пес. Це вже до мене. Двері відчиняться самі по собі, спочатку одні, потім другі, і на порозі стане істота з очима, повними нелюдського блиску, червоним лицем і розкуйовдженим волоссям. Вона засміється і простягне до мене довжелезні руки з синіми пазурями. Я закричу, кинусь до вікна, пробуватиму його розчинити. Може, мені вдасться втекти…

Боже, дай мені пережити час до сходу сонця. Я вмила мокре від поту лице, уникаючи дивитися в дзеркало: мало що можна побачити там вночі. Потрібно заспокоїтись, тримати себе в руках. Нічого, власне, не сталося. Я не витримала більше напруження. Балачки про опирів, камінь на столі, сни, ніч в порожній хаті… Чого ця жінка так на мене дивиться? Хай щось скаже!..

— Я не любила його, коли він був живий. Була панною на порі. А тут трапився поручик, неабияка партія для бідної попівни… Заінтересувався мною. Любив природу, музику — Шопена, Огінського, мріяв колись зажити дідичем. Родичі мали маленький фільварок поблизу С. Ми вже заручились. І тато позволив, аби я їздила з нареченим на прогулянку. Цьоця Стася зі Львова пошила мені темно-зелену амазонку зі старих портьєр, а вдома ми мали гніду кобилку, навчену ходити під сідлом. По обіді ми виїжджали. Коні переходили ріку і йшли полем до самого лісу, де стежки були вузькі і траплялось болото. Тому ми здебільшого спинялись у лозах, де росли пахучі цвіти. Я плела вінок, і мій наречений звав мене дріадою. Білі цвіти дуже пасували до мого чорного волосся і зеленого убрання. Я розпускала косу, і волосся вкривало мене аж до пояса. Ми стратили розум ще до шлюбу. За три дні мало бути наше весілля. По неділях приїжджали іноді цьоцині сестри Уляна і Марися, ще зовсім молоді дівчата, і наш сусід Влодко, що вчився в семінарії і мав тепер вакації. Хотів зі мною женитися, але не встиг освідчитися, і тепер банував. Я була до нього ласкава, аби не стратити доброго приятеля.

З Влодком би того не сталось… Вечорами, коли мої родичі лягали спати, ми чулися вільніше, жартували, оповідали різні припадки. Того нещасного вечора Уляна напрямки спитала Влодка, чи той пішов би на цвинтар вночі, де коїлися різні страшні речі: з’являлися три пани в чорних сурдутах і три чорні коні.

«З якої б то речі я мав волочитися вночі по цвинтарі?» — засміявся Влодко.

«А якби так сталося?»

«Відігнав би нечисть святим хрестом».

«А чи знає пан Влодко, — зауважила Уляна, — що в таких випадках тяжко знести руку до хреста?»

«Чому панна Уляна думає, що ті фацети мали би вчинити мені зло? То ж не опирі, щоб замордувати чоловіка на смерть».

«Є у нас і опирі, — сказала я. — У лозах».

«Де? — поцікавився мій наречений. — Там, де ми…»

Я почервоніла і скінчила:

«Там, де ми їздимо на конях».

«Ти гадаєш, вони нас бачили?»

Від тої думки мені сипнуло морозом по плечах:

«Не знаю. Кажуть, що там небезпечно хіба вночі».

Марися зробила круглі очі:

«О, я би там не пішла і вдень. То, прецінь, дуже страшно!»

«Я ж не сама була».

Уляна засміялась:

«Якби пан поручик знав об цім раніше, він би нікуди не пішов. Тепер не підете, правда?»

Мій наречений зблід. Його вразили слова тієї пустої кокетки.

«Може, панна Уляна бажає прогулятися туди зі мною?»

«Та ж Еміля буде ревнувати!»

«Так», — відповіла я.

«Тоді доведеться мені самому піти».

Я розгнівалась:

«Пощо заводити такі розмови проти ночі?!»

«Не гніви Бога, — вставив Влодко. — Нема потреб спокушати долю. Ти й так важиш життям на службі. Хай панна Уляна забере свої слова назад».

«Прошу дуже, — знизала плечима Уляна. — Хіба не видно, що я жартую?»

Мені раптом забракло повітря, і я підійшла до вікна, чуючи спиною, що всі чекають від мене рішучого слова. Але я знала, що моя заборона поставить нас обох в незручне становисько. Якби мій отець почув, що я сміло розмовляю з мужчиною і перечу йому, він би за коси виволік мене з покою.

«Вже пізно, — сказала я. — Добраніч».

І вийшла. Вони, певно, були здивовані, але я мусила припинити сю небезпечну розмову.

У моєму покоїку було душно. Я розчинила на хвильку вікно, щоб пустити свіжого повітря. Потім хутко розібралась і загасила свічку. Хтось запукав у двері, але я не обізвалася. Серед ночі я прокинулася від того, що хтось тримає мене в обіймах, притулившись до спини. Се не були обійми люблячої істоти. Якась сила вирвала мене з постелі. Я скочила в кут, перестрашена до смерті. Зрештою, то був сон. Місяць світив мені просто в лице і навіяв його. Я вклякла перед образом Матері Божої. Молилася тремтячим голосом, поки не відійшов мій страх і місяць не закотився за стодолу. Шукаючи сірники, бо стало темно, я наткнулася на щось холодне і тверде. То був камінь, звичайний камінь, що їх багато в нашій ріці. Я не клала його на стіл. Хіба хтось пожартував.

А на ранок мені принесли ту страшну вість, що переломила мене надвоє…

Чоловік:

Якби я отут вмер, мене б не скоро знайшли. А це неприємно — застати в хаті смердючий труп. Хоч би вона зайшла по своє шмаття чи навіть він, бо я здурію в цій пустці. Повна ізоляція і безвихідь. Коли ми жили разом, вона іноді їздила на тиждень і більше. Підсвідомо я чекав її. Спокійний і врівноважений сидів над книжками, ходив на прогулянку. У мене нема ненависті. Те, що вона зробила, виглядає дрібним порівняно з тотальною самотністю, яка висушує мій мозок і нищить тіло. Довго я так не витримаю. Їхати до коханки немає сили. Я написав їй, щоб вона приїхала якогось вихідного дня, і кинув лист вчора. Написав такого листа, що вона відразу зрозуміє, як мені зле. Може, це не самотність, а нудьга? При самотності речі набувають чітких обрисів, перетворюються на символи, все довкола страждає разом з тобою. Але нудьга має невиразне байдуже лице; на неї гидко дивитись. Відвертаєшся — і бачиш знову таке ж невиразне лице. І так у кожному кутку. Навіть зважитись на якийсь вчинок нема сенсу, бо за ним визирне потворне лице нудьги.

Зі мною це траплялось, але я міг розповісти про це дружині, бо вона переживала таке саме чи не щодня, та мусила ховатись, бо я висловлював невдоволення. Вона боялась мене аж настільки, що одразу кинулась в обійми до зайшлого волоцюги, першого, який трапився і покликав її. За це зневажають. Я аж тепер зрозумів її всю… Треба втратити, щоб прозріти. Але клята нудьга гугнявить, що, навіть якби вона повернулася, ваше життя ішло б так само. І навіть на Місяці, і навіть в палаці нічого б не змінилось. Хай буде так, як є. То моя карма — не любити нікого, навіть себе.

Я, коли біль притупила нудьга, не дуже кваплюся перебиратись до міста. Скоро осінь, а восени Уріж схожий на рай. Бракує тільки єдинорогів, які блукали би по горі Ласки і пили воду з джерела. Але й за те спасибі.

Прокидаюсь іноді і думаю, чи я ще живий, а як живий, то де я і що зі мною. Щоб не бути мертвим, встаю, беру сигарети і виходжу надвір. Сідаю на лавці. Тепер я розумію, що вона сумнівалась у тому, в чому сумніваюсь я. Нічний холод пробуджує. Дещо чутно. Кричать сови, власне, не кричать, а співають. У них дуже гарні голоси. Гавкають собаки, перемовляються між собою. Вогник від цигарки помітний і може привабити якогось нічного блукальця, у якого скінчились сірники чи сигарети. Ми б побалакали, сидячи на лавці. Я сам міг би підійти до когось, але не бажаю цього робити. Сиджу в човні, який пливе темною річкою, і починаю усвідомлювати, що інакше не міг би прожити свого життя, не залишивши по собі жодної люблячої істоти.

Куди вийдеш звідси? Нудьга з’їла мене. Ні гори, ні квіти, ні трави, де ми любились, не допомогли мені. Нудьга не торкнулась лише пустелі, казарми, кімнати з позатиканими щілинами, де солдати курили травку (тільки тоді була між нами злагода). Щоночі когось били, щомісяця вбивали. Чорний пекельний час обпікав нутрощі, і місяць захлинався у солоній воді мертвого моря.

Схлипнула хвіртка. Хтось йде до мене. Я мимохіть простягую цигарку, але рука зависає в повітрі. Ага, ви не курите…

Жінка:

Я беру в руки гребінь і проводжу ним по волоссі. Пасмо за пасмом падає мені на коліна, біля корінців темне, а на кінчиках золотавого кольору. Ось уже нічого нема на голові. Зуби легко виймаються з рота. Я їх кладу на коліна, не викидаю, наче вони мені ще знадобляться. Шкіра злазить клаптями. Я здираю її наосліп. Це, певно, жахливе видовище: тіло без шкіри. Жаль такий великий, що я не можу навіть заплакати.

Прокинувшись, пересвідчуся, що все на місці, але довго не можу заспокоїтись.

Моряк каже:

— Ти чимось зажурена.

— Я боялась, що ти не повернешся.

(Неправда, я цього не боялась. Ті два дні, коли тебе не було, я думала зовсім інше. Мої думки знову звільнились, бо їм вистачило простору. Пізно жалкувати за втраченою порожнечею.)

— Ти надто перевтомила нерви. Давай кудись поїдемо?

— Добре.

(Це справді єдиний вихід. Як втікати, то вдвох.)

Ми домовилися поїхати через два дні. Я навіть не питала куди. Мені здавалось, що якогось дня я непомітно вивільню руку в натовпі і зникну назавжди.

…Коли ми пили каву, в сусідній кімнаті щось загримотіло. Ми здивовано перезирнулись. Мені стало якось не по собі, і я згадала камінь.

Моряк пішов подивитися.

— Ходи сюди, щось побачиш.

Портрет Емілії Бандрівської впав, розбилось скло.

— Як страшно, — мовила я.

…Напередодні від’їзду ми востаннє пішли на річку. Трава висохла й поруділа, а вода набрала осінньої синьої барви.

— Ходімо до того місця, де ми вперше зустрілись.

Літав пух з будяків. Вітер заганяв його у воду.

— Ми вернемось, коли все стане жовтим і червоним.

За річкою невеликий гурт пас худобу. Люди дивились на нас.

…На терасі хрупало скло з повбиваних шибок. Якби я йшла боса, то залишила б за собою криваві сліди.

— Дивися, двері відчинені. Ти ще не був всередині?

— Ні.

— Не лякайся, там усе таке знищене.

— Може, не варто?

— Там все одно гарно.

Я перша розчинила двері. Іржаві завіси заскрипіли. Зразу перед дверима лежав мій чоловік, давно мертвий, але в його розплющених очах відбились наші постаті, увесь розкішний урізький світ в його передосінньому надвечір’ї.

Моряк:

Я сказав:

— Може, зайдемо? Двері відчинені, а я ще не був всередині.

— Там усе понищене. Йди сам. Я почекаю.

Перемагаючи в собі якесь неприємне хвилювання, я переступив через поріг.

Господи! На брудному цементі лежав мертвий. Я знав його і ніколи не бажав йому смерті. Не було крові, але порвана одежа свідчила про боротьбу.

Я вийшов, зачинивши за собою двері.

Жінка стояла до мене спиною і дивилась на гори, за якими сідало сонце.

— Як гарно! — сказала вона, повертаючи до мене усміхнене просвітлене лице.