Записки Білого Пташка

Записки Білого Пташка

Посеред зими, вогкого сірого ранку, ви побачите великий міський будинок, у якому навстіж розчинені вікна на першому поверсі. Що це може означати? Лише те, що господаря немає. Він вийшов через вікно, бо двері замкнені або замуровані. Негоже виходити через двері, коли маєш намір ніколи не повертатись. Зіщулившись, ви майнете до черги на автобус, трохи стривожені й засмучені, але й легкі від цілющого дотику нереальності.

З цього, власне, й слід почати розповідь: з відчинених вікон. На папері кольору божевілля і зради. Я писатиму не тільки про божевілля і зраду, але й про золоте сяйво весняного ранку, яке збудило мене сьогодні й швидко погасло, змінившись на білий день. І багато про що сподіваюсь написати, а тоді пущу ці жовті листки за чорною водою, щоб десь прибились до берега.

Наприкінці XX століття, осінивши себе механічно хрестом, пробурмотівши молитву, залишаєшся при цьому Божим дитям, бідна жінко. Тобі холодно, ти втомлена. Уважно перевіривши, чи наведений будильник, лягаєш у постіль, заплющуєш очі, щоб не бачити навіть уночі мерзоти запустіння, вбогості і злиднів власної душі. Шепочеш: «Господи, подай знак, що Ти пам’ятаєш мене! Бо, крім Тебе, у мене немає нікого на світі». Так не можна молитись: гріх.

Я хочу допомогти цій жінці, влітаю до її темного сну, але при брамі мене зупиняє сторож, закутаний в усе чорне, зблискує кривою шаблею, і відсвіт вогню, коло якого він гріється, забарвлює лезо червоним. Я знову повертаюсь до її згорнутого в клубочок тіла, з обличчям, втопленим у подушку, і починаю дзьобом стукати в узголів’ї: стук-стук-стук… Щоб вона прокинулась. Жінка не прокидається довго. Сон мордує її, висотує усі сили. Я вже втрачаю надію, коли вона раптом здригається і каже: «Боже, що зі мною?» Зіскакує з ліжка, біжить на кухню, запалює світло. Знадвору чуються приглушені голоси, брязкіт металу об камінь, шурхотіння піску і бридке хлюпання розчину. Хто не має змоги працювати вдень, той працює уночі. Жінка обережно виглядає крізь щілинку між шторами. Ніхто, окрім майстра, не знає, що вона своє відпрацювала ще вдень, промерзла до кісток і має право відпочивати до ранку. Ще завтра, а тоді два вихідні дні, субота й неділя, коли люди не працюють, а ходять по гостинах, перуть чи сплять, як вона, і так доти, доки не стануть немічними, доки не закінчиться Будова.

Жінка сидить на стільці, обхопивши коліна руками. Я не цікавлюся чужими снами, якщо мене туди не пускають. Стою собі на краю тарілки, переступаючи з лапки на лапку, бо зимно.

«Ти змерз? — питає жінка. — Я запалю газ». Але не рухається.

«Ні, краще піду спати. Треба рано вставати. А ти сідай на батарею».

Вона стелить на батарею вовняну хустку, садовить мене на неї. Гасне світло, двері зачиняються. Доки вона вважатиме, що я їй належу, доти її життя буде пеклом.

Доти вона з тремтінням у ногах виходитиме з дому.

Доти носитиме каміння, пісок, цеглу, до крові обдираючи руки, допомагаючи будувати Вавилонську вежу, яка приречена на зруйнування.

Доти вона не знайде сили опиратися блуду, який їй глибоко огидний.

Доти їй видаватиметься неможливим потрапити в сад, який вона колись доглядала.

Доти буде боятись, боятись, боятись, що хтось поранить її у саме серце.

Доти вона гадатиме, що між обома світами існує смерть.

Доти вона боятиметься смерті.

Доти вона бажатиме смерті.

Хвилина — від слова «хвилювати», а минута — від слова «минути» чи «минати», тобто «те, що минає». Те, що хвилює, те минає. У моєму житті Білого Пташка були добрі і злі минути. Колись я опікувався одним старим, який доживав віку в божевільні. Він вельми тішився, коли йому вдавалось знайти кольорове скельце. Мав цілу коробку тих скелець: зелених, синіх, червоних. Дивився крізь них і, бувало, казав: «Сьогодні світ червоний, або зелений, або синій…» І кожен цей світ йому подобався. І тих світів було багато вдень, а вночі — лиш один, чорний. Старий був все життя несповна розуму, але коли він дивився через ті скельця, то видавався наймудрішим серед людей.

Життя Білого Пташка — нелегке, але він ніколи не покидає тих, кого супроводжує, аж до їхньої смерті. І це життя складається не з годин (від слова «годити, догоджати»), не з часин (від слова «чатувати»), а з минут, коли він минає небо і землю. Поясню, що означає минати небо і землю. Коли людина минає небо, вона занапащає душу, а коли землю — тіло. І це, і те невгодно Тому, хто нас створив. Але я кажу людям: не карайтеся. Це все минути вашого життя, вони минають. Попросіть прощення, і вас побачать, вас пробачать. І продовжуйте жити. Але людині це не допомагає, бо Всевишній мовчить, тільки Диявол меле без упину лукавим язиком, і небо йде повз нещасного, і він жалібно дивиться йому вслід. Це і є минути. Любов покидає тебе, дружба покидає тебе, ти покинутий. Тільки Білий Пташок і Бог не залишають тебе. Це і є минути злих.

Ну, а минути добрих, коли земля йде повз них. Коли перед смертю покидають жаль і біль. Коли після нещасть настають легкі минути і ви кажете собі: сонце заблисло, доля посміхнулась. Як я тішуся тоді, хоч знаю: це ненадовго, бо минути минуть. Я ж не змінюю нічого. Щебечу, буджу від поганих снів, втішаю… Нічим особливим похвалитись не можу, однак іноді мені вдається когось переконати, що між світами немає смерті, згасання, є лише Велика Минута, яку я можу їм відкрити. Часу для мене не існує, а от людині важко зрозуміти, що минути — це і є вічність.

Якось я мав бесіду з одним паном. Він ішов напідпитку, розмахуючи руками, але до мене поставився досить приязно, бо таким людям завжди хочеться з кимось поговорити. Він спитав мене, чи сп’яніння є минута добра, а чи зла.

— Залежить від випадку, — відповів я. — Коли ви зараз спіткнетесь і впадете, це буде добра минута.

— Це ж зло!

— Так, але воно мине. Ви мали поганий день, бо вас образили. Тому й випили, щоб заглушити біль. То це буде зла минута.

— Е, нема такого зла, щоб на добре не вийшло!

Ця думка доводить, що люди таки розуміють діалектику минут. Я похвалив співбесідника за мудрість. Той аж розцвів.

— Знаєш, Пташку, я піду зараз спати і ніколи не буду носити цеглу.

І він так би й зробив, але, на жаль, у його хаті були двері і до нього міг зайти майстер з його жорстокими підлабузниками. Це мучило чоловіка усю ніч. Він прокидався і стогнав:

— Де ти, Пташку?

— Я тут, коло тебе, не бійся!

Ми забарикадували двері, але йому весь час снилося, що треба вилазити через вікно з шостого поверху, а немає мотузяної драбини. Уранці прокинувся з болем голови, покірно відсунув від дверей шафу і, тяжко зітхнувши, поволікся на роботу. Що я міг вдіяти? Ось він, маленька мурашка серед тисячі інших мурашок, зайнятих каторжною працею. А я літаю зверху, над велетенською Вежею, яка, згідно із первісним задумом, має поєднати небо і землю, але з’єднує механічно лише добрі й злі вчинки, перетворюючи їх у якусь антиречовину.

Біснувата у червоній куртці загородила двері автобуса, штовхає кожного, хто ненароком її торкнеться:

— Не чіпайте мене! Геть!

Люди притихли. Я пурхаю між ними, заглядаю у їхні здивовані й сумні очі. Сідаю біснуватій на плече і кажу:

— А ти вийди…

— Ловіть його! — кричить вона. — Тримайте!

Перш ніж я встигаю відлетіти, затискає мене в жмені. Я проникаю через її долоню. Вона, звісно, не відчуває болю, але бачить діру.

— О-о-о! — вихоплюється у неї крик жаху.

Тепер усі бачать діру в її долоні, бачать чудо. А я опиняюсь у підземеллі, де темно і вогко, немає жодного вікна, кубляться гади й стоноги. Вони жеруть червоне тепле м’ясо людських сердець. Тяжка задуха.

— Мамо! — чую голосок. — Де ти?

— Не бійся нічого!

Я вихоплюю маленьке дитяче серденько. Воно легше за пір’їнку. Куди ж мені з ним подітися, щоб на нього не впало ні краплі отруйного слизу?

— Хочеш, полетимо до чарівної країни?

— А я вернуся додому?

— Звісно. Коли захочеш.

Чи знаєш ти, дитино, як важко вибратися з підземелля? Навіть мені, Білому Пташкові?

…Горбок, долинка, стежечка. Усе притрушене торішнім листям. Котрась із стежечок веде до чарівної країни. Треба спочатку тричі пройти між двома зрослими корінням деревами. Не озиратись. Ось круглий камінець. Це — знак. Будемо шукати ще знаків, які вказують шлях до Чарівної країни.

Пам’ятай про це все життя, дитино. А тепер твоя зупинка. Можеш виходити. Чарівна країна вміщується і в горішку, і в маковому зернятку. Автобус жаху зникає, не лишаючи рубців на серці.

Антикіт п’є антимолоко. Ретельно вилизує мисочку, більше нема. Увечері прийде господиня, дасть ще. А тепер можна сісти на підвіконні й дивитись, як розбирають Вежу. Десь серед цих людей в однакових сірих халатах і його господиня. Цеглу складають на купи, вантажать і вивозять у той світ, де з неї будують Вежу.

До Білого Пташка антикотові немає діла. Він мружить жовті очі, його вуса досі пахнуть молоком. Я сиджу на настінному годиннику, стрілки якого рухаються назад.

Це приємно, хоч лише віддзеркалення. Білому Пташкові не пасує заглиблюватись у метафізичні проблеми, хоч їх не бракує ні тут, ні там.

Колись я знав самітника, якому завдавав клопоту один камінь. Він ніяк не міг порушити його цілісність, і коли вогонь розколов камінь, то самітник так страждав, наче порушили його власну цілісність. Адже і в каменя є серце, хоч і кам’яне.

Коли я кимось опікуюся, то маю справу з багатьма істотами в одному тілі, між якими ніколи не буває злагоди. Літаю поміж них, і аж серце мліє від безконечних сварок. А ось у цьому антикотові немає більше котів. Він напівсонний, розслаблений, його душа чиста і світла. Навіть уві сні йому завжди вдається втекти від небезпеки. Я вже, здається, казав, що між світами немає смерті. Частка антисвіту присутня і в цьому світові, так, як у тілі людини присутні інші істоти.

Коли самотня жінка вертається з роботи додому, запалює газ, варить собі каву, а потім, скупана, зігріта, сідає перед телевізором, радіючи, що завтра може спати до полудня, то це і є антисвіт: стрілки рухаються у зворотному напрямку.

Спочатку телевізор вона бачить у двох вимірах, потім пірнає туди рибкою і її душа мандрує світами. Правда, тут існує страшна небезпека: зустріти у тих світах саму себе і загинути. Адже дзеркальна й абсолютна тотожності — це зовсім різні речі. Дзеркала брешуть. Я сам їх не люблю і рідко туди заглядаю, бо зсередини, оком душі, бачиш себе справжнішим. Я ніколи не пускаюся в мандри телевізором, щоб не потрапити до пастки. Зустріти себе самого — означає злитись в одну істоту і залишитись там назавжди без жодного права на переміщення.

Тому я або дрімаю, або йду собі з кимось побалакати. Люди бувають такі зворушливі! Задають питання, на які сам Бог не знайшов би дотепної відповіді. Наприклад, про майбутнє. Вони уявляють його собі таким:

А воно ось таке:

_____________________

Чи вдасться нам побудувати Вежу?

Але ж ви будуєте Вавилонську вежу.

Чи є життя після смерті?

Вам же просто хочеться перейти в інший світ. Для цього не потрібно вмирати.

У чому сенс життя? Навіщо ми живемо? Ну як може на них відповісти безсмертний Білий Пташок, не схильний до цинізму? Правильно поставити питання можна лише тоді, коли наперед знаєш відповідь.

Ця покинута жінка не знає, що її вже ніколи не покинуть. Повинна б чутися щасливою. А натомість тривожиться, що її покинуть знову, бо сама прагне зазнати цієї солодкої муки.

Тривога породжує багато істот. Це дуже плодюча матрона.

Ви, що вірите в Бога поодинці, створюючи для себе різні його образи і подоби, чи не здається вам, що ви — сироти, замкнені в тісних комірках, і Батько-Мати ще належать вам, а ви їм уже не належите? Та й не знаєте, хто ваш Батько, бо ніколи його не бачили. Це дуже небезпечно — відгороджуватись один від одного, не впізнаючи у ближньому ні брата, ні сестри. Цеглини у стінах Вежі покладені без любові, а любов замкнена на всі замки, бо що оці комірки, як не антисвіти, де антикоти п’ють антимолоко і купаються в задушливому сяйві ласки, злагоди, ніколи не покидаючи антисвіту?

Ось і ця жінка, усім схожа на інших жінок, у своєму антисвіті спалахує, як наднова зірка, усіма притлумленими пристрастями. Я бачив, як у ночі повного місяця до неї прилітав інкуб, намагаючись зачати з нею, але у них нічого не виходило. Можливо, саме тому я не чинив перешкоди цим відвідинам. Жінка не бажала завагітніти від Диявола, отже, один із шляхів, темний, був для неї закритий. Це тішило мене, хоч я ще не знав, чи вийде вона взагалі.

Зате довкола повно спритників, які пишуть листи Дияволу, щоб дав їм гроші і владу. Вони, буває, пускають ці листи за вітром або кладуть їх під цеглини Будови. Яке марнославство! Боже, Ти, що зруйнуєш колись цю Вежу, матимеш певні докази мерзенності людського роду. Чому Ти не створив замість людей Білих Птахів, які не сіють, не жнуть, а всім задоволені? Ніяк не збагну волі Твоєї і Твого заміру. Зате скільки повсюди породжень Диявола: видимих і невидимих! Це все колись вибухне: речі, злосливі думки, заздрість, ненависть… Із цього всього лайна будується Вежа. Ви все це знаєте. Дуже добре знаєте. Нікому не хочеться готувати собі загибель. Але й випустити з рук цегли ніхто не може. Вона приросла до рук. Це — минута всіх, але нестерпно довга, довша за життя.

Хто не будує, той лежить навзнак і дивиться угору. Білому Пташкові не збагнути, що таке життя і що таке смерть, бо він не живе і не вмирає. Він — існує.

Ті, хто не будує, не мають сорому.

Є ще немовлята, діти, каліки. Але й вони не убезпечені від будови в майбутньому. Здавалося б, їм найлегше вийти. Але вони не дозріли для цього. Виходити треба свідомо. Я охоче бавлюся з дітьми, хоч деякі з них ладні скрутити голову першому-ліпшому пташкові. Іноді прилітаю до них, щоб заспокоїти їхні сни. З дітьми легко, бо вони нічого не просять, а питають за всілякі приємні речі.

Жінка розповіла мені свій сон. Ніби з неба на повітряній кулі спускається старий у довгій до п’ят сорочці. Хтось з дітей питає: «Це Бог?» І всі кидаються до нього з проханнями. Старий тікає, а люди з лементом біжать за ним.

Хіба можна просити щось у когось? Той, хто має, завжди дасть сам. Ця жінка нещасна, бо вона просила і їй не дали. Хотіла поєднатися з іншими, відчути себе в родині, а зосталась сиротою і пішла у антисвіт. Правда, не кожен має антисвіт…

Сьогодні я бачив знову ту божевільну в червоній куртці. Вона йшла посеред вулиці й повторювала: «Петре, зачекай!» Я не бачив того Петра. Певно, він покинув її або й відрікся взагалі. «Петре, почекай! — повторювала вона безтямно. — Петре, почекай!»

Попереду була порожнеча, позаду-теж. Її потрібно було пройти. Ми пройшли її разом, купили цигарки в перекупки, а потім жінка кудись зникла: її оточили неголені чоловіки в чорних шкірянках, з-під яких час від часу висовувались важкі, схожі на щурячі, хвости. І наче крізь землю провалились.

Я влетів до гастроному, коло якого весь час товклися перекупки з цигарками, горілкою, навіть з квітами. Я примостився на найвищій полиці і ще якусь хвилю спостерігав за наростанням людського натовпу, доки не склепив повіки і не задрімав у затишному куточку, що пахнув шоколадом.

Розбудив мене дитячий лемент, викликаний, як виявилось, моєю персоною:

— Хочу цього пташка!

— Він не продається. Це опудало.

— Купи! Купи! Хочу опудало!

Я, не бажаючи бути опудалом, злетів униз, трохи покружляв над мамою та її вередливим синочком і полетів геть. Отак мене ледь не купили. Однією з особливостей цього світу є та, що кожна людська істота оцінює вартість речей у грошах і вибудовує собі з того систему вартостей. Слід дякувати долі, що ти Білий Пташок.

Але є речі, які мене турбують більше. Усі переконані, що Вежу слід будувати і що це доцільно, необхідно. Зрештою, вона так довго будується не перше покоління і стала такою характерною прикметою пейзажу, що обійтися без неї неможливо. Заради такої прекрасної ідеї можна не гребувати засобами й офірувати навіть шлюбні обручки. Міф буде важче зруйнувати, ніж саму Вежу.

Час від часу в її лабіринтах випадково когось замуровують, і ті нещасні спілкуються між собою лише перестуком, наче в’язні в тюрмі.

Гадаєте, хтось колись мене спитав:

— Навіщо ця Вежа?

Ніхто й ніколи. Зрештою, я сам не знаю відповіді. Може, для сховку, може, для житла (там і живуть замуровані). Чи задля братства усіх людей. Гадаю, усі ці припущення помилкові. Бог створював цей світ для того, аби побачити, що це добре. Я б радше порівняв людей з термітами, які бачать сенс життя в будуванні термітника.

А я — в тому, що нічого не створюю і не будую.

У тому лісі, де повно весняних квітів, здебільшого білих і жовтих, як у предковічні часи, коли всі квіти були або жовті, або білі, сойка сповіщає про мене, і невдовзі під моєю улюбленою грушею збираються птахи і звірі. Вони дивляться на Білого Пташка як на вищу істоту, але і мене, і їх це не вельми бентежить.

— Що чувати у світі? — питає виголоджений за зиму Вепр.

— У якому? — жартую я.

— У світі людей! — бурчить Вепр.

Тут і кілька лисів, і зайців, білочки, миші й птахи, що вже повернулися.

— Те, що й раніше: будують Вежу.

— Нехай, — відказав Вепр, зітхнувши.

— Нехай! Нехай! Нам яке діло? — закричала Сорока.

— То й нехай. А ви як зимували? Чи всі живі-здорові?

— Та начебто всі. Зима була, нівроку, тепла.

— Захотів вас провідати, — кажу, а в самого серце стукає, бо відвик бачити чисті, довірливі очі.

— Поживеш у нас?

— Трохи поживу. Втомився. А як там гнізда, нори — все гаразд?

— Та помалу справляємось. Ходи подивишся.

…Увесь день я провідую домівки любих моєму серцю істот, моїх друзів, дихаю чистим, дзвінким повітрям, а ввечері Сойка допомагає мені зліпити таке собі гніздечко, щоб я не змерз уночі. Воно вистелене мохом і гостро пахне весною, тепер уже справжньою. Я сплю чутливо: уві сні проганяю снігову хмару, аби мандрівці-пташки не замерзли після довгого перельоту.

Годі казати, що цей ліс особливий. Сюди не приходять люди і ніколи не прийдуть. Мешканцям лісу вони видаються дивакуватими істотами, такими собі великими мурашками, які завжди чимось заклопотані. Коли я розповідаю про людей, мої приятелі весело сміються. Тоді я почуваю себе одним із них, підвладним лише порам року, залежним від стихій. Перелітні птахи розповідають те саме, бо вони летять високо і бачать світ людей з пташиного польоту, згори.

Цей ліс я колись посадив, приносячи в дзьобику насінинки, і оточив його ріками, як Господь Бог — Едем. Ніхто про це не знає, однак мої друзі переповідають леґенду, згідно з якою їхній ліс постав з кількох насінин, які приніс Великий Білий Птах. Перший ліс загинув, бо ніколи не відпочивав, а лише ріс. Тоді Білий Птах посадив ще один ліс, давши йому час для сну — зиму. Сонцеві це не сподобалось, і тепер воно віддаляється від лісу взимку, через що і холодно.

Певна річ, мене не вважають Творцем. Я для цього надто маленький. А моя білість — лише ознака індивідуальності, яку мені вибачають не знати чому.

Коли груша вкривається біло-рожевим цвітом і всі довкола починають співати, я теж співаю, переповнений силою почуттів. Птахи паруються. Знову настає тиша. Мої друзі наче забувають про мене. А я не чую себе справжнім птахом, не маючи пари. Не знаю, чи жінка я, чи чоловік. Стаю легким, і при місячному світлі моє тіло просвічується наскрізь. Час вертатись.

Утопіє, зіткана з ілюзій, що мені до тебе? Що мені до тебе, сіра антиутопіє, хай навіть верхівка твоя буде зі щирого золота? Я можу повернутись до тебе спиною, можу заплющити очі, і ти зникнеш. Вартісне лише те, що не зникає зовсім. Наприклад, дух, інакше кажучи, свідомість. Довкола Вежі я помічаю тільки чорну і сіру ауру, пекельне клубочіння здіймається вгору чи стелиться долі. Я бачу це очима своєї душі: сірість і чорноту, і це моя покута від Тебе, Боже. А їхнє життя в Антиутопії — де їхня покута, тяжке випробування, якому можна тільки поспівчувати. Позад мене тремтить синій вогник газової плити, який забула погасити господиня, а може, залишила навмисно, щоб повернутись увечері до теплої хати. Вона ще не знає про моє повернення і її чекає приємна несподіванка.

Я лише Білий Пташок, сили мої малі, але можу бодай дещицю зробити супроти темних хмар свідомості. При такому скупченні людей це дуже ризиковано, але я трохи перепочив.

…Скеровую промінь-лезо не в саму гущу, бо так можна й не повернутись, а в сірий туман, щоб розрідити його. Чую глухе шипіння, в якому можна почути слова невдоволення, навіть обурення, а потім благання, аж доки туман не розсіюється. Тепер ця світлина допомагатиме боротись з густішим туманом, шукатиме в ньому слабкі місця. Найважливіше — роз’єднати свідомості. Чисті прозорі душі рідко поєднуються. Вони надто обережні, щоб мучитися в земному шлюбі. Натомість лихе чіпляється за лихе, як реп’ях до реп’яха. Ці чортові гачки — страх. Світлина послаблює їх, тоді я відсікаю гачки. Щілини, крізь які пробивається світло, поволі розширюються. Треба кожен клаптик пітьми обхопити світлом і тиснути на нього, доки він не перетвориться у макове зерня. Рідко вдається визволити бодай три свідомості за один раз, та й дія світла нетривка. У кращому випадку вони перейдуть у прозору сріблясту сутінь.

На свідомість самотньої людини діяти легше, безпечніше. Вона не має багато пазурів, окрім тих, якими чіпляються за затишок, антисвіт. Але надії на повне видужання мало, та й неможливо людині з плоті і крові уподібнитись Білому Пташкові.

Допомагаючи іншим, я допомагаю собі, але дух сумніву для мене те ж, що для людей — дух страху. Слабкий — боїться, сильний — вагається.

…Жінка знайшла мене заціпенілого на підвіконні й заголосила:

— Пташку, мій Білий Пташку, що з тобою? Чому ти такий зимний? Чому твої лапки геть попечені? Боже, що мені робити?! Що зробити, аби тобі допомогти?!

Її сльози капали на мене. Я лежав у неї на долоні, і пір’ячко, витримавши неймовірне напруження, було збурене, але все ж біле. Якби я кинув виклик чорноті, то згорів би.

— Нічого страшного, — сказав я, але за голосінням жінка мене не почула.

— Ти хотів погрітися, бідненький? Хіба можна пташкам наближатися до вогню? Ти ж міг згоріти!

Вона цілує мене, руки шорсткі й не дуже чисті. Я зігріваюсь поволі, відновлюю сили.

Жінка знаходить коробку з-під печива, встеляє її ватою, кладе мене в це гніздечко.

— Ось тепер тобі буде м’яко й тепленько. Заснеш і прокинешся здоровим.

Лягаючи, вона кладе мою постіль коло себе, на журнальний столик. Я чую, як вона тремтить від холоду. Ми замерзли, витративши енергію, і найліпше здобути її уві сні. Ми зараз схожі, людина й Білий Пташок, полишені самі на себе, самотні, спираємось лише на чуття серця.

— Тобі боляче, мій Пташку? — питає напівсонна жінка. — Ти будеш жити, правда? Мусиш потерпіти. Я змазала тобі ніжки олією, щоб загоїлись. Терпи. Будемо разом терпіти.

І викликає цими словами у мене посмішку. Я не відчуваю фізичного болю. І не знаю, що таке терпіти.

Як дивно, думає жінка, коли дивишся з вікна на Вежу спросоння, рано-вранці. А ще дивніше бачити сірі стіни, обгорнуті туманом присмерку. Хтось сказав, що сутінки — це тріщина між світами. Здається, Карлос Кастанеда. Але я бачу лише тріщину в стіні. Можливо, вона була й раніше.

Падає рідкий лапатий сніг, не торкаючись землі, зникає. Цей проміжок між землею і снігом — теж тріщина. Так, певно, мусить бути. У грандіозному задумі передбачено навіть тріщину в стінах Вежі. Я не маю права сумніватись у її доцільності. Досконала будова — неможлива, бо це смерть. Здалеку тріщина видається вузькою. Моя рука, напевно, пролізла б у неї. Я не інженер, не майстер і не зобов’язана помічати тріщини. Кожне моє зауваження розцінять як замах, хоч, носячи цеглу, розчин, сіючи пісок, ми розмовляємо не лише про гроші, їжу, квартири, а й про Вежу. Кепкуємо з її форми, зі своєї роботи, мозолів, загублених рукавиць. Але у кожного з нас глибоко в душі панує шана до того, чого ніхто не здатний збагнути, — шана до Абсурду Вежі. Кожна матеріальна річ — багатозначна, таємнича, містить у собі безліч просторових варіантів. Звідси й виникає культ речі. Ми переживаємо Ренесанс, ранню весну його, і хоча Вежа росте догори, насправді вона відвернена від зірок, вростаючи вглиб, і підмурівок її — Ми, антиподи, Білий Пташку, що обпалив собі крильця. Скажеш, що повторюю чужі думки? Звісно, повторюю, бо мої надто недолугі, як не боляче це усвідомлювати. Але ж я не повторюю ті, які мені не подобаються. Уяви собі, Білий Пташку, сьогодні, посеред роботи, ми відчули раптом якусь дивовижну полегкість: зникли холод, біль, втома. І кожен глянув один одному в очі. Посмішки тремтіли на губах, ми ледь не заспівали. Мовчали. У кожної людини бувають такі хвилини, але вони минають.

І ось я, легка й радісна, повернулася сюди і побачила тебе, ледь живого, холодного, обпаленого. Якщо у цьому світі десь виникає добро, то в іншому — зло. Але добра ніколи не буває забагато.

Ерос помер. Музи померли. Посивілий Нарцис заглядає у ставок, майже вщерть заповнений ряскою. Коли зникне і це маленьке дзеркало — помре й Нарцис. Залишиться — Вежа. Вона повільно поглинає кохання, творчість, самопізнання. Їхні трупи замуровані у Вежі, і крізь стіни просочується запає засушених троянд. Люди не помічають, що жертвують задля Вежі усім, обмежуючи себе до неможливості. «О, — скажуть вони, — ми ж маємо Ілюзію, Велику Прекрасну Ілюзію, і коли Вежа збудується, все зміниться і настане наше Воскресіння. Ми будемо такими, як є, а ти, Білий Пташку, рятуй нас від поганих снів».

Що лишається робити зневіреному Білому Пташкові? Я покидаю людей з їхньою Вежею. Я не здатний носити на гору каміння.

У крижаному холоді Сьомого неба, де не існує іншого світла, крім Твого, я не почуваю спокою. Мій розтривожений дух блукає, плачучи, кличе Тебе. Земній істоті не збагнути цієї солодкої туги, яку викликає близькість Всевишнього. Для того треба просіятись крізь небеса і постати в Сьомому небі з останнім питанням, останнім бажанням.

Жалюгідний, з мокрим, брудним пір’ям, тремтячий, я літаю у Твоєму світлі, кличу Тебе, сповнений туги і каяття. Так довго, ніби Тебе не існує.

Мене покидають останні сили, і скоро грудкою льоду я впаду туди, звідки повернувся, у гірке життя людей, охоронцем їхніх снів. Якщо я не можу зруйнувати Вежу, то чому Він цього не зробить? Чому не пошле промінь Свого світла, Своєї Благодаті?

— Мій маленький Пташку, був би ти ще трохи і пропав! Лежи-лежи, відпочивай…

Мені важко розплющити очі. Відчуваю дотик важкої, зашкарублої руки, тепло, що йде від неї, засинаю…

Уві сні чую старечий шепіт:

— Можеш лишитись у мене, Пташку, можеш вертатись. Люди самі впораються зі своєю Вежею.

Уві сні я чую й інші голоси:

— Господи, дай пережити мені цю ніч, цю чорну ніч!

— Господи, не дай пропасти!

— Господи, дякую Тобі, що Ти є і що завдяки Тобі я існую! Спокій, блаженство, тепло. Я нарешті втрапив у свій сон.

Чим світліші дні, тим глибші лабіринти всередині Вежі і всередині нас. У цьому важко дотямити сенсу. Я ще пам’ятаю високу траву, що росла на пустирі. Зараз там гори глини, ями, калюжі, переплетіння труб, іржаві кістки бетонних перекриттів, і все це тягнеться, простягається, відганяючи від себе ліс. Кожному з нас випала честь бачити, як перед його домом будують Вежу. Нас багато, а вона одна. Незважаючи на нічні постріли, я чую себе в безпеці. Тривога змінилася спокоєм, відколи у мене оселився Білий Пташок. Як і раніше, я роблю все те, чого від мене вимагають, сяк-так підтримую вогник життя у байдужому тілі, цій осоружній шкаралупі мого жування. Але поза тим є щось невловне, подих зміни, подих запізнілої весни. Важко повірити, що цей чорно-білий фільм зміниться на кольоровий. Мені хотілося б прикрасити своє житло яскравою картиною. Я б дивилась на неї і, можливо, увійшла б до саду чи до палацу, перейшла б через річку. Але в мене немає грошей на картину, нема хисту, щоб самій намалювати. Зате на Пташка можна дивитись скільки завгодно. Моя знайома побачила його і спитала, чому він не у клітці. Якась божевільна, ніби не бачила, які ті птахи у клітках нещасні й неприродні! Спитала таку дурницю, замість поцікавитися, чому цей Пташок у мене, звідки він узявся. Я б відповіла їй: не знаю.

Певно, у нього є якісь підстави оселитись тут. З мого вікна, як визнають усі мої знайомі, чудовий вигляд на Вежу. Шкода, що я не житиму тут довго. Наш будинок знесуть, бо він заважає будові. Коли ми питаємо, що тоді буде з нами, на нас якось дивно позирають, мовляв, хіба це суттєво, коли йдеться про Вежу. Це я так собі міркую, певно, нас не залишать напризволяще. Може, поселять у Вежі? Але ж там немає вікон, Пташку. Бачиш, я вірю, що ти не зникнеш з мого життя…

А ще кажуть, що Вежа матиме верхівку з чистого золота і сяятиме на весь світ.

У хворих є велика потреба у сонячному промінні. Невже я теж хворий? Це, звичайно, хвороба духу, а не тіла. Може, це синдром клітки, у яку садовлять птахів? Аналізуючи власну хворобу, проникаючи вглиб свідомості, я відчуваю чорну тінь, яка постійно мене супроводжує. Якщо це Твоє випробування, Боже, то я, мабуть, знайду вихід. Я вже знайшов: крилата думка, яка прониже геометричні форми Всесвіту і сягне того щедрого місця, яке у всіх живих істот зветься раєм. Тому Сонце-Pa так притягує мене до себе, аж до неспроможності поворухнутись. Однак я не відчуваю припливу енергії. Вежа темною тінню приростає до моєї свідомості. Отже, треба її знищити. Сам я не зможу. Чи не це і є крилата думка: Вежу треба знищити?

Бо вона об’єднує і веде до Абсолюту, золотої верхівки, жалюгідної імітації Сонця. Усе, що створене людиною, треба знищити. Право творіння належить Богові.

Ця думка дуже незвична для мене. А що вже казати про жінку, в якої я живу? Жінки не руйнують. Вони опікуються чи творивом Господа, чи творивом Диявола, а то й власним — дітьми.

Ще не так давно я робив свою маленьку справу, тішився з неї, а тепер відчуваю сором від того, чого не можу пізнати. Є різні Білі Пташки, але жоден з них не був досконалим. Коли я благав у Нього допомоги, то не знав, що вільний вибір — це найгірше з усіх випробувань. Крилата думка існувала завжди і, отримавши поштовх, зачала світ і життя у ньому.

Мої спроби вигнати людей під зоряне небо схожі на спроби випустити звірів з неволі на вірну загибель. Тепер я розумію, що творив зло, і зараз спокутую його. Але й добро мушу теж відпокутувати.

Чи можна допомогти людям, які зичать собі лише добра?

Весни не було: відразу почалося літо. Розтанув сніг, і миттєво відцвіли дерева. Не тільки я чулася дивно, коли прийшла на роботу. Незважаючи на протяги й холод, ми сп’яніли від радості. Літо! Певно, мій Білий Пташок захоче розправити крильця й політати.

Передаючи цеглину одному чоловікові, я ненароком торкнулась його руки, і він затримав цей дотик, віддавши мені своє тепло. Це виглядало зворушливо й сумно, бо у напівтемряві він не бачив мого передчасно постарілого лиця. Втім, ми не зустрінемось більше. Тут ніколи не зустрічаються вдруге. Ми вже звикли до цього.

Я відійшла, але попереду був ще цілий день роботи. І трапилось так, що той чоловік знову підійшов до мене і сказав: «Хочете, покажу вам щось цікаве?» І повів мене у бічну галерею так швидко, що я не встигла злякатись.

— Закиньте голову назад і дивіться он туди, в цей куток.

Я так і зробила, аж заболіла шия.

— Не так, — сказав він і, взявши мою голову обома долонями, повернув.

Я довго не могла нічого побачити. Потім виникла блискуча цяточка. Вона поволі збільшилась до світляного кружечка. У ньому з’явився отвір.

— Розповідайте, що бачите!

— Бачу отвір, наче вікно.

— А що в ньому?

— Почекайте, дуже погано видно.

— Зосередьтесь, будь ласка.

— Бачу якийсь пейзаж. Це ніби гори з терасами, оранжево-коричневі. Угорі щось червоне, ніби розпечений метал…

— І все?

— Так.

— Тоді досить.

Я опустила голову. Пекли очі.

— Що це було?

— Точка А. Ви ще побачите інші точки: теперішнього і майбутнього.

— Як?

— Побачите.

— Ми з вами більше не зустрінемось.

— Зустрінемось.

— Навіщо ви мені це показали?

— Щоб ви про це думали.

— Чому?

— Можливо, наступного разу ви побачити щось цікавіше.

— А чому ви обрали мене?

— Бо ви — самотні. Є й інші причини.

— Я не зовсім сама. У мене є Білий Пташок.

— Справді? — засміявся чоловік. — Ходімо, бо нашу відсутність можуть помітити.

Отаким був мій перший день літа. Увечері я вийняла із шухляди старі фотокартки, де, крім себе, нікого не впізнавала. У мене виникла спокуса зосередитись на якійсь із них так, як на точці А. Однак я подумала, що це дуже небезпечно.

Моя недуга не відступає. Схоже на те, що вона невиліковна. Я примушую себе жити з нею, піддатись їй. Люди вміють це робити краще. Варто у них повчитися. Що ти сильніший, то більший тиск мусиш витерпіти. Моя господиня не здатна кинути виклик і піти у вогонь, хіба що її притисне і не буде жодного виходу. Тому я вирішив теж чекати безвихідної ситуації, розмірковуючи то над тим, то нам сим, не матеріалізуючи думок, бо то найпідліша річ. Приклад: ота потвора, що затуляє мені сонце. Я не завше її ненавиджу. Іноді вона нагадує мені котел, де кристалізується філософський камінь (не у його звичному розумінні).

Небезпеки пропорційні величині духу. Я зовсім не зневажаю людські нещастя. Жорстка організація будівництва, що позбавляє людей імен, віку, долі, мене трохи смішить, хоч бути людиною незмірно тяжче, ніж Білим Пташком. Мені загрожує напад з боку того, хто, бажаючи зла, творить добро. І знаючи, що у нас нерівні сили, я не стану відчайдушно знищувати себе у двобої. Я засвідчу перед ним власне безсилля і вестиму потаємне життя. Навіть якщо він знатиме мої наміри, все одно нічого не зможе вдіяти. Лежачого не б’ють.

Мабуть, мені слід вирушити у мандрівку, оту цікаву країну снів, де мені простіше. Удень людські обличчя здебільшого заклопотані й через це невиразні.

Я втомився від людей, їхнього безладного існування, кумедної відданості Вежі. Можна ще любити те, що створюєш, але не під наглядом, не з принуки. Сам я не творець, не імітатор творчості. Пташки не сіють, не жнуть, їх годує Бог зерном із своїх духовних засіків, проте цю метафору мені важко осягнути.

Я вільний, допоки бездумний. Здатність літати ще не ознака свободи, це — лише дар. Моя матерія — не пір’я, як у інших пташок, які, до речі, оминають Вежу. Моє тіло — думки.

…Жінка не спить: то запалює, то гасить світло у кімнаті. Щось її мучить, а може, це літо додало їй вогню. Я вилітаю у ніч. Досі не можу уявити, як я проникаю крізь стіни. Це як бажання: хочеш — і робиш.

Ніч темна і тепла. Пашить асфальт, випаровуються вчорашні калюжі.

Я влітаю до сну маленької дівчинки, в’ю там собі гніздечко з квіток, яке чіпляю на павутинці, гойдаюся і співаю. Найліпший сховок у сні невинної дитини. Кошеня підстрибує на траві, пробує мене спіймати, але увагу його відвертає блакитний м’яч, і воно біжить за ним. Боже, там же має бути провалля, темне і страшне, і не минути лиха, бо за кошеням біжить дівчинка, а в дівчинки є мама і тато. Як добре, що я вчасно тут опинився. Створюю високу огорожу, щоб кошеня спіймало м’яч, а дівчинка — кошеня. Щоб огорожа виглядала привабливою, малюю її в гарний жовтий колір. Усе начебто гаразд. Я засинаю в гніздечку, втомившись від важкої роботи.

А вранці, згадавши цю пригоду, думаю: чи не є Вежа ось такою огорожею, яка повинна зупинити людство від падіння до прірви.

Але ж це ілюзія, від якої нема нікому щастя! Чи бачив я хоч одну щасливу людину? І що таке щастя для людей і Білих Пташків? Це те, що викликає у них радість і спокій. Усміхнене лице — лице щастя.

Вежу не можна будувати без радості.

Сьогодні я йшла вулицею і думала, як швидко набридає спека, так само холод, хоч останній стократ неприємніший. Зрештою, чи не все одно, доки існує безперервна зміна пір року, доти є бодай трохи спокою на душі. Мине літо, мине осінь, мине зима, мине весна. Ми ближчі до творіння, ніж до Творця. Він завжди закритий від нас хмарною запоною. А влітку дерева одягають інший одяг і ми — інший, так само восени і так — взимку. І серце взимку сповільнюється, руки сковує холод. Так само і в дерев. Усе, що живе, міняється і минає. І що з того? Та нічого. Вічне повторення, яке теж викликає в душі спокій. Либонь, цього не забере у нас навіть Вежа, якщо, звісно, нас у ній не зачинять. Ще якийсь час наші тіла пам’ятатимуть, що за стінами осінь.

Досить мені подивитися на дерево, на хмару, сонце, і я розумію, що вилікувати клаустрофобію неможливо. Моя свідомість розширюється, навіть коли я зосереджуюсь на польоті мухи.

Усе частіше я блукаю вулицями, парками. І таке гарне оце кружляння, наче танець. Недаремно мені часто сниться, що я танцюю, не думаючи про те, чи вмію.

Порозчиняла вікна, і Білий Пташок кудись полетів. Якщо забажає, то повернеться. Добре, що я не зробила його своєю власністю. Яким би він став жалюгідним!

Нині ми з ним схожі, як ніколи: трохи вільні, здатні обходитися одне без одного. Найбільше калічить живу істоту залежність від собі подібних.

Іноді згадую того чоловіка, який показав мені у Вежі точку А. Нам часто доводиться чути про диверсії, вибухи, про загублених у лабіринтах. Це жахає, але я настільки самотня, що кожен крок убік — це крок від самотності, вивищення душі, хай навіть ціною смертельної небезпеки. На одиноку душу завжди знаходиться ловець. Боже, як мені уникнути ловців, як мені уникнути спокуси? Як знайти вірний шлях у цих лабіринтах, що існують повсюди: у душі, в щоденності, у Вежі? Чим старшим стаєш, тим важче пізнати себе і тим легше впійматися у сіть, бо коротшає життєвий шлях і нічого не зроблено.

Уже давно мене ніхто не помічав і не вирізняв серед інших. Якщо знову хтось підійде і запропонує побачити точку А, В чи С, я не зможу відмовити. Сліпий може або йти за поводирем, або сидіти нерухомо, простягнувши руку за милостинею. Але сам не знатиме шляху.

Я здатний літати над недобудованою Вежею, і не сумніваюсь, що і над збудованою також. Якщо вона постане, то тільки для втіхи марнославних, тобто це не буде Вежа духу. Тут і там височать окремі обеліски, якщо Господь не дав їм з’єднатись, то хто зможе?

Навіщо Він терпить це блюзнірство? Зруйнував же колись Вавилонський зикурат, наділивши людей різними язиками. А нині ті ж самі люди будують знову його подобу, не знаючи призначення: чи це лише намагання відвернути людство від проблем, чи маяк для інопланетян, чи монумент, чи вмістилище для гігантського комп’ютера?

Профанація ідеї починається там, де кінчається її таємниця. Отоді Вежа стане мені байдужа, як і її будівники. Тоді я матиму до них більше милосердя, рятуючи їх у снах. Я й далі виконуватиму свою роботу: рятуватиму від пожежі, повені, відвертатиму занесений ніж, відмиватиму занечищене сумління.

Спостерігаючи ті сни, де фігурувала Вежа, я зауважив, що навіть там свідомість заблокована. Вежа користується величезним пієтетом. Коли вона розсипається на порох, то життя втрачає сенс.

Не буду вдаватись до психоаналізу, бо кожна Вежа уві сні чи поза ним — фалічний символ, який пригнічує як чоловіків, так і жінок. Раб-будівник не може бути маленькою дитиною або старим дідом: та і той однаково безсилі. Втім, я збирався писати про зовсім інші речі: про відвідання Острова. Це місце, куди сходяться лінії наших телепатичних зв’язків, а при потребі — суд і чистилище. Десь раз у рік ми збираємось у вирій, щоб очистити своє біле пір’я і зміцнити дух. Там — добре, але Брама кожного разу викликає трепет. Потрібно зайти у неї, перед тим відповівши на кілька питань.

Цього року я, маючи тягар на душі (зрештою, кожен з нас ніс якийсь тягар, сподіваючись скинути його перед брамою), схилив голову перед бездоганним світлом, яке струменіло з Острова. Ще не знав, як буду відповідати на ці питання, боявся сказати щось недоладне, щоб не осоромитись.

П и т а н н я. Чи втомлений ти, Брате?

В і д п о в і д ь. Так.

П. Чи одержимий ти, Брате?

В. Так.

П. У чому твоя одержимість, Брате?

В. Я одержимий людським.

П. Чи прагнеш ти позбутися одержимості?

В. Як мандрівник прагне вийти з печери, у якій заблукав, так я прагну цього.

П. Чи знаєш, що мандрівник цілком у Божій Волі?

В. Так.

П. Чи цього досить, щоб позбутися одержимості?

В. Ні, бо моя одержимість може бути виявом Волі Божої.

П. Чи сподіваєшся знайти тут вихід?

В. Не смію сподіватись.

П. Чи ти прийшов сюди, щоб відшукати спокій?

В. Не спокій, а Ясність.

П. Чи добре ти служив людям? Чи не лінувався?

В. Кожної ночі я йшов туди, де мене кликали, доки тіло моє не потемніло від темряви і сліз.

П. Що ти бажаєш чути від мене?

В. Ясного слова, у якому є сила.

П. Що ти бажаєш?

В. Сили крил і чистоти пір’я.

П. Слово моє таке: залиш сумніви перед Брамою, хай їх змиє дощ або вивітрить сонце, і слухай, що мовлять наші Брати. Іди через Браму, нехай її світло дасть тобі силу і білизну пір’я.

Острів — це щастя, спокій, рівновага. Я не спроможний його описати, бо тут усе світло. Світло блакитне, рожеве, золотисте, бузкове. Кожен з нас тут самотній, але ця самотність зовсім не схожа на земну самотність. Таке відчуття, що у тебе виростає тисяча крил, але ти не літаєш, бо весь час перебуваєш у польоті: крила твої розгорнуті, й у будь-яку мить найхимерніша візія постає перед твоїми очима.

Острів — це точка, у якій сходиться все те, що є найкраще у світах.

Згодом кожен з нас буде себе запитувати, навіщо так щедро роздається блаженство скромним Білим Пташкам, навіщо їм стільки сили, якою вони так і не можуть скористатися сповна.

Земля — це клітка для нас. Острів — безмежність. Ми проводимо час у бесідах, роздумах. На початку я згадував про Вежу, але вже відсторонено. Вона якось змаліла для мене.

Брати розповідали про інші Вежі, які будувались, руйнувались, зникали. З ними неодмінно щось траплялось, що підтверджує думку про нетривкість усього, створеного людськими руками.

Тут я почув одну притчу про те, як чоловік багато років підряд поливав усохле дерево на горі. Він щодень носив з долини воду. Так і помер, не дочекавшись, коли дерево оживе. Його син, так само одержимий, продовжив цю справу, і тільки онук побачив, як всохле дерево вкрилось цвітом. Ця історія чимось близька до міфу про Сізіфа, великого хитруна і безумця. Абсурдністю, бо посадити дерево легше, ніж оживити мертве. Тільки люди здатні захопитися абсурдною ідеєю, доки час не залишить їх далеко позаду.

Сенс існування Білого Пташка у тій тисячі крил, якою він володіє і які дарують йому внутрішню самодостатність і нерухомість. Жодному пташкові не спаде на думку щось створювати; з нього вистачить лише пізнавати, ледь підправляти пізнане, вносячи у нього трохи світла, легко іронізуючи при цьому.

Бога неможливо висміяти, бо Він сміється голосніше за всіх. Світло — це і є посмішка Бога, а темрява — її протилежність, хоч я не чув, щоб Бог коли-небудь плакав. Така вже недосконала людська мова, що створює антоніми. Якби світ складався з протилежностей, він би швидко загинув у двобої із самим собою. Темрява боролася б зі світлом, життя — зі смертю, зло — з добром (даруйте за банальність підбору). Стан безперервної війни зробив би безплідним будь-яке існування, і ніхто не мав би від того втіхи, навіть сам Творець. Темрява виникає тоді, коли зі світла виростає якийсь предмет, вивищується над рівною поверхнею. Тінь — це атрибут життя, добра, світла, любові. Як же можна воювати з тінню? Чи можна боротись з ілюзією? Я був достатньо передбачливий, щоб не зненавидіти Вежу, але недостатньо зрілий, щоб сприймати її як тінь. Можливо, Вежа — це тінь усіх людей.

Між братами на Острові не існує ніякої духовної ієрархії. Ми, як щойно вилуплені пташенята, рівні між собою, гріємось вкупі і разом приймаємо поживу, яку постачає нам Всесвіт. Наша безтурботність, наш сміх, наша злагода — не інфантильність. Це та справжність, яка існує лише на Острові, де немає жодної тіні.

Острів досконалий, як яйце, гладенький і блискучий.

«Сутінки — це тріщина між світами». Я завжди пригадую собі ці слова, коли небо меркне, забарвлюючись у рожеві, фіолетові та зелені кольори, а залишки лісу темніють. Трава ще свіжа, і листя молоде, іноді долинає запах бузку і акації. У час сутінків, час тіней виникає думка про смерть, бо вона поруч. Смерть — це тінь між одним життям та іншим.

При яскравому сонячному світлі почуваєш невдоволення, бо воно виявляє тріщини, плями, пилюку. Ні про що інше не думаєш, як про безлад у довколишньому світі й неможливість його впорядкувати.

Але присмерк (яке неприємне і страшне слово!) вкупі з утомою налаштовує на філософський лад.

Мого Білого Пташка все ще немає. Власне, ця бетонна скринька, у якій я проживаю, не місце для такої чудової, бездоганної істоти. Йому більше пасує дерев’яний будиночок, де завжди сутінь від старого саду, де напівстерта чиста підлога заслана смугастими хідниками, голосно цокає годинник, а на підвіконні — вазонки. Я мала колись такий дім. Він залишився по той бік тріщини.

З часом біль вгамувався, і мене тішить думка, що дім не знищено, не зруйновано, і він житиме в моїй пам’яті довічно, і деколи я маю щастя бувати у ньому уві сні.

З віком до людини приходить відчуття єдності минулого й теперішнього. Не треба кудись їхати, блукати по щасливих місцях дитинства. Усе це живе у мені, досить лише згадати. Пам’ять залишається з тобою до кінця.

Хоч Пташка і немає тут, я не відчуваю порожнечі. Мені стало ясно, що я належу сама собі й ніхто не має на мене права, — і це добре.

Варто лише зануритись у минуле — і стаєш недосяжною для людей. Мене вбиває відкритість, що геть деформувала мою свідомість, загнала в кут. Якби я могла частіше залишатись у домі, затіненому садом, то б врятувалась. Сама констатація цього факту приносить полегкість.

Я можу повернутись у минуле, утопію, увійти до якогось братства, що візьме мене під свій захист, або повільно гинути в лабіринтах Вежі. Я маю на увазі не тільки лабіринт будови, а той, у якому ми всі блукаємо день у день, рік у рік. Було б легше, якби я могла поговорити про це з кимось. Це не заборонено, але ніхто не бажає розмовляти про такі речі, лише про втому, бруд, нестачу їжі, якість розчину для блоків, наче ми будуємо свинарник. Хтось мусить порушити мовчанку. Для цього треба двоє людей.

Сьогодні я купила на вулиці газету. Вона була невеличка, погано віддрукована і називалась дивно, латиною «Ab ovo», тобто «від яйця». Власне, мене змусили купити. Я несла в кулаці здачу за хлібину, і, наче від дитини, у мене її відібрали, тицьнувши газету.

Вдома я розгорнула газету. Там були всілякі новини, сенсації, які миттю забуваєш, кілька статей про психокінезію, привидів та вампірів і оголошення. Я люблю читати оголошення. Мою увагу привернуло одне, навіть вразило:

«Міняю будинок із старим садом на квартиру навпроти Вежі, на першому поверсі».

Це було щось цілковито абсурдне, бо ніхто із здоровим глуздом не став би міняти власний дім на казенне житло. Я вхопила ножиці й вирізала оголошення. Зателефонувати можна було й від сусідів, але я воліла не давати їм ніякої інформації.

На вулиці мене охопило вагання. Однак треба було набрати цей номер, щоб я могла заснути, не маючи жодних ілюзій. Після довгих пошуків я знайшла справний телефонний автомат, набрала номер. Обізвався чоловічий голос:

— Слухаю.

— Я прочитала оголошення.

Чоловік засміявся:

— Я знав, що ви подзвоните відразу. Йдеться не про будинок, а про точку В. У нас немає іншої можливості зв’язатися з вами. Завтра на роботі до вас підійде чоловік в оранжевій спецівці…

Я заспокоювала себе тим, що мене втягнули у якусь гру, бо все це виглядало по-дитячому, наче у шпигунському романі. Те, що я побачила в точці А, могло виявитись легеньким гіпнозом.

І нікому не можна розповісти. Увесь вечір я просиділа, обмірковуючи цю пригоду. Звичайно, я піду завтра у Вежу, щоб працювати, і не зможу відмовити собі в оранжевій спецівці. Це не забере багато часу, однак я мушу спитати, за що така честь моїй непримітній особі. Хай навіть не отримаю відповіді, але побачу якусь реакцію на моє питання.

Спала я кепсько. Серед ночі прокинулася від страшної порожнечі в грудях, наче звідти вийняли серце. Виникло болісне почуття туги за ранком, а надворі йшов дощ і не квапилось світати.

Господи, помилуй мене… Я дуже рідко молюся, а зараз повторювала цю безперервну молитву. Коли нічого не трапляється, з життям звикаєшся, як із власною кімнатою, де речі лежать в усталеному порядку і між ними існує певна гармонія. А тут мені здавалось, що я втратила будь-яку просторову орієнтацію і не знаю, де в мене вікна, а де двері.

Цілком вичерпана, я заснула. Потім задзвенів будильник. Дощ продовжував падати. Коли дощ починається під вечір, то це надовго. Я не брала з собою парасолі, лише накинула на голову каптур, що весь час падав на очі. Було дуже прикро переходити через купи мокрої глини, щебеню, дроти з бракованих бетонних плит.

На контрольному пункті я вийняла свою картку, і машина вибила на ній ділянку № 256. То було досить далеко. Я налічила шість зупинок, доки не оголосили мою ділянку. Іноді мені доводилося працювати майже надворі, а сьогодні я мала провести кілька годин у лабіринті, де було важко дихати. Правда, з роботою пощастило: відмивати плитку на стінах.

Нас було п’ятеро, і кожна взялася до праці ретельно, хоч поблизу не крутився жоден наглядач. Потім погасло світло. Ми терпляче чекали. Взагалі, це не викликає паніки, бо на будові таке трапляється часто. У кінці коридору з’явилась постать в оранжевій спецівці. Я навмисне байдуже сказала:

— Піду спитаю, де можна взяти води.

Мої сусідки сприйняли це так само байдуже, але я знала, що вони не спускатимуть з мене очей. Неквапно пішла довгим коридором. Раптом чоловік зник. Наша зустріч не могла відбутись при сторонніх, та коли я теж звернула за ріг, то не побачила там нікого. Такий самий коридор, скупо освітлений жовтими лампами. Не знаю, скільки я там простояла, але щось мене не пускало. Нараз я відчула, яку мій мозок проникає хтось чужий: брутально і відчайдушно намацує собі шлях. Зі мною не було ніколи нічого подібного, навіть уві сні чи при великій утомі.

Оте щось почало метушитись, наче потрапило в пастку, застукане мною. Воно не чекало опору. Я була приголомшена вторгненням до моєї свідомості. Що їм потрібно від мене, адже я нічим не відрізняюсь від інших? Можливо, мене з кимось сплутали. 1 я одним порухом звільнилась від чужої присутності. Ступила крок убік, не для того, щоб втекти, а щоб відзначити свободу, і тут перед очима виникло видиво: куточок райського саду, де на галявині, оточеній кущами з великими білими квітами, паслися єдинороги. Не такі сліпучо-білі, як я собі уявляла, їхня шерсть була ледь жовтувата. Я їх бачила ніби згори. Це нагадувало не картину, а радше фільм: вітер колихав траву, єдиноріг підняв голову, насторожено прислухаючись. Потім усе зникло.

…Я стояла у довгому, порожньому коридорі, відчувши великий тягар на душі. Потім вийняла з кишені шматочок крейди і написала на стіні:

Точка В.

Я весь час перебуваю у блаженному спокої, серед тепла і світла. Тут я не особистість: немає з ким боротись, нема себе кому протиставляти. Який жахливий світ людей, які вони нещасні! Кожна людська душа тоне і виринає серед безлічі потоків свідомостей, чистих і брудних. Вона не може, як риба, без цього моря. Потрапивши на берег, вона вмирає.

Звісно, Білий Пташок мусить чутися зле в подібній ситуації, як чує себе пір’їнка у вирі. Якби між людьми була духовна єдність, вони б не борсалися і не комплексували. Уся історія людського духу — це ряд безкінечних і марних спроб створити братства. Побудова Вежі — це одна з таких спроб. Ніхто, навіть самі будівничі, не вірить, що це вийде на добре. Чи бачив я хоч одне радісне обличчя серед тих, хто поспішає вранці на будову? Самі лише скам’янілі маски. Хто знає, які нові випробування чекатимуть на мене, коли я повернуся?

Наше блаженство не є абсолютним. Кожен Білий Пташок мусить зцілити свої рани. Серед нас є і ті, кому доводиться виконувати тяжку роботу: полегшувати перехід від життя до смерті. Труднощі полягають у тому, що про смерть ми знаємо ще менше, ніж люди, однак мусимо вселити вмираючому думку про змирення і любов, щоб душа не принесла зла у вільний світ. Є серед нас і такі, що посилають радість у найчорнішу годину. Я ще не доріс до цього, хоч іноді мені вдавалося зробити щось схоже, коли при пробудженні після гарного сну людина ніби воскресала і міняла своє життя.

Існує міф, згідно з яким кожен з нас був колись людиною, багато страждав і очистив свою душу любов’ю, після чого став Білим Пташком. Що ж, у цьому є доля правди, бо ми живемо у світі людей не з примусу, а з любові до них і співчуття, от тільки чому в нас немає пам’яті про наше народження?.. Я зовсім не почуваю себе вічним і древнім, тим, хто вже все пізнав. Чи не для того ми опиняємось на Острові, щоб піднятись на сходинку вище? У нас немає ідолопоклонства, лише бажання краще слугувати людям, які нас потребують: самотнім, нещасливим, хворим, зляканим. Імена наші: Радість, Спокій, Полегшення… Так нас називають люди, не знаючи, як ми виглядаємо…

Той сад з єдинорогами досі стоїть перед очима. У ньому теж падає дощ, як і в цілому світі. Маю нині вихідний день і можу довго лежати в ліжку, обмірковуючи ту дивну ситуацію, в якій я опинилась.

Минув тиждень, відколи я знайшла точку В. Якщо припустити, що світ існує завдяки сполученню трьох точок, то я маю побачити ще одну точку — С. Тоді всередині Вежі утвориться трикутник — ABC. Більш нічого не можу придумати, тільки з’єднати ці точки. Та й ніхто не придумає чогось іншого. А може, ще існує точка D і тоді варіантів з’єднання буде трохи більше?

Безперечно, мене втягують у якусь небезпечну справу, хоч вона виглядає якось по-дитячому. Зрештою, я можу теж прикинутися дурною і полегшити покарання. Але ж, Господи, я вже й так покарана безпам’ятством, сірим, сумним життям. Якби хтось потребував мене, жива істота із плоті й крові, я б не почувала такого страху, навіть обурення, що стала знаряддям у чиїхось руках і сліпо виконую божевільні накази. Кому вигідно звалювати мені на плечі тягар? Може, тому, що я не маю сім’ї? Та чи ж мало на світі самотніх людей, тихих і непримітних…

Я сформулювала кілька питань, на які мушу знайти відповідь:

1. Хто ці люди?

2. Що вони задумали?

3. Яка роль відведена мені?

Якщо я знатиму відповідь, то зможу сказати «так» або «ні» й діяти з власної волі…

Та мене здолала лінь, і я не пішла шукати телефону-автомата. Дощ. Філософія дощу, ледача і розслаблююча. Я б не вийшла на вулицю, хоч би тут чигала смерть. Дрімала б собі під монотонний гул вічного вогню газової плити.

Сонце може виглянути завтра, адже літо. А я тим часом поміркую над точками А і В. Отже, мертві скелі, розтоплена палаюча лава, творення матерії, вогонь. З іншого боку — ефемерний рай з єдинорогами, які, за переказами, неймовірно хоробрі, здатні перестрибнути найширше провалля. Світ безмежних можливостей. Небо. Однак якби все було просто і зводилось лише до тріади… Хто може знати, що я бачила? Мене ж не питали. А вторгнення у мою свідомість важко назвати насильством. Самотній втрачає обережність. Він підставляє лице кожному променю уваги, доки його не запече і він не втече знову до свого темного закапелка.

Це було так несподівано: світлий туман розвіявся, і я побачив довкола себе пустелю й сонце, що нестерпно палило. Я сидів на піску посеред горбкуватої безмежності й бачив себе наче згори: маленька тендітна істота з тонким пір’ям, яка от-от перетвориться в купку попелу.

Можливо, я все ще перебував на Острові, а можливо, невблаганна рука шпурнула мене сюди, щоб зайвий раз довести велич матерії. Проте я досить швидко отямився: оточив себе кригою, а там, де вона розтопилась, утворилось кільце води, трохи каламутної, змішаної з піском. Треба вибратися звідси так само легко й невимушено. Перехід з Острова до світу людей іноді закінчувався для нас трагічно.

Я був на Острові, тепер — у пустелі. Ні там, ні тут не можна залишатись. Я втратив пам’ять. Тимчасово, доки не виберуся звідси до заходу сонця. Темрява спалить мене. Небагато інформації. Суть справи лише в тому, куди мені летіти, де знайти місце. Якщо я знатиму це, то врятуюсь.

Я силкувався згадати щось із розмов на Острові, але марно: я лише літав. Отже, буду літати, бо рух — це життя. Птах, який не літає, — не птах. Отже, мені не відібрано остаточно пам’яті. Трохи залишилось інстинкту. Його не так легко стерти.

Я полетів на захід. Так легше спостерігати за сонцем. Хай воно мене наздоганяє, а не я його. На спеку й пустелю я не зважав. Вони були єдиною реальністю, яку я знав, так само, як її видозміни: воду й темряву. Я летів, і піді мною була все та ж пустеля, і це тривало безконечно, доки я не зрозумів, що не рухаюсь зовсім, але час минає і сонце хилиться до заходу. Гарячково шпортався у свідомості, шукаючи хоч який-небудь орієнтир, але марно. Мене охопив розпач. Я махав крилами і втрачав силу. Боже, що мені робити?

Я спустився вниз, щоб перепочити, бачив, яка велика моя тінь, це нагадування про ніч. Боже, Ти відділив світло від темряви: ось вони є тут. Ти створив воду, а я покликав її собі на поміч. Що ж було далі?..

Ти насадив сади, і вони здичавіли без Твоєї опіки, бо то тяжка праця — доглядати стільки садів. Треба зрізати всохле гілля, мертві дерева, нащеплювати яблуні, обкопувати їх, збирати плоди, білити рано навесні стовбури, щоб не злазилася гусінь. А скільки мороки з бур’яном, який заглушує молоді саджанці. Треба корчувати дикі пагони бузини й ожини, нищити кропиву довкола кущів смородини і малини… Я й не помітив, як влетів до саду, паркан довкола якого похилився і зігнив.

Углибині стояв будиночок, і у ньому спалахнуло світло, бо саме зайшло сонце.

Живу в будинку, де замість скрапування дощу по даху чути кроки, грюкання дверей, сварки, і так дев’ять разів аж до неба. Чим не дев’ять кругів пекла? Сама б я мала бути десь в четвертому, коли вірити Данте, і стала б кущем, якому постійно терзають гілля. Це, певно, боляче. Але я ще жива, хоч то не моє життя, не те, яке я мала колись. Тодішнє було пов’язане з тим будинком у саду.

Теперішнє моє життя повне порожніх днів без змісту, і його треба пережити чекаючи. Чому немає бога Чекання, який сидів би край дороги під запилюженим, обшарпаним деревом і чекав дрібної жертви? Інші б квапились повз нього, а він прийняв би на себе усі чекання на світі.

А що я сьогодні чекаю? Чекаю, щоб розсіявся туман у моїй свідомості, чекаю, щоб хтось подзвонив у двері й звістив початок катастрофи.

Пора збиратись. Ще далеко до сутінків, бо літо, але у Вежі завжди холодно, мерзнуть руки. Взимку значно гірше. Іноді ми палимо невеличке багаття з уламків ящиків, кинувши туди шматок смоли. Наглядачі теж приходять погрітися. Їм байдуже, що на стінах лишаються сліди кіптяви: завтра прийдуть інші й зішкребуть її, зовсім не нарікаючи, адже кожен мусить працювати, знаючи, що пришвидшити чи сповільнити будування Вежі неможливо.

Ми всі відбуваємо покуту сізіфовою працею, щоб усвідомити, що таке абсурд і кінець кінцем перемогти його. Спочатку треба очиститись терпінням і відчаєм, щоб прийшло покоління, яке знатиме лише світлу безтурботну радість. І Вежа розтане в повітрі, не залишивши навіть тіні кіптяви у безмежному просторі.

Я б воліла нести свій камінь без свідків, бо мене оточують недовірливі люди, виплекані страхом. Вони майже не розмовляють, зате багато думають, майже не скаржаться, але й не посміхаються. Приходять і відходять — чужі одне одному. Це велика мука — терпіти таке товариство. Для того й існують наглядачі, щоб попередити самогубство. Горе тому, кого впіймають! Ліпше вдома відкрутити газовий кран…

Іноді в найтемніших закутках я зустрічаю написи: «Треба зруйнувати Вежу!», «Вежа — шлях до неба!», «Я не хочу будувати на піску» і таке інше. Але ніхто не ставить свого імені, почасти з обережності, але здебільшого тому, що у Вежі жодне людське ім’я нічого не варте.

…Сьогодні нам доводилося вигрібати сміття з кімнати: папірці, у які були загорнені сніданки, недопалки, консервні бляшанки. Дуже легка робота. Я виносила відро зі сміттям, коли мене покликав наглядач: «Підійдіть сюди!» Я підійшла. «Покажіть, що у вас там!» Я висипала сміття йому під ноги. Він подлубався у ньому кийком і сказав: «Можете забирати». Коли я нагнулась, то почула шепіт: «Точка С». Я так само прошепотіла: «Коли?» — «У минулому». І швидко відійшов.

Хоч нас і так ніхто не бачив.

Серце у мене шалено калатало. Ось воно! Наглядачі всі були на одне лице, і цього я не могла би впізнати, хоч невідомо, чи ми з ним зустрінемось.

Цей день мене стомив страшенно. Я пробувала згадувати, але на все падала тінь Вежі. Здавалось, усе довкола палало від моїх зусиль: сад, дім, у якому я жила колись… Я ледь не плакала. Адже мені були потрібні мої спогади. Я пам’ятаю, як ставила на стіл їжу, мила посуд, якого було забагато для мене одної. Зразу ж починала боліти голова, наче від удару. Я прихилилась до стіни і заплакала, адже мене силували згадати, використовували як річ, нічого не пояснюючи.

«Ви плачете? — торкнувся хтось мого плеча. — Може, вам чимось допомогти?»

Я озирнулась. Нікого. Нарешті я збагнула, що ці слова з мого минулого, і втерла сльози. На стіні було мереживо з тонких тріщин, наче павутиння. Вони не були глибокі й нічим не загрожували Вежі. Навіть якби загрожували, я б все одно нікому про це не сказала.

Отже, я влетів у відчинене вікно. Повітря пахло бузком, аж перехоплювало і стискало серце. Невідомо, чи я опинився у чиємусь сні, чи це були справді реальні сутінки. Я ж повернувся з Острова, де все це не має значення, та й сутінки — такий час, коли межі реального й нереального перестають існувати. Якби я одразу потрапив у справжній людський світ, то, певно, зазнав би шоку. Такий перехід дуже важкий і болісний.

Я знав, що поверненням з метафізичної пустелі завдячую цьому старому й занедбаному садові та будинку, у якому щойно хтось увімкнув світло. Я влетів у вікно, наче тікав від когось. Жінка, яка сиділа коло печі з книжкою в руках, здригнулась і підняла голову. Вона не могла мене бачити, але відчула присутність іншої істоти.

Я примостився на шафі, зверху якої лежала купа книжок. Від печі йшло лагідне тепло. Хоч я й нагрівся у пустелі на сто років уперед, воно мені не зашкодило. Тут мені нічого не загрожувало, однак я не міг заснути, не роздивившись усе як слід. Молода жінка читала книгу. На плиті грівся чайник. На столі під серветкою лежав нарізаний хліб. За вікном мовчала темрява. Жінка зачинила вікно, затягнула короткі білі занавіски. З того, як вона нетерпляче і щораз частіше позирала на годинник, я зрозумів, що той, кого вона чекає, затримується. Я поринув у сон під тоненький посвист чайника, і був він такий блаженний, солодкий, що міг тривати вічність.

Прокинувся вранці. Жінки не було, лише кілька брудних тарілок лежало в мисці для посуду. Я пошкодував, що не побачив чоловіка цієї жінки. Мені не хотілось нікуди летіти, тож я залишився тут, утішаючись спокоєм і сном. Байдуже, куди я потрапив і в який час. Після Острова спершу погано орієнтуєшся. Це зайвий доказ, що існує безліч різних світів і в сумі вони дають вічність.

— …мені досить. Хай лишається все так, як є. Я не змінилась, і це найголовніше.

— То лише здається, що тебе залишать у спокої. Вони знають, що ти моя дружина.

— Чому ти не подумав про мене?

— Спершу це виглядало цілком невинно: старі друзі, кодекс честі. Ти сама знаєш, що треба доглядати свій сад. Він затуляє те страхіття, яке ми приречені будувати. Я не хочу, щоб наші діти були рабами.

— А може, її збудують до того часу?

— Її ніколи не збудують. Існує один лише вихід: змінити самих себе. Але як це зробити, ніхто не знає. Цього чекають усі, навіть найвищі чиновники. Немає людини, яка б про це не думала. Послух, дисципліна, які ми так ненавидимо, — це і є Вежа. Коли з’явиться інша свідомість, вона зразу ж охопить усіх звиклих до послуху.

— Тепер мусимо працювати чотири дні на тиждень.

— Думаєш, вони не відчують рано чи пізно твоєї ненависті? Зрештою, може, мені вдасться отримати дозвіл і на виїзд. Або втечемо. У мене є друзі, які б нас переховали. Але це не вихід.

— Так.

— Свобода — як вода у пустелі. Вона викликає заздрість у тих, хто нею володіє. Ми не такі, як усі: маємо свій сад, хоч і занедбаний, але чудовий. Зараз його осяває місяць. Коли я йшов до тебе, всюди пахло бузком, а перед вікном літали нетлі й хрущі.

Подібну мить можна розтягнути на ціле життя. Мені байдуже, що зі мною трапиться. У пам’яті завжди знайдуться місця, куди можна повернутись. Ти ніколи не зникнеш, ні дім, ні сад, ні ця ніч. Усе це житиме після мене. Розумієш, настає час, коли спогади стають реальністю…

Прокинувся від міцного запаху бузку і протягу. Вікна й двері були розчинені навстіж, постіль розкидана, на подушці відбився брудний слід. Усюди валялись зіжмакані папери, книжки. Жінки та її чоловіка не було.

З того, що я не чув, коли тут таке робилося, можна було здогадатись: це лише сон. Дуже неприємний сон.

Невдовзі почав накрапати дощ, і запах бузку став іще міцнішим. Мені бракло свіжого повітря. Незважаючи на простір, у кімнаті стояла задуха, як це буває, коли люди залишають щось погане, що у них в душі, тобто диявола, і йдуть чистими, коли вони не взяли з собою жодної речі: навіть плащі висять у передпокої.

Я так був приспаний тим, що повернувся живий і неушкоджений з пустелі, що не спробував за ці три дні бодай трохи зорієнтуватись, де я опинився. Куди ж мені подітися тепер, коли ідилічний будинок з ідилічним садом виявився ілюзією? Мені ж було тут так добре.

Куди пішли господарі, яка катастрофа зруйнувала їхнє житло?

Я вилетів через вікно. У садку нічого не змінилось. Трава була сивою від роси, пісок на стежці ще не наситився вологою. На вікні колисалась фіранка, прощаючись зі мною.

Треба злетіти високо, щоб побачити, де я. Зразу в очі кинулась потворна сіра будова у формі куба. І тоді я все зрозумів. І дізнався, куди мені слід повертатись.

Серед однакових будинків знайшов саме той. Кватирка на першому поверсі була відчинена. На підвіконні стояла мисочка з водою, а в тарілочці жменька вівса. Я полетів до спальні. Жінка лежала на боці й спала. Я впізнав її, маленьку господиню маленького будиночка з садом. Але що було дивно: на підлозі коло вікна лежав оберемок бузку, вкритого росою.

Ще снився сон. Я стояла із зв’язаними за спиною руками, і мене били по лиці, спочатку долонями, потім кетягами мокрого бузку. Я добре відчувала гіркий смак квітів і солоний присмак крові. Навіть не пробувала ухилитись. Уві сні я знала, що вчинила щось страшне і недозволене, за яке карають смертю, і, схлипнувши у відчаї, прокинулась…

Сірий ранок, цяпання дощу по шибках. З несправного крана у ванній дзюркотіла вода. Я пробувала підвести і голову, але вона була нестерпно важкою. Треба було встати й відчинити вікно, їдкий запах газу на кухні ледь не звалив мене з ніг. Кран був відкручений. Я не могла його так залишити. Негайно відчинила вікно.

Люди йшли на роботу, прикривши обличчя парасолями. Жодного звуку, тільки кроки і шум дощу. Я дивилась на цю пантоміму, щойно уникнувши смерті, хоч могла вже перебувати десь-інде. Кілька хвилин зіграли свою роль. Я довго отак стояла, доки не змерзла. Кухня мала добре провітритись. У кімнаті я відчула той запах бузку, який мені снився. На підлозі коло вікна, напівзатуленого шторою, лежав оберемок бузку.

«Ти нікому нічим не зобов’язана. Мусиш жити так, ніби Вежі не існує».

«Яне зміг би жити без тебе. Але тепер мені здається, і що ти частка мене самого. Через те ти страждатимеш подвійно».

«Удвох ми сильніші. Я — розум, ти — душа. У нас вони одні на двох. Одна душа на двоє тіл».

«Мене може не стати. Я боюсь тебе залишати».

Тепер я знаю, що зі мною трапилось. Я втратила половину себе. Тебе вбили, правда? Тоді цвів бузок. Тебе тягнули через наш сад і тіло кинули у котлован. А я стала ідіоткою, бо у мене відібрали пам’ять, коли били по голові. Я все ще дивувалася, звідки в мене рубець. Думала, що з дитинства, коли впала з гойдалки.

Разом з тобою зник наш дім. Я не змогла його віднайти, і коли вийшла з лікарні.

У мене не було нічого, але я не знала цього і продовжувала існувати. Хтось милосердний послав мені цей бузок і відкрутив кран, щоб усе скінчилось.

не спускав очей з її обличчя. З-під мертвої маски проступали невідомі йому риси, і це поєднання живого і мертвого було жахливим. Він не міг нічим зарадити, допомогти. Жінка навіть не знала про його існування. Їй ніхто не був потрібний. Вона стояла окремо, і довкола неї заніміла порожнеча, якої не міг перелетіти навіть Білий Пташок.

Жінка пішла до кухні, запалила газ, поставила чайник, сіла у крісло. Потім опам’яталась, вимкнула газ, одягнулась у сірий халат, завеликий на неї, запнулась хусткою, взула ґумові чоботи. Пташок кружляв довкола неї, але вона його не бачила і не чула перестороги.

Хотіла замкнути двері, але передумала. Коли йшла до Вежі, її лице знову затягнула маска, але хода була непевна, наче уві сні. Це одразу впадало у вічі.

Жінка зникла всередині велетенської сірої будівлі, яку можна було б вважати закінченою, оскільки верх її губився у вранішньому тумані. Почав падати сніг, але ні Пташок, ні жінка не могли його бачити: Вежа не мала вікон. Сніг не долітав до землі, зависав над зеленою травою.

У Вежі не було вікон, там вічно горіло штучне світло, але не бракло й темних кутків. Жінка спинилась посеред широкого коридору, провела рукою по лиці, знімаючи невидиму павутину. Пташок літав над нею. Був він біліший за світло.

Жінка не мала жодного шансу залишитись непоміченою. Так само й Білий Пташок. Ніхто не гукав її, не зупиняв. Вона піднімалася сходами, як сновида. Коли стало жарко, скинула хустку. Могла підніматись годину, дві, три, якби щось не перепинило їй шлях. Жінка звернула вбік і пішла анфіладою порожніх однакових кімнат, пронизаних отворами дверей. Потім сіла в кутку й прошепотіла:

— Я чогось не зробила, любий? Скажи, чого я не зробила? Мені немає куди йти, я не можу вийти. Усе, що від мене вимагалось, — це знайти третю точку. Ось вона, подавіться нею!

Вона вихопила з кишені ключі й кинула ними об стіну. Утворилась діра.

— Як чудово! — вигукнула жінка. — Ця Вежа паперова. Її можна спалити. Ти мав рацію: Вежа не повинна існувати в нашій свідомості.

Вона вдарила кулаком по іншій стіні, але та виявилась з бетону. Жінка лягла навзнак, заплющила очі й пробурмотіла:

— Ще трохи, і я згадаю твоє лице. Я так давно згадую, бо не розуміла тебе ніколи.

Вона навіть не помітила, як опинилась посеред поля, де-не-де вкритого латками снігу. Не розплющувала очей. На грудях у неї лежав мертвий Білий Пташок. Лишаючи сліди на снігу, прийшло двоє з голеними головами, у довгих чорних пальтах. Один з них повільно вийняв руку з кишені й пронизав кулями і так мертвого Білого Пташка.

Обличчя жінки стало лагідним і беззахисним. Якби не кривава пляма на грудях, виглядало б так, наче вона спить.

Не було насправді ніякої Вежі. Так само, як Білого Пташка, хоч він конче мусить бути.

Хто ж писав цю розповідь? Хто напише її? Хто пише її зараз?

…Сутінки року. Присмерк дня. Осінь. Ілюзія лабіринту.

Точка.

Львів, квітень-жовтень 1995 року