Записки Білого Пташка

Книга снів і пробуджень

— Чого ти посміхаєшся? (Чого ти не плачеш?) — Тому, що мені добре. — А чому тобі добре? — Бо я не вмію плакати. — Боже, чому ми такі нещасні й неприкаяні, чому нас стороняться люди, чому нас уникають? Ніби у нас на чолі знак недоторканості.

— Бо ми не звідси.

І прошу: — Їдь. Коли ти знову сюди приїдеш, мене вже тут не буде. — А де ти будеш? — Поїду, як і ти, тинятися по електричках, ночувати на вокзалі. А потім вернуся додому, де я завжди в безпеці. — А де твій дім? — На сонячному острові. — А де той острів? — Посеред ріки. — А де та ріка?..

Та на зупинці, в глухому поліському селі, здригаючись від цікавих поглядів учнів, які вертаються з продовженої групи, я меншаю, стаю піщинкою, коли твій автобус зникає в тумані, бо сила моя тільки в тому, щоб похвалитись нею, — і знову будні, холод, темрява, спогад про зачаття, яке не відбулося.

І з тим почну мою розповідь про пекло, чистилище, рай, сни, які їх супроводжують, про квіти, які вічні. Це може стати моїм заповітом, якщо я стану жертвою власних пророцтв.

Колись я просила Бога, щоб дав мені знак, і побачила на бруківці зламане лезо ножа. Ми, люди, наче спинились над прірвою, внизу якої пливуть хмари і синіє небо, й не можемо це витлумачити усталеною логікою. Бо зламане лезо ножа означає і смерть, і рятунок. Тільки власна розгубленість спонукала мене взятися за перо, щоб описати все, що відбудеться колись зі мною, і діється зараз, а також те, що трапилось з кимось іншим.

І починаю писати в чужому домі, серед чужих людей, року 1990-го, місяця червня, 7 числа, і від того чуюся майже щасливою, бо мусить бути хтось, хто хоче чути мій голос.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ З КИМОСЬ ІНШИМ. Містечко, яким проїжджав наш автобус, було однакового брудно-жовтого кольору, як пізня осінь. Поперек тротуару лежав убитий машиною жовнір, із живота якого вилізли рожеві кишки. Автобус, не спиняючись, проїхав повз нього. Вулиця попереду й позаду була зовсім порожня. Ніхто не зойкнув. Очі байдуже ковзнули по велетенському, як смерть, тілу. Чомусь я бачила це, а ніхто не бачив. Скількох ти задавив на своєму віку, автобусе?

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ДАЛІ З ОТИМ СОЛДАТОМ. Душа його здивовано повисла над розпластаним тілом, яке, мабуть, негайно обсіли б мухи, якби не кінець осені. Ні, вона не потребувала зойків, лементів, тупоту ніг. Душа просто не знала, що з нею діється. На мить вона торкнулася теплих вуст хлопця, з яких витікала цівка крові — очі його розкрились, щоб більше не закриватись. Душа сахнулась, відчужена назовсім.

Вулицею мчали машини, але, почувши, що щось негаразд, почали їздити іншою дорогою. Тіло застигало в неприродній позі, проте лише збоку видавалось, що йому незручно лежати. Тепер це була всього-навсього купа м’яса, автомобільна офіра. Люди теж перестали ходити тією вулицею. Вони не хотіли бути причетними.

Три дні душа літала навколо тіла, і ніхто не запалив їй свічки, і не поставив води вмитись, і не замовив молитви. Чужа людина вмерла в чужому місті, де не було ні церкви, ні Бога. Третьої ночі білий ангел укляк над тілом і заплакав, пригорнувши до себе бідну душу. Сказав їй: «Покинь тіло і лети туди, де була його домівка». — «А далі що?» — «А далі я тобі скажу». — «Чому ж ніхто не забере тіло?» — «Хіба сліпі його побачать? — сумно відповів ангел. — Не турбуйся, я поховаю його як належить. А в тебе попереду вічне життя. Мусиш іще трохи постраждати».

І душа полинула туди, де мала відбути свій час.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЬ НЕ ЗІ МНОЮ. У студентському гуртожитку ти, Оксано, нарешті дочекалася самотності, щоб вибухнути божевільним плачем. Двері замкнеш, хоч ніхто й не прийде, хіба якийсь п’яний. Але й це було б незле. П’яні позбуваються свого іміджу і не розтопчуть навіть таргана, хоч їх тут аж кишить. Пали цигарку за цигаркою, падай по черзі на кожне з п’яти ліжок — тільки не кричи. Кричати можеш у своєму селі, чи у лісі, а тут тебе почують і будуть стукати в двері, питати, що сталося, чи ти не звар’ювала, Оксано…

Ти ж така була вдень товста, добродушна, варила на кухні борщ, і руки твої були червоні від буряка. Не будь дурна, ліпше сідай конспектувати на понеділок «Капітал»: після цього тебе одразу зморить сон. Ми всі тут самотні, ситі по горло радощами студентського життя, а як треба виплакатись, вип’ємо з коліжанкою пляшку «Ведмежої крові» і виплачемось разом. Бо в кожному з нас є потреба розкрити душу, розмалювати власне життя чорними й білими фарбами, довести, що нас любили і, може, досі люблять. Але ти вже кожній з нас це розповіла, і ніхто не хоче залишатися з тобою наодинці, бо страшно торкатися палаючої душі; вона пече, хоч і чужа.

Хто зробить тобі дитину, Оксано? Ти так уже дозріла для неї, що купуєш дитячі платтячка і складаєш у валізу. Незайманиця, якщо не вважати, що у десять років тебе зґвалтував п’яний перехожий. Тобі двадцять шість років і ти вже не хочеш любові, лише дитини. Ти товста і негарна, а дитину можеш народити, і не одну. Вмикаєш магнітофон? Таки не можеш впасти зі своєю мукою у забуття, хочеш її залишити на касеті. Говори, говори. Тебе мусять почути.

— Розумієш, я не чекаю від життя нічого, бо зробила велику помилку. Мені треба було йти в телятниці. Я би випоювала теляток, годувала б, чистила. А потім вийшла заміж за простого шофера. Але, на свою біду, я вміла писати гарні твори про різні пори року, навіть вірші писала про сінокіс. І попхалась у науку. А тепер мені двадцять шість років і я нікому не потрібна. І знаєш, я вірю в долю й лихе око. Хтось закляв мене, щоб я не мала щастя. Люди стороняться мене, хоч я до них усією душею. Певно, вони відчувають, що я покрита злом, наче другою шкірою. І що їм до того, що я віддираю її з м’ясом і кров’ю? То хіба мені болить. Маю стільки всього висловити, що не вистачить людей, аби все це змогли вислухати. Я — вулкан, який то дрімає, то вибухає, і в нього не меншає сили.

Я вмру в гуртожитку, бо їх більше на світі, ніж домів, де можна бути незалежним. Усе зло йде від них. Вони крадуть у нас дітей, роблять безплідними, їх вигадав диявол. Після гуртожитку мені вже не страшне пекло. Я, українська дівчина з українським ім’ям Оксана, не маю свого дому, не маю сім’ї, не маю вишитих рушників. Я курю «Ватру», сплю на казенному ліжку, пишу шпаргалки до екзаменів. Мені треба поставити пам’ятник за те, що я ще живу в чужому домі на своїй землі, і ніколи не матиму свого. Амінь.

Ти відчиняєш вікно, Оксано. Не дивися вниз. Ось білий голуб падає тобі в руки. Вже глупа ніч. Треба спати. Не забудь вимкнути магнітофон.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ З НАМИ. Сьогодні ми ходили з Ладусею по місту. Дивилися на картини, розвішані на продаж. Не купили ні Христа, ні Богородиці, ні ангелів, ні пейзажу з березами, ні Данила Галицького. І молока не купили, бо вже не застали. Зате хліб, слава Богу, ще є.

Доню, коли ти виростеш, не питай мене, чого Христос роздягнутий і прибитий до хреста. Він добровільно пішов на це і жалкував лише, що поряд не було великої білої руки Батька.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ З НАМИ ВСІМА. Ми молимося лише одному Богові — Втечі. Мусять бути поїзди, які відвезуть нас у кращий світ, подалі від убогості й безнадії. Срібні нічні храми мертвлять лиця тих, хто покидає усе, хай не назавше, але й цього досить, щоб здобути значимість: стати одним із сотні, котрий прибуде в пункт призначення з пункту відправлення. Наші заяложені паперові гроші йдуть на утримання храму та його жерців. Ми мусимо вмилостивити тих жерців, щоб вони прийняли наші щирі офірування. Назад дороги немає — сніг.

Ще годину тому я стояла серед засніженого Львова з валізкою, де було кілька книжок, якісь лахи і платівки. Видовисько чужих золотих вікон було нестерпне. Яка ж це моя земля, коли мені нікуди прихилити голову і треба тікати в іншу чужу землю? Мовчання довго супроводжуватиме мене в мандрах. Холод і спрага відлічуватимуть у мозку багато ночей. Замість готелів я ночуватиму в смердючих халупах на розкладачках, або сидітиму на вокзалі серед повій, злодіїв, ексгібіціоністів і просто волоцюг, їхні воші перелізуть на мою голову, їхні червоні від безсоння очі стрінуться з моїми, їхні спини підпиратимуть стіни храму, і їхня молитва буде єдина: «Хай швидше настане день!» А тоді — перший тролейбус, м’яке сидіння, короткий сон, якась тепла страва в їдальні. Ось він, інший світ. Тільки равлик щасливий, бо носить свій дім зі собою.

І тільки якось на світанку я почула голос сестри і збігла вниз зі сходів у порожній вестибюль. То була галюцинація, але від чого ти мене врятувала, сестричко?

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЬ НЕ ЗІ МНОЮ. Я — Марія Титівна. Мені 80 років. Я вже майже сліпа, але ще при пам’яті. Як моя бабця вмирала, заповідала: «Годуй птичок». То я насиплю на підвіконня крихт і годую. Бабцю слухаю. Директор сварився, а потім перестав.

(Я пережила свого чоловіка і сина. Переживу, напевно, цілий світ, бо залишились тільки я і пташки. Нам потрібно трохи хлібця. Поклюємо і дивимося. Я — у вікно, пташки — на мене.)

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЬ НЕ ЗІ МНОЮ.

— Ксеню, відійди від брами, бо машина задавить!

— Ксеню, тобі не можна страшити дітей, бо ти каліка. Сядь на лавку. Дивися, як Мотя чемно лежить у ліжечку. Як станеш стара, то тебе будуть годувати з ложечки і пісяти будеш на клейонку.

— Я кому сказала, Ксеню?! Дивися, йде директор. Він зараз спитає, чого ти зуби скалиш коло брами і чого без трусів. Не плач, бо закриємо в темній комірці. Послухай ліпше радіо. Шануйся. Ми тебе звідси нікуди не відпустимо, коли тебе рідна мама запхала. Зроби хатку з прутиків, а я потім прийду подивитися.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЬ НЕ ЗІ МНОЮ. Коли у січні зацвітуть яблуні, а у липні випаде сніг, місяць пропливе так низько над землею, як повітряна куля, коли третина вод стане гіркою, а діти не матимуть ні очей, ні вуст, тоді настане час Великого Божевілля.

Люди відкопають усіх своїх мерців, щоб їх оживити, і тяжкий сморід отруїть решту світу. Треба заткнути свій ніс, докторе.

Так, ви пророкуєте прихід нового Месії. Але то буде Антихрист. Ви хочете створити антисвіт і чекаєте Месію. Якби я був божевільний, то вірив би разом із вами. Я вмру у бруді й болоті. Звідки взятись добру, коли його нема? Я не пророк, але бачу, що добрі люди — слабкі, затоптані, як квіти при дорозі. І ви їх помалу втягуєте у вашу розпусту, змушуєте жити в тісноті, бідності, глумитеся над їхньою невченістю. А все тому, що нема коло них Христа, аби заступився. Але він прийде, мусить прийти. Почитайте Божі книги, докторе. Доки не сповниться все, що в них написано, доти не знайдеться нової мудрості, і доти будуть доми варіятів. Хоч ліпше нас випустити на волю, не лікувати. Та ви боїтесь, аби ми вас не навчили жити інакше. А ми б сховалися в лісі і там жили.

ТЕ, ЩО СТАЛОСЯ З НАМИ ВСІМА. У нашому звичному світі нема дверей, хоч нібито їх багато. Але вони не зачиняються. Двері є тільки в тюрмах і божевільнях, а наші може відчинити хто завгодно: вбити, обікрасти, зґвалтувати чи відвести туди, де є справжні двері. Наші двері — паперові чи з прогнилої дикти, а наші вікна сталеві, непроникні, щоб ми з них не виглядали і не вистрибували. За нашими дверима — прольот сходової клітки, що пахне гнилою капустою, котячою сечею і старістю вбогих бабусь, котрі цілі дні проводять у черзі за молоком і мороженою рибою, а ввечері рано гасять світло і незмигно дивляться в стелю, наче вже померли.

Чому це так — не варто довго думати. Це — наш простір, вирахуваний до квадратного сантиметра, наш час, що нас не гідний, але вже триває кілька поколінь. Мухи в павутинні, бджоли, які збирають отруту, кліщі, що живляться теплою кров’ю, — Ера комах, котра настала після людської ери.

Але те, що трапилося не зі мною, не має кінця. Я майже забула, що зі мною трапилось. У мене вже не буде захопленого погляду дитини, яка дивиться з-за дротяної сітки, що відгороджує одне подвір’я від другого, як бавляться інші діти її м’ячем. Але я ще можу бути дверима для своєї дитини. І вікном, розчиненим навстіж. Нема більш нічого, крім цих дверей і вікна, але без них немає Дому.

ЩОВЕСНИ ДО УРОЖА приїжджає вуйко Левко і вирубує старі дерева. Садить нові, але ті або не приймаються, або вироджуються. Земля втомилась родити. Яблука гниють на гілках. Вишні щораз дрібніють. Тільки раз у сім років буйно родять сливи.

Коло річки ми маємо невеликий сливовий сад, що його посадив мій дід. Я так тішуся цим старим садом… Бо зараз не садять садів, а він хоч трохи мій.

Нині ми лише говоримо про сади, яких ніколи не посадимо. У нас немає землі. Вона тікає нам із-під ніг. Мусить щось статися. Для кінця століття характерні есхатологічні почуття. Але щось станеться, бо земля начинена трупами і паразитує на людській енергії, витративши всі свої сили на боротьбу проти існування. Вона породить монстрів, а потім сама оживе.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ЗІ МНОЮ. Коли я покинула місто, у якому прожила майже рік, було літо. Ночі мучили мене тяжкими снами, вдень переслідував страх. Я приходила на подвір’я колишнього панського дому, лягала в густу траву, лицем до землі — мені від того ставало легше. Я ніби спала: свідомість вимикалася, тіло не відчувало ні холоду, ні тепла. Але десь на дні мозку борсалось відчуття недовговічності того стану. Годинник цокав, і кожна секунда наближала мене до того часу, коли слід щось робити. Я не могла вижити в місті, яке покинула, а воно протягувало до мене щупальці-листки і могло задушити.

«Одне дерево, дві руки, три лебеді і чотири гілки. А зозуля — один і два, а зозуля — три і чотири».

Допомогти мені зможуть, коли я стану на ноги. Лежачого не б’ють, але й не піднімають.

Я не могла вмерти, бо вже пробувала це зробити ще там, у місті, в порожній кімнаті гуртожитку, куди ще кілька годин ніхто не зайшов би, де не було ні постелі, ні стільців, лише брудний стіл і сміття. Я різала руки тупим ножем, пила якісь ліки, а вихід був поруч — відчинене вікно на п’ятому поверсі. Потім я вийшла в коридор, зустріла свою коліжанку і попросила, щоб викликала швидку, аби мене забрали в психлікарню. А вона взяла мене за руку і повела в кафе снідати, де було затишно, чисто і на столиках стояли квіти. Галя розмовляла з приятелем, а я тремтіла від страху, що не витримаю і почну кричати.

Я ніколи не кричала. Я не вмію кричати, хоч у цьому є велика полегкість: вирвати з себе відчай і кинути його під ноги. З тих пір у мене збереглось бажання жити тихо зовні, уникати натовпу і спілкуватися з тими, хто любить мене і прощає. Коли я розмовляю з людиною нещирою або злою, то ніби знову опиняюся на порозі тієї порожньої кімнати, але нікому взяти мене за руку і відвести до сонячного кафе. Я знаю свою силу, але не розумію, чому така схильна до відчаю.

Мені тоді було дев’ятнадцять років, а зараз тридцять два, але я ніколи не хотіла б поїхати в те місто. Воно мене надламало, змусило шукати захисту й самоізоляції. Якби не цей рік, я б писала інакше, не озиралась би на тих нещасних людей, серед яких колись жила.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ З НАМИ ВСІМА. Наша віра подібна до зрізаних квітів. Коли одні зів’януть, ми купуємо інші. З огидою виливаємо застояну тягучу воду, набираємо свіжої. Я кажу «ми», бо коли йдеться про віру і Бога, ніхто не може почувати себе самотнім. Я — то є ми.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ЗІ МНОЮ. Колись я бачила міліцейську машину. Із заґратованих вікон виглядали жінки. Вони, напевно, заздрили моїй свободі, але в ту ж мить я ніби опинилася серед них і з такою самого тугою дивилась на сонячну вулицю. Мені не потрібні були ні руки, ні ноги, ні все тіло, але я їх мала. І це було нестерпно, бо на тіло можна плювати, бити його. І це мало відбутися, хоч я глибоко каялась, і вірила в Бога, а він, ковтаючи сльози, співчував мені, та нічим не міг допомогти.

ТЕ, ЩО ВЖЕ НІКОЛИ НЕ СТАНЕТЬСЯ ЗІ МНОЮ. Кущ із рожево-білими, неймовірно пахучими квітами. Мені — три роки. Я вперше побачила його і запам’ятала назавжди. Він цвів коло нашої хати сорок років, доки не засох. То була настільки замкнена в собі істота, що не лишила по собі нічого. Всі намагання прищепити чи виростити з насіння щось подібне закінчувалися невдачею.

Смерть тата. Останні тижні він майже не приходив до пам’яті, лише стогнав і кричав. Коли йому легшало, просив полуниць. Одного разу пішов за ними на город і впав. Це страшно — піднімати батька, коли він лежить немічний, а ти сама ще дитина.

ТЕ, ЩО МОЖЕ ЩЕ ТРАПИТИСЯ ЗІ МНОЮ. Зустріну людину, через яку пізнаю себе справжню.

Пройду повз жебрачку з дитиною, не подавши їй милостині.

Посаджу садок і народжу другу дитину.

І те, що не підлягає сумніву: помру. Тільки якою смертю? Коли — це не суттєво. Над хатою, де має померти людина, літає чорний крук.

НАМАГАЮСЯ ЗГАДАТИ ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ КОЛИСЬ ЗІ МНОЮ, але доторк до власної пам’яті нагадує доторк до равлика — він одразу ж ховається у свою хатку. Навіть коли згадуєш усе в образах, яких не можна передати словами. Я не вмію красно говорити і тому не вмію писати, бо це одне й те ж. Але в оцьому лепеті моя суть. Усю правду сказати неможливо, але й неправду так само. Я не хочу створювати собі імідж, як ведеться в цивілізованому світі. Це все одно, що підтримувати в належному стані старе взуття, яке зненавидів, але ходиш, бо бути босому небезпечно для здоров’я. Або ще: зле, коли з-під маски виглядає чиєсь справжнє лице, вбоге, негарне, безпомічне. Є лише один спосіб самооборони — бути доброзичливим. Я не так уже й мало отримала в своєму житті ляпасів, але вони ніщо у порівнянні з постійним страхом, що тебе побачать голою.

ТЕ, ЩО МУСИТЬ НЕМИНУЧЕ СТАТИСЯ. Моя дочка вдягатиме мої сукні.

Якогось дня я залишуся зовсім самотньою і здивуюсь, що знову. Моя юність була нестерпно самотньою.

У мене житимуть коти, пси і рибки в акваріумі: чорні й золотисті.

Я прочитаю нарешті Марка Аврелія.

Але багато бажань залишиться нездійсненними, бо вони надмірні, їх здійснення може спотворити мою душу, і я її не впізнаю, а значить, не впізнаю себе. Багато спокус проходить нині повз мене. Я могла б торкнутися їх рукою, але чи стану від того кращою чи мудрішою? Я не хочу мати мудрості згризеного роками тіла. Та й кожна помилка нищить довкола мене щось таке саме ніжне й чисте, як квіти.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ З НАМИ ВСІМА. Співробітники однієї установи вирішили провести вихідний день у лісі, збираючи гриби. Поїхали автобусом, назбирали грибів і поїхали назад. В останню мить зауважили, що однієї жінки нема, але чекати на неї не захотіли. Ту жінку знайшли на третій день, їй стало погано з серцем. Ім’я їм — легіон. Покинутим у лісі, посеред площі, посеред танцю, посеред великого дому, в якому живуть тисячі людей; покинутих дітьми, батьками, друзями. Кожен із нас потенційно Тимон Афінський.

Ми захищені непотрібністю як саркофагом. Беззахисність тут — лише риса, яка може бути, а може й не бути. Мертве тіло в лісі не беззахисне. Лише непотрібне. Як таке, що здатне викликати докори сумління.

Хвала юрбі, яка дробить на безліч крихт гіркий хліб сумління, і розчиняє його, наче в оцті, у поті свого тіла. Вона не має спільного розуму, як мурашник чи журавлиний ключ. Але ж яка вона сильна, коли йдеться про подарунки чи жертву, її таємниця така сама, як таємниця річки, що знає, куди легше плисти.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ЗІ МНОЮ. Коли я довго живу сама і ходжу по вулиці між чужих людей, то ніби вгадую їхні думки про мене. Хоч між ними є люди, замкнені на сім замків, є завтрашні мертві і завтрашні новонароджені.

Кожен день бачу бабцю, котру не можна назвати ні божевільною, ні жебрачкою. Вона час від часу каже тихо і виразно: «Ищите спасения душ!» Певно, вона теж читає думки і, коли відчуває щось лихе, говорить: «Ищите спасения душ». У руках вона тримає сіточку. Щось купує, хоч я ніколи не бачила її в черзі. Живе бабця, напевно, на отій маленькій вуличці. Довколишні вулиці заселені чужинцями. Справжні господарі зогнили в Сибіру. Двері чудових будинків поламані, стіни обписані матюками, бруківка засмічена. І бабця говорить: «Ищите спасения душ!»

Де його шукати? Жити чистому серед нечистих — неприродно й негідно. Але й бути таким, як усі, без тіні гідності, теж нестерпно. Велика помилка гадати, ніби юрба однорідна й безлика. Якби це було так, її легко було б схилити до добра й любові. Але юрбу можна підкорити лише страхом, як кожного з нас. Страх знає наше слабке місце. За Христом пішли не від страху. Він викликав подив не чудесами. Він робив їх не для того, щоб привернути увагу, а щоб допомогти людям. Та й чудеса його були прості: нагодувати, напоїти, зцілити. Але навіть він не зміг усім допомогти й обіцяв повернутись. А його пришестя чекають зі страхом.

АВТОПОРТРЕТ НА ТЛІ УЯВНОГО ПЕЙЗАЖУ. Я стою спиною до Урожа, який саме зацвів усіма своїми черешнями і кущами терну коло плотів. Я стою лицем до лісу, який теж цвіте черешнями й терном. І небо так само строкате.

Але на знімку нема ні мене, ні квітучих садів. Чорна пляма на сірому тлі й вивернутий камінь, схожий на чобіт. Чорна пляма — це не я. Мене не було, коли фотографували. Й Урожа з його садами теж не було тієї хвилі. Все замінила пустеля. Вона прибігла і стала між мною і лісом.

А фотограф після того випадку більше не приходив. Він посварився з Богом і тепер будує Вавилонську вежу. Та й нам, певно, уже не вдасться порозумітись. Кожен, хто бачить ці фотографії, каже, що то море. Колись, у якусь там еру, тут і справді було море.

ТЕ, ЩО ТРАПЛЯЄТЬСЯ З КОЖНИМ. Світ після дощу нагадує дитину, котра щойно перестала плакати. Вона забуває свій плач так само легко, як ми похмуре небо. Чому ж ми не прощаємо іншим того прикрого враження, яке вони на нас справляють? Зникає тягуча нудьга буття, страх перед смертю — «Радість, радість, іскро Божа!» То неправда, що щастя не існує. Воно — нетривке. Все на світі нетривке. Вічно безхмарне небо перетворює душу в пустелю.

ТЕ, ЧОГО МИ НЕ МОЖЕМО РОБИТИ. Чи легко думати про Бога, коли у нас нема дверей, за якими можна надійно зосередитись?

Як ми можемо все життя мріяти про власний острів, коли у нас нема навіть даху над головою? Адже в нас у крові впевненість, що ми не досягнемо нічого. Страх фізичного знищення зробив нас блідими відбитками людини. Тільки самопожертва вбогих духом, які ніколи не стануть багатими, — знак Бога, чого б ми могли досягнути, якби хотіли.

ТЕ, ЩО МОГЛО БИ СТАТИСЯ ЗІ МНОЮ. У семимісячному віці я пережила клінічну смерть.

У 18 років мене зустріла жінка й сказала: «Віднеси цього листа в отой будинок, у таку-то квартиру». Я глянула на той будинок і відмовилася. Він був напівзруйнований і брудний. Через місяць там розкрили страшний злочин: у підвалі знайшли трупи замордованих дівчат. Комусь було потрібно, щоб я не піддалась автоматизму.

У 19 років посеред білого дня якийсь маньяк приставив мені ножа до спини. Я торкнулася цього ножа. Це був столовий ніж, з округлим кінцем. На щастя, над’їхала машина, і я втекла.

Три різні випадки. Саме випадки, бо смерть не може бути випадковою. Вона приходить тоді, коли їй велять.

ЩО Ж УСЕ-ТАКИ З НАМИ ТРАПИЛОСЬ? Портрети людей часів Ренесансу випромінюють духовність. Настає сімнадцяте століття, і світло гасне. Людство ховається від сонця, запалює світильники. Пейзаж за вікном втрачає перспективу. Що ж утратили ми, що примусило нас ховатись?

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ЗІ МНОЮ. Друзі, як завжди, далеко, пишуть мені листи. Ми вже не чекаємо від долі разючих змін. Ми боїмось нещастя і хочемо втримати те, що належить нам по праву: спокій і почуття власної гідності. Ми й досі не схожі на інших, але руки наших дітей стримують нас. Ми маємо кого захищати. У нас є нарешті ті, кому ми потрібні. Ми дедалі рідше купуємо дорогі альбоми, платівки, прикраси, дбаючи про те, щоб наші діти мали молоко й іграшки. Ми виростимо наших дітей і вернемось кожен у свій Уріж, щоб нікому не заважати.

ГОЛОС, ЯКИЙ ЖИВЕ В МЕНІ, ЧИ ЯКАСЬ ІНША ІСТОТА каже ось що:

— Ти боїшся, щоб тебе не спитали, що ти встигла зробити у свої тридцять років. Через те ховаєшся, хоч таке питання може поставити хтось із твоїх п’яних знайомих, і сказати, що ти не мовчала, або мовчала, коли слід було…

Я зараз відповім своєму п’яному знайомому:

— Боюся, бо знаю, що зло накопичується в душі, як отрута, і до нього звикаєш. Боюся звикнутися з ним. А мовчати чи не мовчати ніхто мене не змушував. Я не знаю, що таке «коли слід було». Це — вислів з рабського лексикону.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ЗІ МНОЮ. Крісло, в якому я оце пишу, куплене в комісійному магазині за п’ять карбованців. Воно саморобне. Високе, з поручнями і прямою спинкою, оббите червоним плюшем, що вже трохи обдерся. Думаю, що його зробив якийсь дід і провів у ньому немало днів, дивлячись на захід сонця за дахами міста. А коли помер, то спадкоємці відвезли крісло в комісійний магазин і, певно, дуже лаялись, що його оцінили так дешево. Купу старих книжок викинули просто на вулицю, де їх попідбирали перехожі. У квартирі хтось поселився і забілив стіни, які зберігали відбитки пальців старого.

Вночі у кріслі, певно, спав песик. Чи відшукав він свого господаря між зірками? Чи не заблукав?

ТЕ, ЩО БУВАЄ ЩОДНЯ. Мені доводиться думати, про що ж писати далі.

Донька збирає на подвір'ї пір’я голубів та ворон і приносить мені. Я ставлю його в глечик і думаю, навіщо воно нам.

Купую на ринку квіти і теж думаю, навіщо вони мені, мертві.

Іноді здається, що іграшці, певно, прикро лежати на підлозі, й кладу її на місце. Або книжці теж прикро, що її не купують, бо вона пошарпана, та ще й сьомий том Діккенса, а не всі разом. Так я купила колись «Крамницю старожитностей» із дарчим написом «Любочке в день рождения. Будь счастлива».

Це так, як ловити в метро квіткового жука і везти його з «Вокзальної» до «Святошина», щоб випустити на зелений моріжок.

Це так, як віддати сім копійок алкоголіку із заячою губою, якому не вистачає на пляшку.

Це так, як подарувати дорогу книжку людині, якій вона менш потрібна, ніж тобі.

Це так, як витерти сльози рукавом, а не хустинкою.

ЩО МУСИТЬ ЗІ МНОЮ ТРАПИТИСЬ. Колись я перестану відчувати трепет перед Новим роком. Гарних років у мене було так мало, що їх навряд чи додасться.

Рано чи пізно я розучусь писати. З якою радістю раніше мене вів сюжет, як я квапилась дійти до завершення, а тепер прошу: «Почекай!» Серце заходиться від бігу, від щоденної гонитви за харчами для Ладусі болять ноги. Що мені лишиться, коли я напишу і цю книгу, таку саму гірку, як попередні? Попри все те, якби хто знав, скільки в мені радості, спокою, рівноваги…

Чорна тінь падає на мене. Звісно, це не моя тінь. Вона б тоді падала на інших. Хтось примушує мене серед ночі прокидатись від жаху, але цей жах якийсь урочистий. Необхідно визволити свою радість, але, доки я не знатиму, чия то тінь падає на мене, доти нічого не вдію. Скільки разів мені снився покійний тато. Він приходив, страшний і мертвий. Я його не пускала до хати, щоб він не перелякав мами. Кричала: «Йди, ти — мертвий!» Тобто, йди, бо ти мертвий. А що, як колись і мене так само виштовхнуть за двері, бо я мертва і приношу в дім страх. Коли мене розпізнають раніше, ніж я зроблю це відкриття.

Може, я колись навчусь дивуватися. Усі свої нещастя я змалечку приймала як щось природне. Коли б навіть якийсь варіят ударив мене по лиці, я б вважала, що він має на це підстави.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ З КИМОСЬ ІНШИМ. Дедалі більше людей щезає без сліду. Дівчинка тринадцяти років поїхала до міста й не повернулась.

Бабуся, 77 років, іде до сусідки поверхом нижче й зникає.

Щоб зникнути, не треба бути у певному віці. Кожен із нас може зникнути, і кілька днів радіо оголошуватиме наші прикмети, але марно.

Про моє зникнення радіо ще не голосить. Я можу щезнути і ніхто про це не знатиме. Бо я тут сама, й у мене багато місць, де я можу бути, але де мене нема. Ось що таке свобода, сестра самотності.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЬ НЕ ЗІ МНОЮ. Ця жінка живе у домі з привидами. Вночі вона чує, як у сусідню порожню квартиру приходить юрба людей. Вони п’ють, співають, потім б’ються між собою, а коли змовкає останній зойк убитого, настає тиша. Жінка лежить у своєму ліжку й плаче від безсилля, бо не може перешкодити вбивству. Це все нагадує виставу.

Щоночі ллється вино і кров, щоночі б’ється посуд. Сусідка повертається з нічної зміни, коли все прибрано, труп схований у підвал. П’є чай і йде спати. Але одного разу, прокинувшись, заходить на кухню і бачить ніж, встромлений у хлібину так, що кінчик леза застряг у столі. Коли у неї вихідний, вона йде ночувати в сусідню квартиру і чує за стіною все, що відбувається в її хаті. Обидві жінки знають: зарадити нічим не можна. Вони приречені до кінця життя бути свідками вбивства. Це вже нагадує не виставу, а покуту.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ З КИМОСЬ ІНШИМ. Коли я була зовсім малою, ми з сестрами сиділи в хаті й чекали на маму, яка поїхала до міста. Я добре пам’ятаю, що тоді падав холодний дощ і нам було не по-дитячому сумно. Того дня мали ховати дівчинку-семикласницю, яка ступила на обірваний провід. Сестри казали, що вона може ожити в могилі і задихнутися.

Мама приїхала і привезла нам бісквітний торт із рожевими квітами й зеленими листочками. Ми їли той торт без радості. Може, мені передався настрій сестер, бо я дуже добре уявляла собі, що таке прокинутись у труні під землею.

І тепер бачу, як та дівчинка йде надвечір зі школи, з портфелем у руці, сама під вітром і дощем, як квапиться, бо змерзла й голодна. По дорозі хлюпає вода. Вона оминає її й хапається рукою за дріт, щоб не впасти.

ТЕ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ ЗАРАЗ. Трава така висока й непролазна, ніби я знову стала дитиною. Вона заполонила город. Я боюсь туди навіть зайти. Здалеку дивлюся на білі лілеї коло картоплі, що починають цвісти. Трава якась дивна, і на деревах нема ні вишень, ні черешень, ні яблук, бо весною цвіт засипало снігом. Але можна ходити в ліс чи дивитись на захід сонця з тераси покинутого дому. Побачити на річці чорного лелеку і величезний кущ червоних маків, каміння довкола якого всіяне пелюстками.

ТЕ, ЩО НАЙБІЛЬШЕ ЗАСМУЧУЄ. Мій серединний світ. Уріж лишається гірко самотнім і недоторканим навіть для мене. Він знову виштовхує моє чужорідне тіло за свої межі. Чи можна без кінця повертатись і покидати його?

Нестерпно болять ноги ось уже п’ятий день, а я не можу знайти причини, бо надто втомлена, щоб її шукати.

Ззовні нічого не проникає. У просторі, наповненому запахом лілій і заново асфальтованої дороги, гуснуть телефонні дзвінки. Листи не падають на дно поштової скриньки.

Я лишаюся непоміченою там. А там я лишуся непоміченою тут.

Вже не рву квітів, але хіба моє ставлення до людей, здебільшого, не байдуже?

Мої самотні друзі. Пам’ятаю, як мені було сумно, коли я не мала сім’ї і входила до чужої, почуваючи власну неповноцінність. Тепер я знаю, що думають мої друзі, коли приходять до мене. Намагаюся втішити їх подарунками, розважити, але якимось чином їхня присутність підточує мій тимчасовий дім. Тому ліпше нам зустрічатися на нейтральній території. Річ не в тім, що я хочу захистити власну сім’ю. Річ у тім, що в моєму домі ми нерівні.

ТЕ, ЩО ПОЧИНАЮ ЗАРАЗ УПІЗНАВАТИ. Впізнати себе у комусь і злякатися — зовсім інша річ, ніж упізнати себе в собі. Думаю, саме це мав на увазі Сковорода — маю велику спокусу перекласти його «узнай себе» як «упізнай себе». Ніхто чужий не може дати про мене неспотворену картину. Сковорода не прагнув створити школи самовпізнавання, бо будь-яка школа — насильство.

Я не можу жити зараз так, як мені хотілося б, попри всю мою невибагливість і внутрішній спокій. Не можу піти туди, куди мені хочеться, і повернутись коли завгодно. Тільки пізно ввечері, коли зникає годинник, я належу сама собі, тобто мої мозок і тіло не зазнають ніякого насильства. Це, мабуть, єдиний привілей кожної людини — слухати себе, бо аскетизм — це дієта для хворого.

ТЕ, ЩО ВЖЕ КОЛИСЬ БУЛО. Ніби бачу хлопчика, у якого засмикана зла мама, котра плаче ночами на кухні з подругою за пляшкою вина, нарікаючи на нещасливу долю. А хлопчик, коли раптом прокинеться, напружено вслухається в їхню розмову. Він уже знає, що таке злидні і що не в усіх так. І личко його бліде від постійного перебування у місті, і він упевнений, що, якби у нього був тато, їм би жилось краще. Якогось дня він не йде до школи, а блукає, шукаючи свого батька. Гадає, що впізнає його з фотокартки. Знаходить безліч чоловіків, схожих на батька, але не насмілюється ні підійти, ні спитати, бо він уже достатньо дорослий. Усі обличчя на вулицях — це маски, і всі обличчя на фотокартках-теж маски. І нічого ця дитина не вдіє.

ТЕ, ЩО НАЙБІЛЬШЕ МЕНЕ ПРИГНІЧУЄ. Я не можу звільнитись, не можу вийти.

Час тече і все змінюється. Світло тече і само змінюється, бо воно має джерело.

Відсутність доброго зору. Мої очі не здатні надовго зосередитися на чомусь, ні охопити світ в одній миті його існування.

Я не маю змоги бути одночасно уважною й доброзичливою до всіх речей і всіх істот.

Усі ці мої скарги пов’язані одна з одною і є, по суті, єдиною скаргою, з якою я звернулась би до Бога в одній зі своїх покірливих молитов.

ТЕ, ЩО НАЙБІЛЬШЕ МЕНЕ ТІШИТЬ. Запах верболозу, що йде від мого волосся.

Моя стара кішка, що спить на кріслі, дуже рада, що я приїхала, бо я нарешті її зрозуміла.

Спека і змога ходити босою.

«Книга ночі», яку я закінчу, коли захочу.

ТЕ, ЩО НЕОБХІДНО УСВІДОМИТИ. Віднедавна я почала думати над тим, чим раніше не турбувалася: чи не йде моє життя намарно? Адже мені легше жити у вигаданому світі. Я не повинна його зраджувати. Мені судилася роль творця, а не виконавця. Хай світи, які я вигадую, недосконалі, але в них перенесеш деталі з того світу, де я змушена жити; і я не надто високо стою, щоб упасти й розбитися. Вони, як моя дитина, з плоті й крові. Тим паче, що кожна людина здатна створити багато світів. Я не знаю, звідки у мене ця потреба, як вона виникла. Певно, це сни. Всі мої книги народжені снами, чи напівсонними видіннями. Довколишній світ — це уламки, з яких я творю інші світи.

Ліс, гори, річка, поле. Каміння на березі річки, у воді. Дві гори, між якими вона тече. Високі трави. Різні ракурси, різні пори року. І вітер, що зриває дахи і викорчовує дерева. Це — дійсний світ, і уявний, коли в ньому оселяються люди, яких я не можу навіть описати, бо це не так важливо.

Чи все це не свідчить про нереалізовані можливості, про те, що я опинилась не там, де мала б опинитись, хоч мої світи досить привабливі? Там дім може не мати даху, але завжди надійно захищений. Він захищає мене, то навіщо мені звикати до реального світу з його ворожими стосунками?

ЩО НЕ ДАЄ МЕНІ СПОКОЮ. Якось мені привиділось, ніби наді мною стоїть хтось високий і темний. Змахує ножем. Я кричу й отямлююся. Нема нікого. Тільки біль у серці. Це не був сон. Це був прихід із якогось створеного мною світу, в якому теж існує зло і смерть, але вони існують не для того, щоб мене знищити, а щоб застерегти.

КІЛЬКА РОКІВ ПІЗНІШЕ, ЗОВСІМ НЕДАВНО. У старих будинках присутні тіні багатьох людей, що колись там жили. Я не боюся.

Спочатку був сон, ніби я заходжу до темної кімнати й хочу увімкнути світло. Торкаюсь чогось м’якого й вологого, чого не повинно там бути. Раптом хтось хапає мене за плечі й підкидає в повітря. Я відчуваю доторк до своєї потилиці не то дзьоба, не то носа. Ця істота вперто тягне мене до вікна, надвір. Я не можу звільнитись, запекло обороняюся, пробую перехреститись, але не можу цього зробити. Хапаю зі столу свічку, ще теплу й м’яку, — єдине, що маю під рукою. Намагаюсь обернутися, щоб побачити лице цієї істоти. Це для мене дуже важливо. Нарешті істота ніби слабне, опускає мене на ліжко й зникає перш, ніж я встигаю її побачити. Я залишаюсь зі стиснутим кулаком, у якому б мала бути свічка. Запалюю лампу. Третя година ночі. Час, коли щезають усі привиди. Боротьбою я виграла час.

ЗАХОДИ СОНЦЯ В УРОЖІ. Люблю дивитись у мілку воду, де плавають дрібні рибки, такі малі, що просвічуються наскрізь. Копають писками мул, виринають на поверхню і в жарку погоду зблискують над водою сріблястими боками. Далі — поле з травою, переповненою насінням, квіти, а там ліс, над яким синіють важкі хмари, а між ними переломлюється світло.

Люблю сидіти на терасі покинутого панського дому, на порозі забитих дошками дверей. З кожним роком бузина, ясен і черемха дедалі дужче розростаються між плитами, їхнє коріння в підвалі, темному й вогкому. З тераси видно ліс, за яким падає сонце, саме падає, ніби хтось його квапить.

З мого подвір’я теж видно, як заходить сонце. На небі відбувається справжня містерія, як на картині Альтдорфера «Битва Александра Македонського з Дарієм». Хмари збираються над лісом. Вони мають усі відтінки, крім зеленого. Небо живе тільки в цьому місці. Всюди воно блідне, сіріє. Потім настає ніч.

ТЕ, ЧОГО СЛІД ОСТЕРІГАТИСЬ. Треба уникати як надто швидкої, так і надто повільної зміни поглядів. Щось повинно лишитися в нас від Бога: мова, яку він нам дав і яку ми забули. Адже мова символів колись була спільною для всіх, доки люди не перестали розуміти одне одного й навіть себе.

Треба остерігатись надмірної праці. Іноді просто дивитись, іноді просто спати. Коли щось робиться в ім’я людства, воно неминуче обертається проти нього. Коли щось робиш для себе і близьких тобі людей чи уявних однодумців, часом помиляєшся, бо знаєш, чого вони бажають і чого бажаєш ти. Жертва повинна бути безкровною і легкою, а не знищувати чи калічити того, хто офірує, бо це все впаде каменем на чиєсь сумління.

Мої найперші дитячі роздуми над смертю були найвірніші: я не вмру, ніхто не вмре з близьких: ні мої батьки, ні сестри, ні друзі. Зараз я тільки можу продовжити цей список. І ще — хай я помру першою.

Ці думки — рештки старої мови. Нову не потрібно створювати, бо ми втратимо свій єдиний захист.

Ще з дитячих думок: треба вміти повертатись якнайшвидше і якнайпростіше. Найкраще — пішки. Я не боюсь мандрів, але, заїхавши далеко, думаю, як повернутись назад, коли відмовлять усі цивілізовані засоби пересування.

ДУМКИ, ЯКІ ЙДУТЬ СЛІДОМ. Я не пишу нічого нового. Все сказали до мене. Можна без кінця писати «Книгу ночі» і без кінця згадувати, що було, є і буде. Тим часом на городі відцвітуть лілеї, у лісі з’являться гриби. Моя доня підросте і взнає ще більше казок. Я знову поїду і знову повернусь. Щось трапиться зі мною, а щось з іншими. А наостанок доведеться оповісти казку про білого бичка, жорстоку і смутну.

ТЕ, ЩО ВРАЖАЄ. У липні частину гори Ласки, де було раніше пасовисько, розорали. Ми ходили по ріллі і бачили дивне каміння, жовте, як людські кістки. Поміж них траплялися скульптури: пташки, фалічні символи, півкола. Були й великі брили з витесаними ріжками. Цим скульптурам щонайменше сорок тисяч років. Люди, що їх створили, певно, молились, як і я, заходові сонця.

ТЕ, ЩО МЕНІ ЗАРАЗ ЗДАЄТЬСЯ, А МОЖЕ, Й НІ. Я — ніби острів, який омивають хвилі. Він не може пливти, бо непорушний. Я не певна, чи то достатньо тверда основа, чи просто пута на ногах. Зрештою, чи не все одно при такому стані повного розумового і фізичного знесилення, коли хочеться підвести підсумок, хто знає, чи останній, але вже не перший? І нема потреби лукавити і прикрашати себе вінками. Як-не-як, ніч. Попри жах і сумніви, вона приносить відпочинок.

ТЕ, ЩО ТРАПЛЯЄТЬСЯ ЗІ МНОЮ І З ІНШИМИ. Бувають дні, коли гарячково шукаєш спокою і відчуваєш потребу в ласці. Чекаєш тієї ночі, не дочекаєшся. Робиш усілякі справи, читаєш, пишеш, дивишся на годинника. Час тягнеться дуже повільно. Нарешті ніч вступає в свої права. Стелиш постіль, кладеш дві подушки, лягаєш першою, повертаєшся до стінки. Щосили себе стримуєш, щоб не заплакати, наче то остання ваша ніч, і завтра ви розійдетесь, розчинитесь у болотному кольорі дощового дня. І так засинаєш, як сказала би Сей Сенаґьон, із мокрими від сліз рукавами, хоч близька людина спить коло тебе, не здогадуючись, як вона тобі потрібна. Зрештою, всі ми острови в океані, аж доки нас не зруйнують хвилі і час. Острови з мокрими від сліз рукавами.

А буває інакше — коли тебе потребують, і ти намагаєшся сховати в мушлю голе беззахисне тіло, саме собі негарне, саме собі осоружне, чекаючи ранку, щоб почати яку-небудь роботу, що, хоч і безглузда, але підтримує небо над головою своїми твердими від натуги руками.

ТЕ, НА ЩО НАЙБІЛЬШЕ ЛЮБЛЮ ДИВИТИСЬ. Посеред лісової дороги запалити вогонь і підкидати в нього тоненькі сухі гілочки й торішнє листя, цінуючи кожну мить горіння.

Дивитись на дощ, який швидко минає, серед осяяних сонцем дахів. Можна йти вулицею, куди тобі треба, хоч ціль нікчемна: пошта, крамниця, афіша. А з вікон лине музика, вищать трамваї, і не треба перебігати дорогу.

Люблю дивитись на річку з висоти мосту, коли вертаюсь до Урожа. Осіннього дня річка синя від неба.

Люблю дивитись на квітку, посаджену кілька днів тому, коли вона вже пережила перше потрясіння, вчепилась за землю, не думаючи навіщо. Як і ми, люди, не знаємо, для чого дорослішаємо. Ми ростемо до смерті бодай одною гілочкою, доки не всохне все дерево.

ТЕ, ЩО ПРИНОСИТЬ ЗІ СОБОЮ ДОЩ. Холодний липневий дощ спотворює лице землі, аж шкода на неї дивитись. Пахне вогкістю в кімнатах, де досушуються речі, випрані напередодні. Вони не вміщаються на кріслах, письмовому столі, полицях із книгами і, кінець кінцем, висихають тоді, коли кінчається дощ надворі.

Ладуся починає знову цікавитися книжками і не проситься надвір. Наш пес Марс час від часу плаче, бо хоче до хати.

Але тільки в тому разі, якщо дощ падатиме цілий тиждень, по-справжньому розіллється ріка, хоч раніше їй вистачало два дні. Люди беруть парасолі, дощовики й ідуть дивитися, як жовті величезні хвилі несуть цілі смереки з гір. Вони дивляться на повінь, як японці на квітучу сакуру. Я переживаю давно знайомий стан: небажання що-небудь робити. Власне, у дощ можна тільки вдавати, що працюєш — ми не риби, щоб жити у воді. Рухи вповільнюються, коли вода підступає вище колін, а там починає збивати з ніг. Далі вона вже владарює над нашим тілом: шпурляє, як тріску, сковує пальці смертним холодом… Добре відійти від поручнів мосту і більше не дивитись у воду.

НАПІВСОННІ ВИДІННЯ, ЯКІ ДЕКОЛИ МЕНІ З’ЯВЛЯЮТЬСЯ. Вже пора заснути, але свідомість ще хвилюється. Тоді, буває, з’являються видіння, схожі на кольорові слайди. Лише мить — і їх уже нема. Вони наче блискавичний спогад про те, що не відбулося.

Великий золотистий камінь у чорній оправі.

Шмат пейзажу: камені в піску.

Лице білявого чоловіка, вродливе і відштовхуюче водночас, яких не буває в дійсності.

Павук на столі.

Одним із найперших видінь був город із високими білими лілеями, котрі аж випромінювали неспокій.

Уламок мармурової руки в болоті.

І завжди це частина чогось, що справді нагадує слайд, підсвічений сонцем чи лампою проектора.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ З КИМОСЬ ІНШИМ. Коли вранці йдеш містом, помічаєш на тротуарі сліди крові. Небагато: рівно стільки витече з розбитого носа. Але все одно моторошно, бо це людська кров, яку за день зітруть бруд і сміття. Є й інші сліди: загублений черевик, сережка з червоної пластмаси, розбита шибка в порожній квітковій будці. Все це трапилося з кимось іншим. А я приїхала сьогодні і не причетна до залишених слідів. Боюся тільки загубити ключ від тимчасового пристановиська. Нема нічого гіршого, як увійти в дім, а потім загубити від нього ключ.

ТЕ, ЩО МАЄМО. Жодній істоті не доводиться зазнавати стільки страху, як людині. Жодна істота не зазнає стільки принижень і насильства. Тому ми повинні відчувати на цьому світі не великий смуток, а велику жалість до кожної людини. У дитинстві, та й нині, я прощала тим, хто зробив мені кривду, як тільки вони зазнавали нещастя. Нестерпно бачити приниженого ворога.

УЯВЛЯЮ СОБІ старого діда, котрий живе у перенаселеній квартирі з дітьми та онуками. Його ще люблять, але він усім заважає. Єдине, чим він володіє, це альбом з фотокартками й пенсія, яку він складає собі на похорон, але ніяк не може наскладати, бо бачить, як бідують його діти й онуки. Дід просить собі смерті, бо, доки він живе, не народиться правнук у його хаті. Він висох, як скіпка, і вже не ходить, а совається, не говорить, а шарудить. У старечий дім його не беруть, бо немає місця. Нарешті одного дня дід виходить із помешкання й зникає. Жодні пошуки не дають наслідків. Чорне пальто, цигейкова сіра шапка — ці два кольори запліснявілої старості лягають, наче тінь, на бруківку перенаселеного вбогого міста. Але може бути, що старий не вийшов на вулицю, а просто спускався вниз і вниз зі свого четвертого поверху. І досі йде вниз, не зустрічаючи нікого. Наше терпіння — безконечне.

ТЕ, ЩО РЯТУЄ У СКРУТНІ ХВИЛИНИ. Листи від друзів і листи друзям. Правда, я дедалі рідше пишу про свої невдачі, бо на папері вони видаються смішними.

Чуже горе більше за наше. Воно чимось споріднене з апокаліптичними пророцтвами, які роблять наше життя вартіснішим.

Плин річки і шелест лісу. Але взимку ліс дуже смутний.

Молитва.

Коли вигаданий світ знову повертається до тебе лицем і запрошує увійти.

Ворожба на руці чи на картах.

Не може бути, щоб не знайшлося бодай маленької радості. Треба тільки її шукати, вдивляючись у речі, обличчя людей, сторінки книжок. Радість — вічна, бо вона повторюється і має безліч виявів. Вона береже нас від усього лихого.

ТЕ, ЧОГО СЛІД УНИКАТИ. Жорстокості. Вона породжується тіснотою і щомиті може спалахнути. Я вважаю, що жорстокість властива нам від народження і її слід переборювати все життя, уникаючи скупчень людей, надто тривалих контактів із ними. Бо жорстокість тісно пов’язана з утомою й відсутністю спокою. Підла людина не обов’язково мусить бути жорстокою, а пряма й відверта, як правило, безжальна й жорстока, особливо, коли підпала певній ідеології. Такі люди руйнують душу, нищать її коріння, зупиняють наш ріст. Ми ще можемо стати кращими, а вони ні.

Вони — наче в огорожі. Але хіба хоч одна огорожа була доцільною? Вона не дах і не стіни, не двері і не вікна. Але вважає себе гідною дому, важливішою за нього.

ТЕ, ЩО ВИКЛИКАЄ ЗАРАЗ НАЙБІЛЬШЕ СМУТКУ. Побачила некролог у газеті: помер чоловік, із яким я познайомилась місяць тому. Йому був лише 41 рік. Рак. Зовні він був схожий на одного померлого, і я злякалася, коли він простягнув руку. Той чоловік до останнього дня не йшов у лікарню. Не дай мені, Боже, його думки за місяць перед смертю…

ЩО Я НАРЕШТІ ЗРОЗУМІЛА. Є люди, котрі роблять добро від беззахисності. Вони допомагають усім, чи намагаються допомогти, і тому їм живеться досить стерпно серед чужих людей.

Настільки зле чуєш себе серед інших, котрі шукають у тобі вигоди, що врешті починаєш їх уникати. Хоч би як надійно вони прив’язували себе до системи, їм не вийти з самотності, й у їхніх очах застиг тваринний жах перед кожною новою людиною.

ТЕ, ЩО СЛІД ЗАПАМ’ЯТАТИ. Коли виходиш із дому, краще бути спокійною й доброзичливою. Але так буває рідко, бо здебільшого вибігаєш із будинку, думаючи лише про справи, а не про тих, хто йде чи стоїть поруч, їх легко поважати, бо нам не доведеться у них нічого просити, а вони у нас нічого не відберуть. Ми вільні від усяких обов’язків перед ними, а вони перед нами, їм досить того світла, що випромінює наше лице.

ТЕ, ЩО ІНОДІ ЗБУВАЄТЬСЯ. Мої пророцтва сховані в давніших рукописах, книжках, які я не розгортаю. Багато з них уже здійснилося. Деякі, найгірші, сподівання — ще ні. Але я щаслива, бо не знаю, що буде далі: злет чи падіння, багатство чи бідність.

Сьогодні на березі річки збирали чебрець, а дуже низько над нами пролітали військові вертольоти. Завтра я піду з Марсом по гриби, і це справдиться з дивовижною легкістю і невимушеністю.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ЗІ МНОЮ. На подвір’ї повно дітей. Бавляться в ігри з книжки, яку я купила; їм не хочеться йти додому, хоч уже майже темно. Діти приносять червоного коня на коліщатах і білого котика з подряпаним носом, навдивовижу спокійного й доброзичливого. Врешті-решт Ладуся падає і починає голосити. Діти розбігаються, забравши з собою білого котика. Червоний кінь іде до стайні.

Я відчужена від цього прекрасного світу, але тішуся, що не заважаю дітям і нічим їх не образила.

ТЕ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ ЗАРАЗ. Хату б’є дрож у передчутті майбутнього ремонту. Безпритульно навалені книжки, повно іграшок на підлозі й підвіконні. Кактус зацвів одразу чотирма білими квітками. Я блукаю серед того хаосу і поволі переймаюся настроєм нашої старої хати, яку треба обновити, щоб вона служила ще багато років.

Як несумісне все це з людиною, котра викликає тебе на відвертість, залишаючись при цьому байдужою. Неприязнь менш образлива.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ НЕ ЗІ МНОЮ. Ангел наказав душі жовніра летіти додому, хоч той його не мав. Народився й виріс у гуртожитку у великому місті. Мама писала, що вони отримали квартиру і вже переселилися туди, хоч не мали ще меблів. Однак душа полетіла в гуртожиток. У їхній кімнаті горіло світло. Жовнір сподівався побачити там маму, тата і сестричку, але не застав. Душа легко увійшла через віконне скло. Немовля, що спало в ліжечку, заплакало, і до кімнати вбігла молода жінка з мискою, у якій біліли випрані пелюшки. «Мати-одиначка», — вирішила душа й зачекала ще хвильку, поки дитина заспокоїлась. Жінка стала розвішувати пелюшки на батареї. Жовнірова душа зауважила, яка ця кімната маленька, а вони ж жили тут учотирьох. Певно, дитя піде до армії з цієї кімнати.

Душа вилетіла в коридор, заставлений дитячими візочками, її супроводжував крик, плач, лемент телевізорів та магнітофонів, їй кортіло навідати свого товариша Сашка, але той десь повіявся. Старі спали.

Душа полетіла вулицями, шукаючи будинок, де батьки дістали квартиру. У новому домі так само світилися вікна, й душа легко знайшла ті, за якими були мати, батько й сестра. Батьки відшкрібали паркет і обличчя мали втомлені. Сестричка спала на розкладачці в порожній кімнаті. Мати відчула чиюсь присутність, підвела очі й побачила за шибкою величезне синове лице. Вона закричала. Душа не хотіла її злякати і зникла.

ТЕ, ЩО ЗАЛИШИЛОСЯ. Нетривкий міський побут розсипався на уламки. Меблі опинилися на чужому горищі, а все інше там, де було раніше: в Урожі. Я сиджу серед цих уламків і не маю сили скласти їх у цілість. По хаті невпинно снують засліплені нетлі. Мене ще довго ніхто не буде бачити в тій оболонці, у якій я зараз.

Чому, коли повертаєшся, доводиться щоразу створювати заново захист? Та ж нічого не змінилося, тільки роботи побільшало, та поменшало вільного часу. Але все ж таки відчуваєш загрозу ззовні, наче хтось намагається тебе вигнати звідси, налякати дитину, зганьбити в очах матері. Найдивніше, що я розриваюся між батьківською хатою і своїм неіснуючим домом, як між вірністю і зрадою, спокоєм і неспокоєм, здоров’ям і хворобою, котрі мають здатність мінятися місцями.

Але той день, коли мене знову заженуть у кут, відновить мій світлий розум і тверду волю.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ДАВНО І ЗОВСІМ НЕДАВНО. Іноді з’являються люди, які шукають тільки мене, хоч я, начебто, їм непотрібна. Один чоловік приїхав дуже здалеку, разом із великим псом, щоб розповісти про дім, який він будує для своєї сім’ї. Гадаю, він уже збудував його.

Зовсім недавно незнайомий, коли я виходила з автобуса, допоміг мені нести сумку і мовчки повернувся назад, у вечірнє поле.

Хоч би де я була, мене завжди можна знайти.

ДУМКИ, ЯКІ ЙДУТЬ СЛІДОМ. Отже, ми маємо те, чого заслуговуємо. І матимемо завжди те, чого варті. Оце подвір’я, за межі якого я не хочу виходити, дуже маленьке. На ньому вміщаються хата, кішка, пес, кури, квіти, кущі й дерева. Цього наразі цілком достатньо. На менше я не згодна. Дивовижне відчуття того, що мене оберігає якась добра сила й повсякчас шепоче: «ТАК треба».

ТЕ, ЩО ЗВОРУШУЄ. Дуже старі люди мало говорять, їхні голоси схожі на шелест сухого листя. Здебільшого не знаєш, про що вони думають. У хаті їхні постаті зливаються зі стіною, погожого дня — з пейзажем, їх треба заново вчити ходити. Іноді вони плачуть і хочуть поцілувати тобі руку.

ТЕ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ ЗАРАЗ. З’явилася сильна тяга до речей, намагання зробити все своїми руками. Речі кричать: полагодь нас, підмети, витри пилюку. Тягнуть, хапають за поли, аж доки не скінчиться день. Після заходу сонця вони втихомирюються і сплять до ранку. А я не помічаю різниці між речами і своєю донькою, яка бавиться ляльками у справжнє життя. Втім, речі не роблять нас жорстокими, коли усвідомлюєш, навіщо маєш з ними справу.

Чорний пес Циган два місяці тиняється по людях, і кожен каже, як у жорстокій казці про Телесика: «Нехай тебе задні візьмуть». Він уже втомився від цих блукань і ночує тепер у нас під хатою. Я йому даю трохи молока, зупи. Взимку він, напевно, спатиме з Марсом у буді. Цей пес не потребує багато, лише подвір’я, з якого його ніхто не гнатиме. Він дуже схожий на мене. Я теж прибилася до подвір’я, з якого мене ніхто не прожене, і намагаюся заслужити довір’я в речей, бо вони найнадійніші.

А тим часом усе ще доводиться казати людям: «Нехай тебе задні візьмуть». Хоч потім ніхто не попроситься, якщо й буде куди взяти. Єдина втіха, що я так і не навчилася просити, бо те, чого потребую, таке маленьке, що неважко самій здобути: вільні вечірні години з книжкою, кавою і чорною кішкою поруч.

ТОГО, ЩО БУЛО РАНІШЕ, не можу ніяк пригадати. Залишились окремі враження, уламки безконечних повторень: свята, будні, поїздки, зустрічі. Ті спогади потрібно довго оживляти, щоб вони задихали. А погане не хочу згадувати, бо це боляче, а отже, непотрібно.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ЗІ МНОЮ. Я дуже любила в дитинстві Новий рік. Це була єдина нагода стати такою, якою б я хотіла бути. Потайки шила собі маскарадний костюм на шкільну ялинку: знаходила на стриху старі сукенки сестер, порваний тюль. Ради тих двох годин біля ялинки я не спала вночі, уявляючи, що ще можна зробити і що знайти. Я не вміла шити, але могла зробити все, що хотіла. Тепер я розумію, що не вразити мені хотілось, не показати себе, а привести у повну відповідність зовнішню і внутрішню розкутість, бо моє дитинство було важке й похмуре, а рання юність ще гірша. Зараз я вже втомилася мріяти. Проте досі не можу без свят, маленьких, звичайно, бо великі лише побільшують мою самотність. Тішуся ними, і залюбки одягнула б на голову корону з позолоченого паперу.

ДУМКИ, ЯКІ ЙДУТЬ СЛІДОМ. Я б хотіла мати дім на п’ятдесят кімнат, а коло нього великий старий сад із доріжками, викладеними цеглою. Звичайно, я ніколи цього не матиму, хіба би хтось мені подарував. Я хотіла б мати маленьку хатку в лісі, щоб самій ходити по дрова, ягоди, гриби, а вечорами читати й писати. Але й це неможливо.

А чому? Світ не належить мені, але і я йому не належу. Не почуваюся перед ним зобов’язаною. У нас нема взаємної ненависті. Проте я впевнена, що подібних до мене є трохи на світі: однаково прихильних до розкоші й аскетизму, до гніву і спокою. Ми наче квіти одного виду, що виросли на різних грядках, беззахисні лише перед сліпим випадком.

ТЕ, ЧОГО СЛІД УНИКАТИ. Великого натовпу в закритому приміщенні, бо в ньому є сумісні й несумісні люди.

Речей, які плекають тіло, але шкодять душі, їх надмірність робить нас непристосованими до життя.

Людей, які кажуть: «Якби ви знали, що вчора (позавчора, колись) було!» З цими людьми завжди щось трапляється, а через те може трапитися й із вами.

Дощу, коли немає парасолі.

Раптового багатства. Воно ніколи не йде на користь.

РАНКИ, ЯКІ МЕНІ ЗАПАМ’ЯТАЛИСЯ. Мені було років чотири. Я прокинулась, але ніхто не прийшов мене зібрати. Тоді я сама вдягнула сукенку з зеленими листками й берізками і вийшла надвір. На сусідському подвір’ї яскраво світило сонце і кукурікав півень. Я побігла туди. Згадую той день кожного літнього ранку, коли виходжу з хати і бачу сусіднє подвір’я, залите сонцем.

Ранок після безсонної ночі, коли відходить біль. Нарешті засинаєш і крізь сон відчуваєш, як сонце блукає по кімнаті. Тіло огортає тепло, і ти почуваєш себе в безпеці.

Ранок, коли прокидаєшся після страшного сну і, задивившись у вікно, зразу ж про нього забуваєш. Прозорі шибки і краєвид за ними вбирають те, що зачаєне в нашій свідомості. І все ж у вікнах є щось вороже: вони поглинають надто багато, їхні хрести нагадують про Розіп’ятого.

ТЕ, ЩО ЗАВЖДИ ВТІШАЄ. Піти після важкого дня на берег річки й дивитись, як у повітрі літає пух будяків, і лише зрідка великий чорний лелека, хилячись на бік, перетинає небо. Курява полегшує біль натомлених ніг. У садах присмерк і здіймається вітер. Велике таїнство заходу сонця закінчується.

ТЕ, ЩО, БОЮСЬ, НЕ СТАНЕТЬСЯ. Чи ступлю я колись на ту гору, яка синіє далеко-далеко, округла й м’яка? Адже я дедалі частіше втомлююся і хочу мати бодай кімнату, де можна було б зачинитись на ключ і полежати, увіткнувшись лицем у подушку. Та хто знає, марную я своє життя чи ні?

ДУМКИ, ЯКІ ЙДУТЬ СЛІДОМ. Я не відчуваю, та й раніше майже не відчувала, ніякої наруги з зовнішнього боку. Щоб протриматись, слухаю лише власної інтуїції, тобто роблю те, що вважаю за потрібне. Я зробилася тихою й поблажливою, але мене турбує одна думка: чи це не втеча? Адже моя душа не стала від того досконалішою. Вона перестала шукати й тепер голодна.

ТЕ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ З НАМИ ВСІМА. Ми живемо в епоху варварства й абсурду. Втекти зі свого часу неможливо: ми полічені, поділені й приречені. Наші тіла страждають укупі з душею. Для себе ми можемо стати більш чи менш досконалими, але це досконалість у клітці. Найгірше, що, аби вижити як особистість, доводиться впадати в крайнощі — містику чи раціоналізм. Нехай природа прокляла нас, відлучила від себе, але чому ми не здатні узгодитися з тим світом, у якому приречені жити?

ТЕ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ ПЕРЕД МОЇМИ ОЧИМА. Кактус зацвів удруге й востаннє цього літа. Запах квітки затьмарює запах фарби. Завтра вона зів’яне. Завтра я знову не зможу піти до лісу, скулена у своїй клітці, з похиленою головою, а все ж вільна, бо усвідомлюю неприйнятність речей і чужих думок. Коли я піду звідси, то візьму з собою лише запах білих лілій і квіток кактуса. Руки мої будуть вільні. Все інше я залишу без жалю.

ТЕ, ДО ЧОГО КІНЕЦЬ КІНЦЕМ ЗВИКАЄШ. Чоловік, із яким прожила кілька років, не позбувся своїх недоліків, але покинути його тепер дуже важко. Так само довго минають дні розлуки, але серце спокійніше, бо знаєш цю людину.

Коли живеш в селі, так само звикаєш до довгих днів і довгих ночей, звикаєш до обмежень і незручностей. Щоб жити в селі, треба в ньому народитись і прожити перші роки життя. Дорога, яка круто йде вниз, гора, поросла лісом, горби, по схилах яких спускаються до річки городи. Хлопчик жене поперед себе убід велосипедного колеса, підтримуючи його довгим гачком із дроту. Кущ білих пахучих квітів, коти й собаки — це прообрази мого вигаданого світу, в якому здебільшого світло і радісно. Я завжди можу вернутись туди. Втікаю у снах від переслідувань і заходжу до хати, де мене втішають і де я можу залишатися довго. Певно, я там знову стаю дитиною, бо тільки дітям ще дають притулок. Хоч би яким смутним було моє дитинство, воно жило надією, що дитина колись стане дорослою і забуде всі кривди, заподіяні їй. Тільки сильний може бути милосердним.

ТЕ, ЩО ВИКЛИКАЄ ЛЕГКИЙ СМУТОК. Приїхати в місто, де колись мала притулок. Блукати під дощем, не зустрічаючи нікого знайомого, штовхатися між людей і, врешті-решт, приїхати переповненим трамваєм на вокзал, який одразу принесе полегшення, вибачить спогади, сісти в автобус і знову повернутись додому. Я не звикла жаліти за тим, що втрачене. І дощ так обмежує, аж ніби захищає, коли проходиш повз дім, у якому колись жила.

Сливи, які падають на землю, і ніхто їх не збирає.

Старі собаки в місті.

Город, якого ніхто не зорав, і він заростає бур’яном.

Молитва з уст людини, про яку відомо, що вона ніколи не скаже правди. Не знаєш, чи вірити в її миттєву щирість.

ТЕ, ЩО НАЙГОЛОВНІШЕ У СТОСУНКАХ ІЗ ЛЮДЬМИ. Ніколи не треба казати неправди, бо тоді душа стає беззахисною. Коли правда буде для когось болісною, краще промовчати. Людей, котрі брешуть, або кажуть усе просто в очі, ніхто не любить.

Жодного разу брехня не пішла мені на користь. Я звикла вірити тому, що мені кажуть інші, бо їхня правдивість чи брехливість легко перевіряється вчинками. Люди того не знають, що вони голі й беззахисні.

ТЕ, ЩО ТІШИТЬ. Над зеленою травою — білі метелики. На межі синенькі вицвілі квіточки, пелюстки яких осипаються від доторку. З дитинства я знаю, що їх не треба рвати.

Кетяги калини, обвиті хмелем.

Зменшено-пестливі слова, яких так багато у мові бойків: ладненечкий, дрібонький, файнесенький, котятко, песюнчик… їх не можна перенести в іншу мову. Світ Урожа мені завжди бачиться у формі кола. Не можна нічого виносити за його межі. Треба миритися з тим, що є речі, які нікому не належать, бо ми є їхньою часткою, а іноді й свідомою часткою.

ЩО МЕНЕ ОБМИНУЛО. Можу тільки тепер оцінити, якого гніту мені вдалось уникнути в дитинстві й ранній юності: я ніколи не була під владою авторитету. Не мала вчителя, котрий би змушував мене жити за його методою. Так я могла б понівечити собі життя. Може б, стала розумнішою, позбулася багатьох вад, зате тепер не дорікну жодній людині. За все відповідаю сама.

Були, звісно, люди, які мали на мене вплив, але змусити до чогось може тільки вчитель. Чим більше у нього учнів, тим більше насильства.

Боже, збав мене від почуття непогрішності, зроби мою мову незрозумілою, щоб вона комусь не зашкодила. Духовне спілкування — це вміння слухати одне одного і втішати. Я стаю глухою, коли потрапляю в товариство, де кожен вважає, що знає істину.

ЩО ПОТРІБНО ЧАС ВІД ЧАСУ РОБИТИ. У моєму рослинному існуванні корисно час від часу мандрувати. Хоч би якою невиразною була ця мандрівка, думки прокидаються, і я несу їх додому, як гостинець ізвідти.

Якби я знала про себе правду, то сказала б її давно. Що з того, що я чимраз менше роблю помилок? Це ще не ознака істинності мого існування. Що з того, що з багатьма людьми у мене складаються добрі стосунки? Адже я можу їм ненавмисне зашкодити. Власне, кожен міг би про себе сказати правду, якби знав її. Я ж не впізнаю себе навіть на портретах.

Бажання людей знайти втіху в якійсь ідеї не дивує мене, хоч сама я нездатна захопитися до кінця. Виникає нудьга — я вже знаю її втомлене лице. То чи є вона ворогом, чи сигналом про небезпеку? Може, я рятуюся нею від пересичення? Не годна кричати, протестувати чи якось круто міняти власне життя, помічаю тілесні й душевні муки творив Божих. Вони, здогадуюсь тепер, безкінечні.

ТЕ, ЩО МОЖНА ТІЛЬКИ ВІДЧУТИ. Погляд людини, яка тебе знає. Обертаєшся і чуєш її голос. Ти ще не можеш її впізнати, але йдеш. Скільки людей пройшло через моє життя, але досить погляду, щоб згадати все до найменших деталей. Ви стоїте й протягуєте одне одному тонесеньку ниточку спогадів і вірите, що зустрінетеся ще. Хоч таке рідко буває. А при розлуці гірке відчуття, наче прощаєшся з найдорожчою людиною, і посмішка на вустах. Цілий світ валиться, наче випала з нього цеглина, про існування якої не підозрював досі.

ДУМКИ, ЯКІ ЙДУТЬ СЛІДОМ. Цю «Книгу ночі» можна писати все життя, ніколи не закінчуючи. Але безмежність лякає, бо вона лінійна, й обрій не що інше, як ілюзія. Волію поставити крапку і трохи посидіти в порожнечі. Так відновлюються сили, і я б померла від виснаження, якби не періоди бездіяльності, коли фізично відчуваєш, як небо й земля живлять тебе невидимим промінням. Цього простого способу мене ніхто не вчив. Я сама його згадала. Розум здатний заблукати. Серце — ніколи. Закинувши всі премудрі книжки з їхньою переконливою логікою, я вже вкотре відшукую душевну рівновагу в збиранні шипшини, переходячи від куща до куща по високій жовтій траві, де ще буяє життя комах. У природі ніщо не вмирає. Вмирають лише людські душі від виснаження безкінечністю. Те, що називають безсмертям, не має нічого спільного з особистістю. Людина лише зробила те, що стало в пригоді іншим, але сама не скористалася з того, вмерши від виснаження безкінечністю.

ТЕ, ЩО ПОВИННО НАЛЕЖАТИ КОЖНОМУ. Власні думки.

Клаптик землі за життя, де можна виплекати свій сад, хай завбільшки з долоню.

Дім, який стоїть на землі. Справжній дім не повинен бути лише притулком, лише вежею зі слонової кості, лише фортецею. Добре, коли в нім є стрих, на якому зберігаються всякі давні речі: листи, газети, одяг, скриньки. У нашій хаті збереглося таких речей зовсім мало: дерев’яний лев із відламаним хвостом і написом «Iwonic…» (Івоніка?), рамка від картини з бронзовою табличкою «Kleine Dänchen», рожева скляна ваза з тріщиною, сани, у які запрягали коня. Ще є ґобелен із краєвидом австралійського міста XIX століття. Він висить над ліжком, і моя доня теж прагне увійти до міста, де на ратушному годиннику завше восьма година ранку. Цей ґобелен — вікно у вигаданий світ.

Мені шкода Григорія Сковороду, котрий копав собі могилу в чужому саду, дарма, що все життя плекав Божий сад в Україні. Я не хочу бути в’язнем власної чи чужої ідеї, давати іншим лиш те, чого вони чекають від мене. Мушу бути приязною з людьми, бо залишу по собі дитину. І горе, якщо воно, не дай Боже, прийде до мене, зустріну по-людськи: покірно і з відчаєм. А коли стане нестерпно, вийду через вікно у мій вигаданий світ.

ТЕ, ЩО ВІДШТОВХУЄ. Людські змагання, коли хтось прагне дорівнятися до іншої людини, стати такою, як вона. Нікому, правда, це не вдається. Прикро бачити, як дехто калічить собі душу, не маючи здорового честолюбства. Наскільки простіше зробити те, що ніхто за тебе не зробить. Але й за тисячоліття люди цього не збагнули, хоч засудили заздрість як смертний гріх. Усі сім гріхів — не що інше, як атавістичні нахили. Коли суспільство перетворюється у знавісніле від голоду стадо, вони непереможні. Мене завжди дивувало, коли мені заздрили, бо, здається, ні у кого не виникло б цього бажання, якби він хоч трохи пожив у моїй шкурі й довідався, якою працею заплачено за те, що я маю, а маю я дуже мало. Відчуваю, що зробила б удесятеро більше, якби не бачила, що це приводить до спустошення, що я можу втратити те, чим дорожу найбільше: любов’ю інших до мене. А так я давно вже занедбала зовнішні ефекти, якими легко досягнути мети. Гра закінчилась. Я вибула з неї.

Дріб’язковість талановитих людей. Може, вони тим бавляться, але це йде їм на шкоду. Мені подобається увійти в світ простих людей, думати разом із ними над щоденним буттям, через те я легко знаходжу спільну мову, не прикидаючись, бо сама одна з них. Але коли поет лупить зі свого бідного брата борг чи нехтує ним ради блискучого товариства, не каже дрібної правди — я уникаю його. Чим більше людина привертає до себе увагу, тим обережніше має поводитися зі своєю душею. Тільки ідеалізм допомагає нам вижити у цьому напівзруйнованому світі. Він не потребує торби, щоб його носити.

Бруд, який несила прибрати, бо для цього потрібна одностайність людей. Власне, одностайність людей лише для цього й потрібна. І ще для того, щоб щось збудувати. Потім людям слід розійтися по своїх домівках і жити так, як їм подобається. Ця одностайність називається толока.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ЗІ МНОЮ. Дуже забила коліно. Так боліло, що переді мною ніби відкрились ворота смерті, яка ще попереду. Я пожаліла, що так довго доведеться чекати і пережити ще раз подібний біль. Навіщо людина та й кожна жива істота продовжує терпіти муку? Останнім часом, коли я читаю або чую про насильницьки вбитих, мені здається, що це шматують і моє тіло, і що мені теж судилось цього зазнати. Це не співпереживання, хоч і шкода цих людей. Це — страх перед болем. Смерть уже за больовим порогом.

Мій страх бере свій початок від того дня, коли я народжувала дитину. Він розірвав останній вузол мого терпіння, і з того часу я живу ніби з прочиненими дверима, через які можна почути крик. Натомість усі інші нещастя я витримую з цілковитим спокоєм, бо їх можна залишити осторонь, утекти від них.

Слова Ісуса на хресті — свідчення того, що біль абсурдний і протиприродний. Він робить людину самотньою більше, ніж інші чинники, разом узяті. Ісус не йшов на муки з радістю, як віруючі фанатики. Він боявся їх. Якби кожен з нас боявся болю більше смерті, а не зневажав його, може, було б у світі менше насильства.

ТЕ, ЩО НЕПОМІТНО ЗНИКАЄ. Якоїсь весни дивуєшся, що так мало квітів: пролісків, зозульок, золотих ключиків, гусячих лапок. Хоч давно вже не рвеш їх і не несеш із лісу додому.

Річка, яка колись була повноводою, цього літа стала, наче струмок. Чому вона зникає, хоч уже ніхто не тривожить її спокою?

Бажання вийти з дому в дощову погоду.

Те саме стосується філософських книжок. Я вже давно їх не читаю.

Сиджу зіщулена на сірій землі, коли довкола безмежність.

Коли щось зникає раптово, тривожиться серце. Коли щось зникає непомітно, прокидається розум.

ТЕ, ЩО ВЛАСТИВЕ ЦИВІЛІЗОВАНИМ ЛЮДЯМ. Відсутність сміливості, коли хтось безособово кличе на допомогу. Допомагають лише дітям, бо тут спрацьовує материнський чи батьківський інстинкт. Важче, кинувши монету жебракові, спинитися коло нього. Може, він щось скаже.

У нашому світі німим нема що робити. Єдине, що полегшує їм життя, це зустріч із собі подібними. Решта людей їх обминає. Протилежними до них є пророки. Ті говорять тільки про те, що є, а не про майбутнє. Обмеженість людської мови полягає в тому, що її можна застосовувати до будь-якого часу, апелювати нею до будь-якого суспільства. Тому вона така живуча і тому нею так зручно користуватись усім, крім німих. Вони знають багато більше, ніж можуть передати.

Щодо мене самої, то я досить тверезо ставлюся до дару говорити, бо це і гра, і спосіб виживання, і моя вада. Мови треба позбутися, як засобу комунікації. Для цього треба навчитися передавати думки безпосередньо.

ТЕ, ЩО БУЛО ДАВНО. Пригадую довгі місяці у неприємному місті неподалік від Урожа, де я жила, наче в іншій країні. Дні ділилися на першу й другу зміни. Цілий день роботи на конвейєрі, а вночі я йшла сама темною вулицею, не відчуваючи страху. До пізньої ночі писала свою першу повість. Про ті години згадую з ніжністю.

Бог і там рятував мене від тотальної самотності: приходили листи. Я знаходила їх у поштовій скриньці, куди, крім мене, ніхто не заглядав.

Я залишаю позаду все те лихе, що трапилося зі мною, забуваю його, але воно вертається через сни. Якби не наставало пробудження, хтозна, чи витримала б я цю муку.

ДУМКИ, ЯКІ ЙДУТЬ СЛІДОМ. Дивно: я ніколи не пробувала намалювати той дім, у якому хотіла б жити. Треба буде це зробити. Правда, я кепсько уявляю, який має бути той дім. Головне, щоб він стояв у гарному місці. Я полюбила б його, а він подарував би мені спокій.

Так гарно восени, коли йдеш розкопаною землею і все довкола належить тобі. Як же зле приїжджати з міста в цю пору і чутися жебраком. Людей, котрі будують дачі, не любить земля і не приносить їм втіхи, лише клопоти. Вона хоче, щоб коло неї були і взимку, і пізно восени.

ТЕ, ЩО МАЮ НИНІ. Пізній вечір. Я дописую свою «Книгу ночі». На небі було багато зірок, коли я ходила по воду. Мама вдень копала картоплю, а я носила її до горба. Сливи вже геть опали, а ті, що ціліші, дуже солодкі, з синьою шкіркою. Коли розламуєш таку сливу, сік бризкає на подряпані шипшиною руки, і вони печуть. Ще будуть теплі дні й над полем літатиме тонесеньке павутиння. Вони спіймають мене в свою сіть, ці малесенькі павуки-мандрівники, і я стоятиму зв’язана, доки не впаде сніг.

ТЕ, ЩО ЛЕГКО ВДАЄТЬСЯ. Відповісти одразу на лист. Викликаєш образ людини, котра тобі написала, і між вами точиться невимушена бесіда.

Розповідати казки дитині віч-на-віч із нею. Присутність чужої людини знищує безпосередність спілкування.

Прокинутись уранці, коли тебе жде багато роботи. Ось і сьогодні я встала рано, пішла до сусідів по молоко, нагодувала курей, собак, котів — і все було мені цікаво. Цілий день воював істинно урізький вітер, про який ніколи не знаєш, що він принесе.

Ця осінь, дощова, холодна, непривітна, не дає відчуття впевненості, яке завжди давала. Вона ніби попереджає про несподіванки в майбутньому. Запона невідомості стає щораз темнішою, навіть удень, коли ще чекаєш якоїсь події, а що вже казати про ніч із її мостами без перил, водою з усіх боків, латками снігу посеред літа?..

ТЕ, ЩО ВИКЛИКАЄ ТРИВОГУ. Цілковита нинішня замкнутість принесла свої плоди: невдоволення і злість. Може, вони прокинулися в мені, може, позичені з чужого ворожого світу. Цілковито розгублена, я дотримуюсь щоденного ритуалу, почуваючи якийсь фальш у власних учинках, бо не така спокійна, якою ще була зовсім недавно. Думки пішли вглиб землі, як нечисленні дощі цього літа. Чужому скептицизму і ясності я не маю що протиставити, крім заплутаної душі, котра вже саму себе не любить. Знаки хреста і меча ніколи не порозуміються між собою. Знаходжу втіху в сьогоднішньому тотальному розкладі, ладна його приспішити і роблю те саме зі своєю особистістю, відчуваючи, проте, непослабну любов до миру і тиші. Страх завадить мені скотитись у прірву. Моя доня не знає страху. Вона досконала, як квітка. Звідки вона? Не з густої темної крові, запалених тривогою очей і втомленого нудьгою мозку… Все це лише доводить, що Бог існує.

Він народився наприкінці листопада, пополудні, кволий і мокрий. Спочатку не міг стояти сам. Його обтерли сухою шматою і відвели в куток, де було наслано соломи. Мама дивилась на нього великими вологими очима і кликала до себе, але дошки відгороджували її. Бичок довго тремтів, а коли стемніло, зігрівся і йому снилося, що він знову в теплому маминому череві. Так почалося його життя на землі.

Ще кілька днів він тягнувся до мами, хотів притулитись, але єдине, що міг, це гукати її. Мама відгукувалась, але прийти не могла, бо була прив’язана. Одного разу він прорвався, коли подужчав, і мама встигла облизати йому лице. Відтоді його теж прив’язували.

Людина давала йому їсти, доїла маму і деколи гладила його: бицю, бицю. Малий мав удосталь їжі.

Взимку було холодно. Щось біле хрупало надворі. Вітер наносив сніг до стайні, і той танув. А згодом біле перемінилось у сіре, і повітря посвіжішало. Мама занепокоєно мукала й весь час озиралася на прочинені двері. Одного разу її зранку вивели і вона повернулася пізно, дуже весела, а людина принесла бичкові смачної зеленої трави. Двері були розчинені, і бичок міг дивитися на квітучі дерева, під якими росла та чудова їжа. Він прагнув туди, але його чомусь не брали. У стайню залітали ластівки, заходили й виходили кури. Бичок почував себе окремим від усіх. Мати дедалі байдужішала до нього. Приходила спокійна, сита і навіть вночі вдоволено зітхала. Бичок, якщо й подавав голос, то тільки людині, котра добре його годувала і чистила від гною. Так минали його дні в порожній стайні. Коли падав дощ, мама поверталася мокрою і від неї йшов запах вогкої трави.

На бичка іноді приходили дивитись інші люди. Вони були до нього так само доброзичливі, як та людина, що ним опікувалась.

Власне, бичкові не було ні зле, ні добре, тільки часом неспокійно, бо за дверима стайні був інший світ, який приносив радість його мамі і, певно, бичок його б теж полюбив, якби туди потрапив.

Він ріс, і в стайні ставало дедалі тісніше. Бичок відчував у собі таку силу, що врешті-решт вирвався би звідси й побіг на зелену траву. Люди відчули це й одного сірого осіннього ранку вивели його надвір, витягнули по дощаному містку на машину і повезли. Він на повні груди дихав свіжим повітрям, коли його везли на бойню.

Ніби ще не пізно, а вже зачинили двері. Вікна затягнуті брудними шматами. Поміж розкиданих речей снують діти моїх доброзичливців. Я знаю, що не можна виходити. Увечері довколишній світ перетворюється на нужник і, ступивши крок за двері, неминуче вкриєшся ганьбою. Тебе уб’ють або битимуть до каліцтва.

Я тиняюся по кімнатах, насичених запахом поганої їжі й дитячих екскрементів. Тут і там роззявляють пащі валізи й сумки. Ладу все одно не буде, бо через годину чи кілька днів ми опинимося в іншому місці. Звідусіль нам загрожує небезпека. Нам? Моя свідомість не достатньо вичищена, щоб я щиро бажала жити в цьому домі. Мене тут стережуть, як у гаремі, хоч злягання лише заради дітей, недоумкуватих істот, що снують під ногами, як щурі. На веранді нема запон і двері до кімнат іще не зачинені. Може, мені вдасться якось непомітно відсунути засувку і вислизнути? Надворі за мною ніхто не гнатиметься.

Я вдаю спокій, не озираюсь. Призахідне сонце засліплює очі. На його тлі виникає чорна пляма. Біля старого дерева з усохлою верхівкою стоїть чоловік. Він кличе мене до себе, роблячи рух пальцями, як кличуть пса. Цього досить, щоб я повернулась назад у своє неприбране пекло. Сідаю коло бабусі, котра вдає, ніби лущить квасолю, її подолок вигнутий і в уявну миску на підлозі падає уявна квасоля. Стара не звертає на мене уваги, хоч, безперечно, стежить. Я йду до іржавого умивальника і споліскую кислуватою водою рот.

Потому мене знову тягне до вікон. Ще трохи, і почнеться жах задушливої ночі: п’яні бійки, гупання у вікно, укуси блощиць і шурхотіння тарганів. Моє тіло й волосся давно немиті. Я не можу роздягнутись у всіх на очах. А там десь буде річка, її вологий подих приносить зі собою пір’я птахів, що перелітають воду, їхні голоси чисті, як ранкове повітря. Я могла б вибігти назустріч чоловікові, котрий мене кличе, якби не бажання самоти. Я повинна втекти звідси, як дикий звір, уникаючи інших живих істот, оминаючи сліди людського житла.

На підвіконні повно здохлих мух. Вони не вміють відчиняти вікон. Б’ються об шибку доти, доки не сконають. Ми теж прирівняні до мух. Вчора я не встигла обстежити всіх дверей. Та й що з того, коли вони в усіх на очах. Кожен куток забитий тілами, які приречено чекають ночі. Не знаю, чому до мене така особлива увага.

Заходжу в загиджений туалет, де замість вікна засклена дірка, куди б пролізла лише кішка, якби зуміла вийняти скло. Вертаюсь назад. На підлозі вже стелять шмаття, вкладаючись на ніч. Плачуть діти. Не так, як уранці, а безрадісно й приречено. Ти не посмієш вийти вночі. Там небезпечно. Там ганьба, або й смерть. Тебе не приймуть назад.

Жінка з лисою головою й губами у виразках зловтішно сміється сама до себе, підмощуючи під голову перев’язану навхрест коробку з-під взуття. Там у неї фотокартки, листи, гумовий песик і дитячий черевичок. Здається, я колись бачила, що в неї в коробці.

Про себе я нічого не пам’ятаю. Ніби сьогодні народилась, наділена лише інстинктом. Ти не посмієш вийти. Це — небезпечно. Ти не зможеш повернутись назад, що може бути страшніше, коли перед тобою зачиняють двері?

Сідаю коло самого виходу, витягнувши ноги. Довкола лежать брудні натомлені істоти, неспокійно ворушаться, жадаючи короткого відпочинку, бо вночі, можливо, знову доведеться їхати бозна-куди. А позаяк усі будинки однакові, то кожна з істот має своє місце. Моє місце коло дверей, хоч я вперше у цьому товаристві або вдруге. Руки спітнілі й липкі. Я б їх помила, та не хочеться переступати через сплячих. За вікном — ніч.

Одсуваю засув. Ті, за моєю спиною, не сплять. Вони бачать, що я йду, не взявши навіть шматка хліба. У темряві можна піти, бо тоді не буде ніякого рятунку. Я не знайду більше будинку з незасвіченими вікнами. Перша ж яма-пастка прийме мене на гостре кілля. Пронизливий скрип дверей і біль, який прониже мій живіт, — тотожні.

Двері засуваються за мною блискавично. Тепер я сама. Здригаюсь від свіжого холодного вітру й чекаю, поки звикнуть очі. На моє щастя, величезний жовтий таріль місяця хитається в хмарах. Переді мною нечутно виринає постать чоловіка, котрий кликав мене. Лице його відразливе: все в якихось горбках і ямах, а очі жалісні, як у пса. Я мовчки проходжу повз нього, але вже за два кроки рятівний місяць висвічує переді мною пастку зі свіжими кілками.

— Я вас проведу, — благально каже чоловік за моєю спиною.

Всі пастки однакові. Я знаю.

— Добре.

Він дивиться на мене, і я помічаю подобу усмішки. Може, так і треба, щоб за порогом хтось чекав на тебе. Але зазирнути в душу цього чоловіка й дізнатися, чи це друг чи ворог, я не здатна.

Трава мокра від роси. Я ледве зауважую сталеву пружину, що звинулася кільцем. Вона сахається мене і щезає в кущах гадюкою. Зненацька виникає рев мотоциклів, що наближаються. Незнайомець хапає мене за руку і тягне. Ми майже не торкаємося землі, відчуваючи пронизливий жах. Дерева, які здавалися з вікна лісом, — усього лише вузенька смужка над яром, куди ми майже падаємо. Мотоцикли кружляють десь над нашою головою, зовсім близько.

Тут не можна спинятися. Ми біжимо дном яру, обдираючись до крові колючками. Зненацька щось чорне й кошлате кидається навперейми, стрибає на мого супровідника, ніж зблискує в його руці. Чути хрипке дихання, тріск гілля. Я хапаю якийсь дрючок, і від моєї рішучості оте кошлате і чорне тікає, дряпаючись угору схилом. Мені здається, що це мавпа. Чоловік підводиться, обтрушуючись від листя. З розсіченої брови стікає кров.

— Пусте, — каже він, витираючись рукавом. — Скоро вийдемо.

Справді, виття мотоциклів стихає, але нас можуть шукати тихо, якщо взагалі шукають. У тиші особливо неприємно те, що чути, як ми йдемо. Дуже тріщить хмиз під ногами.

Чоловік штовхає мене вбік, до стовбура величезного дерева. Ми наче входимо в нього, не відчуваючи опору. Дном яру йдуть дві бліді постаті: чоловік і жінка, цілком голі. Вони тримаються за руки, як недавні коханці. Але живими їх не назвеш. Більше того, вони нагадують голодних духів, котрі живляться кров’ю. Повільно пропливають повз нас, не повертаючи голів. Дерево, прийнявши нас у себе, ховає запах теплої людської крові.

Далі яр закінчився. Ми вийшли на мокру луку перед Рікою. Де-не-де стриміли чорні всохлі верби, нагадуючи обрисами людей. Я відчула полегшення, бо нас при місячному світлі можна було прийняти за дерева. Тепер я знала, що треба йти до Ріки. Вода для того й існує, щоб відділяти.

Сонні жаби прокидались і перемовлялись між собою хрипкими голосами. Сухий очерет ледь не порізав мені лице. Колись уже це було. Я встигла вмити лице теплою водою, коли мене наздогнав чоловік.

— Далі я піду сама.

І виклично глянула йому в очі. Спітніле заклопотане лице видалось мені напрочуд потворним. Я б не витримала, якби він хоч пальцем доторкнувся до мене. Він хитнувся, втративши рівновагу в грузькому піску.

— Далі я піду сама.

— Чому, — залепетав він. — Ходімо разом.

Всі пережиті страхіття відійшли, як сон. Я починала жити спочатку. Не потребувала ніяких провідників.

— Не смій іти за мною.

Чоловік відступив назад. Я скинула капці й одразу ж провалилась у глибоку воду. Чоловік заметушився на березі. На моє щастя, він, певно, не вмів плавати. Вода підхопила мене й лагідно понесла. Вона була чорна й тепла, але чудова на смак. Я пливла за течією, сподіваючись, що вона кінець кінцем винесе мене на берег, подалі від тих жахливих місць, звідки я втекла. Може, я ще зустрінуся зі своїм рятівником і подякую йому.

Я лягла на спину й задивилася на осяяне місяцем небо. Місяць не спускав з мене ока. Є люди, котрих цей погляд допроваджує до божевілля. Але мене лякають зірки. Вони знищують ілюзію плаского неба, а глибоке небо жахливе. Мені слід було пристати до протилежного берега: пустельного з поодинокими деревами і кущами. Ця тепла вода обволікала мене, як сон, притуплювала пильність. Певно, я могла б пливти до берега безконечно, але жива. Мертва я б потонула. Не відчуваючи ні тепла, ні холоду, я робила лише незначні рухи і швидко звиклася з ритмом хвиль. Ще трохи, і я стала б часткою Ріки, лишилася б у ній навіки. Може, це було б краще для мене. Береги зникли, і течія сповільнилась, налаштовуючи мене на безнадійність.

Ріка знала мої думки. Я одразу ж різко звернула вбік, протестуючи, і певний час не відчувала опору. Ясна річ, Ріка може мене втопити, як кошеня. Я пливла до уявного берега, бо місяць зник. Аж потім виявилось, що я знову пливу за течією. Страх охопив мене. Я опинилась у суцільній темряві без жодного орієнтиру. Я крикнула:

— А-а-а!

Цей найдавніший людський крик може означати все: жах, позіх, розчарування, радість, крик волаючого в пустелі. І над моєю пустелею став підніматися туман. Це мене збадьорило: ніч не може тривати вічно.

Ріка схлипнула. Набігла хвиля, потім ще одна, заливши мені рота. Ріка не хотіла мене. Вона дозволяла або піти на дно, або дістатись берега. Щось величезне й темне принесли хвилі. Перевіз. Той, хто був на ньому, кинув мені мотузку. Я безсило впала на дерев’яний поміст. Перед очима замерехтіла тисяча зірок, а потім мене оповив спокій і блакитне сяйво.

Коли я прийшла до тями, вже світало. Я була накрита старою ковдрою. Перевіз плив далі. Перевізник витирав лице від білого туману, що осідав, чимось, схожим на пожмакану маску.

— Скоро берег, — сказав він. — Там розпалимо вогонь. — Його лице було смагляве, як у цигана, а очі сірі.

— Який берег?

— Лівий.

Я хотіла лише знати, чи це не той, звідки мені насилу вдалося втекти. Мене бив дрож. Перевізник зайшов у шопку, де, певно, й жив, і виніс ізвідти вицвілий байковий халат, які дають у лікарні.

— Переберіться, а на березі посушите свою сукню.

Коли я перебралася, він дав мені на дні бляшаного горнятка самогонки. Мені стало тепліше, і я почала роззиратися довкола. Берег був близько, хоч туман ще не зовсім спав. Вниз по річці виднівся зелений острів.

— Впізнаєте? — посміхнувся Перевізник.

Я не зрозуміла.

— Зелений острів. Колись я вас туди відвезу.

Я гірко посміхнулася. Мене відлякувала вода. Я сама була островом, вірніше, предметом посеред ріки.

— Не дивуйтесь. Я нічого не пам’ятаю. Я —хвора.

— Пригадаєте собі, коли прийде час. Мене ви, звісно, теж не пам’ятаєте…

Ми вийшли на берег, усіяний сміттям, яке не приймала Ріка чи лишали пасажири, виглядаючи перевіз.

Перевізник розпалив вогонь, вийняв хліб, сало, цибулю:

— Їжте.

Ми мовчки їли. Потім він сказав:

— Вам доведеться зазнати лиха. Ви хоч знаєте, чого шукаєте?

— Знаю. Спокою.

Певно, сонце, яке так урочисто сходило, висвітлило мою думку.

— Довго доведеться його шукати.

— Я шукаю його ще довше.

У моїй свідомості так міцно вкоренилося це прагнення, що я його згадала тільки тепер. Мені було радісно.

…Нестерпно болить голова від сонця, що світить просто в очі. Я змушена так іти. Позаду — Ріка. Спочатку йду бруківкою, хоч немає жодних ознак людського житла. Лише невеликі округлі пагорби, порослі шипшиною й терном. Потім бруківка уривається, і далі вже звична ґрунтова дорога. Ні звіра, ні пташки. Коли нарешті сонце затуляє хмару, все стає похмурим. Перевізник не попереджав мене, що буде далі. Я сама повинна остерігатись. Ця думка змушує мене відійти з дороги, щоб у разі небезпеки сховатись. Босим ногам боляче. Десь надибую пагорбок з дикою грушею, щоб відпочити. Тут починає падати важкий темний дощ. Я не зразу дотямлюю, що це падають мертві птахи: горобці, ластівки, синиці, горлиці. Вони падають з дощем, як каміння, не гублячи пір’я, і зависають на колючках терну. Краплі крові бризкають на мене. Я закриваю лице руками, тулюсь до дерева, аж поки не настає тиша. А тоді вже не тримаюсь дороги, а йду навскоси, забризкана пташиною кров’ю. І плачу.

Далі вже нема мертвих птахів на вигорілій землі. Знову безхмарне небо. В одному з ярків бачу свіжу зелену траву, в якій ворушиться слабке джерельце. Змиваю кров і студжу ноги в потічку. Якусь мить мені здається, що хтось дивиться в спину. Обертаюсь і бачу кострубатий пень. Його коріння утворило ніби печеру. Я вже не годна йти далі, залажу туди і скручуюсь клубочком. Треба відпочити, інакше почнуться галюцинації. Сниться мені, що спускаюсь у якесь підземелля, заходжу в кімнату, де світить слабка жарівка. Там компанія п’яних чоловіків і жінок, які чекають на мене, й одразу ж наливають склянку білого вина. Я не хочу з ними пити, відчуваючи їхню приховану до мене ненависть. Вони заманили мене, щоб поквитатись. Декого з цих людей я знала раніше. Мені не хочеться з ними пити, і я виливаю вино на підлогу. Вони кидаються на мене й ріжуть лезами лице і все тіло.

Зі схлипом прокидаюсь у своєму ембріональному сховищі. Сідає сонце за пагорбом. Тихо. Десь мусять бути люди, котрі не відштовхнуть моєї простягнутої руки і сховають у разі небезпеки. Більшість людей — добрі. Я ж перепливла Ріку, хоч потім мертві птахи падали мені на голову. А якщо не зустріну людей, то десь же є сади, яких вони не взяли з собою, ліси з ягодами і грибами. Там я знайду притулок на зиму. Я стала вічною, відколи втратила пам’ять. Самотність, можливо, поверне напівстерті спогади, що є ключем до всього того, що маю ще пережити. Напівстерті спогади не такі болючі.

…Я йду ледь помітною стежкою. Якщо буде світити місяць, то зможу йти і вночі. Зрештою, очі звикають до темряви. На траву впала роса, коли зайшло сонце. Його відблиск іще тримався на пагорбах, а в ярах уже панував морок. Стежка мала мене кудись привести. Горби в присмерку нагадували то величезних звірів, то стародавні могили — і те, й те однаково неприємне.

Нарешті моє безлюддя скінчилося. Попереду була якась оселя. Страх наступав мені на п’яти, і я втішилася освітленими вікнами. То була сільська хата, оточена благеньким парканом. Вікна не були затулені фіранками, і я вгледіла молоду сім’ю. Коло печі сиділа жінка і церувала панчоху, її чоловік тримав на колінах хлопчика років трьох-чотирьох і гортав перед ним книжку, їхні обличчя були такі спокійні, що я вже не вагалась. Мені б тільки почути людський голос. Та коли я наблизилась, відчула такий сильний опір, аж мене відкинуло. Простягнула вперед руки і наштовхнулась на невидиму стінку, скам’яніле повітря. Вона перегородила мені шлях. Приголомшена, я сіла під стіною на мокру траву й утупилась в освітлені вікна. Невже ці люди обгородили себе стіною? Як вони сміли? Якби це не було з їхньої волі, вони б не сиділи такі спокійні й безпечні. Зрештою, небезпека на цьому березі так само існує, тільки в інших формах, ще мені невідомих. Я спробувала обійти стіну. Вона мала округлу форму, тобто оточувала подвір’я. Але з іншого боку я побачила інші вікна: великі, завішані порваним тюлем. А всередині — сонні діти, брудні жінки з клунками й валізами, бабусі по кутках. Он куди я хотіла прийти… Цього разу стіна мене охороняла. Я негайно вирішила йти геть.

Позад мене стояв той самий чоловік, якого я залишила на другому березі Ріки.

— Що ви тут робите? — спитала я різко.

— Ви заблукали…

— Чому ви знову мене переслідуєте?

Він знизав плечима:

— Я не переслідую, а оберігаю. Вам треба було йти верхами.

— Якими верхами?

— Верхами, — вперто повторив він, як щось дуже зрозуміле.

— Чи знаєте ви якесь місце, де можна перебути ніч?

— Знаю, але чи буде воно вам до вподоби…

— Відведіть мене туди.

То була якась халупа, недалеко від дороги, оточена кущами і старими деревами. Чоловік вийняв з кишені ключа, відімкнув двері. У хаті він запалив свічку і поставив її під стіл:

— Щоб не видно було з дороги.

Я сідаю біля холодної печі, не певна, чи пощастить мені звільнитися від напруження. Помічаю розібрану стелю над собою, зірки.

— Іншого на разі не можу вам запропонувати.

— Так, — кажу байдуже.

Тіло стає легким, а думки взагалі зникають. Коли прокидаюся, світить сонце. Я лежу на якійсь скрині, вкрита коцом. Нікого нема. На столі горня молока і шматок хліба.

Боже, як мені стає самотньо й порожньо у чужій хаті! Кидаюся до дверей. Вони незамкнуті. Потім намагаюсь увіпхати в себе молоко й хліб, щоб набратися сили. Оселя така вбога й занедбана, наче щоночі тут збирається всіляка нечисть. Мені треба витримати ще третю ніч. Тоді все зміниться. Якийсь упир живиться моїм духом, і я блукатиму доти, доки буду йому потрібна.

Йди далі, йди. Безсилі молитви й хрест, бо сюди не сягає ні диявол, ні Бог. Коли виходжу, то бачу довкола розкидані грубі книги з чистими білими сторінками, їх дуже багато, але жодну з них я не можу прочитати. Я не дивуюсь, що бачу їх у траві. І не дивуюсь, коли опиняюсь у себе в Урожі. Йду по стежці з мамою, а перед нами котиться людська голова. Спитати про це маму означає змінити дальший хід подій. Але я голоском п’ятилітньої дитини питаю:

— Мамо, куди котиться ця голова?

Відчуваю якийсь сильний удар і втрачаю притомність. Отямлююся на малесенькому майданчику над прірвою, з якої лине диявольський гуркіт. Нема рятунку. Я неминуче впаду вниз, притягнута порожнечею. І кричу:

— Мамо, куди котиться цей м’ячик?!

Я несу формувальним цехом на дощечці маленькі людські голови, щоб покласти їх у піч. Коли підходжу до конвейєра, вони стають чашками. Так, це теж було, коли я хотіла вмерти й сиділа із мокрою головою на морозі. Мені приснились ці голови. Отже, до мене потроху повертається пам’ять.

Знову йду незнайомою стежкою по цілковитому безлюдді. Чи це покара, чи нагорода — відсутність людей? Цього не дано знати до кінця шляху. Може, я й прагнула самотності, але не такої погрозливої, коли замість людей дерева, кущі, квіти без запаху, сам дотик до їхніх пелюсток викликає спрагу. Здається, щось їде. Я обертаюся. Величезний червоний «Ікарус» мчить по запилюженій дорозі. Несподівано для себе я підняла руку. Автобус спинився попереду. Я бігла до нього, і ноги мої були наче з вати.

Салон був повний людей, і я ледве знайшла вільне місце. Куди автобус прямує, я не питалася, бо знала: він їде звідси. Люди, як люди, по знуджених обличчях видно, що здалеку. По якімсь часі ми в’їхали у порожнє брудно-коричневе місто, де головою до тротуару лежав мертвий жовнір, вхопившись руками за живіт. Одразу по тому автобус спинився на площі із зруйнованим храмом: стирчали тільки рештки стін, заввишки зо два людські зрости. Всі виходили, вийшла і я. Якась старша пані торкнула мене за плече. Лице їй сяяло задоволенням.

— Дивись, — сказала вона, — як чудово, що тут залишилась церква. Ми поховаємо їх, згідно звичаю, на землі, яка колись була їхньою.

І вона розкрила коробку з-під взуття, яку тримала під пахвою. Там на ваті лежали мертва пташка, бджола і зів’яла квітка. Люди тим часом розходились хто куди, і хоч нічого привабливого у цьому брудному місті не могло бути, вони жваво і весело розмовляли. Усі несли торби й валізи.

— Ходи зі мною, поховаємо їх, — запропонувала жінка.

Я взялася нести її сумку. Ми пішли до руїн. Я навіть подумала, що це, може, й не церква, бо всередині не було жодних оздоб. Таке враження, наче щось позлизувало зі стін розписи й ліплення.

— Тут ми вас, бідняточка, й поховаємо!

Жінка вийняла з торбини дитячу лопаточку і стала копати під стіною ямку. Мені чомусь уявились зелені луки й ліси на цьому місці. Власне, така предісторія і прообраз усіх міст, які коли-небудь існували. Дерева — то будинки, вулиці — ріки, луки — площі. Жінка вийняла небіжчиків із коробки, поклала у ямку, присипала землею — все це дуже швидко, ніби хотіла спекатись. Потім витерла руки напахченою хустинкою і весело сказала:

— Треба ж їх пом’янути, правда?

Вона витягла з торби пляшку вина, відкоркувала зубами і простягла мені. Я надпила за компанію. Жінка добре хильнула і мовила, не приховуючи полегшення:

— Ми тут чудово відпочинемо.

Я вже здогадувалась, що у це місто приїхала екскурсія і мені довелось стати її учасницею. Обережність змусила мене сказати:

— Так.

Хоч я не мала відчуття захищеності, перебуваючи у цьому світі. Певно, я була колись щаслива… Ось виходжу з хати в садок: блакитне небо, рожеві дерева і рожеві птахи. З-під куща виходить чорна кицька. А ще був крик: «Літак, літак!» Усі кудись бігли, але мене не пустили. Я стояла коло порожньої сільської крамниці й бачила, як туди зайшла коза і почала їсти велетенські в’язки бубликів.

Тіні довшали, щоб незабаром усе перетворити в суцільну тінь.

— Нам треба десь переночувати.

— Підемо, як доп’ємо вино, — спокійно відказала жінка.

…Це був будинок, не дуже старий, але припалий, як усе, рудою пилюкою. Я сиділа в кімнаті, недоладно захаращеній меблями, наче там збирались білити. Стіл стояв догори ногами. Ліжка посеред кімнати, а в кутку дитяче ліжечко. Я не сміла нічого міняти. Нестерпно хотілося спати. Замка в кімнаті не було. Чулися кроки, сміх. Час від часу через кімнату проходили якісь люди, голосно розмовляючи. Вони зачіпали ліжко, на якому я лежала, накрившися з головою, дехто навіть пробував стягнути з мене ковдру. Раз по мені пробігла якась тваринка, щур чи кіт. Із кожною хвилиною веселощі довкола мене зростали, а я знемагала від утоми. Нарешті хтось здер із мене ковдру. Я побачила підлітка, який утікав, перекинувши ковдру через плече. На ліжку навпроти сиділа жінка без лиця. Стара, я знала, що вона стара, але лице без виразу. Такі обличчя бувають у божевільних, коли божевілля зайшло вже надто далеко. Моя воля була паралізована, припнута до казенного ліжка. Чи ті люди тікали з раю в пекло, чи навпаки, я не могла збагнути. У кімнату ввірвалась зграя чоловіків і жінок у масках. Вони дерли горлянки і стрибали, ніби звар’ювали. Чи хтось тут є, їх не обходило. Я вже не могла цього витримати й вибігла, хоч мене й перепиняли.

Світили зірки і було досить видно. І напрочуд тихо. Жовнір лежав, як і раніше, головою до тротуару, вхопившись руками за живіт. Бліде лице було зовсім юне, але на ньому вже виразно проступали риси старого чоловіка — батька чи діда.

Я заговорила до нього, бо його душа ще не відлетіла надто далеко й могла повернутись:

— Уставай… Уставай, бо я не можу тебе поховати. І нема кого покликати. Вони всі якісь варіяти. Тобі нема на кого розраховувати. Тебе з’їдять щурі. Мертвих не можна ганьбити. Хоч би яке погане було життя, тіло слід поховати, а не лишати на глум. Уставай, бідаче. Тут не можна вмирати.

Я доторкнулась до чола. Воно було ні холодне, ні тепле.

— Вставай. Якщо ти мене боїшся чи соромишся, я відійду геть. Я заховаюсь в одному з цих будинків. Ти мене знайдеш, і ми почнемо шукати виходу з цього міста. Не може ж усюди бути страх і бруд. Твоя смерть безглузда. Ти повинен її зневажити. Вставай, ну, вставай.

Отак я сиділа посеред довгої порожньої вулиці поруч із мерцем. Тільки коли повітря раптом застогнало, й стогін перейшов у різкий тонкий свист, я зрозуміла, що слід ховатись. Я не побігла, а пішла, хоч із повибиваних темних вікон мене міг хтось бачити. Свист не наростав, а тримався на одній висоті. Я пішла до будинку, де зберігся проїзд, і озирнулася. Тіла вже не було.

З другого боку проїзду почувся тупіт. Я притислась до стіни. Пробігло кілька темних постатей. Вони тікали від когось страшнішого, ніж вони самі.

— Тікаймо!

Знову виник той чоловік, який уже з’являвся. Він ухопив мене за руку й штовхнув у маленькі двері в стіні, зовсім маленькі. А тоді зачинився защіпкою зсередини.

— Ну, тепер ми у безпеці. Ще трохи, і вже ніщо не змогло б тебе врятувати.

Чоловік упевнено намацав вимикач, і електрика освітила сходи вниз. Я була вже колись у цьому підвалі, що мав кілька закладених цеглою ходів. Скрізь лежали іржаві бочки, відра, купи клоччя й залишки гнилої картоплі. Я знала, що коли розібрати один із ходів, звідти рине потік величезних щурів. Але мій спаситель не мав наміру пересиджувати зі мною в шкільному підвалі. Ми пішли далі просторим тунелем із гладкими світло-сірими стінами й рівною долівкою. Що нам світило, не знаю, але було чудово видно. Від м’якого ненав’язливого світла почуття небезпеки зникло. І я згадала свій давній сон…

…Кімната у старому дерев’яному будинку. Великі вікна, розчинені в сад. Згори я бачу маму і двох своїх тіток, котрі розмовляють на лавці. Я чуюся роздратованою, бо в кімнаті неприбрано. Раптом відчиняються двері й заходить молодий чоловік надзвичайно високого зросту з трохи дитячим лицем. Я кажу вражено:

— Господи!

І ніяковію, бо це справді Бог. Він посміхається й каже, що прийшов мене сфотографувати. Показує мої давніші фотокартки, які я ніколи не бачила. Там тільки моє лице або очі. Коли я дивлюся на них, мені стає солодко й боляче водночас, наче я втратила колись свою сутність. Бог садовить мене, вкриває плечі великою квітчастою хусткою й прибиває її цвяхами до крісла…

…Замурований вихід має пролом, через який доводиться лізти навкарачки. В очі б’є сонце. Я перелізаю через купи цегли, порослої кропивою, й одразу ж за кущами бачу вулицю чистенького білого містечка. Є й лавка, на якій можна відпочити. Та коли ми сідаємо, одразу підходять дві молоді жінки і вмощуються поряд. Одна з них каже моєму супутнику, наче знала його раніше:

— Почитай нам вірші!

Він зіщулюється. Лице його мертвіє. Бачу, що ті жінки не відчепляться. Чоловік, не піднімаючи очей, глухим голосом говорить:

— Сивий вечір покладе голову мені на коліна. Засне. Нема кому нас збудити доторком руки. Нема кому втішити. Тільки Бог у нас є. Де ти, Боже? От уже й догоріла поминальна свічка, і закапав теплий віск на підлогу.

— Ще! — вимагають обидві фурії.

Але чоловік мовчить. Тоді вони хапають нас під руки й ведуть. Чоловік не чинить жодного опору. Я теж не пручаюсь. Може, так і треба, щоб у незнайомому місті (а чи бачила я хоч раз знайоме місто?) тебе взяли під руки і повели. Тож нас повели незабаром в ошатний будинок і розділили. Мене штовхнули в кімнату на другому поверсі, де сидів слідчий. У відчинене вікно, яке аж просило, щоб із нього вистрибнути, було видно площу, помережану зеленими газонами й ліхтарями.

— Хто така? — поставив слідчий мені питання, на яке я не змогла відповісти, й одразу ж накинувся на мене з брутальною лайкою, бо, виявляється, знав усе. — Ти знаєш, що я з тобою зроблю?

Я знизала плечима.

— Тебе катуватимуть. А потім знищать. Твого приятеля чекає те саме. Живими ви звідси не вийдете.

Але я чомусь мала певність, що вийду звідси, і дуже швидко. Той чоловік, який глухим голосом читав вірш, відповідає за мене. Напевно, ми прийшли туди, куди нам не слід було приходити, або прийшли невчасно. Слідчий сказав усе, що про мене думає, але не сказав, у чому мене звинувачує. Через кілька хвилин я збагнула, що я просто школярка, котрій вичитує вчитель, і найважче витримати цей процес. Небезпечний лише той, хто говорить лагідно.

Зненацька на вулиці почулися постріли й біганина. Я побачила людей, які бігли до будинку. Слідчий блискавично виштовхнув мене за двері, ніби віддаючи нападникам, а сам вистрелив собі в голову. Тіло важко впало на підлогу.

…Що було далі, не пам’ятаю. Я ніби знову стала школяркою, котрій прочитали мораль, і вона повертається трохи засмучена, бо вдома чекає її щось подібне. Вулицею йшли бідно вбрані, натомлені люди. Від них тхнуло недоброю заздрісною бідністю, і було поміж тих людей багато злодіїв. Відчувши небезпеку, я пішла швидше. Цим, певно, якось вирізнилася серед натовпу, бо незабаром якісь обідранці відібрали від мене портфель і повели з собою. Це були не якісь шибеники, а дорослі злочинці, міцно зв’язані між собою бандитським кодексом. Вони вели мене під руки, як захмелілу приятельку. Ніж упирався мені в спину і не було сенсу кричати. Вони вели мене у злодійське кубло, і я мусила рятуватись. До горла мені підступала нудота. Я не хочу смерті, я не хочу бути з ними. Я хочу йти порожньою вулицею чи порожнім полем, дихати порожнечею. Будь-яке наближення до мене будь-кого — перешкоджає, затуляє небо. Єдине, що єднає мене зараз із людьми — це вогонь, біля якого можна посидіти, погріти руки, втупивши очі в мінливу барву полум’я. Цим, власне, я й відрізняюсь від звірів, тільки цим, керуючись найважливішим інстинктом — уникати.

Нарешті я насмілилась:

— Пустіть мене до мами. Я їй скажу, що скоро вернуся, щоб вона мене не шукала. Вона в тому будинку працює.

Я тицьнула пальцем у двоповерховий дім пошти, біля якого походжав швейцар. Я гадала, що можу заховатись у будинку, який охороняють. Не знаю як, але вони мене відпустили. Я побігла до швейцара і почала проситися. Треба було за всяку ціну втрапити досередини. Швейцар не вірив, що там працює моя мама. Але я була переконана, що у домі обов’язково є жінка середнього віку, яка годиться мені в матері, і зрозуміє, що я потрапила в біду. Нарешті швейцар сказав, що впустить, але тільки на десять хвилин. Я кинулася по сходах угору. Там справді була літня жінка в синьому халаті, вона поралась між полиць, завалених паперами і коробками, і так холодно мене зустріла, що я розплакалась. У мене було лише десять хвилин. Я не просила, щоб мене сховали, лише, щоб вказали якийсь вихід.

— Не можу, — схрестила жінка руки на грудях. — Мені дуже шкода, але швейцар знайде тебе й під землею. Навіть якби ти його розчулила, хоч то дуже черствий чоловік, банда не відступиться і спалить пошту. Тобі вдасться вирватись, якщо ти не будеш їх дратувати.

Коли прийшов швейцар, я була вже спокійна. Жінка сказала:

— Ну, йди, донечко, готуй уроки. Начисть картоплі на вечерю.

— Добре, мамо.

Вона поцілувала мене, і я пішла попереду, а швейцар позаду.

Не було рятунку в похмурому високому будинку з запаморочливими сходовими прольотами. Розв’язка мала настати у голій брудній кімнаті, куди привели мене злодії. Стріли нас дві брудні жінки в дранті. Почалася пиятика. Я стояла в кутку, притулившись до стіни, і втішалася тим, що мене не помічали. Дякувала Богові, як дякує засуджений на смерть за останні хвилини, що тягнуться довше за все попереднє життя.

Злодії були страшні. Напруженість не зникала з їхніх облич, і здавалось, що, відірвавшись від решти людськості, вони зависли в порожнечі. І не мають жодних слабкостей. Може, я боялася не їхньої жорстокості, а їхньої тривоги? Але коли мені наказали роздягтися й одна з жінок кинула мені в кут м’яту нічну сорочку, я затремтіла від страху за своє життя. Щоб стати співучасницею, не досить покори. Треба знищити в собі усе те, що цінували досі в тобі люди.

Я стояла в сорочці, розіп’ята похмурими поглядами, коли внизу пролунав пронизливий свист. Перекидаючи стільці, злодії кинулись до дверей. Мені не було куди втікати. Я впала на купу лахів, які вивалились із шафи. Мене пристрелять, коли вбіжать сюди. Уже не злодії, а міліція. Ті дві жінки лишились. Одна з них подала другій таблетку. Та проковтнула її й сконала. Я простягнула руку й собі, але жінка розчинила малі дверцята в стіні і випхнула мене. Я опинилася на крихітному балкончику, точніше за ґратами, які починались майже від порога. Жінка одразу замкнула за мною двері. Балкон виходив на подвір’я-колодязь, засипане снігом. Я стояла боса, відкрита для всіх пострілів, і бачила, як падають із вікон злодії, підстрелені міліціонерами в чорній формі. Деякі звисали з ґрат, уже мертві. Якщо мене не вб’ють, то я замерзну в нічній сорочці. Може, тому в мене й не стріляли, що вважали мене мертвою?..

…Дивно опинитися після цього серед святкової юрби на площі. Вона веселиться, ніби під дулом автомата. Убого вбрані, бліді, з палаючими очима, люди хвилюються, безладно рухаються (броунівський рух). Власне, натовп невеликий, тільки тісно збитий докупи. Позаду досить порожньо. Як я сюди потрапила, невідомо. Певно, мене привів сюди стадний інстинкт, бо я надто довго блукала сама. Юрба зробить мене безликою на той короткий час, а відтак я знову мушу йти шукати собі прихистку, витираючи заплакані очі. Не дивно, що я піддаюсь очікувальному настроєві натовпу й дивлюся на небо. Звідти спускається велика сіра повітряна куля, як у книгах Жюля Верна. Тільки капелюхами й квітами ніхто не махає. Схоже, що люди знають про з’яву з неба, але не знають, яка вона буде. Куля стрімко спускається. Видно товстого лисого чоловіка у довгій до п’ят сорочці. Лице його усміхнене, зовсім дитяче.

— Дивіться, Бог! — гукає малий хлопчик.

Люди з ревом кидаються до товстуна, щоб він уволив їхні бажання. Той звільняється від мотузок і тікає, блискаючи голими п’ятами. А люди з лементом біжать за ним.

Чи це Бог, чи це частина якогось карнавального дійства, звідки мені знати? Я дивлюсь услід. Я не часто дивлюсь услід. Пам’ятаю, як колись маленькою дівчинкою я бігла за своїми старшими сестрами, а вони від мене втікали. Мабуть тоді я зрозуміла, що нікого не слід доганяти. Слово «пізно» не повинно викликати відчаю. Куди ж мені йти тепер, коли всі люди побігли за Богом, як за всемогутнім продавцем? Прости мені, Господи, це жорстоке порівняння. Як Ти можеш дати чи продати те, чого не маєш, що давно віддав, і ми його намарне розтринькали? Ось зараз піду шукати ту хату, в якій народилася. Вона стоїть на березі глибокої чистої ріки. У бур’яні, напівзруйнована і вросла в землю. За забитими дверима має бути кімната зі столом коло вікна, а на підвіконні алюмінієва гасова лампа. У другій кімнаті — блакитне ліжечко-колиска і етажерка з книжками, де на поличці сидить величезний зелений жук. Там я колись лежала, і наді мною схилився дідо, кажучи: «Ти ж моя руда циганочко».

Але коли я, обдираючи пальці об цвяхи, заходжу, то бачу в другій кімнаті високе ліжко. Там спить мій чоловік. Я не хочу його будити, але перша кімната заставлена посудом. Чоловік устає з ліжка. Я бачу, що там ще хтось лежить. Якась жінка і чоловік. У них потворні злі обличчя. Мій чоловік сонно простує до мене. Я хапаю горня з водою і кидаюся до бісів. Але чоловік перепиняє мені дорогу. Вода обливає мене і його.

…І знову, безпритульна, я подалася геть. Тепер мені доводилося йти горами, порослими лісом, спокійними і безлюдними. Диких звірів я не боялася, бо чулася дуже втомленою. Лягла заснути під деревом. Неподалік текла вода. Земля була вогка і холодна, вкрита широким м’яким листям. Я швидко заснула і швидко прокинулась. Мій відчай не сягнув ще тої межі, щоб я сама себе губила. Тіло набрякло вологою й обважніло. Я згорнулася клубком, підтягаючи коліна до підборіддя, як дитина в материнській утробі. Мені ніщо не загрожувало, крім холоду. Вважалося, що я вже встала й іду вниз до якоїсь хати, де мене пожаліють, дадуть поїсти. Але й та хата може бути оточена невидимою стіною. Я отямлюся знову такою ж закляклою, з важким, налитим випарами потоку тілом, відтиском листка на щоці. Знову засинаю, знову прокидаюсь. І вже ніч. Світять зірки, сонно скрикує пташка, земля вібрує піді мною. У сні я лягла горілиць, розкинувши руки й ноги — і вони відпочили, полегшали, як мої думки. Я посміхаюсь, оточена ласкою чистої світлої ночі, яка проникла в мене, не залишивши місця будь-яким клопотам. Як добре не бути людиною, пройнятися нерухомістю, запахом трави, стати непомітною, врешті зникнути для себе, здійснити найпотаємніше бажання: жити, не існуючи ніде — ні в часі, ні в просторі. Ось куди я прийшла, коли розбудило мене сонце — гори, сиві від роси, нечіткі стежки, всохлі, покручені від тисняви дерева. Голими руками не збудуєш собі дім, а покинутих хат із їхніми неприязними духами я вже не хочу. Сонце освітило мене, і я знову стала помітна для всіх живих істот. І мусила рухатись, щоб тіло не подзьобали круки і не з’їли мурахи. Ще один день доводиться починати з пошуків, терпіння — задля чого, Боже? Відколи Ти мав необачність спуститися на землю, то став переслідуваним. Мене на якийсь час перестали гнати, але кожна мить скорочує відстань до нового переслідування. Пам’ять про це кладе тінь на моє майбутнє. Обплутана павутинням недовіри, йду стежкою з гори. Тепер я знаю, куди тікати, коли знову почнуть переслідувати. Гори, порослі лісом, не зникнуть з моїх очей.

Як мені велося в долині, довго розказувати. За селом спинилась біла машина. Молодий чоловік у темних окулярах спитав, де можна відпочити. Я не опиралась, коли мене взяли в машину. Там були ще двоє чоловіків та жінка. Вони мали зброю, якої не ховали, і, не криючись, розмовляли про свою службу. Я була сама покора, бо ті люди не боялися нічого і легко могли мене знищити. Сама згадка про їхню службу наганяла страх на кожного.

Я повела їх на терасу покинутого панського дому, яка виходила на розвалений, так само покинутий колгосп. Зате, коли не дивитися вниз, звідти чудово видно гори і захід сонця. Отам ми сиділи, пили коньяк, закусуючи делікатесами. Я була така голодна, що почувала до них навіть трохи вдячності. Вони не питали мене, звідки я й хто така, хоча найстарший не спускав з мене пильного ока. Власне, я була бродяжка, нешкідлива істота, яку вони підчепили на дорозі. Вже потім я зрозуміла, чому не запам’ятала жодного слова з їхньої бесіди, лише чорні пістолети й білі костюми. Розмова велася так, що слова влітали в одне вухо, а вилітали в друге. Але мене вона мало цікавила, бо не стосувалась мого існування. Всі ці люди були засмаглі, наче щойно з курорту. Помалу на терасі, що знизу тонула в бур’янах, між ними виникла гостра суперечка. Тоді я сказала, що йду, але мене не пустили. Жінка сказала: «Почекай ще трохи. Ми скоро поїдемо». Той, хто зупинив мене на дорозі, встав і втупився у напіврозвалену комору: «Там хтось ходить».

— Мало хто може ходити, — відказала жінка.

— Це мені не подобається, — вперся чоловік. — Ніхто не сміє за нами підглядати.

Він висмикнув пістолета з кобури і скочив з тераси.

— Хто б це міг бути? — спитав мене старий.

Я не знала. Ми мовчки спостерігали. Чоловік зайшов за стіну і зник. Там були великі купи клоччя, перемішаного з битою червоною черепицею. Минуло кілька хвилин.

— Може, мені глянути? — запропонувала я. Здавалось, вони цього хотіли, бо згодилися відразу.

Тепер я могла непомітно відійти до річки. Коли я наблизилась до стіни, то побачила, що від комори лишились закапелки, по яких мені не хотілося блукати. Я вийшла на чисте місце, й одразу з тераси вистрелили. Певно, вони подумали, що я хочу вернутися назад. Я рушила всередину, остерігаючись ям, котрі лишилися ще з часів функціонування комори. Не встигла пройти й трьох кроків, як із пролому вискочив страшенно брудний і потворний чоловік. Він обхопив мене руками, дихнув смородом у лице й закричав:

— Я — прокажений!

А тоді побіг геть, хихочучи з радості.

…Тепер я мушу жити тут до смерті. Величезна будівля з вікном у куполі заставлена ліжками. Неможливість вийти звідси відома наперед. Якщо я й не прокажена, то стану нею дуже швидко. Нікого нема. Певно, володарі цих ліжок на роботі. Я така приголомшена, що навіть не плачу й не мрію вийти звідси. Матиму спокій аж до смерті. Притлумлюючи всі бажання, дивитимусь на гори, які оточують лепрозорій. Спокій — це відсутність свідомості. Порожньо, тихо. Косі промені освітлюють барак. Замість того, щоб лягти в ліжко й поринути в забуття, виходжу надвір.

Біля стін бараку — базарчик. Невимовно бридкі бабці пропонують товар, яким ніхто не торгує на світі: почорнілі кістки, гнилі риб’ячі голови, зотлілі нутрощі, курячі пазурі. Далі — миші, нанизані на шворку, деякі ще живі і водять налитими кров’ю очима. Я сахаюсь і натрапляю на повну клітку котів, котрі благають, аби їх випустили. Витягую кількох, наче в мене є гроші, щоб їх купити. Озиваються собаки, замкнені в іншій клітці. Коти випорскують у мене з рук і тікають. Схоже на те, що це місце, де живуть люди, які живляться мишами, котами й собаками. Наостанку стоїть дідусь із яскравими синіми квітами. Та коли я підходжу ближче, то бачу, що то не квіти, а пучки пташиного пір’я. Дід не такий відразливий, як ті бабці, але обличчя в нього без жодного виразу.

— Ви не скажете, як мені пройти до автостанції?

— Ідіть, пані, вниз, там побачите.

Межа мусить бути: я не полізу під кулі. Але може вдасться загубитись у містечку. Не озираюсь назад. Знову снують обшарпані залякані люди. Я давно вже не бачила інших людей, крім потворних бабів. Поступово будинки стають вищими і зруйнованішими. Здається, я вже була тут. Пам’ятаю ту широку пряму вулицю, що переходить в іржавий залізничний міст.

З вікна падає Жовнір. Він підводиться, а йому стріляють у спину. Падає знову. І далі тиша, порожнеча й байдужість. Єдине, чого мені не заподіють, це смерті, але я змушена дивитися на чужу смерть і муки, терпіти наругу, доки я блукаю в цьому світі абсурду.

Тож я біжу до Жовніра, а він уже мертвий. Інакше бути не може. Моя свідомість запрограмована на цю смерть, оскільки я не можу йому допомогти серед цього безлюддя. Він помер, залишивши по собі загадку своєї смерті. Мене як блискавкою пронизує думка, що я якимось чином зв’язана з цим хлопцем, маю на нього право, а він на мене, хоч ніколи не бачила його живим. Я б воліла бачити його живим, а не тяжкопораненим на бруківці, коли не можеш нічим зарадити. Безпомічність жахливіша за смерть. Заходжу в під’їзд, де ніхто не живе, і двері квартир незамкнені. Знаходжу оте розчинене вікно, з якого випав Жовнір. У кутку кімнати — дірявий матрац, банка з водою і жмут старих газет. Нічого такого, що свідчило б про особу самогубця. Він, певно, тут ховався і, доведений до відчаю, викинувся з вікна. Скільки днів чи годин просидів він в оцій кімнаті, незахищений і самотній, доки щось його не сполохало? Отже, звідси неможливо вийти. Може, тільки дезертирам? Якби я випадково зайшла сюди, коли він ще був тут, що сталося б з нами обома? Почулися кроки за стіною. У першу мить мене пройняв жах, бо я не могла повторити те, що зробив Жовнір. Кроки стихли. Я підійшла до вікна і подивилася униз на лялькове тіло, що стигло, залишаючи слід ґвалтовного поруху. Бог покинув його. Відвернув свої очі від злочинця, що не зміг дочекатися, коли смерть сама прийде по нього. Лиш я дивилася на нього згори. Цю смерть я могла зрозуміти. Мені не раз спадало на думку отаким чином утекти від себе. Тому я зійшла додолу, перевернула хлопця на спину, склала йому руки на грудях і вкрила лице хусткою, яку мала в кишені. З його одежі випав блокнот. Я взяла його собі. Сиділа над Жовніром до смерку. Трохи молилася, трохи плакала і гортала блокнот. Там була фотокартка дівчини, у якій я могла б упізнати себе, якби могла згадати Жовніра живим. Мертві — схожі. У блокноті були повиривані сторінки. Кожен самогубець хоче лишити по собі знак, пояснити свій відхід. Тому ця кімната з дірявим матрацом і блокнот із фотокарткою теж були знаком.

Сивий вечір покладе голову на коліна. Засне. Нема кому нас збудити, нема кому втішити. Тільки Бог у нас є. Де ти, Боже? От уже й догоріла поминальна свічка і закапав теплий віск на підлогу.

Отак я й сиділа, доки не догоріла уявна свічка в узголов’ї Жовніра. Потім пішла широкою вулицею далі, хоч настав уже вечір. Але я мала силу вірити, що зі мною не станеться нічого лихого. Може, я дійду Нею до того покинутого села, де в кожній хаті по самітній бабі. Сосновий ліс росте там на пісках і вечорами від груби йде приємне тепло. Мої книжки лежать на складеній швейній машинці, а під склом фотокартка хлопця у солдатській шинелі. Я приходжу зі школи замерзла, витягаю з печі борщ, а потім ховаюсь під ковдру, щоб зігрітися. Хочеться спати, щоб прокинутися в іншому світі.

Може, я дійду до іншого тимчасового притулку. Це знову ж таки приходиш з роботи, але вночі. Заглядаєш у поштову скриньку і біжиш з листом по сходах.

«Ти — моя єдина. Я люблю у тобі все: твій голос, твоє волосся, твої губи, які я ладний цілувати безконечно…»

Все осявається моторошним сліпучим світлом. Будинки палають. Від них пашить нестерпним жаром. Я теж засвічуюсь, бо цей світ запалав із моєї власної волі. Досі я боялась його, самої себе. Він мене хотів знищити, бо я тамувала в собі інстинкт самовбивці, намагалася себе зганьбити. Просто дивовижно, як може людина себе ненавидіти й зневажати. У примарному світлі я бачу постать Жовніра-дезертира. Він підходить до мене. Волосся й одежа на ньому тліють.

— Вогонь, — каже він.

— To — мій вогонь.

— Погаси.

Мені не хочеться гасити цей радісний вогонь, але, глянувши на попечені руки Жовніра, примушую себе це зробити. Кажу:

— Зараз знову стане темно.

Жовнір не озивається. Все лишається: будинки, вулиця. Мене палить усередині. Хочу пити.

Жовнір питає:

— То правда, що у мене стріляли? На мені кров.

На що я розважливо відповідаю:

— Десь знайдемо воду. Ти вмиєшся, а я нап’юся.

Мій спокій передається Жовніру, й він іде зі мною.

Я думаю про світло, яке погасло, про воду, про того неймовірно п’яного хлопця, якого пхали під колонку листопадової ночі. Як він намагався виборсатись із того викривленого простору і не міг. Як наступного дня я пережила те саме, божеволіючи не від алкоголю, а від болісної порожнечі, яка унеможливлювала будь-який вихід, крім смерті, але й зі смертю мука не припинилася б. І варто було це згадати, як я почула запах тлілого листя, і ми увійшли в осінь, де вистачало дощів, які нас обмили і напоїли.

Тоді я згадала, як будувати дім. Його ставиш із добрих і поганих споминів, які є. Тоді це справжній дім, який дає відчуття захисту. Його можна носити на спині чи в серці.

Опале листя обтяжує землю, а що буде, коли впаде сніг? Ми залишатимемо на білому покрові сліди, бо там, куди ми йдемо зараз, не зустрінуться люди, бо побачивши їх нині, ми не зможемо поговорити в майбутньому. Жовнір не знає моїх думок, а я його. Наша одежа промокла — добре було б розкласти вогонь.

Жовнір каже:

— Я був колись такий дурний, що писав вірші. Не вмів більше нічого робити. Та й писати вірші теж не вмів. Ліс…

— Що ти кажеш?

— Ліс, де я колись жив у діда. Ми носили великими кошиками гриби і солили їх у бочці І суниць було дуже багато. Якби я пожив замість армії в лісі, зі мною нічого б не трапилось. Тепер я вже й у лісі не зміг би жити.

Я мовчу. Бідний Лазар, котрий не знає, що йому робити з тілом і душею, які вже встигли схолонути.

Як дикі звірі, ми знаходимо прихисток у густому ялиннику, де гостро пахне грибами, і засинаємо на хвої. Уві сні я чищу несвіжу рибу, велику й малу. Відрізаю їй голови і пересипаю сіллю. Зробивши все це, повертаюся до дійсності. Жовнір спить, як дитина, розкривши рота. Мені дуже холодно, а до ранку ще далеко. Це так, як на вокзалі: можна вийти, але від цього стане ще гірше. Лежу, як у труні, не здатна поворухнутись. Мене обплітає павутиння незакінчених думок, видінь без змісту.

А вранці не треба йти далі. Будинок-привид виростає, як гриб із землі, за два кроки від того місця, де ми ночували. Червоного кольору, як на картині Вермеєра, з вузькими стрільчатими вікнами, віконницями, помальованими начорно. Величезний облудний дім стояв на хвої, наче на піску, і до нього вели широкі сходи, які теж вдавали з себе старовинні. Дім вмістив у собі наші найфантастичніші мрії. Коли ми ступили на сходи, ліс зник, і довкола захлюпали хвилі сталевого кольору.

Жовнір посміхнувся:

— Я хотів колись мати острів, а на острові замок.

— Нехай, якось дамо собі раду з тим островом.

Дім спочатку видавався мені підступним, бо виник раптово. Але я на нього не сердилась. Кінець кінцем я виберуся з цього світу, бо це залежить тільки від мене. От Жовнір не забезпечений від нещасть і може зникнути коли завгодно.

Ми відчинили чорні ковані двері й побачили ще одні сходи, застелені блакитною килимовою доріжкою. Вони були дуже високі, та коли ми дійшли до кінця, наткнулися на голу стіну.

Жовнір зойкнув, торкнувшися стіни руками:

— Цього не може бути! Це — неправда!

Від болісного вигуку, що вивів його з мертвої байдужості, будинок затрясся, і‘щось важко застогнало.

— Тихше! — вхопила я Жовніра за лікоть. — Це правда. Не гнівай його. Будинок є!

Справді, все стихло.

— Дивися, он там є двері, збоку.

Чи були вони раніше, не знаю, бо коли ми йшли, то дивилися під ноги. Білі невеликі двері були, але замкнені.

— Пошукай ключа, може, він у тебе в кишені, — сказала я. Якби ключа не було, я б вигадала, що він загубився. І ми б тоді придумали щось інше.

Жовнір застромив руку в кишеню і вийняв звідти ключа. Двері легко відчинилися. Далі був коридор із кількома дверима. Я відчинила перші. Там не було нічого, крім письмового столу. На ньому лежала купка білого паперу і ручка.

— Лишайся тут, — порадила я. — Треба подивитися, що там є ще.

Жовнір посміхнувся. Я вийшла, щоб йому не заважати. У наступній кімнаті лежав на підлозі матрац. Я підійшла до вікна. День був такий похмурий, що панувала напівтемрява. Поволі падав сніг у свинцеву важку воду.

— Добре, — сказала я собі, відійшла від вікна і лягла. Дім існував насправді, треба було тільки звикнути до нього.

Але я відчувала неспокій. Завжди є небезпека ззовні. Тому пішла зачинити двері на ключ. Потім зазирнула в кімнату Жовніра. На мене війнуло холодом. Жовнір стояв коло розчиненого вікна і пускав у нього паперові літачки. «Нехай», — подумала я й пішла оглянути ще дві кімнати, що залишилися. Прочинивши двері, я оторопіла: з переповненої ванни лилася вода. Я похапцем закрутила кран. Вода була саме якраз. Не довго думаючи, я залізла у ванну. Потім випрала все, що було на мені. Зі стінної шафи вийняла теплий білий халат. Там був ще один. Я радо побігла сказати Жовнірові, що він може зробити те саме, але за дверима почула голоси, тихі й лагідні, наче когось вмовляли. Я прочинила двері дуже обережно. Коло Жовніра стояла старша жінка, певно, його мати. Вона тримала в руках чисту білу сорочку, поки Жовнір скидав своє лахміття. Тіло його було все в синцях. Збоку стояли батько і дівчинка років десяти й спостерігали за ними.

Я попленталася до своєї кімнати, лягла. Мені хотілося загородити двері, щоб ніхто не порушив мого спокою. Не тому, що я заздрила дорогим гостям Жовніра. Мені, навпаки, стало легше і я могла покинути цей дім. Зрештою, батьки можуть забрати Жовніра з собою.

Прокинулася у темряві. За вікном шумів дощ. Де я, що зі мною — ці думки виникали в хаосі, де дощ був єдиним орієнтиром. Отже, як є вікно, то існує кімната, а значить, дім. Серце стиснула тривога, що хтось зайде й побачить мене, безпорадну і дезорієнтовану. Я лежала на чомусь м’якому, мала під головою подушку й була вкрита ковдрою. За вікном ішов дощ, а мені було тепло. Тіло прагнуло тепла і спочинку. Я знову заснула.

Вранці я розплющила очі й обвела поглядом кімнату. Над моєю постіллю висів килимок-ґобелен, обшитий по краях ліловою атласною стрічкою. На гобелені було зображено ранкове місто кінця XIX століття: з ратушею, фонтаном посеред площі, порожніми возами й дрібними постатями людей, що квапилися у своїх справах. У лівому кутку гобелена стояв будинок із вирізаними лезом дверима. На підлозі лежав дерев’яний лев, поточений шашелем, і потріпана книжка «Питомцы зоопарка». Я довго плакала, але речі не зникли. Вони знайшли мене тут. Видно, цей дім їм сподобався. Але я про себе ще не могла цього сказати. Через те між речами і мною виникло відчуження, наче їм соромно було опинитися тут непроханими. Увійти в тканий дім я знову не змогла, хоч знайшла би там повно старих речей, таких любих моєму серцю, що не зуміла б їх покинути.

…Жовнір сидів за столом і їв. Перед ним лежали якісь пакунки і гостро пахло часником.

— Ходи, поїж, — сказав він. — Уявляєш, мене знайшли батьки й понаносили купу всього.

— А де ж вони?

— Пішли. Казали, що будуть приносити їсти.

— А чому ти не пішов з ними?

— Ти знаєш, що мене шукають, — значущо мовив Жовнір.

Мені кортіло сказати, що нікому він не потрібен, крім батьків, але я мовчки взяла двоє яблук і пішла до себе. Стала коло вікна й задивилася на каламутні води, що не встигли змішати земну і небесну вологу й перебували у стані неоднорідності. Крім води і блідого неба з мого вікна нічого не було видно.

Була ще четверта кімната. Там мали б бути книжки, багато книжок, які зробили б моє перебування тут приємним. Книжки зрідка пояснювали мені світ: вони радше затьмарювали його, і я йшла часом не в той бік. Але ліпше було слухатися чужих порад, ніж нашіптувань потвор, що плавали у водах моєї підсвідомості. Зрештою, маю те, чого хотіла. Кімната виявилася порожньою, наче її й не існувало. Я могла б її наповнити чим завгодно, але всю мою маєтність, що дивом з’явилася вранці, можна було б загорнути у вузлик. Не маючи ніколи власного дому, легко розгубитися. Цей дім належатиме нам доти, доки ми витримаємо в ньому. Може, Жовнір витримає довше, бо хоче сховатися від уявних переслідувачів, але щодо мене, то я невдовзі почну шукати собі нової напасті.

«Почекай, — спинилась я. — Ти так довго бігла і була невдоволена, що тебе переслідували, хоч ти сама себе переслідувала, а Жовнір тікав від реальної біди». Тут я перелякано озирнулась, шукаючи того, хто казав мені «ти», свого вічного ворога-доброзичливця. Вже отут я мала б побачити його лице, вже отут він мав би вийти з мене, як душа переходить у дзеркальне відображення. Але цього не сталося, і Чужий, користуючись моєю слабістю, буде знову висловлювати свої сумніви, підточувати хистку твердиню мого бачення. Він знає, що сумління може довести мене до божевілля.

Я вийшла в коридор, відімкнула двері. Мені здалося, що будинок гойднувся, коли я ступила на сходи. Внизу було досить світла від довгих вузьких вікон із матовим склом. За ніч на першому поверсі виник коридор із кількома дверима. Я відчинила перші двері. Кімната була обставлена вишуканими старими меблями, на стінах висіли ґобелени, а підлогу вкривав квітчастий килим. Я спересердя грюкнула дверима, ледве стримуючись, щоб не заплакати.

Мій Жовніре, я ніколи не питатиму тебе, що ти будеш робити далі. У нас нема ні годинника, ні календаря, ні часу. День переходить у ніч, як догорає свічка. Зрідка падатиме дощ і залітатиме вітер. Сонце буде сходити щораз в іншому вікні. Ти сидітимеш у своїй кімнаті, а я у своїй, тільки не забувай закручувати кран у ванній, щоб не сталося потопу. Ми відповідаємо за цей дім, доки він не пересититься нами і не виблює нас у море, а сам піде спати на дно, на білий пісок. Тільки не приходь до мене. Я почуваю відразу до тебе, чужого і мертвого.

Я стояла на верхній сходинці, коли у дім хтось зайшов. З горла вирвався здушений крик. Тремтячими руками я ледь встигла замкнути двері на ключ. Жовнір вибіг зі своєї кімнати. Я притислася до стіни, вся мокра від поту, а у двері нелюдськи гатили.

— Сховай мене, сховай мене! Боже, я більше не можу!

Я не була певна, що двері витримають.

— Хто там? — голосно спитав Жовнір. — Чого вам треба?

Я кинулась до своєї кімнати. Жовнір спіймав мене, коли я намагалася розчинити вікно. Він штовхнув мене на постіль.

— Не відкривай! Не відкривай!

— Заспокойся!

Я перестала кричати. Грюкіт припинився. Ми довго прислухалися.

— Хто то був? — пошепки спитав Жовнір.

— Мій батько.

— Що?! Чого ж він тебе так настрашив?

— Розумієш, він давно помер. Він прийшов мертвий.

— Ага. Привид є привид.

Я захитала головою:

— Він дуже страшний.

Як я могла йому описати напіврозваленого трупа, зомбі, котрий часто з’являвся мені уві сні й не мав нічого спільного з моїм татом. Він ніс мені смерть. Видно, Жовнір зрозумів мій переляк, бо більше не допитувався. Натомість сказав:

— Добре, що ти тут не сама.

— Я б не жила тут сама.

— Дивний цей дім. Якийсь недоладний.

— Зате на острові.

— Він сам острів. Я спочатку думав, що цей дім прислухається до моїх бажань і є нашим слугою. Але це не так. Він пішов на деякі поступки — і ми більше його не обходимо.

Я не погодилась:

— Цей дім збудований з уламків нашої свідомості. Дякуй Богові, що він не гірший.

— Чого я маю дякувати Богові за те, що мені не належить? Я не причетний до цього дому. Ти мене сюди привела. Не можу сказати, щоб тут було зле. Маю свою кімнату. Але це умовно моя кімната, бо вона збудована з уламків твоєї свідомості. А тепер у дім ще й заходять мерці. Ти сама їх викликала, хоч це твої проблеми. Бракує, щоб ти випала з вікна, ставши жертвою власних галюцинацій.

— Але ж до тебе приходили твої батьки…

— Вони справжні, і що тут дивного, коли мене провідують мої батьки? Може, ти їм це заборониш?

Я аж задихнулася від обурення:

— Як, по-твоєму, батьки сюди потрапили, коли довкола вода? Припливли?

Жовнірове лице ствердло:

— Тут все можливе. Головне, що вони не викликали в мене жаху. І взагалі, я не люблю подібних розмов. Піду до себе.

— І пускатимеш у відчинене вікно паперові літачки?

— Ні, думатиму.

Небезпечно думати в такому місці, не маючи конкретної теми. Я вкриюся коцом і обмірковуватиму щось реальне, що не заведе мене у нетрі страху й сумління, наприклад, про голубів.

…їхній політ важкий, особливо, коли вони зриваються з промерзлої землі. Крила їхні спричинюють таке коливання повітря, що воно може звалити з ніг необачного. Пил із пір’я іноді викликає хворобу орнітоз, схожу на грип. Коли голуба можна впіймати, це означає, що він хворий. Самотній голуб завжди хворий.

У дитинстві ми підібрали голуба, котрий вирвався з пазурів яструба. У нього був розірваний живіт. Ми присипали рану стрептоцидом, але голуб не вижив. Тоді ми викопали ямку, обклали її квітами й урочисто поховали голуба.

Одного разу три білі голуби тричі зробили коло над моєю головою.

У місті голуби безпосередні, як пси. Коли сидиш на лавці, вони заглядають до сумки, аж наче принюхуються. Якщо скажеш, що нічого нема, вони відходять. Літаючі пси, яких знищують, коли їх багато. Послід вкриває дахи, їхнє м’ясо отруйне. Але, на відміну від безпритульних псів, у них нема потенційного господаря. Міських голубів можна порівняти ще з циганами, котрі втратили смак до мандрів. Є багато видів голубів і багато цікавих відомостей про них. Іноді вони гинуть під колесами машин, але не частіше, ніж люди, їхній стогін нагадує голос зозулі. Коли літній дощ скропить молоде листя, стогін голубів наповнює серце невиразною надією. Він ще довго відлунює між квітучими липами.

Голубка, принісши маслинову гілку, сповістила про закінчення потопу. Якщо сюди залетить голуб, це означатиме майже те саме. Коли сниться голуб, це до щастя. «Будьте лагідні, як голуби, і мудрі, як змії».

І вже заходить сонце. Певно, дім обертається, раз воно сходить і заходить у моє вікно. Ніч минула спокійно. Я слухала, як вода омиває будинок і він двигтить. Дерев’яний лев дивився разом зі мною. Я ніяк не могла згадати, чи хтось відламав йому хвоста, чи він сам відпав.

Десь у мене був дім, де я народилася, але це було в іншій країні, такій близькій, що я могла б перейти до неї через струмок. Але ніхто не сказав мені, де той струмок і чи варто це робити. Вернутись туди — це прийняти на себе весь бруд і тягар минулого, зістарітись, нести покуту безлічі речей та обов’язків, вернутися з порожніми руками і таке інше.

Я матиму тут спокій. Відмовлюся від спокуси писати листи і вкладати їх у порожні пляшки. Цей дім тісний для мене і Жовніра, але то моя вина — не можна було його сюди брати, не можна будити мертвого.

Він ще скаже:

— Нащо ти мене збудила?

— Бо не могла тебе поховати. Тіло треба поховати, інакше душа буде мучитись і не знатиме спокою.

— Знайшлися б такі, що поховали.

— Нікого не було. Нікого на світі, крім мене.

— То поховай мене тепер.

Тоді я починаю плакати, бо це неможливо. Словами важко виразити, чому я пожаліла цю безпритульну душу, яка зараз їсть, п’є, спить, робить паперові літачки і грубо зі мною розмовляє. Всі ми Боже твориво, всі ми безцінні й тендітні, мов квіти, і поводитися з нами треба належно: дуже делікатно, не заслоняючи сонця. Я ж не чіпаю Жовніра, не питаю його ні про що. Хай він сам собі вирішить, чи розмовляти зі мною, чи ні.

«Може, я теж мертва? Я довго блукала. Був темний ліс. Ріка, підземелля, міста, гори, ліс. Живий не витримав би того надлюдського страху, якого я зазнала, перебуваючи в цілковитій самотності. Може, то було пекло, а зараз я у чистилищі?»

Жовнір не знайде, що відповісти. Все є так, як сказано. Якби не було отих слів, усе так і залишилося б: гіпотеза про рай, пекло й чистилище стала б фактом. Але слова щораз інші. Вони накочуються, як хвилі на берег, і відкочуються назад. І так ціле життя в морі слів, у припливах і відпливах, які деколи завдають фізичної урази, спонукають до вчинків, але здебільшого зникають безслідно. Наші слова руйнуються швидко, розпадаються на звуки, які майже нічого не означають. Отак відлетіли голуби, домашні й дикі, стали невидимими вдень і вночі. Може, вони повернуться і згадаються.

Більше сюди ніхто не прийде. Знизу долинають якісь голоси. Вони належать до тих покоїв. Відбринять і зникнуть. Я ж хотіла жити в старому домі, уже прирученому, зігрітому. Там не так самотньо і є кому втішити. Стіни, меблі зберігають голоси. Про старий дім думаєш завжди з ніжністю. Я знала один дім, який будували з любов’ю, і в якому прожили лише п’ять років. А п’ятдесят він стоїть порожній. Коли заходиш туди, він аж ніби зітхає від задоволення. Заглядає в очі: може, ти його господар. Цей дім стоїть над річкою, і з вікон його видно дві гори. Господар лежить у землі поряд: через дорогу, біля розваленої каплиці. Звали його Антоній.

Жовнір, певно, знає про мене все. І має слушну нагоду мене ображати. Фотокартку мою він знайшов десь на лісовій стежці. Я йому її не давала. І не знаю про його попереднє життя нічого. Хтось із нас піде перший. Дім візьме інших господарів. Кажеш, ні? Цей Жовнір із тих, хто палить Золоті храми. Але ти — не Золотий храм. Ти-для життя. Бережеш себе, терпляче вибираючи господарів. Коли довго не бачиш собі подібних, робишся всемогутнім. Нема кому тебе гнати, переслідувати, лякати. Але це ще не найкраще в безлюдності. Відбитки чужих облич стираються з твоїх очей. На губах з’являється лагідна усмішка. Помічаєш довкола себе життя, де навіть недбало кинутий камінець уже є порушенням гармонії. Це пам’ятають діти: іграшка повинна лежати там, де її поклали. Що вже казати про кактус, який хоче, щоб на нього дивилися, щоб його поливала та сама рука? Людина повинна благословити речі, засвідчуючи їм свою пошану. Жовнірові не слід було робити літачки з того чудового паперу, на якому мали писатися вірші й листи. Цим він відштовхнув від себе дім. Пошани до речей люди здебільшого не мають. Як же вони можуть ставитися тоді одне до одного? Коли тікаєш, не бери з собою нічого, лише думки і тривогу за покинутими речами й людьми. Вони захистять тебе й допоможуть повернутися назад. Але кожен із нас розривається між любов’ю й ненавистю, свободою і обов’язком, бо чогось одного недостатньо. Отак і йдемо, звертаючи з дороги на дорогу, піддаючись умовлянням. А коли нікого не чуєш, душа відпочиває, не грішить. Не грішить той, кого не спокушають.

…Одного разу настав погожий день і я вийшла з будинку, сіла на сходах. Дві нижні сходинки були під водою, не дуже чистою, але досить прозорою. Побачити корабель, хай навіть із вітрилами, мені не хотілося. З самотності виходиш так само важко й повільно, як із довгої хвороби. Хоч гріх було б називати самотність хворобою. Це — спосіб самозахисту, коли не бажаєш, щоб у тебе щось забирали, хай навіть час. Той час — клубочок, нитку з якого витягуєш залежно від потреби.

Я взяла з собою дерев’яного лева, щоб він подивився на своє віддзеркалення у воді. Поставила поруч. І знала, що не забуду забрати назад, бо цей лев буде потрібний іще моїм дітям. Просто у роззявлену пащу лева світило сонце, і вона сяяла благородним червонуватим полиском. Скільки минуло часу, відколи я кутала лева у хустку і клала спати? Всі втечі й поневіряння були сном, і я знову прокинулася, сповнена бажання пізнати деталі життя, бо в них суть усіх великих явищ. Гарно сидіти й дивитися у воду.

Коли я озирнулася, дому вже не було. Я не відчула жалю, та й домові більше подобалося бути деревом у величезному саду, який з одного боку омивала ріка, а з другого починалося поле з нерівною рудуватою травою, а двох інших сторін я ще не дослідила. Коли я підійшла вперше до рівчака, що відмежовував сад від поля, з’явився високий худий чоловік у чорному одязі й запропонував мені руку, щоб я перескочила. Але я пам’ятала дитячий сон, у якому подала руку, не замислюючись, такому самому чоловікові, тож повернула назад. Чим старша людина, тим вона обережніша. Але річ не лише в обережності: я вибрала інший хід, і це мало змінити все моє життя. Сад не може бути безкінечний, як ліс. Він твориться людськими руками, які не вічні. Тому втішно знати, що сад де-небудь закінчується і не є витвором диявола. Спочатку я опишу його.

Від ріки сад був старий, і деяким деревам вода попідмивала коріння, що вони вже хилилися. На горбі рівно ріс одинокий горіх, на якому статечно сиділо кілька ворон. Величезна крона домінувала над садом. Внизу теж росли горіхи і, хоч вони трималися купи, однак мали вдосталь сонця. Абрикоси теж росли гуртом і навесні своїм цвітінням фіксували існування саду. Старі черешні зі всохлим нижнім гіллям і гладкими сірими конарами були недосяжні для того, хто хотів би улітку поласувати гіркуватими чорними ягодами. Зате вишні з присохлими грудками червоного клею можна було завжди пригнути, ризикуючи зламати яку-небудь крихку гілку. Старі сливи з розпанаханою корою, під якою видніється закривавлена деревина, з віком лагіднішають, позбуваються колючок і набувають плавних спокійних обрисів. Смужка аличі виходила якраз до заходу сонця і мала боронити сад від холодного зимового вітру. Вона втрачала свою войовничість, коли переходила в округлі кущі терну і неспокійну шипшину з довжелезними пагонами. Три груші росли осторонь, переживаючи навесні й восени паломництво бджіл і ос. Запах цвіту й опалих груш має в собі щось хвилююче. А насамкінець сад був заповнений яблунями, найменш надійними для тих, хто очікує врожаю, особами. Яблуня зацвіте, але може не вродити. Вона потребує, щоб її просили. Дасть очікувані плоди, але ви їх не з’їсте, бо вони зігниють на гіллі ще до осені. Багато чого може трапитися з яблунею, бо вона наполовину створена людиною і не має того захисту, що інші дерева, котрі з зернятка, занесеного пташкою, ростуть у густій лісовій хащі.

Подекуди дерева обплутав дикий виноград, листя якого восени набуває сліпучої пурпурової барви. Видно, що садом давно ніхто не опікувався, але він не дичавів. Дерева люблять, щоб хтось до них приходив, дивився, іноді зривав плід, неквапливо витираючи сизу паволоку.

У моїй пам’яті жило багато садів. Цей — один із них, тільки колись частини його були розкидані поблизу чужих домів.

Я не дам себе викинути за межі саду після холодних ночей і дому, що зумів себе протиставити мені, але скімлив, як покинуте цуценя. Дім перетворювався в акацію. Навіть тут він пам’ятав, що я люблю те, що цвіте.

Жовнір стояв коло акації, у чистій білій сорочці, зі спокійним лицем, наче для фотографії.

— Ти вже йдеш? — спитала я.

— Я радий, що йду. Як хочеш, ходи зі мною.

— Я тут, певно, лишуся.

— Ну, то бувай.

— Щасливо.

Він зник, як оті паперові його літачки. Натомість я відчула, що вгрузаю в землю. Обдираючи до крові руки об грубу кору акації, я щосили трималася. Ще раз на пагорбку зблимнула біла пляма сорочки і зникла назавжди.

А в саду почали з’являтися люди. Бліді діти з сумними очима, каліки безрукі й безногі, знищені баби й діди. Вони вмощувалися під деревами і засинали. На їхніх обличчях застиг вираз полегшення від почуття сповненого обов’язку. Я вирвала ноги з землі, схожої на розбурханий мурашник, і пішла до ріки, чистої, як сльоза. Довго мила лице, руки, ноги. Потім відчула, що позаду мене хтось стоїть. Обернулася і впізнала Перевізника. Він не казав мені нічого, лише мовчки дивився. Нарешті йому стало мене шкода:

— Ти можеш вертатися чи не вертатися. Але ліпше вертатися.

— А вони повернуться?

— Ті, що не стануть деревами і травою, повернуться.

— Я піду з тобою. Пам’ятаєш, ти обіцяв повезти мене на зелений острів?

— Ти на ньому і є. Уві сні потрапила, але не зі мною.

— Так, із ним, — мені стислося серце.

— Не бійся, — спинив мене Перевізник. — Ти повернешся додому і будеш жити, почуваючи від цього втіху. Лише іноді відчиняй вікно і дивися в Сад, де кожна квітка і кожна травинка вічні.