Записки Білого Пташка

Спалене листя

Як мені цього не хочеться, мушу почати зі смерті, бо вона нагадала всім нам, де ми є. Через неї зі світом щось дивне діється. Правда, це ще не дуже помітно. Треба повернутись у минулий рік, у те містечко в горах, де трапилася смерть, і треба бути свідком, як я, не маючи від цього жодних привілеїв, бо тільки зараз я відчув мерзоту власного існування, випавши з автоматизму, який спотворює душу кожного, хто ледь вийде за межі дитинства. Це, певно, воля Божа, знак Його уваги, рідкісний на наші часи випадок.

Йдеться не про мою смерть, звісно, хоча письменник стає мертвим, вичерпавши творчу снагу, іноді після першої ж книги. Бідолаха не має що більше сказати: жадібно хапається за все, що може його підживити — літературні плітки, газетні статті, незвичайні події. Легко опиняється в полоні ілюзій, властивих кожному літературному ремісникові: ні дня без рядка, або підхльостує себе амбіціями, алкоголем. Він ціле життя будує холодний гробівець, щоб було що показати нащадкам, ввести їх в оману, бо не знає іншого способу позбутися власної незахищеності. Так чинить чи не кожна людина, ergo, письменник — теж людина. І ніхто не вказав нам іншого шляху, хоч про нього можна вичитати у багатьох книгах. Як оте осіннє листя швидко згоряє, такий же короткий час нашого існування. Не встигаєш запросити когось змерзлого до свого багаття, як уже мусиш сам відходити у зимову ніч, шукаючи навмання тепла і світла. А там усе залежить від випадку — кого стрінеш: розбійника, святого пустельника чи веселе гульбище картярів і розпусників. Вибирати не доводиться, справа лише в тому, скільки часу ти грітимеш руки над чужим полум’ям. Це я про себе. Я прибився до багаття, яке за всіма фізичними і метафізичними законами мало давно згаснути, але натомість розгоряється щораз дужче. Може, таке трапляється і з тими багаттями, які ми вважали давно згаслими? Хтось приходить до них потайки, гріє пальці, посміхається, спостерігаючи за золотими саламандрами, які бавляться у найгарячішому полум’ї. Певно, отаким вогнем можна спалити власну оселю.

Я вважаюсь молодим письменником, і всі мене запевняють, що колись напишу щось геніальне. Серед нас повно геніїв. Ця наївна віра дає нам змогу пережити лихі часи. Можна вважати це слово жаргонним. Я не знаю товариства, де міг би таке сказати навіть на п’яну голову. Бо я — при посаді. Дрібненька, абсурдна посада з мізерною платнею, зате вона дає мені змогу частіше потрапляти на очі редакторам і видавцям, і з декотрими бути на «ти». Щоб компенсувати цю залежність, я буваю іноді безкорисливий, як-от зараз. Запитую себе: чому це сталося зі мною? Чому я лежу зараз на верхній полиці брудного потяга і мене всього аж викручує, і не вистачить цинізму усієї літературної братії, щоб зняти тягар із душі? Я спливаю холодним потом, безмежно самотній і німий, не готовий жити в божевільні, не здатний засміятися і висміяти. Ніч — це прокляття для тих, хто не спить. Я знаю, що не повернуся звідти таким, як був, і найгрубіша брехня мене не забруднить. Я ходитиму чистий до кінця життя, хоч би в яке болото кидався. І все це через смерть чужої людини, яку я мало знав, яка була жінкою тридцяти семи років і писала книги. Зрештою, чи хтось її знав? Вона була невидима для звичайного ока.

Повернусь до минулої осені, хоч теперішня ніби злилася з нею. Наш серединний світ сильніший за мене, тому я волію розповісти про все, доки будні не присипали пилом папір.

Рівно рік тому я їхав на похорон Анни, так, як їдуть у відрядження, але ще з більшою нехіттю, бажаючи спізнитись, що й сталося. Мав ще їхати наш відповідальний секретар, але в останню хвилю йому на голову звалилась китайська делегація. Мені не вперше бути представником на похороні, але 37 років — це приголомшило нас усіх. Я не бачив Анни три роки. Весь цей час вона не виїжджала нікуди зі свого містечка. Ми повідомили тих, кого вважали за потрібне, підготували некролог. І на якусь мить війнуло крижаним холодом: ми ж не були такі вже безсердечні. Пішли до найближчої забігайлівки, пом’янули, та й розійшлися. Увечері я мав виїхати. З дерев шалено падало листя, летіли каштани, пекло сонце і світ нагадував моторошну карусель, з якої годі було вирватися.

Вдома я розповів дружині. Вона не любила Анни, але звістка вразила її більше, ніж я сподівався. «А як же її дитина?» — забідкалася вона. Я забув про ту дитину, бо ніколи її не бачив. Їй десь років дванадцять. Дівчинка. «Вона має тітку», — відказав я і подумав, що письменнику сім’я ні до чого, бо час від часу його палить бажання самознищення. Навіть зі мною таке буває, хоч я міцно прикутий до родинного гнізда і крила мої вже атрофувались. Анна дуже давно розлучилась із чоловіком. Здається, він бив її, зраджував, та й вона не належала до тих жінок, які шукають розраду в материнстві. Мені важко уявити, що відчував би я, коли би втратив матір у дитинстві.

Я поспішав. Дружина хотіла мене провести, але я зважився сам пірнути в осінні сутінки. Мабуть, вона цілий вечір буде перечитувати Аннині книжки і каятись, хоч ніхто з нас тоді не знав, що Анна насправді не вмерла, лише стала ще більш невидимою. Це неважко збагнути: її ніколи не було з нами. Вона покинула нас, не знайшовши тих, кого шукала. У цьому Вавилоні ми змушені зустрічатись навіть якщо ненавидимо одне одного.

За рогом я випив горілки, а до неї кави, хоч то на ніч не зовсім добре. Приїхав на вокзал, сів у потяг, насичений запахом циганських шмат і туалетів, такий собі бідний, обшарпаний поїзд, який може перерізати одним махом людину навпіл.

Усе було як тоді. Я зійшов перед жовтим пристанційним будиночком, набрав повні легені чистого холодного повітря. Жовкле листя падало, як усюди, пахло димом.

Минув рік, повернулася осінь, і я повернувся до Анни. Я забув би той похорон, забув Анну, якби вона довершила своє життя. Але вона померла раптово, не залишивши жодних розпоряджень. Люди здебільшого не готуються до смерті, стрічають її як останні боягузи, зраджуючи близьких, дозволяючи захопити себе зненацька. Мене вимучила ця смерть, я мусив від неї звільнитись, прочитати усе, що залишила Анна, написати про неї. Це, власне, мій фах: псувати папір. Я приїхав, заручившись підтримкою Спілки письменників і згодою Анниної тітки, котра написала мені листа першою, пропонуючи розібрати рукописи. А тепер мені доведеться мешкати в тримісному номері занедбаного готелю і нюхати сморід чужих шкарпеток, щодня інших. «Можна жити де завгодно, це нічого не міняє», — казала колись Анна. Але я не згоден: як кому до вподоби.

Поселятися у готель було рано. Я вирішив трохи поблукати до дев’ятої. Про те, щоб напитись кави, годі було й думати, але я мав у портфелі все для кави і в готелі приготував би собі. За рік сталися зміни: два кіоски стояли майже впритул. На одному було написано «Едем», а на другому — «Нарцис». Дуже дотепно. Я купив в «Едемі» пляшку пива у сонної дівчини й пішов до парку. Господи, як там було гарно! Золоті дерева, золоті гори. Бракувало лише Золотого храму, до якого я б не насмілився вступити, лише б споглядав здалеку, п’ючи чудове холодне пиво. Сьогодні я сяду за архів Анни. Я уже бачив нашу спілчанську газету, цілих дві сторінки фотографій, спогадів, уривків із творів. Більше, певно, не вдасться зробити для себе, хоч вдаватиму, що зробив це заради неї. «Ти, старий циніку, — потягнувся я, — правильно робиш. Маєш нагоду погрітися коло вогню і скористати з цього».

Смутна бабця в оранжевій кацавейці мела стежку, розфуркуючи листя на два боки. Її, певно, мордували всі болячки, що є на світі. Бабця невпинно наближалась до мене, маючи намір змести й мене убік: Коли між нами залишилось не більше десяти кроків, я не витримав, залишив їй офіру у вигляді порожньої пляшки і подався у протилежний бік. Парк був дуже великий. Я йшов ним, дивуючись: чого було тривожитися цілий рік? Хіба мало людей помирає у розквіті сил? Може, то нам тільки здається, що вони залишили після себе незакінчені справи: швидше життєві сили вичерпались до дна. Я не причетний до її смерті. Анна не хотіла жити в нашому колі, зневажала «інтриґи», конкуренцію, боротьбу за виживання, бо мала все, чого потребувала. Я теж не маю з ким говорити по щирості. Дружина коментує мої думки, як їй вигідно. А більше нікому їх коментувати. Рідко хто зберігає дружбу до сорока років. Зрідка хто не залишається самотнім.

Пора було вертатись до готелю, а я й не помітив, як парк перейшов у ліс, опинившись на невиразній стежці, що завела мене в гори. «Пройшовши шлях земний до половини», я заблукав у лісі. Тепер я зрадів би, почувши шурхіт мітли старої фурії. Довкола мене виростали старезні дерева, обвиті плющем і вкриті мохом. От тобі й на! Заблукати в парку. Нічого, як сказав Чеширський кіт: куди б не йшов, все одно кудись потрапиш. Спокійно, не хвилюйся. Це не ніч, а ранесенький ранок, і мусить стрітися бодай одна жива душа. Краще сісти на цей повалений стовбур, з’їсти канапку, і чекати на того, хто з’явиться.

Справді, з’явився пес. Радше схожий на вовка, ніж на пса, хоч мав ошийник. Зрештою, може, тут такий звичай, що вовки носять дорогі посріблені ошийники. Я віддав вовкові рештки канапки. Той понюхав, узяв у зуби і поніс. «Чекай! — крикнув я. — Куди ти йдеш? Візьми мене з собою!» Бо він мусить десь жити поблизу. Я раптом опинився у такій гущавині, що мусив стати на коліна. За комір посипалася суха хвоя, мертві й живі комахи, лице обліпило павутиння. На мить я зіщулився, збираючись із силами, а тоді рвонув уперед, куди завгодно, тільки б вирватись із цієї гидкої трухлявини. Я добряче обдерся, перш ніж відвоював собі трохи простору, аби розігнутись. І не побачив жодної стежки. Тоді у відчаї запитав себе: невже це я, невже це моє тіло у хащах? Так, ніби звідкись повернулась моя душа і дуже здивувалась. У дитинстві я відчував щось подібне. От до чого призводить один крок убік! Якщо повернутись до природного стану речей, тобто до фактів, я приїхав у містечко C., щоб залагодити справи з творчою спадщиною померлої письменниці. У моєму портфелі — відрядження, квиток із поїзда. Тільки я згубив портфель із сорочками, шкарпетками, бритвою і документами. Гарна ситуація! Правда, вовк не буде вимагати від мене посвідчення особи. От матиму що згадати! Скільки це я років не був у справжньому лісі? Цілу вічність, якщо не вважати пікніки з шашликами. Їхній запах перебивав усі спогади про ліс.

Я став прислухатися, чи не почую який голос цивілізації. Але вуха мені міцно заткнула тиша. Кричати було соромно. Я ж не міг далеко відійти від парку, це ж не джунглі. Цієї пори люди ходять по гриби. Я пішов навмання, точніше, поліз. Роздер плаща, що його не буде кому зашити. Не знаю, чи зможу я розпалити вогонь, якщо не виберуся звідси до ночі. Ніхто не шукатиме мене.

Я чувся геть вичерпаним. Глянув на годинник: одинадцята година. Тоді сів на пеньок, щоб тверезо обміркувати своє становище. Цей ліс — лабіринт. Щомиті можна знайти вихід, але можна його не знайти ніколи. Що більше хвилюєшся, то довше шукаєш. Згори просочувалось жовтувате сонячне світло, поволі нагріваючи землю, і мені стало легше дихати. Я перебував у сні й мені не хотілося з нього йти. Стало затишно, спокійно. Я вимкнув свій час…

Певно, задрімав і здригнувся від гавкання, як ото пси, буває, гавкають заради власної втіхи, щоб просто чути свій голос. Спина заклякла, бо я дрімав, опустивши голову на руки.

Я пішов на те гавкання. Десь метрів за сто побачив галявину, вкриту ліловими кущиками, а посеред неї — невеликий дерев’яний будиночок, оточений низеньким парканом. А за парканом — того пса і дівчинку-підлітка у джинсах і сірому светрику. Я втішився, що вони мене не злякались і спокійно чекали, поки я надійду. Аж занадто спокійно, ніби знали, що я маю вийти з лісу. Я чомусь розгубився і залепетав під їхніми поглядами:

— Я заблукав… Згубив портфель. Уявляєте, щойно з поїзда, заблукав, і тепер не знаю, як мені вийти до міста. Є ж така дорога, правда?

Дівчинка похитала головою:

— Тут немає ніякого міста.

— Як то немає?

— Навколо ліс.

— А ця стежка куди веде?

— До джерела.

— А ось ця?

— До ожини.

— Ну, добре, — сказав я, — щось придумаємо. У тебе гарний пес.

— Її звати Альфа. Ходіть до хати, поки вона шукатиме ваш портфель.

— Дякую. Мене звати Ігор.

— А мене — Ліля.

— Твої мама з татом удома?

— Мама скоро прийде.

— А ти хіба не ходиш до школи?

— То ви йдете чи ні? — насупилась Ліля.

— Іду-іду!

Альфа довела мене до порога. Тоді понюхала мою руку і побігла назад до лісу. Я увійшов до великої кімнати з кількома стелажами книжок і круглим столом посередині. Над канапою у кутку висіли дитячі малюнки, а коло дверей — велика мапа зеленого кольору.

— Сідайте, — наказала дівчинка, і я покірно сів.

Мені кортіло ще щось спитати, але вона зникла. Я забув, що довкола ліс, з якого не можна вийти, бо хотів це забути. Те, що я вважав мапою, виявилося дитячим малюнком: зелені деревця, а посередині хатинка, від якої розходяться стежки то до потічка, то до пагорбів, то до руїн. Такі собі дитячі фантазії.

Двері відчинились і увійшла Альфа. Вона поклала переді мною мій портфель.

— Дуже дякую, — сказав я цій чудовій собаці, яка навіть у хащах мене не злякала. — Може, ти ще й виведеш мене з лісу?

Альфа позіхнула і почалапала геть. Певно, хотіла спитати дозволу в маленької господині. Я відчув себе у безпеці. Дівчинка внесла горнятко з кавою і тарілку млинців, що дуже мене втішило.

— Слухай, Лілю, — спинив я її, — що то за мапа на стіні?

— Хіба ви не знаєте?

Я розвів руками.

— То мапа світу.

— Якого світу?

— Нашого.

— Чекай, хіба наш світ — це ліс?

Дівчинка зникла. Я почув, як у сінях вона розмовляє з собакою. Бідна дитина! Я випив каву і з’їв усі млинці з ожиною.

— Зараз прийде мама і вирішить, що нам робити, — говорила дівчинка собаці. — Будь чемна!

Це стосувалося і мене. Я тихенько встав і пройшовся вздовж книжкових полиць. Там панував хаос: Гессе і Керролл, Жюль Верн і Кастанеда, Аврелій Авґустин і «Країна Сонячних зайчиків»… Моя дружина дотримувалась ієрархії на книжкових полицях і дуже не любила, щоб хтось її порушував. Мій погляд перейшов на фотокартки. На одній з них я побачив усміхнену молоду жінку з дитиною. Я впізнав цю жінку і цю дитину. Схопив портфель і вибіг з хати. Ніхто не доганяв мене, але я весь зіщулився. Мені було нестерпно боляче, наче мене жорстоко обдурили.

Настали дивні дні. Аннина тітка, певно, жалкувала, що я приїхав. Рукописи я мусив читати у неї вдома, ледь не під замком. Така обережність прикро мене вразила.

— Нею зацікавились якісь підозрілі люди, — пояснила ця сувора жінка.

— Хто?

— Не знаю. Хотіли все купити. За тисячу доларів.

Я не повірив, бо нині немає нікому діла до літератури.

— Я б не пустила і вас до хати, якби не знала вас.

— Ви мудро вчинили, пані Стефо. Але рукописи можна передати в архів, тоді ви були б у безпеці, й дитина також.

Жінка зблідла.

— Вони не посміють чіпати малу. Якщо дійде до того, то я віддам їм усе!

— Певна річ, — погодився я. — Коли вони були?

— Два місяці тому.

— І ви не питали, навіщо їм рукописи?

— Питала. Казали, що видадуть книжку. Ніби вони з видавництва. Ще візитку лишили. Зараз пошукаю.

Пані Стефа вийшла на кухню, забряжчала склом, пересуваючи щось у серванті.

— То з Києва, дивіться…

На дорогому папері було видруковано: «Видавнича агенція СЕТ», і адреса, без телефону.

— Я не чув про таке видавництво, але спробую щось дізнатися.

— Зробіть таку ласку, — пом’якшала пані Стефа. — Щоб мені було спокійніше.

— Зроблю все можливе. Але зараз видавництва з’являються і зникають, та й ними, буває, прикриваються різні темні справи. Може, такого видавництва взагалі нема. А ви читали рукописи Анни?

— Знаєте, вона не любила, щоб хтось читав ще не передруковане. То не моє, самі розумієте, а малої. Дякувати Богові, вона стала тепер трохи веселіша. Ми жили втрьох, відколи Анна пішла від свого чоловіка.

— Він так і не з’явився?

— Згинув десь. Він був не звідси. Я ще не така стара і вивчу Лілечку.

— Я хотів запитати у вас про одну річ…

— Питайте.

— У вас немає часом будинку в лісі?

— Дивне питання. Хто нині живе у лісі? Анна хотіла б, але ж ми бідні. Жили з самої зарплати.

— Я просто так. Вона говорила мені про це. Тут такі гарні ліси, гори…

— Так, повітря у нас чисте, гірське. Я знаю, Анна у вас гостювала, то приїжджайте якось із дружиною, як будете мати час.

— Це було б чудово, — збрехав я.

Ми домовились, що я прийду завтра зранку. Подумки я вирішив, що впораюсь днів за три, бо все це мені не подобалось: якась тиха маячня. Хоч спокійне інтелігентне лице вчительки мало б викликати довіру. Дякуючи за чай, я відчув, що вона розчарована. Ця жінка чекала від мене щирості й не дочекалась. Зрештою, що нас пов’язувало? Її, мене й Анну? Вона просковзнула між нас тінню і пішла туди, де її чекав її справжній світ.

Я лежу на казенному ліжку і слухаю, як галасливо надходить вечір. Повертаються тимчасові жителі цього убогого пристановища, вмикають радіо, замовляють у коридорної чай, п’ють горілку. Щомиті може хтось надійти і зайняти ліжко навпроти, хоч мене заповажали, коли я назвався письменником. Я не хотів поки що розпитувати про Анну. Я не журналіст, і тому заздрісний. Поміж нашої братії кожен вважає себе неповторним і шанує тільки класиків, та й то не з нашої землі. Ми, наче черв’яки, пропускаємо через себе глину чужого існування і не приймаємо іншої їжі. Але в глибинах єства замислюємось над тим, що відмерлі рештки — не найліпший харч. Я навіть забув спитати, які ще рукописи залишила Анна, виказавши тим байдужість.

Після того офіційного візиту я подзвонив до Спілки, а також дружині. Ясна річ, я ні словом не обмовився про світ, який став лісом.

— Зет? — перепитав Бодя, який видавав нашу газету, коли траплялось вициганити якусь копійку у спонсорів.

— Сет! Єгипетський бог зла і пустелі.

— Ну, ти даєш! — захихикав Бодя. — А хіба таке буває?

— Я маю візитку з адресою, але без телефону.

— Слухай, я сам можу тобі надрукувати таких візиток…

— Не треба, — сказав я. — Дізнайся.

Бодя мав рацію. Аннину тітку могли й наколоти. Але то був би дорогий жарт. Попри все, як спеціаліст, я можу відшукати те, що їх цікавило.

— Тут така краса! — бадьоро вигукнув я, додзвонившись до дружини. — Золоті гори, чисте повітря! Я мов на курорті. До речі, нас запрошують сюди відпочивати.

Але дружина не поділяла мого захоплення. Її цікавило інше:

— Чим ти тут займаєшся? П’єш?

— Я займаюся виключно архівом.

— Коли приїдеш?

— Ще не знаю. Слухай…

Тут нас роз’єднали і я більше не став набирати номер. І так усе зрозумів. Нас давно об’єднує звичка, хоча і звичка — це досить вагома підстава, аби жити разом. Я ні до кого не маю претензій. Ніколи не почував шаленої пристрасті й ніколи її не описував. То в Анни було палке серце, хоча зовні вона справляла враження незворушної особи. Протягом багатьох років Анна вибудовувала власний світ, щоб оселитися в ньому, як, буває, переходять з одного дому в інший. Вона відходила повільно, не кваплячись, озиралася, може, хтось покличе її, попросить повернутись. Та хіба таке буває? Хоча, можливо, вона обернулася востаннє і покликала мене. Я маю добре обміркувати це, щоб не прийти до її тітки таким, як сьогодні: діловим і байдужим.

Пригадую, як у нас на кухні вона здавалася пришельцем з іншого світу, вражаючи нас щирістю. Ми поважали цю щирість, боронили жінку, доки могли, від закулісного бруду літератури. Однак вона вирвалася з-під нашої опіки, вирішивши, що достатньо знає життя великого міста, і покинула його, продовжуючи далі створювати власні світи, де, певно, одній їй було затишно. Дружина вважала, що вона використала нас, як піддослідних кроликів, але я вважаю, що нам не вистачило снаги для спражньої дружби. Такі стосунки у нас ніхто не припиняє, раптом на щось згодяться. І все наше існування покрите змертвілою лускою, яка шурхотить, засмічуючи все довкола.

Отож, ми були різними, бо мене становище зобов’язувало, а її ні. Я потайки заздрив, що вона вільна не сходитися з літературними імпотентами, котрі ніколи не мали власної думки. Зараз вони себе називають герметиками, хоч важко уявити собі герметиків укупі, які самі не знають, що то є герметизм. Крім того, усі вони переобтяжені комплексами, хоча для мистецтва це незле, особливо комплекс неповноцінності, який можна подолати, видавши кілька книжечок і отримавши за них добрі гроші. А потім залягти в долинці чи зайнятися шоу-бізнесом. Мені не пощастило подолати цей комплекс.

Сонце цього невдалого дня нарешті заходило, то спалахуючи, то гаснучи. Я згадав, що не вечеряв, і вийшов. Мене обгорнув м’який прохолодний вечір. Збоку готелю був буфет, де товклося повно люду. Спершу я не захотів іти, але попереду мене чекала самотня ніч. Та й цікаво було подивитись на розваги тутешніх мешканців.

Їм теж було цікаво дивитись на мене. Нічого, звикнуть. Я попросив пива, дві порції сосисок і, поки буфетниця з видовженим жовтим лицем і пригаслими очима все це готувала, запримітив собі столик, за яким сидів старий чоловік, котрий, певно, утік від жінки, живої чи на цвинтарі. Єдина відрада старих чоловіків — пиво і доміно.

Я привітався і спитав дозволу присісти.

— Прошу! Прошу! — і одразу ж поскаржився: — Тілько живу на світі, а він не хоче мене брати до автобуса!

Я подумав, що старий напідпитку переживає якісь давніші події, кивнув, і взявся їсти.

— Йой, біда, біда… Я ’го вже просив: забери мене, чоловіче, та ж в автобусі повно місця. Я тобі доплачу. А він одно: колись візьму вас задурно, а нині не можу. І видит добре, що я такий самітний і слабий. Молодих бере, чого би й мене не взяти? Я би сів у кутику, на бамбетлі. А ви, пане, їжте. То вам коцур так руки подрав, чи сте на гриби ходили?

— Та то пусте. Заживе, як на псі.

— Та воно так… Я чого про коцура питаю? Бо маю вдома старого коцура. Як йду до автобуса, беру ’го з собов, аякже. Він не драпає, хіба спит коло п’єца, або на ліжку, і все чисто розуміє, лиш не говорит. Я ’го не лишу. Жінку би лишив, а його — ні. Бо воно старе, бідне, не дасть собі ради без мене. Нусько, прошу дати мені ще гальбу пива, бо вже пора йти в люлю. А мому Міськові заверни щось у папірчик, як є.

— Добре, — буркнула Нуся.

— Файна кобіта, — зауважив старий. — Як би моя рідна донька. Але я плачу! Нігди в житю не пив-єм наборг, вірите, пане?

— Так, — посміхнувся я.

— Тутка люди файні, але без розуму. За багацтво думают. Палаци будуют, а по тих палацах вітер свище, бо нема кому жити. Діти по чужинах пороз’їжджалися. Я вас пивом угощу, але після п’ятого, бо пенсії акурат на хліб. Приходіт ліпше шостого, бо на один день можут затримати. Молоко мені сусіда раз у два дні носит. Мій Місько дуже молоко любит.

— Маєте пиво, Іване Гнатовичу. А то вашому котику.

— Дякую, Нусю. Я тому панові казав, що ти мені як рідна донька. Така файна, пристійна кобіта, любо дивитися!

— Давайте гроші, як маєте, бо в мене нікого за касою нема, — почервоніла Нуся.

— Може, я вас пригощу?

— Е, ні, боронь Боже! Я маю гроші. Але шостого приходіт.

— Дякую, прийду.

— Тут дві сосиски трісли, ще тепленькі.

— То файно, Нусю, бо мій коцур старий, не має зубів. Буде тішитися.

— Ви, як мама, біля того кота.

— А він свою службу знає! Мишей до хати не пустит, та й ноги мені гріє. Небіжка теж ’го любила, найшла маленьким у фосі. На тобі, Нусю, гроші. Прийду шостого.

Нуся пішла і вже не здавалася мені такою непривабливою. Була висока, рівно випростана, і від неї віяло спокійною силою.

— Ага, то мій Місько з’їсть нині одну, завтра другу, молочком зап’є, — файно! — бурмотів старий, кладучи пакунок до кишені.

Я підвівся і попрощався.

— То шостого?

— Добре, прийду. Добраніч!

— Добраніч, добраніч!

Буфет заливало тьмяне жовте світло. Ніхто не розмовляв надто голосно, не палив. Може, тут такий звичай.

— Ви надовго? — запитала буфетниця, коли я прощався з нею.

— До шостого буду точно.

Вона засміялася:

— Іван Гнатович вчив мене і мою маму. То дуже порядний чоловік.

— Він мені щось казав про автобус, ніби його не хочуть туди брати.

— Не знаю, — очі в неї непривітно звузились. — Стара людина, що ви хочете від старої людини? Щось йому в голові плутається. Але шостого мусите прийти. Добраніч!

— Може, й так. Добраніч!

Тієї ночі я спав неспокійно. Знявся вітер, і вранці поменшало листя на деревах., З хвилини на хвилину мав початися дощ, і я фізично відчув, як тонка матерія мертвого листя буде прогинатися під краплями, запливаючи болотом. Я не пішов тією алеєю, ледве стримав себе, щоб не піти. Все одно між мною і зустріччю на галявині лежать непрохідні хащі, і вдруге я не зможу туди потрапити, бо не вірую, і навіть подряпані руки не є достатньо переконливим аргументом. Ця оманлива прозорість дерев, спокусливо тиха стежка, безлюддя викликали у мене відразу, в якій я не міг нікому признатися. Ніхто й не питав, навіщо я тут, хоч моя поява була всіма зауважена. У готелі наразі не було пожильців, хіба кілька водіїв міжміських автобусів, які рано вкладалися спати. Якби хтось грубувато і безцеремонно поговорив зі мною, як це мають за звичку прості люди, випитавши про сім’ю, ціни у Львові, мою зарплату, я б упевнено зіграв роль важливої персони з великого міста, яка любить народ, не зіпсутий цивілізацією. І легко зумів би приборкати стару вчительку, від якої цілком залежав успіх мого відрядження.

Я купив ще вчора коробку цукерок і дійшов до будинку, прибравши покірливо-покаянний вираз обличчя. Може, цього разу крига розтане. Удома я ще спав би. Дорогою мені стрічались жінки з кав’ярками на молоко, діти з ранцями, яких супроводжували безпородні пси, дядьки на роверах. Я піднявся на другий поверх і подзвонив.

Я відчув, як мене проймає дрож. Із цієї хатинки на галявині був лише один шлях назад — по колу, яке розширювалось і врешті викинуло мене у передмісті, де було більше городів, ніж людей, а людей більше, ніж садів. Яблуні родять через рік, а бульба — щороку. І морква, і капуста… Я плутав вузенькими межами, заходив у тупик, впираючись у пліт, важко дихав, бо сонце припікало. І, побачивши нормальну асфальтову дорогу, ледве не заплакав від щастя. На ручці портфеля залишилися сліди зубів. Отже, це було.

Листки сірого паперу з конторської книги, що вже почали жовтіти по краях, наче їх торкнулося полум’я, мали пояснити мені все: реальне і нереальне. Списаний папір свідчив, що Анна продовжує існувати. І я повинен, доки не пізно, покинути цей світ, де я чужий і який може мене покарати. Задля цього мене й заманили сюди.

Але наступної миті мені стало соромно, бо я почув тихий голос Анни:

Або ще:

Я приходив читати Аннин «Досвід самотності», і все було гаразд, доки я сприймав ці уривчасті записи як читач. Я ніби поринав у атмосферу кінця XIX століття, коли емансипація жінок була ще несміливою і наївною. Тодішні письменниці, вчительки, лікарки приваблювали жіночістю, на відміну від сучасних ділових амазонок, котрі погорджують чоловіками, і ніколи не вгадаєш, мають вони хоч трохи серця чи ні.

Але коли я дивився на всі ці записи тверезими очима, тобто очима людини, яка товчеться на літературній кухні, то не бачив поки що відкриттів. Провінція консервує, не дає доступитися свіжому повітрю. Це ще не найгірша втрата, однак хто видасть її книгу? У ліпшому випадку надрукують у журналі, якщо пані вчителька дозволять. А я б написав передмову.

Слава Богу, я далі міркую тверезо, як перед поїздкою сюди. Є шанси повернутися. Коли я прочитаю все, що мені дозволено, то забуду його, але ніколи не забуду, як іноді моє лице спалахувало соромом і мене охоплювало почуття провини, наче я міг відвернути смерть Анни і сирітство її доньки. Серед речей, що належали Анні, її книжок, я не міг почуватися спокійно. Намагався зосередитися на цій дивній книжці, яка звалася «Досвід самотності» й складалася з кількох десятків пронумерованих карток. Відсутність сюжету свідчила, що Анна розчарувалась у вигадуванні нових історій. Вона колись казала, що написане нею здійснюється. За допомогою інтуїції вона випереджала хід реальних подій і, можливо, тому відчувала менший біль, коли вони повторювались, чи більшу втіху. Цією книжкою вона зупинила годинник.

Я перегорнув рукопис до кінця і не знайшов дати. Підійшов до вікна і дивився, як падає дощ, почув його голос. Я втомився і спробував усвідомити, де я. І хоча моя відповідь була підкріплена паспортними даними і відрядженням, цього не вистачало.

У двері постукали. Я ледве встиг обернутися.

— Ходімо обідати, — покликала мене господиня. Я пішов за нею до кухні.

— Вам, певно, не до вподоби, що ви тратите стільки часу?

— Пусте, мені за це платять. Та й мені давно не траплялося нагоди змінити середовище. Тут усе інше.

— Просто люди тут не такі лукаві. Вони у себе вдома. А у великому місті не так. О, я теж там жила, з чоловіком… Але після його смерті переїхала сюди і взяла до себе Анну. А тепер мене мучить думка: може, серед бурхливого життя вона б навчилась боротися за себе, і доля була б до неї прихильніша. Правда, вона ніколи не нарікала. Анну треба було оберігати. Вона не шкодувала себе, була марнотратною щодо життя, наче мала їх кілька. Завжди добре згадувала вас і вашу дружину.

— Дякую. У нас про неї так само найкращі спогади. Я хотів би щось зробити для її пам’яті.

— Це непотрібно.

— Ви ж знаєте, що це не так. І знайдуться інші, які будуть набридати вам більше, ніж я. Якби Анна залишила заповіт, щоб її твори спалили…

— Вона його залишила.

Жінка, не криючись, заплакала.

— Вибачте, — промимрив я, — я поводжуся як письменник, а не як людина.

— Це ви мені вибачте. Анна вважала, що написане нею нікому не буде потрібне, що вона відстала від часу. Це її зламало. І ще вона говорила, що можна погано писати, але бути поганим ще гірше. Написане спалиш, а кривду не загоїш. Я часом не можу заснути, йду до її кімнати і там розмовляю з нею. Що більше минає часу, то вона мені ближча. Я чую якесь тепло і спокій, коли посиджу тут.

Я відчув щось цілком протилежне, але промовчав. Зрештою, я чужий. Наче запущений годинник, який можна зупинити лише часом.

Нашу мовчанку перервало якесь глухе гупання у двері.

— То Гандзуня, — сказала господиня. — Іду вже, йду!

За дверима я побачив купу лахміття, що мала зватися Гандзунею. Я спершу подумав, що вона на колінах, але у неї не було ніг. Вона сиділа на дошці з коліщатами.

— Нащо так довго стукаєш, я добре чую!

— Пані Стефо, я хіба хотіла спитати, чи у вас все добре?

Гандзунина голова була замотана синьою хусткою, мокрою від дощу. На вид їй було років шістдесят.

— Де мала?

— Та у школі.

— Може, я їй парасолю занесу, аби дитина не змокла?

— Чи ж я би не дала їй парасолі, Гандзуню?

— А як котрі діти вкрадут?

— Має вона парасолю, не переживай.

— Бережіт тоту дитину, пані Стефо, чуєте? Я їй принесла горішків, у своїм саді назбирала.

Гандзуня вишпортала з кишені кілька молодих, щойно облущених горіхів.

— Йой, Гандзуню, дякую… Але ж надворі дощ, заслабнеш. Може, зайдеш чаю напитися?

Гандзуня зиркнула на мене перестрашеними сивими очима:

— Нема часу, пані Стефо. Маєте гостя. А я вам насліджу.

— Я тобі куртку дала, що не промокає, де ж вона?

— А! — махнула брудною рукою Гандзуня.

— Знов бідним віддала?

— Та! Мене сало гріє. А ви що, гніваєтеся?

— Якби ти пропила, то гнівалася б, але ти не п’єш. Шкода тебе, бо ти сама бідна.

— Я маю пенсію. Шестого принесут. Я дала Маринчиному Васильку тоту куртку. Йду вчора, а вно в єднім сорочиту несе хліб. Біда! П’ятеро дітей…

— Йди додому, Гандзуню, грійся. Я передам малій горішки.

— Тота наука дитину з’їсть, бігме!

— Діти мусять вчитися.

— А, — знов махнула рукою Гандзуня. — Здоров’я важніше. Я вже піду, коли так, пані Стефо. Як щось буде треба, скажіт. Я нікому не дам із вас знущатися.

— Добре. Візьми пакуночок, з’їж собі вдома.

— Ні, ні! — замахала руками Гандзуня.

— Не встидайся, бери. То від мене і від малої.

Гандзуня неохоче поклала пакуночок за пазуху:

— Бувайте здорові!

Коли за Гандзунею зачинилися двері, пані Стефа зітхнула:

— Дивіться, бідна каліка, а має золоте серце. Мама недавно їй вмерла, то вона нудиться.

— А що з нею?

— Поїзд ноги перерізав. Ще як дівчиною була. Від того їй у голові трохи скаламутилося, бо мала через тиждень заміж виходити. Ой, що ж я вас відриваю від роботи!

Я подякував за гостину і повернувся до кімнати, став коло вікна. Дощ припинився, подекуди прозирало холодне блакитне небо. Візок Гандзуні якраз викотився на подвір’я. До неї підбіг заболочений жовтий пес, і каліка віддала йому канапку, щось сказала і покотила далі. Згори вона нагадувала якусь химерну істоту з уяви Босха. Небо дедалі більше роз’яснювалось, бо вітер несамовито дер хмари на клапті. Воно нагадувало небо мого дитинства, коли я стояв, задерши голову, і дивувався, як швидко міняють форму хмари: з птахів перетворюються на драконів, із драконів на велетнів. І мріяв покуштувати хмару, яка, певно, на смак нагадувала цукрову вату. А коли я не хотів цукрової вати, то мріяв покататись на хмарі, м’якій, як перина.

З таких дитячих ілюзій виникають згодом дорослі, і я мав їх доста, особливо коли почав писати. Я гадав, що все написане мною буде гідно оцінене, що читач вгризатиметься у кожне слово. Коли вийшла моя перша книжка, я пороздаровував безліч примірників і втопив її у морі горілки. Мене чекало тяжке похмілля: байдужість. Я замовив рецензію приятелю, поїв його цілий місяць, поки він написав її. І це навчило мене, як діяти далі: бути присутнім усюди, говорити, говорити. Звісно, писати часу не залишалось. Якісь сюжети, ідеї витали довкола, але ж не було часу! Я поселився в Будинку творчості, але тамтешня тиша викликала у мене лише непереборну сонливість. Правда, я почав писати роман, але далі першого розділу не пішов. Заспокоював власне сумління чтивом, щоб бути в курсі, плекаючи в собі шляхетний цинізм. Мене прийняли в коло філософів-сторожів і бомжів-поетів. Анна сміялась, кажучи, що нічого не може второпати з наших бесід, і називала їх спекулятивним мисленням. Це мене розсердило, бо я був вихований так, що навіть розумну жінку вважав дурнішою за будь-якого чоловіка. І мене дратувала сміливість Анни, котра, не маючи жодної підтримки, ні на кого не зважала. Правда, вона не любила сперечатись і когось зумисне ображати, але їй було море по коліна. Чи зустрічала вона колись людей, схожих на себе? Судячи з «Досвіду самотності» — ні.

Я знову всівся читати, не пригасивши роздратування. Як можна писати таке:

Хто ж так пише? Недбало, як у щоденнику. Цікаво, про який досвід міг би написати я? Сексуальний? Чи про досвід спілкування, бо я добрий хлопець, котрий уміє собі давати раду з більшими і меншими. Однак, у цій книжці були й цілі історії, варті роману, готові сюжети, які міг би використати. Анна видавалася то геніальною, то дурною, і, хоч мала стиль, але такий, що довів би будь-якого редактора до божевілля. Вона квапилась, намагаючись висловити те, що турбувало її в певну мить. Наче розмовляла з кимось. Хто це був? Той, кого вона не бачила фізичним оком, лиш духовним, хто розумів її з півслова. Хто усе життя тужив за нею, а вона за ним, не втрачаючи надії зустрітися. Це для нього вона залишила «Досвід самотності», лист, який може читати хто завгодно, бо він не для нього.

Я приховую власну самотність, більшість людей ховає, особливо в дитинстві й старості, коли ми найбеззахисніші. Але Анна розлила свою в просторі й часі.

Я, ніби останній йолоп, сиджу за незграбним полірованим столом і переживаю тому, що читаю рукопис. І не здатний вийти з кімнати, подолати тих кількасот метрів, що відділяють мене від готельного ліжка, на якому я зміг би подрімати, а ввечері втекти на поїзд. Щось тут діється з часом. Певно, минуло не три дні, а всі тридцять років. А я все читаю безкінечний досвід чужої самотності, не читаю, а слухаю, як Анна розповідає, переходячи з високої теми на звичайну побутову балаканину. Тому, коли до кімнати тихенько увійшла її донька з поливальницею в руках, наша розмова обірвалася, і я знітився. Дівчинка привіталась і заходилася поливати вазонки. І тут у мене вихопилось:

— Як поживає Альфа?

Худенькі плечі здригнулись, запала мовчанка. Ліля зітхнула і ледь чутно вимовила:

— Добре.

— А чому вона не живе з вами?

Так само тихо дівчинка відповіла:

— Вона не може жити тут і там.

Ліля вийшла, а я відчув, ніби з мене зняли якийсь тягар, змирили з тим двоїстим існуванням, яке важко сприйняти здоровому глузду. Зрештою, може, я цим відштовхнув Лілю. Підло випитувати бідну дитину, чиє життя після смерті матері втратило сенс.

Але в сусідній кімнаті заграла сопілка, і я зрадів, що не спровокував плач чи мовчанку.

Час було йти, купити щось на вечерю по дорозі й взятися за звіт про поїздку. Може, коли писатиму, щось проясниться. У себе я жив серед гострих на язик людей, які на все накладали жаргонні резолюції: кайф, клас, мура, геніально. Але тут усе було якесь розмите і небуденне, як на старих фотокартках, коли люди перед об’єктивом вірили у вічність, і від того їхні обличчя ставали прекрасними.

Спускаючись скрипучими сходами, я думав про те, що мені не довіряють. Усе містечко не розтуляє рота, щоб не сказати чогось зайвого і не зашкодити собі чи Анні. За ввічливістю причаїлась ворожість. Замість того, щоб напакувати мені рукописами торбу, напоїти донесхочу горілкою і посадити в поїзд, мене зачиняють у кімнаті і змушують читати. Я навіть не маю права зняти копію, хоч дещо виписую і ховаю по кишенях. І все. Жодних спогадів, жодних екскурсій по місту, жодних сімейних альбомів. У мене складається враження, що Анну ховають удруге і що їй ніколи не вибратися звідси ні залізницею, ні перелетіти через гори. Єдине, що їй світить: меморіальний куточок у школі чи літературний у місцевій бібліотеці.

Є такий мандрівний сюжет про чужинця, якого примушують залишитись назавжди у якійсь країні. Мені це навіть полестило б, але тут мені не роблять назустріч жодного кроку. Ключ повертається у замку, на вікнах квітнуть вазонки, опале листя липне до черевиків, я вертаюсь туди, де мене чекають дах над головою і сіра казенна постіль. Чи випробування? Анна колись спересердя сказала: «Аби ти хоч раз побув на моєму місці!» На що я відповів зловтішно: «На щастя, я ніколи не буду на твоєму місці!» Я мав на увазі, що я чоловік. Тепер я знаю, що вона відчувала у чужому місті, блукаючи наосліп між людьми, змушена довіряти тим, хто кличе її, дозволяє заночувати, знайомить зі своїми друзями. Але кличе лише певний тип людей, які мають із того зиск, і плата їм досить велика: право на твою душу, тимчасове, але все ж право. Мабуть, Анні не сподобалась зависока ціна, хоча з того не буває поважних наслідків. Врешті, нікому до нікого немає діла. Попили свіжої крові — і доста.

У готельному номері я накинувся на газети. Вони шурхотіли, падали на підлогу, наче живі, доки поснули і настала тиша. Я скулився у темряві безмежно далеко від насильницьких смертей, грабунків, воєн, покинутих на смітниках немовлят. За кілька днів я зумів відійти так далеко, що вже й не знав, як повертатимусь. А якби прожив тут усе життя, то чиїми очима дивився б на епіцентр небезпечного світу? Очима провінціала, а не філософа. Останній мусить загартуватись у вирі життя, а тоді вже спокійно розглядати людей-комашок.

Мене гнітить це аскетичне безперспективне місце, де кожному гарантоване тихе, без пригод життя, де дрібниці лягають тяжким тягарем на сумління. Анна виїжджала, щоб ухопити ковток свіжого повітря, аби жити далі. Але потім вона знайшла інше джерело. Звідти вона брала усе, чого потребувала. І саме звідти її смерть, якої не мало бути.

Я довго не спав цієї темної осінньої ночі. Дощ падав і падав. Будь-хто міг наблизитись до дверей, поторсати клямку, постукати. І все це були б чужі люди. Мені час вертатись. Подзвонити дружині, приїхати в суботу, щоб за неділю відпочити. Я ж бо нічим не зобов’язаний ні Анні, ні українському письменству, ні людству. Їм байдуже до мене. У буденній метушні людина почуває себе значною, як той гвинтик, без якого не працює машина. Але поза нею, самі знаєте, що поза нею ми — ніхто. Тому так шкода буває старих з їхніми голодними очима і тремтячими голосами.

Нічого примітного в цьому містечку не було: облуплені, бідні будинки. Поміж них траплялися досить старі. На фасаді одного я побачив барельєф з єдинорогом і згадав, що про нього колись писала Анна, пов’язуючи з Балом, який відбувається лише наприкінці століття, тому ніколи не буває живих свідків попереднього Балу.

Я міг лише пожалкувати, що через два роки сюди не під’їдуть ні карети, ні лімузини, не заграє маленький оркестр і Анна не стане господинею, бо кому ж, як не їй, королювати і страждати у світі, який вона сама створила?

Довкола будинку зводили риштування, певно, будуть реставрувати. Через запилюжені вікна давно ніхто не виглядав.

Сусідній будинок, теж занедбаний, трохи менший, правив за бібліотеку. Я завжди шанував бібліотекарок, цих бідно вбраних, сумирних жриць книги. Тому вирішив зайти, щоб розвіяти підозри, ніби в цьому місті діється щось не те. Мені начебто пощастило. Тільки я увійшов, мені назустріч підхопилася гарненька дівчина з наївними блакитними очима, готова служити. Я галантно відрекомендувався як письменник, котрий приїхав сюди у відрядження.

— Дуже приємно. Ганнуся, — ще більше зраділа дівчина. — Я вас чекала.

Помітивши моє здивування, вона пояснила:

— Стефанія Петрівна заходила. Сідайте, будь ласка.

— Я, власне, шукаю якісь публікації про вашу землячку. Певно, ваша бібліотека збирала їх?

— Так. Я сама склала картотеку. Ви будете писати про неї книгу?

Я відсахнувся.

— Будь-ласка, не робіть цього! — заламала руки дівчина.

— Чому? — витріщився я.

— Вибачте, але… Мені важко це пояснити. Я з дитинства захоплювалася книгами Анни. Вона працювала якийсь час у бібліотеці. Добре, я вам скажу! Ви не можете написати правдивої книги про неї.

Замість того, щоб вилаяти це нахабне дівчисько, я раптом почав виправдовуватись:

— Я, власне, і не збирався писати книги. Я був приятелем Анни. Пані Стефанія написала мені листа, бо щось її непокоїло. Але зустріла мене досить холодно. Я просто читаю рукописи у неї вдома.

— Стефанія Петрівна дуже розумна жінка.

— Я можу написати статтю, підготувати рукопис до друку, якщо знайдеться спонсор, але, здається, цього не потрібно?

— Так. Анна вилучила себе з цього світу. Вона має інший.

— Будиночок у лісі і собаку Альфу?

Дівчина зблідла. Підійшла до вікна, густо заставленого вазонками, і в повітрі різко запахло травою. Є рослини, які пахнуть, як тільки до них доторкнешся.

— Ви там були?

Дівчина мовчала.

— А я був. І маю підозру, що мене розігрують. Зрозумійте, я хоч зараз можу сісти на поїзд і поїхати. Але перед тим хотів би знати, навіщо мене відірвали від роботи і родини.

— Я нічого не знаю.

— Вам наказала мовчати пані Стефа?

— Я не маленька дівчинка. У мене є чоловік і дитина.

— Чому б вам не створити культу з власної родини?

Дівчина сіла за стіл, склавши руки, як школярка за партою. Лице її набуло зухвалого виразу.

— Є люди, — сказала вона, — які відчувають хід подій і можуть за допомогою слів змінити реальність. Цих людей називають письменниками. Вони бувають, де їм заманеться, не питаючи дозволу і нічого не пояснюючи. Письменників дуже мало. Вони, як правило, люблять людей, близьких і далеких. Коли вони йдуть від нас, то не назовсім. Ми могли б назвати вулицю її іменем, поставити пам’ятник, влаштувати читацьку конференцію, отоді це був би культ. Я вас не засуджую: таких людей — більшість. Анна багато страждала і заслуговує на спокій. Ви самі маєте зрозуміти, для чого ви тут.

— А коли я цього не хочу?

— Тоді їдьте звідси, але повернутися сюди ви ніколи не зможете, і вам буде дуже боляче.

— Звідки ви знаєте, що буде саме так? Я не палкий прихильник Анниної творчості, як уже на те пішло. І не прихильник містики, яку мені нав’язують. Моє завдання дуже скромне. Чи, може, ви всі вважаєте, що я чимось завинив перед Анною і повинен це спокутувати? Смерть розв’язала всі вузли.

— Так, смерть, — повторила Ганнуся якось приречено, і мені раптом стало її шкода. Я приготувався почути кінець фрази, але вона загубилася десь на півдорозі.

Після розмови з бібліотекаркою я вже знав, що маю робити. Ось, здається, та сама лавка. Правда, зараз на ній сидів якийсь старий. Я проминув його, але він гукнув мені вслід:

— Прошу пана! Нині маємо стрітися на пиві!

Я про це вже забув.

— Дякую, обов’язково прийду!

Невже і я на старості буду такий прикрий? Я вже боявся починати розмову з будь-ким. Далі, далі… У тілі з’явилась якась слабкість, серце шалено билося, хоч я йшов по рівній дорозі.

За тих кілька днів усе дуже змінилося. Більше нападало листя і розвиднілося. Ця гіркувата прозорість, що ніби висотувалася з дерев, зараз із нічим у мене не асоціювалась. Я входив у неї, перебуваючи у гніві, і нічого доброго з того не могло вийти. Як шалений, я дерся стежкою вгору. Якби хтось зупинив мене на дорозі, то я, можливо, й отямився б і не став шукати будинок на галявині. Я не пам’ятав дороги і незабаром потрапив між високі ялиці. Землю вкривала повзуча ожина, якщо під нею взагалі була якась твердь. Я провалювався у ями, не сягаючи дна, опираючись лише на пружні пагони. Це тривало вічність. Я міг би пропасти в цих горах, але тепер я запам’ятовував зворотній шлях, чіпляючи на гілки клапті газети. Хтось подумав би, що я зваріював.

Що ж, я мусив визнати, що ні страх, ні гнів не відкриють переді мною таємницю. У цих горах стежки з’являються і зникають, а дерева переходять з місця на місце. Я втратив свій шанс ще тоді, коли злякався, що побачу Анну в тому будиночку на галявині. Спілкування з мертвими небезпечне для живих, хоч чи достеменно вона мертва? Я не бачив її такою, навіть не був на цвинтарі. Тому, що боявся цієї зустрічі ще тоді.

Мій запал трохи вщух. Я обіперся об стовбур ялиці. Хотів лише побачити цей дім знову. І не заходити, пощо заходити?

Ті жорстокі обриси мого тіла й душі, які я виплекав ще в молодості, почали розпливатися, мінятися. Мене б могли не впізнати вдома, а значить, не повірити. Я поводився з цими людьми зверхньо, апелюючи до здорового глузду, гнівався. Тим-то й заслужив їхню недовіру. Вартувало бути поблажливим, терплячим. Я не стану нікому заважати. Дочитаю Аннині рукописи серед тиші, запам’ятаю те, що маю запам’ятати. Єдине, що дозволено з собою забрати.

Я міг би тепер написати тобі листа, Анно. Розповісти про пошуки тебе в лісі, пошуки тієї галявини, яка неминуче заростає, коли земля відпочине. Я зустрів твоїх охоронців: дівчинку, недовірливу старшу жінку, безногу каліку, юну бібліотекарку. Певно, є інші: такі ж слабкі і вперті. Дивно, що вони не бояться Сета. Анна розповідала про сон, який часто їй снився: начебто війна, і вона тікає до лісу шукати там притулок. Анна добре розуміла, що треба звідкись утекти, аби втекти, і мати причину для втечі. Сет виник на її замовлення, задля рівноваги, хоч вона, певно, цього не бажала. Тож нам над цим нема чого замислюватися, це — фікція.

Я не помітив, як сплинув час відтоді, як вийшов з лісу і опинився у Анниної тітки, котра запропонувала мені вмитись і налила тарілку борщу. Певно, здогадалась, де я тинявся.

— У вас є ще якісь рукописи, окрім цього? — поцікавився я.

— Нема.

(Тобто, якщо і є, то не призначені для моїх очей).

— Ну, що ж, скоро доведеться вас покидати. Моя місія закінчується.

— Вам, певно, шкода вертатися з порожніми руками?

— Не зовсім із порожніми. Доведеться знову звикати до свого оточення. Але як письменнику мені цей досвід знадобиться. Ви знаєте, що письменники — жорстокі люди.

— Радше корисливі, — посміхнулась пані Стефа. — Анна дуже переживала через це. Їй здавалось, що в її свідомості існують якісь мертві зони. Що старшою вона стає, то важче їй чимось займатися іншим, окрім творчості. Чи й у вас таке буває?

— Я кручуся, щоб заробити на життя, й у мене всі зони мусять працювати. А щодо творчості, то я давно нічого не пишу. Тільки уявляю те, що міг би написати. Я таким себе не люблю, бо сам не знаю, що мені потрібно, крім грошей і визнання.

— Не сподівалася чути від вас такі відверті слова. Ви знаєте, Анна своєю долею нагадує галицьких письменниць XIX століття, які писали з болю і підтримували в собі вогонь, доки він не спалював їх дощенту. Я читала в Уляни Кравченко, як її знайомий священик віз до Львова рукопис і той по дорозі випав з фіри. А це був єдиний примірник. Отак спочатку Анну втоптали в болото, а потім вона звелась уже іншою людиною.

— Ви маєте на увазі її особисте життя? Я не знав її чоловіка.

— Звичайна проблема жінок-творців…

— Вари їсти, виховуй дітей і будь мені вірна. Моя дружина належить до емансипованих жінок, то я це відчув на собі. А він приїжджав?

— Ніколи. Ліля має тепер тільки мене.

— То, певно, велика відповідальність. І ви не шукали його?

— Люди, буває, самі хочуть зникнути. Ліля його не пам’ятає. Він був не для життя і не для смерті, а хоч щось одне з них треба пережити з гідністю.

— Цікава думка, — зауважив я. — Однак дівчинка мусить сама розібратись у цій ситуації.

— Ви досить делікатна людина. Мені здається, що Ліля не вважає відсутність батька великим нещастям і не почуває до чужої людини ненависті. А у вас є діти?

— Є син від першого шлюбу, десять років. Ми часто бачимось.

— Вибачте.

— Нічого, ми все це пережили і змирились.

Різко і довго подзвонили у двері.

— Лілечка прийшла. Вона завжди так дзвонить, як на пожежу.

— З вашого дозволу я прийду ще завтра.

Поки я збирав свої манатки в кімнаті, чув, як дівчинка щось весело розповідає тітці, а та лагідно їй відповідає. Ми зустрілися в передпокої. Ліля була в доброму гуморі, і моя присутність її зовсім не збентежила. Але я добре знав, що доньку Анни оточує незрима стіна, яку я ніколи не зможу подолати.

— Ой, я забула! Мене Андрійко чекає. Я йому маю позичити «Пригоди Тома Сойєра».

Вона побігла по книжку, а я тим часом попрощався. Дівчинка мене перегнала. При виході вона зупинилась і випалила:

— Навіщо ви шукали наш дім? Ви все одно його не знайдете!

— А хто тобі сказав?

— Дерева!

І зникла. Вона мала рацію: деревам не сподобались ті паперові листочки, які я на них чіпляв.

«Господи, — подумав я, вдихнувши холоднуватого осіннього повітря, — яке тут усе інше! А, може, у себе вдома я просто не помічав привабливості світу? Тут усі люди схожі на Анну: спочатку збентежені, недовірливі, а потім щирі й відверті. Їм здається, що цілий світ такий, як їхній — безпечний. І, певно, добре жити усе життя серед своїх: нікуди не виїздити, нічим не ризикувати, з гідністю оплакуючи близьких і весело вітаючи прихід немовлят. Я сам ріс у невеликому місті й підсвідомо тужу за ритуалами, які оточували життя надійним муром. Смерть Анни відбулась у межах ритуалу. Певно, вона бажала цього, бо не любила надмірності і руйнації. І дивно, живучи в оцьому маленькому безпечному світі, вона одночасно перебувала поза ним, у якомусь іншому, особистому світі. І була ніби подвійно захищена. Однак пішла з життя. Я знав, чому. Випадковість. Це дзеркальне відображення, у яке ми не можемо повірити, бо бачимо усе внутрішнім, а не зовнішнім зором. Останній дуже важко здобути. Треба багато терпіти і багато прощати. Ми самі програмуємо свої вчинки, усі випадковості.»

Я проходив повз сад, у якому ще молодий чоловік у лікарняній піжамі згрібав листя. Він підняв голову, і наші очі зустрілися. Мав геть хворе схудле лице, кожен рух коштував йому чималих зусиль. Те листя, яке легко здіймав вітер, під його граблями здавалось наче викутим із бронзи. Я на мить став маленьким хлопчиком, якому кортить просунути голову між пруття огорожі й спостерігати за чужою роботою. Але моя голова не влізла б сьогодні між пруття і я не насмілився б потрапити в сад із потрісканою фігурою німфи, що вмивається з неіснуючого джерела.

І я проминув той сад з важким листям, у який мріяла потрапити Анна і, певно, зуміла це зробити, бо все їй тут належало. Але справжній лише той сад, про який можна тільки мріяти.

З гір насувалась тінь. Вечір наставав тут швидко і заганяв людей до хат. Я проминув будинок з єдинорогом. На другому поверсі світилося двоє вікон. Я тут не жив і не подумав: чого б це? Однак і сад, і будинок, і тінь, що злилася з темрявою, пішли зі мною.

Ще не дуже стемніло, але я збився з дороги. Мене привабив шпиль іграшкової церковці чи каплички. Я відсахнувся, побачивши, що то цвинтарна брама. Підсвідомо я боявся живих, що прикидалися мертвими. Із брами тягнуло, як із пивниці.

Я помилково звернув не в ту вулицю, бо в напівтемряві вони всі здавалися однаковими, і довгий час не міг зрозуміти, куди я йду. Мені зустрічались одноповерхові будинки, що ховалися за деревами. Подекуди світилось. Мене супроводжував оглушливий гавкіт собак, певно, я і псам видався чужим та небезпечним.

Увесь цей світ аж корчився від моєї присутності. Боже, куди я потрапив! Вулиця то звертала вбік, то я вертався назад, керуючись якимось неусвідомленим почуттям орієнтації. Видно, я згубив ще у лісі інстинкт самозбереження. Усе моє попереднє життя було підкорене загальноприйнятому ритму. До певного часу я вчився, зростав, а потім застряг. І мусив сюди приїхати, кружляти лісами, вулицями, гостро відчуваючи самотність. Сорокалітній чоловік, який умер як письменник, сягнувши лише першої сходинки. Я не рвався ні до політики, ні до бізнесу, мене зневажали дружина, яка заробляла більше за мене, сусіди, котрі роз’їжджали на мерседесах і навіть на сходах розмовляли по радіотелефону.

Тепер я опинився у напівпримарному світі, і давній сором пече мені душу. Я ж не хотів скривдити Анну, не знав, що для того, аби писати, їй не потрібен чоловік. Для того, щоб писати, не потрібен ніхто, хіба що ти сам і розріджений простір, у якому задихаєшся.

Зрештою, що це таке? Я лайнувся, провалившись у рівчак, що перетинав дорогу, і підвернув ногу. Біль одразу виштовхнув мене в реальність. Хай йому біс! Так недовго й зламати ногу. Добре, що хоч на дні рову не було води. Я якось виліз і спочатку не міг стати на ногу. Як це мені не спало на думку зайти до чиєїсь хати і спитати дорогу? До того дому, який не охороняють пси.

Але довкола не світилося. То було якесь кладовище покинутих хат, що пахли яблуками і гіркуватими здичавілими хризантемами. Десь попереду блимнуло світло, схоже на багаття. Це могли бути бомжі. Зрештою, у темряві мене не було видно, але чути, як шурхотить листя під ногами. Наблизившись, я сховався за стовбур, щоб добре роздивитись, хто там. На пустирі, неподалік від багаття, стояв невеликий автобус, а коло самого вогню сиділо двоє: молодий у чорній шкірянці і старий у капелюсі й плащі. Обидва пили пиво з пляшок. Я подумав, що це мандрівні торгівці старими лахами, які не хочуть тратитися на готель. І аж тоді вийшов із-за дерева:

— Добрий вечір!

— О, а я вже думав, що пан не прийде! — замахав руками старий.

— Ми, власне, тут не домовлялися…

— А що, Нуся нічого не казала?

Я щось промимрив, бо зовсім забув про нашу зустріч.

— Сідайте, сідайте! Вип’ємо собі пива.

Я назвав себе.

— А мене кличуть Перевізником, — сказав молодий і очі його весело зблиснули. Я відчув, що старий ставиться до хлопця дуже поштиво.

— Сідайте. Ногу підвернули?

— Та… Упав у рів.

— Он як! — гмукнув Перевізник. — Де ж ви той рів знайшли?

Мені не сподобався його тон, але я промовчав, бо від цих двох залежало моє повернення. Подякував старому і взяв пляшку з пивом. У темряві моя рука торкнулася чогось волохатого. Я аж підстрибнув.

— Не бійтеся, то Місько.

Старий підніс кота за передні лапи. То був досить великий сірий коцур, кістлявий від старості. Очі в нього були жовті й байдужі. Я легенько погладив кота по спині. Той хрипко муркнув.

— Певно, він дуже розумний?

— Хіба що не говорить. А нащо котам говорити? Я його розумію, а він мене! Ну, ходи, Міську, за пазуху. Уже себе показав, тепер грійся. Добре, що ви прийшли, а зле, що ногу підвернули.

— Нічого, перейде. Ваше здоров’я!

Я надпив з пляшки. Пиво було чудове і до мене повернувся добрий гумор. Ми тепер стали одним товариством: старий, кіт і я. Перевізник виглядав на щось чужорідне.

— Вечір нині теплий. На ранок буде дощ, — зауважив старий.

На небі одна за одною з’являлись зірки. Я вже сто років не бачив зоряного неба. Старий упіймав мій погляд:

— Душечки повилітали. Колись ми з Міськом будемо отак дивитися згори. А то внизу, бігме, як у ямі, і та яма щораз глибша. А потім — раз! — і ти собі летиш. Файно! А він, — показав на Перевізника, — не має жалю до старого одинокого чоловіка. Прошуся в нього та й прошуся… І нині не забереш?

— Нині, як будете чемні, пущу вас посидіти.

— То ваш автобус? — запитав я.

— Мій, а що?

— Нічого. Мені, власне, треба звідси вибратися.

— Усім треба звідси вибратися.

— То правда, — щасливо підтакнув старий. — Прошу пана, можна сісти?

— Сідайте, хіба не засніть.

— Ходімо, Міську. Там вітру нема. Посидимо собі трохи.

За хвилю він був уже в автобусі. Стало дуже тихо.

— Чому вас кличуть Перевізником?

— Бо я перевожу людей.

— Куди?

— З місця на місце.

— То ви водій?

— Певною мірою.

— Ви знали Анну?

— Яку ще Анну?

— Ви прекрасно знаєте, що я не міг тут опинитись випадково, хоч заблукав у темряві.

— Щоб ходити вночі, треба мати з собою ліхтарку.

— Ви не відповіли на моє питання.

— Маю на це право. Раз ви грієтеся коло мого вогню, то і я міг би дещо спитати. Ви вже все прочитали?

— Ще ні.

— Певно, вам кортить знати, чим усе закінчиться, еге?

— Я вже здогадуюсь.

— Тільки не дивіться наперед. Бувають такі читачі.

— А якби я заглянув?

— Гадаю, земля би не здригнулася і годинник не став би тікати назад. От ви думаєте, які тут лихі люди: поваріювали самі та й інших роблять варіятами. Анна мене назвала Перевізником, а насправді я Юзик. Кожен бавиться, як уміє. Грає ту чи ту ролю. Але поштиво, з душею. З нами воно все скінчиться, але декотрі з нас ще дуже молоді.

— Іван Гнатович скаржиться, що ви не хочете його везти в автобусі.

— Прийде час — повезу.

— Дивно. А якби я заплатив за нього?

— Ціна задорога для вас.

— Чим же вам платять, доларами?

Перевізник шпурхнув дощечку у вогонь і засміявся:

— Життям.

— Що за дурний жарт?

— Ви питаєте, а я відповідаю. Ми — квити. Мій автобус старий, ледве мене самого везе, а коли я вже беру когось, то за особливу плату.

— Мені не потрібен ваш автобус. Я заблукав і побачив вогонь. То не причина, щоб платити життям.

— Та не бійтеся. Зараз довезу вас до центру, а старого до хати.

Дивний чоловік. Я спорожнив пляшку і поставив коло себе.

Зірок на небі ставало все більше і поміж них слався Чумацький шлях. Було б зовсім непогано заїхати автобусом просто в небо.

— Коли я дивлюсь на зоряне небо, то згадую про моральний закон, — хтозна для чого сказав Перевізник, мабуть, хотів похвалитися знанням Канта. — Власне, я назвав би це моральним інстинктом. Ви знаєте, я більше поет, ніж філософ. Люблю проводити ніч під зоряним небом, біля багаття. Час від часу хтось приходить, шукаючи у мене зцілення, а потім забуває, чого прийшов. Мені мало доводиться витрачати бензину.

— Я бачу, ви добре вивчили тексти Анни.

— Пусте! Слова, як і думки, літають у повітрі. Коли холодно, буває, замерзають, а потім відтаюють. Вогнище легко їх розтоплює.

— Я, здається, починаю вірити, що смерть — це лише перехід у паралельний світ і ніхто далеко не відходить.

— Хіба тепер починаєте? От біда! У нашому містечку навіть найменша дитина знає, що річ, яка пропала, не зникне. Її можна відшукати у найнесподіванішому місці.

— Ви тутешній?

— Аякже. І ніколи не виїжджав, хоч знаю, де що діється.

— Коли я тільки сюди приїхав, то заблукав у лісі і натрапив на дивний будиночок на галявині…

— Остерігайтеся! Остерігайтеся! Хто вам повірить?

— Ніхто. Але я там був. Усередині.

— Але більше там не будете. На світі є багато подібних місць. Вас добряче струсонуло. Але поштовх був не ззовні, а зсередини.

— Це місто наче острів, у якому застигло життя. Це призводить до виродження.

— Зовнішнє життя — так, але не внутрішнє. Шкода, що ви не хочете цього відчути, як готується вибух. Зрештою, коли повернетесь додому, будете тужити за нами. Візьміть на згадку хоч один жовтий листочок. Покладете собі в книжку.

— Дякую, я так і зроблю!

— Перевізники всі язикаті. Ви ще й до того скривдили Анну…

— Звідки ви можете знати?

— Щораз виразніше на вашому обличчі проступає піт сумління.

— А хто ви за професією?

— Перевізник. Удень вожу мертвих, а вночі живих, як трапляється. Я тут замість Харона. Непогана професія, га?

— Якраз для циніків.

— У мене, чоловіче, троє дітей, і всі хочуть їсти. Треба прибрати, взути, книжки купити. От і працюю в комунальному господарстві.

— Я б не зміг дивитися щодня на людське горе.

— До всього можна звикнути.

— Ви… і Анну?

Мені аж перехопило подих.

Перевізник кивнув головою.

…Наступного дня була п’ятниця. Йдучи на пошту, щоб подзвонити дружині, я дійшов висновку, що мені просто морочать голову. Проте, хто знає, що я думатиму ввечері. Як мені вибратися з-під цього важкого листя? Я не спав майже до ранку. Коли я залишав старого в автобусі, той спав, і обличчя його було непорушне. Замість блаженства, що він таки доп’яв свого, у кутиках вуст зачаївся біль.

А Перевізник, що, власне, Перевізник? Як правдивий Харон, він нагадував ангела смерті у своїй чорній шкірянці. Його обличчя ніби розпливлося в моїй пам’яті, і я, напевно, не впізнав би Перевізника при денному світлі.

Бамкали дзвони у церкві. Люди йшли туди, а я в протилежний бік. Від того чувся не найліпше, але що мав робити?

Може, поїхати нині? Бажання підхопило мене на хвилю, як порив вітру, і відразу опустило. Я загруз по коліна в хаосі пронумерованих сторінок. Хтось, може, читає похапцем, але я вчитуюся в кожне слово навіть найлегковажнішої книжки. Коли я читаю, час відступає: потаємна насолода кожної людини, котра хоче випасти з системи. Я зловтішно подумав, що більшість тих людей, які зараз ідуть до церкви, виконуючи святковий ритуал, теж належить до Системи. Спасеться від неї лише той, хто діє сам, хто жертвує усім заради самотності. Поміж мною і дружиною виросла тонка шкаралупа. Коли я дзвонив, ми обоє це відчули.

— Що з тобою діється? — запитала вона. — Приїжджай скоріше.

Краще висловитись неможливо. Підла душа теж може бути віддана іншій підлій душі. Ми ніколи не згадували про це парі. Програвши, дружина зненавиділа Анну по-жіночому. Підлі душі підтримують одна одну, пильнують, щоб хтось із них не виліз із болота і не торкнувся чистої води. Покара буде жахливою.

— Якщо ти не приїдеш завтра, я поїду по тебе!

— Я приїду.

На пошті було дуже тихо. Буяли вазонки на вікнах, ліниво повзали осінні мухи. Коли впаде сніг на це містечко серед гір, то це не впаде покара, лише сніг.

Я вийшов, притримавши скрипучі двері. За цей тиждень я просякнувся незрушністю, властивою жителям цього містечка. Тут можна добре відпочити, але я весь час перебував у такому напруженні, що почувався цілком знесиленим. Не знаю, що мені загрожувало, але в кожному разі не втрата честі, бо я давно її втратив. Можливо, найнебезпечнішим було саме повернення, бо що довше я залишався з книгою Анни і з її наближеними, то тісніше, до болю, пригортав мене цей загублений світ.

І якийсь віщий сон приснився мені сьогодні. Щойно я згадав його, побачивши калюжі після вранішнього дощу. Ніби ми з Анною удвох ідемо під дощем дорогою і мирно розмовляємо про якісь дрібниці. Доходимо до грубої дерев’яної лавки. І Анна мені каже:

— Я далі не піду.

Сідає на лавку. Падає дощ. Я йду далі вже сам. Чийсь голос мене питає, де Анна, і я відповідаю:

— Вона залишилась там.

Дуже простий сон. Цілком у стилі Анни. Я читаю її рукопис, де пропущені літери, закреслені слова. Можна усе це переписати, але я не маю права. І ніхто не має права.

Несподівано переді мною виростає купа лахміття. То Гандзуня котиться тротуаром, втупивши очі в землю, ніби щось шукає. Я вітаюся.

— Що, йдете туди?

— Ага. Завтра від’їжджаю.

Я зазираю у її ясні великі очі, й мені здається, що це очі Анни і що зараз я проламаю тонку шибку і полечу сторч головою в якийсь антисвіт.

— Я хтіла би-м щось спитати. Чи у тім великім місті, де ви жиєте, є така аптека, де продаються ліки від серця?

— У всіх аптеках продаються ліки від серця.

— Але то мусить бути така, де хіба від серця ліки!

— Та ні, певно, у цілому світі нема такої аптеки.

— У цілому світі… — протягнула Гандзуня. — Шкода!

— А ви хочете ліків? Я би міг вам купити.

— Ні, ні! — замахала руками Гандзуня. — То я так питаю. Ідіть собі з Богом, а як ще хтось тутка вмре від серця, то не вертайте! Ви — не доктор, я добре виджу, що не доктор! Доктори у білім убранню ходят і з чумайданом…

Візок швидко покотився. Божевільна, подумав я, але від того не стало легше. Анна померла якраз від серця: дивна смерть для молодої жінки, котра ніколи на нього не скаржилася.

Я йшов далі. За ніч ще нападало листя, і воно лежало пластами, посклеювавшись від вологи. Комусь важко буде його змітати. Звідки в мене такі думки? Я ніколи не цікавився мокрим листям і сміттярами. Сказати комусь — буде сміятися. Це тут поважно закивають головою на знак згоди, і в очах виникне безмежна порожнеча, в яку можна впасти навіки. У старечих очах і навіть дитячих.

На розлогому подвір’ї я побачив Лілю, котра колихалася на гойдалці, довкола котрої було нагорнуто купи листя, щоб м’якше падати.

— Привіт! — сказав я.

— Привіт!

— Твоя цьоця вдома?

— Вдома.

— Я вже завтра від’їжджаю.

Ліля промовчала.

— Не знаю, як тобі сказати, але мені страшно повертатися назад. Там — усе зовсім інакше.

— Я розумію.

— Але ж ти не була там, де я живу. То — велике місто…

— Я прочитала все, що мама написала. Цьоця каже, що мама пише так, як б’ється її серце. Серденько…

Ліля вхопила повітря і зітхнула.

— Але ти будеш жити інакше. У тебе власне життя.

— Я знаю. Мама так і каже.

— Це жорстоко, але скажи мені, чому ти говориш так, ніби твоя мама живе?

— Не бійтеся, я не буду плакати. Мама мені колись сказала: «Я буду з тобою доти, доки буду тобі потрібна». А вона мені завжди потрібна.

— Ти маєш рацію. Це справді так.

І я з жахом подумав, що може статися із цією дитиною у світі бруду і фальшу.

— Скажи мені, Лілю… Ти ж знаєш, що я мовчатиму про все, що тут бачив і відчув, бо це не можна висловити словами. Чи той дім на галявині — правда? Я був у ньому?

— Я вас годувала млинцями з ожиною. А потім ви злякались і втекли.

— Мені важко у це повірити.

Ліля засміялась:

— Як можна не вірити в те, що бачиш? Альфа, Альфа!

З кущів поважно вийшла величезна вівчарка зі срібним ошийником. Ліля обхопила її шию руками і поцілувала в голову.

— Можете погладити. Вона ще нікого в житті не вкусила.

Я обережно простягнув руку…

Їй часто сниться, як вона підіймається вгору і раптом бачить, що їхній будиночок зник. І, прокинувшись, плаче, бо нічого страшнішого бути не може. Мама заспокоює: «Доки ти хочеш потрапити в цей будиночок, він не зникне».

«І ти не зникнеш?»

«І я. Знаєш, нам пора посадити сад. Будемо спостерігати, як він росте».

«О, кілька яблунь, сливок, груш. І вишні. Вишні обов’язково. А як ми його посадимо?»

«Із зерняток. Спочатку посадимо їх у вазонки».

«Але ж то буде дуже довго!»

«У нас — ні. Уявляєш, як буде гарно, коли сад зацвіте. Ми поставимо собі лавку і будемо ним милуватись».

Отже, сад у них уже є. Правда, ще в землі, але то ненадовго. Мама не дає їй сумувати. Одного разу з таємничим виглядом повідомляє, що у Альфи будуть цуценята. Швидше би!

Отак минають їхні дні. І зовсім не треба йти в гори: досить захотіти — і ти вже там. Але це таємниця. Правда, цьоця про неї здогадується. І безнога Гандзуня, мені дуже шкода, що вона не може ходити. Гандзуня колись мені сказала: «Донечко, можеш мене не боятись. Я слаба на голову, ніхто мені не повірить». Але я не сказала. Я ще мала і не маю права говорити. Мама мені довіряє. Вона переживає через мене. Мама зараз вільна. А я ще мала і не можу бути вільною. Мама мене вчить не боятися і бути сміливою. Я вже не боюся мишей і висоти. Не боятися поганих людей ще не навчилась. Але Альфа мене захистить.

Мама часто сидить і сумує. Я пробувала її навчити вишивати, але в неї нічого не виходить. Якби вона хоч писала… Я пам’ятаю, який у неї був гарний настрій, коли вона писала. Я спитала її:

— Мамо, чому ти не пишеш?

І пожаліла, бо у мами зразу ж набігли на очі сльози.

— Я не можу.

Я нічого не зрозуміла:

— А ти спробуй!

Я побігла і принесла їй аркуш паперу і свою ручку (зараз дуже шкодую). Мама неохоче взяла ручку і написала моє ім’я:

ЛІЛЯ.

І тут трапилося щось дуже страшне: спочатку спалахнули літери, а тоді папір.

— Ось бачиш…

Я заплакала:

— Чому так, чому?

І тоді мама прочитала напам’ять уривок зі своєї останньої книжки:

1998 рік