Записки Білого Пташка

Кіт з потонулого будинку

Падав дощ, і я не міг вийти. Чекав, поки усі заснуть: люблю, коли темно, вслухатись у голоси, внюхуватись у запахи ночі. Може, обізветься хтось з мені подібних, і я обізвуся до нього, і ми поділимося своїми тривогами. Я тихо кружлятиму темними кімнатами, розмірковуючи про те, про се, й кожна моя шерстинка всотуватиме нічне буття. Ці кімнати — увесь мій життєвий простір. І ті, до яких я, можливо, не потраплю, де живуть подібні до мене, — також. Зараз я не вийду на балкон, бо ллє дощ. Він падає уже давно. Місяць також не може вийти. Я лише відчуваю його присутність. Він не може вийти на свій балкон і тиняється темними кімнатами. Йому тривожно, як і мені. Ми задихаємося від важкого чужого духу, яким просякають речі довкола нас. Я змушений частіше вмиватися, довго терти лапкою щоки, ніс, вуха, аби якось полегшити собі подих.

Зараз я відчуваю ще сильніше, як місяць намагається мене розгледіти крізь товщу хмар, аж його нетерпіння передається мені. Час від часу стрибаю на підвіконня, подаю голос, але ніхто з людей не звертає на це уваги. Певно, через плюскіт води вони не чують, їх так само дратує дощ, що не вщухає ні на хвилину.

Гасне світло. Мені це байдуже, але люди люблять яскраве світло і телевізор. Цілий вечір їхня увага прикута до екрана. Мені обов’язково це б завадило на очі. Те, що говорилося диктором, потім тихо повторювали домашні: катастрофа, потоп, кінець світу. Поки не почався дощ, я не чув цих слів, а тепер ще й не розумію їхнього змісту. Треба довго спілкуватися з людьми, аби збагнути, що вони говорять. Найважче зі словами, які не мають стосунку до речей чи почуттів. Я знаю, що означають слова любити, боятися, холодно, тепло та інші. Уважно прислухаючись до людської мови, я збагнув, що люди бояться катастрофи, потопу, кінця світу аж так, що не лягають спати і збираються кудись іти.

Я зовсім не хочу нікуди йти. Правда, мене можуть взяти силоміць. Але коли я залишусь сам за замкненими дверима, тоді зникне рука, яка дає мені їжу, гладить мене, чухає попід шию, щоб зробити нам обом приємність. Було, коли я день і ніч лишався сам й почувався тоді зле. Бо не міг вийти. Жодна істота не хоче бути залежною цілковито. Одна річ — вдавати залежність, інша — підкорятись їй.

Коли я був маленьким, то боявся багатьох речей: крику чужих людей, незнайомих запахів, усього, що більше за мене. Це добре, бо страх привчає до обережності. Бувають, звісно, випадки, коли забуваєш про обережність. У зовсім юному віці я шалено прагнув вийти. Мені бракло простору. А звідси було лише два виходи: вікна і двері, за якими існувало таємниче життя, сповнене небезпечних пригод і незнаних втіх. І я вийшов би, якби мене не пильнували. Господарі поводились так, ніби там, за дверима, чигає смерть (смерть для людей — це така мандрівка, з якої не повертаються). Власне, мені нав’язали спосіб життя, бо я його не обирав. Спершу треба пізнати різні способи життя, щоб віддати перевагу якомусь з них. Але одна річ, коли щось нав’язують істоті залежній, а інша-незалежній, як я. Тобто, котові, який швидко росте і керується власними потребами. Залежними істотами я вважаю людських дітей. З нами живе одна людська дитина, дівчинка, до якої часом приходять інші діти, щоб побавитися зі мною і з нею. Їй теж важко підкорятися способу життя, але вона майже переконана, що інакше бути не може, і що колись вона матиме право вийти сама й обрати собі світ до вподоби. Я ж приречений на довічне ув’язнення, ніби покараний за щось!

І все це тому, що ніхто не прагнув пізнати мене, не пробував уявити себе на моєму місці. Це непорозуміння доводило мене раніше до розпачу, і, щоб знайти порятунок, я заглибився в себе, згорнув у клубочок власні бажання, не втрачаючи надії, що вони колись блискавично розпростаються і зроблять вирішальний стрибок. А поки душа дрімала, я не зводив очей з тих істот, які розпоряджалися моїм тілом, намагаючись пізнати їх, бо знання дають величезну перевагу тому, хто їх здобуває. Щоправда, мої господарі дбали про мене, і я почував до них вдячність. Залишаючись на самоті, я спершу сумував, а потім ставав зухвалим: бавився, як мені хотілось, не раз робив і шкоду, розбиваючи щось чи рвучи, бо вважав, що мені дарують цей час, аби якось компенсувати відсутність свободи. Чого варті збитки у порівнянні з моєю радістю?

Якими ж треба бути сліпими, щоб не бачити цього! Незважаючи на покарання, я не почував ні найменшого каяття. Дітей часто змушують до каяття, але я не їхнього роду, тому вдавав, що нічого не розумію. Ми могли би знайти спільну мову, люди і коти, але тепер на це уже немає часу. Настає кінець світу. Ці слова я чую щодня і так собі міркую: Закінчиться цей світ, і почнеться новий, де ми, здається, не будемо разом. У кожному разі, я не побачу там своїх господарів, а вони мене. Хіба це причина боятися кінця світу? Шкода дивитися, як вони сидять штивно і мовчать. Немає світла, замовк телевізор. Мені неприємно сідати до когось на коліна, відчувати дотик спітнілих холодних рук. Здається, з них не можливо вирватися. Ці пальці наче хочуть влізти в тебе, всередину, заховатися там. Вони передають своє збудження, а мені й мого задосить. Я змушений муркотіти, щоб не подряпати когось. Це — нестерпно.

Господар бурмоче, що треба піти до сусідів, але не встає з місця. Мені хочеться побавитися чим-небудь, папірцем чи м’ячиком, бо це допомагає відволіктися. Проте ні господар, ні я не робимо жодного руху.

Світло спалахує, обпікає очі. Люди тішаться, ніби це бозна-яке щастя, ласий шматок чи що. Мені приємно на них дивитися, бо ми одна родина і пов’язані між собою невидимими ниточками почуттів. Іноді мені це вадить: тоді мій настрій безпосередньо залежить від їхнього. Про цей зв’язок кажуть: «Навіть тварина відчуває». Хоча яка я їм тварина? Я — кіт. Це я намагаюся сказати, відколи вперше з’явився у нашій родині. І то їхня провина, якщо досі цього не зрозуміли.

Оскільки я не можу вийти, то мушу розслабитися. Це важко, коли у вухах аж дзвенить від напруження. Їхні очі прикуті до екрана телевізора. У домі навіть не пахне їжею. Усе перебиває огидний запах мокрого. Холодно. Тепер я розумію, що таке «катастрофа». І зроблю все, що мені скажуть, тільки б не лишатися наодинці з нею. Я підкорюся, як ніколи не підкорявся.

— Зберігайте спокій. Уникайте паніки.

Мати дівчинки починає плакати. Дівчинка тихенько сповзає зі стільця, присідає коло мене, з натугою бере на руки.

— Мурчику, не бійся! Я тебе не покину, — шепоче вона, ховаючи лице в мою шерсть.

Я відповідаю їй:

— Так, я знаю. Добре.

Внизу і вгорі шумить вода. Слова, які я кажу, заспокоюють дівчинку, як завжди, коли ми лишалися удвох за зачиненими дверима, самі-самі. Тоді ми добре розуміли одне одного, дихаючи повітрям свободи. І я певний, якби двері були відчинені, ми б вийшли на волю, у цей великий світ. Ми б не боялись навіть того, що можемо не повернутись назад. Коли перед тобою відчинені двері, простір, хочеться йти і йти, дихати на повні груди свіжим повітрям. Ніколи не змирюся з думкою, що не потраплю туди, хоча у тужних голосах моїх братів і сестер бринить марна надія.

Однак зараз я хотів би чогось протилежного, спокійної рівноваги. І щоб уся родина мирно вклалася спати. Чому вони цього не роблять? Чому не віддадуться теплій хвилі часу, яка принесе їх куди-небудь, і їм не доведеться витрачати сили? Зі страхом важко впоратись, я знаю. Та ще тоді, коли страшно всім. Якби я був сам, то не тривожився б так. Кілька хвилин сну — і сили цілком відновлюються. Якби вони побачили себе моїми очима, то зрозуміли б, що страх — це справжня катастрофа, більша за ту, яку вони чекають, і якої, можливо, не станеться. Відчуваю до них відразу за цю слабкість, адже усе своє свідоме життя мусив підкорятись їхнім наказам, принаймні зовні, а зараз бачу безпомічних істот. Мені здавалось, що я добре знаю їхні слабкі риси, бо що ж мені лишалось, живучи серед людей, як не вивчати їх? Дивитись, слухати, нюхати, ловити найменші порухи настрою… Нема що й казати: цього забагато для мене одного, і таке спільне життя не сприяє розвитку моїх природніх здібностей, робить безпомічним поза стінами людського існування. І хто знає, чи прокинуться там, на волі, мої справжні почуття?

Кожна істота, ставши дорослою, мусить покинути власних опікунів і провадити самітне незалежне життя. Мені цього не дозволили, не відпустили. Чому? Існує лише одна прийнятна відповідь: я їм навіщось потрібен. Іноді вони виразно показують, чого потребують: щоб я посидів на колінах, поки мене гладять або чухають за вухом. Хоча мені більше подобається, коли чухають підборіддя. Їм приємно, коли я висловлюю приязнь: муркочу, труся об ноги. Певна річ, це примітивно, зате кожен отримує своє.

Вони визнають, що я інша істота, але на цьому все закінчується. Різні істоти — це різні істоти. Вони лише терплять присутність інших. Навіть якби тут було вдвічі більше людських істот, я залишуся сам-один. І серед подібних до себе — теж сам-один. Але тут суттєва різниця: кожен кіт сам-один. Ми не любимо збиратись у зграї. У нас немає такої потреби. Для спілкування не конче бачити одне одного, торкатись, розмовляти. Це зовсім інший рівень спілкування: обмін відчуттями.

Я напевно б злякався, якби побачив когось зі свого племені. Прищулив би вуха, розпушив би хвоста і заволав від жаху. Спілкування між котами вимагає безпечної відстані. Якщо я вийду звідси, то захочу побачити інших котів, щоб поспостерігати за вільними істотами, надолужити прогаяне. Адже як інакше я навчусь уникати небезпеки?

Знову гасне світло. Господар черкає сірником і запалює свічку.

— Бійся Бога, це остання свічка! — ойкає господиня.

— Треба піти до сусідів. Може, вони щось знають…

— І лишити нас самих, коли кожної хвилини…

— Перестань! Дитина слухає…

Господар виходить. Він цілий вечір збирався це зробити. Тут мені спадає на думку, що я міг би проскочити під його ногами, але запізно. Двері зачиняються перед самим моїм носом.

— Мамо, не гаси свічку!

— Я не загашу, доки тато не повернеться.

— І як повернеться, не гаси. Я боюся. Коли ми вже підемо звідси?

Я не встиг отямитися, як мала вхопила мене на руки і потягла до канапи. Що тут вдієш? Треба змиритися і чекати. Але я не міг так одразу розслабитися, щойно втративши нагоду вийти. Я тремтів у неї на руках, ледве стримуючись, щоб не випустити кігті.

— Ну, чого ти, котику? Не бійся, я з тобою… Я тебе не покину.

— Перестань! — гримнула мати й заплакала.

Ми, коти, не вміємо плакати так голосно і часто. І сміємось дуже рідко. Але це не означає, що у нас немає вияву почуттів, що ми не вміємо смутитись або радіти. Смуток і веселощі пов’язані з їжею, але буває, вони виникають без причини, ніби приходять зі сторони, і так само непомітно зникають. Іноді я їх шукаю. Перевертаю лапою речі, залізаю під покривало на ліжку, вистрибую на шафу.

Я недаремно згадав про їжу. Коли не чутно її запаху в домі, це викликає тривогу. Мені не доводилось голодувати по-справжньому, але я відчуваю страх перед голодом. Можливо, у дитинстві я зазнав страждань, був покинутий напризволяще, хоч і не пам’ятаю цього. Запах їжі — це запах радості.

Неспокій передавався мені через господарів. Але їжа у домі була. Вона лежала на столі, ціла купа загорнутих пакунків. Ніхто їх не торкався, хоча, щоб зняти напругу, досить смачно поїсти. Дівчинка і її мати схлипували, притулившись одна до одної. Я все ще сидів у дівчинки на колінах. Від неї йшло тепло. Поволі ми заспокоювались.

— Може, завтра дощ перестане, — сказала господиня. — І ми нікуди звідси не підемо. Не може ж дощ падати вічно!

— А скільки він падає?

— Третій тиждень.

— Але ж ми на дев’ятому поверсі! Вода не досягне до нашої квартири.

— Так, не досягне. Уяви, як себе почувають ті, хто живе нижче!

— Тато скоро прийде?

— Так. Треба було йому сказати, щоб десь роздобув свічку. Боже, нам завжди було стільки усього потрібно, а зараз нічого, лише трохи світла!

— І щоб перестав дощ, мамо…

— Так, і щоб перестав дощ.

Їхні тихі мирні голоси навіяли на мене приємну дрімоту. Можна заплющити очі й не відчувати власного тіла, і при цьому чути все і бути насторожі. Пальці дівчинки глибше вгрузають у мою шерсть, і я муркочу. Голос мій хрипкий від вологості, яка просочується знадвору.

(Бідненький котику, ти не маєш ні мами, ні тата, що мені з тобою робити? Ти не даси собі ради сам. Я не залишу тебе напризволяще, не бійся… Хочу їсти. Мама каже, що не голодна, боїться, щоб ми усе не поїли. Краще нічого не просити ні в неї, ні в тата. А як тато не прийде? Заблукає у темряві, переплутає двері? І ми залишимося без тата. Але не треба думати про погане. Я буду думати, ніби мені все це сниться. Минулої ночі мені снилося літо: як я гойдаюся на гойдалці. Зараз вона під водою, і на ній можуть гойдатися риби, великі, з червоними і золотими хвостами. З вікна вдень було видно, яка вода сіра й брудна. Риби нічого не побачать у такій воді. А взагалі, мені не дозволяють підходити до вікна. Ми дивимося хіба телевізор. Там сказали, що коли ми підемо звідси, щоб не брали з собою нічого. Я питала, чи дозволять взяти з собою котика, а мама сказала, що не знає. Певно що дозволять, бо кіт — не річ. Кіт — живий. Він мене так гарно гріє. Я закуталася у ковдру, але холодно в спину. Якщо я захворію, все одно треба буде йти.

Мені так нудно, що вже й не страшно. Усі дні, коли падав дощ, до нас приходили сусіди. Спочатку жартували, переповідали різні чутки. З кожним днем вони все менше жартували, і чутки ставали страшнішими. Ні вчора, ні сьогодні ніхто не приходив. По телевізору сказали, що кожен повинен залишитися в квартирі й мати при собі документи. Хто не має документів, того не візьмуть на Корабель. Мені тут погано: усе дощ та дощ. На стінах повиступали краплі, й важко дихати. Той Корабель має бути дуже великий, щоб умістити всіх…)

Я відчуваю, як думки дівчинки плутаються, і вона засинає. Мені приємно, що вона думає про мене. Між котами і людьми — велика різниця. Ми інші, й вони — інші. Світ населений багатьма істотами, що мусять терпіти одна одну, аби жити в злагоді, тобто жити поруч. Якщо мало місця, тісно — це погано. Однак людям чомусь подобається жити в тісноті. Якби тут з’явився інший кіт (це було б жахливо!), я мусив би захищати свою територію зубами, кігтями, битись доти, доки не прожену його. Це закон, який не можна порушити жодному котові. Він — непорушний. Але я ніколи не бачив собі подібних, тільки чув їхній запах, голоси. І як потрапив би сюди інший кіт? Відімкнув би двері? Та чи й захотів би жити тут, де мені й самому тісно? Кіт, що живе з людьми, потрохи втрачає незалежність, мусить підкорятися сильнішому. Усе його єство противиться цьому, хоч він має спокійне сите життя. Були в моєму житті моменти, коли я дерся по стінах, бився об шибки, кричав, плакав. Щось з мене рвалося на волю: не весь я, лише частина, пронизливо болюча, темна. І що ж? Минулося. Наставала тиша, від якої аж дзвеніло у вухах. Я лежав на колінах у дівчинки, як оце зараз, з полегшенням усвідомлюючи, що біль і темрява покинули мене. Куди вони пішли? Не знаю. Мабуть, просочились крізь щілини, як вода, і так само вертались, безпомильно знаходячи мене у величезному домі. Знаючи це, даремно я тулився до господарів, жалівся їм, благав випустити, щоб я міг утекти. Мені пхали ласі шматки, гладили й казали спершу «бідний котику», а потім «коли ти нарешті замовкнеш?!» Отже, єдиним сенсом мого існування залишається: вийти. У снах, вийшовши, я зазнаю небезпек, припадаю до землі, не захищеної стінами, чиїсь брутальні руки тягнуть мене за хвіст, я тікаю… Таким чином, я виходжу хоч уві сні, а це також частина мого життя. Власне, сни зупиняли мене, хоча що може вдіяти проти стін така невеличка істота, як я? Лише терпляче чекати, поки відчиняться двері, й тоді зробити вирішальний стрибок. Або не зробити.

…Не знаю, як, але я потрапляю до чужого сну. Там тісно, тепло і темно. Але дуже голосно: різкі неприємні звуки, хлюпіт води. Мене гойдає. Чую голос дівчинки: «Потерпи ще трохи, тримайся». Щось штовхає мене, тисне, аж спирає дух, я відриваюсь, падаю, куди ж це я падаю?

На підлогу. Випадаю зі сну. Дівчинка спить. Її мати бурмоче до себе:

— Треба щось робити, бо збожеволію. Де ж він? Свічка загасне. Ой, Боже ж ти мій… Треба спати, як спить мала. Якби я могла заснути…

Вона навіть не помічає, що я впав. Я ще думаю, чи не вернутись мені назад, коли двері відчиняються, і заходить господар, а з ним двоє старих: дід та бабуся.

— Розумієш, я зустрів їх у коридорі. Хай побудуть у нас. Через годину почнеться посадка…

— А як ні? — гостро відказує господиня. — Ми самі не маємо що їсти!

— Перестань!

— То ти перестань! Ходиш невідомо де, я переживаю. Свічка догоряє… А ти приводиш ще якихось…

…Коли за старими і мною зачинились двері, я ще почув:

— Зрештою, байдуже! І так усім кінець.

Усе. Я зробив свій вибір. У коридорі було мокро і темно. Я припав до стіни й пожалкував, що вийшов, а назад не міг вернутись. Тому й злякався, бо ніколи не потрапляв у подібну ситуацію.

— Нічого, — сказав старий. — Почекаємо, може, нас ще покличуть. Тримайся за мене: тут слизько.

У замку повернувся ключ.

— Ні, не покличуть. Вона ж не знає, що ми сліпі…

— Зате він знає. Не треба було виходити, я ж тобі казала. Ми не знайдемо дороги назад.

— Я пам’ятаю дорогу. Не зважай: люди дичавіють, коли йдеться про порятунок від смерті. Я гадав, що з ними буде тепліше, сухіше, що про нас не забудуть, коли прийде час сідати на Корабель. Нам же від них нічого не потрібно: ні їжі, ні світла. Тільки б словом перемовитися. Ходімо… Я буду триматися стіни, а ти йди за мною. О, тут хтось є!

— Де?

— Під стіною.

Старий обмацав мене:

— Кіт!

— Господи, котик! Бідненький, звідки він тут взявся?

— Заблукав. Він увесь тремтить. Змерз, бідолаха!

Я муркнув у відповідь. Тремтів я не від холоду, а від страху.

— От ми вже й не самі. Ходімо швидше, погодуємо нашого котика.

— То чийсь кіт. Може, за ним шукають…

— Нічого ти не розумієш, чоловіче! Він тут загине, якщо й ми його не візьмемо. Берімо, та й усе. Ходи, кицюню, до мене…

Я дозволив себе взяти, не опираючись, бо з цих рук мені неважко було б вирватись. До того ж, я намочив лапи. Скільки разів я уявляв собі вихід, але ніколи не думав, що це відбудеться у темряві, вогкості, холоді. Я міг би ще поспати у дівчинки на колінах у власному домі, але щось спонукало мене покинути це місце. Воно недобре для мене. Те, що я дозволив себе взяти на руки немічній сліпій бабусі, зовсім не означає, що я розгубився. Мені подобається робити людям приємність. За це завжди погладять, пригостять чимось смачненьким.

— Чуєш, муркоче? Усе живе хоче ласки…

— Ходімо вже!

Бабуся запхала мене під пальто. Я ще вчепився їй у светр задля зручності, щоб не випасти по дорозі. Ми дійшли до кінця коридору й спустилися по сходах. Усюди дзюркотіла вода.

— Не треба було йти. Не втонули б…

— Хотілося б хоч словом перекинутись.

— Нині кожен тремтить над власним життям. І ось що я тобі скажу: таке завжди буває наприкінці світу.

— Зате ми котика знайшли. Бідна тварина могла б загинути.

— І що ми будемо з ним робити?

— Дамо їсти. Він же, певно, голодний. Бідний, покинутий котик! Пам’ятаєш нашого Міся? Що за розумний був кіт!

— Років із десять минуло.

— Еге ж.

Старий натиснув на клямку, і знову я опинився у домі. То був для мене урок, суть якого я збагнув одразу ж: без допомоги мені не вибратися з цього мокрого світу. Інший світ я бачив лише з вікна, і він видавався мені чудовим.

Бабуся посадила мене на канапу:

— Зараз, котику, зараз найдемо тобі щось…

— Дай йому каші.

— О, каша, дуже добре! Боже, як давно я не пригощала котів.

Я тут же, на канапі, й поїв. Коли переживаєш, дужче хочеться їсти. Останнім часом господарі берегли їжу, і я ходив напівголодний. Певний час мої думки були зайняті споживанням каші, і відчуття небезпеки кудись поділося. З обох боків сиділи дідусь з бабусею, і коли я потерся об лікоть старенької, висловлюючи вдячність, вона взяла мене на коліна. Власне, я поміняв одні коліна на інші. Такий був вислід моєї короткої подорожі. Тут було холодно, мокро і темно. Навіть канапа пахла цвіллю і вогкістю.

— Тепер, коли у нас є котик, — сказала бабуся, — хотілося б ще трохи пожити. От тільки б про нас не забули…

— Якщо будемо чіплятися за життя, то ще поживемо. Але я втомився.

— Поживемо ще трохи, добре? Заради цього котика. Уже стільки років нас не потребує жодна істота.

— Як скажеш.

І вони замовкли. Настала тиша, хоч я чув безліч інших звуків. Але вони були з іншого світу.

— Ангел пролетів, — прошепотіла бабуся, і я широко розплющив напівсонні очі.

Поволі до моєї свідомості почали просочуватися їхні думки, такі самі уривчасті й безладні, як і думки всіх інших людей.

«…Ангел смерті… та його нам не побачити, бо ми сліпі. Нам пощастило: ми не побачимо кінця світу. Якби ще нічого не чути, перетворитись на овоч чи просто камінь. Але ж кіт… Ця чиста істота ні в чому не винна. Лише хоче їсти, бавитись, спати. Такий спокійний, знову муркоче…

Трішечки радості: гладити кота, відчувати тепле м’яке тільце, кожної миті готове до втечі. Ми не залишимо його тут. Якби мій старий кудись вийшов, я би поговорила з котом. Спитала б його, чи скоро зійде сонце. Радіо мовчить. Як же ми дізнаємось, коли нам виходити? Старий думає, що я не знаю про шнур від радіо. Він його перерізав сьогодні вранці. Ми окремо змовились померти тут, коли вода підійде до серця, адже ми й так уже мертві. Бетонні плити тиснуть на нас, а за ними вільний світ. Ми сліпі, бо мертві. Якби ми вийшли самі, то прозріли б і знову побачили сонце. Напередодні катастрофи кожен стає трішечки вільним. Тепер ми повинні врятувати цю істоту, яка сама до нас прийшла. А якщо старий проти? „Чуєш, мусимо врятувати кота?“ Ні, не так. Треба хитріше: „Як нам врятувати кота?“

Навіть не поворухнеться. Але тягне руку до котика, ненароком торкається моєї. Може, то її він шукає? Мені здається, що його руки тепліші, хоч старечі руки завжди холодні. Як тільки перестаєш працювати, першими вмирають руки.

Дивно, на одній шальці терезів — життя кота, на іншій — наша добровільна смерть. Але я боюсь що-небудь сказати. Думкам важко пробитись назовні. Старий мій вміє говорити. Він колись писав книжки, і все, про що він писав, якимось чином оживало, ставало тілесним і йшло собі кудись. Отже, він теж причетний до побільшення смутку в цьому світі, і за це покараний сліпотою чи, може, нагороджений, щоб не бачити власних творінь. І я, як його тінь. Ми почали сліпнути разом, і ось уже десять років бачимо лише сни, які скрашують нам життя. Ми наче дві старі напівусохлі сосни, що стоять на краю кручі й будь-якої хвилі можуть впасти у море. Такими я нас бачу внутрішнім зором. Однак ми жили довго й щасливо, і помремо в один день…»

«…Я не можу бачити слів, лише чути і вимовляти. Відірвані від паперу, вони приречені на небуття. Ми зі старою обоє прагнемо смерті для своїх немічних висохлих тіл, але не для духу. Він кидається в пошуках виходу, тужить, не знаходячи притулку. Шкода його, шкода слів, що марно пропадають. Ми зі старою більше мовчимо, думаючи ніби кожен про своє, а насправді нас мучить цікавість: як закінчиться наше життя. Чи захлинемось у брудних водах потопу, чи згаснемо у якомусь темному закамарку на Кораблі. Сліпі серед глухих. Хіба не однаково? Ні, бо з’явився вибір.

Мати на старість вибір — це щастя. Хоча, як добре подумати, справа зовсім не у потопі, а у тому, що відчуття наближення катастрофи добре нас струсонуло і нагадало про те, що до останку в людини лишається вибір, якщо вона здатна бодай трохи подбати про себе.

Коли зникає вибір, тоді ми вже нічого не варті. Душа розлучається з тілом, покидає набридлу в’язницю. І кожен хотів би, щоб це відбулося без болю. Та ба, усі ми пронизані безліччю болючих дротиків-нервів, і в наших аптечках немає солодкої миттєвої отрути. Тому нам і доведеться скуштувати гірких вод потопу, нам, трьом безбожникам, бо хіба коти мають Бога? Чуєш, котику, чи ти молишся вранці й увечері? Муркоче. Шумить вода за вікном, капає у кімнаті, але муркотіння чути дужче. Якби я не торкався цієї істоти, то подумав би, що вона займає півкімнати.

Стара спить. Вона так легко поринає у дрімоту, аж я їй заздрю. Ні, двоє людей не можуть стати одним тілом і душею, хай би навіть прожили разом триста років. У мені все ще сіпається інстинкт самозбереження. Я не можу спати, коли загрожує потоп. Кіт так само готовий скочити на чотири лапи і кинутись на пошуки порятунку. Ми з ним — воїни.

Я хотів би вийти, але не так, як минулого разу, коли нас підібрав той чоловік. Ми вхопились за соломинку: побути з людьми, послухати, що вони говорять, не вмирати на самоті. А нас та жінка прийняла за жебраків. Бо ми вчинили, як жебраки, хоч досі давали собі раду. Їй видніше — вона має очі. Тому ми не сказали ні слова на власне виправдання.

Кіт не знає, що ми сліпі й безпомічні. Він теж вхопився за соломинку — і врятувався. Ця бідна слабка істота ніколи не прийме смерть покірно, не шукатиме в ній сенсу і не гадатиме, чи варто жити далі. Просто вчепиться усіма пазурами в найменший уламок. Той, хто викреслений зі списку живих, не врятується від потопу. Ні та істерична жінка, ні її чоловік, ні праведники, ні грішники. Бо це не той потоп, від якого варто рятуватися. Він не несе смерті, лише народження. Мені, старому чоловікові, і то важко побороти страх, а що вже казати про молодих! І, поспішаючи на Корабель, ми потопимо одне одного, гнані жахом. Нікому буде засвідчити, хто кого потопить, хто стане катом, а хто — жертвою. І нікому буде записати ці свідчення.

(„Щоб світ відродився, мусить спершу вмерти. Мав бути вогонь, але він скорочує страждання. Істинно, вогонь можна погасити, а воду ні. Багато води зійде з неба і затопить усю землю. Залізні птахи літатимуть над нею, доки не впадуть від утоми. Залізних риб розтрощать хвилі. Здійсниться те, чого сподівались від початку світу. А що буде далі? Того не знає ніхто. Крапка“.)

Виймаю уявний папір з уявної друкарської машинки. Ось я й поквитався зі світом. Шкода, що так зле закінчується. Тішу себе надією, що загинуть не всі, і що це місцевий потоп. Зіжмакані картки потягне на дно вир, і ніхто не довідається, що це я знищив світ. Ніхто не дізнається, як його ненавидів сліпий старигань. І ось чому. Нехай кожен, хто має очі, подивиться на світ і побачить, скільки бруду, злиднів, спустошень у ньому, нехай відчує, що захлинається не водою, а ненавистю, заздрістю, безсилою злобою. Цей світ ми зробили безпорадним, ницим, безголовим. У завалах сміття корчаться рештки свідомості, і рівними стають черв’як і надлюдина. Тільки куди все дінеться потім, оте розкришене й мертве? Коли спаде вода, землю вкриє огидне сміття. Якісь рослинки, може, проб’ються крізь нього і будуть панувати. І колись з’явиться між двома річками гарненький садок з яблуками, фініками і виноградом. Таке вже було, здається.

Господи, як же холодно! А вона спить. Бідна, усе життя була терплячою і зовсім невимогливою до цього світу. Покірно зносила мою важку вдачу, служила мені й усім, хто зустрічався на її шляху. Кожен міг використати її терпіння. Я не люблю альтруїзму. Мене він дратує. А їй байдуже, чи я великий письменник, чи звичайний графоман. Її серце билося поруч з моїм, як серце матері біля немовляти. Але чи скажу я їй це? Ні. Я скажу їй щось інше, щоб не зрадити себе і не заплакати».

…Я, либонь, заснув, і навіть уві сні мені було холодно. Спершу не міг збагнути, де я і на чиїх колінах лежу. Мене чекало прикре відкриття: я не у себе вдома. Вперше в житті серед незнайомих мені людей. Я весь напружився, а тоді здивувався, що не почуваю жодного страху. Події, що передували моєму сну, випливли, як з туману.

…Відчинені двері, мокрий холодний коридор, небезпека. Тиха стареча розмова, мене несуть, рятують від якоїсь невидимої загрози, гладять, годують. Плутається якась тоненька ниточка, що з’єднує мій дім з оцим… Катастрофа… чекати порятунку… вибір… Схоже, усі зараз думають про це. Як голодний думаєш про їжу, а замкнений — про вихід.

— Спи, котику, спи… — каже бабуся. — Усе буде добре.

Я не витримую, стрибаю на мокру підлогу, подаю голос. Усі мої відчуття з’єднані в короткому скрику: усе, що я пережив до сну, уві сні й переживаю зараз. Я не відчуваю землі під ногами, нічого не бачу, я сам не знаю, чого хочу. Напевно, у житті кожного кота бувають хвилини, коли його свідомість ладна розірватись на шматки. Це нестерпно, але від цього можна звільнитись. Після отакого почуваєш себе ніби розплющеним.

Невже ніхто не чує, як насувається гуркіт, мокрий і темний, як дрижать стіни й ламаються двері? Тут не можна лишатися. Тікати, не спати, не дрімати. Тікати якнайдалі.

— Він хоче вийти, — каже старий.

Я всім єством показую, що це так. Спираюся передніми лапами на двері, прошуся.

— Що ти! Не можна його випускати. Його там затопчуть!

— То поясни це йому!

— Котусю, ходи, до мене! Киць-киць!

Я біжу до неї, стрибаю на коліна, труся головою об її руки.

— Слухай, котусю, ти загинеш, якщо вийдеш. Будь чемний. Ми візьмемо тебе з собою на Корабель. Усе буде добре. Ми припливемо до гарного берега з жовтим пісочком. Там будуть дерева, зелена трава. Усюди співатимуть пташки і світитиме сонечко. Ми підемо стежкою: ти, я і дідусь. І незабаром побачимо маленький білий будиночок з червоним дахом. Наш будиночок.

На мене капають сльози. Я починаю вилизуватись. Це завжди заспокоює. Навіщо плакати? Їй боляче — плачуть тоді, коли боляче.

«Не варто перейматися цим котом, — думає старий. — Він навіть не знає, що таке смерть. Подумай, скільки дітей загине. Потоне, чи їх затопче знавісніла юрба, або просто забудуть вдома. У темному порожньому будинку деякий час ще чутиметься їхній плач. Їм буде холодно і страшно, але покинуті собаки й коти прийдуть до них і зігріють своїми тілами слабенькі посинілі тільця. Слабкі завжди відкликаються на поклик слабких. Саме так і буде. Під час катастрофи люди завжди поводяться однаково. Беруть лише найнеобхідніше: себе. Як добре, що наші діти не народились, не зійшли одного проклятого дня на землю. Вони уникли долі інших, зірваних дочасно з дерева життя.

Я такий старий, що можу з певністю сказати: людство існує в замкненому колі, з якого не бажає вирватись. У тому колі давно вже нема життя духу, бо не з’являється нічого нового. Ми всі — вселенська метафора, модель, яку можна збирати, розбирати, але кількість варіантів обмежена заздалегідь. Легко бути пророком такого людства. Тісняву легше контролювати. Коли усе скінчиться, залишиться не метафора, а забуті діти й покинуті звірі. Ті, які нічого не просять, нікому не заздрять, ті, що терплячі й правдиві. І хто зна, кому буде краще. У кожній комірці б’ється серце, як годинник відлічує час…»

(«…Хоч би слово сказав… Я боюся. Увесь вік прожила з цим чоловіком, ніколи не озиваючись першою. Заганяла подалі власні думки, бо не могла перетворити їх на слова. І він сприймав це як належне, ніби у мене немає ніяких думок. Покора й терпіння всотались у кожну мою зморшку. Добре, що він цього не бачить. Хтось інший читав ці письмена і клявся, що нізащо не житиме до глибокої, сліпої й беззахисної старості. Але тут ми нічого не вирішуємо. Чим довше живеш, тим більше цінуєш життя, навіть коли живеш наосліп. Я хотіла би вмерти отут, тихо й непомітно, очікуючи Поводиря. Мусить же бути поводир для сліпих. Чи мій старий ще тут?

Якби я вміла читати його думки, мені було б легше. Якби хтось заговорив до мене, я б тішилась. Людські слова, дотик — це свідчення мого існування, без них не можна. Без них — сама чорнота, безодня. Усе живе потребує сонця. І струхлявіле дерево до останньої миті шукає сонця. Не губить себе, не відмовляється від життя. Навіть повільне згасання не може відмовитись від спокуси прожити ще один день. Це — інстинкт, непідвладний розуму.

Я знаю, що моєму старому слід було жити самотнім філософом. Якби він покинув мене, я б зрозуміла і пробачила. Але я ніколи не пропонувала йому цього. Тому до останку ми залишаємось пов’язані долею. Хіба скажеш „ти вільний“ цьому немічному сліпому чоловікові, який не має вже куди йти? От чому я мовчу. Мене болить моє сумління. І я не можу думати про кінець світу, про інших людей, чи вони врятуються: я міцно триматиму свого старого за руку, коли ми підемо на дно.

А поки що він далеко від мене. Міг би й поквапитись. Усе одно не зможе записати свої глибокі думки. Вони потонуть разом з ним. Я б не хотіла врятуватись: пізно починати нове життя. Машина заіржавіла, відпрацювала своє. Які ми стали? Певно, бридкі. Сліпота й старість викликають у людей відразу. Душа не встигає за тілом. Мені часто сниться, яка я гарна, прудка, сильна. Ступаю по шовковій траві. Сонце визолочує мені волосся, і воно пахне медом. Я вільна, сповнена надії. Я така, якою себе уявляю, усе інше — це ілюзія. Очі людей, що дивляться на мене, помиляються. Вони лише ковзають по крихітній поверхні. Їм не дано бачити більше. Не треба засуджувати, бо перед ними — власне дзеркало. Тому вони й зневажають тих, кого бачать немічними і слабкими, відтручують від себе, гидуючи торкнутись. Але що це я? Хіба не все одно? Я захищена незрячістю».)

(«Чуєш, стара, уже трублять труби і б’ють барабани? Кінець нашому довготривалому терпінню. Та вона десь далеко від мене. Не чутно навіть, як дихає. Чуєш, жінко, врятуються всі, хто цього хоче, і житимуть далі, й помруть в один день. Ось так».)

— Ідуть, — каже бабуся й міцно притуляє мене до грудей. Я не розумію, що означає гуркіт. Може, це вода увійшла до будинку, щоб забрати нас з собою? Чую себе незатишно. Я звик шукати захисту лише у тих, кого знаю.

Найгірше те, що гуркіт забере й мене з собою. Я стану його часткою, перестану бути. Кожен боявся б на моєму місці: кіт це чи людина.

— Скоро все скінчиться, котику, — гладить мене бабуся. — Ми попливемо на Кораблі.

І далі звертається до старого:

— Закутай шию шарфом. Зараз по нас прийдуть.

— Ти впевнена? Якщо сюди не зайдуть, ми лишимося. Я й пальцем не кивну, щоб попроситися на Корабель. Ти це добре знаєш. Мені просто гідність цього не дозволить.

— Відчини двері. А коли зберешся, потримай котика, поки я не одягну пальта. Паспорти у тебе?

— Так. Може, віддати тобі твій? Раптом нас розлучать.

— Тримай мене за руку. Не думаю, щоб ми загубились.

Старий підійшов до дверей і відчинив їх. Увірвалося хитке жовте світло, яке затемнювали постаті людей, що човгали коридором. Їх ставало усе більше, доки вони не злилися в один потік. Я дивився на них і не впізнавав. Справжні люди озираються, зважають на інших людей, навіть коли поспішають. Куди ж ішли ці? Чому нам потрібно іти з ними? Вони не з мого племені. Заплакала нерозумна дитина, яка не вміє ні ходити, ні брати собі їжу, яка ще більше не розуміє, що діється, ніж я.

А потім залишились лише оте тьмяне жовте світло й блискуча плівка води на підлозі.

— Куди ж ви? А ми? — тихо сказала бабуся. — Почекайте на нас! Ми — незрячі. Ми не знайдемо дороги на Корабель…

— Я знав, що так буде. Треба було приєднуватись до всіх. Підемо слідом, поки не пізно.

— Так-так, підемо слідом! Я сховаю котика під пальтом. Ми ж не залишились тут самі?

Хіба вона не чує, що тут повно істот, які принишкли, слухаючи кроки людей, що нарешті їх покинули. І чи довго їм радіти?

Коли старий передавав мене з рук в руки, я знав, що покину їх. Ціле життя за мене вирішували, то чи легко буде мені зараз сказати «ні»? Я тремтів, і жоден звук не міг вирватися з моїх грудей.

— Ходімо, — заквапився старий. — Куди ж поділась моя палиця?

Можливо, йому слід було сказати щось на прощання тій кімнаті, де вони прожили стільки років, на стінах і речах якої осіли частки їхнього буття. Чи ж не шкода покидати притулок, який мав стати останнім? Цю тріснуту шкаралупу, яку заливає дощ? Ні, він не сказав нічого, навіть не заплакав. Просто вийшов, тримаючи під руку жінку, що мала за пазухою дорослого чорно-білого кота, чий хвіст зрадливо висовувався з-під поли. Кожен, хто глянув би на неї, одразу ж помітив би кота і спитав би себе: «Навіщо брати тварину туди, де і людям тісно? Дайте нарешті спокій істотам, які вам не належать! Відпустіть їх на волю!»

Але нікого нема ні попереду, ні позаду. Лише тьмяне жовте світло, яке може щомиті згаснути, якого не бачать двоє стареньких сліпих. Їхні скулені постаті в затхлому одязі, незграбному взутті рухаються у цьому світлі. Огидно хлюпає вода під ногами. Коли її стане більше, сюди запливуть риби, сірі й верткі, а зараз бовтається сміття: обгортки, недопалки, порожні капсули з-під ліків та інше… Легко послизнутись і впасти тому, хто човгає наосліп промоклими ногами по бетонній підлозі. Їм би йти швидше, щоб встигнути, але куди? Час добігає останні хвилини, скоро його змінить хаос. Нічого не вдієш: таке було вже не раз. Колесо крутиться, м’яч котиться, життя витікає крізь найменші щілини. Ніхто нікуди не зникне, лиш переміниться: живі у мертвих, вогонь у попіл, вода у повітря, думки…

Не бійтесь. Ось іде вам назустріч рятувальна команда в плямистих мундирах, у непромокальних плащах, з червоними від безсоння очима. Вони заженуть заблудлих овечок до отари, не має значення, чи ті сліпі, криві чи убогі. Подумайте, яке щастя опинитися в затишному закапелку, тримаючи в руках горнятко гарячого чаю, слухати розмови людей, озиватись до них. Самотня людина— не зовсім людина. Може, коли зійде сонце, ви його побачите…

…І ось я знову дозволив себе забрати, не знаю чому. Мене передають з рук в руки, тим часом, коли я маю лапи, хвіст, зуби і кігті, й міг би сам себе захистити. Дивна річ: тіло моє розслаблене, наче я збираюсь передрімати цю набридливу катастрофу замість того, щоб шукати рятунку. Двері лишаються відчиненими навстіж. Мої господарі ніколи не залишали найменшої щілини. Боялись, щоб я не втік. Насправді двері треба зачиняти не для того, щоб втримати кота, а для того, аби не увійшов хтось чужий. Від чужого не знаєш, чого чекати. У нього зовсім інший запах. Мені тоді ставало цікаво й страшно: я міг почути запах диму, м’яса, навіть інших істот. Я ховався у куточок і обмірковував кожен запах, визначав його особливості. У моїй пам’яті зберігається багато запахів, приємних і неприємних.

Як тільки ми вийшли, у ніздрі мені вдарив запах страху. Люди пітніють інакше, коли бояться. Але у них надто слабкий нюх, щоб відчути запах страху. Хтось починає боятися, а хтось ні. Я злякався і почав чинити обережно опір: вивільнив передню лапу.

— Якщо будеш пручатись, я тебе не втримаю.

Я відчув, як разом зі страхом у мені наростає протест. Навіщо було мене брати з-під дверей? Господарі мали б про мене подбати.

І тут я побачив яскраве світло в кінці коридору, темних людей, що несли це світло (чи воно їх несло). І різкий чужий запах, не страху, а сили, що викликає цей страх. З кожною хвилиною вони наближались до нас.

— Ми тут! — тоненьким голосом заквилила бабуся. — Допоможіть!

Дивно, що вона не злякалась тих темних людей. Але я був котом, і не міг витримати ще й це. Одним стрибком я опинився на підлозі й кинувся назад, бо попереду були чужі. Я вмер би, якби хтось з них торкнувся мене!

Бабуся кричала вслід, хотіла, щоб я повернувся. Але було вже пізно. Я вдруге залишився сам. Можливо, назавжди. Можливо, я буду жалкувати, що покинув людей, які годували мене, гладили, чухали за вухом, говорили лагідні слова. Але настав час, коли кожен мусить дбати сам за себе: час катастрофи. Я не довго біг, коли почув знайомий запах домівки, до якого теж домішувався різкий запах страху. Я ще подумав, що господарі чекають на мене, щоб узяти на Корабель. З ними я би пішов.

Двері були прочинені. Я озвався, покликав господарів, а тоді швиденько прослизнув у щілину. Тут було темно. Я ходив по кімнаті, кликав, хоч знав, що тут їх немає. Але мені було потрібно чути власний голос, щоб домівка чула його.

Я віднайшов свою миску і похлебтав трохи холодного пересоленого супу. Це мене заспокоїло. Попоївши, я сів на канапу, яка ще зберігала приємний запах дівчинки. Тут раптом почулись чужі голоси. Я ледь встиг сховатися, коли у дверях з’явився сліпучий промінь світла.

— Нікого нема. Пішли далі!

Від цих грубих чоловічих голосів я увесь зіщулився, і ще довго сидів, слухаючи, як віддаляються кроки. Їх змінили плюскіт води і шум вітру. Через деякий час я знову заспокоївся. Правда, пекло в роті, і я мусив злизати води з підвіконня. Але таке було й раніше. Господарі завжди забували про чисту воду для мене. Здавалось, вони зараз повернуться. Дівчинка візьме мене на руки і скаже: «Ти скучив за мною, котику?» Поступово моя шерсть всотувала знайомі запахи безпеки, спокою. Я задрімав на подушці з думкою, що, мабуть, люди повернуться в цей будинок.

Мені навіть приснився сон. Недобре, коли ти міцно спиш, і тобі сниться сон. Тоді ти цілком беззахисний. І сон був прикрий. Наче я сиджу на підвіконні, гріюся під сонечком, і раптом за шибкою з’являється великий чорний птах. Я дуже маленький супроти цього птаха. Він сердито кричить, б’є дзьобом об скло, а я не можу втекти. Стає темно, бо птах затулив сонце.

…Чорна вода розбила шибку, а не чорний птах. Вода увійшла через вікно, я кинувся до дверей. Але й там шумувала вода. Вона підхопила мене. Я щосили працював лапами, тримаючи голову над водою. Мене несло повз замкнені двері, за якими чувся крик інших котів, виття собак, плач дуже маленьких дітей. І я побачив, як вода несе тіла мені подібних. Я не одразу збагнув, що вони мертві. Вода несла клітки з мертвими птахами, чиє пір’я намокло у воді, пливли золоті рибки, уламки меблів, пляшки… Мені вдалося вхопитись за дитячу ванночку, що на мить продовжило мені життя. А потім щось загриміло, затріщало, я разом з водою полетів кудись униз, переставши відчувати жах, біль, холод…

Не було часу роздивлятися довкола на відкритому всім очам березі, і я поквапився сховатись у густій траві, що пахла сонцем. Усе мені було навдивовижу і вперше: літаючі квіти, комахи, що повзали по стеблах, різкі запахи землі й мишей… Я пізнавав те, що бачив, чув, чого торкався, і все мені було приємно. Не міг лише дивитися на воду, з якої з’явився. Сонце висушило мою шерсть, я її гарненько причесав, а тоді заснув. Після доброго сну я зайнявся ловами, теж уперше. Звідкись я знав, як це робити.

Я не був безпомічним цуценям, що плаче серед пустирища, намагаючись викликати у когось материнські почуття. Відчував, як після перепочинку і ловів моє тіло наливається силою, а серце відвагою.

Так минув день. Потім я пішов шукати собі подібних. Дорогою вилазив на дерева, кликав пташок, що пурхали у вітті. Мені подобалось навіть, як вони мене зваблюють, підлітаючи надто близько. Але я був ситий і тільки вдавав, що полюю. Мені стрівся маленький струмочок, з якого я напився води, а потім легко перестрибнув.

Минув ще час, і сонце почало хилитись до сну. Позамовкали денні пташки, прокинулись вечірні, стало більше тіней, темніло, і на небо випливло величезне колесо Місяця.

Я зрозумів, що не засну цієї ночі. Місяць був вільний, як і я: ми обоє вийшли. Він — на небі, а я — на землі. Я знав, що колись це трапиться, бо що можливе у снах, те можливе насправді, і в мені наростала сила. Але не сила кігтів і зубів, яку давала мені нагріта сонцем земля, а сила, що просвітлювала зір, вимиваючи з моєї свідомості страх і скутість. Я бачив водночас і гору, й низ, і те, що діялося за моєю спиною, що давало мені відчуття безпеки. Я ставав єдиним оком, круглим і всевидющим, ставав ніби Місяцем, випромінював, як і він, світло. І ще ніколи не наближався так близько до неба. Це був інший світ, куди я потрапив, не пам’ятаючи, як. Важко повірити, що це той самий світ. З потоками каламутної води, страхом, стінами, з яких неможливо вийти. Але ж я вийшов!

Отак і сидів, доки не почало світлішати. Зустрівши Місяць, я тепер зустрів Сонце, і пішов туди, де воно поволі виринало. Його тепло нагадало мені, що я жива істота з плоті й крові, що я кіт, який потребує спочинку. Помалу моє збудження вляглося, і я вже потребував відновити власні сили. Сонце і Місяць зустрілись на небі, й, помилувавшись цим видовищем, я відчув непереборне бажання заснути. Віднайшов стежечку, і це було добре, бо холодна роса студила мені лапи й живіт. Невдовзі я почув слабкий запах диму й житла: перед очима виринула хатка, якої я зроду не бачив — зі старого потемнілого дерева.

Ну що ж, сказав я собі: треба довідатися, хто тут живе. Але, обійшовши хатку довкола, обнюхавши, послухавши усе, я зрозумів, що зараз тут ніхто не живе. Двері й вікна були зачинені.

Дошки ґанку встигло нагріти сонце. Я примостився там, спостерігаючи примруженими очима за стежкою та лісом, але тепло й тиша змусили мене поринути в щасливий безтурботний сон. Схоже, подумав я, позіхаючи, що у мене геть зникло почуття небезпеки.

Крізь сон я чув спів пташок, шелест листя, час від часу розплющуючи очі, щоб переконатись, де я. Врешті-решт тепло огорнуло мене так, що всі звуки й запахи зникли.

Прокидався я довго. Сон склеїв мені повіки, лапи не слухалися, у вухах дзвеніло (мабуть, перегрівся на сонці), хотілось пити. Звідкись долинув солодкий запах молока. Коли я остаточно прокинувся і лизнув лапу, аби впіймати той запах, то побачив неподалік, під порогом, мисочку з молоком. Не замислюючись, я випив тепле свіже молоко. Нічого кращого я досі не куштував. Те молоко увібрало в себе тепло й смак нового світу. Я аж тремтів, коли пив його. Згадав себе крихітним біля теплого боку матері, як її язик вилизував мої заплющені очі. Я не знав, навіщо мені очі, доки не прозрів і не побачив уперше світло. Коли я заплющував очі, воно зникало. Так я усвідомив зв’язок між собою і світлом.

Взагалі, я згадав те, чого ніколи не згадував. Коли мене забрали від матері, я аж нетямився з розпуки. Шукав щось тепле, м’яке, а коли його не було, то плакав. Мати небагато встигла мене навчити: я не вмів ні вмиватися сам, ні їсти з миски, був надто довірливий. Мене забрали від матері люди, велетенські істоти, цілком відмінні від нас. Я їм був навіщось потрібен. Тепер я вже немолодий кіт, але й досі не збагну, чому люди забирають нас від матері й прагнуть стати нашою сім’єю. Однак я прийняв правила цієї гри: до жінки, яка мене годувала, був поблажливий, з господарем — поштивий, а з дівчинкою у нас склалися приятельські стосунки. Я бавився з нею, коли цього хотів. Вона прощала мені ненавмисні подряпини, а я — грубе поводження. Так поступово я забув матір і виріс. А тоді захотів пізнати світ і собі подібних у ньому. Але мені не дозволили.

…Були ще безконечні дощі, дім, що тонув. Усі люди покинули його, тому він і потонув. Те, що було дуже давно, я пам’ятаю краще.

Ось що нагадало мені молоко. Я обважнів, коли вилизав миску. Але, ступивши кілька кроків, знову відчув у собі пружність, їжа — це сила.

Я підійшов до дверей. Вони були замкнені. Тоді обійшов кругом хатину. Якби тут хтось був, я б почув навіть дихання цієї істоти.

Світ манив мене: я вирушив у сутінки пізнавати його далі. І не лише світ, а й власне тіло. Тепер я дивувався, який був учора незграбний. Виліз на високе дерево і не міг злізти. Вітер погрозливо розмахував гілками. Я хотів кликати на допомогу, але схаменувся: невідомо, хто відгукнеться на мій поклик. Наприклад, якась істота, що не розуміє мене, — пес. Люди навіщось звели нас докупи, хоч ми зовсім різні. Жахливо, коли собаки й коти живуть в одному домі.

Одним словом, погойдавшись у верховітті й зголоднівши, я зліз хвостом донизу, намагаючись не дивитись на провалля піді мною. Страх висоти зник. Досить раз подолати його, і більше не боїшся.

Дуже швидко я навчився нечутно ходити по траві, оминати відкриті місця, ховатись від негоди в дуплах дерев, миттю визначивши, чи там хтось є… Але вранці я завжди повертався до будиночка на галявині, засинав, прокидався, пив молоко.

Одного дня я помітив, що листя падає з дерев, і дуже важко у ньому не шарудіти. Що стає холодніше, частіше падає дощ, і не видно Місяця. Він тужить, ховаючись за хмарами, важкими і темними. Це нагадало мені те, що я давно забув: скрізь вода, люди, що, здавалось, видихають страх, шум, гуркіт, падіння сторч головою. А може, це був сон. П’ючи молоко, я згадав усе своє попереднє життя. Там не було кінця світу.

Якось, прокинувшись раніше від холоду, я не побачив миски з теплим молоком. Зате двері до хатини були прочинені. Я довго вагався, чи увійти мені туди, адже я знову можу потрапити до пастки. До людей, які відберуть у мене дерева, здобич, можливість вийти. Але зсередини пахло молоком, віяло теплом, а на ґанку все важче було знайти сухе місце, яке б не продував вітер. Крім того, я накульгував: у нозі стриміла колючка, і я не міг ступати.

Спершу я тихесенько подав голос. Здебільшого мусив мовчати. Цей новий світ був такий просторий, великий, що мій голос видавався заслабким для нього. Та й чи було це розумно — заявляти про себе? Я певен, кожен кіт причаївся б у такому разі. Обережність ніколи не зайва.

Тоді я увійшов. Дивно було бачити довкола себе стіни, а над головою стелю. Я аж відсахнувся, бо у свідомості промайнув страшний спогад: усе валиться під натиском чорної води. Однак нічого не трапилось. Від других, теж прочинених, дверей струмувало тепло з гіркуватим запахом диму. Певно, що хтось жив у цьому домі. Я ніколи не бачив будинку, в якому хтось не жив би. Таке призначення всіх будинків. Коли їх покидають, вони валяться. Часом будинок не бачить, що в ньому живуть інші, менші істоти, які бояться вийти або просто не знають, куди їм піти. Як не знав я.

Але цей будинок був інший. Із дерева. Він, напевно, ріс, як дерево у лісі. Я прожив тут трохи часу й помітив, що дерева теж істоти, які, правда, не ходять і не полюють. І це було мені до вподоби, бо ми не заважали одне одному. Ніхто не втручався у моє життя, я був сам і тішився з того.

За дверима не було нікого. Я б почув дихання, найменший порух. Це могла бути й пастка, але коли подумати, то потреба їжі, тепла, спочинку сильніша за страждання. Тому я коротко й негучно привітав цей дім і увійшов, бо там пахло молоком і віяло теплом.

Піч займала півкімнати. Що це піч, я довідався пізніше, коли обпік собі лапи, намагаючись якнайшвидше зігрітись. Крізь дверцята просвічувало полум’я. Свічка не давала стільки тепла і пахла зовсім інакше. А ще тут було ліжко, застелене вовняним коцом, стіл, стілець і полиця з посудом. Біля печі стояла миска з молоком, та сама. Я випив молоко і одразу повеселішав. Мене страшенно розморило, і я забув про обережність. Стрибнув на піч, що була зверху застелена чимось м’яким, і миттю заснув. Там був такий темний затишний куточок, про який можна лише мріяти. А надворі знову падав дощ, то сильніший, то слабший…

Я викликаю в нього безмежну довіру. Навіть не знаю, як це мені вдалося. Я запримітив його ще влітку і щоранку ставив на ґанку миску з молоком. А восени залишив двері прочиненими, щоб він увійшов. Наша перша зустріч була зворушливою: жалібно нявкаючи, він виповз із темного закутка печі. Неважко було зрозуміти, як незручно опинитись на чужій території. Він дав себе взяти на руки, дав витягти колючку з лапи, видушити гній, і муркотів, муркотів, муркотів.

Будь-який необережний рух з мого боку — і я втратив би його довіру. Ця маленька істота, не найдосконаліша з усіх, які я створив, мала почуття гідності. І пазурі, що, проте, ніколи не вдряпнули мене. І більш нічого. Тільки-но я сідав, кіт опинявся в мене на колінах. Він не вмів стримувати власні бажання. Він підкорив мене собі, і я все довше залишався з ним у хаті. Не знаю чому, але він був мені найближчим. І я не міг стримати сліз, коли, вилизуючи себе, він лизав мої руки, на яких була кров невинних істот, створених на муку.

Так, я створив їх для любові, для заповнення порожнечі, для втіхи у власній самотині, але діти покинули мене, забувши повернутись. Я не карав їх: вони самі себе покарали, обравши безпутне життя.

Кожному я залишив часточку своєї сили, щоб колись вони таки повернулись до мене. Дарма. Повернувся поки що лише кіт, дивна істота, яка служила забавкою іншим, вважаючи, що інші є її забавкою. Може, кіт має рацію, адже він підкорив мене, зайняв місце на моїх колінах, і я не можу встати, бо не хочу його потривожити.

Коли я йду, він супроводжує мене. Ми оглядаємо наш ліс, наш потічок, наші хмари, наше сонце, птахів, комах… Як я хотів би, щоб мій біль вгамувався, біль за світом-самогубцем, який вважає мене винним за моє невтручання. А тим часом кожна часточка моєї любові благає його: повернись!

Що зараз там діється? Рятуються не кращі, рятуються сильніші. Кращих завжди приносять у жертву.

Сенс мого існування — в очікуванні. Над цим я розмірковував довго і важко, терпляче тамуючи біль. Коли кіт втомлювався, я брав його на руки, і не раз він засинав, притулившись до моїх грудей. А вечорами, у теплі, коли за вікном падав сніг, ми розмовляли. Для цього не треба розтуляти рота.

Кіт спитав мене якось:

— Чому в мене більше нема спогадів про минуле і майбутнє?

— Минуле і майбутнє для тих, хто відчуває страх перед життям. Навіщо тобі цим перейматись?

— Я от думаю собі, — продовжив кіт, лизнувши мою руку, — чи хотів би я бачити собі подібних.

— І як?

— Мабуть, ні. Хтось з них міг би зробити мені боляче або я — йому. Хтось хотів би сидіти на твоїх колінах, а я б заздрив. Нам ліпше удвох. Ми розуміємо один одного. Ти теж не хотів би бачити собі подібних. Щоб хтось не погоджувався з твоїми думками. Щоб хтось інший брав мене на коліна. Я зразу відчув, коли тебе побачив, що ти такий, як я. Правда?

— Правда.

Ми глянули один одному в очі й побачили безмежну самотність, у двері якої ніхто ніколи не постукає. Просто тому, що не знає, де нас шукати.