Записки старого доктора

Михайло Базар

Записки старого доктора

Далекі мандри

Не погоджусь ніколи, що в шлюбнім житті

Більше втіх, аніж болю.

Евріпід

Літо у повному розквіті. Спека. У такий час хочеться побути десь у затінку, дихати свіжим повітрям або ніжитись біля річки. Та Світлана позволити собі таку розкіш не може. Мусить щодня працювати. У її душі спливають різні невтішні думки: позбулася улюбленої праці, розлучилася з чоловіком хоч живуть на одній квартирі. З колишньої роботи сама звільнилася. Годі було вижити на чверть ставки керівника сільського хору. І ось уже другий рік вона доглядає лисиць та норок у звірогосподарстві. Робота тяжка, а заробіток теж не вельми високий. А вона рада, на попередній роботі і того не мала. Таких, як вона, жінок різних спеціальностей і майнового статку, тут багато. Цілими днями Світлана тихо наспівує веселенькі пісні. Надіється, що і до неї колись загляне щось красиве і радісне.

Хутрові звірі потребують старанного догляду і харчування. Інколи споживають кращу їжу, аніж ті, що їх доглядають. Риба – основний продукт харчування тварин. За раціоном стежать ветеринар, зоотехнік, бригадир. Тут схибити не можна. Зробиш щось не так – позбудешся роботи. І Світлана старається наперекір усьому. І не тому, що так любить свою роботу, а тому, що треба з чогось жити. Двічі на рік може придбати собі норкові шкурки по пільговій ціні, а потім їх перепродує на базарі уже дорожче, ніж придбала.

Вона заздрить тим, що можуть собі отак дозволити прийти на склад і вибрати найкращі шкурки на шапку чи на шубу. Ось і сьогодні приїхала якась пара. Відразу кинулось у вічі, що з багатих: дорога іномарка. Такої Світлана ще й не бачила. Він – пристаркуватий чоловік, вона – вся в кольорах, наче пава, простоволоса, із штучно нафарбованим пасмом сивого волосся.

Світлана якраз одержувала на складі рибу для лисиць, а прибулі у сусідній кімнаті про щось розмовляли з директором господарства Юхимом Кізленком.

– Хочу подивитися, як живуть звірі у неволі,– почула Світлана голос “пави”.

– Зараз організую, – мовив задоволено директор, облизуючи губи.

– Свєта, а проведи-но гостей до своїх вихованців, – попросив директор.

– Добре, тільки накидаю риби в кошик.

– Облиш, проведи їх на ферму!

“Знайшов екскурсовода”, – подумала робітниця і спитала:

– Хто має йти зі мною?

– Може, я залишуся з директором? – почула голос чоловіка, що тримав у руках якийсь рюкзак.

– Е ні, ходи зі мною, я сама боюся.

– Ну добре, ходімо!

Світлана взяла таки кошик з рибою, і вони пішли у двір, а далі у закрите приміщення, де повно кліток зі звіриною.

– Фе! Смердить! – скривилася жінка і гидливо сплюнула.

– А що я тобі казав: купила на шубу і їдьмо, – заговорив чоловік

– А ми тут цілими днями нюхаємо той сморід, – почала навмисне розповідати Світлана, входячи в роль гіда. – А риба яка холодна – руки мерзнуть і то все за якісь копійки...

Жінка не захотіла йти далі, повернулася і, розкашлявшись, вибігла надвір.

– Як тебе звати? – заговорив незнайомець до Світлани, коли вони залишилися одні.

– Світлана.

– А мене Йосиф.

Обоє усміхнулись, наче давно знайомі, а він продовжував:

– Такій милій дівчині тільки на сцені виступати, а не тут...

– Хочете мені допомогти роздавати їжу тваринам? – війнула довгими віями і так єхидно усміхнулася, що аж самій стало незручно.

– Ага, тільки не сьогодні, – кивнув поглядом на жінку, яка була вже далеко від них.

– Юзю, ходи вже! – почувся голос знадвору.

– Уже йду! – і до Світлани:

– Прийду завтра!

– Чого? – здивовано замиготіла очима.

– Завтра поговоримо, – і, пропаливши її спокусливим поглядом, Йосиф заспішився.

– Ге-ге! – промимрила Світлана навздогін.

“Дивний, напевно, якийсь потіпаха, – подумала. – З вигляду – поважна людина. Цікаво, хто він?”

Згадала Олега. З ним зустрічається кілька місяців. Хлопець на два роки молодший за неї. Причепився, як реп’ях до кожуха. Часто приходить до неї на роботу, намовляючи її вкрасти якусь тварину. Вона, звичайно, відмовляється, бо ніколи в житті не брала чужого. Особливої пристрасті до нього не відчуває, хіба що задовольняє свої прихоті на інстинктивному рівні. Іноді їде до нього в село. Гарно там: і ліс, і річка, і луг весь у квітах. Олегова мати радіє кожному її приїздові, називає своєю невісткою. Тішиться, як Світлана вміло ліпить вареники з сиром.

Останнім часом Олег почав її дратувати. Можливо, це сталося після випадку, коли не поділили знахідку. Йшли дорогою і знайшли гаманця, а в ньому велике золоте колечко. Світлана запропонувала дати оголошення, аби повернути власникові згубу, надіючись на певну винагороду (адже річ золота, цінна). Та Олег і слухати не захотів. Узяв знахідку собі, навіть не спитавши на це дозволу в неї.

“Село є село”, – подумала Світлана, але змовчала. Відтоді появилася у її душі якась неприязнь до хлопця.

***

Під вечір Світлана прийшла на квартиру своєї подруги Уляни. Застала дома лише її чоловіка.

– Нема, нема!

– А де?

– Лікується.

– Що з нею?

– Піди і запитай! – відповів нервовим тоном Омелян, ніби вона в чомусь перед ним провинилася.

Світлана позадкувала з кімнати, відчувши в його словах щось загадкове, недобре. Він провів її колючим поглядом. Таким знервованим його ніколи не бачила.

Уляна працювала лікарем-терапевтом місцевої лікарні уже кілька літ. Часто допізна затримувалася біля хворих – і це дратувало чоловіка. Докоряв, що вона не приділяє належної уваги ні йому, ні п’ятирічному синові Дем’яну. Щоразу починалися перемови, а відтак – сварки з будь-якого приводу. Уляна побоювалася некерованих вчинків свого чоловіка, який часто чіплявся до неї з немотивованими претензіями. Ревнував до кожного зустрічного, принижував на людях. Відтак зникли колишні статеві пристрасті, гармонія сімейних відносин розладнувалася з кожним днем. І тепер Уляна вже шкодувала, що так рано вийшла за нього заміж.

Обоє однолітки. Ще навчаючись в інституті, їздила до нього у військову частину, де він служив солдатом. Після однієї з поїздок “підзалетіла” – і через кілька місяців вони одружилися. Скоро зрозуміла, що вчинила необдумано. Пізно...

Світлана тут же пішла до лікарні. Уляна лежала із забинтованою головою. Поруч – крапельниця. Була при добрій пам’яті і розповіла про свою пригоду.

...Вчора прийшла додому пізно ввечері. Відмічали зі своїми колегами День народження старшої медичної сестри. Випила неповних три келихи червоного вина. Інші пили набагато більше – і їм нічого. А вона сп’яніла, ледве дійшла до квартири.

– Де була так довго? – почав кричати з порога чоловік.

Вона усміхнулася, хотіла його обняти, але заточилася і мало не впала.

“І чого мене так розібрало?” – подумала.

Він штовхнув її від себе. Не знала, що з нею діється. Лише спромоглася вимовити: “Ну бий, чого стоїш?!”

Омелян хвильку щось роздумував, а вона тим часом зайшла у ванну кімнату. У ванні повно води. Опустила руку – холодна. І тут він заходить.

– Лізь у ванну! – каже.

– Не хочу.

Він вмить ухопив її за волосся і занурив голову в холодну воду. Думала, що жартує. Та ні, тримає голову під водою. Почало паморочитися в голові, ледве видерлась із його рук. Нажахана, кинулася тікати і впала, вдарившись до чогось твердого. На кілька секунд знепритомніла. Отямившись, почала кричати. Хтось із сусідів почув, бо сильно вдарив кулаком у двері: мовляв, перестаньте галасувати вночі.

Голова боліла, нудило, а відтак почала блювати. Присіла на килимку, відчувши, що може зімліти. І тоді, напевно, злякавшись, Омелян викликав “швидку”.

...Уляна замовкла. В очах – крапельки сліз. Обидві довго розмовляли, навіть складали плани на завтрашній день. Яким він буде для них?

***

Наступного дня Йосиф не прийшов. Світлана в душі очікувала якоїсь несподіванки. Щоразу позирала, чи не йде хтось чужий. Та на подвір’ї звірогосподарства лише свої працівники. Звичайний щоденний, можна сказати, одноманітний ритм роботи. Вчорашня розмова з Уляною гнітила, викликала в душі неспокій. Отак знущатися над жінкою! Такого вона б не стерпіла...Її колишній чоловік Іван, хоч і зануда, та руки ніколи не підносив.

Наступного дня те ж саме – сіра одноманітність. Рахувала дні до відпустки. Хоч якихось планів, як її провести, не мала.

І ось на третій день якраз перед обідом несподівано біля неї появився Йосиф.

– Не чекала?

– По правді сказати, ні.

– Ну ось що, збирайся. Поїдемо кудись.

– Як так поїдемо? Я ж на роботі. Та й з якої такої радості маю їхати кудись із незнайомим чоловіком?

– Ми ж позавчора познайомилися, – сказав, заглядаючи в очі прибулець.

– Я так не звикла. До закінчення зміни ще ого-го!

– За роботу не хвилюйся. Я все владнав з твоїм начальством. Довелося з директором довго порозмовляти. Відразу не погодився тебе відпустити з роботи, хоч знайомий із ним зі студентських років. Казав, що ти гарно співаєш і на роботі справляєшся. Признався, що тяжко хворіє нирками і не захотів навіть випити чарку з приводу такої зустрічі.

Справді, їхній директор уже два роки по кілька місяців на рік перебуває на стаціонарному лікуванні. Мучиться, бідолашний, щоразу проводять йому гемодіаліз. На деякий час помагає, а відтак знову те саме.

– Що з того? Хто той спів тут послухає? Звірі не розуміють людського голосу. Хоч справді, люблю співати, танцювати, граю на роялі, скрипці, – сказала Світлана, усміхаючись.

– О, тоді будеш співати для мене. Ось таку я давно шукаю. А ця робота не для тебе. Ти – артистка. Такій тільки зніматися в кіно чи тішити людей зі сцени.

Така відверта розмова приголомшила Світлану. Не знала, як вести себе в такій ситуації. Незнайомий мужчина пропонує отак ні з того ні з сього серед білого дня йти з ним невідомо куди. На хвильку замовкла. Приглянулася до співрозмовника. Немолодий, але міцної статури чоловік. Низько стрижений чорний чуб, випукле чоло, зеленкуваті очі, швидкий у рухах, ніби хоче охопити поглядом відразу все навколо. При розмові якось дивно зводить широкі брови. Для більшої переконливості жестикулює. Такі заворожують з першого погляду. І Світлана відразу відчула силу його погляду.

Поволі йшли до автомобіля. Йосиф не зводив очей з такої звабливої супутниці. У неї граційна фігура, чорне волосся, що спадало на плечі, брови згиналися підківкою, повненькі губи і довгі тонкі ноги. Кирпатий носик, ямочки на щоках робили її обличчя надзвичайно чарівним, а погляд ніжним, спокусливим. Світлана не носила прикрас, навіть рідко користувалася помадою.

Йосиф запропонував посидіти з ним у якомусь барі.

– Добре, – погодилася Світлана, – тільки переодягнуся у щось святкове.

Під’їхали до її будинку. Світлана довго не чепурилася і скоро вийшла з під’їзду. А тут, де не візьмись, Олег навинувся на дорозі.

– А то куди в робочий час?– здивувався хлопець. Хотів стримати за руку, та Світлана заспішилася.

– Не маю часу. Потім розкажу, – мовила, прискоривши кроки.

Олег щось буркнув під ніс, але не затримував, лише здивовано дивився, як вона сідала в авто біля водія.

– Хто це? – спитав Йосиф, рушаючи з місця.

– Мій двоюрідний брат, – збрехала і ледве не зашарілася.

Обідали в барі. До келиха шампанського Світлана лише кілька разів доторкнулася. Ніколи не мала задоволення від вживання алкоголю.

Йосиф не спускав з неї очей. Відразу почав розповідати про себе. Має двох дорослих синів. З першою дружиною розлучився, коли дітям було лише десять років (обидва близнюки). І на те була вагома причина. Часто бував у відрядженнях – і це дратувало молоду дружину, яка хотіла мати щодня когось під боком. Знайшла собі такого домосіда і вийшла за нього заміж. Донедавна він жив з іншою жінкою в цивільному шлюбі. Та й тут його спіткала невдача. Вернувся з тюрми її шлюбний чоловік, і жінка вернулася до нього. І ось Йосиф – вільний птах. Приїхав на кілька днів до сестри в гості. Працює начальником геологорозвідувальної експедиції в Красноярському краї, а живе в Барнаулі. Добре заробляє, має власну квартиру, грошові заощадження, ні в чому себе не обмежує. Признався, що закохався в неї з першого погляду і без неї нікуди не поїде.

Така перспектива Світлану влаштовувала. Просто їй чудно стало від його прямолінійності. Не знала, що відповісти. У грудях сильніше, ніж завжди, стукотіло серце. Їй хотілося почути від Йосифа закохані слова, але він говорив про звичайні речі, спокійно, прямолінійно, наче читав розгорнуту книгу.

Світлана розповіла, що вже кілька років як розлучена, бездітна, але вважає себе цілком здоровою. Просто не повезло їй з чоловіком, хоч нічого поганого про нього не казала. Звичайно, про Олега втаїла.

А потім вони поїхали в ліс. Спека. Сіли у затінку крислатого дуба.

– Я знаю, тобі важко зрозуміти, що діється в моїй душі. Просто не можу виразити словами свого почуття до тебе.

У його погляді читала одне задоволення. Він сміявся і, здавалося, що радість хлюпала з його тіла через верх. У такі хвилини справді у неї, мовби скупчилася уся чарівність зрілої жінки. І, коли він ніжно поцілував її, вона затремтіла від насолоди, почуваючи себе щасливою. Світлана обвила руками його шию, притиснулася усім тілом до нього.

“Який він ніжний. Не те, що Олег, – подумала. – Той накидався відразу, як голодний пес. Швидко задовольняв свої чоловічі потреби, не питаючи про її відчуття, душевний стан. Тваринна хіть – і не більше. А тут – одна насолода”.

Він так ніжно цілував, наче вперше зустрів на своєму шляху молоду жінку. Отут Світлана переконалася, що треба вміти любити життя. Дивувалася, як дехто може нарікати на долю. Вона до неї поки що прихильна. Ще недавно дивилася на чужих чоловіків з погордою, з насмішкою і недовірою. Іноді чула себе незахищеною. Чогось хотілося такого, про що можна лише мріяти у снах. А тепер, перебуваючи з ним наодинці, не могла приховати радості, що поруч з нею такий сильний чоловік.

У перший же день вона погодилася їхати з ним у далекий край.

***

Приємно і солодко прокинулася Світлана зі сну, трохи поніжилася у ліжку, згадавши вчорашній день, і якийсь ніжний щем пройняв тіло. І раптом – телефонний дзвінок. Зірвалася з постелі – і в коридор.

“Напевно, він”, – подумала та почула голос Олени з Італії. Хоч Олена була на три роки старшою, та подружилися ще зі шкільних років, знаходячи завжди спільну мову. Другий рік Олена на заробітках за кордоном. Раніше працювала лікарем-лаборантом у лікарні, та матеріальні нестатки змусили їхати на чужину. Удома залишився чоловік з двома дітьми. Старшенький хлопець від першого шлюбу, а молодший народився від теперішнього чоловіка. Батько залишає дітей з матір’ю і це дає йому змогу працювати. Хоча зарплата в нього невелика, але тримається роботи, аби стаж ішов.

Олена розповіла, що доглядає двох літніх людей і має за це пристойну плату. Хазяїн обіцяє згодом легалізувати її працю. Щомісяця шле додому гроші і, мабуть, залишиться ще там надовго.

Світлана не втерпіла і призналася подрузі, що познайомилася з багатим чоловіком і невдовзі поїде з ним у Росію. Олена радила не поспішати, а добре придивитися до нього, аби не помилитися. Наостанку просила передати вітання Уляні і дуже здивувалася, що така прикра пригода з нею трапилася, адже ще недавно в Уляни було з чоловіком таке бурхливе кохання.

На цьому їхня розмова урвалася. Надворі чудувався літній ранок, і Світлана раділа погожій днині.

***

Такий далекий переліт Світлана, на диво, перенесла добре. До цього часу не літала і не була за кордоном. Ще кілька місяців тому навіть не могла передбачити, що таке трапиться. І ось вона у Барнаулі. Відразу поселилися в готелі, бо у квартирі Йосифа йшов капітальний ремонт.

Світлана здивувалася, коли почула на вулиці українську говірку. Потім дізналася, що тут живе багато українців. Одні переселилися ще за царату, інших доля закинула сюди в часи сталінських репресій. Дехто, відбувши покарання, обзавівся сім’ями і залишився тут назавжди.

Йосиф прибув у край сибірський після закінчення Львівського університету. Геолог – професія мужніх людей, і він саме такий: сильний, вольовий, наполегливий у досягненні мети.

– Скоро закінчиться ремонт і будемо жити у своїй хаті, – казав Йосиф.

– А мені і тут незле, – щебетала Світлана, не зводячи з нього очей.

Кожного ранку снідали в готелі, а обідати і вечеряти ходили в ресторан. Йосиф не економив на покупках, щоразу приносив якісь подарунки, а у вихідні дні їздили оглядати місто. Світлана не звикла жити отак безтурботно. Вона почала спостерігати за собою збоку, адже таке незвичне життя перевернуло їй душу. Часто закрадалися дивні думки: що ж далі? Чи здатний він отак довго любити? Вона третя його дружина. Так, він дуже її кохає. І знайшов так далеко і так пізно. Скільки радісного дива в ній побачив! Адже вона така ніжна і жагуча в постелі, весела і компанійська в побуті. Щоразу, коли він вертався з роботи, наспівувала якусь веселеньку пісню. Від цього йому втішалися очі і, здавалося, що аж повітря духмяніє.

А може, вона в його житті просто черговий епізод? Від такої думки аж здригалося тіло, закрадався страх. Адже так далеко вона опинилася від домівки серед чужих людей. Та ні: щодня переконувалася – його кохання щире. Щовечора нашіптував ніжні слова, яких вона ще ніколи не чула. І як би солодко не спала, а на ранок могла їх усіх повторити. З ним уперше за останні два роки відчула себе коханою.

Як мало жінці треба для втіхи! І ось минуло два тижні, як Світлана живе з коханим. Цього ранку виглядала трохи стомленою: вдалася взнаки бурхлива ніч кохання. Ніхто з них ще не догадувався, що це була їхня остання ніч.

– Ти моє найчарівніше сонечко, – казав Йосиф, цілуючи вранці Світлану і чомусь довго не відходив від неї, ніби хотів щось важливе сказати, та не наважувався. Від нього, як завжди, віяло теплом і ніжністю. Довгий ніжний поцілунок – і він з якоюсь неохотою залишив Світлану. Поїхав оглядати бурові вишки у тайзі.

Цілий день була чомусь неспокійною, не розуміла, що з нею діється. Такого неприємного душевного стану не пам’ятає. Якась вона стала безсила, немічна. Після обіду прилягла в ліжку. Тільки-но закрила очі, як у них – миттєвий спалах вогню і диму. Стовп диму. Навіть відчула гіркий його запах, наче від дешевої цигарки. Відтак щось тьохнуло у грудях, мов хтось пробив їх гострою стрілою. Швиденько встала з ліжка і сіла у кріслі.

“Що це? – подумала. – Галюцинації чи напад якоїсь хвороби? Та ні, вона при ясній пам’яті. Це, мабуть, від самотності”.

Поволі оговталася, почула рівне биття серця. Чекала вечора. Уже засвітилася електрична лампочка на стовпі, що навпроти готелю. Ніч. Світлана глянула у вікно. Блимали червоним світлом автомобілі, автобуси. І знову темно. Німі стіни, мовчить телефон. Уже забили куранти, а в неї таке відчуття, наче це її серце б’ється так тривожно і нерівно. Ніч, як примара, бродить кімнатою. Чекання коханого розриває навпіл груди. Нарешті не втрималася і набрала номер його мобільного телефону. Ніяких звуків.

“Що трапилося? – набігли на очі сльози, а спазми думок стискали горло. – Йосифе, озовись!” Та він не озвався, а вона відчула себе сиротою. Уже другий раз. Бо дуже рано втратила матір, а батька ніколи й не бачила. Так і не довідалася в матері нічого про нього. Не встигла розпитати, а може, просто була ще надто малою для таких запитань.

Довго перекидалася з боку на бік у постелі, ніяк могла заснути, і аж над ранком – година напівдрімоти. Прокинулася, коли вікно засвітилося блакитними очима. У дверях побачила якесь видіння. Протерла очі – нікого. За вікном – шум неспокійного міста. Вмикнула радіоприймач. Передавали термінове повідомлення: в тайзі трапилася трагедія. Розбився вертоліт. Загинув начальник геологічної експедиції Йосиф Курчак, інженер Сергій Невтішний і всі члени екіпажу.

Світлана розкрила рот, скрикнула і на мить обімліла, впавши на підлогу. Довго тіпалась у нестямі, часто дихала і ковтала густу слину. Отямившись, подумала, що то якийсь дивний страшний сон. Тремтячими руками потягнулася до телефону. Подзвонила в офіс, де працював Йосиф. Хтось із працівників підтвердив почуту по радіо трагедію. Отак життя захопило її в бурхливий вихор кохання і – так швидко кинуло з розгону в прірву Та ще так далеко від рідної землі! Цей злощасний день розтоптав усі її надії. Вона – одна-однісінька серед чужих людей. Що робити? Як пережити цю важку годину? Наступного дня похорон. Прийшла телеграма від сестри – не приїде.

Обгорілий труп відразу після судово-медичної експертизи закрили у труні. Над нею – великий портрет. З нього дивився Йосиф і ніби хотів щось сказати присутнім. Не договорив, не долюбив, проживши на білому світі лише сорок п’ять літ.

Світлана незчулася, як опинилася на цвинтарі. Так і не встигла стати його повноправною третьою дружиною, адже ніяких формальностей не встигли узаконити Над домовиною, похиливши голови, стояли у чорному колишні дружини, обидва сини.

Вона дивилася на труну безпорадними очима, не зронивши жодного слова. Лише тихо плакала, жалібно схлипуючи, закривши долонями обличчя.

Смерть перекреслила все. Здається, змалів, зістарівся світ. Ніби й не було недавніх пристрастей. Душу шматує нудьга. Така жорстока доля! А так обом хотілося бути щасливими... Волога земля поглинула свіжу труну. У кожного з присутніх в очах сум. Стоять над глибокою ямою, наче над прірвою. М’яка, пахуча земля забирає в холодні обійми покійника. Земля – як присуд зостатися в ній вічно, де темрява, кошлата ніч...

...Світлана вернулася у готель. Порахувала гроші. Якраз вистачить на квиток додому, якщо добиратися потягом. Продавати колечко, яке подарував їй Йосиф, не хотіла. Вирішила зберегти собі на пам’ять і, загорнувши в хустинку, поклала його в кишеню курточки.

***

Уляна так і не дочекалася чоловіка у лікарні. Щодня благальними очима дивилася на двері, а він упродовж двох тижнів так і не появився біля неї. Чулася незаслужено ображеною. Якась пустка в голові, ходила ніби сама не своя. Пошматовані жалі, дивні передчуття чогось неперебачуваного тривожили її щодня. Тішилася лише тим, що мати забрала хлопчика до себе. Омелян не перечив, мабуть, злякався що скоїв біду на свою голову. Але не хотів просити у дружини вибачення, хоч мав достатньо часу на роздуми.

Через два тижні Уляна вернулася додому після лікування і відразу зрозуміла, що жити так далі не зможе. Чоловік анітрохи не змінився. Навіть став ще агресивнішим, виливаючи свою злість нецензурними словами, грозив новою розправою, називаючи її повією. Так кричав, що було чути на весь під’їзд. Правда, ніхто не реагував на той крик. Всі, напевне, вдавали, що не чують.

Чого тільки не буває у житті! Але є певна межа у людських стосунках. Далі не могла терпіти таку наругу над собою. Домовилася з матір’ю, що вернеться до неї жити. Найняла авто і разом з водієм почала виносити з квартири свої пожитки. І тут прибігає чоловік, такий страшний, лице від люті перекосилося. Вхопив сокиру і каже: “Хто ступить крок – зарубаю!” Вантажники не наважились іти до кімнати, а він кинувся до автомобіля і почав гамселити, рубати забрані речі. Так і поїхала Уляна без нічого. Та їй не шкода. Що ті дріб’язкові пожитки порівняно з тим, чого зазнала з таким жорстоким чоловіком. І коли трохи оговталася від стресу, почала виробляти закордонний паспорт, аби виїхати за кордон на заробітки.

***

Світлана їхала додому вже кілька діб. У перші дві доби міцно спала, наче втомилася від важкої праці.. Сон рятував її від переживань, що випали на її долю. А доля в неї наче довга дорога. У купейному вагоні з нею ще троє хлопців. Добиралися на навчання у столицю. Казали, що трохи припізнилися (була вже друга половина вересня), але своє надолужать. Супутники такі з вигляду сумирні, у розмові ввічливі, хоча між собою раз у раз перемовляються сибірськими матюками, не звертаючи уваги, що поруч молода жінка.

Дні тягнуться довго. Світлана тулилася чолом до холодної шибки, розглядала місцевість. А за вікном ліс і ліс, як чорна химера. Він мовби підпирав небо, гойдався з ним. І лише за сотні кілометрів минали якесь місто або село.

Дорогою хлопці розважалися, грали в карти, співали, розповідали анекдоти. Уже під’їжджаючи до Москви, вгостили Світлану пивом. Вона не відмовилася від напою, а відтак заснула. Прокинулася від голосу провідниці: “Пасажири! Прибуваємо у столицю!” Почала збиратися. Хлопців уже не було.

“Напевне, пішли курити”, – подумала і потягнулася до гаманця. Його в кишені не було. А в ньому – гроші і золоте з дорогоцінним каменем колечко. Зрозуміла: її обікрали. Добре, що хоч паспорт залишили.

За кілька хвилин вийшла з потягу. Треба купити квиток на поїзд до Львова. Нема за що. Кілька хвилин стояла на пероні, ніби чекала носія, а насправді роздумувала, як добратися до рідних місць. Без грошей нікуди не доберешся. Знайшла у боковій кишені кілька рублів – якраз стільки, аби проїхати в метро.

“Треба подзвонити до Уляни – нехай вишле гроші”, – подумала і направилася до виходу. І тут побачила оголошення, що потрібні робітники різних спеціальностей. Довго не роздумуючи, поїхала за вказаною адресою.

– Так, нам потрібні робочі руки, – сказав майстер і якось дивно глянув на неї з-під лоба, наче прицінювався до товару.

– Я хочу приступити до роботи вже сьогодні, – сказала, – але хочу знати скільки мені будуть платити.

– Скільки заробиш. У середньому – двісті зелених на руки.

– Згідна, – втішилася Світлана, що так швидко знайшла роботу.

Пішла у складське приміщення. Там їй дали спецівку, лопату і відвели на будівельний майданчик. Проінструктували, що має робити і як дотримуватися техніки безпеки. Адже тут повно вантажних машин, кран. Чути викрики: “Віра! “Майна!”

Підійшла до жінок, котрі накидали щебінь на дерев’яні ноші. Світлана здивувалася від побаченого: годі розпізнати – чоловік це чи жінка. Кілька жінок про щось голосно розмовляли. З вигляду усі такі дужі, плечисті: видать, давно знайома їм тяжка фізична праця. Вона серед них наче метелик: тендітна, в’юнка, чепурна, навіть у такому незвичному для неї одязі виглядала привабливою. Відразу знайшла з робітницями спільну мову.

“Можна підірвати нутрощі, – подумала, кидаючи лопатою каміння на ноші, але вголос про це нікому. Знала, на що йде. – Головне, аби втриматися місяць, дістати зароблені гроші і гайда додому”.

Фізичної роботи не боялася. Звикла до неї на звірогосподарстві. Там надвигалася кошиків з рибою, а тут трохи важче: ноші, каміння, цегла. І хоча за цілий день дуже втомилася, але й вигляду нікому не подала. Добре, що харчують безкоштовно. Власне, вартість харчування вираховують із зарплатні. Є душ, житло. Правда, воно нікудишнє: повно тараканів, годі спати вночі. Вони голодні, як пси, кусають, а вранці тіло від укусів свербить.

Світлана не звикла до такої обстановки. Першу ніч не могла заснути, сідала в ліжку, ходила по кімнаті, щось спросоння заговорила сама до себе.

“Чого галасуєш поночі? Чого бродиш, як примара?” – сердито спитала котрась із шести жінок, але, не почувши відповіді, повернулась до стіни і захропіла. Світлана лягла і теж заснула. Вранці довго чухала тіло.

Цього ранку сіявся дрібненький дощ. Жовта глевка земля швидко розм’якла, перемішалася з камінням, годі ступити крок. Ніхто, попри негоду, роботу не кидає. Робітниці стараються, хоч їх ніхто не підганяє, бо хазяїн платить не поденно, а за виконаний об’єм роботи. І Світлана не відстає від інших, із сил пнеться, двигаючи ноші перед собою. А вони здаються щоразу важчими. І раптом, послизнувшись, упала. Відчула різкий біль у нозі, аж в очах потемніло, перехопило подих. Це з носилок висипався щебінь і скалічив праву стопу. Ледве витягнула скалічену ногу з-під каміння. Поволі звелася на ноги, але ступити навіть кроку не змогла. Підійшла жінка, взяла носилки з рештою каміння і понесла з напарницею до бетонозмішувача.

Тут навинувся виконроб.

– Що сталося? – питає, сердито глянувши на Світлану.

– Ногу скалічила, – мовила ледь чутно. На очах сльози.

– Ну, не хмурся. Зараз щось придумаємо.

– Ой, болить! – скрикнула і витягнула ногу з чобітка. Хотіла стрибнути на одній нозі, але мало не впала.

– Тримайся! – подав руку, аби витягнути її з багнюки. – Підеш?

– Не можу, – відповіла Світлана.

Виконроб довго не роздумував, узяв її на руки і поніс до будинку, в якому вона жила.

– А ти легенька. Нащо вибрала собі таку тяжку роботу?

– Обставини змусили.

Вона трималася за його шию, аби не впасти. За кілька хвилин вони були у приміщенні, на дверях якого було написано: “Ізолятор”.

Виконроб посадив Світлану у крісло, допоміг роздягнутися. Кімната чиста, у ній стояло два застелених ліжка. Він узяв з полички аптечку, знайшов у ній бинт і наклав фіксуючу пов’язку на припухлу стопу. Світлана здивувалася, як він уміло надавав медичну допомогу, наче здібний фельдшер.

Через півгодини робітниця принесла Світланин одяг. Вона переодягнулася і прилягла в ліжку. Думки-гадки довго носилися в голові. Вона зрозуміла, що потрапила у скрутне становище: нема з ким порадитися, поговорити, знайти вихід. Здавалося, що повернулася до неї боком мачуха-доля. Ще кілька тижнів тому не могла навіть передбачити, що таке трапиться. Хоч у цьому неспокійному світі годі чекати стабільності, спокою. Усе рухається, бореться, нидіє, збагачується, бідніє, кохає і ненавидить. Кожен день приносить якісь несподіванки.

...Під вечір подибала до їдальні. Жінки-напарниці уже кінчали вечеряти. Ніхто з них їй не поспівчував, наче нічого не сталося, лише скоса дивилися, як вона накульгує. А нога при ходьбі ще більше розболілася, набрякла. Ніяких ліків не хотіла приймати, могла ще стерпіти біль. Була готова до всього. Причовгала до ізолятора, відкрила кватирку у вікні, аби випустити надвір застояне захиріле кімнатне повітря. Незчулася як наступив вечір. У кімнаті тихо. Лише ледь-ледь було чути, як за вікном гамселив дощ, зітхав вітер, наче перед смертю хвора людина. Світлану охопив страх. У роздумах довго лежала без сну, лише під ранок задрімала. Прокинулася вранці, почувши чийсь голос над головою. Підвела очі. Біля неї стояв виконроб Матвій.

– Як спалося?

– Страшно одній тут спати.

– Зможеш вийти на роботу?

– Нога болить, годі й кроку ступити.

– Ну що ж, їдь додому. Зможемо викликати таксі, щоб завезло на станцію.

Вона щось хвилю розмірковувала.

– Не знаю, що маю робити?– знизала плечима.

– Подумай! Потім навідаюсь. – Він зиркнув на годинник і заспішився. На будові починався робочий день.

Самотність їй дуже дошкуляла. Вона не звикла бути одною. Навіть живучи в готелі, щодня ходила в місто, розмовляла з людьми, читала газети, книжки, а тут – німі стіни. Без грошей, без підтримки, далеко від дому, наче в камері-одиночці.

Увечері Матвій прийшов знову. Приніс канапки, вино, порожні одноразові паперові стаканчики.

Вечеряли удвох. Світлана скуштувала вина. Швидко сп’яніла. Говорили в основному про роботу. Матвій розповів, що працює тут уже другий рік. Хазяїн добре платить, довіряє наймати робітників і розраховуватися з ними. У нього постійно водяться чималі гроші. Має сім’ю, яка живе в Краснодарі. Перебуваючи в армії, брав участь у чеченській війні. Упродовж двох місяців перебував у полоні терористів. Чудом вирвався звідти і тепер заробляє гроші, хоче придбати квартиру у столиці і забрати сюди сім’ю.

Світлана про свою біду змовчала, лише призналася, що давно розлучена і тепер їй вкрай потрібні гроші.

– Ну, ось ми й підійшли до головного: вирішуй – або завтра поїдеш додому, або будеш мені за дружину, допоки не перестане боліти нога.

Світлана насторожилася, посміхнулася куточками губів.

– Як так за дружину?

– А отак, буду з тобою ночувати, спати в одному ліжку. Адже ти сама боїшся, чи не так?

– Воно завузьке для двох, – усміхнулася, спробувавши перевести розмову на жарт.

– Помістимось. Ти на споді, я зверху. Ну, то як? Згода? – спитав довірливим тоном, наче йшлося про буденну річ. – Буду ставити тобі виходи. На зарплатні не втратиш та ще й премію одержиш. Звичайно, якщо будеш себе добре вести.

– Де?

– Ну звичайно, у ліжку. – Він ніби ненароком торкнувся її плеча, а в неї тілом пройшовся дрож. У цю хвилю їй пригадався вчорашній день: дощ, розмокла в’язка земля під ногами, замурзані чоботи, ноші і важке каміння в них.

– Не знаю... – сказала і вмовкла. На якусь мить розгубилася, бо і гадки не мала, що все обернеться так несподівано.

Він, ніби читаючи її думки, не підганяв з відповіддю, щось розказував, але вона вже його не слухала. Хотіла відповісти різко “ні”, але тут же схаменулася, глянувши в його налиті втіхою очі. У її становищі гнути кирпу ризиковано: можна позбутися в одну мить не тільки обіцяних преміальних, а й роботи.

– Значить, ми домовилися? – спитав по хвилі Матвій, обнімаючи Світлану. – Люблю розумних жінок.

Від таких слів у неї заскімлило серце, заболіла голова, ніби вдарили по ній чимось важким. Вона хотіла закричати, вилаяти його, мовляв, як ти смієш до мене так, але вчасно отямилася і лише наполохано подивилася йому в очі. Здавалося, втратила контроль над собою. Світлана вимушено усміхнулася, ковзнувши очима по його постаті. Перед нею сидів ставний мужчина, молодий, можна сказати привабливої зовнішності. У розмові спокійний, говорить виважено, переконливо, ніби повчає чогось доброго.

– Тільки напиши розписку, – сказав притишеним голосом.

– Яку?

– Що я тебе не зґвалтував, а добровільно віддалась.

– Не віддалась, а продалась, – у тон відповіла йому Світлана і подумала: “Хитрий або, може, просто боягуз”. Вона насмішкувато глянула на Матвія, не усвідомлюючи до кінця, як бути.

– Чому продалася? Я ж тебе не купую за гроші. Думаю, будеш мною задоволена.

Він почав її обіймати, цілувати в губи, шию. Вона не пручалася, лише з очей скотилася горошинка-сльоза. Згадала Йосифа, з яким мріяла жити довго, та судьба розпорядилася інакше. І ось новий роман. Трудно привикати до іншого тіла, терпіти забаганки чужої людини.

“Ага, ось чому він помістив мене в ізолятор”, – подумала. Якийсь час Світлана мовчала, трохи розгубилася, і гадки ще вранці не мала, що все так обернеться. А він спопеляв її поглядом, чекаючи відповіді.

– Ти серйозно хочеш, аби я написала, що добровільно?..

– Аякже. Вранці побіжиш у міліцію і заявиш, що я зґвалтував.

– Не хвилюйся, я не з таких.

– Я відразу помітив, що ти створена для кохання.

– А якщо я причарую?

Задумався Матвій, весело усміхнувся, а потім мовив: “Ніколи!”

Ще вчора вона ниділа від самотності і до депресії був лише один крок, а нині вона починає новий роман з іншим чоловіком. Що це діється з нею? Світлана й сама не знає. Обох об’єднує еротика, секс, а може, й любов.

Таємниця любові...Про неї сказано вже на зорі людської цивілізації. Кажуть, що від шекспірівського “бути чи не бути?” нічого не змінилося у природі людських відносин. Хіба що звички, а поети інтерпретують кожен на свій лад давно уже сказане про любов. Здається, ще Лукрецій сказав: “Немає нічого сказаного, щоб було сказане вперше”. Хоч таїна кохання ще до кінця не вивчена, не розгадана. Вчені б’ються над тим, що там у далеких світах. А дослідити людину, таємниці її душі тут, на Землі, досконало не можуть. Одне твердо всі засвоїли давно: щастя любити – це щастя жити.

У душі Світлана відчувала ніжність до цього чоловіка, але чомусь стримувала свої почуття. Що їй заважає зробити крок назустріч, сказати: “Так?” Вона звикла не перечити, але щоб отак самій запропонувати себе в ліжку – такого ще в її житті не було. А ось тепер вона не втрималась...Ще кілька хвилин тому їй хотілося кричати: “Не хочу, не хочу! Мені противно спати з чужим чоловіком!” Але вона вмить передумала і, підкорившись випадку, написала розписку...

Матвій ошпарив її поцілунками, але вони здалися їй терпкими, а його губи – пісними. Але це тільки в перші хвилини, а потім...розгорілися пристрасті. Він не міг насититися коханням цілу ніч. Видно, гасив спрагу до жіночих зваб, говорив про її тіло з такою ніжністю, що хотілося співати. З ним чула себе знову справжньою жінкою, котра здатна поринути у шалені пристрасті і ощасливити свого нічного партнера, запаливши вогонь бажання в його крові.

Прокинулась удосвіта. Матвій ще спав, уві сні щось бормотав, усміхався, видно, додивлявся якийсь приємний сон.

Світлана тихенько встала з ліжка, підійшла до вікна, потягнулась. Їй здалося, мовби вона перебуває в якійсь далекій дорозі чи в лісі, де все навколо нове, дивовижне, цікаве. Глянувши на сонного Матвія, усміхнулася. Та враз ніби чогось злякалася, прогнала усмішку, надула коралові губки, набравши серйозного вигляду.

Від звуків її кроків Матвій проснувся, повернув голову, але навіть не розклепивши повік, знову задрімав. Та за хвилину, наче від дзвінка будильника, прокинувся і почав одягатися. Підійшов до Світлани і, цілуючи, спитав:

– Як?

– Чудово, – відповіла тихо, ніби боялася свого голосу.

Тепер його губи видалися іншими, не такими як учора: мала таке відчуття, мовби ніколи інших не знала. Та враз якісь судомні спазми підступили до горла. Здалося, що вчинила непоправне. Завдала болю його дружині, яка про нічні мандри свого чоловіка, можливо, і не здогадується. І лише, коли відчула теплий дотик Матвієвих рук, заспокоїлася і перестала каратися перед власною совістю. А тим часом нічний гість швидко покинув ізолятор, де так романтично провів осінню ніч.

***

– А я від тата втік, сховався, – хвалиться маленький Дем’ян матері.

– Чому?

– Він поганий.

– Хто тобі таке сказав? – спитала Уляна.

– Бабуся.

– Неправда, тато добрий і тікати від нього не треба, – сказала і гіркота підступила до горла.

– Ага, приходив, – вступила в розмову Улянина мати. – Хотів забрати його до себе. Не дозволила. Мала з ним серйозну розмову. Та він нічого не зрозумів, навіть до кінця слухати не став. Розгнівався, наче всі йому чимось завинили.

Дем’ян тулився до матері, тішився, що вона вернулася з лікарні, а в неї якась порожнеча в душі. Хотілось плакати. Насилу стримувала свої негативні емоції. Вимушено всміхалася, аби не тривожити стомлену хворобами матір, намагалася говорити щось приємне.

Уляна глянула на матір. Та була неспокійна, знервована: видно, вдалися взнаки відсутність дочки і переживання за наслідки побоїв.

– Нічого-нічого, – казала мати, – з кожної пригоди треба мудрості вчитись.

“Так-то так, – подумала дочка, – але через такі пригоди можна здоров’я втратити”.

Малий Дем’ян обійняв матір за шию і поцілував її в щоку, по якій скотилася сльоза.

– Мамо, я хочу бути тільки з тобою.

– Добре, хлопчику мій, я тебе нікому не віддам.

Звичайно, вона до чоловіка не вернеться, житиме тут, адже іншого вибору нема, а там видно буде. Мусить добре подумати, зважити і зопалу не буде робити висновків, як далі житиме. А мати в душі раділа: тепер їй буде веселіше. Адже стільки літ потерпала від самотності після смерті чоловіка.

***

Минуло три тижні, як Світлана стала наложницею у виконроба. Нога вже давно перестала боліти. Можна було б іти на роботу, та Матвій казав, що до кінця місяця нехай побуде “на лікарняному”. Щодня давав Світлані гроші на дрібні покупки. Вона інколи подумувала скористатися ними і втекти. Та порахувавши гроші, переконувалась, що на квиток додому не вистачить. Чекала належної зарплатні і обіцяних преміальних. При зустрічах із жінками (недавніми напарницями) навмисне накульгувала на ногу. Вони з підозрою дивилися їй услід і, здавалося, єхидно усміхалися, мовляв, пішла ще одна шльондра.

...З самісінького ранку хмурилось небо, а по обіді почався дощ.

“Добре, що не треба працювати у таку негоду”, – подумала Світлана, дивлячись на ту хлюпанину з вікна. Здивувалася, побачивши у дверях Матвія, адже в таку пору він ніколи не приходив до неї.

Стряхнув кепку, сів у крісло, метушливо, наче злодій, вийняв з кишені кілька купюр і поклав їх на тумбочку, що біля ліжка.

– Тут двісті зелених – це аванс. Решту одержиш у кінці місяця і преміальні теж.

– Я їх заслужила? – усміхнулася Світлана.

– Аякже. Якщо я не вернуся, то гроші принесе мій напарник Вадим.

– А ти?

– Отримав телеграму з дому, просять терміново приїхати. Дочка захворіла.

– Що з нею?

– Не знаю. Чекай мене, а ні, то... – не доказав, зам’явся, глянувши на годинник. – За годину потяг відходить.

У Світлани раптом пропав хороший настрій, мала таке відчуття, наче хтось почав шматувати душу.

Матвій пригорнув її до себе, поцілував і заспішився до виходу.

– Бувай! – сказав у дверях. – З тобою було так добре! Сподіваюся, ми ще зустрінемось...

Пішов, а вона ще довго дивилася у вікно, аж поки він не зник за будинком. Вранці навіть не думала, що так нагально обірветься їхній зв’язок. Скінчилося кохання. Вона знову – вільна птиця. Що чекає її завтра?

Втішилася, що має гроші. Можна їхати додому. Та ні, почекає ще кілька днів. Шкода полишати “зароблені” гроші і преміальні. Глянула на тумбочку.

“Ого, скільки заробила в ліжку”, – заблимала очима і подумки усміхнулася, зім’яла гроші в кулаці, увіпхнула їх до кишені.

***

Увечері прийшов Вадим. Роздягнувся, наче в себе на квартирі, вийняв з кишені двісті баксів і поклав їх на тумбочку.

– Твої! – сказав, усміхаючись.

Світлана вже хотіла взяти їх і подякувати, як він відсторонив її руки.

– Е, ні! Візьмеш після того, як пересплю з тобою ніч, а може, й більше.

– А якщо я відмовлюся?

– Тоді чекай Матвія.

– Почекаю, казав, що через тиждень вернеться.

– Неправда, у Трускавці на курорті буде цілий місяць, ясно?

Світлану наче хтось ошпарив окропом. Кров ударила в голову, годі слово промовити.

“Виходить, обдурив, що дома проблема з дочкою, – подумала. – Потішився і залишив іншому. Що ж, треба виходити з цього скрутного становища, але як?” Вона притихла, а Вадим продовжував:

– Переспиш зі мною і можеш бути вільною. Ніяких претензій. Сподіваюся, у тебе вистачить розуму, аби прийняти мою пропозицію.

Вона не змогла протистояти обставинам, що виникли так раптово. У душі відчувала неприязнь до цього молодого чоловіка, але сказати про це йому прямо в очі не наважилась. Не встигла щось відповісти, як Вадим опинився біля неї в ліжку. Її почало тіпати. Вадим цілував її шию, мочки вух, гладив груди. І все це незграбно, похапцем. Світлана не чинила ніякого опору. Ще хвилина – і обоє були в ліжку напівголі. Світлана спочатку лежала непорушно, не проявляючи жодної ініціативи. Та за хвилю з огидою на обличчі почала стискати його обома руками в удаваному запалі, злегка вигиналась усім тілом, виконуючи роль активної сексуальної партнерки. Вадим, почавши з таким шалом, швидко зм’як, зате вихлюпнув у неї стільки сім’я, що воно аж розлилося по стегнах. Світлана скривилася, пробурмотіла:

– Уже?

Він відчув невдоволення партнерки. Настала тиша, мовчання. І тут Вадим заскімлив, заплямкав губами, виправдовуючись:

– То я так з незвички, а насправді я хлопець те, що треба.

І він почав метушливо одягати труси, а відтак ліг біля неї як колода. А Світлана згадала Йосифа, дивуючись, що так швидко стихла її туга за ним. У роздумах заснула.

Коли почало світати, Вадим тихенько, нічого не сказавши, покинув кімнату.

Світлана тільки плечима знизила...

***

Уранці Світлана не пішла снідати в їдальню, а почала збиратися в дорогу. Ніяких пожитків з собою не мала, лише маленьку сумку, куди поклала усі необхідні на дорогу речі. Відрахувала сотню доларів, аби поміняти на рублі, решту сховала у спідню кишеню. На вокзалі купила квиток на потяг, що прямував з Москви через Львів до Праги. Сіла в поїзд і відчула себе визволеною, незалежною від чужих людей. Дорогою не мала охоти з кимось заводити довгу розмову, хоч охочих побалакати було вдосталь. Цілу ніч крутилася, не могла заснути. Намагалася забути все, що трапилося із нею за останні півтора місяця. Силою волі затулила очі – і все на якусь мить забулася, зникло. Та хіба затулиш серце? Воно не підкоряється її волі, не хоче коритися, видає душевну таємницю і що хоч роби. Над нею довго нудьгував сон.

...При наближенні додому появився неспокій. Вона знову одна. Хоча ні, є Олег. Але він якийсь не такий, кого хотіла б мати за чоловіка. Чоловік мусить бути сильним, здоровим і трохи красивим. У Олега тих якостей бракує.

Вона красива, палка і гарна, заворожує чоловіків з першого погляду. Дехто навіть боїться до неї підступити. І лише сильні – такі, як покійний Йосиф, можуть володіти нею досхочу.

***

Олег разом з матір’ю вели господарку, мали три гектари земельного паю. Роботи вистачало на цілий рік. За продане молоко і зерно мали невеликі прибутки, але жити сяк-так можна. Він і орав, і сіяв, і молотив, пас череду, а після роботи, вмившись, одягав чисту сорочку, святковий одяг і їхав до міста.

Давно признався матері, що Світлана вже більше року не живе зі своїм чоловіком. Мати не дуже здивувалася. Спостерігаючи за поведінкою Світлани, запримітила, що та вже знала у своєму житті чоловіка. Лише трохи шкодувала, що син упіймався на гачок розлученої жінки, та ще й старшої від нього. Спочатку відмовляла, просила, аби забув до неї дорогу.

“Вибираєш дружину на все життя. Придивись краще до неї!” – радила мати.

“Заспокойтеся, мамо. Що б ви мені не говорили, а вона буде моя!” – стояв на своєму син.

Врешті мати зрозуміла: не переконає сина. І вже не перечила, бо таки знала: йому з нею жити. Що собі вибрав, те й буде мати.

...Цього суботнього ранку Олег схопився з постелі, вмився, швидко одягнувся і, не поснідавши, вийшов з хати. Він поспішав до маршрутки, нічого не сказавши матері, але вона й так здогадалася, куди він подався у вихідний день. За тих півтора місяця знудився хлопець. Шукає Світлану і ніяк не може її знайти. Кілька разів дзвонив на колишню роботу, та майже щодня – на квартиру. Ніхто нічого не знає, кажуть, що кудись поїхала, а куди – ніхто не знає. Світланин чоловік щоразу при розмові сердився, та Олег ввічливо перепрошував. І от сьогодні, приїхавши до міста, хлопець підійшов до телефонного автомата, зняв трубку і набрав номер її домашнього телефону. На тому кінці дроту почулися гудки і за мить – голос Івана, колишнього Світланиного чоловіка.

– Слухаю!

Олег чомусь розгубився, хвильку помовчав, надіючись почути голос Світлани.

– Ну, чого мовчиш?

– Покличте Світлану, – попросив благальним голосом Юнак.

На цей раз Іван не сердився, а спокійно делікатним голосом заговорив:

– Знаєш що, чоловіче, шукай цю курву десь в іншому місці. Її тут давно нема, а мені дай спокій.

Олег не знав, що відповісти. Поклав трубку на важіль. Упродовж дня тинявся містом, випив кілька кухлів пива і вже під вечір ще раз наважився, набравши потрібний номер телефону. І о диво – відізвалася Світлана. Зрадів, наче жебрак, якому кинули в капелюх паперову купюру.

– Виходь, кохана! – зрадів хлопець.

– Не можу, я тільки недавно приїхала, стомилася, мушу трохи відпочити.

– Звідки приїхала?

– То довга розмова. Зустрінемось завтра і все розкажу.

– Гаразд, ще день почекаю, – відповів Олег, хотів ще щось сказати, але почулися гудки.

Наступного дня вони зустрілися і відразу поїхали в село. З Олегом Світлані легко говорити: він повірить у будь-яку вигадану нею легенду. Одначе сьогодні почувалася розгубленою, неспокійною. Розповіла Олегові, що їздила в Москву на заробітки. Про Йосифа і його трагічну загибель змовчала. Взагалі, про мужчин, що її оточували, не обмовилася жодним словом.

Зраділа мати Олега, наче побачила перед собою найріднішу людину.

– А я вже скучила за тобою. Де так довго забарилась?

– На заробітках.

– І багато заробила?

– Та як вам сказати, скрізь одна біда: робота важка, а платять не дуже багато. Одним словом, заробила на шубу.

– І то добре. І як довго ти була на тих заробітках?

– Майже півтора місяця.

Світлані здалося, що мати кепкує, коли мова йде про заробітки, щось підозріває.

– Добре, що вернулася. Я вже свинку вигодувала, якраз буде свіжина на ваше весілля.

– А я продав колечко, яке ми колись знайшли, – вступив у розмову Олег. – І знаєш, скільки взяв?

– Звідки мені знати?

– Ану вгадай!

– Тисячу гривень.

– Не вгадала. Я і сам не підозрівав, що в ньому такий дорогоцінний камінь. Дали за нього три тисячі гривень.

– Ого! – здивувалася Світлана. – Ти тепер багач.

– Всі гроші підуть на весілля.

– Але ми ще про весілля не домовлялися.

– А тепер домовимося, правда, Світланко?

– Не знаю, що й казати.

– Нема чого довго тягнути, – вступила в розмову мати. – Он зима на підході. Будете грітися разом.

Вона кивнула головою на спальню і, натякнувши на попереднє її одруження, продовжувала:

– Ну що ж, не склалося з одним, то може, з моїм сином буде добре. До того ж ти не вінчана з чоловіком, а такий шлюб недійсний.

“Не склалося ні з одним, ні з другим, маючи на увазі Йосифа, а про Матвія і Вадима ніхто не знає і, мабуть, ніколи не дізнається”, – подумала і заговорила:

– Будемо надіятися, що так воно і буде.

Світлана залишилася ночувати, хоч почувала себе кволою, боліла голова. Шалений інтим тривав цілу ніч. Олег виявився справжнім мучителем, надмірно проявляючи свої юнацькі почуття до неї. Інколи вони здавалися Світлані надто незграбними, недолугими, вульгарними. Вона відразу відчула нехіть, навіть деяку неприязнь до нього, але вдавала, що отримує справжнє блаженство. Їй хотілося мати надійне плече, хоч достеменно не знала, чого вона насправді хоче. Глибоко в душу закрався сумнів, чи зможе так покохати Олега, як ще недавно любила Йосифа. Від такої думки щось шкребло всередині, муляло душу.

Олегові подобалася Світлана: така зваблива, рум’яні щоки, коралові губи, невеликий носик, хвилясте волосся, довгі тонкі ноги. Всі ці принади спокушали молодого хлопця. Аж сміх розбирав Світлану, коли він навіть у присутності матері не міг приборкати свої почуття, шептав: “Люблю, люблю...”

“Невже це прийшло до мене справжнє кохання?”– дивувалася вона, пригадуючи до найменших дрібниць недавні пригоди далеко від дому. Про них Олегові ні слова, адже він так за нею упадає. Для нього наче потуманів світ, в якому хлопець наче заблукав і нікого в ньому не хоче бачити, крім Світлани. Ще до кінця не розуміла, що відбувається у її душі. Вона враз ніби перемінилася у ставленні до Олега. Мабуть, через те, що за тих два дні він так обласкав її любов”ю, сказав стільки ніжних слів, яких вона за все життя не чула. Він покірно корився будь-якому її бажанню, годинами не випускаючи з обіймів. Дивний, наївний юнак, який так пристрасно закохався до безтями. А її щось відлякує, в душі немов чує якийсь голос, що попереджає про щось неминуче й страшне. І серце калатає, як тріснутий дзвін, задихається від безсилля і, здається, вона не любить цього молодого хлопця, а лише катується любов”ю.

На третій день Світлана покинула привітну оселю, пообіцявши приїхати через кілька днів знову.

***

Олег прокинувся вранці. Сонце ще не зійшло, але вже підпирало небо своїми променями. Виглянув у вікно. Із димарів сусідніх хат кучерявився дим, а з куточка подвір’я розкішний кущ калини манив до себе повними соку ягодами.

“Що це зі мною?” – злякався Олег. Звечора, лягаючи спати, чувся здоровим, а нині щось незрозуміле з ним коїться, спітнів, тремтить, наче в гарячці, болить промежина. Пішов у туалет, і тут же відчув різь в уретрі, з якої виділялися крапельки гною, змішані з кров’ю. Боліло праве яєчко, годі доторкнутися до нього. Жахнувся. Чогось подібного з ним ніколи не було.

“Якась хвороба вчепилася”, – подумав. Швидко помився і, не чекаючи сніданку, вийшов на подвір’я. Терпко пахнула земля, всипана листям. Він ішов стежкою до гостинця, аби швидше сісти у маршрутку. У районній поліклініці було вже повно людей. Реєстраторка порадила йому звернутися до уролога. Сів під дверима, вовтузиться, длубається в думках: що з ним? Нарешті підійшла його черга.

– Тут, хлопче, причетна до твоєї хвороби Венера, – каже лікар, розтираючи на склі виділення з уретри.

– Яка ще Венера? Я ніяких Венер не знаю! – подумав, що лікар жартує.

– Богиня, богиня була така колись, покровителька повій. Читати треба античну літературу, – сказав, усміхаючись лікар. – Ось що, будеш лікуватися у мене і у венеролога. Тут явні ознаки гонореї.

Почувши слово “гонорея”, нарешті зрозумів, що заразився венеричною хворобою.

– То тяжка хвороба? – спитав приглушеним голосом.

– Нелегка, – відповів лікар. – Інколи дає ускладнення.

– Можна, я буду дома приймати ліки?

– Подивимося, що аналізи покажуть. А зараз іди до венеролога.

Пішов Олег до іншого кабінету, що в кінці коридора.

– Спускай штани! – мовила сивочола лікарка.

Зам’явся бідолашний, аж піт на ньому виступив.

– А може, не треба? Мене вже оглядав уролог.

– Роби те, що кажу! – підвищила голос венеролог. Глянула на його почервонілу головку статевого члена, натиснула на неї двома пальцями, а звідти – крапля гною. – Так, тут явний трипер, а може, ще якась хвороба. Почекаємо результату лабораторного аналізу.

– А коли то буде?

– Через дві години, – відповіла сухо і почала розпитувати про статеві контакти.

Олег зізнався, що, крім Світлани, нікого не знав. Лікар уточнила адреси, місце праці, перенесені хвороби і все записувала в амбулаторній картці. І так чомусь підозріло дивилася на нього, що аж від її погляду мерехтіло в очах.

– Кажеш, тільки одну-однісіньку знав? Дивно. І так відразу влип!

– Так, я хотів з нею одружитися. Навіть уже готувалися до весілля, – сказав Олег, ніби виправдовуючись, опустивши додолу карі, нелукаві очі.

– Ну що ж, тепер довго доведеться чекати до весілля, – вступила в розмову медична сестра, беручи в нього кров з вени для аналізу.

– А то нащо стільки крові? – здивувався Олег, глянувши згірклим поглядом на пробірку з кров’ю.

– Будемо провіряти на сифіліс і СНІД. Чув про такі хвороби?

– Ага, чув, слухав якось по радіо, – пожвавішав Олег.

– Почекай у коридорі, поки принесуть результати аналізу.

Вийшов з кабінету приголомшений. Навіть іти стало боляче. У промежині сіпало, боліло, пекло. Сів на лавці, роздивляючись навколо скаламученим поглядом. До кабінету заходили хворі, медичні сестри. Він ховав обличчя, боячись зустріти когось із знайомих. Довго сидів під дверима і нарешті почув своє прізвище. Зайшов до кабінету.

– У тебе виявлено цілий “букет” хворіб: гонорея, трихомоніаз. Можливо, ще щось проявиться. Будемо чекати кілька днів на результати аналізу крові, а нині треба лягати у шкірвендиспансер.

– Це обов’язково?

– Такі хвороби дома не вилікуєш, – застерегла лікар-венеролог.

– Можна, поїхати і сказати матері, де я подівся?

– Добре, іди, тільки уже сьогодні треба починати лікування. Інакше можуть бути серйозні ускладнення.

– Які?

– Забагато хочеш знати. Ось побудеш кілька днів у стаціонарі і про все дізнаєшся.

Вернувся додому. Почав розказувати, а мати стоїть мов укопана. Вражена від почутого, а він чекає поради. Та вона на диво спокійна. Видно, не здогадується, яке лихо спіткало сина. Довго не знаючи, що сказати, перевівши дух, мовила:

– Я відчувала, підозрювала, що вона непевна особа. І де ти її таку надибав? Значить, вона – заразна?

– Виходить, що так.

– Лікуйся, грошей не шкодуй. Здоров’я треба берегти і в майбутньому не чіплятися першої-ліпшої. Нині світ такий курвевський настав, – сказала мати і, мов зачумлена, пішла на подвір’я, почала щось порати біля дровітні.

***

– Тебе цілий день розшукують, – заговорив Іван, коли Світлана прийшла на квартиру. – Мусиш негайно з’явитися у поліклініку.

– Чого?

– Не знаю. Видно, ти щось натворила – признавайся!

– Яке твоє діло?

– Та ніяке, але і мене чомусь кличуть.

– Тобі нема чого туди йти, ти тут ні при чому. Ми з тобою давно розлучені, – відразу здогадалася Світлана, про що йдеться. І не помилилася. Не йшла – бігла, аби встигнути. Коли підходила до поліклініки, то ноги так ослабли, наче не вона йшла, а її тінь. Перехожі задивлялися, що то з нею, чи, бува, не п’яна.

“Який страшний світ, одні клопоти минулися, як почали шарпати інші, ще гірші”, – похолола, підходячи до венерологічного кабінету. Здавалося, що скрізь її оточують непевні люди, які тільки того і хочуть, аби завдати їй зла. Від такої думки аж млосно стало.

У кабінеті венеролога почала ще більше нервувати. Губи трясуться, сльози горошинками котяться з-під довгих вій.

– Назвіть усіх своїх статевих партнерів, – почала розмову лікарка, взявши олівець, щоб записати їхні прізвища і адреси.

Світлана назвала прізвище свого колишнього чоловіка, але відразу додала, що майже два роки, як розлучена і не має з ним ніяких стосунків.

– А може, деколи спите разом?

– Ні-ні, – заперечливо похитала головою, – ніяких контактів!

– Далі!

Світлані скувало на мить вуста, не може промовити й слова. Хотіла розповісти про Йосифа, але відразу передумала. Не може наговорювати на нього чогось підозрілого. Він не винен – це вона добре знає. Хоча зараз трудно розібратися у такій незвичній ситуації.

– Матвій і Вадим були зі мною, – проказала хриплим голосом, наче її хтось душив за груди.

– Прізвища?

– Не знаю!

– Як так, не знаю?

І тут Світлана розплакалася, розповіла чисту правду, як вони тримали її заложницею в ізоляторі гуртожитку біля будівельного майданчика. Одне збрехала: сказала, що приїхала тоді в Москву на заробітки, а не з далекого Сибіру. Про Йосифа жодним словом не обмовилася, боячись нарушити його спокій на тому світі.

Довго тривала довірлива розмова між пацієнткою і лікаркою. Світлана трохи заспокоїлася – хвилювання виказували лише руки, що злегка тремтіли. Нарешті, написавши кілька сторінок в амбулаторній картці, лікарка сказала:

– Оскільки не виявлено джерела гонореї, то будемо скеровувати вас на лікування до повного одужання в обласну закриту установу. Такий існує порядок. А поки що пишіть розписку, що знаєте про свою хворобу і до виздоровлення не будете вступати з чоловіками у статеві зносини.

“Ото влипла в халепу! Знову ізолятор, цілковите обмеження свободи – все одно що тюрма або, може, ще й гірше”, – подумала про майбутній клопіт. Швидко написала розписку, взяла скерування і пішла додому готуватися до поїздки у Львів.

Випурхнула з кабінету, намагаючись нікого не помічати. Йшла вичовганим пішохідним тротуаром до своєї квартири. Нерадісно в ній живеться Світлані, та що зробиш? Після розлучення хотіли обміняти свою двокімнатну квартиру на дві, та без доплати ніхто не зголосився. А де взяти гроші? Так і живе понині колишнє подружжя під одним дахом. Чужі, невеселі, наче кимось ображені.

Поспішала, наче за нею хтось гнався. Здавалося, що зустрічні зупиняють на ній свої цікаві погляди. До будинку, де вона жила, залишалося пройти кілька десятків кроків, а тут наче з-під землі появився Олег. Настрашилася, побачивши, як він вишкірив білі зуби, блиснув очима. Відразу поповзли мурашки по тілу, появився жіночий трем. Від його дикого погляду в неї аж дух забило, годі встояти, на мить заніміла. Було здалека видно, що в ньому кипить гнів. Чує, як він наближається до неї. Ще крок, другий – і він, мов навіжений, у розхристаному пальті скрипить зубами, люто кричить:

– Скажи, курво, нащо мене свідомо заразила?

Світлані млосно стало, мовчить, ледве не плаче.

– Я не знала...не хотіла...вибач...

– Що-що? – цідить крізь нечистий усміх, шарпаючи її за груди.

Світлана перелякалася не на жарт, заплакала. Здалося, ще мить – і він ударить її по голові. І тут зовсім поруч, за якихось півкроку від них появилася незнайома жінка.

– Вдома треба вирішувати свої справи, а не тут на вулиці! – каже.

Олег штурхнув Світлану у груди, обізвав нецензурними словами, плюнув їй в обличчя і пішов геть.

– То твій чоловік? – спитала жінка.

– Ні, він зовсім мені чужий!

– Тікай від нього, бо він якийсь навіжений, – сказала повчальним тоном жінка і пішла своєю дорогою, а Світлана ще довго не могла отямитися. Вибігла сходами на п’ятий поверх. Прийшла до кімнати і впала на ліжко, зморена невтішними думками.

***

Насувався вечір. Сонце давно сховалося, мовби хтось його закрив чорним рядном. Небо набучавіло хмарами, дув вітер, збиралося на дощ. У кімнаті похмуро і непривітно. Темрява, здається, загусла і котилася містом до кожного будинку. На душі у Світлани – неспокій. Що їй завтрашній день готує? Спробувала відігнати невтішні думки, та вони снувалися, як павутиння у бабине літо. З ким відвести душу? Звичайно, піде до Уляни. Можливо, вона щось порадить, розвіє неспокій.

І ось вона на квартирі в Уляни. Здивувалася подруга такій пізній гості, але зраділа, хоч відразу запримітила її поганий настрій. Почала розпитувати: де була? Чому не дзвонила?

Світлана не відразу розповіла про свою біду. Здебільшого розпитувала, аби заспокоїтися. Та слова час від часу застрягали у неї в горлі. Відверта розмова не клеїлася. Це відразу відчула Уляна.

– По очах бачу, що тебе щось муляє. Не крийся, розкажи, що трапилося.

Світлана повела бровою, задумалась, а відтак, відкинувши зі щоки непокірне волосся, заговорила:

– Маю великий клопіт.

– Який?

– Підзалетіла...

– З ким?

Світлана замовкла, ніби роздумувала, що має відповісти, а Уляна не підганяє її з відповіддю, чекає, коли та сама заговорить.

– Не знаю, – промовила з жалем.

– Не хвилюйся, тобі це корисно. Давно пора мати дітей. Твої ровесниці майже усі обзавелися дітьми. Мій Дем’янко уже букви складає, скоро читати навчиться, а ти навіть трохи припізнилася.

Світлана силувано всміхнулася і продовжувала:

– Якби ж то завагітніла...

– А що?

– Гонорею і трихомоніаз підхопила.

– Ого! Отак відразу? Чому така неуважна? – розширює очі і запитує Уляна.

– Не знала, навіть уявити не могла, що таке зі мною трапиться.

– Бачу, ти зовсім недосвідчена, не розумієшся в коханні. Треба остерігатися, передусім перевірити партнера, перед тим, як лягати з ним у ліжко. На сьогодні кожен третій сексуальний партнер може “нагородити” якоюсь заразою.

– І в гадці не мала, що так влипну в халепу.

– Отак, подружко, вчитися треба і не довірятися першому-ліпшому. Нині такий світ непевний. Добре, що хоч не заразилася СНІДом або сифілісом.

– Взяли аналізи крові. Поки що не знаю результатів.

– Ну, чого ти розкисла, мов глина? Будемо надіятися, що аналізи будуть від’ємними.

Світлана розповіла про свої далекі мандри, про те, як сама стала джерелом зараження нареченого Олега. Вона аж схлипнула, розказуючи про загибель Йосифа, на якого так надіялася. Тепер, після довгих роздумів, прийшла до висновку, що причиною її хворіб був Вадим, із яким переспала в ізоляторі лише одну ніч.

– Не переживай, всяке буває у житті. Треба якось виходити зі скрутної ситуації.

– Легко сказати “не переживай”. Сиджу, як на голках. Власне, чого я до тебе прийшла? Допоможи, якщо зможеш. Справа в тому, що лікар-венеролог скерувала мене до Львова на лікування в установу закритого типу. Боюся, що запроторять у палату із заґратованими вікнами і будуть тримати не знати доки. Я вже й розписку написала, що не буду ні з ким спати, поки не стану цілком здоровою.

– Спробую з нею поговорити. Одне раджу: треба активно лікуватися до повного одужання. І нічого не вдієш.

– Розумію. Шкодую, що так невинно постраждав Олег, який по вуха закохався у мене. Я тепер не зможу навіть глянути йому в очі.

– Ну, чим тут зарадиш? Пізно каратися. Після лікування розкажеш йому всю правду. Щось згодом придумаємо. Адже, кажуть, нема такої проблеми, яку не можна було б розв’язати.

Уляна всміхнулася і глянула на вечірню гостю так, ніби вирішувала її долю.

“Як добре, що є у мене така подруга”, – подумала Світлана і заспішилася додому, бо вже давно споночіло.

На вулиці відразу спіймала таксі і за кілька хвилин була дома. Відразу лягла спати, але сон довго не приходив. Тривога за завтрашній день, невтішні думки гнітили втомлену душу.

***

Встала до схід сонця, чекаючи дзвінка. Ранок видався такий світлий та чистий. Навіть не здавалося, що надворі пізня осінь. Світлана нудилася в очікуванні, почуваючи себе такою беззахисною перед життєвими штормами, аж самій лячно стало. Раптом задзеленчав телефон – і її наче струмом вдарило.

– Вмовила! – почула у слухавці голос Уляни. – Правда, це тобі обійдеться в чималу копійку.

– Я згідна на все, лиш би не їхати до Львова.

– Іди до лікарки і одержуй скерування в місцевий диспансер.

–

Біжу! – зраділа Світлана.

На цьому їхня розмова закінчилася.

“Як добре, що в мене є така подруга”, – подумала Світлана, взяла найнеобхідніші речі і пішла лікуватися.

Уже через годину вона була у венерологічному диспансері. Відразу почали обстежувати, лікувати. Ін’єкції через кожні чотири години, різні обстеження у суміжних спеціалістів: гінеколога, уролога – і так день у день. Світлана трималася тихо, непомітно, рідко вступала з кимось у розмову. Не хотіла розповідати про свою біду. Чула себе самотньою, як ніколи. Зустріла тут Олега. Тепер він здавався зовсім чужим. При зустрічі хмурив брови, корчив гидливу гримасу, немовби побачив прокажену, аж страшно було дивитися на нього. У його очах наче читала собі смертельний вирок. Уявила, що він може вчинити скандал – і тоді всі дізнаються, чому вона тут. У наступні дні хлопець уникав зустрічей з нею, а якщо і попадався на очі, то ще здалека цідив крізь зуби образливі слова.

***

Лікування у диспансері швидко їй набридло. Ніхто її не відвідував – і від цього ставало ще більш прикро. Світлана схудла, стала ще стрункішою, як очеретина. Не покидала думка, що у неї може виявитися СНІД або сифіліс. Щодня розглядала своє тіло – чи нема висипання на шкірі, шукала збільшених лімфатичних вузлів. Очікування результатів аналізів і проявів цих хворіб ще більше розхитало нервову систему. Солоні сльози часто пекли очі, і вона їх ледве стримувала. Іноді навіть не хотілося нікого бачити і слухати. О, як вона зраділа, коли лікар на обході сказав, що аналізи крові показали: в неї не виявлено ні сифілісу, ні СНІДу.

Невдовзі познайомилася з дівчиною, яка мала таку ж проблему зі здоров’ям. Дев’ятнадцятирічна Люся заразилася гонореєю у компанії друзів. У день народження подруги зібралося багато гостей. Добре випили і почалося... Цілувалися, а відтак зайнялися сексом. Один із компанії мав хронічну гонорею і цього вечора заразив кількох дівчат. Уже пізніше, коли дізналися, хто є справжнім винуватцем, так скарали його, що донині лікується в травматологічному відділенні. А потім Люся стала джерелом зараження багатьох молодих людей.

Люся привабливої зовнішності, на перший погляд вихована інтелігентна дівчина. А насправді – повія. Охоче розповідала Світлані про своїх статевих партнерів, яких усіх добре пам’ятає. Розповідаючи про них, ніби смакувала і хизувалася, що могла отак просто зваблювати кого їй хотілося.

– Чим будеш займатися після лікування? – спитала Світлана.

– Як чим? Буду й далі зваблювати грошовитих чоловіків.

– Але це ж проституція?

– Розумію. Ну, то й що? До іншої роботи я не здатна. А так, заробивши гроші, стану незалежною в суспільстві. Маючи кошти, зможу поїхати за кордон, побачити інший світ і зажити там по-людськи.

– Розписку давала?

– Аякже. Лікарі беруть такі розписки у всіх, себе страхують на випадок чогось такого. А я режиму не стану дотримуватися. Маю на це право. Хочу жити так, як мені подобається.

– Про заміжжя не думала?

– Ні, не маю в цьому потреби. Поживу для себе, а там видно буде. Вийти заміж для мене не проблема, завжди встигну. Побачила б ти, як за мною упадають хлопці. На вулиці проходу не дають. Тривалих знайомств уникаю. Не хочу себе зв’язувати якимось зобов’язаннями. Та й чи варто?

Світлана зрозуміла, що її знайома непересічна особа. Вміє показати себе на людях. Приваблива, вишукані манери спілкування – така кого хочеш затягне в ліжко. Виявилося, що таких, як вони, є ще кілька.

– Скільки береш з клієнта? – спитала Світлана.

– Як від кого. Можу за ніч заробити сто і двісті гривень, а деколи нічого. Не завше трапляється грошовитий клієнт. Переважно одна шваль крутиться навколо. Пиятика, музика, нічні оргії – інколи набридають, але чогось іншого нема і в перспективі не бачу.

“Бідна дівчина, – подумала Світлана. – Така молода, а вже встигла підхопити важку хворобу. Головне: не кається, не хоче змінити стиль життя”.

Обидві обмінялися номерами телефонів – так, на всякий випадок.

Олега через десять днів виписали додому, а Світлана продовжувала лікування ще два тижні. Коли лікар сказав, що вона цілком здорова, то відчула таке задоволення, наче її поцілував гарний хлопець, і вперше за багато днів засяяла привітною усмішкою. Одночасно лікар застеріг її від необдуманих вчинків і нагадав, що Світлана мусить ще впродовж трьох місяців приходити на обстеження.

Вона обіцяла ретельно виконувати всі лікарські застереження, радіючи, що так все обійшлося – без якихось ускладнень. Верталася додому без гроша в кишені. Всі “зароблені” і “преміальні” гроші витратила на ліки і “подарунки” для лікуючого лікаря.

Згадала чомусь Вадима. Відразу було видно, що він якийсь непевний тип. Треба було негайно тікати. Так ні, пошкодувала “преміальних” і поплатилася здоров’ям. Добре, що на цьому скінчилося. Могло б бути ще гірше.

“Тепер буду обережнішою, – подумала Світлана. – Не пущу до себе у ліжко першого-ліпшого. А втім, хто знає, що мене чекає завтра?”

У перший же день після виписки вернулася на колишнє місце роботи. Хотіла знову працювати, адже навіть трудової книжки не забрала, бо так нагло, вирушила з Йосифом у далеку дорогу.

За кілька місяців тут усе змінилося. Господарство занепало. Колишній директор помер від ниркової недостатності, а нове керівництво довело підприємство до банкрутства. Працівників звільнили, хоч дехто з них крутиться, надіючись, що може трапитися диво. А дива нема та й нема. Кажуть, звірогосподарство приглянулося якомусь заїжджому багатію, і він хоче його купити.

Світлана забрала свою трудову книжку і в поганому настрої пішла, відчувши себе тут зайвою.

***

Ішла дорогою, не знаючи куди ноги несуть. Надворі сонячна днина. Снігові дзеркальця сліплять очі, аж світ у них меркне. Посріблена снігом земля, ніби зморена, притихла. Лише автомобілі розганяли тишу своїм гулом. Сонце кидало на засипану снігом землю свої ласкаві промені і ніби сміялося з перехожих.

Світлана йшла крок за кроком тихо, збиваючи іній та підставляючи морозяному вітру розпашіле обличчя. Зачумлена думками, не помічала навколишньої краси. Їй хотілося хоч на хвильку забутися, оніміти, нічого не чути, позбутися душевної гризоти. Пройшовши ще трохи, завернула за рогом дев”ятиповерхівки на вулицю, де тепер у своєї матері жила подруга. Світлана не здивувалася, побачивши у дверях Світлану, бо перед тим розмовляла з нею по телефону і знала, що та прийде.

Уляна поралася на кухні, звідки доносився приємний запах. По якійсь хвилині з’явилася Анфіса, Улянина мати. Світлана у її присутності почувала себе трохи ніяково. Анфіса недавно перенесла важку онкологічну операцію. Догадувалася, що клигати їй на білому світі недовго, але на людях стримувала себе, аби не виказати свого болю. З її очей час від часу хвилями струменіло гіркотне проміння, назбиране впродовж останніх місяців, коли тяжко хворіла. У розмові з Уляною бідкалася, що в дочки не склалося сімейне життя. Трохи посиділа, щось говорила, але здебільшого мовчала, здавалося, що вона в душі плаче. І нарешті, пішла до сусідньої кімнати, де вже спав внук Дем’ян.

Якийсь час Уляна мовчала, ніби роздумувала над чимось важливим, подумки мандруючи далеко-далеко.

– Хочеш, візьму тебе з собою?

– Куди?

– Поїдемо в Італію. Позавчора розмовляла з Оленою. Обіцяла влаштувати на добре оплачувану роботу. Закордонний паспорт маєш?

– Маю.

– Тобі простіше, а я вже кілька місяців, як здала документи, а паспортистки тягнуть і тягнуть...Кажуть, нема бланків. Не витримала і вчора занесла хабара. І тут же знайшлися бланки. Через два дні буду мати паспорт. Ось яку силу має хабар.

Хабар...Хабарник, хапуга, хапайло, хапун – як тільки не називають у народі людину, що бере хабара.

Нинішній хабарник зовні пристойна людина. А хабародавець звертається до хабарника не інакше, як “прошу пана”. Ніхто не каже: “Прошу, хапуго, взяти від мене хабара”. І бере такий хапуга дармові гроші. Не даси – будеш мати тяганину, та ще й зіпсуті нерви. І куди не кинься нині – всюди беруть хабарі. У лікарні – ескулапи, в у державних установах – чиновники. Усі про це знають і чомусь мовчать.

– У мене грошей нема не тільки на дорогу – зовсім нема. Навіть не маю за що купити хліба.

– Продай що-небудь.

– Що?

– Наприклад, золоті речі, колечка...

– Залишилося лише шлюбне колечко. Не хочу його продавати. Залишу на пам’ять. Та й скільки за нього візьму?

– Гм...Справи твої кепські. Ось що, позичу тобі на дорогу. Розбагатієш, віддаси з процентами. Згода?

– Звичайно. Таке питаєш...

Обидві мають спільні погляди на життя. Власне, перебувають у подібній ситуації – віднедавна розлучені. Уляна розповіла подрузі, що завела коханця. Лікувався у неї такий собі поважний з вигляду молодий чоловік, жонатий, батько двох дітей. Приглянулися одне одному – і вже кожного тижня зустрічаються на чужій квартирі. Ніяких обов’язків. Просто таємне кохання. Вільне кохання. Він і не натякає на розлучення з дружиною, а Уляні і так з ним добре. Одне непокоїть: аби не дізналася його дружина про їхні амури. Нині годі щось утаїти. Ніякої перспективи з таких зустрічей не бачить, але задоволена, що когось має. Вона знає собі ціну. Красива, фігуриста, молода. Їй лише двадцять восьмий пішов. Любить компанію, де весела музика, де іскриться в келихах вино.

– Думаєш, мені хочеться їхати кудись? Мушу із-за матері. Вся її пенсія йде на ліки, а моєї зарплати навіть на прожиття не вистачає. Отож попрацюю рік-два і вернуся на попередню роботу. Уже з головним лікарем домовилася, що буде тримати для мене місце роботи. Отак-то.

– А як же він?

– Хто?

– Коханець. Не шкода його покидати?

– Знайду собі когось. У світі так багато приємних чоловіків. Чи не так?

– Отож-бо, я теж так думаю, – погодилася Світлана. Вона дивилася співрозмовниці в очі і якось таємниче посміхалася, наче дослуховувалася, що відбувається в її душі. Із своїх міркувань щодо чоловіків не хотіла робити поспішних висновків. Адже за тих кілька літ зазнала і насолод кохання, і приниження, перебуваючи наложницею в ізоляторі. Ще й досі не опам’яталася від пережитого.

За розмовою швидко минав час. Світлана не поспішала йти додому. Там її ніхто не чекає. Здається, що давно розминулася з долею. А так хочеться надійного чоловічого захисту! У такі хвилини самотності затоплює хвиля спогадів. І тоді ніяка робота не клеїться... Намагається опанувати собою. Починає співати – і комусь збоку може здатися, що вона така безтурботна, щаслива. Так хто ж вона насправді? Звичайна молода жінка, палка і гарна. Такі не залишаються поза увагою чоловіків. І вона це добре знає. Головне тепер – викреслити деякі неприємні сторінки недалекого минулого. Назавжди! Що попереду? Нині вона і не здогадується. Сьогодні восьме лютого 2004 року.

***

У Неаполь подруги прибули вранці двадцять восьмого лютого 2004 року. На дахах будинків ще лежав сніг, але в повітрі вже пахло весною На вулицях люди ходили простоволосі, в легких плащах, а дехто – лише в легеньких курточках.

Неаполь – місто з кількамільйонним населенням на півдні Італії. Про своє місто гід говорила пристрасно, натхненно. Правда, Світлана і Уляна мало що з того зрозуміли, адже розповідь велася англійською, деколи переходила на іспанську. Жодної з них жінки не опанували і тому лише вловлювали окремі слова, догадуючись про що йдеться. Зрозуміли, що місто дуже стародавнє, заснували його греки у 600 році до Різдва. Довго Неаполь залишався грецькою колонією і лише у 326 році до нашої ери стало частиною Римської імперії.

Відразу кинулись у вічі старовинні історичні будівлі, тріумфальна арка, готичний кафедральний собор, численні храми, палаци знатних людей. У центрі міста – банки, музеї, знаменита консерваторія, катакомби.

Знайомство з містом тривало кілька годин. За такий час роздивитися все досить непросто, але й цього їм було досить. Довго шукали Олену. Вона жила в передмісті біля Неаполітанської затоки. Звідти часто дув вітер і краяв на шмаття та розганяв сиві хмари. Біля причалу товклися невеличкі судна, а трохи подалі гребли воду великі кораблі. На вулицях снували люди різного кольору шкіри. Здавалося, що тут змішалися особи з цілої планети.

З пагорба добре видно один із діючих на території Європи вулкан Везувій. З ним пов’язані численні людські трагедії. Розплавлені маси вулкану у 79 році по Різдві знищили Помпею, Геркуланум і Стабію. Згодом італійці розкопали зруйновану Помпею. Перед їхнім зором – руїни вулиць, храмів, театрів, амфітеатрів, численні будинки з мозаїками та стінописами. Трагічна історія міст античних часів завжди насторожувала людей. Тепер про можливу небезпеку сповіщає заздалегідь вулканологічна обсерваторія. Нині вулкан трохи втихомирився на якийсь час, мовби заснув. А може, просто присипляє людську пильність. Коли він знову почне вивергати магму – ніхто достеменно не знає. І тому-то люди, що живуть біля підніжжя вулкана, завжди готові до небезпеки.

Що ж, прибулим заробітчанам треба увійти в ритм життя цієї південної країни і на якийсь час забути про сім’ю, дітей, знайомих, Україну. Світлана і Уляна брели містом, минали квартали за кварталом, відшукуючи вказану адресу. Навколо чужа мова, наче не для їх вух призначена. Звичайно, без знання мови їм буде нелегко між чужими людьми. Перед поїздкою за кордон купили українсько-італійський розмовник і самотужки завчили кільканадцять звертань. Нарешті знайшли потрібну вулицю. Уздовж неї виструнчилися одно і двоповерхові котеджі. В одному з них живе Олена. Поява землячки не була для неї несподіванкою, бо кілька днів тому розмовляли по телефону.

Олена доглядає хазяїв уже другий рік. Літнє подружжя давно не може себе обслужити, страждає вираженим склерозом із зміненою психікою. Жінка до того ще й недобачає, а чоловік зовсім глухий. Звертається до Олени жестами або кричить, бо не чує свого голосу. Цілими днями обоє сидять у плетених із тростини кріслах або лежать у ліжку. Олена розмовляє італійською на побутовому рівні. І цього досить. Інколи теж підвищує голос, особливо до старого хазяїна, але він і так нічого не чує, лише кивком голови стверджує чи щось заперечує. За догляд Олені добре платять. Раз у півроку їздить додому. Зароблені гроші вкладає у будівництво власного будинку. Тішиться чоловік, що жінка так багато заробляє, час від часу з друзями влаштовує гульбища і майже щодня заглядає в чарку.

– Добре, що вчасно приїхали, – сказала Олена, побачивши своїх землячок на подвір’ї. – Якраз навинулася для вас робота. Одна буде мені допомагати доглядати хазяїв, бо сама не даю ради, а інша піде працювати в ресторан.

– Ким? – спитала Уляна.

– Мити посуд.

– А жити де буду? – відразу погодилася Уляна, навіть не питаючи, що думає про запропоновану роботу Світлана.

– Там же при ресторані і будеш жити, адже робота позмінна, – відповіла Олена, – або десь треба шукати квартиру. Правда, за житло тут дорого правлять і неохоче беруть квартирантів. Ніхто не хоче зв’язуватися з нелегалами.

Олена призналася, що могла б і далі сама доглядати обох перестарілих людей, та вже вибилася з сил. Вони хоч і не дуже прикрі, але все одно, як не старайся, догодити важко. Найгірше піднімати з постелі огрядного хазяїна. Одній це майже не під силу. Недавно мало і сама не злягла в ліжко. Підняла старого, а у хребті щось хруснуло, годі поворухнутися. Думала, що повипадали диски в попереку. Та якось заледве біль ущух. Отож бере когось із них собі на допомогу, хоч доведеться ділитися платнею.

Наступного дня Світлана приступила до роботи. Трудно розпочинати незвичну роботу: не розуміла чужої мови, не вистачало вміння, адже до цього часу не доводилося за кимось доглядати. Сеньйор і сеньйора – похилого віку люди, трохи примхливі, а взагалі можна з ними порозумітися, навіть не знаючи їхньої мови. Світлана схоплювала кожне сказане чужинцями слово, запам’ятовувала і питала в Олени, що воно означає. Щодня заглядала в розмовник і вже невдовзі старалася вступати у розмову із господарями на їхній мові.

Робота хоч і не дуже важка, але одноманітна: принеси, подай, проведи по кімнаті, прибери посуд, помий – і так цілий день. Коли Світлана чогось не розуміла і робила не так, то сеньйора відразу шкірила зуби, підвищувала голос і здавалося, що хазяйка ображає її нецензурними словами. Світлана старалася догоджати обом і зумисне не звертала уваги на їхні примхи, бо добре усвідомлювала, що мусить змиритися з тимчасовими труднощами.

Ось і сьогодні сеньйора сидить на плетеному з лози кріслі, витягнувши перед собою набряклі ноги, щось бурмоче. Вона раз у раз зиркає на доглядачку, ніби промацує її своїми вибаламушеними очима. Потім гнилувато посміхається і на скривлених посинілих губах закисає стареча гримаса.

Світлана уникає її прямого погляду, робить свою роботу, опускаючи очі. У цей же час у ліжку вовтузиться сеньйор Боккаччо, колишній торговець вином, а нині безпомічна людина. Його теж треба обслужити. Правда, він не такий прикрий, як його дружина Марієтта. Хоче щось повісти Світлані, але на перешкоді – мовний бар’єр. Та все ж порозумітися можна. Жести...Вони в усіх народів схожі. Та Світлані хочеться якнайшвидше вивчити мову тієї країни, в якій вона опинилася. При згадці про домівку болить душа, у грудях – тісно, наче хтось камінь на них поклав.

***

Уляна уже впродовж місяця працює у ресторані “Донатто”, миє посуд. Звичайно, весь процес автоматизований. Робота некваліфікована, чорна, зате добре оплачувана. Лише вигляд недоїдків і запахи різних страв її дратують, навіть утратила апетит. Та що вдієш? Інша робота поки що не світить. Має житло, яке нагадує кімнату в колишньому студентському гуртожитку. З нею живуть ще дві жінки, вихідці з Балкан. Розмовляють сербською. Уляна прислухається до їхньої мови. Дещо розуміє. Їхня мова така милозвучна, близька.

...Цього вечора директор ресторану Альберто запросив її до себе в кабінет. Довго розмовляв з нею ламаною російською мовою, обіцяв дати іншу, більш пристойну роботу. За це вона мусить деколи надавати йому сексуальні послуги. Казав, якщо вона не погодиться, то він може навіть уже завтра виставити її на вулицю. Уляна зітхнула, роздумуючи над його пропозицією.

Альберто не наполягав на негайній відповіді. Дав кілька хвилин на роздуми. Яке приниження? Ковтаючи сльози, Уляна погодилася за умови, що той буде їй щедро платити. На цьому і зійшлися. Уже наступного дня Уляна варила каву. Могла раніше залишати роботу і податися кудись, ковтнути свіжого повітря, прогулятися містом, відвідати знайомих. Їй подобалося блукати вулицями чужого міста, придивлятися до оточуючих, прислухатися до їхніх розмов.

Альберто не забарився. Двічі на тиждень кликав до себе. Перед тим вона приймала душ, одягала легкий звабливий одяг і йшла до нього в кабінет. Уляна красива, схожа на молоденьку циганку. Розмовляла з Альберто італійською завченими фразами, напускаючи на своє засмагле обличчя грайливого вигляду. Вона сміялася, а саму насправді обдавало холодом. Уляна розуміла, що його не цікавить її душевний стан, а лише вабить її пружне тіло, і не замислювалася, чим завершаться їхні стосунки. У ліжку Альберто був палким коханцем, хоч поводив себе досить нахабно, зверхньо. Після таких зустрічей Уляна плелась до своєї кімнати. Інколи плакала, довго не ховаючи ні від кого сліз. Наче виправдовувалася сама перед собою, намагаючись відігнати від себе невтішні думки. Та щоразу вони поверталися до матері і сина.

“Мамо, подбай про нього, зроби для нього...” – вертілась думка, хоч добре усвідомлювала, що їй, хворій людині, так нині важко.

Уляна кожного місяця посилала на ім’я матері гроші через банк “Аваль”. Гроші мати тратила на щоденне лікування в онкодиспансері, на утримання внука. Мала надію, що з матір’ю все буде гаразд. Адже вона під наглядом хороших лікарів. Не знала, що мати скапує, як недогарок свічки.

“Тримайся, мамо, я скоро приїду!” – казала завжди, розмовляючи з нею по телефону. Те “скоро” затягнулося. Мати з якогось часу почала уникати розмов про здоров’я, але Уляна відчувала, що материн голос щоразу ставав жалібнішим, кволим, немічним. Після такої розмови дочку душили сльози, і вона ховала під брови чорні циганські очі від навколишніх.

***

У неділю пообідньої пори Олена, Світлана й Уляна зібралися в кав’ярні. Смакували розчинну духмяну каву. Згадували про домівку, розповідали одна одній про свою роботу та про різні пригоди, що траплялися з ними останнім часом. Усі троє уже могли поспілкуватися італійською на вулиці, в магазині, громадському транспорті. Одним словом, намагалися ужитися з тутешніми людьми. А вони тут різні: повно емігрантів, заробітчан звідусіль. То ж їхнє недосконале знання мови ні в кого не викликало здивування.

У кав’ярню усіх запросила Олена так, аби відвести душу. Раділа, що її землячки влаштовані і не скаржаться на умови праці. Хотіла відразу їм щось важливе сказати, але все вичікувала слушного моменту, не знаючи, з чого і як почати серйозну розмову. Нарешті наважилася.

– Хочете заробити чималі гроші? – почала тихим голосом, наче щось завинила. – Тільки не видавайте мене, якщо не знайдемо спільної мови.

– Хочемо!– відповіли в один голос подруги.

Олена оглянулася, чи хтось не підслуховує їхньої розмови, хоч поблизу нікого не було, а трохи поодалік сиділи африканці і про щось голосно розмовляли, смакуючи соломинкою соки.

– Маєте задоволення від своєї роботи? – спитала Олена, обдавши подруг зверхнім поглядом.

– Не маю чим хвалитись! – відповіла Світлана, а Уляна, ковтнувши з горнятка кави, мовила сумним голосом: “І я теж”.

– Отож-то,– підвела вказівний палець до голови і кілька разів стукнула у скроню, – треба вміти заробляти гроші. Адже ми сюди задля цього і приїхали. Чи не так?

– Але як? – вихопилось у Світлани. – Хто більше дасть за нашу працю? Усім, кого не спитаєш, платять майже однаково.

– Є така робота. Ось я признаюсь, що вже упродовж року підробляю вечорами, – мовила притишено Олена. – Думаєте, за що чоловік будує особняк у рідному місті? За мою платню, що дають за догляд стариків? Та з такими грішми далеко не розженешся. Ось і трапилася нагода підзаробити у цьому многогрішному світі своїм тілом.

Тут Світлана згадала, що майже кожного вечора Олена кудись зникає. Каже, що йде обслуговувати тяжкохворих і за це має п’ятдесят доларів за кількагодинну працю. Уранці годі її розбудити. Довго вовтузиться в ліжку, поки очуняє.

“Тяжко працює”, – шкодувала в думках землячку Світлана і часто за неї доглядала стариків, працюючи в години, коли та мусила відлучатися від основної роботи.

– Я не проти мати іншу роботу, аніж нюхати каву у ресторані. Буває, що інколи навіть їсти не хочеться після такої праці.

– Так ось, підете зі мною обслуговувати клієнтів.

– Яких? – спитала Уляна.

– Грошовитих. Ви ж обидві, як мені відомо, вільні птахи.

Світлана та Уляна переглянулися і зайшлися сміхом.

– То правда, ми обидві віднедавна незаміжні, – заговорила Світлана, – а тепер станемо повіями, га?

– Е ні, у мене є син і мати, – сказала Уляна.

– Ну то й що? У мене теж – чоловік, діти і я стараюся для їхнього добра.

– У мене нікого, крім... – зітхнула і вмовкла на півслові Світлана, ніби шукала собі виправдання, що вона самотня. Згадала про свої недавні пригоди. Останнім часом пристрасті до чоловіків дещо пригасли, але бажання добре заробити взяло верх. Одного боялася: а що, як у ній затаїлися недавно перенесені хвороби? Тоді кари не минути. Але ж ні, кілька разів проходила обстеження і ні разу, навіть після провокації гоновакциною і вживання алкоголю проявів хворіб не виявлено. Отже, вона цілком здорова. Мала прийти ще раз у венеричний диспансер, але не встигла – поїхала в Італію. І ось нині муляють сумніви душу. Не хотіла розказувати Олені про свої “ходіння по муках”, а Уляна, хоч знає про неї все, та нікому не видасть її таїну.

Довго розмовляли на цю тему, вагалися йти на такий шлях. Після тривалих роздумів погодилися приступити до нової праці. Олена задоволено потирала руки.

***

Наступного дня їх оглянув лікар. Перед ним мусили позувати наголо. Ретельно оглядав через лупу шкіру: шукав, чи нема збільшених лімфатичних залоз, узяв із піхви мазки для аналізів, зміряв анальну температуру і велів прийти на огляд ще через три дні.

Після такого обстеження обидві почували себе приниженими, наче чимось провинилися. Наступного разу лікар не оглядав їх, а лише дав підписати якісь папірці. У них був контракт на роботу стриптизерками впродовж одного року.

Відразу їх завели в якусь кімнату, що неподалік цілодобового ресторану. Тут уже порядкували молоденькі дівчата: Леся з Полісся і Марина з Росії.

Відразу прийшла Олена з директором ресторану.

“О, яка зустріч! – хотіла скрикнути Уляна, але вчасно стрималася

– О кей! – почула від свого боса, який, глянувши на Уляну, підняв руку на рівні очей і усміхнувся. Він прикидував оком, ніби прицінювався, на що вони здатні. Своїми очиськами, ніби висвердлював їхню душу, хотів вичитати їхні думки.

“Виходить, він вивчав її у ліжку, чи зможе вона працювати повією”, – подумала Уляна, і чомусь сховала очі під довгі чорні вії.

Директор обмінявся з Оленою короткими фразами. Просив розтлумачити новачкам, як мають себе вести з клієнтами. Потім забрав у них паспорти, мовляв, для оформлення контракту. При цьому якось підозріло глянув на Світлану, злегка посміхнувся, а її наче холодом пройняло. Боялася, а ну ж бо аналізи покажуть, що вона перехворіла гонореєю, тоді що? Позбудеться пропонованої роботи і колишню втратить.

Леся при розмові бовкнула щось непристойне і відразу дістала від Олени стусана. Обидві дівчини вже працюють тут кілька місяців і почувають себе привільно, охоче розмовляють з босом. Світлана врешті оговталася, приборкала в собі страх і вже за хвилину підтримувала розмову на рівні з усіма.

Директор і лікар пішли, а Олена продовжувала розмову з “новачками”.

– Головне, – повчала Уляну і Світлану, – не робити чогось зайвого і нікому не розказувати про свою роботу. Усе має бути покрито таїною. В іншому разі можуть виникнути різні непередбачені неприємності.

Отож, вони від сьогодні мають жити разом з двома дівчатами і без її дозволу не покидати самовільно приміщення. Тепер, після такої інструкції, все прояснилося остаточно – вони зараховані до штату повій, а формально – стриптизерок. Півгодини працюватимуть у бенкетному залі, решта – обслуговування клієнтів у ліжку. Кожного вечора прийматимуть не більше шести чоловіків. За це їм платитимуть пристойну зарплатню. Такі умови влаштовували обидві сторони контракту.

Олена веліла строго дотримуватися інструкції, не вступати ні з ким у якийсь потайний зговір. Інакше кожна буде покарана. Як саме – не сказала, але й так було зрозуміло, що за такий гріх чекає сувора розправа.

– Отож, старайтеся! – сказала наприкінці розмови Олена. – За такі гроші треба викладатися на повну силу!

Уляна і Світлана зрозуміли після такої розмови, що їхня подруга, крім повії, має тут ще й інші обов’язки.

...Повія...Її стародавнє, як світ “ремесло” – проституція. Вона не оминула жодного народу. Як звалася перша повія і де вона появилася в давнину – ніхто не знає. Хоч про повій давніх і нинішніх часів написано багато. Чи не вперше довідуємося про повію стародавнього світу із шумерської епічної поеми, датованої 11 тисячоліттям до Різдва. “Поема про Гільгамеша” розповідає про дівчину Нінлінь, яка за ніч встигла вступити в інтимні зв’язки з брамником головних міських воріт, сторожем, перевізником. Було це насправді чи вигадка автора поеми – цього нині ніхто не може ствердити або заперечити.

Світлана забрала свої речі і в цей же день перебралася жити до інших повй. Доглядати літніх господарів тут же знайшлася якась бідова дівчина з Волині.

***

Повії жили в кімнаті на третьому поверсі шикарного будинку сучасного багатія. Вікна виходили на морську затоку. З неї дув теплий вітер. Світлана вдивлялася у морську далечінь і думала про домівку, друзів, рідний край. Вона вийшла на балкон, а перед нею – панорама бездонних вод, і над ними безбарвна, химерна порожнява. Невеликі хвилі набігали на берег, зливаючись докупи. Здалека здавалося, що вони засинали, а потім знову збурювалися у величезні вали. Їхній терпкий гуркіт доносився аж до їхнього будинку. Вітер чухрав хвилі, що нагадували пасма гір, між якими – провалля, страшне, аж сумно дивитися. Водяна гора, ревуча й полохлива, то наближалася, то втікала вдаль. А трохи далі від суші борознили море великотоннажні кораблі. Такі судна, наближаючись до берега, повільно гойдаються на місці, вичавлюючи з себе монотонні звуки, що нагадують нахраписту пісню.

Трохи постоявши на балконі, Світлана почула, наче хтось у воді скиглив якимось дивним голосінням, викликаючи у неї замішання і страх. Здавалося, що десь неподалік розбурхані хвилі шкварчали, пінились, наче хотіли піднятися до самісінького неба.

Від такого шумовиння Світлана здригалася усім тілом, ніби від нападу раптового болю, тікала у свою кімнату, кидалась у м’яке крісло і на хвилю замружувала очі, аби забутись від такого видовища і шуму.

А тим часом корабель причалює до берега, а з нього тут же виходить чималий гурт людей. Спраглі до насолод моряки розсипаються хто куди. Вони, заходячи до місцевих кав’ярень, ресторанів, борделів, п’яніють не так від вина, як від спілкування з жінками, дівчатами, повіями.

У гардеробі стриптизерок повно всякого привабливого одягу: вечірні сукні, прозорі кофтини, спідниці різних кольорів і фасонів, трусики із сітчастої матерії. Кожній, перед виходом у бенкетний зал, Олена підбирала щось відповідне.. Марина і Леся кілька днів вчили новачків майстерності стриптизу. Уміти показати своє голе тіло перед публікою не так-то просто! Тут без артистизму не обійтися. Правда, Уляна і Світлана виявилися здібними ученицями, швидко засвоїли ті рухи, які мають робити, виставляючи напоказ своє красиве голе тіло.

І ось стриптизерки у залі, де переважно чоловіче товариство. Одні мужчини видались їм красивими, приваблювали своїми очима, усміхалися. Були тут і байдужі, розсіяні. Такі, мабуть, ніколи близько не знали жінок. Інші – нахмурені, немов чимось ображені в чеканні чогось таємничого і надзвичайного.

Уляна і Світлана повільно обходять столики, мило усміхаються і ще повільніше починають роздягатися в ритмі музики, заворожуючи присутніх. А тим часом тут же мотаються офіціанти з підносами, заставленими пляшками, келихами, наїдками. Відвідувачі про щось між собою розмовляють. При появі стриптизерок – уся увага на них. У поведінці розважальниць усе виглядає природно: ходьба, жести, усмішка. Довкола них усе завирувало, забурлило. Відвідувачі ресторану любувалися красивими тілами молодих жінок, хмеліли від їхніх чудернацьких витівок, нашіптуючи солодкі слівця, або вибухали гучними окликами. Проходячи поміж столами, стриптизерки заглядали відвідувачам у вічі з ласкою та своїм жагучим поглядом манили їх до себе.

Отак побувши трохи більше як півгодини у залі, Уляна і Світлана йшли кожна у свою кімнату і готувалися до прийому клієнтів.

Уляна довго стояла під теплим душем: хотіла прийняти першого клієнта свіжою, звабливою. Довго терла рушником своє пружне тіло, а потім убралася в прозору кофтину, міні-спідницю якогось чудернацького кольору. У такому легкому одязі, мовби маскувалася під настрій душі. Трохи хвилювалася, побоюючись чоловічих капризів у ліжку. Хто знає, як поведе себе кожен із тих, кого має обслужити цього вечора. Випила трохи вина, розслабилася. А тим часом споночіло. Починалася робота повії. Враз кров ударила їй у обличчя, коли почула чийсь голос за дверима.

“Головне – приборкати стид”, – подумала і крижина страху поволі покидала її свідомість. Зараз до неї прийде перший клієнт. І що він їй скаже? Йому ж вона заготовила банальні фрази. Спіймала себе на думці, що погано розуміє італійську. Хоч мовою жестів можна чимало про що розповісти.

І – о чудо! Виходить, немає нічого страшного. Це вона відчула відразу, як тільки клієнт появився біля неї. Здавалося, що навіть ходою нагадував когось із тих, кого вона знала раніше. Відразу впився в її уста своїми масивними губами. Поводився наче хижий звір, який встромив зуби у спійману здобич. Уляна ж відчула з ним сильний оргазм. Чоловік був настільки сильний, що на якийсь час забула, де вона і що з нею. Клієнт теж купався у чарах тимчасових куплених за гроші утіх.

Потім були інші. Після кожного клієнта приймала душ, і знову “до праці”. Навіть здивувалася, що так легко зачаровує тих, хто з нею у ліжку.

“Як усе просто! Як просто!.. – подумала після другого клієнта. – Отримала задоволення, та ще й за це гроші платять!” Завертілась цього вечора в орбіті кохання, яке до нічого не зобов’язує. Побудеш годину з одним-другим – і гуляй, душа! Ще недавно навіть уявити не могла, що так усе обернеться в її житті. Перебуваючи в обіймах чергового клієнта, уже не задумувалася, чи є межа тому, що вона чинить...

Передостанній клієнт виявився надто активним “Ти прекрасна, у тебе такий красивий бюст, – захоплювався італієць. – Я зачарований тобою!” Він навалився на неї усім тілом, цілував у губи і м’яв її груди так сильно, що аж хотілось кричати. Потім взявся за клітор...

“Садист”, – злякалася Уляна і почала стогнати, але її ніхто не чув.

Останній клієнт ще й примусив її займатися оральним сексом. Довелося підкоритися, хоч займатися перверзіями не входило в коло її обов’язків. Та він поклав біля неї п”ятдесятидоларову купюру – і Уляна виконала його забаганку.

“Заради чималих грошей варто зіграти роль крутої повії”, – подумала.

Звичайно, про залишену клієнтом доларову купюру нікому не признавалася. Та наступного дня почула від Олени:

– Я забула тебе попередити, що подарунки від багатих клієнтів – це власність хазяїна. Бажано не брати їх, щоб не потрапити в чиюсь залежність. Усе, що діється у твоїй кімнаті фіксує фотокамера, і нічого приховати не можна. Зрозуміла?

– Ага! – відповіла Уляна і подумала: “Даремно старалася”. Чула себе обкраденою, сіла у крісло, розслабилася, відчувши аж тепер втому і дискомфорт у тілі.

***

Світлана уже звикла до безсонних ночей. Власне, на нічний сон лишалося лише кілька годин. Зате цілий день вільна. Обслуживши останнього клієнта, кидалась у ліжко і спала аж до самісінького обіду. А потім підбирала одяг, парфуми, йшла до масажиста. І так щодня без вихідних. За тих кілька місяців роботи повією виробила в собі таку рису, як упевненість сексуальної партнерки, з якою не може зрівнятися звичайна жінка.

Світлана красива. Це вона добре знає і навіть часто хизується своєю красою на людях. На вулиці чоловіки задивляються на неї, а ввечері, коли забавляє відвідувачів у ресторані, то вони в’ються біля неї, як метелики навколо свічки, дивлячись заздрісними очима, наче перед ними неземна істота. Згадала, як у перші дні дратувалася із-за дрібниць. Мабуть, далися взнаки тоді перенесені стресові ситуації, які залишили негативний слід в її організмі. Хоч і тепер обслужити п”ять-шість клієнтів не так просто, але особливої втоми не відчуває, звикла до таких навантажень. Більшість клієнтів займається сексом у грубій формі, у ритмі галопу. Поспішають, адже оплачують дорого послуги повії, і намагаються не гаяти марно жодної хвилини. Цієї ночі прийшов до неї якийсь бовдур, бридкий, схожий на мавпу. Його колючі очі блищали жадністю оволодіти жіночим тілом. Це дратувало Світлану. У себе дома такого оминала б десятою дорогою, а тут...мусила його чемно обслужити.

Останнім часом навантаження на кожну з повій зросло. Річ у тім, що Леся захворіла. Лікування тривалих маткових кровотеч, які чомусь виникали спонтанно, не дало результату, і її відсторонили або просто прогнали. Бідолашна зі сльозами на очах покидала своїх колег. Думала добре підзаробити, та спіткало нещастя у чужім краю. І ось тепер за таку ж плату мусили працювати за чотирьох. Хотіли щось заперечити, навіть скаржились Олені. Вона обіцяла поговорити з шефом, але з цього нічого не вийшло. Змирилися. Лиш би здоров’я не підвело. Чужина не терпить кволих і хворих. Од такої думки на душі стає тоскно, наче на неї хтось каменем тисне.

Світлана завжди свіжа, сексуально приваблива, зустрічала клієнтів напівгола та ще з низько постриженим волоссям на лобку, і в такому вигляді нагадувала дівчину-підлітка. Лише з імпотентами одна морока. Поки розворушиш такого клієнта, то й час, виділений для нього, збігає. У таких випадках проявляла ініціативу, вміло імітувала оргазм навіть тоді, коли його не було. Інколи сама дивувалася, що так вміє зачаровувати чоловіків.

***

Іван щоразу кидав ласі погляди на сусідку Оксану, яка щоранку йшла на роботу повз його вікна. Він чудувався її тендітною фігурою, і якесь дивне відчуття виникало в його душі. Подумки порівнював її зі своєю колишньою дружиною Світланою. Нічим не гірша, але чужа. Таких, як у неї, звабливих очей він ще ніколи не бачив. Із-під довгих чорних вій, здавалося, сипляться іскри..І тепер, щоб звернути на себе увагу, Іван виходив зі своєї квартири, сідав на лавку, курив, а коли жінка наближалася до нього, то він пожирав її завороженим поглядом. Минуло кілька днів – і вони познайомилися. Ні з того ні з сього запросив на каву. Вона якось дивно зсунула брови, хвильку подумала, довірливо посміхнулася і, як на диво, відразу погодилася. У кав’ярні вони сіли за столик у самому куточку. Горіло тьмяне світло, і лилась тиха музика. У такій інтимній обстановці обом було надзвичайно приємно спілкуватися. Здогад, що Оксана незадоволена своїм чоловіком, підтвердився. Іван так запопадливо розповідав різні пригоди, що траплялися з ним, немов перед нареченою. Так хотів видатися кращим, ніж насправді, а співрозмовниця щоразу звабливо посміхалася.

Оксана розповіла йому, що живе одна, працює економістом у приватній фірмі, а чоловік уже другий рік на заробітках у Португалії. Недавно приїжджав, побув два тижні дома і знову подався туди. Тепер не знати як довго доведеться його чекати.

– О, тоді ми в однакових умовах! – зрадів Іван. – Моя колишня дружина теж за кордоном.

– А ти шукаєш пригод? – спитала Оксана і так дивно глянула з-під брів, що Іван аж знітився, не знаючи, що відповісти.

– Чого ж, не стану брехати, – признався по хвилі Іван. – Набридла самотність... Та, врешті, така красива жінка повинна комусь належати.

– А я й належу своєму чоловікові.

– Так-то так, але він далеко, а я поруч.

Вона усміхнулася, тихо зітхнула і ніби якось винувато, мовила:

– Що ж, твоя правда.

Ішли додому пізно ввечері. Місяць закутався у хмарах і надворі було темно. Зрідка траплялися їм на дорозі перехожі. То тут, то там гасли у вікнах вогні. Біля її будинку Іван хотів поцілувати свою супутницю, але чомусь не наважився, лише злегка притиснув її до себе. Вона не чинила опору, а навпаки, притулилася до нього усім тілом. Іван відразу відчув пристрасний потяг до неї, заміжньої жінки, яка в одну мить розбурхала в ньому пригаслі статеві інстинкти. Ще недавно він марив, навіть з відкритими очима, щоб знайти таку гарну подругу. І ось вона біля нього. Зроби перший крок – і вона твоя. Та цього вечора вони пішли кожен до своєї квартири, домовилися зустрітися завтра, обмінявшись номерами телефонів.

Іван відразу відчув, що знайшов ту, котру так довго шукав після розлучення. Оксана здавалася йому настільки чарівною, що він, дивлячись на її кирпатий носик, припухлі губи і чорне розсипчасте волосся, забував усе на світі. Це перше спілкування із сусідкою збурило його кров, і він уже не міг зупинитися перед спокусою заволодіти чужою коханою.

Наступного дня нетерпляче чекав вечора, аби зустрітися з нею знову. Оксана жила у двокімнатній квартирі на другому поверсі “хрущовки”. Від його квартири це зовсім близько. Лише пройтися сквериком – і він у неї дома.

Цього вечора, тільки-но стемніло, він прийшов до неї на квартиру. Двері відчинила Оксана, приклавши пальчика до рота, даючи знак, аби говорив тихо, щоб ніхто не почув їхньої розмови.

Кімнатка, що правила за вітальню була заставлена різними побутовими речами і здавалася надто тісною, як скринька. Іван припав до її шиї, відчувши такий шалений потяг до неї, який годі було стримати. Їхні губи злилися в довгому поцілунку. Оксана надовго заплющила очі, і її обличчя нагадувало казкову сплячу красуню. Вона усміхалася, і тоді на щоках появлялися ледь помітні ямочки. Йому страшенно хотілося тут же заволодіти цією, напрочуд, красивою жінкою і він ненароком, упав разом з нею на м’який диван. Тут обоє втішалися краденим коханням допізна, отримавши таку насолоду, яку ще вчора не могли навіть й уявити.

– Тобі пора йти, час уже досить пізній.

– Не піду, залишуся з тобою до самісінького ранку, – сказав Іван.

– А як хтось чужий побачить і донесе чоловікові?

– Не бійся, я обережний.

– А я?

– Не дам тебе скривдити нікому, – пообіцяв Іван.

Оксана струснула хвилями волосся, посміхнулась, обняла його за шию і поцілувала. Смак її поцілунку був такий чудний і незвичний, як колись , напевно, для Адама скуштований уперше заборонений плід. Іванові стало так хороше. Навіть запах її тіла, в таїну якого вона так швидко погодилася йому заглянути, збуджував його до безтями. І він залишився ночувати...

***

Стояв грудневий зоряний вечір, холодний, обсипаний інеєм. Небокрай над бухтою тихий, красивий – годі очей відірвати. Уляна дивилася з вікна на цю красу і намагалася міркувати спокійно, та в душі вирувала тривога. Їй хотілося вийти надвір, на морозяне повітря і податися куди ноги несуть. Розхвилювалася після телефонної розмови з матір’ю і сином. Додому дзвонила майже кожного тижня. Цього разу мати говорила якимось зміненим голосом, плакала. Казала, що лікарі пропонують зробити повторну радикальну операцію на молочній залозі, інакше нічим не зможуть зарадити. Проведена раніше хіміо- і рентгенотерапія не дали бажаного результату. Хвороба прогресує. У розмові мати бідкалася, що зовсім нездужає, навіть доглядати за внуком їй тепер важко. А батько хлопчика рідко навідується до них, ніде не працює, пиячить.

Це так болісно вразило Уляну, що вона не знаходила собі місця. Уклала річний контракт і розірвати його не може. Розірвеш – і чекають непередбачені неприємності. Нині вона зовсім безправна, без паспорта, відірвана від світу, бо віднедавна хазяїн заборонив покидати приміщення, в якому жила з іншими повіями.

“Ну просто сексуальна рабиня”, – подумала і від такої думки аж страшно стало. Навкруги – все чуже, огидне середовище, і вона в ньому – беззахисна істота.

Цієї ночі “працювала” без жодного інтересу. Одні скупі емоції. Просто виконувала обов’язки повії, механічно імітувала оргазм, позувала, роздягнута, перед нічними клієнтами. Заледве задовольнила примхи останнього клієнта. Був то якийсь ненаситний африканець, що мучив її найдовше. Вранці чула себе стомленою, як ніколи, мала кепський настрій, наче щось надломилося в душі. Романтика від нічної роботи давно розвіялася. Та що поробиш – чого не стерпиш за великі гроші.

Спала недовго – розбудила Олена. Ще ніколи Уляна не зустрічала подругу у такому пригніченому настрої, як сьогодні. Розговорилися. В Уляни на мить промайнула усмішка на обличчі, яка, проте, не могла приховати, що в неї якісь серйозні проблеми.

– Ти якась стривожена. Що сталося? – спитала Олена, вгледівши на її обличчі печаль.

Уляна намагалася стримати свої негативні емоції. У всякому разі, не хотіла говорити про домашні негаразди. Ніхто, навіть Олена, не повинна про це знати.

– Та ніби нічого особливого, – відповіла приглушеним голосом.

Олена відразу запримітила в очах подруги біль і нахмурилася.

– Признайся, щось удома не так?

– Ага, мати дуже хвора.

– Висилай гроші, не скупися на дорогі ліки.

– Мені нічого не шкода, аби тільки помогло. Вчора розмовляла з онкологом. Казав, що пухлина дала вже метастази. Потрібно ще одна радикальна операція на молочній залозі. Не знаю, чи витримає. У неї і так хворе серце.

– У кожного своя біда. Думаєш, мені легко? Мій почав випивати, занедбав будівлю, гроші, що я висилаю, не знати куди діває.

Уляна дивилася кудись убік, а в очах росинки сліз. Здавалося, ось-ось заплаче.

– Почекай трохи, я тобі щось принесу, – сказала довірливо Олена.

– Добре, – хитнула головою і схопилася пальцями за скроні.

Чекати довелося недовго. Вернулася Олена, хвильку вагалася, ніби роздумувала, як почати розмову, а відтак, нахмуривши брови, мовила притишеним голосом:

– На, візьми!– поклала їй на коліна сигарету.

– Я ж не палю, – закліпала очима..

– А ти спробуй!

Уляна хотіла заперечити подрузі, та слухатися тільки розуму тепер не могла. Взяла з острахом сигарету, припалила сірником, затягнулася пахучим димом. Згадала, як колись на молодіжній вечірці забавлялася сигаретою, а потім паморочилася голова. Після цього довго не могла навіть терпіти запаху тютюну.

Тепер дим виявився набагато приємнішим, ніж тоді. Викуривши взатяжку сигарету, відчула в собі приплив енергії, засяяли очі, стала посміхатися, розв’язався язик. Здавалося, що думки почали шикуватися у певний логічний лад. Тепер уже не було видно, щоб її щось гнітило.

– Що то за сигарети, з якого вони такого пахучого зілля?

– “Травка”, будеш чемною – принесу ще, – мовила притишено Олена і оглянулася, хоч нікого у кімнаті не було. Вона призналася, що сама давно приохотилася до “травки” і не бачить у цьому чогось поганого. – Просто підіймає настрій, а в нашій справі це конче потрібно.

– Звідки це у тебе? – спитала Уляна.

– Не можу повісти. Та й навіщо тобі знати мої секрети? Менше знатимеш – спокійніше спатимеш.

***

Минуло ще кілька місяців. Надворі стояла рання весна 2005 року. Сонце швидко підіймалося до зеніту, вимальовуючи небо в блакитний колір. У повітрі парило, тремтіло нагріте повітря. З балкона виднілася морська бухта, ревіли, мов голодні корови, на підході до берега кораблі. Морські теплі хвилі то накочувалися на берег, то відпливали назад у море, залишаючи за собою блякло-білі гребені хвиль. Здавалося, з того шумовиння хвиль ось-ось вирине міфічна богиня Афродіта, покровителька повій, і легкою ходою зійде на берег.