Записки старого доктора

– Зверніть увагу, – продовжував Орловський, – на збільшений живіт. То в ньому зібралась рідина – асцит. Вона тисне аж під груди. А причина всьому – мітральна вада серця, що виникла внаслідок ревматизму. Ревматизм, за визначенням Стражеско, то така хвороба, що “лиже суглоби, а кусає серце”.

Запитань в учнів до лікаря не було. Ми покидали хворого з тяжким осадом на душі. Надворі тішилася рання осінь 1956 року.

Тут хочеться сказати про нашу мову.. Прийшов до приреченого друга товариш зі словами, які ще більше пригнітили вмираючого. У нього і так повно суму, горя, страху перед смертю. Додав жалю і лікуючий лікар, забувши про медичну етику і деонтологію. Тож не дивно, що двадцятирічний учитель музики через кілька годин по тому помер. Перший вінок за труною несла його наречена.

Навіяна хвороба

Чим більше бачив у лікарні нещасних людей, тим глибше закрадалася гадка, що подібні хвороби дрімають і в моєму тілі. Особливо засіла підозра, що в мене ревматизм і що він уже, як голодний пес, шматує серце, калічить клапани, ось-ось настане недостатність і тоді, як у того молодого вчителя...

Що робити? Надворі пізня осінь. Біжу в поліклініку з болями в серці і великих суглобах. Здалося, що вони останніми днями навіть дещо набрякли.

Молоденька лікарка тут же написала скерування до лікарні.

– Ого, маєш розширене серце, – постукавши по ребрах, каже мій лікуючий лікар Антін Іванович.

Дивуюсь: адже місяць тому назад проходив медичний огляд і рентгенолог корявим почерком написав в амбулаторній картці: “Легені і серце в нормі”. А тепер лікар каже, що воно розширене вліво за рахунок лівого шлуночка.

“Ото маєш. Скоро стане, як у бика, на всю грудну клітку”, – подумав я і ще більше злякався за своє здоров’я.

Минуло кілька днів активного лікування. Щодня заживаю по дванадцять грамів порошку саліцилового натрію. Він такий солодкий, аж нудить. Ретельно п’ю настойку валеріани. Трохи заспокоївся. Суглоби не болять, серця не чую. Зате гуде у вухах, голові.

– Перестань вживати “саліцилку”, – радить мій товариш по нещастю. – Я вже тут третій раз лікую ревматизм, але ще жодної пілюлі не ковтнув. Розумієш, “саліцилка” шкодить серцю. Не від одного чув.

Послухався порад бувалого пацієнта. Через кілька днів виписався з лікарні. Більше вже ніколи ревматизм не дошкуляв. Пізніше зрозумів: ті, що входять у медицину, часто страждають на початку від так званих уявних хвороб. У декого наступає самонавіювання. І тоді чужі хвороби немов переходять у тих, хто вчиться медицини. Інколи надовго. А шум у вухах – побічна дія саліцилового натрію, який зникає після його відміни.

Надія вмирає останньою

Її до останку не покидала надія – виздоровіти. Прислухалася до кроків за дверима, до голосів за вікном. Вже кілька днів не мала сил піднятися з постелі. Інші хворі одна за одною йшли в оглядовий гінекологічний кабінет, а її вже який день лікар оглядає в палаті. До кабінету не дійде – знесилилася.

Усі давно знали: доживає сердешна останні дні. Лише вона жила, наче в якомусь іншому світі, де все сприймається інакше – і біль, і нещастя, і втіха. Морфій робив свою справу. А тим часом хвороба дожирала її до смерті. Схудла, змарніла – не тіло, а шкіра і кості. Де ділася колишня краса? У дзеркало страшно глянути. Та вона в нього і не заглядала. Ракова пухлина повзла тілом, а найбільше роз’їдала лонні кістки. А вона щодня допитувалася лікаря:

– Чи зможу я ще коли-небудь вагітніти, народити дитину?

Бідна. Не знала, що смерть давно чигає на неї, і вже нічого змінити не можна.

– Зможеш, зможеш, – відповідав лікар, затинаючись, а в думці вертілося: “Хіба що на тому світі”.

Хвора поволі засинала під дією морфію і померла з надією уві сні.

Відплата

У трубці звучав схвильований голос:

– Потрібна негайна допомога лікаря! Жінка встромила чоловікові вила в живіт! Веземо потерпілого дорогою вам назустріч.

Їдемо. Дорога до села неблизька. Аж ось і фіра наближається до нас навпростець через сільський вигін.

Бідолашний тихо стогнав, відкритим ротом хапав повітря. Обличчя бліде, вкрите потом, видовжилось, як у мерця.

– Як то сталося? – питаю у фірмана.

– Та по-дурному, можна сказати, поплатився чоловік. Віз до корівника солому. Нагнувся з воза і цьвохнув батогом сусідку-доярку, аби вступилася з дороги. Вона тримала у руках вила. Ними щойно вигрібала гній від корів. З розмаху всадила їх у хлопа. “Ой!” – лише встиг скрикнути. Отут якраз і я нагодився. Відразу зметикував, що трапилась біда. Сідаю у його фіру і чвалаю до медпункту, а тут і ви над’їхали.

Фельдшерка, яка була зі мною вводить, хворому кровоспинні. Натискаю кулаком на живіт. Артеріальний тиск не визначається, пульс ледве-ледве вловлюється. Підключаємо крапельницю, вводимо струйно поліглюкін.

– Швидше! Швидше! – кричу в кабіну до водія. Проїхали лише кілька кілометрів – і нещасний віддав Богові душу.

На секції – множинне пошкодження важливих артерій черевної порожнини.

Винуватицю невдовзі покарали – чотири роки позбавлення волі. Через рік вернулась додому – амністія.

Пізнє одруження

Михайло Старицький почав працювати у районній лікарні у перші повоєнні роки. У молодості втратив стопу. Злегка накульгував, але ніхто навіть не здогадувався, що він на протезі ходить.

Чомусь довго не женився. Уникав жіночого товариства, але колег це не дивувало. “Весь віддається роботі”, – казали вони, бо таки часто виручав їх. Навіть у неділю і свята чергував за когось із них. Мав за це ще кілька карбованців добавки до скромної лікарської платні. На вихідні дні їздив до Львова, де жила його старенька мати. Та в один момент усе переінакшилось. Прийшов на роботу з обручкою на правій руці.

“Ого, а це ж як? Нікому ні слова – і маєш. Хоч би наречену показали”, – дивувалась кабінетна медсестра.

Він тільки задоволено посміхався, ковтаючи ріденьку слину.

“Хіба я не такий як усі?” – блищали радістю очі.

“Хто вона, де ви її тримаєте?” – допитувалася медсестра.

“Моя Христинка із недалекого села, а тепер – львів’янка. Мусить будинок пильнувати”.

Недавно померла старенька мати, і це, мабуть, прискорило його одруження. Та недовго тішився Михайло Іванович своєю молодою дружиною. Якось приїхав пізно ввечері додому, а там гульки в хаті. На столі пляшки з недопитим вином, хмари диму, що й годі розгледіти присутніх.

– То мої знайомі, – заметушилася Христина. – У гості прийшли.

– І ти їх будеш ночувати?

– А де ж вони на ніч підуть? Он кімнати й так пустують.

Після смерті матері залишився спадок – невеличкий особняк. Для двох людей – справді завелика розкіш.

– То їх справа, нехай ідуть туди, звідки прийшли! – мовив сердито господар дому.

– Брось, папаша, шумєть! Ми і бєз тібя знаєм, што нам дєлать, – заговорив п”яний молодик.

– Ого, ану марш мені з хати!

– Давай по-доброму, вип’ємо по чарці і розійдемось, – підступив другий.

Михайло Іванович відкрив навстіж двері і закричав: “Геть з хати, а то міліцію покличу!”

– Ша...ша... Ідемо...

Гості поволоклися з хати, вигукуючи лайливі слова на адресу господаря.

Цього вечора довго вичитував мораль своїй дружині. Думав, що це випадкові гості придибалися. Помилився. Наступного тижня – та сама картина. Але цього разу молодики шарпали господаря за барки, штрикали в очі пальцями, хотіли зв’язати і залити горілкою. Ледве втік до сусідів. Наступного дня подав на розлучення.

– Я боялася сидіти в хаті сама, тому й гостей запрошувала, – захищалась ображена дружина.

– Таки-так, страшно одній, – стояв на боці жінки прокурор. – Висмоктав із молодої дружини весь нектар, а тепер хоче покинути.

– Якби не адвокат, то суд не дав би розлучення. Довелося викласти йому не одну зарплату, аби штемпель у паспорті про одруження анулювали, – признався згодом немолодий лікар.

Минуло кілька літ – і одружився Михайло Старицький удруге. Узяв собі за дружину поважного віку лаборантку з медичного інституту. Якраз їй на весіллі сороковий минув. Та вже нікуди не тікала, не приводила до хати підозрілих осіб. Тішився Михайло Іванович: є з ким поговорити, обоє завжди спільні інтереси знаходять. Він влаштувався працювати у Львові. Здавалось, наступило блаженство. Та біда не забарилася. Народилася дочка. Йшли роки, а вона не могла звестися на ноги. Дитячий церебральний параліч – зрозумів відразу невропатолог Старицький. Попри все – ще й виражене слабоумство в дитини. Бідкалося уже немолоде подружжя. Та що тут удієш? Кажуть, так пізно не варто перший раз народжувати. Природа не любить запізнень.

От і шкодує понині Михайло Іванович, що не вберіг перше кохання. Бо таки гарна була Христина. А що любила компанію – не її вада. В чотирьох стінах хіба легко самій витримати?

Злягла з горя дружина. Тепер двоє калік у хаті. Михайло Іванович давно вийшов на пенсію, але ще й досі працює на пів ставки в поліклініці.

Недавно я зустрів його на тролейбусній зупинці. На ньому був старий заяложений плащ, з-під коміра якого виглядала давно не прана сорочка, а на черевику, що на протезі, – розв’язана шнурівка.

Розговорилися. Знаю його давно. Він, розповідаючи мені про своє життя, навіть спробував усміхнутись, але відразу посмішка згасла. Заспішився:

– Іду, бо шеф як помітить, що спізнився, – не оберуся лиха. Мій завідувач – справжній Піночет у білім халаті.

– Бувайте, – кажу і ще довго дивлюсь йому услід.

Скарга

– Лікарю, маю вам щось сказати по секрету.

– Кажіть.

– Хворий Кірюшкін з нашої палати листа Андропову написав (Андропов – генеральний секретар ЦК КПРС).

– Ну, то й що? Кому хоче, тому й пише.

– Якби-то звичайний лист. Він скаргу написав на вашу лікарку Марію Федорівну: мовляв, недолікованого хоче виписати з лікарні. А ще додав, що завідувач не контролює своїх підлеглих.

Я задумався. Дійде лист до генсека, почнуть виясняти, в чому річ, клопоту вдосталь буде. Звичайно, комісія з Москви не приїде, але свої можуть покарати. У таких ситуаціях, як відомо, хворий завжди правий.

Заходжу в палату.

– Як себе почуваєте? – питаю Кірюшкіна. – Чи маєте якісь претензії до обслуговування?

– Ні, не маю, – відповідає. – Їсти дають удосталь. Міг би тут і зиму перебути.

– Ми вас швидше вилікуємо, – кажу. – Ось перегляну ще раз призначене вам лікування...

– Ваша лікарка хоче мене слабого витурити з лікарні. Я вже й Андропову написав про це.

– Самому генсеку? – дивуюсь. – А то навіщо? Могли б мені поскаржитись.

– Та не хотів вас турбувати, – усміхнувся хворий. Він сів у ліжку і почав перегортати якісь папери. Хитрун, з колишніх зеків, знає, в яке болюче місце вдарити. Після відбуття покарання за вбивство живе в будинку для перестарілих та інвалідів. Кажуть, життя від нього нема. Вічно чимось незадоволений, чіпляється до таких же підопічних, обдирає їх. Інколи до бійки доходить. Персонал не може з ним собі ради дати. І от маєш. Поки комісія розбереться що й до чого, добре потріпають нерви.

– Лікуйтесь на здоров’я аж до повного одужання і не тривожте Москву. Хіба не знаєте, що “Москва сльозам не вірить?”

– То правда, я не раз в цьому переконувався, – довірливо заговорив хворий.

– Тоді для чого той лист?

– Докторе, я вас розумію, все... Я зараз напишу при вас...Повірте, напишу іншого листа, що конфлікт вирішений. Так і напишу: прошу попереднього листа до уваги не брати, бо він недійсний. Мені лише конверту дайте.

Не знаю як хворому, а мені на душі полегшало.

Прощання

Чоловіки вантажили в контейнер хатні пожитки, а вона стояла збоку і плакала. Прощалася, наче з цілим світом, з утраченим щастям. Хлопець тулився до матері і теж раз у раз схлипував. Лише він стояв осторонь і спокійно спостерігав за всім, що діялося поруч, курив. Ніхто не вступав із ним у розмову, не питався що і як. Всі добре знали, що його дружина їде у свій край, аби там біля батьків померти. З чоловіком давно не ладила. Скільки їй залишилося жити – ніхто не знав, але проте, що бідолашна їде помирати, догадувалися всі. Бо недавно виписали її з обласної лікарні, як безнадійно хвору. Вона доживала останні дні при повній свідомості. Забрала хатні речі для сина, залишила чоловікові лише старий телевізор.

Сусіди співчутливо проводжали її сумними поглядами, мовчали, ніби боялися сказати щось недоречне.

Самогубство

Перед тим, як оглянути хворого, знайомлюсь із історією хвороби.

Олександр Ничипірко, вік – сорок вісім років, учитель історії професійного училища, жонатий. У минулому до лікарів не звертався.

Так це ж мій близький сусід! Недавно його залишила дружина. Захворіла тяжкою хворобою – і коли зрозуміла, що приречена, вирішила останні дні свого життя провести у колі близької родини. Чоловік залишився сам, бо єдиного сина дружина взяла з собою. Інколи до Олександра навідувалася старенька мати.

Знайомі подейкували, що він зловживав алкоголем. Правда, ніхто його п’яним не бачив у людних місцях. Можливо, пив, аби зняти стрес, а може, пристрастився до оковитої сам по собі. Компанії уникав. Зайде до буфету, перехилить чарку і біжить на уроки. Та приховати від людського ока свою погану звичку не так-то просто. Таки донесли шептуни директору училища: мовляв, п’є учитель, а ви куди дивитеся? Директор зреагував не відразу на потайний наговір, бо й сам мав такий же гріх за душею. А вже коли дізнався парторг, то справа закрутилася, наче помело в давно неметеній хаті.

Якось обидва прийшли до Олександра на квартиру. Той сидів на єдиному, що залишила дружина, кріслі і дивився телевізор.

– Попереджаємо, – вимовив, заїкаючись, директор. – Ще раз побачимо п’яним – виженемо з роботи.

– І з партії, – додав парторг.

– Де тримаєш горілку?

– Не маю, – захищався Ничипірко.

Прибулі нишпорили всюди: на столі, під столом, у шафі. Нема! Уже рушили до виходу, як парторг радісно вигукнув:

– Маю, знайшов!

У гумовому чоботі, загорнута у ганчірку, стояла напоготові надпита пляшка “зубрівки”.

Парторг з огидою кинув онучу в чобіт, а горілку почав виливати на долівку. Сам давно не вживав алкоголю ( хворів туберкульозом легень і пити йому заказано), то цідив знайдену “зубрівку” з явним задоволенням.

– Що ти робиш? – схопив його за руку директор, почувши приємний запах і забувши на мить, за чим сюди прийшов, але вчасно спохватився і лише схвально мовив:

– Так тобі треба! Хотів нас обдурити – не вийшло!

Ничипірко не наважувався щось заперечувати, та й навряд чи міг щось сказати на свій захист.

Непрошені гості пішли, але на цьому не скінчилося. На чергових партійних зборах обговорювали поведінку вчителя-комуніста Олександра Ничипірка. Зійшлися на одному: виключити з партії. Особливо картав свого однопартійця інструктор райкому, колишній фронтовик Дем’ян Садовий. Не врахували колишніх заслуг Ничипірка, котрий по війні служив в особливому загоні по боротьбі з бандерівським підпіллям. Як він сам хвалився, кількох бандерівців убив власноручно. Забули колеги-комуністи про це, та й Ничипірко не згадував про колишнє, не просився, бо знав, що настали інші часи, а він не йде з ними в ногу. Добре, що хоч на роботі залишили.

Пізніше, наче щось найшло на чоловіка: цілий тиждень не ходив на роботу, навіть не показувався з хати, хіба що потайки один раз зайшов до магазину, аби купити сигарет і горілки. А так цілими днями куняв біля телевізора і дивився переважно спортивні передачі.

Цього вечора прийшла до нього старенька мати, котра донедавна працювала у місцевій лікарні статистом. Сидять про щось говорять. Мати почала дрімати, а син узяв скальпеля (принесла колись мати з лікарні) і почав різати собі підшкірні вени. Спочатку на лівій руці, а потім на правому передпліччі. Кров ллється з порізаних вен, а він хоч би що – не вмирає. Врешті кров затромбувала судини – і мовби нічого не трапилось. Проснулася мати, бігає навколо: мовляв, що ти робиш, я викличу “Швидку”.

– Не смій, мамашо, не можна! – Схопив слухавку і тримає у своїй закривавленій руці. За хвилю знову взяв скальпеля і почав колоти себе у груди. Чотири рани наніс собі в ділянці серця. Чекає. Та знов – осічка. Минуло трохи часу – і навіть рани перестали кровити. Тоді ще раз ухопив скальпеля і з силою штрикнув ним у міжребер'я. Хлюпнула кров – і він упав зі стільця. Телефонна слухавка випала з руки і повисла на дротах. Мати аж тоді швидко набрала 03. Черговий фельдшер був на місці і приїхав до потерпілого за лічені хвилини. У лікарні перелили самогубцю півлітра крові – і він прийшов до тями.

...Дивлюсь, а він читає газету, мовби нічого не трапилось.

– Нащо ви так себе скалічили? – питаю.

Мовчить.

– Доведеться відправити вас до психлікарні, – кажу.

– О, а то чому? – заговорив нарешті Ничипірко.

– Самогубці мусять там лікуватись.

– Ні-ні, – заметушився він. – Не треба! Більше зі мною такого не трапиться, це я вам обіцяю. Боже спаси, щоб я ще хоч раз таке вчинив. Хіба я собі ворог?

– Хто знає? – продовжую оглядати хворого.

– Повірте, більше ніколи чогось подібного не зроблю.

І я повірив. Рани були неглибокі і загоїлися швидко. Через кілька днів хворого виписали додому. Ничипірко приступив до роботи. Про цей прикрий випадок ніхто його не питав, але всі чомусь дивились на нього з підозрою. Невдовзі прийшов інструктор партії і почав мораль читати – тепер уже парторгу.

– Позорить колектив, а ви мовчите. Значить, потураєте його вчинкам.

– А що маємо робити? Чоловік і так постраждав, – захищався парторг. Він кашляв і раз у раз спльовував у хустинку мокроту з прожилками крові.

– З роботи треба гнати!

– Так він скаргу подав. Може, ще й не затвердять нашого рішення про виключення з партії. І тоді що?

– Я – член партійної комісії і постараюсь, аби цього не сталось.

І таки Дем’ян Садовий дотримав слова. Бюро районного комітету партії залишило рішення партійних зборів про виключення Нечипірко з Комуністичної партії в силі.

Через два тижні Ничипірка не стало: знайшли повішеного у ванній кімнаті. На столі лежала записка: “Без партії жити не можу!”

Партійна організація, до якої належав Олександр, ще довго існувала після його смерті. Прийшли нові часи, і директор (тепер уже колишній) сам покинув партію, парторг не дочекався змін – помер від сухот, а інструктор райкому партії вчасно вийшов на пенсію і подався жити до дочки в інше місто. Колишні молоді члени партії, котрі голосували на зборах проти Ничипірка, тепер уже в інших партіях числяться і давно забули колишнього колегу по партії.

Сифілісофобія

– Відрубай палець! – кричав у нестямі лікар Мирон Бурлацький до чергової медсестри, даючи їй сокиру. Він узяв її на кухні, де перед тим кухарка нею розрубувала м’ясо.

– Йой, що ви таке кажете! – злякалась медична сестра, дивлячись, як лікар поклав вказівного пальця правої руки, а в лівій тримав сокиру і показував у яке місце має вона нанести удар.

– На! – простягнув до сестри. – Не бійся! Не можу чекати!

“Видно щось найшло на лікаря або здурів”, – подумала медпрацівниця і почала кричати:

–

Не можу! Не буду!

Мирон Бурлацький працював у сільській дільничній лікарні головним лікарем уже другий рік. Якихось відхилень у його поведінці досі не помічали. Правда, мав імпульсивний характер, часто підносив голос до підлеглих без видимої на те причини. І нинішня його поведінка здалася медсестрі дивною витівкою.

– Боїшся?

– Ага – дуже боюсь! Нащо маю вас калічити? – захищалася медична сестра. Читала в книжках, що під час війни дехто калічив собі пальці, аби не йти під кулі. Але ж тепер мирний час, і поведінка лікаря була для неї незрозумілою.

Бурлацький побіг до котельні. Там дрімав Славко Загірний – кочегар.

– Рубай! – поклав палець на колоду.

– А то чого? – засміявся Славко.

– Кажу тобі, рубай!

– Нащо? – здивувався кочегар.

– Не питай, потім розкажу!

– А як заллє кров, тоді що?

– Не твоє діло, роби, що кажу!

– Е ні, моя справа палити в котлі. От до хірурга звертайтеся – нехай він щось пособить. На те він спеціаліст, а я...

– То не відрубаєш?

– Певно, що ні. Щось ви сьогодні не теє... – спокійно мовив Славко, крутнувши пальцем біля скроні.

Лікар вибіг на подвір’я, сів у санітарне авто і помчав до районної лікарні. У приймальному відділенні якраз застав операційну медсестру.

– Де знайти хірурга?

– Нема. Тільки щойно пішов додому.

Мирон Бурлацький кинувся до телефону. Довго крутив телефонний диск, але ніхто йому не відповідав.

– А що сталося? – спитала операційна сестра. – Може, я чимось поможу?

І тут Бурлацький признався, що годину тому вводив глюкозу до вени хворому на сифіліс і голкою скалічив палець. Злякався, що сифілітична спірохета попала в його організм і тому вирішив ампутувати скалічений палець.

– Ой, який же ви дивний чоловік, – розсміялась операційна медсестра. – А знаєте, скільки разів проциркулювала кров? Кілька тисяч. Тож чи треба надаремно себе калічити? Змажте йодом і чекайте.

– Чого? – випалив лікар.

– Через три тижні зробите аналіз крові і буде видно чи зашкодили собі.

– Ого, так довго чекати?

– А найкраще зверніться до венеролога. Він щось порадить. Нині є ліки, які можуть запобігти хворобі.

Заспокоївся лікар. І аж тепер зрозумів, що виставив себе на загальне посміховисько.

Згодом аналізи показали, що даремно тоді хвилювався, що він – цілком здоровий. З цього часу робив ін’єкції та різні маніпуляції лише в гумових рукавичках. Бо в роботі лікаря техніка безпеки – перш за все.

Зцілення піснею

Щасливий, хто сни має милі...

Л. Українка

У коридорі неврологічного відділення мене перестріла літня жінка. Вона була закутана в пухову хустку, хоч у приміщенні досить тепло.

– Скажіть їм що-небудь, аби стихли, – кивнула злим поглядом на двері. – Як день, так ніч горланять. Цієї ночі через них не могла очей зімкнути, голова розколюється, а вони...

Заходжу в палату, де вже притихли співаки.

– Як спалося? – питаю.

– Та ніяк, – відповів чоловік, який сидів у кріслі біля хворої дружини. – Я співав пісні, які тільки знаю, а вона за мною підтягувала.

– І що?

– Як що? Ліпше їй стало. Правда, Ніно?

Хвора, яка досі мовчала, раптом почала:

– Несе Галя воду, коромисло гнеться,

А за нею Йванко, як барвінок, в’ється...

Чоловік, наче на сцені, правою рукою почав диригувати, підспівуючи, а лівою – тримався за кадик, аби виразнішим був його голос. Я зрозумів, що

пісні для хворої жінки – найважливіші ліки.

Перша консультація

Ще кілька днів тому в кабінеті головного лікаря у моїй присутності аптекарка Віра Михайлівна Сафронова пробувала танцювати чечітку. Мала добрий настрій. При розмові усміхалася.

“Бачите, я ще не маю склерозу”, – хвалилась уже немолода жінка.

Кинулось у вічі її синюшне обличчя, повільність мови, сковані рухи, хоч вона намагалася бути активною. Перекинувшись кількома словами з головним, я вийшов із кабінету, не дослухавши їхньої подальшої розмови.

І ось через тиждень кличуть мене на консультацію в терапевтичне відділення саме до хворої аптекарки. Завідувач відділенням і лікуючий лікар чекають, що скаже молодий спеціаліст.

Оглядаю хвору мовчки, прислухаючись до розмов старших колег. Аналізую в думці, хто що каже.

– Вона давно хворіє поліцитемією, але препарати від хвороби приймала нерегулярно, – зауважує лікуючий лікар.

“Ага, – думаю, – наступило згущення крові”.

– А коагулограму зробили? – питаю.

– Ще ні.

Мізкую, щоб то могло статися. Хвора не говорить, але розуміє мову присутніх, киває ледь-ледь головою, напівсонна.

– Може, її хтось ударив, – кинув свою думку хірург Клепуц, що тільки-но нагодився.

–

Не може бути, хіба що впала з ліжка, – зауважив лікуючий лікар.

Хвора кивнула заперечливо головою: мовляв, такого не було.

Ще раз оглядаю голову – чи нема чогось підозрілого. Зміряли артеріальний тиск. Він низький, ритм серця порушений, на електрокардіограмі – дифузні зміни міокарда. Пора й діагноз виставляти.

– У хворої хронічна цереброваскулярна хвороба. Тромбоз судин головного мозку, – кажу. – А причина всьому – поліцитимія, котра спричинила згущення крові. Отже, п’явки, гепарин, трентал, а решта, – звертаюся до терапевтів, – ваші призначення.

Всі були задоволені, а я пішов до свого кабінету і заглянув у довідник.

На амбулаторному прийомі

– Голова болить, паморочиться в ній, нудить, – скаржиться молода жінка.

– Чому?

– Співмешканець побив.

– Коли?

– Три дні тому.

– Чому не звернулися в день побиття?

– Думала, що вибачиться, а він і не думає, каже, що я в усьому винна.

– У чому ж ваша вина?

– Та нема ніякої вини, просто він ревнує мене до сусіда.

Оглядаю хвору. Ніяких слідів від побоїв. Жінка дещо збуджена, явно імітує головний біль, нудоту. Записую в амбулаторній картці дані про стан її здоров’я.

Нема нічого серйозного – лише почуття образи до кривдника.

– Утікати треба, коли чоловік простягає до бійки руки, – кажу.

– Напишіть, що в мене – струс мозку.

– Не можу, мушу бути об’єктивним. Адже за це його можуть покарати.

– Зробіть для мене послугу, я дуже прошу, віддячу, – перейшла на шепіт жінка.

– Боюсь гріха, – кажу. – Ану ж скажуть на суді поклястись на Біблії, що тоді? Гріх буду мати.

– То невеликий гріх, – невдоволено каже жінка.

– Боюсь і такого. Щодня їх набирається повний міх.

– Я буду молитися за вас, – вмовляє жінка і мало не плаче.

– Ні, не стану навмисне грішити, – сміюся.

Жінка пішла з кабінету, закопиливши губи.

Материна пересторога

Віра – мати-одиначка. Виховує маленького сина. Хлопчик розумний, кмітливий, ніхто не скаже, що йому лише п’ятий пішов. Одна біда: мати зловживає алкоголем. Рідко буває тверезою. А пити почала тоді, як залишив її чоловік, з яким недовго прожила у громадянському шлюбі.

Цього вечора Віра не знаходила собі місця, щось ловила в повітрі руками, примовляючи якісь прокльони. З кожною хвилею наростали агресивність і збудження, але ще могла контролювати свої вчинки.

– Якщо я почну тебе бити, то ти тікай, тікай швидко з хати, – просила мати, – бо зі мною щось таке діється, що не можу собі пояснити: якісь чорти танцюють біля мене, хочуть взяти мене на вила. Я їх боюсь. А ти втікай до сусідів, щоб я тобі не нашкодила.

Хлопець слухав матір, наче вона розказувала перед сном вечірню казку про якісь страхіття, аж затамував подих.

Та цього вечора йому було не до сну.

Війни не буде

– Гавриле, Гавриле, а чому не женишся?

Гаврило затягнувся сигаретою, випустив носом дим, сплюнув через рідкі зуби і відповів недбало:

– Мама каже, що може бути війна, то нащо маю комусь світ зав’язувати.

– Е, пошкодуєш колись! Мама не вічна, хто догляне, як зістарієшся? – надокучав сусідові фермер Тимко.

– А я вже й так старий, – відповів Гаврило. – Мені п’ятдесятий недавно минув.

– Скоро посивієш.

– А хіба сиві не люди? – не здавався Гаврило. – Он Яким Задорожний змолоду посивів, а який поважний у селі.

– То інша річ, – проказав щиро і відверто Тимко. – Ти йому не рівня. Він твій ровесник, а вже великих онуків має.

Гаврило припалив згаслу цигарку, затягнувся димом і мовив крізь зуби.

– Не маєш про що говорити? Та й чого причепився?

– У такій справі треба поспішати, – довірливо переконував сусід.

– Не маю куди, – лайнувся Гаврило і пішов геть.

Хтозна-як та бесіда подіяла на старого парубка, але вже через місяць сільський фермер Тимко порадив йому взяти за жінку молоду горянку. Вона працювала в нього ціле літо, а на зиму не мала куди вертатись, бо хату в горах вода знесла. То й приблудилася бідолашна, аби заробити якийсь гріш і продуктів.

– Маєш готову жінку, – показав Тимко на молодицю, з якою прийшов до Гаврилової хати.

– Або я знаю? Най мама скаже, що маю робити.

– Як-то мама? – дивувався Тимко. – А ти хіба не господар удома?

– Не перечу, – заговорила з банкбетля старенька. – Лиш би мене не кривдила.

– Вона добра, – похвалив прибулу Тимко. – Та й поміч у хаті буде.

На доброму слові й зійшлися. Весілля не справляли. Оформили шлюб у сільраді. І тут відразу виникла для обох проблема: старенька мати не дозволяла спати невістці з Гаврилом на одному ліжку. Поки було тепло, то обоє ночували в халабуді на подвір’ї, а з приходом зими Гаврилова дружина знайшла прихисток у теплій шопі фермера Тимка.

Гаврило тим часом пильнував стареньку матір. Так і живуть. А недавно народилася дівчинка. Сусіди подейкують, що то Тимкова дочка. Та Гаврило не натішиться. Про війну вже не згадує. Тепер у нього без неї повно клопотів.

Дівчина з характером

Уляну привіз батько під приймальне відділення районної лікарні власним авто. Вона сиділа на задньому сидінні і не хотіла вийти, щоб її оглянув черговий лікар.

– Напилась якоїсь гидоти, хотіла отруїтись, – казав спантеличеним голосом батько. – Та ще й не хоче вийти з машини. Поможіть!

Я підійшов до неї і кажу:

– Йди сама, а то покличу санітарів – і вони візьмуть тебе під пахви силоміць, а люди подумають, що ти якась ненормальна. Треба тобі такої реклами?

Погодилась. Повільно, роздивляючись навколо, зайшла у приймальне відділення. На запитання не хотіла відповідати. Тоді я почав здалека:

– Красиві в тебе очі, а особливо вії. Ти їх часом не приточила? Якісь вони у тебе такі довгі, давно таких не бачив.

Уляна мовчала. Я навмисно продовжував говорити про те, що було далеким від її вчинку.

– А коса яка чудова!

Обличчя дівчини, як маків цвіт, виказувало здивування: чому я не питаю про її вчинок. Вона якось дивно глянула з-під лоба і вимовила тихо, наче боялася, що її може ще хтось почути:

– Я не хочу жити.

– Он воно що. Хіба ти вже нажилася? Скільки тобі?

– Сімнадцять.

– Ого, поважний, як для школярки вік, – кажу. – А бабця твоя скільки років жила на світі?

– Вона ще живе.

– І не нарікає на вік?

– Що ви, вона така жвава, усю домашню роботу виконує.

Дівчина глянула на батька, ніби хотіла, щоб він підтвердив її слова.

– То правда, – заговорив батько. – Вона ще ніколи до лікарів не зверталась.

– Ось бачиш, бабуся живе і радіє світові, а ти?

– То бабця, а то я. Її не залишив хлопець.

– А звідки ти знаєш? Ти розмовляла з нею на цю тему?

– Ні.

– Отож-бо. Можливо, її покинули кілька хлопців, а може, вона їм дала відкоша. Що ти знаєш про це? Нічого. То чи варто робити необдумані вчинки?

Дівчина мовчала.

– А тепер розказуй, чим ти труїлась?

– Хлористим кальцієм...

– Скільки випила?

– П’ять столових ложок.

Я засміявся:

– Ой яка ж ти непутяща дівчина! Хіба так труяться? Для цього такого ліку треба спожити хоча б піввідра.

– Ге, – скривилася дівчина. – Одна гіркота, гидота...

– Ось бачиш, тоді прийшла б до нас і порадилася, чим себе труїти. Ми дали б кваліфіковану пораду.

– Невже? – здивувалась Уляна. – А я-то думала, що тут лише лікують, а виходить...

– Зрештою, книжка така є. Називається “Самогубство”. До речі, перекладена на десятки мов світу, користується великою популярністю у тих, хто насправді хоче покинути цей світ,– веду далі розмову. – Тепер будеш знати: перш ніж щось починати робити, треба порадитись із знаючими людьми. Хто для тебе авторитет: мама чи тато?

– Обоє.

– Отож нікого не спитала і могла собі зашкодити, стати калікою. А хто каліку візьме заміж, га?

– Я не думала, що буду жити.

– Хотіла отак зникнути назавжди, безслідно?

– Ага.

– Чому?

– Йому на зло. Ми посварились, і я не усвідомлювала що чиню.

Вона на мить заплющила очі, ніби хотіла сховати свою витівку.

– І зробила боляче не так йому, як своїм батькам.

– Про них я тоді не думала.

– І похоронили б тебе без священика, на цвинтарі біля плота, там, де викидають сміття.

– А то чому?

– Хіба ти не знаєш, що самогубців хоронять осібно, аби всі бачили, що їх душа пішла відразу в обійми диявола?

– То правда?

– Авжеж. Не віриш? Спитай ще когось. Такий звичай існує здавна у всіх християн. Пора вже й тобі про це знати.

Отак розговорилися. Дівчина пожвавішала. Вже й сама почала ставити запитання. Я детально оглянув пацієнтку і не знайшов у неї якихось патологічних відхилень.

Батько сидів похнюплений неподалік, переживаючи за вчинок єдиної дочки. Аж ось і хлопець показався у дверях.

– Що з нею? – спитав, переступивши поріг.

– Він? – питаю.

– Ага, Славко, – в її очах заграла ледь помітна посмішка.

– Хіба не бачиш, яка вона красива? – питаю. – А ти десь волочишся. Із-за тебе вона мало не позбулась життя.

– Та я...я... нічого. Не хотів її обідити... – м’явся Славко, жалібно дивлячись на дівчину.

– Знаєш що, хлопче, дай слово, що завтра підеш з нею до загсу, інакше я не зможу чимось допомогти.

– Я не проти, лише вона нехай скаже.

– Вона згідна! – кажу авторитетно. – Втратити таку красиву дівчину не маєш права!

Обоє переглянулись щасливими посмішками.

– А тепер ідіть. Пам’ятайте: ображатись і злитись одне на одного вам ще передчасно.

– А лікування?

– Ідіть-ідіть, а то ремінцем накажу відшмагати.

Хлопець узяв дівчину за руку – і вона пішла за ним, щасливо посміхаючись, щось шептала пухкими губками, а батько задоволено дивився їм услід.

У журналі амбулаторного прийому замість діагнозу: “Спроба самогубства” написав – “Здорова”.

Покара

Навчись же вмирати...жертвуючи собою.

Я. Райніс

Оглядаю хворого у приймальному покої. Він трясеться, щось мимрить, скаржиться на серце. Поволі знаходжу з ним контакт.

– Не зумів втримати. Руки послизнулись – і...полетіла з п’ятого поверху.

А було так, – продовжував чоловік. – Прийшов трохи раніше, ніж завжди, з нічної зміни – а вона з чужим чоловіком у ліжку ніжиться. Я схопив її за волосся і почав лупцювати. А коханець тим часом втік.

“Якщо будеш мене карати, то я покінчу з собою”, – каже дружина і втікає на балкон.

Чоловік запнувся, ніби продумував, що має говорити далі.

– І що ж сталося? – питаю.

– Вона перехилилась через перила. ”Не роби дурниць!” – кричу до неї, але вона нахиляється головою вниз. Ледве встиг схопити за ноги, але не зміг втримати...

...Я слухав його серце. Воно билось у порушеному ритмі. Пацієнт просив дати йому цигарку, але курців не знайшлося.

Сексуальна проблема

Чоловік зайшов до кабінету похмурий, в очах відблиски сліз.

– Що маю робити, Миколайовичу? Вона йде від мене, не хоче зі мною жити.

Він сів на тапчан і продовжував:

– Всі зароблені гроші віддаю, не вживаю алкоголю, не курю, а вона...

– Може, когось іншого знайшла? – питаю.

– Хто його знає... Волочилася до заміжжя упродовж п’яти літ із жонатим чоловіком, батьком двох дітей. Вона своїх дітей не хоче мати, а як же без дітей? Для чого жити? – продовжував знервований чоловік. По хвилі додав:

– А може, я такий, власне, не такий, як треба, у ліжку? Адже двічі в Чорнобилі був – ліквідатор.

Моє втішання пройшло повз нього, як попутне авто...

Через годину розмовляю з нею (обоє працювали в нашому відділенні молодшими медпрацівниками).

– Він такий нервовий. Жити з ним просто неможливо.

– А до весілля яким був?

– Не спізнала тоді, бо лише місяць зустрічалися. Поспішила, а тепер мучусь...

***

Наступного дня пополудні прибігла до кабінету санітарка:

– Ідіть до нього, бо з ним щось таке... таке коїться незрозуміле...

Той самий чоловік, що приходив до мене вчора (наш санітар) лежав горілиць на тапчані, блідий, важко дихав, а кисті звелись у судомах. Дали нашатирю під ніс, хлюпнули водою в обличчя. Очуняв одразу, але очей не відкривав.

– Затерпла ліва рука, – прошепотів по хвилі.

Його дружина стояла осторонь без тіні жалю.

– Побудь з ним, – кажу.

Мовчки погодилася. Вони залишилися на якийсь час удвох. Через півгодини він орудував шваброю в коридорі, мовби нічого й не сталося.

Через кілька днів вони розлучилися.

Плохий сім’янин

– То вже як прийде завтра мене відвідувати дружина, скажіть їй, нехай мене більше не б’є.

Він з жалем дивиться на свої покалічені ноги.

– Кілька днів тому товкла мене куди попало дрючком, а нині, – продовжував пацієнт, – логнула пательнею в голову. На якусь мить аж запаморочилось у ній. Вибіг на кухню, а вона додала ще одного удару – по ногах.

До лікарні його привезла “Швидка” з множинними забоями тіла.

– Могла так убити людину, – кажу.

– Так, могла, – погоджується потерпілий.

– А може, ви довели її до крайності? – питаю.

– Ні-ні, я добрий чоловік. Сварився деколи, але щоб руку підняв – ніколи.

І він почав розказувати, що теперішня жінка – друга в нього (з попередньою розлучився), а він у неї вже третій.

Огляд хворого закінчився.

– Добре, – кажу,– зроблю вашій дружині серйозне зауваження.

Хворий задоволено побрів на рентгенівське обстеження.

Хто догляне старого

Голос у нього дзвінкий, високий, чути на віддалі. Збоку не скажеш, що то хвора людина. Якби не діабет, то дід був би ще ого-го! А так ледве ноги волочить.

– Ніхто до мене не приходить до лікарні, – скаржиться мені під час ранкового огляду.

В очах старого сум, навмисне мружить очі, щоб не заплакати, якось дивно морщить носа.

– Ви самотній? – питаю.

– Та де! Маю дочку, зятя, онучку.

– Видно, не дбають за вас?

– Зневажають, – каже дід. – Особливо зять пришелепуватий попався. Прийшов на все готове. Я ціле життя старався для дочки, цегляну хату збудував, а він у подертих мештах до шлюбу йшов, а нині він, бачте, пан. Щодня п’є, і не що-небудь, а коньяк дудлить. Мене, старого, зневажає, інколи навіть шарпає за груди.

– А дочка що на те?

– Вона з ним заодно.

Старий зашморгав носом і продовжував повідати свої жалі:

– Добре було мені, коли ще моя небіжка жила. А нині гибію. Помилився, що записав хату на внучку, але від неї помочі не маю – вона ще дитина. Дав би хату тому, хто догляне до смерті.

– Треба порозумітися з дочкою, та й внучка підросте, – кажу, аби заспокоїти старого.

– Ой, не знаю, не знаю, що маю робити... Може, знайду добру людину.

Коли б то знайти!..

Нерівний шлюб

Їмосць Онисія сиділа навпроти мене і плакала, одначе сліз не було.

– Припишіть мені щось від нервів, бо вже кілька тижнів ночами не сплю, якісь кошмари лізуть у голову. Вимоталася – і все через неї.

Відвідувачка витерла очі хустиною і продовжувала:

– Чари має, чари. То все від лукавого. І мати її – чарівниця. Народила кількоро дітей від різних батьків, а приписала одному. Всі про це знають, яке то, вибачайте на слові, курвівське насіння. А дочка теж нагуляла дитину, а потім швиденько лягла під іншого хлопа – і той повірив, що то його дитина. Невдовзі знайшлася ще одна, але то вже з іншим. Скільки в неї було чоловіків – пальців на руках замало, щоб порахувати. А тепер нашого сина вчепилась.

– Як так вчепилась? – питаю.– Хіба ваш син не знав, що то за птиця, адже вона не чужа в нашому місті?

– А було так, – продовжувала їмосць. – Звів її з нашим сином такий же, як і вона, курвій Шульгін. Той, що лікувався у вас. Зламав собі ногу, як утікав з другого поверху через балкон від чужої жінки, коли повернувся чоловік і застав його у своєму ліжку.

– Видать, має якісь принади.

– А що я вам кажу: відьомські чари має! Споює чоловіків якимось зіллям і вони дуріють...

Я слухав розповідь жінки і не перечив. Вона замовкла на хвилину, а потім важко зітхнула і продовжувала:

– Ой, а які авантюри робив син у хаті, коли ми перечили йому, аби не зв’язувався з хвойдою. Якось навіть побив мене, а отець Іван кілька разів мусив утікати з хати. Повиносив усе до неї: кришталь, книги, магнітофон, гроші. Казав, що нарешті знайшов, таку як треба, дружину.

– Ось що значить кохання! – кажу.

– Яке там кохання? Вона для нього – мати, адже старша від сина на одинадцять років. Дочку вже заміж видала, онука має, а син наш у тридцять два роки ніби дідом став.

– Спільних дітей не мають?

– Де там: вона ж стара! Мабуть, хотіла ще мати, бо казали, що лікувалась у гінеколога, продувала труби.

– Стара, але видно, ще дуже красива, що так упадають за нею чоловіки, – зауважую.

– То правда, виглядає вона молодшою, ніж є насправді. О, вона вміє себе показати на людях! Таку відразу не розкусиш, що то за птиця. Одним словом, упав наш син у яму – та й годі!. А він же у нас один!..

– Не картайте його, тепер такий світ настав незрозумілий, – кажу. – З часом усе владнається на краще.

Вона замовкла, дивлячись на мене, немов я сказав щось непристойне. Я виписав жінці ліки, але зрозумів, що їй і так стало вже легше, бо виказала свій біль.

Безглузда смерть

Про цей трагічний випадок довго говорили в місті. У цегляному гаражі у гариві задушилися двоє. Він – жонатий чоловік – і його незаміжня тридцятилітня коханка. Яка безглузда смерть настигла їх так неждано-негадано! Ще недавно мали повно втіх: таємні зустрічі, поїздки, гульки на природі. І маєш – отаке нещастя в одну прекрасну днину!

Знайшли їх рано-вранці водії із сусідніх гаражів. Почули, як на холостому ходу працювало авто – і відразу здогадалися: трапилася біда.

Дужі хлопці-міліціонери виламали двері. Мертвий п”ятдесятип”ятирічний чоловік лежав біля дверей. Видно, бідолашний доплентався до них, аби відкрити їх зсередини, але піднятися з підлоги на повен зріст не мав уже сили, задихнувся гаривом. Жінка сиділа, скулившись на задньому сидінні, де і закоцюбла.

Приїхала “Швидка”, але надавати допомогу було вже пізно. Обоє були без ознак життя. У крові потерпілих знайшли алкоголь у великій кількості. А що вже розмов було у місті! Кожен судив нещасних на свій лад. Жінка потерпілого спочатку навіть відмовлялася хоронити невірного мужа. Та вмовили рідні і діти, аби все було, як у людей. І похоронили загиблих із священиком, як належиться, за християнським звичаєм.

Одне дратувало навколишніх: чи варто було ховатися блудникам від людей у гаражі, коли й так усі знали, хто вони?

Образа

– Ще вчора вмер, забирайте собі його! – звучало в телефонній трубці.

– Як так забирайте? Він же твій чоловік!

– Він зі мною дітей не мав! Та й у шлюбі з ним не була.

– Ну, то й що? Зате жила з ним кілька літ, – говорила в трубку ображена колишня дружина, але її вже ніхто не слухав. Згадала, як при розлученні просила його залишити для сина авто. Не послухав. Казав: “Син ще малий, а я на чім буду їздити?”. Поділені речі і гараж продав і райзував світами з молодою коханкою. Швидко вичерпалися гроші. І ось нагла смерть настигла далеко від колишнього дому.

– Поховаємо, як належить, – сказав син. І мати погодилась.

Важкохвора

Вона лежить напіврухома в ліжку. Права рука – обрубок по лікоть, ліві кінцівки – зовсім нерухомі: глибокий параліч, наслідок недавнього інсульту. Тіло болить, пече, а в роті сухість – діабет мучить уже десятий рік. Сама в палаті. Кричить, стогне – не від страху (він минув),– від безпорадності. Кличе санітарку, сестру. Годі їх дочекатись. Заходять у палату рідко, надіючись, що доглядає брат. Сидять собі у віддаленій кімнаті, теревенять.

Вона кричить, стогне переважно вночі, навіть тоді, коли біля неї ночує брат. Він не чує – спить. За цілий день намотається і вдома, і біля неї – втомився. Хвора має ще й сестру, та вона навідується рідко.

Донедавна хвора жила сама. Сім’ї не завела: ніхто не хотів брати заміж каліку. З племінником теж не змирилася. Вигнала. А тепер стогне, просить в усіх допомоги. А братові хочеться спати – сердиться. Вона не розуміє, чого він такий. Вона – важкохвора.

Розшук

– Де знайти пані Журавецьку?

– Котру? Ту, що працює санітаркою, чи ту, що – завідувачкою?

– Мені до завідувачки треба, – мовила дівчина, розглядаючи оточуючих, ніби шукала в них співчуття.

– Туди йди, – санітарка показала на двері, що вели до пологового відділення.

Дівчина шукає свою рідну матір, котра залишила її двадцять років тому саме в цьому пологовому відділенні.

– Нічим помогти не можу, – казала лікарка Журавецька. – Тоді я ще тут не працювала. Архів з історіями пологів тих років затонув. Відтворити події в пам’яті тим, хто тоді працював, досить важко: пройшли роки. Нині вони – пенсіонери.

А дівчина надіється на чиюсь пам’ять, шукає.

Імітація

Вона лежала в палаті № 8 і майже ні з ким не розмовляла. Лише при огляді скаржилася на головний біль, нездужання.

– Чоловік побив, а сам пішов пити, – так казала хвора.

Жінка високого росту, тілиста, з добре розвинутими м’язами.

“І далась така себе скривдити?” – здивувався під час чергового обходу.

Через добу хтось сказав із персоналу, що її чоловік помер у нейрохірургічному відділенні. Радили сказати про це жінці. Але як? Вона в такому стані! І я почав здалека:

– Кажуть, що ваш чоловік теж у лікарні.

Мовчить, прислухається.

– У дуже важкому стані, а може, вже й помер, – продовжую.

– Що я йому поможу? Що хтів, то має. – І знову мовчанка. Повернулась набік. На обличчі ні тіні цікавості, ні тривоги.

Через кілька годин вже всі говорили, що її чоловік помер після операції. А вона лежала в лікарні і додому не йшла, хоч здоров’я дозволяло.

Уже після похоронів я випадково почув, що чоловікові родичі переказували їй, аби не йшла на похорон, бо заб’ють її на місці, в землю живцем закопають.

А було так... Ця жінка волочилася з коханцем. Довідався нарешті чоловік, став докоряти і стежити за нею. Та ще й випивати почав. Щоб позбутися його, намовила коханця покарати рідного чоловіка. І кара не забарилась. Колеги коханця заманили бідолашного чоловіка до буфету, напоїли, а потім привели на сходи біля квартири, перед тим ударивши кілька разів пляшкою по голові. Нещасний відразу втратив свідомість. Жінка, побачивши, що з ним зле, пішла до лікарні, імітуючи, що її побив чоловік. Імітація побиття вдалася. Лікарі повірили брехні і поклали її в лікарню. А тим часом сусіди викликали “Швидку” і відвезли чоловіка в нейрохірургічне відділення. Там він і помер.

За фактом його смерті порушено кримінальну справу. Невдовзі дружину викликали у прокуратуру на допит, як свідка.

Партєйний усе має

Буденний день, а центральною сільською вулицею йдуть і йдуть люди, наче у свято до церкви. Прямують у сільську амбулаторію здавати кров на реакцію Вассермана, бо в селі спалахнув сифіліс. Поштарка заразила сифілісом багатьох чоловіків, серед них – і місцевого голову колгоспу.

Якраз у цей день я приїхав до села у якихось справах. На вулиці зустрів знайомого. Розмовляємо. Неподалік стоять дві жінки і теж про щось гомонять. Видно, одна з них недочуває, бо інша говорить їй у саме вухо:

– Кажуть, наш Баран (голова колгоспу) сифіліс має! – каже жінка до тієї, що недочуває.

– Що то йому, він усе має. Він – партєйний, – відповідає співбесідниця. Вона думала, що сифіліс – то якась цінна річ.

А люди йдуть...

Десь через тиждень до мене на амбулаторний прийом прийшла сімдесятирічна жінка і каже: “Я так боюсь, так боюсь, щоб у мене, не дай Бог, не було сифілісу”.

– Коли ви мали контакт з хворим на сифіліс? – питаю.

Жінка трохи помовчала, ніби щось пригадувала, а відтак каже:

– З своїм чоловіком давно не сплю, а з чужим – то так давно було, що вже й забулось.

– Виходить, даремно хвилюєтесь.

– Та ні, маю підозру, що він мене таки нагородив тою Венерою.

– Хто він такий?

– Я часто ходжу на ферму, помагаю дочці (вона дояркою працює), і там кілька разів мене цілував колгоспний сторож. Кажуть: він заразний.

Довго я переконував стару жінку, що вона здорова, але вона не вірила. Довелося покласти її в лікарню для детального обстеження, яке тривало кілька днів.

Перше кохання – вічне

Довго Мальвіна вдовувала. Минуло дванадцять літ – і аж тоді знайшла собі пару. У перші роки після смерті чоловіка всім казала, що не зможе ні з ким жити, бо такого мужа, як вона мала, вже ніколи мати не буде. Хотіла навіть спожити якийсь трунок, аби покинути цей світ і бути разом з колишнім чоловіком. Бо він і добрий, і спокійний, і ніжний був, ніколи не сварилися, жили душа в душу. Сусідські жінки заздрили їм. Інші чоловіки п’ють, горланять у хаті, збиткуються, а її Іван наче святий.

Одружилися вони молодими. Ще й двадцять не минуло, а вже обзавелися двома дітьми. Одна біда – невдовзі хворіти почав Іван. Завжди тримався за груди, ніби боявся, що з них серце вискочить. Так інколи воно билося, тремтіло, що годі було стримати. Проте не скаржився нікому, тримав свої недуги в секреті. Навіть Мальвіні ніколи не жалівся: чи то аби не тривожити молоду дружину, матір двох маленьких дітей, а може, просто із-за сором’язливості. Ніхто тепер не скаже.

“Йди до лікарів, лікуйся”, – наполягала дружина, дивлячись на його скуцьоблене од нестачі повітря бліде обличчя.

“Не піду, – відповідав Іван. – Що має бути зі мною, те й трапиться. Нема на то ради”.

Сказав – і наче у воду дивився. Через пару літ якось, стоячи в гурті людей, схопився за груди і впав обличчям до землі. Присутні думали, що у хлопа стався якийсь припадок або млості взяли. Посадили його на колоду, а він не тримається, падає. Прислухалися – чи дихає, а він уже давно дух спустив.

Відразу по його смерті почалися людські пересуди.

“То вона в усьому винна, – говорили пошепки недоброзичливці. – Бач яка розпашіла – кров з молоком! А він бідолашний гарував-гарував – і врешті загнувся”.

При живому чоловікові ніхто про Мальвіну злого слова не сказав. Навіть заздрили, що подружжя живе тихо, спокійно, дбає за дітей, господарку. А тепер, коли не стало чоловіка, судять удову, на різні боки вивертають.

...Минуло дванадцять літ. Вже й діти повиростали. Якось старший син натякнув, що вона повинна ще раз вийти заміж. Мальвіна нічого не відповіла синові, бо не так-то легко знайти когось. Та приглянувся їй удівець. Неподалік від її дачі обробляв свою ділянку землі. Отут і познайомилися. Довго придивлялися одне до одного – і врешті домовилися, що треба їм створити сім’ю. Шлюбу не брали. Живуть у своїх квартирах. Лише у неділю і свята сходяться разом і тоді ночують у когось із них. Здається, все ніби добре склалося, лише одна біда: тільки-но Мальвіна залишається наодинці з ним, як починають мучити думки про давно вмерлого чоловіка. Відразу жінка порівнює їх обох – і тут же знаходить у теперішнього мужа стільки вад, що хоч утікай від нього. Правда, йому про це – ні слова. Боїться: може образитися.

Одного разу хтось на огороді сказав: “А покличте мені свого батька”. Почув цю розмову – і, здається, ще більше змінився в її очах. Ніби чоловікові нічого не бракує, а якийсь він пісний, вайлуватий – словом, нікудишній. Він і сам про це не раз говорить. Тоді їй ще більше думок у голову лізе.

Мальвіна і до невропатолога зверталася, і до знахарки ходила, аби позбутися невтішних думок – нічого не помогло. Знахарка казала, що то винне перше кохання. Можливо, вона мала рацію. Довелось мені провести кілька сеансів гіпнозу, після яких жінка позбулася нав’язливих думок. Гармонія сімейних відносин повністю відновилася.

Виклик у село Діброва

Задзеленчав телефон – у трубці почулося: “Жінка вмирає, а сільського фельдшера не можемо знайти. Приїжджайте терміново в село Діброва. Чекаємо біля медпункту.

Вісімнадцять кілометрів дороги подолали швидко. Власне, доїхали лише до краю села. Далі – болото. Діброва – красиве село у Забузькому краї на Сокальщині. Милозвучні і назви хуторів цього села ( їх аж п’ятнадцять). І всі вони в лісі. Хутір від хутора віддалений більше як на півкілометра.

У 1940 році усіх жителів виселили в Бессарабію. Після війни люди повернулися із вигнання і селилися хто де міг: переважно в землянках, бо колишні хати або згоріли, або хтось розібрав у часи воєнного лихоліття.

Я і фельдшерка Настуня йдемо вузенькою витоптаною стежкою поміж деревами до хутора, де нас чекає важкохвора. Водій залишився біля автомобіля. Поперемінно несемо важку санітарну валізу. Пахне живицею і черемхою.

І ось ми на місці. Молода жінка сидить на високій лаві біля ганку і ротом хапає повітря. Кожен її рух викликає біль у грудях. В очах – страх, просьба допомогти. Оглядаю нещасну. Вимовити слова не може, одною рукою тримається за груди, ніби хоче втихомирити біль, задихається, синіє. Перебираю в думці різні діагнози, годі на чомусь зосередитися: випадок не з легких.

– Рятуйте! Рятуйте її! – кричить із сіней стара жінка, спершись на ціпок. – У неї маленька дитина.

– Де вона?

– Хто?

– Дитина.

– Он у колисці спить.

– А чоловік?

– Він на нафтовій вишці працює, а то десь далеко звідси, – відповідає старенька, стогнучи. Вона вийшла з хати і почала скликати сусідів, але на її крик ніхто не обізвався. Поблизу не було жодної живої душі, лише переливалися різноголоссям птахи.

– Швиденько введи обезболювальні, промедол і гепарин.

– Маю тільки одну ампулу промедолу на “ензе”, – каже фельдшерка Настуня.

– Ото якраз і є той “ензе”.

– Ще такого випадку не бачила. Може, в неї астма?

– Не думаю.

– А що?

– Сам не знаю, – відповідаю тихо, а в думці переконую себе: мусиш знати, інакше вона помре. Напевне, тут – тромбоемболія легеневої артерії.

Бачу: жінці загрожує небезпека. Треба негайно її госпіталізувати. А до автомобіля – біля двох кілометрів. Що робити?

– Носилки! – кричу, хвилюючись.

– Вони ж у машині, – каже фельдшерка.

– А...а....

Прикидаю в думці: на плечах не донесу. Якби ж то дитина, то взяв би на руки і поніс, а тут – доросла людина. Хто допоможе? І тут запримітив за хатнім завулком фіру, запряжену кіньми. Фірман клав на підводу якісь клунки. Біля нього – жінка в картатій хустині теж щось йому допомагає. Кричу здалека:

– Підвезіть жінку на край села. Там наше авто.

– Мені не в ту сторону їхати! – каже фірман.

– Ну то й що? Встигнете!

– Нізащо він не поїде, – вступила в розмову жінка. – Ще чого захотів. Маєш санітарне авто – то й вези!

– Воно сюди не доїде!

– А наше яке діло?

Бачу, що з цими людьми не домовлюсь, а час іде, хвора на очах гине. Підбігаю до фіри, сідаю на полудрабок і беру ліци в руки. Заторохтів віз – і ось ми вже на вулиці. За хвилю хапаю хвору на руки і вкладаю її на якісь клунки.

– Тримай її, аби вона не впала, – кажу до фельдшерки – і чвалом до автомобіля.

За нами біжать із криком фірман і його жінка, але ми вже далеко. До нас долинув жіночий голос: “Мені м’ясо пропаде, а він (тобто чоловік хворої) ще собі когось знайде. Вдів у селі повно!”

На жаль, врятувати хвору не вдалося. Дорогою вмерла, не доїхавши кілька кілометрів до районної лікарні.

На секції виявилося: тромбоемболія правої легеневої артерії. Вроджена мітрально-аортальна вада серця.

Таємниця

Іван Приблуда вже кілька разів лікувався в неврологічному відділенні після перенесеного інсульту. Мав глибокий лівобічний параліч. Та активне лікування дало певний позитивний ефект. Тепер він може ходити. Звичайно, з допомогою палиці, але він сам себе обслуговує – і тим радий. Адже це так важливо в такому похилому віці. Часто згадує Бога.

А в минулому Іван Приблуда – войовничий атеїст. Багато літ працював парторгом у колгоспі. Кажуть, був задіяний у руйнації дерев’яного храму, знищив не один хрест при дорогах. Та найбільше згадували односельці кам’яну фігуру, котру встановили посеред села їхні предки з нагоди знесення кріпацтва. Куди поділи атеїсти пам’ятку – ніхто не знав. Тож я задумав розкрити таємницю. Але як? Спитати у Приблуди не наважувався. Та й не вірив, що він скаже правду. І я почав здалека.

– Як почуваєтесь? – питаю під час чергового ранішнього обходу.

– Добре, – відповідає хворий, – та могло б бути і краще.

– Буде, буде, – кажу, – адже ваша хвороба відступає.

– То правда, в порівнянні з тим, що було зі мною... – Він пройшовся палатою, роблячи лівою ногою півколо, а ліву руку тримав зігнутою у лікті. Вона була напружена.

– Чомусь ваші товариші не навідуються? – зауважую.

– А їх уже нема на світі. Повмирали, я один лишився.

– А ось недавно ваш односельчанин розповідав, що ви дуже боялися, коли зносили кам’яну фігуру. Хвалився, що він сам мусив усе робити, а ви стояли осторонь.

– Хто?

– Семен Найда, – я назвав перше знайоме прізвище, що прийшло на думку.

– Найда? Та його там у той час і не було. От брехло!..

– Як так не було? – дивуюсь.

– А так, щоб знали: був я, Микола Чирок, Степан Орисько і Василь Гунза.

– Тяжко було такий камінь зрушити з місця? – питаю.

– Півночі мордувалися, поки вкинули на авто. Помагав нам ще шофер Мацюх. Вже й забув, як його звали: чи то Іван, чи Роман. Всі вже на тому світі. Чирок отруївся, Ориська і Гунзу грім забив, а Мацюх попав в аварію на дорозі – та й не стало хлопа.

– Ну й куди повезли тоді фігуру?

– Як куди? – В ріці втопили під мостом.

– Під дерев’яним чи під кам’яним.

– З кам’яного скинули у воду.

Мені цього було достатньо – я рушив до дверей.

– Тільки ви про це нікому, – заметушився старий Приблуда, мабуть, зрозумівши, що так необережно виказав свою таємницю.

– Хіба про це ніхто не знає? – питаю. – Тепер уже можна про все розповідати. У нас – демократія.

– Е, давно то було. Нині, правду кажете, все переінакшилось, – ворухнув волохатими, трохи вицвілими бровами, мій співрозмовник.

Далі не було про що говорити...

Самогубство чи нещасний випадок?

Для пошуку істини необхідно хоч раз у

житті поставити все під сумнів.

Р. Декарт

Веду в поліклініці звичайний амбулаторний прийом хворих.

– Клопіт маю. І то великий.

– Який? – питаю.

– Мама втопилася в річці. Всі кажуть, що вчинила самогубство, але я не вірю, – журливо виказував свою біду вже немолодий чоловік.

Я слухав його уважно і не перебивав.

– От якби-то ви дали довідку, що вона вмерла своєю смертю, то похоронив би священик, а так... – сльозився відвідувач.

– А чому саме до мене прийшли?

– Та тому, що вона у вас лікувалась. Ось читайте записи, зроблені вами місяць тому. – Він поклав на стіл в акуратній обгортці амбулаторну картку.– І рецепти збереглися.

Дійсно, була така хвора у мене. “Видно, якесь наслання найшло на неї”, – подумав я і почав пригадувати. Згадав, як тоді зайшла в кабінет незграбною ходою, спираючись на ціпок. При огляді не помітив у неї специфічних проявів тихого божевілля. Звичайна літня жінка, притлумлена тягарем прожитих літ. Скаржилася на запаморочення, шум у голові і вухах, зниження пам’яті. Звичайні вікові склеротичні зміни в організмі – та й тільки. В амбулаторній картці так і записав тоді: ”Хронічна цереброваскулярна хвороба. Атеросклеротична енцефалопатія”.

А син сидить біля мене в зажурі і мало не плаче. Та й не дивно. Мати прожила на світі довгий вік. Недавно 83 роки минуло. До останку кожної неділі ходила до церкви, здається, жила, як належить, без кривди, і маєш – така біда насамкінець.

Розмірковую. Можливо, щось найшло на жінку і кинулася у воду. Але чому саме у річку, адже вона досить мілка? Вода в ній ледве по кісточки. При такій глибині годі втопитися. Можна було кинутися у колодязь. Так чомусь пішла до річки. А люди твердять своє: втопилася – вчинила самозгубу. Інакше чому пішла до річки? Отож мусять рідні хоронити без священика, місце на цвинтарі – на узбіччі, під плотом. А що вже чекає грішну душу на тому світі – лише Бог знає. З давніх-давен повідають: душа відразу після скону йде в обійми диявола, не чекаючи Страшного суду.

Що мав казати відвідувачеві? Іди з чим прийшов, – мовляв, нічим не можу пособити. Бачу, він мало не плаче від хвилювання, при кожному слові хапається за голову. А в нього самого високий артеріальний тиск, часто буває гіпертонічна криза. Треба все зважити, проаналізувати хід можливих подій, їх послідовність. Уявити собі оту злощасну хвилину, коли трапилося нещастя. Можливо, жінка заблудилась і йшла вбрід через ріку на той берег, а переходячи, впала і захлинулася. Втопилася ненароком, а нещастя трапилося від того, що зачуманілося в голові. Прийшов кінець. Вичерпався, як кажуть, життєвий код, довше не могла вікувати на цьому світі. І я виписав довідку про смерть. У параграфі про причину смерті написав: старість.

Відвідувач пішов задоволений, що похоронить небіжку як належить.

А мене ще довго проймали сумніви: чи правильно я вчинив? Може, взяв на душу чужий гріх? Та з часом заспокоївся, бо таки був упевнений у своїх міркуваннях. А зрештою, “хто є на світі, щоб був без гріха?”

Суперниці

У приймальному покої оглядаю хвору. Їй тридцять два роки, не працює, бездітна, вдова.

– Голова болить, нудить, – скаржиться вона, дивлячись на мене з-під брів великими блакитними очима, тримається за голову неслухняними пальцями, тремтить. – Ото мене так сусідка покарала.

– І за що вона вас так?.. – питаю.

Вона облизала пересохлі губи, хвильку подумавши, заговорила:

– Та як вам сказати? Із-за хлопа все пішло. Мій колишній чоловік знайшов собі коханку, в якої муж сидів у тюрмі. Подейкують, коли дізнався про це її чоловік, то підіслав когось із своїх дружків, на волі, аби провчили коханця. Кара не забарилася. Спочатку його напоїли, а відтак замордували сердешного, взявши гріх на душу. А я вже півроку живу з сусідом “на віру”, – продовжувала жінка. – Він поки що не розлучився із своєю дружиною, але вона для нього давно стала чужою, то він у мене ночує. Не розкошуємо, я не працюю, і він не має постійної роботи.

Сьогодні вечеряємо на кухні. І раптом: трісь! Бах! Трісь! Бах! – посипалося скло у вікнах. Сусід миттю вискочив надвір, щез. У цю ж хвилю його жінка появилася у дверях, блиснула хижими, як у звіра, очима і почала дубасити мене дрючком куди попало. Я знепритомніла. Навіть не знаю, хто викликав “Швидку”.

При детальному обстеженні виявив у потерпілої синці на обличчі, згладжену ліву носо-губну складку, посіпування очних яблук (ністагм), тремтіння рук. Ці неврологічні зміни і недавня втрата свідомості вказували, що в неї – закрита черепно-мозкова травма. Струс головного мозку.

– Госпіталізуємо вас у лікарню, мусите зберігати ліжковий режим, – кажу.

– Надовго?

– Щонайменше на сім-десять днів.

– Ой, а вікна розбиті! Зима надворі, – забідкалась жінка. – Може, обійдеться без лікарні? Та й головний біль ущух.

Я нічого не відповів, лише заперечливо хитнув головою.

Довідка про смерть

Вона якось дивно залементувала, поклавши на стіл амбулаторну картку.

– Чоловік помер. Хочу, аби видали посмертну довідку.

Переглядаю медичну справу покійника. Хворів віддавна. Ревматизм, поліартрит, бронхіальна астма, хронічний бронхіт, ішемічна хвороба серця – ось неповний перелік недуг, від яких лікувався шістдесятип'ятирічний чоловік.

– Може, хтось учинив над ним насильство? – навмисне задаю посивілій, але ще досить жвавій жінці провокаційне запитання.

– Та що ви таке кажете? Всі бачили, що в нього – дихавиця. Без інгалятора і дня не міг прожити. А особливо вночі, як нападе ядуха, то хоч утікай з хати.

Починаю писати, звіряю паспортні дані. Довідка про смерть видається на основі анатомування, огляду трупа, попереднього спостереження або записів лікарів у медичній документації. У даному випадку видаю довідку про смерть на основі записів лікарів у медичній картці.

– О котрій годині помер? – питаю.

І тут жінка заметушилася. Вона закрила обличчя хустиною і промимрила:

– Точно не знаю. Коли йшла до вас, то він ще жив, але, напевне, вже помер.

– Е, ні, довідки я вам не напишу. Не можна передчасно хоронити людину.

Жінка швидко вийшла з кабінету. Її чоловік жив на білому світі ще три роки.

І таке бувало

– Доки будете тримати курву в лікарні? – замість привітання мовив розгніваний відвідувач, переступивши поріг ординаторської.

– У нас лікуються хворі, – відповідаю. – А ви, власне, про кого питаєте?

– Про Ольгу Чудій.

– Завтра планую виписувати.

– Сьогодні заберу її з собою, вистарчить мені тої публіки!

– А ви хто їй будете?

– Як хто? Вона моя дружина. Розумієте, двоє маленьких дітей у хаті, а вона з коханцем волочиться. У лікарні тепле місце знайшли.

І тут я зрозумів його гарячковість. Дійсно, хвора вже другий тиждень лікувалася від неврастенії. Лікування йшло мляво. Щораз пред’являла масу різних скарг, ночами не спала, активно приймала ліки. І майже щодня відвідував її якийсь мужчина. Всі думали, що він її чоловік. А виходить...

Одного вечора коханець просився переночувати з нею у палаті: мовляв, уже пізній час, і він не зможе добратися до віддаленого села. Чергова сестра дозволила йому перебути з хворою ніч. Тоді в палаті інших хворих не було: на вихідні пішли додому. І ось маєш! Виходить, насправді, медичний персонал сприяв їхнім “амурам”.

– Добре,– погоджуюсь.– Випишу сьогодні, адже здоров’я дозволяє їй іти на роботу. Почекайте в коридорі, а я тим часом підготовлю документи і лікарняний лист.

Чоловік відразу заспокоївся і мовчки вийшов з кабінету.

Я підійшов до хворої і кажу: “Буду сьогодні виписувати”. Вона не здивувалася і не заперечувала, хоча ще вранці скаржилася на здоров’я, лише сумно зітхнула, мовчки кусаючи губи. На обличчі палав рум’янець.

– Все одно додому до нього не піду! – сказала по хвилі з якоюсь затятістю. – Він мені давно остогид.

І таки в той день не пішла. Наступного дня приїхав автомобілем той, хто відвідував її донедавна і аж тоді покинула неврологічне відділення. Хтось розповідав пізніше, що обоє поїхали кудись на заробітки. І таке буває...

Врятоване життя

Колишня пацієнтка Уляна перестріла мене в коридорі лікарні і притишеним голосом почала:

– Потрібна ваша допомога... Термінова...

– Що сталося? – питаю.

– Моя молодша сестра Люся “підзалетіла”, треба зробити аборт.

– Але ж то справа гінеколога. Їх у нас багато.

– Як вам сказати? Ви усіх знаєте. Треба до якогось знаючого скерувати, бо вона вперше йде на таку операцію, то щоб їй не зашкодило.

– Термін який?

– Не розумію...

– Коли завагітніла?

– Минув лише місяць, як вона...

– Де вона?

– Он там, – показала на дівчину, що стояла неподалік біля вікна і, напевне, чула нашу розмову.

– Зайдіть до мене в кабінет, – кажу.

– Ходи з нами, – кивнула головою до сестри.

Та йшла, оглядаючись, мовби тікала від когось. Зайшли до кабінету. Люся стояла, знітившись, біля крісла. Кинулись у вічі її довга коса, що сягала аж до стегон, тоненька талія, ямочки на щоках, пишні губи і трохи сумовиті очі. Здавалося, ніби вона чекає вироку.

– Ходиш до школи? – питаю.

– У технікумі вчуся, – відповіла дівчина.

“Така красуня має дати світові гарних потомків”, – подумав я, бо таки відразу впала в очі її врода.

– Мені не тяжко завести тебе до свого колеги,– кажу. – А ти добре подумала над своїм учинком?

Вона опустила довгі-предовгі вії, якось дивно скривилася, не знаючи що відповісти. Здвигнула плечима і якось загадково глянула з-під брів на сестру, мовби чекала на пораду від неї.

– Отож-бо, – продовжував я, не чекаючи на відповідь. – А може, після аборту не зможеш ніколи завагітніти, станеш безплідною? Хто схоче взяти таку за жінку, га?...

На очі дівчини набігли сльози. Витягнула з сумочки хустину і витерла зволожені повіки.

– Та я надіюсь, що...

– Надіятися треба завжди, але все може трапитись – і тоді що?

– Якщо зробить добрий спеціаліст, то нема чого боятися, – вступила в розмову Світлана.

Дівчина нахмурилася. Зіркі оченята пригасли. Видно, розмова для неї була неприємною. Пасмо русявого волосся впало їй на обличчя, і вона стала ще більш привабливою.

– Давай подумаємо, – кажу, – що маємо робити. Винуватець тутешній?

– Ні, він з Жовкви.

– Давно його знаєш?

Вона задумалася, мовби щось пригадувала, а відтак мовила:

– Два місяці. Кілька разів із ним зустрічалась, а вже місяць його не бачу. Кудись подівся, не дає про себе знати.

– Адресу знаєш?

– Ага.

– Тоді не гаймо часу. Сідай у маршрутку – і гайда до нього. Кажи, що завагітніла і дуже хочеш мати від нього дитину – таку красиву, як він.

– Та він не такий...

– Який?

– Не дуже красивий, але такий...такий сильний...

– Їдь, і то зараз же, до нього.

Погодилася. Минуло кілька днів – і Люся прийшла знову. Тепер уже сама. В руках квіти. Очі сяють, сміється, подаючи мені колючі червоні троянди.

– О, він так зрадів! Будемо одружуватися, – щебетала дівчина.

– А чому не появлявся так довго?

– Ногу скалічив, але рана вже гоїться.

Згадую той випадок і тішуся, що не став співучасником гріха, бо тих гріхів ой як багато назбиралося на життєвій ниві!

Нещасна

Якщо хворому після розмови з лікарем

не стає легше, це не лікар.

В. Бехтєрєв

Її посоловілі очі благали помочі. Ні, в них не було сліз. Вона виплакала їх давно. Уже й говорити не може, лише щось мимрить, видушує горлом: гі-гі-гі... Раз у раз витирає рушником слину, що мимоволі стікає по бороді.

Дивлюсь на зморену хворобою та голодом жінку і думаю: чим тут ще можна зарадити?

Прозерин, калімін, атропін, ретаболіл – ось препарати, які придумали на сьогоднішній день медики для такої хворої.

Юстина (так звали хвору), мучиться уже півроку. Хвороба з кожним днем прогресує. Вже другий тиждень нічого не їсть. Не може ковтнути не тільки тверду їжу, а навіть рідина вертається через ніс. У такі хвилини вона заходиться придушеним кашлем. Викашлює рештки рідини, що попала у трахею. Хапається за крісло, стогне. А м’язи сіпаються, “грають” фасції на сухореброму тілі. Болем палають очі, і, здається, ось-ось вискочать з орбіт. Юстина, страждаючи, живе передчуттям мученицької смерті.

Що робити? Незвичайна хвороба, рідкісна. Хоч звичайних хворіб не буває. Сьогодні – невиліковна , смертельна. Сказати хворій правду? Нізащо! Правда для неї – гірше смертельної дози отрути. Отут брехня зумовлена обставинами. Але що зробити, аби хвора могла хоч якийсь час жити без мук, наперед знаючи, що спасу вже нема? Кажуть, що доля людини закодована вже при її народженні, і змінити нічого не можна. Дехто про це не знає, навіть не догадується. Навіть у найтяжчі хвилини розпачу, людина надіється на чудо.

“Думай, мізкуй, на то ти й лікар!” – пульсує у голові думка. З практики знаю: такі хворі приречені. На сьогодні, у 2001 році, щось радикальне запропонувати хворій не можу. Хіба що обнадіяти.

– Над цією проблемою працюють. Не мине й кілька місяців, як учені щось придумають, – видушую із себе. – І тоді хвороба покине вас назавше.

Це на деякий час її заспокоює. Хочеться і самому повірити в чудо. Стою, біля хворої безпорадний, наче коло великого каменя, якого не можу зрушити з місця. Опускаю додолу очі, мовби чимось завинив перед нею. Кличу на допомогу реаніматолога, назначаю симптоматичне лікування, в успіх якого і сам починаю вірити.

Істеричний параліч

Має значення не те, що з вами діється,

а як ви це сприймаєте.

Г. Сельє

Мальва відчинила двері до спальні і – о диво! Жахнулась... Протерла очі...

– Ой! – вирвалось у неї. Здивовано глянула на ліжко, знітилась, ніби в чомусь провинилася і ледве не впала. Там з її чоловіком Арсеном лежала напівгола Соня, доччина подруга. Вона досить часто приходила до її дочки. Обидві готувалися до державних екзаменів в університеті.

І ось...така оказія! Мальва здригнулась усім тілом, мовби об камінь ударилася. Вмить щось здавило в горлі, наче проковтнула клубок вовни. Ледве добрела до крісла, сіла – і вмить відчула, як відмовили ноги, отерпли руки. Вона сповзла на підлогу. Наче в павутинні побачила, як чоловік схопився з ліжка і вибіг у коридор. Що робила у цю хвилю розпусниця Соня, вона уже не могла розгледіти.

А вже через кілька годин Мальва розмовляла у лікарні з лікарем-невропатологом. Призналася, що це була найстрашніша мить у її житті.

– Мені шкода своєї молодості, – казала скривджена жінка. – Я так йому вірила, а він...

На її обличчі застигли тривога і смуток. Час від часу “завмирала”. Збоку здавалося, що вона не жиє, вмерла. Лише добре наповнений “пульс” і часте серцебиття свідчили – людина жива.

А потім було тривале і малоефективне лікування. Вона безпорадно лежала в ліжку, промовляючи роздратовано гнівні слова.

– Візьми мій середній палець на лівій руці і розітри, – наказувала Мальва чоловікові. – А тепер розігни стопу, поклади валик під коліно, змочи ваткою губи.

І так постійно – день і ніч – не давала спокою чоловікові. Він ретельно виконував усі її примхи. Чувся винним у її біді. Удень Мальва на кілька годин засинала, а вночі сама не спала і не давала йому відпочити хоч би на хвилинку. Чоловік сидів біля неї мовчки. Міг задрімати лише вдень, коли вона спала. А вночі тільки-но він закривав від утоми очі, як вона веліла натирати суглоби, змінювати постіль, розправляти складки на ній навіть там, де їх і не було. За два тижні чоловік зовсім вибився з сил.

– Скільки так буде тривати? – щодня питав Арсен лікуючого лікаря.

– Не знаю, – відповідав той. – Лікування затягується. Випадок не простий. Інколи хвороба триває досить довго.

– Робіть щось, бо не витримаю, не маю сили, – скаржився стомлений чоловік.

– Будемо надіятися на успіх, – заспокоював лікуючий лікар і хвору, і доглядача.

Хвора одержувала комплексне лікування, масаж, лікувальну гімнастику. Лікар навіть проводив електростимуляцію м’язів. Вони сіпалися, ноги підстрибували в ліжку, але ходити Мальва так і не могла.

Цього разу я, як завідувач відділення, оглядаю хворих. Підходжу до неї.

– Як себе почуваєте? – питаю.

– Дуже зле, не можу ворушити ногами, тіло пече, болить. То все він винен, – показала на чоловіка. Вона то спалахувала гнівом, то впадала в депресію. Чоловік сидів біля ліжка, охопивши долонями скроні.

Я запропонував лікування гіпнозом. Хвора погодилася відразу. І ось ввів пацієнтку у глибокий гіпнотичний сон. Уві сні вивів її з палати аж на коридор. Біля мене – медична сестра з кріслом на випадок, якби треба було хвору посадити, і чоловік. Уві сні хворій навіював упевненість у собі, різні позитивні емоції.

– А тепер спокійно прокидайтеся. Ви виразно чуєте мій голос і відкриваєте очі, – кажу імперативним голосом. – Можете легко ходити без сторонньої допомоги.

Хвора слухняно відкрила очі. Ступила кілька кроків – і в кутиках стомлених очей появилась усмішка. Та раптом обличчя застигло в болючій гримасі: побачила біля себе чоловіка. Здавалося, що вона ось-ось упаде на долівку. Та ні: робить крок, другий. Іде назустріч чоловіку, який усміхнувся і простягнув до неї руки.

– А знаєте, – каже вона по хвилі,– сьогодні у нас такий день, такий день!..

– Який? – вихопилося у мене.

– Срібне весілля.

– Вітаю, вітаю! У такий день треба бути вам обом дома.

– Ага. Ходімо, – каже Мальва, схилившись на чоловікове плече.

– То я викличу таксі.

– Не треба, я можу йти пішки. Як це ви так? Чудо! – вона дивувалась, як це мені вдалося підняти її з ліжка.

Я не відповів, лише зауважив: “Бережіть себе!”

За хвилю обоє збиралися додому. Лікарняного листка не виписував, адже вона – домогосподарка.

О серце, серце!..

Лише серцем можна жити, лише серцем

можна ненавидіти і любити. Розум бреше,

принаймні уміє брехати, серце – ніколи.

О. Серафімович

Віта уже три дні не може отямитись од побаченого. Ще до минулого тижня не могла навіть подумати, що її Руслан здатний на таке. Ну, пожартувати з жінками – це його стихія, але щоб з чужою жінкою... Ні, такого вона собі не уявляла. Її Руслан не такий, як інші. Вчасно з роботи приходить, у чарку не заглядає. Таким чоловіком можна гордитися. І маєш!.. Зловила “на гарячому” у вагончику. Треба ж так попастись. Приїхала до міста і ахнула: забула гаманець з грішми дома. За покупками їхала так далеко – і тепер що хоч роби!

– Зайду до чоловіка на роботу, – вирішила. – Може, в нього знайдеться якийсь гріш.

Руслан слюсарює в автопарку, і щодня за роботу перепадають “ліві” гроші. Прийшла на подвір’я автомобільного господарства. Пахло мазутою, гаривом. Хтось відразу показав, де його можна знайти. Зайшла у вагончик, а вони навіть не почули, що вона стоїть над ліжком. Хотіла повбивати обох. Та чим? Хіба кулаком щось зробиш?

Його коханка дуже просила, аби Віта не розповіла її чоловікові.

– Більше не буду, клянусь! Це він мене збаламутив.

Цього разу Віта вернулася із міста з пустими руками. Минуло три дні, а серце ще не заспокоїлося. Прийшла до лікаря на пораду.

Пристрасть

Його привела до мене лікар-рентгенолог, далека родичка хворого.

– Допоможіть, – просить. – Він так останнім часом змінився. Боюсь, аби він щось із собою не вчинив.

Оглядаю хворого. Тіло здорове. Зате душа потерпає: замкнутий, відповідає неохоче, загальмований, щось мізкує. Та врешті вдалося розговорити його. Кілька місяців як одружений. Він – шахтар, дружина – обліковець у радгоспі. Надворі жнива. Повно роботи для всіх, і для неї теж. Приходила додому пізно ввечері. Щоразу скаржилася на втому. Дратувалася, коли чоловік вимагав інтимних стосунків.

Хтось нашептав йому: “Твоя жінка щовечора кохається з бригадиром у соломі біля скирти”. Підстеріг. Сказане підтвердилося.

“Він мене на роботі тримає. Я заробляю не менше ніж ти на шахті”, – виправдовувалася молода дружина.

“Кидай роботу, інакше – розлучення!”, – пригрозив блудниці чоловік. Не послухала. Та ще й поскаржилась коханцеві: мовляв, заставляє мене звільнитися з роботи. Наступного дня бригадир перестрів чоловіка на дорозі і пригрозив: “Будеш їй перечити – прикінчу, поняв?!”

Після тої розмови став сам не свій. Такого удару не міг витримати.

І ось він переді мною. Довелось покласти його на лікування в неврологічне відділення.

Наступного дня прийшла дружина. Принесла чоловікові гостинці, щось довго йому розповідала, мовби нічого особливого не трапилося.

Кличу її до себе в кабінет. Розмовляємо. Молода, красива, на обличчі літня засмага, якось дивно мружить очі, сміється.

– Він такий недовірливий, ревнивий, чіпляється без причини.

– То правда? А як же той бригадир? – питаю. – Напевне, до нього більше не підеш?

– Та чого ж, піду. Я без нього не можу.

– І сьогодні підеш?

– Ага! – сказала так, ніби йшлося про щось малозначне.

Чоловік через кілька днів оговтався від стресу. З лікарні пішов до загсу, аби подати заяву на розлучення.

Розважливий чоловік

Юрко застав свою дружину з коханцем “на гарячому” випадково. Навіть не думав, що вона здатна на таке.

Коханець, злякавшись чоловіка, втік через вікно, а вона почала виправдовуватися: “Розумієш, Юрку, він так причепився до мене, що я не могла встояти. Та, зрештою, він мій начальник. А ти його таки добре налякав!”.

– Ніно, Ніно! – почав читати мораль дружині розважливий чоловік. – Ну як ти могла піти на такий ганебний крок?

– Сама не знаю, все сталося так несподівано. Добре, що ти нагодився!...

– Я тебе не розумію. Так він нижче твоєї гідності, – продовжував докоряти невірній дружині ошелешений чоловік. Мовляв, могла б собі знайти когось кращого.

– Давай не будемо про це. Ходімо додому. Час-бо пізній!

І вони пішли з того місця. Вдома їх давно чекали діти. А невдовзі Ніна сама розповіла комусь цю історію, похвалившись, якого має доброго чоловіка. Не те, що інші...

Незакінчена розмова

Вона перестріла мене в коридорі:

– Хочу з вами поговорити.

– Ходімо до кабінету, – кажу.

Жінка, перш ніж зайти, оглянула верткими очима все навколо, ніби остерігалася когось.

– Сідайте, – запропонував відвідувачці крісло, – і кажіть, що вас привело сюди?

Вона якось дивно відкопилила повняві губи і почала розмову:

– Маю до вас делікатну просьбу.

– Яку?

– Знаєте Людмилу Журавську?

– Аякже, вона працює у нашому відділенні.

– Так-от, це я застала з нею свого чоловіка “на гарячому”.

– І застосували балончик зі сльозоточивим газом.

– Ага. Значить, ви чули про той випадок? – вона відкрила сумочку і показала знаряддя помсти.

Мені відразу розповіли про ту оказію, що сталася під час чергування медичної сестри Журавської, але я навмисне не хотів розголошувати цю історію. Людмила – працівниця непогана. Зауважень по роботі не мала. Хворі були нею задоволені, а це так важливо! Навіть відразу не повірив, що таке могло статися. Думав, що гудять її недоброзичливці.

– Варто було поговорити зі своїм чоловіком дома, а не чинити самосуд.

– Я ще не те зроблю! До шести місяців буду мстити!

– Чому так довго? – запитав у розгніваної жінки.

– Минуло півроку, як вони злигалися. Мій чоловік підвозив її з роботи, спав із нею, а тепер виправдовується. Казав, що вже й не хотів іти до неї. Але якась таємнича сила немов щораз тягнула до Людмили. А вона зустрічала його в кімнаті для відпочинку голою. І він не міг нічого з собою вдіяти. Видно, має жінка якісь чари...

– Чим я можу тут зарадити?

– Виженіть її з роботи! Я уже зверталася до вашого головного лікаря, але кажуть, він теж не високої моралі чоловік, бабник, – її обличчя пашіло гнівом.

– Спробую з нею поговорити, хоч, по правді мушу вам сказати, це досить делікатна справа.

– Поможіть витурити її з роботи, а я віддячу.

– Куди ж вона піде? У неї лише одна спеціальність. Та й діти у неї. Треба на все зважити, – намагався розчулити жінку.

– Чоловік візьме до себе на роботу. Я йому теж усе розповіла – не вірить. Він у неї другий. Перший спився, наркоманом став, а той...тюха-матюха... Е, що казати.

Нашу розмову перервала санітарка.

– У хворої приступ почався, ходіть!

– Іду. Продовжимо нашу розмову пізніше.

Жінка невдоволено прикусила нижню губу і вийшла з кабінету.

Душа

Куди мандрує душа з мертвого тіла: вправо, вліво, вверх чи вниз? Мабуть, таки вверх. До Бога. А може, як кажуть люди, ще довго блукає біля небіжчика, аж поки не переконається, що і тінь від нього зникла в могилі. Одні здогадки, та й тільки...

Винен поцілунок

– Не потрібен мені твій дарунок!

– То кинь у воду!

– І кину!

Річка Рата на мить стишилася, завмерли береги. А сонце сміялося, пекло.

Вона поволі здіймала із середнього пальця лівої руки золотого персня, дивлячись, як він виблискує на сонці. Потім розмахнулася і кинула його на середину сплячої мілководної річки. На воді з’явилося маленьке коло – і вмить зникло.

– Стефо, нащо ти так? – спитав тихо наречений Андрій. Але дівчина не відповіла і, не оглядаючись, побігла берегом уздовж течії річки.

Андрій довго шукав каблучку. Але хіба її знайдеш? Вона, як піщинка, сховалася на дні від людських очей. А потім хлопець шукав наречену. Вона надовго кудись зникла, і лише на третій день хтось повідомив, що Стефа у психіатричній лікарні.

Хлопець пішов на квартиру і забрав щоденник нареченої. Читає, а там: хіба то поцілунок? Якийсь доторк губ. Та й узагалі він якийсь млявий, – словом, хлопець нікудишній. Це про нього. Не образився: зрозумів свою помилку. Пізно. Відвідував дівчину в лікарні. До шлюбу, щоправда, так у них і не дійшло. Стефа вийшла заміж за бравого музиканта. Про свою хворобу і першого нареченого давно забула.

Повага

– Щось найшло на чоловіка: звертається до мене на “Ви”. Двадцять п’ять літ прожили, і ніколи не казав, а тепер...ніби до чужої.

– Може, не впізнав? – питаю.

– Та ні, ніби говорить цілком серйозно. Видать, розум збаламутився.

– Минеться, адже він вас не ображає.

– Звичайно, звичайно, хай як хоче звертається, аби лишень виздоровів, – мовила жінка. – А хочете, я вам розкажу, як ми зійшлися?

– Кажіть.

– Мій майбутній чоловік вернувся з армії. Мав дівчину-доярку. З нею дружив ще зі школи. Я тоді працювала у продовольчому магазині. Як мене побачив, так і прилип. Потім признався, що від його попередньої нареченої пахло молоком, а він цього запаху не переносить.

– І що ж далі?

– Одружилися – і мене перевели працювати... продавцем у молочному магазині.

– Змирився?

– Мусив.

Через кілька днів чоловік назвав дружину її справжнім іменем, звертаючись до неї на “ти”

Сумнів

– Мені здається, що ми занесли його в морг ще живого, – каже санітарка Люба до медичної сестри.

– Рухався на носилках?

– Ні. Але носилки були під ним теплі-теплі.

– Там хтось був? – спитала медсестра.

– Де?

– У моргу.

– Нікого, але не переживайте. Там він задубіє: холоднеча як у льодовні.

– Може, й справді був ще живий? Під час хвороби впадав у летаргію, а пробудившись, говорив тихо-тихо, ледве мимрив.

– Всяке може бути... Якось читала в книжці, що несли покійника на цвинтар у відкритій труні, а він на півдорозі сів і добре налякав присутніх, – вступила в розмову ще одна санітарка, яка несла трупа до прозектури.

– Ні, таки вмер, – розвіяла сумнів медсестра. – Не було пульсу, не дихав. Та й лікар оглядав: були трупні плями. Врешті, патанатом швидко зорієнтується.

Цього разу патанатом захворів, і пополудні покійника забрали рідні додому, бо таки дійсно вмер чоловік.

Прикрий дід

Вона погладила йому руку, поправила постіль і сіла поруч. Хворий заметушився в ліжку, здоровою рукою хапав мене за полу халата і щось шепеляв, а що – годі було зрозуміти. Хіба що виразно промовляв тихо: “О лікарю, о лікарю”...

Розмовляємо з його внучкою. Він нічого не чує: давно оглух, а тепер ще й параліч розбив на старість.

– Минулого разу, коли лікувався у нас, то дуже бідкався, що до нього рідко хто приходить, – кажу.

– Хіба можна було йти до нього? Судами замучив.

– З ким судився?

– З сином.

– За що?

– За хату. Хотів заповісти коханці, а син не дозволяв. Прикрий чоловік наш дід, – продовжувала внучка.

– Про покійну дружину часто згадував, навіть плакав.

– Так, так, було що згадати. За місяць до смерті дуже її побив. І все через коханку. Бідна наша бабуся – добра була жінка, не то що наш дід...

Я закінчив ранковий огляд хворого і пішов писати історію хвороби.

Примара

Хірург Ярослав Семенович щоранку в ординаторській ділився з колегами свіжими новинами. Цього разу розповів дивну історію:

“Кілька днів тому сусідка подзвонила до моєї родички і каже: “Вийди до хвіртки, бо якась жінка вже годину стоїть там і не наважується зайти на подвір’я: мабуть, боїться собаки”.

Соня залишила в хаті хворого чоловіка і вийшла на вулицю. Відчинила хвіртку, роздивилася навколо: нікого. Вернулася до хати – і саме в цю мить помер чоловік.

В ординаторській на хвилину всі замовкли, стривожені почутим.

– Видно, смерть приходила і чекала, заки хтось відчинить двері до хати, – порушила мовчанку лікар Марія Федорівна.

– Може, привиділося сусідці, найшло щось на жінку? – питаю.

– О, ні-ні, не може такого бути! Сусідка цілком здорова, і з психікою у неї все гаразд. Вона зблизька розгледіла жінку в білому одязі, з розплетеним, як у русалки, волоссям, – заперечив Ярослав Семенович.

– Смерть – то не людина, а фатальна мить, летальний кінець, – почав роздумувати вголос, аби викликати колег на дискусію. – Вона так само невидима, як доля, совість.

– То вже філософія – хтось озвався з лікарів. На цьому розмова урвалася. Ніхто чомусь не хотів перечити Ярославу Семеновичу.

Невдалий жарт

Ганна Аполлонівна вже кілька літ як удова. Працювала санітаркою в неврологічному відділенні. У догляд за хворими вкладала увесь свій хист і невичерпну доброту. Була прикладом для інших, показуючи як треба вкладати душу в улюблену працю.

Хворого Максима доглядала кілька місяців, приходила навіть у вихідні дні. За цей час порозумілися між собою. Максим – удівець, не мав близьких родичів, а далекі – давно забули його. А тут важка хвороба прикувала до ліжка – інсульт. Та з часом виборсався з хвороби і запропонував Ганні Аполлонівні йти жити до нього. Погодилася, бо таки набридла самотність жінці. У нього квартира у приміському селищі, у неї – будинок у селі. Їй – сорок п’ять років, йому – трохи більше. Не натішаться обоє! Вона знову відчула себе жінкою.

Так тривало кілька тижнів. Якось Максим каже дружині:

– Треба продати твою хату.

– Нащо?

– Як-то нащо? Візьмемо чималі гроші і заживемо, як належить. Скільки того життя?..

Змовчала, не хотіла признатися, що давно записала хату дочці.

Минуло ще кілька днів.

– Казав мені друг, що я невдало одружився, – заговорив якось до Ганни Максим. – Радить: є “на приміті” старша дівка, грошовита. Міг би з нею жити інакше, ніж з тобою.

Ганну Аполлонівну наче хтось хльоснув різкою, відразу не оговталася, не повірила своїм вухам. У кімнаті враз стало незатишно, душно. Годі збагнути: жартує чи правду говорить? А Максим далі “своє гне”, натякає, що навідається до старої дівки і переконається, що ж вона за птаха.

“Ото маєш утіху! Ось який ти, – подумала ображена жінка. – А ще вчора був такий ніжний...” На її обличчі застиг подив:

– Жартуєш?

– Правду кажу. Мені набридли злидні, розумієш?

Його слова ранили, наче цвяхом у серце. Жахнулась Ганна Аполлонівна. Адже довірилася йому – і тепер маєш...нестерпний біль образи.

– Значить не я потрібна тобі, а гроші? Що ж, ми з тобою не в шлюбі... – хотіла сказати йому щось дошкульне, образливе, але змовчала і почала збирати свої манатки. Чула себе мовби обкраденою.

Зрозумівши ситуацію, Максим гарячково заметушився.

– Я пожартував, а ти повірила, – виправдовувався без нотки провини у голосі.

– Жартуй собі й далі, а я піду!

Відчинила двері, іще на якусь хвилю ніби заклякла на порозі. Презирливо глянула на здивованого Максима і понесла себе до рідної хати. Туди, де знайшла і згубила своє перше кохання. Другого не судилося знайти. Бо таки правду кажуть: справжнє кохання одне-єдине!

Блудниця

Вона лежала на ліжку і задумливо дивилася кудись убік, ледь чутно щось шепочучи пересохлими губами. Обличчя хворої було бліде, а кирпатий носик морщився у якійсь дивній гримасі.

Її – офіціантку, яка працювала в міському барі – тільки що перевели в неврологічне відділення з реанімації. В історії хвороби читаю: з метою самогубства прийняла кілька десятків снодійних таблеток.

– Що привело до такого вчинку? – питаю.

Довго мовчала, ніби збиралася з думками, а потім проказала тихо:

– Це так зопалу. Лихий попутав...

Умовкла, а на очах – сльози, як крапельки роси...

Зайшов чоловік:

– Лікарю, переведіть її хоч на два дні в окрему палату!

Я погодився. Справді, там їй буде краще. Та й чоловікові зручніше буде її доглядати. Якраз маленька палата виявилася свобідною.

– Он, сюди, – показую на чисто застелене ліжко у восьмій палаті.

Чоловік узяв її на руки – таку тендітну, мов дитину і поніс коридором. Вона не трималася за нього, мов ватяні, безпорадно звисали руки.

Кілька днів хвора перебувала у напівсні. Наступного дня приблудився коханець. Зустрівся віч-на-віч із чоловіком, почалась шарпанина. Чоловік прогнав його з палати, надававши стусанів. Щодня приходили діти, чекаючи, поки мати до них заговорить.

Минуло кілька днів – і жінка одужала. Після довгого мовчання заговорила до дітей, просвітлілими очами довірливо глянула на чоловіка.

– Я все тобі прощаю. І те, що упродовж року волочилася із чужим чоловіком, і те, що займалася проституцією, – казав чоловік, ніби змирившись із необдуманим вчинком дружини.

Поїхала з чоловіком у село. Там діти, господарка. Здавалося, сімейне життя налагоджується. Не вийшло...

Якось зустрів цього чоловіка на вулиці.

– Як почуває себе ваша дружина? – питаю.

– Не знаю, – несміливо заговорив чоловік.

– А то чому?

– Ми розлучилися.

– Відразу?

– Ні, приїхали тоді до села. “Ой, як я скучила за тобою і дітьми!”, – признавалася жінка в перші ночі, ніжачись у постелі.

– І що ж далі?

– Через кілька днів приступила до праці, а ввечері не повернулася. Прийшла аж через три дні. Казала, що ночувала у подруги, аби вранці не запізнитися на роботу, бо начальниця дуже сварить, коли хтось приходить невчасно. Найняв для неї квартиру у місті. Якось приходжу, а там коханок із нею знову у ліжку. Що мав робити? Розлучився...

– Хто ж він, оцей суперник? – питаю.

– Та нічим не примітний, п’є, ніде не працює, цілими днями біля бару товчеться, – відповів мій співрозмовник.

– Щось її приваблює в ньому, – кажу.

– А я і досі її люблю, адже вона така красива, молода! Але що мав робити? Тягне жінку до нього – і хоч скарай тяжко – не покається. Ніяк не можу її зрозуміти!

На цьому наша розмова урвалася, бо я поспішав на роботу, а він пішов вулицею в інший бік.

Тестамент

– Маєте дітей?

Вона довго не відповідала. Плакала. Їй тяжко говорити після недавно перенесеного інсульту. Ходить лише при допомозі посторонніх. Нарешті спромоглася на слово.

– Двоє,– показала на пальцях. – Дві дочки. Одна живе у Львові, а друга – зі мною.

– Чому вас не відвідують? – питаю.

На очах старенької – сльози. У розмову вступила сусідка по палаті.

– Дочка до неї не прийде. Вона з нею не розмовляє вже кілька літ.

– А то чому? – дивуюся.

– То все через хату. Заповіла дочкам двоповерхову будівлю. А сестри не можуть її між собою поділити, сваряться. Та, яка живе з нею, претендує на цілий будинок. Дочка зі Львова вимагає свою частку.

– А внук? – нагадав про хлопця, що привів стареньку до лікарні.

– Внук добрий, – погодилася сусідка хворої.

– Ага, – кивнула головою старенька.

– Найліпше нічого не мати, тоді всі будуть добрими,– невесело пожартував я.

Старенька перестала плакати і замислилася...

Скривджений

– На що скаржитеся?

– А хіба не видно? – показав на своє одутловате обличчя із крововиливами навколо обох очей. Припухлі повіки закривали налиті кров’ю білки.

– Хтось травмував, – констатую побачене.

– То жінчин син. Я тепер живу з нею в цивільному шлюбі.

– За що ж він так скарав вас?

– Без усякої причини. Щодня напивається – бешкетує. Але тепер я так справи не залишу. Міліція все списала. Ото я і до вас прийшов на експертизу – побої знімати.

– А може, ви для нього поганий вітчим, кривдите чимось?

– Е, що ви таке кажете! Він без усякої причини може логнути дрючком по голові. І матір рідну часто б’є. Тільки-но підлікуюся – постараюся, щоб його покарали.

Неспокій

– Маю таку нудь, таку нудь, що й жити не хочеться.

– Чому?

– Хочуть мене позбутися, – продовжувала скаржитися жінка. – То все вона, невістка!.. Не жінка, а нелюд! Сміється з мене, перекривлює. А хіба я винна, що трясуться руки, голова, тяжко ходити? Навіть ложки до рота піднести не можу.

У старенької хвороба Паркінсона. Вона час від часу лікується у лікарні, хоч лікування малоефективне, – хвороба прогресує.

– Може, то вам так здається, що вони щось замишляють?

– Е ні, від них можна всього чекати! Виженуть із квартири – і не знаю, куди маю подітись.

– Син цього не допустить, адже він – рідний.

– Що з того, що рідний? Він всьо її слухає, а вона на все здатна. Не має невістка ні крапельки милосердя до мене. Отак...

Обличчя жінки скривилося у жалісливій гримасі.

Неміч

Вона сидить у м’якому кріслі. На обличчі – жодних емоцій. На запитання щось тихо лепече. Навіть догадатися не можна, що вона каже. Рот у неї напіввідкритий, а язик десь сховався, мовби запався в горлянку.

– Не може ковтати, слинявить, – скаржиться чоловік. – Сама не їсть, давно уже не ходить.

Так, хвороба важка. Жінці тільки шістдесят, а вона вже багато літ прикута до ліжка хворобою Паркінсона. Без циклодолу, ромпаркіну або паркопану прожити й дня не може. Інші ліки на хвору вже не діють.

Чоловік дивиться на мене благально: мовляв, допоможіть! А що я можу запропонувати? Консервативне лікування малоефективне. Хіба що скерувати на стереогностичну операцію? Про це і розмовляємо з ним. Та коштів у бездітного подружжя нема. А хвора на слова не реагує – ні на добрі, ні на погані. Дивиться кудись у далечінь. У погляді – безнадія і смуток. А надворі літній день 2000 року.

Бідолаха

Санітарка годувала хворого. Вибирала ложкою із тарілки рідкий пісний суп, а чоловік жадібно ковтав, ніби не їв кілька днів.

– Сам не може навіть хліб у руці тримати, – кивнула на нещасного.

Хворий, поївши, почав розповідати:

– Пролежав цілу ніч на фермі. П’яний був, нічого не пам’ятаю. Відморозив руки й ноги.

– А груди як? – питаю.

– Колька мучить, кашляю.

Прикладаю слухавку до грудей: там – хрипота, ніби кіт муркоче.

– Маєте сім’ю?

– Жінку, одну-однісіньку. Вона на десять літ старша за мене, та ще й каліка.

А ось і вона прийшла.

– Купіть хоч дещо з ліків, бо попереду вихідні дні, – кажу. – А там лікарня дасть.

– За що куплю? У хаті нема ні гроша. Маю хіба що три гривні. Що за них купиш? – заплакала. Чоловік тим часом незчувся, як “утопився” в сечі. Санітарка почала перестеляти постіль.

Чари

– Маю велике горе, – повідає ще не стара, але передчасно посивіла жінка. – Син хворіє. Роками лікується у психлікарні. Вже що ми не робили: і до знахарки, яка знається на травах, водили його, і священик годинами молився над ним, аби вигнати з нього нечистого, – нічого не помогло

– Може, хтось мав у вашому роду таку хворобу? – вступаю у розмову.

– Е ні, ніхто зроду-віку на таке не хворів. Син ріс веселим і дужим. А як пішов йому вісімнадцятий, то відразу змінився: перестав ночами спати, збайдужів до оточуючих, а рідних просто зненавидів. Щось заговориш до нього – а він як розійдеться у гніві, то порізав би усіх. Тому-то в лікарні тримають місяцями, аби комусь не заподіяв лиха.

– Що ж кажуть лікарі?

– Кажуть: причина невідома. Є якась “поломка” в головному мозку, від чого страждає психіка, губиться розум.

– Мабуть, у нього шизофренія?

– Ага, саме так називають цю хворобу психіатри...Довго ми самі не знали, хто нам таку кару послав, аж ворожка повіла: карти показали, що хлопцеві щось пороблено.

– І хто ж той винуватець вашої біди?

– Сусідка. Щось нашкодила йому.

– За що вона так скарала вашого сина?

– Поставили ми хлів, трохи влізли за межу: якийсь метр-півтора, не більше. З цього і почалося. Кляла на чому світ стоїть. Потім стихла, тільки щоразу дивилася недобрим оком із-за плота. А коли захворів син, то відразу змінилася, навіть вітатися почала здалека. Правда, до нашої хати ніколи не заходить. І ми до неї теж не йдемо.

Якось дивно і незвично було слухати розповідь цієї жінки, яка так детально розповідала про злу сусідку-чарівницю.

– Розуміє: гріх великий учинила, але щось змінити уже не може, – продовжувала зболена недолею жінка.

– Треба помиритися – і тоді добро переможе зло, – кажу. – А хлів пересуньте на свою територію. Нащо так довго терпіти?

– Е, якби-то можна було! Хлів цегляний. Хто стане розвалювати будівлю?

Що мав їй відповісти? Цегляна будівля буде стояти довго. Та, зрештою, хіба вона винна?

Сама винна

Баба Єва уже не вперше у лікарні. Щоразу бідкається, на долю нарікає, усім своє горе повідає. Отак поговорить із людьми – і стане на душі легше – на якийсь час. Щодня просить лікуючого лікаря, аби ще трохи затримав на лікарняному ліжку, і не тому, що дуже слаба, а просто боїться вертатися у свою обідрану халупу, де їй так прикро. Немає у своїй хаті ні втіхи, ні спокою. Там – пустка. Ніхто її не виглядає з вицвілих вікон. І лише птахи в’ють гнізда на деревах, що біля хати. Від баби Єви мачуха-доля давно відвернулася. Та жінка сама винна...

...Вернувся старший син з армії і захотів одружитися на жінці з дитиною. Тут і почалося.

– Хочеш узяти непутящу жінку? – обурювалася мати. – Та люди в селі засміють!

Син не признався матері, що то його дитина: ще до служби в армії зустрічався з дівчиною. Коли народився син, то вона відразу написала листа. Чомусь не хотів матері про це сказати. А вона щодня допікала йому: мовляв, то така курвівська сім’я, у якій зроду-віку діти-найдюки ведуться.

Син хотів щось заперечити, та мати щодня втовкмачувала йому:

– Не хочу бачити невістки з її виплодком у себе дома! І тобі не позволю до неї йти!

І таки добилася матір свого. Син не спішив з одруженням. А невдовзі трапилося нещастя: розбився на дорозі, їдучи мотоциклом до міста.

Підростав онук і такий у батька вдався! Спохватилася Єва, хотіла привернути його до себе – та марно старалася: трохи запізно! Можливо, мати намовила, а може, сам затаїв образу? Напевно, таки мати порадила йому не знатися з бабою... Інколи здалека гляне Єва на онука – і ніби опиниться в іншому світі. Та він і словом не обмовиться до неї.

Мала Єва надію на молодшого сина. Одружився на заможній дівчині із міста. Жили на квартирі у її батьків. Дітьми не обзавелися. Та недоля спіткала і молодшого сина. Захворів туберкульозом – і вже упродовж року лежить у лікарні. Недавно дружина покинула його, дізнавшись, що він буде інвалідом. А в старенької болить душа, сумління мучить. Карається, бідолашна... Та нема на то ради, бо таки сама винна...

Невгамовний потяг

Молода жінка увійшла в кабінет, якось непевно розглянулася, примруживши великі сині очі, і зупинилась біля письмового стола.

– Сідайте, – показав на крісло. – Кажіть, що вас привело сюди?

– Не знаю, з чого почати... – зашарілася молодиця і якось довірливо глянула з-під брів. – Мені незручно розказувати, але мушу. Маю делікатну справу.

Вона на хвилю вмовкла. Здавалося: зважує кожне слово, перш ніж його промовити.

– Що вас турбує?

– Власне, мене нічого не турбує. Я цілком здорова. А от чоловік...

– Що з ним?

– Та нічого, лиш надто активний у сексі.

– Ну, то хіба це проблема? – дивуюся. – Адже нині багато чоловіків страждають від статевого безсилля. Треба радіти, що вам такий активний попався!

– О, якби ж то мені йшло на користь! Спати не дає, зовсім замучив! По шість-сім разів щодня займається сексом, – стишила голос відвідувачка.

– Ого, не кожен мужчина може похвалитися такою потенцією! А ким він працює?

– Трактористом.

– І не стомлюється?

– Що ви – він такий силань!

– І вночі не спить?

– Спить, але годинник ставить біля себе, аби будив у черговий раз. Тільки-но задрімаю, а він знову за своє. Я вже не раз говорила йому, аби шукав собі ще когось, а він і слухати не хоче. Я не для того одружувався, каже, щоб шукати когось на стороні. Та ще й претензії має, що я малоактивна у ліжку.

– Як давно ви у шлюбі?

– Три роки. Перший рік ще якось витримувала. Спочатку навіть тішилася, що маю такого сильного хлопа. Народила дочку, зробила кілька абортів – і врешті втомилася. Після безсонної ночі мене все дратує. Устаю вранці стомлена, гейби всю ніч двигала лантухи. Інколи відчуваю навіть якусь відразу до чоловіка.

– Це якесь відхилення в інтимній поведінці вашого чоловіка, – кажу. – Приводьте його сюди.

– Не захоче йти до сексопатолога. Про це у нас уже була розмова. Він вважає, що до сексопатолога йдуть тільки імпотенти.

– А ви скажіть йому, що треба пройти медогляд: мовляв, тепер усякі хвороби поширені – СНІД, наприклад.

– О-о, щось придумаю! А може, без нього ліки якісь дасте?

– Ні-ні, без його відома чи згоди цього не можна робити. А ну ж бо йому зашкодить, тоді що? Кримінал!

– І то правда, шкода чоловіка, – погодилася жінка.

Через тиждень прийшли обоє. Дружині я велів зачекати в коридорі. Звичайний сільський хлопець, коренастий, мускулистий, загорілий. Відразу видно, що фізична праця йде йому на користь. Спрямовую розмову у бажане русло. Застерігаю, що такий ритм в інтимних стосунках може призвести до виснаження нервових центрів, що відповідають за статеву функцію, а в результаті – імпотенція. Видно, злякався такої перспективи – обіцяв не ставити будильника біля ліжка. Крім цього, виписав йому снодійні засоби, аби вживав протягом тижня перед сном.

Подіяло. Через два місяці прийшла жінка і радісно розповіла, що у них в інтимній сфері – повна гармонія.

Нічна оргія

Опівночі надійшов терміновий виклик “Швидкопомочі”. За кілька хвилин були на місці. Постукав у двері. У цю хвилину з квартири випурхнули двоє дівчат. Заходимо досередини: я і фельдшер. На підлозі лежить напівголий хлопець і важко дихає. Оглядаємо: а в нього статевий член перев’язаний ниткою біля самої основи, весь посинілий, набряклий, ще трохи – і настало би його омертвіння. Хворий – у коматозному стані.

Молода дівчина щось белькоче, годі її зрозуміти. На столі повно наїдків і порожніх пляшок.

– Чия робота?! – питаю.

– Я тут ні при чім! То вони, – кивнула сполоханим поглядом на двері, куди пішли дівчата. – Пожартували над хлопцем.

– Ого! Добрі жарти! – обурююся. – Хлопець міг стати калікою!

Узяли бідолашного в лікарню. У крові виявили великий вміст алкоголю, що рівнозначно важкому ступеню алкогольного сп’яніння. Поставили крапельницю з дезінтоксикаційними препаратами. Через кілька годин хворий очуняв і розповів про свою пригоду.

Недавно вернувся з армії. Завітав у гості до своєї колишньої знайомої. За якийсь час прийшли ще дві її подруги. Розважалися, пили вино, горілку, слухали музику. Сміх, веселощі. Нарешті усім це набридло.

– Давайте займемося груповим сексом, – запропонувала котрась із прибулих дівчат.

– Угу-у-у! – загомоніли за столом. Роздяглися. З першою дівчиною статевий акт, хоч тривав недовго, але сяк-так удався. Але тут же хлопець чомусь відразу знесилився, обм’як. А дівчата кричать: “Давай! Давай!” Він хотів щось їм сказати, але язик заплітався в роті, а в очах потемніло.

Випили ще по чарці. Оральний секс теж не угамував пристрастей. Роздягли хлопця догола. Він не опирався. Одна з дівчат перев’язала статевого члена ниткою для стимуляції, але ерекція так і не наступила.

– Ах ти слабак нещасний! – чув, ніби крізь сон, дівоче кепкування. Але нічого не міг вдіяти...

Що було пізніше – не пам’ятає...

Наступного дня хлопця виписали з лікарні, порадивши уникати сумнівної компанії.

Table of Contents

– Тримаєтеся чоловіка чи він вас?

Непрошена гостя

Чоловічі клопоти

Квіти на згадку