Записки старого доктора

У такі хвилини Данило задумувався. “Може, то мені примарилося? Можливо, схиблена уява про навколишній світ не дає тверезо мислити? Попав під звабу дружини – і вона робить зі мною, що хоче”.

За останній час Данило так змінився, що аж страшно глянути. Та хіба він винен? Блудниця розтоптала все чисте, що було між ними, а відтак зникла колишня пристрасть. Донедавна тішив домашній затишок. Тепер втішного мало.

***

Данило прокинувся в кепському настрої. Учора, ремонтуючи авто, підняв важку деталь – і раптом відчув різкий біль у попереку. Трохи полежав – і ніби біль стих, та вранці знов дав про себе знати. Не міг поворухнутися, застогнав. Підійшла дружина, дивно усміхнулася.

– Знову скиглиш? То вмирай уже! – мовила тоном, наче йшлося про щось звичне.

– Що ти кажеш? Схаменися...Я хочу жити, а ти...

Вона заметушилася. Щось випало з рук.

– Я просто так...вихопилося слово...Вибач.

Притулилася до нього. Данило злегка відсторонив її від себе. Сів, згорбившись у ліжку і задумався над почутим: “Чекає на мою смерть. Видала себе. Тримала в собі і врешті вирвалось: то вмирай уже... в цю хвилину...тепер. Доки будеш стояти мені на дорозі?”

Перемагаючи біль, Данило встав, помився у ванні, зціпив зуби, щоб не сказати чогось лихого, пішов на роботу. Дорогою груди розпирала злість, а в голові товклося оте: “То вмирай уже”. У голову лізли думки, одна страшніша іншої.

Зайшов у свій кабінет і закрився зсередини. Хотів заглушити гнів горілкою. Узяв келишок, налив до половини “Столичної” і поставив на краю стола.

“Ні, пити не буду. Як-не-як треба працювати, день тільки-но почався. Скажуть хворі, з самісінького ранку доктор напився. Запах горілки чути здалека”. І він вилив вміст келиха собі на долоні, розтер. Надягнув халат і пішов до хворих. На ратуші пробило дев’яту.

“Дев’ята година – початок робочого дня, а не прихід на роботу, – згадав колись прочитане в газеті. – Отож я пунктуальний за будь-яких обставинах”.

Йому здавалося, що він може навіть у найскладніших моментах не показувати свого невдоволення на людях. А насправді годі втаїти від навколишніх свій біль.

У коридорі зустрів медсестру Галину, привітався.

– Ви сьогодні такий похмурий, аж страшно дивитися, – каже вона. – Може, ви захворіли?

– Та ні, не вгадала, – відповів Данило і вимушено засміявся. – Я цілком здоровий. То моя така натура з дитинства.

– Видать, важким воно було?

– Колись розкажу, – ухилився від прямої відповіді.

“Вже й сторонні назорили щось недобре, а може, просто з цікавості спитала працівниця про здоров’я”, – подумав Тягнидуб, йдучи в ординаторську. Ординатор Роман Помірчук і хірург Олесь Тарнавський курили, а Лідія Хомишин схилилася над столом, писала щось в історії хвороби.

– Хлопці, як вам не соромно диміти в кабінеті? Зважили б, що ви тут не одні!

– Вона наша дегустаторка, – сміються курці.

Лікарка й справді вдихає, як і вони, тютюновий дим, та чомусь мовчить.

У цю хвилю появилася у дверях чергова медсестра і схвильованим голосом мовила: “Ходіть у десяту палату!”

– Що там?

– Хворий утратив свідомість!

– Ходімо, – кивнув Помірчуку, що якраз душив недокурок у попільничці.

Поки дійшли, хворий перестав дихати, посинів.

– Ось маємо, напевне, емболію легеневої артерії або інфаркт міокарда. Інакше чого б так нагло вмер?

– Або аневризма аорти, – висловив свою думку Помірчук, беручи мертвого за руку.

– Ви йому щось вводили? – спитав завідувач медсестру.

– Ні, нічого не встигла.

– Як то сталося?

– Прийшла, щоб забрати термометр, а він схлипує, посинів, то я побігла за вами.

– Кисню треба було дати!

– Забула...не встигла...

– Відгородіть ширмою, – розпорядився Тягнидуб, – або переведіть хворих в іншу палату на дві години, поки труп лежатиме у палаті.

***

П’ятниця – кінець робочого тижня. Данило прийшов з роботи пізно. Син уже давно заснув, а дружина поралася на кухні. Після вечері Данило переглядає свіжі газети.

“Так розбушувався океан, – читає на першій сторінці, – мало не змело з карти Землі маленький острів біля Індонезії. Стихія не вщухає. Є жертви”. Або ось пише районка: “Собака загриз на смерть трьохрічну дитину, покусав батька. Той у гніві застрелив з рушниці скаженого пса. Тепер має ще одну проблему: впродовж місяця буде приймати щеплення від сказу”.

“Навколо одні неприємності. Неспокійний світ. Отаке воно тривожне життя. Чого тільки в ньому немає?” – подумав і відклав газету. Уже мали укладатися спати. Галина вийшла з ванної кімнати і обпекла чоловіка сяючим поглядом синіх очей. Здавалося, щось міркувала, ніби кам’яні брили перекочувала. Данило дивився на її світле обличчя, солом’яну хвилю волосся, довгі чорні вії, пухнаті губи і чудувався, що має таку звабливу дружину.

Раптом телефонний дзвінок. “Рівно одинадцята година”, – глянув на годинник Данило і зачув як дружина почала з кимсь розмову.

– Добре, добре, – каже у трубку Галина. Голос її чомусь відразу змінився, стишився. У ньому і покора, і послух. Данило ніяк не міг втямити, яка причина такої зміни тембру голосу. Інколи хотів її спитати про це, та завжди щось стримувало. Мимоволі прислухався до розмови. Цього разу навмисне став неподалік, а дружина сказала кілька слів і нарешті:

– Я все зроблю, все зроблю.

“Що б це мало означати?” – намагається розгадати Данило, але нічого путнього в голову не йде. Не питав, звідки такий пізній дзвінок, і обоє лягли спати. Хмеліли від кохання і заснули аж після опівночі. Що ж, заради кохання можна і цілу ніч не спати. Здавалося, що після такої ночі вона не зможе ще чогось хотіти іншого

***

Четверте березня, а сонце, кидаючи на землю золоте віяло променів, припікає так, ніби це початок літа. Аж дивно, бо ще два тижні тому лежав сніг, а нині вже проліски цвітуть, бубнявіють пагони дерев.

Вранці Данило, не снідаючи, пішов до лікарні. Оглянув важкохворих, скорегував попереднє призначення. Тепер можна і відпочити. Попереду – вихідні дні.

– О, ти так швидко? – здивувалася Галина.

– Вихідні ж у мене. Поїду в село.

– То я з тобою у Краснопілля на базар. Треба щось купити з весняного одягу для сина.

– Може, поїдеш зі мною до села? Батьки вже забули, як ти виглядаєш.

– Ні, іншим разом поїдемо.

– Ну, як хочеш.

Данило навмисне тягне час, хоче переконатися, чи має вона домовленість про зустріч на певну годину. Ліг на диван, увімкнув телевізора.

– Ну, то їдьмо, дорога неблизька.

– Маю ще час, – відповів Данило і запримітив, що дружина хвилюється, поглядає на годинник, раз по раз відкриває духовку, звідки чути приємний запах.

– Уже спеклися коржики, можемо їхати.

– Ну що ж, поїдемо.

Декілька хвилин їхали мовчки.

– Кажуть, учора у Краснопіллі чоловік зарубав сокирою жінчиного коханця, а потім викинув трупа з дев’ятого поверху. Не чула?

– Ой, таке страшне кажеш!

– Кажу те, що чув. У нашому місті про той випадок стільки розмов. А ти що на те скажеш?

– Що маю казати? Кожна людина має своє призначення на Землі.

– А ти яке маєш?

– Таке, як і ти! Чого причепився з самого ранку?

– Хочу відвести душу.

– Краще дивися за дорогою, а то, чого доброго, в канаву заїдеш.

Вона кинула глузливий погляд на нього і усміхнулася кутиками вуст.

– Боїшся?

– Не мели дурниць, – сухо скривилася, наче з’їла кислицю, мовчки втупивши байдужий погляд у дорогу.

В’їхали в місто. І ось диво – дорогу переходить Антип Згубін. Вона завмерла, опустила очі.

Данило вдав, що нічого не помітив, і зупинився на обочині, навмисне, імітуючи несправність автомобіля. Тисне на газ, перевівши ручку передач у нейтральне положення. Авто гарчить, але не рухається з місця. Він почав навмисне нервувати, кілька разів виходив з автомобіля, щось крутив у моторі.

– Піду пішки, то недалеко.

– То йди, а я пошукаю майстра, щоб допоміг зремонтувати.

Данило вдав, що не помітив коханця на дорозі. Знов і знов тисне на педаль. Проїхав кілька метрів і зупинився.

– Не розумію, в чому річ. Треба таки майстра, а ти йди-йди.

Вона поспішно відчинила двері автомобіля і випурхнула на тротуар. Кілька разів оглянулася, прискорюючи кроки.

Данилові спало на думку, що вона може загубитися в людському потоці. Адже сьогодні субота. Люди вештаються дорогою – базарний день. Він довго не спускав з неї очей. Нарешті вона зникла в натовпі. Та за хвилю появилася на вулиці біля перукарні, що неподалік промислового базару. Данило плавно рушив з місця. Як вести себе далі, не знав. Хвильку повагався, чи варто переслідувати жінку.

“Треба грати роль до кінця, – подумав. – Важливо не сполохати її передчасно, а то вловить щось підозріле – і тоді...”

Та він помилився. Вона і гадки не мала, що він за нею стежить. Поки доїхав до перукарні, вона встигла перемовитися кількома словами з Антипом, який ішов біля неї і сів у своє авто, що стояло неподалік.

“Ага, ось де вони зустрічаються. Нічим не примітне місце. Жіноча перукарня – поза підозрою, – подумав і натиснув на гальма. – Тепер не спущу ока, інакше така нагода може не трапитися”.

– Ну що, зремонтував авто?

– Де там, гарчить, мов поранений звір, їхати в село не наважусь.

– То їдь додому.

– А ти?

– Піду на базар і щось куплю.

– Добре. Я заїду до знайомого, може, щось підкаже. Він знається на автомобілях.

– А потім?

– Вернусь додому.

– А як же село?

– Ризикувати не стану, дорога неблизька.

– І то правда.

– Якщо мене не буде на дорозі, то їдь автобусом, – сказав Данило.

Вона витримала паузу і щось промовила, але він не почув її слів. На годиннику рівно одинадцята. Мимоволі посміхнувся, глянув у дзеркало заднього бачення, пригладив настовбурченого чуба.

“Оці підглядання, підозри... Як я опустився низько! Ну, скажи жінці все, що думаєш про неї. Дивись, який розвідник, шпигун знайшовся”, – подумав Данило. Йому стало соромно за свої вчинки. Але зупинитися годі. Здавалося, він став учасником азартної гри. Хотілося вийти переможцем за будь-яку ціну.

Проїхав у найближчий провулок. Вийшов з автомобіля. Зиркає, куди піде дружина. І раптом побачив: вернулася його найдорожча і прямує до автомобіля коханця. Ось вона вже біля нього.

“Зупинись!” – крикнув Данило, але голос його застряг у горлі, аж сам здивувався. Та де там! Не почула, оглянулася навколо і шугнула всередину. Ще мить – поїхали. Данило дивиться куди – не бачить, щезли з очей. Швидко сідає за кермо. Виїхав на роздоріжжя. Куди їхати – не знає. Наліво, направо – однакова невідь. Зупинився. У голові – клубок думок. Він намагався стримати своє хвилювання, однак воно пульсувало у скронях. Так – роздумувати ніколи! Він повернув на дорогу, що веде через ліс. Швидко приїхав на узлісся. Вийшов із автомобіля. Навколо голі дерева. Теплий весняний вітерець приємно лоскоче обличчя, в яке, як йому здалося, вся кров хлинула з тіла. Стояв і якусь хвилю не наважувався рушити з місця. Наче все в тілі закам’яніло, притупилося.

“Напевне, вони уже в надійному сховку: на чужій квартирі або в лісі”, – подумав Данило. Пройшовся побіля авто, кілька разів копнув у заднє колесо, сердито сплюнув.

“Ото маєш пригоду на свою голову. Тішся жінкою-курвою. Серед білого дня тікає до чужого чоловіка. І нічого не вдієш, – роздумував зраджений чоловік. – Карколомний сюжет з трьох дійових осіб. Двоє кудись зникли, а я стою на чатах”.

Нараз відчув потребу діяти тепер, у цю хвилю, аби не спізнитися. Гримнув дверцятами, тисне на газ. Авто мчало по безлюдній дорозі, як на пожежу.

“О, та я зовсім не бачу, що діється навколо, – раптом спохватився Данило, коли вже кінчався ліс. – Ну й дурний, хіба вони бавляться при дорозі?”

Він розвертає машину і повільно їде, роздивляючись усібіч. Так, з дороги на великій віддалі можна розгледіти кожен кущ, кожне дерево. Навіть видно, як перестрибують птахи з гілки на гілку. Вздовж дороги у лісі цвітуть проліски.

Його зір напружений до краю, здається, що і не мигає очима. Нараз запримітив його авто. Різко загальмував. Так – це вони. Данило перескочив неглибоку канаву, прямуючи до лісових блуднів. Здивувався, що так швидко їх знайшов, власне, не був готовий до такої незвичної зустрічі, та ще й у лісі.

“Що маю робити? – товклося в голові. У цю хвилю розгубився. – Вступати в бійку, зненацька нанести обом тілесні пошкодження, оглушити, а потім каструвати коханця? Ні, за подібне доведеться відповідати перед законом. Чинити самосуду не стану”. Побачив: обоє в салоні напівроздягнені. О, тепер він знає, чому вона кашляла цілу зиму – простуджується. Отут згадав розповідь старого чоловіка про невірну дружину.

“Ось тепер маєш “свою курву”, – подумав Данило, підійшов ближче і голосно засміявся. То був не сміх, а вимушений регіт.

– О, Данько! – схопився Антип і почав метушливо надягати штани. Тряслися руки, не міг відразу потрапити на дірку в ремені, щоб оперезатися ним. Дружина поволі вставала із заднього сидіння, наче з глибокого сну. Зіщулилася, мовби чекала щомиті удару. Одна брова аж надломилася від переляку, спалахнули рум’янці на щоках. Вони палали, і, здавалося, з них ось-ось виллється кров. Хотіла щось сказати, але голосу він не почув. Лише побачив, як тремтіли її губи. Данило мовчки зміряв її презирливим поглядом, а відтак сплюнув і, не сказавши жодного слова, пішов геть. Серце товклося, здавалося, що кудись поспішає і нема йому стриму. Ще хвилю тому міг вчинити самосуд, повбивати зненацька обох, та якась неземна сила відвернула його від гріха. Хоч у той момент про гріх і не думав. Ішов до свого автомобіля поволі, навмання. Наткнувся на суху гілляку під крислатим дубом. Схилився на неї. Стало млосно і він сів під деревом.

“Тримайся, чоловіче,– нашіптував внутрішній голос. – Ти не один такий на світі”. На думку прийшла мелодія давно почутої пісні: “Єслі к другому уходіт невеста, єщо неізвестно, кому повезло...” Почав тихо наспівувати.

“Кому повезло? Мені чи її? Можливо, обом? – подумав Данило. А мелодія звучала у вухах і вже не чув свого голосу. Ніби хтось збоку співає: “Обом повезло, обом повезло...о...о...”

На душі поволі ставало легко. Наче дивився кінофільм чи снилося таке, що його не стосувалося, а він як свідок, глядач, у якого вкрали цінну річ, та йому не шкода. Він наспівував пісню крізь сльози. Тьмариться небо, хитається світ, втікає блаженство, а душу охоплює сум. Оглянувся навколо. З-під торішнього листя пробивалися на поверхню проліски. Заворушилися голі дерева, ніби хотіли його розворушити, розрадити. Отак сидів би не знати доки, якби не відчув холоду. То земля озивалася подихом весни. Ліс такий похмурий, як і він у цю хвилину. Голий, обдертий, і цей вигляд йому імпонує, заколисує.

“А він справжній грабіжник, – подумав про Антипа. – Користується моєю дружиною серед білого дня, та ще й на моїх очах”. Від такої думки його ніби підкинуло – миттєвий вибух обурення, люті. Міг би у таку мить розчавити обох на смерть. Пізно. Лісові блудні зникли з його очей, раді, що так легко обійшлася їм пригода в лісі.

Данило пішов до свого автомобіля, схилився на руль і ніби поринув у сон.

“Може, я дійсно сплю? – подумав, підіймаючи голову. – Ні, то не сон, усе діялося наяву і так швидко, як у кінофільмі”.

Що робити? Їхати додому не хотілося. Залишатися тут у лісі теж небезпечно. А ну ж бо прийде і лупне чимось по голові. Від нього можна тепер усього чекати. І ніхто не додумається, що сталося насправді. Скажуть: автомобільна аварія, заснув водій за кермом. Брр...страшно. Натиснув на педаль. Авто реве, як недорізаний звір. Проїхав кілька кілометрів – і назустріч показалося авто Антипа. Миттю спрацювала думка: виїхати на зустрічну смугу і вдарити лоб у лоб. Одна мить – і всьому кінець. Та враз оговтався, вкусивши себе за губу, аби покинула страшна затія. Ні-ні, самогубцем не стане. Не погубить свою душу, та й чужу не візьме на свою совість. Проїхав мимо і навіть зрадів, що не вчинив зла ні собі, ні йому. Оминув гріх – смертельний на тому і в потойбічному світах. Аж легше стало на душі. Замурликав якусь пісню. Ніякі слова не йшли на гадку. Якесь безглуздя творилося у голові. У душі – пустка. Лише серце продовжувало товктися, ніби хотіло вискочити з грудей.

...Приїхав додому. Галя сидить на ліжку, схиливши голову до колін.

– Що скажеш?

– Давай ще той раз помиримося.

– Ти що, смієшся? – мовив єхидно Данило і схопив її за барки.

Вона закричала. Із сусідньої кімнати вичовгала мати.

– Що тут за крик?

– Нічого, нічого, ми самі розберемось.

–

Ваша дочка курва! – каже Данило.

–

Що ти мелеш, схаменися! – затріпотіла теща.

– Не вірите? Нехай сама розкаже!

– Ти в усьому винен.

– Ах так! Ти ще смієш мене звинувачувати? Ану, геть мені з очей!

– Я могла би піти з ним хоч сьогодні, але не хочу.

– Скільки літ займалася курвевством?

– То неправда, – випередила дочку мати. – Не вірю!

– Нехай вона сама скаже. Ну, говори матері!

Вона кивнула головою, мовляв, правда.

– Я нічого не розумію, що між вами сталося, – мовила жалібно мати і схопилася за серце.

– Ідіть, мамо, ми самі розберемось.

– Ні, я не піду, хочу знати, що сталося. Говори!

Галина мовчить, похнюпивши погляд. Не має що сказати у своє виправдання. Та й зробити це зараз тяжко, власне кажучи, неможливо.

...Обоє надовго стали немов чужі. Здавалося, навіщо жити під спільним дахом? Ніхто з них не робив примирливих кроків назустріч. Горді, вперті, ніби вже виссали дочиста солодкий спілий фрукт і залишили десь у затінку його рештки. Вертатися до нього уже не хотілося. Зупинилися на півдорозі до щастя, про яке так мріяли ще недавно.

***

Данило Тягнидуб поринув у вир вільного кохання. Та кращих партнерок, ніж його дружина, не знаходив. Одні розтіпахи крутилися біля нього. Хвилева насолода – і розходилися хто куди. Єдине, що тримало його дома, – син. Та й тут: сумніви, докори, догадки. У Данила давно закралася думка, що він не його син. На гадку прийшли почуті слова після його народження: “Радий старатися”. Виходить, таки його обдурили! Аж страх бере!..

“О Господи! Що то діється на білому світі? – думав на самоті. – Обман, ошуканство, зрада, і я – частина того світу, де панують ці потворні явища. Шкода, дуже шкода, що я так пізно пізнав облудність своєї дружини”.

І ось у такий час трапилося лихо. Дружина зламала праву руку. Сиділа дома, принишкла, зів’яла. Данилові інколи страшно було дивитися на її спотворене переживаннями обличчя, як вона бореться з собою, але не робить жодних кроків до примирення. Виникла потреба у грошах і тривалому лікуванні. Данило підсвідомо розумів, що мусить допомогти їй. Поволі каламутна хвиля гніву кудись зникала. Гнав від себе мстиві думки. Дратувало лише те, що коханець так швидко забув про неї, утік, коли треба бути поруч. Ще недавно образа, гнів перетворювалися у лихі міркування, хотілося помститися обом, але щоразу та мета видавалася такою мізерною, навіть бридкою. Той безрадісний настрій, що приходив до нього раніше, кудись подівся, і він нарешті позбувся кислих думок. Усе, що досі гнітило, мучило, розтануло, зникло, ніби нічого такого особливого не було – ні зради, ні обману. Данило зрозумів, що любов до неї не згасла, не вивітрилася до кінця.

Дружина здивувалася із такої зміни у поведінці чоловіка. Ось він приніс ліки, сказав кілька теплих слів.

– Ти такий добрий... – засяяла усмішкою.

– Я завжди добрий до ближніх, – мовив на те Данило і теж усміхнувся.

Галина зустрічала його у дверях втішним поглядом, заворожуючи щоразу звабливим поглядом. І він піддався чарам зрадливої жінки. Мабуть, щасливий той, хто скоряється спокусам кохання.

Самотнє лежання у холодній постелі швидко йому набрид. І вже не міг уявити собі життя без Галини. Однак відчував, що кохає вже не ту колишню звабливу Галину, а іншу, можна сказати, двічі заміжню жінку, та ще й брехливу, розпусну. Минуле не забулося. Перед очима – тінь її коханця. Лихий спогад про нього викликав у Данила напад гніву, і тоді він сердився без видимої причини. Щораз наступало якесь невдоволення. Не стало того звичного ритму сімейного життя, що існував донедавна. У ньому час від часу то спалахували, то гасли любов і ненависть. І правий був Достоєвський, який казав, що “любити можна і ненавидячи”.

***

Здається, Данило під тягарем літ зовсім не змінився. Такий же активний, як і колись у молодості. Ніби не торкнулися його літа, пройшли десь поза ним, а він жив сам по собі, не рахуючи ні літ, ні зим. Хоч це так видається з першого погляду, а насправді таки змінився. Постарів – це м’яко сказати, бо тіло одряхло, посивів кучматий чуб, зріділо волосся, повільнішою стала хода. Лише душа залишилася молодою. Напевне, вона ніколи і не старіє, адже вона вічна. Ніхто не каже, що зістарілася душа чи померла. Вмерло тіло, душа живе і після смерті, чекаючи на Божий суд.

Отож, Данило у такому віці, коли на пізню осінь задивився. Якщо хтось хоче знати, який він є насправді, треба подивитися не у дзеркало, а на свого ровесника. Він добре це знає і уникає розмов про старість. Зате часто вдається у спогади. У пам’яті зберіг усе, що було з ним впродовж минулих літ. Дивується, що так швидко приблудив до старості. Інколи аж страх бере. Ніби й не жив, власне, не нажився, не натішився досхочу земними втіхами. Роки промайнули, як метеор у зоряному небі. Інколи зблисне на думці якась гарна подія із життя і відразу згасне. Добре, що роки руйнують пам’ять про неприємне, гидотне, усе те, що так боляче било в саме тім’ячко. Било, та не вибило з життєвої колії. І нині здається йому, що це був тільки примарливий сон. Лише звабливе кохання і досі збуджує кров, стимулює, кличе до праці, до дій. Отак погадкує, погадкує перед сном і тоді щось приємне сниться.

Вранці нікому не розказує про свої нічні видіння. Вважає поганою прикметою розповідати свої сни. Зате інколи викладає на папері побачене уві сні. Цієї ночі приснилася Зулія. Щось казала до нього, усміхалася, така молода, як тридцять п’ять років тому. Прокинувся зі сну. Не запам’ятав слів, лише її силует наче виник перед очима. І ось через стільки літ наважився подзвонити до неї на квартиру. Телефон знайшов у довіднику, бо колишній, що пам’ятав, давно змінився. Різні думки лізли в голову, коли набирав номер.

– Я слухаю, – почув такий приємний знайомий голос.

– Зулійко, це турбує... – сказав, не назвавши себе і на мить вмовк.

– Рада тебе чути через стільки літ, – відразу впізнала його. Аж дивно стало.

– Хочу щось спитати, порадитися.

– Питай, розказуй. Де ти зараз працюєш?

Данило коротко розповів про себе. Мовляв, завжди згадував її, яка так вміла красиво кохати, весело сміятись і хотів би побачити, якою вона стала тепер.

– Будеш у Львові, то зайди до мене на роботу і тоді поговоримо. Згода?

– Звичайно, звичайно, – погодився Данило.

Через кілька днів така нагода трапилася. Вона якраз чергувала у відділенні. Данило прийшов у коридор приймального відділення. Те саме приміщення, що і колись. Ніщо тут не переінакшилося. Тільки сьогодні не було колишньої огрядної швейцарки, а метеликом туди-сюди пурхала тендітна дівчина. Вийшов молодий лікар і щось розказував відвідувачці. Ще дві жінки стояли збоку, спершись на підвіконня.

– Передайте пані Зулії, що її чекають у коридорі, – сказав Данило лікареві, що зібрався йти наверх.

Чекати довелося довго. Нарешті вона у дверях. Звела догори брови, блиснула великими очима, усміхнулася.

– Зачекався?

– Ага.

Данило узяв її руку і поцілував пальчики. Вони здалися йому холодними.

– Мала пильну роботу.

– Ти зовсім не змінилася, – заговорив Данило.

– Дякую за комплімент.

– І можеш ще переплести ноги, як колись?

– Можу. А ти, виходить, не забув?

– Я все пам’ятаю. Твої пухкенькі губи такі ж, напевне, смачні, як і колись.

Такі...такі...

– Сексуальні?

– Ага. Ох, як же я їх так упустив?

Зулія сміється. Видать, їй приємно чути такі слова. У цю хвилю Данило мовби ненароком торкнувся її грудей. Вони були, як і колись, пружні, звабливі.

– У мене закінчується зміна. Почекай мене на вулиці, там і поговоримо.

– Добре, – погодився Данило.

– Пані Зуліє, кінчайте розмову. До нас з хвилини на хвилину прибуває хтось із санепідстанції.

– Уже йду, – каже Зулія черговій акушерці, що сиділа навпроти за столом і щось писала у журналі. – Бачиш, тут довго не можна.

– Розумію, – сказав Данило. – Зачекаю на вулиці.

Надворі падав сніг. Дув морозний вітер. Починалася справжня зима 2006 року.

Не минуло й півгодини, як вони вже сиділи у затишній кав’ярні неподалік головної пошти. У розмові дивилися одне на одного, мовби бачилися щодня і не було позаду тридцяти п’яти років, а нинішня розмова – продовження учорашньої. Вона почала розказувати:

– Тримаюся уже четвертий десяток літ на одному місці роботи. Пройшла всі ступені росту як спеціаліст: черговий лікар, ординатор, завідувач і нарешті знову чергую. Могла ще втриматися на посаді завідувачки, але не схотіла. Сам знаєш, менше клопоту, а зарплата майже така сама. Та й нехай працюють молодші. Я не така, що тримається зубами за посаду. За радянських часів три роки перебувала у партії, та вчасно покинула цю злочинну зграю.

– А ти гарно розмовляєш українською, – зауважив Данило.

– Давно навчилася, читаю художню літературу, пишу. Кілька літ тому охрестилася у православному храмі. Дочка і внук теж хрещені.

– Виходить, ти асимілювалася...

– Ні, я просто зжилася із людьми, які мене оточують. Не уявляєш, як іноді було тяжко, коли на тебе дивилися зверхньо, ніби на чужинку.

Вона скривилася: видно, згадала якусь заподіяну їй кривду.

– А очі в тебе такі красиві! Ану, примруж, – каже Данило. – Де ж поділась краплинка на носі?

– Яка?

– Ти ж мала колись цяточку на кінчику носа.

– Запам’ятав? Дивно...

– Я все пам’ятаю. Таку, як ти, забути не можна. – Данило хотів нагадати про волосяний талісман, але стримався.

– Ти мене згадував?

– О, дуже часто.

– Тоді чому ніколи не дзвонив?

– Мав від тебе заборону.

– І ти здався, повірив?

– Як бачиш, я послушний.

– Розкажи, що цікавого було у тебе, чому задумав нагадати про себе?

– Не знаю, щось штовхнуло, аби...То, напевне, старість усьому винна. Із передачі “Чекай на мене” моя витівка. Там теж старики інколи шукають тих, кого втратили замолоду.

– По тобі не видно, що ти старий. Признайся, скільки мав жінок?

– О, їх на пальцях не злічити, – пожвавішав Данило. – Лише одна була серед них найкраща.

– І хто вона, як не секрет?

– Та, що розмовляє зі мною.

Зулія розсміялась. На якусь хвилю замовкли, ковтаючи гарячу каву.

– Чого задумався? – спитала Зулія.

– Не готовий до сповіді, – каже Данило, поїдаючи її очима. – Хоча дещо повім...

І попливла невимушена розмова і, що найважливіше, довірлива. Данило признався, що виховав сина, має онуків, але давно запідозрив, що то не його син.

– А чий? – спитала Зулія.

– Не знаю. Про свою підозру ніколи дружині не говорив.

Розказував Данило неквапом, звіряючи свої слова з чимось прихованим на споді душі. Змовчав про жінчину зраду. Не хотів ще раз пережити негативні емоції. Старався більше розпитувати, аніж розповідати про себе.

Несподівано Зулія сказала:

– Хочеш, зроблю тобі сюрприз?

– Який?

– Покличу внука. Йому вже тринадцятий пішов. Займається спортом, відвідує спортивну секцію з тенісу.

– Клич.

Зулія набрала по мобілці номер домашнього телефону.

– Зайди до мене в кафе “Зелений бір”.

– Ти щаслива? – спитав Данило приглушеним голосом.

– Як бачиш. Маю дочку, внука, працюю. Здається, Бог дав мені все, що треба. Дочка закінчила медичний інститут, працює сімейним лікарем, а зять – військовий.

Данило терпляче очікував приходу хлопця. Аж ось і він. У спортивному костюмі. На плечах рюкзак, з якого виглядали тенісні ракетки. Обличчя його зарум’янилося на морозі.

– Знайомтесь, – каже Зулія. – Це дід Данило, а це наш Олесь.

Вони потиснули один одному руки. Данило трохи довше, ніж звичайно у таких випадках, затримав його руку у своїй долоні. На нього дивилися пронизливі очі підлітка, мовби насміхалися зі старого.

– Сильний хлопець.

– Аякже, – сказала мати. – Спортсмен, уже й юнацький розряд з тенісу має.

– Мушу йти! – сказав Олесь по хвилі. – Чого мене кликала сюди?

– Просто так. Як твої справи у школі?

– Нормальні. З математики десять, з географії дев’ять.

– Після тренувань не вештайся допізна, відразу приходь додому!

– Ага, – засміявся, махнувши рукою.

– Чудний хлопець, – каже Данило, – красивий.

– І все?

– Не знаю. А що?

– Ти добре придивився?

– Так, ніби оглянув з ніг до голови.

– І нічого не примітив? – здивувалася Зулія, сяючи вуглинками-очима. – Ну ти й не спостережливий. Він же твоя копія. Навіть передні зуби такі, як у тебе.

– Як це він такий удався?

– Як-як? Гени винні.

– Чиї?

– Твої, а чиї ж? Я давно хотіла тобі признатися, що...

У цю мить у Данила знесилився розум. Годі було розтлумачити, усвідомити, про що вона веде розмову. Зулія блиснула на нього бездонними очима, опаливши його своїм поглядом, поправивши пасмо чорнострунного волосся.

– Не віриш? – каже, а в самої сльоза іскринкою пробивається з-під довгих вій. – Я сама довго не вірила, що ти батько моєї дочки. Дочка вся у мене.

– Така ж красива?

– Ага, – Зулія усміхнулася, глянувши з-під брів на нього дивним поглядом.

Данило не міг отямитися од почутого, а вона продовжувала:

– Я вдячна долі, що тоді зустріла тебе.

Він дивився на неї розгубленими очима, протирав їх, чи, бува, йому не сниться, чи насправді він розмовляє.

“Може, мізки з’їхали набакир і сприймають усе у викривленому вигляді, – подумав Данило. – Та ні, я при добрій пам’яті”. Він похнюпив голову, щось мимрив, але вголос боявся промовити слово. Думками літав десь далеко, згадуючи тих кілька днів, що подарувала йому ця жінка тридцять п’ять років тому. Каявся, що ні разу не прокинулося у ньому почуття батьківства.

– Виходить, тоді вішала мені локшини на вуха, а я думав, що у нас справжнє кохання, а насправді...

– Повір, ніякої фальші не було. А дочка таки зачата в чарах кохання, – сказала Зулія, але він не сприймав її голосу. Вираз його обличчя свідчив, що думками він бродив стежками минулого, яке так неждано дало про себе знати, викликаючи приємні почуття.

“У чарах кохання, у чарах кохання”, – повторяв тихо, дивлячись у її примружені очі і поринав в уявний вир блаженства.

– Ось бачиш, – заговорила Зулія, – як то буває у світі. Мій чоловік ростив дочку і гадки не мав, що вона йому чужа, ти виховував чужого сина. Кіно, цирк, навколо стільки брехні, інколи аж страх бере.

Вона подивилася на годинник.

– Поспішаєш?

– Ага. Чоловік скоро прийде з роботи, мушу готовити вечерю. Підемо.

Данило взяв її за руку, і вони вийшли на людну вулицю. Надворі хуртовина, вітер палить розпашілі щоки.

– Мені пора, – каже Зулія, подаючи Данилові руку.

В обличчя війнули холодні сніжинки. Ніжні, як поцілунки дівчини. А може, то не сніжинки, а вона цілує його, як колись давно. Данило замружив очі. Ні, таки падає сніг. Дме вітер, лютує зима. Зулія пішла, не оглядаючись.

Останній інвалід

Вже кілька днів шугає морозяний вітрисько, скиглить, наче хижий звір, що чигає на здобич, заглядаючи у кожний закуток.

Лютує холодна завія. Вже насипала снігу аж по саме підвіконня. Віконні шиби вкрилися товстою памороззю. Через них годі розгледіти, що там діється на вулиці. Хоч вулиці, як такої, давно вже немає. Ніхто тут не тільки не їздить, але й не ходить. Хіба що поштарка раз у місяць приносить пенсію. Узимку сама собі через сніги прокладає стежку.

Колись багатий хутір Сухоліс, нині доживає віку. Старі люди повмирали, а молоді переселилися до найближчого села. Дехто зумів прилаштуватися у місті. Порожні хати зачинялися на висячі замки. Покидаючи свої домівки, господарі позабивали вікна дошками.

Лише Максиму та Єві не було куди йти. А ще Дарина Горішня тримається своєї хати. Вже багато літ вдовує, та якось дає собі раду. Дочка у місті з сім’єю прижилася. Хоч і там їм не з медом живеться. Четверо душ мешкають в однокімнатній квартирі. До себе матір не кличе, бо й так тіснота в хаті.

Максим із сусідкою ціле літо збирали сухе патиччя, носили його з лісу на плечах додому, аби зварити якусь страву і погрітися біля печі зимою.

Єва вже кілька літ не виходила далі свого подвір’я. Іноді стане біля воріт і чекає – може, хтось надійде, скаже, що там діється у світі. А коли нікого не зустріне, то ще сумніше стане на душі. Цієї сніжної зими цілими днями сиділа біля свого вікна, загатою заставленого, дивилася на сусідські подвір’я, що нагадували купи напівзруйнованих гнізд. Ніхто до них не навідується, хіба що птахи ховаються під стріху від пекучого морозу. А в одній оселі на краю хутора стара Макушиха держить корову. Сама недавно пішла жити до сина і невістки. Молоді господарі ще не встигли збудувати стайню, і корову Макушиха завела до пустої хати.

– І так ніхто не купить халупи, то нехай хоч худобина перезимує в затишку, – казала тим, хто кепкував з дивної жінки.

А влітку таки досить гарно на хуторі. Чисте повітря, пшеничні поля, луг у цвітінні трав. На столітніх вербах птаство заливається співом. Та й біля ставка можна посидіти, порибалити. В останні роки ставок чомусь змілів, заріс очеретом. Біля берега вода в ньому зелена-зелена: жабуриння вкрило. Колись тутешні господарі відрами носили його до своїх домівок. Свині охоче поїдали цю зелень і на очах росли.

У теплу днину любить Максим посидіти з вудочкою біля ставка. Деколи й спіймає якусь рибину, а потім смажить на пательні, вгощає кота і тішиться як дитина.

Здається, що в такому хуторі можна жити до ста літ з усмішкою на обличчі. Та де там. Люди чомусь втікають до міста або села.

Сухоліс давно почав чахнути. Споконвіку жили тут люди і не нарікали на долю. Лише заздрість брала хуторян, коли дивились на освітлені вікна в селах, що не гаснуть до півночі. Дивись телевізор, слухай радіо... А в Сухолісі нічого не змінилося, плоди цивілізації сюди не доходили.

Трохи згодом і хутір електрифікували. Дехто навіть телевізор придбав. Та втіха, що живуть не гірше за інших, скоро минула. Буря зламала кілька стовпів. Лишилися одні бетонні підпори. Ніхто не брався ремонтувати пошкоджену лінію електропередач.

– Йди до контори, пожалійся, – радить Дарина Горішня. – Тебе послухають. Кажи, що від громади прийшов.

Послухався Максим і прийшов до контори селянської спілки. Ще знадвору почув якийсь рейвах на другому поверсі.

– Де тут спілчанський голова? – питає Максим цибату дівчину, що першою зустрілася йому в коридорі.

– Ой, як ви невчасно прийшли! – мовила дівчина. – У нас така оказія сьогодні! Голова справляє день народження.

Аж ось і сам шеф показався в коридорі. Мабуть, зачув голосну розмову, а може, просто вийшов, аби подихати свіжим повітрям.

– Просьбу маю, – каже Максим. – Вділіть кілька стовпів, аби зремонтувати лінію.

– Яку ще там лінію?

– Ту, що до Сухолісу електрику несе.

– Зберіть гроші з людей та й ремонтуйте, – порадив сільський керівник.

– Де тих грошей узяти? – бідкається Максим. – На хуторі одні пенсіонери живуть. Ледве кінці з кінцями зводимо.

– То ваші проблеми. Нам ось корівник треба ремонтувати, на шифер гроші підуть.

– Зважте, що в нас студено в хатах і темно.

– Даруйте, але нічим не можу помогти. Може колись, як розживемося, отоді приходьте, а тепер криза, розумієте, криза...

Зажурений повернувся Максим додому.

– Ну, що казали? – допитувалася сусідка.

Максим якусь хвильку мовчав, відтак журно мовив:

–

А ніщо. Будемо і далі глипати очима в потемках.

***

Максим і Єва жили на хуторі здавна. Ще перед війною збудували невелику хатину. Та недовго тішилися у новій господі. Максима забрали до війська, а відтак на фронт. Війна є війна. Хтось мусить воювати, а хтось у полі перти плуга. Єва не сиділа, склавши руки. Тепер, крім хатньої, на неї чекала ще й робота в полі.

... Ішов другий рік війни. Від чоловіка – жодної звістки. Єва стала вникати у події, що вирували навколо. Це привело її у підпілля. Стала поруч із сильними духом у боротьбі з ворогом. Пройшла вишкіл, що базувався біля хутора в лісі. Швидко навчилася влучно стріляти, засвоїла різні методи конспірації. Тішилася, що і вона воює. Найгірше стало після приходу других совітів. Щодня надходили сумні звістки з фронту. Вдовами ставали жінки. Прийдеш у неділю до церкви, а там повно жінок у чорному. Єва не припиняла роботи в підпіллі. Збирала продукти для повстанців, приносила новини з міста. Набере у дзбан молока і несе до міста продавати, а в косах – грипси заховані. Ніколи не відчувала втоми, виконуючи доручення підпільних груп. Довго ніхто не підозрював, що ця молода жінка, завжди одягнута у старе лахміття, має якесь відношення до націоналістичного запілля.

А тут невдовзі і Максим повернувся. Причовгав додому калікою, без пальців на правій руці, а груди і живіт – у рубцях.

Раділа Єва, що хоч для Максима війна скінчилася. Для неї боротьба з ворогами не припинялася ні на один день.

... Минуло кілька днів. Якось пізно ввечері чують – в сінях грюкнули двері. За хвилю на порозі стояв односельчанин Яросько Кухарів.

– Добрий вечір! – усміхнувся, наче запрошений гість на свято.

– Сідай, Яроську, – каже Єва, витираючи чистою шматою лавку, а в самої аж серце закалатало від недоброго передчуття.

Колись Яросько женихався до Єви, та не лежала її душа до нього. Тоді чемно відмовила, і ось він знову в хаті.

Яроська на війну не взяли, бо на час мобілізації мав нагноєні рани на ногах. Казали, що мати постаралася, аби син не пішов під кулі.

Зразу по війні активний комсомолець Яросько став секретарювати у сільраді.

– А я не сам, – відповів Яросько, і в цю мить до хати зайшли ще двоє озброєних людей.

– Збирайся, ти арештована, – кажуть прибулі.

– А то як, за що? – кинувся до них Максим.

– Спокійно, Максиме, сядь, а то й сам підеш за нею, – застеріг Яросько Кухарів.

Єва спочатку трохи розгубилася, але за хвилю оговталася і каже:

– То якесь непорозуміння. Я нічим не провинилася.

– Так, можливо. Там розберуться, – глянув спідлоба Яросько.

– Юда! – проказала голосно Єва і плюнула йому в обличчя. Потім глянула на чоловіка, посміхнулася, примовляючи:

– Я скоро вернуся.

Не вернулася . Оте “скоро” затягнулося на десять літ.

Таку кару вирік суд найбільш справедливий, радянський.

Максима теж ганили за жінку, декілька разів викликали на допити.

– Чи ж бо я її намовляв противитися владі? Чого від мене хочете? Я воював, здоров’я втратив на фронті, а вона нехай відповідає за себе,– казав Максим енкаведистам. Жалів бідолашну, та нічого не зміг вдіяти вчорашній фронтовик. Щодня карателі проводили арешти, люди зникали ночами. Обезлюднів Сухоліс.

Згодом відчепилися від Максима, дали спокій ветеранові війни. Лише колгоспний бригадир-комуніст не давав спокою. Щодня наказував іти на роботу.

– Дай якусь роботу біля дому, – просився Максим. – Бачиш, який я нещасний каліка?

– У колгоспі всі рівні, – відрізав колгоспний осавул.

– Але ж я групу маю, – захищався Максим.

– Третя група працездатна. Не виробиш мінімуму трудоднів, обріжемо город по саму хату, – погрожував колгоспний посіпака.

Максим не дуже переймався роботою. Збайдужів до неї. Роби, не роби – однакова плата. А ввечері завжди щось тягнув додому: в’язанку сіна, соломи чи жменю зерна. Вдома крутив жорна здоровою рукою, молов принесене зерно і пік паляниці.

Якось перед Різдвом пішов до колгоспної скирти по солому. Солома зляглася, збилася докупи, годі намикати одною рукою. Нав’язав повну плахтину і поніс завіяною снігом стежкою. Вже й до хати близько. Зачула запах їжі голодна корівка, почала ревіти. А тут де не візьмись – колгоспний об’їзник появився.

– Ага, попався! – каже. – Ото заплатиш за все, що накрав за цілу зиму, або згниєш у криміналі.

Вранці на обійсті ветерана війни зібралося колгоспне начальство, дільничний міліціонер.

Максим не просився, говорив спокійно:

– Так, вкрав жменю соломи, бо їсти хотіла корівка. Вона тільна. Теля ще не вродилося, а ви ще минулого тижня законтрактували його до колгоспу. То ж не для себе, але й для артілі старався.

– Злодія треба скарати, – одностайно вирішили владні керівники. І невдовзі виїзний суд у сільському клубі зібрав чимало людей. Судили інваліда війни за розкрадання колективної власності. Згадали йому і про жінку, яка за політику в тюрмі гибіє.

Півтора року виправних робіт – кара на той час невелика. Іншим давали за таку провину більше. Врахували пом’якшувальні обставини: воював чоловік три роки на фронті.

Через рік вернулися із тюрми обоє. Єва відбула десять літ каторги, а Максима амністували.

– Бери пайку буряка, обробляй, – наказав бригадир.

– Не можу стільки взяти, – просилася Єва, виснажена неволею і хворобами.

– Не придурюйся, працюй, інакше підеш назад, звідки прийшла, – пригрозив посіпака-підганяйло.

Де правди шукати? Написав Максим скаргу в райком партії: мовляв, знущаються місцеві керівники над бідаками.

І що ж? Через кілька днів прийшли до хати парторг і дільничний міліціонер. Зробили в хаті і на подвір’ї обшук. Т а нічого підозрілого не знайшли. Пригрозили: хочеш знов до криміналу? Якщо ще кудись напишеш, то ми тебе, як вошу, роздушимо.

Замовк колишній воїн Червоної Армії, навіть до сусідів перестав ходити.

Єва щотижня відвідувала поліклініку. Колишня краса давно поблякла. Здоров’я позбулась у таборі суворого режиму, працюючи на лісоповалі. Тепер ледве ноги волочить, кашляє, задихається. Врешті дістала довідку, що може виконувати лише половину норми на польових роботах. Постарався лікар Захарій. Звичайно, не задурно: дала йому у конверті тридцять карбованців.

Криво дивилася у Євину сторону ланкова, але мовчала.

... Минали роки. Гибіли люди. Втікали: хто до міста на сяку-таку роботу, хто до села переселявся жити.

– Ми тут навіки приречені каратися. Куди на старість підемо, кому ми потрібні? – бідкався Максим.

– Аби тільки не мучитися, бо хто нас догляне? – журилася і Єва.

І ось нарешті почув Максим: розпалася імперія зла. Всюди співи, гомін, як ніколи. Радісна звістка докотилася й до Сухолісу.

– Ти чуєш? – кричить Максим на весь хутір. – Наша доба прийшла. Отепер, жінко, заживемо!

– Аякже, досить натерпілися.

Єва взялася до роботи. Зшила з двох шматин синьо-жовтий прапор. Хоч жовтий колір не такий яскравий, але здалека видно, що то наш національний стяг. Максим повісив його над своїм вікном. Радіє вже немолодий чоловік. Чимчикує до Дарини Горішньої. Голосно співає: “Ще не вмерла України ні слава, ні воля...” Жінки теж наспівують: “А ми тую червону калину підіймемо”...

Боже, що діється з людьми! Як діти радіють. Максим навіть кашляти перестав, розправив груди.

– А що я казала? – сміється Єва. – Діждемося колись свого. Ось і дочекалися.

Ідуть обоє до села, аби глянути, що там діється. Прийшли до церкви. А там людно, як на Великдень. А люди все йдуть та й йдуть. Після Служби Божої – мітинг. На трибуні каявся голова колгоспу, що так довго перебував у партії. Говорив голосно, урочисто, як колись на День урожаю. Казав, що нині виходить із злочинної організації і на очах присутніх спалив свій партійний виток. Люди аплодували, наче якомусь артистові. Тішилися, що нарешті виходить чоловік з неї. А що партія з нього не вийшла – кому яке діло?

Невдовзі колишнього колгоспного керівника обрали сільським головою. Парторгу дістався портфель директора заготівельної контори. Інші партійці теж при кориті, а бригадир став фермером. Стягнув на своє подвір’я колгоспну техніку, відкрив продуктовий магазин. Господар...

***

Максим плекав надію, що у своїй державі хоч на старість заживе по-людськи. Та не судилося. Криза докотилася і до Сухолісу.

А тут Єва ще більше підупала на здоров’ї. Без ліків не може й дня перебути.

Хтось порадив Максиму, аби перевівся на другу групу інвалідності, мовляв, більше пільг буде мати.

І ось він прибув до районної поліклініки.

– Хочу пройти комісію, аби перевели на другу групу інвалідності. Чую себе зле, у грудях колька коле, годі дихнути.

– Нащо вам та морока? – питає молоденька лікарка з багатьма перстенями на руках. – Ви й так пенсіонер.

– Кажуть, матиму якість пільги.

– Тоді спершу йдіть до травматолога, – каже лікарка, дивлячись на його обрубки пальців.

Поплентався Максим аж на третій поверх. Під дверима черга, але його пропустили.

– Треба взяти скерування із соцзабезу. Най вкажуть у ньому, що у вас погіршилось здоров’я.

– А без того скерування не можна?

– Ні, такі поки що існують правила, – відповів травматолог.

Подибав до маршрутки.

– У мене посвідчення інваліда війни третьої групи, – каже Максим, сідаючи на переднє сидіння.

– Вже маю двох з посвідченнями, третього не візьму.

– Як то не візьму? – дивується Максим. – Я інвалід війни.

– Возимо безкоштовно тільки інвалідів першої і другої груп, – пояснює водій. – Виходь, діду, або плати.

– Їдьмо, заплачу.

У соцзабезі довго чекати не довелось. Сивочола секретарка шкидко видала потрібний папірець, завірений гербовою печаткою.

І знову він у поліклініці.

– Я вам запишу у посильному листку про те, що не маєте пальців і про шрами на грудях, а решта болячок нехай знаходять інші лікарі. Ось список, куди треба йти.

Прочитав на клаптику паперу: терапевт, невропатолог, окуліст, рентген, лабораторія (аналіз крові і сечі).

– Починайте з рентгену, бо потім буде пізно, – порадив лікар.

Під рентгенівським кабінетом повно людей. “Піду в лабораторію, бо поки до мене черга дійде, то півдня мине”, – подумав Максим.

– Пізно, – каже лаборантка. – Аналізи беремо лише до десятої години, в ви коли прийшли?

– А може, зробите виняток? – проситься спізнілий пацієнт. – Мені так далеко добиратися.

– Ні, не можу. Та й аналізи будуть негодні.

Вийшов прохач ні з чим. У коридорі зустрів санітарку, котра чула ту розмову.

– Зачекайте, – каже, – я вам щось повім. Дайте лаборантці п’єтку і вона вам, що схочете, напише.

Вернувся. Поклав у кишеню білого халата п’ять гривень.

– Так би і сказали, що аналізи потрібні для комісії. Зачекайте хвильку, зараз напишу.

Втішився Максим, що не треба буде ще раз йти сюди. Вернувся до рентгенівського кабінету. Якраз і його черга підійшла. І тут виходить у коридор повнотіла медична сестра і каже:

– На сьогодні досить, плівка скінчилася, та й світло чомусь барахлить. Приходьте завтра.

“О, на маєш, – подумав Максим. – Якраз на мені стало”.

Прийшов до терапевта.

– Маєте якісь скарги? – питає лікарка.

– Не жаліюсь ні на кого, – не зрозумів, про що йдеться.

– На здоров’я.

– Здоров’я моє нікудишнє. Задихаюсь, кашляю, серце болить, ледве ноги волочу.

– Ну, тоді біжіть на електрокардіограму.

– А то куди ще?

– В дев’ятий кабінет.

– Немає паперу, – каже симпатичне дівча у халаті з короткими рукавами, смакуючи з маленького горнятка каву.

– Як то немає паперу? Піду до кіоска та й куплю зошит.

– Дідуню, то не такий папір, – сміється дівчина. – Треба в рулонах.

– А коли буде?

– Або я знаю, навідуйтеся.

Вернувся Максим до терапевта.

– А що я зараджу? Лягайте в лікарню на кілька днів і там обстежуйтесь, якщо вам горить з тою комісією.

– Мені не горить, але далеко їздити, та й жінка хворіє, не маю на кого її залишити вдома.

– Як хочете, то ваші проблеми, – чемно відповіла лікарка. – Без рентгену і кардіограми не можу нічого писати.

“Ага, можу піти ще сьогодні до окуліста”, – глипнув на папірець.

Підіймається крутими сходами на третій поверх, тримаючись за перила. Підійшов до дверей, а там якась жінка в окулярах заступила собою прохід і каже:

– А то куди без черги?

– Мені можна, я інвалід війни.

– Всі ми тут інваліди, – загули ті, що сиділи на лавці. – Сідайте, діду, скраю і чекайте.

Послухався, бо що мав робити. Нарешті і його черга підійшла.

– Недобачаю ввечері, – скаржиться Максим.

– Може багато читаєте? – жартує лікарка.

– Де там читаю, вже кілька років без світла живемо. Може окуляри припишете?

– Тут окуляри не допоможуть. У вас починається катаракта.

– А то що за біда?

– Плівка така наростає, більмо. Ось вам рецепт. Закапуйте очі краплями протягом трьох місяців, а там навідайтеся.

– І за це спасибі. То запишіть мені ще в листку на комісію.

– Почекайте в коридорі.

Зрадів Максим, що хоч в одному кабінеті повезло. Наступного дня навмисне почепив на груди єдину медаль “За відвагу”, аби всі бачили, що він не хто-небудь, а колишній фронтовик. Стоїть, спершись на ціпок біля рентгенівського кабінету.

– Заходіть по двоє, – запрошує жінка в халаті.

Протиснувся поміж молодиками ветеран війни у двері.

– Ви куди? Хіба вам засліпило, що тут жінки голі? З чоловіками треба заходити.

– Недобачаю, то ж вибачайте.

– Окуляри, окуляри треба брати з собою, роздратовано каже медсестра.

Трохи постояв у коридорі, аж поки не почув уже знайоме:

– Заходьте по двоє!

Зайшов, роздягнувся. Зняв штани, а сорочку забув скинути.

– Нащо штани зняли? Будемо просвічувати груди, а не сраку. Знімайте сорочку і заходьте в кабіну.

Змовчав бідолашний. Затримує дихання, аби ліпше було видно легені.

– Коли на результат очікувати? – тихо, наче в чомусь провинився, спитав Максим.

– У понеділок.

– А завтра не можна?

– Завтра субота – день неробочий.

У понеділок довго чекав під дверима флюорографічного кабінету.

– Ваша карточка уже у дільничного терапевта, – сказала рентгенлаборантка.

“І нащо я так довго чекав?” – подумав Максим і почовгав до лікарки-терапевта.

– Щось невиразно з вашими плюцами, – каже лікарка. – Якісь тіні в обох легенях. Мусите робити знімок. Купіть дві плівки в аптечному кіоску і йдіть на рентген.

Шукає в кишенях гроші. Немає. Забув гаманець удома.

– А ви підійдіть до завідуючого кабінетом. Він вділить вам задаремна, як ветерану війни, – хтось порадив Максиму.

– Не маю, – каже завідувач. – Лишилися плівки тільки на ензе.

– То дайте з того ензе.

Ідіть до начмеда, як він скаже, так я і зроблю.

– А вам то нащо? – питає начмед.

– На комісію.

– Е, то ще можна трохи почекати.

Та Максим не здавався. Розповів про свої домашні негаразди, і про те, що колька в грудях коле. Раз у раз хапався за серце.

Начмед, видно, сполошилася, що у старого може настати серцевий напад, і швидко корявим почерком написала в амбулаторній картці впоперек: “Зробити рентгенографію легень безкоштовно як інваліду війни”.

Ще кілька днів оббивав пороги районної поліклініки старий каліка, поки заповнили посильний лист на експертну комісію.

Знайшли в Максимових грудях кілька металевих осколків. Один із них – біля самісінького серця.

– І ви не знали досі, що носите в тілі шроти? – дивувався травматолог.

– Ніхто мені не казав.

– Візьміть рентгенівський знімок собі на пам’ять, – сказав співчутливо лікар, – і чекайте виклику на комісію.

Майже місяць чекав Максим виклику на обласну комісію.

І ось оглядають бідолашного з ніг до голови. Кожний щось записує в паперах. Голова комісії, лікар Чуцко кілька разів то підіймав, то опускав голову над столом, наче ковтав шпагу. Потім вирячив на стомленого Максима балахуваті очі і прорік:

– Хочете мати великі пільги, мабуть, на авто мітите?

– Хочу, бо маю право: я воював три роки.

– А я кажу, що не маєте!

– Як то не маю? – зайшовся кашлем Максим. – Хіба не видите, що пальців не маю, а біля серця кулі ношу?

– Я вам державною мовою кажу, – вступила в розмову лікар Ощадлаєва, яка досі мовчала. – Вам друга група не полагаєця.

На слові “державною” скривилася у гидливій гримасі.

– Люди добрі, хоч ви скажіть слово! – звернувся Максим до двох поважного віку лікарів у пом’ятих халатах. – Ви ж мої ровесники, то добре знаєте, яка то біда хворіти.

Мовчать, похиливши голови донизу: не хочуть перечити начальству. Скажуть слово не в той бік і можуть випхати на пенсію.

Вийшов у коридор. Щось ніби надірвалося у нього в грудях, закашлявся. Млосно стало. Сів на лавку, завмер, прислухаючись, як у грудях тривожно б’ється серце. Здавалося, що воно ось-ось зупиниться.

За хвилю секретарка винесла папірець. У ньому написано: “Інвалідом другої групи не признаний. Підтверджено інвалідність третьої групи. Безтерміново”.

“Ото маєш правду на світі”, – подумав Максим, віддихуючись од неприємної розмови з людьми в білих халатах.

Здавалося, сили покинули його надовго. Не міг піднятися з місця. Кусав пересохлі губи чи то від жалю, чи від болю в грудях. Тілом розповзлася сонлива байдужість, і він на хвилю закрив очі.

Раптом здригнувся, почувши чийсь голос. Біля нього стояв чоловік із стрічкою на голові. Прочитав Максим: “Голодую”.

– Аво, вдаюсь до крайності, – заговорив чоловік.

– Чому? – поцікавився Максим.

– Зняли групу, кажуть, що на протязі року не лікувався в стаціонарі. А за що мав лікуватися? Заощаджені гроші пропали, а без них нікуди не попрешся. Жінка теж слабує. А вони, – кинув на двері, де засідала комісія,– не лікарі, а злочинці в білих халатах. Хочуть, аби хабара дав. Не маю звідки п’явок кормити. Досить. Вимагаю, аби покликали прокурора, представників преси.

– Мене теж обідили, – признався Максим, – але я голодувати не буду. То ніц не дасть. Наголодувався за своє життя. Не хочу гробити себе передчасно. Най їм Бог заплатить за мою кривду.

А тим часом навколо голодуючого збирався гурт цікавих.

Заметушилися члени комісії. Обступили його і почали вмовляти, аби йшов звідси і не заважав їм працювати.

Максим ще трохи посидів і, кивнувши головою в бік голодуючого: мовляв, тримайся – почовгав до виходу.

.............

Хтось пустив чутку, що на хуторі ночами бродять примари, регочуть якраз опівночі. Правда, ніхто конкретно не каже коли і що чув, але люди плещуть язиками, переповідуючи одне одному страшні речі.

Максим не вірив цим пліткам, бо чи не кожного вечора виходив на своє подвір’я, сідав на колоду і дивився в небо. І ніколи нічого страшного не видів. Одне не міг зрозуміти: що там діється у далеких світах. Зачудовувався зорями, що блимали на небозводі, мов загадкові ліхтарі. Довго дивився у темряву ночі.

“Я таки підстережу, хто тут вештається ночами, розсекречу таїну нічних примар”, – думав Максим, але ніхто не показувався йому на очі.

Отак надивившись на моргаючі зорі, човгав до хати і ще довго роздумував над тим, що не міг розумом осягнути. Нудився думкою, що десь там у селі люди ходять одні до одних, радяться, що мають завтра робити , а тут нема до кого слово сказати. Хіба що Дарина Горішня деколи навідається. Отоді і день скоріше минає. Сусідка теж звикла до самоти, відвикла од людей. А цієї зими рідко показується на подвір’ї. Сидить у порожній хаті і дивиться на білий світ із свого вікна. А надворі мороз...

..............

Початок 2003 року видався холодним і з сніговіями. Хутір Сухоліс втопився в заметах. Ще вчора Максим хотів прорубати лід у ставку, аби не задихнулась риба, але не зміг. Замело все довкола снігом, що й годі дібратися до криниці, не те щоб до ставка дійти.

Єва вже другий місяць з хати не виходить, нездужає. Мордується в ліжку, але не стогне, не нарікає на недолю. Знає: немічна старість – не життя, а очікування скону. Її обличчя дуже змарніло, зблідло. Кине за цілий день якесь слово, а так лише тяжко зітхає. Одягнулась у все новеньке, чорне, ніби передчувала, що смерть близько. Співчуття, жаль стискає Максимові серце, як гляне на дружину.

... Прокинувся вдосвіта.

– Єво, Євцю! Не чуєш? Проснись, хтось гупає у двері, – навмисне збрехав, аби збудилась.

Єва не озивалася. Максим якусь мить дивився на ліжко, де лежала дружина, але в темноті не міг її розгледіти.

“Так міцно заснула чи що?” – подумав і хотів підвестися з ліжка та не зміг. Права половина тіла стала чомусь нерухомою. Холодом обдало тіло. Пірнув під ватяну ковдру. Кричав, кричав, аж у горлі пересохло. Затіпались губи. Ніхто не почув його волання, не відгукнувся. Лиш сонце заглянуло у вікно, усміхнулося, а може, просто хотіло зігріти старенькому душу. Та через замерзлі шиби годі пробитися сонячним променям до середини.

Почав прислухатися. Не ворушиться, не дихає. Максим задер голову, напружив зір.

“Певно, уже застигла, замерзла, – жахнула думка, скаламутивши мозок. – Що маю робити? Чекати – може, хтось прийде”. Згадав поштарку. Ні, не прийде. До пенсійного дня ще далеко. Хіба що Дарина Горішня. Раніше приходила часто, а останнім часом ніби забула дорогу до сусідів.

Надворі лютують вітриська і, здається Максиму ось-ось увірвуться до хати, підхоплять його і понесуть із собою аж на цвинтар. Отак було б найкраще. Та ні, хата зачинена на скобу. Треба знати, як відкрити двері.

Невдовзі сонце сховалося за снігові хмари, і в хаті знову запанувала темінь.

Ще кілька разів голосно крикнув:

– Євцю, озвися!

Ні слуху, ні духу. Лише мовби якась тінь тяглася поверх нього до вікна.

“То напевне, душа нудиться в холодній хаті, залишивши на ліжку мертве тіло”, – подумав Максим і злякався. Тепер і його черга покидати світ. Закоцюбне від холоду або з голоду вмре. Останній кусень хліба з’їв позавчора. Має ще біля себе кварту води, але що з того. Не вода – лід. Хотів напитися, та мало язик не примерз до горняти.

Лежить Максим, немов закам’янілий – слова не може вимовити, годі поворухнутися в ліжку. Дивиться у шибку – і невтішні думки товчуться в голові, не дають зімкнути очей.

Знадвору чути, як потріскує мороз. Вітер на хвилю принишк, мовби дослуховується до того, що діється в хаті. Маленька кімната ще донедавна слугувала і кухнею, і вітальнею, і спальнею. Нині стала ще й тимчасовим гробівцем для Єви, бо хто знає, коли чужі люди поховають її у землю.

Максиму уявлялась смерть, як кінець усього, що зв’язує людину з білим світом. Не міг лише збагнути – яке воно, загробне життя? Тяжко змиритися, що його кривдники, покаявшись перед смертю, будуть там раювати, а він з мішком нетяжких гріхів помандрує до пекла. Хоча вірив у Божу справедливість.

“На все воля Божа”, – часто повторював у розмовах з чужими людьми.

Жінчина смерть скаламутила душу. Він ще до кінця не усвідомлював, що сталося насправді. Гадав, що ще не прочунявся зі сну. У ньому кипів внутрішній плач за Євою, але не міг прорватися назовні через горло.

Єва уже в царстві вічності, царстві смерті, куди ніхто з живих ще досі не заглянув.

“І чого це мене лихо спіткало?”, – думав Максим, і туга обручем стискала серце. Чув себе до краю нещасним, наче вкинутий у холодну катівню, аби повільно загибати.

Вечоріло. У хаті вже годі було щось розгледіти. Гадка про те, що він залишається з покійною сам на сам, навіювала страх. У темряві не видно небіжки. Роздивлявся навколо, але перед очима – пелена, а видихнуте повітря мало сіруватий колір. Куди не кинь оком – здається, все застигло, завмерло. Лише якісь привиди огортали тіло морозяним подихом. Ще недавно розмовляв з Євою, а потім сам з собою. Тепер не може вимовити жодного слова. Яке безглузде життя! Чи варто було жити?

На сконі чувся, як хтось невидимий тягнув його душу в царство мертвих, де панує кишло смерті і страху. Щохвилі сліпнуть очі, настає темрява ночі. Ворухнув головою. Відчув, як обвисає нижня щелепа, а на віях і бороді вмостився іній. Краєм свідомості тямив, що настає кінець його земному існуванню, що він конає. Дивлячись у бік покійниці, мучився думкою, що не може нічого вдіяти. Не тямив: помирає від старості чи від холоду.

Ще донедавна мав ясну голову, критично сприймав навколишній світ. Хоч давно поділася кудись молодеча сила, завзятість, а гривастий чуб порідів, вкрився сивиною. Поблякли гострозорі очі, – одним словом, став звичайним дідуганом.

Підняв догори руку і крикнув: “Поможіть!”

Здавалося, мовби хтось зареготав за вікном і вмовк.

– Геть, геть, примари! – почав кричати хрипливим голосом.

Від його голосу, здавалося, розколюється темрява. Нарешті втомився, і голос утратив людське звучання.

“Видно, вчулося, – подумав Максим. – Немає близько жодної живої душі”.

У кімнаті стояв нудотний запах.

Максим облизав пересохлі губи. Видихнув з горла повітря, кашлянув – і наче клубок вовни з кашлем вихаркав. Так, він ще живий, дихає, рухається. Лише не може сісти, ворухнути правою половиною тіла. Згадав, як кілька літ тому після хвороби хотів змайструвати для себе труну. Почав стругати, щось обмірював. За цією роботою і застала його Дарина Горішня.

– Що ти робиш? – питає.

– То я... – зам’явся Максим, – корито рихтую.

– Для кого? – допитується сусідка. – Хіба свинку купив?

Вона добре знала, що сусіди вже давно ніякої живності не тримали.

– Домовину рихтую, – признався Максим.

– Не квапся туди переселятися передчасно, – застерегла Дарина. – То великий гріх.

Послухався Максим, кинув до комори сокиру, а дошки поскладав під хатою.

І ось він тепер не може навіть підвестися в ліжку, бо тільки-но підніме голову, як у грудях ніби щось надломлюється, тисне. Нічого не вдієш. Навіть довгожителі врешті-решт умирають, бо закінчується їх життєвий код. Хтось на довгий, хтось на короткий вік закодований при народженні. Максим не боїться вмерти. Відкупитися од смерті ще нікому не вдалося. Та й чи треба? Відкапарив життя. Кому він потрібний – самотній, старий чоловік? Рідних немає, влада далеко. Їй не до нього. Бо хто він такий: політик, учений чи багач? Колишній трудяга, що не зумів за довге життя нажити ні дітей, ні добра. Злидні – найщиріші і найвірніші його друзі. Ціле життя з ними йшов поруч, у ногу. І ось прийшов до порога. За ним – небуття, невідомість. Одне знав: нарешті наступить спокій для тіла. А для душі? Нині вона неспокійна.

Максим лежить навзнак, дивиться на стелю і прислухається – може, хтось із чужих людей надійде? А як ніхто не прийде – згине з голоду або задубіє в холодній кімнаті. Має ще півкварти зледенілої води, але пити її вже не хочеться. Якась мара заволікає очі. Годі визначити – чи то день, чи то ніч. Здавалося, втратив лік дням. Та ні, дещо пам’ятає. Сьогодні ніч перед Різдвом. У таку пору має бути дванадцять страв на столі – Святвечір. Нині на одному ліжку лежить покійниця, на іншому – він очікує смерті. Власне, і не чекає. Ніхто не хоче помирати. Смерть завжди приходить саме тоді, коли її менше всього чекають. Ще недавно, хоч як прикро не жилося, Максим тішився сонячною чи похмурою дниною. Любив дивитися у вечірнє небо, де переморгуються зорі, тікають од вітру сиві снігові хмари. І надивившись досхочу на вечірнє диво, дибав до хати, сідав біля печі і грів закоцюблі руки. Минулося. У ніч перед Різдвом трапляються різні дива. До Максима прийшла лиха година. Замерзає у холодній хаті, забутій людьми і Богом. Лежить нерухомий і мучиться думкою, що не встиг змайструвати для жінки і для себе останні одяганки з соснових дощок.

* * *

Наближалася Різдвяна ніч. Яскраво миготіла вечірня зірка, а небо наче непомітно єдналося з землею.

Максим лежав зі складеними на грудях руками, позирав у вікно, хотів щось уздріти, тер рукою очі, наче хотів зняти з них полуду... Та пелена з очей не спадала. На потрісканих губах відчував солодкуватий присмак крові. Тиснуло у грудях, душив сухий кашель. “О, то я ще живий”, – подумав Максим, і крізь шум у вухах почув колядників за вікном.

Нова радість стала,

Яка не бувала.

Над Вертепом звізда ясна

На весь світ засіяла...

– О, рятівники, мої рідні, – зрадів Максим, махаючи рукою біля замерзлої шибки.

Ось уже й вінчують. Бажають здоров’я і довголіття господарю. Чекають під дверима на гроші. Та ніхто з хати не виходить. Заколядували ще одну.

– Добрий вечір тобі, пане господарю...

Максим кличе на поміч, але його не чують. Хотів чимось зашпурнути у вікно, але нічого не знайшов біля себе.

“Підуть, і знову залишуся сам” – з жахом подумав Максим і щосили вдарив кулаком у шибку.

– Поможіть! Поможіть! –закричав Максим охриплим голосом.

Зачули той крик колядники і вернулися. Ледве відкрили сінешні двері. У хаті – темно і тихо. Максим зітхнув. Хтось запалив свічку. Вона блимала слабеньким жовтим полум’ям, гасла.

– Треба піч затопити, – почув Максим незнайомий голос. У хаті метушня. Тормосять небіжку.

– Та вона нежива. Коли вона вмерла?

– Позавчора, – ледве ворухнув устами Максим.

– Холодна, як лід, – сказав хтось із колядників. – Видно замерзла...

Кинулися до старого. Розтирають закоцюблі руки. Дали напитися води.

Він не міг говорити, а лише надривно хлипав. Перед ним пронеслося якесь марево. То, напевно, Євина душа покидала хату крізь прочинені двері. Ще хвилька – і видиво щезло. Глянув у вікно: людська тінь ховалася за крайнебо.

Максим збагнув, що той привид – певно, душа померлої, що з’явилася йому у людській подобі. Сльози викотились із очей і потекли по худому обличчю.

Євина душа вже споглядає інший світ. А може, там нічого немає? Хтось вигадав його. Та ні, не може людство помилятися! Раз існує душа, то вона не може безслідно пропасти.

І коли прийшла старість, Максим перестав боятися смерті. Не шкодував покидати світ. Хіба можна шкодувати за тим, що трапляється один-єдиний раз? Він надіявся, що життя в потойбічному світі буде кращим, ніж тут, між живими людьми.

Прийшла Дарина Горішня, заголосила:

– Ой Єво, Єво, як же ти невчасно нас покидаєш! Такий мороз надворі, а ти...

– Вона замерзла, – мовив хтось із присутніх.

– Так-так, задубіла в холодній хаті. Я запримітила, що диму з комина не видно, – голосила Дарина. – Думала собі: невже сплять так довго чи поїхали кудись? Ото маєш, яка біда, яка біда серед зими!

Поклали Єву на смертне ложе посеред хати. У сінях сусідка знайшла засушені конвалії, віночки з барвінку і розхіднику. Їх давно приготувала Єва на вічну постіль.

– Там у шухляді є гроші, – кивнув головою Максим на стіл, що під образами. – Дайте майстрам, най зроблять труну для небіжки. І для мене теж.

– А тобі нащо? Ще поживеш трохи, – каже Дарина.

– Ні, не буде мені життя без неї.

– Може, покликати священика?

– Можна, – прошепотів Максим. – Давно не сповідався.

Довго добирався священик. Іномаркою доїхав лише до краю села. Далі їхати не міг: занесло снігом. Хтось підвіз саньми до хутора. Поки дійшов до хати, таки добре змерз. Довго хухав на руки і аж тоді почав сповідати конаючого парафіянина.

Обидва розмовляли впівголоса, переходячи на шепіт. Максим признався у скоєних гріхах. Видушував із себе слова. Зіщулився, закам’янів, не маючи більше що казати, вмовк. Не міг нічого більше пригадати: здається, ніби вже всі гріхи вимовив, а може, деякі й забув. До тяжких гріхів не чувся, а повсякденні грішки таки, мабуть, призабулися. Не все гріховне, що вчинив за довге життя, пам’ятав. Старість взяла своє.

Довго опирався тягареві літ, та раптова хвороба доконала. Інсульт – то не з легких вад. Напіврухоме тіло було уже за порогом життя.

Життя! Ніякої радості не мав від нього, не зазнав добра. То навіщо воно йому здалося тепер, коли лишився самотній, та ще й тяжкохворий?

Максим відчув на хвилю легкість од того, що виказав гріхи, відкрив перед душпастерем змучену душу, щиро признався, що діялося з нею. Чув, як священик говорив пошепки, що треба помолитися за спасіння своєї душі і душі небіжки, котра не встигла висповідатися перед смертю. Максим нічого не відповів душпастирю. Тішився, що в нього вже немає гріха на душі. Добре, що покине світ без тягаря провин.

А Єва? Вона лежала з напіввідкритими очима і, здавалося, немов когось шукала.

У печі потріскує вогонь, але в хаті ще досить холодно, бо за тих кілька днів вона таки добре вистудилася.

Максим не може ніяк зігрітися. Лежить непіврухомий у ліжку і спостерігає приплющеними очима за людьми, що пораються в хаті.

– Може, занести вас до кухні разом із ліжком? – пропонує хтось із присутніх.

– Ага, треба занести до сіней або до кухні, – погоджується Дарина. – Негоже поруч з мерцем лежати.

– Не треба мене нікуди тягти, буду тут біля неї.

Над головою покійної блимала одна-єдина свічка. Максим дивився на той вогник і впадав у дрімоту. І тут йому ніби причувся Євин голос:

– Я не піду без тебе на той світ.

– Тобі зле без мене? – спитав ледь чутно Максим.

– Ага, недобре. Тут усі чужі, – почувся загробний голос.

– Я скоро прийду до тебе, тільки трошки почекай. Хочу щось сказати людям.

– Що маєш сказати?

– Аби нас... – і тут Максим прокинувся зі сну, хотів протерти очі, але не зміг. неміч володіла ним, сковувала тіло. Знову забувся, що з ним: чи то сон, чи марення? Стишився, вслухаючись у потайний голос. Нічого не чути. Хоч двері до сіней були прочинені, але Максиму забракло повітря, задзвеніло у вухах – і він впав у напівзабуття. Хотів наостанку щось сказати, та як не старався, голос не міг пробитися з горла. Було чути лише якесь харчання. У цю хвилю не чув фізичного болю. Боліла душа, яка покидала світ, де дожив до старості.

– Дарино, – покликав губами, звівши догори очі.

– Чую, чую, говори! – кричала під саме вухо схвильована сусідка.

– Аби нас, аби нас... разом... – недоказав і вмовк навіки.

.........

Дорога з хутора Сухоліс на цвинтар далека. Треба спершу дібратися до села, а вже потім поміж хатами виїхати на гостинець. Фірман їхав саньми навмання, бо польову дорогу до хутора замела віхола. Ледве пробився крізь заметілі на Максимове подвір’я аж після полудня. Прибули й гробарі, аби винести обидві труни до саней.

На похорон прийшло лише кількоро людей. Стишився знавіснілий вітер. З-за снігових хмар виглянуло сонце, але мороз таки дошкуляв. Присутні покашлювали. Дехто навіть шапки не знімав з голови, аби не застудитися. З комина курився димок. Останній раз у Максимовій хаті. Він не тягнувся до неба, як це буває при морозяній погоді, а блудив подвір’ям, наче шукав когось.

Коли труни з небіжчиками винесли з хати, заголосила єдина сусідка. Плакала недовго. Не хотіла, мабуть, перебивати казання. Священик говорив про вічне життя, що чекає людину на тому світі, про гріхи, що чинить людина, перебуваючи у гостях на Землі.

– Людина не вічна, – сказав на закінчення святий отець, – колись таки мусить умерти. Дай, Боже, кожному християнину дожити до такого поважного віку.

Холоднеча примушувала людей поспішати. Священик сів на сани спереду біля фірмана, а Дарина Горішня – коло труни. Люди йшли поволі, грузнучи по коліна у снігу.

На цвинтарі людей побільшало. На другий день свят люди завжди приходять на могили померлих пращурів.

Після “вічної пам’яті” запанувала мертва тиша. На цвинтарі завжди тихо. Лише гробарі тихо перемовлялися між собою, засипаючи домовину мерзлою землею, змішаною зі снігом. Присутні кинули по грудці холодної землі на могилу і, помолившись, рушили додому.

На поминки їх ніхто не запрошував. Тих кількасот гривень, що наскладали з пенсії Максим з Євою, якраз вистачило, аби змайструвати труни, заплатити священику, гробарям і фірманові.

Хтось тихо згадав, що Максим був останнім інвалідом Другої світової війни. Його сільські ровесники давно відійшли у вічність.

... Якийсь хлопець залишив на могилі біля соснового хреста синьо-жовтий прапорець. Той стяг, що колись пошила Єва, залишився у сінях. Правда, він давно уже вицвів, бо стільки літ на кожне свято Максим вивішував його над своїм вікном.

Дарина Горішня після похорону на хутір уже не вернулася. Поїхала до міста, аби заночувати в дочки. Бо одній-однісінькій на хуторі тепер залишатися було лячно.

Шрам

З відкритого вікна чути: “Кру”, “кру”...Летять на північ журавлі. Кажуть, що прилітають до нас літувати ті самі птахи, що вивелись уторік. Хоч багато гине в дорозі, та найбільш живучі знову прилітають і радують людей своєю присутністю. Люди теж як птахи. Поїдуть кудись молодими, а на старість тягнуться ближче до рідної домівки.

Старий Левко причовгав на протезі до вікна. Сперся на підвіконня, вдихнув пахощі смерекового лісу, подивився кудись удалину й подумав: “Хто я?”

Іван Васильович Левко – підопічний будинку інвалідів і перестарілих, який перевівся сюди, у свій район, на старість. До рідного села рукою подати. Он за тим лісом, що навпроти будинку-інтернату. Лише перебрести річку або трохи далі перейти через старий дерев’яний міст, пройтися кілька кілометрів лісом – і його колись рідне село. Та чи можна назвати його рідним? Не раз про це думав. Скільки він завинив своїм односельцям. Горя приніс! Одна лише згадка ятрить душу старому Левкові. Правда, було то так давно – у пік колективізації у наших краях. Мало хто й упізнає, його, старого. А зараз у газетах закликають назвати всіх поіменно, хто чинив злочин над людьми.

– А щоб ти не знав добра! Щоб тебе покрутило! Щоб ти мучився на старість! – кричала Марта, коли віз її підводою молодий Левко до товарної станції для відправки в Сибір.

Аж душно стало від тієї згадки Йвану! Жахлива картина виселення і сьогодні постає перед очима, і наче тягар минулого гнітить душу.

Марта благала відпустити єдину дочку.

– Ми й так пропадемо, то хоч дитина житиме! – просила вона.

– Мовчи, куркулихо! – злився Левко.

– Яка ж я куркулиха? – плакала Марта. – У мене он мозолів повні долоні!

– Цить, паскудо куркульська! Білі ведмеді за тобою давно скучають.

Левко цьвохнув зі злістю коней і продовжував:

– Бач, чого захотіла, щоб я пішов проти інструкції...Знаємо, кого розкуркулювати. Всіх куркулів і їх посібників вивеземо. Нове життя побудуємо.

Він підказував уповноваженому з району прізвища заможних селян і складав списки тих, кого в Сибір відправляти. Числився активістом.

Ретельно рахував розкуркулене майно, худобу, птицю. Все дочиста записував, щоб кудись не пропало усуспільнене добро. Хоч і за себе не забував. Ось розібрали стодолу Петра Пшеничного, який на Гаївці жив. Частину будівлі завезли до колгоспу, щоб стайню для коней будувати. Кілька дощок взяв собі Левко й завіз додому. І так з кожного розкуркуленого двору тягнув щось на своє подвір’я. Хтів нову хату будувати.

Та хтось анонімку в район написав, мовляв, краде колгоспне добро. І Левка слідом за “куркулями” відправили. Сім років валив ліс у тайзі. Там застудився, відморозив ногу. Довелося ампутувати її вище коліна. Мабуть, і вмер би там, якби не реабілітували.

Є що згадати Левкові. А спогади болісно шкребуть душу. Пам’ятає той перший і останній раз, коли відвідав село після звільнення. Ніхто з колгоспників навіть руки не подав. Сусіди сторонилися, наче злодія. Лиш собака гавкав і рвався до нього, ніби хтів роздерти на шматки.

Пішов на своє подвір’я. Хата вгрузла по вікна в землю. Город неораний, заріс бур’яном. Батьки давно повмирали. Єдина груша біля хати всохла.

Тяжко зітхнув, зціпив зуби, щоб не заплакати, й подався до соцзабезу. Так став підопічним у будинку перестарілих. Думав, що людські прокльони занапастили його долю. Бо скільки він їх наслухався!

Хоч не був забобонним, але став зважувати пережите. Спогади болісно ранили серце неспокійному. Хто його знає? Все так міняється у цьому світі, Може, тому він самотній, між старців і калік доживає віку.

А тут ще єдина нога не дає спокою. Не спить Левко від страшного болю ночами.

– Поклич лікарку: Може, щось допоможе, бо сам не доберуся до медичного кабінету, – сказав санітарці, яка прибирала в кімнаті.

Нова лікарка лише другий день працює в інтернаті, але вже встигла оглянути половину підопічних.

З вікна повіяло холодом. Легкий вітер колихав фіранки. Левко виглянув надвір. Ліс шептався верхівками дерев.

Ось із медсестрою ввійшла Наталя Петрівна – інтернатівська лікарка. Привіталася. Почала розпитувати Левка, оглядати. Ще раз перепитала прізвище. Взялася рукою за “пульс”, дивлячись на ручний годинник. Вище годинника добре було видно широкий шрам.

І раптом, ніби ненароком, шепнула до медсестри: “Земляка зустріла”.

Левко закам’янів, навіть говорити перестав. Миттю промайнула в пам’яті весна 1949-го. Вони дивилися одне на одного мовчки, ніби читали якісь потаємні думки.

Так, вона добре пам’ятає, як Левко, щоб не утекла, прив’язав її руку мотузком до полудрабка. Та вона виривала її, скалічивши аж до кістки, але мотузок все ще тримав безсилу руку і тримав. Тоді вона перегризла його. Дуже вже боялася десятирічна Наталка білих ведмедів.

Утекла. Попалась тоді на очі уповноваженому, який велів відвести її в лікарню. Так урятувалася від Сибіру. Жила у тітки. Батьки померли, не діждавшись волі. У Наталії Петрівни залишився широкий шрам на передпліччі й неспокій у душі на все життя.

Бідолашний Левко закліпав очима:

“Невже вона дочка Петра Пшеничного?” – холодна тривога каменем лізла в душу.

“Впізнала, А може, мені привиділось?” – подумав по хвилі. Витер рукавом спітніле обличчя. Відчув, як підкошується єдина нога. Закашлявся нервово.

Лікарка продовжувала огляд, зміряла артеріальний тиск, щось записала в амбулаторній картці.

– У хірургічне відділення, до районної лікарні поїдете, – сказала голосно, наче до глухого. – Зараз викличу санітарне авто.

“І не згадала мені той день, коли її на станцію відвозив. Мабуть, не впізнала?” – дивувався у думках Левко, щось стиха промовив сам до себе і почав збиратися у дорогу.

Хто винен?

Уже тиждень, як Іван удома. З лікарні привезла “Швидка”, бо сам би й не добрався. Більше двох місяців пролежав у лікарні, кілька операцій переніс, але здоровим не став. Загубив здоров’я в один день. Власне, цього нещасливого вечора, під новорічну ніч, брів додому із далекого хутора, що згубився в лісі. До хати залишилося кількасот метрів, сів перепочити й заснув на морозі. Обмерзли руки й ноги. І ось тепер він без ноги і обох рук (майже до ліктів). Ногами ще сяк-так ходити навчився – протез припасували. А от руки – ні їсти, ні вдягнутися сам не може. Одним словом – нещасний каліка.

От і сьогодні сидить посеред хати на саморобному стільці, що править йому за кімнатний візок, гортає культями рук якусь стару книжку.

– Ти віддай його в будинок перестарілих,– радять сусіди Івановій дружині.

Вона, як і чоловік, вже стара, сама ледве ноги волочить. Бідолашна відмовчується, коли розмова заходить про Івана. Що їм скажеш? Легко сказати: віддай. Прожили разом майже сорок літ. Мають дочку. Правда, додому навідується рідко. Десь віється по світах – чоловік у неї військовий. Словом перекинутись ні з ким. “Та й скільки того життя лишилось!” – відповідала цікавим сусідам-порадникам. Трудно було вгадати, що вона думала насправді. Про минуле не згадувала, робила вигляд, ніби нічого поганого не було, крім Іванового нещастя.

Торік сміялися в селі, коли Іван пішов з дому жити на хутір до молодої Феньки, бо всі знали, що та вела розпусне життя. Мала трьох дітей від різних батьків і з жодним не перебувала у шлюбі. Діти в інтернаті – сама за чужими чоловіками полює. На цей раз упіймався старий Іван. Привіз якось пізно ввечері сіно – їздовим тоді працював. Почаркувався з Фенькою і засидівся допізна – та й заночував. Вранці вернувся додому, щоб забрати одяг і ощадну книжку. Залишив удома самотню дружину.

– Геть здурів старий, – казали односельці. – Горілка розум відібрала.

Плескали язиками жінки про цю подію різні нісенітниці.

– Хай іде. І так від нього толку мало, – говорила тоді дружина, надіючись, що старий одумається, повернеться додому через день-два. Та він залишився надовго. За господарство взявся, огорожу нову поставив, дах на хаті перекрив. Сторожем на ферму влаштувався.

“Нарешті, – гадали Феньчині сусіди, – з пенсіонером жити буде, споважніє”.

Було б усе добре, якби не випадкова Йванова хвороба. Підняв якийсь тягар – і випав диск у хребті.

Тут і почалося...

– Можеш вертатися до своєї старушенції, – допікала Фенька майже щодня. А потім почала приходити додому пізно, іноді залишалася десь на людях цілу ніч. Запримітив Іван, що підвозить її до самісінької хати якийсь молодик мотоциклом. Вернувся якось Іван з міста, – а ліжко його залізне у хліві біля корови стоїть. Там і мусив ночувати. А тут ще став навідуватися до Івана цей мотоцикліст. То закурити принесе, словом перекинеться. Щось останнім часом про здоров’я став часто питати. Аж страшно Іванові стало.

Ударили грудневі морози. У цю передноворічну ніч вирубав ялинку й подався до рідної хати. І тут трапилося нещастя...

– Хто йому винен? Хіба я просила його жити зі мною? – кидала у відповідь Фенька на дошкульні погляди сусідів, коли Іван лежав у лікарні. – А втім, він зовсім чужий, ні на що не здатний.

– І то правда – хитали головою знайомі.

...Сидить Іван і гріється в рідній хаті. Кахельна піч дихає теплом. Рідко виходить чоловік надвір, а дивиться на світ через вікно. А за вікном – зима.

Квартирант

Знадвору через відчинене вікно чулося: бам...бам...бам...Притисла вухо до подушки, щоб забутися, не чути тих сумних звуків. Не помагало. Гірка нудьга скувала серце.

А за вікном, біля хати, чоловік рубав новеньку труну і палив порубані дошки. Дим від вогню снував по землі і крався через відкрите вікно до хати.

Олена сіла на ліжку, заплакала вголос. “Мабуть, уже везуть покійника на цвинтар”, – подумала, і туга ще більше ятрила душу. У хаті нікого. Лише вона зі своїми думками, болями.

Ще недавно, буквально кілька днів тому, вона веселилася із ним у цій кімнаті. А за дверима, через сіни, конав рідний чоловік. Власне, мучився уже кілька літ. В останній рік хвороба прикувала до ліжка. Ніякі ліки вже не допомагали. Іноді навідувалися лікарі.

– Чекай, тримайся, – казали, – бо поважні люди медицини працюють, думають, як вилікувати таких хворих.

Та минали місяці, бідолашний не одужував, а танув на очах. Вже й сердилася дружина. Тяжко їй одній було з хворим чоловіком.

– То вмирай уже! – якось вихопилося у неї.

– Хіба ж я винен, що хворію? – бідкався чоловік. – Коли мав здоров’я, то добре нам жилося. Он хату яку збудували своїми руками, – ніби виправдовувався. – А тепер що маю робити? Лізти в петлю не хочу, бо гріха боюсь.

– Не хнич, до смерті якось догляну, – вже співчутливо проказала Олена.

“Хоч би скоріше вмерти”, – подумав чоловік і забувся у сні.

Минали похмурі дні. Якось прийшла додому не сама, з чужим чоловіком.

– Квартирувати у нас буде. Ти хворієш, то в господарстві щось поможе, – казала дружина. Правда, їсти приносила щодня, повертала чоловіка у ліжку, щоб запобігти належням.

Вже й не так сердилась, як раніше. Ніби ожила, мала добрий настрій. Щовечора в кімнаті, де жив квартирант, чулися весела музика, жарти.

– Скільки він ще протягне? – якось підслухав їхню розмову чоловік.

– Або я знаю? – відповіла Олена. – Знать здорове серце має.

– Хоч би скоріше, – продовжував постоялець, – а то хочеться вже без свідків у хаті жити.

– Який там свідок? Мрець, – весело мовила Олена.

...Якось під вечір двигають до хати труну. Ще й сусіда на допомогу покликали. Несуть на веранду. А щоб занести туди, треба пройти через кімнату, де лежав чоловік.

Домовина, хоч із тонких соснових дощок, але важка.

Втомилися, несучи, поставили біля ліжка хворого – ніби приміряють.

– Що ти робиш, Олено? Я ще живий, – заворушився чоловік і солона сльоза, як горох, покотилася по блідому обличчю.

– Живий то живий, а що я потім робитиму, коли помреш? Бачиш, як ціни ростуть! Хіба потім докупишся дощок за твою мізерну пенсію?

Ще більше зблід чоловік і вже по-справжньому нагадував мерця.

– Ну, тепер усе. Довго він не протягне, – тішився квартирант. Та й жінка рідше стала навідуватися до хворого. Усі вільні хвилини дня і ночі проводила з коханцем.

А тим часом чоловік перебував у якомусь збудженому стані. Кипіла душа, але зболене тіло не слухалося. Напружував волю. Мав таке відчуття, наче хтось вогню всипав у груди. “О Боже, дай мені здоров’я. Я так хочу жити. Мушу вижити”, – шептав свою молитву нещасний. Крутився у ліжку, хоч важко було самому навіть повернутися на бік. Здавалось, що кволе тіло приросло до ліжка. “Я житиму, житиму!” – казав собі кожного ранку.

Невдовзі відчув якусь легкість у руках. Просипався з надією на щось добре. З кожним днем прибувала сила. І ось через кілька тижнів удосвіта він устав і ступив крок. Ще один...Ногою розбив візерункове скло у дверях. Став на порозі, піднявши вгору правицю. Сперся на дубові одвірки.

Схопилися із вузького ліжка Олена і квартирант. Якби то був чорт у дверях, то налякалися б менше. Бо ж стояв учорашній безнадійно хворий чоловік, що в одну мить перервав чари кохання своєї дружини з чужаком.

– Хто? – питали сполохані очі.

– Я, бачте, я! – шкварчала у грудях лють.

Квартирант схопився рукою за серце і стояв мовчки, чомусь нерухомо.

– Знаєш, роби що хочеш, але я люблю її, – вимовив тихо і опустився на підлогу. Обличчя зблідло, покрилося холодним потом...

Обширний інфаркт серця – визначив причину смерті через кілька днів патанатом.

Коли несли квартиранта до санітарного автомобіля, то Олена в безтямі впала і дістала перелом кісток гомілки.

У лікарні наклали гіпсову пов’язку і відпустили додому. І лежить вона у кімнаті. Чекає...

А за вікном тліє вогонь. Їдкий дим пече очі. Вмовк церковний дзвін...

Добрі люди

Бог дав Юстині довге життя, але важке, як камінь. Лише зрідка посміхається Юстина, і то, коли навідуються Микола чи Олена. А так завжди сумна, задумана. У хаті нема до кого зронити слова. Іноді сяде на лавку під хатою і з закритими очима щось шепче, наказує. Ніхто не відає про що вона говорить сама до себе. Та й кому яке діло? Стара та й стара. Щось мимрить собі під ніс.

Ось і сьогодні дивиться старенька з маленького вікна на стежку: прийдуть чи не прийдуть? Стомлено кидає погляд на клямку дверей.

Ні, таки прийдуть, навідаються, бо добрі вони люди – Микола і Олена. Правда, приходять вони майже щодня, але окремо.

Олена не нахвалиться своїм чоловіком. Розказує бабі Юстині, який він майстер. На що не гляне – сам змайструє. Квартиру обставив, вхідні дубові двері зробив. У чарку не заглядає.

Розповідає Олена і ніби дякує старенькій за Миколу, наче той її рідний син.

А Микола, як прийде, то ніби чогось соромиться, ховає од неї очі в землю, відмовчується або одразу береться за роботу. То крісло полагодить, то віконні рами припасує, а то просто підмете хату.

...У чеканні Юстина задрімала. І знову – спогади, спогади. У глибині серця бринить колишнє горе. Наче якийсь камінь тисне груди...

...Ішов останній рік війни. Вона з чоловіком тікає в бомбосховище.

“Я ще вернуся, – каже чоловік, – і заберу з собою канарка”.

Не встигла Юстина відійти кілька десятків кроків, як від бомби їхній будинок перетворився на величезну купу каміння.

“Рятуйте! – кричав чоловік з-під того каміння. – Я на кухні”.

Чи то здалося, чи справді то були його останні слова? Тепер уже й не пригадає. Все сталося в одну мить. Ніхто не врятував чоловіка, бо каміння розгребли аж через два тижні.

Юстині дали притулок чужі люди. А через місяць ще одне горе – від тифу померла єдина дочка. З розпуки мало не виплакала очі. День ставав роком, а вночі щомиті відганяла примари. Не хотілося жити.

“Їдь кудись, а то здурієш”, – радили знайомі.

Послухалася. З гіркотою в душі покидала рідні місця. З торбинкою пожитків приїхала у чуже місто. З вимученим серцем пристала жити до інваліда-вдівця, що недавно вернувся без ніг із війни. Доглядала маленьких дітей, була ніби нянею для каліки. Та помер невдовзі бідолаха. Фронтові рани доконали. Підросли діти – і розлетілися із незатишного гнізда.

Знову Юстина одна.

І тут якось навідався Микола. Роботу мав, а жити ніде. Попросився квартирувати. А за якийсь час став для Юстини чоловіком. Правда, ніяких формальних шлюбних документів не заводили, жили “на віру”. Зрідка ходили до церкви, але про шлюб і не думали. Та й нащо людей смішити? Микола їй у сини годився.

Ішли роки. Зістарілася Юстина. Здавалося, призабулося минуле, та у глибині душі голосно бриніло, як натягнута струна, колишнє горе.

А тут ще одна кара. Упала на бруківку – і мало не зламала хребта, але й так потовклася добре. Доглядав Микола, як рідну матір. Вилікувалася, хоча ще більше постаріла.

Якось каже Миколі: “Бачиш я вже стара, то знаходь собі молоду жінку, бо вже не можу бути такою, як до хвороби”.

Промовчав тоді Микола. Кілька тижнів ходив сам не свій. Послухався, бо добрий був чоловік, слухняний.

Олена, нинішня дружина Миколи, довго чекала судженого. Їм обом давно п’ятий десяток пішов. Трохи припізнилося для них щастя, але вони раді й такій долі.

Тож приходять поодинці до старої, як належить рідним.

Бабою кличе стареньку Олена. На “Ви” називає Микола, беручи її обвітрені долоні у свої дужі руки, обігріє, поцілує. І приємно у такі хвилини стає Юстині. На мить забувається все прикре, що було і що є, а очі зблискують надією.

Отак і живуть, А життя немов книга, яка ще до кінця не дописана.

Мотрина хвороба

Дехто думав, що Василь не дасть собі ради, а він, дивись, і на роботі передовий, і господарство утримує, і подвір’я завжди в чистоті. Біда лише з їжею. Виходить якась одноманітна, несмачна. Можливо, тому, що ніколи її раніше не готував. Добре, що сільська їдальня близько – виручає. Та найбільше мороки завдає корова, бо й пасти череду, й доїти треба.

– Продам усе й подамся до міста,– думав часто Василь. – Роботи там вистачає. Он скільки оголошень у газеті!

Та, зрештою, що його держить у селі? Хата старенька – батько ще до війни звів. Ще недавно планував будувати нову. Навіть трохи грошей приберіг. А тепер ця потреба відпала, бо сам, як палець.

“На свої дужі руки роботу завжди знайду, – в думках виправдовувався перед собою. – Та й брат у місті живе. А тут і близької рідні нема”.

– Ти краще шукай когось, – радили сусіди. – Хата пусткою лишається, коли на роботу йдеш.

“Воно й справді, як не в людей, вийшло, – міркував Василь. – І чого їй треба було? Хіба я поганий сім’янин? Не п’ю, не курю, заробіток добрий маю. Нині тракторист багато заробляє”.

Щоправда, часто докоряв дружині, що не може народити бодай одну дитину. Це спричиняло сварки, розмови про розлучення. Ось у сусіда аж п’ятеро дівчат. Мило глянути. А в них не повелося...Але ж хіба тільки вони бездітні? Можна й чужу дитину взяти.

– А ти, Василю, в газету до “Вербиченьки” напиши. Так і так, мовляв, живу самотній. Прийму і з дитиною. Може, хто й відгукнеться, – згадав учорашню пораду.

Прийняв цю пораду за жарт, а в душі залягло, наче каменем ударило...

Виходить, не вберіг дружину біля себе – ні господарством, ні добротою, ні високим заробітком. Якраз у день срібного весілля без сварки, отак просто пішла з дому й не вернулася. Навіть речі свої залишила, ніби вирядилася кудись у гості. Знав, що живе в сусідньому селі з удівцем, який має трьох малих дітей. Ця подія викликала в селі чимало розмов. Одні казали, що то з жалю до дітей пішла Василева Мотря. Інші кепкували: “Не доглядів жінки, що до старого чоловіка пішла”.

Ось і сьогодні Василь пере сорочку. В хаті запахло соляркою. Душу скувала образа. Увімкнув радіоприймач. Линула весела музика. Наче одлягло.

Раптом рипнули сінешні двері.

“Щось рано прийшла сьогодні, – подумав Василь, побачивши у дверях поштарку. – І без газет”.

– Кажуть, що твоя Мотря в лікарні, – жалібно кинула з порога та.

– Хто? – насторожено підняв очі Василь.

– Мотря тяжко захворіла. Я щойно з міста приїхала, – вела далі поштарка і пробігла очима уздовж стіни, де висіла шлюбна фотографія, а потім глянула на Василя, ніби запитувала: що ти скажеш на це?

Умить Василеве обличчя спалахнуло тривогою, викрутив недбало сорочку і став ходити по хаті, човгаючи черевиками. Цікавістю блищали очі поштарки.

“Вже, напевно, розплескала на півсела”, – подумав Василь.

Якесь дивне почуття заполонило його. Наче повінню затопило душу.

– Не розумію тільки, чого ти розхвилювався? Жалієш? Гадаєш повернеться? – заспокоювала поштарка.

– Поїду ще сьогодні. Може, чимось пособлю! – сказав голосно Василь. – Не можна відкладати на завтра.

– А коли той приїде? – вихопилося у поштарки.

– Перестань! – кинув недбало Василь. А по хвилі додав:

– А хто він такий, щоб перед ним виправдовуватися? Він чужий, а я свій, рідний. Та й у грудях не камінь маю.

Сонце неспішно котилося на захід, а Василь біг до автобусної зупинки.

...Несміливо відчинив двері палати. Помітив, як при його появі бліде і втомлене обличчя Мотрі ледь проясніло.

– Добре, що ви прийшли, – почув голос Мотриної сусідки по ліжку. – Дуже погано було з нею, а за два тижні ніхто ще її не провідав...

Квіти для мами

Вони сиділи задумливі на лавці під яблунею, що росла біля хати. Посивіла, стомлена щоденними турботами свекруха ріжком хустини витирала сльозу. Невістка щось тихо шептала. Її чорне, як ніч, волосся опадало на коліна і закривало очі-вуглинки, від чого обличчя робилося ще більш привабливішим. Вона не наважувалася зайти в хату, хоч укотре вже приходить сюди відтоді, як її хворого чоловіка забрали в село батьки.

“Що скажу йому? – міркувала вголос. – Чому не приїздила в останні місяці? Може, вигадати якусь хворобу? Це найкраще”. Ніякі ж перешкоди не могли бути причиною, щоб оправдатися, бо до села, де живе тепер її чоловік, лише якихось кілька десятків кілометрів.

Якусь мить помовчали.

– Піду й признаюся, що жду дитину, – мовила стиха невістка, опустивши очі. – А може, сказати неправду? Він не побачить, не здогадається – сліпий уже.

Свекруха журно похитала головою. Очі її поглибшали, сама вмить ніби ще більш постаріла. Зітхнула, встаючи з лавки, і човгнула стомлено до дверей.

– Роби як хочеш, – сказала не то з докором, не то зі співчуттям. – Одне прошу: не чини душевного болю Василеві!

Стара не питала, хто батько майбутньої дитини. Її давно мучила думка, що невістка може більше не прийти до безнадійно хворого сина. Але вона приходила, хоч дедалі рідше. І тоді забувалось усе: і хвороба, і клопітливі щоденні будні...

А почалося все кілька років тому. Без видимої причини у Василя стерпла рука, слабнули ноги. Вони не слухалися, гейби гумовими стали, не чув землі під ногами. Міг іще писати. Писав у різні медичні установи. Ні, він не скаржився – благав. Мучився, коли довго не приходила відповідь. Та відповіді були однотипні: зверніться у місцеву лікарню. І він лікувався довго, терпляче. Та хвороба прогресувала. Потім зліг, нарешті майже осліп.

Галина добре знала, що може вдруге вийти заміж, мати здорового чоловіка, родити дітей. На роботі, де працювала, а то й просто в людних місцях на неї заглядалися чоловіки, молоді хлопці. Могла зрештою розлучитися...Та не могла вона покинути Василя, навіть думки такої ніколи не допускала. Їй лише понад усе хотілося стати матір’ю, мати дитину. І ось вона чекає її.

Увійшли в хату. Василь силкувався сісти у ліжку, але ні руки, ні ноги не слухалися. Лише очі метушливо когось шукали.

– Галю! – радісно вигукнув він. – Де ти пропадала так довго?

– Якби ти знав... – безмовно говорили її уста.

Він сціпив зуби. Єдина сльоза скотилася по худому блідому обличчю.

– Розумієш, я хочу, хочу... – затинаючись говорила жінка.

– Добре, що хочеш взяти чужу дитину, – перебила невістку свекруха. І голос її обірвався болем. А після паузи додала:

– Бери, тільки маленьку, з пологового будинку. Там іноді залишають матері. Принаймні радість у хаті буде.

Сказавши це, свекруха в’яло опустилася у крісло.

Залягло мовчання. Кожен думав про щось своє.

Василь раптом ковтнув на повні груди повітря, здригнулося тіло. Галя не чекала такої розв’язки. Здивовано дивилася то на чоловіка, то на свекруху. Хотіла щось сказати, але запнулася, червоніючи.

– Гаразд, хай буде, як ти хочеш, – глухим голосом мовив чоловік.

– А ти добре подумала? – перепитав по хвилі.

– Ми все вирішили удвох, – відповіла Галя, обнявши свекруху за плечі.

Минали місяці. На великий подив лікарів Василь після розмови про дитину став поправлятися. Через півроку, коли Галя прийшла з дівчинкою, вже міг ходити з палицею.

...Через чотири роки біля пологового будинку лікарні стояв чоловік у темних окулярах. В одній руці тримав букет гвоздик, а у другій – руку дівчинки. Вона підстрибувала. Намагаючись піймати танцюючі сніжинки.

– Тату, тату! Ось наша мама!.

Вона кинулася до матері, яка вийшла з дверей лікарні.

За хвилину Василь віддав квіти дружині, яка задоволено всміхалася, взяв на руки сина – і вони, радісні, пішли сніговою стежкою. А поруч бігла маленька дівчинка.

Жінка в чорному

Вечоріло. Малинове сонце неохоче ховалося за горою. Дув теплий вітер з півночі, куйовдив Євине волосся і зривав з її голови чорну хустку.

Уже другий місяць кожної неділі жінка в чорному з дочками відвідує могилу чоловіка. Ось і сьогодні чекають автобуса, бо пішки йти із цвинтаря додому далеко. До приходу автобуса лишилося десять хвилин, і вони всілися на лавці.

За хвилину з гурту людей до Єви підійшов середніх літ чоловік.

– О, кого я бачу? – радісно вигукнув він, але траурний вигляд жінки й дівчат насторожив його. Мабуть, пошкодував, що вирвалися не ті слова, і винувато опустив очі, радісна усмішка вмить згасла. Єва жахнулася,

сторопіло глянула на пасажира великими синіми очима.

– У вас якесь горе? – співчутливо спитав.

– Чоловіка похоронила.

Єва відчула, як десь у глибині зріють сльози, до болю пекло у грудях, закалатало серце і здалося, що вона ось-ось заплаче. Проковтнула клубок у горлі і квапливо притулила п’ятирічну Оленку до грудей, погладивши її голівку.

– Твої? – глянув на дівчат.

– А чиї ж? – звела очі Єва і зміряла його з голови до ніг. На ньому були засмальцьована кепка, зім’яті штани, вичовгане у плямах пальто. Неголене обличчя надавало йому пристаркуватого вигляду.

“Опустився”, – подумала Єва і глянула кудись убік. Хотіла щось сказати, але слова залишилися в ній.

– А ти нітрохи не змінилася. Скільки ж то літ спливло?

Навіть тепер Євине обличчя було сповнене чарівності, хоча в очах виднівся сум. А випадковий супутник прискіпливо позирав на старшу дівчину. Гамір на автобусній зупинці наростав. Дівчина бавилася косою, що спадала на коліна. Вона здивовано подивилася на цього дивного чоловіка, який ніби ненароком торкнувся коси і витрішкувато заглядав її у вічі. У цю мить на нього дивилися сині, як льон, дівочі очі. Густе ластовиння навколо кирпатого носика нагадало чоловікові колишню молоду Єву.

– А знаєш, у мене життя не вдалося,– знову заговорив він, звертаючись до Єви, хоча вона слухала його недбало, наче розмова її не стосувалася.

– З першою дружиною розлучився через чотири роки. Не могла народити бодай одну дитину, хоч лікувалася довго, на курорти їздила. Потім довго не одружувався. Друга жінка любила лише мої гроші. Заробляв добре, майже щороку на заробітки їздив. Приїхав якось із них, а її нема. Все забрала з дому і подалася кудись. Отак і живу тепер самотній.

Розповідав про себе, наче сповідався Єві. Голос його бринів жалем, а очами пожирав старшу дівчину.

– Нащо мені те знати? – проказала з докором Єва, трохи заметушившись, а в душі подумала: “Сам вибрав собі долю, то навіщо ці скарги?” Вона замислилася і згадала далеку юність.

...Тоді вона, десятикласниця, чекала Романа з армії. Вернувся якраз у випускний вечір. Додому йшли, закохані до безтями. Кожен день, зустрічаючись із ним, мріяла й любила. Здавалося, щастю не буде кінця! Було лише якесь тривожно-млосне відчуття, що не хотілося залишатися самій і на хвилину.

Вона почувала себе щасливою навіть у снах. А вже через кілька місяців Єва відчула, що десь у глибині її тіла забилося ще одне серце. Своєю тривогою і радістю поділилася зі своїм буйночубим Романом. І тут хлопця наче підмінили. Став мовчазним. Благав, радив, наполягав іти до лікаря. А ще через тиждень кудись зник. Батьки казали, що поїхав у місто влаштовуватися на роботу. Чекала ще кілька днів. У розпачі кинула домівку, рідне село. Поїхала у сусідню область. Вивчилася на швею. Невдовзі вийшла заміж за першого жениха, що попався їй на життєвій дорозі. Про все призналася своєму чоловікові: і про Романа, і що втекла з села. Одне приховала: Що відвідала – таки лікаря. Та не могла забути Романа ні на один день. Лишень коли загинув чоловік, усе забулося, зникло в одну мить. Жодного разу не згадався Роман. Сімейна трагедія згасила все.

І раптом ця випадкова зустріч. Вона дивилася на Романа повними сліз очима. Що думала в ці хвилини? Скільки ж то літ проминуло? Старшенькій дочці п’ятнадцятий пішов.

Роман розпитував дівчину про навчання, знову ненароком торкнувся її плеча, наче хотів віднайти, впізнати щось своє, знайти те, що колись утратив. Дівчина відмовчувалася.

– А я в гуртожитку живу вже другий тиждень. Будуємо готель у вашому місті. То може, дозволиш зайти до вас?

Єва тихо зітхнула і опустила додолу очі.

– Не знаю.

До них наближався переповнений людьми автобус.

Вечірній виклик

Вона поволі йшла довгим коридором і голосила. Сльози розмили нафарбовані очі, і навколо них темніли плями. У відчинених дверях стояли хворі і з острахом споглядали на жінку, котра неквапливо наближалася, щоразу оглядалася, ніби хотіла кожному зустрічному виплакати своє горе.

– Не змогли, не зуміли врятувати! – показувала кивком голови на операційну співчутливим людям. Щомиті плач переходив у жалібний крик. Зустрічні хворі розступалися, даючи дорогу, але жінка не поспішала виходити з приміщення лікарні. Вона тримала під пахвою ампутовану вище коліна ногу свого чоловіка, і раз у раз брала її в обидві руки, тулила, наче немовля до грудей і на очах цікавих глядачів цілувала вишневими устами.

– О, подивіться, гляньте! – розгорнула з марлі щойно ампутовану ногу, показуючи гурту цікавих. – Ой, що я тепер зроблю? Як ти ходитимеш? – знову зайшлася плачем. Хворі заворожено дивилися на те страшне видовище, хитали мовчки головами, а деякі опускали додолу очі, щоб і собі не заплакати.

Якусь хвилину мовчали. Раптом нога впала. Здавалося, що сині пальці ноги ворухнулися, торкнувшись, можливо, востаннє дерев’яної тверді, але жінка швидкими рухами схопила частину мертвого тіла і, прикривши свої очі, повні сліз, рукою, пішла геть, схлипуючи.

– Нещасна. За віщо їй така кара? – кинув хтось із гурту.

– А яка красива! – шемрали між собою жінки. – І молода ще!

– Біда не перебирає, – озвався чоловік, який стояв неподалік.

– Так, так, видно, дуже любить свого мужа, – підтакували інші.

Всі співчували бідолашній жінці, але поволі розійшлися у свої тимчасові “квартири” з тугою на душі.

Я теж бачив цю незвичну картину і довго не міг заснути, хоча чергування з правом сну було на диво спокійне.

Згодом, через три місяці, довелося якось чергувати на “Швидкій”. Обслуговую черговий терміновий виклик. Застаю в кімнаті самотнього чоловіка, що корчиться від сильного болю у нозі. Причому у нозі, якої вже нема. Є такий феномен, коли людина чує біль у пальцях ампутованої ноги. Медики називають це явище “фантомними” болями.

– Не витримав, довелося непокоїти вас, бо дружина затрималася з ліками, – мовив зболений чоловік.

Я увів знеболюючі середники, трохи посидів біля хворого, аж поки той заспокоївся.

Виходжу з квартири, що на четвертому поверсі, й повільно іду напівосвітленими сходами. У першому під’їзді, де зовсім темно, чую голос: “Кажи, що ліки довго готовили, та й черга. Ну, словом, щось вигадай”.

Почувши мої кроки, жінка вислизнула з обіймів кремезного чоловіка.

– До завтра, – почув знайомий жіночий голос.

У санітарному авто линула пісня. Раптом по рації передали наступний терміновий виклик, – і вона обірвалася.

Поспішаю вечірнім зимовим містом. Його вулиці устелила холодна пелена снігу.

Непрошена гостя

Зупинився біля старенької хвіртки. Постояв. Прислухався до навколишніх звуків. Десь неподалік чулися людські кроки. Вони віддалялися і невдовзі зникли. Згасав довгий літній день. Надходив вечір із сивими сутінками, ковтаючи останні промені сонця. Вигоріле блакитне небо заглядало йому в не мигаючі очі. Та марно...Для нього ціла доба – як ніч. Стукаючи палицею по землі, почовгав до лави, що стояла неподалік. Сів і задумався.

...Із пам’яті не йде те далеке надвечір’я. Гриміло весілля. Молодь танцювала, веселилася. Безладно співали за столами сп’янілі гості. До гурту танцюючих підходили охочі танцювати. Задоволена молода пішла до хати, він залишився в гурті танцюристів. Курив. Тепле вечірнє повітря приємно лоскотало обличчя. Враз хтось шепнув на вухо:

– А я таки прийшла. Не ждав? Чого придивляєшся?

– Та я, власне, кажу... – мимрив щось незрозуміле. Затіпалися щоки. Кинув на землю недопалок.

– Я гостям радий, – продовжував, ковтаючи гарячу слину.

– І мені?

– І тобі теж, – злукавив, зазираючи несподіваній гості у великі очі. А самому аж млосно стало.

– То чого ж ми стоїмо? Підемо танцювати, – вичалив із себе.

– Е, ні. Випий зі мною спочатку хоч келих вина, – попросила дівчина.

– Зачекай тут, піду до хати і винесу...

Ступив крок.

– Не треба, – гостя взяла молодого за рукав. – У мене є своє вино, почастую.

– Негоже тобі частувати мене на моєму весіллі.

Але вона вже не слухала і швидко налила в келих червоного вина.

– Пий! – лукаво моргнула.

– А ти?

– Я потім.

Він підніс догори наповнений келих, зблиснув очима, промовляючи:

– За твоє здоров’я!

– І за наше невдале кохання! – додала єхидно вечірня гостя, і зрадлива сльозинка скотилася з її синіх очей...

Не дослухав, випив до дна, труснувши кучерями.

Вона знову наповнила по вінця чашу з вином. Підступила до нього й вільною рукою обняла його за шию.

Він останній раз упіймав її налиті вишневим соком уста і більше нічого не чув. А вона кинула наповнений келих йому під ноги. Скляні осколки розсипалися навсібіч, а вино потекло червоною цівкою по теплій землі. Схопив дівчину за руку, але вона шарпнулася і швидко пішла з подвір’я у сполоханий вечір.

А неподалік уже стояла стривожена дружина. Паморочилося у голові. Хотів розповісти про непрохану гостю, але молода голосно заплакала. А потім цілий вечір мовчала. Не звідав він чарів шлюбної ночі. На ранок лежав у лікарні з важким отруєнням. Опритомнівши, побачив згорьованих батьків, які сиділи поруч на табуретках і плакали. Шукав очима свою дружину, але її не було. Не прийшла вона і в наступні дні. Через два тижні оклигав, але повністю втратив зір.

Ніхто не міг допомогти сліпому: ні знамениті лікарі, ні народні цілителі.

І ось стільки літ ходить з тростиною в руці. А під вечір завжди чекає. Іноді шепче щось у пітьму. Усі роки сам, бо дружина залишила сліпого зразу ж після весілля.

Десь удалині почувся людський голос. А може, то повернувся із пітьми його шепіт? Притихли чиїсь вкрадливі кроки...

Може, то вона знову прийшла?..По його душу? А може, просто так, як непрошена гостя?..

Чоловічі клопоти

“Піду хоч кварту молока занесу, а то пропаде бідолашний, згине – і ніхто не згадає”, – подумала Феня і так, як була, у домашньому халаті, пішла до сусіда.

– Андрію! Га, Андрію, ще спиш? – грюкнула осілими дверима.

– Сплю, а що? – обізвався спросоння.

– Он свіженького молока принесла, напийся, поки тепле.

У хаті сусіда неприбрано, у ніс вдарив затхлий запах, а у велику шпарку втекла сполохана миша.

– Йой! – скрикнула Феня, зробивши гидливу гримасу, наче проковтнула муху.

Андрій лежав на голій лавці й сопів. Синюшне обличчя заросло щетиною, повіки злиплись, очі ледь виглядали у вузьких прорізах. Кімната дихала пусткою.

– То ти? – спитав по хвилі і почав вовтузитися, кашляти.

– Ага, молока принесла, – повторила сусідка і стала виливати у брудне горня.

Звівся Андрій на ноги і взяв кухлика тремтячими руками. Зиркав очима на стіл, де лежав черствий хліб. Кілька місяців на роботу не ходить, бо чується зле. Горілки вже не п’є – не тому, що не хоче або не смакує – не може: печінка не дозволяє, не фільтрує. Вдень блукає по подвір’ю, як мара, опустився, наче пустельник якийсь. А був колись чолов’яга – силач. Оксані, дружині Андрія, заздрили.

– Повезло дівці, – казали. – Такого хлопа підхопила! Хоча сама теж нічого, симпатична...

Одна лиш біда – заглядав частенько Андрій у чарку. Мав із цього задоволення. А коли народилася дочка – влаштував справжній бенкет. Друзі вітали – Андрій ставив могорич. Усі хвалили його за щедрість, поважали, наче героя. Майже десять років жила сім’я в затишній хаті без турбот і без великих проблем.

І тут негадано Андрія спіткало нещастя: Оксана кудись пропала! Була жінка – і не стало, як у воду впала. Не сама, а з семирічною дочкою. Ходив, шукав Андрій по знайомих, близьких і далеких родичах – нема!

– Ага, може, в Лавру поїхала? – роздумував тверезий чоловік і з горя йшов до сусідки Фені, щоб заспокоїтися.

– Не шукай, сама прийде. Куди вона дінеться з малою дитиною, та ще й без гаманця з грішми? – белькотіла сусідка, частуючи самогоном.

“Може, хтось заманив у якусь секту?” – думав Андрій. Але щоб вона втекла з чужим чоловіком – такої гадки не мав. То аж через тиждень у міліцію заявив. Через кілька днів дали адресу втікачки.

Поїхав потягом зраджений чоловік у південні степи, куди у давні часи втікали кріпаки від своїх панів. Добирався довго: шлях неблизький. Дорогою розказував про свою біду. Попутні пасажири співчували, радили, розказували подібні історії. І ось він у вказаній квартирі.

– Вам кого? – виглянув на порозі молодий чоловік, якого Андрій відразу не впізнав. Це був його односельчанин, недалекий сусід.

– Оксану! – процідив крізь зуби шукач своєї дружини. – Де вона?

– Ще спить, – мовив тихо молодик.

Андрій дужою волохатою рукою відіпхнув його з проходу і ввалився до кімнати. Оксана чула голосну розмову і вже сиділа на ліжку у нічній сорочці.

– Що ти тут робиш? Де дочка? – схвильовано кричав Андрій, знервований далекою дорогою. Очі його розгублено блищали.

– Я не вернуся до тебе! – спокійно мовила Оксана. – Не поїду!

– Чому?

Вона кивнула головою на двері, де стояв стрункий юнак.

– То я беру дочку, – вже стриманіше сказав чоловік.

– А вона не твоя.

– Як не моя?

– А так, не твоя. Щоб знав: не батько ти їй!

Андрієві враз відняло мову. Він оніміло стояв біля ліжка, витріщивши на жінку червоні від безсоння очі. Хотів щось сказати, але не зміг вимовити слова, мов закам’янів, лише ковтав густу слину. Здавалося, що він спить, і йому сниться дивний сон. Стукнув себе кулаком у груди, протер очі. Привид якийсь? Та ні! Не спить він, а розмовляє зі своєю дружиною.