Записки старого доктора

– А чи я ж? – спромігся на слово по хвилі.

– То вже моя справа, – відповіла Оксана і голосно засміялася, встаючи з ліжка.

Молодий чоловік стояв у сінях і не заходив до кімнати, але чув їхню розмову.

...Повернуся Андрій додому ні з чим. У сільському буфеті розказав усім про свою пригоду, напився до безтями і ледве добрався до опустілої хати. На подвір’ї його вже чекали цікаві сусідки. Їхні очі світилися неприхованою зловтіхою.

– То як, не привіз Ксюші?

– Як бачите, сам, – жалібно виправдовувався Андрій.

– Не горюй, чоловіче, знайдеш собі бабу, – шептала сусідка.

– А дочка що на те?

– Вона, виходить, не моя...

– А чия ж? – здивовано переглянулися жінки.

– Хіба я знаю? – мимрив Андрій.

– Хе...Хіба то не видно було раніше, що вона не твоя? Я давно підозрювала, що то багатодітного Клима робота, але мовчала, – розвела руками Феня.

– Ая, ая, – підтакувала інша сусідка. – Отак обдурити людину!..Шельма вона та й тільки, іншого слова не доберу.

Від жіночих співчувань Андрієві легше стало на душі. Всі його жаліють – то виходить, що він ще чогось вартий!

І таки вартий, бо вже за місяць у хаті поралася огрядна жінка, яку надибав у шахтарському місті. Правда, не така красива, як його Оксана, але ще приваблива. Хвалиться новою дружиною зраджений чоловік, навіть пити почав менше. Та невдовзі ще більша оказія трапилася: почали сходитися малолітні позашлюбні діти нової дружини.

– А казала, що сама, – кривився Андрій, наче його нудило всередині.

– Дядьку, дай гроші на льоди! – клянчив один малий.

– Купи велосипеда! – просив інший.

– Покатай на тракторі! – вимагав третій.

Андрій хапався за голову, в один день посивів поріділий чуб. Дітей чомусь незлюбив. Вони не винні, що дядько скупий. Та де їм те знати, насідали із своїми просьбами. Тікав Андрій із метушливого дому, до сусідки, де завжди був міцний напій “на розлив”.

– Хіба дурний будеш годувати чужих байстрюків, – в’їдливо дорікала Феня. – Он Гриць Горинців теж узяв із дітьми. Та у придачу жінка мала аж дві хати від колишніх чоловіків, що втекли від неї. Нині нерухомість – багатство. Одну хату продали, у другій живуть, розкошуючи. Невже ти гірший?

Слухав Андрій сусідчині поради і хмурнів, а в голові товклося: “Невже ти гірший?”

Довго не витримав такого сімейства. Десь за місяць-два повиганяв усіх...

Занепало колишнє господарство. Залишилася одна курка. Недавно і та десь пропала. Та через кілька тижнів приблудилася із п’ятьма курчатами.

– І де вона півня знайшла, щоб вивести курчат? – дивується Андрій і радіє, бо через кілька місяців будуть дорослі кури. Отже, він – господар. А тепер це престижно.

Із сусідів навідується лише Феня. Приходить мало не щодня. Посидить у хаті, погомонить, чує якусь провину перед цим чоловіком. А може, просто так, щоб зарадити самотній людині...

Сільські новини

Іду додому пішки. Останній рейсовий автобус до села вже давно поїхав, а чекати на попутній транспорт – марна річ. Хоч дорога неблизька, але якщо йти швидко, то за годину я вдома.

Надвечір’я. Людей на дорозі багато. То вже за хвилину наздогнав землячку. Останній раз давненько був у рідному селі, то почав розпитувати про сільські новини.

– Які новини?

– Та їх багато, – на мить зупинилася попутниця, поправивши хустку і стала розповідати:

– Єва Зарічна знову чоловіка поховала. Ой, бідні ті чоловіки! Гинуть, як мухи. Хоч би хоронила їх поруч, а то порозкидала по всьому цвинтарі.

– Та хіба винна жінка, що така гірка її доля? – питаю.

– А хіба ні? – аж затремтіли губи в моєї попутниці. – У всьому винна, – роздратовано говорила жінка.

Я вмовк на півслові і продовжував слухати.

– Останній чоловік недовго мучився. На очах танув. Все в лікарні та в лікарні. За півроку не стало хлопа. Минулого тижня пішов нещасний на той світ. От добре, що мій Стах утік од неї! Видно, розгледів її зразу, бо після весілля не затримався довго. Хоч шкода мені Стаха, бо міг бути моїм чоловіком, – блиснула гордими очима співрозмовниця. – Через дрібницю ми посварилися, а він на зло до Єви пристав. Але добре, що живий лишився, а то був би першою жертвою. А я собі чоловіка знайшла, – лукаво моргнула. – І живемо добре.

– То яка причина Євиного горя? – питаю.

– Горя, кажеш? – підвищила голос землячка. – Відьма вона, ось хто! Нині вчені кажуть, що деякі люди злу енергію мають. Недавно читала про це в газеті.

– Біоенергетичне поле, – поправив співрозмовницю.

– О-о!..Відьомським полем навколо себе обплутані. Попаде чоловік в його дію – і амба! Заслабне або вмре. А їй хоч би що! Забере в людини добру енергію, а ти вмирай або нидій. І ніхто не допоможе: ні лікарі, ні знахарі, – вела далі жінка. – Ото, кажу, пішов Стах ,– власне, втік од неї, – а вона заманила жонатого чоловіка. Жив собі той неподалік, діточок мав. І ось новина в селі – Роман Кравчишин у Зарічної живе. Зблудив – та й на свою біду. До року ноги витягнув. А здоровий був чоловік! У кузні працював, руками підкову гнув. Дехто казав тоді, що його рідна жінка прокляла. Але я не вірю. Чорна, як сновида, стала ходити Єва на могилу першого чоловіка. І що ти думаєш? Не минуло й сорока днів, ще душа покійного не пішла з дому, як уже господарював у Єви вдівець, що похоронив свою жінку поруч із могилою її чоловіка.

– Ну що тут поробиш, – спільне горе з’єднало самотніх людей, – кажу, щоб підтримати розмову.

– Ага, так думали односельчани. Але через рік став чахнути чоловік, – вела далі розповідь землячка. – Не помогли ні лікарі, ні цілителі. Лежить мрець у труні між свічками, а Євин коханець сховався від людей на горищі. По драбині носила йому їсти. Та від цікавих жінок щось утаїти важко. Вони все бачать та не завжди говорять уголос. Правда, той чоловік був од роду хворобливим, ще й горбатим. Але хто силував іти заміж за такого? Народила сина. Кажуть, що не його дитина, але хто тепер знає, чия?

– І що ж далі? – цікавлюся, хоч дещо із того, про що розказувала попутниця, я знав.

– Тільки-но закидали покійника землею, як коханець до хати! Сміх, регіт! Ніби не похорон щойно був, а весілля чи хрестини. Люди йшли повз будинок і хрестилися: “Йой, йой! Що то робиться! Либонь кінець світу скоро буде”.

Недовго тримався і той. Утік, чи злякався, чи, може, Єві набридло з одним чоловіком ліжко ділити?

Якось привела ще одну жертву у свою невтішну оселю. Казали – мав інвалідність. Ядуха дошкуляла. У шахті хворобу заробив. Хоч у чарку заглядав, але був майстер на всі руки. Жив найдовше. Правда, часто їздив на курорти. Сам. Може, то й тримало його на білому світі. Якби не молодики, що привозили Єву ввечері з роботи, то, може, жив би й досі. Вони погрожували йому, що вб’ють або отруять.

Одного разу якийсь коханець почепив у стодолі на бальку шнур із петлею. Завів туди сп’янілого Євиного чоловіка і наказує: “Лізь у петлю, бо як відмовишся, то умреш мученицькою смертю”. Щоб той не передумав, уколов шилом у живіт. Випив бідолаха склянку горілки – і поліз у петлю. Та обірвався шнурок – і він упав на січкарню, потовк ребра. Ледве оклигав за два тижні у лікарні. Більше його не чіпали: мовляв, хай живе!..

На радощах приїхав додому. У кухні на полиці угледів пляшку з наливкою. Випив до дна – і зразу ж очманів.

“Щось таке зі мною коїться страшне: ніби не п’яний, але нічого не тямлю, якась пустота в голові”, – бігав невдаха по сусідах і просив допомогти. Дорогою до лікарні помер. І ще один чорний сосновий хрест появився поміж мурованих фігур.

Ми трохи втомилися і сповільнили хід. Землячка продовжувала розповідь:

– Тоді Єва притихла, навіть сусідів уникала. Сиділа вдома і лише у свята виходила поміж люди. Та швидко відьомська звичка взяла верх. Заманила ще одну жертву. Із сусіднього села прибився ще нестарий чоловік, щоб умерти і залишити Єву четвертий раз удовою.

Слухав я землячку, не перебиваючи.

– А може, кожному відміряно своє? – стомлено мовила супутниця.

– Мабуть, у кожного своя доля, – погодився я.

За розмовою швидко минув час. Нас наздогнали односельчани – і розмова на цю тему вичерпалася...

Уже недалеко в імлі світилося рідне село, на яке насувалася довга зимова ніч...

Пісня на замовлення

З радіо линула пісня на чиєсь замовлення.

“Послухаю концерт”, – подумав Кузьма і зручно всівся на вузькому ліжку, згадавши, що через два дні і його день народження. Він слухав мелодію, наче це йому співали, вітаючи з таким мученицьким шістдесятиліттям.

Весела мелодія різала слух і, здавалося, мовби колола в саме серце.

Уже кілька літ живе він у будинку-інтернаті для інвалідів і перестарілих. В останній рік рідко виходить із кімнати. Годинами лежить у ліжку, бо ходити через хворобу тяжко. Така його невтішна доля! Що зробиш? Змирився зі своєю бідою. У кімнаті їх троє. Кузьма хоч добре бачить і чує. А он сусід по ліжку – незрячий від народження. Тепер ще недочувати став. Ото кара – всі біди на одну людину! Бідолашний дивиться у вікно байдужими скляними немигаючими очима. Кричить при розмові, бо не чує свого голосу.

“Може, й мене хтось привітає?” – майнула думка. Згадав чомусь свою колишню дружину, з якою розлучився за місяць до поселення в інтернаті. Вони однолітки, в один тиждень народилися. А музика та пісні все вітали ювілярів. Нарешті концерт закінчився.

Ні, ніхто не привітав його! Забули...Заметушився у ліжку. Марно прислухався.

Хтось голосно озвався у дверях. Ага, то медсестра принесла свіжі газети.

– Ану, прочитай, що там пишуть, – озвався сусід. – Бо сам уже не можу без окулярів.

Кузьма щось пробурчав під ніс і став тихо читати районний часопис. Почав із останньої сторінки. Пробіг очима висловлені співчуття.

“Ого, скільки покійників за один день!” – подумав.

А трохи вище на тій же сторінці рясніли вітання. Раптом його очі заіскрилися, бо побачив своє прізвище в одному з поздоровлень, а усмішка торкнулася уст.

“Поздоровляємо маму і бабусю Олену Панчишин із Днем народження!..Вітають з ювілеєм син, невістка і внук”.

– А чому ж мене забули привітати? – зашкребло у серці.

Очі в Кузьми заблищали сумом. У грудях перехопило подих, наче бракувало повітря.

– Ну, що там пишуть? – допитувався сусід.

Кузьма мовчав. Солоні сльози пекли очі. Занурив обличчя в подушку...

А неподалік лежала недочитана газета...

Зустріч

До кабінету завідувача відділення лікарні Івана Мироновича зайшла схвильована жінка. Очі з-під намальованих вій палали злістю. Замість привітання кинула:

– Можна сісти?

– Прошу, прошу, сідайте, – чемно запропонував завідувач. – Я вас слухаю.

– Та я не пацієнтка! – видихнула на повні груди відвідувачка, аж здригнулися штори на вікні. – Що ж це у вас робиться? – карбувала кожне слово.

– А що трапилося? – не второпав Іван Миронович.

– У вас працює медсестра Галя?

– Їх у нас аж дві. Котру вам треба?

– Жодної мені не треба, але одну з них покарати доведеться.

– За що? – здивувався завідувач і став перебирати в думках...Ніби зауважень не мають. Галина Матвіївна вже кілька літ пенсію одержує, але ще працює: нині медсестер не вистачає. Галина Василівна перший рік у лікарні.

Згадав, що недавно колектив до святкового наказу рекомендував їх обох, як кращих.

– То, власне, котра Галя вас цікавить? – перепитав Іван Миронович.

– Та, що мого чоловіка звела.

– Хм...Діло серйозне, – звів кошлаті брови завідувач. – Але ніяк не втямлю, давайте по порядку.

– Бачите, – вже спокійно вела жінка, – поїхала я на відпочинок до моря. Щороку туди їжджу. Нерви лікую за порадою лікарів. Мені в такі роки спокій потрібен. Чоловіка, як звичайно, залишила вдома. Він господарство любить, квіти вирощує, й дають вони непогані трудові доходи. За сезон чималий гріш набирається. А тут, як на зло, чоловік захворів. У лікарню сусіди відвезли, у вашому відділенні лікувався.

– І допомогло? – не втерпів Іван Миронович.

– Допомогло, аякже. Операційна рана загоїлася, вже й не видно її...Та з цього часу розум втратив. Замість на базар нести, так він якійсь Галі до кожного свята квіти дарує. “Вона моя рятівниця, – каже ,– скільки ночей мене доглядала!”

“Ага, ночей”, – кажу крізь сльози

“Та ти не хвилюйся, жінко, – веде він. – Якби не Галя, то, може, й не жив би я сьогодні...”

“Не смій показуватись більше в лікарню, бо зле буде,– раджу йому. Та він і слухати не хоче. А тижнів два тому, їдучи у відрядження, просив сина занести букет квітів вашій медсестрі. І що ви думаєте? Лише за тиждень син усі квіти з теплиці зірвав. Які збитки! Просто жах!”

– Чим тут зарадиш? – подумав уголос Іван Миронович.

У кабінеті запала напружена тиша.

Аж ось і вона, Галя...

–

Сідайте, – показав на крісло завідувач.

Відвідувачка здивовано глянула на дівчину. Враз її обличчя проясніло.

“Куди моєму Петру до неї! – подумала. – Та ж вона молодша від моєї дочки”.

– Я на хвильку зайшла, щоб здати чергування, бо дуже поспішаю.

– Куди?

– Несемо з Ігорем заяву, – зашарілася Галя.

– Яке прізвище нареченого? – поцікавилася відвідувачка.

– Птах.

– Птах? І як давно знаєте його?

– Два тижні...А що?

– Так це ж мій син! Оце зустріч...з невісткою...

Іван Миронович потер задоволено руки і пішов оглядати хворих.

Самотність

“Матусю, рідненька, я прийшов тебе забирати”.

“Добре, сину. Діждалася нарешті”.

За вікном стояв молодий, безвусий хлопець. Таким проводила його на війну.

“І не постарів, – устигла подумати. А скільки літ минуло! – Заходь у хату. Я зараз засув у дверях відкрию”.

Їй здалося, що вона не в лікарні, а вдома. Піднялася із ліжка, стогнучи, і простягнула руки до сина. Дивилася у маленьке вікно старенької хати, але синова постать щоразу віддалялася від неї, ніби розтанула в ранковій імлі.

– Зачекай! На кого ж ти мене залишаєш? – кричала крізь сон.

Прокинулася. Звелася з ліжка і поволі підійшла до вікна. Вдивлялася. Нікого не видно. З жалем розвела руками.

– Ой, сину, сину! Чому приходиш до мене лише у снах?..

Притулилася сивою головою до вікна. Морозяний ранок дихав холодом і студив шибку.

– Чого ти ходиш? – проснулася від шарудіння сусідка по палаті баба Марина.

– Ранок уже, вставати пора, – шепотіла стара Олена. – А я з сином розмовляла уві сні.

Вона згадала домівку в селі, тяжко зітхнула і продовжувала:

– Добре тобі, Марино. Поїдеш до дітей у місто, а я буду гибіти сама...

Обидві старі жінки вже другий місяць лікуються від інсульту. Параліч поволі відходить. Баба Олена вже потроху клигає. Навіть у фойє до телевізора може дійти. Любить довго дивитися вечірні передачі. У м’якому кріслі іноді і засне. А баба Марина робить лише перші кроки в палаті.

– Що тут доброго? – відказує Марина. – Бач, ходити не можу.

Баба Олена не чує її, продовжує щось нашіптувати, човгаючи по палаті. Єдиний син загинув в Афганістані. Близької рідні не залишилося. Добре, що поруч хороші сусіди живуть. То хліба з крамниці принесуть і молока вділять, то просто так відвідають стареньку. Іноді заходить в оселю баби Олени і сільський голова. Недавно навіть у лікарню навідався.

– Документи для переселення у будинок перестарілих майже готові, – втішав стареньку.

– Ой не гріють мере ті слова, не гріють! – бідкалася баба Олена. – Тішитися нема чим! Та що поробиш? І там люди живуть.

Змирилася з долею. Ось і в лікарні звикла до хворих і персоналу. Вони наче рідними їй стали.

Розговорилися зранку старенькі.

– Щось довго не навідуються мої, – заговорила Марина. Добрі маю діти, гріх нарікати. Приходять до мене в село, особливо в кінці літа, коли яблука дозрівають. Минулого тижня дочка в лікарню приходила, сиділа біля мене аж до пізнього вечора.

Баба Олена мовчала, думаючи про щось своє.

– Робота у дітей відповідальна, – гордилась Марина. – Дочка контролер на заводі, син у начальники вибився.

“Ось дам телеграму обом: мовляв, заповіт скласти хочу, хату ділитиму. Побачу, хто скоріше приїде, – розмірковувала уголос стара. – Хата у селі цегляна, газ підводять, та й місто недалеко. Здивую дітей,– усміхнулася у кулак. Не хочеться кидати село, але що вдієш? Якось доживати світу треба”.

І ось на третій ранок...Чує старенька голос дочки в коридорі. Виглянула у прочинені двері.

– Ага, пішли в ординаторську, – догадалася. – Дбають про мене. Зранку прийшли, у робочий день.

Не вдержалася стара й собі пішла туди. Ординаторська близько. Ледве причовгала до дверей. Не наважилася відкрити їх, сіла на стілець, сперлась до одвірка, наче до надії прихилилася до дверей.

– А куди я візьму? – У мене й так квартира маленька, – почула голос сина. – Та й жінка у мене, знаєш яка? Вона старої не полюбляє давно. Хіба що хату заберу собі за догляд.

– Е, ні! Хата належить і мені. Я не відступлю від своєї частки, – чує виразно старенька розмову дочки. – І дочку заміж віддаю, то куди її подіну. То, може, ще трохи нехай побуде у лікарні.

– Їй лише догляду треба, – переконувала відвідувачів лікарка.

Баба Олена пригнічено мовчала, солоні сльози котилися по обличчі і боляче пекло в грудях.

– А лікарня на то і є, щоб доглядати! – гнівом вибухну син.

– Не маєте такого права виписувати з лікарні самотню жінку! – вторила дочка. – Я скаржитися буду!

– Яка ж вона самотня? – дивувалася лікарка. – Ви ж їй хто?

У старенької зашуміло в голові, вухах. Піднялася зі стільця і по стіні ледве добралася до палати. Мовчки впала на ліжко.

– Що з тобою? – вирвалося в баби Олени, але та вже не дихала.

– Сестричко! – кинулася до дверей.

У цю мить на порозі розгублені дочка і син дивились одне на одного великими здивованими очима.

Чекання

Вона вдивлялася із лікарняного вікна у вечірню синь великими чорними очима. Небо чисте, ні хмаринки, а зірок не видно. Десь сховалися. Як на зло. Їй так хотілося побачити зірку! Мружила очі. А душу ятрила нудьга.

Чому їй не спиться?

Сходами шурхотіли ногами хворі, але вона не чула нічого.

Чому він не прийшов? Ні сьогодні, ні вчора, ні тиждень тому. Адже два місяці вона вже в лікарні. А скільки ще доведеться лежати?

Сьогодні до неї приходив брат. Щось розповідав, питав. Нічого не запам’яталося. Постояв у дверях, ніби непроханий гість.

Вона дихала нерівно, начебто щось давило їй на груди. Схлипнула. Кивнула лише головою. Співчував, щось радив. Не чула, не слухала, думала про нього. А він не йде. Може, поїхав кудись? А може...Ні-ні, цього не може бути! Бо раніше ж приходив майже щодня. Іноді просто так, щоб глянути в очі. Тоді він випромінював якийсь вогонь. Бувало, благав, щоб вона виходила до нього серед зміни. І тоді вони дивилися одне одному в очі – і радісно ставало на душі аж до самісінького вечора.

...У повітрі промайнула летюча миша, десь закричала сова. На душі стало ще тривожніше. Поблизу випурхнув лякливий птах. Жахнулася. Прислухалася...Їй здалося, що то він прийшов. Але пташині звуки розтанули в пітьмі. Із двору повіяло холодом...

Стахів сад

Моя тітка зовсім одряхліла. Ледь пересувається з палицею. Якби не внуки – було б дуже зле. Буваючи в селі, заходжу до неї. Любить поговорити зі мною. Може, тому, що не перечу їй, не вступаю в перемовки, а радше слухаю чи щось розповідаю. І тоді тітка розчулюється. Любить згадати минуле, стає ніби молодшою, жвавішою.

Цього разу застав її хворою. Лице осунулося, поглибшали зморшки, нагадуючи спечене яблуко. Сиділа мовчки.

Я став розказувати про міські новини, про довгожителів планети...

На городі порався чоловік. У хаті хазяйнувала дочка. Хата, хоч дерев’яна, але нічим не різнилася від щойно збудованих сусідських. На подвір’ї – два великих сараї, льох для картоплі...

– Якби я вмерла, – якось раптом випалила тітка, – чоловік би оженився ще раз.

– Рано вам ще говорити про смерть, – кажу. – Живіть до ста літ. Хіба вас хтось кривдить?

– Тоді все добро запише на свою жінку. І воно перейде до неї, – жалібно веде тітка.

Я її заспокоюю.

– Ці будівлі звела зі Стахом, – продовжувала старенька. – Своїми руками.

Іди-но сюди, щось скажу, – гукнула чоловікові, підводячись із стільця.

– Чого тобі?

– Проведи мене в сад, що колись посадив Стах!– якось злісно сказала вона.

Молодший більш як на десяток років від дружини, але ще досить жвавий чоловік повів її оглянути сад.

Важкою ходою приклигала між дерева. Зірвала кілька яблук і притисла до грудей. Відчула їх приємний запах. Їй хотілося йти далі й далі, та ноги не слухалися. Із-за обвішаних рожевобокими плодами дерев виднілася її сива голова. Очі блищали. Перед нею ніби про щось шепотів буйний Стахів сад.

...Довкіл лунав дзвінкоголосий дитячий сміх. Серед малюків була і Стахова внучка. Діти обступили старих і щось радісно розповідали. Тітка кидала погляд то на малюків, то на дерева, і очі ще більше зволожилися. Крислаті яблуні злились перед нею в зелене простирадло. Відчула втому, жаль скував душу.

– Родить сад з року в рік, а він так рано пішов у засвіти, так і не скуштувавши яблук, – мовби молитву, шептала тітка. Їй здавалося, що теперішній чоловік погано доглядає сад. А через це він може здичавіти, виродитися...

На тітчині очі набігли сльози. Пахло спілими яблуками. Весела дітвора наввипередки бігла до хати. Ніхто не запримітив, що стара плаче.

Я зрозумів, що плакала тітка не за добром, нажитим упродовж життя, а тому, що доведеться невдовзі покинути цей красивий світ...

Нерідна мати

– Павле, Павлику! – почувся з хати голос старої Кравчихи. Кликала сина. Павло садив біля хати молоді дерева. Оту крислату яблуню, що росла біля вікна, довелося викорчувати: всохла. Дві стрункі берези своїм віттям заглядали у відчинене вікно, брунькувалися. Владарювала весна

“Треба поспішати, – думалось Павлові, – бо нинішня весна забарилась. І роботи – непочатий край. А тут ще хвора мати”.

– Навіщо вони тобі здалися ці дерева? – докоряла дружина. – Час даремно марнуєш. Ми ж будемо виїжджати.

– Ну то й що? Іншим залишимо, – переконував її.

– Роботи в тебе іншої нема, – торохтіла Павлова дружина, а потім невдоволено пішла геть.

Він ковзнув по ній здивованим поглядом. Через мить уже з хати доносилося її невдоволене бурчання.

Кравчишина невістка була з великого міста. Правда, швидко прижилася в селі, працюючи вчителькою молодших класів. А тепер, коли діти підросли, кликала чоловіка до міста, де жили її батьки. Мовляв, і місто велике, і робота обом знайдеться, та й дітей улаштовувати якось треба.

...Швидко підійшов до матері. В останні тижні вона знову занедужала. Та що й казати – старість.

– Маю щось наостанку сказати,– мовила пошепки, ледве звівшись на лікоть правої руки, важко дихаючи.

Павло дивився на матір зволоженими очима. Землистого кольору обличчя, позападалі очі, кволе тіло, уривчасте дихання говорили самі за себе – жити старенькій залишилося недовго.

Торік, коли Кравчиха тяжко хворіла, теж щось хотіла важливе сказати, але хвороба відступила і до серйозної розмови не дійшло. У лікарні довго не затрималася. Ледь стало легше – подалася додому. Потім просила сина більше ніколи не віддавати її в лікарню.

– Хочу вмерти вдома, – часто повторяла, коли чула себе зле. Минулого року (було це якраз у день його народження) примітив Павло, що мати чомусь плакала. Але тоді нічого так і не сказала. Він не наполягав, а пізніше забулося.

А тепер...Син підійшов до ліжка. Витер спітніле чоло старенької, хотів подати води. Вона заперечливо хитнула головою – не треба.

Сім’я Кравчихи була зайшлою у цьому селі. Павлів батько працював тут головою колгоспу. Правда, недовго. Молодим покинув цей світ – важка хвороба вкоротила віку. А коли дорослим став Павло – у виборі професії не вагався. До душі припала робота агронома.

– Павле! – знову мовила тремтячим голосом Кравчиха. – Я не твоя мати. Нерідна я тобі. Взяли ми тебе з дитячого будинку, бо дуже подібний був на сина, що трагічно загинув. Тепер ти дорослий, сам маєш діти і повинен знати правду.

У хаті запала тиша, а вона по хвилі додала:

– Не побивайся за мною, їдь, куди кличе тебе невістка.

У Павла на мить урвалася мова, несила було дихнути. Опустився на табуретку, що стояла біля ліжка. Хотів щось сказати, але не зміг, якийсь страшний жаль огорнув серце, стиснув горло. Нарешті ковтнув слину, вимовив:

– Мамо, це неправда!..

Але Кравчиха не відповіла, впавши навзнак на подушку і вже не підвелася...

Цьогорічного спекотливого літа на її могилі не в’янули квіти.

Примари

Донедавна Юстина нікому не признавалася, що майже щодня розмовляє з привидом. Боялася комусь про це розповісти, ховаючи у глибині серця свій біль і смуток. Здавалося, страх поселився в її душі назавжди, і вона не годна нічого змінити. Інколи привид кличе жінку на цвинтар, і там, на горбочку сирої землі, вона виразно бачить умерлого чоловіка, чує його голос. Збоку здається, ніби жінка в чорному молиться за душу небіжчика. А насправді випитує про потойбічний світ, сповідається у скоєних гріхах. Просить, аби покійник вибачив грішницю, бо ж таки не стрималася. Ще й року не пройшло, а вона вже привела до хати іншого. І не тому, що їй хотілося знов вийти заміж, а просто не могла довше витримати самоти – здавалося, що вона ось-ось провалиться в чорну безодню. Якісь дива творилися в кімнаті, коли починало смеркати.

“Не лякай мене, – просила у привиду. – Ти ж казав, що хочеш бачити мене щасливою, тішився, коли я усміхалася”.

Але він не відповідав, а лише насуплював кошлаті брови, ніби збирався з думками.

Юстина прожила з чоловіком недовго. Після тяжкої хвороби переселився в інший світ.

“То йому пороблено”, – переконувала ворожка, дивлячись на його передсмертну фотографію. На ній він дивився кудись убік, мовби не хотів зустрітися поглядом з тими, хто був поруч з ним.

“Хто б це міг нашкодити?” – допитувалася молода вдова, але ворожка ухилялася од прямої відповіді і радила якнайшвидше знайти собі пару, бо на неї чигає напасть.

І Юстина послухалася поради. Десь через тиждень випадок звів її з молодим чоловіком. Зустрілися на базарі, де Юстина щодня продавала “гуманітарку”. Мар’ян (так звали чоловіка) признався, що тільки-но звільнився з тюрми і шукає сякий-такий одяг, аби мати пристойний вигляд. Бідкався, що не має житла, бо квартиру давно спродали за борги, і тепер він залишився без кола і двора, волочиться у підворіттях.

“Може, він і є моя доля?” – подумала Юстина і сама запропонувала: “Ходи до мене квартирувати”.

Зрадів такій пропозиції. До кінця робочого часу ні на крок не відходив од неї, постійно курив і лише чомусь підозріло розглядав оточуючих, ніби хотів когось упізнати.

До хати прийшли аж надвечір. Поки господиня готувала вечерю, Мар’ян мився у ванній.

– Давно такої розкоші не мав, – тішився прибулець.

– Скільки ти сидів?

– Три роки.

– За що? – допитувалася Юстина.

– А так, ні за що. Взяв на себе чужу вину. Якби не амністія, то сидів би ще два роки.

– О Боже, як це страшно!

– Страшне вже позаду, – каже Мар’ян. – Мені лише треба влаштуватися десь на роботу.

– О з тим нині дуже складно. Всі кудись їдуть у чужі краї.

– А я нікуди не поїду.

– Будеш мені помагати торгувати?

– Буду. Я навіть згоден виконувати всі твої забаганки.

– Не хвилюйся, їх у мене не так багато, – обдала молодика гарячим диханням вдова. – Лиш би хтось був у хаті, а то я сама боюся.

І тут вона призналася, що привид покійного чоловіка щоночі приходить до неї, щось наказує, але мовби розмовляє чужою мовою, і годі його зрозуміти.

– Це все твоя фантазія: ніхто з мерців не ходить по ночах...Вигадуєш...

– Правду кажу. Ось тобі хрест, – перехрестилася Юстина.

– А вчора теж приходив?

– Ага, казав, що мене невдовзі спіткає якесь лихо.

– Яке лихо?

– Не знаю. Я боюся сама ночувати в хаті і тому у всьому признаюся тобі.

– Давай забудемо про це. Зі мною ти в повній безпеці. Де моє ліжко?

– Осьдечки під стіною, а я примощуся на дивані.

– Згода. Тільки заплачу пізніше, бо в мене зараз не залишилося ні копійки в кишені.

Тільки-но в кімнаті стемніло, як Мар’ян одразу ж улігся спати. Видно, за цілий день утомився, бо обмовився лише кількома словами і зразу ж заснув.

“Що ж це я роблю? Зовсім чужого чоловіка відразу повела у спальню, – мучило Юстину сумління перед сном. – Але самій уже витримати годі. Так і до божевілля недалеко. Довідаються знайомі – пліток не оминути. Скажуть, взяла собі на клопіт каторжну душу. Але яке кому діло до мене? Що хочу, те й роблю! Хто мені може дорікнути? Я молода вдова, а що господарка без молодого хлопа? Ну й що з того, що сидів у криміналі? Та й карався в неволі задурно”.

Довго глушила в собі різні думки, аж поки не зморив сон. І сниться їй, наче йде вузькою вуличкою попід середньовічні мури і раптом падає у провалля.

Летить поволі, мовби тримається за широкі пташині крила. Нарешті приземлилася у печері. Кліпає очима.

– Де я? – кричить, але голосу свого не чує. Замість крику – шепотіння.

– Не бійся, – якась тінь підкралася до неї, але за хвилю зникла. Розглядається. Темрява поволі зникає. Вже виразно бачить обриси стін. Високо над головою, розмальований у яскраві кольори, купол. Ступає крок – другий. Ноги обімліли, тулиться до стіни, прислухається. Чує вдалині чийсь голос.

“Якісь химери, духи бродять підземеллям”, – подумала, завмираючи від страху.

Людський голос щоразу наближався – і ось Юстина вже виразно чує: “Не бійся! Ти серед добрих людей”.

“Хто ви? – хотіла спитати, але слова застрягли у горлі. Простягла перед собою руки, та вони враз обімліли, обвисли. Якась дивна сила стискала груди, годі було дихати.

“Ага, – нарешті зрозуміла. – Це ж я з переляку затримала подих”. Пересилюючи страх, почала глибоко дихати. За якусь хвилю осміліла.

– Хто тут? – спитала голосно.

Ніхто не відповів, лише луна покотилася підземеллям, відбиваючись од холодних стін.

– Іди за мною, – почула шепіт біля самого вуха, і якась кістлява рука потягнула її за рукав.

– Тримайся, а то впадеш, – продовжувала шептати невидима постать.

– Куди йти? – запитала, незграбно переставляючи ноги, наче обминала якісь колоди.

– За мною, – відповіла тінь.

У глибині підземелля замерехтів вогник. Мигнув – блимнув і згас, наче хтось загасив, почувши їх кроки.

“Ага, то, напевно, сова чигає на здобич, змахнувши крильми, – подумала Юстина. – Вона володарка пітьми”.

Жінці здалося, що пройшла підземеллям далеко. Оглянулася – темрява. І ще страшніше стало...Постать, яка йшла перед нею, зникла.

Юстина раз у раз натикалася на якісь тверді предмети, каміння. Переступала через них, високо підіймаючи ноги, аби не скалічитися. Вона на мить зупинилася, прислухаючись, що діється навколо. Тихо, тільки ледь чутно, як зі стелі капає вода. У босі ноги холодно, наче стоїть на холодній осінній росі.

Згадала, що в підземеллі важко дихати. Та поки що не відчуває нестачі повітря. Притулилася до стіни – а вона слизька, холодна. Глянула вгору. Хтось опускав драбину. Ось вона вже над її головою.

– Хапайся за драбину – і я витягну тебе з провалля, – чує вгорі голос квартиранта.

– Мар’яне, нижче опусти, нижче! – кричить Юстина і прокидається. Біля неї навколішках стояв квартирант і гладив її волосся.

– Ти так голосно кричала, – каже. – Напевно, щось страшне снилося?

Вона сіла в ліжку. Стрілася очима з Мар’яном і зашарілася. Закрила долонями очі. Думала про сонні примари. Хотіла розповісти про них квартиранту, але стрималася.

– Е-е-е, – махнула рукою. – Таке наснилося, що не хочу згадувати!..

Перевела розмову на інше. Після сніданку почала збиратися на цвинтар. Хотіла піти непомітно, але Мар’ян, запримітивши, як метушиться господиня, запитав:

– Куди збираєшся, адже сьогодні субота – вихідний?

– На цвинтар, скоро Великдень, треба гріб оправити.

– І я з тобою, можна?

– Як хочеш.

І ось вони біля могили. Мар’ян підправив хреста, що трохи нахилився вбік. Видно, земля осідає.

Тільки-но Юстина почала молитися, як почула загробний голос.

– Нащо його привела, га? – питався чоловік.

– Я...я...не хотіла... – виправдовувалася вдова. – То він сам напросився.

– Скажи, нехай забирається геть, а то...

Недослухала, впала на коліна. Зі страху перестала молитися, лише щось шамкала ротом, важко дихаючи. Її великі очі блищали слізьми.

– Що з тобою? – заметушився Мар’ян.

– Він каже, аби ти йшов звідси.

– Скараю... – почула тихий голос із підземелля. – Чуєш?

– Чую, чую, – мовила Юстина. – Скажу. Нехай іде собі геть.

– Що ти мелеш? Бачиш навколо одні безмовні хрести.

Вона широко розкрила очі і закричала: “По-мо-жи!”

Її голос загойдався поміж хрестами. Важко дихала. Потьмянів світ. Очі запливли слізьми. Крізь них знову побачила чоловікову тінь.

– Він тягне мене у могилу! – кричала охриплим голосом. Їй здавалося, що з могили вискакують мерці, скелети. Затулила рукавом очі, але відчула в цю мить, ніби хтось із мертвяків узяв її за руку і каже:

– Не ховай обличчя, дивися, як тут гарно!

Біля неї плямкали беззубі щелепи. Здавалося, що мерці ось-ось візьмуть її з собою у розриту могилу.

Вмить обімліло тіло, і вона впала на горбик холодної землі. Над головою голосив вітер. Ніби хтось її устами шептав молитву. Зіщулилася біля хреста. Од вітру на шиї тріпотіла чорна хустина.

За хвилю піднялася з колін і почала розпушувати землю на могилі, аби посіяти квіти. Тільки-но торкнулася землі, як знову почувся загробний голос:

– Чому він досі стоїть, підслуховує нашу розмову, га?

– Іди, іди, – мовила Юстина до Мар’яна, що стояв біля неї і не знав, що йому робити. – Він не хоче тебе бачити.

– Не говори дурниць! – голосно крикнув Мар”ян. – Причулося, та й тільки.

– Аво, чуєш? Він уже торкається моєї руки, тягне мене. Пусти! – крикнула не своїм голосом.

– Де він?

– Отут, – показала на середину могили.

Мар’ян миттю вийняв із кишені ніж і встромив глибоко в могилу.

– Що ти робиш? Спам’ятайся, там...там... – не договорила: щось здушило горло.

Мар’ян тримався за ніж і як не старався, не міг витягнути його з землі. А сам схилився над могилою і заціпенів у незвичній позі. Не міг усвідомити, що з ним сталося. Кілька разів шерпнув руку, аж щось кольнуло у крижах, але не зміг звестися. Тепер уже він просив Юстину, аби допомогла йому піднятися.

Вона вхопила його за руку і потрясла.

Нарешті він розігнувся, тримаючись за поперек.

– Болить?

– Не знаю, що зі мною сталося. Наче хтось кілок забив у спину.

Схопив ніж і хотів сховати до кишені. Глянув на лезо – а по ньому стікає свіжа кров. Почав розглядати себе: жодних ран!

– Покажи руки! – звернувся до Юстини. – А кров, кров де взялася, га?

– Не знаю – вже сміливіше заговорила Юстина.

– Якась чудасія! Ходімо звідси, а то я сам здурію коло тебе.

Він узяв її за руку, і вони швидко покинули кладовище. Дорогою не йшли – бігли. А за ними гнався сполоханий вітер.

Квіти на згадку

Старість підкралася до неї, як злодійка в тихий вечір у прочинені двері. Ще недавно ледь-ледь сріблилося волосся, а нині вона – сива-сива. Вже й хна не допомагає, хоч часто фарбує срібні коси, та годі приховати статечний вік. Хіба від нього втечеш? Роки збігли, як мрії. Одні зморшки на обличчі чого варті! Воно посіріло, а допитливі очі пригасли, наче зорі у ранішню днину. А тут іще останнім часом різні болячки чіпляються, мов реп’яхи до вовняного светра. Та найбільше дошкуляє самотність. Якось зізналася: “Прийду ввечері до порожньої квартири – і хоч вовком вий”. Рідко навідувалися до неї гості, та й сама нікуди не ходила, хіба що погомонить про те, про се з сусідкою Яною. Ввечері допізна засиджувалася біля телевізора, завше знала останні світові новини. Та найбільше тішилася працею. А робота в неї – цікава, відповідальна. Мальва Сафатівна Рябчук – дільничний терапевт. Кожну сім’ю в мікрорайоні знає. Надибалася по під’їздах п’ятиповерхових “хрущовок”. Найбільше стомлювалася в періоди, коли лютувала епідемія грипу. Ввечері ноги гули від утоми. Та вона ніколи не скаржилася – не було кому

І ось пенсійний вік постукав у двері. Здоров’я геть підупало. Тож коли звільнилося місце у стаціонарі, не загаялася просити головного лікаря, аби перевів її туди працювати.

Ананій Юхимович не перечив, але недвозначно натякнув, що і там нелегко. Мовляв, у медицині скрізь треба працювати на повну силу. Вона його розуміла. Нині молодих лікарів повно, щодня під його кабінетом стоять, на роботу просяться. Але ж пенсіонерів ніхто не звільняє.

Хтось із колег дорікнув: “Могла б працювати на півставки. Нащо себе так перевтомлювати?” Та Мальва Сафатівна не звикла марнувати час. Невелика-то радість: чекати, коли принесуть мізерну пенсію.

Так минали дні за днями. Іноді на вихідні їздила до брата, який жив у далекому селі. Що її тягнуло туди – нікому ні слова про свої мандри не розповідала. Можна лише здогадуватися: у брата четверо дітей, то до когось із них на старості літ голову прихилить. Ну поміркуйте: минуло ціле життя, а вона хоч би єдиний раз на курорт поїхала. Ніколи не дозволяла собі такої розкоші – тішилася працею. Та чи все переробиш? За останні три роки навіть у відпустку не йшла. Хтось пустив чутку, що невдовзі пенсіонерів будуть скорочувати по штату, то надумала взяти тоді невикористані відпустки при звільненні. “Нехай хворі їдуть на курорт, – казала, сміючись. – Нащо здоровій людині туди пхатися, чиєсь місце займати?”. Та й, зрештою, за довгі роки ніхто і не пропонував путівки не те, що в санаторій, але й у будинок відпочинку, хоч профспілкові внески платила справно. Або хоч би подяку чи букет квітів від адміністрації лікарні чи профспілки – ніколи. А скільки тих дат було: і круглих, і важливих. Хоч і не одна вона губилася в гущі великого колективу. У святкові дні забували про скромну працівницю.

Аж ось недавно заговорили про неї колеги.

“Ого, заміж іде! Таки дочекалася свого”, – чувся шепіт на п’ятихвилинці у лікарні. Одні дивувалися: мовляв, нащо їй на старість такий клопіт, інші – зловтішалися. Бо ж таки не раз мала нагоду знайти собі пару. Всі бачили, як вчащав до неї на роботу колишній пацієнт. Завжди пригощав її дешевими карамельками. Вона щиро дякувала за гостинці і щоразу розпитувала про здоров’я. Хоч про хворобу колишній пацієнт давно забув, мав здоровий вигляд, але про щось інше розмова не йшла, не клеїлася.

Молоденька медична сестра Оля часто сміялася, виходячи на якийсь час із кабінету, аби дати їм можливість поговорити наодинці, але нічого з того не вийшло. Він був сором’язливим хлопцем, та й ще на багато літ молодшим від неї, вона видавалася надто серйозною, строгою: до такої з ніжностями – не підступай!

Мальва Сафатівна іноді в думках заздрила медичним сестрам, санітаркам, які закохувалися, виходили заміж, родили дітей, часто приводили їх на роботу.

“Хоч би дитину була постаралася замолоду”, – натякали в розмовах знайомі. Та що тепер казати...Пізно...Лікарі знали, що їхня колега – серйозна жінка, і ніякі фіглі-міглі їй не в голові. З чоловіками – завжди ввічлива, але панібратства не допускала. А літа за літами минали. Осінні дні пливуть швидко-швидко...Не загледишся – і вже зима стукає у двері, морозить вікна. І навіть сонце у такі днини, здавалося, рідше заглядає у віконце її однокімнатної “малосімейки”.

Часто від неї втікав сон, а невтішні думки брели одна за одною. У такі хвилини чого тільки не передумаєш!..

І ось тепер усе змінилося. Закохався в поважну лікарку вдівець-одноліток. Обоє радіють, бо так неждано-негадано звалилося щастя. Він каже, що аж тепер, на десятому році після смерті дружини, йому усміхнулося сонце.

Думала, що жартує, адже досі ходили з ним однією вулицею, а він навіть оком не моргнув до неї ніколи. А тепер – наче хтось підмінив, мовби щось найшло на старого. Щодня по кілька разів приходить до неї на роботу. А вдома обоє не натішаться! Дійшли згоди: до шлюбу не підуть, будуть жити “на віру”: мовляв, негоже в такому віці показуватися на людях. Ще, чого доброго, хтось може наврочити...Кожен залишиться у своїй квартирі, а ходитимуть одне до одного по черзі в гості, бо хто знає, як складеться потім життя. Не молоді ж! У нього – дорослі діти, а в неї – нікого.

Знайомлячи колег із своїм майбутнім чоловіком, аж заплакала – чи то від радості, чи від якогось невідомого передчуття.

Хтось із працівників висловив думку: “Треба купити подарунок. Та такий, щоб залишилася згадка надовго”. Думали, гадали, але так нічого путнього і не придумали. Вирішили: куплять букет квітів і альбом для фотографій.

Наступного дня санітарка Галя принесла оберемок блаватів, а лікар Онисько – альбом.

Мальва здивувалася, побачивши польові квіти, а обличчя довго хлюпало усмішкою.

Пристаркуватий Павло, але іще з доброю поставою, теж мило посміхався, щось шепеляв, показуючи рідкі зуби.

– Пристойна пара, – хтось мовив пошепки, а вони обоє раділи, що мають так багато доброзичливців.

– Ну, то йди і принеси все, що я приготувала вранці, та не забудь взяти домашнє вино, – звернулася літня наречена до Павла.

– Ага, вже йду! – підхопився з місця і заметушився старий наречений.

Тільки-но він вийшов, як почались балачки.

– А я за вдівця ніколи б не пішла, – почала розмову санітарка Катерина Павлівна. – То є, скажу вам, страшно і небезпечно. Он у нашому селі Петро Найда, мій недалекий сусід, вже третю жінку поховав. І жодна на здоров’я не скаржилася, коли виходила заміж.

– То як кому поведеться в житті, – підхопила розмову старша медсестра Олена Йосипівна. – Недавно я прочитала в газеті, що якийсь маніяк топив своїх жінок у ванні. Аж на четвертій попався.

– І що йому за те? – спитала Ліда Микитівна, процедурна сестра, нахмурившись од почутого.

– А нічого. Не діждавшись суду, повісився в камері.

– Я вам так скажу: що має статися, те й буде, – заговорив, наче спросоння, лікар Онисько, встаючи з крісла. А ви, колего, не бійтеся: ваш обранець не з таких.

– Моя тітка теж попалася,– мовила Галя, наймолодша з усіх присутніх. – Спочатку був такий добренький, хоч до рани прикладай, а потім...

...У Мальви вмить запекло в очах, наче хтось сипнув у них піску. Схилилася над столом, закривши їх долонями...Уже не слухала, про що йде мова. За хвилину підвелася, швидко скинула халат, вийшла з ординаторської, грюкнувши дверима.

...Розходилися поодинці. А коридором хворі йшли до їдальні обідати.

Чарівниця

Яких тільки див не буває на білому світі! Дехто не повірить, що таке могло трапитися. Але це суща правда. Мова – про дивного Федоруся, чоловіка спокійного, доброго, до праці завзятого. Оженився, коли йому минало двадцять п’яте літо. І взяв собі за дружину гарну дівчину. Обоє вели господарку, невдовзі появилися одне за одним на світ Божий діти. Уже за кілька літ після весілля четверо дітей бігали подвір’ям. Тішилося синами молоде подружжя. Заздрили їм особливо ті, у кого одні дочки велися. Федорусь і Юстина працювали зранку до пізнього вечора, не покладаючи рук. Чоловік столярував, а дружина цілими днями поралася біля дітей.

Трохи подалі жили Юстинині батьки. Батько часто хворів і, понудивши світом, помер ще не старим. Поговорювали в селі злі язики, що у його смерті винна рідна жінка. Дала йому якесь не те зілля – і він швидко сконав. Правда це, чи чиясь вигадка – ніхто достеменно не знає. Згадували, як колись він ревнував дружину до свого сусіда. Бувало, навіть підіймав руку на неї. Заспокоївся аж тоді, коли сусід подався жити до міста.

І ось тепер Христина – Федорусева теща – деякий час ходила у чорному. Зять почав їй помагати в господарстві. Тішилася ще не стара вдова, що має такого доброго зятя. Не зводила з нього очей, коли той щось майстрував біля хати. І так уже йому догоджала: і обід, і вечерю готовила, ще й наливкою частувала. Смакує Федорусь наливку, на травах настояну, і так ласо дивиться на тещу, погладжуючи собі живота. На таких добрих харчах навіть набрався тіла, змужнів, бо донедавна сорочка обвисала на ньому, наче на жердині.

Христина завше так лагідно дивилася на нього, що той аж пломенів, як призахідне сонце. Федорусь старався до вечора закінчувати роботу, аби вчасно прийти додому. Якось працював біля хати до самого темна.

– Іди до хати, відпочинь, – запросила теща.

Послухався відразу, помився біля криниці і зайшов до хати. У кімнаті чисто, на стінах – вишивані рушники, а в ліжку накрохмалена постіль так і пахне свіжістю. Федорусь вдихав той запах і чамрів. А теща, як спіла ягода в’ється біля нього. Торкнись – і, здається, бризне соком.

– Сідай, поговоримо, – каже улесливим голосом і, мовби чарівниця, приворожує зятя своїми чорними, як терен, очима.

Сів Федорусь на стілець біля ліжка. Говорили-балакали довго. За вікном уже давно споночіло, у хаті стало зовсім темно, але світла не вмикали. Уже й на сон почало тягнути. Лягла теща в ліжко і його до себе припрошує.

– Лягай біля мене, не стидайся, – і так очима у темноті з-під ламаних брів – блись, блись. Глянув їй у звабливі очі – і вони ніби потягли його до себе. Пірнув Федорусь у м’якеньке ліжко під теплу ковдру, а теща підсовується до нього ближче, щось шепче йому на вухо. Тішилися аж до півночі. Ніхто їм не заважав кохатися, лише щербатий місяць заглядав у шибку і сміявся з такої незвичної пари.

Теща як смачна ягідка: спочатку ніби з оскоминкою, а за хвилю розпливається медком. І Федорусь хмелів від нектару кохання у ложі ще не дуже старої вдови.

Юстина нудилася, цілу ніч не спала, думала, що могло статися з чоловіком. Рано-вранці прибігла до матері, відчинила хатні двері і тихенько зайшла у спальню. І о диво: аж сплеснула в долоні, побачивши чоловіка в обіймах матері.

– А то що собі позволяєте? – спалахнула гнівом, але стрималася від нецензурних слів.

Побачивши дружину, Федорусь вибаламушився на неї спросоння, швидко встав з ліжка, одягнувся і втік надвір, аби не чути жіночих перемовок. Йому не вистачило духу заговорити з жінкою.

Юстина не могла отямитися від того, що сталося, стояла посеред хати, наче чужа, сприймала побачене в якомусь мареві. Не могла не тільки говорити, але й дихати, наче їй бракувало повітря.

Мати теж спочатку мовчала, ніби води в рот набрала, винувато дивилася на дочку і лише розводила руками. Її пересмикнуте обличчя зайнялося рум’янцем

– Та я...та ми...нічого такого між нами не було, – врешті мати заговорила, виправдовуючись перед дочкою, але явний фальш закис у неї на скривлених губах.

Дочка тільки спромоглася вимовити:

– Мамо, нащо ви так?

– Зрозумій мене, доню, правильно, – нарешті оговталася мати. – Я не винна, що так сталося. Та, зрештою хочу жити, як і інші жінки. Маю на те право.

Юстина не дослухала, вийшла з хати. У неї тремтіли руки, сіпалися губи.

Федорусь стояв біля криниці, сховавши голову в плечі, не знав що казати і тільки дивився на дружину сполоханими очима.

Зустрівшись із чоловіком, Юстина відчула, що її почало тіпати.

– Іди до дітей, сучий сину! – сказала голосно, докірливо округливши очі. – Нема на тебе кари!

– Не клени, благаю, – прошепотів Федорусь. – Я не винен, що твоя мати – чарівниця...

Йшла Юстина додому так, ніби часточку свого серця загубила. І де? Біля своєї матері. Думала, що чоловік відразу прибіжить, почне виправдовуватися. Та ні, не вернувся ні в цей день, ні в наступні. Продовжує працювати робітником у столярному цеху місцевого приватного підприємця. Добре заробляє і майже всю зарплату віддає дітям. А вони щодня приходять до баби, з батьком розмовляють. Лише дивується Федорусь, що називають його не татом, а дідом. Та він їм не перечить, завжди щось розказує, змалку привчає до свого ремесла.

Якийсь час сміялися знайомі, не злостиво, а так просто жартували, бо таки хлоп здивував своїх односельчан. А потім перестали дивуватися з його витівки, бо ще не таке бачили у своєму житті.

Запізніле кохання

Ніхто не здивувався з того, що Марина пішла жити до Івана відразу після смерті його дружини. Обоє в поважному віці. Правда, Іван трохи старший за свою нову супутницю, але ще досить жвавий чоловік.

Марина вдовувала кілька літ, але таки дочекалася свого. Обоє довго не роздумували і заспішилися скрасити свою старість. Тішився Іван – має в хаті знову господиню. Вона і смачненького зготує, і білизну випере, і пташкою воркує. Посідають старенькі на лаві біля хати і розмовляють допізна. Йдуть люди вулицею і задивляються на таку незвичну пару.

А стару Яциху, Іванову сусідку, завидки беруть. Усім розказує, як то Марині повезло. Баба Яциха теж давно вдовує. Ніхто заміж удруге не взяв. Так і зістарілася при внуках. І тепер, дивлячись на сусідську пару, шкодувала, що колись відмовила такому ж удівцеві. Комизилася, думала, що той буде наполягати, а він кілька разів навідався до неї і не діставши згоди, більше не показувався їй на очі. Чекала на якогось жениха, але так і не дочекалася нікого. Тепер шкодує. Могла б пожити з ним ще стільки літ, бо лише минулого року він переставився. Та що тепер казати – пізно. Так і живе самотньою, ледве клигає в хаті, домучує свій вік.

І ось недавно почула стара Яциха від когось із сусідів, що Марина покинула Івана.

“Чого вона вередує?” – здивувалася, але спитати Івана про це не наважилася. “Може, то жіночі плітки, – подумала. – Крутять язиками кожна на свій лад”. Котрась із сусідок припустила, що все це із-за пенсії пішло. Свою пенсію Іван віддавав онукам, а Маринину ділив з нею навпіл. Чи так воно було, чи то чиясь видумка, ніхто не знає.

Іван від людей сторонився, ніби не хотів розповідати про свою біду. У квартирі цілими днями знову порожньо, нема з ким словом перемовитися. А вночі, здається, у коридорі човгає вітер, забавляючись з німими стінами. Лише у вихідні дні приходять онуки і звеселяють старенького.

І ось нова плітка пішла гуляти поміж сусідами. Кажуть, Марина призналася кумі, чому пішла від Івана.

“Та він зовсім ні до чого не здатний. Думала, зазнаю з ним насолоди, а він за тих кілька тижнів до мене в ліжку і не доторкнувся. Нащо мені такий хлоп здався?” – призналася Марина кумі, а та не втерпіла і багатьом розповіла. Дехто сміявся, мовляв, чого стара захотіла. Інші лише кивали головою, бо ніхто не знає, що кого чекає в старості.

Продовження курортного роману

Імпотенція, асперматизм (відсутність сім”явиверження), пріапізм (постійна ерекція), відсутність оргазму, знижений потяг до протилежної статі, відсутність оргазму у жінок і чоловіків – ось із чим найчастіше зверталися до мене, як до сексопатолога, пацієнти.

Цей випадок – унікальний. Постійний оргазм...

Сорокарічний вчитель середньої школи, а донедавна – голова колгоспу вів бурхливе сексуальне життя. Одружений, двоє дітей. Працюючи головою колгоспу мав кілька коханок. Це і касирка, і зоотехнічка, і завідувачка дитячого садка. Усім давав раду, та й жінка не скаржилася, лише була в постелі, як він казав, малоактивна. Мабуть, тому шукав інтимних пригод на стороні. А ще любив заглядати в чарку. У компанії міг подужати пів літри горілки і не п’янів. Інші компаньйони валилися з ніг, а йому хоч би що. Уставав уранці, їхав на молочнотоварну ферму, стежив за надоями, ганив фуражира і фірманів за погану працю, а відтак, побувши тут годину-півтори, брав із собою зоотехнічку і їхав з нею на природу: найчастіше до лісу чи у заплави річки. У лісі мав халабуду, де міг навіть перебути ніч у компанії знайомих чи з коханкою.

Роботу господарства занедбав – і за це його не раз заслуховували на бюро в райкомі партії. Кожного разу клявся, що виправить становище, але дальше слів справи не йшли. І ось нарешті його звільняють з посади голови колгоспу. Вліпили догану без занесення в облікову картку і запропонували працювати вчителем ручної праці у місцевій школі.

Якраз у колгоспі жнивували, а в школі – канікули. Дістав путівку таки у рідному колгоспі і поїхав на курорт після “тяжкої” праці, бо розвалити таке велике господарство не кожному вдавалось.

Курортний роман тривав упродовж місяця. З цього все і почалося. Відразу знайшов партнерку, з якою мав щоденні сексуальні контакти. Вона володіла дивними сексуальними фантазіями, у ліжку брала ініціативу на себе, заставляючи виконувати свої сексуальні примхи які інколи нагадували еротичний спектакль. З нею було так просто і цікаво.

– Видно, вона мене закодувала, адже наостанку сказала: “Будеш мене довго пам’ятати”.

І таки правда. Здавалося, що такого блаженства ще не відчував ніколи. Закінчився курортний роман. Приїхав додому, приступив до праці в школі. Та щоразу приємний спогад про жінку, з якою тішився цілий місяць, викликав у нього відчуття оргазму. Думав, що така дивина з ним швидко минеться. Минув тиждень-другий, але нічого не змінилося. Хотів забутися у горілці, та навіть велика доза не давала бажаного ефекту. Відчуття оргазму позбувався лише уві сні.

– Хіба така насолода шкодить? – питаю.

– Як вам сказати? Перебуваю у якійсь постійній напрузі, наче постійно контактую з жінкою.

– А ерекція теж постійна? – подумав про пріапізм.

– Ні-ні, з цим усе в порядку. Хоча, по правді сказати, інтерес до жінок, особливо до своєї, пропав.

– Чому?

– Не знаю. Після курорту щось зі мною таке діється. Боюсь, аби “дах не поїхав”.

Детально оглянув пацієнта і почав лікувати. Власне кажучи, з такими скаргами до мене ще ніхто не звертався. Призначив бром, заспокійливі препарати. Минуло кілька днів – ті ж самі скарги, препарати не дали жодного ефекту. Спробував загіпнозувати його і шляхом навіювання зняти нав’язливий синдром. Та марно – мій пацієнт не гіпнотичний, а звичайного навіювання не сприймає.

“Що робити?” – подумав. – Пацієнт наче заворожений чужою жінкою. Почуття оргазму так дошкуляє, що він не може зосередитися на чомусь іншому.

І тут я згадав старий-престарий метод лікування чогось подібного: треба переключити увагу і відчуття хворого на щось інше, наприклад, на біль. Почав вводити йому гіпертонічний розчин хлористого кальцію в середину шкіри поперекової ділянки. Пацієнт кричав від болю, хоч кожного разу вводив лише по кілька крапель. Та вже через кілька днів відчуття постійного оргазму пройшло. Учитель ввійшов у звичний ритм життя. Отак-то, іноді надмірна і постійна насолода теж шкодить.

Спокуса

Чим найбільше грішить жінка? Перелюбством. У цьому я не раз переконався. Та про цей випадок не можу не розповісти.

Роблю ранковий обхід хворих. У палаті шість жінок різного віку. Не вибираючи спеціально, кажу одній із них:

– Оце виписую вас сьогодні додому в доброму стані. Тепер би ще вам на курорт поїхати і закріпити лікування.

– Чоловік не пустить. На господарці багато роботи. Та й самій якось їхати незручно.

– Таки-так, звичайно, після того випадку не вірить, – кажу притишено і йду далі.

Закінчив обхід і став робити записи в історіях хворіб. Заходить ця жінка і питає:

– А звідки знаєте про той випадок?

– Знаю, я все знаю...

– Ого... Я думала, що ніхто не знає, а виходить...Адже наше село так далеко.

– Для мене віддаль не має значення, – інтригую уже немолоду жінку. –Може, деякі деталі мені невідомі, то прошу розповісти.

І жінка почала розповідати, наче на сповіді: “Це трапилося позаминулої осені. Чоловік поїхав возити буряки з поля до кагатів. А в той час забіг сусід до хати, щоб позичити хліба. Я саме витягувала з печі буханки. “Зачекай, – кажу, – нехай хліб остигне, бо гарячий може зашкодити”. “Добре, – відповідає, – я маю час”. Слово по слові – розговорилися. Скаржився сусід на свою сварливу жінку: мовляв, марно з нею молоді роки свої загубив.

Шкода мені стало близького сусіда, що так змарнував своє життя. А він ще більше розчулює, мало не плаче, тулиться до мене, обнімає і до ліжка тягне. Не знаю, що зі мною сталося, але я відразу підкорилася йому, не задумуючись. Тільки-но почали займатися сексом, як хтось почав гримати у двері. Чую чоловіків голос: “Відкривай!”

Я мерщій до комори: взяла чвертку горілки і поставила на стіл. Сусід не розгубився, налив у келишки.

“Зараз-зараз іду, щось замок заїло”, – кажу.

Прийшов до хати. “Ага, попалися”, – каже.

“Та ми тільки почали з першої чарки, пригощайся”.

Присів до столу чоловік. Випили разом. Закусили свіжим хлібом із салом. Сусід після другої чарки вишмигнув надвір, навіть забув хлібину взяти, а чоловік тим часом почав мене розпікати: і така, і сяка, що він тільки не наговорював! Правда, рук не підносив, але кілька днів не давав спокою. З цього часу перестав вірити”.

Я слухав жінку, не перебиваючи.

– А ви звідки дізналися про це?

– З вашої розповіді, – сміюсь.

– А я-то думала... – Здивовано глянула на мене, аж брови розгладилися. Хотіла ще щось сказати, та осіклася, махнувши рукою. Крутнулася і мовчки вийшла в коридор.

Статеве безсилля лікується

Іван (так звали пацієнта) зайшов схвильований до кабінету і без привітання жалібно вимовив: “Потрібна ваша допомога!”

– Сідайте, сідайте, – показую на крісло. – Яка допомога?

– Маю проблему з сексом.

– Яку? У чому вона полягає?

– Жінка мною незадоволена, каже, що я слабак, насміхається, кудись зникає після роботи. Усе почалося відтоді, як почав їздити на заробітки.

– Ким вона працює?

– Бухгалтером. Їх, жінок, там повно в однім кабінеті. Хваляться одна перед одною своїми амурними пригодами, розповідають про гіперсексуальних партнерів а вона наслухається тих балачок і вимагає від мене не знати чого.

– Звідки знаєте про їхні розмови?

– Моя кума працює з нею, то про це мені і розповіла.

– Чи зовсім не можете здійснити статевий акт?

– Можу, але він триває дуже коротко, і дружина називає мене імпотентом.

Продовжуємо розмовляти. Мій пацієнт старший за свою дружину на п’ятнадцять років. Одружився два роки тому. До цього мав статеві зносини з кількома статевими партнерками. Має позашлюбного сина.

Оглянув хворого. Жодних відхилень у фізичному стані не виявив. Зате нервова і психічна сфери явно порушені: неспокійний, метушливий, говорить притишеним голосом, ніби когось боїться.

– Що привело до нервового зриву? – питаю.

– У першу ніч після приїзду зазнав невдачі. Дружина відразу дорікнула, що я десь там на заробітках витратив свою чоловічу силу з іншими жінками. Дорікає мені кожного разу. І я не можу їй заперечити. Адже не криюсь, колись знав кількох жінок, але тепер...На заробітках гарую цілими днями, аби заробити якийсь гріш.

– Отож, анатомічної вади не знаходжу. Причина – у психічному зриві. Статева слабкість – то наслідок першої невдачі після тривалого утримання від статевих зносин, а далі настав страх бути осоромленим і скомпрометованим перед молодою дружиною.

Іван признався: приймав уже ліки від імпотенції, що рекламуються по радіо і телебаченню. Не помогли, і він почав уживати алкоголь. Нарешті прийшов до лікаря.

Довелося у цьому випадку навіювати пацієнту позитивні емоції в гіпнотичному сні. Сеанси гіпнотичного сну проводив через день. Минуло лише два тижні – і пацієнт уже весело усміхався. Потреби в дальшому лікуванні не було. Тепер він навіть дивувався, що мав таку неприємну проблему. З цього часу на заробітки не наважувався їхати, а роботу знайшов відразу у своєму місті.

Останній поцілунок

Андрій закохався у Юлю відразу, як тільки вона прийшла працювати у їхню установу. Юля – заміжня жінка, молода, зваблива. Така кидається у вічі здалека. Юлин чоловік одружився з нею, коли вже все перепробував у житті: довго холостякував, потім двічі був одружений, і нарешті Юля – його третя дружина. Побрався з нею, коли вже появилася сивина, а тіло встигло знесилитися, хоч мав завжди бадьорий настрій і Юля була ним деякий час задоволена. Та як тільки появився на її дорозі молодий Андрій, то відразу знайшли обоє те, що їх єднало: почуття закоханості. Кожного ранку зустрінуться в коридорі, перемовляться кількома словами і йдуть до праці. Згодом ховалися від сторонніх очей, говорили одне одному закохані слова, цілувалися, але далі їхні стосунки не йшли.

Андрій мріяв про той час, коли вона опиниться з ним у ліжку, снив нею кожної ночі. Так тривало кілька місяців. Він квапив, а Юля завжди казала, що мають час і не треба його підганяти. Та якось Андрій почув: “Поцілуєш віднині разів сто – тоді я твоя”.

Щодня Андрій рахував поцілунки, як скупар гроші. Невдовзі нарахував 87 поцілунків. Тішився Андрій, щодня так радісно сяяв – до мети так близько!

І тут трапилося нещастя. Утопився в озері Юлин чоловік. На похорон зібралися усі, хто його знав. Прийшов і Андрій. Уже мали закривати віко і опускати небіжчика в домовину, та в цю хвилину підійшла дружина, стала навколішки і почала його цілувати. Цілувала померлого в губи довго на очах тих, хто обступив домовину. Андрій стояв збоку, і коли вона встала, то Андрієві здалося, ніби поцілунок мерця застиг у неї на устах. Він заховав обличчя в долоні, бо не міг спокійно дивитися в очі молодій вдові.

Через кілька днів зустрів її в коридорі, висловив співчуття, але поцілувати не посмів. Щось стримувало його від такого вчинку. Глянув на її у сльозах сумні очі з острахом. Не доцілував, не докохав. Боявся помсти вмерлого чоловіка, адже вдовин поцілунок може зашкодити, принести нещастя. Тепер він карався, що спокушав чужу дружину. Думка про спокусу блідла, здавалася уже безглуздою. Колишня пристрасть згасла. І Андрій почав уникати зустрічей з молодою вдовою.

Минув якийсь час, і Юля вдруге вийшла заміж. Андрій дуже зрадів, що вона знайшла собі пару.

Неспасенний гріх

Чи знаєте, як-то тяжко жити, коли болить душа? Ні, ви не знаєте. І це добре, дуже добре, адже душевний біль не можна порівняти з найсильнішим тілесним болем. Фізичний біль можна вгамувати обезболюванням, врешті знечулити тіло наркотиками, а душевний – не можна просто отак загасити.

З давніх-давен люди бояться пекла, бо там, кажуть, грішники кипітимуть у смолі, сичатимуть від болю, як пісні шкварки на сковорідці, а дияволи будуть гарцювати вогонь, аби смола добре кипіла. І так безперервно триватимуть муки душі і тіла. Страшно навіть подумати...

У декого біль душі появляється задовго до смерті. Це ніби пролог тих мук, що очікують таку людину в пеклі.

Єва зносить душевну муки вже багато літ. Несе тягар у серці і не має ні хвилини спочинку. Майже щодня ходить до церкви, замолює гріх, але він такий важкий, що позбутися його не може. Вона це добре знає і нікому про нього не признається: ні священику, ні людям. А він, мов важкий камінь, лежить на душі, тисне і не дає спокою ні вдень, ні вночі.

Єва боїться комусь розповісти правду, адже тоді доведеться довго сидіти у криміналі. До душевної муки приєднається ще й неволя. Хоч справжня воля для неї давно скінчилася. Від жінки віє смутком і розпачем. Від щоденного плачу вицвіли колись красиві очі. Плаче на самоті. Ніхто не чує її важкого стогону, що раз у раз виривається з грудей. Дивно, але чомусь не злюбила сонячних днів. Коли світить сонце, їй здається, що природа насміхається з неї, кпить. А ось коли небо заволочать хмари, то настає тимчасове поліпшення. Тоді вона бездиханно дослухається як за вікном стиха хлипає дощ. Та минає якась хвилина-друга, і знову навертається нудьга. Лише нетривкий сон на якусь годину обриває невтішні думки. А переважно ночами не спиться. Уві сні приходить чоловік і каже: “Поховай мене на цвинтарі, як належить”. Вона прокидається, розкриває широко очі – нікого. Знову сновидіння. І тепер перекидається з боку на бік, але заснути до самісінького ранку не може. Прислухається до звуків за стіною. Та ніч глуха до чийогось болю.

При згадці про чоловіка появляється така нудьга, що хоч вішайся. У такі хвилини подумує про самогубство. Навіть була приготовила мотузяну петлю. Та якась сила нашіптувала: не бери ще одного гріха на душу.

“Не бери гріха”, – довго товклася думка в голові, хоч і за той єдиний затаєний гріх уготована дорога до пекла з вічними муками, можливо, ще гіршими, ніж тут на Землі.

Минуло багато літ з того часу, а знайомі щораз питають: “Чи щось відомо, де він подівся?”. Єва мовчки заперечливо киває головою і тікає від людей, аби хтось її в чомусь не запідозрив. Різні чутки точилися між людьми: одні казали, що втік кудись світ за очі чоловік від жінки, інші – що в дорозі збило авто, вбитого забрали з собою і закопали в потайному місці, а дехто висловив думку, що вкрали чоловіка, аби взяти з нього здорові органи для пересадки хворій багатій людині.

Лише Єва знала правду, власне, півправди, де подівся чоловік. Про людське око навіть ходила до ворожки. Викладаючи карти, знахарка казала, що його вже нема в живих, а виною є дама і король червовий. Двічі розкладала карти і щоразу так спідлоба підозріло дивилася на Єву, наче щось хотіла вичитати в її очах. Єва ніяковіла, хапаючись за серце, і опускала додолу очі.

Пошуки міліції тривали досить довго. Оголосили по радіо і телевізору повідомити, хто щось знає, де подівся чоловік. Ніхто не відгукнувся. Знайомі обнишпорили околицю. Нема. Як крізь землю провалився. З програми “Чекай на мене” теж нічого втішного не надійшло.

“Того злощасного дня, – казала Єва, – чоловік вранці пішов з хати на роботу і не повернувся”. Справді, до обіду працював чоловік на роботі, а відтак сів на велосипед і кудись поїхав. Хтось бачив його біля лісу, а далі слід пропав.

А насправді було так. Євин чоловік давно запідозрив, що дружина кудись зникає. І ось цього разу вислідив, зловив “на гарячому” в лісі. Кинувся з дрючком, щоб відгамселити обох. Розмахнувся, та в цю мить коханець зірвався з місця і вдарив нападника в перенісся. Удар був такий сильний, що на якусь хвилину він утратив свідомість, цівкою потекла кров з носа. Очунявши, чоловік сів під деревом. Глянув на Єву і мовив тихо: “Єво, Єво, гріх неспасенний маєш...Відвезіть мене до лікарні і йдіть собі під чотири вітри, на п’ятий шум”. А відтак затих. З ротової порожнини пінилася слина з домішкою крові.

У Єви зі страху аж подих перехопило, тремтіли ноги. Отерпла. Затуманився розум, а груди наче каменем здавило, аж трудно дихати. Довго не роздумуючи, Єва і коханець взяли нещасного і занесли до автомобіля, поклали на заднє сидіння.

– Ти біжи на автобусну зупинку і їдь додому, а я повезу його до лікарні. Скажу, що підібрав на дорозі, – мовив, затинаючись, коханець.

Єва побігла, оглядаючись. Думала, що все обійдеться. Сама ні жива, ні мертва приблудилася додому. Довго чекала дзвінка. Ходила по кімнаті, обдумуючи те, що сталося. Пізно ввечері почула у слухавці: “Не встиг довезти, сконав дорогою!”

– Як так не довіз? Де він?

– Сховав у надійному місці. Нічого не питай, бо може хтось підслухати нашу розмову і доведеться відповідати за вбивство,– почула наостанку.

Єві запаморочилося в голові, впала і луснулась лобом до одвірка, що аж іскри сипнули з очей.

Минуло два дні, і трапилася ще одна трагедія – в автомобільній аварії загинув коханець. Вдарився у дерево. Трагічна мить – і не стало людини.

У Єви наступило страшне замішання. Здавалося, ніби душа покидала тіло, а потім знову верталася до неї. Почуття провини зростало з кожним днем, і од того ставало ще болючіше. Чекала дива: може, котрийсь із них з’явиться на її порозі. Адже вона однаково любила обох. Не кривдила чоловіка, хоч часто тікала до коханця. Обом віддавалася дочиста.

У снах бачила то одного, то другого. Хтось по черзі озивався до неї – і тоді вона прокидалася, згадуючи сон, гіркий сон...Ніхто з них уже не озветься, не прийде. Зустрінуться хіба що на тому світі.

Інколи виникає потреба з кимось заговорити, висловити свій біль. Та враз обривається така думка. Вона давно стала відлюдькуватою, неговіркою при зустрічах із людьми. Озветься до когось крізь сльози і йде геть. Втомилася жити. А у вухах часто дзвенить: “Гріх неспасенний маєш...” Вона плаче гіркими сльозами, коротає в зажурі дні за днями і не бачить просвітку. Дивується, що може ще мислити, караючись за скоєний гріх так довго. І все-таки надіється, що колись позбудеться душевного тягару, адже, як казав Золотоустий: “Нема такого тяжкого гріха, якого б сльозами жалю не можна було б змити”.

Вона давно зрозуміла, що причетна до скоєного зла. А зло є завжди таке мерзенне для людини, що навіть, коли вона вчинить його несвідомо або помилково, то нормальна людина не є в силі те зло пережити. Це тримає її в паніці і пригнобленні.

Нарешті, після довгих вагань, висповідалася священику, а наступного дня розповіла мені свою невтішну історію. Казала, аби я записав цю бувальщину, яка, можливо, комусь допоможе уникнути того, чого зазнала вона.

Нічна красуня

Дівчина сиділа на самому краєчку берега вузенької річки, охопивши руками коліна. Напіврозплетена чорна коса плавала у воді й у вечірній млі зливалась із кольором ріки.

Ступивши кілька кроків, затамував подих. Хто вона? Дівчина чи русалка? Я йшов купатися після денної праці. Неподалік дівчини зупинився, не наважуючись іти далі. Може, почула мої кроки, а може, так собі підвела голівку. Наші очі зустрілися. Тепер я міг чітко споглядати її зблизька. Дівчина крутнула головою і здалося, ніби хотіла встати. Широкі підківкою брови, великі очі, наче дві великі чорні кульки, кликали до себе. Мені здалося, що я ось-ось впаду в них, наче в глибокий колодязь, втоплюся. Занімів на місці. Вона наморщила свій кирпатий носик, а губки, налиті соками, здалось, хочуть щось сказати. Але вона мовчала і вмить опустила голівку додолу, вдивляючись у свою тінь, яка купалася у воді. Ріка теж мовчала. Німі хвилі, втомившись впродовж дня, вляглись спати, а вода наче зупинилась і хоче розгледіти дівчину. Я сів поруч, ледь торкнувся її плеча. Місяць купався десь далеко і, сміючись, зиркав нам в очі. А дівчина плакала. Ямочки у кутиках рота то глибшали, то зникали.

– Дивись, дивись, – кажу, – он хмарка хоче місяць проковтнути.

– Де? – здивовано глянула спочатку на мене, а потім на нічне світило.

“Нарешті, – подумав, – заговорила”.

Ми обоє дивилися, як хмаринка то закривала місяць своїм широким сіряком, то відпускала на волю.

– Я боюсь, – продовжувала дівчина.

– Не бійся, зі мною ти в повній безпеці – заспокоїв дівчину, пригорнувши її до себе. Вона не пручалася, але не горнулася, як це робили інші дівчата, коли я чинив щось подібне. Щокою торкнувся її чорно-фіолетової товстої коси і відчув запах неспілих яблук.

Ми сиділи мовчки. За нами спало стомлене весняною працею село.

– Чого ти плачеш?

– Мовчи, – притулила пальчик до вишневих губів. – Не питай.

Я підкорився її чарівному поглядові. Отак сиділи в обіймах ночі. З ріки повіяло приємною прохолодою, а в повітрі запахло росою.

“Ой, який же я недогадливий. Вона, мабуть, змерзла?” – подумав і тут же скинув із себе спортивну блузку, огорнув дівчину. Вона мовчки подякувала примруженими очима, опустивши додолу довгі-предовгі вії.

Дівчина перестала плакати, але в її очах ще блищали сльози, і від того вона здавалась надзвичайно привабливою. Я не втримався і поцілував її очі, випивши з них горошинки сліз. Вона хотіла відштовхнути мене своїми тендітними руками, але в цю мить я схопив дівчину і поніс вбрід на другий берег річки. Вона обвила мою шию руками і мені хотілося нести її хоч на край світу, але через кілька кроків нас чекав інший берег. Тут ми сиділи цілу ніч.

Леся – так звали дівчину – розговорилась. Приїхала до тітки в гості на Зелені свята. А чого плакала – так і не призналась.

До сходу сонця ми скупалися у паруючій ріці, і я поспішив додому, щоб встигнути на роботу. Леся залишилася біля річки одна. Назавтра домовилися зустрітися біля сільського клубу.

На радощах розповів своєму товаришу про нічну красуню.

– Ага, знаю її. Вона живе неподалік, у тітки. Каліка, але справді красива.

– Яка каліка?

– А ти хіба не розгледів? – єхидно всміхнувся друг.

– Кульгава! – випалив той. – У дівки головне не твар, а ноги.

“Каліка, каліка”, – товклося в скронях, коли йшов на побачення. Ще здалека запримітив свою красуню серед гурту дівчат. Леся стояла, спершись на ціпок, з розплетеним волоссям, що сягало аж до колін. Йшов і придивлявся. Ось вона зробила крок, другий, накульгуючи. З-під короткого плаття побачив деформоване коліно. В очі її чомусь не дивився, не відповів на усмішку. Якась внутрішня сила скувала мене. Трохи постояв неподалік і пішов геть, не оглядаючись. У гурті хлопців хотів забутись, але не міг. Якесь дивне почуття краяло мою душу.

Швидко минув святковий вечір. У наступні вечори ходив до річки, але там нікого не було. Мовчки дивився у воду, наче заглядав у майбутнє. Казали, що Леся невдовзі вийшла заміж за сільського вчителя й кудись поїхала з ним. З тих пір минуло сімнадцять років. Я досі не оженився.

Якось під вечір поштарка принесла моєму батькові пенсію. Виложила для зручності журнал, щоб підписати на ньому відомість про одержані гроші. І раптом на обкладинці побачив усміхнену жінку, а поруч з нею – заквітчану у вінок дівчину. А внизу підпис: “Красуня Зоряна з своєю матір’ю серед польових квітів”. Придивляюсь, кліпаючи очима – це вона. Нічна красуня.

Мовчки побрів до хати. Ліг на тверде ліжко, закурив і довго дивився на стелю, пускаючи клуби сивого диму.

Така довга ніч

Ніч...Не спиться...Думки, мов павутиння, обплутують мозок і не дають склепити повік. Та і навіщо та ніч, сонна, бездіяльна, німа? Марево гадок набридає, забираючи час для сну. Вже північ. Стишилося стомлене денними турботами жваве місто. Розкошують у небі зорі, переморгуються між собою, як бувалі незаміжні дівчата, хизуючись іще не зів’ялою вродою.

Зорі...Такі недосяжні, загадкові. А за вікном тисне у шибку мороз, скрегоче вітер, виє, як голодний собака. Мороз і вітер...Годі зрозуміти, чого вони, власне, прагнуть. Може, хочуть когось скарати, а може, просто хизуються перед відлигою – хто зна? Завтра знову настане день, власне, він уже почався відліком хвилин після опівночі.

Сиджу у задумі. Жодної свіжої думки. Одні спогади про пережите. Майбутнє уже не світить. Навіть боюся думати, що буде потім. Колишнє – як на долоні. Усе оживає у пам’яті, немов було це вчора, – і дитинство, і юність, і зрілість – така неспокійна, бурхлива. А відтак – старість, немічна, самотня. Нічого не оминув у житті, всього зазнав. Лише доброго було так мало! Інколи здається: одні негаразди оточували мене, тиснули з усіх боків, заганяли у глухий кут – і там скнів ціле життя. Вічно чимось незадоволений, пригнічений – ну, просто раб обставин, і тільки!

У такі хвилини мимоволі зволожуються очі, заставляючи повіки частіше кліпати. Щось ятрить, скубе душу... Можливо, повний міх гріхів, скоєних за життя, ще не спокутуваних сльозами совісті...

Здається, нема такого, чого б я не спробував у цьому на диво незрозумілому світі. Завжди прагнув пізнати його, заглянути в його таємниці хоч краєчком ока. Та марно – нічого такого і не осягнув, і не розгледів. Чим більше пізнавав світ, тим більше виникало запитань, на які не знаходив відповідей. Хоч і за те спасибі Всевишньому, що дав можливість мислити, вивчати, сумніватися – і врешті дійти висновку: не можна пізнати – непізнане, побачити – невидиме, відчути – невловиме. І нема на то ради – ні мені, ні будь-кому іншому

Врешті змирився – пік пізнання минув. А нині нема ні сил, ні знань для дальших роздумів – усе в минулому. Жаль тисне на душу, гнітить, заставляє страждати. А все-таки який цікавий світ! І поки що тішуся тим, що живу...

Стихія

Знову дощ періщить у вікно. Шумить вітровій, рветься до хати. Тріскотня, громовиця. Небо крається навпіл. Наче якась чорнота лізе у шибку, вишкіривши гострі ікла з лютої пащі. Шумовиння то підкочується так близько, що, здається, зірве на своєму шляху усі перешкоди, перепони, то ніби втікає кудись, аби за мить вернутися. Ще трохи – і на землю звалилося грубезне дерево, котре не встояло, здалось на милість природи, гепнулося черевом – і розчахнулося надвоє. І вже аж тепер має спокій. Відтепер ніякі вітри не зрушать його з місця. Порохнявий стовбур стирчить і заздрісно дивиться навскоси на своїх побратимів, які ще опираються стихії. Чи то від заздрощів, чи то від безсилля щось змінити, дерево якось дивно скрипнуло і вмовкло. Заніміло, щоб уже ніколи не говорити з вітрами-лиходіями чи молитися до неба, давати прихисток птахам, які щовесни тут на самісінькій верхівці будували собі гнізда.

Тепер його дупло січе дощ, промиває водою, мовби виганяє звідти нечисту силу. Якийсь час дерево ще корчилося від болю, стогнало. Здавалося, що блискавка у цю хвилю відібрала чиюсь душу і несла поміж хмарами, тримаючи її у своїх цупких пазурах.

Почало втихати. Ще кілька разів прокотився хмарами грім, неначе на цвинтарі салют по небіжчику. Потекли струмочки, немов сльози по обличчю. Плакали дерева водяними сльозами. Усе так, як у людей. Нарешті кудись зникли і блискавка, і грім, і плач. Ніч захотіла спати...

Наодинці з долею

На холодну днину насувався вечір – такий студений, зі сніговіями, вітрами. У таку пору люди тікають до хати, гріються біля печі, дивлячись телевізор, і зарані вкладаються спати.

...Йому у такі вечори не спиться. Довго нудився чоловік. І не тому, що за день не втомився, а просто – давно позбувся сну. Він навіть і не пробує лягти у теплу постіль – сідає у м’яке крісло, заклавши руки за голову, старається задрімати, а вже потім – до ліжка. Та минає півгодини, година – і вчорашнє безсоння повторюється. Лише під ранок задрімає на якусь хвилину, але швидко пробуджується від кошмарних сновидь. Вони будять його. Прокидається від недоброго передчуття, довго кліпає сонними повіками, які ще якийсь час злипаються від тривалого безсоння, а потім устає і ходить по кімнаті, як мара нетутешня. Натикається на хатні предмети: крісла, стіл, хідник. Здається, немовби вперше забрів сюди. І вже квартира враз стає чужою, незатишною, і здається, що ніколи у ній не було ні радості, ні навіть сміху. При згадці про сміх чоловік і собі пробує усміхнутися, але обличчя спотворює якась гримаса. Від такого пісного виразу обличчя можна перелякатися.

Він рідко показується на людях. Навіть до лікарів ніколи не звертається, хоч часто болить душа. Знає: не допоможуть! Хто може заглянути йому в душу? Адже він і сам себе не розуміє. Та, власне, не хоче себе зрозуміти. Не хоче ятрити зболену душу, бо таки давно вважає себе винним у всьому. Відтоді, як пішла від нього дружина, спливло багато літ. Спершу дні минали швидко-швидко, бо завжди довго затримувався на роботі. Вертався додому пізно напідпитку – і відразу лягав спати. Нині алкоголю не вживає: організм не сприймає цього напою. Останнім часом і без алкоголю почуває себе сп’янілим. При згадці про погане здоров’я стає млосно, тисне за грудиною і шерхає у скронях, у жилах кров. Правда, до своїх болячок давно звик. Одне непокоїть: як довго може так тривати? Рік, два, а що далі? Інколи думає: “Піду до когось у прийми. До жінки-вдови чи до якоїсь самотньої, яка так само, як і він, десь марудиться, не спить ночами, когось чекає”. Та завжди стримує якась внутрішня сила, ніби командує: не йди, кому ти потрібний – такий нещасний? І він слухається внутрішнього голосу, не робить нікому кроку назустріч. Заздрить колишній дружині, яка насолоджується сімейним затишком. Має чоловіка, дочку – і живуть, як кажуть, приспівуючи. Не знає, чи вона тепер співає. Коли раніше була з ним, бачив лише її сльози. Просила, молила, аби покинув пити, тинятися по барах. Не помогло. І врешті – розлучення. Минуло кілька літ – і він змінився. З роботи вигнали. Засобів для існування не придбав. І ходить тепер щоранку, коли ще люди сплять, порпаючись у смітниках, де бруд, сморід, нечистоти, у пошуках пляшок і об’їдків. Сам став гидким. Та що зробить. Назбирає пляшок у засмальцьовану торбу – і несе у приймальний пункт склотари. Маючи у кишені кілька гривень, радіє, як дитина. А надворі дихає ранок, шумить розбурхана вулиця. Він іде у свою квартиру-келію, де так забагато самотності. Сідає у крісло і на якийсь час впадає у забуття. У такі хвилини йому годі відмежувати сон від реальності. Чоловікові здається, що над ним немов схилилося таке рідне усміхнене обличчя, на губах відчуває жіночий солодкий поцілунок, а з кухні – мовби доноситься апетитний запах давноочікуваного сніданку... Він розклеплює повіки – голі стіни мовчать... Лише за ними лунає чийсь сміх. Він і собі пробує посміхатися, але відразу його усмішка переходить у біль. Отак і день минає...

Солона сльоза

Сльози...плач...ридання...муки...Кажуть: сльози солоні. Сльоза...лише тоді солона, коли вистояна на муках совісті. Вона, як правило, одна-єдина. Таку сльозу навіть годі зауважити, бо ховається вона у людській журбі.

Багато сліз – не завше смуток, крик душі. Рясні сльози не мають солоного присмаку, зате викликають у навколишніх співчуття, а в того, хто плаче, на якийсь час – навіть нудьгу, біль стривоженого серця.

Гріх можна затаїти від людей, приховати сльози каяття не можна, як не можна втекти від самого себе. Відразу наздожене туга – і тоді що хоч роби: хоч хнич, хоч кричи – нічого не вдієш із собою!

Муки совісті – найтяжче, що годі знести грішній людині. Можна довго голодувати, прожити кілька днів без води і сну, але неможливо позбутися тягаря непрощеного гріха. Бо той тягар невидимий. Його не можна отак скинути з себе, як верхній одяг, прийшовши до теплої хати.

Совість...Її не обдуриш. І вислів: “він не має совісті” неправильний. Сумління є у кожної людини. Лише у декого воно до певного часу притлумлене гріховними вчинками.. Не дає про себе знати. Мовчить...Неначе спить совість, бідолашна, одурманена наркотою або пристрастю. Але завжди після довгого літнього дня настає ніч. Отак і після скоєного гріха рано чи пізно наступає покара. Нікого не оминаючи. І вже плач не допоможе. Сльози скапують, як вода з розталих бурульок. Грішник витирає їх, аби ніхто не бачив, не жалів його чи не сміявся.

Солона сльоза – то зовнішній прояв плачу совісті. Звичайні сльози нікого – навіть того, хто плаче – не переконають, що вони з жалю за гріх, не єхидні, чи не облудні, а відтак – несправжні – вода, та й тільки! Не можна покаятися несолоними слізьми. Солона сльоза – це та, що йде від серця, від душі, від совісті. Усе інше – ніщо, звичайні емоції, хандра – і не більше.

Отож, людина повинна жити так, щоб не було потім мук совісті, а відтак – солоних сліз.

Розплата

Її часто можна зустріти на вулиці в інвалідному візку. На обличчі – страждання, в очах – утома, безнадія і сум. Любить поговорити з людьми. Вона не скаржиться на долю, не плаче: сльози давно висохли. У розмові навіть усміхається. Користується візком уже кілька літ. Поступово слабіли ноги. Довго кріпилася, та слабість у ногах наростала, не могла ходити навіть із допомогою милиць. Ніби колоди хтось до ніг причепив. І врешті настав в’ялий параліч обох ніг. А відтак – чотирьохколісний візок. Поволі звиклася із своєю бідою. Головне, аби хтось посадив на нього, а там – сама дає собі раду. Крутить колеса здоровими руками, аж мозолі на долонях понаростали. Найбільше рідна сестра допомагає. Без неї каліка зовсім безпорадна. Бо ж таки і на візок посадить, і до ліжка припровадить. Щоправда, сама не може справитися – кличе когось на допомогу. Самій не під силу підняти хвору сестру, тіло якої давно обважніло, набрезкло. Мучаться обидві. Та що мають робити? Така вже їхня доля. Незчулися, як обидві постаріли. Здорова сестра заміж не виходила, дітьми не обзавелася. Добре, що хоч не хворіє. Всю хатню роботу виконує, та ще і на базарі підторговує: хіба ж на одну пенсію проживеш? Одних ліків скільки треба! Отак і коротають невеселе життя обидві.

Дехто про нещасну тихо каже: сама винна у своїй біді. В очі одне: співчувають, а поза очі – осуджують. Бо таки мають за що. Усе діялося на їхніх очах. Мала жінка доброго чоловіка – тримайся! Ні, їй захотілося ще когось. Навіть з роботи тікала, аби розважатися на природі – то з одним, то з іншим. Про неї казали: гіперсексуальна жінка. І тут нічого не вдієш, не могла зупинитися у своїх блудах, валандаючись допізна у чоловічих компаніях. А свого чоловіка чомусь зневажала, охолола до нього відразу після заміжжя.

...Так тривало кілька років. Чоловік знав про її блудливі походеньки, та довго дивився на розпусту дружини “крізь пальці”. Знайомі дивувалися, що він такий безхарактерний мужчина. Та якось вибухнув чоловік гнівом, побив блудницю мало не до смерті. Потовк тіло, а особливо хребет. Довго лікувалася у шпиталі від нанесених побоїв. Травма хребта не пройшла безслідно – розвинувся спинальний арахномієліт із проявами паралічу ніг.

Звичайно, чоловік поніс за свій вчинок покару. Розповідають, що на суді дивився на дружину із жалем і співчуттям. А може, йому було жаль самого себе: мусить кілька літ сидіти в буцегарні за те, що зробив її калікою. Написав із тюрми, що вернеться до неї і буде доглядати до смерті.. Не судилося... За кілька місяців до звільнення захворів і помер. Подейкують, що хтось його скарав у тюрмі за жінку. Отака сумна невигадана історія...

Затаєні гріхи

І миті жодної

не можна повернути,

щоб заново,

по-іншому прожить.

В. Симоненко

Нема у світі нічого більше таємничого, ніж сповідь заміжньої жінки. Їй давно хотілося розказати комусь свою таїну, та кожного разу щось стримувало. Навіть священику почала пригадувати свої провини, але, заїкнувшись на півслові, вмовкала. І вже почувши “йди в мирі і більше не согрішай”, так і не доказувала своїх гріхів. А вони муляють душу, не дають спокійно жити. Навіть сну давно позбулася. Все міркує, зважує – і лише втомившись од нав’язливих думок, нарешті, засинає опівночі. О, якби міг прочитати ці думки чоловік! Напевне, був би шокований. Жінка як подумає, що він може дізнатися про неї все, то аж похолоне од страху, що кидає її в дрож Ні-ні, ніколи він не дізнається про її таємні зв’язки з чужими чоловіками! Інакше кари не минути тут, зараз же. Бо гріх можна ще спокутувати, надіючись на Боже милосердя. А кара від чоловіка постигне відразу, без попереднього слідства і суду. І ніякі пом’якшувальні обставини не поможуть, власне, не будуть враховані. Та їх і не знайдеться. Сама вибрала такий шлях, без чийогось примусу. Нічого не робила силоміць, а з власної волі, щоправда, рідко проявляла ініціативу в контактах із чоловіками. Багато дечого вже і призабулося. Минуле, таке яскраве колись, нині здається таким одноманітним, що годі вирізнити у ньому щось принадне.

Незчулася, як підкралась осінь. Пізня осінь. Обсіли болячки, наче близькі родичі за святковим столом. Поріділо колись пишне волосся, посіріли очі, ще глибше втопились в орбітах. У роті подзеленькують кілька металічних зубів. Рідко заглядає у дзеркало: боїться наполохати неспокійну душу, яка щохвилини нагадує про себе, мучить, докоряє і не знає спочину. Апатія, нудьга. Жодного просвітку не видно навіть там, де яскраво світить сонце. Одним словом – темрява, ніч, безвихідь. А далі що? Погибель. Кінець усьому. Страшно подумати! Годі щось заперечити навіть собі самій. Поневолений гріхом розум уже не продукує чогось світлого, обнадійливого. Одна журба і безнадія, тихе, повільне, безрадісне існування. Уже і спогади нічим не розбурхують, не навіюють чогось приємного, ніби нічого радісного і не було, зникло у пам’яті, розвіялося, спопеліло. Залишилися одні згустки печалі. Минуле здається таким нереальним, далеким, наче з іншого світу, мовби стосується не її самої, а когось іншого, чужого, а вона – лише свідок, який схвалює або осуджує чиїсь учинки.

Ні, таки не хтось інший, а саме вона пройшла той шлях – із вибоїнами, вирвами, і, стомившись, уже не може ступити кроку – ні прямо, ані у сторони. Щось тисне, пригинає колишнє пружне тіло до землі. Годі випрямитися, ступити крок-другий, піти іншим шляхом і не заблукати у тенетах облуди. Пізно. Дорогою йдуть інші люди, усміхнені, щирі. Вона на узбіччі, покинута всіма, забута близькими, (далекі родичі давно повмирали). Хто ще живий – коротають, як і вона, осінні дні і ночі. Де та втіха, що була колись? Куди поділась? Втекла, сховалась, а може, ніколи її не було. Лише марево минулого мерехтить в очах і не дає спокійно жити.

...Слухаю розповідь жінки, котра ще може говорити, але змінити щось уже давно неспроможна. Дивиться на світ померклими очима і дивується, чому вона така нещасна. Хто приготував їй таку долю? Запитання риторичне, запізніле. І навіть відповідь уже тепер нічого змінити не зможе. То чи варто про це думати? Справді, не варто. Але що із собою вдієш? Немічне тіло, зболена душа. Бовваніє на стіні її маленька тінь, наче химера рухається разом з нею...Аж моторошно стає!..

Ніщо так не докучає, як почуття самотності. Здається, вона завжди була самотньою, навіть тоді, коли потішала інших. О, то було так давно – і зовсім недавно. Де ж колишні втіха, насолода? Загубилися, зникли. Ніби нічого й не було... А раз не було, то і шкодувати за минулим не треба!. Воно і так десь блукає в химерах облудних думок. Нещасній так би хотілося повернути у ті часи, коли вона розкошувала у тілесних пожадливостях. А нині нидіє і марудить своєю меланхолією уже немолодого чоловіка. Вона не поділиться з ним своїми думками, переживаннями, не розкаже йому своєї таїни. Її забере з собою в могилу. Таке життя, такий облудний світ. Хоча світ такий же, як і колись: ранком сходить сонце, заглядаючи до хати. На зміну йому приходить ніч... Блукає небом місяць, шукаючи примхливі зорі. Іноді кине своє сяйво до кімнати. Отоді бережись, аби не підхопити якоїсь хвороби. Вона завжди боялася нічного гостя у хаті. Повертала голову до стіни, аби не зустрітися з сяйвом нічного світила.

Останнім часом їй здається, що сонце частіше ховається за хмари, і місяця вночі не видно.

Такими похмурими думками поділилася зі мною жінка, яка лікувалася у стаціонарі. Імені її не називаю з етичних міркувань. Та хіба вона одна така?..

Ранок над річкою

Пам’ятай, що ти живеш...

І. Франко

Протер рукавом заспані очі, зиркнув довкіл, де на траві ворушилася, як живе срібло, роса. Приклав шершаву долоню до очей, аби глянути на вранішнє сонце, що, наче мідне колесо, викочувалося із-за лісу.

Іду стежкою до річки. По той бік від неї цвіте луг різнобарв’ям трав, а вдалині синіє ліс. Аби туди дістатися, треба перейти вбрід неглибоку річку, яка вранці муркоче, наче ситий кіт на печі. Дивлюсь перед собою на ту красу – і в душі радію.

Та нинішнього ранку чогось бракує... Якась дивовижа снує перед очима, мовби підкрадається здалека і зникає на кілька хвилин. Потім знову вертається, немов виростає з-під землі, не дає проходу. Якби не срібна роса, що пекла босі ноги, то подумав би, що іще досі сплю і бачу уві сні якісь химери. А так ступлю крок-другий – і відчуваю земну твердь під ногами, скроплену ранішньою прохолодою. Оглянувся – сліди на траві від босих ніг. Так – це направду жива природа навколо, і ніякої мари не видно. Просто ще не проснувся, і годі збагнути, чому я топчуся на місці, не знаючи куди йти. На іншому боці річки поміж трав не видно стежки. З лугу пахне доспілими травами. А сонце з-за лісу сміється, манить до себе. Щось загадкове діється зі мною... Мружу очі і, простягнувши руки у сторони, наче до злету, йду назустріч легенькому вітрові, що подув з-над тихої ріки. Підійшов ближче. Вона, нагріта вчорашнім сонцем, ще дрімала. Навіть ранішній вітерець не зміг її розбудити. Над водою ніжною пеленою здіймалася мла.

– Роздягайся! – почувся голос.

– Хто ти?

Ніхто не відповів. Тільки десь на вигоні загелготіли гуси.

“Може, русалка? – подумав. – Та ні, русалки купаються ввечері, а тепер ранок. Мабуть, причулося...”

Сів на березі і почав поволі роздягатися. Глянув на своє тіло і здивувався. Куди поділися колишня спортивна фігура, міць, сила? Гидливо глянув на живіт, що випнувся занадто. Із-за нього годі розгледіти пальці на ногах.

“Отакий я – уже дідок, який у душі ще молодиться, а насправді виглядає досить смішно”, – подумав я і стрибнув у річку, затремтів. Вода видалася холодною, хоч надворі досить тепло.

“Ох, як приємно!” – кричу. Голос котиться луною аж ген до лісу. Ніхто не озивається, лише птахи сміються. І я сміюсь, радію, живу...

Розмова з дочкою

– Приходьте до лікарні. Іван Вовчук перебуває у важкому стані і хоче вас бачити, – просив незнайомий голос у телефонній трубці.

Мальва якусь хвилю стояла, мовби заворожена, притуливши до вуха слухавку, хоч уже ніхто не озивався на тому кінці проводу.

“Хоче бачити... Чому? Для чого? Нехай дивиться на своїх коханок”, – подумала Мальва і гидливо скривилася, ніби з’їла кислицю.

– Хто це? – спитала дочка Люся.

– Твій колишній батько!

– Чому колишній? Він і сьогодні мій, – заперечила дочка. – Що він казав?

– То не він, дзвонили з лікарні, просили прийти до нього: хоче, мовляв, щось сказати.

– Підемо?

– Хочеш, іди, а я не маю про що з ним говорити, – сказала роздратованим голосом мати. Вона затаїла образу на колишнього чоловіка віддавна, бо таки мала за що. Біль у серці й досі не зник, хоч минуло стільки літ! Коли Люсі минуло п’ять років, Іван пішов до іншої. Довго крадькома зустрічався із заміжньою жінкою на чужій квартирі. Та якось восени блудниця сказала, що її чоловік їде на цілий тиждень у село до матері копати картоплю і запросила Івана приходити до неї ночувати.

...Цього разу Іван не дочекався темноти, а прийшов ще звечора. Кохаються у ліжку,безпечні, і гадки не мають, що може трапитися біда. Та враз наче з-під землі, на порозі чоловік коханки з’явився. Видать, давно стежив за своєю невірною дружиною...

– Попалися, бляді! – блиснув у його руці кухонний ніж.

Іван, закрившись подушкою, кинувся навтікача, а жінка безпорадно глянула на розлюченого чоловіка і лише встигла крикнути “Ой!”

Удар у живіт виявився смертельним. Спохватився чоловік, що заподіяв лихо. Шарпає її за плече, але вона вже не дихає.

– О Боже, що я натворив! – кричав у розпачі чоловік, бігаючи по кімнаті. Хотів заподіяти собі смерть, порізавши на руках вени. Позбігалися сусіди, викликали “Швидку” і міліцію. Тремтить чоловік, весь у крові. Прибулі міліціонери надягли йому кайданки на закривавлені руки і почали описувати трагічний випадок. А Іван тимчасом був уже далеко – втік. Довго не показувався на людях. На суді проходив у справі про вбивство як свідок. Убивцю покарали тривалим ув’язненням. Не зважили, що вчинив розправу у стані афекту. Кажуть, що Іван поставив на могилі загиблої пам’ятник.

Не минуло й кілька місяців, як він знову з чужою жінкою зв’язався. Чоловік у неї тяжко хворів, лежав безпорадний у хаті, а вона з Іваном волочилася по всіх усюдах. Хтось доніс нещасному про це – і він передчасно помер. Нині колишня розпусниця теж злягла від якоїсь хвороби. Іван почав чомусь сердитися на коханку, докоряти, а невдовзі і сам захворів. А вже з лікарні просив, аби прийшли до нього його перша дружина і дочка.

І ось дочка в лікарняній палаті. Батько лежав у ліжку і тихо стогнав.

– Хочу додому, може, візьмете?

Люся мовчки дивилася на свого батька, якого давно не бачила. Адже він до неї не признавався, хоч справно платив аліменти. На якусь мить у неї прокинувся жаль до хворої людини – і вона довго щось міркувала, збираючись із думками, перед відповіддю.

– Мама не захоче, щоб ти повернувся, – нарешті мовила тихо.

– Я так надіявся...

– На що?

– На милість...

– Пізно. Мама заміж виходить, – навмисне сказала неправду дочка. А ти вертайся до своєї теперішньої жінки.

– Не хоче вона мене доглядати. Ні разу не відвідала в лікарні, та й сама хворіє.

– Я буду приходити до лікарні, але власні проблеми мусиш розв’язувати сам,– із співчуттям у голосі сказала Люся.

– Візьми на пам’ять, – скинув з пальця обручку..

– Нащо вона мені? Тепер такі не в моді, – усміхнулася дочка.

На батькових очах появилися росинки сліз. Люся дивилася кудись убік. До палати для ранкового обходу зайшов лікар.

Загадка

Добре бачити можна тільки серцем.

Найважливішого очима не побачиш.

Антуан де Сент-Екзюпері

Леся відвідувала чоловіка в лікарні майже щодня. Добиралася з далекого села спочатку пішки, а відтак рейсовим автобусом. Несла в одній руці торбинку з наїдками, а у другій – польові квіти. Руслан (так звали чоловіка), брав від неї горстку квіток, і в очах появлялися радісні іскорки. Він цілував жінчині пальчики, тулив своє обличчя до її долонь, а вже за хвилину вони йшли на лікарняне подвір’я, сідали на лавці і довго про щось говорили.

Навколишні з цікавістю спостерігали за ними, прислухаючись до їхніх розмов. Така зацікавленість викликана тим, що Руслан був не звичайний хворий, а з тяжкими фізичними вадами: мав недорозвинуту праву ногу, тоненьку, як стеблинка. Вранці він замотував стопу і гомілку у простирадло і лише тоді міг узути черевик. Але це ще не вся біда: на плечах – горб, і на додачу – хворі нирки. Крім ліків, хворий потребував дієтичного харчування. Тому молоденька дружина привозила дієтичний обід з дому.

Леся середнього росту, тендітна, худенька, з тоненькою талією, кучерява, з волошковими палаючими очима, обличчя рум’яне, з ямочками на щоках, а губи наче макові пелюстки. Словом, справжнісінька красуня. Такі заворожують з першого погляду.

Усі дивувалися з такої незвичної пари. Їх муляло запитання: що змусило таку красуню вийти заміж за каліку? Ніхто не міг розгадати їхньої таємниці. Одні казали, що дівчина пожаліла хлопця-інваліда, інші – що вийшла заміж за каліку на зло нареченому чи батькам після якоїсь сварки. Та спитати її про це не наважувалися. А Руслан виявився небалакучим. Свої думки тримав при собі. На самоті щось шептав: може, молився, а може, подумки розмовляв зі своєю дружиною. Та, мабуть, переживав за своє здоров’я, яке щоразу погіршувалося, незважаючи на інтенсивне лікування. Думав, що йому недовго залишилося жити – і часто впадав у депресію.

У розмовах я намагався вселити йому віру, що згодом йому стане ліпше, та Руслан лише скрушно хитав головою: мовляв, така моя нещаслива доля. Минали дні, та, на жаль, нічого втішного не наступало. Він кріпився, ховав свій біль, але в очах бриніли сльози, а душу розривав жаль. Руслан смутно дивився на світ, такий прекрасний і чудовий – відчував себе нещасним.

Тільки-но Руслан і Леся появлялися надворі, як відразу зглядалися хворі і чувся шемріт: “О-о...Ш...ш...ш...ідуть...” Одна хвора таки не втерпіла і спитала: “Маєш, Руслане, таку чудову жінку! Де ти її знайшов?”

Він трохи помовчав, збираючись із думками, а відтак відповів: “Сама знайшлася. Правда, Лесю?” На цьому розмова урвалася. Ніхто не надокучав їм зайвими запитаннями, адже і без цього було зрозуміло, як обом прикро.

...Цього разу вона не прийшла до нього. Цілий день Руслан страждав через її відсутність, просидів до вечора на лавці, навіть обідати не йшов. Щось говорив сам до себе. Дехто думав, що він марить. Цілу ніч не спав. Та наступного дня Леся прийшла раніше, ніж завжди. Він дивився на неї й усміхався. У її великих синіх очах читав якусь приємну звістку – і не помилився.

– Я вагітна, – сказала Леся. – Вчора їздила в жіночу консультацію, на облік стала.

Руслан голосно засміявся. У його голосі бриніла радість, а очі випромінювали доброту і ласку.

– Я так чекав цього дня – і ось...Тепер я, напевно, швидко одужаю!

Якби не посторонні, то, мабуть, зацілував би свою дружину, а так він лише ніжно притулився до її пишного волосся і шептав ніжні слова.

На них із подивом дивилися очі цікавих людей, які сиділи неподалік. З голубого неба усміхалося і гріло весняне сонце.

І справді: через три тижні Руслан покидав лікарню в доброму стані. Хвороба нирок відступила. А з недорозвинутою ногою і горбом на плечах можна жити довго.

Пригода у шлюбну ніч

Бучне весілля закінчувалося. Гостей на ньому дуже багато, адже молоді запросили численних родичів і знайомих. Тридцятирічний сільський парубок Іван узяв собі за дружину Оксану, вчорашню випускницю школи. Із самого ранку всі задоволено пили-гуляли, і лише пізно ввечері дехто з приїжджих гостей покидав привітну оселю. Решта залишилися допізна, а потім влаштувалися ночувати до когось із сусідів. І лише односельчани і молодь довго танцювали, веселилися.

За цілий день молоді таки добре натомилися і вирішили піти спати в оборіг, не чекаючи, поки всі розійдуться.

Надворі – середліття, тепло. Сіно, недавно привезене з лугу і складене в оборозі, пахло достиглими квітами. Через щедре частування Іван таки добре сп’янів, ледве на ногах тримався. Мало не впав з драбини, поки вибрався на сіно. А Оксана, пташкою злетіла наверх і лягла біля чоловіка. До них напросився Іванів знайомий із сусіднього села – Руслан. Він прилаштувався на ночівлю скраю, біля самісінької драбини. Звечора хотів провести додому дружку, але та втекла від нього зі своїм кавалером.

Іван відразу заснув, навіть почав хропти, а молодій дружині не спалося. Крутилася з боку на бік. Не спав і Руслан, хоч було вже далеко за північ. Він стишився, мовчав, аби не сполохати чужу дружину. Прислухався. Гості давно пішли додому. Лише хтось довго валандався на подвір’ї. Мабуть, котрась із господинь наводила порядок на столах.

Оксана довго чекала, коли чоловік виспиться і виконає свій чоловічий обов’язок першої шлюбної ночі. Вона тулилася до нього, та Іван ніяк не прокидався, лише буркнув щось крізь сон і повернувся на інший бік. Нарешті й Оксану здолав сон.

Руслан злодійкувато дивився на молоду пару, але в темноті не міг їх добре розгледіти. І тоді він тихо просунув руку крізь китицю соломи. В оборіг прошмигнуло місячне сяйво. Крізь отвір у покрівлі він бачив як повний місяць котився небом, наче великий розжарений круг. До його вух долітали звуки літаючих мишей і жаб’яче квакання з недалекого струмочка. Руслан насторожився: обоє сплять міцним сном. “Треба діяти”, – майнула думка. Він давно придивлявся до молоденької Оксани, та все чомусь вичікував. Можливо, ждав, поки вона закінчить школу – і вже тоді...Не дочекався. На перешкоді став давній товариш. І Руслан уже нічого не міг вдіяти, та і не хотів відбирати наречену у свого друга.

А ось нині щось ніби найшло на нього. Чи то випита горілка так подіяла і підняла охоту до чужої жінки, чи чоловіча заздрість, що йому не попалася така красуня. А може, просто застояні гормони вдарили в мізки? Чого йому захотілося чужої дружини в таку ніч? Спав би до ранку у пропахченім сухим різнотрав’ям оборозі. Та ні, він прислухався до її дихання, вловлюючи жіночий запах, який не давав йому спокою ні на хвилину. Звичайно, ніякого злого умислу на думці не мав. Може, просто хотів наблизитися до жіночого тіла? І Руслан почав підкрадатися до молодої тихенько, щоб не сполошити її, не розбудити Івана. Ось він уже торкнувся її плеча, а відтак притулився до неї усім тілом, поклав руку на напівоголені груди, погладив їх. Оксана спала, лише, як йому здалося, глибше дихнула і ворухнула розпашілими устами. Він затаїв подих – і ніжно провів рукою уздовж стегон. У цю мить Оксана зігнула ноги в колінах і вже сама охопила його шию своєю рукою. Отут хлопець уже не міг подолати спокусу: почав обережно стягувати її трусики. Оксана заворушилася і шепнула: “Почекай, я сама”. Нестримне бажання заволоділо нею. Руслан уловив цей приємний для нього момент – і втопився у ній, цілуючи шию, мочки вух – і вже обоє так захопилися любовною грою, що аж, здавалося, хитався оборіг. На диво, Оксана майстерно проявила свої сексуальні здібності, швидко поринула в азарт, на висоті оргазму скрикнула від задоволення і розслабилася. Оцього якраз і боявся Руслан, аби вона не заговорила і тоді, напевне, розбудиться чоловік. Так і сталося. У цю хвилину збудився Іван, сів, протер очі.

– А то що за чудо?! – здивовано закричав хрипким голосом, схопивши Руслана за руку.

Той зразу зметикував: біда! Шарпнувся – і гепнувся повз драбину на долівку.

– Ти...ти...що... здуріла? Ах ти курво! – кинувся до жінки чоловік.

І аж тоді Оксана спам’яталася. Виходить, не з чоловіком, а з його другом кохалася і отримала таку насолоду. Якесь невиразне тремтіння пройняло тіло у цю мить.

– Я...я ...не впізнала, думала, що то ти зі мною! – просилася молода дружина.

– Я тобі зараз дам “не впізнала!” – він схопив її за сорочку і потягнув за собою на драбину. Ступивши на неї, Оксана впала, але не вдарилася, бо насподі було сіно, яке звалив утікач. Розлючений чоловік зчинив крик надворі, порвав на дружині нічну сорочку, взяв за косу і голу повів стежкою поміж городами до матері.

З-за хат піднімалося і усміхалося сонце. На вулиці у такий ранішній час про щось теревенили молодиці, виганяючи корів до череди і здалека спостерігали цю дивну картину.

“Якесь чудо-диво! Здурів, напевно, хлоп”, – дивувалися жінки, дивлячись їм услід.

– Маєш курву! – крикнув зять до спантеличеної тещі, яка цідила молоко, і, грюкнувши дверима, пішов геть.

Ой, скільки тих розмов було тоді в селі! Мало хто йняв віри, тому, що розказував Іван. Два дні Оксана відлежувалася в ліжку, прикладаючи примочки до побитого тіла.

Через тиждень прийшов Іван до Оксани і забрав її до свого дому. Невдовзі розмови про той випадок дещо вщухли. І лише після народження сина дехто почав придивлятися, у кого він вдався.

На кого впаде кара?

Як часто можна почути: вона знову зробила аборт, він найкраще з усіх гінекологів робить аборти, класний спеціаліст. “У її лоні – справжнє кладовище,” – якось почув страшну фразу. То розмовляли дві жінки про розпусницю-сусідку.

Так хто ж чинить гріх – жінка, котра позбувається майбутньої дитини, чи лікар-гінеколог? Переважно вагітна просить, інколи навіть вимагає цього вбивства, а найчастіше приходить із квитанцією з бухгалтерії, попередньо офіціально заплативши за гінекологічну операцію. І лікар-гінеколог, як правило, рідко відраджує жінку, не вбивати своєї зачатої дитини, а, навпаки, сам стає співучасником і виконавцем такого злочину.

Що спонукає жінку наважитися на такий тяжкий гріх? Багатодітність, бідність, страх, що не зможе прогодувати ще одну дитину, важкі попередні пологи, що мало не призвели до її смерті, народжені раніше діти з страшними вадами і, врешті, небажання стати матір”ю-одиначкою у 16 –18 літ – ось неповний перелік причин, що спонукають жінку йти на такий, можна сказати, страшний злочин.

А лікар? Байдужість до долі жінки, яка може залишитися у майбутньому бездітною, можливість підзаробити на простій операції, яка, до речі, сьогодні ще добре оплачується при невеликих зусиллях.

За свою довготривалу працю в медицині я не зустрічав гінеколога, який би категорично відмовив жінці, яка вперше завагітніла, зробити аборт, яка йде на такий крок уперше, не маючи дітей. Ба більше: інколи ті, що засуджують із трибуни проведення абортів, на практиці саме дотримуються протилежних засад.

“Якщо дуже хочеш, настоюєш, – каже такий спеціаліст,– то зроблю”. І робить без докору сумління, бо так заведено, не заборонено законом. Якщо вникнути у статистику, то на совісті кожного гінеколога – десятки, а то й сотні вбитих дітей, а отже тих, хто міг би мати душу, а отже стати людиною.

“Поки дитина не дихає – то ще не людина, а зародок”, – кажуть у своє виправдання такі лікарі. Чи мають вони рацію? Одна справа, коли існує загроза народити завідомо приречену на ранню погибель чи зі смертельними вадами, несумісними з життям, дитину. Отоді, на мій погляд, аборт виправданий. В інших випадках – долю майбутньої дитини повинна вирішити держава. Адже народжені діти – це збільшення сім’ї, а отже – населення нашої держави, яке з кожним роком зменшується. І тут від слів треба перейти до діла. Окремої уваги і підтримки потребують матері, котрі, народивши дитину, кидають її напризволяще. Як тут бути? Куди не кинь оком – усюди численні людські вади, гріхопадіння, злочини. І всі надіються на Боже милосердя. Та не мені судити їх. Одне знаю: кожен скоєний гріх буде оцінений справедливо і засуджений. Така воля Всевишнього.

Чи є вихід? У кожній ситуації його можна знайти. Згідно зі статистичними даними, кожна десята сім’я бездітна. Треба створити банк даних про такі сім’ї. Батько або жінка, які з тих чи інших причин не можуть виховувати свою дитину, віддають її у розпорядження держави, а та, у свою чергу (через свої інституції) – у бездітну сім’ю. Виникає подвійне батьківство. Утіха для всіх – адже збережено життя, нема гріха, відсутній злочин. Та чи хтось колись прислухається до поради Старого доктора?

Убивче слово

Слово – найтонше доторкання до серця,

воно може стати і ніжною запашною квіткою,

і гострим ножем, і розжареним залізом, і

брудом. Мудре і добре слово приносить

радість, нерозумне і зле, необдумане і

нетактовне – приносить біду.

В. Сухомлинський

Він напівсидів у ліжку під вікном і хапав ротом повітря, наче риба, викинута хвилею на берег ріки. Тремтячими блідими руками вперся у матрац і мовби тримав у повітрі обвислі груди. Здавалося: ще хвилина – і він задихнеться. Володя Солтис (так звали хворого) уже другий місяць мучився в терапевтичному відділенні Жовківської лікарні. Кілька днів тому його помістили в окрему маленьку палату, аби ніхто не бачив на приречену на скін людину. В цій палаті закінчували своє життя багато хворих. І тепер ось він...

Я, тодішній учень медичного училища, прийшов трохи раніше на практичне заняття і чекав лікаря біля хворого. За хвилю в палату зайшов Адам Звір, давній знайомий Володі, на той час – другокурсник. Рухливий, жвавий, з настовбурченим білим чубом. Привітався за руку з товаришем, блиснув очима і спитав:

– Ну то як, старий: стругати дошки на трумно чи ще трохи почекати?

Хворий не відповів, а лише почав ще частіше дихати.

– Не переживай, – продовжував Адам, зрозумівши, що сказав щось недоречне. – Скоро підемо знову до дівчат. Вони давно за нами заскучались.

– Якби не пневмонія, то я одужав би, а так... – Володя умовк на півслові, зайшовшись кашлем.

А ось і Антін Іванович Орловський – лікуючий лікар і наш викладач. Це був коренастий, широкоплечий, зовсім лисий, поважного віку чоловік. Він викладав у медучилищі предмет “Внутрішні хвороби і догляд за хворими”. Привів із собою ще кілька учнів.

– Перед вами, – почав пояснювати лікар, протираючи скельця окулярів, – хворий з важкою вадою серця, що призвела до серцево-судинної недостатності.

І став показувати, як змінити хворому постіль. Вона була мокра. Видно, давно до хворого ніхто не заглядав. Шкіра ніг блистіла, з гомілок сочилася рідина. Сині, як бузина, губи щось шепотіли.