Записки старого доктора

Після бурхливої ночі Світлана прокинулася перед самісіньким обідом. Останнім часом стомлювалася, хоч нічого не змінилося, давно призвичаїлася до такого ритму нічної праці.

“Так довго спала”, – здивувалася, встаючи з ліжка. У вікно хлюпало променями полуденне сонце. У кімнаті тихо. Уляна і Марина ще додивлялися сни. Почувши шарудіння в кімнаті, Уляна щось гмукнула під ніс і повернулася на інший бік.

– Вставайте, обідати пора! – не втерпіла Світлана і включила музику.

Уляна ворухнула кутиками губів, і поволі відкрила очі, сіла в постелі, позіхнула. Тут же потягнулася до сигарет, що лежали біля неї. У кімнаті запахло димом.

Марина теж підвелася на лікті, подивилася у вікно.

– Ого, так пізно? – спитала. – Ото нині чомусь сон удався!..

Вона тут же розслабилася і продовжувала ще якийсь час ніжитися у ліжку.

З вікна війнуло свіжістю. Морські хвилі зашуміли гучніше, було добре чути їхні удари в берег. Над бухтою пронісся зухвалий вітерець, гойдаючи на хвилях катери, прив’язані човни.

– Як мені все це надоїло, остогидло! – зітхнула Уляна, встаючи з ліжка. – Хочу додому.

– І що з того? – мовила Світлана. – Мусимо бути тут, адже ми “жриці кохання”. Чи не так?

– “Жриці?” Ото розсмішила! Невільниці, рабині – ось хто ми!

– Колись рабині працювали за харч, а нам гроші платять

– А чи знаєш, які бариші має бос за нашу працю, га?

– Не знаю, – відповіла Світлана, – але думаю, що великі.

– Нехай собі має. Я нікому не завидую, – вступила в розмову Марина. – Ходімо обідати.

Якраз у цю хвилю навідалася Олена. Ніби підслухала їхню розмову і почала говорити про гроші.

– Із сьогоднішнього дня шеф підвищує вам зарплатню.

– Бачите, який він добрий. А ви казали: має бариші, доходи, а він ділиться заробленим, – зраділа Марина.

– Не думайте, що так задарма буде платити. Відтепер будете працювати з клієнтами цілу ніч.

– Ого-го, здуріти можна від такої нагрузки! – запротестувала Уляна.

– Не хнич. Подумаєш, заморилася, бідолашна, та за такі гроші, що вам тут платять, можна викластися на всі сто. А до того ж стриптизом будуть займатися вечорами інші дівчата. Для цієї роботи ми набрали молоденьких дівчат-новачків.

На слові “ми” зробила акцент. Мабуть, для того, аби підкреслити свою вагомість у цій справі.

Світлана мовчала, а Уляна потягнулася до сигарети. Не могла ніяк заспокоїтися і невдоволено продовжувала протестувати:

– За таку працю нам і так належиться більше платити!

– Ну, годі ремствувати! – суворо обірвала її Олена. – Наплив клієнтів зріс і поки не залучимо ще когось, треба погодитись, інакше шеф може неправильно вас зрозуміти.

У її голосі чулася відверта погроза, якої так боялися штатні повії.

До краю спантеличені повії мовчки переглянулися, дійшовши висновку, що сперечатися з Оленою – марна річ. Адже всі важливі справи вирішувала вона. А “жриці” давно зрозуміли, що не можуть розпоряджатися собою так, як їм би цього хотілося. З цілком спокійним виглядом пішли обідати.

***

За тих кілька місяців Іван так звик до Оксани, що вже не міг без неї обійтися жодного дня. Тепер вона повністю належала йому. Когось ще і не прагнув. До інших жінок ставився з погордою і стриманістю, що інколи дивувало, звабливих перезрілих красунь. Ще тільки-но сонце ховалося за обрій, а Іван уже йшов на квартиру до своєї коханої. Біля її будинку часто зустрічав когось із її найближчих сусідів. При його наближенні жінки, що сиділи на лавці, притишували розмову і кидали на нього допитливі погляди.

Якось пізнього вечора задзвонив телефон. Іван механічно кинувся до нього, але Оксана випередила його. У слухавці почула голос свого чоловіка. Він сповіщав, що справи у нього йдуть добре. Є надія, що може невдовзі легалізувати своє перебування в Португалії. Скоро і її забере до себе. А поки що найближчим часом не приїде, бо має пильну роботу.

Оксана, розмовляючи, хвилювалася, кусаючи нижню губу.

– Кажи, нехай там залишається,– сказав тихенько Іван, стоячи трохи оддалік від телефону. – Нам тут і без нього добре.

Чоловік швидко закінчив розмову: видно, економив гроші. Оксана насупилась:

– А якби він почув твій голос? Тоді що?

– Все одно колись дізнається, – відповів Іван. – Чи не так?

– Не будемо підганяти події. Ми вже й так далеко зайшли у своїх відносинах.

Оксана якусь хвилину стояла біля телефону, спершись обома руками на тумбочку, зблідла, заніміла. Довго не могла промовити жодного слова, думаючи про щось своє, потаємне. А Іван притулився до неї і не знаходив потрібних слів, аби висловити свою ніжність до неї, що хлюпала в ньому аж через верх.

Він хотів, аби Оксана якнайшвидше розлучилася зі своїм чоловіком, але заговорити про це першим не наважувався. Розраховував, що вона завагітніє і тоді сама заведе розмову про розлучення. Та Оксана не вагітніла, хоч обоє не запобігали цьому.

“Дивно, – розмірковував на самоті. – Адже я так стараюся – і марно?. Щось тут не те”. Говорити відверто з нею на цю тему не наважився. Подався на прийом до сексопатолога. Той його детально оглянув, зробив лабораторні аналізи і прорік:

– Знаєш що, чоловіче? Ти не здатний зачати дитину.

– А то чому? – здивувався Іван.

– Живчики твої нікудишні. По-перше, їх обмаль, а по-друге – вони малорухливі, а до того ще й більшість із них “мертві”. Імовірність завагітніти жінці при цьому – нульова.

– Але ж я цілком здоровий, – не здавався Іван. – Та й із жінкою у нас нормальні статеві стосунки.

– То дуже добре, – погодився лікар, – але зачати дитину в такій ситуації проблематично.

– А якщо полікуватися?

– У даному випадку лікування довготривале і малоефективне, – відразу кажу. Не хочу обіцяти чогось неможливого. А ти не журись. Нині кожна четверта сім’я має такі проблеми.

Довго розмовляли у кабінеті ескулапа. Вияснили і причину: адже він народився недалеко від Чорнобиля. Поки їх переселили в іншу місцевість, радіація таки встигла пошкодити молодий організм.

Аж тепер йому стало ясно, чому Світлана не вагітніла. Він донедавна думав, що це жінка в усьому винна, а виходить, що він...

Про свої відвідини лікаря жодним словом не обмовився. Але з цього часу у душу закралася тривога, неспокій. Ще вчора був такий бадьорий, хвацький, а нині принишк, ніби чимось завинив перед Оксаною. А коханка нічого не підозрювала, довірливо усміхалася. І тому Іван, залишаючись із нею наодинці, забував про свою ваду.

***

Липень 2006 року. Уже другий тиждень триває спека. Сонце ніби зависло в зеніті, пекло немилосердно і, здавалося, насміхалося з людей, які шукали затінку. Повітря від такої спеки застигло, а вітри давно знесилилися, немов вичерпались від утоми, кудись утекли, щезли. У такі хвилини так хочеться пити холодну воду, хлюпатися у ній, аби хоч на якийсь час оживити тіло та душу.

Світлана кілька разів приймала душ, глибоко вдихала кімнатне повітря, ніби хотіла охолодити легені. У таку пору годі заснути. А без сну який відпочинок? Та нічні клієнти на це не звертають жодної уваги. За гроші вимагають повної віддачі у ліжку. А в неї природний потяг до чоловіків згас. Тепер вона просто грала роль інтимної безсоромниці, завченими рухами збуджувала навіть імпотентів. Отак заверне очицями, звабливо усміхнеться, оголить тіло – і вже нічний коханець у цілковитому її полоні. Щоправда, іноді буває гидко дивитися на непривабливого, вайлуватого мужчину, але що зробиш – робота є робота. За неї платять, і клієнт має отримати повне задоволення. Мусить грати роль звабливої коханки. Такі спекотні дні і ночі волоклися, наче воли, запряжені у ярмо. І лише під вечір, коли сонце спускалося з піднебесся, з моря починав дути легкий вітерець.

Уже давно минув рік, як вона працює нічною повією. Хазяїн контракту не продовжив, але й не розірвав. Справно платив гроші, які вона пересилала у банк рідного міста. Ніхто з її знайомих навіть не догадується, чим вона насправді тут займається.

...Уже третю ніч Світлана проводить лише з одним чоловіком. Може, інтерес до повій пропав? Та ні. То багатий сомалієць купив собі її на кілька ночей. З вигляду такий спокійний, середнього росту, привітний. Махмуд Абубакар – так звати нічного клієнта. У нього кучеряве волосся, чорні, як вуглинки, очі, а обличчя з жовтушним відтінком. Мати його італійка, а батько африканець. Із ним легко розмовляти, бо кілька літ вчився в Харкові на інженера. Три роки тому, приїхавши на літо додому, відразу потрапив у вир громадянської війни. Ледве втік у Європу, побоюючись стати жертвою міжусобиць. Продовжувати навчання не захотів і тепер живе за рахунок батькових капіталів. Каже, що вивчає тут бізнесову справу, а ввечері розважається.

– Захочу і куплю собі тебе за жінку, – сказав цього вечора.

– Як так куплю? – здивувалася Світлана.

– Заплачу і хазяїн тебе віддасть!

– Ти насправді чи жартуєш? – злякалася Світлана.

– Кажу цілком серйозно. Люблю звабливих жінок.

Отут вона задумалась. У її душі появився страх. Можуть продати її цьому африканцю – і стане вона білою рабинею. Колись читала в газеті про щось подібне, а нині зіткнулася віч-на-віч з таким явищем. Вона навіть посміхнулася від такої думки, але враз спохмурніла.

– Якщо жити в Італії, то я згідна бути з тобою, – повела очима Світлана, – а на чорний континент їхати не хочу, боюся.

Обоє засміялися. З Махмудом врешті знайшла спільну мову і сприйняла погрозу купити її за жарт, але мимоволі задумалася: а що, як це правда?

***

Уляна прокинулася раніше, ніж завжди, з важким відчуттям у грудях. Не розплющуючи очей, хотіла додивитися сон. Снилася важкохвора вмираюча мати. Та сон відразу пропав. Перед очима немов темна пелена, колотилося серце, а у вухах бриніло почуте вчора по телефону: “Бережи себе, доню. Не побивайся за мною, дбай про сина, а мені вже ніхто не допоможе”. Їй стало гірко до болю, що вона так далеко від матері і не може нічим допомогти.

Ходила в кімнаті сама не своя, палила сигарету за сигаретою, та не могла заспокоїтися. Розуміла: щось змінити не може, навіть якби була біля матері. Боялась осуду чужих людей, на очах яких помре ненька. Від невтішних думок її охоплював страх, мучила нудьга. Що вона може вдіяти в такій ситуації? Поїхати додому не може: вона безпаспортна, нелегалка та ще й зв’язана з шефом певними зобов’язаннями.

Прийшла Олена і відразу запримітила, що з Уляною твориться щось недобре.

– Що на тебе найшло? – спитала.

– Не знаю, не можу заспокоїтися. Там, дома, матір... – не договорила, зайшовшись плачем.

– Тримайся, у кожного свої проблеми. У кого більші, у кого менші. Думаєш, у мене їх нема? Ніхто не знає, де на нього небезпека чекає.

– Не зможу сьогодні обслуговувати клієнтів, – попросила благально.

– Як так не зможеш?! – підвищила голос Олена. – Не кажи дурниць, Уляно! Ніхто тебе не замінить. Мусиш через “не можу”.

– У мене мати вмирає! – закричала Уляна, затіпалась усім тілом, впадаючи в істерику.

– Тихо, не панікуй! – наказала сердито Олена. – Зараз щось придумаю, почекай хвильку.

Вона вийшла з кімнати, а Уляна впала головою на стіл і примовляла:

– Прости мене, мамо! Прости!.. – Довго голосила, аж поки не пересохло в роті, здалося, ніби язик приклеївся до піднебіння. А з очей сльози ллються, і нема їм спину. Мучила совість, що покинула хвору матір та ще й малолітнього сина, який так потребує догляду. І тепер докоряє собі за такий необдуманий вчинок. Словом, біда – та й годі. Нема кому пожалітися. Світлана і Марина ще спали, тамуючи уві сні нічну знемогу. Їй було страшно навіть подумати, що такий стан може тривати довго. Може, взяти заспокійливі ліки? Та де їх придбати? В аптеці дають тільки по рецепту місцевих лікарів. Ті ліки, що привезла з собою, давно спожила. Якби не Олена, то було б зовсім зле. А та чомусь не йде, хоч казала, що незабаром вернеться.

“Мабуть, шукає щось для мене”, – подумала і трохи заспокоїлася. Прийняла душ, а відтак пішла в ресторан обідати, хоч їсти не хотілося. Випила келих червоного вина. Довго сиділа за столиком, смакуючи сигарету. Хотіла спрямувати думки на щось інше, та вони снувалися в голові, одна страшніша іншої. Не знати що подіяло на неї: вино чи сигарети, але їй захотілося спати. Прийшла до кімнати, лягла в ліжко. Чула крізь сон, як хтось ходив у кімнаті і пошепки розмовляв, але той шепіт їй не заважав. Це Світлана і Марина спросоння розповідали сновидіння. Прокинулася аж під вечір. Відразу не зорієнтувалася, котра година. У кімнаті нікого, лише за вікном чулися людські голоси, шум автомобілів. Усе це зливалося в суцільний гамір великого міста. Подумала, що скоро має готуватися до нічної роботи, – і знову мало не розплакалася.

Прийшла Олена, присіла на ліжко. Розмова не клеїлась. Уляна говорила розгублено, не могла навіть спокійно сидіти, мучила нудьга, тремтіла, наче в гарячці. Її судомило, колотило, годі й рота розтулити, а до горла підступила нудота.

– Ти просто стомилася, виснажилась, потерпи ще трохи...

– Яка різниця? – шарпнулася Уляна, скрививши обличчя, наче від зубного болю. – Я сьогодні нікого приймати не буду!

– Не мудруй! Сама не знаєш, чого ти хочеш... – сердилась Олена. – Розумію, мати при смерті. Та не гірше від мене знаєш, що все живе вмирає. І ми колись відійдемо в інший світ. Це закон природи. Так споконвіку ведеться. Бунтуй, кричи – нічого не вдієш. Ще ніхто не врятувався від смерті. То навіщо так себе карати?

– Мені тяжко, болить душа. Я так довго не витримаю, збожеволію від нудьги, – сказала Уляна.

– Нічого з тобою не трапиться, ось візьми порошок – і відразу полегшає.

Уляна глянула на нього сполоханими очима, а відтак ковтнула без зайвих вагань, облизала губи, навіть не спитавши, який його склад.

А тим часом Олена збоку спостерігала за подругою, примовляючи:

– Треба сприймати життя таким, яким воно є, з усіма його болями, примхами, інакше можна натворити необдуманих вчинків.

Минуло кілька хвилин – і Уляна відчула дивну полегкість у тілі, здалося, ніби щось стороннє притупило сприйняття жорстокої реальності. Ще трохи – і вона навіть почала усміхатися без видимої причини, а очі запалали цікавістю, обличчя залилося тихим сяйвом.

Уляна догадалася відразу, що це почав діяти сильний наркотик, але їй не хотілося над цим тепер замислюватися.

– Ну як?

– Здорово!

– Захочеш відчути справжній кайф – принесу ще.

– Добре, принось! – Уляна кивнула на знак згоди. – Мені так легко стало!..

– Тільки не думай, що я буду “за так” давати, – попередила Олена. – Такі “ліки”, сама знаєш, коштують чималі гроші, а ти мені вже й так заборгувала за сигарети.

– Пам’ятаю. Ось тільки дістану зарплатню і відразу віддам.

– Надіюсь, що так воно і буде, – погодилася Олена і, задоволена, вийшла з кімнати.

“Яка вона добра”, – подумала Уляна і почала готуватися до занять нічним “ремеслом”.

***

Улянина мати вмирала довго. Кілька літ хворіла, а останніми тижнями не виходила з хати. Внука забрав зять, а її доглядали сусіди. Двічі на день приходила дільнична медична сестра і колола морфій. Це на якийсь час позбавляло болю. Тоді могла звестися з ліжка і дибала до туалету. Ретельно виконувала призначення лікаря, пила мікстуру, заживала таблетки, з усіх сил намагалася позбутися хоч на хвильку болю. Та марно...І лише після введення наркотику ставало на якийсь час легше. Розмовляла час від часу з дочкою. Намагалася говорити спокійно, хоч це було нелегко.

Схудла до невпізнання, пожовкла і ще за життя нагадувала мерця. Як тільки-но прийшла з лікарні після тривалого лікування, то відразу приготувала все на смерть. Не хотіла когось турбувати. Із сусідами ладила, зла нікому не робила, а навпаки, завжди старалася кожному чимось допомогти. І тепер зійшлися сусідські жінки, вбрали її у чорний одяг. Дехто схлипував та кінчиком хустки втирав сльозу. Якась близька сусідка заголосила: “Йой, Юстино, нащо так рано зі світу пішла, навіть не дочекавшись рідної дочки?” У цю хвилю жінка схопилася за серце і почала важко дихати, мало не впала на долівку. Її підтримали, вивели на подвір’я, дали під язик валідол – і вона заспокоїлася.

Ті, хто сидів біля покійниці, дивувалися, чому дочка не приїхала хоронити рідну матір.

– Видать, десь там у чужині мордується, бідолашна, – заговорила старенька сусідка.

– А нащо їй було їхати? Чи ж бо не знала, що мати на ладан дихає? Он скільки лікарів працюють тут і незле живуть, – вступила у розмову інша..

– Воно-то так, але як нема згоди з чоловіком, то жінка їде світ за очі, – мовила ще якась жінка, яка досі мовчала і тільки прислухалася до розмов.

– Ану, тихо! – гримнув дяк, що сидів неподалік, чекаючи на священика, аби відправити парастас. – Своїми розмовами покійницю розбудите!

Він уже десь тяпнув горілки, захмеліло усміхався до молодих жінок, мурликав під ніс якусь мелодію, наче ось-ось мала початися весела трапеза.

А тим часом за вікном вмощувалася ніч: тепла, погідна, тиха. У небі загорілися зірки – і ніби кликали душу небіжчиці до себе. Поволі у присутніх розвіювався сум. Дехто, не витримавши задухи, вийшов з хати, і там, біля під’їзду, тривали розмови, головно, політичні. Кожен із чоловіків намагався розповісти таке, аби здивувати інших. Про покійну майже ніхто не згадував. Так воно вже віддавна ведеться, що живі думають про живе і ніхто в тому гріховного не бачить.

Після парастасу сусіди почали розходитися по домівках, бо таки вже давно порядкувала ніч і кожному хотілося спати. Лавка вздовж стіни спорожніла, і лише у кутку куняла літня жінка. У кімнаті пахло воском і тлінним прахом. Старенька ворушила губами, раз у раз прицмокуючи, ніби таким способом відганяла від себе сон. Нарешті почала дрімати, схиливши голову на крісло.

Наступного дня знову посходилися сусіди, приїхала звідкись далека родичка покійної. Розпитувала людей, що то за хвороба була в неї, що так рано скосила смерть сорокасемирічну своячку. Була неділя, і людей зібралося на похорон багато. Прецінь, у цьому будинку всі сусіди жили давно і зналися між собою.

Коли труну з небіжкою винесли на подвір’я і священик почав говорити проповідь, то всі наче заніміли. А він розчулював присутніх, кажучи:

– Людина на цьому світі лише у гостях і рано чи пізно мусить покидати його. Біда, що небіжчиця прожила так мало і в муках покинула земне життя. Смерть відібрала у неї не тільки життя, але й хворобу, через яку так довго мучилася. Отож, треба усім заздалегідь готуватися до переходу в життя вічне на тому світі.

Не забув згадати дочку, що десь у світах мордується на заробітках. І таких як вона зараз чимало. Доглядають чужих, а свої батьки вмирають самотніми.

Священикова казань багатьох розчулила. Дехто із присутніх навіть втирав сльозу. А внук Дем’ян стояв біля відкритої труни і рюмсав. Він дивився в обличчя бабусі і ніяк не міг собі уявити, що вона вже ніколи до нього не заговорить. Адже ще недавно обіцяв їй, що, коли виросте, пошукає для неї такий лік, який відразу допоможе позбутися хвороби. І тепер він, наче дорослий, щось роздумував, хоч ніхто не знав, що діялося в його дитячій душі.

А батько хлопчика на похорон не прийшов. До тещі, поки була жива, ніколи не навідувався. Зненавидів дочку, то й на її матір дивився скоса. Правда, коли та була при скону, і холод смерті був уже так близько, то забрав малого, аби той не дивився на її муку.

***

Небо під вечір спохмурніло. Низько над будинками носилися снігові хмари, оскаженіло лютував морозяний вітер. На вулицях лише де-не-де снували запізнілі перехожі, тікаючи від негоди до своїх домівок.

Іван цього вечора теж припізнився. Обійняв Оксану холодними руками. Вона довірливо усміхнулась.

– Ти така гарна, така звабна...

– А ти так пізно приходиш до тої звабної, – дорікнула, схиливши голову на його груди. Пасмо волосся затінило її обличчя.– Мені страшно одній.

– Вибач, винен, каюся. Завтра прийду раніше.

Іван запримітив тривогу в її примружених очах. Вечеряли. За розмовою швидко минав час. Пізно, як ніколи, уляглися спати. Тішилися довго, не знаючи, що це їхня остання ніч кохання. Здавалося, що обом було аж до захмеління радісно, хоча у Оксани із потаємних закутків душі зринала тривога: “Боюся, щоб наше кохання не закінчилось одного дня чимось страшним”. Своєю тривогою не хотіла ділитися з Іваном серед ночі. Останнім часом шал кохання трохи пригас, і цієї ночі сон зморив їх одночасно.

За вікном – ніч, а у двері вже хтось стукотів. Оксана схопилася з ліжка – і до дверей. Глянула у дверне вічко. У коридорі стояв її чоловік, і здіймав рюкзака з плечей.

– Хто там? – прокинувся Іван.

– Чоловік за дверима, – сказала пошепки Оксана і з острахом приклала пальця до губів.

“Що робити?” – жахнувся Іван, але в цю мить нічого путнього не міг придумати. Миттю схопив штани і босий кинувся до дверей на балкон. Шарпнув ними раз, другий – і він уже там. Не встиг узяти черевики і куртку, та про холод у цю хвилину не думав. А тим часом дружина відкрила двері – і до хати увійшов чоловік. Почав шукати вимикача.

– Чому так довго не відчиняла? – спитав, не вітаючись, чоловік.

– Спала... – відповіла ледь чутно. Нижню губу серпиком випнула наперед і хотіла поцілувати чоловіка, та він щось промимрив, сіпнувши її за руку.

– Ти, може, хвора? – спитав.

Змовчала. “Тікати – і край”, – вигульнула думка, хотіла вислизнути з кімнати, та чоловік заступив їй дорогу.

– А це що? – показав на Іванів кашкет. Став нишпорити очима по кімнаті, відкрив двері до кладовки.

Оксана мовчала і лише цокотіла зубами, наче її хтось обдав льодяною водою.. Від хвилювання ледве не впала.

– О, та ти не сама? Де його сховала? – відразу здогадався чоловік, що тут ще хтось є.

В Оксани завмерло серце, затремтіли коліна. Не знала що відповісти. Підвела на нього очі, зблідла, затерпло в грудях. Навмисне тягнула з відповіддю, аби Іван встиг утекти. Що буде з нею – не думала.

З незачинених дверей, що вели на балкон, повіяло холодом.

– Ага! Ось де він! – і чоловік кинувся до балкона.

Іван сполошився мало не до смерті, почувши неподалік від себе важкі кроки. Переліз через перила балкона і стрибнув на землю. Про те, що може потовктися, у цю мить і гадки не мав. Ним оволодів панічний страх. Упав навзнак. Хвилю перебував ніби під якимось душевним наркозом. За якийсь час прийшов до тями, стогнучи од болю.

Оксана намагалася втекти. Тікаючи коридором надвір, галасувала, що аж сусіди збудилися. Чоловік догнав її і на очах розбуджених сусідів, що виглядали з вікон, почав гамселити дружину кулаками. Вона впала. На крик збіглися люди і ледве одборонили нещасну. Якби вчасно не наспіли, то, напевно, був би їй кінець. Івана, як на диво, чоловік не чіпав. Потерпілому допоміг звестися на ноги сусід із першого поверху, а відтак привів до своєї квартири і викликав “швидку”. Відразу поклали нещасного в нейрохірургічне відділення.

Чоловік завів Оксану до хати і ще довго знущався над своєю жертвою. Уже вранці про цю пригоду гомоніло чимало людей.

– Оксана Залужна скурвилася, поки чоловік вештався на заробітках,– було в сусідів на устах.

Вона кілька днів очунювала від побоїв і навіть не виходила з хати.

Закрита черепно-мозкова травма. Струс головного мозку. Компресійний перелом третього і четвертого поперекових хребців – таким був сумний фінал невдалого Іванового “кохання”.

***

За цілу ніч усі троє так натомилися, що тільки-но вранці притулилися до подушки, то відразу ж заснули глибоким сном. Сонце давно уже скотилося з зеніту, а вони ще довго додивлялися сновиддя, ніжачись у м’яких ліжках. Набиралися сили, адже попереду неспокійна ніч. Найбільше стомлювалася Уляна. Завжди їй попадалися якісь не чоловіки, а потвори. Та нічого не вдієш, така робота, за яку добре платять. Хіба її хтось силував працювати ночами? Сама погодилася, то нема чого вередувати. Ще недавно думала, що займатися сексом з багатьма чоловіками так романтично, а нині вже не гріють чоловічі пестощі, не радують. Тепер вона потребує чогось іншого. А чого – і сама не знає. Позапухали очі, вічно чимось невдоволена. Без кокаїну не може і дня прожити. Добре, що Олена завжди виручає, вчасно приносить “травку”, кокаїн.

Лише Марина ніколи не скаржиться, завжди задоволена собою. Хильне келих вина чи горілки і співає блатні пісні. Сильна особа, а нічна робота так їй до душі, що аж хмеліла від задоволення. Не біда, що не має ніякої освіти. Зате навчилася амурних манер і користується попитом нічної повії не гірше дипломованих подруг. Від них трималася трохи осторонь, відчужено. Свої секрети тримала при собі.

Світлана так голосно кричала уві сні, що аж розбудила Уляну і Марину.

– Чого кричиш? – спитала спросоння Марина. – Втихомирся.

Світлану тут же покинули сонні примари, прокинулася з почуттям страху. Згорнулася клубочком під легким покривалом, проганяючи рештки сну. Вперше за стільки часу приснився її колишній чоловік Іван. Нібито якийсь чолов’яга кулачищами, як кувалда, катував Івана на безлюдній дорозі, а той лише стогнав і поглядом кликав на допомогу. Та ніхто не йшов рятувати. Світлана збоку спокійно дивилася на цю жорстоку сцену. Від чергового удару Іван упав на асфальт і розбив голову. Кров бризкала з голови навсібіч, а він, бідолашний, не міг навіть слова промовити.

Побачивши кров, вона закричала: “Облиш його карати!”

Скрикнула і прокинулася.

“Що б це мало означати?” – замислилась. Адже останнім часом навіть у думках його не згадувала. Хто розгадає її сон? Навшпиньки пройшлася до туалету. Поки вернулася до кімнати, Уляна і Марина вже встали, почали чепуритися. Уляна розчісувала волосся перед маленьким люстерком, а відтак потягнулася за сигаретою. Без “травки” вона не може жодного дня.

Інколи Світлані хотілося дізнатися щось про Івана, хоч давно перестала цікавитися його особистим життям. Побачивши дивний сон, запитала себе: “Чи потрібно думати про нього?” Адже вони давно розлучені. Так, вона байдужа до колишнього чоловіка. То ж чи варто побиватися за ним?

“Може, потрібна її допомога? Адже уві сні бідолашний Іван так благав очима допомоги” ,– подумала і сама собі відповіла: “Ну, то й що?”

Не втерпіла і таки розповіла про сон

– Все могло статися. Напевно, має клопіт або потрапив у якусь халепу, – почала розгадувати сон Уляна. – Розлучені чоловіки на все здатні.

– А я у сни не вірю! – заперечила Марина. – Нічого вони не віщують. Мені, наприклад, рідко коли щось сниться.

– Доволі думати про сни, не треба забивати собі памороки дурницями, – сказала повчально Уляна. – Спиться та й сниться.

– Правду кажеш, – погодилася Марина. – Ходімо вмиватися, а то запізнимося до обіду.

– У мене чомусь пропав апетит, – нарешті заговорила Світлана. З її голови не виходив сон, який здався їй провісником якогось нещастя. Серцем відчувала, що з чоловіком трапилося щось недобре, але свої думки приховувала навіть від подруг. Мабуть, зрозуміла, що ніщо так не випробовує і не перевіряє почуття, як тривала розлука. Але тут же прогнала свої думки: адже вона розлучена і її переживання про колишнього чоловіка недоречні.

– Апетит приходить під час їди, – нагадала Марина. – Ходімте!

***

Поопівночі в нічному царстві насолод вчинився справжнісінький переполох. Нагрянула поліція. Зачувши шум-гам у коридорі, клієнт відразу здогадався, що в таку пору порушити нічний спокій може лише поліція, швидко одягнувся і подався до дверей. Світлана залишалася сидіти в ліжку напівроздягнена. У кімнату ввалилося відразу кількоро озброєних людей. Наказали Світлані одягтися і йти з ними. У коридорі їх уже чекали Уляна і Марина.

Вийшли на вулицю. Небо над головою щедро, немов з лантуха, витрусило зорі, і вони блимали, як нічні ліхтарі. Свіжа нічна прохолода огорнула їх. Сіли в автомобіль. Світлана виглядала з маленького заґратованого віконця і тремтіла. Уляна сиділа мовчки, важко дихаючи, а Марина роздратовано кидала російською в бік конвоїрів образливі слова.

У кожної з них заздалегідь були приготовані відповіді про всяк випадок:. прибули, мовляв, сюди недавно у пошуках роботи, перед тим доглядали літніх людей на півдні країни. А цього вечора засиділися в ресторані, а відтак заночували, аби вранці піти звідси і найнятися на якусь роботу.

Олена їх заздалегідь навчила, що мають казати, якщо попадуться поліції.

“ На цьому стійте, – казала Олена. – Більше жодного слова, а то заплутаєтеся у відповідях”.

Вранці по одній викликали на допит. За тих дві години Світлана і Марина трохи оговталися. Лише Уляна чулася зле. Бідолашна залишилася без сигарет і наркотиків. Їх відразу вилучили під час обшуку. У поліції Уляна не могла всидіти на одному місці, то дріботіла ногами, то кидалася з кутка в куток, кусаючи губи. У неї пашіло обличчя, розривалося серце, хапала ротом повітря, часто дихала.

Світлана сиділа навпочіпки і силувалася заспокоїти її, але нічим не могла їй допомогти. А Марина уклякла біля Уляни і сипала прокльонами. Коли конвоїр прийшов по Марину, то вона відвернулася від нього, наче від якогось гада, образливі слова поодинці злітали з її уст і, наче кульки, відбивалися від стіни.

Допит тривав довго. Добре, що за такий короткий час трохи навчилися розмовляти італійською. Це їм дуже пригодилося в такій незвичній обстановці. А поліцаї найчастіше зверталися до них не інакше, як “простітута”.

Після тривалого допиту Світлані і Марині веліли заплатити штраф і негайно забиратися туди, звідки приїхали.

В Уляни при обшуку знайшли наркотики і продовжували допитувати, де вона їх придбала.

Цього ж дня шеф заплатив за обох чималий штраф. Про плату за останній місяць навіть не заїкались, бо сума штрафу виявилася чималою. Відразу знайшлися їхні паспорти, в яких зазначили, що їм ніколи не можна відвідувати цю привабливу країну.

***

Наступного дня Світлана і Марина покинули Неаполь, в якому прожили неповних два роки. Обидві тішилися, що поліція так швидко їх відпустила. Марина ще довго не могла заспокоїтися: щойно увійшла в ритм життя нічної повії – і маєш: кидай заробіток і вертайся додому. Розповіла, що дома чекають на її гроші аж чотири молодші сестри. Заробленого надовго не вистачить. Усю дорогу сердилась на всіх: і на Олену, і на шефа, що не вберіг їх від поліції. Їй так хотілося приїхати додому багатою, відкрити у себе дома власну бізнесову справу! Ну що ж, ситуація змінилася. Добре, що не запроторили до криміналу.

Їхали спочатку автобусом, а потім добиралися поїздом, попрощалися на залізничному вокзалі у Львові. Обіцяли писати одна одній, як складуться їхні долі.

Приміським поїздом Світлана прибула перед самісіньким обідом у рідне містечко. Зійшла з поїзда – і так легко стало на душі, наче позбулася важкої ноші на плечах. Згадала слова Лесі Українки: “У своїй країні і дим солодкий та коханий”.

З неба крізь хмари усміхалося зимове сонце, навкруги гомоніли люди: хтось когось зустрічав, хтось проводжав на пероні, а їй здавалося, що то її думки перешіптуються. Ніхто її не зустрів, та, власне, вона нікого не чекала, хоч зиркала навколо, чи нема когось із знайомих. Сіла на маршрутку і відразу поїхала до тітки. Недавно розмовляла з нею по телефону. Бідкалася старенька, що почала нездужати відразу після виходу на пенсію. Ціле життя працювала на хлібокомбінаті пекарем. Раніше Світлана часто навідувалась до тітки, інколи навіть ночувала в неї. Нині, як і колись, родичка живе у двокімнатній квартирі сама. За своє життя так і не звила сімейного гнізда. Ніхто не освідчився їй у коханні. І не тому що мала якийсь ганж – доля така. У кожної людини своє щастя, своя доля. Має тітка багато знайомих, друзів і, хоч прожила вік одиначкою, не вважає себе обділеною: завжди весела, компанійська. Любить запросити до себе гостей і сама у вихідні дні до когось постійно навідується.

Ось і будинок, у якому вона живе, видніється здалека. Зовні трохи облуплений, замальований різними фарбами. Видно, часто тут біля нього вечорами порядкують бешкетники, розмальовують стіни, пишуть нісенітниці у під’їздах.

Світлана підійшла до дверей, оббитих дерматином. Трохи постояла, а відтак натиснула на кнопку кімнатного дзвінка. Довго ніхто не озивався. Та врешті тітка відчинила двері, зрадівши племінниці.

– Я прилягла трохи, нездужаю,– заговорила тітка, застібаючи ґудзики домашнього халата. – Проходь до кімнати, роздягайся, розповідай, як на чужині жилося. Може, й заміж там вийшла?

– Ніхто не взяв, – усміхнулася Світлана. – Усі зайняті роботою.

– Робота, робота... – зітхнула тітка і замовкла. З виразу її очей Світлана зрозуміла, що та думає про своє нелегке життя, котре минуло так швидко у постійній праці.

– Доглядала старих людей, всяко було: і зле, і добре, – сказала тітці неправду. Та, зрештою, не могла признатися, що займалася проституцією. Ніхто про це не знає і, мабуть, ніколи не довідається.

– Так-так, для роботи треба мати здоров’я і міцні руки, – мовила тітка.

– І світлу голову, інакше можна пропасти, – додала Світлана і усміхнулася, бо руками довелося працювати недовго.

– Як кажуть, “скрізь добре, а дома найліпше”, – повторила старенька відому народну приказку.

– То правда, навіть дихати легше, – погодилася Світлана.

Тітка заметушилася, пішла на кухню готувати сніданок – і вже за хвилю на столі парував чай і апетитно красувалися коржики.

– Смачні, давно таких не їла.

– Їж, їж, будь як дома. Живи у мене, бо нікого більше з рідні не маю. Квартиру на тебе запишу. Згодом, може, когось знайдеш собі. Скажу тобі по правді, усе треба робити вчасно, аби не запізнитися. Я, наприклад, могла вийти заміж молодою, та все перебирала і, врешті, залишилася дівувати. А потім жалкувала. Пізно. Інколи стає так марудно, що хочеться плакати.

– Я, справді, трохи поживу у вас. Не хочу відразу йти на свою половину квартири. І вам буде веселіше, і мені зручніше.

– А знаєш, мало не забула тобі сказати, твій Іван попав у халепу. Зв’язався був із Оксаною Залужною, ночував у неї, а тут чоловік несподівано із заробітків вернувся. Схопився Іван і навтіки. Упав з другого поверху і дуже потовкся. Кажуть, що й досі лікується у шпиталі. Хтозна, чи буде здоровим після такої травми.

– А коханка? – спитала Світлана.

– Її теж скарав чоловік, побив мало не до смерті. Вона після цієї пригоди кудись зникла: одні кажуть, що десь переховується, інші – що подалася на заробітки аж у Грецію.

Світлана згадала сон. Порівнявши розповідь тітки про Іванову пригоду і те, що бачила уві сні, дійшла висновку: це було віще сновидіння.

“І попробуй тепер не вір снам”, – подумала і розповіла тітці про побачене у сні.

Світлана погодилася жити у тітки, а з чоловіком вирішила домовитися про компенсацію за залишену йому половину квартири. А згодом вона щось придумає: влаштується на роботу, причарує якогось чоловіка і заживе по-людськи.

Довго цього зимового дня тривала розмова двох рідних людей. Крім тітки, у Світлани нікого з рідних нема. Ще в ранньому дитинстві залишилася без батьківської опіки. Батьки розлучилися, коли вона була ще маленькою. Мати ніколи не згадувала про батька, а невдовзі отруїлася на якомусь весіллі і померла. Батько до неї не навідувався, і нині вона не знає нічого про його долю. Виховувалася у дитячих притулках, інтернаті. Згодом здобула освіту, одружилася з таким же сиротою Іваном.

***

Минув тиждень. За ці дні Світлана багато передумала. З тіткою знайшла відразу спільну мову. Старенька на очах змінилася, повеселіла і навіть менше почала скаржитися на здоров’я. Мабуть, відчула, що має тепер надійну опору. Обидві годинами розмовляли щиро, доброзичливо, по-дружньому. Однак про свої мандри і заняття за кордоном Світлана розповідала неохоче. Про її “ремесло” ніхто не догадається, принаймні найближчим часом. Адже свідків нема. Та все ж іноді здається, що оточуючі дивуються, дорікають їй за те, що вона досі не знайшла собі пари. Невже вона залишиться самотньою, як її рідна тітка? Адже та в молодості теж була красивою, гарно співала, вміла інтелігентно вести себе в компанії. Усі казали про неї: чарівниця... І ось минули молоді літа, зістарілась тітка, а сімейного гнізда не звила. Невже і її чекає така доля? Інколи життя глузує з таких красунь.

Як згадає про свої мандри, нічну “роботу”, то відразу кидає в жар. Здається, на її обличчі можна прочитати: повія. Ні, ніхто не знатиме про її гріхи! Нікому не признається.

У такі хвилини роздумів вона намагається збагнути, що має робити. Вірить: минуле відболить, забудеться, а відверта розмова з собою – вилікує.

Яке було її здивування, коли почула в трубці голос Уляни. Серце так застукотіло, що, якби хтось був поруч, то, напевне, почув би його стукіт.

– Приходь, поговоримо, – кликала до себе Уляна.

– Уже йду, лечу! – зраділа Світлана, що подруга теж дома.

Вийшла надвір. Не йшла – бігла. Попутній морозяний вітер підштовхував у спину – і вона швидко добралася пішки на квартиру, де тепер жила Уляна.

– Ледве спекалась від тюрми, – почала розповідати Уляна. – Не призналася, що займалася проституцією. А про наркотики сказала, що то хтось їй навмисне підкинув. Не повірили. Домагались, аби виказала того, хто постачав їх.

– Ну, і що далі? – не втерпіла Світлана.

– Не могла ж я видати Олену, вона ж стільки мені добра зробила! Щоразу на допитах кидалась у плач, істерику, говорила їм про свою нещасну матір, яка померла і не дочекалася мене. Мабуть, пожаліли. Отож, протримали кілька днів і видворили за межі своєї країни.

– А Олена? – спитала Світлана.

– Вона не постраждала. Її тоді вночі не схопили. Хитра, вчасно втекла. Залишилася доглядати стариків. Радила змінити прізвище і виробляти новий паспорт, аби приїхати знову. Але я більше туди не поїду, вистачить з мене. Піду до головного лікаря, дам йому тисячу зелених і знову влаштуюся на попередню роботу. Думаю, спокуситься на гроші. Адже колись натякав, що буде тримати вільною її ставку.

– А син?

– З батьком живе. Звик до нього. Спочатку навіть боявся слово до мене промовити. Видно, батько карає його за кожну дрібницю. З часом заберу його до себе.

– А сон мій підтвердився. Іван справді зазнав каліцтва. Попався “на гарячому” і, втікаючи, вискочив з балкона, потовкся. Кажуть, ще й досі лікується.

– Піди провідай.

– Не знаю, йти чи не йти?

– Я знаю одне: хворого треба відвідати, а ти як хочеш.

Світлана зітхнула. Її охопило якесь незрозуміле почуття непевності у собі.

– Подумаю, – сказала байдужим голосом.

Уляна тим часом поставила на стіл пляшку з розпочатим вином і два келихи.

– Ну, за вдале повернення! – сказала Уляна. Дзенькнули келихи.

– Міцне, – скривилася Світлана. – Я до таких напоїв не звикла.

– А я не можу обійтися без алкоголю, звикла. – Вона налила ще, але Світлана тільки пригубила – і її наче оповив хмільний туман, перехопило дух, примружилася, схилила голову до колін.

– Що з тобою? – спалахнули блискавиці в Уляниних очах.

– Так, нічого.

– Е ні, від мене не скриєш. Піди завтра в поліклініку і пройди обстеження.

– Яке?

– Зроби аналізи, провірся у гінеколога, а тоді вже йди до свого Івана.

– Я вже й сама про це думала, треба дбати про здоров’я, адже без нього людина нічого не варта. Страшно. Як подумаю про перенесені венеричні хвороби, то мною починає тіпати.

Уляна випила сама ще два келихи вина, захмеліла і навіть у кімнаті спотикалася при ходьбі. У розмові вживала жаргонні слова, здається, досі жила своїм недавнім життям і ніяк не могла звикнути до іншого, теперішнього.

Довго ще розмовляли подруги, а відтак пішли прогулятися містом, у якому зима казилася завірюхою і морозом.

***

Ішла в поліклініку і трохи хвилювалася. Ану ж бо знайдуть якусь хворобу? Нині так багато розмов ведеться про СНІД, ВІЛ-інфікованих, сифіліс, а вона мала стільки статевих контактів. Що з того, що так ретельно остерігалася, застосовуючи запобіжні засоби? Усе могло статися.

У реєстратурі сказала, що хоче обстежитися у досвідчених спеціалістів, бо влаштовується на відповідальну роботу. Спершу пішла до дерматовенеролога. Тут її відразу впізнали, взяли аналізи крові, довго оглядали шкіру, але нічого підозрілого не знайшли. Веліли прийти ще через кілька днів і отримати результати проведених аналізів крові.

У гінекологічному кабінеті шляхом тестування встановили, що вона вагітна.

– Вагітна? А то як? – здивувалася Світлана. – То правда?

– Термін вагітності невеликий, всього чотири-пять тижнів, – відповіла лікар.

Світлану кинуло в дрож від почутого, засовалася на стільці.

– Це точно чи тільки підозра? – спитала ледь чутно.

– Стовідсоткова точність, можете не сумніватися, – відповіла лікар, вчувши у голосі обстежуваної сполоханість, і так підозріло глянула на Світлану, наче вичитувала щось у її очах.

“Ще не вляглися одні клопоти, а вже шарпають інші. Навіть не підозрюю, хто ж батько майбутньої дитини”, – подумала Світлана і вимовила:

– Розумію.

– Будете виношувати чи зробите аборт? – спитала лікар таким тоном, ніби йшлося про звичайну річ.

– Ой, не знаю, не знаю... Пораджусь... – і тут же обірвала розмову, подумавши, що не має з ким радитися, але за хвилю додала:

– Прийду наступного разу і скажу.

– Довго не роздумуйте, аборти робимо лише до трьохмісячного терміну вагітності.

– Ясно.

Вийшла з кабінету трохи розгубленою, але раділа з того, що не знайшли у неї хворіб.

***

Перше, що прийшло на голову Світлані цього ранку, – провідати Івана. Їй хотілося глянути на нього, а можливо, чимось допомогти, зарадити. Відчула, що зберігся до нього потяг, якого досі не могла позбутися. Ніяка жінка не зможе з нею суперничати. Вона навчилася кохати і бути неперевершеною коханкою. Сама може збаламутити кого захоче. Та найперше звабить свого колишнього чоловіка.

“Що йому принести?” – подумала і тут же вирішила: візьме кімнатну квітку. Глянула на вазонок, що у вікні, зрізала червону квітку, загорнула у папір, аби не замерзла на морозі і пішла до нього.

І ось вона в палаті. Іван читав газету, а ще двоє хворих про щось розмовляли між собою. Привіталася. Поклала на тумбочку квітку. Обличчя пашіло від морозу. Їй стало раптом шкода колишнього чоловіка – сильного, високого, а нині, як їй здалося, такого безпомічного. Так, це справді жахливо – не мати ні від кого допомоги.

Іван глянув на неї розгублено. Її поява була для нього як грім серед ясного неба. Ніколи навіть гадки не мав, що вона може прийти. Від несподіванки нервово сіпнувся, широко відкрив очі, звів докупи кущуваті брови і довго не міг опанувати собою. Схилив голову.

“Видно, хвороба дошкуляє”, – подумала Світлана, дивлячись на його бліде схудле обличчя.

Обидва хворі при її появі притихли. Їхні погляди спалахнули цікавістю і націлилися на неї.

– Ну як? – спитала Світлана, змірявши його поглядом з голови до ніг. – Чому такий похмурий?

– Уколи роблять кілька разів у день, ковтаю жменю таблеток, а ще фізпроцедури, – бринить стомлений голос Івана.

– Догрався з жінками, ото й маєш, – мляво каже Світлана, придивляючись до нього, наче той чимось завинив перед нею.

– Лікар каже, що загроза для мого здоров’я минула і незабаром я зможу...Буду, як і колись, здоровим. Та, напевно, на якийсь час переведуть на інвалідність.

– Радій, що так обійшлося, міг забитись на смерть. Чи варто було так ризикувати?

– Тепер уже пізно про це говорити.

– Матимеш науку, як-то чужих жінок зваблювати. Курвевство боком вилізло.

При згадці про чужу жінку в Івана на обличчі появилася пісна гримаса. Він мовчав, похнюпивши голову.

– Хотів доказати, що і я чогось вартий, а вийшло... – силоміць вичавив із себе, ніби виправдовувався за свій поступок. – Не гнівайся.

– Гніватися, ти що? Чого це маю гніватися? Ти ж мені навіть на папері не чоловік, – надула губки Світлана.

– Розкажи щось про себе, як там за кордоном? – перевів розмову в інше русло Іван.

– Нічого цікавого! Доглядала стареньку жінку, готувала їсти, прибирала квартиру, словом, працювала хатньою робітницею. Трохи навчилася розмовляти по-їхньому. Мала за свою працю добру платню, та, врешті, набридло жити в чужій країні і вернулася.

– І нікого собі не знайшла?

– Кого ти маєш на увазі?

– Італійця.

– Не встигла, – сказала Світлана і подумала, єхидно усміхнувшись: “Якби ти знав чим я там займалася”.

– А тут за тобою стільки кавалерів навідувалось. Мусив аж ключ від квартири міняти, а то, думаю, можуть обікрасти.

– Не вигадуй! Ніхто мною не цікавився, не було таких, – владно зупинила його Світлана.

– Та я так, – гірко зізнається Іван. – Ну, а ще щось таке цікаве, незвичне розкажи.

– Що тут розповідати? Робота важка, одноманітна, хоча високооплачувана. Заробила трохи грошей, та й тітка Орися нездужає, просила аби я верталася. До речі, хоче записати мені свою квартиру. Буду жити з нею, а ти мені сплатиш за мою частку.

Світлана розповідає поволі, ніби струшує спогади, насмішкувато дивиться на Івана, який уважно слухає, аж рота роззявив.

– З тіткою, кажеш? А як же я?

– Твої проблеми. Давай мені ключа від квартири! – Вона насмішкувато глянула на Івана з-під брів.

– Уже даю, тільки навідайся до мене ще. Відтоді, як попав у лікарню, мене ще ніхто не провідав.

– Сам винен.

– Знаю. За той час, що пробув у лікарні, багато передумав. Шкода змарнованих літ. Адже ці роки, відколи ми розлучилися, я не жив, а існував....

– Не прикидайся! – пильно глянула Світлана на Івана. – Вів розгульне життя і врешті постраждав від цього!

– От що, Світланко, признаюсь тобі чесно: кращої від тебе нема на цілім світі.

– Вигадуєш, але й за це спасибі, – сказала Світлана, не сподіваючись почути від нього такі слова.

Почувши розмову інтимного характеру, хворі один за одним вийшли з палати, а Іван продовжував:

– Я весь час чекав від тебе звістки. А ти сама прийшла...

– Прийшла, щоб забрати ключа.

– Візьми, – сказав тихо і знітився, не знаючи, що далі казати. В очах застигли біль і мольба. – Мене на днях виписують, то я прийду до тебе і будемо разом...

– Ой не знаю, не знаю чи, застанеш. Візьму свої речі і піду до тітки. – Світлана говорить наче спокійно, а самій аж душа вивертається. Не може втямити, що з нею сталося. Ніби нічим не провинилася перед ним, а якась жура її гризе. То, напевно, згадалися колишні чари кохання і ніщо інше. Опустила очі. У цю хвилю десь підсвідомо виринало бажання розказати правду про свої пригоди за кордоном. Та ні, не можна. Він її не зрозуміє. На все, щоб оповісти і якось оправдати свої вчинки, і доби замало. Їй не вистачило духу спромогтися на одне-однісіньке слово “добре”, хоча в душі боролися дві думки: погодитися чи відмовити?

“Нехай почекає, а то подумає, що я тільки за тим прийшла, щоб нав’язатися йому”, – подумала і піднялася з крісла, щоб піти.

Іван тут же закрокував поруч і промовив благальним голосом:

– Прийди до мене ще раз.

– Матиму час, прийду.

Іван опустився перед нею на коліна, благаючи:

– Не карай мене, я вже не такий, як раніше.

– Сам себе покарав, чи не так? Встань, не сміши людей, чуєш?

– То правда, не буду перечити, сам винен. – Він встав біля неї, вдихнув запах її волосся і від такої близькості війнуло домашнім затишком. Хотів сказати якісь ніжні закохані слова, та ніяк не міг їх підібрати.

Світлана торкнулася його руки і, блиснувши очима, сказала:

– Чекай мене завтра!

***

Світлана прокинулася рано, завертілася в ліжку, хоч пізно лягла спати, та сон пропав ще вдосвіта. Встала і чомусь відразу припала до вікна, за яким уже починала оживати вулиця, блимали автомобілі, гасли вогні у вікнах сусідніх будинків. Прийняла теплий душ, швидко зготувала сніданок. Власне, який там сніданок: кава і бутерброд. Кілька разів ковтнула з горнятка каву, а до бутерброда навіть не доторкнулася. Не звикла так зарані снідати. Відразу навинулася думка про Івана, хмикнула під ніс: піду ще раз до нього, нехай знає мою доброту.

І ось вона знову в палаті. Вгледівши Світлану, Іван від здивування кліпнув очима, зірвався з ліжка, скрикнув, схопившись за поперек.

– Болить? – спитала Світлана.

– Ага! Чую біль при різких рухах, але лікарі кажуть, що з часом усе минеться.

– Оце маєш за необачну любов! Будеш довго пам’ятати, – всміхнулася Світлана самими губами. Вона не хотіла його принизити, а так, трохи покепкувала.

– З тобою швидко забуду минуле, правда?

Світлана мовчала, не знаючи, що відповісти.

– Ой не знаю, не знаю, поживемо, побачимо, – сказала по хвилі і засяяла привітною усмішкою, хитнулася своїм гнучким станом. І така вона стала для нього бажана, як ніколи раніше.

У палату зайшов лікуючий лікар Аркадій Федорович.

– Як настрій? – спитав.

– Чудовий! – відповів Іван, глянувши на Світлану.

– А це хто? – кинув погляд на відвідувачку.

– Моя дружина.

Лікар загадково посміхнувся, примруженим оком вп’явся в обличчя Світлани і сказав:

– Буду виписувати, а дома долікує така симпатична дружина.

– Постараюсь, – сказала Світлана і так ніжно глянула на Івана, що той аж розцвів на обличчі.

– А зараз ще раз огляну наостанку, – сказав Аркадій Федорович.

Він довго дивився в Іванові зіниці, водив молоточком перед його очима, провіряв сухожильні рефлекси, чутливість шкіри. А коли дійшов до хребта і почав надавлювати вздовж поперекових хребців, то Іван, хоч як бадьорився, не хотів показати себе слабим, але скривився від болю.

Так, справді, стан здоров’я задовільний, не викликає ніякої тривоги, а біль у попереку з часом пройде, – сказав лікар. – Бюлетень потрібен?

– Ні, я тимчасово безробітний.

– Виписку з історії хвороби – у старшої сестри. А тепер деякі поради: кілька місяців не давати навантаження на хребет, спати на твердому матраці, щодня робити фізичні вправи, хоча би півроку не прикладатися до чарки, бути під наглядом невропатолога впродовж року.

– А то чому так довго під наглядом?

– Так прийнято. Адже травма була серйозна.

– Спасибі, лікарю, за лікування, – сказав Іван, одягаючись.

По обличчю лікаря було видно, що те “спасибі” особливого задоволення у нього не викликало.

– Треба було йому дати якийсь подарунок, – мовила Світлана, коли той вийшов.

– Я дав гроші.

– Скільки?

– П’ятсот гривень.

– Ого, так багато? – здивувалася Світлана. – Так це ж хабар.

– А тут задарма ніхто не лікується. Усі беруть – якщо не гроші, то подарунки, починаючи від завідувача аж до санітарки.

– А безкорисливість – заповідь лікаря, порушення якої – тяжкий злочин. Так, здається, заповідав батько медицини Гіппократ?

– Ой, дивна ти якась, хто тепер на батька звертає увагу, а тим більше на якогось Гіппократа? Нині користолюбство роз’їло усі верстви суспільства, а в медицині давно знайшло сприятливий грунт.

У дверях появилася санітарка зі шваброю в руках.

– Вийдіть на коридор, буду прибирати,– сказала сухо. Видно, була чимось заклопотана, бо навіть не глянула на тих, хто був у палаті.

– А ми вже додому збираємося, – промовив весело Іван.

Аж тепер санітарка глянула з-під лоба на Світлану і буркнула сама до себе: “О, нарешті прийшла, а коли конав, нікого не було”.

Світлана відразу догадалася, що то стосується саме її. Хотіла сказати якесь дошкульне слово, але стрималася. Витягла з сумочки плитку шоколаду і дала їй у руки. Відразу жінка в халаті стала говіркою, почала скаржитися, як-то тяжко працювати, а зарплата низька.

Іван уже хотів іти, а санітарка кинулася до нього: “Мало не забула, а кружка де?”

Згадав Іван, що розбилася вона.

– Я заплачу! – Вийняв гроші. – А горня розбилося на щастя. Правда, Світланко?

– Здавна так вважають, – погодилася Світлана.

Вийшли на лікарняне подвір’я. Холодно. Іван ловить таксі, і вони їдуть на квартиру. Біля під’їзду зупинилися. Падає сніг. Небом мандрують набучавілі сиві хмари. Віє морозяний вітер, між будинками протяги. Тікають до теплої кімнати.

Світлана відразу кинулась на кухню, почала готувати обід. У неї чомусь все падало з рук, пашіли щоки. Іван не зводив з неї очей, жадібно дивився на її уста, очі, брови, тоненьку талію, вузькі стегна і радісно усміхався. Підійшов до неї, пригорнув до себе, відчувши дотик гарячого звабливого тіла.

– І то треба було нам розлучатися так надовго? – заговорив Іван, дивлячись на неї, як на чародійку.

Світлана опустила голову, пасмо волосся затінило її обличчя. Промовчала, а він вів далі:

– Тепер уже нас ніхто не розлучить. Чуєш? Я...я кохаю тебе!

– Хіба що знову знайдеш чергову коханку, – пожартувала Світлана і так звабливо глянула на нього з-під брів, що Іван не стримався і почав її цілувати, радіючи, що так неждано-негадано прийшло до них таке жадане примирення.

Вона почала пригадувати все, що було хорошого і радісного в них до розлучення. А Іван запломенілими очима дивився на дружину і готовий був виконати будь-яку її забаганку. Тепер він мовби каявся, що не він зробив перший крок до примирення. Світлана відчула це відразу, стріляючи очима з-під кучерів, що закривали чоло. Розпалюючи в нього бажання, намагалася тримати його на віддалі. Зрозуміла відразу, що заворожила його і тепер може керувати ним на всі лади.

Ще трохи – і на столі парував червоний борщ, і пахли смажені котлети. Іван смакував наїдками, наче прибився з голодного краю, а Світлана у думці щось шепотіла, усміхалася, ворушачи пухкими губками. На мить їй здалося, що це і є те сімейне щастя, яке вона так довго шукала.

Іван, не дякуючи за обід, поспішив прийняти душ, а Світлана – помити посуд.

– Я вже готовий, – покриваючи її поцілунками, потягнув жінку до ліжка.

Вона не пручалася, чуючи на своєму тілі його тепло.

– Може, почекаємо до вечора?

– Не можу. Я чекав тебе стільки літ! – сказав Іван і знову почав цілувати її.

І ось вперше після розлучення вони знову у ліжку. У Світлани змішалися думки. Як має себе вести? Стримано чи так, як там, у Неаполі з численними клієнтами? Хотіла показати себе в ліжку такою жінкою, яка тільки дбає про свого партнера. Та враз передумала. Ні, не можна стримувати своїх пристрастей. І тут вона проявила своє вміння бути неперевершеною коханкою. Іван досі не знав таких витребеньок у ліжку. Для обох це була справжня поезія кохання.

Спочатку Іван видався їй, наче чужим, таким, як ті, що приходили до неї ночами. Але це тривало якусь мить, поки вів не оволодів нею.

“О, як він змінився! Вміє догодити жінці, навіть такій вимогливій, як я. Набрався досвіду з коханкою, – подумала. – Чи надовго це в нього?”

Так, кохання – справжнє диво, яким наділила природа людей. Світлана знову поринула у спогади. Згадала колишніх чоловіків, з якими тішилася в ліжку: Олега, Йосифа, Матвія, Вадима, численних нічних клієнтів. Крім Йосифа, інші не приваблювали. Усіх навіть не пригадає. Деяких забувала відразу, інших тримала в пам’яті трохи довше, а отой сомалієць Махмуд не сходить з голови донині. Це він – батько її майбутньої дитини. Тоді вона забула прийняти гормональні препарати і “підзалетіла”. Сомалієць Махмуд Абубакар тішився впродовж тижня її тілом, обіцяв золоті гори, а потім кудись дівся, немов у воду канув. Вона не дуже й здивувалася: від таких багатих чоловіків всього можна сподіватися.

“О, ні-ні, треба все забути, інакше я ніколи не зможу по-справжньому кохати свого чоловіка”, – подумала і тут же згадала пораду гінеколога жіночої консультації: “У перші місяці вагітності треба помірно займатися сексом, бо інакше може статися викидень”. Від цієї думки вона аж похолола: а що, як таке й справді трапиться з нею? Аж моторошно стало.

Тішилися в ліжку, аж поки сонце не скотилося до заходу. І все-таки зарані лягли спати. І вже ввечері стримувала себе від надмірної активності, посилаючись на втому. Та й Іван хапався раз у раз за хребет, кривлячись через біль. Здавалося, перегорів бажанням, і ніч пройшла на диво спокійно.

***

Перед самісіньким обідом Іван і Світлана зібралися в гості до тітки.

– Я обіцяла приходити до неї щодня, а вже минуло кілька днів, як була в неї, – сказала Світлана. – Ще чого доброго подумає, що маю якісь клопоти.

– Будемо навідуватися вдвох. Прогаяне надолужимо, – підморгнув Іван.

Світлана метнулася до холодильника, взяла звідти кілька апельсинів, а з буфету – пляшку червоного вина.

“Все інше у неї є”, – подумала, бо справді, тітка любить пекти смачні коржі, готувати вареники з сиром.

Тільки-но хотіли вийти з квартири, як задзеленчав кімнатний дзвінок. У дверях – Уляна.

– А то куди? – спитала.

– Ми до тітки зібралися.

– Тоді і я з вами, згода?

– Ходімо. Наша тітка завжди рада гостям.

Йшли пішки. Дорога слизька, недавно укрилася снігом. Іван узяв обох жінок під руки: так і йому легше йти, і їм добре.

Тітчина квартира недалеко. Привітна пані Орися зраділа, розчулилася. Від хвилювання її очі зволожились. Почалися розмови про життя-буття. Цього разу тітка не скаржилася на самотність, час від часу усміхалася, і цей сміх її був щирим, а очі – ясними і спокійними. Згадали і про заробітчан.

– Якби я мала достатньо грошей, то ніколи б не їхала когось доглядати на чужині, – заговорила Уляна.

– Скільки різних чуток наслухаєшся про ті заробітки. Кожен розказує на свій лад. Інколи таке наговорюють, що й слухати не хочеться, – вступила в розмову тітка.

– Плещуть язиками найчастіше ті, хто там не був, – мовила Світлана.

– Але ж таки правда, їдуть жінки, розпадаються сім’ї, спиваються чоловіки, виростають напівсиротами діти. Дехто договорився, як, наприклад, наш колишній президент, що туди їдуть лише повії, – сказала тітка і обвела сумним поглядом присутніх, наче співчувала їм у чомусь.

– А неправда. Не від добра покидають свої домівки, – заперечила Світлана і чомусь зашарілася, наче хтось окріп на неї вилив.

– Давайте змінимо розмову на щось приємніше, – запропонував Іван, глянувши на коржі, що їх поставила на стіл тітка Орися.

– Ага, ага, пригощайтеся, – вловила ласий Іванів погляд господиня.

Світлана зітхає. Її мучить якась непевність у собі, щоразу міняється настрій. Ніби ніхто не має підстав її у чомусь дорікнути, та якось стає моторошно.

“Невже тітка догадується про наше “ремесло” за кордоном? – подумала. – Ні, такого не може бути. Ніхто не дізнається. Все покрито таїною, пішло в забуття. Тепер у мене інша проблема: як приховати від чоловіка, що вона вже два місяці як вагітна?”

Про що думала в такі хвилини Уляна, неважко було здогадатися. Напевне, теж думала про свою нічну “роботу”, бо так непевно усміхалася, закриваючи обличчя долонею.

Іван налив у келихи вина.

– Мені не лий повного, – торкнула Світлана за руку Івана

– За ваше здоров’я, тітко! – сказав Іван, піднявшись із-за столу. – Живіть до сто літ!

– Та вже скільки Бог дасть. І вам того бажаю! Головне, щоб не розлучалися ніколи. – Вона так пильно глянула на Івана, що той аж знітився, немов то його тільки вина, що вони розлучилися на кілька літ.

Дзенькнули келихи. Світлана тільки пригублювала вино, а Іван і Уляна кожного щоразу пили до дна.

Тітка Орися метушилася, то ходила з кімнати до кухні, то знову поверталася, подаючи на стіл тільки-но з окропу вареники. Принесла наливку.

– То домашня, на травах настояна, – похвалилася.

Іван відразу накинувся на вареники з сиром, аж Світлана торкнула його за коліно, мовляв, стримайся. А він тільки видушив щось схоже на усмішку і далі наминав їх.

– Смачні, давно таких не їв, – похвалив тітку Орисю.

– Будеш чемний, то і я колись зготую такі ж,– сказала Світлана.

– Постараюсь. Хіба ти сумніваєшся в цьому?

– Ні, просто нагадую, – всміхнулася Світлана і підморгнула Уляні, мовляв, ось учись, як треба приборкувати чоловіка.

– А я наступного тижня приступаю до роботи, – похвалилася Уляна. – Позавчора була в головного лікаря на прийомі.

– І що, так відразу запропонував місце? – спитала Світлана.

– Спочатку казав навідуватися, може, щось придумає, а коли поклала перед ним тисячу баксів, то відразу місце знайшлося.

– І не побоявся взяти такий великий хабар?

– То для нього не так уже й багато. З чужих більше тягне. Я все-таки як-не-як тут працювала.

– А я ще трохи почекаю, – глянула на Івана. – Думаю влаштуватися в дитячий садок. Навчатиму дітей музики і співів. Теж не хочу скніти домогосподаркою.

Іван слухав розмову жінок мовчки і лише після третьої чарки, коли мова зайшла про співи, затягнув: “Несе Галя воду, коромисло гнеться...” Кинув погляд на Уляну і Світлану: мовляв, помагайте.

– Мені не можна, недавно мама померла.

– Перестань! – шарпнула Світлана чоловіка за полу. – Дома будеш співати.

– Та я не знав... – почав виправдовуватися Іван.

У цю хвилину Світлана згадала про своє не таке давнє кохання з Йосифом. Ожило якесь дивне почуття до нього. Розуміла, що минулому нема вороття, адже він відійшов у засвіти, воскресивши нині хіба що приємні спогади. Враз почула тремтіння свого тіла, здалося, що вона на мить зазирнула у минуле. Заціпеніла і вже не чула розмов, що велися біля неї, звела очі до вікна і побачила там сиву хмаринку, схожу на кожушину, що повисла угорі, така самотня у небі.

– Що з тобою? – прошепотів Іван їй у вухо, цілуючи прядиво її волосся.

Вона ніби прокинулася від напливу дивних почуттів, намагаючись забути все, що було колись, і любити тільки свого Івана.

– Так, нічого, – відповіла, опустивши очі.

– Щось згадала? Розкажи.

– Замріялася.

– Удвох теж можна мріяти.

– О ні, мріяти треба наодинці або у снах, тоді і мрії збуваються.

– А чи не хочете вийти надвір і покурити? – спитала Уляна, дивлячись на Івана.

– Згода!

– Ходімо додому, уже й так засиділися, – нагадала Світлана. – Дорогою будете смалити.

– Ти палиш? – здивувалася тітка. – Це ж шкідливо для здоров’я.

– Знаю, але давно звикла і не можу ніяк відвикнути.

– Я тебе розумію, таке життя, таке життя, – зітхнула тітка, згадавши про смерть її матері, розлучення з чоловіком. – З часом усе налагодиться.

– Я теж так думаю.

Поодинці почали одягатися. Світлана обіцяла тітці навідуватися до неї, просила коли що треба – дзвонити.

Неквапом ішли дорогою. Морозяний вітер студив їхні розпашілі обличчя. Уляна, йдучи, похитувалася, бо таки багато випила і вина, і наливки. Палила сигарету і почала розповідати різні пригоди, що траплялися з нею за кордоном. Найперше згадала, як шеф, у якого працювала посудомийницею, хотів затягнути її до ліжка.

– Щоразу кликав до себе в кабінет, обіцяв підвищити платню...

– Ну, а що далі? – загорілися очі в Івана.

– Відмовила. Чула до нього відразу. З вигляду звичайний чоловік, а в поведінці – зануда, та ще й з капризами. Не люблю таких.

Про те, що таки переспала з ним кілька разів, не призналася.

– Невже “постила” так довго? – не вгавав Іван.

– Ну чого причепився? Тягнеш за язик, наче я сповідаюся. Ось маєш свою Світлану, нехай тобі розказує.

– А мені вона про свої пригоди не розповідає, – сказав невдоволено Іван.

– У мене не було чогось такого цікавого. Робота є робота, а втім, все уже позаду.

– Невже не було? – дивувався Іван.

Світлана відразу не відповіла, подумавши: “Який же він ревнивий! Який був, таким і залишився”. Та, власне, через його ревнощі вони і розлучилися.

– Ну, знаєш...Воно тобі потрібне? – спитала по хвилі. – Кажу, що не було чогось такого особливого. Хіба щось вигадаю. Скрізь є цікаві люди, місця. Колись розкажу.

Уляна раз у раз спотикалася, немов під ногами були якісь перешкоди. Щоразу зупинялася, коли починала мову на іншу тему. Іван здебільшого мовчав і лише інколи кидав якесь слово, аби підтримати розмову.

Пройшли ще кілька кроків і побачили чоловіка, що плентався по дорозі, щось говорив сам до себе, жестикулюючи руками.

– О, так це ж Борис! – впізнала його ще здалека Світлана.

– О, які люди! Цілую ручки! – почав вітатися з усіма. – Приємно зустріти файних людей!

– А ти куди чимчикуєш? – спитав Іван.

– Та я, та... – зам’явся, – гуляю. Неділя ж сьогодні.

– Що каже Олена? Коли приїде? – поцікавилася Уляна.

– Не знаю, давно не дзвонила, – пробелькотів Борис. Видно, добряче хильнув, бо ледве тримався на ногах. – Грошей не шле: каже, що десь їх діваю. А я хату вимурував, розумієте? Бляхою накрив. А вона не знати чим там займається. Раніше приїжджала кожних три місяці, а тепер...Мушу і дітей доглянути, і на роботу ходжу.

– Навіщо тобі її гроші? Сам заробляєш? – вступила в розмову Світлана.

– Заробляю, але на все не вистачає. Ось візьму, віддам дітей до інтернату і буду мати спокій, а сам...

– Що сам? – перервала Уляна.

– Теж кудись подамся. Хіба я не зможу своїми мозолями заробити чималий гріш?

– Правду кажеш, Борисе, зможеш, – погодилася Світлана. – Для здорових рук скрізь робота знайдеться.

Світлана чула від знайомих, що Борис давно знюхався з сусідкою Євою. Єва недавно овдовіла, кров грає в молодому тілі, а тут Борис навинувся. То вона відразу вчепилася в нього, як воша до кожуха. Подейкують, що зароблені Оленою гроші обоє тринькають направо і наліво. Мабуть, Олені хтось доказав про це, і тепер вона перестала їх фінансувати.

– Не поспішай нікуди з дому, дітей пильнуй! Приїде Олена – і все наладиться, – сказала Уляна, ідучи попереду.

– Мені однаково, може там і залишатися.

– Як так? – заговорив Іван, що досі мовчав.

– А отак, я собі раду і без неї дам.

– Видно, маєш когось на приміті? – не втерпіла Світлана.

– Аякже, хіба я не хлоп? – хитро усміхнувся Борис.

Отак розмовляючи, вони повільно ішли засніженою дорогою. На перехресті вулиць Іван і Світлана пішли до свого будинку, а Борис і Уляна залишилися стояти на тротуарі, про щось жваво розмовляючи.

– Бідна Олена, – сказала Світлана, – там тяжко працює, а він...

– От бач! Як-то зле чоловікові, коли жінка далеко. Та, зрештою, не нам їх вчити, як мають жити.

Світлана не перечила. Кілька хвилин ішли мовчки, взявшись за руки, радіючи, як їм обом тепер добре. Лише перед самісіньким будинком Іван торкнувся її щоки легенько, несміливо, наче боявся, що хтось на нього нагримає.

Світлана запломенілими очима глянула на нього. Від її погляду Іван теж розтанув в усмішці, тішився в думці, що так вдало скінчилося його курвевство. Так, він почував себе винним перед нею, через коханку частково втратив здоров’я, а дружина залишилася такою ж звабливою, як і колись. Світлана за ці кілька днів встигла звикнути до нього, знов почувала себе щасливою, маючи цілковиту владу над ним.

Прийшли на квартиру. У коридорі Іван радо допоміг Світлані скинути з себе верхній одяг.

***

Розповивався погідний сонячний ранок. Світлана розплющила очі, позіхнула, усміхнулася, обнявши сплячого Івана.

– Вставай! Пора на роботу! – пригорнулася до нього усім тілом.

Іван недбало підвів голову з подушки, щось промуркотів спросоння і продовжував лежати. Уже другий тиждень він працює економістом у приватній фірмі. Оформляти інвалідність, як це радив лікуючий лікар, не став, хоч почував себе ще досить кепсько. Болів хребет, не міг сидіти довго в одній позі. Навіть незначне навантаження чи тривала ходьба викликали нестерпний біль у попереку.

У лікарні наслухався від хворих про ті ходіння від кабінету в кабінет, поки пройдеш експертну комісію.

“Вимагають не знати чого, – розповідали ті, що вже проходили таку комісію. – Як не даси хабара, то і на групу не надійся”.

“Ну, лікареві, який лікує, ще можна якось віддячити, а їм за що? Платити за своє каліцтво? Де таке видано?” – обурювався Іван, розмовляючи на цю тему з такими, як він, друзями по нещастю.

“Так воно є, всі про це знають. Хто має гроші, то і здорового признають інвалідом, а безногого будуть кликати на перекомісію щороку. Може, колись і там наведуть порядок?” – відповідали йому.

“Викарабкуюся з біди”, – казав собі подумки Іван і не став оформляти посильного листа на комісію. Почав працювати, бо не хотів жити на жінчині гроші.

...Світлана теж не поспішала вставати, бо сніданок майже готовий. Ще звечора постаралася зготувати голубці з гречкою і м’ясом, а чай приготує за кілька хвилин. Старається, бо хоче, аби чоловік був задоволений.

Уже шість тижнів вони знову чоловік і жінка. Справді-бо, термін надто малий, щоб робити якісь висновки. Чи довго триватиме їхня любов? Світлані інколи страшно ставало, що все може в якийсь один момент переінакшитися. Адже в обох були любовні пригоди, які наклали відбиток на їхні душі. Вона хотіла затерти, відкинути невідь-куди своє недавнє минуле, але воно щоразу зринало у її пам’яті.

Іван так прив’язався до неї, а ніжності проявляє ще більше, ніж тоді, коли вперше одружився. І ось тепер Світлана зрозуміла, що настав той день, коли вона зможе признатися про вагітність. Учора була в жіночій консультації, стала на облік вагітних, повторно здала аналізи, пройшла ультразвукове обстеження. Правдоподібно, у неї буде син. Світлана давно мріяла про дітей, і тепер вагітність наповнювала душу якимось солодким чеканням.

Вона міцно обняла Івана за шию, пригорнула до грудей своє кохання і ніжно-ніжно мовила:

– Маю тобі щось важливе сказати, відкрити свою таємницю.

– Кажи!

– Здивуєшся!

– Чого? Я звик до всього! – насторожився Іван.

– Я ...я...вагітна.

Іванові на якийсь час відняло мову. Він здивовано глянув на дружину, яка розцвіла в усмішці.

– Невже? Так швидко?

– Ага. Вчора в жіночій консультації сказали.

Іван встав з ліжка, схопив її за талію і хотів підняти, та враз скривився, ледве стримався, щоб не скрикнути від болю.

– Добре, дуже добре, я такий радий, що ти не уявляєш!

Він почав цілувати її. Відразу не міг повірити почутому.

– Ой, задушиш, пусти! Ходімо снідати.

Світлані від його слів полегшало на душі. Дивлячись на його сяючі очі, жінка теж раділа і вже в який раз переконувалася, що має над чоловіком владу і може впливати на нього так, як їй того захочеться. Вона відчула себе впевнено, посміхнулася радісній думці, що враз набігла. Так, у них буде син, але про стать рано ще казати чоловікові. Може відразу догадатися, що завагітніла, перебуваючи за кордоном. Згадала колись прочитане в журналі про племена, які живуть у Африці, де діти не знають, хто їхній біологічний батько. При цьому в сім’ї цьому фактору не надають жодного значення. Так то ж чорна Африка. Згадавши про чорний континент, стривожилась: а якщо вона народить чорношкіру дитину, тоді що? Знову розлучення. Від такої думки аж страшно стає. Знову брехня, обман! Адже нині вона сфальшивила, обдурила чоловіка, котрий її так кохає.

На що вона, власне, надіється? На те, що її таїна ніколи не розкриється? Подумки запитувала себе: чи це для неї черговий партнер, чи примара, яка раптом зникне так само, як і появилася на її життєвому шляху? І вже в який раз переконувалася, що чоловік закоханий у неї до безтями. Іван таки справді поводився трохи дивакувато.

З кожною хвилиною в його душі здіймалася невимовна радість. У цю хвилю чоловік якось по-іншому глянув на жінчині пишні губи і якомога обережніше почав їх цілувати. Наче від випитого вина, аж заточився від того поцілунку. Іван так впивався поцілунками, наче інших насолод не знав. Тепер він дивувався, як так вийшло, що стільки літ він був позбавлений такої втіхи і насолоди. Про те, що дружина могла належати комусь іншому, йому й на гадку не спадало. Думав, що Світлана, крім нього не знала інших мужчин, не піддавалася жодним спокусам. Такий наївний, все сприймає на віру: її розповіді про поневіряння за кордоном, про небезпеки, що оточували її на кожному кроці як нелегалку. Чого тільки не вигадає жінка, здатна фантазувати і цікаво розповідати! А Іванові здавалося, що перед ним – найпрекрасніша і найчарівніша з усіх жінок, яких коли-небудь він знав.

Снідали. Іван хвалив дружину за смачні голубці. Світлана усміхалася і щось говорила, хоча слова здавалися їй нещирими. Думала про те, як вдало обдурила чоловіка і скільки треба було пройти доріг, щоб знову вернутися на те саме місце, звідки пішла у мандри. І знов почалося життя з брехні. Але хіба любов інколи не живе неправдою?

Іван швидко одягнувся, доторкнувся до її гарячого тіла – і відчув себе щасливим, як ніколи раніше. Заспішився на роботу. Дорогою вихором налітали думки. “А казав лікар, що я не здатний зачати дитину, мовляв, живчики ні на що не здатні, не такі, як треба. А виходить... – подумав Іван. – Нічого він не кумекає в медицині. І за що йому гроші платять? Недоучка якийсь. Напевне, вивчився за батькові гроші та й меле язиком якісь нісенітниці”.

Він сповільнив кроки, глянув угору: давно не бачив такої блакиті – і засміявся до сонця і до неба. Робочий день починався для нього так весело, як ніколи раніше.

У чарах пристрастей

Все минає, зостається тільки любов.

Григорій Сковорода

Усе почалося з лікарської п’ятихвилинки. У просторій залі зібралися завідувачі відділень, лікарі, медичні сестри. Головний лікар Модест Іванович Квасниця говорив, як завжди, довго, нудно, годі було переслухати. Він раз по раз чомусь закривав рот долонею. Мабуть, нудило із вчорашнього перепою. Робив зауваги працівникам, читав накази, вимагав, аби в суботу і в неділю всі вільні від чергувань прибули до лікарні – поїдуть у підшефний колгосп на роботу.

Ось і вчора його бачили в компанії голови колгоспу “Перемога”. Видать, домовлялись, як поділити між собою зароблене медичними працівниками впродовж року на колгоспному полі. Для окозамилювання недавно привезли з колгоспу кілька мішків картоплі, трохи цукру – мовляв, дивіться, як дбає колгоспне начальство про лікарню. Решту заробленого в грошах і в натурі забрав головний собі. Аякже, йому належиться, як керівнику. Має чоловік видатки: треба дати якусь лепту завідувачеві обласного відділення охорони здоров’я, та й секретареві райкому партії якийсь подарунок мусить піднести. Адже тримають його на посаді так довго. Одним словом, має Квасниця хист до наживи. Не гребує нічим, коли мова заходить про гроші, бариші чи якусь живність.

Недавно готувався до візиту у лікарню обласного чиновника від медицини. Три дні дві лікарняні кухарки готували обід для високого гостя, пекли, смажили, варили. З цього приводу зарізали велику свиню, вигодувану в підсобному господарстві лікарні. Звичайно, усе готувалося на квартирі головного лікаря. І ось обласний чиновник приїхав під вечір, походив по подвір’ю, роздивлявся, немов когось шукаючи. Зайшов у холодну поліклініку і швидко поїхав. Видно, дуже поспішав. Можливо, квапила коханка, що сиділа на задньому сидінні чорної “Волги”. Не скуштував приготовленого. Наступного дня повіз Квасниця півсвині цьому чиновнику до Львова. Решту залишив для себе. А приготовлені наїдки смакував з челяддю кілька днів.

“Хоч би запросив когось із нас – так ні, сам усе поїдає”, – говорили пошепки між собою про цю новину заздрісники. Та вголос ніхто не наважувався щось сказати, робили вигляд, що уважно слухають.

Після його белькотні вийшов за трибуну начмед Дмитро Васильчук. Говорив про допомогу підшефному колгоспові, про відвідування політінформацій. Зачитав пояснювальну записку медичної сестри дитячого відділення, в якій вона виправдовувала свої пропуски політінформацій тим, що їй страшно: “Як послухаю політінформатора про міжнародні події, то, здається, що завтра почнеться нова світова війна, а мені ще жити хочеться”.

У залі після цих слів наступило пожвавлення, але ніхто не сміявся вголос. Ще подумають керівники, що хтось ігнорує підступи імперіалістів, які зазіхають на мирну країну.

Лише хірург, який сидів біля Данила Тягнидуба, щось бовкнув, ніби спросоння, і затих.

Тягнидуб зиркав на нову молоденьку лікарку, що сиділа навпроти. Їхні погляди час від часу перетиналися. Вона навіть чомусь усміхнулася, але відразу погасила усмішку. Данило це відразу запримітив і вже не спускав з неї очей. Нарешті п’ятихвилинка закінчилася. Незнайома лікарка йшла поволі, ніби хотіла з кимось заговорити. Порівнялася з Данилом.

– О, такої милої дівчини я давно не зустрічав, – заговорив упівголоса, йдучи з нею поруч.

– Я заміжня, – відповіла тихим голосом.

– Давно?

– Три роки.

“ Ага, – майнула спокуслива думка в Данила, – з нею можна порозумітися. І голос такий щебетливий, як у весняної пташки”.

– Тримаєтеся чоловіка чи він вас?

– Для чого вам це знати?

– Так, цікавлюсь.

– Не знаходжу в цьому чогось такого...

– А все-таки?

– Не маю часу. Мене ждуть пацієнти.

– Я почекаю, – сказав пошепки Данило. – Продовжимо нашу розмову пізніше, добре?

Вона засміялась. “Не жінка, а зваба, – подумав Данило. – Зразу видно: знає собі ціну, давно збагнула силу своїх чар. Мабуть, здогадується, що в мене на думці, радіючи від цього і тягне до себе, немов магнітом”.

Данилові раптом захотілося закохати в себе таку красуню. Але як? Намагався видаватися набагато кращим, аніж є насправді. Хоч йому нічого не бракує: жвавий, чувся в добрій силі, та й з вигляду нічого собі чоловік. Принаймні досі ніхто не зауважив у нього ніяких шкідливих вад. Для чого вона йому здалася? Навколо повно красивих дівчат. І сам не знає. Якісь дурниці плетуться в голові, мов павутиння на сухій гілляці. Що їх розділяє? У Даниловій уяві – якась вирва. Перескочити через неї треба мати сміливість. Отой її чарівний погляд роззброює його дочиста, вибиває з сил. А ще як згорда гляне – хоч ставай на коліна. Дивлячись в її злегка розкосі очі, мовби втрачав зір, ішов навмання, аби почути її мелодійний голос. Йому здавалося, що десь близько співає соловейко. І тоді він щось бурмотів. Слова губилися в горлі, затримував од задоволення подих, підіймав догори руки, примовляючи: люблю, люблю...

У такі хвилини чув лише, як дув теплий вітерець, приємно лоскотав груди, і здавалося, що то від неї віє молодістю та спокусою.

***

Наступного дня вони познайомилися. З самісінького ранку Данило чекав її біля входу до лікарні.

– Зулія Бакарівна, – назвала себе, простягаючи руку.

– Данило Тягнидуб! – вимовив з притиском, тримаючи її тендітну ручку у своїй широкій долоні.

– Дивне твоє ім’я, якось не по-нашому звучить, – сказав Данило, перейшовши на “ти”.

– І твоє теж.

– Моє козацьке, а твоє звідки взялося?

– Багато хочеш знати, колись розкажу.

Данило запримітив, що її довгі чорні вії почали частіше миготіти, а очі трохи примружила.

“Що криється в оцьому примруженні очей? Близорукість чи манера подобатися?” – подумав Данило, хотів ще щось сказати, але вона прискорила кроки і, ніби вгадуючи його думки, у дверях оглянулася.

Під кінець робочого дня він зайшов до неї в кабінет. Зулія не здивувалася. Розмовляли на різні теми. Вона розповіла про себе. Пройшла спеціалізацію з акушерства і гінекології. Мала зробити вибір: їхати за розподілом у далеку периферію чи залишатися у Львові. Страшно було навіть подумати, що доведеться покидати місто, до якого так звикла. Як-не-як є своя квартира, чоловік мав добру роботу, поруч батьки, брат, повно друзів. Чого ще треба? Отоді-то підвернувся асистент з очної клініки. Обіцяв влаштувати у місті, натякаючи на свої зв’язки з високими посадовцями. При кожній зустрічі запевняв, що справи з її влаштуванням ідуть за планом, ним же розробленим, і ніяких збоїв не станеться.

“Головне, – казав, – ти попала в надійні руки”. Почав кликати до себе на квартиру. Угощав чаєм, а відтак тягнув до ліжка. І ось перед самим розподілом її покровитель кудись зник. Не кличе додому, не назначає зустрічі, не дзвонить. І тут – диво. Кажуть, поїхав її знайомий у столицю в цільову аспірантуру. Шкода було змарнованого часу. Та невдовзі знайшлася знайома, яка погодилася за невелику плату піти на пенсію, а на своє місце запропонувати Зулію. Літня гінеколог часто хворіла, а головне – почала втрачати слух. Це і змусило її залишити роботу. На тих два місяці, що залишилося доробляти до пенсії, Зулія поїхала в Багноград на роботу.

... Зулія розуміла, що його, на перший погляд, невинні балачки мають викликати в неї підсвідоме бажання чогось незвичного.

Данило інтуїтивно відчував її опір, якесь внутрішнє заперечення – і тому діяв надто делікатно.

– Кожна жінка має право на щось своє, потаємне. Чи не так?

– Звичайно, – погодилася Зулія. – Треба вміти жити, адже життя таке складне.

Він розповідав різні епізоди з художньої літератури, читав напам’ять уривки хрестоматійних творів. А потім, наче підсумовуючи сказане, запитав: – Ти хотіла б нагадувати когось із великих?

– Маєш на увазі великих грішниць?

– А чому б і ні?

– Я чоловікова жінка, – продовжувала Зулія, але сказала це, як йому здалося, з якимось відтінком жалю в голосі, немов шкодувала за чимось.

– А хто заперечує, що ти заміжня?

– Я не це маю на увазі. Я з тих, хто не порушує присягу.

– І буду повік йому вірна, – Данило процитував Пушкіна. – Ти вінчалася у церкві?

– Ні, крім цього, я мусульманка.

– Відвідуєш мечеть? Цікаво, яка ти в паранджі?

– Нема тут мусульманських святинь.

– Можна поїхати на прощу туди, де вони є.

– Нікуди не їздила. Ніхто мене не привчив до віри, а так хочеться у щось вірити.

– Але ж ти не старомодна, а сучасна жінка, чи не так? – продовжував розмову Данило.

– А хіба кожна сучасна жінка мусить спати з чужим чоловіком?

– Чому зразу спати? Можна побавитись і розійтись по домівках.

– Дивний ти якийсь. – Вона ступила крок убік і злегка штовхнула його.

Данило схопив її пальчики і поцілував. Вона не виривала їх, не перечила. Видно, зворушила його поведінка. Гадала, що він кинеться її обіймати, а тут лише ніжний поцілунок.

Йому хотілося пригорнути її, взяти на руки і понести кудись, але стримався.

– Спочатку чаруєш, а потім...

– Що потім?

– Потім знову чаруєш.

Зулія враз спалахнула, залилася рум’янцем. Така переміна була їй до лиця. Очі світилися радісним блиском, мружилися. Данило завважив, що вона навмисне хоче похизуватися перед ним, така зваблива, як первородний гріх. У його уяві навіть казкову царівну не можна зрівняти з нею. Надіявся, що в одну мить може статися щось таке, котре, мов у водоспаді, завихрює і кидає в безодню або з шумом понесе до самісінького моря.

Дивлячись на Зулію, він забував, що вона належить іншому. Той інший здавався якимось привидом, що існує поза реальним світом. У такі хвилини Данило був до звичного смішним, а його залицяння видавалися безглуздими. Одначе йому хотілося вселити в чужу душу щось таке, аби викликати якщо не захоплення, то, принаймні, зацікавлення. Розмову спрямовував у таке русло, щоб заінтригувати співрозмовницю. Дивився прямо в її оливкові очі, прошиваючи її поглядом наскрізь. Вона, як на диво, опускала вії – і це його окрилювало. У душі кипіло бажання заволодіти чужою коханою.

“Ну, доб’юсь її згоди. А що далі? – обсідали думки. – Чи стане вона щасливішою?” У такі хвилини хотілося тут же взяти її за руку і повести в уявний світ, світ любові і добра. А може, вона кохає свого чоловіка так сильно, що його домагання розсиплються, як пісок на долоні? “Ні, така принадна жінка мусить належати лише мені, – вертілось йому в голові. – Я впертий егоїст і нікому не поступлюся місцем”.

Від такої думки інколи ставало страшно: чи витримає він такий наплив шаленства?

***

Минуло ще два дні. Зулія встигла побувати дома. Чомусь уникала розмов про домівку. І ось Тягнидуб почав діяти більш настирливо. Зустрів її ввечері біля лікарні. Розговорилися. Здавалося, що обоє раді такій зустрічі.

– Така чарівна жінка повинна жити красиво, щомиті насолоджуватися життям, – почав здалека розмову Данило.

– А хіба я живу не так, як інші? Я цілком задоволена.

– А мені хотілось би хоч раз заглянути тобі в очі з нічної подушки.

– Ти якийсь дивний. Нащо я тобі здалася чужа? В мене є сім’я, чоловік...

– Яка сім’я, яка сім’я? Сім’я – це коли є діти. А в тебе їх нема, і хто знає, чи будуть. Адже три роки бездітного шлюбу – про щось говорить. Дивно, що ви ще досі не розлучилися.

Вона на хвильку задумалася. Данилові стало трохи шкода цієї красуні, що не знає, як себе захищати. Та й нагадування про бездітний шлюб виявилося таким некоректним! Глянув, як вона спохмурніла, якось дивно відкопилила коралові губи.

– Ти мене шантажуєш!

– Неправда. Я зачарований тобою! – випалив Данило голосно і став ходити біля неї.

– Ти всім так кажеш?

– Кого маєш на увазі?

– Чужих жінок.

– Можеш не вірити – кажу тобі першій.

Вона замахала руками, – мовляв, відчепись. Хотіла його відштовхнути, та в цю мить Данило схопив її у свої обійми.

– Зулійко! Зулійко! Послухай мене, грішного...

– Пусти, а то ще хтось побачить, і тоді...

Оцього моменту він тільки й чекав. Добре знав жіночу психологію: коли жінка каже, що боїться чужих очей – можна розраховувати на її поступливість.

– Добре, я почекаю, – сказав Данило, випускаючи її з рук.

Вона поквапливо пішла від нього. За кілька кроків оглянулася. На її розпашілому обличчі появилася усмішка.

Тягнидуб дивився їй услід, задоволений першим успіхом.

“Що ж, треба діяти обережно, аби не скомпрометувати себе необдуманими вчинками”, – подумав і почав тихо наспівувати якусь пісню.

***

Наступного ранку знову милувався її гордою поставою. Зрозумів, що почуття до неї годі вже приховати на людях. Та й вона трохи змінилася. При зустрічі першою заговорила – запитала, що йому снилося цієї ночі.

– Усю ніч не спав. Снилося, що ми втекли кудись і загубилися, – навмисне збрехав Данило, бо спав міцним сном, без сновидінь. – А знаєш, я можу замовляти сни.

– Як?

– А отак, подумаю про щось приємне – і обов’язково присниться. Так і цієї ночі. Весь вечір думав про тебе – і снилась мені цілу ніч.

– І яка ж я?

– Така...така...

– Смачна?

– Ага, дуже!..

Вона задоволено глянула з-під брів і засміялася кутиками уст.

Тягнидубу здалося, що вона втішається його вчинками, розповідями, хизуючись своєю звабою. Одне зрозумів: він для неї не пересічний мужчина. Якась іскра загорілася між ними, і вона має ось-ось спалахнути вогнем.

Отак, перемовившись кількома словами, пішли працювати.

***

Багноград – древнє місто, відоме з княжих часів. Виникло на піщаному горбочку. Навколо нього були колись непрохідні болота, мочарі, густі правічні ліси, а трохи далі – глибока річка. Ще й досі у місті збереглися захисні земляні вали, кам’яні мури, стародавні церкви, монастирі, порохова башта. Усе це – занедбане, ніким не охороняється. Стародавні споруди руйнуються на очах теперішніх жителів. А ще розповідають, що під землею є підземне сховище.

Легенда розповідає, що місто довго захищало від нападників-монголів західні кордони колись могутнього князівства. Та все-таки татари пробралися через болота до самісінького міста. Тут їх зустріла жменька захисників. Решта воїв і міщан сховалися в підземеллі. Перебивши захисників, вдерлася татарва у місто, та побачила пусті, накриті очеретом будівлі. Довго шукали ординці здобич, та нікого з живих не знайшли. У княжому дворі бродило у діжках вино. Довго ним частувалися і, сп’янівши, заснули. І тут уночі з-під землі вийшли вої і перебили усіх зайд.

Більше ніколи ординці не наважувалися підходити до цього страшного міста. А легенда каже, що у великі свята з підземелля доносяться голоси давно похованих небіжчиків.

У місті на кожному кроці – карби віків.

Тягнидуб працює у місцевій лікарні лікарем-невропатологом уже кілька літ. Разом із ним – літня лікар Варвара Трохимівна Козловська. Радо ділиться чималим досвідом з молодим колегою. Та одна біда – часто хворіє, їздить на курорти, то вся робота лягає на його плечі. Однак Данило не скаржиться, звик до труднощів.

У Багнограді він уже давно знайомий з усіма. За тих кілька років заслужив у людей повагу. Неврологічна служба тільки-но почала розвиватися на периферії. Роботи для двох невропатологів вдосталь. Можна працювати цілу добу – однак усієї роботи не переробиш.

Данило ставний мужчина, кирпатий із зеленкуватими очима та жмутом хвилястого волосся на голові. На нього ласо кидали погляди молоді дівчата. Він хоч і скромний у побуті, та знає собі ціну. Збоку здавалося, ніби він дивиться на всіх з погордою. Але це тільки перше враження, до початку розмови, знайомства. Йому притаманна вроджена інтелігентність, повага до оточуючих. У стосунках з людьми – жодної зверхності, хизування. Видно, передалась йому доброта родинними генами. Бо таки правда: у сім’ї ніколи не чув сквернослів”я, не було сварок. Родина хоч бідна, але свою незаможність не вважала чимось непристойним. Кривди, нещастя – все у Божих руках. Їх не оминути, коли на те воля Божа. Хоч за правду треба стояти горою. Інакше зло переможе – і тоді ти на дні, з якого виповзти буде досить складно, а то й неможливо.

Інколи прокручував у своїй уяві почуту легенду про Багноград, роздумував про минуле свого краю, його історію. Тягнидуба дивувала ота байдужість влади до пам’яток старовини, які на очах гинули, руйнувалися. І нема нікому до цього діла. Одного разу пробував спуститися в підземелля, та на шляху зустрів купу каміння, якийсь мотлох. Світив ліхтариком, але пробитися туди не зміг. Шкода, а так хотілося побачити щось невідоме, цікаве!

За останні кілька років у місті нічого не змінилося. Периферійне містечко жило спокійним життям. З настанням темноти безлюдніли вулиці, і лише в чайних і буфетах не змовкали задушевні чоловічі розмови.

Данило часто вечеряв у робітничій їдальні, де завжди зустрічав знайомих. Інколи навіть дозволяв собі випити чарку горілки. Правда, пив не сам, а з тими, хто присусідився до нього в компанію. Не мав схильності до вживання алкоголю, а радше вживав його заради співбесідника. Хотів бути своїм хлопцем серед тих, кого часто зустрічав у місті. І тоді за вечерею довго тривали розмови. Зате на роботі не дозволяв собі чогось такого – сухий закон. Найчастіше зустрічав тут інженера Анатолія Юхимовича Тхора, якого колись лікував. Це був веселий дотепник, який швидко п’янів. Отоді-то і починалось... Уже після другої чарки Анатолій вставав із-за стола і підвищеним тоном починав: “Ти думаєш, що я дурніший за тебе?”

“Та ні, і гадки такої не маю, – відповідав Данило. – Обидва ми досить розумні люди”.

Але Анатолій наполягав на своєму: “Таки думаєш, що я дурніший”. Після такої безплідної розмови обидва випивали ще по одній чарці і розходилися. Данило йшов до своєї малосімейки і, посидівши за книжкою, лягав спати. Звичайно, до такої обстановки йому не треба було звикати, бо впродовж багатьох років жив у гуртожитках, на чужих квартирах. І теперішнє його помешкання нічим не різнилося від колишнього житла: ті ж запахи з кухонь, голосні розмови за стіною, нічні ходіння коридором, співи і крики пізніх відвідувачів. Усе це йому таке близьке, знайоме, але не завше миле. Та нічого не вдієш. Обіцяли дати квартиру, поставили на чергу. Отож є надія...

***

Кілька хвилин чекав біля її квартири. Хвилювався, мовби прийшов уперше на побачення. Давно погасли кольори на листі дерев. Вогняний окраєць сонця щез за горизонтом. На небі появилася нічна розвідниця-зірка. На землю падала срібна роса, поміж будинками стелився сивий туман, а в повітрі віяло осінньою прохолодою.

Ходили вечірнім містом. В очі їм дув мандрівник-вітер, ніби хотів щось повісти. Зулія така зваблива, свіжа. Данило тримав її руку і не смів відвести погляд убік. У його душі вирувала пристрасть, але він стримував себе. Обоє відчували себе якось незвично, романтично. Ніч уже накрила чорною вуаллю сну притишені будівлі дрімаючого міста. Хтось раптом у парку зареготав, ніби хотів злякати їх. Вони прискорили кроки, втікаючи від того реготу, ховаючись у тіні заснулих дерев.

– Хочеш подивитися, як засинає річка?

– Ага, – погодилася Зулія. – А то далеко?

– Ні, зовсім близько. Он за тим пустирем.

– Ходімо.

Річка сховалася у тумані, притаїлась у вечірній тиші, мовби на хвильку заснула після денної втоми. Вони йшли берегом, узявшись за руки. Спустилися до самісінької води. Підійшли до водоспаду.

– Перенесу тебе на той бік, – сказав Данило.

– Я сама.

– Добре, тримайся за мою руку.

Данило ступив на камінь, що стирчав із води, і потягнув Зулію до себе. З кожною хвилиною вона ставала все більш жаданою.

– Ой, падаю! – скрикнула Зулія, стрибнула однією ногою у воду. У цю мить Данило схопив її в обійми, відчувши її напружені груди, ніби надуті кульки. Вона не пручалася, як це бувало ще недавно, а обхопила його шию руками – і вони злилися у довгому поцілунку, затаївшись в обіймах ночі. Яке блаженство, який солодкий поцілунок! Ні, такої миті не можна забути ніколи!Та враз стрепенулася, відштовхнула його обома руками. Чомусь опустила голову, мов дівчинка, що чимось завинила.

– Ми так не домовлялись. Перестань...

Данило стояв біля неї, не знаючи, що мав робити. Вона викликала в нього шалене захоплення і дику пристрасть. Хоч кажуть, що жінка насправді буває не такою як видається збоку, а такою, якою її бачить закоханий до безтями чоловік. А раз так, то вона, без сумніву, має належати тому, хто найсильніше її покохає. У своїх почуттях Данило не сумнівався. На березі річки став перед нею на коліна і почав читати якийсь уривок вірша.

– А ти ще й поет?

– Ні, то не мої слова.

– Та я й не сумніваюсь, що не твої.

– Чому?

– Ти й без вірша вмієш залазити в душу.

Данило не знав, що відповісти. Серце калатало, наче видерся на Говерлу.

– Для тебе я...я... – щось мимрив, тулячись до її ніг.

– Не треба, – перебила Зулія. – Я належу іншому, розумієш? Я жінка іншого.

– Але ж я кохаю тебе дуже-дуже...

– Нічого доброго з цього не вийде, – сказала повчальним тоном. – Я скоро поїду звідси – і все забудеться.

– Однак я не відступлю від тебе, – сказав Данило. – Знаю: період закоханості для тебе, заміжньої жінки, як я розумію, минувся. І я не претендую на оригінальність. Можу чимось поступитися перед твоїм чоловіком, чимось нагадувати його дії, а можливо, і в чомусь перевершити. Та я не хочу змагатися із чиєюсь тінню, хочу бути самим собою. Я буду боротися за тебе.

Зулія рукою затулила йому очі і заговорила впівголоса:

– Досить тої боротьби навколо нас: боротьба з ворогами, боротьба за врожай, за хліб, за...за...Не життя, а суцільна щоденна війна. А я не хочу війни, хочу жити спокійно, в мирі. Хочу приємних снів, без кошмарних сновидінь.Розумієш?

Данило не знав, що відповісти, відчуваючи себе в цю хвилину на її дорозі зайвим. Хотів щось заперечити, але не міг нічого путнього придумати. Узяв її за руку – і вони пішли вздовж берега, оминаючи схилені над рікою плакучі верби. Обоє дивилися на зоряне небо. Над ними пролетів запізнілий птах. Чутно було його помах крил. Від річки тягло прохолодою. Данилові дихалось легко, і він говорив, говорив закохані слова. Розповідав різні історії, які траплялися з ним. Вона слухала, іноді сперечалася. Уже давно поночіло.

– Мені пора спати. Ходімо, а то... – сказала Зулія.

Данило не перечив. Через кілька хвилин вернулися до міста. Біля дверей її квартири Данило обняв її. Вона не пручалася, але враз випурхнула з його обіймів і втекла. Він ще довго стояв і дивився в синьооку ніч, яка накрила, наче великою хусткою, будинки, дерева. І навіть електричні лампочки на вулицях світилися тьмяним блиском.

***

Данилові здавалося, що її чоловік нікчема, не здатний по-справжньому кохати таку чарівну жінку. Його думки товклися на одному: вона повинна належати лише йому. А якщо він теж так сильно кохає свою дружину, тоді що? Бій між супротивниками? Це не входило в Данилові плани. Добре, що минулися часи, коли долю кохання вирішували на шпагах, на дуелях. Кохання коханням, але гинути від кулі суперника – це таке далеке минуле. Зрештою, змінилися звичаї, хоч людські почуття такі ж, як і сотні років тому.

“Ну, доб’юся свого, а що далі? Хіба вона розлучиться з чоловіком? – від гадки про це в Данила частіше затьохкало серце. – Можливо, якби вона була незаміжня, то бажав би її менше. Напевно, чоловік думає, що вона тільки те й робить, що захоплюється роботою. І гадки не має, що вона щодня чує нашіптування про кохання. Слухає і вже не перечить, мовби заворожена. Лише б не сполохати іскру надії”.

Данило боявся, що наступної зустрічі вона скаже рішуче “ні”, і тоді він мусить змиритися, замовкнути. Адже справжнє кохання – це нестримний потяг, який ніколи не терпить примусу. Хіба можна спонукати жіночу душу кохати когось наперекір?

Він згадав свого колегу Івана, який, будучи студентом, захоплювався старшими від нього жінками, вступаючи з ними в інтимні зв’язки. Серед них були, як правило, заміжні жінки, чоловіки яких надовго відлучалися: у відрядження чи на заробітки. І тоді Іван жирував у тимчасово самотніх жінок. Приходив на лекції і хвалився, облизуючи масні губи: “А знаєш, цієї ночі я таку кубіту мав, ти не представляєш. Як вона вміє вести себе в ліжку...” Такі розмови не раз велися в колі товаришів. Та одного разу таки попався. Ні, не чоловікові в руки, а підхопив гонорею. Почав лікуватися, а тут виявилося, що він не чутливий до антибіотиків. Намучився бідолашний... Скис і надовго залишив свої амурні справи.

***

Вранці зустрів Зулію біля входу в поліклініку.

– О, яке-то щастя бачити тебе знову!– засяяв в усмішці Тягнидуб. – Цілу ніч мучився, не спав, думав про тебе.

– Вигадуєш?

– Ні, направду, такого раніше зі мною не було.

– Переключись на щось інше.

– Не можу.

Вона солодко всміхнулася, примружила чорні оченята і каже повчальним тоном:

– Викинь собі дурне з голови. Не можна отак раптом перевернути усе усталене в житті. Це ж не книжку перечитати.

– Та що ти, Зулійко, таке кажеш? Я кохаю тебе.

– Ти говориш дурниці!

– Хіба?

– Шукаєш амурних пригод?

Вона дивилася на нього великими очима, ледь-ледь розкрила рот, ніби хотіла щось дошкульне сказати, але не наважилася. Вони зайшли в його кабінет. До початку роботи залишалося декілька хвилин.

– Я давно шукаю таку, як ти, – продовжував почату надворі розмову Данило.

– Але я заміжня. І хоч, як ти кажеш, це звучить старомодно, але я не можу легковажно ставитися до сім’ї.

– Сім’я без дітей – не сім’я, – ще раз нагадав Данило.

– У мене будуть діти.

– Звичайно, але лише зі мною. Принаймні, я цього дуже хочу.

– Ну, ти й нахаба! – сказала усміхаючись.

– Май хоч трохи до мене жалю, адже я так...

– А скільки ти хотів би мати дітей?

– Троє, четверо, а може, й більше.

– Ого, де ти знайдеш таку жінку сьогодні, щоб народила стільки дітей?

– Вона переді мною.

Зулійка голосно засміялася, затуливши долонями очі.

– Чудний ти якийсь. Говорити заміжній жінці про кохання, зрозумій, не так легко. Вона все те уже чула.

– Знаю. Але я й не збираюся сказати щось нове. Я просто тебе вкраду.

– О, та ти ще й зухвалий.

– Не те слово. Я серцеїд, – усміхнувся Данило.

– Де ти взявся на мою голову?

У цю хвилю відчув, що її нескореність ось-ось вичерпається.

– Не проганяй мене, бідолашного, – мовив Данило таким жалісним голосом, аби викликати до себе довіру.

– Хіба такого впертюха проженеш?

– Отож-то.

– Зустрінемось після роботи.

– Добре, лише один поцілунок. – Він рвучко притулив її до себе і поцілував.

Вона не пручалася, лише, як звично, вдарила його кулачком у груди і вибігла з кабінету.

***

Данило не старався підштовхувати події, продумував кожен свій крок, щоб не помилитися у такій делікатній справі. У її погляді вловлював, що вона теж не байдужа до нього, а це, як йому здавалося, багато значить.

У передчутті щастя Данило втрачав розум. Адже недарма кажуть: там, де панує кохання, розум уже не потрібний. І якщо воно нетривке, надломлене, тоді годі втримати шлюбні зв’язки. Вони рано чи пізно розірвуться. У їхніх стосунках все наближалося до логічного завершення. Данило відчував, що Зулія таки зрадить свого чоловіка.

Зрада...Слово таке страшне! Зрада – це спотворена невідомість, що порушує звичний порядок, врешті, закон, мораль. Інколи вона буває непоправна. За першою зрадою часто тягнеться шлейф подальших, і вже про першу мало хто пам’ятає. Він згадав колись прочитане в античних авторів, що у сиву давнину за перелюбство жорстоко карали. Перелюбника віддавали рабам і вони сікли його до смерті. А спійману “на гарячому” жінку або каменували, або запрягали в колісницю, яку вона на очах усіх тягала містом, стаючи посміховиськом міщан. Шлюб з такою жінкою зраджений чоловік розривав, їй забороняли відвідувати храм.

Одного боявся Тягнидуб: аби про їхні зв’язки передчасно не дізнався чоловік. Як він себе поведе? Чув від багатьох людей, читав у книжках про ті моменти люті, коли чоловік застає свою жінку з коханцем. У такі хвилини у стані афекту доходить часто до драматичних сцен. Гине котрась особа: він або вона. Страх бути покараним холодив його шалені пристрасті, але, залишаючись наодинці з нею, забував про можливу покару для обох.

Тепер настали інші часи. Коли зрада є наслідком нового шаленого почуття, її можна оправдати. Хоч і нині можна почути різні трагічні історії. Недавно у місті сталася чергова трагедія. Зраджений чоловік застав жінку з коханцем у ліжку. Накинувся на обох. Коханець утік на балкон. Чоловік за ним – скинув нещасного з п’ятого поверху і той забився на смерть, а жінці наніс кілька ножових поранень у живіт, від яких вона сконала відразу.

Зулія призналася, що вийшла заміж не з великого кохання. Просто уже “підпирали” роки, коли чекати хтозна якого принца негоже. Ровесниці одна перед одною хизувалися своїми нареченими, чоловіками. А хіба вона гірша? Ні, навпаки. Біля неї завжди юрбою ходили закохані хлопці. Навинувся такий жених, що настояв на своєму. Видався кращим за інших, і вона погодилася на одруження. Семен (так звали хлопця) виявився якраз таким, на кого можна опертися. Працює старшим лаборантом в університеті, молодий, без шкідливих звичок. Та й з вигляду непоганий, лише надто худючий, гейби з шпиталю чи тюрми вернувся.

Данило зауважив, що його слова зачіпають якісь струни в душі Зулії. Інколи здавалося, така струна рветься – і тоді в її голосі бринить заперечення. У такі хвилини Данило мовчав, боячись, аби не наговорити дурниць, не відштовхнути її від себе.

Його захоплення і настирливість завойовували серце лікарки поступово. Тягнидуб крок за кроком, день у день ішов до своєї мети. Схиляючи кохану до зради своєму чоловікові, Данило намагався, аби Зулія слухалася власного розуму, не переступаючи людських принципів, не втратила благородства молодої душі. Адже керуватися розумом не означає гамувати свої почуття. Але й не треба мати полуди на очах, коли зважуєшся на такий ризикований вчинок.

Останніми днями Зулія виглядала стомленою. Та це й не дивно. Майже щоночі кличуть у пологове відділення. Очевидно, вона теж на самоті роздумувала, боролася з собою, прислухалася до голосу серця.

Щоразу, дивлячись на Зулію, Данило почував себе в полоні її неземної чарівності. Щодня відкривав у ній якусь потаємну рису – і це його тішило, збуджувало до безтями. Втрачав голову, але не робив необдуманих вчинків. Особливо захоплювався, як вона, немов косу, заплітала ногу за ногу. Її очі завжди сяяли ніжним закоханим блиском. І він уже вкотре переконувався, що вона найкраща у світі. Данило пристрасно говорив про свої почуття, аби розпалити в неї бажання.

– Ти, напевне, відьмак, – сказала цього разу Зулія. – Я ще такого не зустрічала.

– Не бійся, я добрий відьмак, – він узяв її на руки і вперше відчув, що вона уже належить йому.

“Так, заради кохання варто жити, – подумав, – бо, крім нього, у цьому непевному світі нічого кращого нема” .

***

П’ятниця. Надвечір’я. І ось маєш!..Зулія зникла, не сказавши перед тим, що її не буде. Хтось повів, що терміново поїхала додому. Що б це мало означати? Якась таїна...

“Може, хоче признатися чоловікові про мої домагання? – подумав Данило. – Та ні. Цього вона не зробить. Що їх об’єднує? Шлюбна обручка, спільна квартира і все”.

Ніхто поки що не знає про їхні амури. Оточуючі сприймають їхні зустрічі, як розмови двох молодих колег, що мають спільні професійні інтереси. А, врешті, хто знає, що у когось на думці? Зулія належить до тих жінок, які керуються розумом. Хоч не закохана в свого чоловіка, але не дозволяє нікому його зневажати. Данило це відразу помітив і ніколи не нагадував про нього.

“Мабуть, я переоцінив себе, – закралася у нього невтішна думка. – Видно, вона кілька днів грала роль, бавлячись зі мною, мов з ласим до сметани котом. А я думав, що вже наблизився до взаємності. Вона переборола в собі тимчасову слабкість і тепер сміється з мене”. Він намагався пригадати всі зустрічі, сказані слова, усмішки і навіть жести. Здавалося, що була не байдужа до нього. Не дай Бог, вона зізнається в усьому чоловікові, а той із ревнощів даремно скарає її.

Довго у цей вечір Данило не міг заснути...

***

Ледве дочекався понеділка. І аж тоді догадався: вона ж кожної суботи їздить додому. Раніше сприймав це, як належне, а тепер мовби найшло щось на нього. Побіг із радощів до неї. Відразу запримітив зміну в її настрої. Зулія зневажливо глянула з-під брів і навіть не хотіла слухати його, наче він говорив щось непристойне. В очах байдужість, погорда. Данило кинувся до неї, як голодний кіт на мишку, але вона вирвалася від нього, примовляючи: “Не смій підходити! Не хочу тебе бачити! Ти не мого смаку!”

– Звідки знаєш, який я?– перевів розмову на жарт.

– Я заміжня – і цим усе сказано, розумієш?

Слово “заміжня” обпекло його, наче розпечене залізо. Данило підвищує голос, вибухає гнівом, але на Зулію це зовсім не діє. Наче хтось підмінив її за ці два дні. А ще недавно думав, що доб’ється її. І маєш!..Хтось інший смакуватиме цілющий нектар кохання, а він стоятиме осторонь. Ні, він не такий, аби покірно піти собі геть. І тут же засумнівався. Може, вона грає роль, хоче випробувати його справжні почуття до неї? Годі панікувати, треба діяти, розпізнати її душевний стан. Не може він жертвувати коханням. Воно одне, як одне життя.

Данило згадав колись прочитане, що гормональний вміст у крові жінки змінюється багато разів на добу. Від цього залежить і її поведінка, емоції, бажання. Закономірно, що вона неодмінно зміниться. Надіявся, що трапиться чудо і вона скаже: “Я твоя”. Не вийшло. Вони такі різні, але не настільки, щоб ходити різними дорогами. Хоча з точки зору релігії він чинить зло, а вона протестує проти цього зла. Не може заміжня жінка належати двом чоловікам. Він намагався переконати її, що гріх, який чинить заміжня жінка, є не такий уже й важкий. Насправді розумів: зло є зло, і виправдовувати його не треба. Але звабити Зулію так хочеться! Думки снувалися, як нитки у вовняному клубочку, не міг ні на хвилину заспокоїтися...

Раптом спалахнув гнівом. Чому він безсилий перед стійкістю цієї крихкотілої жінки? Його зусилля звабити її виявилися даремними. А дорога життя стрімко спустилася у холод і мряку. Здалося, що все враз стало похмуре, нецікаве. Але Зулія цього не знає.

Цієї ночі зовсім не спав, роздумував, хвилювався. Всі думки сходяться в один потік: кохання до жінки, котра не відповідає взаємністю. Нині цей дзюркотливий потік каламутний і тече не знати куди. Гармонія його життя порушена. Чогось не вистачає, метушливо кидається у різні боки. Нарешті дійшло: без Зулії нецікаво жити. Для нього вона наче та вісь, навколо якої крутиться Земля. Повернеться вісь не в той бік – і настане темрява, замре життя.

Розум підказував: вгамуйся, не роби необдуманих вчинків. Змиритись? Ні, ніколи! Це не для нього! Хоч навіть фізичний біль не може спричинити більшого страждання душі, ніж нерозділене кохання.

Яке солодке кохання з чужою жінкою! Разом з тим воно – велике нещастя. Данило не міг нічого з собою вдіяти. Ще здалека поглинав очима її гнучкий стан і щомиті переконувався, що вона найкраща з тих, кого він досі знав.

Кохання затьмарило всі події, що відбувалися навколо. Розум працював у єдиному керунку: опинитися з нею у ліжку. Інколи йому здавалося, що прагне чогось неможливого, що суперечить здоровому глузду. Знав, що кохання до чужої жінки може погано скінчитися, привести до драми чи навіть трагедії. Але вдіяти з собою нічого не міг, як і загасити розбурхану пристрасть. Для нього кохання – хвороба, нав’язливий стан, отрута для мозку, неспокій, ба навіть страх.

“Невже я кращий за її чоловіка? – інколи думав Тягнидуб. – Чому вона має віддати перевагу мені? Адже так опирається моїм домаганням. Сильна жінка... Інша на її місці давно би проводила ночі зі мною”. Йому було дивно, що Зулія нехтує його почуттям.

***

Тягнидуб усю ніч чергував у лікарні. Звечора привезли жінку з тілесними побоями. Потерпіла розповіла все, як це сталося. Працює на колгоспній фермі, телят доглядає. Давно знається із одиноким сусідом-фуражиром. Має до нього нестримний потяг. І лише тоді зазнає задоволення в сексі, коли той наносить їй удари куди попало. Інколи буває, що сусід тримає її дома цілу ніч. Цього разу перестарався. Удари спричинили запаморочення, сильно розболілася голова. Прийшла додому – і рідний чоловік, побачивши, що з нею щось зле, привіз до лікарні.

Він знає про жінчині амури із сусідом, але нічого вдіяти не може з гіперсексуальною жінкою. Розлучатися не хоче. Діти обсіли, одне одного менше. А жінка, хоч і веде розпусне життя, але працює, добра господиня. Крім зарплатні, приносить із ферми молоко, осипку, макуху. А це вагома підмога в домашньому господарстві. Так і живуть...

Довелося пацієнтку покласти в лікарню з підозрою на струс головного мозку.

Серед ночі привезла “Швидка допомога” молодого чоловіка з розбитим носом. Весь у крові, на голові гуля, ліве око запливло кров’ю.

– Тут черепно-мозкова травма. Мені тут нічого робити, – сказав авторитетно травматолог і пішов відпочивати.

Тягнидуб почав оглядати хворого. Дійсно, є сліди побиття голови. Кровотеча з носа припинилася. Видимих пошкоджень кісток носа нема. Вже хотів відправити хворого в палату, приписавши постільний режим, холод на голову. Тим більше, що до його приходу зробили рентгенівський знімок черепа і нічого підозрілого не знайшли. Кістки цілі. Дивувало лише те, що у хворого надто низький артеріальний тиск. Наказав роздягти потерпілого – і ось маєш: між лопатками зліва – колота рана. Правда, уже не кровоточить, затромбувалася.

“Ага, ось чому хворий важко дихає, задихається”, – подумав Данило.

– Негайно в операційну і кличте травматолога, – наказав черговій медсестрі.

Прибіг травматолог.

– Що сталося? – питає.

– Ваш недогляд міг коштувати хворому життя! Гемоторакс – ось що в нього!

Викликали зі Львова торакального хірурга. Операція тривала до самісінького ранку.

Уранці, так і не поснідавши, Данило прийшов на п’ятихвилинку. Парторг Васильчук проводив політінформацію. Викривав підступи імперіалістів, що зазіхають на мирну працю простих людей, говорив про досягнення трудівників села, нагадував про суботники, недільники на колгоспному полі.