Записки старого доктора

У країні йшло гоніння на дисидентів. Арешти, підслуховування, стеження за людьми набрали потворних форм. Але про це на політінформації – ні слова, ніхто не говорив уголос про те, що чув по радіо з-за кордону. Дехто міг собі дозволити щось сказати на кухні, і то лише після третьої чарки. Про живих правителів воліли мовчати, зате про колишніх партійців, що пішли на той світ не зі своєї волі, розповідали анекдоти, різні кумедні вигадані історії.

Данило уникав таких розмов, знаючи про існування сексотів. Правда, любив виступати на зборах, коли йшло якесь обговорення газетного матеріалу. І його відразу помітили.

“Пора в партію вступати, – якось натякнув парторг лікарні Дмитро Васильчук. – У нас є черга на вступ у партію, але це діло можна прискорити”.

“А що я з цього матиму? – подумав Данило. – На посаду головного лікаря не претендую. Та й той тримається міцно у своєму кріслі, заступник теж. Хіба що дадуть ще якесь громадське доручення”.

Ще недавно у п’яній компанії парторг сказав Данилові: “Якщо ти будеш виступати проти нас, то ми тебе зітрем у порошок!”. Тягнидуб не вступав тоді у суперечку, але запам’ятав добре цю розмову. Не міг простити колезі таких недобрих слів. І ось тепер його кличуть до своєї компанії – у партію. Ні, він не піде до них, з ними йому не по дорозі.

Минуло ще кілька днів – і навідався інструктор райкому.

“Хочеш вступити в партію?” – спитав, ніби між ними вже велася на цю тему розмова.

Данило здвигнув плечима, нічого не відповівши і не тому, що не знав, що казати, а просто думав, як спекатися непрошеного співбесідника.

“Подумай, подумай! Продовжимо нашу розмову іншим разом”. – На тому і розійшлися.

Данило не злюбив суботників, недільників, поїздок у колгосп на косовицю, збирання буряків. Робота, робота – і зовсім не залишалося вільного часу. Якось поїхав з медпрацівниками у підшефний колгосп заготовляти силос. Косив із своїм колегою Романом Твердохлібом на вигоні біля колгоспних будівель. Скрізь, куди не глянь – бур’яни, будяки. Така робота малопродуктивна. Працювали недбало, аби день минувся. І тут Данила осінила думка: “Ану гляну, що в таку гарячу пору роблять місцеві селяни, чи хтось із них не дудлить пиво у буфеті?”. Пішов нібито і собі угамувати спрагу. І ось – диво: повно дужих чоловіків обступили бочку з пивом з порожніми бокалами. Інші сидять за столами, смакують солону тараньку і пускають колечка диму понад своїми головами.

– О, дивись, косарик прийшов, – кепкували вголос з молодого лікаря.

Данило хотів їм щось дошкульне сказати, та обвівши поглядом присутніх, швидко покинув веселу компанію сільських нероб.

“А може, то трактористи прийшли з нічної зміни? – подумав і заспокоївся. – Не може людина вічно працювати. Має право і на своє дозвілля”.

... Данило марно шукав очима Зулію. Її тут не було. Доповідачів на п’ятихвилинці слухав недбало, чувся дещо стомленим, адже вночі майже не спав. І коли закінчилася годинна п’ятихвилинка, першим заспішився до виходу. За хвилю почув голос начмеда: “Прошу зайти до мого кабінету!”.

“Знову почне агітувати вступати в партію”, – подумав Тягнидуб і пішов за ним.

– Чому так довго тримаєте у відділенні хворого Івана Савуляка? – почав розмову начмед.

– Не тримаю, а лікую, – відповів Данило. – А, власне, в чому справа?

– А в тому, що Савуляк – анонімник, на свого керівника, директора радгоспу пасквілі пише. Але це ще не все. Чи знаєте, що його двоюрідний брат на сільраді недавно націоналістичний прапор повісив? Нині сидить у криміналі.

– Звідки мені знати? У газетах про це не читав. Та, зрештою, яке це має значення? Моє діло лікувати, а не...

– Отож-то, треба негайно виписати Савуляка з лікарні, – перебив Данила начмед, – бо як дізнаються в райкомі, що він у нашій лікарні сховався, то не оберемось неприємностей.

На цьому їхня розмова закінчилася, бо начмеда терміново покликав до себе шеф.

Хворий Савуляк уже з самісінького ранку чекав Тягнидуба. На ранковому обході просив виписати його з лікарні, бо йому вже стало ліпше, а вдома захворіла дружина, і він мусить доглядати неповнолітніх дітей. Тягнидуб, вислухавши пацієнта, полегшено зітхнув. Про неприємну розмову з начмедом промовчав.

Робочий день закінчувався. І ось в ординаторську зайшла Зулія. Від здивування Данило аж відкрив рота. Підійшов до неї з відчуттям безмежного щастя, що нарешті може побути з нею. Якась приємна аура огорнула його тіло, і йому здалося, що перебуває уві сні. Вона з посмішкою дивилася на нього, така чарівна, зваблива. Він уже уявляв собі, який вигляд вона матиме гола, що казатиме під час оргазму. О, які солодкі чари кохання! Адже справжня любов – це нестримний потяг, що не терпить примусу. Хіба можна спокушати жіночу душу любити когось наперекір? Лише жінці дозволяється шукати своє щастя, хоч це не завжди їй вдається. Данило добре знався на жіночій психології і поволі йшов до мети, не підганяючи події. Він збагнув, що вона теж здатна на палке кохання – як і він. У цю мить Данило топився у сяйві її великих чорних очей. Кохання до Зулії звеличувало Данила у власних очах. Шлях до серця Зулії йому видався таким важким, як вибиратися на Говерлу. Боявся вичерпати свої сили, не досягнувши вершини.

Данило ніколи не розчаровувався у жінках. Завжди знаходив у них щось романтичне, цікаве. Таке розмаїття жіночого світу спокушало його, і він не міг на комусь зупинитися. Свої дії завжди продумував до дрібниць, намагаючись бути спокійним, виваженим у своїх вчинках. Та цього разу не міг стриматися, серце забилося сильніше і він промовив:

– Не муч мене або їдь звідси. Інакше...

– Що інакше? – заграла ямочками на щоках, показавши з піднебіння язичка.

Данило не знав, що відповісти, а вона продовжувала:

– Гадаєш, мені легко з тобою? Розумієш, я жінка і хочу стабільності. Випадкові зустрічі – не для мене.

– Зулійко! Я буду завжди з тобою!

– Як? – наморщила кирпатий носик, на кінчику якого була ледь помітна темна цяточка.

– А так! – Він притиснув її до себе, цілуючи. У цю хвилю йому хотілося заволодіти нею тут же в кабінеті, але якась внутрішня сила стримувала від необдуманого вчинку. Випустив з обіймів, став перед нею навколішки, обіймаючи її тендітні коліна.

– Не треба, чуєш? – сказала так ніжно, що він розтлумачив, як її згоду на все.

– Яка ти красива! Я більше не можу!..

– Не говори так. Хтось почує нашу розмову.

“Ага, “хтось почує”. Виходить, вона боїться розголосу. Мовляв, тільки-но приїхала і вже чужих мужиків водить, – подумав Данило. – Треба діяти!”

Зулія така ніжна душа! Її пружне тіло таке звабливе! Він дивився, як вона майстерно заплітає ногу на ногу, мовби циркова артистка. Радів, що поруч нього така метка істота.

Інколи питав себе, чому саме вона запала йому в душу? Адже він не вперше закохувався у вродливих дівчат, заміжніх жінок. І до жодної з них не відчував такого потягу. Нині він обіймав чужу жінку, до якої його тягнуло, наче магнітом, і думав про щастя володіти такою коханою. Уже не міг уявити собі, що вона належить комусь іншому.

Згадка про її чоловіка навіювала Данилові дивні думки. Здавалося, що цей незнайомець стоїть йому на заваді, заслонює світ, забирає найдорожчу людину. Якби він кудись подівся, завів коханку, врешті став імпотентом, отоді-то настала би розв’язка. Хай живе і радіє, але осторонь Зулії.Та усвідомлював, що цього, принаймні тепер, не трапиться. Це лише його химерні мрії, ілюзії. Хоч мав ще якусь іскру надії на сприятливий для себе фінал. У такі критичні хвилини роздумів виходив за межі своєї уяви. Щомиті передчував: щось має трапитися, не міг збагнути, що діється з ним.

Ще недавно сміявся з тих, хто до безтями закохувався. А нині сам опинився в такому становищі. У пориві пристрасті забував усе на світі. Зулійко, Зулійко! Невже ти зможеш відштовхнути таке кохання?

***

– У таку чудову осінню днину не поїхати до лісу – гріх ,– каже Данило.

– Ой, смішний ти, Даньку. Хочеш випробувати всі методи зваблення чужої жінки?

– Звичайно. Хочу бути з тобою.

Вона погодилася. Сіли в горбатий “Запорожець” і з гуркотом рвонули з місця. Данило поклав руку на її коліно, погладжуючи його.

– Дивись за дорогою, а то заїдемо не туди, куди треба, – зауважила Зулія і так мило глянула, що Данило не стримався і правою рукою пригорнув її до себе.

Приїхали в ліс. Тихо, лише хмарилось небо. Довелося залишити авто на поляні біля лісової просіки. Недавно пройшли дощі – і дорога пропала. Ліс зустрів їх подихом розцвілого вересу, спілих жолудів і свіжістю грибів.

– Ой, як тут гарно!

– Заночуємо тут.

– Страшно, боюся вовка.

– Зі мною безпечно, – каже Данило. Він узяв її на руки і поніс у зарості ліщини. Здалека угледів розчепірене, вирване з корінням буревієм дерево і посадив Зулію на нього, притулившись до її колін.

Вона раділа з його витівки, і ця радість передалася Данилові.

“Яке блаженство бути наодинці з коханою”, – подумав він і почував себе як ніколи щасливим. Радість розпирала груди і йому хотілося кричати: люблю! люблю!

Вона ходила поміж деревами, збирала жолуді і кидала в нього, грайливо мружачи ледь-ледь розкосими очима, які світилися вогнем, а соковиті губки були готові для поцілунку. Данило не міг стриматися від такої спокуси, дивлячись на неї благальним поглядом. Але вона трималась од нього на віддалі. А тут, як на зло, шуснув вітер, збурив хмари. Чорне болотяне небо сварилося, тремтіло. За хвилю почався дощ. Обоє втекли до автомобіля. Данило посадив її на коліна. Вона роззулася і виставила ноги з відкритого вікна. Він ловив краплі дощу і мив їх. О, яка ідилія! Смішно, дивно, наче в чудовій казці.

Данило крок за кроком ішов до своєї мети: спочатку – закоханий погляд, потім – поцілунок, що далі? Чим усе це кінчиться? Не міг поки що передбачити. Він тільки радів і сміявся від щастя. А дощ періщив крізь густе сито сивих хмар, які висіли так низько, що здавалося, ось-ось зачепляться за верхівки грубезних сосен.

Насувався вечір, і Зулія наказала вертатися до міста, бо надворі надовго засльотилося. Данило навмисне їхав поволі, аби довше побути з нею. Нарешті приїхали. В її очах заграли веселі бісики. Важко було вгадати, про що вона думає. За вікном на дорозі сновигали машини, поспішали жіночі парасольки. І тут раптом Зулія заговорила: “Я дальше не можу втриматися. Приходь увечері”.

Данило взяв пальчики і поцілував, примовляючи:

– Ти моя, рідна, кохана.

У цю хвилину він не чув себе переможцем, а навпаки – слабою істотою, яку врешті пожаліли.

– Я йду, до вечора, – сказала тихо, виходячи з автомобіля. Слово “вечора” мовила ледь чутно, ніби боялася, що хтось почує.

“Нарешті добився свого. Вона моя”, – подумав Данило. Сидів, спершись на руль, мов заворожений, боявся навіть вимовити слово. Дивився їй услід, аж поки вона не зникла з очей.

Навколо гомоніли люди, але він не звертав на них жодної уваги. Для нього існувала на світі лише вона одна-єдина. Одна любов.

Ще недавно мріяв про неї, як про щось недосяжне. Тепер, коли вона погодилася на вечірню зустріч у неї дома, стало так легко, наче скинув з себе якийсь тягар.

Вона, нарешті, жертвує собою. Заради чого? Заради кохання. А чи варто це робити задля тимчасових пристрастей? Бо на більше обоє, як йому здалося, не були здатні. Що далі? Він переміг при незначних зусиллях. Що це? Його сміливість, сила чи ще щось таке, навіть йому невідоме?

***

Зулія жила на квартирі у дерев’яному будиночку біля самої лікарні. Тут зупинялися завжди ті, хто приїздив сюди у відрядження. Вона приїхала на два місяці працювати у периферійну лікарню на той час, коли звільниться місце для неї у Львові.

Тільки-но стемніло, а Данило тут як тут. У кімнаті горіло напівтьмяне світло. Він роздягнувся, помив руки і сів біля неї. Раптом прокинулося у нього почуття лісового звіра, але відразу вгамував себе. Не можна проявляти агресивність, коли жінка сама кличе до себе. Гнучке тіло двадцятип’ятирічної жінки зваблювало, а тверді невеличкі груди граційно злегка видовжувалися і випиналися з-під бархатного кімнатного халатика. Пишні малинові губи здавалися присолодженими, ніби хтось посипав їх цукровою пудрою. А тоненькі довгі ноги надавали їй неземної зваби.

Данило обняв її за тоненьку талію, і вона, відчувши силу його твердого тіла, охопила за шию і обоє завмерли в довгому поцілунку. Він скинув з неї халат, і вона лягла напівгола на ліжко, з посмішкою дивилася на нього, який поїдав її очима. Зулія вловила цей спокусливий погляд і заговорила:

– Ти, мабуть, ще ніколи не бачив таких трусиків, як у мене, правда? А яка я смачна!

Її слова ще більше збуджувало його хіть. Поруч лежала така жінка, не схожа на інших, яких він колись знав. У цю хвилю йому здавалося, що це сон, марево. Її поцілунок такий гарячий і одночасно терпкий, як скуштований заборонений плід.

Данило цілував її з голови до ніг, а потім притулився своїм обличчям до лона. Воно пульсувало. Чув, як у неї наростає бажання, і вона в цю хвилю прошепотіла:

– Можна, я готова...

Вона довго робила вигини, як змія, як циркова акробатка. Обоє враз відчули, як раптово підступає до них блаженство. Ще хвилина – і вона вже спокійно лежала, не проявляючи жодної ініціативи. Здавалося, що жінка спостерігає збоку, як зраджує її тіло.

Чарівна втіха – ось що володіло ним у цю щасливу мить. Швидко минав час. Північ – він наодинці з чужою жінкою, розпашілою від пристрасті. Ось так він звідав чарів любовної нічної постелі, торкнувшись найбільшого у світі мистецтва насолод.

І раптом – стукіт у двері.

– Вас кличуть у пологове відділення! – чувся у коридорі голос санітарки.

– Зараз іду!

– А мені що робити?

– Я буду там довго. – Вона втаємничено усміхнулася, підійшла до Данила і, притулившись пружними персами, поцілувала.

Данило потайки залишив кімнату, в якій зазнав нічної насолоди. Тільки-но вийшов на подвір’я, а тут санітарка:

– Ого, в такий пізній час де ви тут узялися?

Данило хотів їй щось дошкульне сказати, але змовчав і пішов геть. Та вранці, як йому здалося, дехто дивився на нього з підозрою. А старий лікар Коцубей, розмовляючи з Данилом, зауважив: “Зулія гарна кубіта, сексапільна, чи не так?”

Данило вдав, що це його не цікавить, і лише на знак згоди кивнув головою.

***

Тепер вони до півночі втішалися і здавалося, що так буде завше. Ночі – не для сну... У Зулії поєднувалися принадність дівчини і спокусливої жінки. Вона звабила Данила з першого погляду і з цієї миті мала над ним якусь неземну силу. Він підкорявся кожному її слову, готовий виконати усі її примхи, хоч їх у неї і не було. Обоє, здавалося, перебували в якомусь стрімкому леті і не бачили місця для приземлення. Перед ними мовби стелилися невідомі світи, повні небезпек.

Ніяких клятв не давали, не було між ними навіть натяків, що можна щось змінити. Їм здавалося, що так триватиме довго, принаймні, кілька місяців. А там, напевне, щось станеться таке, що поверне їхнє життя в бажане русло. Їхнє кохання, наче отрута чи наркотик, затуманювало розум, притуплювало інші почуття. У такі хвилини забувалося все інше.

Данило щодня тішився, що має можливість бачити її з нічної подушки, милуватися її граційною фігурою, насолоджуватися чарами вкраденого кохання. Хоч іноді закрадалася думка: він – коханець заміжньої жінки, і тільки. До смішного банальний роман, яких тисячі на кожному кроці. Вона втекла на якийсь час від сімейної нудьги, забула, що має чоловіка, який її щодня чекає. Данило п’янів від пристрасті. Така легка, як йому здалося, перемога окрилювала, хоч перебував у постійному напруженому передчутті чогось важливого.

Чари кохання! Хто їх звідав, той повік не забуде. Інколи Данилові здавалося, що вона зраджує чоловіка, намагаючись якнайменше заподіяти йому зла. Вона не хотіла брехати йому і водночас не могла не скористатися таким блаженством, яке чекало її щовечора.

“Ні, вона таки з іншого тіста, ніж інші її ровесниці”, – зачудовувався Тягнидуб, дивлячись, як виграють іскорки в її баламутних очах. Дивувався, що так раптово впився її чарами, ніби найміцнішим напоєм. Так сильно розгорілося, запалало незвичне почуття! Здавалося, воно спопелить його усього, як тільки він зверне кудись убік. Тільки-но поведе вона довгими віями, зиркне очима – і вже Данило умліває. Дивується: чи може таке насправді бути, чи просто йому сниться дивний сон з еротичними видіннями.

Одного боявся: обдурена любов переходить у ненависть. Дні щастя і кохання інколи закінчуються роками сліз.

***

Останній вечір кохання... Данило перебував у такому стані, немовби знайшов скарб і не знає, що з ним робити. Усі попередні задуми раптом зникли, розвіялися.

– Завтра мушу їхати, хоч з тобою так добре, та що поробиш? Відрядження скінчилося.

– Не їдь, благаю!

– Хочеш, аби чоловік приїхав за мною? Він недавно обіцяв навідатись серед тижня. Мабуть, відчув щось недобре. Ледве відмовила.

– Ні, не хочу. Взагалі не бажаю його видіти, знати! – мовив з притиском Данило.

– Отож-бо.

Він відчував її фізичну близькість і одночасно мав таке передчуття, що ось-ось хтось забере її і він залишиться сам на сам. Хотів почути якусь клятву, але боявся заговорити про це, аби не злякати Зулію. Та й, зрештою, навіщо вона? Інколи слова бувають зайвими там, де володіють почуття. Нащо вимагати в жінки ще чогось, коли вона і так твоя?

– Даньку, думаєш, мені легко залишати тебе? – заговорила Зулія. – Я ніби на роздоріжжі і не знаю, куди йти.

– Іди зі мною.

– І куди ми зайдемо: у глухий кут, і далі нікуди?

– Ти мені не віриш?

– Вірю, але дуже боюсь. У злобі чоловік може вчинити щось страшне. Якось сказав: “Зрадиш – розмажу по стіні!”

– Ну й гад! Таку жінку...

Зулія скуйовдила Данилові чуприну, примовляючи:

– Залишимо у пам’яті наші вечірні зустрічі.

Данило не знав, що казати. Зрозумів, що не має права вимагати від неї чогось більшого, ніж одержав у ці прекрасні осінні вечори. Хіба можна вимагати ще якоїсь жертви? У думці він погоджувався з нею, що є межа, яку переступити годі, навіть тоді, коли перед тобою велика любов. Він намагався потішити її, навіяти спокій і блаженство. До цього вони жили єдиним днем, а що буде потім – невідомо. І ось тут Данило засумнівався: а чи справжнє їхнє кохання? Усе зважував і таки переконувався – справжнє. Іншого він не знав. Принаймні, те колишнє кохання не викликало того трепету, який відчуває сьогодні. Одначе і попередніх заміжніх жінок, що трапилися йому на дорозі, забути не може.

...Єва (так звали жінку, що зробила його мужчиною) була лише на рік старшою за нього. Прибігла якось уночі і почала гримати у вікно його квартири, що містилася у приміщенні медичного пункту, де він працював фельдшером.

– Що сталося?

– Нестор вмирає! Біжи до нас! – лементує жінка.

– Що з ним? – питає Данило.

– Поперек болить.

“Від болю у попереку ще ніхто не вмер, але всяке буває”, – подумав Данило і біжить за Євою, тримаючи в руках важку валізу з медикаментами, стерилізатором, шприцами та іншими засобами невідкладної допомоги.

Нестор – голова колгоспу – ще ніколи не хворів. Нинішня болячка – перша у його житті. Сидить на підлозі, обклавшись подушками, і корчиться від болю.

– Болить, спасу нема! – кричить на всю хату. – Роби щось, бо вмираю!

Данило відразу зметикував, що у хворого ниркова колька, ввів знеболювальні, атропін з платифіліном – і за кілька хвилин Нестор засяяв усмішкою.

– Ти справжній спеціяліст!– каже. – Євцю, давай горілку! Жлукнемо з дохтуром по сто грамів.

– Е ні, вночі не буду пити, – чемно відмовився Данило.

Та де там – силує господар. Ледве втік з хати. А вже через кілька днів – знову тут. Тепер уже як гість на святі Івана Купала. Зібралося сільське начальство. Стіл вгинається від наїдків. Усі хвалили молоду хазяйку за смачний обід. Особливо смакували гості гриби у сметані. Данило теж сказав тепле слово на адресу господині. Коли всі добре сп’яніли, підійшла Єва і шепнула Данилові на вухо:

– Прийду завтра до тебе лікуватися.

– Приходь, але ти цвітеш. Що тобі бракує?

– Розкажу потім, – загадково усміхнулася і якось дивно повела очима.

Минуло кілька днів. Данило вже й забув про цю розмову, а тут вона приходить серед білого дня. Причепурена, свіжа. Данило якраз обідав у своїй маленькій кімнаті.

– Зачекай хвильку, – каже Данило. – Зараз підемо до медпункту.

– Не поспішай, поговоримо тут. – Наморщила кирпатий носик, дивлячись на нього ласими очима.

– Що там у тебе? Які проблеми?

– Маю негодящого чоловіка.

– А то чому?

– Аво, чотири роки живемо, а дітей нема.

– Хтось із вас винен.

– Аякже, він винен. Я перевірялась у лікаря і є цілком здоровою. А Нестор лікуватися не хоче. Та й мужик, мушу признатися, він нікудишній. Кожного вечора приходить до хати п’яний. Цілу ніч хропе, а ти, що хоч роби.

– Чим пораджу?

– Ти все можеш. Спробуй зі мною...

– Як? – здивувався Данило.

– А отак. – Вона сіла йому на коліна, піднявши до пояса спідницю і почала товктися пружними сідницями.

Данило був шокований такою несподіванкою. Наче марево чи сон – ніяк не міг відразу збагнути, заколисаний Євою. Та вмить оговтався, спалахнула пристрасть, і він виконав її бажання. Потім Єва приходила ще кілька разів. Та якось у компанії Нестора почув від нього: “Якби я застав свою Єву “на гарячому”, то скарав би обох на смерть!”

Після почутого Данило почав уникати зустрічей з Євою.

Не може забути Данило і свою студентську однокурсницю Світлану. Якось прийшла до нього в гуртожиток і каже:

– Маю для тебе дефіцитну річ. По блату дістала.

– Ого, що ж то таке?

– Не вгадаєш.

– Та показуй уже, – не терпілося Данилу.

– Дивись, – витягнула з сумочки плавки. – Мій чоловічок не влізе, а тобі, мабуть, будуть у самий раз.

– Добре, дякую! – потягнувся до гаманця Данило. – Скільки?

– Ти що, які гроші? Приміряй, може, і тобі не підійдуть.

Данило хотів сховатися за ширму, а вона:

– Роздягайся тут, не встидайся, ми ж з тобою медики.

Послухався. Скинув штани, а вона в цю мить кинулася йому на шию. Данило не стримався від спокуси, і вони скотилися на вузьке ліжко.

– О Даньку...О Даньку... – стогнала блудниця.

Потім призналася, що вже кілька місяців не чула біля себе справжнього мужчини. Її чоловік набагато старший за неї. Вийшла заміж по розрахунку, аби приписатися у Львові. Живе в достатку, а от у сексі – повний штиль.

“Бідна жінка, мусить шукати пригод”, – подумав Данило, дивлячись, як здригаються навіть при розмові її тугі перса.

– Тільки нікому не розказуй... – погрозила пальчиком.

– Залізно! – сказав Данило, дивлячись на її задоволене від втіхи обличчя.

Про їхні зв’язки ніхто не догадався, хоч приходила в гуртожиток щотижня. Та минуло трохи часу – і Світлана кудись зникла. Знайомі казали, що переїхала в інше місто. Данило дуже цим не переймався, бо навколо крутилися гарні дівчата, з якими йому було так легко!

...І ось вона, що будить кров, хвилює до безтями, яку ні з ким не зрівняти! В його уяві Зулія – неземне створіння, наче самісінька богиня Венера появилася у його житті для земних утіх так неждано-негадано. Згадуючи минуле, він тішився, що не розтринькав фізичних сил, а навпаки загартувався, а це так багато значить для мужчини.

Йому раптом спало на гадку, що треба взяти у Зулії якийсь амулет. Але що? Просити якусь річ – не випадає. Тоді що? Ага, таки надумав: волосся. Воно у неї чорне, аж переливається фіолетовим блиском, духмяне. Торкнися до нього – і відразу виникає якесь приємне відчуття насолоди. Вона відчуває це і якийсь час тримає його на відстані, аби розпалити ще більшу жагу.

Кохаючись із Данилом, вона не хотіла поривати зі своїм чоловіком. Збоку могло видатися, що їхні стосунки – це тимчасова розпуста двох сучасних людей, лише короткочасний роман. Розважились і розійшлися по домівках. Та він переконувався, що їх єднає щось більше, ніж хвилинна пристрасть.

– Яка ти гарна, найкраща! – повторює Данило їй вже в який раз.

– Правда? А я й не знала, хоча ти не перший, хто мене хвалить,– примружила очі, заграли ямочки на загорілих щоках.

– Не знаю, хто тобі щось казав, а я ще такої чарівної не бачив.

– Ну й брехун, та ще й хитрий, вмієш задобрити чужу жінку.

– Аякже, на те я вчився.

– У кого?

– У жінок.

– У мене чого навчився?

– Кохати.

Зулія замовкла, а він свердлив її проникливим поглядом, ніби хотів вичитати чужі думки. Врешті наважився і заговорив про волосся.

– Знаєш якісь чари?

– Ні, хочу просто мати крихту тіла моєї коханої.

– Якщо дуже хочеш – мені не шкода.

Вона взяла маленькі ножиці.

– Скільки? – і вже у пальчика пасмо волосся.

– Е ні, не з голови.

– А звідки?

Данило глянув нижче пояса і долонею притулився до її лона, мовив притишено:

– Звідси.

– О, тоді я проти.

– Кохана, ти ж моя рідна...

– Ну й хитрющий який. Відвернись!

Данило закрив долонями очі.

– Бери! – подала йому кілька чорних волосинок.

Данило взяв їх і поклав собі у верхню кишеню, і аж рука затремтіла од хвилювання.

Мабуть, він здавався смішним, бо Зулія сміялася, дивлячись на нього, як на дивака.

“Так, тепер маю повну владу над коханою, навіть фізичну часточку її носитиму з собою”, – тішився Данило, хоч здавалося, що цього мало. Переконався, що її почуття до нього не змаліли, та якась примарна думка ятрила душу. У грудях лоскітно і терпко. Чому? І сам не знав, гублячись у плетиві думок. Невже нею може втішатися ще хтось? Невже? Не міг усидіти на місці, ледве притлумлював у собі збаламучену душу.

Зулія теж переживала, але намагалася бути спокійною, розганяючи невтішні думки. Він теж немов перебував в іншому світі, де, крім кохання, нічого важливішого нема.

***

І ось настав останній день її відрядження. Зулія прийшла перед обідом до нього в кабінет. Данило зробив швидко ранішній обхід, а в поліклініці цього разу, як на диво, було мало хворих, то впорався з амбулаторним прийомом за якихось дві години.

– Під вечір поїду.

– А я?

– Буде так, як я казала вчора.

На нього налетіла шалена пристрасть. Ухопив Зулію в обійми, відчувши усім тілом, що в неї нуртують такі ж почуття, але вона навмисне гамує їх.

– Але ж ми так нічого і не придумали.

– Проведеш мене! – мовила наказовим тоном. – Автобус відправляється через дві години. Шкода, що так швидко все минулося. Мені так добре було з тобою!

– А казала спочатку, що я не твого смаку.

– Помилилась.

У її погляді було стільки ніжності і тепла, що в Данила сильніше забилося серце з радості аж запаморочилася голова. Так, він став коханцем-романтиком, який з великою охотою виконує свої функції і в захопленні від цього дійства, ніби пише чудовий роман, якого чекають численні читачі.

У цю хвилю в кабінет зайшла медична сестра, і Зулія випурхнула за двері.

На автобусну станцію прийшли одночасно. Вона з маленькою сумочкою, а він з газетою в руках. Сіли на заднє сидіння. Людей в автобусі мало. Ніхто біля них не сидів і вони, закрившись газетою, щораз цілувалися. Хотілося багато щось сказати, але слова губилися як на зло. Замість них ніжні потиски рук і закохані до безтями погляди. Півтори години у дорозі – і вони у Львові.

– Розійдемося на станції так, ніби ми незнайомі. Мене зустрічатиме чоловік.

– Ти просила, щоб він прийшов тебе зустрічати?

– Ні, сам напросився, – сказала Зулія і так дивно глянула йому в очі. Останній поцілунок – і вона поспішила до виходу.

Надворі сіялася мжичка. Усі кудись поспішали, тікаючи від дощу. Смеркалося. Блимали тьмяні ліхтарі. Данило на хвильку зупинився, дивлячись, як чоловік узяв її під руку, і вони пішли поміж людьми. Він побрів за ними навмання, наче його вчепився блуд. Раптом спалахнули ревнощі до її чоловіка. Ніяк не міг себе вгамувати. Хотілося вчинити щось незвичайне, наприклад, взяти суперника за барки, надавати стусанів і глянути, як це сприйме Зулія. У такій ситуації можна буде перевірити її справжнє почуття до нього. Стримував здоровий глузд.

“Хіба я божевільний, щоб чинити зло? – подумав Данило. – Він не винен, а я хочу його скарати. За що?”

Вони щохвилі віддалялися і врешті зникли в натовпі людей. Невже все скінчилося? Зупинився в задумі. Мов очманілий дивився навколо. Повз нього снували перехожі. Обличчя в усіх якісь пісні, розпливчасті.

“О, навіщо я тебе покохав? Чуєш, Зулійко?” – враз схаменувся, почувши свій голос. Вернувся назад. Щось говорив сам із собою. Підійшов до телефонної будки. Набрав номер її телефону. Навіть не подумав, що має казати, коли озветься чоловік. У слухавці – протяжні гудки.

“Напевне, ніжиться зі своїм чоловіком”, – подумав і пішов на автобусну станцію. Купив квиток на останній рейс.

***

Роздуми...роздуми...Самота. Він звабив чужу жінку, потішився і врешті-решт залишився знову наодинці зі своїми проблемами. А вона мусить брехати своєму чоловікові, жити не по правді. Якби людські вчинки ховалися у скляній посудині, то ніколи не було б таємниць, і кожен міг би туди зазирнути. А так...

Данило відчував порожнечу в тілі, наче щось відірвалось од душі. Годі позбутися хоч на хвилину думки про Зулію, дороги з якою розійшлися в одну мить. Вмикнув телевізора. Ішла вистава “Украдене щастя”. Уже вкотре переглядає її, бачив колись на сцені драматичного театру, але кожного разу вона навіює свіжі емоції. За крадене кохання настала розплата: шлюбний чоловік на смерть скарав коханця своєї дружини.

“Невже і я завинив, покохавши заміжню жінку? – подумав Данило. – Хіба наше кохання теж злочин? Цікаво, як повівся би її чоловік, заставши нас у ліжку? Напевне, скарав би так само, як Микола з “Украденого щастя”, а може, завдав би обом ще більших мук? Ні, не уявляю собі такої картини. Адже моє кохання чисте, без розрахунку на якусь вигоду”.

***

Дні тягнуться довго, а від неї жодної звістки. Обіцяла дзвонити, писати. Що могло трапитися? Інколи йому ставало так тривожно, що годі заспокоїтися. Здавалося, що цілий світ нічого не вартий без коханої людини. Дехто в таких випадках тягнеться до чарки або ковтає пілюлі.

“Така втіха для слабодухих. Я сильний, – казав собі Данило. – Мушу триматися, адже ніхто мені не допоможе”.

Данило вернувся з роботи у свою квартиру, коли вже смеркало. У кімнаті пустка. Глянув у вікно. Шумлять каштани голими вітками, перешіптуються з вітром. Аж заздрість бере. Він не має кому слова промовити. І нічого не вдієш. У голові засіла нав’язлива думка, що Зулія вже ніколи не зустрінеться з ним. Адже лише випадок звів їх разом. Цього могло і не трапитися. Ще недавно здавалося, що їхні душі переплелися міцно між собою, а тепер вона забрала свою душу назад, ніби нічого не трапилося. Ну що ж, жінка має право забрати те, що віддала. Чи не так? А втім, їхня любов не викристалізувалася, не настоялася, як виноградне вино. Годі збагнути, що діється в його душі. Йому так інколи хотілося побачити власну душу. Та вона така затуркана буднями, ховалася у глибинах тіла і, мабуть, не сміла показуватися на Божий світ. І лише з плином часу зрозумів, що його меланхолія – не що інше, як прояви ревнощів. У такому стані легко захворіти, дійти до неврозу. Його серце переповнювалося люттю при згадці, що вона кохається зі своїм чоловіком. Та вдіяти нічого не міг.

Нарешті прийшов лист. Власне, у ньому – жодних слів. Лише букви і числа. Числа, коли вона чергує у відділенні, а букви вказують – день чи ніч. Написала, дотримуючись конспірації, аби хтось випадково не виявив їхніх зв’язків, не доніс чоловікові. Навіть якби лист потрапив у чужі руки, ніхто не здогадався б про що йдеться в ньому. Шифровка відома лише обом.

А тут, як на зло, вранці викликає головний лікар Модест Іванович Квасниця і каже:

– Поїдеш у Харків.

– А то чого?

– На курси, – показує путівку.

– Коли?

– Завтра. У відділі кадрів отримуй відрядження – і попутного вітру.

– Надовго? – чомусь перепитав, хоч у путівці написано, що на чотири місяці. – Може, я затримаюся на кілька днів?

– Для чого?

– Маю важкохворого, треба вивести з коматозного стану.

– Краще не спізнюватись. Дорога неблизька.

– І то правда, – подумав Данило. – Адже добиратися потягом треба цілу добу.

***

У день від’їзду до Харкова Данило зайшов до неї на роботу.

– Туди не можна! – загородила собою двері огрядна сивочола санітарка-швейцар.

– Знаю, але мені конче треба побачити Зулію. Будьте такі добрі, покличте її сюди.

– Яку ще Зулію? Я щось такої не знаю.

– Лікарку. Вона недавно почала тут працювати.

– А по батькові як величати?

– Зулія Бакарівна.

– Почекайте, зараз не можу. Ось назбираю передач для породіль, тоді й покличу. А, зрештою, то не моя функція викликати лікарів. Моє діло – передачі.

Данило почав нервувати. Назбирав у кишенях сімдесят копійок і всипав їх у глибоку кишеню жінки у білім халаті.

– Добре, зараз же піду.

Довго чекав. Ходив коридором, дивлячись на сходи, а її нема та й нема.

– Може, ви забули сказати лікарці про мене?

– Сказала-сказала. Видать, вона зайнята або забула.

– То нагадайте ще раз, – каже Данило благальним голосом, та в цю хвилю появилася вона.

– Давно чекаєш?

– Ага.

– Була при пологах.

– Та я чекав би й до вечора. Знаєш, у мене яка оказія? Їду на курси аж на чотири місяці.

– Куди?

– У Харків.

– Добре, погуляєш.

– Що тут доброго? Ти будеш так далеко.

– Не біда, знайдеш когось, – засміялася Зулія.

– Не хочу нікого, крім тебе.

– Захочеш, – сказала таким тоном, наче він щось завинив перед нею.

– Буду дзвонити.

– Не треба. Чоловік може почути нашу розмову. Приїдеш і тоді поговоримо.

– А нині?

– Сьогодні я зайнята до самісінького вечора. Одна жінка на столі, інша теж у пологах. Мушу йти, бувай, щасливої дороги!

– І все?

– А ти що хотів, аби я пішла з тобою серед робочого дня?

– У тебе чомусь поганий настрій?

– Не думай чогось такого, просто втомилася...

Він дивився на Зулію, пожираючи її очима. Яка ж вона красива у робочій обстановці. Вона простягнула руку, глянула з-під брів і якось загадково усміхнулася. Данило поцілувати її в губи на людях не наважився.

***

Дні в далекому місті тягнуться довго. Данило звик до пунктуальності, розумно спланував свій робочий день, аби не нудьгувати. Активно взявся за науку. Лекції в інституті удосконалення лікарів, практичні заняття у лікарні, написання рефератів – і день минав. Недарма кажуть, що праця зцілює навіть від тяжкої хвороби. Коли її виконувати не із примусу, а з захопленням – подвійне задоволення. Данило ходив ще додатково на заняття із психотерапії до професора Іллі Захаровича Вельвовського, знаменитого вченого.

Хоч до цього Данило мав певні знання у цій галузі, але почути самого Вельвовського ніколи не завадить.

Сімдесятитрьохрічний професор розчулився, почувши, що його знають на периферії, впроваджують його методику психотерапії при пологах і в неврологічній практиці. Дізнавшись, що Данило цікавиться наукою, пообіцяв всяке сприяння. Навіть погодився бути керівником його наукової праці, залучити до участі в конференціях.

Про Зулію Данило почав думати трохи менше, ніж у перші дні, принаймні, так йому здалося. Навмисне не дзвонив, аби не наразитися на її чоловіка.

У кімнаті гуртожитку їх дев’ятеро. Лікарі з усіх усюд, переважно з України. Лише один – з Бєлгородської області, росіянин. Але усі чомусь розмовляють російською мовою. Тягнидуб заговорив рідною – і вже чує у відповідь українську з уст лікарів з Чернігова, Криворіжжя. Якось показав обласну газету “Вільна Україна”, а лікар з Бєлгородщини здивувався.

– Так це ж бандерівська газета, – каже. – Вільної України нема, є Українська республіка.

– Поки що вільної нема, але колись буде, – вступив у розмову лікар із Старосамбірщини Михайло Юнко.

На мить усі притихли, здивовані почутим. Та вже за хвилю розгорілася дискусія. Аж дивно стало, що всі так обізнані з тим, що насправді відбувається у країні. Дисидентський рух, арешти інтелігенції – все це діялося в державі найдемократичнішій у світі.

– Наша країна найбільша у світі і найміцніша, – наминаючи сало з житнім хлібом, вступив у суперечку лікар з Бєлгородщини.

– Так-то так, ніхто не перечить, що найбільша, але чим більший пухир, тим швидше тріскається, – зробив висновок Михайло Юнко.

Поволі лікарі почали виходити з кімнати, дехто курити, інші просто так, аби не вступати в суперечки на політичну тему.

“Напевне, Юнко провокатор або сексот, хоче спровокувати нас на відверту розмову, щоб потім донести в каральні органи”, – сказав лікар із Черкас, коли той вийшов із кімнати.

– Напевно, – погодився Данило, не вступаючи в подальшу розмову. Він згадав, що недавно слухав радіо “Свобода” і почув передачу: “Чи проіснує Радянський Союз до 1985 року?”. Здивувався: трапиться чудо чи якісь катаклізми, що розвалять таку країну? Навіть думати було лячно. Не від того, що буде розвалюватися, а від того, що розвал може зачепити кожного жителя цієї страшної імперії. Отож у розмові Данило нічого не заперечував, а висловив філософську думку, що все у світі діється за певними суспільними законами і завжди чимось обумовлено: явищами, вчинками – і врешті закінчується одним і тим же – переходом у прах, у небуття. І ніхто до цього часу не зміг стати наперекір об’єктивним законам природи. Навіть Вавилонська вежа – і та не могла встояти, розвалилася недобудована.

У наступні дні розмов на політичні теми ніхто не торкався.

***

І ось знову Львів. Надвечірня пора. Мете хурделиця, хоч на календарі початок весни. Данило відразу дзвонить до Зулії на квартиру. Довго чекав і нарешті почув її голос. Вона говорить сухо, стримано, ніби продумує наперед, що має казати.

– Ти хвора?

– Звідки ти взяв?

– Голос якийсь не такий, змінений, – хотів сказати “чужий”, але стримався.

– Тобі здалося.

– Виходь, підемо куди-небудь.

– Не можу.

– Чому?

– Чоловік скоро прийде з роботи.

– Ну то й що?

– Давай забудемо про минуле.

– Як? – здивувався Данило.

– Колись поговоримо. Є на те вагомі причини.

Данило таки настояв на своєму. Зулія піддалася на вмовляння і невдовзі прийшла. Данило на мить розгубився і не знав, радіти чи ні. Розмова не клеїться. Зулія вся насторожена, ніби чогось боїться. Вона була не схожа на ту жінку, яка ще недавно так чарувала його.

– Що з тобою? Не муч мене!

Вона мовчки провела рукою по його обличчю, ніби хотіла зняти полуду з його очей.

– Ти нічого не бачиш?

– Ні, а що?

– Ну, який ти недогадливий! Глянь, – показала на живіт. – Мені не можна хвилюватися. Я вагітна.

Данило відразу не міг прийти до тями після почутого. Він узяв її під руку, і вони пішли у сквер. Там ніхто їм не заважав. Окрім птахів, нікого не було. Його охопило якесь дивне почуття. Зрозумів, що втратив її назавжди. Адже тепер дитина зв’яже їх ще більше. Нарешті утвориться справжня сім’я – і він у ній зайвий, добиватися у неї чогось негоже. Є, видно, якась сила, котра віддає жінку тому чоловікові, якому вона повинна належати.

– Що маю робити? – спитав по хвилі Данило.

– Якщо ти справді мене ще трохи кохаєш, то дай мені спокій. І не дзвони. Чоловік установив апарат, котрий записує номери вхідних дзвінків і розмови.

Вона говорила таким слізним тоном, наче просила милостині.

– Шкода, дуже шкода, що наше кохання так швидко минуло, згасло, наче бенгальський вогонь.

– Не шкодуй і більше не чіпай заміжніх жінок, – сказала так, наче йшлося про буденну річ.

– Що ж, я тепер зайвий? А як бути з любов’ю?

– Треба вчасно зупинитися, аби не натворити чогось такого.

– Розумію, – каже Данило і пригортає її до себе. Вона мовчки притулилася до його грудей, опустивши повіки. Така чарівна, зваблива. З очей тихо променяться іскорки недавнього кохання.

Правду казав хтось із древніх: “Найсолодша любов, а все інше в житті – марнота”. І ця любов тепер покидає його. Данило вдає спокійного, а в душі нуртує шторм. Ще недавно думав, що Зулія належить йому, а нині навіть стежини до неї нема. Вона йде від нього. Єдиний поцілунок наостанку терпкий, холодний...наче морозяний вечір.

Данило ще довго самотньо стояв на ошпареній морозом вулиці. У цю хвилину він заприсягнувся, що більше ніколи не стане на чиємусь шляху до щастя.

***

Скінчилося тривале відрядження, і Данило поїхав у село до батьків. Шлях до села далекий. Автобус довіз до міської станції, а далі – польова дорога. Люди добираються до села хто як може. Стежки не видно, скрізь грязюка, змішана зі снігом, навіть іти дуже важко.

Село, в якому народився і зростав Данило, простяглося вздовж спокійної річки, яка лише весною трохи виходить з берегів. Цього року весна трохи забарилася. Хоч сердиті морози минули, та земля ще не нагрілася і скрізь на полях лежить сніг.

Данило довго чекав на роздоріжжі попутного транспорту, аж змерз у ноги. Та, врешті, над’їхала колгоспна вантажівка. У кабіні сиділи двоє пасажирів. Довелося їхати в кузові. Вітер пік обличчя, та Данилові не звикати, бо змалку їздив чим попало. Головне, аби добратися до потрібного місця. І ось він після чотирьохмісячної перерви знову тут. Хоч про себе постійно давав знати, час від часу дзвонив до сусідів, які мали телефон, і через них довідувався про батьків. На щастя, за чотири місяці нічого лихого не трапилося.

Мати зустріла сина на порозі, якраз несла молоко у відрі від щойно видоєної корови. Батько сидів за столом і щось майстрував, орудуючи шилом.

– Нарешті діждалися! – сказала мати і промінчик радості засяяв у її очах.

Данило подав матері пухову хустку, а батькові блок сигарет і брошуру про шкідливість куріння. Сам не курив, а батька ніяк не міг переконати, що то шкідлива звичка, і тому нехай читає, що про це пишуть розумні люди.

Розмовляли про сільські новини. Данило розповідав про Харків, про цікаві зустрічі з людьми зі Східної України.

Мати відразу заговорила про одруження.

– Он твої ровесники давно обзавелися сім’ями, дітей по кількоро мають, а ти...Не молодий же. – Знаю, знаю, тридцять третій пішов. Устигну, на все свій час.

– І то правда, – погодився батько. – Я до тридцять одного кавалерував, то й син, напевно, у мене вдався.

Данилові впала в око материна блідість, повільні рухи, наче на плечах лежав важкий тягар. Та й не дивно. Багато сьорбнула лиха на колгоспному полі. Заледве спекалася тих замірків цукрових буряків, льону. Та ще й нині, хоч вона недавно досягла пенсійного віку, кличе щодня бригадир на колгоспне поле. Завжди чимось лякає, харцизяка нещасний. Правда, мало не що два роки стає бригадиром хтось інший. Спиваються, бідолашні, і довго не живуть. Рідко хто з них доживав до п’ятдесятирічного віку. Шкода стало матері, такої ніжної, щирої. Вона не любила скаржитися синові на своє здоров’я, розповідати про свої недуги. У розмові на цю тему лише зітхне і поведе розмову в інше русло.

А батько ще міцно стоїть на ногах. Всяку працю подужує, завжди в русі і ніколи не скаржиться на здоров’я, хоч пройшов усю війну, переніс кілька поранень. Лише шрами на тілі нагадують про минуле. Отак і живуть...

Після обіду Данило навідався до голови колгоспу. Просив, аби той відпустив номер телефону для батьків. Про це вже раніше мав із ним розмову і тепер вирішив скористатися вільним часом, аби завершити почату справу. Чекати на чергу для встановлення телефону – марна справа. У селі лише кілька телефонів у колгоспних начальників.

Цього разу голова мав добрий настрій: видно, уже хильнув чималенько, і коли Данило поклав йому в кишеню сто карбованців, відразу погодився віддати один з конторських номерів для учасника війни.

З цього часу кожного дня Данило тримав зв’язок з рідними.

***

– Докторе Тягнидубе, вас кличе до себе шеф, – почув у телефонній слухавці голос секретарки.

– На котру годину?

– Велів прийти негайно!

Тягнидуб не здивувався, бо знав, що головний любить викликати до себе на розмову інколи без поважної причини. Взявши з собою звіт про перебування на курсах, пішов до адміністративної будівлі. Звіт написав лаконічно. Вказав те, чого навчився і побачив нового за ті чотири місяці, зробив висновки, що можна впровадити на своєму робочому місці.

– Зачекайте, він не сам! – сказала секретарка. – У нього нарада з парторгом.

Довго чекав і зрозумівши, що цій балаканині за дверима не буде кінця, попросив секретарку нагадати про нього.

– Заходьте, Даниле Івановичу, – почув крізь прочинені двері. Зайшов, привітався. Помітив, що обидва були якісь насторожені, збуджені. Видно, розмова мала неприємний характер.

– Ну, розказуйте, чого навчилися у Харкові?

– Я тут виклав усе на папері, – сказав Данило, поклавши звіт на стіл. – Здивувати нічим не можу. Головне, уже вкотре засвоїв, потрібні правильна організація праці і постійні нововведення у медичній практиці.

– Організація праці, кажете?

– Авжеж, від цього багато залежить, – відповів Тягнидуб.

– Отож назначаю вас виконувати обов’язки завідувача неврологічного відділення.

Данило не здивувався від такої пропозиції, адже теперішній завідувач – літня жінка, часто хворіла і вже не справлявлялася зі своїми обов’язками як належить. Зайняти цю посаду міг тільки Данило, бо мав уже на той час першу кваліфікаційну категорію і відповідний практичний стаж.

– А нинішня завідувач?

– Своє відпрацювала, їй можна лише подякувати. Буде працювати на пів ставки в поліклініці, а до нас присилають ще двох молодих колег. Ну, то як?

– Дякую за довір’я, – відповів Данило без особливого захоплення, ніби йшлося про буденну річ.

І тут у розмову втрутився парторг Васильчук:

– Кожен завідувач у нашій лікарні – комуніст. Тож готуйтеся до вступу в партію.

– Не кожен, – заперечив Тягнидуб. – Завідувачі дитячого та інфекційного відділень – безпартійні.

– Про них не будемо сьогодні говорити. Їм давно шукаємо заміну, – сказав Васильчук.

На цьому розмова закінчилася. Данило вийшов на лікарняне подвір’я. Під ногами танув сніг. У небі сміялося сонце. Навколо гамірно. Перехожі мружили від сонця очі, в яких грали весняні іскорки.

“Холодно, але пахне весною”, – подумав Данило і пішов у відділення.

***

Уже другий місяць Тягнидуб очолює неврологічну службу району. Роботи – непочатий край. Щоденні консультації хворих у різних відділеннях, участь у лікарській комісії з видачі бюлетенів, підготовка рефератів на конференцію. Та найбільше часу вимагає лікування хворих у відділенні. З приходом Тягнидуба воно розширилося до п’ятдесяти ліжок. Відразу прибули на роботу Роман Помірчук і Ліда Хомишин. Обоє такі молоді і різні. Помірчук приїхав сюди із гірського санаторію. Казав, що не поладив з тамтешнім головним лікарем. До хворих має добрий підхід, знаходить з ними порозуміння, вміє кожного підбадьорити. Зате клінічне мислення обмежене, бракує знань, часто робить грубі помилки. Записи в історіях хворіб веде неакуратно, недбало. Просто лінькуватий хлопець. У товаристві колег уміє вішати локшину на вуха, сказавши кілька завчених фраз. З першого разу такого не розпізнаєш. Зауваження завідувача сприймає спокійно, не вступає в суперечку. Після роботи біжить до буфету і там знаходить приємну для себе компанію.

Якось запізнився на роботу, та ще й захмелілий. Данило Іванович робить йому серйозне зауваження, а той так лагідно відповідає: “За тих сто двадцять ре я ще так забагато працюю. На курорті, де донедавна працював, мав щодня ситий безкоштовний обід і кожного місяця іншу коханку, а тут...Е, що казати”. Махнув рукою.

Тягнидуб не став ні в чому переконувати, просто щодня вимагав виконувати свої функціональні обов’язки.

Лідія Максимівна Хомишин – тільки-но зі студентської лави. Старається, та знань обмаль. Прислуховується до порад, критично оцінює свою роботу, а це так важливо. Такі з часом набираються досвіду. Попереду ціле життя. Головне – не згаяти даремно часу!

Тягнидуб придивляється до роботи колег інших відділень. Дехто працює з вогником, інші так собі, лиш би день минув, а для декого лікарювання – не поезія і навіть не проза, а важкий тягар. Чужа біда їх ніколи не болить. Горе для тих, кого такі невдахи лікують.

Яка ще надто слаба, часто безпомічна медицина! Помер уночі п”ятдесятип”ятирічний чоловік, так несподівано для всіх, хто його знав. Минув лише місяць, як трапився розрив з молодою дружиною, з якою прожив п’ять років. Був удвічі старшим за неї. Раніше мав ровесницю-дружину, двох синів. Покинув сім’ю і пристав до молодої двадцятип’ятирічної вдови, чоловік якої розбився, їдучи мотоциклом. П’ять років жила нова сім’я в достатку. Чоловік мав добре оплачувану роботу (працював директором гуртівні продовольчих товарів), збудував хату, придбав автомобіль. Тільки живи і радій. Та ідилія кохання раптом зникла. Ніби видимої причини не було, а сім’я розпалася, хоч продовжували жити під одним дахом.

І ось тепер пішла гуляти чутка: вона його отруїла, аби спекатися небажаного свідка свого нового кохання. Дехто з цікавих запримітив, що медична сестра водиться з недавно прибулим на роботу молодим невропатологом Помірчуком. Що ж, кожен має право на свій вибір. Головне в житті – не брехати. Але чомусь люди не можуть перебороти брехню. Нагло кривлять душею. Фальшиві слова стають страшними, якщо за ними стоїть зрада. Можна просто признатися: жінко чи чоловіче, я тебе не зраджую, а кохаю іншого чи іншу. Пуститися у вільне кохання. Тоді, можливо, і трагедій було б менше. Так ні, кажуть, мораль не дозволяє. І хоч гармонія давніх почуттів розладналася, обоє ще деякий час терплять одне одного, навіть сплять в одному ліжку. Та відновити колишню любов уже не можуть, не хочуть чи не вміють. Тут зарадити чимось важко. У школі цього не вчать, хоч варто було б запровадити курс сімейних відносин. Батьки таких розмов зі своїми дітьми уникають.

Данило Іванович зустрів цю медичну сестру в коридорі лікарні і передав просьбу чоловіка, аби прийшла до нього, має щось повісти. І від себе додав, що чоловік у дуже важкому стані.

– А що я йому поможу? – відповіла, ховаючи оливкові очі під довгі чорні вії. – Він мені тепер ніхто.

Наступного дня помер, бідолашний, так і не діждавшись нікого з рідних. А був ще недавно батьком, коханим, тішився життям і, мабуть, думав, що так буде, принаймні, довго. Не судилося. Доля розпорядилася інакше.

Для Тягнидуба відвідування моргу – завжди чорний день. Ось і сьогодні він іде доріжкою, обабіч якої білими свічками завмерли каштани. Тихо. Йде не сам, а з ординаторами та ще двома лікарями, що консультували хворого.

“Набряк головного мозку. Ішемічний інсульт на ґрунті церебрального склерозу”, – такий клінічний діагноз установили при житті ескулапи. Та вижити хворому не вдалося. Нині Тягнидуб дивиться на свою роботу у трупарні. Морг – це завжди негативні емоції. Хоч надивився на вмираючих за тих кілька літ, та кожна смерть – це щось жахливе. Зникає простір і час. Душа відходить у якийсь невідомий світ. Добре, коли тіло зношується під тягарем прожитих довгих літ. І тоді душі, мабуть, легко покидати таке дряхле тіло.

Таїна смерті...Що ми знаємо про неї? Адже вона така сама, як і таїна життя. Не можна розгадати таїну смерті, не пізнавши таїни життя. І навіть, коли б людина була безсмертною, таїна життя мучила б її так само, як тепер мучить таїна смерті.

З подібними думками йшов Тягнидуб у морг. Він і тут набирався знань. Завжди зважував, чи все зробив, аби хворий не вмер. Цього разу діагноз повністю підтвердився. Та втіхи в цьому мало. Ще недавно людина тішилась життям, захоплювалася вродливими жінками, шукала романтики у вчинках, кидалася у крайнощі – і врешті такий звичайний фінал – перехід у небуття.

Стоять навколо трупа лікарі і дивляться, як працює з мертвим тілом патанатом. Здається, в нього менше емоцій. Йому однаково, від чого помер хворий. Він лише констатує факт і шукає розбіжностей між діагнозами клінічними і тим, що на секційному столі.

Повертаються лікарі назад до своїх хворих. Поволі зникають негативні емоції. Життя продовжується.

Суть життя...Суть праці...Люди завжди шукають істини. Тягнидуб – один із них. У нього немає святішої мрії, як працювати для інших, служити їм, допомагати у біді не заради хліба насущного, не ради грошей. А слава, кар’єра? Йому, як і іншим людям, ніщо людське не чуже. Приємно, коли чує добрі слова про себе. Позитивні емоції нікому не шкодять. Часто ловив себе на думці – може, його робота нічого не варта? Просто імітація чогось значущого. Адже нічим таким особливим не проявив себе. Посередній лікар. Власне, не переоцінює свої можливості, а отже, і свою цінність. Хоча, хто може похвалитися, що він може щось більше зробити в умовах районної лікарні? Шарлатан, кар’єрист – вони поза увагою. Головне – мати чисту совість перед Богом, людьми. Усе інше – ніщо. Ні гроші, ні почесті, принаймні, до цього часу, Тягнидуба не приваблювали.

***

Пізній телефонний дзвінок. “Кому це не спиться в таку пору? – подумав Данило, беручи слухавку. – Напевно, мама”.

– Я захворіла, потрібна ваша допомога. Живу неподалік вашого дому, вулиця Зарічна № 54, квартира 60.

– Хто ви?

– Галя Примакова.

– Що вас турбує?

– Не можу сказати по телефону, – чує у відповідь Данило.

– Чому саме я повинен іти до вас? Кличте “швидку поміч”.

– О ні-ні, тільки ви можете допомогти. Дуже прошу прийдіть, – благала жінка.

“Що ж, треба йти, як-не-як – близька сусідка. Не піти? А що скажуть завтра сусіди? Зазнався, відмовив. Але такий пізній час”, – чомусь хвилювався Данило, бо давно не доводилося йти на виклик уночі. Та інтуїція підказувала: треба йти на поміч хворій людині.

Швидко одягнувся і вийшов із квартири. Тихо навколо. Над “хрущовками” у небі висіли волохаті кетяги зір. Здавалося, що місяць чомусь сміється в небі, переморгуючись із небесними світилами. У сусідньому будинку світилися лише кілька вікон. Швидко знайшов потрібну квартиру на другому поверсі п”ятиповерхівки, натиснув на кнопку кімнатного дзвоника.

– Заходьте! – почув ніжний жіночий голос. – Двері не зачинені.

Данило зайшов досередини. У кімнаті горіло тьмяне світло настільної лампи. На столі – пляшка червоного вина, коробка цукерок і два келихи.

– Хто тут захворів у таку пізню пору? – спитав Данило.

– Це я вас потривожила, – мовила приємним голосом жінка, що лежала в ліжку.

– Зараз я вас огляну, лише помию руки.

Пацієнтка лежала зовсім гола, злегка прикривши ноги накрохмаленою простинею. Данило не здивувався, побачивши її наготу, адже надворі стояла літня спека. Почав оглядати її. Перед ним – молода красива жінка з великими синіми, як блавати, очима. Підківкою морщила чорні широкі брови, а напіврозплетена руса коса злегка затуляла оголені груди. Вона якось дивно скривила губи, здригнувся носик, а в погляді – благання.

– Отут, – показує рукою на низ живота, – щось мені докучає.

– Давно?

– Уже кілька днів не маю спокою. Ночами не сплю.

“Кілька днів хвора, а викликаєш уночі”, – хотів дорікнути Данило, але змовчав.

При огляді нічого особливого не виявив: язик чистий, вологий, живіт м’який, при обмацуванні не болить, печінка не збільшена, температура в межах норми.

– Нічого загрозливого для вашого здоров’я не знаходжу. День-два не їсти гострого – і все минеться, – заспокоює жінку Данило.

Жінка чомусь затримує його руку над своїм лоном і такими спокусливими очима дивиться на нього, примовляючи:

– Я така голодна, така голодна, уже кілька місяців не чую чоловічої ласки.

Він догадався, про що йде мова.

– Маєте чоловіка?

– Ага, працює на заробітках у Росії.

– Викликайте додому!

– Не хоче їхати, каже, має добрий заробіток, та якийсь він став інакший...Приїде і навмисне напивається. Побуде кілька днів дома – і знову на заробітки тікає. Що мені з тих грошей, коли він ні на що не годний?

У неї запульсувало тіло, губи витягнулися, наче до поцілунку. Набубнявілі груди випнулися у сторони. Зарухалася усім тілом і, здавалося, ось-ось заплаче.

Раптом вона охопила його за шию і злегка потягнула до себе. У спокусливих очах появилися крапельки сліз, скривила губки, у погляді благання.

– Побудьте зі мною, я сама боюся.

– Але ж я прийшов не ночувати, а лікувати, – мовив Данило.

Вона дивилася на нього звабливими очима, мовби освідчувалася в коханні і щось шептала, але він не розрізняв її слів. Вдав, що не помітив, не зауважив вогню в її очах. Відчув, як паленіють його щоки. У першу мить навіть трохи розгубився. Адже прийшов, щоб виконати свій професійний обов’язок, а тут вимагають зовсім іншого. Хотів сказати щось колюче, дошкульне: мовляв, як можеш себе так поводити, адже ти заміжня жінка, маєш чоловіка, який десь там на чужині тяжко гарує, аби заробити на харч, гарний одяг, можливо, ночами не спить, думає про тебе, а ти...

“Що криється за цим жестом? – подумав. – Можливо, якась афера? Годі збагнути, що діється в чужій душі. Спокуса така зваблива. Що тут довго міркувати? Просить жінка – роздягайся в затишній кімнаті і втішайся з такою кралею цілу ніч”. Та його щось стримує. Невже нерішучість, акуратність і побоювання за можливі наслідки?

Тягнидуб згадав слова з Клятви Гіппократа: “До якого б житла я не завітав, я завітаю туди тільки задля користі хворого, не помишляючи про зло, кривду і шкоду, надто ж про любовні справи з жінками...” І він злегка відсторонив її від себе, прийнявши її витівку за жарт. Адже є певна межа у поведінці лікаря, яку не можна переступати.

Галя раптом схопилася з ліжка, накинувши на себе простиню, і стала посеред кімнати, як прекрасна Афродіта, яка тільки-но виринула з морського дна, така зваблива! Що криється за цим жестом? Спокуса чи розпуста? І тут Данило зрозумів, що вона з тих жінок, що заради втіхи можуть піти на все, навіть на необдумані вчинки. Та відразу чомусь перейнявся симпатією до неї, у розмові перейшов на “ти”.

– Скуштуємо вина? – кинула погляд на стіл. У затаєних очах – бажання, надія, якесь дивне розчарування. Здавалося, що через вінця хлюпає чарами.

Данило спробував глянути на неї спокійно, розважливо. Від вина чемно відмовився, адже ніколи його не вживав. Горілка, коньяк – ось його напої, які полюбляє у компанії, а так, щоб напитися ні з того, ні з сього – не знаходив у цьому ніякого задоволення. Та й ніч не для вживання алкоголю.

– Зустрінемося іншим разом десь у кав’ярні чи поїдемо кудись на природу, – каже Данило навмисне, аби вийти з такої незручної ситуації.

– А нині?

– Галю, ти ставиш мене в незручне становище, – каже Данило. – Мені приємно бути з тобою, але зрозумій мене правильно. Це не те місце, де можна собі щось дозволити. На те є “нейтральна територія”.

Він згадав, як одна жінка легкої поведінки заманювала до себе на квартиру чужих мужчин, переважно тих, які приїжджали у відрядження. До вина підсипала снодійного, а коли прокидався такий чоловік зі сну, то його гаманець був порожнім. Звичайно, зваблений чоловік вимагав повернути гроші. Тоді блудниця здіймала галас, вимагала, щоб ішов скоріше з квартири, а то вона заявить у міліцію, що її зґвалтовано. Що мав робити обдурений чоловік? Утікав, куди бачили очі.

“Звичайно, тут інша ситуація, – подумав, – але все може трапитися. А ну ж бо чоловік у цю хвилю зайде до хати. Краще не ризикувати”.

Галя відразу спохмурніла, змінилася на обличчі, вмить згасла усмішка і появилися невдоволення, гримаса, подив. Напевно, шкодувала, що так вийшло. Вона стояла перед ним, наче ангел зваби, як відьмачка, і він не знав, як вести себе далі. Щось розповідав, словом, перевів розмову на інший лад, аби не образити дивну пацієнтку, але вона вже його не слухала.

Данило квапився. Обіцяв оглянути її, коли виникне в цьому потреба. Вона злегка посміхнулася заводдю очей і мовчки провела його до виходу.

Місто, окутане ніччю, посапувало сном. Небо пахтіло зорями, а місяць, сховавшись за ніжну хмаринку, здавалося, чомусь сердився. Вдалині позаду нього почулися чиїсь кроки. Оглянувся – нікого. Лише тінь стала коротшою. Ця ніч була для Тягнидуба найбільшим дивом.

***

Вранці Данило спізнився на п’ятихвилинку. Політінформатор читав про соціалістичне змагання хліборобів-колгоспників, про підступи імперіалістів, які зазіхають на мирну працю радянських людей, про події за кордоном. Потім за трибуну вийшов парторг Васильчук. Довго і нудно говорив про наглядну агітацію, критикував редактора стінної газети “Пульс” Данила Тягнидуба, який занедбав випуск стіннівки. Матеріали в ній, мовляв, сухі, бракує критики, хоч у роботі великого колективу лікарні є повно недоліків, про які треба говорити не тільки на зборах, а й писати в газеті.

Тягнидуб не виправдовувався, бо чувся винним: таки справді занедбав громадське доручення. Раніше час від часу в газеті критикував когось із працівників, хто запізнювався на роботу, зловживав алкоголем, малював карикатури, писав етюди, хвалив тих, хто освоює суміжну професію. А нині чомусь колишній ентузіазм згас.

Минуло кілька днів – і появилася в коридорі свіжа газета. У ній, як завжди, у першій колонці поздоровлення колег з Днем народження. І далі велика замітка: “Хто здійснює русифікацію у нашій лікарні?”. У ній ішлося про те, що багато лікарів пишуть історії хворіб російською мовою, роблячи при цьому масу граматичних помилок. І, як наслідок, такий суцільний суржик, просто гидко читати! Та найприкріше те, що написані головним лікарем накази діловод-машиністка з неповною середньою освітою, перекладає на російську, і вже на п’ятихвилинках шеф читає їх у перекладі.

Відразу біля щойно випущеної газети у коридорі зібрався гурт цікавих. Невдовзі появився Васильчук. Він чомусь щораз здіймав окуляри і протирав їх хустинкою, читаючи стіннівку. Та враз зірвав її зі стіни і поніс у свій кабінет.

– Негайно до мене редактора! – крикнув до кабінетної сестри.

Розмова в кабінеті Васильчука набрала відразу гострого характеру.

– Ганебна історія, просто в голові не вміщається, як можна таке писати! Це ж про яку русифікацію пишете? Хто дав право кидати тінь на російську мову? – прискав слиною парторг. Він шматував газету і кидав позад себе у смітник.

– Не розумію, про що йдеться? – вдав наївного Тягнидуб.

– Хочете, щоб нас звинуватили в націоналізмі, га?

– Я написав лише, що треба добре володіти словом і не калічити російську мову, мову Пушкіна, Достоєвського, Шолохова, як це роблять деякі наші колеги, – виправдовувався Тягнидуб.

– А відносно наказів?

– Не розумію, як можна дозволяти людині з семирічною освітою робити такі недолугі переклади?

– Грамотність – то вже інше питання! Ти що, новий Дзюба? Хочеш до криміналу?

Він мав на увазі працю Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація”. Автор зазнав гонінь у суспільстві і врешті написав покаянну заяву, в якій відмежовувався від українського націоналізму.

“Як радянський літератор я стояв і стою на громадянських позиціях, які нічого спільного ні з ідеологією українського буржуазного націоналізму, ні з будь-якими концепціями ворожнечі народів і людиноненависництва не мають”, – писав опальний літератор у заяві 26 грудня 1969 року.

Тягнидуб, згадавши, що колись слухав передачу з-за кордону про Дзюбу та його працю, зрозумів, що парторг може донести на нього в КДБ і відразу спалахнув гнівом.

– Кажуть, що ваш родак організував на Житомирщині реакційну релігійну секту і за це вже сидить у криміналі. Про це я мовчу. А ви мені єресь приписуєте. Не вийде, товаришу Васильчук! Треба, як кажуть, придивитися і до вас!

Васильчук враз почервонів, наче його окропом ошпарили, зняв окуляри, засовався на стільці. Здавалося, ще мить – і треба буде його відливати водою.

– Не знаю ніякого такого родака! Не вигадуйте!

– Можливо, і не знаєте. Там розберуться, хто є хто, – показав Данило пальцем угору. Звичайно, Данило вигадав мнимого сектанта, але попав у ціль. Він навіть спробував усміхнутися, бо речовий доказ лежав у смітнику, а ті, що читали, не будуть свідчити. Тепер можна все заперечити, сказати, що то наклеп на чесну і принципову людину.

На цьому їхня розмова закінчилася. Тягнидуб вийшов з кабінету, грюкнувши дверима.

Після цієї розмови відносини між обома лікарями залишилися надовго прохолодними. Наступного тижня редактором стінної газети бюро партійної організації призначило комуніста Нечипорука Дмитра Івановича. А про вступ до партії розмов із Тягнидубом уже ніхто не вів.

***

Теплий сонячний ранок. Великдень. На вулицях Багнограда гамірно, людно. Васильчук вийшов з хати, сердито сплюнув від злості, що всілася в ньому чомусь із самісінького ранку. Мав кепський настрій. Узяв сокиру, цвяхи і почав лагодити відірвані штахети у хвіртці. Навмисне гепав сокирою, аби було чути на всю околицю. Перехожі йшли вулицею і обурювалися: у такий святковий день цей безбожник що витворяє! Якась старенька жінка зиркнула в бік Васильчука, протерла очі, наче побачила якусь мару перед собою, знерухоміла на хвильку.

– Свят-свят-свят, що то робиться на цьому світі!..– прошепотіла і перехрестилася, наче побачила перед собою диявола.

За якусь хвилину вийшла з хати Васильчукова дружина, несучи повну виварку щойно випраної білизни і почала розвішувати її на шнурках біля будинку. А чоловік ще довго майстрував хвіртку: тепер усі вважатимуть, що він справжній атеїст. І навіть Тягнидуб не посміє щось вигадувати про нього, не дорікне родаком чи однофамільцем, що десь у його рідних місцях організував релігійну секту.

***

Галя Примакова викладала географію та астрономію учням старших класів у середній школі. Щодня йшла на роботу повз вікна Данилової квартири, вицокуючи каблучками. Серед вуличної метушні її не можна було не запримітити. Впадали у вічі її легка граційна хода, русява товста коса і довгі тоненькі ноги. Данило часто задивлявся на неї з вікна. Йому хотілося вийти їй назустріч, привітатися, та щоразу стримував себе: не хотів здатися смішним через той випадок уночі, коли він відмовився від неї.

Цього разу випадково зустрів її на вулиці, йдучи на роботу. Привітався, спитав про здоров’я.

– Не скаржуся, – чемно відповіла і так мило глянула йому в очі, що Данило аж поринув на хвилю у блаженну німоту.

– То, може, поїдемо кудись після роботи?

– Гм...справді? А чи вистачить у нас сміливості?

Що вона мала на увазі, Данило не відразу второпав. Мабуть, згадала його колишню нерішучість. Відповів жартома:

– Постараюсь бути на цей раз відважнішим.

– А я недавно розлучилася, – сказала таким тоном, наче хвалилася вдалою покупкою.

– Справді? – здивувався Данило.

– Ага, навіть поділилися майном. Чоловік залишив мені квартиру, а собі забрав авто, гараж і телевізор. Тож у мене в хаті лише брехунець на стіні.

– Будемо дивитися телевізор у мене, – мовив спокійно Данило, ніби йшлося про щось буденне.

З чоловіком Галя прожила два роки. Одружилася, думаючи, що матиме надійну опору в житті, кохану людину в ліжку. Та розійшлись не тільки в поглядах на життя, а й інтимних відносинах. Свої чоловічі обов’язки чоловік виконував недбало, без пристрасті. Думала, що з часом звикне до нього. Так ні, почались сварки навіть за дрібниці. Він почав тікати на заробітки. Приїде додому на кілька днів і п’є безпробудно. Врешті зрозуміла, що він просто імпотент. І – ось розлучення, таке бажане, вчасне...

Галя призналася про це Данилові. Її розповідь дещо його насторожила. Головне – не піддатися самообману. Дивна річ – доля появляється так неждано, та ще й у такий спосіб. Він дивився на неї з пристрастю. Галина була красива, розумна і ніжна. Шкода, що попалася такому нікчемі. Але хіба то її вина? Данило закохався в неї з першого погляду. О, він умів проявляти себе в такій делікатній справі! У кожну наступну жінку чи дівчину закохувався так, ніби вона була в нього першою в житті.

Запросив до себе. Погодилася прийти ввечері. Данило хвилювався в очікуванні: досі нікого не приймав у себе на ночівлю. А тут... “Хто вона? Зваблива жінка чи спритна підступниця?” – думав аж до її приходу.

Нарешті прийшла – така чарівна, ніжна. Скільки в ній краси і зваби! У маленькій кімнаті панувала дивна тиша. Він дивився в її великі сині-сині, як блавати, очі, на її прекрасну фігуру. Відчув блаженство і, не зводячи з неї очей, спитав:

– Слухай, Галю! Ти справді така чи мені здається?

– Яка?

– Кохана...чепурненька...мила... – сказав і згадав, що подібні слова вже вимовляв раніше. Мабуть, і вона чула їх не раз та в цю хвилю вгамувати почуття до молодої жінки уже не міг. Він пристрасно кинувся на неї, ніжно, без особливих зусиль входив у нове жіноче тіло. Ця хвилева насолода була така бажана для обох! Переконався, що вона створена для кохання.

Обоє були такі спраглі одне одного, що не могли насититися цілу ніч. А літня ніч така коротка...Задрімали на кілька хвилин тільки над ранком, переплівшись в обіймах.

Перша любовна ніч...Справжня ідилія, яка може тільки наснитися. Нарешті прокинулися зі сну – майже одночасно на спільному сімейному ложі, коли вже сонце заглянуло у вікно. Він поцілував її в губи, і вона, така чарівна і смішна, якось таємниче глянула, прошепотівши:

– Яка гарна і чудесна була ніч!

– Ти така смішна...

– Цього мені ще ніхто не говорив.

– Не було біля тебе таких, як я.

– Напевно.

– Тепер я буду завжди з тобою.

Вона притиснулася до нього, обняла за шию і сказала на вухо:

– Я хочу, щоб нікого не було, тільки ми.

– Е ні, я хочу, щоб біля нас була ще купа дітей.

– Хоча б двоє ,– засміялася. – На більше я, мабуть, не буду здатна.

Обоє застигли в довгому поцілунку.

Доля завжди була прихильна до нього, принаймні, так йому здалося. І нині відчув щось незвідане до цього часу, таке звабливе у жіночому тілі, хмелів від поцілунків, мовчки ховаючи у серці радість. Та й не дивно, адже їй лише двадцять третій пішов – пора шалених пристрастей.

Після цієї ночі вони обмінялися ключами від своїх квартир, щоби не довелося комусь чекати.

***

Через два тижні обміняли свої квартири на більшу, трикімнатну. У Галі залишилося ще три тижні відпустки, і вирішили поїхати до моря. Приїхали в Чорноморку, що в Одесі, без путівок. Швидко знайшли квартиру біля самісінького моря, і лише за два карбованці з особи. У своїй новій трикімнатній квартирі поселили Галину матір, аби пильнувала речі.

Галя народилася в селянській сім’ї. Батько працював обліковцем у колгоспі, а мати – в ланці. Сім’я розпалася, коли Галі йшов дев’ятий рік. Змалку виділялася своєю красою серед однолітків, а коли підросла, то зводила з розуму не одного хлопця. Та довго не знаходила такого, котрий припав би їй до серця, і лише, коли минуло двадцять літ, почала серйозно подумувати про заміжжя. Знайшовся такий хлопець. З першої зустрічі справив на неї гарне враження. Високий, худорляве обличчя, не красень, але симпатичний. Чим їй не пара? Довго не роздумувала і, ще навчаючись у в університеті, вийшла за нього заміж. Він якраз закінчував політехніку, і обоє поїхали працювати в Багноград. Він виконробом у ремконтору, а вона вчителем географії і астрономії у місцеву школу. Відразу одержали квартиру у “хрущовці”. Руслан (так звали її чоловіка) мав непоганий заробіток і додаткові доходи. Крім цього, батьки купили йому автомобіль.

Минув рік і потягло Руслана на заробітки. Погнався за довгим карбованцем у Московію, а Галині так хотілося мати когось щодня біля себе. З часом відвикла від нього, бо приїздив рідко, хоч привозив чималі гроші. Галину це не тішило, і врешті їхні відносини розладналися до краю. Розлученою була недовго. Жінки такої краси самотніми довго не залишаються. У заміжжі зберегла найкращі якості бажаної дівчини.

Перебуваючи на морі, вони щодня ніби надолужували прогаяне. Данило швидко забув про недавню кохану Зулію. Та й Галина виявилася не гіршою у ліжку. І тепер Данило, підхоплений еротичним вихором, намагався заглибитися в таємниці жіночої плоті. О спокуслива Венеро, ти створюєш казкове диво в ліжку. Стогони в момент оргазму...То найкращі звуки, які хоче почути сексуальний партнер. Володіти жінкою – значить перемогти її. Данило легко заволодів такою звабницею. На пляжі він чудувався нею, коли вона стояла перед ним на своїх струнких довгих ногах лише у плавках і ліфчику. І одночасно переконувався, що її тіло таке, як і у всіх красивих жінок. З нею відчував справжнє блаженство. І не шкодував, що Галина попалася йому без цноти.

Цнота...Незайманість...Скільки про неї написано в романах, оспівано в піснях...Цнота водночас і бентежить, і зачаровує. Існує легенда про відважного лицаря, котрий крізь колючі чагарники прокладав тернисту стежку, аби зірвати троянду, пахощів якої ніхто ще не вдихав. Довго блукав, поки знайшов її. Зламавши стеблину, з цієї миті заволодів квіткою. Цей вчинок назавжди ввійшов до народної скарбниці. У просторіччі “зірвати квітку” означає позбавити дівчину її невинності. Цей же вираз означає і слово “дефлорація”.

У деяких народів існував страх позбавити дівчину її незайманості. Цноти позбавляли вибрані особи, а вже потім дівчина виходила заміж. Так, у тибетців існує звичай, згідно з яким хлопець не бажає брати шлюб із невинною дівчиною. Цю відмову пояснює тим, що не хоче дружини, котра до цього не збуджувала чоловічої хіті. А коли вже й одружується і виявляє, що його дружина – незаймана, докоряє їй, що вона нічого не варта, бо ніхто не захотів позбавити її цноти.

Данило згадав, як колись відмовив дівчині у її бажанні переспати з нею нічку. Жив тоді на квартирі разом з молодим журналістом місцевої газети. У хазяйки – молода сімнадцятирічна дівчина. Уже другий рік вчилася акушерської справи в медичному училищі, а Данило тільки-но почав працювати сільським фельдшером.

Люся (так звали дівчину) інколи приходила до хлопців у кімнату послухати музику. Сяде, бувало, за столом, підіпре голівку кулачком і так замріяно дивиться на хлопців, сміється, щебече, мов пташка весною.

Цього разу прийшла під вечір, сказала, що до них мають приїхати гості, і треба їх десь переночувати. Мовляв, журналіст у відрядженні, а він нехай переночує одну ніч в іншій кімнаті. Повела Данила з собою і завчасно показала ліжко біля вікна, де йому заготовить постіль. Згодився Данило, бо що мав робити? Не йти ж йому у готель. Хоч плата за ночівлю там не така й велика, але в його кишенях пусто.

“Тільки не вмикай світло”, – попередила дівчина, – а то мої можуть розбудитися”.

“Ага, зрозумів”, – відповів Данило.

І ось, коли вже місто загорнулось у сиві сутінки, він скрипнув дверима і зайшов до кімнати. Відразу не зорієнтувався, куди йому йти, і пішов туди, звідки почув дівочий шепіт. Під стіною в ліжку тяжко дихала у сні її мати. Так наче хтось її душив за груди.

Люся підвелася з постелі, прикриваючи оголені груди, хоч у темноті їх годі було розгледіти.

“Іди, іди до мене, не бійся”, – сказала пошепки.

Данило сів на краєчку ліжка. Дівоче вродливе обличчя з великими чорними очима вабило до себе, а молоде тіло так пашіло теплом, що аж паморочилося в його голові. Люся якусь мить вагалася, та раптом охопила його шию ніжними руками, поцілувала, притиснулася до нього, задихаючись від напливу ніжності, і промовила:

“Роздягайся, коханий, і лягай біля мене”.

Данило завагався. Переспати з дівчиною хотілося, але поруч мати. Відразу подумав, що цієї ночі позбавить Люсю невинності. У цей момент вона, напевне, скрикне і розбудить матір. Що тоді? Вранці скаже йти до загсу. Ні, така ситуація не влаштовувала дев’ятнадцятирічного Данила. Звичайно, в інших умовах із задоволенням переспав би нічку з такою кралею, а тут... І він почав щось говорити тихо, а відтак, звільнившись від обіймів, пружно схопився на ноги.

Надворі в обличчя вдарила нічна прохолода і відразу остудила його розпашіле тіло. Крадькома зайшов у свою кімнату. Ніяких гостей там не було. Журналіст Володя посапував і щось говорив уві сні. Він часто розмовляв у снах, а вранці ніколи не міг згадати нічні сновиди.

Данило ліг у холодну постіль і ще довго розмірковував над недавньою пригодою. Наступного дня Люся зневажливо глянула Данилові в очі і якось дивно посміхнулася: мовляв, боягуз, не скористався такою нагодою!..

...Швидко минуло два тижні. Обоє добре відпочили, набралися сили, загорілі повернулися додому. До закінчення відпустки залишилося кілька днів, і вони поїхали в село до Данилових батьків. Кінець серпня, стояла літня спека. У такий жнивний час – всі у полі і лише ввечері сходяться до хати. Батьки зустріли невістку привітно. Особливо тішилася Данилова мати. З усіх боків розглядала її і по очах було видно, що задоволена. Батько був малослівним і лише підняв догори великий палець правиці, мовив: “Жінка то що треба”.

У розмові з батьками Галя мружить смішинки в синіх очах – і це ще більше робить її привабливою. Одне втаїли від батьків: що Галя була вже замужем і недавно розлучилася. Та вони й не підозрювали нічого такого, адже невістка така молода, красива. Через два дні вернулися до міста і приступили до роботи.

***

...Минуло два роки. А далі все їхнє життя змінилося так різко, наче хтось вивернув його навиворіт. Народився син Максим – така радість для батьків, що годі виповісти словами. Галя відразу почала шукати в ньому щось схоже на батька: і колір волосся, і ніс, що нагадував картоплинку, та ще якісь тільки їй помітні риси.

Данило прийшов до школи, аби віддати лікарняний лист про декретну відпустку дружини, поручкався з чоловіками-вчителями. І почув, як учитель ручної праці з підозрілим поглядом, рудобородий, з коротко підстриженими вусами, подаючи для потиску руку, буркнув під ніс: “Радий старатися”.

Данило пропустив крізь вуха почуте, але чомусь ця фраза надовго запам’яталася.

У декретній відпустці Галина довго не затрималася. Минув лише рік – і вона знову на роботі. Стара мати вже добре прижилася з ними в місті і вміло доглядала внука. А це така вагома поміч! Та й навантаження в Галини невелике: всього три години щодня. Як для жінки з малою дитиною – і того досить. Є достатньо часу, щоб доглянути маля.

Якось прийшов Данило додому раніше, ніж завжди, роздягається у коридорі і чує:

– Ну добре, прийду! – кинула трубку, почувши чоловікові кроки.

Розмовляють тихо, аби не розбудити Максимка. Галина слухала Данила неуважно, ховаючи погляд, і чомусь поглядала на годинник.

– Піду до школи, – каже по хвилі.

– Чого після роботи ходити?

– Закрию вікна, бо прибиральниця може забути, і вранці буде в класі повно молі.

– То йди,

Наступного дня – ті ж клопоти.

Данило не звертав уваги на це до певного часу, а потім засумнівався, але ні пари з вуст, бо що мав казати? Дбає дружина за роботу. За це її і цінують: до кожного свята отримує подяки, квіти. Інколи приносить цукерки, тішиться, що має цікаву роботу.

І ось цей дивний випадок...

Дзвонить Данило з якоїсь причини на квартиру. У трубці гудки – зайнято. Та він крутить ще кілька разів телефонний диск і після недовгої паузи, включившись у розмову, чує:

– Не можу щодня відлучатися, може здогадатися.

– Щось придумай, мовляв, збори будуть...

“Ага, так це ж моя благовірна розмовляє з кимось”, – догадався Данило, прислухається до голосу.

– Постараюсь, я теж не можу без тебе, коханий.

Данило відразу впізнав голос вчителя ручної праці. Так – це Антип Згубін, учитель, із яким працює у школі дружина. До двадцятирічного віку Антип мав прізвище Згуба, а під час служби в армії змінив його на Згубін, аби більше нагадувало російське.

“Дивно, жонатий, має таку симпатичну дружину, двоє дітей, а спокушає чужу жінку, – подумав Данило. – Тепер ясно, чому вона щодня ходить вікна зачиняти”. Аж смішно йому стало. Думка спрацювала миттєво: піймати їх на гарячому!

Прийшов додому і навіть вигляду не подає, що чув їхню розмову. Уникає погляду її очей, щоб не скипіти гнівом. Лише відчуває, як під очима сіпаються м’язи.

– Знаєш, – каже, – поїду в село.

– А то чому надумав їхати серед тижня?

– Завезу татові ліки. До суботи довго чекати.

– То їдь, – масненько мовила дружина. – Але вертайся ввечері.

– Ой, не знаю, не знаю, може, аж вранці приїду. Дорога ж неблизька.

– Відпочинь трохи, маєш ще час, щоб не втомився дорогою, – мовила улесливо, але в її голосі Данило відчув якусь нещирість.

“Заговорює зуби, аби нічого не запідозрив. Ні, не вийде по-твоєму, – подумав. – Мушу покласти край брехні”.

– Щось ти почала занадто останнім часом піклуватися мною.

– Завжди за тебе дбаю, – усміхнулася дружина.

Данило ледве не вибухнув гнівом, але вмить вгамувався.

“Стримай свою злість, вона тобі знадобиться іншим разом”, – подумав і почав збиратися в дорогу.

– Добре, дуже добре, що дбаєш, бо я того вартий, – хотів сказати, що вміло брешеш в живі очі. Вдав, що нічого не підозрює, хоч добре знав, що існує інший таємний світ людських відносин: світ спокуси і брехні.

У цю годину міг ще чимось зарадити. Наприклад, крикнути: “Я все знаю. Не смій робити необдуманий вчинок!” Однак, щось стримало його.

“Хіба маю вагому причину, аби так ні з того, ні з сього вчепитися до жінки? – подумав Данило. – Підслухана телефонна розмова – то не підстава, щоб так сильно ревнувати жінку. Може, то звичайний безневинний флірт, а ти спалахуєш вогнем. Так і згоріти можна”.

Із дитячої кімнати виглянув син, помахав ручкою, зарюмсав.

– Максимку, будь чемний і слухай бабусю, я тобі щось привезу з села.

Максимко захопився іграшками і не реагував на його розмову.

– Ну їдь уже, а то скоро вечір, – мовила Галина, зиркнувши на стінний годинник.

“О, вже метушиться, підганяє мене в дорогу”, – подумав Данило і хотів щось дошкульне сказати, але приборкав свої негативні емоції, не давши волі вилитися їм назовні. Робив це майстерно, артистично, аби не сполохати свою жертву передчасно.

***

Уже впродовж години сидить Данило в автомобілі, сховавшись у бічній малолюдній вулиці, і зиркає з вікна. О, нарешті, показалася його найдорожча. Перейшла перехрестя, оглянулася і чимчикує далі. Йому хотілося вибігти їй назустріч, вхопити за руку, сказавши: зупинись, куди поспішаєш? Та якась внутрішня сила стримує. Сидить мов заворожений. Раз замислив схопити на гарячому, то так і вчинить. Думка працює в шаленому темпі, і ніби хтось наказує: піймати і тяжко скарати!

Якби хтось міг у цю хвилю зазирнути в його душу, то, напевно б, жахнувся. Там діялося щось страшне. Враз зірвався з місця і пішов вулицею, минаючи перехожих. Її нема. Зникла, сховалась од його проникливих очей. Далі йти було недоцільно.

“Може, зараз вернеться”, – заспокоював себе, хоч насправді не вірив у такий перебіг подій. Якийсь час мовчки роздивлявся навколо, немов прибув до цього міста вперше. Потім махнув рукою і вернувся до автомобіля. Глянув на годинник – вже скоро вечір. Їдучи додому, чув у тілі якесь спустошення, метушився на сидінні. Згадав позавчорашній вечір. Надворі періщив дощ. Галина прийшла до хати, тільки-но він перестав падати.

“Такий дощ, такий дощ, всю дорогу лив як з відра. Ледве втекла. Якби не парасоля, то змокла б до сорочки”, – казала, роздягаючись.

“А парасоля суха, – запримітив, але нічого не сказав. – Видать, привіз коханець її під самісіньку квартиру”.

Він мало не зірвався, щоб крикнути: “Нащо так брехати в живі очі?!” Стримався. Не хотів випереджати подій. Подумав: може, то його хвороблива уява не дає спокою? Чим він невдоволений? Власне, чому до іншого унадилася дружина? Напевне, відчула насолоду з ним. І нічого не вдієш, коли розгорілося полум’я пристрасті. Сексуальний потяг часто не підвладний розуму. Все замикається на підсвідомому рівні.

Ще недавно сміявся з розповіді старенького чоловіка, котрого в молодості зраджувала дружина. Він лікувався в неврологічному відділенні і так охоче розказував про себе, що слухав його, мовби якогось артиста. Маленький сутулий дідок розповідав, що застукав був свою дружину “на гарячому” з коханцем. Обоє сховалися у високій траві на лузі неподалік військової застави. Біля напівголого солдата лежав автомат. Чоловік мав на плечах косу.

“Ось заріжу обох, – подумав тоді, але вчасно стримався. – Ану ж бо він зірветься й уб’є мене. Шкода із-за шлюхи помирати”. І він не став чинити насильства. Пізніше розпусниця каялась за свій вчинок, але до старості зберегла потяг до чужих чоловіків.

...Смеркалося. Ховалась у безгоміння літня вулиця. Данило стоїть біля школи, хвилюється, мовби на перше побачення прийшов. Вдивляється у вечірню темряву і думає, що, напевно, нема ні в кого таких клопотів, які мнуть його душу. Видно, йому так на роду написано – мати справу з невірними жінками. Згадав колишні зустрічі із Зулією. А хіба його жінка з іншого тіста випечена? Раптом біля шкільної майстерні показалася чоловіча тінь і шмигнула поміж деревами. За хвилю крадькома вийшла Галина. Оглянулася і пішла прямісінько стежкою поміж притишених дерев на вулицю.

“Зазнала насолоди з коханцем”, – подумав Данило, ступивши крок назустріч. Вона здивувалася, побачивши його перед собою.

– Ну що, попалась! – ударив рукою по плечах. – Розказуй!

Мовчить, тільки важко дихає, ніби втомилася від бігу. Нарешті, ковтаючи слова, промовила слізним голосом:

– Давай поговоримо спокійно, я все розкажу.

– Ах ти, шлюхо! – вхопив за рукав і силоміць допровадив на квартиру.

– Говори, як давно трахаєшся з ним?

Вона хвилю розмірковувала, що має казати і нарешті, не підводячи очей, мовила глухо:

– Була кілька разів із ним.

– Скільки? – допитувався Данило.

– Не знаю.

– Як це почалося?

– Він мене примусив...

– Зґвалтував?

– Ні, казав, що розповість тобі...

– Про що?

– Не знаю...

І тут Данило вперше в житті не стримався, схопив її за барки і вдарив в обличчя долонею.

– Не бий мене! – просилася. – Віднині буду вірною дружиною.

Він із люттю штовхнув її від себе. Вона важко дихала, тремтячи, ховала очі, повні сліз.

У сусідній кімнаті міцно спали Максимко і бабуся. Ніхто з них і не догадувався, що твориться за стіною. Глухі стіни німували. За вікном – ніч.

Данило сів на краєчку дивана. Якісь непристойні картини виринали в його уяві. Він намагався гнати їх геть від себе. Не міг зрозуміти чи то марево, чи сон. Злість полонила розум. Годі опанувати себе.

“Ну схаменись нарешті, – підказував внутрішній голос. – Чого добиваєшся? Аби тебе любила із-за боязні? Чи не можна інакше? Адже добре знаєш, що слово більше вагоме, ніж твій кулак. Словом можна так скалічити, що рана буде великою, болючою, і загоїти її не так-то просто. А ти воюєш кулаком. Заради чого? Аби схилити до себе жінку, зробити її покірною. І тоді...Хіба така може дарувати задоволення? Щось тут не так, як треба. Дав волю емоціям – досить”.

– Давай помиримось, я більше так не буду, – каже жінка тихо, ніби боїться, що її хтось підслухає.

– Не хочу! – мовив гнівно Данило, схопившись руками за голову, ніби хотів скинути з неї тягар.

– Що маю робити?

– Що хочеш! Хоч вішайся, мені все одно!

– Добре, я вчиню так, як ти хочеш.

– Тільки не спихай вину на мене. Пиши записку!

– Яку?

– У моїй смерті винна сама. Написала?

– Маєш! – подала клаптик паперу.

– Тепер можеш бути вільною!

Минула неспокійна, безсонна ніч. До самісінького ранку Данило не міг заснути, у голові стукав біль, як дятел на дереві. Вранці поодинці пішли на роботу. Сімейне життя дало глибоку тріщину.

***

Годі скніти, треба жити повноцінним життям. Адже день вимірюється не тільки хвилинами, але й справами. Минулі дні – змарновані. Одна лише згадка про них навіває Данилові чорні думки. Пошматований жаль котиться тілом і нічого не можна вдіяти. Хмуриться день, насуплюється небо, мовби гнівається на когось. І йому здається, що на нього теж, бо він частинка цього химерного і одночасно цікавого світу. Стоїть на роздоріжжі і не знає, куди йти далі. Начебто добився свого, розкрив жінчину невірність, а спокою нема. Мав таке відчуття, ніби й сам у чомусь провинився. Лише на роботі чує себе розкутим, наче в батьківському домі. Для батьків він і дотепер дитина. Навідується до них на вихідні дні. Про сімейний скандал батькам і словом не обмовився. Вони ж так люблять невістку, внука. Не хотів тривожити їхню старість. Головне для нього тепер – не заблукати на життєвих стежках, ходити ними рівно, не спіткнутися на вибоїнах.

Стежки, дороги...Скільки їх пройдено, а що попереду? Чому така коротка любов? Куди вона поділася? А може, її ніколи й не було? Гарно про неї лише розказують і пишуть. А насправді куди не ступиш – натикаєшся на щось гостре, колюче. Інколи така порожнеча в душі, мовби з грудей хтось вийняв серце. “Які згубні пристрасті!” – сказав на старості Вольтер і, мабуть, мав рацію, бо через них одні страждання. Адже будь-якій пристрасті настає кінець – і тоді настає розчарування, обриваються мрії про такі хвилюючі миті, що були ще недавно.

Учорашній день був для Данила лише прелюдією, сном. Ще недавно життя текло спокійно, у звичному руслі. А нині...одна невизначеність. Кажуть, майбутнє людини запрограмоване при народженні. Тоді чи варто щось змінювати? Так і хочеться йому випити чарку горілки, аби заспокоїтися. Та самому пити якось не випадає. Щось стримує, не дозволяє одурманювати мозок. Добре, що хоч робота приносить моральне задоволення. В оточенні колег і пацієнтів забуває про свої домашні справи. Робота нелегка, але втома від неї приємна. Про відпочинок і не думає. На це нема часу.

Йому приємно стає на душі, коли зробить щось добре. Тішиться роботою, пише щоденники в історії хворіб. Інколи туди заглядає начмед. Особливо, коли є розбіжність у діагнозах клінічному і патологоанатомічному. О, тоді чекай неприємностей! Готуйся до так званої патологоанатомічної паралелі. Посиплються запитання. А чому? А як? Усі вникають лише у записи в історії хвороби, а що поза ними – ніхто не спитає, не поцікавиться. Внутрішні переживання, роздуми не опишеш. До цього треба мати літературний хист, талант. Та, врешті, хіба це комусь потрібно? А жаль. Лікар пише стандартні фрази, фіксує звичайний потік думок, міркувань. А так іноді хочеться викласти на папері свій душевний стан.

Тягнидуб давно переконався: щоденні записи, інколи щогодинні, таки потрібні, заставляють лікаря думати не абстрактно, а конкретно про самого хворого, перебіг хвороби. Є, врешті, контроль за призначеннями. Та й писати треба в палаті, дивлячись на хворого або, принаймні, неподалік від нього. Він дивувався тим лікарям, котрі брали історії хворіб, аби писати дома. Ставши завідувачем відділення, уже в перші тижні відучив ординаторів робити щось подібне.

“Дома треба займатися чимось іншим: відпочивати, ходити в гості, читати цікаву книжку, – казав своїм підлеглим. – Головне – правильно організувати свій робочий день, і все можна встигнути зробити”. Хоч часто доводилося не рахуватися з часом. Ось і сьогодні робочий день давно закінчився, але додому не йде. Не сміє залишити тяжкохворого, не має права. Хоча чому не має права? Є черговий лікар, поверхом вище – реаніматолог. Обійдуться без нього. Та ні, шкода. Бере верх сумнів – можуть щось упустити, не розгледіти. Хоча своїм колегам він цілком довіряє.

Попереду – довга напружена ніч...Хворий дуже важкий. Третій день перебуває в палаті інтенсивної терапії. Ішемічний інсульт розвинувся у ще нестарого чоловіка. Він не усвідомлює того, що з ним сталося. Не розмовляє, та ще до того – не розуміє зверненої до нього мови. Не ковтає ні їжі, ні води. Одним словом, страшно дивитися на нього людині зі слабкими нервами. Тягнидубу дуже хочеться, аби він вижив. Здивувати світ. Ні-ні, і не лише для цього. Кожний має право жити, і це його право треба відстояти. Адже людину так невчасно спіткало нещастя. Тому-то він не може залишити нещасного у двобої зі смертю. Мусить стати на бік слабшого, щоб перебороти зло. У такі хвилини Данилові здається, що всі люди такі хороші, зникає кудись утома. Навіть починає мугикати якусь пісню. Та вмить притлумлює свою радість. Адже за стіною важкохворий. Все може трапитися. Може померти – і тоді...

Він іде до нього, заглядає в зіниці. Вони реагують на світло. Хворий ворушиться, хоче щось сказати, але не може. Тягнидуб рахує пульс, слухає серце. Воно ніби працює нормально, але тони надто приглушені. Треба порадитися з кардіологом. У крайньому разі – з терапевтом. Та й кардіограму не завадило б зробити. Звичайно, це буде завтра, а сьогодні стежити і допомагати...

Яка недосконала медицина, а передусім її організація! Шкода, ніякої техніки. Основне знаряддя невропатолога – молоточок. Нічого не змінилося впродовж століття. Навіть аналізи – на рівні півстолітньої давності. Згадав знаменитого Бехтєрева, який, виписуючи вже в який раз хворій одну і ту ж заспокійливу мікстуру, сказав: “Поки що медицина інших ліків для вас не знайшла”.

Тягнидуб перебирає в пам’яті подібні випадки. Виринають у пам’яті хворі, що вижили. Та чи вони задоволені? Здається, особливого захоплення своєю долею не мали. Вижили, та залишилися каліками.

“Довго я так буду погано ходити?” – згадав учорашню розмову з чоловіком, котрий у минулому переніс інсульт і тепер час від часу лікується в стаціонарі.

“Мине три роки після інсульту – і стане краще”,– відповів.

“Неправда, минув уже четвертий рік з того часу, а нічого не змінилося”, – каже невдоволено пацієнт.

“Різні бувають випадки, декому треба лікуватися довше”, – ніби виправдовується Тягнидуб. Чим може його порадувати? Знає, що частковий параліч залишиться назавжди, але вселяє надію.

Яка жорстока дійсність. Не хочеться травмувати і так зболену душу того, хто переніс хворобу і вижив, залишившись інвалідом. Більшість людей мириться з тим, що сталося. І лише зрідка хтось нарікає на долю. Можливо, тому, що притупляється сприйняття навколишнього світу, а відтак – і своєї біди. А все через те, що після інсульту гине частина мозкових клітин, знижується інтелект, розвивається, як прийнято називати в медицині, хронічна дисциркуляторна енцефалопатія. Гірше тим хворим, що перенесли патологію у правій півкулі головного мозку.

Дивлячись на своїх пацієнтів, Тягнидуб мучиться думкою: який жорстокий, несправедливий нині світ. А коли він був справедливий? І тут він ловить себе на думці: якби не хвороби, каліцтва, то на Землі можна було б раювати. А так нещастя, війни, хвороби – вічні супутники людини від часу появи її на світ.

Тягнидуб іде коридором у палату. Рідні в очікуванні, що буде з хворим. В очах запитання: чи виживе? Він уникає прямої відповіді. Що має казати? Хіба все можна передбачити? Інколи, здається, хворий агонує, а через годину-дві очунює, наче після глибокого сну. Одне знає: стан хворого важкий, але не безнадійний. Так і сказав рідним, що чекали під дверима.

Згадав, як недавно покликав його лікар-терапевт у дільничну лікарню до хворого. Знайомлячись із історією хвороби, прочитав: “Стан хворого безнадійний”. Питає лікуючого лікаря: якщо “безнадійний”, то навіщо викликав? Щоб записати свою консультацію? Для кого: для рідних чи для прокурора?

Минуло трохи часу – і хворий поправився. Лікуючий лікар зрозумів, що зробив тоді поспішний і необдуманий висновок.

***

Галина не помічала змін у настрої чоловіка. Не хотіла заглянути йому в душу, а що там? Так спокійніше. Як кажуть: менше знаєш, ліпше спиш. А в Данила неспокій. Кладе руку на серце, ніби хоче спинити його тремтливий хід. Затримує подих, мучиться думками. Годі тримати камінь за пазухою, відчувати щоразу його – ніякого задоволення. Треба вихлюпнути негативні емоції. Та хто їх тепер почує? Хоч усе, що було притаєне, виливається назовні, як вода напровесні з бурхливої ріки. Донедавна не усвідомлював, що хтось може стати поміж ними. Ох, тяжко на душі, наче каменем привалило груди! Зрештою, це дуже добре, що відкрилися очі на все, що було оповите таємницею, ошуканством.

“Невже я тобі так скоро набрид?” – часто задумувався Данило і не знаходив відповіді. І ось він на грані відчаю. Душевні переживання, як йому видалося, підточували і так не дуже кріпке тіло. Про свій біль не розказував нікому, аби ніхто не зловтішався. На самоті впадав у депресію, кожної миті чекав чогось страшнішого. Своїм пісним поглядом морозив навколишніх. Спалахував гнівом з найменшого приводу, а то й зовсім без видимої причини. А дружина байдуже дивилася збоку і ніяк не реагувала на його душевні муки. Напевне, думала про наступну таємну зустріч з отим, чиє ім’я вже давно перестала вимовляти вголос.

Раніше розповідала про своїх співпрацівників. Нині старалася не згадувати про них. Старенька мати тішилася дочкою і молила Бога, що має до кого прихилити сиву голову. Не знає, не відає, що її дочка втікає до чужого чоловіка.

Данило робив вигляд, що давно забув про той злощасний вечір. Ніби нічого такого не сталося. Хоч часто подумки згадував того, хто став на його шляху. Здавалося, що він тут присутній, наче злий дух. І вона, мабуть, теж постійно думала про нього.

“Ми ж розумні люди, можемо вирішити усе по-доброму”, – запам’яталися її слова. Не вирішили. Шкода. Данило не змирився із зрадою. Жіноча зрада – особлива і заслуговує особливої кари. Нема тимчасової зради. Як сказав колись Джордж Орвелл “Хто вже раз скурвився, то – назавжди”. Вона, мабуть, картала себе, що призналася про свої інтимні зв’язки з чужим чоловіком. У розмові, здавалося, добирала слів, ніби перекладала їх з чужої мови. Данило навмисне про нього ніколи не згадував. Головне для нього – робота і син.

– Крім роботи, тебе нічого не цікавить. Он сином займись, – докоряла часто дружина.

Данило не перечив, бо таки робота поглинала увесь час, і на сім’ю залишалися короткі миті перед сном.

– Інші чоловіки дбають про сім’ю, а ти...

– Хто ті інші?

– Не придирайся до слів, – сердилася Галина.

– Мушу дбати ще й про батьків

– А хіба тобі хтось боронить?

– Хто має боронити? – спитав Данило, зіткнувся із її недобрим поглядом. Його гнітила думка, що став чужим для неї.

“Чим я гірший від нього? – інколи питав себе. – Нічим не примітний. Видно, статевий потяг до нього такий сильний, що нічого не вдієш. Тут розумом не збагнути, що діється з нею. Перемогла пристрасть, усе інше – збоку”.

Данило вдавав, що нічого не помітив, а розбурхати колишні пристрасті не вдалося. Хоч і тут його провина. На жінчину холодність відповів байдужістю. Поволі танула холодна неприязнь до дружини. Не сподівався, що невдовзі матиме ще більший клопіт. Почалися телефонні переговори, та ще й у його присутності. Ну, мовби на зло. Ніяк не міг втямити Данило, чи робить вона це навмисне, чи випадково. У розмові вона у всьому погоджується зі співрозмовником, потакає йому.

Данило вдавав, що не слухає їхніх розмов. Навмисне йшов у іншу кімнату, голосніше настроював брехунець. Скільки йому коштувала ця імітація, що зайнятий чимось. Насправді в ньому бушувала злість, у грудях гучніше калатало серце. Здавалося, що його вчепилася напасть, якої ніяк не можна її позбутися. Мав таке відчуття, мовби хтось нашептав зневіру в себе. Не міг собі навіть уявити, що з ним так буде поводитися дружина. Не раз хотів викликати її на відверту розмову, але щоразу якась сила стримувала.

“Може, все перемелеться, попелом стане, розвіється? – часто задумувався Данило. – А може, треба випити гіркоту до дна? Одне шкода, що тої гіркоти стає так багато”. Борсався в думках, наче людина, що загрузла в багнюці, і чим більше рухається в ній, тим глибше в ній застрягає.

О, якою втіхою світилися її очі, коли верталася із побачення з коханцем! Така добренька, хоч до рани прикладай. Йому хотілося кричати: “Я все знаю...знаю все...” Та не міг, власне, не наважувався на доброзичливість відповісти грубістю. Вдавав, що не помічає чогось такого незвичного, хоч кожного дня був насторожі, готовий передбачити всяку небезпеку. Мучився і лише на роботі знаходив розраду. Там серед хворого люду почувався людиною. Чужий біль сприймав, як біль власного тіла, душі. Його душа дихала любов”ю до людей і ненавистю до жінчиних нерозсудливих дій. Ота спокуса зла лише дратувала. Часто хотілося покласти цій історії край, але тільки-но набирався духу, аби заговорити про це, як тьмарився світ, калатало серце, і він переводив розмову на інше, ховаючи чомусь свої думки у потаємні закутки душі.

“Подивися на себе збоку – і зрозумієш, хто ти є насправді”, – часто закрадалася думка і від неї ставало страшно. Боявся створити навколо себе пустку.

***

Упродовж місяця Данило одержав кілька листів. Писала давно знайома Єва з далекого села. Познайомився з нею випадково, їдучи автобусом зі Львова. Молода жінка призналася йому, що живе з нелюбим чоловіком, хоч поважає його за добру вдачу, працьовитість. Та що з тої праці? Для кого старатися? Десять літ минуло після шлюбу, а вони – пустоцвіти. Єва й сама не знає, хто винен у цьому. До лікарів не зверталася, чула себе здоровою. А чоловік уникав розмов про обстеження. Отак і жили, ні на що не скаржачись.

Єва любила подорожувати, часто відвідувала святі місця. Хтось із монахів під час сповіді намовив її податися в монастир – мовляв, там її місце. З таких поїздок привозила багато цікавих вражень, а співрозмовника дома не знаходила. Її розповіді чоловіка не цікавили. А так хотілося поділитися з кимось побаченим. Якось прийшла до лікарні і зустріла Данила. Зав’язалася розмова. Єва справила гарне враження на співрозмовника, така з вигляду чарівна, миловидна жінка. Її рум’яні щоки ще квітували, як у дівчини... Призналася, що любить співати, грає на баяні. Якийсь час працювала керівником хору у сільському клубі, та чоловік приревнував до якогось хлопчиська і мусила кинути таку улюблену роботу.

Минув якийсь час, і Єва почала писати листи. Ділилася в них побаченим, розповідала цікаві історії. Вочевидь, котрийсь із них прочитала Данилова дружина. І ось одного разу ні з того, ні з сього спалахнула гнівом:

– Краще була б тебе поховала з почестями, ніж читати нині листи від твоєї коханки.

– Втихомирся, чого репетуєш? – каже Данило. – Що тут такого?

А вона не вгаває. Ще ніколи такої розлюченої не бачив. Розійшлася, наче артистка на сцені. Та в хитруватих очах Данило помітив артистизм, фальш. Добру часину гнівалась. Було б за що. Наче залізом пекло його оте “поховала з почестями”. Такі слова чув уперше в житті, і вони надовго засіли глибоко в душу. Навіть налякали. Від почутого в душі щось муляло, але старався відігнати геть невтішні думки.

***

Кілька місяців у подружжя тривав відносний спокій. Їхнє кохання набрало прозового змісту. Притупилися колишні пристрасті. Невже все залишилося в минулому? Почалася нудна сторінка в їхньому житті. Здавалося, перетліли, спорохнявіли узи, що зв’язували їх спільними вчинками, думками. Кудись поділися солодощі поцілунків. Обоє ніби сховалися від себе, від людей, від усього світу. А що попереду? Годі збагнути, що там їм новий день готує.

Данило врешті змирився з тим, що в нього така велелюбна дружина попалась. Було почуття деякої розгубленості, образи. Стримував свої негативні емоції, навіть карався, що виявив грубість до дружини у стані афекту. Йому надокучило стежити за жінкою, а відверто поговорити з нею не хотів, аби не псувати собі настрою. Та невдовзі запримітив, що телефонні перемови з коханцем продовжуються. Мабуть, вони ніколи не переривалися. Правда, тепер вона говорила більш обережно, тихо, натяками, завжди якимось зміненим голосом, завжди погоджувалася зі співрозмовником і швидко закінчувала розмову. У голосі – одна покірність, згода. Ніяк не міг Данило втямити, чому вона така слухняна, покірна, ніби щось завинила. До чоловіка могла підвищити голос, виявити навіть часами зневагу, а тут, наче якась безмежна відданість, покора. Годі зрозуміти жінчині вчинки. Та чи варто так себе морити безсловесним почуттям невдоволення? Годі боротися зі злом, наперед знаючи, що воно неминуче. Кажуть, хто не скуштував прикрощів, той не може по-справжньому цінити щастя. Таке людське життя, складне, як і сама людина. Можна вивчити будову тіла людини, її фізіологічні властивості, але душу...Про це не раз роздумував Данило і переконувався, що душа людини – це щось вище, пізнати її до кінця нікому не дано. Принаймні, коли йдеться про жінку, її душевний стан, необдумані вчинки, підсвідоме бажання досягти чогось вищого. Розум і почуття не завжди йдуть у парі. Інколи гармонія почуттів розладнується до краю, і відновити її уже неможливо. Данило все-таки надіявся щось змінити у сімейному житті, але поки що не знав як.

***

Була надвечірня пора. Сонце крізь хмари кинуло по небу золоте проміння, і Данило чудувався небесною дивовижею, стоячи на людній вулиці. Замислився: яке то щастя жити! Думав про людську душу, про таємницю життя. Замріявся. Люди завжди прагнуть недосяжного, прагнуть неба. І він теж. І ось здалека побачив дружину, що поспішала, наче втікала від когось. Підійшла до нього така життєрадісна, весела. Їздила у перукарню в Краснопілля. Місто Краснопілля лише за кілька кілометрів від Багнограда. Там працює її родичка в перукарні, і Галина часто туди навідується. Недавно відрізала косу, зробила красиву завивку. Данило не дивувався, що жінка так дбає про свою зовнішність, адже працює зі школярами і мусить мати щодня гарний вигляд.

– Я тільки туди і назад. Вернулася тим же автобусом, – заговорила Галина, ніби виправдовуючись.

– Чому?

– Не було перукарші.

– Хіба в нашому місті гірше стрижуть?

– Звикла до своєї майстрині. Та й грошей з мене не бере.

Пішли людною вулицею. Данило перевів погляд на низ балонового плаща, спинив очі і на мить зупинився.

– Що то за клей?

Вона зашарілася. Швидко зняла плаща і згорнула його в руках.

– То, мабуть, хтось на роботі в нього витер руки.

– Якийсь нечупара, – усміхнувся Данило крізь зуби.

Швидко прийшли на квартиру, і вона кинулася до ванни, замочила плащ у воді.

Данило сміявся, стоячи неподалік, дивлячись, як тремтять у неї чашечки колін. За хвилю вона крадькома заглянула йому в обличчя, улесливо усміхаючись.

“Яка ж вона все-таки необережна, наївна! – подумав Данило. – А може, то моя патологічна ревність не дає спокою? І що з того маю? Одні неприємності”. Він пом’якшив свій погляд, аби не різав її навпіл. Давно запримітив, що має в очах незвичну властивість. Якось признався знайомий, що своїм поглядом Данило мовби тисне його до стіни. Що ж, це таки правда. Він може спокійно дивитися співрозмовникові в очі у різних ситуаціях, навіть для нього незручних. Це дає йому певну перевагу над іншими людьми. Легко, без зусиль, може ввести в гіпнотичний сон своїх пацієнтів. Лише в домашній обстановці цією властивістю ніколи не користувався. Керувався неписаним правилом, що до близьких людей не можна застосовувати своє вміння. Свою дружину ніби бачив наскрізь. Її невірність його дратувала з кожним днем сильніше. Інколи ненавидів усіх, мовби і чужі люди в чомусь провинилися. Приховати негативні емоції, як не старався, від оточуючих не міг. Відчай змінювався депресією. Здавалося, що співпрацівники знають про його клопіт і тішаться.

Одне рятувало: мав добрий сон. Наступав ранок – і хотілося жити інакше. Однак тривога не полишала ні на мить, а разом з нею і почуття помсти. Такий душевний надлом заважав працювати. Боляче сприймав чужі розмови про чиюсь біду. Ні, він не хотів, щоб йому співчували. Його навіть лякала жалість чужих людей. Робив усе мовчки, ховаючи в серці радості і тривоги. Лише у сні Данило забував про свої сімейні клопоти. Часто здригався у ліжку, коли снилися кошмари. Та з часом неспокій звітрів. Ні, йому зовсім не стало байдуже, що зраджує жінка, кохаючись із чужим чоловіком, лише спокійніше сприймав навколишній світ. Надіявся знайти стежку до її душі, що загрузла у трясовині зла, у злочині. Хоч важко назвати злочином жінчин блуд. Скоріше це тимчасове захоплення, сексуальна пристрасть. Багато хто з жінок робить таке глупство, а потім шкодують, сповідаються. Вигадують різні оправдання свого вчинку: мовляв, пішла на такий крок не задля втіхи, а з почуття помсти чи, аби доказати, що вона теж чогось вартує.

***

– Мені набридло твоє хникання, – докоряла дружина. – Тримайся, хто тепер здоровий?

– Хіба я тебе про щось прошу?

Хотів поділитися своїм болем, та стримався. На самоті обмірковував, що його чекає. Неспокій опанував тіло. Уже й бажання стежити за дружиною відпало. Для чого це все? Кожен поступає так, як велить йому совість. Він не здатний ощасливити її, і вона шукає щастя на боці. Хотів заспокоїти душу, та марно. Збоку виглядав настрашеним. Чогось боявся, аж сором брав. Жер очима кожен жест дружини, а на слова збіднів. Не знав чого хоче. Постійно гризли невтішні думки.

Так тяглося досить довго. Згодом його душевний стан трохи стабілізувався. Ні гірше, ні краще. Змирився з такою ситуацією і віддався на милість долі – що має бути, тому не минути. У ньому жило якесь затаєне почуття страху і надії. Перед очима пробігали картини минулого. Майбутнє уявлялося невиразним, розпливчастим, каламутним. Нікому до нього нема жодного діла. Кому він потрібний? Хіба що синові. На якийсь час благородні почуття до оточуючих трохи притупилися. Хоч ніхто не зауважив змін у його поведінці, не сказав, що він змінився. А що коїлося в його душі, тим паче недоступне для чужих людей. Данило ненавидів себе не так за вчинки, як за думки. Бо, як каже релігія, думками теж можна грішити.

Данило розвіював нудьгу, лише перебуваючи в гостях. Там відволікав увагу від кепського настрою. Випита чарка алкоголю давала тимчасове полегшення.

Що то за світ настав? Наче все переінакшилося. Працюєш і, здається, ніби все йде тихо, мирно, а, коли заглянеш людині в душу – там справжній ураган, пекло. Звичайно, є сім’ї, де панує повна гармонія. Їм і позаздрити можна.

У нього задавнена злість прокидається, наче зі сну. І тоді що хоч роби з собою, годі вгамувати недобрі почуття. А дружина ніби навмисне не помічає його роздратування. Мабуть, терпить, бо знає причину. Коханець заморочив їй голову, а вона задля миттєвої втіхи готова стерпіти все.

***

Нарешті в його душі запанував спокій, зникла втома. Тягар думок про кончину нарешті відійшов кудись далеко. Галина трохи змінилася, ніби нічого особливого не трапилося. Та інколи ніби щось находило на неї.

“Ні, видно, мені не втримати її біля себе. І на то нема ради, – думав Данило, – бо жінка, котра зрадила чоловіка, уже не може зупинитися. Гріх тягне покуту, а вона для неї заважка. Жінка стає заложницею свого зрадливого кохання. Чи воно колись минеться? Напевне, ні. Ох, як я ненавиджу і разом з тим люблю її! Вона це знає, тому їй легко зраджувати”.

Подружня невірність... гнітить, вибиває з життєвої колії. Данило інколи сумнівався у справедливості своєї підозри. Дивувався, як коханець може отак у його присутності безцеремонно кликати дружину на побачення. А він вдає, що йому байдуже, з ким вона розмовляє, притуплюючи її пильність. Здається, коханець затьмарив усе на світі, а може, Бог на цей час відібрав у неї розум?