Заслучанські робінзони

2

Саме в такий час й потрапили сюди наші мандрівники-однолітки, сусіди, яким разом не було й двадцять п'ять літ.

Льошка і Маруся готові були сперечатися в будь-який час і за будь-якого приводу і все ж жити не могли один без одного.

Бо ж росли разом. Обоє вчилися в одному класі, літом разом пасли оті кляті корови, разом нишпорили по всіх закутках, бо зроду цікавими були…

Вчилися обоє добре, читали багато книжок, особливо пригодницьких — Жюля Верна, Майна Ріда, Купера. Цікавили їх різні країни, "дикуни", індіанці, яких тепер, мабуть, й немає на світі. Захоплювалися різними пригодами з їхнього життя, що відбувалися років сто тому. Мріяли про пальми, джунглі, але жодного разу не бачили отієї пущі, яка починалася в декількох кілометрах за Случем. Взимку сидячі на печі,уявляли собі захоплююче, небезпечне полювання на тигрів, слонів, левів, але ні того, ні іншого не бачили, навіть за звичайної білкою, що стрибає з гілки на гілку не довелося поки що поспостерігати, бо ж телевізорів ще тоді не було.

Мріяли про море, про кораблі, але навіть по Случу, що протікає за кілометр від їхніх обійсть, ще не плавали

І ось нарещті наступили теплі дні, прийшла весна, а з нею двохтижневі канікули…, пора поліської повені і подорожі чайкою по залитих водою безкрайніх немовицьких лугах…

І ось наші задоволені мандрівники в напівзатопленій чайці-"душогубці" серед безмежного моря.

— Давай я допоможу тобі, вичерпаю воду чоботом, — запропонував хлопець.

— Нічого іншого не залишається, — легко погодилася Маруся. — Тільки боюся, що ти почнеш ворочатися, як ведмідь, і перевернеш чайку.

А я боюся, як би вона не перекинулася від твойого язика, — спокійно відповів Льошка і, знявши чобіт, почав вичерпувати воду і скоро на дні човника вже не хлюпала вода. Можна було плисти далі.

— Але ж до лісу, мабуть, далеко, — якось несміливо й тихенько промовила дівчинка.

— Що, злякалася? Вже нехочеш? — Підчепив Льошка.

— Тільки б ти не злякався, — насмішкувато відрізала Маруся.

— Ну, цього, бабо, не дочекаєшся! — самовпевнено свиснув Льошка. — Не перший раз по такому морю плаваю!

Льошка гріб обережно, але розмірено і сильно. Чайка пливла досить швидко. Ось наблизилися перші кущі, подекуди з води стирчить сухе бадилля кукурудзи: значить, вони вже за Случем. Але незабаром відкрилося інше, менше озеро.

— Бач, як воно тут, — озера йдуть одне за одним, — зауважив Льошка.

— Скажеш таке. Це ще невідомо. Може, під нами болото. Хто його тепер розбере? — відповіла Маруся.

Сильна світла струмінь, наче річка, перетнула їм дорогу, і човник почало відносити в сторону. Льошка вперто боровся з течією.

— Стережись! — Раптом гойкнула дівчинка.

Прямо на них неслася величезна рогата колода. Зіткнення було неминучим: розминутися з цею гіллястою колодою на такому незграбному судні було просто неможливо.

— Лягай! — Крикнув Льошка і сам притулився до дна човна. Потім простягнув вперед весло, уперся в стовбур і поступово почав послаблювати руки, щоб зменшити удар. Колода не зіткнулася з чайкою, але зате міцно зчепилася з нею, і далі вони попливли вже разом.

— Ось принесла її біда на нашу голову! — бурчала Маруся. — Як же тепер від неї відчепитися?

— Почекай, не гарячкуй, якось відчепимося, — спокійно сказав Льошка і поступово, не поспішаючи, вивільнив лодку.

Минули озерце, знову пішли кущі. Часом вони здавалися островами, але коли чайка наближалася, вони легко перетинали ці "острова" прямо по воді. Траплялися й дерева: верба і вільхи, навіть старі дикі яблуні, он і дуб розтрощенний блискавкою, під яким позаминулого року загинув десятикласник-пастушок, що «сховався' від бурі…

Попереду, вже недалеко, виднівся густий синій острівець з темних дерев.

— А він, здається, стоїть високо, на сухому місці, - визначив Льошка і тихенько встав, щоб подивитися. — Хочеться ноги випрямити, затекли…

— Та зачекай ти, не вставай, зараз приїдемо, — сказала Маруся, але й сама не втрималася, трохи підвелася і вдивлялася у далечінь.

— Здається, піщаний пагорб видніється, — промовила, дивлячись з-під руки.

Але човника завертів підводний вир, і не встигли мореплавці схаменутися, як їх закрутило і стукнуло об той осмалений, але все ще могутній стовбур дуба. Удар був несильний, він не заподіяв б великої біди, якби вони сиділи. А тепер — Льошка одразу полетів під Марусю, а весло впало далеко позаду чайки і завертілось у вирі. Стрімнина підхопила безпорадну лодчину і стрімко понесла далі…, чайка вдарилася боком об кострубату вільху і перевернулася…

Все відбулося так швидко, що Льошка, навіть не помітив, що робиться за його спиною. А Маруся, борсаючись у воді, не видавала ні звуку.

Оглянувся хлопець — ні човника, ні товаришки! Що за чорт?

— Марусю! — крикнув він.

— Шо! — Почулося зовсім близько. Глянув хлопець — і очам своїм не повірив.

— А де човник?

— Не знаю.

— Як не знаєш?

— Та так. Втік, поплив…

— Пригода, — спокійно відповіла дівчина, стоячи у воді по самі груденята, що виділялися кофтою спортивного костюма.

— Що ти наробив?

— А може, це ти наробила?

Так вони сперечалися, поки не пройшло перше враження від катастрофи. Ніхто нікого всерйоз не звинувачував, та й яка користь в цьому, але звичка посперечатися, дорікнути один одного позначилася й тут. І тільки добре насварившись, немовицькі мореходи почали шукати вихід з непростого становища.

А положення дійсно виявилося незавидним: їм нікуди було податися, крім лісу, що виднівся за півкілометра… Добре що були у спортивних еластичних костюмах і ті не дуже набухали під водою. Зняли гумові чоботята і побрели до острова…