Заслучанські робінзони

8

Сонце сідало за ліс. Останні промені його ковзнули по водному простору, а потім попрямували вгору. Загорілися вершини дерев, наче сонце освітлювало їх тепер більше, ніж вдень. Заграли на небі різнобарвні хмарки, яких, здавалося, до цього зовсім і не було. Від води війнуло холодком. Запанувала повна тиша.

Почуття самотності охопило новоспечених Робінзона і П'ятницю. І навіщо вони забралися сюди, так далеко від людей, від своїх близьких? Що їм тут робити? Коли Ж і як виберуться — невідомо.

Такі думки вперто лізли в голову обом, але хлопчача гордість не дозволяла визнати це не тільки дівчині, а й самому собі. Почав мучити голод, У міру того як опускалося сонце, ставало холодніше…

— Давай робити барліг! — скомандував Льошка, струснувши плечима і цим немов відганяючи від себе і холод, і голод й сумні думки.

Назбирали великих гілляк. Дрючками забили їх у піщану землю. Нарізали лози і обплели кругом багаття. Залишивши невеличкий прохід. Всередину стягнули все що змогли знайти навколо, а на додачу наламали соснових лапок. Верх накрили густими сосновими гілляками. Казалося, вийшов пристойний теплий прихісток — барліг, від якого мабуть не відмовився б сам ведмідь.

Друзі залізли в нього, деякий час припасовували і крутилися, як квочка в гнізді, потім затихли. Незважаючи на втому, довго не могли заснути. Положення, в якому вони так ненароком опинилися, було не з приємних. Ох і получать вони від батьків!? Як прожити ці дні? Скільки тривоги там вдома,!.. Одним словом, трагедія та й годі — було про що подумати.

— Тільки спочатку важко, — заспокоював вранці Марусю хлопець, — бачиш ця ніч була зовсім не поганою. Може, й до голоду помалу звикнемо.

— Вогонь в нас є, не дарма первісні люди поклонялися вогню, — міркував Льошка. Не дарма і релігії ведуть початок від нього. Навіть самому хочеться молитися на багаття. Всі ми так звикли до вогню, так легко добуваємо його, що здається, ніби так було завжди й інакше бути не може. Тільки попавши в скруту повністю відчуваєш, що означає вогонь, і уявляєш собі, як жили люди без нього.

Отже вогонь є,вода є. - потрібна дичина, і можна буде жити.

Запасли палива. Нагострили тички і вирушили на полювання…

Недалеко заглибились у ліс. І тут в гущавині промайнула тінь якогось невеликого звіра. Рухався він так обережно, що друзі ледь його вчули. Звір то з одного боку підходив, то з іншого, все ближче, ближче. Ось вже можна дізнатися, що це лисиця. На щастя, вона була безпечна для наших мандрівників. Покрутилися — і зникла.

Десь далеко, в гущині почулося протяжнее «ме-е, — ме-е-е'. Наші мисливці пішли на жалібний клич і побачили трагедію тваринного життя; розірвану вовками тушу корови. А біля неї геть зранене теля, в якому ще ледь-ледь жевріло життя.

Жаль було молодого життя, але його згасання продовжувало життя інших двох.

Доки тягли на тичках здобич до свого табору, життя її покинуло, тож і не треба було хлопчині брати смертний гріх на душу…

Оббілували невеличку тушу, нутрощі закопали подалі від свого пристановища, так Робінзон робив. Витягли жили і пліву. Попоїли і почали готуватися до бурі, бо там, десь над їхнім селом появилися чорна грозова хмара.

Укріпили стіни, підперши дрючками. Сплели з лози дверцята, накидали як найбільше віток на накриття, а над місцем де спали припасували шкурки зайця й теляти. Кругом куреня вирили канавки для стоку води. Впорались, коли вже темніло.

Повітря не тільки не свіжіло, а, здавалося, ставало навіть тепліше. Якесь густе мов у сільській бані. З боку села приглушено гуркотіло, сполохувала далека блискавка. Наближалася гроза…