Заслучанські робінзони

9

Робінзони міцно заснули і нічого не чули. Може, тому, що гуркіт був глухий, безперервний і посилювався поступово. Він зливався з шумом дерев, а до такого шуму вуха вже звикли. Не прокинулися і тоді, коли почали падати перші краплі теплого дощу.

Схопилися, коли зовсім близько гримнув грім. Минуло кілька хвилин, перш ніж обидва зрозуміли, в чому справа. Вода текла на багаття…

— Вогонь! Вогонь! — закричали і кинулися до багаття. Почали роздувати його, підкладати сухі гілки.

А дощ перейшов в зливу. Сучки сичали, не хотіли горіти.

— Дуй! Дуй! — кричали одне одному, уткнувшись обличчям трохи не в самі вугілля.

По спинах періщив дощ. Тільки там де були шкірки залишилося сухе місце. Вмить багаття було перенесено туди. Двигтіла від грому земля, блискавки безперервно світили в небі,вітер розгойдує дерева. Поруч щось затріщало. Однак бідолахи нічого цього не бачили і не чули. Вони бачили лише своє багаття, яке могло загинути буквально на очах. Сучки, підкинуті в нього, не тільки не загорялися, а, навпаки, здається, остаточно придушили вогонь. Спочатку йшов ще густий дим, але скоро і він почав зменшуватися. Це було вірною ознакою, що вогонь вмирає.

— К чорту ці мокрі сучки! — крикнув Льошка і почав розкидати їх ногою.

— Що ти робиш? — в жаху вигукнула Маруся. Але Льошка уже стягнув з себе чобота і скмандував:

— Бери ножика і ріж! А все зайве — геть!

А сам розтягнув над собою спортивну куртку і нахилившись до самого вогника, почав підклади гумові смужки, що подавала Маруся. Підклав маленьких сухих трісочок і роздув невеличкий вогник, який хоч тріщав, шипів чорним димом, але горів.

Дві години тривала гроза, дві години йшов такий проливний дощ, що міг би залити будь-яку пожежу. Друзі давно промокли до останньої нитки, задубіли від холоду, але, здавалося, просто не відчували нічого цього.

Тільки напружено стежили за таким дорогим вогнем.

Маленький вогник безтурботно з тріском вигравав, немов крихітне дитя, не думаючі про біду, від якої його оберігають.

— Ура! Ми встояли! — закричали наші герої, коли гроза пройшла.

"Крихітне дитя" скоро виросло в величезне багаття, і його захисники повністю були винагороджені за свої незгоди.

Дим від багаття, здавалося, заповнив весь ліс. Зібравши більше палива про запас, друзі змогли, нарешті, просушити одяг. В цю ніч вже не спали — так і дочекалися сходу сонця.

На ранок зрозуміли, на цей раз обійшлося. Однак потрібно було братися за будівництво, щоб забезпечити себе не тільки вогнем, але й надійною домівкою.

— Доведеться побудувати такий курінь, як у Максима — сторожа з огородньої бригади — мудрує Льошка, — щоб у ньому і спати можна було, і для вогню вистачало місця.

— Не забувай, що, крім двадцяти пальців, у нас немає ніяких інструментів, — зауважила Маруся.

— А про ніж забула?

— Який там ніж, — ножик? — змахнула рукою дівчина.

— Ти бачила, як багато червонуватого каміння валяється в лісі. І на клейонку, що приніс вітер у ліс, хіба не звернула увагу. Спочатку зробимо щільний навіс, під який можна буде ховати вогонь у разі дощу. Навіть не для багаття, а для маленького запасного вогника. Вириємо печеру під деревом і там будемо його ховати- запропонував Льошка.

— Якщо так, то маленький вогник можна і в курені тримати, тільки комин вивести. Може й трохи димно буде, зате він не погасне в будь-яку зливу- й місце для нього зайве буде не потрібно — розсудливо погодилась дівчина.

Без сварки погодилися спочатку будувати "хату".

— Тільки треба попередньо підкріпитися, — сказав Льошка і попрямував до дерева, на якому вони вчора повісили м'ясо. Сунувся туди, сюди, а м'яса нема…

— Що за чорт? — Розвів він руками. — хтось з'їв?якийсь звір поцупив. — Щоб ти здох! — вилаявся наш Робінзон. — Видно, багато звірини сюди загнала повінь, а ми й не подумали про це. Ще й на нас можуть напасти…

— У нас немає таких хижаків, які нападали б на людей. Хіба вовки взимку, та й то якщо зграєю. А ось що нашу останню їжу вкрали — це зовсім кепсько, — заперечила вірна П'ятниця.

Положення відразу здалося самим безрадісним. Не тільки шкода було цього м'яса, але постало питання — як бути далі? Бо ж не кожен день вдається зловити руками зайця, а що ще можна зробити без рушниці?

Льошка зовсім опустив голову. Наскільки швидко і сильно закипала в ньому енергія, настільки ж швидко вона і зникала.

— Так можна тут загинути, — похмуро сказав він. — Ходімо шукати звідси вихід.

— Ні, Робінзоне мій, так не можна, — розсудливо заперечила П' ятниця. — З відчаю кидатися на всі боки — гибле то діло. Треба щось придумати, щоб їжі добути, а тоді шукати, як звідси вибратися — Ходімо на полювання хоч з голими руками, а там побачимо.

Підкинули в багаття найтовщі сучки й подалися "за здобутками". Попрямували в гущавину лісу, де поки ще не бували. За їхніми припущеннями, вчора вони пройшли кілометрів п' ять навколо острова, значить, можна вважати, що невідома місцевість має кілометрів з десять впоперек. Простір чималий.

— Хто його знає, що там, у лісі, - сказав Льошка. — Може, навіть йти туди небезпечно беззбройним. Повінь зробила ліс островом, на якому, видно, рятується все звірина з навколишніх місць.

І дійсно, кроків через триста сполохали зайця, потім другого. Зайці шмигали під самим носом, але наші "мисливці" нічого не могли зробити.

— Яка досада! — зітхнув хлопець. — Отак ці паскуди скоро почнуть знущатися над нами. Треба б лук змайструвати.

— Що ж ти думаєш, роби, — відповіла Маруся, — а поки хоч би яку здобич знайти, дивись, он близько біля дупла білка крутиться. Кажуть, іноді у них можна поживитися.

— Звісно, можна! — повеселішав Льошка і миттю видерся на дерево. Білка злякалася, перестрибнула на вершину і тривожно заметалася там.

Дупло було високо, біля нього від стовбура дерева відходила велика суха гілка. Хлопець швидко виліз, щільно влаштувався на сучку і запустив руку в дупло, але дна не дістав. Зате з дерева, за не широкою смужкою болота, побачив якусь напів розвалену будівлю. Поблизу неї на Г-подібній підставці висів уламок залізничної рельси.

— Ось і колишня військова казарма, а дзенькіт рельси звав содатів на обід. Бо ж у пасмурну погоду перед дощем, або на відлигу зимою, цей дзвін було чути навіть у дворі їхнього обійстя — здогадався наш спостерігач.

— Ура! Знайшов! — вигукнув він.

— Що знайшов! Що? — захвилювалася Маруся.

Льошка придивився ще трохи і як гаркне

— Казарму! І рельсу! Ми врятовані!..

— Йдемо туди, прямо! — сказав повеселілий вмить хлопець. Друзі весело направилися до тільки новивленої казарми.

Через кілька кроків Льошка зупинився.

— Дивись! — крикнув він. — Невже гриби? Може, і їх можна використовувати? Ні, здається, вовчі.

Маруся схилилися. Побачила бурі гриби, схожі на сушені груші, увіткнені гострими кінцями в землю. Безліч таких зморщених "груш" виднілося навколо.

— Це сморчки, — сказала дівчина, уважно розглянувши їх.

- Їх можна їсти?

— Можна, вони навіть смачні, але ці занадто старі. Сморчки — перші гриби нашого краю. Вони з'являються відразу, як тільки розтане сніг.

— Якщо можна їсти, нічого перебирати, — старі чи ні.

— Це як сказати. Старі небезпечні — отруйні.

— Тоді пошукаємо молодих.

— Пошукаємо.

Почали шукати, і через якусь годину назбирали повну кепку.

І тут на Марусю впало кілька крапель дощу.

— Дощ! — Йдемо додому, там вогонь, він може погаснути-закричала дівчина.