Заслучанські робінзони

5

Вранці зійшло сонце. Пригрівшись, обоє проспали до самого полудня.

Прокинулися, сіли, роззираються. Взяли зайця І пішли вглиб острівця, в надії на якийсь більш надійний і затишніший прихисток.

Швидко піднялися на вершину пагорба, на якому непосидющі сороки будували гнізда. І тут під деревом знайшли сорочачий скарб. Давно відомо, що цікаві сороки несуть до своїх гнізд всякі блискучі речі, які часто випадають з гнізд і валяються поряд. Так і було зараз. Наші мандрівники знайшли кольорову фольгу, шматочки скла, навіть одноокі окуляри.

Сонце світило так по-весняному весело й ласкаво. Як вже вам відомо, наші мореплавці читали багато мандрівних книжок, отож знали як розпорядитися лінзою з однооких окулярів… Невдовзі весело запалав вогник багаття, а над ним заяча тушка смажилась на рогатині.

— А хліба, солі де взяти? — поцікавилась Маруся.

— Коржиків, молока, бавука, цукерок! — перекривив Льошка. — Ех, ти! А як же папуаси живуть весь вік без цього? А ти і кілька днів боїшся прожити!

— Почекай, почекай, може, доведеться і проти нашої волі довго жити тут — кинула дівчина, дивлячись вперед.

Там місцевість знижувалася, переходила в болото, а за ним далеко знову блищала вода.

— Бачиш, і там вода. Значить, знаходимось ми на острові.

Перекусили. На душі зробилося веселіше. Продовжили розвідку. Якось вийшли на порівняно сухе місце і рушили було на південь, протее скоро з'ясувалося, що це всього лише клин, вершиною своєю впирається в озеро або болото. Довелося повернутися назад. Крокували добрі дві години. Гарний настрій давно було зіпсовано. Не тільки у Льошки, а й у Марусі в чоботях хлюпала вода. Геть втомилися нещаслива наша компанія.

Льошка нахилився, почав щипати зелений молоденький щавель

- Їж, пасися, в ньому багато вітамінів — запропонував хлопець дівчині.

Після такого зеленого "блюда" захотілося пити. Вода в озері булла каламутна. Отож довелося пошукати калюжу, де вона встигла відстоятися.

Сонце вже було на тому місці, коли тінь від увіткнутої в пісок метрової палиці, показує на три-чотири години пополудні.

— Йдемо прямо на сонце, може якось виберемося, — скомандував Льошка. Вони пішли на захід. Деякий час місця тут були досить високі. Піщаний грунт, гарний сухий бір. Але скоро знову вперлися в болото. Довелося повертати направо. Льошка розсердився:

— Так ми покружляємо і знову прийдемо на старе місце! Чого б це не коштувало, ми повинні вирватися звідси. З цього боку озера немає, тут тільки болото. Давай спробуємо!

Маруся вже повністю покладалася на начитанного Льошку. І без заперечень відважно кинулися вперед, за ним. Треба віддати їй належне: показала себе справжнім героєм. Разом зі своїм командиром вперто пробиралася крізь кущі, стрибала з купини на купину, грузла в трясовині і тут же допомагаючи один одному вибралися до… озера.

— Значить… треба йти в інший бік- невдоволено, ледь стримуючи розпач, промурмотів хлопчина.

— Може й так — погодилася з ним Маруся — бачиш, з води стирчать кущі і навіть дерева. Отже, це тільки паводок. Ходімо швидше туди, щоб встигнути до вечора оглянути останню сторону.

Становище було незавидне, а тут ще образливіше стало: стільки зусиль затратили — і все дарма. Мандрівники пройшли вже стільки шляху, і ось — треба повертатися.

Вибравшись на сухе місце, вони тут же, не затримуючись, попрямували на північ. На цей раз не втратили багато часу: відразу переконалися, що вибратися не можна. Далеко попереду блищала вода, а між ним і берегом, як і на тій стороні острова, кілометрів на два — на три розкинулося болото.

Коли настав вечір, наші мандрівники стояли біля того самого, сорочиного місця, під яким нещодавно розкладали багаття. Благо в ньому залишилися не погаслі жаринки і після невеликих зусиль Льошки, воно знову весело танцювало язиками полум' я.

— Ну, що будемо діяти? — звернулася Маруся до свого командира.

— Скажу, що у нас становище в тисячу разів краще, ніж у Робінзона, який потрапив на пустельний і безлюдний острів серед океану. І я не раз заздрив йому, читаючи про це в захопливій пригодницькій книзі.

— Спасибі тобі на доброму слові.

— Не все так безнадійно? Нам доведеться просидіти тут не більше тижня, ти ж добре знаєш сама, сільки зазвичай триває повінь.

А у Робінзона такого шансу не було. Тай він там був один єдиний, поки не приручив П' ятницю, а ми удвох, і будемо, як Робінзон і П'ятниця.

— Нічого собі — тиждень. Як же ми проживемо цей час без харчів?

— А, це буде залежати від нас самих.

— До того ж, може, хтось випадково приб'ється сюди?

— Хоча, краще на це не сподіватися. З кожним днем озеро відсуватиметься все далі від нас, а на його місці залишиться болото, через яке навряд хто посунеться.

Спокійні й розсудливі міркування хлопця дещо заспокоїли дівчину. Тепер хоч вони знають, що їх чекає і що вони повинні робити.

— Ось твоя мрія й збулася, — усміхнулася Маруся.

— Можеш тепер і вогонь видобувати, і жити тут, як дикун з П'ятницею.

— Це правда, — почесав Льошка потилицю, — але на ділі виходить зовсім не так захоплююче, як здавалося раніше.