Заслучанські робінзони

3

Сонце вже повернуло на другу половину дня. Безкрайній водний простір іскрився на сонці. З півдня трохи дихав теплий вітерець. Вода хлюпала біля дерев. Зі свистом пролетіли дві качки. Сонце приємно зігрівало мокрий одяг. Настрій покращився, особливо хлопчини. Він навіть почав жартувати:

— Коли-небудь ще раді ми будемо, що так вийшло. Тут тобі і море, і корабельна аварія, і таємничий острів. Може, навіть якісь страшенні чудовиська зустрінуться

— Невелике щастя, з нічим на безлюдному острові залишитися, — заперечила Маруся.

— А ти хочеш, щоб тобі все готовеньке подали? Тоді вже краще було дома сидіти.

— Я краще би зараз сиділа вдома. Бо лише такий, як ти, дурний хлопчище радів би нашому становищу.

— Ех, ти! — Докірливо кинув Льошка. — Що ж далі буде, якщо ти вже розкисла? — усміхнувся.

Пробрівши тетрів за триста друзі відчули під ногами тверду землю і невдовзі дісталися до такого місця, де і руки і ноги грузли в багнистому дні.

— Що ж тепер робити? — Роздумував Льошка, зупиняючись біля куща. — Ні плисти, ні йти…

— Мабуть треба повзти на руках, — сказала Маруся і, розпластавшись на воді, легко попливла, перебираючи руками по землі. За нею кинувся і Льошка.

Все йшло добре, поки тіло трималося на воді. Але коли до берега залишилося метрів п'ятдесят, обоє "сіли на мілину": рухатися далі стало неможливо. Не можна було ні спертися руками, ні піднятися на ноги-від кожного руху наші пострадалі все більше грузли в болоті. Хоч бери та назад повертай!

Друзі чіплялися за кожний корчик, за торішню осоку — аби знайти опору. Повільно, повільно, але наблизились до бажаного берега.

Вибралися на берег ледь живі, геть обліплені багнюкою, тремтячі від холоду.

Берег виявився дуже затишним. Досить високий, сухий, він виходив на південь і тому добре нагрівався сонячними променями. Під пологом вікових сосен не відчувалося ні найменшого вітерця. Від нагрітої землі віяло теплом, як в погожий літній день. Особливо вабили до себе плями чистого білого піску. На нього й звалилися наші мореходи.

— А тут було б зовсім непогано, якщо б… — Сказав Льошка втомленим голосом.

— Якщо б не це "якщо б", було б справді добре, — з усмішкою погодилася

Маруся. — Але, якщо ми висохнемо в такому брудному одязі, буде ще гірше: станемо справжніми муміями.

— Для тебе це особливо небезпечно, з твоїм волоссям будеш справжнім пугалом, — засміявся хлопець.

— Та й тобі буде не краще, — відповіла Маруся. — Треба змити цю грязюку і висушити одяг, поки сонце гріє.

— Треба, — ствердно кивнув Льошка.

Але обоє залишилися лежати нерухомо.

— Нічого не поробиш, доведеться вставати, — сонним голосом знову промовила Маруся.

— Доведеться, — погодився Льошка. — Ти йди по ту сторону сосни, я дивитися у твій бік не буду…

Всього одягу було: два спортивні костюми, дві футболки, дві пари гумових чобіт), а з речей- поломаний Льошчин перочиний ножик, гребінець для волосся й круглее Марусине дзеркальце. Перетрусили кишені і підрахували все своє майно.

Коли витрусили кишені, в обох носи опустилися до неможливого низько. Бо ж навіть сірників не було…

Але сперечатися не було часу. Друзі знайшли невелику чисту затоку, виполоскати одяг і в чотири руки вичавили синтетичну матерію так, що в ній, здавалося, не тільки води, але і живого місця не повинно було б залишитися. Розвісили на сонці, а самі сіли на пісок під корінням великої сосни. Скаржитися на холод ще не можна було, проте сонце неухильно спускалося до обрію, а одяг на вологому повітрі сох повільно. Дбайливо розклали для просушування і все інше майно

До цих пір у них не було часу замислюватися про свою подальшу долю. Тепер же, коли обоє сиділи голяком по різні боки дерева, мимоволі думалося про завтрашній день.

— А що, якщо нам кілька днів доведеться блукати тут, поки виберемося? — злякано мовила Марія.

— О, це було б величезним щастям! — вигукнув Льошка.

— Спасибі тобі за таке щастя! — хмикнула дівчина. — А що їсти будеш?

Чи може вирішив з голоду померти?

— Що ти ниєш! — скривився хлопець. — Тобі б на печі сидіти,і з ляльками бавитись, Хіба ж можна загинути, знаходячись весною на острові, за якихось п'ять кілометрів від рідної хати. Хоча й на безлюдному острові. Це тобі не бразильські джунглі, не африканські ліси.

Хоча сонце ще й світило, але вже не гріло. Довгі тіні простяглися від дерев. Зробилося прохолодно.

— Нічого не поробиш, доведеться надягати вологий одяг, — зітхнула Маруся.

— Не біда, досохне на тілі, - бадьорився Льошка.

А коли одяглися, він якось нерішуче запропонував:

— Може, підемо, пошукаємо, якийсь прихисток?

— Куди ти підеш проти ночі? — Відповіла Маруся. Навіть по знайомій дорозі ризиковано йти в такий час. Ми ж можемо проблукати цілісіньку ніч…

— Ні!. Не бійся. Ми мабуть попали на покинуте стрільбище. Пам' ятаєш, як пару років тому з-за Случа було чути автоматні черги пострілів. Та й батько мені казав, що за рікою є стрільбище, і навіть у деякі дні там забороняли траву косити… Отож завтра треба розвідати, може щось потрібне для нас тут залишилося.