Затруєна чаша. Тінь левіафана Кн.1

Розділ 1

СТІНИ МАЄТКУ ВИРИНУЛИ З РАНКОВОГО ТУМАНУ ПЕРЕДІ мною: довгі, темні й обтічні, наче морська істота, що викинулася на берег. Я крокував уздовж них, силкуючись не зважати на калатання свого серця і цівочку поту, що стікала по шиї. Попереду в тумані мерехтіло слабке блакитне світло. З кожним моїм кроком те сяйво твердло, доки з нього не сформувався май-ліхтар, підвішений над службовим входом; а там, спершись на стіну, мене чекала постать чоловіка в мундирі та блискучому шоломі.

Принцепс зустрічав мене поглядом. Він підняв одну брову, і та повзла дедалі вище з кожним моїм кроком. Коли я врешті зупинився перед ним, брова вже майже сховалася під чуприною.

Я прокашлявся, сподіваючись звучати поважно, і відрекомендувався:

— Сигнум Дініос Кол, асистент слідчої. Я прийшов оглянути труп.

Принцепс моргнув і зміряв мене очима. Це тривало хвильку, адже я був майже на голову вищим від нього.

— Ясно, сер, — промовив він і стримано вклонився — на чверть справжнього поклону, щонайбільше третину, — проте з місця не зрушив.

— Хіба ви не знайшли труп? — запитав я.

— Знайшли, сер, — повільно відповів чоловік і глянув повз моє плече на туманну алею позаду.

— Тоді у чому річ?

— Ну, е-е-е... — ще один позирк на алею за моєю спиною. — Даруйте, сер, але... де вона?

— Перепрошую? — я розгубився. — Яка ще «вона»?

— Слідча? Коли вона прибуде?

Я стримав легке занепокоєння. Мене вже запитували про це під час виконання інших доручень моєї наставниці, але зовсім інша річ, коли йдеться про чиєсь мертве тіло.

— Слідча не зможе прийти особисто, — відповів я. — Мене прислали оглянути місце події, допитати слуг та інших свідків, а потім про все їй доповісти.

— Слідча збирається проводити розслідування... не прийшовши особисто? — здивувався він. — Дозвольте запитати: чому, сер?

Я придивився до принцепса. Його коротка кольчуга поблискувала у тьмяному світлі, кожне її кілечко вкривали крихітні росинки. Дуже вишукано. Підперезаний візерунчастим поясом, над пряжкою випинався гладкий живіт — ознака початку середнього віку, як і проблиск сивини в бороді принцепса. Чорні чоботи ретельно начищені, оздоба сплетена зі шкіри, пофарбованої водоростями. З усього одягу на його тілі стандартними були тільки довгий меч у піхвах і багряний плащ, який свідчив про службу принцепса в Аптетикалі — імперській адміністрації, відповідальній за нагляд над численними органічними видозмінами Імперії. Решту свого вбрання він напевне придбав сам і, ймовірно, за кругленьку суму.

Усе вказувало на те, що хоча моє звання сигнума формально перевищувало принцепса, однак цей чоловік був не тільки старшим і заможнішим від мене, а ще й, імовірно, побачив за свою службу більше, ніж я зміг би собі уявити. Неспроста він дивується, чому це слідча прислала двадцятирічного хлопчака в паскудних чоботах вивчати місце злочину самотужки.

— Слідча зазвичай не приходить розслідувати, Принцепсе. — пояснив я. — Вона відсилає мене оцінити ситуацію і, спираючись на мою доповідь, робить відповідні висновки.

— Відповідні висновки, — ніби відлунням повторив принцепс.

— Саме так.

Я чекав, коли ж він дозволить мені увійти, але той і далі стояв біля входу. Я завагався, чи не доведеться наказувати принцепсові впустити мене в маєток, адже мені ще не випадало віддавати безпосередні накази офіцерові іншої імперської адміністрації, і я не до кінця був певен, як це робиться.

На щастя, принцепс зрештою промовив: «Гаразд, сер...» — і потягнув руку до кишені. Він вийняв звідти маленький бронзовий диск, посередині якого у пробірці хлюпалася чорна рідина.

— Крокуйте впритул до мене, сер. Старенький уже цей вхід, тому може вередувати.

Він повернувся обличчям до службового входу: округлого отвору в гладенькій чорній стіні навколо маєтку. По той бік проходу звисали в'юнкі волохаті ліани зеленкувато-жовтого кольору. Від наближення принцепса вони затремтіли, збурилися, засмикались — і розступилися, щоб нас пропустити.

Проходячи повз цю завісу, я не відставав від принцепса ні на крок, згорбившись, щоб не зачепитися головою. Обвислі пагони ліан пахли солодкаво й нудотно. Вони лоскотали мою шию ззаду, імовірно, видозмінені, щоб тягнутися до плоті, і якби принцепс не мав із собою «ключа» — пробірки з реагентами в руці — нас обох паралізувало б, якщо не гірше.

Ми вийшли на подвір'я маєтку. Попереду в ранковій темряві мерехтіли десятки май-ліхтарів, що погойдувалися на двосхилому даху величного будинку високо на пагорбі. Будинок оточувала веранда, а на мотузкових сітках цвів яскравий декоративний мох, що затуляв вікна від ранкового сонця. Підлога на веранді простора й гладенька, дошки відполіровані до блиску. Східний куток був обкладений подушками — така собі мініатюрна альтанка для чаювання, ось тільки на місці чайного столика стояв здоровенний череп якоїсь тварюки з рівно спиляною верхівкою. Доволі моторошна оздоба, як на таке вишукане помешкання — а помешкання було неабияке, однозначно найвишуканіший будинок, що траплявся мені на очі.

Я зиркнув на принцепса. Той помітив моє збентеження й самовдоволено посміхнувся.

Я обсмикнув мундир Юдексу на своїх плечах. Для мене не знайшлось уніформи за розміром, і я раптом відчув, що маю вигляд збіса дурнуватий, коли отак запакований у тісну синю тканину.

— Як вас звати, Принцепсе? — запитав я.

— Даруйте, сер, що не сказав одразу: Отіріос.

— Чи вдалося встановити особу загиблого, Отіріосе? — продовжив я. — Наскільки розумію, з цим виникли певні труднощі.

— Так, сер. Ми гадаємо, що це Командир Тактаса Блас, з Інженерів.

— Ви так гадаєте? Чому гадаєте?

Отіріос поглянув на мене скоса.

— Сер, вам же доповіли, що причиною смерті стала видозміна?

— Так?

— Ну... після такого процесу буває важко визначити, чиє це тіло, сер, — Отіріос перевів мене через дерев'яний місток над тоненьким струмком. — Або навіть, — додав він, — визначити, що це взагалі чиєсь тіло. Для цього й потрібні ми, Апти.

Отіріос махнув рукою на туман удалині. Я уважно вдивився в імлу й помітив силуети, які блукали садом, так само вбрані в темно-червоні мундири й плащі; кожен носив із собою щось схоже на пташину клітку, та замість пташок у них були тендітні папороті.

— Шукаємо зараження, — пояснив Отіріос, — але поки нічого не виявили. Жодна з чутливих до зараження рослин ще не побуріла й не відмерла, сер. Жодних ознак зараження на території маєтку.

Принцепс довів мене до вхідних дверей із тонкої папіроті. Поки ми наближалися до будинку, я немовби розчув усередині нього якийсь протяжний, неперервний звук. І зрозумів, що то вереск.

— Що це таке? — запитав я.

— Мабуть, служнички, — відповів Отіріос. — Можете собі уявити: це вони, ем, побачили все першими, тому й досі неабияк схвильовані.

— Хіба тіло не виявили ще кілька годин тому?

— Так, але вони продовжують вибухати гнівом. Коли ви побачите тіло, сер, то зрозумієте чому.

Я прислухався до криків, нестямних і надривних, силкуючись утримати незворушний вираз обличчя та наказуючи тримати себе в руках. Я служив офіцером Юдексу, імперської адміністративної гілки, відповідальної за судочинство та правосуддя у всій Імперії. Мені належало ввійти в цей розкішний дім, навіть якщо він дзвенітиме від крику.

Отіріос відчинив двері. Верески стали значно голоснішими.

Я розумів, що моя сеча повинна втриматися всередині тіла, проте, якщо ці крики незабаром не стихнуть, усе може піти не за планом.

Отіріос завів мене всередину.

ПЕРШ ЗА ВСЕ мені впала в око чистота приміщення. Не просто відсутність бруду й плям — усе навколо видавалося стерильним, незважаючи на вишуканий інтер'єр: обідні дивани були занадто гладенькі й лискучі, а виткані з шовку килимки лежали на підлозі бездоганними квадратами, наче їх не топтала жодна нога. У всьому домі затишку й комфорту було не більше, ніж на лезі скальпеля.

Утім, розкоші тут точно не бракувало: мініатюрні май-дерева видозмінені так, щоб вони росли вниз зі стелі, як люстри — такого я ще не бачив — а їхні плоди ледь не репалися від крихітних сяючих май-червів, які заливали нас мерехтливим блакитним світлом. Мені здалося, що тут навіть повітря дороге — і недарма: у кутку кожної з основних кімнат ріс масивний гриб-кірпіс — його чорне тіло пристосоване всмоктувати повітря, очищувати його й випускати назад охолодженим.

Звідкись у маєтку продовжував лунати вереск. По моїй спині пробіг холод, ніяк не пов'язаний з температурою повітря в кімнаті.

— Ми зібрали всіх слуг і свідків тут, у будинку, як і наказала слідча, — сказав Отіріос. — Гадаю, ви захочете допитати їх, сер.

— Дякую, Принцепсе. Скільки їх усього?

— Семеро: чотири служниці, кухарка, садівник та економка.

— Кому належить цей маєток? Я припускаю, не Командирові Бласу?

— Ні, сер. Цей будинок належить клану Хаза. Хіба ви не помітили емблеми? — Отіріос махнув рукою на значок, що висів над вхідними дверима: самотня пір'їна між двома деревами.

Це змусило мене задуматись. Клан Хаза був одним із найбагатших в Імперії й володів її величезними угіддями у внутрішніх колах. Приголомшлива розкіш цього приміщення почала набувати сенсу, проте все інше стало ще більш заплутаним.

— З якого це дива Хази придбали будинок у Даретані? — запитав я спантеличено.

— І гадки не маю, сер. Мабуть, уже поскупляли всі будинки деінде. — знизав плечима Отіріос.

— Чи є тут зараз хтось із клану Хаза?

— Якщо і є, сер, то він мастак ховатися. Та економка мала б знати.

Ми просувалися довгим коридором, у кінці якого нас чекали чорні двері зі скеледрева.

Повітря біля дверей наповнював легкий запах: щось солодкаве і затхле, з домішкою тухлятини.

Мій шлунок здригнувся. Я нагадав собі тримати голову високо й зберігати насуплений стоїчний вираз, як справжній слідчий асистент. Тоді також мусив пригадати, що я і є справжній слідчий асистент, хай йому грець.

— Ви вже розслідували багато смертей, сер? — запитав Отіріос.

— Чому ви питаєте?

— Просто цікавлюся, з огляду на особливості цієї.

— Жодних. Здебільшого ми зі слідчою викривали шахрайства серед службовців тут, у Даретані.

— Ви розслідували те вбивство торік, коли п'яний вартовий прикінчив напарника на посту?

Щось напружилося у моїй щоці.

— Посада Слідчого Юдексу з'явилася тут лише чотири місяці тому.

— Ага, бачу, сер. Але хіба ви не розслідували смерті на попередньому місці роботи?

М'яз щоки напружився сильніше.

— Коли слідча прибула сюди, — заговорив я, — вона обрала мене за асистента з-поміж місцевих Екзальтів. Тому. Ні.

Отіріос на мить сповільнив ходу.

— Тобто... ви пропрацювали у Юдексі лише чотири місяці, сер?

— До чого ви ведете, Принцепсе? — я роздратувався.

У кутику його рота знову заграла посмішка:

— Що ж, сер, — промовив Отіріос, — серед усіх можливих смертей я точно не побажав би вам починати з цієї.

Він відчинив двері.

КІМНАТА ВИЯВИЛАСЯ спальнею, такою ж просторою, як і решта у будинку, з широким м'яким моховим ліжком в одному кутку і папіротевою перегородкою, що відділяла, на мій здогад, купальню — бо хоча сам я ніколи не бачив купальні всередині будинку, проте знав, що такі існують. В іншому куті висів май-ліхтар, а в кутку по діагоналі від нього стояв ще один гриб-кірпіс. Біля нього лежали дві дорожні скрині й шкіряна торбина. Напевно, майно Командира Бласа.

Проте з усього інтер'єру найбільше впадав в око острівець листяних дерев посеред кімнати, оскільки вони росли з тіла людини.

Чи радше крізь тіло людини.

Мрець висів посеред спальні, пронизаний численними стрункими деревцями, проте, як і казав Отіріос, спершу взагалі було складно визначити, що це чиєсь тіло. З гущавини виднілися частина тулуба і трохи лівої ноги. Те, що я зміг роздивитися, нагадувало чоловіка середнього віку в пурпуровій уніформі Імперського Іялету Інженерії. Його права рука зникла безслідно, а праву ногу поглинув клубок коріння, що пробивалося з деревних стовбурів і вгризалося в скеледревну підлогу кімнати.

Я витріщився на коріння. Здається, серед закручених кілець можна було розпізнати рожевуватий шматок стегна.

Мій погляд опустився вниз — на підлозі розпливлося ціле море крові, гладеньке й блискуче, як чорне скло дзеркала.

Щось у моєму шлунку зазміїлося, наче вугор, що намагався вискочити.

Я наказав собі зосередитись і дихати, тримати себе в шорах. Тепер це те, чим я заробляю на життя.

— До нього безпечно підходити, сер, — якось занадто життєрадісно озвався Отіріос, — ми вже перевірили цілу кімнату. Не хвилюйтесь.

Я підійшов ближче до рослин. То були не зовсім дерева, а якісь довгі гнучкі тростини, що нагадували стрілочерет, порожнисті, здерев'янілі стебла якого використовували для виготовлення трубопроводів і риштування. Кущ пагонів очевидно проріс між Бласовим плечем і шиєю — я помітив, що серед них застряг край хребця, і стримав ще одну хвилю нудоти.

Найбільше мене шокувало Бласове обличчя. Здається, пагони вирвалися з його тулуба, відрощуючи численні гілки, й одна з них пробилася навскоси крізь Бласів череп, вигнувши йому голову під жахливим кутом; проте потім ця гілка якось огорнула собою череп над верхньою щелепою, поглинувши обличчя, ніс та вуха. Від Бласового лиця залишилася тільки нижня щелепа, відвисла в німому крику; а в деревині над нею — півколо зубів і піднебіння, напівзанурені в борознисту кору.

Мій погляд прикипів до його підборіддя, на якому була легка щетина сталевого кольору та блідий шрам скраю — слід від якогось нещасного випадку чи сутички. Я продовжив оглядати мерця. Ліва рука вкрита русявим волоссям, пальці мозолисті й потріскані від багаторічної праці. Лосини на лівій нозі просякли темною кров'ю настільки, що її надмір зібрався в чоботі, наповнивши його, ніби глек пий-вина.

Щось крапнуло мені на голову, і я підвів угору очі: пагони пробили дах будинку, і ранковий туман крапля за краплею просочувався всередину.

— Стирчать на десять п'ядей над будинком, якщо бажаєте знати, сер, — повідомив Отіріос. — Проштрикнули чотири п'яді даху, ніби то був риб'ячий жир. Словом — величенька рослина. Досі не бачив нічого подібного.

— Скільки часу на це пішло? — прохрипів я.

— Менш ніж п'ять хвилин, сер. Принаймні так запевняють слуги. Будинок здригнувся так, що вони прийняли це за землетрус.

— Чи мають Апти щось, здатне на таке?

— Ні, сер. Аптетикал має всеможливі щепи та просочення, що контролюють ріст рослин, скажімо, сочисту пшеницю, яка достигає за чверть сезону, або фрукти, що виростають у три-чотири рази більшими за звичайні. Але ми не виводили нічого, здатного вирощувати дерева за лічені хвилини... або проростати всередині людини, звичайно ж.

— Чи є підстави вважати, що це умисне вбивство?

— Недостатньо, сер, — відповів Отіріос. — Блас — Інженер, багацько подорожує. Міг ненароком ковтнути щось по дорозі або підчепити зараження, а це поки неможливо визначити.

— Чи відвідував він ще когось у місті? Або зустрічався з іншими зараженими службовцями чи імперськими працівниками?

— Начебто ні, сер, — відповів Отіріос. — Здається, він вирушив із сусіднього кантону і прибув сюди, нікого не зустрівши.

— Чи є якісь відомості про випадки подібного зараження?

Отіріос зневажливо зморщив губи.

— Що ж, зараження трапляються по всій Імперії, сер. Здичавілі просочення, щепи й видозміни... Одне на інше не схоже. Треба буде перевірити.

— Якщо це зараження, то воно мало б поширюватися, правильно?

— У цьому... і полягає суть зараження, сер, — протягнув Отіріос.

— Тоді як так вийшло, що, окрім цього чоловіка, не заразився ніхто й нічим?

— Станом на зараз важко сказати, сер. Ми поки вивчаємо Бласові поїздки. Він об'їжджав зовнішні кантони, зокрема й морські мури, оглядав усе будівництво. Вогкий... — він затнувся. — Вогкий сезон не за горами, як не крути.

Я кивнув із кам'яним обличчям. Наближення вогкого сезону нависало над зовнішніми кантонами Імперії так грізно, що ігнорувати його було однаково, що намагатися забути про існування сонця.

— Ніхто не заходив у цю кімнату перед Бласовим прибуттям? — запитав я. — Не торкався нічого?

— Слуги заходили, звичайно ж. Тут ми мусимо покладатися на їхні свідчення.

— І жодних ознак спроби злому?

— Ні, сер. Це місце захищене краще за Санктум Імператора. Сюди й близько не підберешся без реагентного ключа.

Я мовчки зважив ці слова, пригадуючи кількість вікон і дверей у будинку.

— Буде чудово, якщо ви зможете пояснити це, сер, — мовив Отіріос.

— Що? — перепитав я.

— Чудово для кар'єри, — чергова посмішка, але вже трохи жорстока. — Ви ж цього хочете, правда, сер? Підвищення? Гадаю, кожен службовець про це мріє.

— Я хочу виконати свій обов'язок, — відрубав я.

— Авжеж, сер, як скажете.

Я подивився на Отіріоса хвильку і сказав:

— Будь ласка, дайте мені трохи часу, Принцепсе. Мені треба закарбувати кімнату.

ОТІРІОС ЗАЛИШИВ МЕНЕ наодинці перед понівеченим трупом і зачинив двері. Я розкрив карбувальницьку сумку при своєму боці. Усередині були ряди крихітних закоркованих пляшечок, і кожна містила по кілька крапель рідини: одні блідо-оранжеві, інші зеленкуваті. Я витягнув одну пляшечку, відкоркував, підніс до носа і вдихнув.

Їдкий запах лугу вдарив мені в ніздрі так, що аж засльозилися очі. Я принюхався ще раз, упевнитися, що ця їдь міцно засіла у мене в голові. Тоді заплющив очі й вдихнув.

Щось немовби залоскотало мої очі зсередини, затріпотіло, наче моя голова була акваріумом, повним в'юнкої риби. Тоді з пам'яті виринув спогад.

Голос моєї наставниці, слідчої, зашепотів на вухо: «Коли прибудеш на місце злочину, Діне, уважно оглянь кімнату. Перевір усі можливі входи та виходи. Роздивися все, чого міг торкатися загиблий. Зверни увагу на непомітні й забуті місця. Закутки, які слуги не здогадались би прибрати».

Я розплющив очі й зосереджено поглянув на кімнату — лужний запах досі тримався в моїй голові. Я поглядом вивчав стіни, підлогу, розташування усіх меблів і речей, обриси кожної тіні, складки кожної ковдри — і все, на що я звернув увагу, усі образи чітко закарбовувалися в пам'яті.

Велична та священна Ханумська Імперія давно підкорила своїй владі життєву силу: коріння й гілля, плоть і кістки. І як гриб-кірпіс у кутку видозмінили для охолодження й очищення повітря, так і я, Імперський карбувальник, зазнав видозміни, щоб раз і назавжди запам'ятовувати все пережите.

А я споглядав далі, час від часу принюхуючись до пляшечки. Карбувальники запам'ятовували все, проте не завжди легко й швидко вдавалося викликати спогади. Нюх міг дати підказку: як і звичайні люди, карбувальники пов'язували спогади із запахами; тож пізніше, щоб доповісти ситуацію слідчій, я відкоркую цю ж пляшечку, наповню свою голову цими ж випарами й використаю їх як орієнтир, щоби пригадати свої враження. За це дехто казав, що карбувальники «не відривають носа від пляшки».

Оглянувши кімнату, я ступив уперед і, примружившись, обійшов навколо пагонів. Так мені впало в око, що один пагін устиг розцвісти білою квіткою — вона була самотня і квола, проте, без сумніву, справжня.

Я підійшов ближче, оминаючи калюжу крові, й роздивився той цвіт: від нього нудотно тхнуло, немовби від пий-винної блювоти. Внутрішні пелюстки були яскраво-фіолетові й поцятковані жовтим, тичинки темні й закручені. Гидотна квіточка насправді.

Тоді я повиймав усі Бласові речі та розклав їх перед собою: гаманець із талінтами; невеликий ніж; комплект сорочок, жакетів, лосин і поясів; видані Імперією піхви та довгий меч з оздобленою офіцерською гардою; легка кольчуга, мабуть, для надзвичайних випадків, адже справжній бойовий обладунок було б нелегко тягати за собою; і насамкінець — баночка олії.

Я принюхався. Вона пахла приємно, навіть у цій просмердженій кімнаті. Спеції, апельциновий лист, вино з прянощами, можливо, ладан. Мої повіки затремтіли, поки я шукав у спогадах схожий аромат, — і зрештою знайшов щось подібне.

Трохи більше ніж рік тому Леоні, моя подруга, піднесла баночку до мого носа і сказала: «Ефірні олії. Для масажів і ще дечого. Недешеві!»

Утім, ця баночка була значно вишуканішою. Я покрутив її в руці, а тоді повернув на місце — і раптом помітив, що дещо пропустив: маленьку книжечку.

Моє серце ніби впало. Я розгорнув тоненький зшиток і прогортав сторінки. Аркуші були вкриті дрібним письмом, ледь розбірливим для більшості людей, — перед моїми ж очима літери на сторінці тремтіли й вигиналися, і я знав, що прочитати їх буде надзвичайно складно.

Я озирнувся на зачинені двері. Було чутно, як Отіріос розмовляє в коридорі. Я скривився і заховав книжечку до кишені. Виносити докази з місця злочину було грубим порушенням протоколу, але я звик читати у власний спосіб — який не годився для цього місця.

— Пізніше, — сказав я собі. — А тоді ми повернемо її на місце.

Після цього я обстежив купальню — це була крихітна кімнатчина з вікном над ванною зі скеледрева. Вікно здавалося замалим, щоби пролізти крізь нього, та я все одно вирішив, що потім пошукаю сліди на траві внизу.

Я роздивився поліроване бронзове дзеркало на стіні купальні, постукав по ньому й пересвідчився, що воно прилягає до стіни. Оглянув труби зі стрілочерету, тоді відступив і задивився на стіни та стелю, розмірковуючи, як гаряча вода з далекого бойлера тече цими трубами у скеледревну ванну. Якісь новітні чудеса.

Тоді я озирнувся і не повірив власним очам: на стінах із папіроті проступала цвіль, переважно під стелею, — маленькі чорні плямки то тут, то там.

Я ще ніколи не бачив цвілі на папіротевих стінах. Тим паче не сподівався знайти її на цих стінах, таких чистих і вибілених. Люди використовували папіроть по всьому Зовнішньому Колу Імперії, почасти через її стійкість до плісняви та грибків, — але також через те, що стіни, які обвалювалися через землетруси, краще було робити не з каменю.

Я придивився до цвілі й знову понюхав пляшечку з лугом, упевнившись, що з легкістю пригадаю це видовище. Тоді ще раз зиркнув на мерця, напівлюдину, застиглу в болісному крикові. Крапля води зірвалася з діри у стелі й приземлилася в його чобіт, вихлюпнувши крихітну брижу крові за край халяви. Криваве озеро на підлозі розтеклося ще на частку п'яді.

Мій шлунок стиснувся. Я зазирнув у поліроване бронзове дзеркало, звідки на мене витріщилося застигле обличчя.

Дуже юне чоловіче обличчя, з копицею густого чорного волосся, темними тривожними очима та сіруватою шкірою людини, яка зазнала суттєвих просочень і видозмін. Я роздивився його витончене підборіддя і довгий ніс. Гарненькі риси — не мужні, не хвацькі, не привабливі, а саме гарненькі, і якими ж незграбними вони були на людині високого зросту.

Не обличчя Слідчого Асистента Юдексу. Не людина, яка зараз на своєму місці. Усього-на-всього хлопчисько в костюмі, що мавпує повноваження, про які не мав би й мріяти.

І що сталося б із цим юнаком, якби хто-небудь дізнався, як він насправді отримав цю посаду?

Щось у моєму шлунку крутилося, корчилось і звивалося. Я кинувся до віконця купальні, висунувся крізь нього і виблював фонтаном на траву внизу.

— Якої сраки!.. — вигукнув хтось.

Я виглянув униз, хапаючи повітря. У саду двоє офіцерів-Аптів витріщалися на мене із шокованими виразами на обличчях.

— А-а-а... — протягнув один з них.

— От лайно, — я сплюнув, відхилився назад і зачинив за собою вікно.

Я НЕ МАВ НОСОВИЧКА, тому витер губи внутрішнім боком мундира. Втягнув повітря і ковтнув три, чотири, п'ять разів, намагаючись засмоктати гіркоту назад усередину, замкнути її в собі. Тоді я обережно обійшов калюжу крові, рушив до дверей спальні й відчинив їх — та біля виходу завмер.

Отіріосів голос плив по коридору, балакаючи з іншим Аптом-охоронцем.

— ...надутий шмаркач, ще навіть борода не пробилася,— казав він. — Я щось чув про нього від інших Екзальтів. Здавалося б, найтупіший з усіх, ледь не вилетів разів зо сто. Дивуюся, що він тепер працює на слід...

Я різко виступив уперед:

— Принцепсе.

— О... так, сер? — схаменувся Отіріос, коли я вийшов з-за рогу.

— Я збираюся оглянути дім та угіддя, перш ніж розмовлятиму зі свідками, — сказав я. — До того часу, будь ласка, розсадіть свідків по окремих кімнатах і стежте, щоб вони не розмовляли між собою. Я також попрошу розподілити решту ваших охоронців так, щоб вони перекрили всі входи та виходи — на випадок, якщо хтось спробує вислизнути з прихованим реагентним ключем.

Отіріос зблід, явно невдоволений, що йому доведеться так довго відповідати за стількох людей. Він розтулив рота посперечатися, а тоді неохоче змовчав.

— І ще, Принцепсе... — я подивився на нього з усмішкою. — Я дуже ціную вашу підтримку.

Я так і вийшов усміхненим. Мені ще не випадало віддавати такі накази, проте цей виявився дуже приємним. Адже хоч я і не міг виписати Отіріосові справжню догану — він був членом іншого Іялету, окремої адміністративної гілки, — зате я міг повісити на нього всрате завдання і залишити з цим надовго.

Я пройшовся маєтком, час від часу понюхуючи пляшечку й вивчаючи кожен коридор і кімнату; емблема клану Хаза щоразу висіла у дверях над моїми плечима — пір'їна між деревами.

Здається, Хази змогли придбати собі гриби-кірпіси для кожної з основних кімнат, проте один у західному крилі біля кухні зморщився і зачах. Цікаво. Я відзначив це і подався далі, перевіряючи усі віконниці та двері — переважно з папіроті, як я помітив. Усі вибілені, аж сяяли, і кожна панель, мабуть, коштує більше, ніж моя місячна платня.

Я пройшовся кухнею і помітив дещо під плитою: крихітну цятку крові. Торкнувся до неї пальцем — досі волога, досі темна. Звичайно, кров на кухні може опинитися з багатьох причин, однак я закарбував її у своїй пам'яті. Тоді вийшов надвір.

Сади були прегарні й ретельно розплановані: штучні потічки перетиналися між собою по всіх угіддях, місточки вигиналися над ними у мальовничих місцинах. Немов картина з дитячої оповідки про привидів; утім, я не виявив ніяких зачіпок, блукаючи стежками й час від часу киваючи Аптам, які все ще вишукували зараження.

Я дійшов до місця, на яке раніше виблював з вікна, і пошукав у траві борозенки чи відбитки драбини або щось подібне. Тут теж нічого.

Насамкінець залишилось оглянути хижку садівника — то був гарненький будиночок з тонких папіротевих стін. Полиці всередині були поцятковані дрібними рослинками, за якими мав би доглядати садівник, — ряди веселих квіточок: одні свіжі, інші прив'ялі. Там також стояла величенька глиняна піч. Я зазирнув усередину й помітив попіл на дні, торкнувся цеглини й виявив, що вона й досі ледь тепла, наче жарини тліли цілу ніч.

Я ще раз обійшов навколо, аби пересвідчитися, що не пропустив нічого важливого. Тоді роззирнувся, переконався, що поблизу нікого немає, і витягнув з кишені командирову книжечку.

Я розгорнув її, примружився над тремтливими, ворушкими словами на сторінці й почав читати вголос.

— С-сегмент муру... ЗВ,— бурмотів я. — Д-дата перевірки-четверте еґіна... дві т-тонни піску, дві тонни суглинку...

Затинаючись, я продовжував читати, пробирався крізь крихітні рядочки й слухав свій голос. Мені надзвичайно важко давалося сприймати й запам'ятовувати письмо, проте якщо читав уголос і чув власні слова, то запам'ятовував їх, як і будь-що почуте.

Я перечитав нотатки так швидко, як тільки міг. У них переважно йшлося про поїздки командира з перевірками, на зразок: «перев. мости Пайстазис, північ кантону Тала — 6-е-8-е еґіна -задовільно» і так далі. Схоже, він був дуже зайнятий чотири з хвостиком тижні тому, упродовж місяця еґіна. Я гадки не мав, чи щось із цього стосувалося справи, проте моїм обов'язком було закарбовувати все.

Закінчивши карбувати книгу, я подався назад до будинку через численні місточки. Досі мені не випадало допитувати очевидців чиєїсь смерті, а прислугу в шляхетському маєтку й поготів. Цікаво, з чого розпочати.

У воді під мостом майнуло моє відображення, рябе від хвильок.

— Ти тільки не напартач, гаразд? — звернувся я до водянистого обличчя.

Тоді перейшов останній місток і зайшов у будинок.

СПЕРШУ Я ВЗЯВСЯ ЗА СЛУЖНИЦЬ, з огляду на те, що вони мали доступ до Бласових покоїв. Розпочав із тієї, що нестримно ридала: дрібне дівча, вузькі плічка, худенькі зап'ястя. Аж дивно, як така билиночка могла долати коридор з купою посуду. Це вона прибігла до Бласа, коли він покликав на допомогу о восьмій годині, за її словами, якраз перед сніданком.

— Він кликав на допомогу? — уточнив я.

Дівча кивнуло. Сльозина скотилася по її щоці й непевно зависла у западинці над ніздрею.

— Він казав про... про біль у грудях. Сказав, що не може дихати. Він спускався до сніданку, але зупинився й повернувся до своєї кімнати. Я прийшла до нього, спробувала вкласти його в ліжко, перш ніж... він...

Вона схилила голівку, зависла сльоза розтеклася по її губі, і служничка знову почала голосити.

— Ви-вибачте, — хлипала вона, силкуючись зібратися з духом, — за-забула спитати... Ч-чи не бажає п-пан випити ч-чаю?

— Е-е-е... Ні, дякую, — розгубився я.

Чомусь від цього дівчина захлипала ще гіркіше. Я почекав, поки вона заспокоїться, та згодом відпустив її, адже ридання не припинилося.

Я перейшов до наступної, старшої служниці на ім'я Ефіна. Вона сіла повільно, з обережними стриманими рухами. Мабуть, звикла, що за нею стежать. Ефіна підтвердила розповідь першої служниці: Блас прибув пізно ввечері, скупався і ліг спати; усе видавалося цілком звичним, аж доки зрання він не почав піднімати ґвалт. Ефіна не пішла до нього, тому не знала нічого більше — проте пожвавішала на запитання, чи Блас ночував тут раніше.

— Так, — відповіла вона, — господарі часто дозволяють йому тут ночувати. Він їхній близький знайомий.

— Чим ці відвідини відрізнялися від попередніх? — запитав я. — І чи відрізнялися взагалі?

Ефіна завагалася:

— Різнилися.

— Тоді як саме?

Вона повагалася ще трохи і врешті тихо зізналась:

— Блас не чіплявся до нас цього разу. Напевне тому, що не встиг.

Я закашлявся і запхав носа у пляшечку, щоб служниця не помітила, як я розчервонівся.

— Розкажіть про це детальніше, будь ласка, — попрохав я.

Ефіна розповіла. Видавалося, що Блас був справжнісіньким покидьком і ліз обмацувати служниць, тільки-но залишався з ними наодинці. Ефіна не була певна, чи хтось із дівчат піддався на його домагання, але гадала, що ні, хоча їм усім діставалося від Бласа однаково.

— Якою була мета його відвідин? — запитав я.

Служниця опустила очі:

— Він приятель сім'ї Хаза.

— Приятель? Це єдина причина ночувати тут?

— Так.

— Хіба це не дивно гостювати в чиємусь домі, коли господарі не на місці?

В очах Ефіни промайнула зневага. Її погляд зачепився за мої дешеві чоботи й неприпасований мундир.

— Так прийнято серед шляхти.

Здається, навіть слуги вважали себе обізнанішими за мене. Утім, вони напевно були праві.

Я порозпитував служницю ще, але щоразу вона відповідала дедалі скупіше, усе глибше замикаючись у собі. Я відзначив це і перейшов до наступного свідка.

Я запитав у решти служниць про Бласові загравання. Хоча вони й підтвердили Ефінині слова, усі запевняли, що не мали з Бласом нічого спільного, окрім хвилинних неприємностей, і жодна не додала чогось суттєвого.

— Я нічого не чула й не бачила перед його смертю, — прямо заявила остання служниця.

Вона була сміливіша, голосніша, сердитіша за інших. Мабуть, менш охоча мовчки терпіти служництво.

— Цілу ніч. Я точно знаю.

— Ви впевнені? — допитувався я.

— Впевнена, — відрубала та. — Тому що я не виспалася перед прибуттям гостя.

— Чому це?

— Було душно. Дуже душно.

Я замислився над цим.

— Ви спите біля кухні?

— Так. А що?

— Тамтешній гриб-кірпіс зачах. Чи могло вам бути душно через це?

Служниця здивувалася:

— Іще один зачах?

— Таке траплялося раніше?

— Вони дуже чутливі до води. Перемочиш — і вони зморщуються й відмирають.

— Якої води?

— Будь-якої. Дощ. Вологість. Варто залишити відчинене вікно чи двері неподалік — особливо тепер, на початку вогкого сезону — і вони тут же починають хворіти. Достобіса вибагливі.

Я відкинувся на спинку крісла і зосередився. Крізь посіпування в глибині очей відтворив у пам'яті обшук будинку, образ кожної кімнати був бездоганно збережений у моїй голові, як муха, що застигла в краплі меду. Усі вікна й двері, що я бачив, були зачинені. Тоді від чого загинув той кіріпіс?

— Чи зачиняли ви або ще хтось у будинку вікна чи двері перед Бласовою смертю?

Служниця впилася в мене поглядом:

— Після побаченого, сер, ми заледве могли стояти, не те що працювати.

Я зробив висновок, що ні: вони не зачиняли ні дверей, ні вікон, і продовжив.

ЗРЕШТОЮ Я ЗАКІНЧИВ зі служницями й напосівся на кухарку, випитуючи про кров на кухні. Та й бровою не повела.

— А звідки по-вашому могла взятися кров на кухні? — запитала вона вимогливо.

— Ви порізалися? — припустив я.

— Ні. Звісно, що ні. Я надто стара і надто вправна. Якщо ви знайшли кров, то це точно зі смаль-риби, яку я готувала Бласові на сніданок, — він, правда, не встиг її з'їсти.

— Смаль-риба? — я скривився. — На сніданок?

— Таке вже йому до вподоби, — пояснила кухарка. — Її нелегко дістати поблизу мурів, де він працював, — вона нахилилася до мене. — Якби спитали мене, то, думаю, Блас підхопив щось там, на морських мурах. Якогось паразита абощо. Самі подумайте, що водиться за тими мурами. Один Санктум знає, що ті прояви сюди заносять!

— Вони не дістаються сюди, мем, — заперечив я. — Заради цього і стоять морські мури.

— Та все ж один прорвався багато років тому, — провадила кухарка, смакуючи подробиці того страхіття. — Прорвався і розгромив місто на південь звідси, перш ніж Легіон його прикінчив. Тепер там цвітуть дерева, хоча такого ніколи не було. То не були квіткові дерева.

— Чи могли б ми повернутися до подробиць минулої ночі, мем...

— Подробиць! — пирхнула вона. — Чоловік підхопив заразу. От і вся історія.

Я продовжив доскіпуватися, але не витягнув з кухарки більше нічого цікавого і відпустив її.

ДАЛІ ЧЕРГА САДІВНИКА. Чолов'ягу звали Уксос, і, схоже, на додачу до садівництва, він ще й виконував різні господарчі роботи, лагодив стіни чи папіротеві двері. Несміливий чоловічок, уже начебто й застарий, щоб служити садівником. Здається, йому страшно було й уявити, як виправити руйнування, спричинені деревами.

— Я навіть не знаю, що це за дерево, — бідкався він. — У житті такого не бачив.

— Знаєте, на ньому була квітка, — розповів я. — Маленька біла квітка.

Я описав цвіт: внутрішні пелюстки фіолетові й жовті, солодкаво-нудотний запах. Старий лише похитав головою:

— Ні-ні. Такої квітки я не знаю. І дерева такого не знаю. Нічого не знаю.

Я запитав садівника про гриб-кірпіс, і він сказав те саме, що й служниця: надмірна волога згубна для них. Але що вбило цей, він не знав.

— Мабуть, хтось перелив його, — припустив садівник, — вихлюпнув туди чарку. Це великі збитки, але таке трапляється. За ними дуже важко доглядати. Охолодження повітря — це складний процес. На коренях грибів наростають чорні плоди, які треба вичищати...

Зрештою я запитав про піч і попіл від вогнища у хижці садівника.

— Я очищую вогнем інструменти, — пояснив Уксос. — Деякі рослини дуже ніжні. Не можна заносити грибок від однієї до іншої. Тому я кладу їх у вогонь і пропалюю.

— Хіба для цього немає мийних засобів? — здивувався я. — Мила для інструментів абощо.

— Вони дорогі. Вогонь дешевший.

— Хази не схожі на людей, які переймаються витратами.

— Вони переймаються, — відповів той, — витратами працівників. Марнотратців виганяють, тому я уникаю витрат, аж зі шкіри пнуся, бо не хочу йти звідси.

В очах садівника зазміїлася тривога. Він застарий для садівництва на кількадесят літ, і сам про це знає. На мої подальші розпитування Уксос більше нічого не зміг додати, і я відпустив його.

ОСТАННЬОЮ ЗАЙШЛА ЕКОНОМКА — мадам Геннадіос, очевидно, голова дому за відсутності самих Хаз. Літня жінка зі зморщеним, густо нафарбованим обличчям, вбрана у яскраво-зелену одежу дорогого крою — м'яку і блискучу, — із сазійського шовку з внутрішніх кіл Імперії. Вона зупинилася біля входу, зміряла мене холодним лихим оком, сіла з бездоганною поставою — коліна стиснуті разом, руки на колінах, плечі розправлені твердо — і рішуче втупилася в куток.

— Щось не так, мем? — запитав я.

— Хлопчисько, — її слова були сухі й напружені, як тятива лука. — Вони прислали хлопчиська.

— Перепрошую?

Мадам Геннадіос знову зміряла мене кутиком ока.

— То ось, хто замкнув нас у власному домі, у домі моїх господарів, і не дає нам прибрати той клятий труп — здоровецький, перерослий хлопчисько.

Тягнулися довгі крижані миті.

— Хтось помер у вашому домі, мем, — промовив я. — Можливо, від зараження. Яке могло б так само вбити вас усіх. Хіба ви не хочете, щоб ми це розслідували?

— Тоді де слідчий?

— Слідча не змогла прибути особисто, — пояснив я. — Мене прислали оглянути місце події та доповісти їй.

Стара свердлила мене поглядом. Це нагадало вугра, який вичікує рибу, що крутиться поблизу його печери.

— Став свої запитання, — кинула вона. — У мене повно роботи, треба латати кляту стелю. Ну ж бо.

Я вдихнув випари з пляшечки і запитав, у чому полягав Бласів візит. Економка знизала плечима так скуто й нещиро, як, мабуть, ніхто на моїй пам'яті.

— Він приятель сім'ї Хаз.

— Одна з ваших служниць сказала мені те ж саме, — зауважив я.

— Тому що це правда.

— Дослівно те ж саме.

— Тому що це правда.

— І часто ваші господарі дозволяють приятелям ночувати у своїх будинках?

— У моїх господарів багато будинків і багато приятелів. Іноді вони гостюють у нас.

— І ніхто з клану Хаза не збирався до нього приєднатися?

— Мої господарі віддають перевагу цивілізованішим краям, ніж цей кантон, — відказала вона.

Я змінив тему, випитуючи, де зберігаються службові реагентні ключі.

— Ми замикаємо всі реагентні ключі на ніч, — відповіла економка. — Вечорами лише Уксос і я завжди маємо свої при собі, для надзвичайних випадків.

Я запитав про заміну ключів, виготовлення дублікатів і тому подібне, проте мадам Геннадіос відмахнулася. Припущення здалося їй неможливим.

— Як щодо видозмін? — продовжував я. — Чи ваші слуги отримували якісь імперські щепи?

— Звичайно ж, — відповіла вона. — Для імунізації та від паразитів. Ми ж на околицях Імперії як-не-як.

— Нічого більш серйозного?

Мадам Геннадіос похитала головою. Моя шия пашіла під комірцем мундира. Мені не подобалося, як стара сиділа рівно й нерухомо, наче палиця, повертаючи голову, тільки щоб глипати на мене скоса, як триклята птаха.

— Чи могли б ви хоча би прояснити для мене, у чому полягали стосунки командира з Хазами? — запитав я.

Нищівний погляд.

— Вони приятелювали.

— Як давно вони приятелюють?

— Я не знаю про приятелів своїх господарів і це не моя справа.

— У них багато приятелів у Даретані?

— Так. До того ж у багатьох Іялетах, — її очі зблиснули. — І дехто на вищих посадах від тебе.

Я ввічливо всміхнувся економці, проте погроза звучала цілком непідробно. Я продовжив допит, не дізнавшись більше нічого, і відпустив її.

ОТ І ВСЕ: свідків допитано, слуг обліковано, години всіх прибуттів і відправлень встановлено. Єдиним відвідувачем маєтку за останню добу був Командир Тактаса Блас, який прибув по одинадцятій вечора двадцять дев'ятого дня місяця скалазі. Він одразу ж скупався і ліг спати, прокинувся тридцятого, а тоді затримався перед сніданком, щоб померти в найжахливіший спосіб, який можна собі уявити. Хоча я начебто непогано попрацював — за винятком хіба що розмови з економкою, — проте поняття зеленого не мав, чи була Бласова смерть убивством, чи хоча б підозрілою.

Зараження й справді траплялися, як не крути. Особливо серед людей, які працювали на морських мурах.

Дорогою надвір я ще раз зайшов у спальню поглянути на труп, авжеж, але також і повернути Бласову книжечку до його пожитків. Було дуже дивно ховати щоденник у сумку, коли застиглий вереск власника нависав над моїм плечем. Незважаючи на спотворення, його вираз обличчя приголомшував, наче Блас і досі відчував, як численні пагони прошивають і звиваються крізь його тіло.

Я вийшов і подякував Отіріосові, а той провів мене через угіддя назад до службового входу.

— Чи можна нам забрати тіло на експертизу, сер?

— Гадаю, так, але, будь ласка, затримайте тут усіх свідків, — розпорядився я. — Після моєї доповіді слідча напевно захоче викликати декого з них і допитати особисто.

— Ви добре впоралися, сер, — промовив він.

— Добре що?

— Добре впоралися, якщо дозволите відзначити. З усім дали собі раду, — Отіріос засяяв широкою братерською усмішкою, які я раніше бачив хіба що за четвертим глеком пий-вина. — Хоча наступного разу, сер, можна трішки лагідніше. Я стрічав гробарів, привітніших за вас.

Я зупинився і глипнув на нього. Тоді відвернувся і закрокував далі, униз мальовничими садовими стежками і через рослинні ворота.

— Але я все ж не можу не припускати, сер... — заговорив Отіріос, коли ми пройшли під ліанами.

— Так, Принцепсе? — не витримав я. — Які ще поради ви маєте для мене?

— Чи не було б простіше, якби слідча прийшла сама?

Я знову зупинився і похмуро зиркнув на нього.

— Ні, — відрубав я. — Можу цілком щиро запевнити, Принцепсе, що ні, якби слідча прийшла, нічого простішим не стало б, — я відвернувся до дороги, бурмочучи: — Повірте мені на слово.

Розділ 2

КАНТОН ДАРЕТАНА НЕ МАВ МІСЬКОГО ЦЕНТРУ в повноцінному сенсі цього слова: за нього тут правила жменька імперських адміністративних будівель, що тулилися до головного перехрестя, оточені незліченними складами, сараями і відкритими ділянками для зберігання всіх матеріалів і тримання худоби, які постійно переправляли до морських мурів. Того пообіддя містечко наповнювала звична мішанина грязюки та людей і тиснява кінських боків. Я пробирався на південь від кутка до кутка, пропускаючи вози й фургони, і бачив знайомі картини: чвалали коні, захляпані знизу мідно-рудим багном, мухи роїлися з низьким гулом; просяклі потом офіцери Легіону, Інженерії та інших Іялетів горлали імена й накази і, здавалося, не надто зважали, чи хтось їх чує і виконує. Я кланявся і кивав, кланявся і кивав, доки зрештою не вибрався з натовпу на волю в джунглі.

Лісові сутінки мерехтіли від спеки. Сонце хилилося до заходу, пронизуючи гущавину стрілами жовтогарячого світла. Коли я знайшов вузьку лісову стежку і покрокував нею до дому моєї наставниці, мене привітало знайоме кумкання і скрекотіння. Незабаром мокре від пари листя розступилось, і в тіні показалося невеличке житло з тремтилози.

Я намацував шлях між пеньками. Якихось чотири місяці тому, коли мою наставницю призначили Слідчою Юдексу в цьому кантоні, Інженери позрізали тут дерева й облаштували для неї будинок з тремтилози — видозміненої рослини, хаотичний ріст якої приборкали Аптетики. Хоча я проходив цим шляхом стільки разів, що вже сам собі протоптав стежку, слідча не виходила з дому від самого переїзду. Ані разу.

Я піднявся східцями до входу і помітив перед дверима стосик книжок, перев'язаних мотузочком. Мабуть, посилка з поштового відділення Даретани. Я присів на ґанку і розгорнув кілька примірників, аби прочитати заголовки. Як завжди, літери дрижали і звивалися перед очима, заважаючи мені складати їх докупи, — мерехтливе лісове світло не допомагало — проте я зміг розібрати «Підсумок передачі земельної власності, кантон Кабірґа, 1100-1120 рр.» та «Теорії щодо зростання чисельності східного краба-втікача з 800 р.».

— Що за чорт? — пробурмотів я.

Тоді завмер, прислухаючись. Моє вухо вловило кумкання кидай-жаби і тихий клич майворонка, а за ними ще дещо: чоловіче бурмотіння всередині будинку.

Я притиснувся вухом до дверей. Розібрав один голос — наставниці, — а тоді ще один, чоловічий. Він звучав неспокійно, навіть боязко.

— От дідько, — здогадався я. — Вона знову когось спіймала...

Я розчахнув двері й кинувся всередину.

НАЙПРИКМЕТНІШИМ ЕЛЕМЕНТОМ інтер'єру лозової хатинки, як завжди, була сила-силенна книжок: стіни і стоси, справдешні каньйони томів на які-завгодно маловідомі теми. Моя наставниця буквально жила серед книжок, які часто слугували їй за письмовий стіл чи нічний столик. Вона навіть виклала з них невеличку печеру для своєї лежанки.

Я вдивився у ці книжкові долини і підкрався до вітальні в глибині хатинки. Мені вже було видно чиїсь ноги у кріслі — чорні й блискучі офіцерські чоботи. Я скривився, пригладив рукою волосся й увійшов у кімнату.

Приміщення видалося гіршим, ніж учора: тепер його переповнювали переплетені вазони, багато з них екзотичні й напівмертві, та струнні музичні інструменти на різних стадіях розбирання. Зліва у кімнаті стояло м'яке кріселко, і сьогодні його займав капітан Інженерії, худий чоловік середнього віку, абсолютно нажаханий на вигляд.

Причина його жаху була очевидною, оскільки більшості людей ставало моторошно перебувати в одній кімнаті з моєю наставницею: Імуніс Анаґоса Долябра, Слідча Юдексу кантону Даретана, сиділа на підлозі спиною до капітана, зайнята черговим зі своїх проектів; схоже, будувала якусь хитромудру, незрозумілу штукенцію з мотузок і дротів. Здається, вона розібрала одну зі своїх численних ситарф — наставниця була завзятою, хоч і недбалою музиканткою — і майструвала з її струн щось схоже на ткацький верстат.

— Я ж казала тобі, Діне, — озвалася Ана, — стукай. Завжди.

Я став струнко, руки за спиною, ноги на ширині плечей, коліна прямі.

— Мені почулися голоси, мем, — відповів я. — Вирішив перевірити.

— О, не варто хвилюватися, — вона озирнулася на мене, шкірячись.

Пасмо білосніжного волосся вигиналося над її щокою, мов чубчик якогось екзотичного птаха. Я тримав поставу, але наставниця не могла мене бачити, оскільки її очі покривала широка смужка малинової тканини.

— Ми з капітаном вели щонайприємнішу розмову, — пояснила вона.

Капітан витріщився на мене з непідробним жахом.

— Справді, мем, — промовив я.

— Авжеж, — Ана відвернулася до свого проекту. — Наш капітан відповідає за підтримання зрошувальної системи поблизу Даретани. Під час робіт там виявили руїни споруд багатостолітньої давнини, збудовані якимось народом, що жив тут до становлення Імперії. Правильно, Капітане Тіште?

Капітан глипнув на мене і тільки губами вимовив: «Допоможіть!».

— Найдивовижніше те, — продовжила Ана, — що деякі зі споруд вочевидь будували за складною системою, викладаючи цеглу ялиночкою, що зменшує витрати будівельного розчину! Хіба це не захопливо?

Капітан відчайдушно жестикулював до мене, вказуючи на Двері.

— Дуже захопливо, мем, — відповів я.

— Надто з огляду на теорію, яку я давно плекала, — провадила вона, — що багато курмінців у третьому імперському колі в давнину переселилися з цих земель до становлення Імперії. А це дає певне підтвердження моїх припущень, адже цегельний візерунок ялиночкою надзвичайно поширений у кантоні Курмін! Люди переселялися вглиб, звичайно ж, адже... — Ана махнула рукою на схід. — Ну, це те, що доводилося робити, якщо хотів вижити.

Капітан припинив розмахувати руками, помітивши білу хустинку на таці біля крісла. Перш ніж я встиг його зупинити, той підняв тканину і втупив нажаханий погляд у те, що під нею: джипті-горобчик, якого Ана спіймала кілька тижнів тому, вбила, розітнула і законсервувала в банці. Капітан впустив хустинку тремтячою рукою.

Я поспіхом вигадав відмовку:

— Узагалі-то, мем, — я прокашлявся, — дорогою сюди натрапив на кількох офіцерів Інженерії.

— Справді?

— Так, мем. Вони казали, що їм для чогось негайно потрібен Капітан Тіште.

Ана зупинилася над своїм приладом і підняла голову:

— Гм. Ні. Це брехня, Діне. Ти паскудно брешеш, і це одразу чути з твого голосу. Утім! Мушу визнати, що, окрім обговорення цегли ялиночкою, Капітан Тіште не розповів нічого особливо цікавого, і мені він уже почав набридати, — вона повернулася до бідолахи, досі з пов'язкою на очах і усміхненим вищиром. — Можете йти, Капітане. Я таки ціную ваш час.

Капітан Тіште обурено зірвався на ноги. Він уклонився, прохрипів єдине «М-мадам» і поспішив до дверей.

Я провів його у парке пообіддя, міркуючи, як загладити провину цього разу.

— Прошу вибачення за це, сер, — почав я. — Немає виправда...

— Вибачення! — розкричався він, тільки-но опинившись надворі. — Вибачення! Вона надсилає листа з проханням надати кілька мап, а коли я роблю таку послугу, затримує мене на три години, випитуючи за усеньке моє життя! Вона навіть розпитувала про форму моїх стоп!

— Пробачте, — я вклонився, зиркнув угору і, побачивши розлючене обличчя капітана, вклонився ще нижче, доки майже не торкнувся носом своїх зачухраних чобіт, — я поклав би цьому край, якби був на місці, запевняю, сер, я б неод...

— А потім... потім їй ще вистачає нахабства називати мене нудним! — перебив капітан. — Подумати тільки, і ця божевільна — наша Слідча Юдексу, я просто... — він відвернувся і сердито потупав лісовою стежкою до міста.

Я провів капітана поглядом, стиха лайнувся і зайшов назад у дім.

Ана досі сиділа, скарлючена, над своїм приладом у вітальні, її постава напружилася, пальці вдумливо бігали по струнах.

— Ви ж знаєте... — почав я і замовк, щоб обдумати свої слова.

— Ну ж бо, Діне, — Ана стягнула пов'язку з очей. — Я ледь не подумала, що ти зібрався мене вичитувати. То була б неабияка потіха.

— Ну, ви ж знаєте, мем, що... що це не може так далі тривати.

— Зазвичай не може, однак тільки тому, що зазвичай ти мені перешкоджаєш, Діне.

— Я роблю це, мем, — огризнувся я, — тому що не можна й далі заганяти цих нещасних у кут і видушувати з них інформацію, як сік з яблукоса!

— Я просто роблю все можливе для того, щоб цей гнітючий кантон став хоч трішки цікавим, — Ана безтурботно натягувала струну на своєму приладі. — Але це вимагає багато зусиль.

— Мем...

— Наприклад, чи відомо тобі, Діне, що колодязь на південно-східній околиці Даретани майже напевно інфікований іридою?

— Як захопливо, мем.

— Ще й як. Ніхто й не здогадувався, однак я дізналася про це по крихті від шістдесяти двох людей, з якими спілкувалася за останні кілька місяців. Дванадцятеро з них регулярно пили з того колодязя і, ні про що не здогадуючись, описали незначні болі в тілі та безсоння, а ще неприродний запах сечі — типові симптоми іриди. Я повідомила про це капітану і порадила йому прочистити той колодязь, — Ана знову підправила дроти. — Ось що я отримую з усіх цих розмов, Діне. Мені лише потрібно достатньо відомостей, щоб визначити причину такої закономірності.

— То ви для цього запитували того командира Легіону, чим пахне його сеча, мем?

— О ні, аж ніяк. На той час мені було цікаво просто так.

Я дозволив собі швидко зміряти наставницю поглядом. Висока худа жінка сорока чи п'ятдесяти років — було важко вгадати вік деяких видозмінених людей, — і хоча її шкіра, як і моя, мала сірий відтінок, проте однозначно була блідішою. Основною причиною цього було те, що Ана ніколи не виходила на вулицю, та почасти, напевно, ще й тому, що була сазійкою: світлошкіра раса з внутрішніх кіл Імперії, чиї обличчя були більш кутасті й вузькі, аніж у талайців на кшталт мене. З кістяно-білим волоссям, широкою усмішкою та жовтими очима в ній часто ввижалося щось котяче: божевільна хатня кицька тиняється по дому в пошуках зручного місця на осонні, хоча й завжди охоча помучити випадкову мишу.

Сьогодні Ана вдягнула довгу чорну сукню й накинула на неї затертий темно-синій плащ Юдексу, відзнаки на якому були розвішані цілковито всупереч імперському коду, проте організовані в ідеально симетричні групи. Їхнє розміщення змінилося відучора: тепер відзнаки були згруповані за кольором, а не за розміром.

— О! — вигукнула вона. — Книжки!

— Даруйте, мем?

— Чи прибули мої книжки, Діне?

— О, так, мем. Вони чекають на ґанку. Я заніс би їх усередину, але відволікся на ваше катування капітана.

— А тепер ти катуєш мене своєю спробою жартувати. Та чи не міг би ти, будь ласка...

Я вклонився, підійшов до дверей і озирнувся, поклавши руку на дверну ручку.

— Я не дивлюся! — Ана повернулась обличчям у куток кімнати. — Очі не дивляться!

Коли я пересвідчився, що їй не видно ґанок, відчинив двері, схопив стос книжок, затягнув їх усередину і зачинив двері. Миттю Ана опинилася позаду мене, просуваючи довгий блідий палець під вузлик шворки і розриваючи її.

— Цього разу знадобилася ціла вічність! — прогарчала вона. — Два тижні! Можеш у це повірити? Два кляті тижні, щоб доставити мені ось це.

— Напевне, дуже важко протягнути стільки без добрячої книжки про крабів, мем.

— Тобі годі й уявити.

Ана розгортала книжки одну за одною, заплющивши очі й обмацуючи сторінки. Хоча більшість ділянок її шкіри була блідо-сірою, кінчики пальців рожевіли — видозмінені прищепою, гадаю, для надмірної чутливості, щоб вона могла читати друкований, а часом і рукописний текст виключно на дотик. Ана нерідко вдавалася до цього, оскільки проводила чималу частину дня із зав'язаними очима.

— Краще обмежувати чуття, — пояснювала вона. — І залишатися у приміщенні. Надмір подразників доводить до божевілля.

Я спостерігав, як Ана продирається крізь кожну книжку, і вже не вперше роздумував над шляхами визначення її видозмін. Припускав, що вади були якось пов'язані з підсиленнями, — хоча мені ніколи не уточнювали, як саме видозмінили її розум.

— А-а-а, — протягнула Ана, потираючи сторінку книжки про крабів з непідробною чуттєвістю, — ця книга з кантону Ратрас. Я можу визначити за відбитками: їхні перші друкарські преси були створені для видання священних книг ратраською мовою, тож деякі літери злегка нахилені вліво... Дякую, що сходив по книжки, Діне. Мені має їх вистачити, щоб зайняти день-другий.

— День, мем? — перепитав я.

— О. Гадаєш, що менше, Діне? — стурбувалася вона.

— Важко сказати, мем.

— Чи краще було замовити більше книжок, Діне?

— Справді важко сказати, мем.

Напружена пауза.

— Тобі під силу вимовити речення довше за десять слів, Діне? — промовила Ана.

Я ризикнув зустрітися з її блідо-жовтим поглядом і придушив усмішку:

— Можливо, мем.

— Мене й справді захоплює, — визнала вона, — як тобі вдається бути зухвалим гівнюком за допомогою лише кількох вимовлених складів. Неабиякий талант.

Зітхаючи, Ана підвелася, пошкандибала назад у вітальню і плюхнулась у своє крісло.

Я подався за нею і виструнчився біля дверей. Ана зміряла поглядом кімнату з усіма її напівзавершеними проектами. Її вираз обличчя став трохи пригніченим.

— Коли добре подумати, Діне, — мовила вона, — можливо, я просто трохи довбанулася тут.

— Дуже прикро це чути, мем.

Вона взяла невеличку ситарфу і неуважно забренькала.

— Здебільшого через те, — продовжила Ана, — що в цьому нудному кантончику ніколи нічого не відбувається. А книжки доставляють дуже довго.

Я вже звик до таких перепадів настрою Ани. Спершу піднесення від нової ідеї, нової проблеми, нової забавки; а після її розв'язання — нищівна пригніченість. Залишалося тільки зайняти наставницю чимось новим.

— Що ж, мем, коли про це зайшла мова, — почав я, — цього ранку...

— Мені прикро визнавати, що все це значно легше витримувати, коли ти поруч, — перебила вона. — Ти такий похмурий, серйозний і занудний, Діне, що добряче мене заземляєш.

— Спробую прийняти це за комплімент, мем, — відказав я. — Проте саме тому хотів розпо...

— Однак твоя позиція щодо моїх постійних прохань досі не змінилася? — втрутилася вона.

Я суворо зиркнув на Ану.

— Ви могли б уточнити, мем?

— Ти до біса добре знаєш, про що йдеться, — вона нахилилася вперед, посміхаючись. — То ти нарешті купиш мені клятих настроянок? Тоді б я перестала допитувати людей!

— Офіцерам Імперських Іялетів суворо заборонено купувати психотропні щепи, — відповів я мляво. — А я не порушую приписи, мем, з огляду на те, що мені, бачте, хочеться зберегти свою посаду.

— Лише кілька психоделіків, — канючила Ана. — Так я хоч на деньок вирвуся з цієї нудьги.

— Чи дія імперського протоколу поширюється на психоделічні настроєві щепи, мем? Бо якщо так, то ви наперед знаєте мою відповідь.

Вона примружила очі й зіграла різкий акорд на ситарфі.

«Зараз почнеться», — подумав я.

— Коли я виконувала обов'язки у внутрішніх колах Імперії... — заговорила Ана.

От і приїхали.

— ...мої слідчі асистенти здобували для мене всеможливі матеріали й речовини! — договорила вона. — Без запитань!

— Якщо ви хочете податися надвір, мем, — відповів я, — і провідати усіх, яких забажаєте, торговців щепами — воля ваша. Я не можу вас зупинити.

Погляд Ани посуворішав.

— Ти ж знаєш, що цьому не бувати.

— Розумію. Надворі забагато подразників для вас, мем.

— Так, — прошипіла вона крізь зціплені зуби. — Титанів послід!

З усіх Екзальтів, які могли б стати моїм асистентом, чому мені дістався один із сорокап'ядевою палицею в сраці?

— Ну, технічно, ви обрали мене зі списку кандидатів, мем.

— То можу й розобрати і найняти когось іншого!

— Малоймовірно, мем, — відказав я. — Оскільки ви допитали шістдесят два даретанські офіцери, і майже весь кантон тепер вважає, що ви несповна розуму, знайти нових Екзальтів буде нелегко.

Ана відкинула ситарфу. Та глухо бренькнула об підлогу.

— Срань господня. Срань господня. Як би я хотіла знову опинитись у більш цивілізованих краях...

Між нами часто виникали такі суперечки: за словами Ани, вона служила слідчою в найглибших, найбагатших анклавах Ханумської Імперії, і кожен із них виявлявся ще більш шаленим і збоченим за попередній. Вона запевняла, що її збиває з пантелику, коли у Даретані нелегко натрапити на варварські вчинки і поводилася так, ніби цей кантон був застійною дірою за неспроможність надати їх упродовж години.

Від цього, звісно, напрошувалося запитання: чому ж тоді з усіх можливих місць Імуніса Ану Долябру призначили сюди, у Зовнішнє Коло?

І єдина змістовна відповідь, яку я міг добачити, — це було вигнання. Посади Слідчого Юдексу кантону Даретана взагалі не існувало якихось п'ять місяців тому. Мабуть, її й вигадали як покарання, імовірно, бо перевести Ану було легше, ніж звільнити.

Що мало сенс. Я пропрацював на Ану лише чотири місяці, проте достатньо було провести з нею одну хвилину, щоб зрозуміти її дар доводити людей до сказу. Нескладно уявити, що якісь імперські еліти, ситі Аною по зав'язку, дали їй копняка аж у мій віддалений кантон, де вона могла обрати єдиного асистента з-поміж місцевих Екзальтів.

Однак тим Екзальтом виявився я. Посада Слідчого Асистента була єдиною, яку я спромігся отримати; я мав намір працювати під контролем Ани й отримувати платню, доки не зможу дійти по неї до банку. Якщо тільки вона не примусить мене зробити щось настільки незаконне, що мене тут-таки звільнять.

— Чи не бажаєте чаю, мем? — запитав я.

— Ні, Діне, — пробубоніла Ана, затуливши очі рукою, — хоч який він запашний, але ні, я не хочу твого довбаного чаю.

— Тоді, можливо, забажаєте обговорити місце смерті, мем?

Ана забрала руку з обличчя і спантеличено витріщилася на мене. За мить її обличчя осяяла втіха.

— А! Той мертвий засранець! Авжеж!

— Авжеж, — зітхнув я.

— Коли я отримала звістку від Імуніса Іртоса, то припускала, що якийсь дурбелик проковтнув не ту щепу абощо. Таке пасувало б до цього занудного містечка, але з твого вигляду, Діне, я роблю висновок, що це не так?

— Ні, мем, це не так.

— Тоді що ж там цікавого?

— Оберемок дерев сам собою виріс усередині померлого, розірвавши його на шматки... — я здригнувся. — То було... то було одне з найжахливіших видовищ, які я коли-небудь бачив.

Ана закам'яніла. Уперше за весь день шаленство в її очах помертвіло.

— Святі небеса, — пробурмотіла вона. — Ти чув це, Діне?

— Чув що, мем?

— Ці емоції, — пояснила вона.

— Даруйте?

— Діне, за всі наші розмови я ще ні разу не чула від тебе стільки емоцій! Та це якась справді сенсаційна смерть, якщо вона пробила твоє занудство і викликала такий нестримний вибух почуттів.

Ана натягнула пов'язку на очі й зашкірилася. Її посмішка мала щось неприємно хиже: забагато зубів і всі занадто білі.

— Розказуй усе, — наказала вона. — Усе, що ти накарбував у своєму гарненькому черепку, Дініосе. Гайда.

Я відкрив карбувальницьку сумку, витягнув пляшечку з лугом, відкоркував її й затягнувся. Щось затріпотіло в глибині моїх очей, і я заговорив.

Розділ З

КОЛИ ЙШЛОСЯ ПРО ЛЮДСЬКІ ТІЛА імперські Аптетики віддавали перевагу двом методам видозмін: прищепам і просоченням. Прищепи вносили до організму тільки одну видозміну: короткочасний стрибок росту, що супроводжувався кращою витривалістю, сильнішим імунітетом, чіткішим зором або міцнішими кістками. Просочення були більш інвазивними, а найголовніше — вони спричиняли постійні та незворотні зміни у реципієнта з наслідками для всіх його можливих нащадків. (Якщо, звісно, просочення не вплине на здатність розмножуватися. Та зазвичай впливало).

Це означало, що Імперія точно завжди мала кращих солдатів за більшість інших збройних сил. Проте серце Імперії билося завдяки Екзальтам: просоченим і підсиленим мізкам, які займалися плануванням, управлінням і координацією всього, за що відповідали численні Іялети Імперії.

Види Екзальтів різнилися між собою. Серед них були аксіоми, чий розум видозмінювали для вміння обчислювати з надлюдською точністю; лінгви, просочені для надлюдських здібностей говорити, читати й писати безліччю мов; простористи — видозмінені для надлюдської точності сприймати простір — приголомшливі рисувальники й картографи; та ще кілька рідкісних різновидів.

Просочення не були приємними: багато з них на роки, а то й десятиліття скорочували тривалість життя і майже завжди спричиняли безпліддя — проте Екзальтів годі було замінити, адже кожна крихта метикування й планування ставала в пригоді, щоб пережити те, що насувалося з моря кожного вогкого сезону.

Найбільш затребуваними Екзальтами були карбувальники на кшталт мене, просочені, щоб запам'ятовувати все, як живі бібліотеки. Цим підсиленням я і скористався, щоб розповісти Ані про свій обшук: пригадуючи й описуючи все побачене, вивергаючи кожну промовлену фразу таким же тоном, яким почув її, звернену до мене. Усе, що я вловив за час перебування у тому маєтку, видав Ані впродовж майже чотирьох годин.

Коли я договорив, сонце вже сіло. Самотній май-ліхтар у кутку почав блимати, коли всередині прокинулися черв'ячки й ставали їсти свій корм на дні, від чого й виділялося світло. Не чутно було ані звуку, окрім самотнього тужливого співу далекої лісової пташки.

Ана різко вдихнула, втягуючи повітря так, ніби прокидалася з глибокого сну, і видихнула.

— Гаразд, — промовила вона. — Дуже добре. У мене є кілька питань, Діне...

Вона взялася розпитувати мене про всілякі дивні речі. Скільки кроків мені знадобилось, аби перетнути весь будинок? Геннадіос була лівшею чи правшею? Чи мав Уксос які-небудь шрами на руках? Чи не помітив я нещодавно збурений ґрунт уздовж стін маєтку, можливо, вогку мульчу, перекинуту чоботом?

За кожним запитанням я вдихав лужний запах, відчував сіпання в глибині очей, і відповіді зривалися з моїх уст із тактовністю блювотної відрижки: вісімдесят дев'ять кроків; Геннадіос тримала праву руку поверх лівої на колінах, вказуючи, що вона правша; Уксос мав пару тонких білих шрамів на кісточці правого великого пальця, і хоча на кісточках решти пальців були сліди крові, причина цього — потріскані мозолі; і ні, я не бачив зворохобленої мульчі, окрім дрібки, розпорпаної дроздом.

Урешті-решт Ана замовкла. Тоді вона озвалася:

— Дякую за все це, Діне, — її пальці бігали по складках сукні. — Родина Хаз... Ти з ними не знайомий.

— Я знаю, що вони багаті, мем, їм належить багато всячини у внутрішніх колах Імперії. Оце й усе.

— Мм... Шляхта. А це означає, що їм належить найцінніша річ у всій Імперії, — її рука метнулася вперед, відколупнула грудку засохлої грязюки з мого чобота і розтерла її на порох, — земля. Потрібно чимало грязюки для вирощування усіх рослин, тварин і реагентів, які використовують для численних видозмін Імперії. Просто неописанно величезні сільськогосподарські угіддя, розкинуті по другому й третьому колах Імперії. Це означає, що імперські вуха більш налагоджені на голоси шляхти, і такі люди не конче відчувають потребу дотримуватись усіх законів повсякчас — а це може спричинити ускладнення, коли вони замішані в отакій підозрілій херні.

— Я не виправдав ваших очікувань у цій справі, мем? — запитав я схвильовано.

— О, ні-ні. Ти добре впорався, Діне. Звісно, якби я опинилася на твоєму місці, то знайшла б чашу з-під вина тієї засранки-економки і підсипала туди дрібку товченого скла. Але насправді для першого розслідування вбивства ти чудово впорався — підступитися до маєтку Хаз і допитати кожного свідка небагатьом вдалося б настільки добре.

— Дякую, мем, — зрадів я.

— Ба більше, Діне, я сказала б, що ти маєш якраз відповідну схильність до нудної, неподатливої тяганини, яка гарантує успіхи слідчому асистентові.

— Дякую, мем, — сказав я зі значно меншою радістю.

— І це геть не твоя провина, що не вдалося визначити, що ж насправді сталося. Аптетики цього кантону вочевидь такі йолопи, що для них і пара штанів — захоплива головоломка, — Ана зняла пов'язку з очей, які металися в орбітах так швидко, що її зіниці майже розмивалися. — Нудотно-солодкава квітка... Біло-жовто-фіолетова і здатна виростати з людської плоті... Скажи-но, Діне, чи знаєш ти про кантон Ойпат?

Я викликав у своїй уяві мапу Імперії: кілька грандіозних коліс зі спицями всередині, накладені одне на одне, де вигнуті імперські стіни правили за ободи, а дороги — за спиці. Проте, хоч я і закарбував у пам'яті всі кантони Імперії, Ойпату не впізнавав.

— Я... не знаю, мем, — зізнався я.

— Воно й не дивно, — мовила Ана. — Той кантон постраждав від зараження приблизно одинадцять років тому. Якийсь мудрагель з Аптів хотів виготовляти дешевий пергамент і просочив один різновид трави, щоб та дуже-дуже швидко росла... Вона називалася цяткосклом — звичайний собі бур'ян, подібний до стрілочерету. Він проростав з крихітних спороподібних насінин і мав білі квіти з фіолетово-жовтою серцевиною й не надто приємним запахом. Ось тільки потім цяткоскло взялося рости занадто швидко, захопивши кожен клаптик ґрунту в кантоні Ойпат і винищивши більшість диких видів. А коли не стало ґрунту, трава знайшла спосіб рости у дерев'яних будинках, спорудах і навіть на стовбурах дерев. Але найбільше занепокоєння спричинило те, що сталося з людьми, які купалися в річках униз за течією від місця поширення цяткоскла.

— Воно... воно почало рости всередині людей, мем? — запитав я.

— Правильно, Діне. Молодець! Більшість наростів вдавалося видалити хірургічно, але деякі... Що ж, тим людям пощастило менше. Спори рослини навіть пробували рости на папіротевих дверях і стінах, котрі, як ти правильно зазначив, доволі стійкі до ураження. Найчастіше вони чорніли і трухлявіли, щоб завадити спорам прийнятися. Варто було цяткосклу наблизитися до папіротевої панелі, як вона за лічені години вкривалася чорними плямами. Однак... — Ана підвелася і почала ходити туди-сюди по будиночку. — Я ніколи не чула, щоб цяткоскло росло з такою вбивчою швидкістю. Чи могло пробивати стелі й стіни. Це щось інше... і значно смертоносніше.

— Вам траплялося бачити цю рослину, мем? — запитав я.

— Бачити? Зовсім ні, — Ана махнула рукою на книжки навколо: — Звичайно ж, я читала про неї й упевнена, що це вона.

— То... які ваші висновки, мем? — запитав я. — Як Командир Блас натрапив на цяткоскло?

— О, зумисно, — відповіла Ана. — Ось як.

Напружена мовчанка.

— Тобто...

— Тобто я відсотків на вісімдесят упевнена, що Командира Тактасу Бласа вбили зумисно. Навряд чи хтось із домашніх, проте за допомогою когось із домашніх.

— Справді? — перепитав я. — Ви вважаєте так лише на підставі того, що я розповів, мем?

— Однозначно. Ти розповів мені більш ніж достатньо. Крім того, я хвилююся, що через таку очевидність справа може виявитися нуднуватою... Хіба ти сам не бачиш? Почорніла папіроть, згнилий гриб-кірпіс і нестерпна задуха?

— Боюся, що я нічогісінько не бачу, мем.

— Усе там, — відмахнулася вона. — Треба лише правильно придивитися. Ось наші наступні кроки, Діне, — Ана роздобула смужку паперу і взялася щось на ній шкрябати. — Я хочу, щоб уранці ти заніс це в будинок Хаз — формальний судовий виклик — і скористався ним, щоби привести найстаршу служницю, садівника й економку сюди, у моє помешкання, де я поговорю з ними особисто. Скажи їм, що це стандартний запит. І приготуйся слухати. Ти мій карбувальник. Пам'ятаєш, що це означає, Діне? Ти — живе законне втілення нашого розслідування. А все, що у тебе поміж вух, вважається чинними доказами у Юдексі Імперії. Отож слухай. І прихопи свої карбувальницькі пута.

Це зупинило мене. Карбувальницькі пута Юдексу були парою вправно розроблених кайданок, обладнаних двадцятьма крихітними кодовими замочками, які швидко налаштовувалися на будь-яку послідовність. Ці коди були настільки складні, що тільки хтось із підсиленою пам'яттю міг би їх пригадати; тож, коли кайданки змикалися на чиїхось зап'ястках, із легкістю їх зняти міг лише той карбувальник, що й надягнув. Досі я ще не мав нагоди скористатися своєю парою.

— Дозвольте запитати, мем, — озвався я.

— Так, Діне?

— Ну... всі наші попередні справи стосувалися фінансового шахрайства.

— Отже?

— Отже... чи варто мені очікувати чогось іншого від цієї?

Ана недбало знизала плечима.

— Загалом для мене основна відмінність у вбивствах — це те, наскільки ці справи гучні. Усі ті верески, як бачиш. Але варто підготуватися, адже є висока ймовірність, що хтось із трьох людей, яких ти маєш привести сюди, брав участь у вбивстві. Від такого стресу люди витворяють усіляку херню, тому тобі не завадить озброїтися: візьми із собою меча.

— Боюся, у мене немає меча, — зізнався я.

— Немає? Чому ні?

— Я досі проходжу учнівство з вами.

Приголомшена пауза.

— Справді?

— Так, я пропрацював на вас лише чотири місяці, мем. Мені не видадуть імперську зброю, доки не закінчиться термін учнівства.

— Ну... чорт, я не знаю, прихопи срану ломаку абощо! Чи це тільки мені потрібно думати?

— Я можу прихопити тренувальний меч, мем, — запропонував я. — Це не заборонено протоколом, і я достатньо обізнаний...

— Так, так, так, — Ана замахала рукою, — найкращий дуелянт у класі, на співбесіді в тебе рот про це не закривався. Тоді так і зроби. І обшукай їх, перш ніж впускати. Зрозумів?

— Так, мем.

— Гаразд, — вона повернулася обмацувати свою конструкцію з дротів. — Тоді гарного вечора, Діне.

Я затримався у дверях, досі у стійці струнко.

— Я ж сказала гарного вечора, Діне, але чомусь ти все ще тут.

— Сьогодні тридцяте скалазі, мем, — нагадав я. — Кінець місяця.

— А, — вона зітхнула і підвелася. — Звісно ж. Твій розрахунковий лист. Де ж ця форма... — Ана рвонула шухляду, витягнула звідти аркуш пергаменту і поспішно розписалася на ньому. — На. Іще один місяць сумлінної праці відзначено, тож гайда навскач до банку забирати свою платню.

Я взяв документ із поклоном.

— Дякую, мем.

Ана повернулася до свого пристрою.

— Коли, в біса, можна буде забути про ці кляті форми, Діне?

— Коли я з вашого учня стану вашим офіційним асистентом.

— А, звісно, — вона глухо реготнула. — Після твого випускного. Ніби комусь цікаво дертися по чиновницьких щаблях Даретани.

Я насуплено випростався. Ана, схоже, відчула зміну в моєму настрої: вона поглянула на мене і зітхнула:

— Ох, у чому річ? Що я сказала не так цього разу?

— Мені це цікаво, мем, — я подивився на неї, — як і більшості з нас у цьому кантоні, бо ми вступили до Іялетів для покращення свого становища.

Ана зупинилася. Уперше на її губах припинила грати тінь усмішки.

— А-а-а, — протягнула вона. — Що ж. Чорт. У такому разі, Діне, я... — її щелепи ворухнулися, ніби вона мовчки вправлялася, перш ніж вимовити слово; і коли нарешті видала його, то з неохотою, ніби виривала хворий зуб: — Я прошу вибачення.

— Ясно, мем, — відповів я. — Хай там як, але я ціную вашу готов...

— Стулися! — гаркнула вона.

— Що?

Ана замахала руками довкола:

— Стули писок, Діне!

— Тобто... я... що?

— Тобто цить! Затихни!

Ана підняла палець, широко розплющивши очі й задерши голову.

Тоді я теж почув тихий лиховісний передзвін.

— Ти чуєш це, Діне, — зашепотіла вона, — чи я і справді зараз божеволію?

— Чую, мем, — я збентежено роззирнувся в пошуках джерела дзвону, та Ана крутнулася перевірити свій прилад.

— Працює? Працює! — вона радісно загиготіла. — Я читала про такі інструменти, але не була до кінця певна, чи зможу вдати його в таких польових умовах...

Я зазирнув через її плече на пристрій. Це була така собі коробка струн, натягнутих на раму, з округлим важком, підвішеним точно по центру. Знизу важок мав металевий виступ, який торкався струн ситарфи, протягнутих по дну рами. Я здогадався, що важок ледь ворушився, вібруючи від якоїсь невидимої сили так, що його кінчик стукотів по струні з тихим дзвоном.

— Що це, мем? — запитав я.

— Інженерський чуйник землетрусів, — пояснила Ана. — Коли земля під нами ворушиться, здригається хоч на дрібку, важок намагається втримати рівновагу і підстрибує на струнах. Його нелегко правильно налаштувати, проте якщо зробити це, він може бути дуже чутливим. Наприклад, Діне, ти ж зараз не відчуваєш, як під нами?

— Земля дрижить? — перепитав я. — Просто зараз? Справді?

— Ти, мабуть, звик до цього, проживши тут так довго. Але так. Земля дрижить. Просто зараз.

Я спостерігав, як маленький тягарець стукотить об струну, і моя шкіра похолола.

— Вона дрижить... — я затнувся. — Вона дрижить через...

— Так, — тихо підтвердила Ана. — Те, що ми зараз спостерігаємо, Діне, — це поштовхи з морського дна за дві сотні ліг звідси, де левіафан повільно прокладає собі шлях крізь глибину океану до берега.

Я задивився на стрибучий важок. Позатонове дзеленчання раптом почулося набагато гучніше.

— Здоровий, напевно, — Ана широко всміхнулася. — Будемо сподіватися, що морські мури втримаються, еге ж?

Розділ 4

ПОКИ Я ДІСТАВСЯ ДО ПОШТОВОГО ВІДДІЛЕННЯ НА ОКОЛИЦІ містечка, уже споночіло. Рибальський Гачок поблискував високо над сірими верхівками дерев, злегка скошений на схід, позначаючи кінець місяця скалазі та початок киюза. Хоча біля поштової станції не було ані душі, окрім пари виснажених на вигляд мулів, прив'язаних у дальньому куті, поштмейстер Стефінос усе ще спирався на прилавок, схрестивши руки. Цівочка диму вилася над його мініатюрною люлькою, а жарини у ній замерехтіли у темряві, коли він кивнув мені головою.

— Добривечір, Коле, — привітався він. — Так і думав, що треба тебе очікувати.

— Добрий, Стефіносе, — відповів я. — Маю відправити листа.

— Я й не сумнівався. Зараз же ці дні, тому й чекав на тебе.

— О, справді?

Поштмейстер вказав на себе, театрально змахнувши рукою:

— Вочевидь, я ж зараз тут.

— Он як. Тоді дякую, Стефе.

Він спостерігав, як я нишпорю по своїх кишенях, а його чорний плащ Легіонера наполовину зливався з темрявою; очі дивилися пильно, проте терпляче. У такому місці, як Даретана, поштмейстер був майже божеством, щоденно залученим ледь не до всіх значущих справ у житті кожного мешканця кантону. Даретанцям неабияк пощастило мати такого великодушного Стефіноса.

Поштмейстер забрав пергамент, який я передав йому від Ани, і підсунув мені інший аркуш паперу: мій розрахунковий лист, документ, із яким я міг прийти у будь-який банк Імперії та забрати свою місячну платню.

— Цього разу дам собі порозкошувати, — оголосив я, беручи папірець.

— Та невже?

— Ще й як. Я потримаю його десять секунд, а не п'ять, як зазвичай, перш ніж віддати назад тобі: хіба це не втіха?

Стефінос широко усміхнувся. Я вивчав свій місячний чек, намагаючись відчути задоволення. Як і у будь-якому уривку тексту перед моїми очима, літери на ньому тремтіли і розпливались, а от цифри сходилися — хоча й позначали мізерну суму.

— Яке ж це відчуття: на кілька хвилин розбагатіти, — я зітхнув, поклав чек назад на прилавок і підсунув Стефіносові. — Чи принаймні побути не таким бідним.

Поштмейстер спостерігав за мною зі співчутливим блиском в очах.

— Конверт потрібен? — запитав він з люлькою в зубах.

— Ні, у мене є свій.

Я витягнув з кишені конверт і простягнув йому. Учора я кільканадцять хвилин виписував адресу, накресливши спереду на конверті паралельні лінії, аби пересвідчитися, що літери торкаються їх згори і знизу. Мені нелегко написати читабельний текст, проте коли я був ретельним і терплячим, це вдавалося.

Стефінос оцінив мою писанину так, ніби то була копія Святого Письма:

— Зовсім нічогенько! Значно краще за попередні спроби.

— Не засипай мене компліментами, Стефе. Хоча приємно це чути.

— З твого виду бачу, що потрібне заохочення. Вона знову тебе мордує?

— І мордуватиме, доки я живий, — я спробував усміхнутися, але дзенькіт Аниної штукенції досі відлунював у моїх вухах.

Я кинув погляд на схід, замислившись:

— Стефку... Ти з Легіону і краще за будь-кого маєш уявлення про стан речей у цій місцині. Можна у тебе дещо запитати?

— Мати уявлення — це не те саме, що знати. Але спробувати можеш.

— Чи ширяться якісь чутки про те, яким буде вогкий сезон цього року? — запитав я. — Є надія, що нам випаде вдалий?

Стефінос похмуро подивився на мене.

— А-а-а... Гм, не буває вдалих вогких сезонів, Коле. А от чи цей видасться гіршим за інші... — він махнув рукою на склади і складські ділянки вдалині. — Глянь на грязюку, хлопче. Поглянь, яка вона стоптана. Поглянь на кількість коней, каміння, ящиків гармат, які відсилають на схід. Подивись на це все і сам скажи мені, що ти думаєш.

— Тоді, мабуть, відішли мої гроші якнайшвидше. Один Санктум відає, чи я зможу відправити їх знову.

Стефінос поклав конверт із чеком на купу вихідної пошти.

— Ти добрий син, Коле.

Я завагався з відповіддю. Мої рідні вважали, що я не вдався ні вродою, ні розумом, і я відправляв свої чеки додому радше із синівського обов'язку, аніж з любові чи прихильності.

— Чому ти так кажеш? Та половина місцевих Екзальтів відправляють свою платню додому.

— Більше, ніж половина. Але я відкриваю таємниці тільки добрим.

— Які ще таємниці?

Стефінос поманив мене пальцем, і я нахилився ближче.

— Сьогодні повертайся додому задвірками. Вибери шлях, яким більшість людей не завдали б собі клопоту.

— Ясно... Можеш розповісти детальніше?

— Тебе розшукував Капітан Таламіс, з Аптів. Запитував про щось, що ти робив сьогодні. Не сподобався мені його вираз, тому постарайся оминати капітана.

— Таламіс? — перепитав я. — Чого це він ганяється за мною? Я вже закінчив екзальтівський вишкіл, і він більше не мій командир.

— Не знаю, чи до нього це дійшло. Та сволота думає, що командує всім, що бачить, — жар у люльці поштмейстера розгорівся, і він випустив дим через ніздрі. — Просто кажу: піди додому задвірками, Коле. І будь обережний.

Я подякував Стефіносу і поспішив геть.

Я ПОВЕРТАВСЯ ДОДОМУ ЗАДВІРКАМИ, мій розум переповнювало дзеленькання Аниного приладу, а у вухах відлунювали слова Стефіноса: «Глянь на грязюку».

То було дивне відчуття. Загибель Капітана Бласа однозначно була найзнаковішою подією за всю мою кар'єру, але той дзенькіт і ті три слова зробили її мізерною порівняно з тим, що діялося у цілій Імперії.

Кожного вогкого сезону велетенські левіафани підіймалися зі східних морів і тихо, невблаганно підбиралися до берега. І кожного вогкого сезону гармати і балісти Легіону та височезні мури Інженерії стримували їх. То була єдина причина, чому жителі кантонів мирилися з податками, призовами і наказами Ханумської Імперії: бо саме Імперія і тільки Імперія могла збирати ресурси й обслуговувати морські мури, щоб стримати левіафанів. Та все ж після закінчення кожного вогкого сезону народ не видихав з полегшенням, а натомість запитував: «А як же наступний сезон? Як же буде тоді?»

Отак воно — бути громадянином Ханумської Імперії, особливо у Зовнішньому Колі. Життя спливало у нескінченних тривогах і безперервному кризовому стані.

Щиро кажучи, іноді це ускладнювало повсякденне життя. Який сенс добувати їжу, лагодити будинок чи плекати сім'ю, якщо титан може проламати мури і за лічені години вбити тебе разом із тисячею інших? Який тоді взагалі сенс робити будь-що?

Та Імперія трималася завдяки імператору, який запевняв, що то все неправда. Його зображення можна було побачити на кожному кроці, підписане словами «Sert sez imperiya». І хоча гасло писалося ханумською — давньою мовою, якою вже майже ніхто не розмовляв, — усі знали його значення: «Імперія — це ти».

І, що найважливіше, ми розуміли, про що йдеться: усі ми тут завдяки тому, що робить кожен із нас.

Іноді це нагадування трохи полегшувало життя, гадаю, навіть тоді, коли доводиться розплутувати якесь жахливе вбивство. А втім, я став Екзальтом і трудився на своїй посаді не просто для підтримки Імперії, а щоб заробити достатньо грошенят, виплатити незліченні батькові борги та витягнути свою родину із Зовнішнього Кола Імперії — занадто близького до узбережжя і східних морських мурів — і придбати ділянку в третьому колі. Десь, де мої рідні могли б мати більше стін між ними й титанами, де вони були б у безпеці.

Якщо сьогодні в Імперії взагалі можлива така річ, як безпека.

ДОДОМУ Я ПРИПЛЕНТАВСЯ виснаженим. Подався найгіршими заболоченими стежками і всю дорогу стежив, щоби позаду й попереду мене не виднілося ні душі. Коли я нарешті підійшов до учнівського гуртожитку, то зітхнув з полегшенням.

А тоді у мій слух врізався грізний голос:

— Коле!

Я завмер на місці. Капітан Аліксос Таламіс вийшов з тіні біля входу до гуртожитку, червоний аптівський плащ розвівався навколо нього.

От сучий син. Він чекав на мене.

— Стій, де стоїш, хлопче! — загорлав Таламіс. — Навіть не думай зрушити з місця!

Я став струнко і зачекав. Капітан по-хижацьки підкрався ближче, заклавши руки за спину. Гарда його офіцерського меча поблискувала, мов крижана зірка. Я уникав погляду Таламіса, проте він підсунув до мене своє гладко виголене, вродливе, безживне обличчя:

— Я чув, Коле, що ти сьогодні натрапив на серйозну робітку.

У його тоні я не почув запитання, тож промовчав.

— Говори, чорт забирай! — гаркнув Таламіс. — Так це чи ні?

— Так, сер, сьогодні мене призначили оглядати труп на місці смерті, — відповів я.

— Справді? І як же ти з цим упорався, Коле?

— Як і наказала моя наставниця, сер.

— Тоді чому це я отримав численні офіційні скарги від деяких поважних осіб, які вказують на те, що ти, Коле, анітрохи не впорався? Бо схоже, що ти, як зазвичай, наклав у штани більше, ніж можна уявити!

У моїй пам'яті промайнуло лице мадам Геннадіос. Вона казала про друзів в Іялетах. Так ось, про кого йшлося.

— Силоміць замикати Хазівських слуг на їхньому ж робочому місці? — розійшовся Таламіс. — Допитувати їх, як змовників у якомусь злочині? Та ти сам хоч уявляєш, що робиш?

— Там знайшли труп, сер, — відповів я. — Труп, смерть якого могло спричинити зараження.

— Зараження, якого ми, Апти, не дошукалися, — заперечив Таламіс. — Ти усвідомлюєш, що досі служиш учнем у слідчої, Сигнуме? Ти з біса застарий для цього, але маєш те, що маєш. І ти точно не забув, що твою остаточну посаду мають схвалити Апти — зокрема я. Це ми керуємо видозміненими організмами Імперії, і, оскільки твій — один із таких, твоє майбутнє у моїх руках, — Таламіс підступив ближче, так що я відчував його дихання на своїй щоці, вловлюючи запах перцю і застояної баранини. — Ти тямиш, як вплинуть на твоє становище скарги від Хаз у послужному списку?

Я змовчав. Навіть трохи ненавидів себе за пришвидшене серцебиття у той момент. Минули місяці з часів екзальтівського вишколу в Таламіса, та я досі пам'ятав усі шмагання, які він призначав мені. Від такої близькості до нього, як зараз, у моїй олові завирували спогади про хльостання різки.

— Розкажи мені про все, що відбувалося в тому будинку, — наказав Таламіс. — Негайно.

Я швидко відрізав:

— Сер, протокол не дозволяє обговорювати слідство з іншими офіцерами.

— Срати я хотів на протокол! Розповідай мені, що сталося, розповідай, що планує слідча, і розповідай це зараз!

Я наважився поглянути на Таламіса. Зазвичай у його очах виднівся недобрий намір, проте цього разу я побачив жагу: цей чоловік прийшов сюди із завданням, яке не він сам собі призначив. Цікавенько.

— Сер, — промовив я, — ви зможете все це переглянути, коли я надішлю до Юдексу формальну доповідь. Але зараз протокол не дозволяє поширювати інформацію про слідство.

— Що ти мелеш, Сигнуме? — прогарчав Таламіс.

— Такий протокол, сер. Я не можу обговорювати розслідування, бо це може поставити його під загрозу.

— Сучий ти син. Якщо я наказую доповісти, що ти наробив, тобі достобіса краще послухатися!

— Але ж ви не мій командир, сер, — відповів я незворушно. — Більше ні. Апти керували мною після видозміни, але все змінилося, коли я отримав посаду при Імунісі Долябрі в Іялеті Юдексу. Мені дозволено обговорювати смертельний випадок лише з нею.

Таламісові очі похололи й помертвіли.

— Ти собі гадаєш, що коли отримав таку посаду з тією... психічною, то зможеш від мене сховатися? Проте дозволь розповісти тобі історію, Коле.

Капітан почав ходити впритул довкола мене, схожий на вовка, що вичікує білку під деревом.

— Учень прибуває до Даретани вступити до рядів Екзальтів, — заговорив він. — Та хоча він оплачує й отримує свої просочення, цей учень залишається безнадійно, неймовірно тупим. Читає повільно, писати не вміє зовсім. Подається в усі Іялети: Легіон, Інженерію, Аптетикал, Скарбницю — однак провалює всі іспити

і провалює з тріском. Так, ніби замість нього тестування проходила дитина. Незабаром стає очевидно, що він — найтугодумніший Екзальт, який коли-небудь складав іспити, і, ймовірно, найтупіший телепень на весь цей сраний кантон.

Мій пульс прискорився. Як же славно було б увігнати ніж в одне з Таламісових примружених очиць.

— Але потім, — продовжував той, — Сенат призначає Слідчу Юдексу в Даретану, і та подає запит про карбувальника — спеціалізована роль, яка вимагає винятково здібного Екзальта. А тоді... що ж, наш юний Екзальт злітає, як сокіл з ясного неба, і отримує найвищі бали на тесті Юдексу. Настільки феноменальний результат, що йому аж дають повторний тест лише, аби пересвідчитись у його дійсності. І знову він отримує відмінні бали, тож слідча обирає його. Я назвав би це досягнення видатним, але це не зовсім доречне слово, правда ж? Думаю, краще сказати «неймовірне». Або навіть «неможливе».

Я зосередився на своєму диханні, поставі, на чому завгодно, окрім обличчя переді мною.

— Я таки з'ясую, як ти зшахраював, Коле, — промовив Таламіс. — І коли це станеться, твоїй службі кінець — як зарізаній свині. Усі твої виплати і будь-які землі, які ти міг отримати за вислугу, урвуться. А перш ніж тебе спровадити, я подбаю, щоб тебе відшмагали — ще раз — просто за те, що змарнував мій час. Усе ясно?

Я нічого не відповів.

— Усе ясно, Сигнуме?

— Ясно, сер, — відповів я неохоче.

Таламіс відступив на крок.

— Хоча, Сигнуме, мені й не доведеться так довго чекати. Можливо, ти так дорвешся до Хаз, що вони швидко знайдуть спосіб припинити твоє учнівство.

Капітан пішов геть, а я залишився на темній вулиці, досі стоячи струнко. Кров шуміла у моїх вухах, подих обпікав ніздрі. Я проводжав Таламіса поглядом, мріючи, щоб це його, а не Бласа деревами розірвало на шматки.

Проте я запам'ятав жагу в очах і його дуже чіткі запитання.

Скидалося на те, що Капітан Таламіс працює на Хаз. Це, мабуть, важливо знати. Та все ж я замислився: зі скількома ще офіцерами приятелюють Хази? У що саме я встряв цього ранку? І що ж таке розвідала Ана?

Мабуть, завтра покаже. Я розвернувся і крадькома пішов спати.

Розділ 5

НАСТУПНОГО РАНКУ Я ПРИВІВ ТРЬОХ НЕОХОЧИХ СВІДКІВ до Аниного дому; на лівому боці в мене розгойдувався тренувальний меч, а на правому подзенькували карбувальницькі пута. Нести меч було незручно, оскільки його лезо зроблене зі свинцю й дерева для зміцнення рук і важило значно більше за звичайний клинок. Мадам Геннадіос рухалася найповільніше з усіх трьох, високо задерши підмальованого носа. Можливо, на знак протесту, вона також взула дерев'яні сандалі на платформі, поширені серед високопоставлених слуг, через що мусила човгати ногами по багнистих вулицях. За нею прямували Ефіна, найстарша служниця, та Уксос, садівник. Обоє мали цілковито перестрашений вигляд.

Прошкандибавши так, здавалося, цілий клятий день, ми нарешті дісталися до Аниного ґанку.

— Мені треба пересвідчитися, що ніхто з вас не має зброї, — оголосив я.

Геннадіос витріщила свої блискучі очиці.

— Ти не посмієш ані пальцем торкнутися мене. Чи моїх підлеглих, — заявила вона.

— Я тільки обмацаю вас через одяг, мем, — запевнив я.

— І не смій! — вперлася вона.

— Я мушу. Такий обов'язок, — мені кортіло сказати, що я точно не отримаю від цього задоволення, але тієї миті це звучало б не надто дипломатично.

Вона ще трохи подулась і заявила:

— Я сильно обтягну вбрання на собі, Ефіна зробить так само. Тобі буде видно, що ми не маємо при собі зброї. Уксос може робити, як собі забажає, звісно.

Тоді Ефіна та Геннадіос стягнули одяг на тілі, поки я оглядав їх, зашарівшись, бо для мене це виявилося ще більш незручно, ніж просто обшукати. Потім я прокашлявся й обшукав Уксоса, обмацавши його талію і лосини. Нічого.

— Задоволений? — запитала Геннадіос.

Я пропустив її слова повз вуха й постукав у двері. Пролунало коротке «Заходьте!», і я відчинив двері.

Ана оновила інтер'єр. Усі її книжки та розробки зникли з вітальні. Натомість вона видобула письмовий столик і тепер сиділа за ним у низькому м'якому кріслі, чекаючи на нас із пов'язкою на очах.

Вона привітала нас усмішкою:

— Доброго ранку. Я Слідча Долябра. Сідайте, будь ласка.

Ана вказала перед собою на два крісла і стос книжок як третє місце для сидіння.

Троє слуг витріщилися на неї. Я став позаду Ани, тримаючи руку на тренувальному мечі. Навряд чи ці стривожені люди спробують щось утнути, проте Ана наказала мені підготуватися, тож я й підготувався.

— Перепрошую, — озвалася Геннадіос. — Але... невже слідча сліпа?

— Лише час від часу, мадам Геннадіос, — відповіла Ана. — Я виявила, що коли обмежити одне з чуттів, часто стає легше сприймати факти й думати. Прошу, сідайте.

Свідки посідали. Уксосові дісталося крісло з книжок.

— Дякую, що прийшли до мене сьогодні, — продовжила Ана. — Це незвично, знаю, однак обставини склалися теж незвичні. Померла людина, убита вельми незвичним способом. Я маю по кілька запитань до кожного з вас і вирішила, що найкраще буде поставити їх особисто.

Геннадіос зайняла таку ж позу, як і тоді в будинку: коліна стиснуті докупи, усе тіло відвернуте вбік, ніби Ана не заслуговувала, щоб на неї дивилися. Я здивувався, що вона поводиться так з офіцером Іялету, але тоді пригадав Анині слова про шляхту: «Такі люди не конче відчувають потребу повсякчас дотримуватися законів».

— Було б значно простіше, — заявила Геннадіос, — якби ви самі до нас прийшли.

— Авжеж, — відповіла Ана. — Перш за все, мадам Геннадіос, я хотіла б розпитати вас докладніше про те, чому Командир Блас узагалі ночував у маєтку.

— Він приятель сім'ї Хаз, — відповіла Геннадіос. — Хлопчисько не міг не переказати вам цього.

— Він і переказав, повторив ваші слова: друзі іноді гостюють одне в одного. А втім, самих Хаз не було вдома, правильно?

— Звичайно ж.

— А чи мали вони намір прибути?

— Мене не завжди повідомляють про плани моїх господарів, — відповіла Геннадіос.

— І ніхто з іялетських службовців чи імперських офіцерів не відвідував маєток?

— Ні, — холодно відповіла Геннадіос.

— І сам Блас не відвідував нікого зі службовців або імперських офіцерів у Даретані?

— Це вам видніше.

— Тобто схоже на те, — підсумувала Ана, — що Блас ночував сам-самісінький у чужому маєтку лише зі слугами і про це не здогадувався ніхто з його даретанських колег.

У старої сіпнувся ніс:

— Це справді вишукане помешкання. Ми щодня трудимося, щоб тримати його в доброму стані. Я не здивуюся, якщо охочих перетнути кілька кантонів і заночувати тут знайдеться багато.

— Може й так, — Ана підвела голову, широко посміхаючись. — Та мені все ж таки дивно, що Блас, як командир Інженерів, мав доступ до житла старших офіцерів тут, у Даретані, що також є непоганим помешканням, наскільки я розумію. Та він не заселився і навіть не побував тут.

— Хазівський маєток, без сумніву, значно перевершує іялетські казарми, — правила своє Геннадіос.

— Звичайно, але як бути з тим, що Командир Блас служив в Іялеті Інженерії, на морських мурах; і вогкий сезон уже не за горами. Якщо така особа й могла відволіктися від своїх обов'язків, то, припускаю, виключно з вагомих офіційних причин. І якби річ була в цьому, то, мабуть, він заселився б у помешкання старших офіцерів, де мав би нагоду обговорити свої труди з колегами. Вам так не здається?

Запала довга мовчанка. Тепер з обличчя Геннадіос сповз самовдоволений вираз. Мені стало цікаво, чим усе закінчиться, хоча й був не надто в гуморі насолоджуватися цим.

— Чи не мав іще один гість завітати до маєтку, мадам? — запитала Ана. — Той, якому доручили подбати про командира.

— Це справа моїх господарів, — викручувалася Геннадіос. — Я... я більше нічого не мушу вам розповідати.

— Хочете чи ні, але мусите, оскільки це офіційний юдексівський допит, — заперечила Ана. — Проте моє терпіння вичерпалося, тож дозвольте перейти до суті. Припускаю, що командира мала провідати жінка, можливо, й не одна. Справжній королівський почет, імовірно. Як-не-як командир був дуже ласий до жінок і, наприклад, не минав жодної служниці.

Геннадіос люто зиркнула на Ефіну, що непохитно втупила погляд у підлогу, і прошипіла:

— Що ти їм наговорила?

— Вони всі зізналися Дінові, — наголосила Ана, — не лише ця. Напевне, їм уже остогид той командир. Дозвольте зробити припущення про Бласову домовленість із Хазами... Вони дозволяють командирові приємно провести час із дівчатами — навіть у критичний час, як-от тепер, напередодні вогкого сезону, — та мене цікавить інше: що Хази з цього отримують?

Уксос почав розхитуватися вперед-назад, сидячи на стосі книг.

— Я... Мені нічого вам сказати! — виплюнула Геннадіос.

На її обличчі потріскалося мальовидло, схоже, лице економки нечасто розтягувалось у такі істеричні вирази.

— Вам і не потрібно, — сказала Ана. — Дін — карбувальник і є живим законним втіленням моєї роботи. Його свідчення не піддаються сумніву. Вистачить і того, як багато ви вже наговорили в його присутності.

— Не сталося нічого протиправного! — запротестувала Геннадіос. — Любовні зв'язки цілком законні в Імперії!

— Але вони таки мають політичні наслідки, — наполягла Ана. — Хто з ким спав — буквально чи умовно — може зруйнувати чиюсь кар'єру.

— Тоді... які в мене могли бути причини вбивати цього командира? — розійшлася Геннадіос. — Чи в будь-кого з нас? І як узагалі ми могли б його вбити? Навіть Апти не розуміють, що сталося!

— Я не натякаю, що це зробили ви, — уточнила Ана. — Я не думаю, що серед слуг знайдеться справжній убивця, — вона відкинулась на спинку крісла, і на мить тінь лягла впоперек її перев'язаного обличчя. — Але моя робота, Геннадіос, також полягає у з'ясуванні, чому Бласа могли вбити. І мушу визнати: мене страшенно цікавить, чому б це така впливова родина Хаз узагалі забажала утримувати маєток у якійсь безбожній дірі Зовнішнього Кола, де вони навіть не гостюють. А втім... мені ще в рази цікавіше, що буде, коли Хази дізнаються, що їхня економка не лише допустила вбивство командира в їхньому маєтку, а ще й пішла розбалакувати про це Юдексу.

Геннадіос мала такий вигляд, ніби їй раптом стало зле:

— Ви... ви змусили мене прийти сюди! Закон зобов'язував мене при... при... прийти сюди...

— Як знає кожен, хто бував за стіною третього кола, — сказала Ана, — клан Хаза не надто цікавиться законними обмеженнями.

Троє слуг сиділи перед Аною, спантеличені й перелякані. Уксос припинив розхитуватись і закам'янів, сидячи на книжках.

— Що Хази отримували від Командира Бласа? — запитала Ана, карбуючи кожне слово, ніби ударом молота.

— Я не знаю, — прошепотіла Геннадіос.

— Якісь послуги? Відомості?

— Я не знаю! — запанікувала економка. — Не знаю! Справді не знаю!

— Ясно. Тоді ви, мадам Геннадіос, розповісте мені все про командирові поїздки перед його прибуттям до маєтку, — розпорядилася Ана. — А також дати всіх його попередніх відвідин. Я майже впевнена, що ви їх знаєте, — а мені дуже пригодилося б мати звіт про те, коли і де впливовий чоловік забавлявся з повіями, хай наскільки це законно. Якщо я не отримаю від вас цих відомостей, то повідомлю Хазам, що ви видали мені щось у стократ гірше. То буде брехня, але вони в неї повірять.

Геннадіос затремтіла.

— Ви не посмієте.

— Авжеж, посмію, — Ана вкотре хижо посміхнулася. — Я зовсім не така морально зразкова, як ото Дін. Але промовчу, якщо розповісте мені те, що прошу.

— Але... сама моя присутність тут, — забідкалась Геннадіос. — І те, що сталося... Можливо, я уже приречена.

— Я вірю, що Хази зможуть таке забути, — відмахнулась Ана, — коли з'ясується, як убили Бласа.

Тиша.

— Ви знаєте, як його вбили? — запитала Геннадіос.

— Авжеж, я знаю. Це справа рук найманого вбивці, — Ана повернула зав'язані очі до садівника Уксоса: — А ви, сер, допомогли йому це зробити.

— ЩО? — ПЕРЕПИТАЛА ГЕННАДІОС. — Ви стверджуєте, що... що це Уксос...

Уксос, заперечуючи, замахав головою, його борода волочилася по комірцю, ніби кінчик пензля:

— Н-ні. Ні, я...

— Командира вбило цяткоскло — дуже потужне зараження, — пояснила Ана. Зрештою, воно погубило цілий кантон. Проте, окрім своїх убивчих, інвазивних якостей, воно також дивно впливає на папіроть, спричиняючи появу цвілих плям на її поверхні, — це прикметно, адже папіроть дуже стійка до псування. Саме це Дін і побачив у купальні: цяткоскляні плями на папіротевих стінах, зосереджені вгорі. Як бачите, зараження підкинули Бласові у ванну. Підозрюю, що хтось помістив шматочок трави у стрілочеретяні труби. Блас приїхав, одразу ж увечері скупався... і вдихнув водяну пару, яка обліпила його легені спорами. А ще пара здійнялася вгору, заплямувавши папіротеві стіни.

Уксос покрився рясним потом.

— Але ж... я нічого не роблю з трубопроводом...

— Так, — погодилася Ана. — Але ви постійно маєте справу з папіроттю, хіба ні? Особливо з папіротевими дверима і віконницями. Ви гарний помічник, який їх замінює. Ви впустили вбивцю в угіддя своїм реагентним ключем, мабуть, попередньої ночі, щоб той підлаштував щось у Бласовій ванні. Тоді вбивця зайшов і вийшов через папіротеві двері й лише після того, як він пішов, ви помітили, що ті двері покрилися чорними цятками: наслідок того, що або хтось проніс цяткоскло повз двері, або ж сам убивця був значно притрушений спорами, які й залишили сліди після кожного його дотику.

— Але на жодних дверях не було плям, — заперечила Геннадіос.

— Правильно! — підтвердила Ана. — Але це тому, що Уксос, як садівник, здогадався, що плями залишив убивця. Тож після Бласового прибуття він вийняв заплямовані двері з рами й спалив їх у своїй пічці, натомість встановивши нові.

На Уксосовій сорочці розпливалася пляма поту.

— Одна зі служниць скаржилася на задуху в ніч перед убивством, — провадила Ана. — Тому що, природно, гриб-кірпіс біля кухні зачах і не міг охолоджувати повітря. Але чому він зачах? Що ж, вони вразливі до надмірної вологи, і якщо хтось надовго залишить двері відчиненими, а повітря надворі надто вогке...

— То гриби гинуть, — тихо закінчила Ефіна.

— Саме так, — погодилась Ана. — Власне, якраз це і сталося, коли Уксос — віддам йому належне — дуже тихо й непомітно витягав і замінював двері. Як садівник, він частенько робив це й раніше. Мабуть, замінив би й панелі в купальні, якби сам Блас не спав у тій кімнаті, поки отрута розтікалася по його тілу.

Знову запала напружена мовчанка. Усі погляди повільно ковзнули на Уксоса, який досі заціпенів, з витріщеними очима та набряклими краплями поту на чолі.

— Гадаю, вам добре заплатили за співпрацю, — промовила Ана. — І ви, мабуть, вірите, що не залишили нам доказів. От тільки... цяткоскло дуже стійке навіть до звичайного вогню. Як-не-як це зараження. А звичайний вогонь якраз здійняв би з димом спори в повітря, хоч і затримав би на трохи їхнє цвітіння. Але ж ваша хижка також збудована з папіроті, чи не так, пане Уксос? — Ана закинула підборіддя, посміхаючись. — Отож... я відправила двох солдатів Юдексу оглянути хижку, де ви спалили ці двері... Цікаво, якого ж кольору виявлять...

Уксос заревів і кинувся на Ану.

Я НАКАЗУВАВ СОБІ бути напоготові, однак такого не очікував. Уксос здавався боязким чоловічком, проте за якусь мить перетворився на оскалене люте створіння.

У мене перед очима його рука пірнула за халяву чобота, і між пальцями зблиснув метал.

Ніж. У його чоботі. Який я не обшукав.

Я зірвався з місця.

Насправді я не збирався рухатись. Без жодного свідомого наміру м'язи моїх рук і ніг немовби самі отямились і потягли мене за собою. Я й незчувся, як уже вихопив свій тренувальний меч — масивний, тупий клинок зі свинцю й дерева, — заступив собою Ану і замахнувся для удару.

Я влучив мечем в Уксоса, ударивши його руку з ножем, зачепивши підборіддя й розбивши губу. Виключно за інерцією, він ще трохи пролетів уперед і врізався в мене.

Я впав на спину, Уксос гепнувся на мене поруч з Аною. Мені вдалося втримати меч над собою, відгороджуючись ним від Уксоса, явно приголомшеного ударом, та все ще оскаженілого. Він закричав, піднявши ніж, готовий устромити його мені в горло, але я стиснув тренувальний меч, як ціпок, і вдарив руків'ям по його обличчю ще сильніше, ніж першого разу.

Той упав на спину, оглушений, і впустив ножа. Чи не всі в кімнаті верещали хором: я, Геннадіос, Ефіна. Я навалився на Уксоса, схопив його за волосся лівою рукою, а правим кулаком безперестанку гамселив його по обличчю ще, і ще, і ще.

— Діне! — гукнула Ана.

Я зацідив йому знову, і знову, і знову.

— Діне!

Я розсік Уксосові брову. Зламав носа. Натовк повен рот крові. Але й далі не міг зупинитися, навіть попри біль у кісточках пальців.

Раптом щось ударило мене в скроню — не досить сильно, щоби повалити, але достатньо, щоб зупинити. Я безтямно блимнув очима і витріщився на примірник «Підсумки передачі земельної власності, Кантон Кабірґа, 1100-1120 рр.», що гупнув на підлогу біля мене.

Я здогадався, що це Ана пожбурила книжку мені в голову, — хтозна, як вона умудрилася влучити із зав'язаними очима, — і підвів на неї розлючений погляд.

— Якого чорта? — гарикнув я.

— Діне, я нічого не маю проти жаги до насильства, — відповіла Ана. — Проте зовсім не зрадію, якщо ти заб'єш нахер єдину людину, яка знає щось про Бласового вбивцю! Не в моєму домі, чорт візьми!

Я опустив погляд. Хоч і заледве усвідомлював власні дії, я розтовк Уксосове обличчя до невпізнаваності. Він лежав на підлозі, закривавлений, і плакав.

Я прийшов до тями і краєм вуха вловив нажахане хлипання Ефіни та Геннадіос.

— Ви двоє, — сказала їм Ана. — Надвір. Вже. І там чекайте. Інакше я нашлю на вас Діна, і він облагородить вас так само, як Уксоса, — Ана відкинулась назад у кріслі. — Діне... Підбери свого меча і постав цього бовдура на ноги. Нам буде про що побалакати.

ПЛАЧУЧИ, Уксос у всьому зізнався.

За його словами, два місяці тому, коли садівник подався у місто докупити щепи для рослин, до нього підійшов незнайомець. Та людина сказала, що Командир Блас зрадив Імперію і потрапив до чорного списку, а Уксос міг або взяти участь у замовному вбивстві, або сам підпасти під звинувачення. Садівник хотів відкинути цю обурливу заяву, доки незнайомець не повідомив про передбачену винагороду. Уксос міг розбагатіти, долучившись до справи.

— Ким був цей незнайомець? — запитала Ана. — Він чи вона не назвалися?

— Ні, — Уксос шморгнув носом.

— Незнайомець не згадував, на який Іялет працює? Не показував якихось документів для підтвердження своїх повноважень?

Уксос похитав головою.

— Який він на вигляд? — запитала Ана.

— Він мав... мав якусь хворобу, — сказав Уксос. — Його одяг був добротний, а от лице набрякле, спотворене. Спочатку я заледве міг розібрати, що він говорить.

— Проте ви певні, що то був чоловік?

— Я... гадаю, так. Він мав високий голос. Мабуть, то могла бути й жінка.

— Срань господня, — зірвалася Ана. — Ви можете хоча б сказати расу тієї особи, недоумку?

— Мабуть... талайська? — перелякано пробелькотів Уксос і махнув рукою на мене. — Як він?

— І ніякого місця проживання? Жодних контактів?

Уксос сказав, що ні. Садівник тільки те й знав, що отримає половину грошової винагороди наперед, якщо погодиться допомогти вбивці; опісля йому потрібно буде щоранку перевіряти північно-західний куток маєтку: якщо він знайде там жовтий дерев'яний м'ячик, це означатиме, що замах відбудеться наступної ночі і йому необхідно повернутися на те саме місце опівночі й пропустити вбивцю через ворота.

— І цей убивця — то була та сама людина, яка зв'язалася з вами? — уточнила Ана.

— Він був закутаний у чорне, — відповів Уксос. — Навіть... навіть у масці, дуже... дуже незвичайній. З дивним носом...

— Захисний шолом, — тихо промовила Ана. — Апти вдягають такі, щоб не заразитися через дихання.

— Він ні слова не сказав до мене, — шморгнув Уксос. — Не мав меча чи ще чогось такого. Лише дерев'яну скриньку в руках. Увійшов і одразу ж вийшов. Я вже потім побачив, що папіроть псується там, де він торкався дверей. Я запанікував і... — його здушили сльози, — треба було не брати їх. Не брати гроші. Але я вже такий старий. Мене не триматимуть на службі довіку. А після неї я... у мене нічого не залишиться, — Уксос похилив голову і залився слізьми.

— Діне, — тихо озвалася Ана, — кайданки, будь ласка. Гадаю, саме час уперше їх застосувати.

Я незграбно налаштував кайданки, опустився на коліно і заклацнув їх навколо Уксосових рук. Той продовжував лити сльози, ніби й не помітив цього.

«Застарий для садівника на кількадесят літ», — подумалось мені під час першої зустрічі. Мабуть, я мав здогадатися ще тоді.

ПЕРЕДАВШИ Уксоса Арбітрам у канцелярію Юдексу, я прикупив їжі та повернувся до Ани. Ми пообідали в її будиночку, жуючи квасолеві коржики і попиваючи яблукосовий чай.

— Заради Санктуму, наступного разу, Діне, принеси м'яса, — пробурчала Ана. — Я не можу функціонувати без крові й органів: що сиріші, то краще. Тельбухи. Кров'янка. Що завгодно, крім бобів і коренеплодів...

— Ясно, мем, — я зморщив носа. — Та все ж як вам це вдалося?

— Що вдалося?

— Ну. Як ви так швидко склали все докупи, мем?

— О, я ще не все склала докупи, — за столом Ана зняла пов'язку і блимала жовтими очима у тьмяному світлі. — Я й досі не знаю, хто вбив Бласа і чому. Потрібен час, щоб це з'ясувати. І я досі не знаю, яку користь Хази мали від Бласа, проте людське безумство годі передбачити. Вгадувати мотиви — дурна затія. Але от спосіб втілення злочину — це матеріальний матеріал, пересування реальних речей у реальному просторі. Питання, як ніж викували в одному місці, перевезли через усю країну і встромили якомусь йолопові в горлянку, зачіпає багато реальних і чітких фактів, — вона вказала пальцем на мене: — Ти дістаєш факти, Діне. Я роблю решту.

Я розжовував свій коржик.

— Так, але... як саме ви зробили це, мем? Які...

— А-а-а. Які в мене просочення? — запитала Ана. — Яке підсилення? Ти про це?

— Просто цікавлюся, мем.

— Цікавишся, що робить мене мною. Що змушує мене сидіти вдома і киснути над книжками із зав'язаними очима. Така біда з клятою Імперією в наші дні... Усілякі самовдоволені засранці думають, що значення має лише те, які крихітні істоти гуляють по твоїх жилах, видозмінюючи мозок, змушуючи бачити, відчувати і думати інакше. Людина, для якої підбирають підсилення, важлива настільки ж, як і саме підсилення. Ми всі маємо право голосу, якою людиною станемо, Діне. А не просто вистрибуємо готові з форми. Ми змінюємося. Ми самі себе збираємо.

Я поняття не мав, що вона має на увазі, але відчув її небажання говорити про це докладніше.

— Як ми будемо продовжувати слідство, мем? — запитав я.

— Що ж, для початку, у Бласа мав бути секретар, — відповіла Ана. — Хтось, відповідальний за його повсякденні справи. Мусимо знайти його, хоч хто б це був, і притягнути до мене. Тоді я з ним розберуся, — Ана відірвала клапоть пергаменту і почала писати. — На це піде час — я не сумніваюся, що секретар служить у сусідньому кантоні, а зараз вогкий сезон, тож усі Інженери дохера завалені роботою, та зробити це треба, — вона тицьнула цидулку мені в руки, щоб я відніс її на пошту. — Далі я хочу, щоб ти зв'язався з Аптами. Нехай перевірять трубопровід у ванні, бо цяткоскло могло змити у зливну трубу. У такому разі нехай підтвердять це і дослідять його.

— Ясно, мем.

— Також тобі потрібно зібрати відомості від Геннадіос, — продовжила Ана. — Дати всіх Бласових відвідин. Хоч хто б його вбив, він знав напевне, коли той прибуде, отже, стежив за жертвою якийсь час. Серйозніша проблема в тому, що, закладаюся, Блас проводив багато часу на морських мурах у сусідньому кантоні — у Талі. Дуже жвавий кантон із власним підрозділом Юдексу та власним слідчим. Наші можливості поскакати туди і перекидати там каміння будуть обмежені, якщо ми не знайдемо щось справді гідне.

— Щось справді гідне?

— Так, якісь дуже надійні докази, що злочинство з Бласом стосується Тали. Гадаю, що стосується. Блас ночував із Хазами... а Хази точно знайшли спосіб закріпитись у столиці кантону, Талаґреї. Якщо підемо цим шляхом, то, можливо, доберемося туди. Не знаю тільки коли.

Я спостерігав за незвичним озвірінням на Аниному обличчі.

— Чи маєте ви особистий стосунок до родини Хаз, мем?

— Я категорично знеособлена до всіх осіб, Діне, — відказала вона. — Так значно легше відправляти їх на шибеницю. Проте Хази — це ще те паршиве кодло. Я зраділа б, якби всі їхні вилупки погнили в землі, як зграя дохлих шавок.

— Я... — я закашлявся. — Ясно, мем. Мене лише цікавило, чи це тому ви попросили привести Геннадіос?

— А, частково. Мені не дуже було її треба для підтвердження мого здогаду. Я найбільше хотіла з нею зустрітися, щоб загидити їй день. Вона здавалася такою нестерпною гнидою.

— Тоді навіщо ви запросили ще й служницю, мем?

— Чортзна. Я хотіла, щоб Уксос не побоявся прийти. А троє завжди краще, ніж двоє, хіба ні?

— А як же ваша заява про те, що ви відправили двох охоронців з Юдексу перевірити Уксосову хижку? Не пригадую, щоб ви просили мене це влаштувати.

— А-а-а, то була брехня. Я просто хотіла зрушити його з місця. І таки зрушила! — Ана переможно усміхнулася від вуха до вуха. — Як же весело, коли тобі щось удається!

КОЛИ МИ ДОЇЛИ, я зібрався передати формальну доповідь у Магістрат Юдексу. Ана була дуже розслабленою і значно менш маніакальною, ніж останні кілька тижнів, і я зауважив це вголос.

— Авжеж, мені стало краще, — вона натягнула пов'язку на очі, щоби провести мене. — Вовтузитися з чимось цікавим — це дуже підбадьорливе заняття. А це вбивство виявилося доволі цікавим.

— Я гадав, мем, — сказав я, стоячи на ґанку, — що наше призначення — чинити правосуддя. Легіон захищає живих. Юдекс захищає померлих і скривджених.

— Не будь таким моралістом, Діне, це нудно. А правосуддя — ненадійна річ. Сам подумай, хіба той Блас не свинота?

— Не настільки, щоб заслужити на вбивство, мем. Тим паче на таке.

— Принаймні поки що. Але ми розвідаємо більше.

Я затримався біля дверей.

— І ще одне запитання, мем...

Ана втомлено зітхнула:

— Так, Діне.

— Що сталося з кантоном Ойпат? Тим, який знищило цяткоскло.

— А, ти про це... наскільки пригадую, Апти й Інженери намагалися розробити рішення, але вони занадто довго маялися: поки узгодили план дій, було вже запізно. Апти вдалися до випалювання, але не звичайного, а з використанням фальмової олії — горючої суміші, якою вони зачищають трупи левіафанів. Увесь той кантон тепер непридатний для життя і відгороджений Інженерами, а його населення перетворилося на біженців. Вони живуть, розсіяні серед нас, малесенькими групками й кланами. І напевно тримають у головах дуже важкі питання.

— Про що ви, мем?

— Ну, як же... Імперія витрачає неміряно грошей і проливає кров, захищаючи цілий континент від морських чудовиськ, завбільшки з невеликі гори. Але не може врятувати кантон від паскудної рослинки? — Ана підняла голову, почувши тоненьке дзенькотіння за спиною: її чуйник землетрусів знову роздзвенівся. — Та й зрештою, Імперія захищала нас тільки дотепер. А вогкий сезон повертається знову і знову, Діне.

Вона гримнула переді мною дверима.

Розділ 6

ВОСТАННЄ Я ПОВЕРНУВСЯ ДО МАЄТКУ ХАЗ, щоб отримати дані від Геннадіос. Вона поманила мене до своєї кімнати, простягнула нотатки — крадькома, винувато, — а я узяв їх і роздивився.

Це був тоненький зшиток у червоній шкіряній оправі. Я розгорнув його і з натугою придивився до літер. Як і всіляке письмо в моїх очах, літери хиталися, дрижали і стрибали туди-сюди — проте я був майже певен, що це якийсь скоропис, прочитавши записи на зразок «КВ. — 4.1127».

— Це якийсь шифр? — запитав я економку.

— Це дати! — огризнулася та. — Якщо тобі бракує клепки їх розібрати, то твоїй слідчій точно вистачить! Вона хотіла від мене записник і може його забирати.

Геннадіос виштовхала мене, і я поплентався назад. У купальні цілий рій Аптів осушували бойлер та обшукували стічні труби, вбрані у шкіряні захисні шоломи та костюми — запобіжна уніформа, розроблена їхнім Іялетом, щоб захищати службовців від зараження.

Один з Аптів побачив мене здалеку і помахав рукою. Він незграбно підійшов і зняв шолом, відкривши мокре, розчервоніле обличчя Принцепса Отіріоса.

— Знайшлося, сер! — він сіпнув головою у бік трубопроводу. — Тоненька смужка трави. Її змило у злив, як і казала слідча.

— Яка вона була завбільшки? — запитав я.

Він розставив долоні на відстані близько восьми пальців.

— Зовсім невеличка. Дивно, що така дрібниця могла заподіяти таку жахливу смерть. Але то мусив бути якийсь особливий сорт, можливо, видозмінений чи прищеплений. Звичайне цяткоскло розростається повсюди, а коли заражає людей, то наростає лише невеликими скупченнями.

— Які ваші припущення?

— Ще зарано робити висновки, сер. Але якщо наважитись на здогад, то, на мою думку, цю рослину видозмінили, щоб та випускала плідні спори тільки під час контакту з гарячою водою, — а потім ці спори проростали після проникнення у живі тканини, зокрема людські. Ба більше, рослина, яка виростає з таких тканин, не здатна виробляти спори. Ну, бо інакше всі в маєтку лежали б мертві, а кожен клаптик папіроті почорнів би. Це все дуже продумано.

— Ви маєте на увазі, що хтось застосував зараження як зброю?

— Цілком імовірно. Щоб убивати одним блискавичним спалахом. Таке вже не вперше трапляється в Імперії. Я зможу розповісти більше після того, як ми вивчимо зразок, — він нап'яв шолома на голову. — Тим часом, сер, раджу попередити всіх знайомих, щоб уважно оглядали свою ванну, перш ніж у неї залазити. Якщо вони вам дорогі, звісно.

Я вийшов крізь бічний вхід. Коли проминав хижку садівника, то затримався, щоби подивитися на папіротеві стіни. Усі вони почорніли й запліснявіли, густі, темні плями хмарою заволокли їх. Почорніння немовби й далі розповзалося просто перед очима. Я уважно закарбував цю картину в пам'яті — тепер іще один неприємний спогад осів у мій голові — і пішов геть.