Затруєна чаша. Тінь левіафана Кн.1

Розділ 25

ЯСКРАВИЙ БІЛИЙ ПРОМІНЬ ПРОБИВАВСЯ З ВИСОКИХ ВІКОН, А посеред холодної плями світла у кріслі сиділа жінка. Її сріблясте волосся елегантно зібране на плечах; білі, як слонова кістка, пальці переплетені на колінах. Коліна й ступні складені докупи — живописне втілення скромності й скорботи. Усе нагадувало сцену з якогось видатного малярського твору: бліда прегарна панна горює над могилою вітця.

— Я неодмінно прийшла б і раніше, — Фаязі знову затріпотіла довжелезними віями, — але мені й на думку не спадало, що за смертю батька стояв злий умисел. Аж доки сьогодні командир з Аптів не розповів мені, що кілька Інженерів загинуло від схожої недуги і що то справді було зумисне вбивство, — аж тоді я нарешті вирішила звернутися по допомогу.

Мій погляд обвів кімнату: по краях зали лежали тіні, проте обладунки охоронців виблискували вздовж стін, мов котячі очі, що придивляються до багаття з темряви. Фаязині два Екзальти посідали обабіч неї. Перший був карбувальником, невисокий блідий чоловік з доволі ніжними рисами, кораловою фарбою на лиці й високим коміром. Очі насторожені й недоброзичливі, як у відмінника, стривоженого, що хтось може отримати кращу оцінку. Друга була аксіомою, висока жінка, худа, як вішак, з колючими темними очицями і високим гладеньким чолом, що робило її обличчя схожим на голий череп. За час Фаязиної розповіді вона ні разу не ворухнулася, її незмигний погляд блукав по кімнаті й частенько затримувався на Ані й на мені.

— Будь ласка, опишіть, як саме він помер, — різко звеліла Ана.

Фаязин аметистовий погляд ковзнув на неї. Щось сіпнулося в кутику її маленького рота — самовдоволена посмішка. Можливо, навіть глузлива.

— Я знайома з командиром-пріфікто, — промовила Фаязі, — проте боюся, ми з вами не зустрічалися.

— Це Імуніс Ана Долябра з Юдексу, — повідомила Вашта. — Вона очолює розслідування кількох нещодавніх убивств тут, у Талаґреї.

— Мм, — стиха протягнула Фаязі. — Це ім'я мені знайоме... Ось тільки не пригадую звідки. Менше з тим.

Безрадісна крижана посмішка проступила на Аниному обличчі й знову зникла.

— Мій батько... — Фаязі трагічно підібрала губи, — мій батько загинув від рослиноподібного наросту. Це було щось неймовірне. Пагони вирвалися з його тіла, пробивши йому груди. Ми повелися, як у випадку зараження, і негайно закрили всю нашу садибу на карантин, щоб усе дослідити. Бачите, ми переважно ведемо ізольований спосіб життя у Зовнішньому Колі: страх зараження найгірший поблизу земель, де гинуть левіафани. Але ми не з'ясували нічого, і більше ніхто в наших хоромах не постраждав від цієї недуги. Усе було вкрай загадково.

— І ви не доповіли про це Аптам? — запитала Ана.

— Якби ми так зробили, це стало б грубим порушенням карантину — хіба ні? — відповіла Фаязі. — Подих слів, які переносять звістку, може і сам переносити смерть.

— Тоді звідки ж у вас виникло припущення, що за смертю вашого батька стоїть злий намір? — запитала Ана.

— Ми завершили карантин через сім днів з огляду на відсутність нових випадків зараження, — пояснила Фаязі, — але ми, звичайно ж, продовжили дошукуватись причин батькової смерті. Лише сьогодні вранці ми отримали звістку від... — вона повернулася до свого карбувальника.

Чоловікові очі дрібно засіпалися, а тоді він нахилився і зашепотів жінці на вухо.

— Від Командира Гованеса, — продовжила Фаязі, — що були й інші спалахи зараження на кшталт цього — приховані від громадян Імперії. Про які ми й не здогадувалися.

Хоча жінка досі говорила з дитячим придихом, у її останніх словах ховалася шпилька.

Вашта звузила очі.

— Ми робимо все необхідне для запобігання паніки, — відказала вона, — бо якщо почнеться паніка, мадам, ми не переживемо цей вогкий сезон.

Фаязі кивнула, її покров срібного волосся погойдувався туди-сюди.

— Багато що можна пробачити, — визнала вона, — коли ми всі живемо під такою загрозою.

Утім, я помітив, що вона висловила не зовсім згоду.

— Ви завершили свій карантин через тиждень після смерті вашого батька, — заговорила Ана. — Це означає, що відтоді минув майже ще один тиждень. Отож... ви й досі не сповістили Аптів про зараження, за увесь цей час?

— Ні, — відповіла Фаязі, — адже щойно ми завершили карантин, стався пролом. Ми приготувались негайно евакуюватися замість того, щоб вирушати в місто і сповіщати Іялети. Тієї миті ми були цілковито розгублені через надзвичайний стан: щомиті очікували спалахів на східному небі. Я боялася за своє життя і життя моїх слуг.

Здається, Вашту більш-менш задовольнило це пояснення, проте Ана кусала губи, похиливши голову.

— Утім, смерть вашого батька мала б статися через сім днів після загибелі Командира Бласа у Даретані, — продовжила Ана.

Аксіома прикувала свій мертвецький погляд до Ани. Я завагався, чи ця жінка взагалі спроможна кліпати.

Фаязі здавалася розгубленою.

— Командир Блас? Який це має стосунок?

— Хіба вам не відомо, що Командир Блас загинув у той самий спосіб, що й ваш батько? — запитала Ана.

— Мене сповістили, що Командир Блас поліг від зараження, — приголомшено вимовила Фаязі. — Це все, що розповіли мені. Про різновид зараження не було жодної згадки.

— Невже ваша економка, мадам Геннадіос, не повідомила вам, що садівник у тому маєтку співпрацював з убивцею, щоб отруїти командира?

На обличчі Фаязі відбилося безтямне остовпіння.

— Ці відомості мали би повідомити моєму батькові, — промовила вона, — але не мені. Я навіть не знаю, хто така ця Геннадіос.

— І ніхто з вашої родини, ніхто з управлінців клану не повідомив, що ваш батько та Блас загинули точнісінько однаковою смертю?

— Ми перебували на карантині, — мовила Фаязі. — А я була прибита горем. Мені забракло знання чи сил відреагувати так, як, мабуть, варто було б.

Я опустив очі. Анині кісточки пальців побіліли, її нігті впилися в долоні. Вона різко кивнула:

— Угу. І в якому ж стані зараз перебуває тіло вашого батька?

— Його спалили за нашим звичаєм, — відповіла Фаязі. — Прах чекає у наших палатах, поки його не повернуть у предківський дім у першому колі. Упродовж тижня я маю намір супроводити його повернення для поховальної церемонії.

— Ви спалили його. Негайно.

— Звичайно ж, — вона скорботно закліпала очима, — мені належало подбати про батька.

Анині кулаки вже трусилися.

— Наскільки я розумію, зараз ви усвідомлюєте, що декілька Інженерів загинуло від цього ж зараження?

— Гадаю, — сумно промовила Фаязі, — Командир Гованес мав наува...

— Ви усвідомлюєте, що докази вказують на те, що цих Інженерів отруїли у вашому маєтку? Імовірно, тієї самої ночі, що й вашого батька. Зараз можна припустити, що отруїли в той самий час.

— Ми... ми тоді влаштовували світський вечір, — приголомшено пролепетала Фаязі. — Завітало багато людей, але я нічого не чула про жодні прояви зараження серед наших гостей. І уявлення не мала, що сталися інші отруєння, — вона вказала на Вашту. — Це, очевидно, приховали з метою збереження порядку.

— Чи серед тих гостей була Сигнум Місік Джілкі? — запитала Ана. — Чи Сигнум Ґінклас Ловег?

Карбувальник знову зашепотів Фаязі на вухо.

— Ці імена нам не знайомі, — оголосила вона.

Ана перелічила решту померлих Інженерів. Фаязин карбувальник похитав головою на кожне з них — включно з Джолґалґан.

— Тоді, можливо, ви зможете пояснити мені, мадам, — почала Ана, — чому декілька загиблих Інженерів мали ключі від ваших реагентних воріт?

— Я поняття не маю! — обурилася Фаязі. — Я... припускаю, що їх викрали. Чи ви розслідували цих Інженерів? Чи може бути, що це вони прокралися в дім посеред ночі та вбили мого батька?

Потягнулася довга мовчанка, на Аниному обличчі застигло похмуре роздратування, поки Фаязі безвиразно дивилася на її зав'язані очі.

— Отож, — знову озвалася Ана, — хочу підсумувати: ви наполягаєте, що абсолютно нічого не знали про загибель Командира Бласа в одному з ваших маєтків, тож, коли ваш батько також помер від цього жахливого зараження, ви й уявити не могли, що це вже друге таке вбивство. Тоді ви спалили тіло, закрили весь ваш маєток на карантин і, через це та через хаос після пролому, утрималися від того, щоби сповістити хоч якогось імперського службовця про підозрілу смерть вашого батька, — аж дотепер. Вам також нічого не відомо про Інженерів, яких, імовірно, отруїли у вашій садибі тієї самої ночі, ані про те, звідки в них опинилися реагентні ключі, щоби потрапити у ваш маєток. Це правильний підсумок?

Двоє Екзальтів впилися в Ану крижаними поглядами. На обличчі Фаязі відбилися зусилля обміркувати це все.

— Я... гадаю, усе саме так і є.

— Ясно! — кивнула Ана. — Тоді я маю ще лиш одне запитання.

— Гаразд.

— Якого кольору була глина?

Фаязі спантеличено закліпала:

— Глина? Яка ще глина?

— Глина, якою ви мусили заліпити собі очі й вуха, — Ана вишкірилася в посмішці, — щоби так вражаюче ніхера не знати про все, що відбувається навколо.

Фаязині очі ледь-ледь розширилися, проте вона більше ніяк не зреагувала.

Вашта зірвалася на ноги.

— Імунісе! — гарикнула вона.

— Так, мем? — ввічливо відгукнулась Ана.

— Туди! — гримнула Вашта, вказуючи на двері в суддівську кімнату. — Вже!

— Як накажете, мем.

Ана схопилася за мою руку, і ми вдвох підвелися.

КОЛИ ЗА НАМИ ЗАЧИНИЛИСЯ ДВЕРІ, Вашта визвірилася на Ану. Її легені були в чудовому стані, і, здається, вона мала як охоту, так і вміння горлати на весь голос. Я не сумнівався, що вона так репетувала зокрема й тому, що хотіла, аби Фаязі почула, якої прочуханки дісталося Ані. Нарешті Ваштина тирада підійшла до кінця:

— Хіба я не чітко пояснила, Імунісе, що від цих людей залежить увесь Талаґрей? Що вони потрібні нам настільки ж, наскільки й ми їм?

— Ви пояснили, — відповіла Ана, — але вона ж бреше, мем. Очевидно бреше. Показово. Абсурдно! А коли хтось бреше Юдексові, їх розслідують.

Якусь хвилю Вашта гнівно міркувала.

— Невже ви, Імунісе, вважаєте, що Фаязі Хаза вбила свого батька та Бласа, і тих Інженерів?

— Я... гадаю, що це малоймовірно, мем, — визнала Ана.

— І ви досі схиляєтеся до думки, що вбивства скоїла Джолґалґан?

— Станом на зараз, так, мем.

— Проте, щоб довести це все, нам треба отримати доступ до маєтку Хаз і з'ясувати, чи бувала там Джолґалґан, сподіваючись знайти якусь підказку про місце її теперішнього перебування. Так?

Ана не відповіла нічого.

— Я не знаю, чому Фаязі бреше, — сказала Вашта. — Не знаю нічогісінько про її оборудки. Зате я точно знаю, що на волі розгулює хтось, хто вбив багатьох Інженерів, поставив увесь Талаґрей під загрозу, а тепер може завдати ще гіршої шкоди. Ваше першочергове завдання — знайти цього вбивцю, а не відкопувати образи на давніх ворогів!

Ана знову нічого не сказала.

— Ви обоє залишайтеся тут, — наказала Вашта, — поки я намагаюся врятувати ситуацію і придумати для вас спосіб продовжувати слідство!

— Зрозуміло, мем, — відповіла Ана.

Вашта востаннє обпалила її поглядом, штовхнула двері навстіж, вийшла маршевим кроком і гримнула за собою дверима.

— ЩО Ж, ДІНЕ, — ЗІТХНУЛА Ана, — я мушу визнати, справи... ідуть не дуже добре.

— Згоден, мем, — сказав я.

— Ти, безсумнівно, порадив би мені тримати рота на замку.

— Саме так, мем.

— Але я не змогла це витерпіти. Просто-напросто не змогла витерпіти захмарний потік херні, який лився з неї нам під ноги.

Із сіпанням в очах я пригадав Фаязину розповідь.

— Її пояснення здається... принаймні трохи правдоподібним, хіба ні?

Ана повільно повернула до мене обличчя з гнівно розтуленим ротом.

— Хлопче, тобі що — відбили нахер мізки у тій смертельній сутичці? Якщо твоєму батькові зненацька розірве груди пучок зелені, то ти зірвешся з місця і з вереском побіжиш по допомогу! Чого ти не станеш робити, то це сидіти у мертвій тиші, — хіба що, навпаки, сподіваєшся, що ніхто не помітить, що твій батько мертвий, бо якщо хтось про це дізнається, почне цікавитися, чому це він помер точнісінько так само, як той інший недоумок у сусідньому кантоні! Вона, безсумнівно, надіялася, що ми ніколи не простежимо отруєння до її дому. Та от ми простежили, і, напевно, хтось зі слідчої групи обмовився товаришеві: «Курва мама, друже, ти зна'ш, я ледь не здох на тій вечірці в Хаз». Тоді звістка долетіла до Хаз, і вони зрозуміли, що ми знаємо про отруєння у їхньому клятому будинку. А якщо уникнути слідства не вдається — ти намагаєшся вплинути на нього. От ми й приїхали. Благородний, славетний клан Хаза приходить із зізнанням — та лише для того, щоб скаламутити воду.

— Що тепер буде, мем? — запитав я.

— Без поняття. Хер його розбере. Хоча я навіть трохи задоволена. Як-не-як я передбачала, що до нашого приїзду тут відбулося ще одне вбивство. Пригадуєш, карбувальнику?

Мої очі засмикалися. Я пригадав першу ніч тут, у Талаґреї, коли Ана сказала: «Раптом він убив ще когось, крім Інженерів, і ніхто цього й не помітив?».

— Так, але... хіба ви передбачили убивство Хази, мем? — запитав я.

— Чорта з два. Я дійшла висновку, що отруйник напевно вбив когось, хто поєднував би мертвих Інженерів із Командиром Бласом. Але не думала, що ним виявиться один із головних спадкоємців триклятого клану Хаза!

Я обпалив її поглядом:

— Чому ні? Як-не-як ви ж знали, де відбулося отруєння. Знали із самого початку.

— О-о-о, — протягнула Ана. — Що ж, ти помітив.

— Помітив, мем.

Вона зітхнула і всілася на підлогу.

— Не можу сказати, що я знала, де отруїли Інженерів, Діне. Скажімо так, я просто очікувала з великою впевненістю, що все це зрештою приведе нас до Хаз. Якщо хочеш дізнатися, звідки всі понабиралися бліх, не потрібно шукати далі за найбільшу зграю диких котів. Навіть якщо ті скрадаються за високими огорожами та вигадливими воротами.

Я уважно нахилив голову. З сусідньої зали долинала розмова, схоже, Вашта намагалася заладнати справу перемовинами.

— Що ви знаєте про Кайґі Хазу, мем? — запитав я.

— Багато, — відповіла Ана. — Може, й навіть забагато. Знаю, що він був третім у черзі, щоб успадкувати весь клан. Один із головних спадкоємців роду. За винятком цього, мало що відрізняє — відрізняло? — його від решти їхнього масного кодла. Він був багатим, підступним, амбітним і впливовим. І старезним. Як і багато Хаз, мав доступ до деяких дуже дорогих просочень для довголіття. Думаю, чолов'язі точно було років сто тридцять, коли він помер. Здається, навіть Фаязі перепало — наскільки пригадую, їй мало би бути близько шістдесяти.

— Тому дівчаті шістдесят років?

— Дівчаті?.. Ха! Бачу, вона тебе причарувала. Воно й не дивно: кожна дрібка тієї жінки видозмінена. Подейкують, що деякі Хази можуть похвалитися феромонними щепами, — авжеж, не настільки суттєвими, як у придворних плазаєрок, проте ледь-ледь на межі законного. Сам аромат Хаз дурманить голови всім поблизу — хоча б на трішечки. Коли Фаязі заходить у кімнату, то можна ледь не на слух розчути, як усі прутні стають дибки в штанях. Я взагалі здивована, що це вона прийшла сюди. Донька третього сина-спадкоємця — не зовсім впливове місце, так би мовити, у їхньому гидотному клані... Так чи інак, тепер нам доведеться співпрацювати з нею, щоб з'ясувати, чому Джолґалґан заморочилася з убивством її батька на додачу до десяти Інженерів, яких, за словами Фаязі, узагалі там не було! — Ана пирхнула. — Це буде нелегко. Якщо вбивця — Джолґалґан, то вона приєдналася до великої компанії. На Хаз ображені стільки людей, скільки зірок на небі.

— Чи можна й вас віднести до тієї компанії, мем? — запитав я.

Над Аниною пов'язкою вигнулися брови.

— А-я-яй. Що це за нахабство з твого боку?

— Я просто звернув увагу, мем, що Вашта щойно згадувала про вашу давню ворожнечу.

— Чутки, — відмахнулася Ана.

— Ви також якось сказали про Хаз: «Я зраділа б, якби всі їхні вилупки погнили в землі, як зграя дохлих шавок». На мою думку, зазвичай так говорять про своїх ворогів.

— Ну, авжеж, звісно, — зітхнула Ана, — через це люди й ненавидять говорити у присутності карбувальників... Вони ніколи не забудуть жодну херню, яку ти сказав! Одного дня, Діне, коли все це скінчиться, я відкрию тобі багато таємниць і розповім правду про все, що відбулося між мною і кланом Хаза у внутрішніх колах Імперії. До тебе, безсумнівно, долітали чутки про це... Але сьогодні день не для моїх розповідей.

Якусь хвилю я свердлив її поглядом, а тоді в мене виникла думка:

— Це Хази спричинилися до вашого вигнання в Даретану, мем?

Анина усмішка розтягнулася на всі зуби:

— Це не зовсім правда.

— Вони вбили вашого попереднього асистента?

На мій подив, її усмішка навіть не сіпнулася:

— Це також не зовсім правда.

— Що «не зовсім»? Що це були Хази чи що вашого асистента вбили?

— Зосередься, Діне. Ми тут, щоб з'ясувати, як сталося це лихо і хто за ним стоїть. Прямуй за цією ниткою, виключно за нею, — і ми здобудемо перемогу, — вона нашорошила вуха, стала на коліна і прислухалася до тремтилозової підлоги. — Вашта повертається. Дерево аж гуде від її кроків... Думаю, Мілджін і Строві також з нею. Ну ж бо, прикиньмося двома професіоналами, ти і я, адже на нас чекають пекло і шляхта.

— ОСЬ, ЩО МЕНІ ВДАЛОСЯ ПОРЯТУВАТИ, — заговорила Вашта холодно. — По-перше, Фаязі Хаза більше не бажає перебувати в одній кімнаті з вами, Імунісе. Вдаватися до таких нападок на її особу в часи такої скорботи абсолютно неприпустимо. Чи це зрозуміло?

Ана знизала плечима:

— Зрозуміло, мем, з радістю.

— По-друге... Фаязі Хаза дозволить обшукати її хороми. Виключно для того, щоб з'ясувати обставини смерті її батька. Ми не пхатимемо носа більше ні в які їхні справи. Обшук мусить відбутися сьогодні ж, негайно. Це означає, що ми мусимо відкласти допити ваших колег щодо їхньої участі в тій... вечірці.

— Це все добре, — сказала Ана. — Ми незабаром до них доберемося.

— І насамкінець... Фаязі буде незручно в присутності великого представництва Юдексу. Вона погодилася відкрити свої хороми лише для одного офіцера, — Ваштин погляд повернувся до мого обличчя: — І це будете ви, Сигнуме.

Мої очі витріщилися на неї, тоді на зогидженого Мілджіна, тоді на занепокоєного Строві.

— Я? Тільки я? У хоромах Хаз, мем?

— Умови саме такі, — підтвердила Вашта.

— Не здається доречним, — засопіла Ана, — щоб Хази диктували, хто може чи не може розслідувати вбивство, хоч би воно й відбулося у їхньому розкішному будинку.

— Нам пощастило відіслати хоча б когось! — гримнула Вашта. — Хоча й існують способи примусити Хаз відчинити двері, на це потрібен час — а землетруси лише наростають. Ми мусимо розплутати цю справу швидко. Наскільки я розумію, Кол був вашим єдиним асистентом у Даретані, хіба ні? Отже, він упорається і цього разу. Фаязі навіть готова відвезти його в кареті Хаз.

Анин гнів перемінився на занепокоєння. Вона повернула до мене голову так, ніби могла чути гупання мого серця, і на мить замислилася.

— Я погоджуся на це, — промовила вона, — але я хотіла б хвильку поговорити з Діном і Мілджіном.

— Як забажаєте, — відповіла Вашта.

Ми вклонилися їй, і вона вийшла. Строві озирнувся на мене біля виходу. Він здавався таким прибитим, ніби це його прирекли на таке завдання, а не мене.

— Безпечного походу, Коле, — побажав він. — Цей маєток — небезпечне місце. Не всі звідти повертаються, — він вийшов услід за Ваштою.

— ЧОМУ... ЧОМУ ВОНА ЗАПРОШУЄ МЕНЕ? — пролепетав я. — Тобто з усіх у Талаґреї...

— Здається, вони обрали тебе, щоби тобою попихати, еге ж? — Мілджін повернувся до Ани. — Хтось молодий. Недосвідчений. Гарненький. Фаязі, певно, вважає, що зможе місити хлопця в руках, як тісто, — він сплюнув на підлогу. — Зазвичай, хлопче, я дорікав би тобі за дуркування з тілом Аристан, але, зважаючи на те, що насувається, не маю до тебе нічого, крім жалю.

— Але яка, в біса, користь із попихання Діном? — розмірковувала Ана. — Про будь-що важливе хлопчина знає ціле ніхера!

— Я стою поруч із вами, — процідив я.

Ана не звернула на мене уваги, тарабанячи пальцями по боках ніг.

— Що довше я міркую, то сильніше мені здається, що Фаязі хоче знайти вбивцю раніше за нас.

— Гадаєте, вона прагне помсти? — припустив Мілджін.

— Не зовсім. Я підозрюю, Джолґалґан знає щось про Хаз і Бласа. Те, що спонукало її завдати собі клопоту вбити двох чоловіків у такий символічний спосіб. Те, що Хази відчайдушно прагнуть втримати в таємниці. А на додачу до цього є ще вбивства Аристан і Суберека...— Ана замовкла з похмурим виразом. — Ось, що Фаязі спробує видурити в тебе, Діне. Вона хоче дізнатися щось, що допоможе їй знайти вбивцю першою і згорнути цю справу, перш ніж ми зможемо копнути глибше.

— І як же вона збирається це зробити? — здивувався я. — Її тілоохоронці приставлять мені ніж до горла?

— Ні, — Ана здмухнула з лиця пасмо кістяно-білого волосся. — Скоріше, Діне, я хвилююся, що Фаязі Хаза спробує тебе витрахати.

Мені відняло мову. Я глипнув на Мілджіна, який зустрівся зі мною зловісним поглядом.

— Не впевнений, — видушив я із себе, — чи правильно розчув вас, мем.

— Ти був би не першим, — сухо кинула Ана. — Ти молодий парубок — а хлопчиська завжди легше ведуться на такі дурниці. А вона має у своєму розпорядженні кілька тисяч талінтів вроди, не кажучи вже про феромонні щепи. Так чи інак, це не таємниця, що Хази використовують амурні зв'язки та шантаж, аби досягати свого. Фаязі, певно, хоче тримати тебе під п'ятою, Діне, — Ана зважила власні слова, — або під якоюсь іншою частиною тіла. Або, можливо, під кимось зі своїх слуг...

— Ця метафора себе вичерпала, — огризнувся я.

— Авжеж, авжеж. Проте! На Фаязі може чекати несподіванка. Бо ти, хлопче, не лише винятково зосереджений, а ще й одне з найбільш емоційно скутих людських створінь, що я зустрічала. Якщо комусь і до снаги опиратися чарам Хази, то це тобі. Чи принаймні я на це сподіваюся.

— Окрім як уникати небажаних залицянь, — роздратувався я, — що ще мені потрібно там зробити?

Ана замислилася на хвильку і проголосила:

— Листування!

— Перепрошую? — не зрозумів я.

— Листування! Повідомлення. Листи. Це саме те, що нам треба. Звістка про Бласову смерть точно долетіла до її батька, щойно ми почали розслідування в Даретані. Отож з ким він розмовляв після того, як Блас помер? Кому розсилав листи? І про що йшлося в тих листах? Ось, що тобі треба відшукати.

— І як же я маю це зробити, мем?

— Хази, як відомо, мають власну зграйку яструбів-писарів, — пояснила Ана. — Усе, що тобі потрібно зробити, хлопче, — це потрапити в їхній пташник і пошукати щось корисне.

Я, звісно, знав про яструбів-писарів, адже Іялети використовували їх, щоби передавати термінові повідомлення по всій Імперії. Ці птахи перелітали з приголомшливою швидкістю між двома завченими локаціями. Проте мене ошелешило припущення, що хтось може мати цілу зграйку в приватній власності.

— І... як мені потрапити у їхній пташник, мем? — запитав я.

— Ти ж вишукуєш зараження на місці сраного вбивства! — роздратувалася Ана. — Це дає тобі доступ до всеможливих місць! Придумай якусь херню, зімпровізуй і розберися з цим, дитинко!

— Придумай якусь херню, — кисло відгукунувся я. — Які вичерпні вказівки. Щось іще, мем?

— Розслідуй! Ходи, дивися, розпитуй — і тримайся холодно й відсторонено. Знайди докази того, як убивця зробив свою роботу, говори мало, а супся якнайбільше. Ти ж, здається, мастак у цій справі, хіба ні? І пам'ятай, що це вже вдруге в будинку Хаз сталося вбивство. Підозрюю, злочинець вдався до схожих засобів. Усе ясно?

— Як білий день, — буркнув я.

— Добре, — вона схопила мене за плече: — Не їж нічого, що вона даватиме тобі, Діне. Не пий ніяких запропонованих напоїв. Зважай на будь-який дим чи парфуми, які ти нюхаєш. Не мочися й не випорожнюйся в межах їхнього маєтку, і постарайся не залишити за собою зайвих волосин. І останнє: тримайся на відстані від Фаязі — не дозволяй їй торкатися твого обличчя оголеною шкірою. Зрозумів?

Я зважив це все.

— Гадаю, я не можу відмовитися, так?

— Відмовитися?

— Так. Не певен, що моя платня і близько варта цього, мем.

Вона усміхнулася:

— Мабуть, ні. Проте Хази знають твоє ім'я, дитинко. Якщо ти відмовишся зараз, вони зацікавляться чому і прийдуть із запитаннями, і з ними буде геть не так весело працювати, як зі мною. Єдиний вихід — попереду. А тепер приведи себе до ладу і воруши сраними ластами!

Розділ 26

ЯКЩО КАРЕТА ЛЕГІОНУ БУЛА ХИТКОЮ, ДЕРЕНЧЛИВОЮ таратайкою, то карета Хаз виявилася лискучою, м'якою і гладенькою. Я не відчув жодного горбика і не набив жодного синця, поки котився в ній, утиснувшись задом у блідо-блакитні подушки.

Утім, це не означало, що поїздка була комфортною. Обабіч мене сиділи два Хазівські охоронці, велетні із зап'ястями завтовшки з мою шию і плечима майже вдвічі ширшими за мої. Вони не зводили очей з мене: крижані погляди, непривітні й відсторонені. Руки, що, безперечно, несуть смерть із мечем.

Навпроти мене сиділи двоє Фаязиних Екзальтів. Карбувальник дивився на мене, як хірург на загноєну кінцівку. Аксіомині почуття було неможливо зчитати, проте її темні колючі очі не відривалися від мене. Що довше вона витріщалася, то відчутніше по моїй шкірі бігали мурашки.

Між Екзальтами сиділа Фаязі Хаза, розкинувшись на подушках, як пальто, забуте на кріслі. Вона спостерігала за мною уважно, але непроникно, її великі аметистові очі дивилися чарівливо, однак беземоційно. Здавалося, що за мною стежить велетенська лялька.

Та мене однаково тягнуло до неї. Сяюча блідість її шкіри, витончена шия. Мене ще так не приваблювала жодна жінка, і я знав достатньо, аби розпізнати штучність цього потягу. Попри це, я почувався вкрай дурнувато, коли сидів навпроти неї у брудному мундирі Юдексу і перекошеному брилі.

— Ти дуже високий, — зрештою озвалася Фаязі.

Вона сказала це якимось ледь ображеним тоном, ніби я одягнув щось невідповідне для такої нагоди.

Я почекав якогось уточнення. Коли вона так і не додала нічого, я вклонився зі словами:

— Дякую, мем.

— Це від природи? — запитала Фаязі.

— Мій зріст? Так.

— А твоє обличчя? Риси? Вони також природні?

— Е-е-е, так, мем.

— Гм, як сміливо.

— Боюся, я не надто міг вплинути на їхній вибір, мем.

Вона вивчала мене своїм незбагненним ляльковим поглядом.

— Ти маєш питання до мене, Сигнуме.

Я подивився на Фаязі. Тоді глянув праворуч і ліворуч, на охоронців обабіч мене й Екзальтів обабіч неї. Усі вони мовчки стежили за мною. Не очікував, що проводитиму допит у таких умовах.

— Маю, мем, — заговорив я, — проте я думав, що розпитаю вас у вашому домі.

Фаязі знуджено махнула рукою:

— Запитуй зараз.

Я наважився ще раз оббігти поглядом наших слухачів. Тоді привідкрив карбувальницьку сумку, витягнув із неї пляшечку, принюхався — ця приємно пахнула м'ятою — і попросив:

— Розкажіть мені, будь ласка, про переддень смерті вашого батька.

— Мм, — вона ледь-ледь примружила очі, — ми влаштовували вечірку. Велике дійство. Тривалий час планували її. Багато гостей приходить на наші святкування: деякі з охотою, інші — з почуття обов'язку. Серед них було і кілька твоїх колег, як тобі, без сумніву, відомо.

— Скільки прийшло людей?

Фаязі махнула рукою карбувальникові. Його очі дрібно засіпались, і він швиденько проказав:

— Зі ста сорока шести запрошених прибуло сто дванадцятеро.

— Ви могли б надати мені список прибулих? — запитав я.

— Безперечно, — згодилася Фаязі, — але не зараз. Я не збираюся витрачати свій день, слухаючи, як двоє карбувальників переказують спогади. Проте неодмінно подбаю, щоб ти отримав усю належну інформацію у повному обсязі, — я помітив, що в її мові значно поменшало невинності. — Знаєш, то була рідкісна подія. Колись ми відчиняли свої хороми багато разів на рік: щомісяця, а то й частіше, однак зараження поклало цьому край. Стільки всього приноситься з Рівнин Шляху, що я навіть остерігаюся дихати повітрям у самому Талаґреї.

— Якою була мета тих заходів, мем?

— Яка мета будь-якого святкування?

— Зазвичай відсвяткувати щось, мем. Заручини. Народження. Святий день.

— О, ні. Ці події — уродини відомих людей чи дати їхньої смерті — це лише приводи для святкування. Люди святкують тому, що відчайдушно прагнуть зміцнити своє товариство і пригадати, як воно — бути живими. Саме в моїх хоромах який-небудь талаґрейський офіцер може прийти і послухати оповіді співців про те, як перші ханумці прибули в Долину Титанів. Чи про Екзальтів Пріфікто, перших, хто зазнав видозміни розуму. Чи про третього Імператора, Еджелґі Давіра, і його похід по Титановому Шляху, — її очі загорілися чудним збудженням, яке видалося мені нездоровим. — Знаєш, мій прапрапрадід був там. Він бився серед Легіонів, які винищили чудовиськ і вперше розчистили шлях до моря, і за це отримав наш перший феод. Це було ще до кантонів, до будівництва мурів третього кола.

Коротка незручна пауза.

— Справді вражаюче, мем, — відповів я. — Чи можете розповісти мені про пересування вашого батька під час вечірки?

В очах Фаязі зблиснуло обурення. Тоді вона знову знуджено махнула рукою.

— Він пересувався, як і належить під час такого дійства.

— Тим не менш, чи могли б ви описати це?

— Він прибув у паланкіні, який несли шестеро чоловіків, — відповіла вона, — і з вікна махав рукою присутнім, поки його не віднесли в приймальню.

Фаязі описала це грандіозне марнославство так, ніби я запитав про розмір сандалів її батька.

— Я... розумію. Чи він взаємодіяв з багатьма гостями?

— З небагатьма. Його час безцінний — чи... чи варто говорити, був безцінним. Батько був дуже старим і кволим. Він витрачав свій час ретельно і розмовляв лише з найважливішими особами— командирами, наприклад. З одним чи двома з Аптів... проте ні з ким з Інженерів. Не того дня.

— А з Легіону? Чи з Юдексу?

Вона холодно посміхнулася.

— Ми не часто зустрічаємося з такими, а коли вони й приходять, то їх відвідини короткі й поверхові. Вони нехтують такі запросини, бо правлять світом, — проте це Аптетики й Інженери творять його.

Мої очі засіпалися. У пам'яті сплив голос, шепіт Принцепса Топірак, побитої й заплаканої у лікувальній купелі: «Інженери творять світ. Усі інші в ньому тільки живуть».

— Ти щойно пригадав щось? — запитала Фаязина аксіома.

Це вперше вона заговорила, її голос звучав тихо й хрипкувато. Мене пересмикнуло:

— Перепрошую?

Аксіома пильно дивилася на мене:

— Ти викликав якийсь спогад — так? Що це було?

Я вирішив пропустити її запитання повз вуха, натомість звернувся до Фаязі:

— Будь ласка, мем, розкажіть мені, що робив ваш батько після прибуття. Чи взаємодіяв він із парою або гарячою водою десь на вечірці?

Навіть якщо моя неввічливість і зачепила аксіому, я не помітив цього на її обличчі.

— Не на вечірці, а після, — відповіла Фаязі. — Він прийняв ванну з парою одразу після закінчення вечірки, по обіді. Це важливо для його суглобів.

— Чи хтось торкався його ванни?

— Носильники та слуги, це точно, але вони розповіли б, якби помітили щось.

— Що було потім?

— Він ліг спати. Як я і сказала, він був дуже старим і кволим.

Тоді я розпитав Фаязі більше про вечірку, угіддя та захист воріт («Ми посадили тарсу і плетинасіння біля входу, — доповів карбувальник, — які мали би попереджати нас про наближення будь-якого зараження: чи то від рослини, чи від випарів»); про прибуття й від'їзди гостей («У нас було триста глеків пряного вина на початку заходу, — криво посміхнулася Фаязі, — і лише шістнадцять залишилося наприкінці, тож виникла плутанина, авжеж») і так далі. Задовольнивши свою цікавість, я запитав, чи хоча б щось підозріле трапилося за час події.

— Нічого підозрілого, — Фаязі знизала плечима. — Принаймні я не пригадую.

Її карбувальник сіпнувся.

— Сталася пожежа, мем, — стиха кашлянув він.

— Пожежа? — зацікавився я.

— Ах, це, — Фаязі знову махнула блідою рукою (схоже, це був її улюблений жест), — для мене це те саме, що й нічого.

— Ми розпалили каміни чорнодревом,— пояснив карбувальник, — посипаним срібним пилом, щоб вогні горіли срібно-зеленим. Одна колода тріснула, і жарина вилетіла на килим.

— А потім? — запитав я.

— Килим спалахнув, — відповів карбувальник. — Малесеньке займання, дим і переполох — нічого особливого. Мадам і я особисто прийшли туди, і справу швидко залагодили.

— Напевно, більше шкоди наробило те, що я з'явилася з носильниками й охоронцями, і всі заплескали про це язиками, — промовила Фаязі.

— Коли це сталося? — запитав я.

Карбувальникові очі сіпнулися:

— О другій по обіді.

— І чи ви перевірили присутність усіх ваших гостей після цього?

— Це забрало трохи часу, — відповіла Фаязі, — проте так.

— Скільки часу?

— Годину, можливо.

Лице Фаязі перемінилося, ніби їй щось спало на думку, раптовий сум пробігу її очах: справжнє горе, справжня скорбота.

— Ви... ви думаєте, що це сталося тоді, правда ж? Що це тоді вбивця... заклав отруту.

Я спантеличено вдивився у скорботний блиск її очей:

— Наскільки близькі ви були з батьком, мем?

— До чого це? — запитала вона. — Ви часом не думаєте, що це я все підлаштувала?

— Моя посада зобов'язує мене розпитувати про всі стосунки.

Фаязі зміряла мене поглядом:

— Ти молодий. І видозмінений нещодавно. Певно, заради платні, так? Відправляєш свої розрахункові листи додому рідним, як і багато інших іялетських службовців?

Я не відповів нічого.

— А втім, — продовжувала вона, — у бою ти маєш смертоносну руку. Мені розповіли, що ти вбив двох чоловіків кілька годин тому і тяжко поранив інших. Можливо, настільки, що й медикери не зарадять. Так?

Я знову ж таки не відповів, але мені не сподобалося те, як швидко вона дізналася про те, що сталося. Цікаво, хто з Іялетів це розбовкав.

— Що ж, тоді все це напевно видасться тобі знайомим, — вона задивилась у вікно, за яким здіймалися шляхетські угіддя. — Ми від народження живемо в устроях, на які не здатні повпливати, серед стосунків та установ, що змушують нас змінюватися задля процвітання наших родин... У цьому й полягає Імперія, хіба ні? Ти носиш плащ свого кольору, а я — відбитки свого становища, проте ми обоє вимушені робити те, що заледве можемо збагнути.

— Не говоріть так, мем, — зашепотіла її аксіома, — усе не так уже й погано.

Фаязі здригнулася, ніби слова жінки вивели її з рівноваги, та за мить вона немовби проковтнула свої емоції і знову стала холодною та прекрасною, як начищене срібло.

— Мій батько знав, у чому полягає Імперія, — тихо промовила Фаязі. — Він дуже добре це знав, — вона випросталася на сидінні. — Ми приїхали.

Розділ 27

МИ ВИЙШЛИ З КАРЕТИ ПІД ЯСКРАВЕ ПОЛУДЕННЕ СОНЦЕ. Високі білі дерева росли вздовж дороги та на пагорбах, їхні білі гілки тремтіли, ніби слухали таємницю. Трава під ними чорніла, як соболеве хутро, і лише там, де поодинокі промені сонячного тепла пробивалися крізь крони і падали на купини, я міг розрізнити насичений темно-зелений колір. Навколо мене простягалися угіддя Хаз — на схід і захід, — однак це полотно пасторальної краси уривалося, обмежене темною стрічкою: високі стіни з тремтилози, що змикалися навколо нас.

Я зупинився роздивитися довкола, заворожений краєвидом. Це було найпрекрасніше місце, що я бачив у всій Імперії, — навіть вітерець тут пахнув солодше. Лише коли охоронці допомогли Фаязі вийти з карети і на очі показалася її кістяно-біла литка, я здогадався, що кожна травинка в цьому відгородженому світі, напевно, видозмінена настільки ж, як і його господиня.

— Тобі таке до вподоби, Сигнуме? — запитала Фаязі.

— Це дивовижно, мем, — я сказав те, що й справді мав на думці. — Чи можна запитати, наскільки великі ці угіддя?

Мій погляд упав на її аксіому в очікуванні миттєвого підрахунку, проте відповідь дав карбувальник.

— Двадцять три квадратні ліги, — швиденько повідомив він, його очі тремтіли в орбітах.

— А проте, — зауважила Фаязі, — ця земля вартує хіба дещицю з наших сільськогосподарських угідь у внутрішніх колах. Хіба не дивина?

Ми піднялися по головних сходах із каменю, будинок нависав на пагорбі перед нами, мов грозова хмара. Він був високий і хаотично збудований: складна споруда з ребрами білих колон і розмашистими блискучими вітражами, балкони на кожному поверсі, мідні дощові труби обвивали колони, як деревні змії. Однак горішні поверхи збудовані з папіроті.

Мої очі затрималися на них. Цікаво, чи якісь із цих панелей виготовила папіротня Суберека.

Я пройшов за почтом Фаязі до кінця сходів, але там зупинився. Над ґанком перед нами нависала скульптура, велетенська, довга і вузька, звішена з рядів високих опор на канатах. Проте коли я придивився до її сірого забарвлення, то усвідомив, що це не скульптура, а кістка.

Кіготь. Гігантський кіготь.

— Цьому дві сотні років, — зауважила Фаязі. — Його відтяли в одного з останніх левіафанів, які вільно розгулювали Шляхом. Вони були меншими у ті часи.

Мій погляд прикипів до кігтя — він був щонайменше три мої зрости завдовжки. Мені годі було й уявити розміри істоти, яка колись ним орудувала.

— Справді, — вимовив я. — Чи знаєте ви, який він був заввишки?

Пролетіла незручна мить.

— Ні, — знуджено відповіла Фаязі. — Не знаємо. Отож що ти бажаєш побачити спочатку?

Я придивився до неї — погляд крижаний і пильний. Упевнений у собі.

Я пригадав єдиний наказ Ани: «Потрапити у їхній пташник і пошукати щось корисне», але чуття підказало мені, що зараз вимога оглянути Хазівський пташник викличе підозру.

Я наказав собі зачекати, підважати їхню впевненість. Нагода може виникнути незабаром. Я прокашлявся:

— Покажіть мені, де він помер, будь ласка.

ПОЧЕТ ФАЯЗІ ПРОВІВ мене просторими склепінчастими коридорами, де стіни з тремтилози були виплетені настільки щільно, що від них могло б відскочити гарматне ядро Легіону. Фаязі йшла попереду крізь ці зяюче порожні приміщення, наче блідий привид, який блукає руїнами, а я прямував за нею, раз у раз принюхуючись до пляшечки. У тиші мало що було чути, лише подзенькували й побрязкували лати тілоохоронців.

Стіни затуляло довге шовкове полотно, що тягнулося вздовж усієї будівлі. Де-не-де промінь світла пробивався з прихованого вікна, падав на блискучий шовк і висвітлював сяючого воїна зі списом та вкрите панциром заслинене створіння, що нависало над ним.

— Мої предки, — Фаязі махнула рукою на полотно, — мій родовід, відтворений на шовку. Карбувальник може все тут роз'яснити, якщо тобі цікаво.

Я крокував, роззираючись довкола. Почасти, щоб запам'ятати все, а почасти, щоб визначити входи і виходи з цього дивного приміщення на випадок, якщо станеться найгірше.

Фаязі завела мене в бічний коридор, що виводив до гвинтових сходів, і ми подерлися по них усе вище й вище; плями світла від вітражів блимали навколо нас, доки ми не піднялися на четвертий поверх. Ми подалися вглиб іще одного коридору, але перед високими дверима зі скеледрева Фаязі раптово зупинилася, стривожена.

— Воно там, — тихо сказала вона. — Я не маю сил дивитися на це знову.

Ніхто з її почту не зголосився відчинити переді мною двері. Я підійшов, узявся за ручку і потягнув.

Усередині було темно, та задавнений запах крові ледь не збив мене з ніг. Мої очі хвильку звикали до темряви, доки нарешті перед ними не постала одна з найвеличніших кімнат, що я бачив на своєму віку: здоровенний, просторий покій, загромаджений скарбами й оздобами, — та всі вони, здавалося, блідли в присутності височезної покрученої рослини, яка пробилася з одного краю кімнати.

Я обережно підійшов до неї, проте цього разу мені вже було знайомо, яке на вигляд цяткоскло: клубок коріння, густі жмутки листя і нудотний запах дрібних квіток. Як і в Даретані, пагони і пробили стелю, і вгризлися в долівку, а дерев'яну підлогу навколо них укривали темні плями. Де-не-де лежали шматки дерева і грудки темного моху. Напевно, рослина процвіла зі старого Кайґі Хази, коли той спочивав у ліжку. Її коріння продерлося крізь білизну й мох аж до підлоги, а тоді пагони вирвалися вгору, проламавши стелю.

Крізь відчинені двері долинув голос Фаязі:

— Ми не можемо це прибрати. Воно в'їлося у самі стіни будинку. Щоби прибрати його, довелося б цілковито зруйнувати кімнату.

Я запитав, як усе відбулося, і, стоячи біля дверей, вона розповіла мені: її батько мирно спав собі рано-вранці сьомого числа; та якраз перед світанком він прокинувся і почав кликати на допомогу, скаржачись на жахливий біль. Його слуги прибігли саме вчасно, щоби побачити неминучу криваву розправу: тремтливий пучок зелені вирвався з-під його лівої ключиці, розростаючись, доки не поглинув цілого чоловіка живцем. Отож усе було точно так, як тоді, коли помер Командир Блас.

Я затягнувся м'ятним запахом і обвів поглядом кімнату, закарбовуючи її у пам'яті. Мене зусібіч оточували книги й шовки, гобелени й картини, а також багато винних бочок і барил, і численні срібні глеки. Один із них виблискував переді мною, оздоблений смарагдами і відзначений гербом Хаз — самотньою пір'їною між двома деревами.

Я повернувся до дверей. Фаязі зустріла мене поглядом:

— Чи ти щось знайшов, Сигнуме?

— Я багато що побачив, мем, — відповів я, — але поки не знаю, чи щось із цього має значення.

Щось дивне сіпнулося на її обличчі:

— Знаєш, батько не кликав мене.

— Перепрошую?

— Коли він помирав. Коли йому було боляче. Він подзвонив своїм слугам, проте... не кликав мене. Я й гадки не мала, що трапилося, доки сама не прокинулася. Усі дозволили мені спати безтурботно — і ось, що я застала після пробудження. Можливо... можливо, усе це й досі поганий сон.

Аксіома потягнулася до Фаязі та взяла її під руку:

— Не кажіть так, пані. Йому було зле, — вона люто зиркнула на мене, ніби це я накликав такі думки, — від такої смерті неможливо чогось навчитися, пані.

Фаязі кивнула, її обличчя розгладилося і повернулося у безвиразний, непроникний стан.

— Що далі, Сигнуме? — запитала вона.

— Покажіть мені, будь ласка, де він купався, — попросив я.

МЕНЕ ПРОВЕЛИ коридором і вивели на парапет головної будівлі, де на нас чекала висока біла купальня. Я на ходу розглядав її, обводив очима товсті стрілочеретяні труби, що збігали вниз по стінах головної будівлі і подавали воду звідкись угорі. Напевно, резервуар обладнано на даху.

Найприкметнішим було те, що, схоже, уся купальня збудована з папіротевих панелей — я нарахував понад двадцять — і всі вони були чисті й білосніжні.

Охоронці Фаязі відчинили двері в купальню, і я увійшов. Усередині більшість простору займав складний купальний пристрій, збудований з мідних і бронзових труб. Я здогадався, що гаряча вода надходила згори, а далі розподілялася у високі крани, розташовані по колу та доповнені невеличкою корбою. Якщо її повернути, пристрій подавав би воду через крани, щоб вона лилась у здоровенну круглу ванну, облицьовану білою плиткою.

— Він називав це парильнею, — озвалася Фаязі з дверей. — Купання заспокоювало його суглоби. Нам пропонували багато щеп, щоби полегшити його старість, — їх уживляють у жахливий спосіб, вставляють у стегнові кістки, — проте батько завжди казав, що гаряча вода для нього найбільш помічна.

Я замислено торкнувся однієї з бронзових ручок.

— Знаєш, ми вагалися, чи не отримати від Імперії одні з найбільш радикальних щеп довголіття, — продовжувала Фаязі за моєю спиною, — наприклад, ті, що вживають імперські конзулати. Проте побічні дії видалися небажаними, — вона стежила за мною. — Чи ти обізнаний щодо конзулатів, Сигнуме?

Мені було відомо про конзулатів — це єдиний імперський ранг, вищий за пріфікто, які, по суті, керували Іялетами — та нічогісінько не відомо про їхні особливості. Я похитав головою.

— Конзулати ніколи не старіють і не припиняють рости, — тихо розповіла Фаязі. — Вони все ростуть, ростуть і ростуть. Деякі стають завбільшки з будинки — і десь настільки ж рухливими — перш ніж отримають звільнення від служби та меч. Якщо брати це до уваги, пара видавалася значно сприятливішим вибором... — вона помовчала. — Ти ж не думаєш, що повітря тут досі затруєне?

Я пропустив її слова повз вуха, обійшов довкола ванни і помітив, що краї були де-не-де поплямлені червоними та жовтуватими кільцями. Імовірно, вино з численних чаш, барилець чи глеків, які стояли тут під час тривалих купань. Я обвів одне кілечко пальцем.

— То що? — допитувалася Фаязі. — Так чи ні?

Я підійшов до дальньої стіни, нахилився і розглянув шов між папіротевими панелями. Його заповнював темний клей — досі м'який.

— Тут може й дотепер бути небезпечно, — я озирнувся на Фаязі, — хіба що кімнату повністю провітрили, розвіявши спори.

Шляхтянка промовчала у відповідь.

— Чи тут замінювали папіротеві панелі, мем? — запитав я.

— Ні, — коротко відповіла вона. — Не за останній час, наскільки мені відомо.

— Ви впевнені? Цей шов м'який і свіжий, а заміна панелей дозволила б повітрю циркулювати.

— Пані сказала свою думку, — різко втрутилась аксіома. — І вона сказала «ні». Ти знаєш більше від нас про це зараження. Звідки нам розуміти, як воно діє?

— Ми знайшли замовлення в одного папіротника на прізвище Суберек, — не здавався я. — У нас є підстави вважати, що він доставив це замовлення сюди.

— Нам про це нічого не відомо, — відказала аксіома.

Я не звернув на неї уваги і звернувся до Фаязі:

— То було дуже велике замовлення, мем. І, з огляду на те, що ця папіроть видається свіжою, це наштовхує на роздуми.

Ще одна незручна пауза. Фаязі зиркнула на аксіому і знизала плечима:

— Мій дім величезний, а його обслуга численна. Я не знаю про кожну дрібнию, яка тут відбувається. Можливо, хтось і зробив таке замовлення. Якщо й так, я не знаю, де воно тепер. Чи ти, Сигнуме, знаєш про все, що робить Юдекс і ціла Імперія?

— І ви все ще заперечуєте, що десятеро мертвих Інженерів коли-небудь тут бували? — перепитав я.

— Ми не запрошуємо на свої заходи молодших офіцерів, — відрізала аксіома. — Хіба що на особливе прохання.

Я розглядав усіх трьох: шляхтянку, аксіому та карбувальника. Вивчати їхні обличчя було однаково, що намагатися зчитати емоції з начищеного скла. Я звик вважати, що добре поводжуся, але вони троє були беззаперечними майстрами цієї справи.

— Чи отруєння відбулося тут, Сигнуме? — запитала Фаязі.

— Так, воно відбулося тут, — підтвердив я. — Проте джерело зараження деінде. Тому що воду нагрівають деінде, чи не так?

— Так, — погодилася вона. — Деінде.

— Тоді, будь ласка, відведіть мене туди.

МЕНІ ДОВЕЛОСЯ вилізти по драбині на дах у задній частині будинку, щоб дістатися до резервуара з водою. Це був величезний пристрій, більший за лінивика чи хрускача, а його бронзова поверхня сяяла, мов сонце в мініатюрі. Почет Фаязі стежив знизу, поки мій погляд обводив стрілочеретяну трубу, що спускалася до купальні.

— Як вода потрапляє сюди, нагору? — запитав я.

— Слуги носять її відрами, — гукнула Фаязі. — Як же іще? Тоді розпалюють під нею вогнище зі скеледрева і відправляють униз до купелі.

— І саме це відбулося після вечірки, мем?

— Так, авжеж.

Я підняв кришку резервуара й уважно зазирнув усередину — він був широкий і заокруглений, з невеличкою решіткою у центрі.

А там, посередині цієї решітки, лежала маленька смужка чогось темного. Хоча в затіненому резервуарі важко було щось роздивитися, у мене не виникло сумніву, що це таке.

Мої очі засіпалися, і на якусь мить я перестав схилятися над резервуаром: мене перенесло назад у Даретану, де Принцепс Отіріос розставив свої долоні на відстані близько восьми пальців одна від одної.

«Тоненька смужка трави... Зовсім невеличка. Дивно знати, що така дрібниця могла заподіяти таку жахливу смерть».

Я ковтнув, виринаючи зі спогадів.

— Це воно, — прохрипів я. — Воно й досі тут.

Я ПОВЕРНУВСЯ до почту і доповів їм про свою знахідку.

— Не використовуйте і не чіпайте жодні купальні пристрої, — попросив я Фаязі. — Відверто кажучи, мені не варто було зазирати в резервуар. Я викличу Аптів, коли повернуся, і вони належно позбудуться зараження.

Здається, Фаязі вперше розхвилювалася:

— Але ж... але ж як воно взагалі туди потрапило? Ми розставили охорону в усіх коридорах і... милостивий Санктуме, посадили чутливі рослини біля входу в маєток! Усі гості мусили пройти повз них, коли заходили! Це ж мало б запобігати зараженню!

— Спокійно, — стиха втрутилась аксіома. — Заспокойтеся, пані... — її рука знову міцно вчепилась у Фаязине передпліччя.

Я зважив ситуацію. Маєток був велетенським, і, незважаючи на щойно сказане Фаязі, я знав, що таке велетенське місце мало багато можливих входів, — проте звідки ж розпочати?

Мені пригадалися Анині слова після того, як ми впіймали Уксоса: «Вгадувати мотиви — це дурна затія. Але от те, як утілюють злочин, — це матеріальний матеріал, пересування реальних речей у реальному просторі».

— Як нагору потрапляють слуги? — запитав я. — Вони підіймаються тим самим шляхом, що й ми?

— Вони використовують службові переходи, — карбувальник вказав на схід уздовж стін: — Вхід там, прихований від очей, але його тримають замкненим.

Я підійшов, куди він показував, і знайшов маленькі непомітні дверцята, збудовані так, щоб зливатися зі стіною. Смикнув за ручку, проте вони були надійно замкнені.

— Ці двері були замкнені у день вечірки? — запитав я.

— Так, — підтвердив карбувальник.

— І їх відімкнули тільки перед купанням Кайґі?

— Правильно.

— Чи до цієї частини будинку ведуть інші службові двері?

— Є ще одні службові двері всередині, — повільно протягнув карбувальник, — якраз біля того місця, де увійшли ми, проте їх мало використовують.

Ми перетнули парапет, повернулися в коридор і підійшли до дверцят, замаскованих під частину стіни. Я смикнув за ручку — і двері розчинилися, відкривши вузенький темний прохід.

Я придивився до ручки. Хтось виламав гвинтик із її гнізда, імовірно, покопирсавшись у ній залізячкою. Аксіома витріщила очі на зламану дверну ручку, а тоді з шипінням повернулася до карбувальника:

— Як ти міг таке пропустити?

Я перебив його заїкання:

— Можливо, отруйник знав, що ці двері рідко використовують. Проте, напевно, саме так він піднявся нагору. Чи цей прохід сполучений із залами, де проходила вечірка?

— Звичайно ж! — огризнулась аксіома. — Як ще слуги мають пересуватися будинком непомічені?

— Але багато переходів неосвітлені, — додав карбувальник. — Слуги й носильники зазвичай мають із собою ліхтарі, коли виконують свої обов'язки. Я впевнений, що вони помітили б, якби хтось із гостей бігав по службових переходах із ліхтарем.

Я вдивився у темний прохід.

— Будь ласка, покажіть мені особисто.

Служка з ліхтарем провів мене переходами, часто вузькими й тісними. Мені годі було й уявити, як Хазівські слуги пробираються через них з оберемками білизни чи тацями наїдків. Проте, хоч я й рухався повільно, спускаючись дедалі нижче до місця проведення вечірки, мені не вдалося помітити жодного сліду порушника — принаймні жодного, відмінного від слідів прислуги.

Нарешті служка вивів мене в простору залу на першому поверсі, де, як виявилося, на мене вже чекала Фаязі зі своїм почтом. Вона вигнула брову, коли я вийшов з переходу:

— Ну що? Ви знайшли якісь підказки про те, як саме відбулося отруєння? Чи як ту кляту отруту пронесли в наш дім?

Я обтріпав із себе пил і спробував поміркувати. Навряд чи отруйник зміг би зімпровізувати своє пересування тими переходами — а це мало б означати, що він мусив щонайменше знати про існування переходів і виходи з них.

— Сигнуме? — покликала Фаязі. — Ти мене слухаєш?

— Досі вистежую їх, мем, — заговорив я. — Скажіть мені: чи були ці двері замкнені під час вечірки?

— Ні, не тут унизу. Було б жахливо незручно змушувати слуг щоразу замикати й відмикати двері, коли вони ходили туди-сюди.

— Тобто будь-хто міг би в них прослизнути?

— Так, — визнав карбувальник. — Проте в залах стояли охоронці. А слуги, як ми вже зазначали, помітили б, якби хтось прокрадався через переходи з ліхтарем.

Я насупився, уважно роздивляючись довгі просторі зали, вивчаючи ледь помітні обриси службових дверей, вбудованих у стіни.

— Ви згадували про пожежу під час вечірки, — пригадав я. — Будь ласка, відведіть мене туди, де це сталося.

Мене відвели у чергову залу — її окрасою слугував величний скеледрев'яний камін, з якого досі пахнуло давньою сажею. Перед ним кілька квадратних п'ядей на килимі вкривала чорна кірка, яка захрустіла під моїми ногами.

Я опустився на коліна, розглядаючи дно каміна і ящик на попіл. У задньому лівому куті камери згоряння виднілося повно білих обпалених плям. Вони складалися в дивний візерунок, майже як бліді суцвіття. Я торкнувся до них і виявив, що це не поверхові плями: обгоріла сама цегла.

Тоді мій нюх вловив слабкий запах чогось їдкого й неприємного. Він нагадав мені кінську сечу чи якусь схожу гидоту. Я нахилився ближче до обгорілого кутка і принюхався — там запах був значно сильніший.

— Що там таке? — запитала Фаязі.

— Не впевнений, мем, — я виліз назад з каміна і нюхнув свою пляшечку, щоб як годиться закарбувати спогад. — Та я не думаю, що та жарина луснула природним чином.

— Тобто хтось кинув якийсь... якийсь предмет у камін? — запитав карбувальник.

— Так. З метою диверсії. Спалахнула пожежа, поприбігали охоронці — разом із вами — а хтось прослизнув у службові переходи і пробрався до купальні й назад цілком непомітно.

Фаязі ошелешено витріщилася на мене:

— Як цей хтось міг пробратися через службові приміщення так, щоб його ніхто не помітив?

— Не знаю, мем.

— І як вони взагалі пронесли сюди кляту заразу?

— Спокійно, пані, — тихо нагадала аксіома. — Спокійно...

— Не знаю, мем, — знову сказав я.

— Мусив же бути якийсь спосіб! — зірвалася Фаязі роздратовано. — Я гадала, що ви в Юдексі маєте бути кмітливі!

— Ви мусите зберігати спокій! — наполягала аксіома. — Вдихніть глибоко дух цього місця і зберігайте спокій!

Вона вкотре схопила свою пані за передпліччя, але цього разу її пальці зчепилися так щільно, що сховалися у складках вбрання Фаязі. Мені годі було уявити когось менш заспокійливого й підбадьорливого, ніж ця істота з колючими, як голки, очима. Але тут я вловив можливість.

— Не думаю, що отруту принесли сюди під час вечірки, мем, — швидко зметикував я.

— Тоді як же? — вимагала відповіді Фаязі.

— Гадаю, вона потрапила сюди раніше, — заговорив я. — Думаю, вона вже чекала тут на використання. Убивці залишалося просто прийти на вечірку, забрати отруту і віднести у належне місце. І було б зовсім не складно пронести щось завбільшки з травинку у ваш маєток.

Я зупинився. До цієї миті я говорив тільки те, у що справді вірив; але тепер настала пора брехати. А це ніколи не було моїм найвидатнішим талантом.

— Тоді як же? — далі допитувалася Фаязі.

— Вона могла якимось чином потрапити понад стінами, — повільно заговорив я, — або, можливо, її принесла якась невеличка тварина.

— Яка це? — здивувався карбувальник. — Убивця використав дресировану мишу, щоб та занесла травинку в бойлер?

— Або дресированого птаха, — запропонував я. — Ви ж маєте пташник у маєтку, хіба ні? Для яструбів-писарів?

Фаязі обмірковувала це якусь хвилю.

— Те місце не призначене для тебе, — тихо озвалась аксіома.

— Ти... ти натякаєш, — протягнув карбувальник, — що хтось... прислав отруту в дім нашої пані? Доставив її яструбом-писарем?

— Імовірно. Припускаю, що до вас їх прилітає багато. А травинку неважко було б перенести такій істоті. Чи ви перевіряєте яструбів так само, як гостей на вечірці?

— Ти що, справді думаєш, — промовив карбувальник, — що коли цю отруту приніс сюди яструб-писар, хтось зі слуг нашої пані просто зняв її з птаха і... і що — покинув лежати десь?

— Зазвичай я повважав би таке неправдоподібним, — прохолодно визнав я, — але, з іншого боку, я б так само повважав неправдоподібним, що хтось прокрався через ваші службові переходи і зламав замок нагорі так, щоб ніхто цього не помітив. Тим не менш, саме це, очевидно, і сталося.

Запала крижана мовчанка. Усі троє свердлили мене поглядами.

— Лише обраним дозволено заходити у наш пташник, — промовила Фаязі. — Навіть мене ще донедавна туди не впускали. Доступ до нього мали тільки мій батько та його найближчі довірені слуги.

— Я мушу перевірити всі можливі вхідні шляхи, мем, — пояснив я. — Пташник, стіни — усе-все.

— Ви хотіли б його оглянути, Сигнуме, навіть якщо ми спалили все листування нашого пана після його смерті? — запитала аксіома.

Я постарався стримати вираз роздратування. Ну, звісно ж. Звісно ж, вони все попалили. Можливо, від зараження, але також точно для того, щоб знищити докази.

Проте Ана наказала мені потрапити у пташник. Можливо, там досі залишалося щось цінне.

— Так, — м'яко вимовив я. — Авжеж, хотів би.

Фаязі замислилася.

— Тоді я впущу тебе на хвилю.

— Він нічого там не знайде, пані, — засперечалась аксіома. — Не можна...

— Мені сказали, що цей хлопець розслідував Бласове вбивство, — Фаязі обірвала її, обпаливши поглядом. — Можливо, він може стати нам у пригоді. — вона перевела очі на мене: — П'ять хвилин, Сигнуме, не більше.

Фаязі відвернулася й покрокувала геть, а я та її почет подалися слідом.

Розділ 28

ДОРОГОЮ У ПТАШНИК Я ЗАСИПАВ ФАЯЗІ ТА ЕКЗАЛЬТІВ запитаннями про листування її батька. Чи було серед листів щось незвичне? Якісь відкладені набік пакунки? Якісь листи чи повідомлення з незвичних місць? Почасти я намагався підкріпити свою вигадку про те, навіщо мені перевіряти пташник, та водночас прагнув дізнатися якомога більше про листування Кайґі Хази, навіть якщо всі докази вже спалили.

Проте відповіді були короткими, уривчастими і не залишали можливості сперечатися: «Ні», «Точно ні» або «Не пригадую такого». Нічогісінько корисного, а Фаязина аксіома зрештою взагалі припинила мені відповідати.

Нарешті ми дійшли до пташника, високої округлої вежі, збудованої з північно-західного краю маєтку. До мене долинув запах з цього приміщення ще до того, як Екзальт Фаязі відчинив переді мною двері: солодкавий запах соломи, клубочіння вологи — і, звичайно ж, насичений їдкий сморід пташиного лайна.

Карбувальник відчинив двері й поманив мене всередину. Я зазирнув у тінисту вежу, що роззявилася наді мною, сонячне світло високо вгорі просочувалося крізь щілини по боках даху. Темрява брижилася від клекоту й цокоту птахів, що гніздилися в дерев'яних хатинках, розміщених по спіралі вздовж стін.

— Тут є письмовий стіл, — Фаязин карбувальник показав у куток, де оздоблений стіл з білого дерева стояв під невеликим зеленим шатром, — напевно, щоб його не обгидили. — Саме тут наш пан читав особливо важливі листи та відповідав на них негайно. Проте зараз він порожній. Ми вагалися, чи не варто спалити і сам стіл, однак...

— Це реліквія, — відповіла Фаязі. — З Ханумської доби. Однозначно старіша за цей кантон.

Я втупив очі у стіл, розмірковуючи. Якщо не можна переглянути листи, то на що ще тут дивитися?

Мій погляд злетів до гнізд угорі. Я не міг бачити самих птахів, але час від часу помічав зблиск яскравого бурштинового ока поміж дерев'яними ґратками дверцят. Скидалося на те, що пташині хатинки розміщувалися по двоє, ряди маленьких парних будиночків тягнулися вгору й униз по стінах, відокремлені одні від одних бронзовими перегородками. Цікаво.

— Як це працює? — запитав я карбувальника.

— Працює? — перепитав той. — Вони видозмінені. Ось як це працює.

— Так, але... як ви керуєте ними? Поясніть цей процес, будь ласка.

Карбувальник зітхнув:

— Їх дресирують парами для конкретного місця, так би мовити, один для вхідних повідомлень, інший — для вихідних. Кожного птаха просочили, щоб він розвинув не лише велику швидкість і витривалість, а також і чудову картографічну пам'ять. І кожна пара має виключно одне місце призначення, до якого її надресирували літати.

— Як саме їх дресирують?

— Кожному птахові не вистачає якоїсь речовини у тілі — життєво необхідної — і кожну пару привчають, що вони можуть отримати ці речовини тільки в місцях вильоту і призначення. Птах завершує переліт і отримує шматочок сукко-дині, у якій зазвичай містяться речовини, як винагороду, — ці дії доходять до автоматизму.

Я задивився на хатинки вгорі, слухаючи тихе цокотіння.

— Таблички під кожною парою хатинок позначають це закріплене місце призначення? — запитав я.

— Так, — промовив карбувальник.

— А птах, призначений для цієї локації...

— Завжди мешкає у хатинці ліворуч.

— Отже, птахи, які прибувають з повідомленнями з інших місць, селяться праворуч, перш ніж їх відішлють назад.

— Правильно.

Я поміркував над цим.

— І якщо обидва птахи зараз тут — ви нещодавно отримали повідомлення, а якщо обох немає — ви нещодавно відіслали повідомлення.

Карбувальник ледь помітно захвилювався:

— Ну... так. Гадаю, усе саме так.

— І якщо ви закрили свій маєток після смерті Кайґі Хази, то це означає, що жодні яструби-писарі не мали б вилітати або прибувати?

— Так?..

Я спостерігав за ним. Чоловікове обличчя ледь-ледь затремтіло. Можливо, від брехні.

— Тоді я перевірю, чи не мають вони слідів небажаного втручання, — я рушив до гвинтових сходів нагору. — Скоро повернуся. Це забере лише хвильку.

Я подерся по сходах — наляпаний послід хрускав під моїми чоботами за кожним кроком — і наблизився до першої пари хатинок, вбудованої у стіну. До мене долетів голос Фаязі:

— Поквапся, Сигнуме. П'ять хвилин означає п'ять хвилин. Якщо ти бажаєш оглянути угіддя, то вони широчезні, а я не маю наміру залишати тебе на ніч...

— Зрозуміло, мем, — відгукнувся я.

Я ПІДІЙШОВ до першої пари хатинок. Звідти на мене блимнули двоє бурштинових очей. Було складно роздивитися у напівтемряві, але яструб-писар усередині виявився красивим, струнким, темним птахом, який вмостився на соломі серед покручених динних шкірок. Коли я опустився біля нього на коліно, він зацікавлено цокнув до мене, ніби не впевнений, що я таке.

Сусідня хатинка була порожньою. Це мало б означати, що за останній час жодних повідомлень туди не відправляли і не отримували звідти.

Мій погляд опустився на невелику бронзову табличку під хатинками. На ній був напис вигнутим, похилим шрифтом, на який мені було боляче дивитися. Я зморщив лоба, зосереджуючи очі на читанні, — літери викривлялися й мерехтіли переді мною — і врешті розпізнав таке:

«Llitda ñап yardaaqñu urkuquna ñапlапа yunpaypniyuq kay».

Я втупився у витончене письмо, цілковито збитий з пантелику, відчайдушно намагаючись розібрати прочитане.

Відвів очі, тоді поглянув ще раз — літери миттю розчинилися у беззмістовні карлючки. Довелося зосередитись, щоб розібрати їх знову.

— Е-е-е, підкажіть, якою... якою мовою написані ці таблички? — гукнув я.

— Сазійською, — відповів голос Фаязі. — Це мова мого народу в першому колі Імперії. Ти знаєш її, Сигнуме? Я схильна в цьому сумніватися... Її надзвичайно важко вивчити, наскільки мені відомо...

Я втупив погляд углиб вежі, намагаючись дихати рівно.

Звісно, я не знав цієї мови. Заледве міг її прочитати, а деякі літери були для мене взагалі незнайомі — отже, мені однозначно не вдалося б зачитувати їх уголос.

А це означало, що не вдасться закарбувати їх у пам'яті й передати Ані.

Я замружився і спробував зосередитися, викликаючи у пам'яті щойно прочитані слова. Проте в моїх спогадах було видно лише дрібні подряпинки на табличці та незрозумілий тремтливий клубок на місці напису. Я розплющив очі й прошепотів:

— От лайно.

— Щось не так, Сигнуме? — протягнув голос Фаязі. — Ти знайшов щось?

Я відчув, як вкриваюся холодним потом, і подерся далі по сходах.

Що ж тепер робити? Я прийшов сюди з надією розвідати про листування Хаз; і хоча мені не пощастило знайти те, на що сподівався, проте все ще залишався шанс розвідати, куди вони відсилали свої листи і, можливо, коли; а це могло щось нам підказати.

Однак цей задум виявився неможливим. Неможливим через те, що я не міг прочитати жодну з цих табличок, через мої кляті очі та мій клятий мозок, який так і не навчився закарбовувати прочитані слова.

З калатанням серця я підіймався по сходах. Проминув одну пару хатинок із самотнім птахом, тоді іншу — і врешті натрапив на пару без жодного яструба-писаря.

Безсумнівно, відіслане повідомлення. Нижче на табличці зазначалася назва місця, куди його відправили.

Я вдивлявся в табличку, силкуючись зосередитися. Нарешті слова почали ставати розбірливими і склались у фразу:

«Altinti yardaaqñu urkuquna t'iqramkandkiaqñu chaika».

Я свердлив слова поглядом, моє обличчя сіпалося, кров шумувала в голові, очні яблука налилися сліпучим болем. Фаязі Хаза сказала щось унизу, але я пропустив це повз вуха, щосили намагаючись закарбувати слова в голові, утримати їх, увібрати символи до глибини душі.

Тоді заплющив очі. Тієї ж миті слова зникли, і спогад розтанув, наче морська піна на піску.

— Чорт, чорт, чорт, — бурмотів я.

Розплющив очі і спробував зачитати слова пошепки, незграбно продираючись крізь божевільне нагромадження приголосних.

— У чому річ? — допитувалася Фаязі. — Що ти там говориш? Що робиш там, нагорі, Сигнуме? Твій час уже майже вичерпався.

— Хвилиночку, — відгукнувся я здушеним голосом.

Так не вийде. Якщо це затягнеться, мене викинуть з дому Хаз.

Я прикипів поглядом до таблички, міркуючи. Стало зрозуміло, що мені не вдасться вимовляти звуки, проте, можливо, вийде перемалювати слова пізніше.

Я вийняв м'ятну пляшечку і глибоко затягнувся, щоб надійно закріпити цю мить у своїй пам'яті. Тоді притулив палець до першої літери, зачепивши нігтем різьбу на бронзі, і дозволив жолобкові вести рух пальця...

— Сигнуме? — сердито покликала Фаязі.

Я обвів контури однієї літери, тоді іншої, тоді наступної.

— Сигнуме Коле, — гримнула Фаязі, — я наполягаю, що нам час іти, негайно.

Я обвів напис до кінця, сподіваючись, що рухи надійно залягли у моїй пам'яті, і поспішив до наступної пари хатинок.

— Майже готово, — хрипко гукнув я. — Тільки перевірю решту птахів.

Знайшлися ще чотири пари хатинок: три без одного птаха і одна з двома — отже, усього відіслали чотири повідомлення й отримали одне. Біля кожної пари я нюхав пляшечку й обводив напис пальцем, благаючи своє тіло запам'ятати хоча б ці рухи.

Коли я впорався з останньою, на моє плече лягла рука з твердими, мов залізо, пальцями. Я збентежено озирнувся і побачив позаду себе аксіому, її мертвецьке обличчя наблизилося впритул до мого.

— Тобі час іти, — тихо сказала вона, — як наказала пані.

Я тремтливо підвівся, обтріпав одяг і спустився по сходах, аксіома крокувала слідом за мною.

«Ну й диво, ну й диво», — думав я, збігаючи сходами вниз. Ну й диво, що мені довелося зашифрувати цей спогад і потайки винести у своїй голові, обернений у рух, щоби мій мозок зміг його втримати, — хоча я й гадки не мав, чи цей задум виявився успішним. Можливо, я повернуся до Ани, спробую вивести для неї ці літери на якомусь пергаменті — і побачу, що нашкрябав цілковиту нісенітницю.

До мене дійшло, що тоді вона здогадається. Ана дізнається про мою ваду і мою брехню, мене викриють і звільнять, якщо не ув'язнять.

Моє серце впало у п'яти, поки я дійшов до кінця сходів. У що ж це я встряг?

Я підійшов до дверей, спітнілий і кволий від спроб читання. Фаязі та її карбувальник поглянули на мене з легким виразом відрази.

— З тобою все гаразд? — запитала Фаязі. — Чи ти таки натрапив на якусь заразу там, угорі?

— Нічого незвичайного, мем, — прохрипів я. — Тепер... до стін, мем?

Її крижаний аметистовий погляд вивчав моє обличчя.

— Так, — промовила вона. — Ходімо, ми відведемо тебе туди.

Я подався слідом за аксіомою та карбувальником — проте Фаязі ступала позаду мене і щоразу, коли я озирався, не зводила з мене пильних очей.

МИ ВИЙШЛИ до задньої частини угідь, де чекав просторий внутрішній дворик, вимощений білим каменем. Незважаючи на кволість, я знову замилувався краєвидом: тут розлогі дерева з яскраво-помаранчевим листям височіли над головами і мерехтіли, немов охоплені полум'ям, а вздовж краю дворика тягнувся ряд колосальних, струнких вигнутих скульптур блідо-зеленого кольору. Вони були майже сорок п'ядей заввишки, ледь не вищі за сам будинок, — та ось я відчув сіпання в очах і впізнав їх — мені вже випадало бачити таке на Рівнинах Титанового Шляху.

— Це... знову кістки, — тихо промовив я. — Ребра.

— Саме так, — підтвердила Фаязі. — З невеликої туші. У наш час занадто важко пересувати частини більших тіл — принаймні по суходолу. Скажи мені: що ти сподіваєшся знайти біля моїх стін, Сигнуме?

Мій погляд затримався на закрученій композиції з блискучих ребер. Мені це видовище здалося відразливим.

— Не знаю, мем, — відповів я. — Можливо, отруйник має певне вподобання — готується заздалегідь і приходить завчасно. Минулого разу він сповістив обслугу у вашому будинку, перекинувши жовтий м'ячик через огорожу, — мій погляд упав на стіни вдалині. — Навряд чи все було так само тут, зважаючи на висоту вашої огорожі... Проте, мабуть, саме вона найперше цікавила отруйника.

— Як захопливо, — промовила Фаязі і махнула рукою на почет слуг, що тягнувся за нею. — Утім, це забере якийсь час. Тобі треба підкріпитися, Сигнуме, перш ніж оглядати стіни.

До мене підійшла служниця з широким мідним тарелем у руці. На ньому були розкладені різноманітні зацукровані фрукти, горіхи та в'ялене м'ясо, нарізане якимось хитромудрим способом, якого я ніколи раніше не бачив, і закручене вигадливими завитками.

Мій шлунок миттю прокинувся від побаченого. Я вже багато годин не мав і ріски в роті, і мені відчайдушно забаглося спробувати такі розкоші. Але я пригадав Анині вказівки: нічого не брати, не їсти й не пити.

— Ні, дякую, мем, — я вклонився. — Я ціную ваші старання, проте не їстиму.

Фаязі зміряла мене крижаним поглядом:

— Відмовлятися неввічливо. Ти свідомий цього?

— Мені неввічливо навіть бути тут, — відповів я. — Сама моя присутність — це вже неввічливість. Я можу тільки подякувати за ваш добрий намір і попросити вибачення.

Фаязі ще якусь мить не зводила з мене очей, і саме тоді я начебто помітив, як на її обличчі проступив дивний вираз, схожий на чистий, несамовитий жах. Вона скоса поглянула на двох Екзальтів, які стояли позаду неї та стежили за мною.

Я усвідомив, що Фаязі Хаза страшенно чогось боїться. І навряд чи вона боялася мене. Та миттю той вираз сховався, і Фаязі засміялася високим передзвоном олов'яних дзвіночків:

— Якщо ти певен... Хоча я передчуваю, що тобі знадобиться пожива пізніше. Іди, Сигнуме, роби своє обшукування. Не можу дочекатися дізнатись, що ж ти там знайдеш.

Я знову вклонився і покрокував до огорожі, проте її слова нависли наді мною. Щось однозначно було недобре з Фаязі Хазою, та що саме — я поки не міг збагнути.

Розділ 29

ПОЛУДЕНЬ ХИЛИВСЯ ДО ВЕЧОРА, ПОКИ Я ОБХОДИВ УГІДДЯ Хазівського маєтку, понюхуючи свою пляшечку. За мною назирці подалися Фаязині охоронці, які не відходили від мене, як від ув'язненого шляхтича, що блукає по камері, проте я на них не зважав і роздивлявся високу огорожу з тремтилози.

Стіна була височезною, майже заввишки з сам будинок. Припущення, що хтось спробував би перелізти чи перекинути щось через неї, видавалося безглуздим. Єдиною цікавинкою, на яку я натрапив, став невеличкий струмок, що перебігав угіддя із західної частини огорожі до східної. Спершу я наблизився туди, де він перетинав західну стіну, і виявив захисний шлюз: складну споруду з каміння і сталі, що могла ковзати вниз і вгору по масивних металевих жолобах на стіні. Нижню половину шлюзових воріт утворювала густа сталева решітка, що пропускала потік води. Я присів і придивився, як шлюзові ворота вгрузли в мулисте дно струмка.

Я озирнувся до найближчого охоронця, який ходив за мною. Той стояв на невеликому горбику і супився в моєму напрямку. Я свиснув йому і помахав рукою:

— Агов!

Охоронець насупився ще грізніше.

— Я хочу вас щось запитати.

Той не зрушив з місця.

— Ви можете стояти там і дивитися, як я свищу далі, — гукав я, — або можете просто підійти сюди.

Якусь хвилю він свердлив мене поглядом, а тоді потупав ближче, стараючись не намочити свої ошатні чоботи:

— Що?

— Для чого цей шлюз? — запитав я.

— Для того, коли річка переповнюється дощами, звісно ж, — відповів охоронець.

— Вони завжди у такому положенні?

— Ні. Ворота піднімають на якийсь час, щоб пропустити воду, а потім опускають, коли повінь спаде.

Я подивився вгору на масивні шлюзові ворота.

— Але як же їх усе-таки підіймають?

— Нагорі є підйомний блок. Через нього пропускають мотузку, запрягають у неї лінивика, і той тягне ворота вгору.

— І коли востаннє доводилося їх підіймати?

— Звідки я маю це знати? — огризнувся чоловік. — Кілька тижнів, може, й місяців тому. Ти закінчив?

— Ні, — я відвернувся і покрокував на схід, а охоронець лайнувся собі під ніс і поплентався за мною.

УЖЕ СУТЕНІЛО, коли я дістався до східного шлюзу. На вигляд він був майже як попередній, тільки струмкове дно тут було більш кам'янисте, галька стирчала з намулу, наче спинки поснулих у ґрунті жуків.

Утім, декілька каменів немовби відрізнялися від решти: вони лежали, перекинуті брудним замуленим боком догори.

— Гм, — мугикнув я стиха.

У задумі я озирнувся до будинку. Тоді пішов туди прямо від східного шлюзу, перевіряючи місцевість навколо на якісь ознаки втручання.

Дещо впало мені в око: овал пожухлої трави під одним зі світлих дерев.

Я підійшов туди, став на коліна і роздивився його. То була заокруглена продовгувата латка відмерлої трави близько п'яти п'ядей завдовжки, майже з людський зріст. Я потицяв у її середину, занурив пальці в ґрунт і намацав щось тверде. Потім обмацав межі, знайшов край твердої поверхні, схопив його та підняв.

Це виявився овальний шматок скеледрева, поверх якого був накладений клапоть дерену. Коли я зсунув дошку, дерен сповз із неї, наче відмерла шкіра. Під нею була невелика яма близько п'яти п'ядей завдовжки і двох завглибшки, утім, ґрунт на дні був щільно утрамбований. Я перевірив краї на дотик, занурюючи пальці в землю, проте не виявив нічого, окрім ґрунту.

Так чи інак, колись тут точно щось переховували. Ніхто не став би просто так майструвати таку дошку і накладати на неї дерен. Охоронці підбігли до мене і витріщилися на ямку.

— Що це таке? — суворо запитав один.

— Схоже на яму, — відповів я.

— Як ти це знайшов? — не вгавав той.

— Я обходив місцевість і скористався очима, щоб її побачити.

Охоронці відійшли, лаючись. Здається, мені почало передаватися Анине нахабство.

Я сів на траву, вдивляючись у ямку. Щось муляло мене крізь мундир, тож я сягнув у кишеню і виявив там залишки люльки, яку ділив із Капітаном Строві.

Покрутив її в руці. Здавалося, відтоді промайнула ціла вічність. Я встромив огризок люльки в зуби, прикусив — і мій рот наповнився теплим, терпким поколюванням тютюну. Якимось чином цей смак допоміг мені зібрати думки докупи.

Я не був певен, що може вийти з цього всього. Обшук пташника увінчався майже цілковитим провалом. Обхід стін надав кілька перекинутих каменів біля шлюзових воріт і цю незрозумілу таємну дірку, але більш нічого. Я досі й гадки не мав, як убивця — напевно, та Джолґалґан — пронесла всередину зараження, і не розумів, як вона прокралася через темні службові переходи непоміченою. Не міг я збагнути і те, як цяткоскло в резервуарі для води змогло вбити десятьох Інженерів майже тижнем пізніше. Також не знав, що саме, в біса, робили ті десять Інженерів у Хазівських хоромах, адже Фаязі непохитно заперечувала їхню присутність.

Однак у небі вже вигасало світло, і мені не хотілося затримуватися в цьому місці надовше. Що темнішими ставали Хазівські угіддя, то вразливішим я почувався.

— Відведіть мене назад, будь ласка, — звернувся я до охоронців.

МИ ПОВЕРТАЛИСЯ через незвично доглянутий гай у напівтемряві, і я цілу дорогу тримав у роті стрілочеретяну люльку. Її кінчик уже майже розчинився, та це була моя єдина втіха у чужому місці, що ставало все більш відчуженим у сутінках, коли серед пологих пагорбів запищали створіння з незнайомими голосами.

Та коли охоронець підвів мене до будинку, карбувальник Фаязі перетнув галявину, зупинив його і щось зашепотів. Після короткої, потайної розмови охоронець скерував мене у західному напрямку.

— Туди, — наказав він, вказуючи грубезною рукою на задню частину будинку.

— Я думав, що мені час іти, — здивувався я.

— Іди туди, — повторив охоронець.

— Що там таке?

— Пані бажає ще раз переговорити з тобою, — пояснив карбувальник. — У більш затишному приміщенні.

Я обпалив його поглядом, але підкорився і пішов туди, а карбувальник подався за мною.

Ми майже обійшли хороми довкола; на деревах над нами розгойдувалися мерехтливі май-ліхтарі. Нарешті ми дійшли до якоїсь просторої бальної зали, облаштованої ззаду будинку, її маленькі круглі вікна були затулені віконницями, хоча крізь щілини пробивалося золоте світло.

Із зали долинав голос — трохи підвищений, немов у суперечці. Я сповільнив крок, дослухаючись.

То був голос Фаязі Хази, пронизливий і гнівний. Вона сперечалася з кимось, але той співрозмовник говорив так тихо, що неможливо було розчути його відповіді. Тривалий час я заледве міг розібрати слова Фаязі; однак потім наблизився до однієї з віконниць, ледь прочиненої, і її голос просочився крізь щілину.

Я вихопив зі своєї сумки пляшечку — ще не використану, із запахом лаванди — і крадькома кинув у траву.

Тоді зупинився і озирнувся, вдаючи розгубленість.

— Я загубив дещо, сер, — сказав я карбувальникові. — Свою пляшечку. Вона була ось тут, у сумці...

Він набурмосився, але допоміг мені обшукувати темну траву. Вдавані пошуки привели мене ближче до прочиненої віконниці, і, опинившись під нею, я прислухався. Хоча мені й було чутно Фаязі, її співрозмовник досі говорив занадто тихо, щоб розібрати його слова.

— ...робити будь-що з цього, коли ви нічого мені не розповідаєте, — побивалася Фаязі. — Третій? Що третє? Що їм треба знайти? Що вони шукають?.. Ох, ти весь час це повторюєш! Знаєш, я ні про що з цього не просила. Ти не розумієш, як це воно — бути тут. Якби він бачив у мені лідера, то дав би хоч трохи свободи. Натомість я сиджу тут на прив'язі, мов скажений собака...

Карбувальникова рука злетіла наді мною і гримнула віконницею. Він гнівно зиркнув на мене звисока і простягнув пляшечку.

— Я знайшов її, — сказав він холодно. — Будь ласкавий, застібай свою сумку міцніше.

Я вклонився, забрав пляшечку і покрокував за ним уздовж стіни будинку. Голоси всередині замовкли.

Карбувальник відвів мене до задніх дверей будинку, відчинив їх і пропустив мене. Він залишився позаду, а я увійшов у продовгувату, елегантну залу з низькою стелею, освітлену май-фруктовими деревами, що росли в поодиноких бронзових вазонах. Посередині кімнати стояв столик, заставлений наїдками, а за ним сиділа Фаязі Хаза, вечеряла і попивала вино зі срібного кубка. Вона встигла перевдягнутися: якщо попередні шати майже цілковито приховували її фігуру, то ця нова сукня, зав'язана навколо шиї, відкривала її білі руки та плечі. Увесь її образ, здавалося, притягував до себе світло, немов огортаючи її надприродним серпанком. Фаязі підвела погляд з легенькою сумною усмішкою і запитала:

— Як справи зі стінами, Сигнуме?

Мені це геть не сподобалося. Я завагався й оббіг поглядом кімнату. Здається, там не було нікого, крім охоронців. Цікаво, з ким це вона розмовляла.

Охоронець наблизився ззаду, підштовхуючи мене вперед. Я піддався і пішов до неї. З кожним кроком Фаязі здавалася ще чарівнішою, доки саме повітря навколо неї не замерехтіло сяйвом.

— То що? — поцікавилася вона. — Що ти знайшов поблизу стін? Я вийняв з рота огризок люльки, опустив погляд на свої ноги і спробував не втрачати голови.

— Небагацько, мем. Прикро визнавати.

— І все-таки мені доповіли, що ти затримався біля шлюзів. Чи ти знайшов щось там?

— Знайшов воду, мем, і каміння, але нічого суттєвого.

Її повіки затріпотіли, але цього разу вона трималася якось натягнуто, наче акторка на сцені в погано відпрацьованій ролі. Щось було недобре.

— І ти виявив якусь яму, — продовжувала вона. — Приховану яму. Яку напевно викопав порушник. Це правда?

— Вона здавалася прихованою, та я не знаю, хто її викопав. Не можу розібрати значення. Спершу мені треба повернутися з доповіддю.

Я подивився їй в очі — адже сказав правду, хоча й не всю. Нарешті Фаязі відкусила шматочок вишуканого м'яса зі своєї виделки.

— Сідай. І їж.

— Прошу вибачити, мем, але мені потрібно повертатися у Тала...

— Не клей дурня. Сядь. І їж.

Я ще раз оббіг кімнату поглядом і побачив, що карбувальник з аксіомою сидять у кріслах біля стіни. Обоє дивилися на мене заздрісно, немов ображені тим, що їхня пані удостоїла мене навіть дрібкою уваги. Цікаво, звідки вони взялися: невже видозміни Фаязі настільки задурманили мої чуття, що я не помітив, як вони увійшли?

Я сів за стіл, але вирішив не їсти. Навіть не міг упізнати нічого з тих наїдків — ні фруктів, ні м'яса, хоча мій шлунок судомило від голоду, а пахло все заворожливо. Я знову тицьнув у зуби свою люльку, розжовуючи її кінчик, і смак тютюну притупив мій голод.

Фаязі взяла крильце якогось запеченого птаха й елегантно відрізала смужку темного м'яса.

— Знаєш, Сигнуме Коле, — заговорила вона, — я вважаю, що ти знайдеш цього вбивцю. Я справді так вважаю.

Я не відповів нічого.

— Ніхто з моїх людей не склав усе докупи так швидко, — провадила Фаязі. — Ніхто з них не додумався перевірити службові переходи, — вона обпалила поглядом своїх Екзальтів. — У тебе гострий розум. Мені прикро, що ти витрачаєш його на такі огидні справи, як ця. І прикро, що можеш побачити наші хороми тільки тут, у Талаґреї.

Я змовчав.

Фаязі зробила великий ковток вина. Її губи забарвилися малиновим, а зуби — тьмяно-пурпуровим.

— Знаєш, у наших хоромах у першому колі, — розповідала вона, — ми зберігаємо цілий скелет титана. Він висить у передпокої, нависає над гостями, коли ті переступають наш поріг. Ти коли-небудь бачив одного з них, Сигнуме Коле?

— Я бачив мертву тушу вдалині, мем, проте не більше.

— Серед них не буває двох однакових. Вони всі мають різну будову кісток, різну кількість ніг, різні кольори. Я багато розмовляла про них з Аптами, — Фаязі нахилилася ближче, і я відхилився від неї. — Ти знав, що деякі з левіафанів мають людські обличчя? Не на плечах — адже більшість і не мають плечей, — але приховані внизу, на череві. Гігантські лики, які зирять на світ виряченими, невидющими очима і безтямно ворушать німими ротами, наче якісь випадкові нарости. Апти не можуть цього пояснити. Ніхто не може. І ніхто не знає, звідки насправді беруться левіафани або чому вони вибираються на берег. До заснування Імперії вони забрідали вглиб суходолу, нищили все направо й наліво під час вогких сезонів, перш ніж залягти гнити у Ханумській Долині, спотворюючи все, що росло довкола...

Фаязі відставила свій кубок, переплела білі, мов слонова кістка, руки в місточок і сперла своє гостре підборіддя на кісточки пальців. Відпрацьований жест, подумалось мені, проте дієвий, адже я мимоволі замилувався.

— Можливо, у наш час вони тільки про це й мріють. Можливо, нам варто впустити їх. Повалити стіни і дозволити їм розгулювати знову... — Фаязі пильно дивилася на мене.

Я мовчав.

— Можливо, це так чи інак станеться, — тихо промовила вона. — Вони ж виростають дедалі більшими. Кожного вогкого сезону Імперія мусить зміцнювати мури, винаходити нові гармати і вигадувати нові щепи й просочення, щоб стримувати левіафанів. І щороку ми заледве даємо собі раду. І хоча ніхто про це не говорить, Інженери тихцем-тихцем перебудовують мури третього кола Імперії на захід звідси, адже якщо морські мури впадуть, а Талаґрей і схід не вистоять, що ж, тоді... Тоді стіни третього кола і стануть новими морськими мурами, хіба ні? — вона підвела голову зі своїх рук і надпила ще вина. — А коли станеться це... Що ж, було б непогано мати місце для втечі у внутрішніх колах Імперії. Мати друзів у родючіших землях. Адже тоді всі Іялети розлетяться, як порохно на вітрі, і порядку більше не буде.

Фаязі почекала на мою відповідь, але мені нічого не спадало на думку.

— Ти бачиш зміст у цьому, Сигнуме? — запитала вона.

— Бачу, мем, — погодився я.

Адже її тирада справді мала якийсь зміст — хай цинічний, та все-таки зміст.

— Тоді чому б тобі не розповісти, що твоя імуніс вивідала станом на зараз? — Фаязі заговорила повільно й обережно. — Розкажи мені, як просувається слідство. Адже ми з тобою друзі, хіба ні?

Я зустрівся поглядом з її фіалковими очима. Звернув увагу на те, як її сріблясте волосся лежало на білосніжних плечах. Яким химерно п'янким було тут повітря. Так, ніби все було напарфумлене, хоча мій нюх не вловлював жодних запахів, окрім їжі.

Я відірвав погляд від Фаязі й зиркнув на двох Екзальтів, які стежили за мною, як за пораненою косулею на полюванні.

— Боюсь, це неможливо, мем, — відповів я.

— Чому ні? — запитала Фаязі.

— Протокол забороняє обговорювати слідство зі сторонніми особами, мем.

— Але ж хіба ми з тобою не друзі, Сигнуме Коле?

Я не відповів.

Тоді щось у її очах похололо: Фаязі прийняла якесь рішення у своїй голові. Вона підняла палець і зігнула його, хоча я не міг допетрати значення цього жесту.

— Ти вступив до Іялету заради грошей, так? — запитала вона.

Я не сказав нічого.

— Ти став Екзальтом, щоб допомогти своїй родині, — провадила Фаязі. — Переселити їх углиб Імперії, безперечно. Заради цього ж стільки люду стає на службу. Та скільки місяців минуло, відколи ти востаннє їх бачив? Коли востаннє отримував від них листа? Вони хоча б знають, як ти тут мучишся? Що ти зробив? На що перетворився?

У моїх вухах зашумувала кров. Дихання раптово прискорилося й розгарячіло. Невідомо чому мене почало морозити й трусити, наче від лихоманки.

Я знову кинув погляд на Екзальтів, які досі стежили за мною. Незатишно засувався в кріслі. Щось було недобре. Я запідозрив, що мене отруїли, хоча й не торкнувся трапези.

— Існує шлях, — заговорила Фаязі, — яким ти зможеш податися додому, вільний і необтяжений, з багатством, яке врятує твою рідню. Я можу вказати тобі цей шлях. І ти зможеш вільно піти ним. Але цієї миті — саме зараз — хіба ти не заслужив на перепочинок?

— Пе... перепочинок? — я ледве спромігся на шепіт.

— Так, — Фаязі усміхнулася з таким співчуттям і розумінням на обличчі. — Ти, який терпів приниження за приниженням... Хіба ти не заслужив і на радощі Імперії теж? А в ній таки є радощі, Коле. Це мені відомо напевне.

Хвиля жару здійнялася в мене в животі. Я вчепився за край столу. Піт полився по моїх скронях. Тоді щось у паху запульсувало глибоким тупим болем, і мене охопила така жага, що несила терпіти.

Я відірвав очі від Фаязі, засоромлений і збентежений.

А тоді помітив тінь на підлозі й зрозумів, що хтось стояв позаду мене. Я озирнувся.

То була дівчина — чи принаймні так мені здалося з вигляду, — яка сумовито дивилася на мене. Приблизно мого віку, охайна й гарненька, боса, з темними очима й коротким волоссям. Її шию обвивав шовковий червоний шарф, а з пліч спадала червона сукня — два відрізи шовкової тканини, що прикривали тіло спереду та ззаду, однак залишали відкритими краї оголених стегон і грудей.

І я жадав її. Незбагненно, раптово, пристрасно. Вона була не така вродлива, як Фаязі, не настільки ретельно доглянута, проте щось у поставі, погляді, самій присутності робило її такою принадною, що я ледь не вмирав від бажання.

А тоді мені впало в око дещо дивне: горбик біля її пахви — невеличкий пурпуровий наріст від видозміни.

Я придивився до її обличчя і впізнав такий самий різкий відтінок у куточку щелепи, якраз над шарфиком.

Тоді до мене дійшло, що вона таке — плазаєрка, придворна танцівниця. Істота, феромонно видозмінена задля чужої насолоди. Ана згадувала це при мені, та я геть не сподівався зустріти хоч одну за все своє життя.

Моє тіло болісно прагнуло її. Мені нічого так не хотілося, як схопити її, відчути на смак, узяти її, вивчити кожен кут і вигин тіла. Але мої зуби зціпилися навколо стрілочеретяної люльки, і я ковтнув, заливаючи горло гарячим лоскотом тютюну; а тоді немовби вивільнив свою голову з павутини і повернувся назад до Фаязі.

— Я просто, — промовив я тихо, — хочу піти, мем.

— Хіба вона тобі не до вподоби? — здивувалася Фаязі. — У нас є й інші. Чоловіки, якщо бажаєш.

Я промовчав. Моє тіло ніби скипалося від розгарячілої крові.

— Що ж це за світ, Сигнуме, — затягнула Фаязі, — де змушують змінюватися, ламати себе і все заради жменьки мідяків, — вона знову нахилилася до мене, її запах дурманив голову. — Хіба ти не заслужив на перепочинок?

Тінь придворної танцівниці лежала в мене на плечі, як свинцевий тягар.

— Не буває злочинів у такій прогнилій Імперії, — говорила Фаязі.

— Я просто хочу піти, — повторив я.

Вона махнула рукою плазаєрці, і та підійшла ближче до мене. Я відвернувся.

— Знаєш, ти помилився, — продовжувала Фаязі. — Я маю багатьох друзів, Дініосе Коле, та ще ніколи не зустрічала когось, вартого моєї дружби настільки ж, як ти.

Плазаєрка почала змахувати своєю сукнею, як віялом, здіймаючи її хвилями в моєму напрямку, обвіваючи мене своїм ароматом, химерно солодким духом, схожим на апельциновий лист і прянощі до вина. Моє серце калатало, а в паху боліло так сильно, що хотілося кричати.

— Ти знайшов щось? — різко запитала Фаязі і звелася на ноги. — Чи Долябра знайшла щось?

Я ковтнув. Бачив, як плазаєрка знову піднімає свою сукню, щоб обмахувати мене; а серед червоного мерехтіння виднілося її тіло і кущик волосся між ногами.

Я спробував зосередити погляд на Фаязі. І саме тоді помітив дивний білий мазок збоку на її сукні — немовби якусь фарбу.

Тремтячи, я подивився на Фаязину оголену руку. Невже це білило виднілося на ній? А під ним темна хмара синця — наче відбитки пальців? Навіть у мить такого шаленства я силкувався відзначити це спостереження.

— Що твоя імуніс знає про мого батька? — запитала Фаязі голосніше. — Що він зробив?

Зненацька аксіома опинилася поруч із нею.

— Спокійно, пані, — зашипіла вона. — Спокійно...

— Що вона знає про батька і Тактасу Бласа? — допитувалася Фаязі.

Усе розчинилося в хаосі. Я відгородився і вгризся у свою люльку, розлючений, збентежений, обурений, що в мене відняли контроль над власними чуттями.

А тоді з'явилось інше відчуття — сіпання моїх очей, за якими прокидалися спогади.

Я впізнав цей запах: апельциновий лист і прянощі. Так пахнув шарфик покійної Принцепса Місік Джілкі, у казармах Інженерії, на другий день після мого прибуття у Талаґрей.

І ще так пахнуло у Даретані: від олійної баночки Командира Бласа.

Усі три аромати були точнісінько однакові.

Я зціпив зуби і повернув обличчя до Фаязі Хази.

— В-ви з-з-збрехали м-мені, — заговорив я, видушуючи слова крізь стиснуті щелепи.

Фаязі зморщила гладеньке чоло:

— Що?

— С-Сигнум М-М-Місік Джілкі. Вона була т-тут. П-пахнула як... як оце. Я знаю. Апельцин і п-прянощі. Вона т-торкалася тих самих олій і п-парфумів, що й ваші... ваші танцівниці, — я заусміхався, як безумець. — Вона т-торкалася їхньої шкіри. Спізнала їхні тіла. Мабуть, у... у цій же к-кімнаті. Чи не так? Вона була тут разом з-з... усіма іншими.

Аксіома відсахнулася до стіни, її темні очі насторожилися так, ніби я вихопив лезо.

— Що це ти мелеш? — люто кинула Фаязі.

— Ч-чи вони пахли т-так, як Командир Блас? — я нахилився до неї. — Бо він теж полюбляв ц-ці пахощі, хіба ні? Вони п-припали йому до душі. Тому в-він і мав... в-власну баночку.

Фаязі остовпіло витріщилася на мене.

— Ви збрехали м-мені, — я перейшов на шепіт. — Вони п-приходили сюди. Забавлялися з в-вашими танцівницями. І п-після цього вони були у в-ваших руках. От тільки... т-тільки яку к-користь ви мали з них, мем? Яку користь мали ви з усіх тих м-мертвих Інженерів?

Фаязі перевела погляд на своїх Екзальтів. Коли ті не спромоглися на слово, вона махнула рукою придворній танцівниці, і та сховалася в тінях кімнати. Тоді шляхтянка гримнула:

— Виведіть його звідси. Виведіть його і викиньте геть!

Хтось ухопив мене з-за спини і висмикнув з крісла.

У ГОЛОВІ ПАМОРОЧИЛОСЯ, поки двоє охоронців волочили моє тіло крізь угіддя у темряві. Мене ще не тягали люди, видозмінені для сили, та щойно охоронці торкнулися мене, я ніби став малим дитинчам, яке виривалося від батьків; мої кінцівки заламали, а пручання припинили швидко і без зусиль. Біль пронизав мій лікоть, коли один із них засильно викрутив мені руку. Я закричав, вимагаючи мене відпустити, проте охоронці на це не зважали.

Нарешті ми повернулися на ґанок під кігтем левіафана, й охоронці мене відпустили.

— Униз! — прогарчав один із них. — Униз по сходах і в карету, чорт би тебе побрав!

Я ледь не скотився по сходах і заліз у приготовану карету. Охоронець гримнув за мною дверцятами і наказав візникові:

— Викинь його біля воріт і ні на крок далі.

Тоді карета зрушила з місця, і ми поїхали.

Коли ми рушили вниз маєтковою дорогою, я озирнувся на садибу Хаз, досі запаморочений. І на диво помітив, що хтось вийшов на вершину сходів і тепер стояв під здоровенним кігтем левіафана: примарно-біла сріблиста постать, яка дивилася на мене згори.

Я зустрівся поглядом з Фаязі Хазою. Тієї миті вона ніби цілковито перемінилася, у темряві її очі широко розплющилися від жаху й відчаю, наче вона була полонянкою, яку я покидав у в'язниці. Тоді до неї підбігли Екзальти, аксіома вкотре схопила її під руку, потягнула назад, і шляхтянка зникла у пітьмі.

Хазівські ворота відчинилися, карета плавно зупинилася, і дверцята розчинилися навстіж.

— Вилізай! — гаркнув візник.

Я виконав його вказівку, і коли ступив на землю, то побачив, що на мене чекав невеличкий гурт: Легіонери, двоє з яких тримали май-ліхтарі; а попереду стояв Капітан Мілджін.

— Помалу, хлопче, — він схопив мене за плече. — З тобою все гаразд? Ти цілий?

Розділ 30

AHA З МІЛДЖІНОМ ПОХМУРО ВИСЛУХАЛИ МОЮ ДОПОВІДЬ ПРО Хазівську садибу. Я дихав м'ятою з пляшечки і розповідав кожнісіньку подробицю, не пропускаючи нічого від миті, коли сів у карету, — за винятком невдалої спроби переглянути листування Хаз у пташнику. Це я приберіг наостанок.

Після моєї розповіді ми мовчки сиділи в арбітражній палаті вежі Юдексу. Тільки й чутно було, що порипування та посвистування, коли споруда навколо нас ворушилася від нічного вітерцю.

— Ти молодець, хлопче, — тихо промовила Ана. — Молодець, що придивився і стільки побачив... І молодець, що встояв перед спокусами Фаязі, — вона з огидою похитала головою. — Як же вправно зіпсовані люди орудують цинізмом, стверджуючи, що весь світ гнилий і фальшивий, і, відповідно, можна дозволити собі віддатися будь-яким гріхам — бо що важить зайва дрібка несправедливості у цьому несправедливому світі? Ти мудро вчинив, Діне, що пропустив її слова повз вуха, — Ана якусь мить помовчала, а тоді звеліла: — Отож повтори, будь ласка, перше, що запитувала в тебе Фаязі Хаза.

Я набрав повітря і луною повторив: «Ти знайшов щось? Чи Долябра знайшла щось?».

— Ясно... А друге, що вона запитала?

Я знову повторив луною: «Що твоя імуніс знає про мого батька? Що він зробив? Що вона знає про батька і Тактасу Бласа?».

— Ага... і якоїсь миті, перед тим як ти пішов оглядати стіни, вона запропонувала тобі їжу, але ти відмовився, — пригадувала Ана. — Правильно? І після цього вона...

Я кивнув.

— Фаязі здавалася нажаханою. Переляканою, ніби зробила щось недобре, проте я не знаю, що саме, мем. Хай там як, вона мала такий же вираз, коли я востаннє бачив її на сходах.

Ана знову замовкла, дуже-дуже надовго. А тоді коротко запитала:

— А ті слова до її таємничого гостя, що ти підслухав, Діне? Перед спробою тебе спокусити.

Я ще трохи зібрався на силі й повторив їх, імітуючи Фаязин в'їдливий тон: «...робити будь-що з цього, коли ви нічого мені не розповідаєте. Третій? Що третє? Що їм треба знайти? Що вони шукають?.. Ох, ти весь час це повторюєш! Знаєш, я ні про що з цього не просила. Ти не розумієш, як це воно — бути тут. Якби він бачив у мені лідера, то дав би хоч трохи свободи. Натомість я сиджу тут на прив'язі, мов скажений собака...»

Мілджін похмуро реготнув:

— Ти, хлопче, неабияк зображаєш ту жахливу жінку...

— Гм, — Анині пальці знову затанцювали у полах її сукні. — Третій... Третє що? Третій убивця? Третій отруйник чи випадок отруєння? Нам недостатньо відомо для припущень, проте одна річ стає дедалі очевиднішою... Не думаю, що й сама Фаязі це знає.

Я сидів у кріслі знесилений, занадто змучений, аби якось реагувати, та Мілджінові брови насуплювалися, доки його очі майже не сховалися під ними.

— Вона не знає... чого? — запитав він.

— Вочевидь, нічого! — вигукнула Ана. — Хоча було б дуже зручно, щоб це вона виявилася павуком у центрі цієї павутини, однак я думаю, що Фаязі Хаза насправді не знає ні чорта про те, що крутили її батько з Бласом. Фактично, вона може знати не більше, ніж ми.

— Справді, мем? — засумнівався Мілджін. — Звучить як безглуздя. Як-не-як вона ж Хаза!

— Вона донька третього спадкоємця роду, — відповіла на це Ана. — А це, генеалогічно кажучи, не зовсім провідна і впливова роль у клані. І вона сиділа тут, у Зовнішньому Колі, замкнена у задніх кімнатах, поки її батько усім заправляв, — і, схоже, приховував багато таємниць від неї. Тепер Фаязі підозрює, що ми розгадали ці таємниці, хоча це й не так. Принаймні поки що. Це дуже дивно. Вона здається такою невправною, такою хаотичною... Так, ніби їй наказали щось розвідати, але не пояснили достатньо для розуміння своїх знахідок, — якусь хвилю Ана кусала губи. — Я думаю, що Фаязі — маріонетка.

— Чия? — запитав Мілджін.

— Ну, звісно, що решти своєї родини.

— Решти Хаз? — здивувався Мілджін. — Хіба вони не всі, як одне?

— О ні. Хази мають більш розгалужену організацію, ніж те, що ми бачимо тут, у Талаґреї, — і Фаязі встряла в халепу з цією організацією. Її батько помер, і вона несподівано посіла його впливове місце. Утім, підозрюю, Фаязі швидко виявила, що її батько керував таємними оборудками для родини, про які не зізнавався їй. І навіть гірше — на неї посипалися листи від голів родини з внутрішніх кіл Імперії. Повеління. Вказівки. Накази. Накази, які, певно, не пояснювали нічого, крім того, що треба зробити. Накази не ставити запитань... а шукати щось тут, у цьому кантоні. Щось важливе, що вони воліли б приховати від нас. Можливо, цей загадковий третій... Фаязі, мабуть, обливається потом під своїми сріблястими шатами й побоюється, що коли справа справді запахне смаленим, то під ніж потрапить саме вона, а не хтось із її уславлених родичів.

Ана замовкла, даючи нам з Мілджіном можливість увібрати цю інформацію.

— Це, звісно, лише припущення, — визнала вона. — Проте відчуваю, що воно близьке до істини з огляду на те, що розповів нам ти, Діне... — Ана вищирила зуби в безжальній посмішці. — Хази шукають щось: річ або доказ. Можливо, цього загадкового третього. Однак думаю, Фаязі не дозволили дізнатися, що це насправді. Як захопливо!

— Може, це якось пов'язано з десятьма Інженерами, — запропонував Мілджін. — Зважаючи на те, що Фаязі брехала про них Колові і йому довелося зустрітися віч-на-віч із довбаною плазаєркою, щоби спростувати цю брехню.

Я витер піт з лиця, силкуючись очистити думки від того спогаду.

— Але я досі не розумію, як узагалі там могли опинитися ті десятеро Інженерів. Навіщо Кайґі Хазі запрошувати офіцерів такого низького рангу?

Ана залилася веселим сміхом:

— О, та це просто. Йдеться про покровительство.

— Покровительство? — перепитав я. — Щось на зразок подарунків?

— Еге ж, — буркнув Мілджін. — Хоча з твоїх слів, Кайґі Хаза давав їм щось з біса серйозніше, ніж подарунки...

— Влучно сказано, — похвалила Ана. — Цей чоловік, напевно роками вів тут справи. Усі ці блискучі молоді офіцери з'їжджаються у Талаґрей по визнання й увагу... і Кайґі давав це, відкривав їм прямі шляхи до кращих посад, кращих проектів. Вони всього-на-всього мали надавати йому відомості чи робити якісь невеличкі послуги... а може, й одну велику послугу, — Ана затихла, наче її осяяла якась думка.

— Як Блас, мем? — здогадався я.

— Що? — Ана пересмикнулася від несподіванки.

— Схоже на те, як Хази ставилися до Бласа. Тільки він був значно старшим, і до нього, очевидно, ставилися по-особливому.

— Гм, так... — тихо погодилася Ана. — Що правда, то правда.

Мілджін пирхнув:

— Однак нам досі бракує багатьох подробиць. Покровительство не заборонене законом — зважаючи на те, що слово шляхти багато важить у написанні законів. У нас також немає жодних підказок щодо того, чим Кайґі Хаза насправді займався або як Джолґалґан до нього дісталася. Хіба що Ухад, Нусіс і Каліста розкажуть нам щось корисне на завтрашньому допиті — та я в цьому сумніваюся.

— Ні... — промовила Ана. — Проте, Діне, нам іще дечого бракує. Скажи, невже тобі взагалі не вдалося пробратись у Хазівський пташник?

Я завагався, відчуваючи грудку льоду між ребрами. Тепер цього не уникнути.

— Вдалося, мем, — заговорив я, — але Хази спалили все листування у домі, стверджуючи, що боялися зараження.

— Дідько... — пробубонів Мілджін.

Ана різко нахилилася вперед:

— Але ти ж не зупинився на цьому, правда, Діне? Точно не зупинився.

Я набрав повітря, намагаючись придушити жах, який стиснув моє горло.

— Не зупинився. Я перевірив усіх Хазівських яструбів-писарів, намагаючись визначити, з якими адресами вони підтримували зв'язок. Зокрема, куди вони нещодавно відсилали листи або звідки отримували їх.

Мілджін витріщив очі, а тоді загиготів:

— Хай йому грець! Розвідати, за якими адресами Хази стежили і до кого прислухалися? Оце так удача!

Проте Ана насторожилася, відчуваючи вагання у моїх словах:

— У чому проблема?

— Проблема в тому, — повільно протягнув я, — що всі адреси були написані сазійською.

— Сазійською? — здивувалася Ана і відкинулась у кріслі, стиснувши щелепи. — А-а-а...

— А-а-а? — розгубився Мілджін. — Чому «а-а-а»?

Ана помовчала якусь мить.

— Сазійська, Капітане, — це одна з найскладніших мов для вивчення, — нарешті пояснила вона, — особливо на письмі. Я сазійка, тому знаю мову й алфавіт. Та, окрім Екзальтів-лінгвів, я не зустрічала ні душі, яка спромоглася б її вивчити.

— Але... але якщо ви сазійка, мем, а Кол — карбувальник, то він же може просто написати літери, щоб ви прочитали й переклали їх, хіба ні? — міркував Мілджін.

У повітрі зависла гнітюча тиша.

Я з тривогою дивився на Ану. З-під її пов'язки для очей неможливо було зчитати емоції, але її постава напружилася, наче кішка перед стрибком.

— Це ж можливо? — знову запитав Мілджін.

— Капітане, будь ласка, залиште нас із Діном наодинці на хвильку, — зненацька сказала Ана.

Мілджін знову насупив брови і зиркнув на мене. Однак тоді кивнув, підвівся і вийшов.

АНА ПОЧЕКАЛА, ПОКИ у дверях не клацнув замок.

— Отож, — вона повернулася до мене, — що ти роздобув?

— В-вибачте, мем? — здивовано пробелькотів я.

— Що ти роздобув, Діне? — наполягала вона. — Я знаю, що ти щось та й виніс звідти. Це чутно у твоєму голосі. Отож... що?

Я подумав хвильку, набрав повітря і зізнався:

— Я, е-е-е, виявив чотири повідомлення, надіслані на чотири різні адреси, та одне отримане, мем.

— І?

— І... як ви й припускали, я заплутався у сазійській, мем, — я силкувався стримати тремтіння у своєму голосі. — Тож, замість того щоб намагатися запам'ятати літери чи зачитати їх уголос, я... я обвів контури пальцем і постарався запам'ятати рухи, сподіваючись відтворити їх перед вами.

Залягла довга, незручна мовчанка. Я чекав. Знав, що будь-якої миті Ана може почати допитуватися про причину такого дивного рішення; і тоді вона дізнається про мою біду з текстами, викриє усі мої зусилля втримати цю таємницю і подбає, щоб мене вигнали з Іялету й спровадили додому без талінта в кишені. Натомість Ана бадьоро вигукнула:

— О! Ну що ж. Це згодиться на ура, правда ж?

Я закліпав.

— Д-даруйте, мем?

— Запам'ятовування рухів згодиться на ура, — Ана зняла пов'язку з очей і почала метушитися по кімнаті, перебираючи пергаменти. — Нам лише знадобиться чорнильниця і трохи паперу. З цим не виникне труднощів.

Я відчув, що червонію.

— Проте... мем, я не впевнений, чи зможу написати те, що обвів...

— Авжеж, але ти й не будеш писати це, хлопче. Я про те, що ти ж не писав тоді, чи не так? Нам просто треба з точністю відтворити твої рухи. Ти обводив їх пальцем, отже, це ми і зробимо знову.

Ана розгорнула на столі пергаментний аркуш, тоді відкоркувала чорнильницю і поставила переді мною.

— Гайда. Просто вмочи туди палець, Діне, — лише крапельку, — нюхни свою пляшечку, заплющ очі й води пальцем, як тоді у пташнику. Подивимося, що відтворять твої рухи.

Я остовпів, не до кінця розуміючи, що відбувається. Невже у неї справді не виникло до мене запитань? Невже їй не видалася підозрілою моя неспроможність?

Тоді Ана гримнула:

— Ну ж бо, Діне! Мерщій! Я не збираюся сидіти тут цілу ніч! Запхай свій клятий палець у це кляте чорнило, дитинко!

Почуваючись водночас збитим з пантелику і сміховинним, я змочив кінчик пальця у чорнильниці, приклав ніготь до паперу, заплющив очі й вдихнув запах м'ятної пляшечки.

У моїй уяві розгорнулися спогади.

Шурхотіння птахів. Запах соломи та цятки скошеного світла.

Я відчув, як м'язи почали рухати моєю рукою, кистю і пальцем.

Це незбагненно нагадувало сутичку біля папіротні Суберека: моє тіло поводилося за власною волею, змінюючи положення, щоб імітувати спогад. Я почувався як одержимець із казки — ось тільки мною заволодів не дух, а короткочасна мить з власного минулого.

Я закінчив писати і розплющив очі. На сторінці з'явився дуже-дуже неохайний рядок літер — та, на моє власне здивування, він близько нагадував рядок сазійською, який я бачив під першою парою яструбиних хатинок у пташнику.

Ана нахилилася наді мною, уважно розглядаючи напис.

— Аж дух захоплює...

— Ви можете це прочитати, мем? — запитав я.

— Думаю, так... — промовила вона. — Почерк доволі безбожний, проте, здається, тут написано «Головна канцелярія Інженерії кантону Мітраль».

Я витріщив очі на сторінку, а тоді на Ану:

— Справді?

— Справді! Ти виконав свій обов'язок, Діне. Тепер залишилося ще трішки роботи. Ну ж бо, викликай свої спогади про решту табличок і написів, щоб дізнатися, з ким іще Хази листувалися після смерті Командира Бласа.

Я вивів решту написів так само, щоразу на новому аркуші пергаменту, відтворюючи наступні три адреси надісланих повідомлень. Ними виявились:

«Головна канцелярія Інженерії кантону Бекініс».

«Головна канцелярія Аптетикалу кантону Кабірґа».

«Головна канцелярія Інженерії кантону Джульдіз».

Разом ми вивчали очима назви чотирьох місць, трохи спантеличені. Утім, один із тих кантонів видався мені дуже знайомим. Я викликав спогад із сіпанням в очах:

— Бекініс... — вимовив я стиха. — І Джульдіз.

Ана широко усміхнулася:

— Так, Діне?

— Це ж... Це ж ті кантони, які відвідувала Бласова секретарка, — пригадав я. — Ті, що були вказані у перепустці, яку я знайшов у порожньому будиночку з тією купою грошей.

— Правильно, Діне! І хіба це не захопливо? — Її усмішка розтягнулася ще ширше. — Це привід замислитися.

— Але ж який тут зв'язок, мем? Навіщо було Хазам відсилати туди листи?

— О, у мене є припущення. Багато припущень. Але їх ще потрібно підтвердити.

Вона напружено замовкла.

— Можливо, нам більше підкаже адреса, з якої Кайґі Хаза отримав повідомлення?

— Мм, щось я у цьому сумніваюся, — промовила Ана. — Проте у будь-якому разі варто перевірити.

Я знову повторив свій трюк, пишучи пальцем наосліп, і розплющив очі.

— Як я і думала, — Ана примружилася над моєю писаниною і прочитала: — «Головний палац Хаз, Перше Коло, Сазійські землі». Інакше кажучи, місцеві Хази в Талаґреї отримали звістку від старших братів незабаром після смерті Кайґі. А це означає, що Екзальт Фаязі тобі набрехав: вони напевно отримали чимало листів від старійшин роду, відколи старий паршивець відкинув сандалі. Цілком очікувано.

— І що ж це означає?

— Хіба не очевидно? Це означає, що хоч яку таємницю поспішав би приховати Кайґі Хаза, вона вимагала уваги старійшин клану, — Ана зловтішно посміхнулася. — Отже, це якась достобіса важлива таємна херня, ге, Діне? — вона задерла голову: — Мітраль, Бекініс, Кабірґа і Джульдіз... Цікаво, що поєднує їх із Хазами? І з Бласом, і з Ойпатом, і з тією купою срібняків, які ти знайшов...

КОЛИ МИ ЗАКІНЧИЛИ ЦЮ СПРАВУ, Ана знову зав'язала очі та покликала Мілджіна назад у кімнату поділитися відкриттями.

— Тобі часом ні про що не нагадують ці кантони? — запитала вона наприкінці. — Мітраль, Бекініс, Кабірґа чи Джульдіз?

Мілджін насупився у роздумах.

— Здається, проїжджав колись через Кабірґу. Багацько ферм. І там дощило. Рясно, — він знизав плечима. — Ото й усе, мем.

— Гм, користі з цього небагато... — промовила Ана.

— Хай там як, а ми, наскільки розумію, не дійшли жодних висновків щодо самого вбивства, мем, — продовжив Мілджін. — Як Джолґалґан пробралася в дім, щоб отруїти купіль Кайґі Хази чи тих десятьох Інженерів... А ще залишаються пожежа і та яма в землі на Хазівських угіддях. З цим ми теж недалеко просунулися, еге ж?

— Ми просунулися далі, ніж може здатися, — заперечила Ана. — Думаю, у мене знайдеться принаймні один путящий здогад. Ми ламали собі голову, як Джолґалґан пронесла отруту в Хазівські хороми, чи не так? Що ж, а раптом вона сама прокралася туди потайки? Адже я маю підозру, що вбивця проникла на землі Хаз і закопалася в тій ямці на день, два або й більше, вичікуючи на вечірку.

Запала коротка приголомшена мовчанка.

— Справді? — вимовив Мілджін.

Мої очі засіпалися, викликаючи в уяві цей образ.

— Це могло б спрацювати... — прошепотів я. — Так, яма була достатніх розмірів для цього. Тоді, коли Джолґалґан почула музику й розмови, вона могла просто підвестися, вислизнути з ями, обтріпатися й змішатися з натовпом.

— А по завершенню вечірки вона змогла б просто вийти в гурті, — підхопила Ана задоволено.

— Але ж як би їй вдалося знайти шлях у службових переходах? — запитав Мілджін. — Там же було вузько, тісно й темно.

— Ну, Джолґалґан же Апта, — пояснила Ана. — А ми знаємо, як Апти полюбляють самовидозміни. Пригадуєш, коли Нусіс ходила оглядати Суберекове тіло, ти запропонував їй ліхтар?

Мої очі засмикалися знову, поки я пригадував ту мить.

— Однак Нусіс відповіла, що й так чудово бачить у темряві.

— Так, — підтвердила Ана. — Приємна простота, хіба ні?

— Це... цікаве пояснення, — визнав Мілджін. — Але не залізне. Ми досі не знаємо, як Джолґалґан узагалі пробралася в угіддя, мем.

— Не знаємо! — бадьоро вигукнула Ана. — Та в мене є припущення, хоча його й потрібно дослідити. Тут ми залучимо тебе, Капітане. Чи не міг би ти, якщо твоя ласка, піти й роздобути найновіший перелік службовців Талаґрейського Легіону? Зокрема, попрошу тебе зосередитися на підсилених особах. Видозмінених для сили, якщо точніше, — десь як ти сам.

— Авжеж, мем, — погодився Мілджін.

— Гаразд. Думаю, нам треба багато з чим розібратися, — а завтра, Діне, роботи додасться ще більше, адже ми мусимо допитати тих, кого раніше мали за колег, і вислухати, що вони бачили на тій вечірці. Може, вони спостерігали вбивцю за роботою — і стали свідками чогось, що могло стати б нам у пригоді, — Ана перевела подих і повернулася до мене: — А втім, Діне... останнє.

— Так, мем? — стомлено відгукнувся я.

— Коли ти вперше ступив на Хазівські угіддя, то запитав про їхні розміри, так?

— Так.

— А потім ти запитував, який завбільшки був мертвий титан, з якого вони отримали той кіготь.

— Так, мем.

— І чи правильно я розумію, що аксіома — Екзальт, підсилений для розрахунків та обчислень — не сказала на це ані слова? Вона не називала жодних цифр обидва рази?

— Е-е-е... ні, мем. Не називала.

Анині пальці забігали по складках сукні.

— А Фаязина рука? Ти помітив на ній білило, що немовби приховувало синець. Так, наче хтось дуже міцно стиснув її руку.

— Так, мем.

— Цікаво... — прошепотіла Ана. — На цьому все. Я лише хотіла пересвідчитися. Можете йти спати.

Ми з Мілджіном подякували їй і розійшлися по своїх кімнатах, адже на той час була вже пізня година.

Лише коли я роздягнувся і влігся на подушку, до мене дійшло, що Ана нічого не сказала про мої труднощі з написами. Ані слова. Проте, перш ніж я міг обміркувати це далі, вежа піді мною загойдалася й заскрипіла, а я склепив повіки й заснув.

Розділ 31

— РОЗПОВІДАТИ ХАЗАМ? — ПЕРЕПИТАЛА КАЛІСТА, І ЇЇ ДОГЛЯНУТІ брови полізли на лоба. — Про розслідування? У жодному разі.

Ана схилилася на бильце свого крісла в арбітражній палаті, похиливши голову з пов'язкою на очах. Світло ранкового сонця прокрадалось у кімнату. Я стояв позаду Ани, обережний і готовий до будь-чого.

— Чому ні? — ввічливо запитала Ана. — Чому ви не стали б цього робити?

Каліста глухо засміялася, стискаючи кінчиками пальців нову глиняну люльку біля рота. Мені знову пригадалася кругленька пурпурова голубка-звабниця, яка намагається розправити своє пір'ячко після переляку.

— Ну, я не те щоби близька подружка Фаязі чи когось такого, — відказала Каліста. — Не те щоб ми з нею чаювали і пліткували, у якого Легіонера найпринадніші стегна, — її усмішка згасла. — Я точно не сподівалася б, що вони забалакають зі мною після всього, ну... Усього, що сталося.

Я поглянув на Ану, яка ніяк не відреагувала. Звістка про вбивство Кайґі Хази стрімко розлетілася по місту. Не дивно, що Каліста прочула про нього.

— Але ж ви згадували про розслідування комусь, — наполягала Ана безмежно привітним тоном. — Можливо, на вечірці побував ще хтось, із ким ви хотіли вийти на зв'язок... просто, щоби пересвідчитися, чи все з ними гаразд.

Калістині всіяні устричним пилом повіки затріпотіли.

— Ну, я переймалася за Командира Гованеса, з Аптів, — заговорила вона неохоче.

Ана терпляче чекала. Я стояв позаду неї, заклавши руки за спину, слухав і дивився.

— Він був моїм... супутником того вечора, — визнала Каліста. — І ми приятелюємо. Я хотіла повідомити йому, що... що ми виявили потенційну загрозу для його здоров'я.

— А він знайомий з Хазами? — запитала Ана.

— Я прийшла разом із ним, — відповіла Каліста. — Це він отримав запрошення на ту подію. Тому так. Можна так сказати. Точно знайомий ближче від мене.

Ана кивнула, неприховано задоволена, що визначила джерело, яке попередило Хаз про наші знахідки.

— Ясно. Отож! Чому б вам не описати вечірку, Калісто? Де ви бували, кого і коли бачили?

Каліста заговорила. Я слухав, вдихаючи м'ятний запах із пляшечки, закарбовуючи кожне слово.

Вона сказала, що прибула опівдні, біля воріт охоронці її обшукали та перевірили численними чутливими рослинами. Довівши, що вона неозброєна і нічим не заражена, Каліста з Командиром Гованесом отримали дозвіл зайти у маєток, пройти по серпантиновій стежці серед білих дерев і через пташину браму та наблизитися до місця вечірки.

— Проте назвати це вечіркою — це як назвати війну ляпасом! — заусміхалася Каліста.

Вона розповіла нам, що то були не просто дружні посиденьки з винцем та устрицями: дійство нагадувало високу імперську церемонію, майже неземну симфонію мистецтва, їжі, музики й гостей, як у стародавні часи.

Спереду на сходах розмістили дударів, їхня музика лилася низько і млосно. Над дверима розвівалися стяги і стрічки. У кожному каміні мерехтіли срібно-зелені вогні.

— А ще була їжа, — Каліста зітхнула. — І вино. І повітря... Адже у деяких кімнатах стояли настрій-цвіти. Варто було затриматися серед випарів цих рослин, щоб відчути час по-іншому... Якби ханумці досі ходили по цих землях, вони могли б розраховувати на схожий прийом.

— Дуже гарно, — сухо кинула Ана. — Але як же люди, Калісто? Ви бачили багатьох людей?

— Ох, авжеж!

Каліста перелічила нам імена людей, яких зустрічала. Більшість її свідчень складалися з почутих нею пліток; вервечки напівзабутих, напівп'яних балачок, які наполовину заглушили дударі. Вона лише побіжно бачила Нусіс та Ухада.

— Ухад зі своїм нестерпним гонором, — розповідала Каліста, — пробув там якусь хвильку. Затримався достатньо, щоб здаватися ввічливим, однак не довше. Нусіс завітала зі ще якимись Аптами. Наскільки пригадую, кілька молодиків, трохи напідпитку, пробували завести з нею балачку — то була вже досить пізня година — але вона всіх їх розохотила, стверджуючи, що пообіцяла руку іншому, — Каліста якось жорстоко посміхнулася. — Уперше чую про таке.

— Ви не бачили нікого, хто немовби вибивався з гурту? Можливо, високу сувору жінку зі світлим волоссям? — допитувалась Ана.

— Ви про Джолґалґан? Ні, не бачила нікого, схожого на неї.

— І нікого, скажімо, бруднуватого на вигляд? Нікого зі слідами землі на рукавах?

— Бруднуватого? — луною повторила Каліста. — Я... Ні, такого я не пригадую.

— Чи сталося що-небудь прикметне? — Ані почав уриватися терпець.

— Я таки чула метушню перед тим, як піти. Сталася пожежа в залі на другому поверсі. Невеличка. Якась іскра вилетіла з каміна і спалахнула на килимі. Я не бачила, як це сталося, але проходила повз те місце і не помітила нічого підозрілого. Хоча у повітрі стояв запах.

— Опишіть його, будь ласка.

— Ох, ну... Як це сказати, — вона зморщила носа. — По-моєму, тхнуло козячою сечею. Сильний запах. Здався мені дивним. Хоч... — вона нервово усміхнулася. — Хоч я, звісно, не з тих людей, які часто мають справу з козами.

— Я ніколи не посміла б такого припустити, — Ана широко посміхнулася. — Перед тим чи ви бачили когось біля цього каміна?

— Ні. Я ж кажу, що не бачила пожежі.

— І ви не помітили, щоб хтось незвичайний зайшов на вечірку із саду?

Каліста блимнула на Ану спокійними очима:

— Боюся, на той час я вже трохи перебрала випарів і вина, щоб свідчити, е-е-е, надійно.

— Тобто ви назюзюкалися достатньо, щоб обмочити свої штани і навіть цього не помітити.

— Ну, — обурилася Каліста, — я... я не зовсім би так сказа...

— Тепер ви знаєте про смерть Кайґі, так? — доскіпувалась Ана.

Каліста замовкла і нервово закивала.

— І напевно знаєте, від чого він помер.

— Цяткоскло. Знову. Так.

— Чи відомо вам про який-небудь зв'язок між Кайґі Хазою та Командиром Бласом?

— Відомо, що вони приятелювали, — відповіла Каліста. — Проте Бласа знали бата...

— Багато людей, авжеж, авжеж, — перебила Ана. — Однак вам не відомо про якісь особливі стосунки між цими двома?

— Ні. Я, звісно ж, не обізнана у таких справах.

Ана повільно кивнула.

— А чи відомо вам про який-небудь зв'язок між Командиром Бласом, Кайґі Хазою та кантоном Ойпат?

Запала довга мовчанка.

— Окрім... — повільно заговорила Каліста. — Окрім того, що всіх трьох очевидно погубило одне й те саме зараження?

— Так. Чи існує ще якийсь можливий зв'язок між ними трьома?

— Ні. Але чому він мав би існувати? Наскільки мені відомо, Блас ніколи не служив в Ойпаті.

Ана кивнула, її усмішка ледь-ледь пригасла.

— Ясно... Тоді дякую вам, Імунісе Калісто. Гадаю, це все, що нам від вас потрібно.

НАСТУПНИМ УВІЙШОВ ІМУНІС УХАД. Він рухався повільною лелечою ходою, синій плащ Юдексу розвівався навколо нього. Він, як завжди, був виснаженим і заклопотаним, як тонкий аркуш пергаменту, затертий настільки, що крізь нього можна було побачити розмите сонце. Ухад сів у крісло, переплів пальці в замочок і зітхнув:

— Отож... Кайґі Хаза мертвий.

— Правильно! — підтвердила Ана.

— Якщо точніше, — похмуро продовжував Ухад, — то цей чоловік помер понад два тижні тому.

— Схоже на те.

Напружена мовчанка.

— Знаєш, Ано, вони візьмуться за тебе, — промовив Ухад.

— Перепрошую? — здивувалася вона.

— Я занадто довго пропрацював тут слідчим Юдексу, щоб думати інакше. Хази знайдуть спосіб на тебе напасти. Ти можеш гадати, що це їхній головний план: з'явитися й оголосити про це приховане вбивство, доєднуючись до справи з крісла перемовин, проте в них, безперечно, будуть і ще плани.

— Ухаде, невже тобі справді треба розповідати мені з усіх можливих людей, що Хази мають схильність до підступів і змов?

— Що правда, то правда. Отож хочеш, щоб я... як це ти казала юному Колові... блював до дна? Я не закріпляв цей досвід запахом, тому надані відомості можуть видатися незв'язними.

— Хай що б ти нам видав, це буде пречудово.

— Гаразд.

Ухад шморгнув носом. Випростався. Тоді його лице затремтіло, і він заговорив.

Із нього вирвався гарячковий приголомшливий потік слів та описів, уривків речень і сплесків фраз, які разом охоплювали простий досвід ходьби через ворота Хаз, угору маєтком і всередину на вечірку. Дещо зі сказаного було настільки уривчастим або настільки рвучким і малослівним, що складно було вловити хоча б якийсь зміст. Ухад квапливо торохтів щось на зразок «Імуніс Ескім, чоловік, невисокий, на захід від третьої колони з кінця, кольори Аптів, сорочка, розправлена зліва», або «Літепле вино, свіжо приправлене, шість пряних стручків плавають біля стінок, ложка калатає у глеку», і доводилося з натугою збирати докупи його оповідки.

Ще більше вражала його манера мовлення: він тремтів, смикався, корчився і здригався, поки спогади виливалися з нього. Пальці сіпалися, коліна дрижали. Очі відразно кружляли в орбітах, тяганні туди-сюди якимось ошалілим м'язом у його голові. Ухад нагадував ясновидця, охопленого божественним одкровенням.

Я слухав кожне його слово, вдихаючи запах своєї пляшечки і закарбовуючи всі імена, години й дати в пам'яті, — та зосередитися було важко. Мені ще не випадало бачити, як інший карбувальник видає таку ретельну доповідь. Я здогадався, що напевно мав такий самий вигляд щоразу, коли доповідав перед Аною, і вжахнувся від такої ймовірності.

Отакою чудною парою ми були, наче дві комахи якогось химерного виду, одна з яких насильно запліднювала іншу, — щоправда, Ухад наповнював мій розум фактами, даними, відомостями. І майже все з того було неважливе чи принаймні так мені здавалося: просто імена, дати, години, люди — і ніщо з того не видавалося страшенно необхідним.

Ухад замовкнув. Він відкинувся в кріслі, важко дихаючи.

— Добре, — похвалила Ана. — Дуже докладно. Дякую, Ухаде.

— Прошу.

— Схоже на те, що ти недовго пробув на події! — продовжила Ана.

— Ні, — пробурмотів Ухад і відкинув назад сивіюче волосся. — Літа вже не ті, що колись. Мені треба розважливо витрачати свій час. Світські заходи змушують мене поглинати силу-силенну відомостей... — його погляд затримався на Аниній пов'язці. — ...До такого в тебе точно знайдеться співчуття, Ано. Я зустрівся з кількома людьми і пішов геть.

Тоді Ана запитала його те саме, що й інших: який зв'язок міг бути між Бласом, Кайґі Хазою та кантоном Ойпат?

— Що ж, — Ухад безрадісно всміхнувся. — Двох із них убили. Однак кантон Ойпат загинув сам, правильно? Поглинутий зараженням. Окрім цього, я нічого не знаю.

Ана поставила ще запитання: про Хаз, про розпорядок їхніх заходів і вечірок, про їхні відносини з Юдексом, про Джолґалґан — проте більше нічого не допиталася. Вона подякувала та відпустила Ухада, і я провів його до дверей.

— У тебе вже траплялися зміщення, Сигнуме? — запитав Ухад.

— Перепрошую, сер?

— Зміщення, — повторив він. — Психічний розлад. Ти можеш помітити щось або відчути якийсь запах — і раптово тебе зміщує. Воно нагадує тобі про щось, витягує спогад наперед, або сама та річ буквально говорить до тебе у свідомості. Спогад описує сам себе, наче людина, що живе у твоїй голові. У тебе таке траплялося?

— Н-ні, сер, — збентежено пробелькотів я.

— Колись трапиться, — зловісно запевнив він. — Коли вони починаються, найкраще перейти на аскетичний спосіб життя. Бачиш, так менше речей, які можуть нагадати тобі про що-небудь. Шкода, що мені ніхто не розповів про це у твоєму віці.

Тоді Ухад відвернувся і пішов. Я витріщився йому вслід, збитий з пантелику такими заувагами. Потім поглянув на Ану, яка лише знизала плечима.

ОСТАННЬОЮ ПРИЙШЛА ІМУНІС НУСІС.

— На превеликий жаль, Долябро, — заговорила вона, сідаючи на своє місце, — мені недалеко вдалося просунутись із реагентним ключем, який ви дали.

Незважаючи на присоромлений погляд, її багряний аптівський мундир був чистий і накрохмалений, з яскравою мідяною шаллю навколо шиї — досі бадьорий дрібний пурхай-дрізд, попри всі нещодавні біди.

— У чому ж річ? — запитала Ана.

— Що ж, я підносила його до звичних феромонних чуйників, — пояснила Нусіс. — Рослин, які мали б зів'янути чи ще якось відреагувати на його наближення. Це мало би вказати мені, для якого різновиду реагентних проходів розроблений цей ключ, — та наразі мені не дуже щастить. Це вкрай незвично, — вона кашлянула, прикрившись рукою. — Хоча, звісно, не хотілось би починати розмову з поганих новин... З чого мені краще почати?

Ана розпитала Нусіс усе те саме: чи бачила вона когось незвичайного не вечірці, когось брудного чи підозрілого, хто ошивався б побіля каміна?

— Ні, — відповіла та. — Ні, ні. Я не бачила нічого подібного. Якби бачила, то вже б вам розповіла.

— Дякую... Далі, я хотіла б розпитати про можливу прищепу, — продовжувала Ана. — Чи відомо вам про пожежу на вечірці?

— Так... Я чула про це. Щось трапилося з килимом?

— Правильно, — Ана махнула рукою на мене. — Дін оглядав той камін і помітив білі обпалені сліди у його внутрішньому куті. Від них дивно тхнуло, чи не так, Діне? Начебто тхнуло сечею?

Я прокашлявся:

— Влучний опис, мем.

— А Каліста зазначила, що запах був значно сильнішим, — провадила Ана. — Вона казала, що вся зала тхнула козячою сечею після займання. Знаєте, я гадаю, що ця жінка на диво добре знається на козах, — Ана усміхнулася. — Чи такі прояви нагадують вам про що-небудь, Імунісе?

Нусіс випросталася і дещо збадьорилась, наче зраділа повернутися на знайомі терени.

— Тхнуло сечею... Звучить ніби про гриби-чорноніжки.

— І що воно таке?

— Апти просочили їх для розпалювання вогню в кантоні Ратрас. Вони накопичують легкозаймисті відкладення у своїй серцевині. Невдовзі їх перестали використовувати на розпал, оскільки вони розгоралися дуже ненадійно. Деякі з них вибухали жаром. І, звісно ж, залишали аж ніяк не бажаний запах...

Ана немов закам'яніла:

— За скільки часу вони спалахували?

— О, швидко. Більшість займалися, щойно торкнуться вогню. Ще одна причина, чому їх неохоче брали на розпал, — люди клали їх у купку підпалених трісок і не встигали й оком моргнути, як вогонь охоплював цілу руку.

— Тобто це сталося б негайно. Негайна реакція.

— Так, більш-менш.

Ана спохмурніла так, ніби Нусіс принесла їй жахливу новину.

— Ясно, — тихо промовила вона.

— Чи ці... ці відомості неприємні для вас, Імунісе?— запитала Нусіс.

Ана довго помовчала, перш ніж нарешті зізнатися:

— Скажімо так, вони несподівані.

— Ясно. Але це все, що я знаю. Чи можу я допомогти ще чимось?

— Власне кажучи, так, — Ана знову пожвавішала. — Я все хотіла поговорити з вами про Ойпат.

Нусіс завагалася з несподіванки:

— О, Ойпат? Я гадала, що вже розповідала про це Сигнумові Колу...

— Розповідали, але я хочу запитати вас одну дуже просту річ.

— Так?

— Чому той кантон вимер, Нусіс?

— Ох, що ж... кантон Ойпат загинув, — повільно заговорила вона, — тому що цяткоскло поширювалося занадто швидко, щоб Апти та Інженери змогли йому перешкодити. Хоча це, звісно, усім відомо.

— Занадто швидко для чого? — допитувалася Ана. — Що робила Імперія, щоб його зупинити?

Нусіс прокашлялася:

— Ну... ось що. Майте на увазі, я дізналася про все це не безпосередньо, оскільки була дуже низькопоставленим службовцем на той час. Проте ми, Апти, прагнули створити ліки від поширення цяткоскла, вилікувати зараження, як людську хворобу, знешкодивши його здатність проростати крізь плоть чи ґрунт. Ліки необхідно було розробити за лічені тижні.

— Певно, це завдання виходило за межі здорового глузду.

— Саме так. Щиро кажучи, сам задум був сміховинним. Але тоді — якимось дивом — нам начебто це вдалося.

Анина щелепа відвисла від шоку:

— Чекайте. Вдалося? Ви хочете сказати, що справді створили ліки від цяткоскла?

— Можливо, — якось неохоче відповіла Нусіс. — Це дещо дискусійне питання. Старші Апти створили щепу, яка виявляла перспективну здатність знешкоджувати зараження. Двадцять пробірочок, цілком готові до випробування й перевірки. Нам залишалося тільки отримати дозвіл на масштабування розробки і почати застосовувати її в Ойпаті.

— То чому ж ви цього не зробили? — запитала Ана.

— Я ж кажу, нам потрібен був дозвіл від усіх Рад Консервації. Перше правило Інженерів та Аптів — за межами Талаґрею, звичайно ж, — не нашкодь. Якщо бажаєш втручатися у справи Імперії, то спершу мусиш довести, що твої дії не нашкодять чомусь іншому. Тут вступають у повноваження Ради Консервації, упевнитися, що ніщо не загрожує статусу-кво.

— І... що ж зробили Ради Консервації у випадку Ойпату?

— Вони діяли швидко. Чи... намагалися діяти швидко. Проте кантони, які мали б вирощувати реагенти для ліків... Що ж, вони висловили глибоке занепокоєння. Виступили проти створення нових реагентів, що могло б зашкодити природному середовищу з усіма їхніми іншими реагентами та сільським господарством. Вони вимагали перевірок і досліджень, щоб гарантовано виключити можливості змішання чи мутацій.

— Ясно... — стиха промовила Ана. — Що сталося потім?

— Процес забрав дуже багато часу. Цяткоскло сягнуло критичної точки. Воно поглинуло велику територію із занадто широким периметром, щоб можна було коли-небудь його належно знешкодити. Як пухлину, що проникла у кістку чи в серцеві тканини, його було запізно лікувати. Тож ми евакуювали кантон, а далі... далі випалили його фальмовою олією.

— Яку зазвичай використовують лише для того, щоби позбуватися титанів, так?

— Саме так, щоб знищувати їхні туші, — підтвердила Нусіс. — Температура цього полум'я достатньо висока, аби знищити будь-які органічні речовини. Ми випалили все за пів милі від стін кантону Ойпат: усі дерева, поля, домівки... усе. І потім закрили його... Як гробницю. І полишили лежати, — вона сковтнула. — І на цьому все скінчилось. Імперію було врятовано. А родючих полів і містечок Ойпату не стало.

Запала незатишна тиша.

— Так могло статися у будь-якому разі, — визнала Нусіс. — Через роки після Ойпату я особисто очолила команду повторно перевірити двадцять пробірок ліків, що ми розробили, — на випадок, якщо раптом цяткоскло коли-небудь заразить іншу частину Імперії. Три зразки розпалися настільки, що мало відрізнялися від звичайної води. Тому зрештою, можливо, ліки могли виявитися недієвими. На жаль, ми ніколи про це не дізнаємося.

Ана нашорошила вуха.

— Дивно... Чи Командир Блас брав хоч якусь участь в Ойпаті? Чи він допомагав стримувати там зараження, чи, можливо, працював у Радах Консервації?

— Блас? — здивувалася Нусіс. — Ні. Ні, наскільки мені відомо. А що?

— Просто запитую, — Ана втомлено всміхнулась. — Та все ж залишилася ще одна річ, яка мене цікавить... Ви згадали, що декілька кантонів підозріло підготували скарги проти ліків від цяткоскла?

— Так.

— Чи пригадуєте ви, які саме?

— Ой! Гм, на думку спадають... — Нусіс замислилася. — Мабуть, кантони Джульдіз, Бекініс, Кабірґа та Мітраль.

Запала довга мовчанка.

— Ви впевнені, — уточнила Ана. — Ви впевнені, що саме ці чотири?

— Думаю, так. Вони.

— Ясно, — тихо сказала Ана. — Тоді можете йти, Імунісе Нусіс. Неодмінно доповідайте мені новини про той реагентний ключ.

Я ЗАЧЕКАВ, ПОКИ зачиняться двері.

— Ті кантони, — промовив я. — Знову ті самі чотири кантони.

— Так, — тихо підтвердила Ана.

— Ті, куди Бласова секретарка їздила з грішми. І ті, куди Кайґі Хаза відсилав яструбів-писарів.

— Так.

— Але... що ж усе це означає, мем?

— Я ще не до кінця певна, Діне, — мрійливо всміхнулась Ана. — Але це дуже цікаво, хіба ні? Справді дуже цікаво.

Розділ 32

ПОКИ ДЕНЬ ХИЛИВСЯ ДО ВЕЧОРА, Я, AHA І КАПІТАН МІЛДЖІН розсілися у внутрішньому дворику вежі Юдексу, попиваючи ясно-чай і слухаючи, як солдати вирушають з міста і повертаються назад. Мілджін приніс Ані список Легіонерів, видозмінених для сили, і поки вона читала, я переказував йому допити, один за одним. Коли я договорив, Мілджін похитав головою:

— Бідолашний старий Ухад... Його ще багато років тому мали б звідси перевести. Вони не витримують багато вогких сезонів, ці карбувальники. Погано старіють. Але у твоїй розповіді я не знайду жодної дрібниці, яка допомогла б мені зрозуміти, що відбувається.

— Авжеж, усе дуже заплутано, — тихо визнала Ана, відкинулася в кріслі і задерла обличчя до хмарного неба. — Я думаю, що тепер ми розслідуємо три окремі злочини, — вона підняла палець. — Були отруєння: Бласа, Кайґі Хази та десяти Інженерів. Для цього злочину в нас є підозрювана — Джолґалґан, — і хоча вона могла залучати ще спільників до своїх задумів, саме до неї ми наразі підібралися найближче.

— Справді? — здивувався я.

Анин палець повернувся до мене.

— Чекай! Чекай. Я ще не закінчила, — вона виставила другий палець. — Далі є Кайґі Хаза. Він скоїв якесь злочинство, пов'язане з Бласом та Ойпатом, однак мені поки не видно його подробиць або передумов. З цього приводу я тільки й маю, що здогади, а яких-небудь доказів дуже мало. І нам не грає на руку те, що події відбулися понад десятиліття тому.

— Ми ж не вважаємо, що це Хази... ну... занесли зараження в Ойпат, правда ж? — запитав я. — Що вони отруїли кантон так само, як можна отруїти людину?

Мілджін похитав головою:

— Та херня з Ойпатом добре задокументована. Недоумка, який сколотив цяткоскло для виготовлення паперу, вигнали з Аптівського Іялету втришия і заледве не посадили. До цього Хази не мають жодного стосунку.

— Ні, — сказала Ана. — Проте щось у цьому таки є. Щось, що вони бажають приховати, бо це стосується всіх інших убивств, — вона виставила третій блідий палець. — І нарешті залишаються папіротник Суберек і Бласова секретарка, Рона Аристан. Обоє з пробитими головами — і дедалі більше доказів пов'язують їх із кланом Хаза, — Ана опустила пальці. — За іронією, у випадку цих убивств я цілком упевнена щодо мотивів і особливостей убивці. Та думаю, що, на жаль, у нас найменше шансів схопити цього винуватця.

Мої очі бігали туди-сюди від Мілджіна до Ани. Мілджін не був анітрохи здивованим, і хоча вони обоє здавалися занепокоєними, жоден не додав ані слова.

— Ви впевнені? — перепитав я. — Ви знаєте, хто вбив Суберека й Аристан, мем?

— Більш-менш. Як, здається, і Капітан Мілджін.

Я глипнув на Мілджіна, чиє лице спохмурніло.

— Тоді... хто ж це? — запитав я.

— Відповідь на це непроста, — зітхнула Ана, — перш ніж ми заглибимося в неї, я хотіла б перевірити одну свою теорію...

— Про що, мем?

— Про тебе, Діне, — вона повернулася до Мілджіна. — Чи ви готові, Капітане?

Мілджін розгубився. Тоді зітхнув:

— Ви в цьому впевнені, мем?

— Цілком, — відповіла Ана. — Мені вкрай цікаво. Ви готові, Капітане?

— Чорт. Напевно. Вставай, хлопче, — Мілджін почав відстібати свої піхви від пояса. — І тримай мій меч, — він простягнув клинок у піхвах.

Ана насторожено підвела голову:

— Я думала, ти збираєшся перевірити, що він уміє робити в бою.

— Вирішив, що так безпечніше, мем, — пояснив Мілджін. — Менша ймовірність, що ми ненароком постинаємо власні голови. Тримай, хлопче.

Я зміряв піхви поглядом.

— Для... для чого, сер?

— Для проби. Побачимо, наскільки легко ти запам'ятаєш, як витягати цей меч.

Я нерішуче взяв у нього піхви. Вони виявилися вражаюче легенькими. Лезо всередині мусило бути заледве важчим за пір'їнку. Мілджін помітив мій вираз і широко всміхнувся:

— Зроблений із серцевини титанової кістки, — пояснив він. — Такий матеріал достобіса важко обробляти. Міцний, однак легенький, — це якось пов'язано з підводним тиском чи ще якоюсь хернею. Зате він не тупиться довше за найкращу сталь, — Мілджін постукав по замковому механізму. — Достатньо цінний, щоб мені довелося замовити для нього ці сиромудрі піхви. Треба правильно повернути його, щоб витягнути лезо. Я запам'ятав рухи, хоча на це й пішло до біса часу, проте... Подивимося. Ти бери руків'я, заплющ очі, і я покажу тобі послідовність. Побачимо, що ти запам'ятаєш.

Мілджін узяв мене за руки і скеровував їх, повільно відмикаючи меч, на пів оберта, чверть оберта, пів чверті оберта то в одному напрямку, то в іншому. Я відчував, як механізми біля руків'я меча клацають з кожним поворотом і ковзанням крихітних перемичок. Послідовність була страхітливо заплутаною. У мене не вкладалося в голові, як Мілджін спромігся її запам'ятати.

— Отож, — він замкнув клинок назад і відступив. — Розплющуй очі, подивимося, чи ти зможеш його витягнути. Мерщій, Коле. Так швидко, як тільки зможеш.

— Але ж ви показали мені тільки раз, — завагався я.

— То й що? Спробуй.

Я насупився. Тоді взяв руків'я у праву руку, а піхви — у ліву; мої очі засіпалися, і хтось немовби вдихнув життя у м'язи моєї руки й кисті. Я повернув меч, спершу туди, тоді сюди, а далі...

Через частку секунди я тримав перед собою оголене лезо, блідо-зелене, як молоді листяні бруньки на дереві. Я витріщив на нього очі, вражений власним успіхом.

— Молодець, — сказав Мілджін, хоча й не здавався анітрохи задоволеним, і поглянув на Ану. — Отже, він її має.

— Схоже, що має, — погодилась Ана.

— Я... я маю що? — розгубився я. — Поясніть, про що ви говорите?

— М'язову пам'ять, — пояснив Мілджін. — Ти вивчаєш рухи і запам'ятовуєш їх, Коле, щоб могти відтворити їх знову. Бездоганно, кожного разу.

Він говорив це ледь не з благоговінням, хоча цей опис начебто більш-менш відповідав решті моїх видозмін.

— Але ж... це тому, що я карбувальник, сер, — заговорив я. — Хіба ні?

— Ні чорта ні, — заперечила Ана. — Більшість карбувальників зберігає враження: образи, звуки й особливо запахи — але не рухи. Вони можуть копіювати мовлення і слова, але не змусять своє тіло відтворити щось складне. Таке значно важче робити. Але якщо тебе, Діне, один раз навчити якихось рухів, то, схоже, ти можеш рухатися точнісінько так само знову, і знову, і знову.

Я завмер, наче громом ударений.

— Це... це неможливо, — спромігся я на слово.

— Та невже? — продовжувала Ана. — А як же ти навчився зламувати замки? Або скопіював текст сазійською? А як тоді ти зарубав трьох чоловіків майже без жодного бойового досвіду? Твої м'язи пригадали. Вони пригадали рухи й тренування багаторічної давнини. Вони побачили небезпеку і потягнули тебе за собою.

Мілджін забрав у мене меч і заховав його в піхви.

— І хоча я й не знаю, хто тренував тебе, хлопче, він точно зробив свою справу добре.

Я слухав їх із мовчазним остовпінням. Спогади про сутичку біля папіротні переповнювали мій розум: як мене понесло, як мої очі зчитали рухи солдата, як мої руки і ноги діяли так, ніби ними керував хтось інший. І я зрозумів, що у певному сенсі так і було — вони підкорялися іншому Дініосові Колу, який багато місяців тому виконував ті самі маневри на тренуваннях.

— Ніхто ніколи не перевіряв, чи є в мене ця здатність, — промовив я.

— Тому що вона достобіса рідкісна, — пояснила Ана. — Настільки, що навіть я ніколи не зустрічала когось із таким хистом.

— А я зустрічав, — Мілджінів погляд полинув кудись удалину. — Знав я колись чоловіка, який був одним із найкращих дуелянтів на моїй пам'яті. Міг відбивати удари, вихилятись і битися, як ніхто. І хоча руки мав м'язисті й сильні, однак хрускачем він не був, — а проте його ніхто не міг здолати. Я ламав собі голову, як же він так вивчився... Та час від часу помічав, що під час двобою його очі немовби мерехтіли, дрижали в очницях черепа. Карбувальник, якому поталанило. Точно так, як тобі, Коле.

— То... навіщо нам було пересвідчуватись у цьому щодо мене? — я повернувся на своє місце за столом. — Чи ви хочете зробити з мене такого самого фехтувальника, мем?

Ана повернулася до Мілджіна.

— Навряд чи фехтувальника — зате когось, здатного подолати загрози, що постають перед нами?

Мілджін втупив у неї погляд.

— Що? Ні. Ні чорта. Навіть з його хистом ми не витягнемо таке за день, мем.

Ана насупилася:

— Ні? Чому ні?

— Ну... Не хочу видатися зухвалим, мем, але не можна просто завчити боротьбу, як сільський танок, — пояснив Мілджін. — Хлопця оце ледь не вбили в папіротні через те, що він невдало ступив ногою в грязюку! Силу-силенну дрібниць необхідно вивчати під час самої практики. Враховувати місцевість, погляд очей іншої людини, різновид її меча. Це не лише рухи, тож я сумніваюся, що йому вдасться це просто завчити. Якщо він тренуватиметься, то зможе навчитися швидко — проте на це однаково піде час.

— До дідька це все, Мілджіне! — обірвала його Ана. — Тоді що ти можеш дати хлопцеві за той час, який у нас є, щоб зберегти йому життя?

— Перепрошую, — втрутився я, — але... зберегти мені життя?

Обоє зиркнули на мене й відвернулися. Запала незручна мовчанка.

— Чому ви так хвилюєтеся за мене, мем? — я пригадав розмову перед цим невеликим випробуванням. — Це якось пов'язано з людиною, яка вбила Аристан і Суберека?

Знову мовчання. Ана махнула рукою Мілджінові, ніби кажучи: «Ну що ж, тепер розповідай». Мілджін на хвильку втупився вглиб дворика, а тоді запитав:

— Ти, хлопче, коли-небудь чував про смика?

— Смика? Ні, сер.

— Гм, я на це й не сподівався. Це видозмінена людина. Солдат, просочений, щоб битися. Принаймні так було колись, — він по-змовницьки нахилився вперед, і лавка зарипіла під його громіздким тілом. — Бачиш, смик просочується, щоб набути надлюдської рвучкості. Не просто сили, це інше. Натомість смики можуть рухатися швидше, ніж більшість людей, вистрибуючи вперед, як богомол, що кидається на метелика з-за квітки.

— Що ви маєте на увазі під «так було колись», сер? — запитав я.

— Ну, мати силу — це одна річ, — Мілджін постукав себе по руці. — Можна видозмінити м'язи й сухожилля, щоб досить добре її підтримувати. А от швидкість... вона тебе зношує. І саме це ставалося зі смиками. Що більше вони рухалися, то гірше трималися купи їхні кістки й суглоби, їхня плоть розшарпувалася, як поганеньке опудало на вітрі. Апти вживляли в них якусь лікувальну щепу, намагаючись втримати їх на ногах, проте і з цим також виникли якісь проблеми...

— Зараження, — пояснила Ана. — Більшість живлющих підсилень, як не дивно, доволі вразливі до зараження. Високоактивна кров добра для загоєння, але, як виявляється, також і для поширення плісняви чи грибків у всьому тілі.

— Так воно й було, — підтвердив Мілджін. — А втім, Апти вирішили, що воно того не варте. Тим паче, що вони мали люд на кшталт мене, який значно легше та дешевше готувати й доглядати. Але от Хази... Подейкують, що Хази винаймають одного-двох смиків — на вигляд звичайних людей, — однак господарі можуть миттю викликати їх, коли матимуть неприємності.

— Неприємності, — луною повторив я. — Тобто... коли Хазам треба когось убити.

— Можна й так сказати, — погодився Мілджін.

— Ви кажете... Ви справді кажете, що Хази використовують якихось надмірно видозмінених найманих убивць? — похолов я. — По всій Імперії?

— Такі чутки, — відповів той. — Юдекс так і не зміг знайти жодних доказів, тож усе й залишилося чутками, — він кинув погляд на Ану. — Проте я також чув, що кілька місяців тому в Сазійських землях сталося чимало вбивств. Людей знаходили з дірками, просвердленими у головах. Людей, які чимось не вгодили Хазам. Ніхто не зміг з'ясувати, хто ж міг скоїти злочин і зникнути в такий спосіб... окрім хіба що смика.

Я також поглянув на Ану. Вона досі сиділа, закинувши голову до неба, і мовчала.

— То... ви до цього хочете підготувати мене, мем? — запитав я. — На випадок, якщо мені зустрінеться цей смик?

Мілджін відказав:

— Якщо тобі трапиться смик, то я не зможу запропонувати ніякої рятівної підготовки, хоч би в нас і були на неї місяці й роки. Вони мали би бути непереможними у сутичці — щоправда, якусь хвилину на день. Після цього їхні м'язи виснажуються, і вони мусять перепочити, — він знизав плечима. — Якщо ти протримаєшся стільки часу, то точно матимеш шанс уціліти. Але моя найкраща порада — це триматися від смиків подалі, якщо вони тут і справді є.

— А я підозрюю, що таки є, — сказала Ана. — Адже у Талаґреї багато людей, яким Хази напевно бажають смерті. Йдеться про будь-кого, хто міг би пов'язати їх зі смертями Бласа, десяти Інженерів і з проломом.

— Як-от Аристан, — здогадався я. — А як же щодо Суберека?

— Що ж, стосовно нього я маю припущення, — відповіла Ана. — Але досить правдоподібне припущення. Мій здогад такий: коли Фаязі Хаза перейняла батькове місце, вона запанікувала і передусім спробувала позбутися доказів. Це означало спалити батькове тіло, але також позбутись усієї заплямованої папіроті. Фаязі замовила нові панелі в Суберека і замінила всі стіни в купальні. Однак потім старійшини клану прислали експерта — смика — узятися за справу і поприбирати. Смик вбачав у Суберекові небажаний зв'язок і тому хутко подбав про нього.

Я слухав і міркував:

— То... де ж він, цей смик? І який він на вигляд?

— Ніхто не знає, — відповів Мілджін. — На вигляд він може бути як звичайнісінький хлоп. Зовні вони взагалі не здаються підсиленими.

Мороз пробіг по моїй шкірі.

— Чекайте. Цей смик міг бути у хоромах Хаз, коли я ходив туди?

Ана знизала плечима.

— Цілком можливо.

— І... ви знали це, мем? Ви знали, що мене буде супроводжувати найманий убивця? І не попередили?

— Якби я тебе попередила, — відказала Ана, — ти поводився б підозріло, як і будь-хто при здоровому глузді. А це накликало б на тебе справжню небезпеку, якби смик був там. У чому я досі не впевнена, — вона повернула обличчя на схід, — можливо, він тут, у Талаґреї, вдає службовця Іялету. Або простого папіротника, як Суберек. Ми поки що не знаємо. Я сподівалася дати тобі перевагу, Діне, на випадок, якщо ти перетнешся з такою істотою — хоча, можливо, просте знання, що робити, тобі допоможе.

— ПРИ ТОМУ, НАСКІЛЬКИ ШОКУЄ ВСЕ ЦЕ ЛАЙНО, — сказав Мілджін, — мене найбільше цікавить одна штука, яку ви згадували, мем... а саме, що ми можемо от-от упіймати Джолґалґан. Для мене це, відверто кажучи, новина.

— Ох, але це так, — зітхнула Ана і продовжила розбирати папери перед собою. — Мені тільки залишилося з'ясувати останню подробицю...

Я зміряв оком папери:

— І вона знайдеться у списках Легіонерів, видозмінених для сили, мем?

— Звичайно. Невже жоден із вас не дійшов до цього? Щонайменше Капітан Мілджін мав би знати, — вона всміхнулася. — Зважаючи на те, що це його клятий допит дав мені цю підказку. Не пригадуєш?

Мілджін втупив у неї скляний погляд:

— Ні?..

— Коли ти ходив у медикерське крило і проводив свої допити, тобі сказали, що покійний Капітан Кілем Терез хвилювався, що за ним стежив дехто вельми незвичайний, — пояснила Ана.

— Ну... так, — збентежився Мілджін. — Хрускач. Про це він говорив.

— І ти тоді подумав, що це якесь божевілля, — але раптом це не так? — запитала Ана.

Моя щелепа відвисла з несподіванки, проте Мілджін сидів незворушно.

— Чоловік заввишки десять п'ядей стежив за цим Інженером по вулицях Талаґрею. Ми маємо сприймати це всерйоз?

— Це ж дуже просто, — відповіла Ана. — Джолґалґан пробралася в угіддя, викопала ямку і залягла у сховок до вечірки. Та як же вона пробралася за стіни? Що ж, Дінові доповіді та наші розмови зі свідками спонукали мене до висновку, що єдиний спосіб, яким отруйниця могла потрапити на землі маєтку, — це через шлюз над струмком.

Я кивнув, починаючи розуміти:

— Але ворота шлюзу важкі...

— Точно! А втім, хтось дуже-дуже сильний міг би припідняти шлюз якраз достатньо, щоби впустити Джолґалґан. А тобі, Мілджіне, розповіли, що, за словами Тереза, він помічав доволі підозрілого хрускача — з волоссям кольору соломи. А хто ще має солом'яне волосся?

— Джолґалґан, — відповів я. — У неї жовтувате світле волосся...

— Саме так! — вигукнула Ана. — Тому що вона з Ойпату. І, гадаю, зараз вже можна припускати, що звідти ж і цей загадковий хрускач, який допоміг їй проникнути в дім. Двоє ойпатців руйнують Імперію зсередини Талаґрею... Припущення, що Джолґалґан прагне якоїсь кривавої помсти за згубу свого кантону, дедалі міцнішає! — Ана перегорнула сторінку. — Отож зараз я переглядаю списки всіх людей Талаґрею, видозмінених для сили. Знайдемо хрускача-ойпатця, а за ним і Джолґалґан, — вона на мить замовкла. — Разом із будь-якими можливими спільниками. Мені лише потрібне одне ім'я. Виловити одне-єдине ім'я... — Ана скривилася, і її шлунок забурчав. — Чорт забирай, котра вже година? Я не можу думати, коли здихаю з голоду!

Я поманив рукою носильника, що стояв напоготові по той бік дворика.

— Нам потрібна їжа, — сказав я йому.

— Чого бажаєте, сер? — запитав той.

— М'яса. Бажано рибу або яловичину і якомога свіжішого забою. На вогні готувати не потрібно, лише полити олією, присолити й тоненько нарізати.

Ана зупинилася, перегортаючи сторінку, і заусміхалася кутиками вуст:

— Ти починаєш добре мене вивчати, хлопче. Але, будь ласка, подайте їжу в мої покої. Мені знадобиться вивчити цей список у місці, де менше збудників...

Я кинув кілька талінтів носильникові в руку, той вклонився і підтюпцем поспішив геть.

Ана почала згрібати папери в неохайну купу.

— Я завершу свою роботу і знайду ім'я. Але ганятися за цим хрускачем буде нелегко. Апта на зразок Джолґалґан матиме багато невидимих способів вас повбивати на додачу до цяткоскла. Відповідно, коли я визначу ім'я, то зв'яжуся з Аптами, щоб вони підготували знезаражувальний загін.

Мілджінове лице потемніло:

— Знезаражувальний загін... Женця ради, ніколи не хотів зв'язуватися з одним із них.

— У нас немає вибору. Я не допущу, щоб ти або Дін захлинулися власною кров'ю, бо Джолґалґан наставила на вашому шляху щепні пастки, — Ана встала на ноги. — Приходьте до мене вранці, я дам вам вказівки. Можливо, завтра ми розплутаємо одну з наших таємниць. Однак, Мілджіне... — вона підвела зав'язані очі. — Якщо я не помиляюся, у нас ще залишилася година-дві, поки смеркнеться...

Той закотив очі:

— Я покажу хлопцеві кілька хитрощів, мем.

— Пречудово. Дякую. І ще останнє... Діне, ходи сюди.

Я підійшов, за звичкою простягаючи їй лікоть, натомість її пальці намацали моє плече, а за ним голову, звідки вона висмикнула три чорні волосини.

Я скривився:

— Мем! Що це за...

— О, не бійся, — заспокоїла Ана. — Мені потрібно кілька чорних волосин. А моє та Мілджінове волосся занадто світле. Лише твоє згодиться.

— Згодиться для чого, мем?

— Зберегти мені життя, звичайно ж. Бо я відносно впевнена, що хтось незабаром спробує отруїти і мене також, — проте це має мене захистити, — вона зашкірилася в посмішці. — На добраніч!

ПОКИ СМЕРКАЛОСЯ, Мілджін показав мені кілька своїх гиденьких прийомів — не так бойових навичок, як брудних хитрощів, способів спутати чи стримати супротивника. Мені найбільше сподобався один, у якому, маючи час розпізнати випад, ти міг відхилити удар і нагнути своє лезо під таким кутом, щоб зачепити ворожий меч своєю гардою, — і суперник насадив своє плече на твоє вістря. Я виконав цей маневр так добре, що Мілджін мусив стриматися, аби не проштрикнути власне тіло.

— Досить з тебе цього! — здригнувся він.

Поки Мілджін скеровував мої рухи, я почав розуміти, що вони з Аною намагалися донести до мене: кожен жест, кожна стійка, кожен нахил і поворот немовби просочувалися в мої кістки, карбувалися в плоті мого тіла — та цей хист був настільки ж обмеженим, наскільки й всеохопним, оскільки я міг відтворити виключно ті самі рухи. Якби у сутичці знадобилося щось, чого я не завчив, це миттєво залишало мене вразливим.

— Добре, — похвалив Мілджін, рясно спітнівши після кількох хвилин вправляння. — Тільки не дозволяй собі зазнаватися. Жодні з усіх цих хитрощів не доведуть тебе до добра ні зі смиком, ні з хрускачем. Спробуй зчепитися з ним завтра — і той розірве тебе на шмаття. Тепер гайда вечеряти і в ліжко. У цьому кантоні багато шляхів веде до передчасної могили, і поєднання голодного шлунка з втомленою головою — точно один із них.

Він провів мене до вежі Юдексу. Рибальський Гачок мерехтливо виблискував високо вгорі.

— Як думаєте, сер, Ана всерйоз це сказала? — запитав я. — Що хтось спробує її отруїти?

— На цей час, якби твоя імуніс заявила, що весь світ — це яблукос, а гігантський левіафан збирається відкусити шматок від нього, то я, сука, повірив би їй, — Мілджін примружено зиркнув угору, на вежу Юдексу. — Як на те, то мені цікаво, чи вона знає правду про все, що сталося? Чи вона взагалі планувала тут опинитися?

— Про що це ви, сер?

— Службовиця Юдексу, яка має стільки досвіду з Хазами? Вигулькує тут, якраз коли вбили Кайґі Хазу? Ана знає більше, ніж розповідає. Питання тільки, коли вона розповість нам.

— А також, чи ми виживемо, — докинув я. — Це питання наразі непокоїть мене трохи більше, сер.

— То правда, — визнав Мілджін. — Але такий уже є Талаґрей. Простори цих земель просякнуті кров'ю численних службовців. І хоча ми вперто сподіваємося, що Імперія стане більш цивілізованою, якимось чином вона винаходить нові хитрі способи триматися за дикунство. Але ти маєш перевагу, Коле.

— Завдяки моєму хисту?

— Ні. Завдяки тому, що Долябра вирішила дбати про тебе. Хоча вона й схибнута, вважай, що тобі пощастило опинитись у її тіні.

— Я у небезпеці через те, що опинився у її тіні, сер.

Мілджін реготнув:

— Гадаю, це влучно підмічено!

Ми крокували далі. Чудно було усвідомлювати, що в мене є такий хист; але будь-який захват від цієї новини розчинився у жаху всіх загроз, що чекали на нас. Було аж занадто легко уявляти, як якась темна постать заносить стилет над моєю головою і пробиває отвір за вухом, залишаючи скрапувати крихітну цівочку темної крові.

Урешті-решт ми дійшли до входу у вежу.

— Знаєш, це настільки ж вада, як і перевага, — промовив Мілджін, — чи принаймні так казали колись.

— Даруйте, сер?

— Я про м'язову пам'ять, — він примружився на мене. — Виявляється, вона буває лише у карбувальників, яким складно карбувати іншу херню, — принаймні так мені казали. Той дуелянт, якого я згадував, не міг запам'ятовувати пісні. Жодної ноти. Вони ніби залишали велику прогалину в його голові. Не міг ні насвистувати, ні відбивати такт ногою. Гадаю, як і з усім іншим у цій Імперії — завжди доводиться чимось жертвувати.

Мілджін чекав, поки я щось на це скажу, проте я не озивався. Потім він нарешті промовив:

— Але ти видаєшся справним парубком. Напевно, тобі просто пощастило, Коле.

Він побажав мені добраніч, відвернувся і пошкандибав у своє помешкання.

Розділ 33

НАСТУПНОГО РАНКУ МИ З МІЛДЖІНОМ ЗУСТРІЛИ знезаражувальний загін біля талаґрейських стаєнь. Аптів було шестеро: чотири жінки і двоє чоловіків — усі вбрані у чудернацькі обладунки зі шкіри та клейкої трави, яка, здавалося, герметично закривала всі їхні тіла, за винятком голів. Загін очолювала висока жінка зі сталевим поглядом, вона потиснула Мілджінові руку і назвалася:

— Сигнум Кітлан. Чула, що ми маємо справу із зараженням, імовірно, на Рівнинах Шляху, — усе правильно, сер?

— Правильно, Сигнуме, — підтвердив Мілджін.

— Чи можете ви розповісти мені більше про це зараження?

— Це рослина, яку використовують Апта і хрускач. Спора, як мені сказали, яку можна вдихнути. Схожа на цяткоскло.

Ніхто із загону не виказав здивування чи навіть остраху від цієї новини. Усі лише покивали з кам'яними обличчями. Апти були настільки видозмінені, що їхня шкіра стала радше фіолетовою, ніж сірою, і багато з них мали дивні шрами на обличчях і шиях — білуваті випнуті латки від якихось поранень чи ушкоджень. Це точно були найсуворіше загартовані офіцери, що я коли-небудь бачив.

— Де розпочинатимемо, сер? — запитала Кітлан у Мілджіна.

Той махнув на мене рукою. Мої очі засіпалися, поки я пригадував Анину вранішню доповідь сьогодні, коли вона, сяючи зубами в усмішці, оголосила: «Один! У Талаґрейському Легіоні служить лише один хрускач родом з Ойпату — Мілітіс Дроліс Дітелус, чергує на аванпосту поблизу стін. І за останній час він отримав багацько доган. Можеш здогадатися за що?».

«Смію припустити, не за те, що труїв громадян Імперії цяткосклом, мем», — сказав я.

На що Ана відповіла: «Не пискуй до мене. Ні. Виявляється, він прогулював службу і займався херзна-чим на Рівнинах Шляху замість того, щоби бути на посту на стіні. Та цей парубок справді по вуха у лайні! Це точно наш хлоп».

Поки ми збиралися виїжджати, я переповів цю інформацію Аптам заодно з тим, як діє цяткоскло: плідне й заразне лише у разі контакту з паруючою водою, але безпечне після свого страхітливого процвітання. Вони, знову ж таки, не виказали емоцій.

— Ми знайдемо цього хрускача, Дроліса Дітелуса, — підсумувала Кітлан. — Він відведе нас до тієї Апти-зрадниці, ми знайдемо там зараження і знищимо його — такий план, сер?

— Якщо все виявиться настільки просто, — відповів Мілджін, — то я не тямитимусь від радості. Але так.

Кітлан сплюнула на землю так рясно, що вразила навіть Мілджіна.

— Ми все спростимо.

Ми посідали на коней і рушили на схід через Рівнини Шляху, тією самою дорогою, яка лише кілька днів тому привела нас до медикерського крила. Утім, просування швидко перепинилося, бо дорога на схід раптово переповнилася групами тварин: коней, волів і велетенських лінивиків, — які гуртом тягнули щось до стіни. Чи радше — частини чогось величезного. Спершу я подумав, що, можливо, то якийсь трубопровід, громіздкий, заокруглений і навантажений на здоровенні вози, але згодом зрозумів, що помилявся.

То була гармата. Частини гармати, які поволі просувалися до далеких морських мурів. Гармати настільки колосальної і складної, що вона не вкладалася у мене в голові.

— Ге, — промовив я вголос. — Титанобій. Як і казав Капітан Строві.

— Буде достобіса складно дістатися до нашого хрускача з оцим усім попереду, — прогарчав Мілджін. — Доведеться зрізати полем. Гайда.

Наші коні анітрохи не зраділи зміні місцевості, що значно сповільнило рух. Проте коли ранок перекотився до полудня, ми нарешті дісталися до аванпосту Легіону, який так само, як і дорога, аж кипів від метушні.

Ми розглянули цю картину, під'їжджаючи. У повітрі нависала паніка. Легіонери металися туди-сюди з квапливими, розтривоженими рухами, наче готувалися до відчайдушної втечі. Ми зупинили коней біля в'їзних воріт, пробралися всередину, і по кількох хвилях Мілджінового репетування нас відвели до принцепса аванпосту.

— Дітелус, сер? — перепитала Легіонерка. — Він вам потрібен? Чорт візьми, займайте чергу. Я б і сама була рада його дошукатися.

— Він зник? — запитав Мілджін.

— Еге ж. Укотре! І це тоді, коли земля здригається так, що багно ходить ходором під ногами, а титанобій місить дорогу он там. Коли цей покидьок знайдеться, я йому голову відірву, — принцепс замовкла, роздивляючись нас. — Хоча якщо його розшукує Юдекс,то він серйозно напартачив... — вона поглянула на Кітлан та її підлеглих, які нетерпляче чекали позаду. — І ви привели із собою знезаражувальний загін?

— Нам треба знати, де він, негайно, — наказав їй Мілджін. — Чи знайдеться хтось, хто служив із ним і може бути обізнаним?

Принцепс похитала головою:

— Усіх відправили допомагати з гарматою. Інженери кажуть, що титан дістанеться сюди за лічені дні, а може, й години. Ціла Дітелусова когорта вже давно рушила.

Я дивився на неї, міркуючи. Минуло кілька тижнів, відколи я допитував іншого принцепса — насмішкуватого Отіріоса, ще там, у Даретані, — проте мені несподівано стало легше зробити це тепер, коли за обрієм гуркотіли смерть і божевілля.

— Ви командирка Дітелуса? — запитав я.

— Так, сер, я керівна офіцерка цього аванпосту, — відповіла вона.

— Отже, це ви мали б виписувати йому догани?

— Е-е-е... так? Юдекс тепер займається доганами?

— Йому записували прогули, так? — продовжував я. — Ви коли-небудь заставали, як він повертався на аванпост після прогулювання?

— Так, кілька разів.

— З якого напрямку він повертався? — запитав я. — І чи розташоване там щось?

Вона видобула мапу і показала на ній:

— Він прямував із заходу, з боку Талаґрею. Колись, десятки років тому, там стояла стара фортеця Легіону, але вона зруйнувалася під час пролому. Убили титана, а той повалився прямісінько на неї. За часів моєї молодості дехто з Легіонерів крадькома ходив у руїни напиватися. Думаєте, він там?

— Дуже дякую, Принцепсе, — коротко відповів Мілджін.

Ми посідали на коней і вирушили геть, затримавшись тільки, щоб Мілджін підбадьорив мене крихітним кивком: «Молодець».

— МИ ЗАРАЗ У НЕДОБРІЙ МІСЦИНІ, — попередила Кітлан на ходу. — Коли бачите, як ворушиться що-небудь, окрім трави чи листя, — не наближайтеся. На Рівнинах повно-повнісінько зараження: кубла червів і гнізда комах. У цьому куточку світу все готове вас пожерти.

— Нам дозволено тут перебувати? — розмірковував я вголос.

— Дозволено? — Кітлан зневажливо пирхнула. — Ніхто не завдає собі клопоту відгороджувати ці землі, Сигнуме. Тільки дурень став би легковажно тут вештатися.

Я не сперечався. Ми виїхали на дивну ділянку Рівнин — обабіч нас здіймалися велетенські пагорби, вкриті купинами густої жовтої трави. Без сумніву, це були рештки мертвих левіафанів, повалених Легіоном десятки, якщо не сотні років тому. Горбів було стільки, що я почав дивуватися, чому ця місцевість узагалі досі називається «Рівнинами Шляху», адже значна її частина здіймалася вище над рівнем моря, ніж решта кантону.

Ще більш підозрілими здавалися квітки на землі навколо нас. Серед них не було двох однакових. Там росли квіти у формі чаш і лійок, розеток і дзвоників; одні — величезні й обвислі, інші — дрібні, як блощиці. А в заглибинах пагорбів, де збиралася дощова вода, квіти рясніли густо, як зірки, і всі різних кольорів: концентричні кола рожевого, жовтогарячого й пурпурового.

Краєвиди мене не тішили, оскільки я знав, що земля тут віддавна просякнута неземною кров'ю левіафанів. Цяткоскло більше не видавалося такою вже й надзвичайною загрозою.

Я почав озиратися на схід щокілька миль, задираючи голову до неба.

— Що ти шукаєш, Коле? — запитав Мілджін.

— Спалахи, сер, — зізнався я. — Про всяк випадок.

Він грубувато реготнув:

— Сигнальні спалахи? З них ніякого пуття, хлопче.

— Про що ви, сер?

— Про те, що якщо ми побачимо червоне або жовте на небі, то це нам не допоможе. Ми занадто близько, щоб утекти. Ми просто помремо. Так що дивитися вперед, хлопче, а не назад.

Я послухався, рахуючи пагорби, які ми проминали. Запам'ятав принцепсову мапу, однак та не до кінця точно відображала кількість мертвих туш довкола. Так чи інак, я знав, що руїни фортеці вже близько.

Тоді один з Аптів вигукнув:

— Слід! Я взяв слід!

Кітлан скерувала коня до нього і різко запитала:

— Який саме?

— Кров, мем, — Апт підняв обличчя вгору, знову занюхав повітря (він мав великий фіолетовий ніс) і вказав на південь: — Туди.

Ми подалися слідом за цим Аптом, доки той не зупинився над, здавалося б, нічим не прикметною латкою трав. Та він вказав на землю, і я розгледів серед каміння чималу пляму крові.

— Волога, — зауважив Мілджін. — І свіжа. Та чи Дітелусова?

— Не знаю, бо нема з чим порівняти запах, — відповів Апт-шукач і вказав на південь. — Проте слід тягнеться звідти.

Ми розвернулися й рушили на південь.

НЕ МИНУЛО Й ГОДИНИ, як ми знайшли його.

Хрускача було нескладно помітити: велетенську, незграбну, хитку постать на обрії, яка брела на південь. Хоч ми й були ще далеко від нього, я міг бачити, що з ним щось не так.

Постать удалині рухалася підозріло — кульгала, похитувалася, шкандибала так, наче мала чимало зламаних кісток у своїх стопах. Мілджін теж зачув щось недобре.

— Мені це не подобається, — пробубонів він. — Щось тут не те. Це справді хрускач? Куди він зібрався? Куди так поспішає?

— Міг підхопити червів, — роздумувала вголос Кітлан.

— Чорт візьми, ви, Апти, усе списуєте на червів.

— Це тому, що сила-силенна людей підхоплює сраних червів.

Кітлан і Мілджін очолювали загін, пришпоривши коней, проте пильно стежачи за постаттю Вдалині. За чверть ліги від неї Кітлан зупинила нас, піднявши руку. Тоді вона та її підлеглі повитягали хитромудрі шоломи зі своїх наплічників: ті мали круглі скельця для очей і конусоподібну форму, майже як осині голови, а на кінчику відривалися маленькою латунною решіткою, напханою мохом.

— Захисні шоломи? — запитав я.

— Так, — відповіла Кітлан. — Застосовують просочені мохи та речовини, щоб відфільтровувати зараження. Так ми зможемо безпечно наблизитися, — вона кинула мені в руки шолом: — Застібається на шиї.

Я натягнув шолом на себе й застібнув. Світ миттю зробився приглушеним, душним і тьмяним, тож я примружився, щоби бачити щось крізь опуклі скельця. Залишалося сподіватися, що я не забреду кудись наосліп і не загублюся тут серед усіх страхіть навколо.

Кітлан помахала рукою, і ми подалися далі, наздоганяючи постать, що шкутильгала вдалині через цю злощасну глушину. У міру того як ми наближалися, я почав усвідомлювати розміри чоловіка, якого ми переслідували. То був справжній велетень — заввишки майже з півтора моїх зрости і завширшки з трьох мене, поставлених пліч-о-пліч, — а я й сам був не дрібної статури. Його вбрана в чорне спина роздавалася в боки, мов карета, а від гупання ніг гула земля, коли він, похитуючись, брів через Рівнину, місячи траву й болото своїми здоровенними чобітьми.

І він стікав кров'ю. Від якоїсь рани спереду. Я розгледів кров, що капотіла між його колінами, — багряні цівки тягнулися по його стегнах.

Ми їхали далі, доки не наблизилися за п'ятдесят п'ядей від хрускача. Тоді Мілджін проревів через свою маску:

— Дітелусе! Стій!

Хрускач не зупинився. Він незворушно шкутильгав далі.

— Стій, де стоїш, чорт візьми! — горлав Мілджін. — Іменем Імперського Юдексу, наказую тобі зупинитись!

Той не зупинявся.

— Мілітісе, — застерегла Кітлан. — Ми зі знезаражувального загону. Якщо ти не підкоришся і не даси нам оцінити твій стан, ми будемо вимушені тебе підпалити. Живим ти горітимеш чи мертвим — це твої проблеми.

Він однаково не зупинявся.

Ми всі перезирнулися між собою. Тоді пришпорили коней, щоби порівнятися з Дітелусом, хоча й трималися на безпечній відстані від нього.

На відміну від тіла, обличчя хрускача було на диво звичайним. Його світле золотаве волосся підстрижене коротко, близько до темної, засмаглої шкіри на голові, а очі — маленькі й журливі. Кров стікала з його вуст по підборіддю та шиї, просякала крізь чорну сорочку й скрапувала між ніг. Він хрипів і хапав повітря на ходу, його велетенські легені булькотіли й виляскували за кожним вдихом. Час від часу його лице перекошувалося від болю, ніби він навалювався вагою на якусь зламану кістку в нозі.

— Дітелусе! Де Капітан Кіз Джолґалґан? — допитувався Мілджін. — Вона десь тут?

Хрускач не відповідав. Він просто волочив ноги далі, гупаючи здоровецькими чоботами.

— Де ти був? Що ти робив?

Той не відповідав.

— Ти допомагав їй пробратися у Хазівські хороми?

Відповіді не було. Врешті Мілджін зітхнув і запитав:

— Дітелусе... куди ти йдеш, друже?

Якийсь час Дітелус шкутильгав далі. Та раптом він озвався чудним, тихим, тонким голосом, шепочучи:

— Д-додому.

— Ти йдеш додому?

— Так, — він хапнув ротом повітря, кров бризнула з його вуст разом зі словом.

Мілджін подивився вперед:

— Синку, у тому напрямку немає нічого, крім мурів.

— Я... я йду додому, — шепотів Дітелус, і його обличчя тремтіло від болю. — До зе-зелених полів квасолі та... та жовтих полів пшениці, що я знав колись, — він замружився, і сльози потекли по його щоках, прокладаючи розмиті лінії крізь кров. — Повітря, оповитого серпанком весняного пилку. І густих га-гаїв, укритих молодим листом, а згодом обважнілих від те-темних плодів, — хрускач не припиняв кульгати, його тіло затрусилось, і він розплакався. — Я буду там уже скоро.

— Про що він, в біса, говорить? — не зрозуміла Кітлан.

— Ойпат, — сказав я стиха. — Гадаю, він описує Ойпат.

— Т-так, — прошепотів Дітелус. — То був мій дім. Але він мертвий, і я... я йду з'єднатися з ним. Я гулятиму його землями на тому світі. І що... що за радість то буде для мене.

Тоді він спинився, його руки обвисли з боків. Усе його тіло задрижало.

— Капітане Мілджіне, — покликала Кітлан упівголоса. — Відійдіть. Відходьте.

— Вони відібрали його в нас, — ридав Дітелус. — Дозволили йому загинути. Змусили його загинути.

— Що ти кажеш? — допитувався Мілджін. — Хто це зробив?

— А тепер ще й вона... Це він з нею зробив, я... я... Це ж він зробив з нею, хіба ні? — безпорадно промовив Дітелус. — Хіба ні?

— Хто? — вимагав відповіді Мілджін. — Джолґалґан? Ти про неї говориш? Що сталося?

— Мілджіне! — гукнула Кітлан голосніше. — Відійдіть! Щось недобре!

Вона не помилялась. Щось заворушилося біля Дітелусової грудини. Щось шарпалося і звивалося в нього під сорочкою.

— Ти... ти, Юдекс, — закричав Дітелус. — Ви кажете, що прагнете справедливості. Ви завжди так кажете! Ви завжди так кажете!

Тепер уже й Мілджін побачив, що відбувається. Він скерував коня вбік, озираючись, як щось усередині Дітелуса почало...

Проростати.

— Бачити ці мури! — ревів Дітелус. — Бачити, що витворили люди! І знати, що вони могли нас врятувати, але... але...

За цим пролунав жахливий звук, немовби рвалася щільна тканина, а за ним іще страхітливіший хрускіт і тріск. А тоді, як метелик виривається з лялечки, виринуло цяткоскло — густий, тріпотливий, хвилеподібний оберемок переливчасто-яскравої зелені, розтинаючи плоть Дітелуса і здіймаючись до неба. Рослина пробилася з-під ключиці, розламавши тіло вздовж і википівши з країв грудної клітки. З горла хрускача раптово хлюпнула кров, а тоді його лице сховалося, зникло серед тремтячих кілець коріння та розгойданого темного листя. Проте тріскотіння не вщухало, поки зелень розламувала кожну його кісточку, трощила їх усі на порохно. Тоді хрускіт припинився, однак сніп цяткоскла й далі мовчки здіймався вгору, витягуючись у небо темною, тремтливою колоною.

Перед моїми очима цяткоскло поглинало чоловіка, доки від нього не залишилася хіба що велетенська лялька, підвішена на височенних пагонах. Я чув навколо себе скрики й вигуки Аптів, та мій розум не сприймав їх. У гущавині між двома тонкими пагонами мені було видно проблиск його обличчя. Засмучені очі Дітелуса втупилися в темряву.

— Він, певно, вже давно заразився, — промовила Кітлан. — Хрускачеве тіло стримувало отруту, доки... доки не...

Я не міг відірвати погляду від сліз велетня. У мене перед очима вони стікали на його підборіддя, збираючись в обважнілу рожевувату краплю, доки та не скотилася в листя.

— Звідки? — пролунав Мілджінів голос біля мене.

— Ш-що, сер? — перепитав я, тупо озираючись на розгнівані очі, що зирили на мене крізь скельця його шолома.

— Він же йшов звідкись, — загорлав Мілджін, — ось тільки звідки?

Я подивився на північ, у напрямку, з якого йшов Дітелус.

З посіпуванням очей пригадав образ мапи, побаченої на аванпосту Легіону.

— Стара фортеця, — сказав я. — Вона там.

— Тоді поїхали, — скомандував Мілджін, розвернув свого коня і рушив на північ.

— Ми мусимо спалити зараження, сер! — засперечалася Кітлан. — Такий протокол!

— Тоді залиш кількох хлопців для протоколу і, сука, поїхали! — ревнув він через плече.

КІТЛАН ДОРУЧИЛА ДВОМ АПТАМ спалити тіло хрускача. Тоді ми з нею та рештою загону поїхали на північ, доки нарешті на очі не показалася вона — жменька споруд, що тулилися до схилу одного з величезних пагорбів на захід від відкритої смуги жовтих трав.

Ми під'їхали повільно й тихо. Від будівлі залишилися хіба що руїни, укріплення з тремтилози та скеледрева, майже всюди потрощені чи вивернуті із землі, численні перекошені вежі та споруди вихилялися, як поламані зуби зі щелепи. По землі тягнулися дивні хвилі та гребені, що розходилися від здоровенного пагорба позаду. Я здогадався, що коли левіафан поліг, хай як багато десятиліть тому, земля під ним розламалася, перш ніж його нарешті поглинули трави й дерева, як і решту мертвих туш.

Ми заїхали в руїни із заходу. Наші коні немовби чвалали серед поламаних іграшок велетенського дитяти чи по якійсь ділянці узбережної, на яку вимивало рештки кораблетрощ. Здається, тут ніщо не вціліло, окрім високої перекошеної вежі, що хилилася посеред уламків.

Мілджін зустрівся зі мною поглядом і кивнув. Ми вели Кітлан і трьох інших Аптів через лабіринт розвалених споруд, доки нарешті не дісталися до вежі. Вона була висока і вціліла, а от двері — на відміну від решти всього у цьому місці — добре доглянуті: міцна й темна деревина, нова й біла мотузяна ручка, не заіржавілі залізні завіси.

Я втупився у той вхід, гадаючи, що чи хто чекав за ним.

— Кітлан, — озвався Мілджін тихо. — Мені тобі двері відчинити?

Та не відповіла. Просто злізла з коня, кинула віжки іншому Аптові й рушила вперед. Вона поклала руку на мотузку, глибоко вдихнула й потягнула за двері.

Я не побачив, що всередині, проте Кітлан застигла, дивлячись крізь прохід, а тоді відвернулася з відразою.

Двері розчахнулися навстіж, і я зазирнув усередину.

Оберемок пагонів майже цілковито заповнив високу вежу зсередини. Листя вузьке й темно-зелене, поцятковане жовто-фіолетовими квітками. А серед нього висіла на численних пагонах чиясь постать: жінка, мертва і гниюча, з темними очима і солом'яно-жовтим волоссям, що виблискувало на полуденному сонці.

МИ З МІЛДЖІНОМ відступили і спостерігали, як Апти сновигають туди-сюди з перекошеної вежі на вулицю. Вони пояснили, що збирають зразки, обліковують усі реагенти та екземпляри, знайдені всередині, а також усе аптівське обладнання.

— Вона роздобула нічогенький набір, — підсумувала Кітлан. — Камера ферментації. Очищувальна баня. Діжки рідких суспензій. Сировина для просочень. Фальмова олія для невдалих реагентів. І контейнер за контейнером із рослинами... Усі одного виду.

— Цяткоскло, — промовив я.

Вона кивнула головою в шоломі:

— Ось, де все відбулося. Ось, де вони робили це. Крадькома назбирали все це обладнання і взялися виробляти отрути.

— А ми впевнені, що це вона? — запитав Мілджін. — Той труп усередині — це Джолґалґан?

Кітлан підійшла до купи описаних матеріалів, перебрала їх і повернулася з пачкою папірців. Це виявилась перепустка, як і в Аристан, що давала змогу власникові в'їжджати із Зовнішнього Кола Імперії в третє. Хоча моїм проклятим очам і важко було читати крізь випуклі скельця шолома, я все ж зміг так-сяк розібрати ім'я «ДЖОЛҐАЛҐАН», написане в куточку.

— І там є ще, — додала Кітлан. — Ще документи. Щось на її ім'я, щось підроблене й фальшиве. Схоже, вона запасалася для втечі. Але труп її.

Мілджін задивився на тіло, підвішене у темряві.

— І це був просто...

— Нещасний випадок, наскільки можна судити, — договорила Кітлан. — Припускаю, що якась покришка не прилягала щільно. Там, у глибині, лежить пляшка, яка обпалена дотемна і досі тепла. Вона, мабуть, і стала джерелом — там кипіло трохи води, що дотепер випарувалася, однак пара просочилася і винесла спори. Джолґалґан померла ще день чи два тому. Підозрюю, хрускач прийшов її провідати і теж заразився. Якби ми зараз не мали на собі шоломів, то також загинули б.

Моє серце загупало від усвідомлення, наскільки я наблизився до такої жахливої долі, що спіткала Дітелуса.

— Однак наскільки... наскільки ймовірно, що вона й справді могла припуститися такої помилки? — запитав я.

— Дуже ймовірно, — відповіла Кітлан. — Це ж саморобна лабораторія. Ніщо з цього не відповідає аптівським нормам. А ті двоє зв'язалися з дуже-дуже небезпечним зараженням. Як не крути, неспроста ж довкола Ойпату побудували стіну.

Я вдивлявся всередину вежі:

— Скільки цяткоскла вона могла тут наготувати?

Кітлан знизала плечима:

— Багацько.

— Чи можливо якось визначити, що його немає деінде? Закладеного по всьому кантону, готового процвісти?

— Боюся, що тут і зараз неможливо.

Кітлан повернулася до вежі. Ми мовчки провели її поглядами.

— Отож... Варто нам було підібратися до Джолґалґан, — тихо промовив Мілджін, — як вона взяла, напартачила і померла нахер разом зі своїм єдиним спільником.

Вітер завивав серед голих руїн. Тіло всередині вежі розгойдувалося й тремтіло між деревами.

— Тебе це не бентежить? — запитав Мілджін.

Я промовчав.