Затруєна чаша. Тінь левіафана Кн.1

Розділ 34

КОЛИ Я ДОГОВОРИВ, ТО ВЖЕ ЗАХРИП, А МОЇ ПОВІКИ розболілися від сіпання. Останні слова розповіді відлунювали по кімнаті присудів, доки нарешті не стихли нанівець.

Командир-Пріфікто Вашта вдивлялася в нас із підвищеної лави.

— Отже, — повільно промовила вона. — Усе... скінчилося?

Ана засовалася на місці так, наче сіла у щось мокре.

— Почасти, — визнала вона. — Ймовірно.

Вашта насупилася. Хоча її легіонерська кіраса була блискуча й начищена, а плащ темний і чистий, обличчя здавалося обтяженим турботами більше, ніж будь-коли досі, настільки, що я мимоволі захвилювався за стан морських мурів.

— Імунісе, — сказала Вашта, — чи могли б ви, якщо ваша ласка, уточнити, про що, в біса, йдеться?

— Йдеться про те, що справу, ймовірно, розв'язано, — пояснила Ана. Або почасти розв'язано. Або, можливо, лише почасти розв'язано, мем.

Ми всі надовго замовкли. Я втупив очі у свої чоботи, які вже важко було прийняти за нові, — такі вони були обліплені болотом і заплямовані Рівнинами. Мілджін, сидячи поруч зі мною, придушив позіхання. Я співчував йому: хай якою напруженою була ця мить, нас обох виснажили зворотна дорога та численні розбори польотів з Аною та Ваштою.

— Дозвольте підсумувати, Долябро, — заговорила Вашта, — ви від самого початку вважали Джолґалґан головною винуватицею отруєння.

— Так, мем, — підтвердила Ана.

— І тепер вона мертва.

— Правильно, мем.

— І лабораторію, де та готувала своє страхітливе зараження, тепер знищено.

— Спалено фальмовою олією, мем, жар якої не здатні витримати навіть спори цяткоскла.

— І її спільник також мертвий — той самий нещасний випадок?

— Так, — визнала Ана. — Проте ми досі мало що знаємо напевне про неї. Чи справді Джолґалґан прагнула вбити тих десятьох Інженерів? Якщо так, то нам не відомо ні те, як вона це вчинила, ні чому. У нас є вагомі підстави вважати, що вона вбила Кайґі Хазу, але й тут ми так само не маємо гадки про справжню причину. Якщо це частина її бажання помститися за Ойпат, то навіщо ганятися за цим старезним шляхтичем?

— Клан Хаза — один із найвидатніших в Імперії, — відповіла Вашта. — Вони постачають незліченні реагенти, які підтримують всю нашу цивілізацію. Убивство одного зі спадкоємців клану однозначно могло мати багато поганих наслідків.

— Можливо, усе насправді так просто. Але, у такому разі, мем, навіщо Хази стали б приховувати вбивство Кайґі? Навіщо заперечувати присутність тих десяти Інженерів у їхніх палатах? Навіщо заперечувати будь-яку обізнаність щодо Командира Бласа? Ми не знаємо. А ще залишаються Рона Аристан і Суберек, секретарка та папіротник. Вони обоє загинули — і не від рук Джолґалґан.

— На що ви натякаєте?

— Що їх убив хтось інший. І, судячи з причини їхніх смертей — крихітний отвір, пробитий у черепах обох жертв, — то був хтось украй підсилений, мем.

Якусь хвилю Вашта напружено міркувала:

— У вас є підозрюваний?

— Нікого певного, мем.

— Чи визначили ви мотив тих убивств?

— Нічого конкретного, мем, поки що. Але все, що ми з'ясували, продовжує вказувати на Хаз.

— А проте ви точно почули все, що я вже розказала про Хаз. Хоч я й сенешалка, однак якщо ви хочете, щоб я приволокла власників найціннішої землі в Імперії у цю вежу, як зграю шакалів, то я не можу зробити цього під час вогкого сезону, коли левіафан підбирається до порога, — тим паче після пролому.

Запала напружена тиша. Ана стиснула кулак, її кісточки побіліли й затремтіли — точнісінько як того дня, коли вона допитувала Фаязі Хазу в цій самісінькій залі.

— Я тут, щоб захищати Імперію, Імунісе, — тихо сказала Вашта. — А не вершити правосуддя. Мій Іялет не має таких повноважень, а справедливості буває нелегко дошукатись у такі часи.

— Ясно, мем, — відповіла Ана. — Та все ж залишається останнє питання, яке турбує мене найбільше.

— У чому ж воно полягає?

— Гриби-чорноніжки, — сказала Ана.

Вашта закліпала:

— Що... що?

— Що ж, припустімо, Джолґалґан використала чорноніжки, щоб відволікти увагу в маєтку Хаз. Це спричинило пожежу з яскравим спалахом, і вогонь прикував до себе погляди, поки вбивця прослизнула у службові двері.

— Тож? — не терпілося Вашті.

— Тож Нусіс посвідчила, що чорноніжки спалахують негайно під час взаємодії з вогнем. А це означає, що Джолґалґан мусила бути присутня у мить спалаху.

— Тож?

— Тож такий вчинок не годився б для відволікання уваги. Ймовірніше, так вона привернула б погляди до себе, а не деінде.

— Можете, будь ласка, перейти до суті, Імунісе?

— Найпереконливіше пояснення, мем, що був іще хтось третій — третя особа, третій спільник. Хтось присутній на вечірці, хто кинув гриби у вогонь і відволік увагу гостей, поки Джолґалґан прослизала у службові переходи.

Вашта занепокоєно насупилася:

— Ви маєте якісь докази чи свідчення цього?

— Знову ж таки, нічого певного, мем. Але мене також цікавить, звідки Джолґалґан знала так багато про поїздки Командира Бласа — відомості, до яких ні вона, ні Дітелус не повинні були мати доступу, — і мої невдоволені думки крутяться у цьому напрямку. Я думаю, що на волі залишається третій отруйник.

— І що ж могло б пом'якшити ваші невдоволені думки, Імунісе? — запитала Вашта.

— Я хочу попросити тиждень часу переглянути всі докази та провести будь-які додаткові допити, мем. Джолґалґан не могла не зустрічати багатьох людей перед зникненням. Так само й Дітелус із Бласом. Я хочу поговорити з усіма свідками, і тоді ми знайдемо третього отруйника, якщо такий існує.

Вашта мовчки зважувала всі Анині слова:

— Чи очікуєте ви більше нових смертей серед Інженерів?

— Від цяткоскла? Навряд.

— І більше не має бути обвалів на морських мурах.

— Я вірю в це.

— І ваше слідство не перешкоджатиме всій нашій підготовці до наближення титана.

— Ні, мем.

— Тоді я можу дати вам тиждень, — сказала Вашта. — Але не можу пообіцяти, що ви і справді його отримаєте.

— Через левіафана? — запитала Ана.

Вашта усміхнулася з холодним, змученим виразом на обличчі:

— Це Талаґрей, Імунісе. Тут не буває нічого певного. Однак мушу визнати... ви виконали свій обов'язок. Навіть якщо ми не до кінця розуміємо цей злочин, ви встановили особи вбивць і відшукали їх за лічені дні, коли ми найдужче цього потребували. Ви добре впоралися.

Ана вклонилася:

— Дякую, мем.

— І хоча я згодна, що ця розв'язка не цілком задовільна, прийміть мої вітання. Багато офіцерів спатиме значно спокійніше сьогод...

Земля під нами задрижала. Цей поштовх був набагато сильнішим за ті, які я відчував за останні кілька днів. Я виглянув у вікно, стурбований, що зможу помітити, як над горизонтом злітають зелені вогні, попереджаючи про наближення левіафана.

— Ну, настільки спокійно, наскільки зможуть, насмілюся припустити, — Вашта потерла свої втомлені очі і втягнула носом повітря. — Чи ви та ваш сигнум приєднаєтеся до вечірнього бенкету?

— Е-е-е... можливо, мем, — відповіла Ана.

— Заохочую вас прийти. Розв'язку вашого слідства, безсумнівно, сприймуть за добрий знак, і ваша присутність підніме бойовий дух, який нам однозначно знадобиться. Дуже.

— Зрозуміло.

Вашта знову зітхнула:

— Капітан Строві зголосився добровольцем у загін, який буде керувати велетенською гарматою. Я намагалася його відмовити, але він, звісно ж, і чути нічого не захотів... Як на мене, у Строві забагато військової доблесті. Ви також могли би благословити його на бенкеті.

— Я піду, авжеж, — Мілджін укотре позіхнув. — Щоправда, спершу я хотів би підшукати собі ліжко.

— І Дін прийде, — Ана низько схилила голову з пов'язкою на очах. — Дякую за ваше схвалення, мем. Ми залишимо вас дбати про важливіші справи.

— БЕНКЕТ? — перепитав я, коли ми з Аною йшли через центральний атріум вежі Юдексу.

— Бенкет Благословінь, — пояснила Ана, чіпляючись за мою руку. — Давній релігійний обряд, який проводять перед зустріччю з титаном. Талаґрейці вже роками не влаштовували таких — зазвичай вистачає мурів та артилерії — однак цього разу все інакше. Легіон мусить вичекати, поки титан дістанеться до пролому, вистрілити з велетенської гармати і забити його на смерть з одного пострілу, перекривши прогалину в мурі. Тому необхідно благословити всі руки, які торкатимуться гармати. Це має бути цікавезне дійство — ритуальне святкування, багато кадіння, багато крові тварин, вина та молитовних співів. Ти підеш замість мене.

— Боюся, після того, що сталося, мені не надто хочеться бенкетувати, мем, — зізнався я.

— А-а-а... тебе, Діне, теж ніщо з цього не влаштовує?

— Ні, — відрубав я.

Ми почали підійматися сходами. Я досі не міг викинути з голови, як труп Джолґалґан погойдувався в кущі цяткоскла.

— Суберек та Аристан ще не дочекалися справедливості, — заговорив я.

— Ні, — визнала Ана. — Не дочекалися.

— Десятеро Інженерів не дочекалися справедливості.

— Так і є.

— Здається, кантон не сильно цим переймається перед наближенням левіафана. Здавалося б, так не має бути.

— Тобі не здається, Діне, — відповіла Ана. — Цивілізація — це завдання, яке часто виконують абияк. Проте скам'яни своє серце і вгамуй кров. Вежі справедливості будуються по одному каменю за раз — у нас попереду ще багато будівництва.

Я допоміг їй подолати останні сходинки.

— Ви ж не думаєте, що ця справа насправді завершилася?

— Дзуськи, — відповіла Ана. — Я не вважаю, що Джолґалґан намірялася нашкодити Імперії. Я вважаю, що вбивства Бласа та Кайґі Хази мали особисті мотиви, просто ще не знаю, які саме. А крім цього, залишаються слова Дітелуса... «Це ж він зробив з нею, хіба ні?»

Я відчинив перед Аною двері.

— Наскільки розумію, ви не думаєте, що то смик отруїв Джолґалґан, мем?

— Звісно, що ні. Смик не вбиває цяткосклом, тож загибель Джолґалґан або й справді була нещасним випадком, — що я вважаю малоймовірним, — або її хтось підлаштував. Можливо, той третій отруйник, який мене непокоїть. Він злякався, що його впіймають, тому зіпсував щось у лабораторії Джолґалґан, і коли та розпалила вогонь у своєму обладнанні, то отруїлася сама, а за нею й Дітелус, як прийшов її шукати. А для нас залишилася гарненька історійка, — Ана сіла біля відчиненого вікна із зав'язаними очима і нахилила голову, слухаючи міську колотнечу внизу. Це вперше на моїй пам'яті вона піддала свої чуття такому навантаженню. — Місто прокидається і порожніє... дехто вирушає на схід воювати, проте набагато більше люду рушає на захід, щоб утекти. Та ми з тобою залишимося тут, Діне. Ми лишатимемось тут, доки не завершимо свою роботу, а вона вже добігає кінця. Однак зараз мені треба поміркувати, — Ана навпомацки зачинила віконниці, і кімнату огорнула темрява. — Третій... — прошепотіла вона.

— Даруйте?

— Третій — це ще й те, що ти підслухав у Фаязі Хази. Хтось із її клану шукав щось третє... Тривалий час я думала, що йшлося про третього отруйника, про чиє існування я підозрюю тепер, але вже не впевнена в цьому.

— Тоді... що ж нам робити, мем?

— Я... я робитиму те, що мені вдається найкраще, — Ана сіла на ліжко. — Думатиму. А ось ти — тобі варто піти на бенкет, Діне.

— Прошу вибачення, мем, але мені не...

— Так, так, не хочеться бенкетувати. Однак Бенкет Благословінь — це надзвичайно рідкісна подія. Ба більше, Вашта навмисно попросила нас прийти туди. Оскільки зараз вона фактично диктатора цього кантону, було б мудро втримати її на нашому боці. Вашта мені незабаром знадобиться. Та й до того ж ти витерпів кілька жахливих днів, і, гадаю, тобі не завадить пригадати, для чого взагалі стоїть Імперія.

Я збентежено вигнув брову.

— Не для цього всього! — Ана махнула рукою на замкнені віконниці. — Імперія — це не лише мури, смерті, підступні задуми! І не лише одноманітні папери та розрахунки! Ми дбаємо про ці огидні та занудні речі заради чогось: щоб забезпечити місце, де люди можуть жити, святкувати, пізнати радість і любов. Отож. Шуруй на бенкет, Дініосе. Інакше я приставлю тебе робити якусь у стократ гіршу херню.

Розділ 35

СОНЦЕ ХИЛИЛОСЯ ДО ЗАХОДУ, КОЛИ Я ПІДІЙШОВ до ВЕЖІ Легіону. Вулиці поблизу вже заповнювалися службовцями Іялетів, більшість із них були вбрані у чорні шати Легіону, проте чимало носили пурпур Інженерії чи багряницю Аптів, а де-не-де проглядалась і синява Юдексу. Поки ми по черзі заходили у внутрішній двір Легіону, зсередини залунав спів — висока, протяжна, урочиста пісня невідомою мені мовою.

Я здогадався, що це розпочалася церемонія. Черга заворушилася швидше, і незабаром я пройшов під арками, обвішаними чорними стягами, зайняв місце у натовпі, що збирався вздовж заокруглених стін, і уважно придивився.

У центрі двору вишикувалися два ряди людей, залитих блакитним сяйвом ліхтарів: у першому ряду зібралися десь зо два десятки Легіонерів, усі на колінах, з похиленими головами; а над ними стояв ряд людей, яких я ніколи не бачив. Вони були різних рас: талайці, сазійці, курмінці, ратрасці, пітійці — усі вбрані у вражаюче різноманітні шати: темні ризи, що розвівалися на вітрі, витончені золоті ланцюжки чи срібні серпанки й високі, загострені головні убори.

Я здогадався, що це священнослужителі: священники, клірики, пастори та парохи з усіх імперських культів. Якусь хвилю я ламав над цим голову, намагаючись укласти в неї думку, що така величезна Імперія могла вмістити таке шалене розмаїття культур. Так чи інак, здається, усі вони мали намір виказати благословення тут, закликаючи свої пантеони стримати глибинних титанів.

Я обвів дворик очима. Схоже, що попереду виділили місце для старших офіцерів: я помітив серед них Вашту, її груди вкривало стільки відзнак і нагород, що спереду постать мерехтіла, як зоряне небо. Коли її поважний зір відволікався від ритуалу, то вивчав натовп, напевно відзначаючи, хто прийшов, а хто ні. Коли її пильний погляд упав на мене, вона стримано всміхнулася й кивнула. Я вклонився у відповідь.

Священнослужителі заспівували щось зі своїх письмен і розмахували кадилами над Легіонерами, огортаючи їх ладаном і священним димом. Тоді вони загорнули солдатів у священні шати і помазали їхні чола фарбами та кров'ю фазанів і телят, шар за шаром огортаючи їх молитвами, упованнями, закликами до божеств.

Серед цього моря чужини я помітив дещо знайоме: круглий золотий портрет, виставлений на підвищення позаду священнослужителів, який зображав витягнуте, худе обличчя, співчутливе і суворе водночас, підписане давньою напівзабутою мовою: «Sen sez imperiya».

Я зустрівся поглядом з очима Імператора. Спробував відшукати зміст у його словах, знаючи, що смик і Хази вбили щонайменше двох людей і, можливо, десятьох Інженерів, а також інших жертв; і що не лише вони можуть уникнути за це покарання, проте й ми з Аною можемо ніколи не збагнути, що ж тут насправді відбулося. Блас, пролом, вечірка — усе це могло розчинитися, як сліди ніг під зливою.

Що більше я міркував, то дужче мені хотілося піти з цього священного обряду. Здавалося, Імператор роздає вдосталь благословень Легіону, однак Юдексу дістаються лічені. Якими ж простими видавалися титани і якою ж недосяжною — справедливість.

Церемонія начебто наближалася до закінчення: троє священнослужителів поклали руки на чоло Легіонера, що стояв на колінах попереду інших, тоді проголосили щось староханумською, поцілували його голову, вклонились і відступили. Усі Легіонери повставали і вклонилися у відповідь — схоже, на цьому обряд закінчився, бо опісля двір наповнився гулом неголосних розмов.

Пахощі ладану витіснили запахи жиру, прянощів і вина. Згодом принесли їжу, і на столах несподівано повиростали гори нарізаного м'яса, квашених овочів і сила-силенна барилець пий-вина. Я гадки не мав, що ще мені робити на такій церемонії, тому поплентався наповнювати собі миску.

Позаду мене пролунав голос:

— Тішуся бачити тебе з перемогою, Сигнуме.

Я озирнувся — Імуніс Ухад вийшов із натовпу скутим, лелечим кроком; синій плащ Юдексу розвівався за його спиною, а лице було не менш кощаве й безрадісне, ніж зазвичай.

— Добрий вечір, сер, — я вклонився.

— Я чув новину, — звернувся він до мене, — та подробиці всіх твоїх перемог. Ви з Аною блискуче дали раду цій справі. Ні-ні, не кланяйся знову. Веселися. Як-не-як зараз саме час.

Я наповнив келих і підняв його.

— Я ще ніколи не бував на такій церемонії, сер. Бажаю їм удачі та успіхів, — однак я помітив, що Ухад не взяв собі ні вина, ні миски.

— Цими днями я не багато можу собі дозволити, Сигнуме, — зізнався він. — Надмір вина спричиняє забагато, ем, розладів. А людні заходи викликають нескінченні головні болі, — Ухад стомлено всміхнувся. — Насолоджуйся цим зараз, поки можеш.

— Чи дозволите запитати, сер... Коли у вас почалися розлади? — запитав я.

— Ой, коли я був років на п'ятнадцять-двадцять старший від тебе. Тому маєш іще трохи часу. Утім, саме такі миті роблять усе того вартим. Глибоко закарбуй цю перемогу, хлопче. Вона стане твоїм скарбом.

Я змовчав.

— Проте... підозрюю, тобі гірко за те, ж усе скінчилося, — його втомлені очі придивилися до мене. — Урешті-решт, не всі, хто чинив беззаконня, отримали законну кару.

— Ні, сер, — визнав я. — Не всі.

— Ні, — Ухад зітхнув. — Але справедливість рідко дістається до когось настільки впливового. Вони незамінні для Імперії і користаються своєю значущістю, щоби примножувати власний вплив і ставати дедалі більш недоторканними. Мене це зачіпає. Завжди зачіпало. Та я не дозволятиму зачіпати мене й далі, — він утомлено всміхнувся. — Мій термін служби Екзальта нарешті закінчується.

— Вас звільняють від обов'язків, сер? — поцікавився я.

— О, так. Це було моє останнє розслідування. Я виїду на маленький клаптик землі у першому колі Імперії і проводитиму свої останні дні у спокої, наскільки зможу його там знайти.

Мене здивувало, що він може дозволити собі такий переїзд. Перше коло Імперії було найзахищенішим анклавом у всьому Ханумі. Новина, що Ухад зміг купити собі такий райський клаптик, — неабияка несподіванка.

— Щиро кажучи, я волів би продовжувати службу, — зізнався він. — Менше з тим... Ана каже, що ти на диво вправно готуєш чай. Це правда?

— Ох. Начебто так, сер.

— Ви хоча б мали нагоду почаювати за час усього цього божевілля?

— Ні, уже давненько. Хоча ми, звичайно ж, привезли чайник.

— Яка прикрість. Ви з Аною обоє заслужили на перепочинок. Утім, ти мусиш і мені заварити чашку перед від'їздом, — Ухад вклонився. — Я тебе більше не дійматиму і залишу нагоду набратися приємних спогадів про цей вечір, Сигнуме. Підозрюю, що багато хто забажає тебе привітати, — він зиркнув через моє плече. — І деякі вже поспішають сюди.

За цим крізь натовп проштовхалася Командир-Пріфікто Вашта, оточена пів десятком офіцерів, таких високопоставлених, що все моє тіло задерев'яніло з несподіванки.

— А ось і він, — оголосила Вашта, усміхаючись устами, проте не очима. — Ось де наш переможний сигнум Юдексу, який допоміг зупинити хвилю страхітливих отруєнь... Сигнуме Коле, багатьом із нас не терпиться дізнатись, як же вам вдалося таке диво!

Численні офіцери задивилися на мене з очікуванням. Я озирнувся на Ухада, однак той уже зник.

НІЧ ТЯГНУЛАСЯ ДАЛІ, скрапуючи у вогкому, просякнутому прянощами повітрі. Вашта носилася зі мною, як із талісманом на щастя, представляючи мене офіцерам Інженерії й Легіону, виголошуючи мої досягнення, охоча погамувати тривогу кожного після пролому. Всі офіцери вклонялися мені низько, передавали подяки, благословіння і вино, тиснули мені руку і стверджували, що моя перемога — безсумнівне добре передвістя. Мені нелегко було приймати їхню похвалу, і зрештою я почав низько кланятися, щоб вони не помітили, як натягнуто я усміхаюся.

Урешті-решт, до Вашти підійшов Легіонер, шепочучи вісті з мурів. Вона подякувала мені за присутність і відпустила. Було вже пізно — натовп навколо розходився, а ліхтарі вигасали. Я був виснажений і почувався брехуном після всіх цих веселощів і привітань. Уже було рушив на вихід, але тоді зупинився.

Один Легіонер самотньо стояв під портретом Імператора: той, чиє чоло торкали і цілували троє священнослужителів. Він стояв, вдивляючись у дедалі рідший натовп, із похмурим обличчям, помазаним жертовною кров'ю, оливами й фарбами, а з його пліч спадав водоспад барвистих стрічок і покривал.

Тоді Легіонер подивився на мене, і я зрозумів, що то Капітан Строві.

Він завмер, побачивши мене. Я зустрівся з ним поглядом і лише тієї миті, позбувшись усіх ознак рангу та статусу, збагнув, як Строві дивиться на мене і, напевно, дивився весь цей час.

Я усміхнувся до нього. Він усміхнувся у відповідь з ледь помітним полегшенням, обвів себе рукою і знизав плечима, ніби хотів сказати: «Можеш собі уявити, через що мене протягли?».

Я розсміявся. Озирнувся на рештки натовпу, а тоді відклав своє пий-вино і покрокував до нього.

Строві засяяв широкою засоромленою усмішкою, коли я підійшов.

— Знаєш, нам розповідають усе про священні способи вдягатися у це вбрання, — заговорив він, — але нічогісінько про те, як вибиратися з нього.

Я розглядав Строві: кров на його обличчі засохла і потріскалася, але він навіть зараз був вродливий.

— Це неабияке видовище, сер, — визнав я.

— Неабияке видовище, — кивнув він.

— Ви знаєте, навіщо це все? — поцікавився я і вказав на власне обличчя. — Тобто що означає кожна дія, яку вчиняли над вами?

— Про деякі знаю, — відповів він, — та про більшість із того, е-е-е — анітрохи. Мені навіть не відомі всі культи, які мене щойно благословляли. Це трохи божевільно.

— Казали, що ви палитимете з гармати. Це правда?

— Це як ніби приписувати смерть титана одному Легіонерові. Я приєднався до загону, який палитиме з гармати. Це страхітливо складна справа. Але так.

— Тоді бажаю вам імператорового благословення і всієї удачі від усіх богів.

— А я тобі дякую, — вклонився Строві, — проте мушу визнати: я десь настільки втомився чути таке, як і ти, певно, втомився від привітань з твоїми успіхами.

Я промовчав.

— Ти гарно розважаєшся? — запитав він.

Я задумався і відповів:

— Ні.

— Ні? — перепитав Строві. — Я начебто бачив, як майже два десятки офіцерів підходили тиснути тобі руку. І троє з них командири, наскільки було видно.

— То ви, мабуть, дуже уважно спостерігали за мною, сер.

Строві усміхнувся і дав моїм словам зависнути в повітрі, а тоді запитав:

— Чому ж ти не розважаєшся?

Я знову зважив, що на це сказати:

— Усі тиснули мені руку, ніби ми перемогли, — озвався я нарешті. — Але це ж не так. Справа просто видихлася, коли ми підійшли до розв'язки. І багато мерзотників, які погубили стільки життів, досі розгулюють на свободі. І... і, здається, усі про це знають. Старий Ухад підійшов до мене і забалакав про це, ніби звичайна собі бесіда за обідом. І тепер я маю й далі виконувати свій обов'язок, наче це не висить наді мною на додачу до всього, що я роблю.

Строві уважно дивився на мене зі співчутливим виразом обличчя:

— У Легіоні нас привчають запитувати: чи мури досі стоять? Чи тримається Імперія? І якщо ти можеш відповісти на це «так», то маєш вдовольнитися днем і вважати його переможним. Гадаю, ми мусимо так робити. Інакше це все розчавить тебе, Дініосе.

— Я не відчуваю нічого, крім самотності, — зізнався я.

Останні кілька офіцерів затрималися біля воріт, гучно розмовляючи напідпитку.

— Ти не маєш почуватися самотнім, — промовив Строві.

Я поглянув на нього. Тягнулися дедалі довші миті. Він знову спробував усміхнутися, однак я помітив у цьому розпач і пригадав: хоч які б випробування мене мучили, Строві мав у рази більші клопоти. Зненацька я засоромився, мені нестерпно було бачити таку тривогу на його обличчі, і я волів би обтерти її, як оливи й фарби з його чола та щік.

— У моїй кімнаті є ванна для купання, — озвався я.

Строві збентежено закліпав очима.

— Я міг би змити це все з вас, — запропонував я. — Просто, щоб віддячити. Ну, за те, що ви якось зробили для мене в папіротні, сер.

— О, — Строві кліпнув знову, цього разу вражено.

Миті потягнулися знову. Я помертвів від сорому, раптово вирішивши, що задалеко зайшов. Якби земля розверзлася зараз переді мною, я радо зіскочив би в провалля, аби лише сховатися від цієї ганьби.

А тоді після хвилинної мовчанки Строві промовив:

— Ти... ти впевнений?

Я розсміявся з полегшенням і закивав.

— Ну... — він обвів двір очима й заусміхався від вуха до вуха. — Тоді показуй шлях. І поквапся, доки хтось іще не перепинив тебе, щоб потиснути ру...

Зненацька п'яні голоси біля входу у дворик стихли, а замість них почулося гупання численних чобіт.

Ми вдвох повернулися і побачили пів десятка Легіонерів, які забігли у двір, роззираючись довкола, сталеві шоломи поблискували на їхніх головах. Я поглянув на Строві, упевнений, що це прибігли по нього.

— Ох, це ще що таке? — запитав Строві. — Що вже трапилося?

Один з Легіонерів склав руки рупором і загукав: «Сигнум Дініос Кол! Чи є тут Сигнум Дініос Кол?»

Я важко зітхнув:

— От лайно.

Строві заплющив очі й зітхнув так само:

— Ех... так. Лайно. І справді лайно.

— Якось іншим разом? — промовив я.

Він махнув рукою на темне небо:

— Якщо доля дозволить, то неодмінно.

Я мовчки проклинав цей день і вечір, а тоді підняв руку і відгукнувся:

— Це я Кол.

Легіонери зібралися навколо нас.

— Вас кличуть до вежі Аптів, сер, — захекано видихнула головна. — Негайно. Ваша імуніс уже чекає там.

— Ана вийшла зі своїх покоїв? — здивувався я. — Що трапилося?

— Детально не знаю, сер, — відповіла Легіонерка. — Проте... Імуніс Нусіс поранена. Непритомна. Можливо... можливо, і мертва, — вона торкнулася своєї потилиці. — Щось сталося з її головою.

Я стривожено подивився на Строві — він зажурено кивнув мені у відповідь, і я подався за Легіонерами у нічну темряву.

Розділ 36

АПТІВСЬКА ВЕЖА АЖ ГУЛА ВІД ЛЮДУ, КОЛИ Я ВИБІГ УГОРУ ПО сходах. Легіонери звільнили шлях для мене, наказуючи офіцерам розступитися, і незабаром я вкотре опинився в кабінеті Нусіс із його контейнерами, банками та склянками, заставленими вздовж стін, і клубками червів, що звивалися за незліченними скляними перегородками, ось тільки цього разу в кімнаті було темно й тихо, а повітря тхнуло мідяним запахом крові.

— Заходь, Діне, — долинув Анин голос із глибини темряви. — Мені треба подивитися твоїми очима.

Я взяв у Легіонера ліхтар і підійшов ближче. Ана сиділа із зав'язаними очима і похиленою головою перед письмовим столом, а за ним сиділа сама Нусіс.

Вона перехилилася вперед, поклавши голову на стіл і згорнувши руки навколо так, наче вирішила подрімати хвильку за роботою. Від основи її шиї розпливалася калюжа крові, гладенька, чорна і блискуча, мов дзеркало, — вона повільним капотінням стікала зі столу.

Мені не було видно обличчя Нусіс. За це я дякував долі.

— Ні, — пробурмотів я. — Ні, це... це ж не може бути вона, правда ж, не може?

— Діне, зберися, — наголосила Ана. — Основа черепа. Будь ласка, придивися.

Тремтячи, я обійшов кут столу. Волосся Нусіс було густе і неохоче розділялося; проте під ним, за вухом, виднівся маленький темно-пурпуровий отвір, з якого поволі сочилася кров.

— Хазівський смик? — запитав я. — Це... це він зробив?

— Рана на вигляд така ж, як інші? — різко запитала Ана. — Не імітація? Бо в такому разі... Це так. Я вірю, що це справа рук смика. У неї є ще якісь поранення?

— Ні, мем. Принаймні мені не видно нічого. Але ж... навіщо смикові завдавати собі клопоту з Нусіс?

Ана насторожено підвела голову:

— Ти можеш пересвідчитися, що її сейф досі замкнутий?

Я пересвідчився, передні двері було щільно запечатані:

— Так, мем.

— Чи є на сейфі кров?

Я оглянув його у світлі лампи.

— Ні, мем.

— Гм... Він чимось пахне?

Я нахилився впритул, втягуючи повітря.

— Так, мем. Гадаю, спиртом. Зовсім трохи.

— Добре. Ми знатимемо напевне більше, коли прибудуть шукачі...

— Шукачі?

Тоді через двері кабінету впевненим, непохитним маршем увійшли троє Аптів. Я впізнав їх миттю: Принцепс Кітлан і двоє шукачів зі знезаражувального загону, з якими я їздив на завдання.

Троє Аптів подивилися на труп відсутніми, суворими поглядами і вклонилися Ані.

— Ви нас викликали, мем? — запитала Кітлан.

— Так, — відповіла Ана. — Це вочевидь місце вбивства, Принцепсе, і нам знадобляться ваші вміння. Мене цікавить, чи зможете ви вловити ще якісь запахи у цьому приміщенні — і, можливо, зняти двері з сейфа Нусіс. Гадаю, ваша братія має у розпорядженні досить потужні їдкі реагенти...

— Маємо, мем, — підтвердила Кітлан. — Здебільшого для знищення зарази, проте ми радо тут посприяємо.

Вона махнула рукою шукачеві, який підійшов до дверей сейфа і скинув свій наплічник.

Він обнюхав двері, сидячи перед ними:

— Пахне спиртом, мем. Думаю, зерновим. Імовірно, з імунісових власних запасів. Але... пахне також кров'ю.

— Кров'ю? — перепитала Ана.

— Так, мем, — він кивнув на Нусіс: — Її кров'ю.

— Ви впевнені?

— Так. Її тут удосталь, щоб занюхати й порівняти. Це такий самий запах. Припускаю, що сейф забруднили кров'ю, а потім відмили спиртом.

Ана склала руки дашком.

— Ясно... Тоді чи можна ствердити з упевненістю, що вбивця торкався сейфа чи робив з ним щось після вбивства Нусіс? Закривавленими руками? Він навряд чи вбив її перед тим, адже, ну, та не змогла б відчинити сейф мертвою...

Шукач знизав плечима:

— Схоже на те, мем.

— Ясно. Тоді, будь ласка, зніміть двері.

Кітлан і шукач обережно накрапали якогось паруючого чорного реагенту на завіси сейфа. Вони зробили все за кілька підходів, щоразу посмикуючи двері, доки врешті-решт ті глухо скрипнули й відвалилися.

— Тепер, Діне, дивися, — звеліла Ана. — Пригадуй. Чи щось усередині сейфа викрали? Чи чогось бракує?

Я присів подивитися і з трепетом в очах викликав спогади про останній раз, коли мій погляд падав усередину сейфа. Я бачив коробки прищеп, кілька паперів, які помічав раніше; а там, у куточку, реагентний ключ, який приносив Нусіс, пробірку, вставлену у маленьку бронзову пластинку. Усе досі було на місцях — чи принаймні так здавалося.

— Ключ, Діне, — наголосила Ана. — Ключ там?

Я придивився до реагентного ключа і жестом попросив шукача піднести май-ліхтар ближче.

— Ну? — вимагала Ана.

— Там... є ключ, мем, — повільно вимовив я.

— Але?

Я придивився ще ближче:

— Але... здається, це не той ключ, який я приніс зі схованки Аристан.

Ана замовкла, ніби вражена громом.

— Що? — вигукнула вона врешті.

Я озирнувся до шукача:

— Гадаєте, можна його взяти?

Шукач нахилився й обнюхав сейф:

— Не чую запаху жодних щепних пасток... а от кров'ю та спиртом тут пахне значно сильніше.

— Тобто вбивця відмив сейф ізсередини? — уточнила Ана.

— Схоже на те, мем, але його має бути безпечно перевіряти.

Я підняв реагентний ключ, підніс його до ліхтаря і пильно оглянув. Тоді похитав головою:

— Я впевнений, мем. Це не той самий ключ. Бронзова пластинка потемніла не в тих місцях. І на ній бракує кількох подряпин. Їх було чотири — одна більша, три малі. І вага теж не така.

— Ти все це пам'ятаєш? — здивувався шукач.

Кітлан пирхнула:

— Хлопчина ж карбувальник. Він для того тут і є.

— Ти впевнений у всьому цьому, Діне? — запитала Ана.

Я відчув лоскіт в очах, пригадуючи:

— Упевнений, мем. Цей ключ схожий, але однозначно інший.

— У такому разі, чи можна визначити, що це за новий ключ? — запитала вона.

Шукач узяв від мене ключ і принюхався:

— Ну, це... це реагентний ключ, мем. Я носом чую. Нюхав їх раніше. Не зна', який, правда, чи що за прохід відмикає, але... можу додати, що він теж дуже-дуже сильно пахне кров'ю, хоча її й відчищали.

— Однак ви певні, що це реагентний ключ? — допитувалася Ана. — Звичайнісінький? У ньому немає нічого особливого?

— Нічого, що я помітив би. Реагентний ключ, доста звичайний.

Ана надовго замовкла.

— Що ж це діється, мем? — запитав я. — Навіщо вбивати Нусіс?

Вона відповіла стиха:

— Відведи мене назад у вежу Юдексу, Діне. Уже. Хутко.

МИ РАЗОМ ПЕРЕТИНАЛИ ТАЛАҐРЕЙ під блідим, хворобливим місяцем. У місті ж лежала повна темрява, за винятком лампи Легіонера, який супроводжував нас на кілька кроків попереду.

— Як ви думаєте, що там сталося, мем? — запитав я.

— Зло, — прошепотіла Ана, — і хитрість. Думаю, що смик прийшов відшукати і вкрасти реагентний ключ, який ти знайшов у сховку Аристан. Ось тільки на нього чекала несподіванка... бо, вбивши Нусіс, він виявив, що той ключ уже викрали, а натомість залишили інший — підробний. Який ти щойно тримав у руках.

— Що? — перепитав я, приголомшено. — Ви думаєте, що...

— Не підвищуй голос, — зашипіла вона. — Зараз уже очевидно, що серед тутешніх Іялетів повно шпигунів! Мені ще зарано видавати їм свою гру.

Я зашепотів:

— Ви... ви справді так думаєте, мем? Що поблизу є... якийсь злодій?

— Так. Хтось мусив дізнатися, що Нусіс зберігає у сейфі, пробратися туди, відімкнути сейф і забрати ключ, залишивши замість нього інший. Згодом з'явився смик, змусив Нусіс відімкнути сейф і вбив її... проте коли він здобув свій скарб, то зрозумів, що це не той ключ. Хтось йому це втовкмачив. Тоді до смика дійшло, що він у дуже скрутному становищі: позбавлений своєї здобичі й переляканий, що тепер ми можемо здогадатися справжню суть речі, яку він шукав. Тож він обережно замкнув двері й повитирав їх спиртом, сподіваючись, що нам не вдасться визначити, що ж там могло вартувати вбивства та пограбування горопашної Нусіс.

Я спробував обміркувати це, думки кружляли у мене в голові:

— Чому ви так упевнені, що сам смик не підкинув той підроблений ключ?

— Тому що він завдав собі клопоту вимити сейф і зсередини, і ззовні після того, як убив Нусіс. Смики методичні й обачні — вони зазвичай не залишають слідів. Тож... чому б це хтось настільки обачний торкався сейфа і мив його вже після того, як пограбував? Навіщо самому все ускладнювати? Найпростіше пояснення: смик не отримав того, що шукав, і прагнув приховати, що взагалі шукав це.

— Але ж... навіщо Хазам так ризикувати заради реагентного ключа, мем? І для чого комусь здалося красти його перед тим?

— Ну, зважаючи, що ключ, який ти тоді знайшов, узагалі був реагентним ключем, — відповіла Ана. — А я тепер впевнена, що ні! Думаю, то було дещо зовсім інше... Навіть сама Нусіс заплуталася з ним. Ми попросили її визначити, якого різновиду цей ключ, і жоден із тестів не вказав їй на це — бо, як бачиш, то був ніякий не ключ.

— А що ж тоді?

— Той зниклий «третій», про який ти підслухав у розмові Фаязі Хази! — сказала Ана. — Дещо страшенно важливе. Серце всього беззаконня, що нависає над цим кантоном, а може, й над усією Імперією. А зараз — відведи мене до Вашти, хутко. Бо я знаю, що нам треба зробити.

— І що ж?

— Повідомити їй, що хтось збирається вбити Фаязі Хазу, — відповіла Ана прямо.

— ЗА... ЗАГРОЗА ЖИТТЮ ФАЯЗІ ХАЗИ? — вжахнулася Вашта. — Знову? Справді?

— Цього я боюся, мем, — відповіла Ана. — Є третій убивця, і він знову завдав удару сьогодні вночі. Я переконана, що він бажає зла Фаязі.

Вашта ходила туди-сюди атріумом вежі Юдексу з прибитим обличчям, її чорний мундир Легіону лагідно подзенькував, адже всі відзнаки брязкали одна об одну.

— І... і це той, хто вбив нещасну Нусіс?

— Я поки не певна щодо цього, мем, — визнала Ана. — Але думаю, що зможу встановити його особу. Для цього мені знадобиться порадитися з мадам Хазою та її карбувальником — адже він, імовірно, накарбував чимало спогадів, які можуть стати в пригоді у наших пошуках. Чи можемо ми викликати їх сюди, у вежу Юдексу, завтра зранку? Що швидше ми діятимемо, то ймовірніше зможемо її убезпечити.

— Я... я безперечно можу, — згодилася Вашта. — Однак, Долябро, це не на часі... Левіафан насувається. Коли він наблизиться, кантон напевне поглине хаос.

— І це був би найкращий час вчинити замах. Ми мусимо владнати справу швидко. І якщо Фаязі Хаза погодиться прийти, я раджу надати їй щонайвищий захист. Пришліть усіх Легіонерів, яких зможете виділити, мем, разом із Капітаном Мілджіном.

— Неодмінно. Але невже ви більш нічого не можете мені розповісти? Тобто хто ж цей убивця? І в чому полягає загроза життю Фаязі Хази?

— Я нічого не можу сказати вам з великою певністю, мем, та вірю, що свідчення карбувальника можуть це прояснити. А тепер, із вашого дозволу, мем, нам із Діном треба готуватися до завтрашнього допиту.

Вона кивнула:

— Безперечно. Безперечно...

Я вивів Ану вгору сходами, уся вежа навколо нас рипіла на нічному вітрі.

— Просто хочу зауважити, мем, що, е-е-е, я зараз поняття зеленого не маю, що відбувається.

— Ми будуємо пастку, Діне, — пояснила Ана. — Вашта ж сама говорила: єдине, що тепер може змусити Фаязі підскочити,— це якби ми сказали, що її життю знову щось загрожує, — Ана широко всміхнулася. — А я щойно саме це і сказала.

— Ви збрехали, мем?

— Ой, так, — відповіла Ана, — але не про це. Життя Фаязі й справді під загрозою — щоправда, не під тією, яку хто-небудь очікує.

— Тоді... про що ж ви збрехали Вашті?

— Ну, для початку, я знаю, хто був третім отруйником, Діне. І я вже знаю, як померли ті десятеро Інженерів. А ще знаю, чим насправді був той реагентний ключ — і де він тепер. Мені трохи прикро, що я набрехала Вашті про все це, але... що ж, цей кантон такий зіпсутий, що я хвилююся, аби випадкове слово з її вуст не зруйнувало мій задум.

Ми підійшли до дверей Ани. Я розтулив рота щось додати, проте вона підняла палець.

— Немає часу на пояснення, Діне. Мені треба приготувати свої покої до завтра, бо я хвилююся, що все може піти шкереберть. Але послухай, хлопче... — Ана міцно стиснула мою руку. — Зараз я зайду в ці двері, і після цього ти більше у жодному разі їх не відчинятимеш, зрозумів? Доки я не скажу, що це безпечно. Зрозуміло?

— Я... я не розумію, мем,— вимовив я, цілковито збитий з пантелику. — Чому?

— Дитинко, ти розумієш, що не маєш відчиняти ці двері, доки я тобі не накажу? — просичала Ана. — Так? Тоді роби, що кажу! Я розповіла б тобі, але впевнена, що ти спробуєш мене зупинити, і це може поставити під загрозу багато життів.

— Я ж ваш карбувальник, — обурився я. — Хіба мені не варто знати про ваші задуми?

— Правильно: ти мій карбувальник. Твоє діло тут — дивитися й бачити. Тому чекай в атріумі завтра рано-вранці і приготуйся дивитися й бачити! І прихопи свого меча. Бо якщо мої припущення справдяться, то ми маємо викрити вбивцю — і ще багато всього. Або ж нам мають перерізати горлянки, — Ана знову зашкірилася посмішкою. — А тепер спи, хлопче, — якщо зможеш, — і зачинила за собою двері.

Розділ 37

УЖЕ СВІТАЛО, КОЛИ Я ПОЧУВ ПЕРШІ КРОКИ БІЛЯ ВХОДУ У ВЕЖУ. Тримаючи руку на мечі, я визирнув униз зі свого місця перед залою присудів, а тоді розслабився, побачивши, як Капітан Мілджін гупає вгору сходами, довгі піхви розгойдувалися при його боці.

Він кивнув мені..Тоді поглядом перебіг на мої пальці, які досі трималися поблизу руків'я зброї.

— Якийсь ти накручений, Коле... До чого це все? Вашта повідомила мені наказ прийти. Я думав, що йтиметься про бідолашну Нусіс, але... щось про замах на життя Фаязі Хази?

— Або про намір його вчинити, сер, — уточнив я. — Здається, Ана у цьому впевнена. Сама Фаязі Хаза незабаром прибуде сюди для допиту.

Мілджін подивився вгору на сходи вежі:

— Проте Ана ще не прийшла.

— Вона досі у своїх покоях. Перш ніж ви запитаєте — ні, на жаль, вона не розповіла мені про свої задуми, сер. Я й гадки не маю, що за гру вона веде.

Мілджін пирхнув:

— Можливо, сьогодні настав той день, коли Ана нарешті пояснить нам, що ж там накипіло в її мізках, — він озирнувся на шістьох Легіонерів, які заходили в атріум, і похитав головою. — І мусило ж це статися, коли насувається небезпека левіафана. Будемо сподіватися, що ми всі її переживемо.

Ми ввійшли до зали присудів, Легіонери зайняли позиції побіля дверей та вікон. Ми чекали у тиші, а тоді почулося торохтіння каретних коліс. У кімнату влетіла Командир-Пріфікто Вашта, за якою ступала Фаязі Хаза, знову вбрана у сріблясті шати, у супроводі своїх карбувальника та аксіоми, які йшли обабіч неї. Фаязі здавалася такою ж збуреною, як і тоді, коли дивилася вслід кареті, що мене відвозила. Її Екзальти, як і завжди, не виявляли жоднісіньких емоцій.

— Де Долябра? — вимогливо запитала мене Вашта. — Вона що, досі не прийшла? Я думала, вона на нас чекатиме!

Я відкрив рота заговорити — але тут почулося гримання дверей угорі вежі, а за ним — дрібні, обережні кроки. Я вклонився, попросив вибачення і вийшов зустріти Ану, яка повільно й обачно спускалася сходами зі звичною пов'язкою на очах, тримаючись однією рукою за стіну.

— Вони всі там, Діне? — стиха запитала Ана, наблизившись до мене. — Вашта, Фаязі та її двоє Екзальтів?

— Так, мем.

— І який же у них настрій?

— Доволі збурений, мем.

Вона вишкірилась:

— Добре. Збуримо їх ще.

Ана взяла мене під руку. Я кинув погляд угору на гвинтові сходи, ламаючи голову, що ж вона залишила за собою в кімнаті та чому мені не можна було туди заходити. Тоді повів її у залу присудів.

Легіонери зачинили за нами двері і замкнули на замок. Я обвів поглядом кімнату, відзначаючи, хто де розташувався: двоє солдатів обабіч Фаязі, по одному біля кожного з двох вікон зали, і двоє обабіч дверей. Сама Фаязі сіла за прокурорський стіл, з аксіомою по ліву руку й карбувальником по праву. Вашта зайняла своє звичне місце за високим столом, а Мілджін згорбився на лаві позаду Фаязі, тримаючи руку на мечі. Я відвів Ану до першого ряду лав навпроти Фаязі, яка стежила за нею примруженими очима.

— Отже, — заговорила шляхтянка. — Ми прийшли, як ви й просили, Долябро... Ви стверджуєте, що моє життя знов у небезпеці?

— До такого висновку я дійшла, мем, — підтвердила Ана. — І я вдячна, що ви прибули сюди про це поговорити.

— Я думала, що Джолґалґан мертва, — сказала Фаязі. — Як і її хрускач. Саме про цю новину говорять усі.

— Вони мертві. Проте, боюся, змова супроти вас виходить за ці межі. Імуніс з Аптетикалу вбили минулої ночі в її кабінеті. Загроза триває.

— Імуніс Долябра бажає лише розпитати вас і ваших слуг особисто, щоб спробувати визначити цю загрозу. Це виключно запобіжний захід, — пояснила Вашта.

— Утім, перш ніж я почну розпитувати, — заговорила Ана, — я воліла б пригадати все, що нам наразі відомо про стан справ: про пересування Джолґалґан, вашого батька, Кайґі Хази, та навіть Командира Бласа, — оскільки я зробила багато відкриттів за останні кілька днів. Лише встановивши суть тих злочинів, можна буде роз'яснити загрозу вашому життю, мем. Чи даєте ви на це згоду?

Фаязі поглянула на своїх Екзальтів. Обоє кивнули.

— Даю, — відповіла Фаязі.

Ана зашкірилася:

— Пречудово. Тоді розпочнімо.

— Я НЕ ЗАБИВАТИМУ вам памороки, переказуючи історію смерті Командира Бласа, — розпочала Ана. — Ту справу я розв'язала вже кілька тижнів тому, і наразі ми встановили особу вбивці: Капітан Кіз Джолґалґан, нині покійна. Натомість одразу перейду до дня вечірки у хоромах Хаз, яка цікавить нас найбільше. Чи хтось має заперечення?

Фаязі знову ж таки поглянула на своїх Екзальтів. Ті лише знизали плечима.

— Не бачимо в цьому нічого поганого, — оголосила Фаязі.

— Пречудово! — Ана підвелася, склавши руки за спиною. — На той час Джолґалґан уже проникла на землі Хазівського маєтку. Хрускач Дітелус підняв для неї ґратчастий шлюз, щоб та прослизнула всередину і заховалась у неглибокій ямці за кількадесят п'ядей від задньої веранди будинку. Джолґалґан мала з собою отруту — цяткоскло — і намірялася нею скористатися. Коли вона нарешті почула гамір вечірки, то підвелася, вилізла з ямки, прикрила її дерном і приєдналася до юрби, а ніхто ні про що й не здогадався, — Ана підняла палець: — Проте на цьому ми підходимо до першої незвичної подробиці щодо Джолґалґан: вона вже добре знала угіддя, будинок, кімнати та зали, адже бувала там раніше. До того ж багато разів.

— Джолґалґан? — чмихнула Фаязі. — У нашому домі? Я вважаю це вкрай неправдивим...

— Боюся, це не так, — заперечила Ана. — Я впевнена, що ви могли й гадки про це не мати, мадам Хазо, та ваш батько практикував дуже поширений і анітрохи не винятковий звичай покровительства — підбір і заохочення провідних службовців в Іялетах, — Фаязі розтулила рота сперечатися, та Анин голос гримів і далі: — Це, звісно, цілком законно. Не існує законів, які б таке забороняли, і, як я й казала, цей звичай дуже поширений, особливо у Талґреї. Ну, і я не здивуюся, якщо навіть командир-пріфікто привертала увагу шляхти час від часу...

— До мене зверталися з проханнями, — визнала Вашта крижаним тоном, — але вже багато років тому.

— Авжеж, — Ана вклонилася. — Цим звичаєм Кайґі Хаза не відрізнявся від багатьох інших шляхтичів. Він зібрав невелике коло службовців, з якими зустрічався, заохочував й інколи дарував їм подарунки, — і Джолґалґан також була однією з них. Бо звідки ще вона могла довідатися про його купіль? Як іще змогла б так просто знайти шлях у службових переходах і знати, через які двері вийти? А відповідь на це така: Кайґі Хаза вже сам приводив її туди — і, напевно, багато разів — як приятельку, — Ана мляво змахнула рукою, підкреслюючи своє твердження. — Тож коли Джолґалґан потрапила у маєток, вона скористалася своїми знаннями та видозміненим зором, щоб знайти шлях крізь темні переходи без ліхтаря, і піднялася на дах. А там завдала смертельного удару, вкинувши цяткоскло у бойлер над парильнею. І на цьому її мети було досягнуто. Джолґалґан повернулася на вечірку і вийшла у юрмі. Після закінчення свята Кайґі Хаза пішов пропаритися — і, на жаль, був приречений померти ще до ранку.

— Однак! — наголосила Ана. — На цьому історія не закінчується. Адже того вечора Кайґі Хаза мав іще одну справу — другу, меншу вечірку. Закрите зібрання, яке він задумав провести для службовців, чиїм покровителем був, — того самого кола службовців, до якого колись входила і Джолґалґан, — Ана голосно перелічила: — То були... Принцепс Ата Лапфір, Сигнум Місік Джілкі, Принцепс Кесте Пісак, Капітан Атос Коріс, Капітан Кілем Терез, Принцепс Донелек Сандік, Принцепс Кісе Сіра, Принцепе Алаус Вандуо, Сигнум Суо Акмо і, нарешті, Сигнум Ґінклас Ловег. Десятеро загиблих Інженерів. Усі вони пізніше прибули до садиби Хаз, щоб... насолодитися розкошами дому. А садиба Хаз, безперечно, може запропонувати незрівнянні насолоди...

Фаязі закам'яніла. Її фіалкові очі метнулися на мене і назад на Ану. Я бачив, що вона хотіла б і далі заперечувати, але стримується від страху, що ж Ана скаже далі; їй точно не хотілося визнавати існування своїх особистих, украй незаконних куртизан перед Ваштою.

— Це захоплива розповідь, — нарешті заговорила шляхтянка. — Проте ви не згадали нічого неприйнятного чи небезпечного. Зокрема ніяк не натякнули на те, як ці десятеро Інженерів могли отруїтися, хоч би й були в моєму домі, ані на те, як будь-що з цього могло загрожувати мені.

— Рада, що ви запитали, — Ана широко всміхнулася. — Бо над цим я добряче поламала собі голову. Та потім мене осінило... Ми вже знали, що отруєння Інженерів відрізнялося від смертей і Кайґі Хази, і Командира Бласа. Вони померли значно пізніше, у різний час, і їхнє зараження процвіло з іншої частини тіла. Це свідчить про те, що й отруїли їх інакше, — вона повернула до мене свої зав'язані очі. — Дін, звісно ж, побачив пояснення. Він просто не збагнув цього.

Усі погляди звернулися на мене. Я мовчки насупився, гадки не маючи, про що вона говорить.

— Мадам Хазо, — звернулася Ана, — чи правильно я пригадую, що ваш батько мав оздоблений самоцвітами глек, з якого полюбляв пити вино?

Фаязі неохоче визнала:

— Мав. Насправді навіть кілька.

— Ясно. І чи він часто любив попивати вино під час своєї купелі? — м'яко запитала Ана.

Тоді крізь мої кістки немовби проскочила блискавка, і в голові зринув спогад: кам'яний виступ там, у купальні старого; а по всій його поверхні — численні тьмяно-червоні кільця з-під численних винних чаш.

— Так... він любив... — вимовила Фаязі.

— Так я і думала, — сказала Ана. — Саме тієї ночі в купальні Кайґі Хаза смакував вино зі свого улюбленого глека — якраз коли повітря переповнювала пара... і спори цяткоскла. Глек, з якого він пив, стояв відкритий на повітрі й також став затруєним. І той самісінький глек згодом використали на таємній зустрічі Інженерів-улюбленців Кайґі Хази, щоб наливати вино всім тим молодим людям, які прийшли собі догоджати. І вони пили. Пили, несвідомі, що будь-який напій, налитий з такої посудини, тепер ніс у собі чисту смерть — неминучу, болісну та потворну.

НАЖАХАНА ТИША зависла у судовій палаті.

— Справді? — перепитала Вашта, прибита жахом. — Ви справді вважаєте, що саме з цього розпочалося таке нещастя?

— Я майже цілком упевнена, — заявила Ана. — Це пояснило б, чому минуло набагато більше часу, перш ніж зараза — як це правильно зветься — процвіла. Адже Інженери, напевне, спожили менше спор, ніж сам Кайґі Хаза, а ті, хто випив більше вина, померли швидше. Проте ніхто з них не сидів, не просякав спорами й не вдихав їх, як старий Хаза. Я також підозрюю, що спори краще приживаються в легенях, аніж у шлунку. Та рано чи пізно все-таки приживаються. Тому всі десятеро загинули.

Фаязі поглянула на своїх Екзальтів, які у відповідь втупили в неї безмовні погляди. Мовчанка затягувалася; і Ана не порушувала її, вичікуючи ідеальну мить.

— І якби обставини склалися хоча б трохи інакше, — заговорила вона, — хоча б трішечки інакше, ми просто отримали б десятьох мертвих Інженерів, та й по всьому. Трагедія, безперечно, але ж не катастрофа. От тільки склалося так, що двоє з тих Інженерів працювали на невдалій ділянці всередині мурів у невдалий час... а звідси пролом і незліченні жертви, — Ана призупинилася. — Украй невдалий збіг, правда ж, мадам Хазо?

— Який збіг? — не зрозуміла Фаязі.

— Такий невдалий збіг, що ви замкнули свій маєток на карантин, — пояснила Ана, — спалили тіло свого батька і не попередили Аптів про зараження. Бо якби ви це зробили, то... імовірно, останні кілька тижнів проминули б інакше.

Атмосфера в кімнаті почала змінюватися. Це було видно з Ваштиного виразу обличчя: повільне, кипуче усвідомлення, що ця шляхтянка — хай яка впливова — плела інтриги, які безпосередньо спричинили пролом. І це було видно з постави Фаязі Хази, у напруженні спини, коли вона почала усвідомлювати, що сенешалка кантону тепер вважає її особисті вчинки причиною обвалу морських мурів, які поставили всю Імперію в таке скрутне становище.

— Я... — почала затинатися Фаязі. — Я думала, що це просто розмова... Я думала, що йтиметься про загрози супроти мене?

— Ми до них дійдемо, — запевнила Ана. — Та щоб їх пояснити, спершу я мушу роз'яснити незвичний спосіб убивства, який обрала Джолґалґан, що напевне спантеличив нас усіх. Навіщо взагалі завдавати собі клопоту з цяткосклом? Навіщо використовувати те саме зараження, яке колись знищило її рідний кантон? Як-не-як цяткоскло складне в застосуванні, примхливе і — очевидно — вбивчо неконтрольоване. Це скидалося на символічний вибір — майже як особиста кровна помста. Годі було його зрозуміти, поки ми не обговорили історію Ойпату з покійною Імуніс Нусіс, яка особисто служила там під час загибелі кантону.

Ана вела далі:

— Нусіс розповіла нам прецікаву історію про те, як Аптетикал успішно створив дієву щепу проти цяткоскла, інакше кажучи — ліки, але не зміг розпочати їх виробництво. Бо коли вони спробували втілити цей план, забагато кантонів подало чимало законних клопотань проти вирощування занадто багатьох нових реагентів. Допоки всі ці скарги було вирішено, зараження встигло поширитися задалеко, і Ойпат уже був приречений. Однак... Нусіс згадувала, що саме певні чотири кантони найбільше вплинули на гальмування цього плану з порятунку Ойпату. То були кантони Джульдіз, Бекініс, Кабірґа і Мітраль.

Вашта кліпнула очима, загубивши нитку розмови:

— Долябро... яке це має значення?

— Мене й саму це цікавило, — відповіла Ана. — Надто після того, як мій асистент зібрав докази про те, що Рона Аристан, Бласова секретарка, не раз подорожувала тими самими чотирма кантонами за останні дев'ять років і возила із собою королівські суми. Мене це зацікавило ще більше, коли Дін оглянув Хазівський пташник і виявив, що за період між убивством Командира Бласа та власною смертю Кайґі Хаза відправляв яструбів-писарів у чотири напрямки: кантони Джульдіз, Бекініс, Кабірґу і Мітраль.

Фаязина срібна вуаль почала дуже швидко мерехтіти, напевно, через помітно прискорене дихання.

— Я розмірковувала, що ж це все означає, — продовжила Ана. — Що могло поєднувати всі ці подробиці? Гроші, Кайґі Хазу та Командира Бласа — яких повбивали Ойпатці у той самий спосіб, як і загинув Ойпат, — та ці чотири кантони, які своїм доколупуванням довели до цієї погибелі? — вона замовкла на мить. — Однак потім я замислилася... Що коли все сталося ще раніше?

— Сталося раніше? — перепитала Вашта. — Що ви маєте на увазі?

— Що ж, Кайґі Хаза як-не-як помер у дуже похилому віці. Десь близько ста тридцяти літ, наскільки пригадую, — пояснила Ана. — Що коли він свого часу встиг вивести вже декілька — як мені це назвати — випускних когорт своїх підопічних тут, у Талаґреї, так само як тих десятьох Інженерів? Декілька поколінь іялетських службовців, яким Кайґі забезпечував покровительство і яких розсадив по всій Імперії, — призначених за потреби надавати поради, відомості й послуги?

Ана продовжувала:

— Що коли Командир Тактаса Блас і сам був одним із таких службовців? Що коли він і жменька його співвітчизників були членами однієї з хитрих маленьких кабал Кайґі, точнісінько так, як Джолґалґан? І що коли члени тієї групки згодом проклали собі шлях до впливових посад в Імперії? Можливо, у кантонах Джульдіз, Бекініс, Кабірґа і Мітраль? — вона зашкірилася хижою посмішкою. — І... що коли одинадцять років тому Кайґі Хаза попросив Бласа та його колег про дуже-дуже велику послугу?

Фаязин карбувальник зірвався на ноги:

— Це брехлива маячня! — заревів він. — Ми прийшли сюди, повідомлені про якісь загрози, не для того, щоб... щоб нас чорнили таким отруйним пензлем! Командире-Пріфікто, я мушу сказати, що не стану...

На це Вашта промовила єдине слово — холодне, тверде й безжальне, як удар крижаним клинком:

— Ні.

Спантеличений карбувальник втупився в неї, а тоді поглянув на Фаязі:

— Мадам, я... Це наклеп...

Фаязі начебто спам'яталась і нахилилася вперед:

— Я перепрошую, Командире-Пріфікто, — заговорила вона ображено, — що ви сказали моєму слузі?

— Ні, — повторила Вашта. — Я сказала ні, мадам Хазо. Я слухаю. І я ще не дослухала. Отож ми всі залишимося на місцях і не перебиватимемо.

Карбувальник на якусь мить завагався, а тоді поглянув на аксіому, яка стежила за Аною своїми крижаними й пронизливими, як голки, очима.

— Ми з клану Хаза. І ніхто не говоритиме до нас таким тоном, — процідила аксіома.

Вашта нахилилася вперед зі своєї лави:

— А я сенешалка Талаґрею, — проголосила вона. — Я тримаю в руках серце Імперії, у якій ваш клан — лише частинка.

І якщо ви бажаєте коли-небудь повернутися до нього, то сидітимете тихо.

Я розгледів, як Фаязі розтулила рота за вуаллю, прагнучи щось сказати. А тоді стулила його, скривила губи і жестом указала карбувальникові сісти.

Вашта повернула своє розгніване обличчя до Ани й наказала:

— Продовжуйте, Долябро.

Ана прокашлялася, спробувала прибрати з обличчя самовдоволену усмішку і заговорила:

— Така невиразна думка зародилася в моїй голові: одинадцять років тому, під час ойпатської кризи, Кайґі Хаза й Тактаса Блас довідалися про ліки від цяткоскла. А тоді Блас, добре знайомий з багатьма Радами Консервації у всій Імперії, потайки наказав своїм друзям і союзникам без зайвого галасу не допустити їхнього використання. Це єдине, що змогло пояснити зв'язок між Кайґі Хазою та Бласом і те, чому Ойпатці на кшталт Джолґалґан і Дітелуса могли бажати саме такої поетичної смерті цим двом чоловікам. Також це пояснює, чому Бласова секретарка мандрувала тими чотирма кантонами з цілою скарбницею, — возила виплати спільникам, купуючи їхнє мовчання. І це пояснило б, чому Кайґі Хаза поспішив відіслати яструбів-писарів у ті чотири кантони після смерті Командира Бласа, — він, бачте, попереджав там своїх людей. Одного учасника їхньої змови вбили у спосіб, який свідчив, що вбивця знав про його давні гріхи. Кайґі сповіщав решту про викриття їхньої таємниці і що цей убивця незабаром може дістатися й до них.

— Однак... навіщо ж було Бласові та Хазі взагалі робити будь-що з цього? — провадила Ана. — Чому б ці двоє чоловіків навмисно допустили загибель цілого кантону? Яка користь могла бути для них з усіх цих смертей і руйнувань? Ось тільки на цьому я пригадала... Хази черпають багатство з одного дуже конкретного джерела — землі.

— Землі? — тихою луною повторила Вашта.

— Так, мем, землі, — підтвердила Ана. — Землі й усього, що на ній вирощують. Усі реагенти, сільськогосподарські культури, врожаї та корми, які родяться з їхнього ґрунту, — у цьому джерело всіх їхніх багатств, — Ана чмихнула. — Отож... що сталося би з вартістю їхніх угідь, якби величезний шмат родючих земель, який їм не належав, зненацька зникнув без сліду?

У мене запаморочилося в голові від того, що я почув. Хоча я вже почав підозрювати Хаз у багатьох убивчих діяннях, проте мені не спадало на думку, що до участі в таких страхіттях їх могло спонукати щось настільки просте, настільки нецікаве, настільки огидне.

— Вони зробили це заради грошей? — скрикнув я. — Усе задля грошей, мем?

— Тихо, Діне! — гримнула Ана. — Тобі ж сказано дивитися, а не говорити!

— Так, але... я повторю хлопцеві слова, — ослабло вимовила Вашта. — Ви... ви стверджуєте, що Хази втілили цю мерзенну змову... як такий собі спосіб переоцінити земельну власність, Долябро, і заробити трохи грошей?

— Не трохи, — заперечила Ана. — А багато. Цю суму навіть уявити важко. Загибель Ойпату дала змогу Хазам переглянути незліченні угоди з Імперією, значною мірою примноживши їхні статки та вплив, — настільки, що їхнє багатство заледве не зрівнялося з багатством самого Імператора. Це була, у власний чудернацький спосіб, найбільша змова з накручування земельної вартості в історії. Але якщо б ви воліли отримати точні цифри, — Ана вишкірилася, мов несповна розуму, — то я щиро раджу почитати «Підсумок передачі земельної власності, Кантон Кабірґа, 1100-1120 рр.». Це лише один приклад. Там усе чітко написано. І це неабияке захопливе чтиво.

— До слова про накручування, — залементував карбувальник, — усе це теорії та фантазії! Ми нічого спільного не мали ні з Ойпатом, ні зі зростанням вартості наших земель! І ми ще не почули жодних доказів цієї грандіозної змови, окрім кількох яструбів-писарів, яких наш господар відіслав перед своєю смертю! У вас немає жодних справжніх доказів, що ми мали хоч якийсь зв'язок із Бласом чи його секретаркою, чи будь-якими... незаконними платежами, переданими людям у цих кантонах!

— Однак у мене є докази, — м'яко промовила Ана.

Уся кімната немов закам'яніла.

— У вас... що? — перепитав карбувальник.

— У мене таки є докази. Тому що в моїй власності є зразок ліків від цяткоскла — тих самих щеп, які Апти розробили десятиліття тому для порятунку Ойпату. Тих самих, які ви вкрали.

ТИША ЗАЛЯГЛА у кімнаті присудів. Випадкова хмарина розступилася на небі, дозволивши списові світанкового світла пробитися крізь вікно.

— У вас є що, Долябро? — перепитала Вашта.

— Що ж, Імуніс Нусіс згадувала, що ті чотири кантони здавалися на диво обізнаними про ліки від цяткоскла, — пояснила Ана. — Та вона також згадала, що ліки могли виявитися й недієвими від самого початку, адже з'ясувалося, що серед двадцяти пробірок виготовлених щеп три розпалися на просту воду. Однак я собі уявила... Що як вони не розпалися? Що коли хтось викрав три пробірочки для вивчення і підмінив їх звичайною водою? Бачте, саме це й зробили Хази. Вони дали хабарів чи найняли спільників, щоб украсти ліки, тож Командир Блас і його ватага могли вивчити зразок, розділити на реагенти і знайти спосіб завадити використанню ліків. Рішення виявилося таким простим, що й не мріялося: вони розвідали, де вирощували ці реагенти, і звернулися до Рад Консервації. За іронією, Ради Консервації існують для того, щоб захищати народ Імперії, але в багатих та обізнаних руках вони запросто можуть стати зброєю.

Ана повернула обличчя до Фаязі та її Екзальтів:

— Однак саме тут справи пішли шкереберть, чи не так? Бо коли зв'язуєшся з недобросовісними людьми, вони неодмінно спробують на тобі нажитися. І саме так учинив Командир Блас, адже зберіг собі один із тих зразків. Один із трьох. Третій.

Від її слів у моїх кістках знову проскочила блискавка. Я пригадав те, що підслухав від Фаязі: «Третій? Що третє? Що їм треба знайти? Що вони шукають?».

— Блас приберіг його для шантажу, — продовжила Ана, — щоб упевнитися, що клан Хаза ніколи не спробує його позбутися. Він користався ним, аби вибивати більше коштів, які вони із секретаркою підпільно перевозили через кордон до своїх спільників. І весь цей час було простіше платити йому, ніж його вбити. Однак потім Бласа таки вбили — не ви, а Капітан Кіз Джолґалґан, яка виявила ваші діяння. Потому стало дуже-дуже важливо відшукати той зразок, адже якби хто завгодно інший знайшов його і з'ясував, що це насправді таке, то це послужило б доказом ваших учинків, — Ана повернулася до мене, усміхаючись. — Та, незважаючи на всі ваші пошуки, Дін наштовхнувся на той зразок і підібрав його — вельми кмітливо замаскувати його під реагентний ключ.

Я відчув запаморочення, з мерехтінням в очах пригадуючи той день у порожній хатинці. Дотик бронзового диска, хлюпання рідини в пробірці — уявити лише, що то була та сама речовина, яка могла врятувати тисячі життів...

Проте я ж знав, що той ключ у нас вкрали. Що за таємну гру вела зараз Ана?

Вона крутнулася на п'ятах до Фаязі, нахиливши вперед своє обличчя із зав'язаними очима:

— Ви небагато знали про це, правда ж, мадам, — сказала Ана. — Ви й не могли. Це все справа рук вашого батька. Його інтриги, його змови. А вам не дозволяли про це знати. Та що вже там, вас навіть не впускали в його пташник.

Фаязина аксіома знову вчепилася в передпліччя своєї господині.

— Я нічого вам не скажу, — тихенько промовила Фаязі.

— Та коли ваш батько помер, ви мусили перейняти його обов'язки. Ви надіслали звісточку іншим спадкоємцям роду, попросили поради — вони наказали спалити тіло і докази й приховати будь-які відомості, боячись будь-чого, що могло б пов'язати смерть вашого батька з Командиром Бласом і викрити, що вони зробили з Ойпатом. Ви зробили, як було наказано, — і таким чином допустили пролом. І смерті всіх тих солдатів і простих людей тепер лягли на вашу голову.

— Ні, — прошепотіла Фаязі.

— А далі обставини стали ще більш небезпечними... Адже клан Хаза прислав свого представника, чи не так? Декого страхітливого, щоб той зробив брудну роботу і прибрав усе, що ви напартачили?

Фаязі тремтіла за своєю вуаллю, але не казала нічого.

— Звісно, вони прислали свого смика, — промовила Ана. — І все, що ви могли зробити, — це сидіти на місці. Сидіти на місці, доки смик розправився з Бласовою секретаркою. А потім із тим бідолашним папіротником, якого ви найняли замінити панелі, — його вбили і покинули гнити в підвалі. А далі з бідолашною Нусіс.

— Долябро! — стривожилася Вашта. — Що ви таке ка...

— Цікаво, скількох людей повбивав смик для вашого клану, — міркувала вголос Ана. — Десятки? Сотні? Та коли той прибув, ви знали, мадам Хазо, що можете стати його наступною жертвою, адже ви не наближена до старійшин. Вразлива. Незначуща. Смик прибув сюди переконатися, що ви не виступите проти клану... а якби всі їхні плани у Талаґреї зійшли нанівець, то це вас Хази збиралися звинуватити і відправити на плаху. Чергова акуратна розв'язка для мерзенної історійки.

Фаязі пересмикнуло, наче від ляпаса.

— Вам же точно спадало це на думку, — прошепотіла Ана. — Ви ж точно знали, що саме це вони й планують. Однак... чому б вам не запитати її? Чому б вам не взяти і не запитати свого смика просто зараз?

Тиша розляглась оглушливо, мов грім.

— Д-Долябро? — спромоглася на слово Вашта. — Що ви... що...

Ана повернула обличчя до аксіоми, яка у відповідь впилася крижаними темними очима.

— Адже це ти, правда ж? — запитала Ана. — Ніяка ти не аксіома. Ти смичка. І це тебе прислали загрожувати життю мадам Хази. І це ти вбила Імуніс Нусіс учора ввечері.

ЧЕРГОВА ПРИГОЛОМШЕНА МОВЧАНКА.

Аксіома посміхнулась і зайшлася високим крижаним сміхом:

— Ти здуріла. Вона здуріла. Ця жінка геть несповна розуму!

— Який квадратний корінь з 21 316? — різко запитала Ана.

— Ш-що? — аксіому це спантеличило. — Чому ти...

— Відповідь: 146, — заявила Ана. — Скільки буде 98 у четвертому степені?

Аксіома принишкла.

— Відповідь: 92 236 816, — оголосила Ана. — А якщо поділити 92 236 816 на 21 316? Це ти можеш розв'язати?

Тиша.

— Можеш? — вимагала відповіді Вашта. — Чи не можеш? — вона подивилася на Фаязі: — Чому це вона не може?

Фаязі почало трусити, але вона не відповіла. Крижаний мертвотний погляд аксіоми похолов ще більше.

— Думаю, вийде 4 327 з хвостиком, — відповіла сама собі Ана. — Та не вірте мені на слово, — вона вищирила зуби. — Ти носиш відзнаки аксіоми, проте в обчисленнях не тямиш нічогісінько, еге ж? Тобі потрібна була причина триматися поблизу Фаязі, поки Дін із нею розмовляв, аби впевнитися, що вона говоритиме потрібне. А яка шляхтянка ходить куди завгодно без своїх Екзальтів? Ти не могла прикидатися карбувальником — у неї вже був один, — а от аксіома, що ж... З якого це дива хтось став би задавати складні математичні задачі Фаязі Хазі? Я б недовго над цим думала, однак Дін поставив кілька простеньких математичних запитань, і ти не відповіла нічого. Нічогісінько. І це мене зацікавило, — Анина посмішка згасла. — Це ти. Ти вбила Аристан. І Суберека. І Нусіс. Це все зробила ти.

Аксіома мовчала. Ана почала відступати й заговорила голосніше, щоб її чули по всій кімнаті:

— Хази прислали тебе сюди поприбирати, але справжнім завданням було повернути триклятий реагентний ключ — той, що наповнений ліками проти цяткоскла. Ти вивідала в одного з численних брудних джерел Кайґі, що до Нусіс потрапив реагентний ключ, знайдений у Рони Аристан, і миттю здогадалася, про що йшла мова. А з наближенням левіафана часу не залишалося, і ти впала у відчай: подалася в кабінет Нусіс, змусила її відімкнути сейф, а потім убила, не знаючи, що ми з нею вже встигли підмінити ключ, і я зберігала справжній у скрині у своїх покоях. Поверхом вище. Просто зараз.

Я закліпав, знову збитий з пантелику. Це не могло бути правдою. Проте Ана не замовкала:

— Неабияка сміливість — з'явитися тут. Я не певна була, чи ти прийдеш, тому навмисно не просила про тебе жодним натяком, остерігаючись злякати. Однак ти вельми віддана кланові Хаза. Вони наказали наглядати за їхньою молодшою сестричкою, тож це ти тут і робиш.

Фаязі вже вся тремтіла. Мілджін підвівся й оголив меч.

Я зірвався на ноги і зробив те саме. Легіонери навколо нас прийняли це за знак і повитягали свої мечі.

Смиччині крижані темні очі оббігли кімнату надприродно швидко, рахуючи нас усіх.

— Фаязі? — покликала Ана. — Зараз ти можеш відійти. Будь добра, поквапся.

Фаязі здушено зойкнула, зірвалася на ноги і, виборсавшись із рук смички, побігла на інший край кімнати. Вона притислася спиною до найдальшої стіни і прикипіла поглядом до смички, істерично ридаючи.

Вашта приголомшено дивилася на це, тоді закліпала і набралася відваги:

— Мілджіне?

— Так, мем? — відгукнувся той, тримаючи своє зелене лезо напоготові.

— Заарештуйте цю людину, — наказала Вашта. — Зв'яжіть їй руки і ноги. Негайно.

— Коле! — гукнув Мілджін. — Твої карбувальницькі пута!

Тремтячими руками я відстібнув їх від пояса і перекинув Мілджінові. Той підступав до смички з Легіонерами, високо занісши мечі. Та й далі сиділа за столом, склавши руки на колінах, цілковито нерухома, тільки очі все металися туди-сюди, вивчаючи ситуацію.

— Нас забагато, — сказав їй Мілджін, передаючи кайданки Легіонерові й тримаючи свого меча націленим на смичку. — Забагато навіть для тебе.

— Я знаю, — тихо відповіла смичка і підняла руки.

— Добре, — Мілджін насувався, увесь час напрямляючи клинок на неї. — Піднімай їх вище. Тільки повільно. Поволі. Поволі...

Мене пробирали дрижаки. Сіпання в очах нагадало мені Мілджінові слова: «Якщо тобі трапиться смик, то я не зможу запропонувати тобі жодної рятівної підготовки... Вони мали би бути непереможними в сутичці — щоправда, якусь хвилину на день. Після цього їхні м'язи виснажуються, і вони мусять перепочити...»

А за цим настало усвідомлення, скількох нещасних повбивала ця людина: Аристан, Суберека, бідолашну Нусіс... І, може, навіть Аниного попереднього асистента, наскільки я міг судити.

— Поволі, — наголосив Мілджін. — Поволі простягни мені руки...

Смичка виставила руки. Мілджін кивнув Легіонерові праворуч себе, той узяв її за руку і застібнув один край кайданок на зап'ясті.

А тоді вони всі завмерли.

Крізь вікно долинав звук знадвору, з міста. Він розпочався тихо і повільно наростав.

Дзвони. Спершу десятки, потім сотні, їхній високий пронизливий передзвін розлетівся над місциною, як гроза.

— Сполох, — прохрипіла Вашта. — Б'ють на сполох. Але ж ми ще не бачили...

Усі погляди звернулися до вікна на схід. Якусь мить там не видно було нічого, крім плямистих хмар, але вдалині зійшла миготлива зелена зірочка; а до неї приєдналася ще одна, і ще, описуючи дуги над темрявою і залишаючи позаду хвости диму, доки все небо не зароїлося яскравими мерехтливими вогнями.

— Зелені вогні, — тихо вимовила Вашта. — Левіафан уже тут.

Смичка зрушила з місця.

Розділ 38

Я НАВІТЬ НЕ РОЗДИВИВСЯ, ЩО Ж ЗРОБИЛА СМИЧКА. ЇЇ РУХ БУВ настільки стрімким, що його ледь уловлював зір, наче змах метеликового крильця у тіні. Але за ним пролунав крик, і коли я крутнувся туди, то побачив кров.

Легіонерка зліва від смички вже падала на підлогу, кров лилася з її горла, а Легіонер справа зненацька хапнув повітря й закашлявся, темна пляма розповзлася на його грудях, і він повалився на коліна. Крізь бризки крові я побачив темну постать смички з крижаними очима, карбувальницькі пута розгойдувалися на її зап'ясті, а руки стискали довгий стилет з таким тонким лезом, що воно видавалося не грубшим за чорну волосину. Я не міг збагнути, звідки вона видобула зброю, адже та рвонулася занадто швидко, щоб я міг щось розгледіти.

Мілджін рубонув смичку згори своїм зеленим лезом, меч врізався у тремтилозову підлогу, наче у солому, проте жінка вже втекла навскач — від її акробатичних рухів на ній рвався одяг. Блискавичний змах рук — і третя Легіонерка повалилася, кров бризнула з численних отворів у її тулубі, як вода з декоративного фонтана. Карбувальник Фаязі верещав, мов різаний, намагаючись заховатися і затуляючи вуха руками.

Решта Легіонерів кинулися за смичкою, намагаючись її оточити. Перед моїми очима вона зупинилася, бігаючи туди-сюди темними очицями й рахуючи мечі перед собою.

— Оточіть її! — горлав Мілджін. — Прибийте до підлоги! Не дайте їй рухатись!

Смичка зиркнула на вікно.

Удалині здійнявся ще один залп зелених вогнів. Дзвони лементували далі.

— Рубайте її! — кричав Мілджін. — Мерщій!

Однак смичка пригнулася, помчала до вікна, заметалася серед Легіонерів, прослизнула між двома з них — і вискочила назовні.

Ми всі витріщили очі на порожнє вікно, цілковито збиті з пантелику.

— Куди вона поділася? — закричала Вашта. — Куди, у чорта...

Ми з Мілджіном підбігли до вікна і визирнули у внутрішній двір: хоча там юрмилися постаті, закутані в синяву Юдексу, смички ніде не було видно.

— Що за чорт? — вигукнув Мілджін. — Вона зникла?

— Ні, — Ана повільно підвелася. — Я не вірю, що вона втекла. Радше подерлася вгору, по стіні вежі.

— Угору? — перепитала Вашта. — На чорта їй дертися вгору по вежі?

— Щоби потрапити в мої покої, — пояснила Ана. — Урешті-решт, смичка прибула сюди заради реагентного ключа. Я щойно сказала, що він у моїй скрині, у моїй кімнаті, — та я збрехала. Те, що смичка знайде там натомість, її неабияк здивує.

— Нам треба піднятися нагору! — скрикнула Вашта. — Піднятись і схопити її!

— Ні, — заперечила Ана. — Вона сама спуститься, і то швидко. А тоді загине. Ходімо в атріум, зустрінемо її там, бо, хоч ми можемо й не пережити цей день, нумо принаймні тішитися, що поганці серед нас так само його не переживуть.

Ми вийшли з палати присудів у приголомшеному заціпенінні, дзвони гриміли в наших вухах, Мілджін ступав попереду з мечем напоготові. Фаязі Хаза почала голосити, що хоче додому, але Вашта наказала Легіонерові взяти її за руку і не відпускати.

А тоді ми почули вереск високо вгорі та гримання дверей, розчинених навстіж.

Ми підвели голови. Постать смички, похитуючись, спускалася сходами і схлипувала від люті.

— Що... — видушила вона із себе, — що ти зробила зі мною?

Вашта оголила власний меч і стала пліч-о-пліч із Мілджіном і Легіонерами, вичікуючи. Я став перед Аною, піднявши високо клинок. Тоді здійнявся черговий залп вогнів, вежу залило зелене світло, і ми побачили її.

Смичка спускалася сходами, з її носа й рота цебеніла кров. Вона закашлялася, і ще більше крові вихлюпнулося їй на груди.

— Що ти зробила зі мною? — виплюнула вона. — Що ти... що ти...

Однак я впізнав те, що бачив перед собою, — переміну, яку ми з Мілджіном спостерігали, коли знайшли Дітелуса на Рівнинах Шляху.

— Цяткоскло, — видихнув я.

— Так, — тихо підтвердила Ана. — Я ж казала тобі, що побоююся спроби отруїти мене, Діне, тому взяла у тебе три волосинки і встромила їх під кришку чайника, про всяк випадок. Учора ввечері, поки ти був на бенкеті, я виявила, що вони зникли, — а всередині чайника до краплі смоли прилип крихітний листочок, звичайно ж, цяткоскла.

Смичка спотикалася на останньому відтинку сходів, тепер кров сочилась і з її очей.

— Минулої ночі я вистелила свою скриню шкірою, щоб та зачинялася наглухо, — розповідала Ана. — А сьогодні вранці відщипнула манюсінький шматочок того листка, поклала у чайник, поставила його кипіти на маленькому вогні у скрині й зачинила там. Небагато — але ж, зрештою, смикам багато і не треба. Вони вкрай вразливі до зараження...

Похитуючись, смичка спустилася зі сходів, кров лилася з її обличчя, довгий стилет досі здіймався напоготові.

— Проте вона ще не мертва, — промовила Ана, — і досі небезпечна...

— Я вже пробувала вбити тебе, ти... суко, — смичка дико гарчала, бризки крові розлітались у повітрі за кожним словом. — Натомість... натомість дістала твою дівчинку на побігеньках.

— Це ти так думаєш, — пирхнула Ана. — Хоча, зрештою, ти і твої господарі завжди були дурнями.

Смичка зблиснула темними очима.

— Я вб'ю тебе і... і твого малого зараз... — виплюнула вона. — Навіть... навіть якщо сама помру при цьому...

Мілджін з Легіонерами зібралися в ряд перед нами, наставивши мечі стіною із загостреної сталі.

— Тільки спробуй, — зашипів він. — Спробуй, і я відплачу тобі за Нус...

Тоді смичка стрибнула.

Я вже подумав, що її знешкодило цяткоскло, але, здається, це було не так; тому що вона спромоглася перелетіти високо над Мілджіном і Легіонерами, приземлилася позаду них і помчала прямісінько на мене з Аною.

Я відштовхнув Ану назад, заступивши її собою. Смичка летіла на мене, кров цебеніла з її очей, носа та рота водночас.

Та я помітив, що тепер мої очі могли розпізнавати її рухи.

Вона сповільнилася. Забагато рухалася, — здогадався я, — і занадто довго.

Я ступив уперед, поглинаючи поставу смички, нахил плечей, вигин зап'ястя. Вона зробила випад, наміряючись ударити мене в живіт, та я на це очікував, адже з такою зброєю вона лише на це й могла спромогтися.

Мої очі засіпалися, м'язи прокинулись і зрушили мене з місця, ведучи крізь один конкретний маневр...

Трюк, якого Мілджін навчив мене у внутрішньому дворику Юдексу. Його маленький підступний секретик.

Я нахилив своє лезо вздовж стилета смички; тоді перехопив його, зловивши своєю гардою і відштовхнувши вістря від себе, поки мій власний меч і далі цілився на смичку.

Я побачив, як вираз її обличчя перемінився з дикої радості на переляк. Вона рухалася занадто швидко і вже не могла змінити свій напрямок.

Моя рука здригнулася, коли її плече налетіло на вістря меча. Смичка заверещала, і я запхав меч глибше, просуваючи лезо крізь плоть під її ключицею, розриваючи сухожилля і цілковито знешкоджуючи її ліву руку.

Стилет упав на підлогу, а суперниця заверещала на все горло, волаючи:

— Ти малий сучий син! Малий сучий...

Моє тіло зрушило мене знову.

Я висмикнув меч з її плеча, заніс його й рубонув її згори.

Мій удар вийшов незграбним: лезо не розтяло горло, як я намірявся, натомість врізалося в голову смички збоку, побіля вилиці й ока. На її закривавленому обличчі проступив тупий шок, коли меч протяв очницю і вгризся в очне яблуко. Я занімів від жаху, а її око розпливлося на драглі й почало стікати по щоці. Смичка раз кліпнула вцілілим оком і повалилася вперед, при цьому висмикнувши меч з моєї хватки.

Фаязі знову почала верещати шаленим істеричним криком. Дзвони все били й били на сполох, розривалися попередженням, що треба тікати, бігти, панікувати, молитися. Вашта щось репетувала, проте мій розум цього не сприймав. Тоді закричала Ана:

— Це ще не все! Чорт візьми, Діне, вона ще не процвіла! Відійди геть!

Мілджін скочив уперед, підхопив мене з Аною, як дві цяцьки, і відтягнув нас у безпеку до входу у вежу Юдексу.

Тоді пролунав знайомий страхітливий звук, схожий на розривання тканини. Я озирнувся і побачив, як зелень проросла з основи смиччиної шиї і вирвалася навсібіч, пошматувавши її на клапті зі сплеском темної крові та огорнувши завісою кривавого темно-зеленого листя.

— О Санктуме, — прошепотіла Вашта. — О пресвятий Санктуме...

Фаязі Хаза вкотре вересканила. Її карбувальник спробував заспокоїти, але та і слухати його не бажала.

— Титанів нечестивий послід, — важко дихав Мілджін. — Титанів сраний нечестивий послід...

Вашта відірвала погляд від тіла, підвішеного між деревами.

— Нам треба евакуювати цю вежу, якщо ви, Долябро, отруїли свою бісову кімнату! — вона бризнула слиною на Ану.

— Я залишила вікно відчиненим, — відповіла та. — А спори швидко втрачають ефективність, тому там усе мало провітритися начисто. Зараз цілковито безпеч...

— Стулися! — загорлала Вашта. — Хоча б раз, жінко, просто стули писок! Мілджіне, мені треба евакуювати місто, знадобиться твоя допомога. Але поки що відведи цю жінку до вежі Легіону! — вона вказала на Фаязі. — І замкни її там, трясця цьому титанові! Решта Легіонерів, ви за мною!

Вашта з Легіонерами побігли в місто, небо досі розривалося від дзвонів, а на вулицях уже метушився люд у спробах евакуюватися. Мілджін загріб в оберемок Фаязі та її карбувальника і повернувся до мене:

— Відведи Долябру до обозу! Уже!

Я був досі прибитий усім, що зробив, і заледве міг його розуміти.

— О... обоз? — промимрив я.

— Так! Для евакуації! Кров Імператора, там на березі сраний титан! Ану марш!

Розділ 39

ЕВАКУАЦІЯ МІСТА — ЦЕ БУЛА, ЯК СКАЗАЛА КОЛИСЬ ВАШТА, БЕЗ перебільшення, повна пизда.

Ми з Аною нерішуче вибралися з вежі Юдексу і виявили, що у місті вибухнув цілковитий хаос: кожна вулиця була заповнена возами, вантажами, людьми, тваринами, які з усієї сили змагалися за місце на дорогах, що вели на захід. Люди лаялися на все горло поверх луни дзвонів або викрикували новини, що та чи інша далека вуличка розчистилася. Тільки іялетські обози трималися хоча б якогось порядку, оточені Легіонерами з високими чорними стягами в руках і розтягнуті вздовж вулиці перед Трифектою, чекаючи, щоб вивезти з міста старших офіцерів.

Однак було зрозуміло, що навіть обозом вибратися з міста ніяк не вдасться, бо на вулицях згромадилося забагато людей. Схоже, ніхто не хотів, аби його зненацька застав іще один пролом, тому всі зібралися тікати.

Я мав би вжахнутися, проте досі був занадто шокованим, щоб відчувати хоч щось, тож просто безмовно втупився у бурхливі хвилі натовпу.

— Я схильний вважати, мем, — зрештою заговорив я до Ани, — що ми не скоро звідси виїдемо. Нічого не поробиш.

— Ні, Діне, — тихо визнала Ана. — Отак воно, отримати нагадування, що, попри всі сьогоднішні досягнення чи негаразди, наша робота мізерна супроти того, що діється на мурах.

— Тоді... що ж нам робити?

— Що ж, ми можемо залишатися тут і даремно сподіватися, — вона підвела голову. — Однак... це звучить як змарнована нагода. Я ще ніколи не бачила живого левіафана, Діне, і думаю, що не відмовлюся від такого. Або від того, щоб ти подивився за мене.

Я посоловіло втупився в Ану:

— Ви що?

— А що, така нагода випадає раз на життя, Діне! Якщо виберемося на годящу висоту і прихопимо далекогляд в одного з цих Легіонерів, то отримаємо шанс не лише побачити титана на берегах Ханумської Імперії, але й засвідчити мить, яка покаже нам, чи ця Імперія взагалі матиме майбутнє. Хто ще зможе похвалитися таким здобутком? — вона потрусила мене за руку. — Гайда. Пішли поглянемо й дізнаємося, чи вдасться нам пережити цей день разом. А якщо ні, то матимемо вдосталь часу змиритися з долею.

Я ВЗЯВ ДАЛЕКОГЛЯД в одного Легіонера, і ми разом подалися на схід міста, який до цього часу вже спорожнів від натовпу втікачів. Ми вийшли на високий земляний вал, дивлячись у східному напрямку, полуденне небо розгорнулося над нами, яскраве, чисте й прегарне, а вдалині здіймалися морські мури — ледь помітна чорна смужка, що оперезувала небокрай.

— Що ти бачиш, Діне? — прошепотіла Ана.

Я притиснув далекогляд до ока і вдивився у далечінь.

Побачив мури, високі, чорні й укріплені земляними насипами. Немовби хтось вирвав із землі цілу місцевість і виклав її вздовж моря; а з південного боку в ній виднілася вузька нерівна прогалина, довкола якої валялися покришені камені та купи зрушеної землі. Проте це все, що мені вдалося розгледіти.

— Він ще не прибув, мем, — повідомив я.

— Гм... Очікування — це нестерпне відчуття, — промовила Ана. — За своє життя я вже багато разів готувалася до смерті. Я готувалася померти минулої ночі, коли наставляла свою пастку. Готувалася сьогодні вранці, коли отруювала власні покої. Можливо, це мудро: готуватися до смерті кожного дня, так само як Імперія готується до смерті кожного вогкого сезону.

Я поглянув на неї.

— Ви могли б і сказати мені, що це вона смичка, мем.

— Могла б, — визнала Ана. — Однак не хотіла, щоб ти спробував утнути якусь галантну дурницю. Думала, буде краще, якщо за неї візьмуться Легіонери. Їх зібралося достатньо. Якби лиш не задзвонили дзвони і не дали їй шанс утекти...

— А тоді мені все-таки довелося взяти й утнути якусь галантну дурницю, — договорив я.

— Ага. Знадобиться чимало зусиль, щоб уберегти твоє життя, хлопче. Шкода, що ми можемо загинути сьогодні, адже ти гідний офіцер, Дініосе Коле. Було б чудово й надалі покладатися на тебе в моїй службі. Ми могли б учинити багато видатних діянь разом.

На сході загуркотіло. Тріскотіння гарматного вогню.

У мене виникла думка, яка мені не надто подобалась, проте я відчув потребу їй підкоритися. Я сковтнув.

— В-ви б сказали, мем, — озвався я стиха, — що зараз влучна пора для відвертих зізнань?

— Я... гадаю? — протягнула Ана. — Чому ти запитуєш?

Я мовчав.

— Ти маєш у чомусь зізнатися, Діне? — запитала вона.

— Так, мем. Маю.

— І що ж це може бути?

Я ковтнув знову.

— Я зізнаюся, що... що я не гідний офіцер, мем.

— Це ти про що?

Я заплющив очі.

— Я не мав би бути вашим асистентом. Тому що я... я не заробив свої бали на іспитах Юдексу чесним шляхом, мем. Мої результати підроблені.

Ана мовчала. Гармати гуркотіли й далі.

— Я провалив спроби податися в кожен з Іялетів, — розповідав я. — Мені надзвичайно важко читати й писати. А посада з вами — це було єдине, на що я міг сподіватися, тож я... Я навчився зламувати замки, мем. Ось для чого мені було це вивчати. Я навчився цього, щоби вдертися в аптівську канцелярію посеред ночі. Я вкрав примірники всіх варіантів іспитів Юдексу, адже не знав, який саме мені випаде. Коли здобув можливість прочитати їх сво... своїм способом, то виявив, що знаю відповіді, але мусив натренуватися їх писати. Тож... я провів три дні, запам'ятовуючи, як виводити літери. Як складати речення докупи. Заучував рухи. Ось як я отримав такі високі бали, мем. Мій наставник здогадався і побив мене за це. І я на це заслужив. Тут я почувався правопорушником щодня, тому що... тому що я ж і є порушником. Я зовсім не гідний офіцер, мем. І мені шкода, що я вас обманював. Якщо ми виживемо сьогодні, то я прийму будь-яке покарання на ваш розсуд, бо вже втомився ховати від вас свою природу. Я переситився цією провиною.

Я розплющив очі — Ана втупилася в мене крізь пов'язку на очах, її обличчя розривалося між роздратуванням і збентеженням.

— Ну, тепер я таки справді вагаюся, чи варто тобі бути моїм асистентом, — огризнулася вона. — Але не через твою нещирість, Діне. Радше через те, що ти, вочевидь, вважаєш, що у мене лайно в голові.

Я витріщився на неї.

— Пе... перепро...

— Сміховинний хлопчиську! — залементувала Ана. — Безглузде дитя! До тебе справді не доходить, що я знала про твоє шахрайство? Що я знала весь цей час?

— Ви... Що? Справді?

— Діне! — обурилася вона. — Хіба не можна стверджувати, що ти щойно сам бачив, як я складаю докупи відповіді на вкрай складні запитання? Набагато заплутаніші, ніж таємнича загадка «Як же цей молодик, який так просрав свої попередні іспити, раптово набрав такі гарні бали?». Та титанів послід! Ніхто не став до цього доколупуватися тільки тому, що я тебе вибрала і наказала про все забути!

У мене відвисла щелепа.

— То... чекайте. Ви вибрали мене не за бали, мем?

— Господи, ні! — заволала Ана. — Хіба ж це не очевидно? Я вибрала тебе, тому що ти зшахрував, Дініосе Коле! Я не до кінця розуміла, як тобі це вдалося, принаймні поки ти не зізнався про своє вміння зламувати замки. Тоді все стало до болю очевидним.

— Ви обрали мене за нечесність, мем? — образився я.

— Ні! — скрикнула вона. — Ну, так. Певною мірою.

— Що це означає? — я вимагав відповіді.

Ана замислилася. Зброя гуркотіла далі.

— Я вибрала тебе, — нарешті промовила вона, — бо мені потрібен винахідливий слідчий, кмітливий і готовий за потреби порушувати правила. Хтось цілеспрямований і наполегливий! А ти не лише вдерся до канцелярії Іялету й годинами заучував відповіді на всі питання іспитів — ти якимось чином пережив свій карбувальницький вишкіл попри величезні труднощі з читанням і письмом! Це свідчить про непохитну, незламну наполегливість, якщо я взагалі колись про таку чула!

Мене охопила слабкість.

— Че-чекайте. Стійте. То ви знали...

— Мені що, перелічувати кожну очевидну річ, яку я знаю, хлопче?

— Але ж, мем... Я думав, що до цієї миті був дуже...

Повисла незграбна тиша, яку переривав лише черговий гарматний гуркіт.

— У мене добрий слух, — сказала Ана. — Я могла чути, як ти читаєш собі вголос. І я, звісно ж, бачила твій почерк. Думала, після того як ти відтворив текст сазійською, було очевидно, що я знаю про твою ваду.

Я розчервонівся, наче рак. Почувався бовдуром. Ото я собі вимріяв, що зможу приховати свій кричущий недолік.

— Чому ви терпите мене такого, мем? — запитав я. — Чому ви захотіли взяти... взяти такого, як я, за асистента?

Ана розсміялася. То був високий, безжальний регіт.

— Бажаєш знати, які видозміни маю я, Діне, що роблять мене такою несприйнятливою до збудників і неохочою виходити зі свого помешкання?

Я ошелешено дивився на Ану. Мене збила з пантелику її легковажна пропозиція відповісти на запитання, над яким місяцями ламав собі голову.

— Ну, я...

— Жодних, — відповіла вона.

— Що?

— Я не маю жодних підсилень, які спричиняли б такі розлади. Радше я завжди була такою. Це мій природний стан.

Запала довга мовчанка.

— Справді? — вимовив я.

— Справді, — підтвердила вона. — Я ніколи не любила бувати в оточенні великої кількості людей, Діне. Завжди віддавала перевагу закономірностям і поглинанню відомостей, а не спілкуванню. Я віддавала перевагу і завжди віддаватиму тому, щоб залишатися в помешканні й уникати збудників за всіляку ціну. Це просто те, хто я така.

— Проте... проте ваші здібності, те, як ви...

— Моє становище зробило мене придатною до... експерименту, — Ана помовчала, ніби вагаючись, і врешті додала: — Видозміна. її суть не має тебе хвилювати, бо ти й не зміг би її збагнути. Та якби я не була такою людиною, видозміна не вдалася б. То був мій вибір. Я змінилася й постала. Я сама себе зібрала. Як і ти, — вона нахилилася вперед: — «Sen sez imperiya». Сила Імперії в тому, що вона визнає цінність усіх своїх людей. Включно з тобою, Дініосе Коле. А коли Імперія слабне, то це часто тому, що жменька можновладців відбирає від нас розмаїття нашого народу. Саме це і сталося у Талаґреї. А мене призначили сюди для того, щоб це виправити, — і я наміряюся це зробити.

Я сперся на укріплення, ошелешений. Ніщо зі сказаного не було компліментом, але мене переповнювали емоції. Ніхто й ніколи досі не розумів і не приймав мене справжнього — ані не говорив, що сама Імперія бажає служби від мене, навіть такого.

Однак за цим я усвідомив останню фразу, яку сказала Ана.

— Чекайте-но. Призначили сюди? Що? Хто вас...

Тоді черговий гуркіт струсонув землю, а за ним роздався тріск гарматного вогню. Дивний моторошний вітер пролетів над місциною, і всі тремтилозові вежі в місті зарипіли хором.

— Надходить час, — промовила Ана. — Дивися! Дивися зараз, Діне! — Побачимо, чи переживемо ми цей день!

Я приклав далекогляд до ока й подивився.

Я ЗНОВУ ПОБАЧИВ МУРИ та нерівну щілину пролому.

Здається, я міг розгледіти за нею море: пінистий і невиразний прибій, тонку й збурену пелену хмар угорі; та раптом усе це щось затьмарило — якась тінь, що рухалася з півночі, затуляючи прогалину і незграбно сунучи, щоб заповнити простір між мурами.

Повітря мерехтіло так, наче в ньому вирували жахливі випари. Було складно роздивитися, але я начебто зміг розібрати...

Щось. Силует.

Я вдивлявся ще і ще, і ще.

Істота була набагато ширша, ніж вища, — немов розлогий, укритий панциром, мокрющий купол. Його сіру й блискучу поверхню то тут, то там випинали нарости і мушлі глибоководних створінь, що прижилися на поверхні цього гіганта. Істота просувалася повільно, її незліченні кінцівки перебирались узбережжям у метушливому, тривожному танці. Та поки вона насувалася, я усвідомив, що бачу крізь прогалину лише частку, лише манюсіньку частину здоровенного, незграбного чудовиська, яке виринало на узбережжя.

Моя шкіра вкрилася сиротами від неспроможності осягнути побачене. То було наче хмарного дня закинути голову до неба і помітити щілину поміж хмар, а тоді завмерти, побачивши око, що прикипіло до тебе поглядом згори.

Левіафан повільно наблизився до пролому. Крізь тремтливе повітря я помітив наріст, який виринав із-за розламаного муру, він звисав знизу того гіганта, і всередині цієї обвислої маси я ніби побачив пару блідих, але сяючих очей, що ясніли крізь випари, а під ними — роззявлену пащу, яка безтямно й бездумно ворушилася, її темні губи тремтіли й здригалися, наче силкувалися заговорити.

Тоді я зірвався на вереск, прикипівши оком до далекогляда й викрикуючи слова у спробах описати Ані те, що бачив. Я не встиг договорити, адже обрій зайнявся гарматним вогнем, багатьма сотнями артилерійських знарядь, що стріляли в істоту всі одночасно. Опісля все оповив дим; і аж тоді, наприкінці залпу, пролунав колосальний постріл, від якого задрижала земля, зі зброї, якої я ніколи не чував і не уявляв; за ним почувся вибух, низький і гуркітливий, який, здавалося, відлунював цілу вічність.

«Гармата», — подумалось мені. Титанобій. Та чи вбив він левіафана, я не міг визначити.

Тоді щось велетенське гупнуло так, ніби сам місяць упав із неба. Повітря переповнив пил, що здіймався бурхливою хвилею. Я задумався, чи це не чудовисько повалило мури, перекинуло їх, наче дрізд, що порпається у ґрунті. Я вперто чекав, моє серце гупало, шкіра змокріла від поту, далекогляд притискався до ока так міцно, що в мене заболіло чоло.

Тоді пилюку й дим розвіяло вітерцем, і коли вони розтанули, я побачив, що мури й досі стоять, а там, перед проломом, лежали обриси левіафана — його велетенський панцир розколовся на шматки, його відразливе лице сховалося в піску.

Небокрай знову осяяли вогні, цього разу блідо-блакитні. Я прикипів до них очима, відчуваючи запаморочення.

— Якого кольору? — запитала Ана. — Якого кольору, Діне?

— Блакитного, мем. Ці спалахи блакитні.

— Тоді все скінчилося, — прошепотіла Ана. — Чудовисько мертве. Імперія тримається далі.

Розділ 40

НАСТУПНІ КІЛЬКА ДНІВ Я МАЙЖЕ НЕ БАЧИВ АНУ, ОСКІЛЬКИ МЕНЕ разом з усіма молодшими офіцерами приставили відновлювати порядок у місті. Паніка і колотнеча наробили майже стільки ж шкоди, що й лють левіафана, роздратувавши та збентеживши багатьох офіцерів; адже як-не-як Легіон досить чітко попереджав про наближення титана.

— Люди часто збіса дурні й не бачать, що в них перед носом, — зауважив принцепс Легіону, коли ми ламали голову над тим, як прибрати з вулиці вбитого коня. — І до того ж не надто кмітливі бачити, що в них за спиною. Важко повірити, що нам хоч інколи вдається зробити справу так, як треба.

Наприкінці другого дня по мене прийшов мілітіс Юдексу — на його виклик я поспішив до кабінету у вежі Легіону.

Коли я увійшов, Вашта сиділа за довгим чорним столом і говорила до Ани й Ухада, що сиділи навпроти неї:

— ...конфіскували все їхнє майно у кантоні Талаґрей, — розповідала вона. — Фаязі та її почет наразі взяли під варту. Однак щоби просунутися далі, знадобиться більше зусиль... — суворий погляд її темних очей метнувся до мене: — А, Коле, заходь, будь ласка.

Я увійшов, ставши позаду Ани й сподіваючись, що від мене не надто сильно тхне кониною.

— Гадаю, нам варто довести до вашого відома про все, що встигло статися, Сигнуме, — сказала Вашта. — Хоча це може виявитися нелегко з огляду на те, що події продовжують розвиватися. Яструбів-писарів розіслали по всьому Ханумові доповісти про нашу перемогу над левіафаном і перекриття пролому, а також про ваше розслідування.

— Майно родини Хаз у третьому колі конфіскували, — пояснив мені Ухад, неприховано сяючи від радості, — це я вперше побачив, щоб він так усміхався. — І розпочався процес конфіскації їхнього майна у другому колі. Я відклав свій вихід на пенсію, щоб долучитися до цієї благородної справи.

— Це займе час і вимагатиме затяжної судової та політичної боротьби, — зітхнула Вашта, — але станом на зараз цілком імовірно, що старійшини клану Хаза можуть втратити свої статки... і як нагороду за співпрацю Фаязі Хаза може посісти їхнє місце.

— Фаязі? Вона очолить клан Хаза? — перепитав я здивовано.

Вашта похмуро знизала плечима:

— Вона видала нам усі повідомлення, надіслані старійшинами, довівши їхню провину. А Хазівські землі безцінні. Хтось же мусить управляти ними, то чому б не доручити це нашому боржникові? Час покаже, що з цього вийде. Годі й казати, що на зміну нашому тріумфу над проломом прийшла довготривала справа. Шкода, що ми так і не дізналися, хто ж украв справжні ліки проти цяткоскла. З такими доказами ми змогли б набагато швидше здолати своїх ворогів. Звісно, ми шукатимемо злодія, але надій у мене мало.

— А проте ширяться чутки з Імператорового Санктуму, — озвався Ухад. — Натяки, що він позбавить Хаз — а заодно, можливо, і всю шляхту — деяких благ і привілеїв, колись наданих їм.

Я зиркнув на Ану, бо помітив, що вона ще нічого не сказала, а сиділа скорчена в кріслі з похиленою головою і непроникним обличчям.

— Звичай покровительства нелегко буде викорінити, — зауважила Вашта, — але думаю, що це необхідно зробити, бо серед нас може водитися ще багато офіцерів на кшталт Бласа. Мені повідомили, що на знак прихильності Імператора у наш кантон незабаром прибуде конзулат Юдексу. Це вперше за майже пів століття нас вшановує така постать. Конзулат ще не надіслав жодних наказів, однак можна припустити, що він хоче розібратися, наскільки ж саме Хази закріпилися в Іялетах.

Я не зміг приховати подиву. Конзулати в Імперії уподібнювалися божествам: як казала мені Фаязі, вони ніколи не старіли, але й не припиняли рости, доки багато з них не набувало гігантських розмірів, що позбавляли їх можливості пересуватися. Деяким із конзулатів було сотні років. Думка про те, що один із них може перебувати неподалік, мене приголомшила.

— Ви надзвичайно багато зробили для Імперії, Коле, — звернулася до мене Вашта. — Тому я оголошую ваше учнівство завершеним. Тепер ви можете офіційно вважати себе Слідчим Асистентом і з гордістю носити свої меч і відзнаки, а вашу платню відповідно підвищать. Мої вітання.

Значущість усіх новин перевищувала будь-які сподівання. Я завагався, як на це відповісти, і вибрав поклонитися:

— Дякую вам, мем.

Вашта зітхнула:

— Авжеж. Щоправда, я не певна, коли ви зможете повернутися додому, Сигнуме, оскільки ваша імуніс вважає, що на волі досі залишається якийсь третій отруйник. Чи ви вже змінили свою думку щодо цього, Долябро?

— Не змінила, мем, — відповіла Ана.

— І я не очікую, що під час недавнього хаосу ви зробили якісь відкриття, котрі дозволили б нам спати спокійніше.

— Що ж... — Ана зашкірилася. — Не під час. Радше якраз перед ним, мем.

Усі розгублено замовкли.

— Що ви маєте на увазі? — вимогливо запитала Вашта.

— Я знала справжню особу отруйника цяткосклом ще відколи вбили Нусіс, — м'яко сказала Ана. — Я знаю, хто насправді задумав і розпланував усі жахіття останніх кількох тижнів.

— Ви ж... ви ж не натякаєте, що то була не Джолґалґан? — запитала Вашта.

— О, Джолґалґан була винною, як сам гріх, однак вона не діяла наодинці, — пояснила Ана. — Це було очевидно від початку. По-перше, Джолґалґан була обізнана з переїздами Командира Бласа, навіть капітану Аптів не були доступні ці відомості. А по-друге, у процесі ще й виникла проблема з грибами-чорноніжками. Про яку я вже розповідала вам, мем.

— Так... — пригадала Вашта. — Ви казали, що вважаєте, ніби на Хазівській вечірці була ще одна людина, яка кинула гриби у вогонь, щоб відволікти увагу.

— Правильно, — підтвердила Ана. — Якийсь час я вже мала передчуття, що в цій справі брала участь третя особа, та поки тривало розслідування, у мене зародилося відчуття, що ця третя особа була напрочуд обізнана з внутрішніми відомостями Іялетів. Тоді хтось учинив замах на моє життя у власній кімнаті, і я усвідомила, що цією третьою особою мусить бути хтось із Трифекти. Старший офіцер Іялету.

— Це правда? — вжахнулася Вашта. — Ви справді думаєте, що серед нас є такий зловмисник?

— Так, — відповіла Ана. — І я думаю, він сидить біля мене, — вона повернулася до Ухада. — Адже це ти зробив, чи не так, Тувею Ухаде? То був ти від самого початку.

МИ З БАШТОЮ повернулися й витріщили очі на Ухада, який припинив усміхатися, натомість дивився прямо перед себе з дивно відстороненим, умиротвореним виразом обличчя. Ухад прокашлявся і заговорив:

— Я не розумію, про що йдеться, Ано.

— Не мнися, — сказала та. — Я знала це, відколи вбили Нусіс. Її сейф, як тобі відомо, надзвичайно складно відімкнути. Проте як Дін сам здогадався того дня, коли приймав імунізації від Нусіс...

Моє серце захололо в грудях.

— Я сказав їй, що маю відвернутися, — вимовив я стиха. — Тому що карбувальник може запам'ятати, як він відмикається.

— Так. Лише карбувальник міг би запам'ятати, як обходитися з її сейфом, — підтвердила Ана. — А ти сам розповідав мені, Ухаде, що частенько ходив у кабінет Нусіс по щепи від головного болю. У тебе було вдосталь можливостей дивитись і вчитися, — вона підвела голову. — А ще залишаються слова, які ти кинув Дінові на бенкеті... що варто перепочити з ним за чаюванням, для якого знадобився б мій чайник. У якому на той час уже була отрута.

Мені почало ставати зле. Усвідомлення, що Імуніс Ухад спробував убити не лише Ану, але й мене заодно, викликало таку відразу, що й словами не описати.

— Навіщо мені здалися ліки проти цяткоскла? — запитав Ухад, досі спокійний і вмиротворений. — Навіть якби я й був цим отруйником, якого ти собі намріяла.

— Бо ти ще не закінчив свою справу, — відповіла Ана. — Ти ж не передумав виїжджати на пенсію? У перше коло. А хто там поживає? Це ж треба — решта клану Хаза! Ти їх ненавидиш, правда ж? Вони зневажали закон у Талаґреї вже майже століття. Саботаж, хабарництво, шантаж — і ти ніколи нічого не міг із цим вдіяти. Та раптом... дехто доніс тобі дещо, нашепотів про ще більший злочин. Припускаю, що Джолґалґан, еге ж?

Ухад мовчав.

— Вона потрапила до кола обранців Кайґі Хази, — провадила Ана. — І я здогадуюся, що під час однієї з вечірок Джолґалґан дещо почула... Можливо, згадку про ліки. Мимохідь кинуті слова, що спонукали її докопуватися до історії власного Іялету, ставити запитання, доки поступово не склалася цілісна картина. А тоді Джолґалґан прийшла до тебе — як-не-як було скоєно злочин, а ти ж службовець Іялету. Проте... що ти міг із цим зробити? Нічого. Навіть якби й спробував розслідувати цю справу, то, скоріше за все, Хази стриножили б тебе, якщо не гірше. Однак на той час, Ухаде, ти вже постарів, набрався болячок — тобі залишилось недовго. Хіба можна дожити віку краще, ніж усуваючи негідників, котрі на твоїх очах гульбанять, убивають і розтлівають твій рідний кантон?

Ти задумав, як це втілити. Спільно з Джолґалґан ви розробили план і залучили до змови Дітелуса — ще одного Ойпатця. Але тобі не грало на руку те, що Джолґалґан наполягала на страшенно символічній розплаті: убити винуватців тим самим зараженням, що погубило Ойпат... Та згодилося й таке. Ти використав свої джерела та повноваження для відстежування Бласа і настановив Джолґалґан, як його вбити. Добратися до Кайґі Хази, звісно ж, було складніше, однак ти і в цьому підсобив, чи не так? У день тієї вечірки ти завітав лише на мить — кинути чорноніжки у вогонь і прикрити Джолґалґан, аби та прослизнула всередину й отруїла купіль Хази.

Ана зашкірилася, мов несамовита:

— Однак після цього стався пролом, і померли десять Інженерів. І ти зрозумів, Ухаде, що ця маленька оборудка пішла страшенно шкереберть. Та ось тобі шалено поталанило: адже тебе призначили головувати розслідування власних злочинів! Як же легко виявилося скеровувати процес куди завгодно, окрім як на винуватців. Змови, щоб зруйнувати мури, замовні вбивства Інженерів... ти вигадував що завгодно, аби лише не повертатися в хороми Хаз і до твоїх коротких відвідин.

Ухад ледь чутно видихнув.

— Та потім... потім з'явилася ти, — прошепотів він.

— Саме так, — продовжила Ана. — Ти намагався мене затримати. Знаєш, спершу я подумала, що ти продався. Навіть змусила Діна перевірити тебе тими грошима, але ти виявився зовсім непідкупним. Ні, ти був кимось геть іншим — праведним фанатиком, готовим терпіти й завдавати болю задля своєї мети. Та все-таки я змусила тебе захвилюватися, наступаючи тобі на п'яти. Тож ти подався в халупу Джолґалґан на Рівнинах Шляху, зіпсував їй обладнання і попросив приготувати для тебе ще отрути. А коли вона взялася за це, то на повні груди вдихнула заразу. Потім ти попросив Дітелуса її провідати — і його спіткала така сама доля.

Мої очі посіпувались. Я пригадав, що кричав Дітелус у свої передсмертні миті: «Ти... ти, Юдекс. Ви кажете, що прагнете справедливості. Ви завжди так кажете! Ви завжди так кажете!».

— Ти сподівався, що на цьому розслідування закінчиться, — говорила Ана. — Однак тепер у тебе були серйозні наміри, і твоя місія ще не завершилась. Ти все ще мав цяткоскло, узяте від Джолґалґан, а старійшини Хаз і далі уникали правосуддя. Усе, що тобі залишалося, — це дістатися до першого кола і продовжити смертоносну справу, — та ралтом ти почув про реагентний ключ у сейфі Нусіс і здогадався, що то було насправді. А ти ж сам не Апт, як Джолґалґан, не знавець цяткоскла. Випадкове зараження становило високий ризик, а у твої останні дні ліки від цяткоскла неабияк стали б у пригоді. Ти лише мусив упевнитися, що я не викрию тебе до втечі. Звідси й чайник.

Ухад опустив повіки. Ми довго сиділи в неприємній тиші.

— Ти бажаєш сказати щось сам? — запитала Ана. — Чи краще, щоб Дін пішов у твої покої й відшукав там зниклі ліки разом з усіма твоїми жахливими отрутами?

— Він навіть не намагався це приховати, — прошепотів Ухад. — Можеш у таке повірити?

— Хто? — не зрозуміла Ана.

— Кайґі Хаза. Коли... коли Джолґалґан згадала в розмові, що вона з Ойпату, п'яний старий прямо заявив: «А, Ойпат. Ото Блас підісрав вам, еге ж? Підісрав усім із тими ліками». І забув, що взагалі говорив таке, бо... йому було байдуже, що він накоїв. Проте Джолґалґан було не байдуже. І мені було не байдуже.

Ухад замовк у напруженій тиші.

— Ти хоча б уявляєш, як воно, — озвався Ухад стиха, — тримати у своїй пам'яті стільки спогадів? Стільки вічних, нескінченних, безперервних нагадувань про... про зловживання, хабарництво, визискування? Поки ми, імперські службовці, весь цей час гарували, трудилися й гинули, щоб відвернути жахіття від наших берегів.

Я дивився на Ухада, і у моїх вухах відлунював голос Капітана Мілджіна: «Вони не витримують багато вогких сезонів, ці карбувальники. Погано старіють».

— Я думав, що мури стримують титанів ззовні, — втомлено промовив Ухад, — та що довше працював, то більше почувався так, ніби вони замикають нас усередині зі шляхтою. І ніхто не збирався це виправляти. Усе прогнило. Усім байдуже. Усім байдуже, доки справи йдуть звично.

— Тож ти спробував самотужки, — Ана тремтіла від гніву. — Ти спробував виправити це самотужки — і вбив сотні людей своєю спробою!

— Я мусив зробити хоча б щось! — загарчав Ухад. — Я не витримував просто сидіти й дивитися! Імперія нічого не робила, нічого ! Як і Юдекс! І ти сама теж нічого не могла зробити, Ано! Чорт візьми, ти спробувала зупинити Хаз, і тебе за це вигнали в Даретану!

У відповідь на це Ана зірвалася на ноги і закричала на все горло:

— Ти впевнений, Тувею Ухаде?

Ухад витріщився на неї, збитий з пантелику:

— Щ-що ти маєш на увазі?

— Тобі, Ухаде, не здається бездоганною випадковістю, — метала громи Ана, — що з усіх можливих людей саме мене поставили на порозі кантону Талаґрей? Не здається вкрай зручним збігом, що з усіх слідчих у цілому Юдексі це мене призначили служити у сусідстві з кантоном, де шляхта проводила свої найбезсоромніші оборудки?

— Ти... ти хочеш сказати... Тебе прислали в Даретану... наглядати за Хазами? — остовпіло вимовив Ухад.

— Не минуло й п'яти місяців, як вони впали мені на коліна, — прошипіла Ана. — І сталося це через тебе. Через те, що Іялети не виконали свій обов'язок. Через те, що ти не виконав свій обов'язок!

— Ні, це ж... це неможливо! — засперечався Ухад. — Вони вбили твою слідчу асистентку! Я це знаю! Навіть Хази це знають!

— Ти сам бачив її тіло? — обірвала його Ана, дрібно трясучись від люті. — Ти коли-небудь замислювався, що було дуже зручно дозволити Хазам повірити, що мене знешкоджено, аби вони могли після цього зробити якусь очевидну дурницю? Дурницю, яка дала б Юдексові привід поставити їх на місце? Але тоді ти загрався у правосуддя — і безліч людей загинуло через це! Який же ти дурень, Ухаде. Останній, цілковитий дурень, — вона повернулася до мене: — Діне, витягай свої карбувальницькі пута. Наказую тобі заарештувати цього чоловіка. Ти хотів правосуддя, Тувею Ухаде, і ти його отримаєш — однозначно через мотузку і плаху.

Розділ 41

УЖЕ ВЕЧОРІЛО, КОЛИ МИ ЗІБРАЛИСЯ У ТРИФЕКТІ, між вежами Легіону, Інженерії та закритого наразі Юдексу: там збудували ватру, споруду на чотирьох опорах із візерунчастим настилом угорі. Посередині лежали стоси дров, просочених олією, на яких спочивали чотири дерев'яні постаті, помазані чорним, фіолетовим, червоним і синім — символічне поховальне вогнище за офіцерів, яких утратив кожен Іялет.

Коли сідало сонце, священники імперських культів запалили свої кадила, обвіяли ватру священним димом і заспівали про Ханум, похід до моря, будівництво мурів і про Імперію, що чекала на нас по той бік життя. Після закінчення обряду Легіонер виступив уперед, кульгаючи з милицею, підпалив факел і поклав його біля основи ватри. Поки полум'я розквітало, я стояв серед заплаканого натовпу і дякував офіцерам, які полягли в ці темні дні: і тим, хто загинув від звірства на мурах, і тим, кого вбила смичка в місті, яке ми вважали цивілізованим.

Натовп розійшовся, а я залишився стояти, мої думки потьмарилися від усіх страждань, свідком яких я став, від спогадів, які мені ніколи не змити зі своєї душі. Згодом помітив, що стою не сам: громіздка постать Капітана Мілджіна височіла на краю багаття, втопивши погляд у мерехтливому полум'ї.

Я підходив до нього все ближче, доки не опинився пліч-о-пліч. Тут віяло таким нестерпним жаром, що волосинки на моєму обличчі від цього немовби скрутилися. На капітановому обличчі застиг відсторонений, похмурий вираз, і він тривалий час не помічав мене. Тоді Мілджін двічі зиркнув у мій бік і витріщився так, ніби не сподівався мене тут застати, шал зблиснув у його очах.

— О, — промовив він, — Коле.

— Добривечір, сер, — сказав я і вклонився.

Мілджін не відповів, а продовжив задивлятись у вогонь. Тягнулася довга мовчанка.

— Як ваші справи, сер? — то було абсурдне запитання, але я не зміг придумати нічого кращого.

— Скажи мені... — заговорив Мілджін.

— Так, сер?

— Ти був там, у кімнаті, коли вона викрила Ухада?

Завагавшись, я зрештою кивнув, та не зізнався, що це я наклав на імуніса пута і супроводив його в камеру. Мілджін іще хвилю вдивлявся у полум'я.

— І... чи ти коли-небудь підозрював? — запитав він із жахливим хрипом. — Ти знав, що це Ухад плів таке злочинство у нас під самісіньким носом, увесь цей час?

— Ні, сер, і гадки не мав, я не думаю, що й Ана знала напевне, аж доки не вбили Нусіс.

— Убили на моїй варті, — прохрипів Мілджін. — У моєму місті. Проминула ще одна нескінченна хвилина. Попіл кружляв навколо нас, як пилок на весняному вітерці.

— Ніхто з нас не знав, — заговорив я. — Ви ніяк не могли знати, сер...

— Ні, — відрубав він. — Не треба.

Я відвів очі, залитий жаром вогнища, і прикусив язика. — Проте... в одному я мав рацію, — заговорив Мілджін. — У наш час Імперії менше потрібні м'язи та браві вояки, а більше — змовники й інтригани. Як-от твоя Ана. А може, і ти сам.

Я не знав, що на це відповісти, тому далі тримав язик на припоні.

— Ти скоро від'їжджатимеш, так, Коле? — запитав він.

— Так, сер. Гадаю, за кілька днів.

Мілджін кивнув.

— Тоді чи не зробиш ти послугу старому?

— Якщо зможу, сер.

Капітан з натугою відстібнув свої піхви від пояса і на мить задивився на них, а тоді простягнув мені.

— Візьмеш це із собою, коли їхатимеш? — запитав він.

Я витріщив очі на піхви, механічне руків'я яких виблискувало у світлі дотліваючого вогнища.

— Я не залишатимусь у Юдексі, Коле, — пояснив Мілджін. — Мені там більше не місце. Я повернуся до Легіону, до того, у чому тямлю найкраще. До мурів і титанів, гармат і моря.

— Сер, я...

— Проте, як я тобі й казав: від мечів мало користі супроти левіафана. Їх краще застосовувати проти тих, хто ускладнює боротьбу з левіафанами. А цей меч послужить Імперії краще, якщо вирушить із тобою, хоч куди б завели тебе шляхи, Коле.

Я взяв у нього піхви, збитий з пантелику. Мене знову ж таки зачудувала їхня легкість, їхня шкіра тепліла від жару полум'я.

— Тобто назад у Даретану, сер? — уточнив я.

Мілджін нарешті усміхнувся:

— Ха! Ти думаєш, що повернешся у Даретану, хлопче? Як чарівно.

Я замислився, про що це він, але зненацька почув голос:

— Ти цілий!

Я озирнувся і побачив, що до мене прямує Легіонер із милицею, його голову осяяв ореол призахідного сонця за спиною. Мені знадобилася хвилька, щоб розгледіти на тому затіненому обличчі пошарпану, щиру усмішку Капітана Кефея Строві.

— Пам'ятаєш, як їх відмикати, Коле? — запитав Мілджін збоку від мене.

Я розсіяно повернув голову до нього і кивнув:

— Так, сер. Але...

— Добре, — він кивнув мені. — Щасти тобі в мандрах, Сигнуме. Бажаю великої пошани та багато успіхів.

Тоді він відвернувся і важким кроком подався геть із Трифекти на схід.

МИ З КЕФЕЄМ ступали вуличками Талаґрею повільно, адже він шкутильгав на милиці — дарунок на пам'ять, зароблений, коли вистрілила гармата-титанобій.

— Мене знесло віддачею з платформи, — зізнався він зніяковіло. — Вивихнув собі щиколотку. Медикери підправлять мене за день-другий, однак тепер у них є серйозніші справи.

— Я побачив його здалеку, — сказав я. — Створіння, яке лізло до пролому. Я бачив його... Воно мало обличчя? І немовби намагалося говорити?

— Ми його вбили, — кинув Кефей грубо. — І не дали йому пройти. Це все, про що варто розмовляти.

Ми більше не говорили про те, свідками чого стали, — він на мурах, а я в місті. Велич побаченого й зробленого тепер виходила за межі слів. Мовчання було кращою мовою, але я таки переказав усе, що мені щойно говорив Капітан Мілджін.

— Так... — сумно зітхнув Кефей. — Це напевне було важко: перейти з Легіону до Юдексу.

— Чому це?

— Ну, бо в Легіоні ти кожного вогкого сезону знаєш: переміг чи програв. Однак у Юдексі ти можеш якнайкраще виконати всі свої обов'язки, схопити кожнісінького злочинця — але зрештою неможливо виправити все те, що накоїла кривда.

Я нічого не відповів. Подумав про Ухада і про те, як його змінили спогади про численні беззаконня. Я вперше замислився, чи моя пам'ять не змінить мене так само.

— Ти поїдеш геть, — зрештою сказав Кефей. — Так?

— Я... я думаю, так. Наше розслідування скінчилось. А ти?

— Я залишуся. Родина просила мене повернутися додому, але... Ще залишилася робота, і я наміряюся виконувати її до останнього.

— Вісь, навколо якої обертається Імперія, — процитував я.

— Ха! Ти не забув!

Я зиркнув на Кефея.

— Ой, точно, — пригадав він. — Мабуть, це не дуже несподівано... Утім. Тримай. Я маю подарунок для тебе, Дініосе.

— Ой, ну, ти не...

Строві простягнув паперовий згорток. Мені не треба було його розв'язувати, аби знати, що там: пахощі тютюну полилися крізь папір, щойно я стиснув його.

— Люльки! — розсміявся я. — Стрілочеретяні люльки. Ти підеш по світу з торбами, якщо роздаватимеш такі.

— Не піду, — Кефей усміхнувся мені. — Я тільки маю надію, що вони смакуватимуть настільки ж добре, як і та, яку ми розділили вдвох.

Я усміхнувся у відповідь:

— Не знаю, чи таке можливо. Та смакувала по-своєму.

Ми замовкли, дивлячись на схід. Мабуть, на мене раптово навалився тягар багатьох спогадів, що я тепер носив у собі, бо на очах виступили сльози, і я спробував витерти їх з обличчя.

— Я пробуду тут лише кілька днів, — сказав я. — Здається, це так мало.

Кефей нахилився до мене й поцілував. Від нього пахло шкіряним одягом, оливою і тендітними кучерявими листочками тремтилози.

— Це ж Талаґрей, — відповів він. — Тут не буває нічого певного.

Я взяв його за руку, і ми разом повернулися до міста, щоб знайти якнайбільше втіхи у тих кількох днях, які нам залишилися.

Розділ 42

Я ЗАДИВЛЯВСЯ НАЗАД НА ВЕЖІ ТАЛАҐРЕЮ, ПОКИ НАША КАРЕТА тарахкотіла дорогою. Рівнини Шляху та колосальні морські мури поволі ховались у ранковому тумані. Я полічив, скільки ще залишилося місяців вогкого сезону, і подумки боровся з усвідомленням, що за якихось кілька місяців знову настане новий.

— Чи встоїть воно? — стиха прозвучав Анин голос.

Я озирнувся до неї, посадженої навпроти мене із зав'язаними очима та люб'язно складеними на колінах руками.

— Даруйте, мем?

— Ти ж думаєш про те, чи встоїть воно, хіба ні?

— Ви тепер уже й думки читаєте, мем?

— О, ні. Це очікувана думка, яка може виникати, коли полишаєш Талаґрей — або прибуваєш до нього. Чи всі ці винаходи й споруди, побудовані на крові стількох трударів і розплановані стількома блискучими головами... чи встоять вони перед тим, що насувається? — Ана підвела голову, широко всміхаючись. — Я воліла б і справді читати твої думки, Діне, але натомість вимушена ставити тобі дурні запитання.

— У вас ще попереду ціла поїздка, щоб мене мордувати, мем, — зіронізував я. — Не поспішайте починати.

— Ммм, але мене цікавить одне конкретне запитання, яке я маю до тебе.

— І яке ж?

— Я хотіла б запитати: у чому полягає Імперія, Діне?

Я закліпав очима, доки карета підскакувала по дорозі.

— Е-е-е... даруйте, мем?

— Я ж вислуховувала твої доповіді, хоч-не-хоч. І помітила, що багато людей заявляло про те, у чому полягає Імперія і як це діє... Дивно, хіба ні? Можливо, до таких промов спонукає екзистенційний настрій Талаґрею, та мене цікавить, до яких висновків ти дійшов. То що ж таке Імперія, Діне? Ти можеш її описати?

— Ви ж не сподіваєтеся, що я справді стану на таке відповідати, мем?

— Я й досі твоя командирка. Я можу наказати тобі відповідати. Але це було б не дуже цікаво.

Я поміркував над запитанням:

— Ну... до прибуття сюди, мем...

— Так?

— Я сказав би, що Імперія — це могуть і велич, і сила, і розмах.

— А тепер?

— Тепер... тепер вона здається крихкою та недосконалою, непродуманою, і... і випадковою, мем. Що варто лише її занедбати, і вона одразу ж розпадеться від несприятливого вітру.

— Влучно сказано. І я у дечому з цим згодна, проте сама завжди вважала, що Імперію створили на подобу того, з чим вона призначена боротися.

— Ти... титана, мем?

— О так. Адже Імперія велетенська. Складна. Часто неповоротка й повільна. І багато в чому слабка. Колосальний велет, розпростертий по кантонах, у чиїй тіні живемо ми всі... І все-таки Імперія схильна до пошкоджень, інфекцій, лихоманок і перепадів настрою. А найдивніша її властивість — що чим більше громадян вважають її зіпсутою, то гірше вона псується насправді. Лиш поглянь на Ухада. Треба дбати про Імперію, як ти й сказав, бо інакше вона занепаде. А втім, це таки хитра штука — дбати про щось ізсередини, еге ж?

Я примружив на Ану очі:

— І... як же ви дбаєте про цього велета, мем?

— Ох, я ж казала тобі, Діне, — вона мрійливо заусміхалася. — Минулого разу, коли ми котилися цією ж дорогою. Саме на господарчих працівниках тримається Імперія. Як-не-як хтось же мусить виконувати безславну роботу, яка не дає обвалитися величним спорудам нашої доби. Я просто лагоджу речі — у свій маленький спосіб. А ти, звісно, вміло допомагаєш мені в цьому.

Якусь хвилю карета котилась у мовчанці. Я цокнув язиком, міркуючи:

— Якось ви сказали, мем, що настане час, коли відкриєте мені багато таємниць.

— Було таке.

— Чи зараз час для цього?

— Зараз? — Ана притиснула долоню до стінки карети, вловлюючи її дрижання. — Зараз час для деяких таємниць, якщо ти бажаєш почути їх, Діне. Опісля ми зможемо вирішити, чи бажаєш ти почути більше.

— Ви не проста Слідча Юдексу, чи не так?

— Справді не проста.

— Точно ні, якщо ваше призначення в Даретані наглядати за Хазами — це частина якогось грандіозного задуму.

— Це також правда.

— Хоча мені цікаво, що ж ви тепер робитимете в Даретані, мем.

— О, я не повернуся туди, Діне, — відповіла Ана. — Тамтешня канцелярія Юдексу закривається. То було добряче місце для вигнання, проте воно своє відслужило. Натомість перша зупинка цієї карети буде в містечку на межі кантону Тала. Там я маю обговорити події останніх кількох тижнів із конзулатом, який зараз чекає на мене.

Я витріщив на неї очі:

— Ko... конзулат Юдексу? Він чекає на вас?

— Чекає відучора. І мені не терпиться йому доповісти, як-не-як це ж саме він придумав байку про моє вигнання.

— Чекайте-но. А ваша асистентка? То смичка вбила її чи вона й справді жива? Невже це все була лише придумана вами вигадка, щоб обманути Хаз?

— Ти її не знаєш, — чмихнула Ана. — І її справи тебе не обходять. Я не розкриватиму її становища, хай який ти здібний і вартий захоплення, Діне.

Мені знадобилася хвилинка, щоб укласти все в голові. Думка, що конзулат — один із нестаріючих велетів, які в імперській ієрархії поступалися тільки Імператорові, — зараз очікував на Ану, виходила за межі моєї уяви.

— І що ж відбудеться після вашої розмови з конзулатом, мем? — поволі запитав я.

— Ну... він напевно дасть мені нове завдання, — відповіла Ана. — Адже я таки слідча, однак служу в дуже... особливому підрозділі. Мені призначають справи, які або засекречені, або надмірно заплутані й незрозумілі, або і те, й інше водночас. Інакше кажучи, я роблю те, що й багато інших людей у величній та священній Ханумській Імперії: підтримую звичний стан справ, сподіваючись утримати мури. Припускаю, що після розмови з конзулатом я подамся до наступної справи. Наступного злочину, наступного вбивства, наступної зради.

Я дивився у вікно, за яким тягнулася сільська місцевість.

— Та перш ніж я піду, — продовжила Ана, — конзулат напевно захоче порозмовляти і з тобою, Діне.

Я мовчав.

— Адже мені й надалі буде потрібен слідчий асистент, а ти добре впорався у Талаґреї, — вона на мить задумалась. — Міг би триматися веселіше й усміхатися хоч трохи частіше, та все-таки добра робота. І я хотіла б, щоб ти її не припиняв, якщо сам цього бажаєш.

Мій погляд не відривався від краєвиду за вікном. Нас знову огорнула мерехтлива завіса джунглів, під якою лежали сутінки. Я подумав про маленьку заболочену Даретану та мізерні можливості, які чекали на мене там.

Тоді опустив очі на свої чоботи, уже поношені й заплямлені від мандрівки. Мені подумалось, що вони не такі вже й погані на вигляд. І, можливо, стануть навіть кращими, якщо їх ще трохи зносити.

— Я дещо купив для вас, мем, — заговорив я. — Подарунок.

— Справді? — здивувалася Ана. — Чому б це?

Я простягнув їй маленьку дерев'яну скриньку:

— Мені здалося, що я винен вам після всього, що сталося.

Ана відчинила скриньку, принюхалась і випросталася на сидінні, її тіло задрижало від радісного збудження.

— Настроянки! — вигукнула вона з утіхою. — Настроєві щепи!

І вони...

— Галюциногенні, — уточнив я. — Саме ті, про які ви завжди просите. Я мусив сходити в одну вкрай підозрілу талаґрейську крамничку, щоб їх роздобути. Тільки благаю: не вживайте їх зараз, мем. Я побоююся, що це зробить нашу поїздку не такою приємною.

Ана загиготіла від радощів:

— Ні-ні, Діне, та й було б немудро виполоскати собі мозок настроянками перед власною доповіддю. Дякую. Мені надзвичайно приємно.

Я втомлено усміхнувся:

— Якийсь чудний спосіб приступати до обов'язків офіційного асистента — ще й не розпочав як треба, а вже порушую закон.

Ана заховала скриньку.

— Справді? — вона зашкірилася своєю страхітливою, хижою посмішкою: забагато зубів і всі занадто білі. — Зате я вбачаю в цьому добре передвістя.

Я насунув бриля на очі, відкинувся на сидіння і, тримаючи меч при боці, поринув у дрімоту.