Затруєна чаша. Тінь левіафана Кн.1

Розділ 13

ЩОЙНО ПОЧАЛО СВІТАТИ, ЯК ТАЛАҐРЕЙ ВИВЕРГНУВ на вулиці, провулки й переходи киплячий потік пішоходів, немовби мурах висипали зі зруйнованого мурашника. Хвилі людей переливалися кольорами різних Іялетів, доки вони поспішали до своїх обов'язків, — веселки з брудно-червоного, фіолетового й чорного. Оживала велична машинерія, що забезпечувала діяльність Імперії.

Крізь цей щільний людський рій розмашисто крокував Капітан Мілджін, довгі піхви розгойдувалися при ньому в такт гупанню ніг, а за ним поспішав я з громіздким, деренчливим ранцем на плечах. Я не міг допетрати, за якою закономірністю рухався натовп, але якимось чином тиснява завжди розступалася перед Мілджіном: людські ріки призупинялися, хтось розставляв руки, щоб стримати рух за собою, а тоді всі ці незнайомці підіймали руки та били себе в груди, гуртом віддаючи капітану честь, коли той проходив повз них. Навіть велетенські хрускачі зупинялися перед ним і вклонялися так низько, що ледь не зачіпали підборіддями шапки людей попереду.

Утім, Мілджін на них не зважав. Він тупав уперед і, позіхаючи, обговорював сьогоднішні завдання, байдужий до поглядів і виявів пошани.

— Майже всі невдахи, яких твоя наставниця попросила сьогодні допитати, живуть у Передовій Інженерській Казармі, — розповідав він. — Ближче до мурів. Там, де вони готують матеріали та риштування цілий рік. Швидше тягнути до берега.

— Наскільки саме вони близько до мурів? — запитав я.

Існують речі, здатні відростити зуби заново.

— Не настільки близько, як ти побоюєшся. Не переймайся. Це місце — просто нудне задуп'я. Потворне, як дідьча бабця. — Мілджін знову позіхнув. — Переважно нам доведеться балакати з пораненими, постраждалими під час пролому. Це, мабуть, означає, що їх легко буде знайти. Нікуди не втечуть, чи принаймні не втечуть далеко. Ти пройшов свої імунізації?

— Так, сер. Я також спакував воду, набір ножів, кресало, куховарський набір і кілька лікувальних щеп для поранень, укусів чи отруєнь від будь-яких комах чи шкідників, яких можемо зустріти.

Мілджін зупинився і кинув оком на мій наплічник:

— А-а-а... Он воно як.

— Так, сер. Я... гадав, це стандартні рекомендації для тих, хто вирушає на Рівнини Шляху?

— Може й так, — промовив Мілджін. — Але ж ми не збираємося сходити з дороги, яка останнім часом не те щоб кишить дикими небезпеками. Ти з кіньми дружиш, хлопче?

— Я бував у сідлі, сер.

— Ну, це краще, ніж нічого, — пробурчав Мілджін. — Нам треба їхати верхи, якщо хочемо встигнути туди й назад вчасно, — він кивнув уперед крізь потік солдатів: — Стайні попереду. Це не забере й хвилини.

Ми вийшли на східну околицю міста, де папіротеві будинки чіплялися за невисокі пагорби, як дикі квіти. Проте дещо змінювалося, що далі ми заходили: папіроть стала якіснішою і перемінилася з кольору брудно-коричневих бідняків на сяючу білизну; на будинках з'являлося більше оздоб: бронзова дверна ручка тут, різьблені вхідні двері там; а у вологому повітрі витав димок, пара й аромат олив — десь неподалік купальня, може, й не одна. Ми потрапили у заможний район.

Та найяскравішою ознакою багатства були люди, які споглядали нашу ходу з балконів угорі. Усі просочені, високі й стрункі, мов статуї, із сіруватою шкірою, великими темними очима і бездоганно витонченими обличчями. Повіки притрушені устричним пилом. Губи нафарбовані пурпуром, щоки підмальовані блакиттю. Ще більше облич ховалося від мене за хвильками вуалей, витканих зі сріблястої тканини, так, ніби їхню красу міг заплямувати погляд такого, як я.

Шляхта, здогадався я. Раніше мені ще не траплявся на очі жоден шляхтич. Я запитав про них Мілджіна.

— А-а-а, — він недобре посміхнувся, — це добірне товариство з'їхалося сюди заводити друзів.

— Друзів, сер?

— Еге ж, це все політика. Стародавні правила й звичаї. Щоб отримати право на місце в Сенаті Санктуму, необхідно відслужити хоча б два терміни на варті морських мурів. Імперією не може керувати хтось, хто ні разу не стикався з тим, проти чого вона мусить боротися, — Мілджін обвів рукою різношерсту юрбу солдатів. — Десь серед цих нещасних сіромах водяться майбутні губернатори, сенатори, Санктум зна хто ще. Податкові інспектори. Отака херня.

— А шляхта...

— Хоче влізти чимшвидше. Роздає послуги і заступництво, приглядає собі висхідних зірок і засипає їх гостинцями. Кращі помешкання, обладунки, коні, їжа. Можливо, навіть якесь просочення. Цей райончик ще не найбагатший у місті, шляхта володіє маєтками на західній околиці — ось там стоять і справді гарні будинки, які належать Міштам, Курафам, Хазам...

Я сповільнив крок, почувши останнє прізвище.

Мілджін сердито зиркнув на якогось шляхтича вгорі.

— Це як кінські перегони, хлопче. Вони всі приперлися сюди робити ставки. І якщо поставлять правильно, то можуть виграти блага на все життя. Може, це звучить несправедливо, хоча я й не певен у цьому, — він пирхнув і сплюнув. — Можливо, для шляхти це єдиний спосіб дізнатися, що таке страх: пожити в тіні морських мурів.

МИ ВИЇХАЛИ ВЕРХИ НА СХІД, одягнувши солом'яні брилі від сонця й дощу, доки сонце силкувалося прояснити обрій. Дорога аж гула від возів, фургонів і загонів солдат, які прямували до своїх постів на укріпленнях. Я обвів очима поля навколо, легендарні Рівнини Титанового Шляху, свідомий того, що ми перетинали землю священну й осквернену водночас: адже це тут незліченні покоління імперських жителів боролися, проливали кров і віддавали життя, щоб стримати титанів; серед них воювала і найперша раса Імперії — блаженні ханумці — перш ніж усі вони вимерли.

Туман огортав дорогу попереду, проте я не зводив очей зі сходу, поки ми їхали риссю по багнистій дорозі. Я міркував, що ж зможу там побачити і що робитиму, якщо обрій раптово спалахне червоними чи жовтими вогнями, попереджаючи про наближення титана. Мій погляд відволікся лише, коли Мілджін засміявся і поплескав мене по руці.

— Ти зараз не побачиш цього, хлопче, — сказав він суворо.

— Чого не побачу, сер?

— Нічого, — відказав Мілджін. — Стін, мертвого левіафана. Туман протримається до середини ранку. Його затримують мури. Сонце має піднятися високо, щоб його випалити. Зрештою, найбільша небезпека тут... — він кивнув головою на канаву: — Ховається вздовж доріг.

Він вдоволено спостерігав, як я ламаю голову над його словами, і врешті пояснив:

— Заколотники. Дезертири. Імперці, ошелешені проломом, які хочуть вибратися. Для них хлопчина на кшталт тебе, верхи на здоровому коні... Що ж, ми недарма й досі носимося з оцим, — він постукав по руків'ю свого механічного меча. — Титану мечі до одного місця. Але проти тих, хто ускладнює боротьбу з титанами, клинок має багато застосувань.

Опісля ми мовчки їхали пліч-о-пліч, і мій меч ніби поважчав — напевне тому, що я не хотів зізнаватися капітану, що він зроблений з дерева і свинцю.

НА КОНЯХ МИ дісталися до Передових Інженерських Казарм за дві години. Це було чи не найпотворніше місце, яке я бачив після Даретани, повне будівельних кранів, канатів і брудних будівельних майданчиків або кузень, що вивергали широкі ріки диму в небо.

Мілджін скривився, коли повітря наповнилося смердючими випарами.

— Ну його в сраку, — прогарчав він. — Дивно, чому титани взагалі хочуть пертися на берег... — він кивнув уперед: — Медикерське крило отам. Скількох нам треба тут допитати?

Я, звісно, вже казав йому, але вирішив, що мудріше про це не нагадувати.

— Одинадцятьох, сер, — відповів я.

— Одинадцятеро... І всі вони, е-е-е, мали близькість із померлими?

— Більшість із них. Колись. Принаймні так підозрює моя наставниця, сер.

— А наше діло — видушити з них повні історії і так їх скласти докупи, щоб розібратися, де, в біса, швендяли наші десятеро мертвих Інженерів, щоб заробити собі повні кишки цяткоскла.

— Згрубша так, сер.

— Тоді краще розділитися. Я беру п'ятьох останніх, а ти — шістьох перших. Потім порівняємо нотатки.

Ми прив'язали коней, увійшли в медикерське крило, і я надав Мілджінові п'ять імен для допитів. Він примружився у світлі ліхтаря біля дверей, шкрябаючи їх вугільним олівцем на смужці пергаменту. Кілька разів просив мене повторити імена, а тоді нагадати, з ким із померлих вони мали зв'язки. Я ще ніколи не співпрацював із кимось під час розслідування, і Мілджін однозначно мав поважну репутацію, але мені стало ніяково від його бурмотіння й тасування папірців.

— Ви впевнені, що хочете розділити список, сер? — подав я голос. — Можливо, було б мудріше працювати разом?

— Я знаю, що роблю! — гиркнув він, випустивши з рук жмут пергаментів, і згорбився, щоб їх підняти. — Чи ти хочеш заперечити?

Перед моїми очима він струсив бруд із загубленого пергаменту.

— Ніяк ні, сер.

— Тоді гайда, покінчимо з цим.

ПЕРШОЮ В МОЄМУ СПИСКУ була Принцепс Анат Топірак, медикерка з Іялету Аптів. Я перестрів доглядача і запитав про її місце перебування та стан поранень.

— Постраждала від обвалу, сер, — відповів доглядач. — Серйозні ушкодження. Вона одужує у кінці коридору, остання палата праворуч.

Я підійшов до палати і постукав у зачинені двері. Ніхто не відповів. Я повернув ручку, увійшов — і зупинився мов укопаний.

Мені ще не випадало бувати у справжньому медикерському шпиталі. Отож мене ніщо не підготувало до побаченого.

Самотній май-ліхтар мерехтів над великим металевим чаном для купання, розміщеним у центрі темної кімнати з тремтилози. Чан наповнювала дивна білувата рідина, що різко тхнула перекислим молоком. У ній відмокала висока курмінка, її голова лежала на краю чана із заплющеними очима і блідим спітнілим обличчям. Хоча я небагато міг побачити крізь молочну речовину у ванні, та під нею жінка точно була оголена.

Цього б вистачило, щоб вивести мене з рівноваги, та ще більше її порушувало те, що зі стелі звисало плетиво мотузок і дротів, які підтримували над водою праву руку медикерки, — а на руці бракувало кисті. Від неї залишився блідо-рожевий обрубок, а до нього, як морські жолуді до корпуса корабля, чіплялися десятки крихітних чорних равликів, які жадібно обсмоктували відкриту рану.

Я нажахано витріщився на равликів. А тоді відчув тріпотіння в глибині очей і пригадав жарт, який колись кинув мій старий учитель двобоїв Троф: «І якщо хтось із вас ненароком утратить руку чи вухо, то не переймайтеся, діти: медикери приліплять на рану сангравликів, а тим часом виростять вам заміну».

Що ж, подумав я. Схоже, он які на вигляд ті сангравлики. Ще один спогад, який мені ніколи не вдасться викинути з голови. Я нагадав собі триматися в руках.

Відкрив карбувальницьку сумку, витягнув пляшечку і понюхав. З неї тхнуло димом і попелом. Я скривився, став у ногах ванни і прокашлявся.

Топірак не ворухнулася.

— Принцепсе? — покликав я.

Її чоло ледве-ледве зморщилося. Вона мала чисте обличчя, привабливе й гладеньке. Усі синці припали на один бік і вже набули кольору перестояного чаю. Її шкіра була сіруватою, майже як моя, проте метою її видозмін точно був ніс: пурпуровий і трохи великуватий, за ніздрями проступали численні жили. Як відомо, поширене щеплення серед Аптів: у їхньому Іялеті надважливою була здатність на нюх визначати стан суміші або рани.

— Принцепсе? — повторив я, голосніше.

Топірак чмихнула, застогнала і прокинулася.

— Ш-шо? — вона розплющила набряклі повіки.

Білки її очей виявилися налиті кров'ю. Побачивши мене, вона розплющила очі ширше і закричала з переляку:

— Хто ти, в дідька, такий?

— Е-е-е, — я збентежено озирнувся, чи не стоїть ще хтось позаду мене. — Я... я Сигнум Дініос Кол з Юдексу, Принцепсе. Що сталося?

Жінка якусь хвильку витріщалася на мене, а тоді полегшено зітхнула.

— Ох, слава Санктуму... Знаєте, коли я побачила, як ви стоїте наді мною в темних шатах і зирите на мене звисока... — вона втомлено засміялася. — Я подумала, що сама Смерть прийшла по мене, сер.

Я промовчав, вагаючись, що на це відповісти. Як тільки мене не обзивали за час короткої іялетської кар'єри, але ще ніхто не приймав мене за Женця.

— Це все купіль, сер, — пояснила жінка. — Дещо в цій воді творить дещо у твоїй голові, — вона принюхалася. — Здебільшого це туман-трава. Різновид водоростей. Продукти їх життєдіяльності мають багато цілющих властивостей. Бачте, це те, що забілює воду... — Топірак принюхалася ще раз. — А ще церетофіни, снодійне... Й алтіасові олії. Для закрепу. Не хотілось би тут обісратися.

— Вражаюче вміння, — сказав я.

Жінка кволо усміхнулася:

— Кажуть, що блаженна Атір Ханумська колись видозмінила себе так, що могла прокинутися вранці, вдихнути повітря і визначити місцеперебування кожного птаха, звіра чи суцвіття за милю довкола себе... Хоча навряд чи вона коли-небудь опинялася в отакій ванні. Я стільки сплю...Уже навіть не знаю, який сьогодні день.

— Сьогодні вісімнадцяте киюза, — повідомив я, — а мене прислали не з потойбіччя, а з Юдексу. Сподіваюся, ви зможете допомогти мені, відповівши на кілька запитань щодо пролому.

— Чому це Юдекс розслідує пролом, сер? — прохрипіла вона. Я пропустив запитання повз вуха, узяв з кутка стілець і сів поряд із нею.

— Мені потрібно розпитати вас про Сигнума Місік Джілкі. По обличчю медикерки пробігла тінь горя.

— М-Місік померла, сер, — прошепотіла жінка.

— Мені про це відомо, Принцепсе. Чи ви близько знали її? Вона заворушилася в молочній рідині з болісним виразом.

Білі хвилі захлюпалися навколо її тулуба, відкривши сяючий вигин грудей, потьмарений грозовими хмарами синців.

— Так.

— Дуже близько?

Вона уважно подивилася на мене, тільки тепер приходячи до тями:

— Ми кохалися, сер. Але ж це не порушує протокол, якщо ми служили в різних Іялетах, хіба ні?

— Розумію, — я привчався не дивуватися, коли Анині передчуття справджуються. — Як довго тривали ваші стосунки?

Жінка повільно, мляво кивнула, рахуючи в голові:

— Боже... уже три роки.

— Співчуваю вашій утраті і... — я опирався бажанню витріщатися на її обрубану руку, — і тому, що ви пережили. Я намагаюся трохи більше дізнатися про те, як померла Джілкі.

— Чому?

Я знову пропустив запитання.

— Чи бачили ви її за день до смерті?

Топірак похитала головою.

— Ні?

— Ні, сер. Вона була на мурах, — пробурмотіла жінка. — Залишилася там на ніч.

— Вона була там весь день? — допитувався я.

— Так, сер. І два попередні дні.

— І вона не ходила нікуди, окрім мурів?

— Ні, наскільки мені відомо, сер.

— Кудись, де багато пари, води чи чогось такого?

— Я... не зовсім розумію, про що ви запитуєте, сер. Чи щось пішло не так?

Я завагався, що сказати. Один із равликів повзав по обрубаному зап'ястю, залишаючи після себе смужку рожевої плоті.

— Коли ви востаннє бачили Джілкі, Принцепсе? — запитав я.

— Здається, за чотири дні до її смерті, сер.

— I де вона бувала того дня?

— Вона поїхала на мури зранку й повернулася, сер.

— А за день до того?

— Так само.

Я примружився, складаючи все докупи.

— Отже... хочу пересвідчитися. За шість днів до своєї смерті Джілкі бувала тільки тут, у цьому кварталі, і на мурах?

— Так, сер.

У мене зародилося неприємне відчуття. За Ухадовими словами, двоє з десяти загиблих Інженерів служили в Талаґреї і не бували ні на мурах, ні в Передових Інженерських Казармах. Якщо Джілкі весь час провела виключно там, це означало, що десять жертв ніде не перетиналися, а це могло значно ускладнити пошуки місця, де їх усіх отруїли.

— Ви розпитуєте про зараження, — озвалася Топірак, — хіба ні, сер?

— З чого ви це взяли? — запитав я, мабуть, занадто різко.

— Я медикерка, сер. Знаю перелік запитань. Хочете з'ясувати, де хтось бував, чого торкався, звідки набрався зарази. Чи в цьому річ, сер?

— Почасти так.

— Я гадала, що Місік загинула під обвалом, коли посипався мур. Навіщо... навіщо розпитувати про зараження? І чому це зараження розслідує Юдекс, а не Апти?

— Ми лише прагнемо краще зрозуміти, що сталося. Чи спадає вам на думку ще щось у цьому дусі, Принцепсе?

— Н-ні, — відповіла жінка. — Коли Місік звільнялася від обов'язків, то проводила час зі мною, — Топірак знову кволо усміхнулася. — Так мені хотілося.

Вона сподівалася на співпереживання від мене, проте я не міг його дати, бо відчув щось нечисте.

Пролунало крапання, коли Топірак змінила положення в купелі. Її очі блукали по стелі, метушливо і тривожно. Вона привідкрила рот, але не заговорила. Я дав їй час.

— Чи Місік... зробила щось погане, сер? — запитала жінка.

Ось і воно.

— Не знаю, — чесно зізнався я. — А ви гадаєте, що Джілкі зробила щось погане?

— Ні, — вона знову подивилася на стелю, її зіниці металися туди-сюди. — Але ввечері за вісім днів до пролому...

— Так? — допитувався я. — Що сталося тоді?

Жінка сковтнула. Сльози побігли по її щоках і скрапнули в білу купіль.

— Вона... їздила в місто, у Талаґрей. Провела там усю ніч.

— Навіщо? — запитав я.

— Вона... працювала над якимось проектом. Щось пов'язане із землетрусами. Мури було дестабілізовано. Вона... подалася в місто на зустріч. Не стала розповідати мені, на яку. Сказала, що не має права.

— Чому ні?

— Щось стосовно запобігання паніці, сер, — відповіла жінка. — Мовляв, людям не варто знати, чи мури в поганому стані. Це звучало як велика таємниця.

— Зрозуміло, — я трохи почекав у тиші, а тоді запитав: — Ви повірили їй?

— Чому б я їй не вірила?

Я вдивився в обличчя Топірак: очі розширені й боязкі, щелепа тремтить.

— Я тут, щоб запобігти новим смертям, Принцепсе, — сказав я. — Новим пораненням на кшталт вашого. Мені потрібно знати, що пішло не так.

— То було лиш... лише передчуття, — прошепотіла жінка. — Коли вона ходила на ті зустрічі в Талаґрей, то щоразу поверталася мовчазною. І повторювала дещо обидва рази, — її обличчя скривилося. — «Інженери творять світ. Усі інші в ньому тільки живуть».

— Вона вже не вперше їздила в Талаґрей на подібну зустріч? — уточнив я.

— Ні. Минулий раз був за два місяці до цього, сер.

— А коли-небудь раніше?

Жінка задумалася й похитала головою.

— Коли відбувалася та попередня зустріч? — запитав я. — Якого числа точно?

— Сьомого еґіна, здається.

— А те... те передчуття, що вона викликала у вас, коли поверталася зі своїх зустрічей. Чи не могли б ви розповісти трохи докладніше?

Топірак втопила погляд у молочній купелі перед собою.

— Я переживала, що вона зустрічалася з кимось іншим, — нарешті заговорила жінка. — І від неї щоразу дечим пахнуло. Вона точно приходила вимита, але... від мене важко приховати таке. Апельциновий лист і настоянка на прянощах. Ніби пий-вино, яке готують у холодних краях. Це було незвично. Настільки незвично, що я запідозрила, чи не знайшла вона собі когось іще. Я не була певна, тож... не хотіла допитуватися. Я просто не хотіла її втрачати.

— Розумію.

Жінка благально подивилася на мене.

— Це правда, сер? Чи ви знаєте? Ви знаєте, чи вона зраджувала мені, сер?

— Не знаю, але мушу розслідувати далі. Ви хотіли б почути від мене, що я дізнаюся, Принцепсе?

Жінка замислилися, темна, побита сторона її обличчя прихилилася до води. Урешті вона похитала головою.

— Ні. Я втратила достатньо. Хочу принаймні зберегти останні кілька днів, що я провела з нею. Хочу, щоб вони залишилися моїми, — вона гірко засміялася. — Як-не-як... хіба я не заслужила хоча б на це?

Розділ 14

ПІСЛЯ ПРИНЦЕПСА ТОПІРАК Я ДОПИТАВ ЩЕ ЧОТИРЬОХ ЛЮДЕЙ. Усі вони були змучені, згорьовані та поранені: один чоловік мав струс мозку, одна жінка втратила ногу, друга лежала з перебинтованою головою й обличчям — і ніхто з них не бажав розмовляти зі мною. Проте я чекав, пробираючись крізь купелі й пов'язки; і поки я нюхав попільну пробірку й витягував слова з їхніх побитих голів, почав спостерігати закономірність, що стосувалася мертвих Інженерів.

Принцепс Донелек Сандік повертався у Талаґрей за вісім ночей до пролому, щоб відвідати пораненого товариша — тієї ж ночі, що й Джілкі, — шостого киюза.

Капітан Атос Коріс їздив у Талаґрей домовитися про поставку матеріалів — також шостого киюза.

Тієї самісінької ночі Сигнум Суо Акмо і Принцепс Кісе Сіра поверталися до міста з причин, які вони назвали високими імперськими таємницями. Ба більше, коли я почав уточнювати, то виявив, що для Сіри це було не вперше: вона також їздила у Талаґрей того самого календарного дня, що й Джілкі два місяці тому, — сьомого еґіна.

Усе повільно ставало на свої місця.

Єдиним винятком залишався чоловік, якого я мав розпитати про Принцепса Ату Лапфір. Я зайшов у палату і застав його ванну порожньою й сухою, а єдиним слідом проживання Лапфіра тут була солом'яна кепка в кутку.

Коли я звернувся до медикерки, вона коротко відповіла:

— Помер учора вночі. Ми зробили все, що змогли.

Опісля я постояв у коридорі медикерського крила, усе обмірковуючи: п'ятеро загиблих Інженерів побували в місті за вісім ночей до пролому з незрозумілих або загадкових причин.

Усі їхні пояснення, на мою думку, годилися до одного місця. Джілкі не працювала над жодним таємним проектом для мурів, інакше Каліста про це згадала б. У мене зародилася підозра, що якби я взявся перевіряти, то не знайшов би ні поставки матеріалів, про яку домовлявся Коріс, ні пораненого Сандікового товариша в місті. Усі вони ходили кудись у Талаґреї, і всі збрехали про це своїм друзям і коханим.

Утім, лише Принцепс Сіра та Сигнум Джілкі їздили в Талаґрей сьомого еґіна, на два місяці раніше.

Можливо, то були регулярні зустрічі — і до того ж на диво таємні. Достатньо таємні, щоб усі про них брехали. І врешті-решт, хтось прийшов на цю таємну зустріч Інженерів і приніс із собою смерть.

КОЛИ Я НАРЕШТІ зустрівся з Капітаном Мілджіном, той не мав і половини мого ентузіазму чи захоплення.

— Санктум свідок, це жахлива робота, — він підійшов до мене, роздратований. — Ці бідолашні недобитки... Мені випало говорити з чоловіком, який втратив обидві ноги! Сердега переживав, що медикери не зможуть відростити йому нові такої самої довжини...

— Це справді прикро, сер, — промовив я.

— Це дуже м'який спосіб сказати «повна срака», — він скривився, коли доглядач прокотив повз нас чоловіка з обличчям, прихованим під лляними пов'язками. — Чесно кажучи, треба бути безсердечним сучим хером, щоб уміти допитувати людей у такому стані.

Я вирішив промовчати.

— Я знайшов ціле ніхера, — оголосив Мілджін, витягнув пергамент і примружився над ним. — Єдина прикметна річ, яку я добув, — це те, що Капітан Кілем Терез в останні кілька днів переймався, що його переслідують. І не абихто, а чортів хрускач.

— Його переслідував хрускач? — перепитав я.

— Еге ж, — пирхнув Мілджін, — та це точно якась херня. Хрускачі ж мають скільки? Десять п'ядей зросту? Годі придумати когось гіршого, щоб крастися і стежити за людьми. Ще казав, що хрускач мав волосся солом'яного кольору. З біса дивно. Я вирішив, що той чолов'яга вдарився головою. А що ти роздобув, хлопче?

Я переказав свої знахідки, і в нього аж очі на лоба полізли.

— Ти все це з них витягнув? — здивувався Мілджін. — Справді? Та ти, хлопче, краще за мене вмієш обходитися з пацієнтами.

— Не знаю, сер. Так чи інак, п'ятеро з десяти загиблих побували в Талаґреї — усі за вісім днів до своєї смерті. Що ви про це думаєте?

— Що ж, — він пирхнув і потер свої вуса кулаком. — Це майже має зміст.

— Майже?

— Угу, — він звірився зі своїми нотатками, насуплено гортаючи засмальцьовані пергаменти, — але серед десятьох померлих є одна, яка не бувала в Талаґреї тижнями. Це ж псує твою закономірність, ге?

Серце немовби закапотіло вниз по ребрах і стекло в чоботи.

— Хто, сер?

— Сигнум Ґінклас Ловег, — прочитав Мілджін, зморщивши носа. — Так сказав її, е-е-е... чорт, її коханець абощо, цей Сигнум Сірґдела Вартас, якого я допитував, з Легіону. Він сказав, що та не бувала й близько в Талаґреї вже майже місяць. А якщо вона взагалі не їздила в Талаґрей, то місце отруєння не там, хіба ні?

— Як щодо дати іншої зустрічі? — запитав я. — Сьомого еґіна?

Мілджін переглянув нотатки.

— Ні, її й тоді не було в Талаґреї.

— Тоді де ж вона була? Тут, на базі?

— Ні... Вартас сказав, що наша покійна Сигнум Ловег подалася на мури з самим Командиром Бласом у якійсь справі. Це все, що він зміг мені додати.

Я похолов.

— Зачекайте. Коли? Якого числа?

Мілджін укотре зазирнув у нотатки:

— Цей-во, сьомого і восьмого еґіна.

Я замислився над цим. Тоді повільно витягнув пляшечку лугу і принюхався.

Мої очі засмикалися, і голову наповнили всі подробиці даретанського вбивства, так, наче мій череп знову став акваріумом, повним стрибучої риби.

— Він сам... він сам розповів вам про це, сер? — запитав я.

— Так... а що? Що з цим не так, хлопче?

— Я... я думаю, що цей Сигнум Вартас збрехав вам, сер. Хоча ні, я знаю, що він збрехав.

Мілджінове лице закам'яніло:

— Збрехав?

— Так. Тільки не певен чому, і хотів би це з'ясувати. Ви не проти, сер?

На його щоках заворушилися жовна. Тоді Мілджін стиснув правицю в кулак, і всі кісточки його масивної руки хруснули водночас. — Це, буде великою приємністю, — промовив він.

НА ВІДМІНУ ВІД УСІХ, кого я допитував, Сигнум Вартас уже перебрався з лікувальної купелі на лежанку, біля нього стояла таця з чаєм, а в попільниці курилася витончена стрілочеретяна люлька. Його шовковий халат був новісіньким на вигляд, і хоча чоловікові в жодному разі не бракувало поранень, — його плече та шию вкривали мазки хаал-пасти, напевне від глибоких подряпин, завданих обвалом, — проте з вигляду він одужував значно швидше, ніж будь-хто у цих палатах. Його кімната навіть мала вікно. Усі інші були без вікон.

Коли ми з Мілджіном увійшли, чоловік вигнув брову — це був холодний, зарозумілий погляд — і відклав люльку.

— Це що таке? — запитав він. — Я гадав, що відповів на всі ваші запитання, Капітане.

Я сів навпроти нього, не завдаючи собі клопоту поклонитися чи віддати честь.

— Я маю ще кілька особистих, Сигнуме Вартасе.

Чоловік зверхньо зиркнув на мене. То був високий худий ратрасець з високим чолом і глибоко посадженими очима, які дивилися на мене, мов на хатнього слугу, який ще не удостоївся довіри.

— А ви хто? — запитав він.

— Сигнум Кол, з Юдексу. Просто звіряю дати.

— Я видав Капітану Мілджінові всі дати, які знав.

— Я лише хочу дещо перевірити. Чи можете ви ще раз переповісти про всі пересування Сигнума Ловег за останні дні перед її смертю?

— Я можу підтвердити все, що розповів Капітану Мілджінові, — наїжачився він. — Чи ви ставите під сумнів і його слова, і мої?

— Ви сказали Капітанові, що Ловег жодного разу не бувала в Талаґреї?

— Так. Принаймні за кілька тижнів перед її смертю.

— Ви можете пригадати, коли востаннє вона туди їздила?

— Ні. Може, взагалі кілька місяців тому. А що?

— Проте ви були близькими із Сигнумом Ловег, правильно? Його холодний погляд блукав моїм обличчям. Чоловік знову взяв стрілочеретяну люльку і затягнувся.

— Сіпання у ваших очах... — зауважив він стиха. — Ви Екзальт, як і я. Самі знаєте, що стосунки — непроста справа для таких, як ми.

— Ви не відповіли на моє запитання, — відрізав я.

— Гаразд. Так, я мав з нею близькість.

— Тобто ви мали б знати, коли вона їздила в Талаґрей.

— Так, і вона не їздила! — з його ніздрів пахнули цівки диму. — До чого це все?

— І єдиний інший випадок, який ви згадували, був, коли одного разу Ловег зустрічалася з Командиром Бласом.

— Так!

— I куди ж вони їздили?

— Оглядати мури! Я певен, що Мілджін казав це вам!

Утім, Мілджін не поспішав підтримувати Вартаса, а лише свердлив його похмурим поглядом.

— Якого числа це було? — запитав я.

— Сьомого і восьмого еґіна, — відповів Вартас. — Приблизно два місяці тому.

Я спостерігав за ним. Його крижані очиці впилися в мої, але в них промайнув слабкий проблиск чогось, трепет зіниць.

— Це неправда, — промовив я. — І ви це знаєте.

— З якого дідька ви це взяли? — обурився Вартас.

Мої очі затріпотіли, і на поверхню зринув спогад, як я втікаю у сади Хазівського маєтку в Даретані та вголос перечитую записи Бласових перевірок, закладаючи дати в пам'ять. Один конкретний рядок зараз сплив у моїй голові: «перев. мости Пайстазис, північ кантону Тала — 6-е-8-е еґіна — задовільно».

— Звідти, що Командира Бласа саме тоді не було на мурах, — заговорив я.

Вартас заціпенів.

— Що? — перепитав він.

— Командир Тактаса Блас перебував на півночі кантону, перевіряючи стан мостів, з шостого до восьмого числа того місяця. Я бачив його щоденник. Тому ви дуже помиляєтеся, Вартасе.

Його погляд не здригнувся. Чоловік повільно поклав люльку до рота і затягнувся.

— Ну, то я помилився. Вона зустрічалася з Бласом якогось іншого дня.

— Якого саме?

— Чотирнадцятого і п'ятнадцятого еґіна. Невелика помилка.

Я похитав головою.

— Це також неправда.

— Якого біса!

— Ні. Тоді Блас був у кантоні Даретана. З тринадцятого по п'ятнадцяте еґіна. Мені це також відомо. Мені відомі всі його пересування за останні три місяці.

Вартас кліпнув очима. Жарини в люльці замерехтіли, коли його рука почала тремтіти. Мілджін поволі підвівся і став позаду мене.

— У нас є два варіанти, — промовив я. — Або ви поняття не маєте, де Сигнум Ловег була в ці конкретні дні, або ви сказали капітанові неправду, і вона їздила в Талаґрей за вісім днів до пролому. Проте ви не хотіли, щоб Мілджін це знав, тож промовчали, коли він не запитав. Утім, здається, розхвилювалися. Хотіли про всяк випадок забезпечити їй алібі на інший раз, коли вона їздила в Талаґрей, увечері сьомого еґіна, — на ту саму зустріч, яку відвідували двоє інших загиблих Інженерів. Однак ви припустилися помилки — пов'язали її з невідповідною особою. Не пощастило вам. Ви могли би просто змовчати, і тоді ми б ніколи не дізналися. Але тепер ми знаємо.

— Знаєте що? — пробурчав Вартас.

— Що вам відомо, навіщо вона їздила в Талаґрей. Ніхто інший не знав, тож ніхто і не намагався брехати. Проте ви збрехали.

Він знову підніс люльку до вуст. Вона вже помітно трусилася.

— Я не знаю, — тихо заговорив він, — про що ви, в біса, гово...

Тоді Мілджін зірвався з місця.

Я не дивився на нього і тому не сподівався на те, що сталося. Пролунало швидке клацання, наче відмикання замка, і, перш ніж я схаменувся, Мілджін вихопив меч, змахнув ним легко, як соломинкою, — і встромив у ліжко прямісінько між Вартасовими ногами, загнавши клинок по саме руків'я за якихось два пальці від чоловікової промежини.

Вартас закричав, люлька випала з його зубів. Він спробував підвестися, але Мілджін притиснув кулак до його грудної клітки і штовхнув чоловіка назад на ліжко.

— Ти збрехав мені, Сигнуме? — заревів Мілджін. — Ти, сука, збрехав мені?

Я прикипів очима до меча за якихось кілька п'ядей від мого обличчя. Його лезо переливалося не блиском сталі, а хворобливо-блідою білуватою зеленизною.

Вартасові крики перейшли у вереск, і він почав ляскати себе по боці халата. Тоненька цівочка ароматного димку розкручувалася з його одягу над стегном. Я рвучко сягнув рукою в його халат, намацав люльку, яка зсунулася Вартасові під бік, висмикнув її і запхав у чашку з чаєм, де та зашкварчала, зашипіла і згасла.

ТРЯСУЧИСЬ, МОВ У ПРОПАСНИЦІ, Вартас зізнався нам у всьому. Я нюхнув свою попільну пляшечку і слухав.

— Я... я не знаю, у чому там була річ, — він шморгнув носом. — Не знаю, навіщо Ґінк їздила в Талаґрей. Знав тільки, що це стосувалося її кар'єри. Її перспектив.

Мілджін стояв наді мною і дихав важко, як розлючений вепр. Я силкувався зосередитися на Вартасових словах.

— Чому ви так вважаєте? — запитав я.

— Тому що коли вона почала туди ходити, усі її справи налагодилися: омріяні проекти, швидкі підвищення, краща платня. Значно вища платня, по правді, за роботу на Командира Бласа.

У моєму тілі напружився кожен м'яз.

— Командира Бласа? Вона працювала з ним?

Вартас кивнув.

— Що вона робила для нього?

— Напевно, якісь інженерні штуки. Діаграми, мости і таке інше. Я знав тільки, що вона їздила в Талаґрей щокілька місяців, і це приносило гроші. А мені сказала не допитуватися і тримати рота на замку. Як я і робив. Щоправда, їй ніколи не спадало на думку мені подякувати.

Я звернув увагу на його добротний халат, чайну тацю, аромат люльки. Його умови проживання раптом перестали здаватися надзвичайними.

— Скільки разів вона їздила в місто на ті зустрічі? — запитав я.

— Не знаю. Разів десять. Може, й більше.

Це вартувало уваги. Схоже, Сигнум Ловег відвідувала зустрічі значно частіше, ніж решта загиблих Інженерів, про яких я розпитував.

— Я просив, щоб мені відкрили таємницю, — ображено сказав Вартас. — Щоб мене також запросили. Але вона відповіла, що так не дозволено. Мовляв, треба бути обраним. Що робить когось обраним, я не знав. Ну, тобто, дивлячись на решту її ватаги, я не міг розібрати нічого надзвичайного.

Мілджін зацікавлено перезирнувся зі мною.

— Ватаги? — перепитав я. — Якої це ватаги?

— Не скажу, наскільки то була ватага, — пробубонів Вартас. — Просто... просто приятелі, можливо. Товариші. Але вони всі, здавалося, отримали з небес якесь благословення.

— Імена, — кинув Мілджін. — Кажи нам імена, чорт забирай.

— Ч-чорт би це все побрав, — Вартас почав затинатися. — Я просторист, а не карбувальник! Я не тримаю таке лайно в себе перед очима! — він побурмотів якусь хвилю. — Ґінк приятелювала з трьома із них. Може, і ще з кимось, але ці троє трималися з нею купи, — він замислився, обмацуючи пальцем люльковий опік на стегні. — Вандуо, здається, це один із них.

Я кивнув. Принцепс Алаус Вандуо — один із померлих.

— Далі... Здається, її звали Лапа? Лапір?

— Лапфір? — припустив я.

— Думаю, це воно. Мабуть, так. Це воно.

Отже, Принцепс Ата Лапфір. Ще одна з десяти померлих.

— І остання... — Вартас насупився на хвилю. — Останню звали... Джолґалґан. Точно. Так її звали.

Я втупився у нього очима. Тоді зиркнув на Мілджіна, який втупив погляд у мене. Це ім'я було цілковито новим.

— Е-е-е... як? — перепитав я.

— Джолґалґан, — повторив Вартас і кивнув. — Це точно вона. Капітан Кіз Джолґалґан. Я запам'ятав, бо вона була Аптою, єдиною з усіх.

Мої очі засіпалися, поки я перебігав крізь численні імена, почуті за останній день. Утім, Капітана Кіз Джолґалґан однозначно не було серед десяти загиблих Інженерів.

— Ви... ви впевнені у цьому? — перепитав я. — Упевнені, що ця особа була в одному гурті з Ловег та іншими Інженерами?

— Упевнений, — Вартас знову віднайшов свою пиху і задер носа догори. — Я ж сказав вам, що запам'ятав і чому. Постарайтеся слухати.

Мої думки закружляли навколо цієї знахідки. Я перетнувся поглядом з Мілджіном, упізнав на його лиці вираз палкого завзяття і здогадався, що той думає про те саме, що і я.

Ми знаємо, хто вцілів. Одинадцята учасниця гурту. Хтось, хто побував на одній із тих загадкових зустрічей, — і, можливо, вийшов з неї неушкодженим.

— Тоді опиши її, — наказав Мілджін. — Яке на вигляд це дівча?

— Висока жінка, — відповів Вартас. — Дівка. Дуже сувора, дуже серйозна. Лице таке, ніби завжди смокче лимонну кісточку в роті.

— Якої вона була раси? — запитав Мілджін. — Талайка? Ратраска? Курмінка?

— Знаєте... я не міг розібрати, — зізнався Вартас. — Вона мала курмінське прізвище, але вигляд зовсім не курмінський. Занадто висока, і волосся в неї було світле, з цупкими кучерями. Я ніколи не бачив курмінців із таким волоссям.

— Яку посаду вона обіймала серед Аптів? — запитав Мілджін.

— Без поняття. Я ні разу не говорив з нею особисто. Мене ж не запрошували на вечірки, — ображено кинув Вартас.

Ми ще порозпитували його про цю Джолґалґан, та з цього вийшло мало користі. Зрештою, я здався і спробував підійти з іншого боку:

— Чи Сигнум Ловег приносила щось із цих зустрічей?

— Ні, — відказав Вартас.

— Чи вона приносила щось на ці зустрічі? — запитав я. — Документи? Гроші?

— Ні, проте... — він насупився у роздумах. — Проте іноді вона... вона брала із собою щось зі своєї кімнати. Щось маленьке, схоже на монету. Я одного разу помітив, як вона кладе це собі до кишені. Запитав, що то таке, але Ґінк сказала, що не може мені розповідати. Тож я...

— Тож ви вирішили, що це стосується тих зустрічей.

Чоловік кивнув.

— Але я тільки це й знав. Тільки й знав, що були зустрічі, гроші, монета — і жодних запитань. Коли ви прийшли і заговорили про неї, я... я злякався, що там було щось нечисте. Подумав, що вона має право спочивати в мирі з незаплямованим ім'ям, я сподівався, що Командир Блас її покриє...

Я зміряв його поглядом і не помітив брехні. Очевидно, чоловік ще не знав.

— Командир Блас мертвий, — повідомив я.

— Він... він що? — шоковано перепитав Вартас.

— Блас мертвий, — повторив я. — Як і всі інші Інженери, що ходили на ці таємні посиденьки. Імовірно, через ці таємні посиденьки. Тому, якщо вам іще щось відомо, ви мусите розповісти це нам зараз.

— Я більше нічого не знаю!— вигукнув Вартас.

— Точно, хлопче? — притиснув Мілджін.

— Клянуся, що ні! — його обличчя почало кривитися від переляку. — Чому ви двоє розпитуєте про це? Воно якось стосується пролому?

Запала довга мовчанка. Мілджін узяв одну з Вартасових невживаних стрілочеретяних люльок і обнюхав.

— Ти залишишся у своєму ліжку, Сигнуме, — промовив він. — Залишиш собі свої срані гроші. І триматимеш цю розмову в таємниці. Інакше я прийду сюди знову. І оце, — він вказав на діру в ліжку, між Вартасовими ногами, — я зроблю ще раз, лише на шість пальців вище. А тоді ще на шість і ще на шість. Усе ясно?

На Вартасовому чолі набубнявіли краплі поту.

— Як білий день, сер.

— Гаразд, — Мілджін запхав люльку до кишені й поплескав мене по плечу. — Пора забиратися звідси.

МИ З МІЛДЖІНОМ стояли в медикерському коридорі й мовчки міркували, поки навколо нас метушилися доглядальники.

— Отож, — озвався він.

— Отож, сер, — відгукнувся я.

— Маємо таємні зустрічі Інженерів, зустрічі про... казна-що. Поки не знаємо, що саме. Але за участі Командира Бласа.

— Саме так, сер.

— І ми дізналися про Апту, яка могла бути в цьому замішана, — продовжив Мілджін. — Ось тільки... її імені немає у списку померлих.

— Так, сер.

— Потрібно хутко до неї добратися, — сказав він. — І змусити розповісти нам, що, в біса, відбувалося на тих клятих зустрічах. Я накажу хлопцям з Легіону розпочати пошуки. Хоча, може, вона так само мертва. Насаджена на дерево херзна-де посеред поля, просто ми ще її не знайшли, — він зітхнув і потер потилицю. — Тим часом у нас ще є вбивці у чорному з Даретани.

— Так і є, сер.

— Разом із, сам знаєш, деревами, що проростають усередині людей, і всім, що з цього вийшло.

— Так, сер.

Мілджін шморгнув і сплюнув на підлогу.

— Чорт забирай. Що за херня, — він закусив губу, міркуючи. — Знаєш, якби це я мав якусь чарівну монетку, щоб ходити з нею на якусь таємну зустріч, то...

— ...ви не носили б її з собою на морські мури, сер? — припустив я.

— Чорта з два. Точно не носив би. Я тримав би її у безпечному місці.

— Згоден з вами, сер.

Ми постояли у вдумливій мовчанці. Двоє доглядачів прокотили повз нас дерев'яний візок із пронизливо скрипучим коліщатком. На візку їхав чималий скляний контейнер, схожий на акваріум, — проте коли ми розминалися з ним, то не побачили всередині звичної риби. Натомість до дна контейнера причепилася здоровецька зморщена пурпурова морська зірка — а з її спини росла людська кисть.

Коли рука проїжджала повз нас, її пальці ворушилися і посмикувалися, ніби насолоджувалися рухом води. Вона видавалася жіночною — з витонченими нігтями і кісточками пальців.

Ми мовчки провели контейнер очима під верескливі протести коліщатка.

— Здається, Топірак отримає заміну, — зауважив Мілджін.

Я закашлявся і просипів:

— Схоже на те, сер.

Мілджін зачекав, доки скрип візка не розчинився в тиші, і пробурчав:

— Пішли пошукаємо ту срану монету в кімнаті Ловег. Бо якщо зараз хтось викотить морську зірку з прутнем на спині, то я вирублюся, розіб'ю собі голову і сам опинюся в одному з цих клятих чанів.

МИ ЗНАЙШЛИ ПОМЕШКАННЯ СИГНУМА ЛОВЕГ у західному крилі будівлі. Невелика кімнатчина з одним ліжком, скринею, шафою, книжковою полицею, та варто було придивитися — з усіх боків проступали ознаки достатку: якісна і гладенька постіль, піниста й ароматна баночка мильного порошку на підвіконні, а шафа ледь не тріщала від одягу, значно кращого за той, що видавала більшість Іялетів.

Я перейшов паркетну підлогу, поглинаючи кімнату очима.

— Така мала монетка, — замислився я, — може бути де завгодно...

Мілджін оголив зелене лезо свого меча і взявся до роботи.

Його клинок врізався у ліжко, одяг, стіни, прогризаючи тремтилозу і паркет, розтинаючи все, що трапиться на очі.

— Сер? — я збентежився. — Що ви робите?

— Шукаю, — буркнув він, розламав мечем замок на скрині й висипав з неї одяг. — Що ж іще?

— Сер, ми не можемо нищити майно інших офіцерів без поважної причини, я...

— Вона мертва! — обірвав мене Мілджін. — І мури проламано, хай їм грець! І ти не сильно нарікав, коли я ледь не запхав клинок Вартасові в яйця! Женця ради, хлопче, витягни голову зі статуту і подивися навколо!

Мілджін горбився дедалі нижче над щілиною, яку прорубав у підлозі. Зблиснувши мечем, він перетворив щілину на квадратний отвір, близько трьох п'ядей завширшки. Капітан присів над діркою, просунув у неї руку і витягнув бронзову скриньку.

— Ось і приїхали, — промовив Мілджін. — Приїхали, приїхали, приїхали... — він вивчав скриньку. — Ні замка, ні щепних пасток...

— Щепних пасток? — здивувався я.

— Грибок абощо, який росте у щілині й виділяє отруту, якщо її неправильно відкрити... — Мілджін постукав по скриньці. — Звичайна собі скринька. А всередині...

Він відкрив її. Усередині на моховій устілці лежала дуже дивна штукенція: маленька, кругла, тонко різьблена пластинка з бронзи, у яку були вставлені п'ять крихітних скляних пробірочок з різнокольоровими рідинами. Мілджін насупився, нюхнув її і пробурчав:

— Щоб я провалився.

— Що це таке, сер?

— Це реагентний ключ.

Сіпання в моїх очах. Я пригадав, як раніше в Даретані Принцепс Отіріос витягнув крихітну пляшечку чорної рідини і сказав: «Крокуйте впритул до мене, сер. Старенький уже цей вхід, тому може вередувати».

— Для живих воріт і чогось такого? — запитав я.

— Еге... Але такого я ще ніколи не бачив. П'ять різних реагентів? Який би прохід він не відкривав, це, напевно, одне з найзахищеніших місць на землі, — Мілджін встав і скривився. — Пішли перевіримо іншу кімнату.

Ми подалися в помешкання Сигнума Джілкі, коханки Топірак. Знову зблиск і змах зеленого меча. І ще одна бронзова скринька — цього разу захована в стіні — а всередині неї ще один реагентний ключ, такий самий, як і в Ловег.

— Ще один, — пробурмотів Мілджін. — Ще один, — він примружено озирнувся на захід, немовби міг побачити стіни Талаґрею в себе за спиною, і повільно вимовив: — Що за чортівня коїлася в моєму місті?

Я чекав, спостерігаючи за тим, як супляться його брови. Тоді Мілджін стиснув руку в кулак, знову хруснувши всіма кісточками, і прогарчав:

— Бери собі один ключ, а я візьму інший. Ясно? Тепер пішли геть звідси.

Мілджін уже вийшов, але я затримався, обдумуючи свідчення Топірак. Я переглянув гардероб Джілкі, принюхуючись до її одягу, гадаючи, чи вдасться мені вловити той дивний запах, який описувала Топірак.

Тоді мій нюх розпізнав якийсь слід на одному шарфику: слабкий, проте справжній аромат апельцинового листу і якихось прянощів.

Мої очі засіпалися, звіряючи запах зі спогадами. Зненацька я знову опинився в Даретані, згорблений перед спотвореним трупом Тактаси Бласа, підвішеним на деревах. У руках я тримав баночку олії, понюхав її, відчуваючи аромат спецій, апельцинового листу, вина з прянощами і, можливо, ладану.

Он воно що. Шарфик Джілкі пахнув точно так само, як Бласова баночка олії. Точнісінько так само.

Тоді з-за мого плеча долинув Мілджінів голос:

— Коле... ти що, обнюхуєш одяг покійниці?

Я випустив шарфик з рук.

— Уже йду, сер.

Розділ 15

НАЗАД ДО ТАЛАҐРЕЮ МИ ЇХАЛИ МОВЧКИ. Мілджінову грубувату браваду ніби вітром здуло. Він згорбився в сідлі й похмуро втупив очі поперед себе, піхви меча розгойдувалися в нього при боці. Лише коли попереду показалися укріплення й гармати — усі були націлені на нас — Мілджін нарешті заговорив:

— Колись було інакше, — озвався він.

— Даруйте, сер? — перепитав я. — Як це, інакше?

— Усе це нишпоріння й хитрування... — пояснив він. — Колись підтримувати тут порядок — означало ось це... — він поплескав по мечу, — доки всі не вишикуються. Як не крути, це ж трикляте військове місто. А тоді Імперія навчилася заробляти гроші, які взяли й пролізли всюди, навіть тут. Усе розрослось, ускладнилося. Тепер нам потрібні хлопці на кшталт тебе, чиї мізки кишать... Чорт, та я поняття не маю, що у тебе в довбешці, синку.

Я поглянув на нього.

— То ви, сер... Ви не...

— Я не Екзальт, — підтвердив Мілджін. — Мене щепили, просочували й таке інше для сили, швидших рефлексів і загоєння ран. Дехто казав, що таку ж херню дають коням. Але ніщо з цього не міняло мій розум. Іноді здається, що вони тримають мене на службі з якогось хибного почуття обов'язку.

— Ана казала, що ви герой війни, сер, — зауважив я.

Мілджін реготнув:

— Війна, хлопче, — це така справа, що поки вона триває, ти й гадки не маєш, що відбувається, — зате коли вона завершиться, усі навколо до скону розповідатимуть тобі, що ти наробив, — він махнув рукою на вежі Талаґрею попереду. — Так чи інак, тут нам не потрібні герої війни. Потрібні інтригани. Такі, як твоя Ана. Навіть якщо вона й допекла багатьом впливовим людям.

— Справді?

— Ще й як. Така вже біда з тим, щоб розгрібати лайно, — рано чи пізно ти наштовхнешся на когось, хто хотів би своє лайно залишити в неторканій купі. Ти добре обходишся з мечем, парубче?

— Я був найкращим фехтувальником у класі, сер, — відповів я. — Чи не єдиний предмет, з якого мені хоч щось удавалося.

— Це на тебе не схоже. Там, у шпиталі, ти діяв вправно, як медикер зі скальпелем. І десь так само життєрадісно та ґречно. Однак Ухад казав, що ти народився для Юдексу.

— Він так казав? — здивувався я.

— Еге ж, сказав, що ти просрав іспити до всіх інших Іялетів, окрім Юдексу. Їх ти склав на відмінно.

Я скоса зиркнув на Мілджіна. Його слова здавалися щирими, а на обличчі не виднілося слідів підозри. Я спробував розслабитися.

— Менше з тим, іспити не схожі на службу, — продовжував він. — Так само, як статути й протоколи не можуть керувати кожним бісовим розслідуванням. Ти коли-небудь бився, хлопче? По-справжньому?

— Ні, сер.

— Гм, варто б це виправити.

Я знову перевів погляд на Мілджіна. Той видавався серйозним.

— Чому це, сер?

— Ти ніколи не думав, чому Долябру перевели у твій маленький кантончик, — заговорив він, — і то без асистента?

Я кліпнув очима. Це ніколи не спадало мені на думку. Я завжди припускав, що її попередні помічники залишилися на старому місці.

— Подейкують, — промовив Мілджін, — що попередній слідчий асистент Долябри напоровся на вістря меча. На твоєму місці, хлопче, я вивчив би все можливе про самозахист і відростив би собі очі з усіх боків голови, — він сплюнув і подивився на небо: — Якщо хочеш роздивитися, зараз маєш нагоду.

Мій розум усе ще кружляв навколо його попередніх слів.

— Ш-що, сер? — спохопився я.

— Ти задивлявся на схід сьогодні вранці, еге ж? — запитав він. — Але туман був занадто густий. Що ж, тепер він розтанув. Витріщайся, скільки влізе, хлопче.

Я озирнувся через плече. Тоді потягнув коня за віжки і зупинився.

Позаду мене розляглися Талайські рівнини, сяючі й соковито-зелені, проте рельєф не всюди був цілковито пласким: величезні кошлаті горби і пагорки виступали то тут, то там, одні високі, інші осілі, і — що найдивніше — кожен із них був укритий велетенськими пнями прадавніх дерев, наче риб'ячою лускою. Найбільший пагорб був здоровенний, майже як невелика гора, пронизаний вигнутими кам'яними утвореннями, які відблискували блідо-зеленим. Його поверхню вкривали не пні, а свіжі парості, тонкі та витягнуті до неба, зі стовбурами різних чудних кольорів: фіолетового, синього і тьмяно-жовтого.

Я придивився до пагорба і помітив щось поховане у його схилі. Можливо, то була кінцівка, схожа на лапку жука, — проте гігантська, завдовжки з чверть ліги, укрита блідо-сірим панцирем, з дивною клешнею на кінчику. Я замислився, що ж поховане в тому пагорбі.

А тоді мене осяяло: зелені кам'яні утворення у пагорбі були зовсім не кам'яними.

То були кістки. Ребра.

Тіло левіафана не було поховане у пагорбі. Тіло левіафана саме було пагорбом.

Мої руки затремтіли, стискаючи повіддя коня, а очі прикипіли до колосального гірського наросту, вкритого чудернацькими мерехтливими деревами.

— Їхня кров змінює усе навколо, — тихо сказав Мілджін.

Я стривожено озирнувся і зрозумів, що не помітив, як той під'їхав до мене.

— Д-даруйте? — перепитав я.

— Їхня кров, — пояснив Мілджін. — Коли вона торкається ґрунту, трава починає рости, мов на дріжджах. Усюди проростають усілякі дерева й зілля. Деякі дають плоди, які... дещо роблять, якщо їх з'їсти. Зазвичай Апти спалюють трупи, але зараз ніяк. Не під час пролому. Забагато люду навколо і забагато диму.

Мій погляд сягнув поза гігантське, поросле травою, тіло мертвого левіафана, і розгледів, як удалині в'ється широка чорна смуга морського муру, — а там, прямісінько на сході, виднілася крихітна щілина, ледь помітний розрив у кам'яній стрічці. Лише тоді я зрозумів, наскільки далеко прорвався левіафан, яку відстань він перетнув і як близько підібрався для того, щоб знищити Талаґрей, який раптом видався не більшим за мертву тушу переді мною.

Як же дивно було зустріти свого творця у такий спосіб, адже всі чудеса Імперії — від Екзальтів на зразок мене до хрускачів, тремтилози та Мілджінових м'язів — походили від крові цих створінь.

Мілджін повернув свого коня на захід.

— Їдьмо вже. Сонце сідає. Нам варто повернутися до комендантської.

Мої очі затрималися на вкритій панцирем кінцівці, що стирчала з пагорба. Я звернув увагу на колір її покрову — такий блідий і такий сірий — і подумав, що він не надто відрізнявся від кольору моєї шкіри. Тоді відвернувся і поїхав геть.

МИ З МІЛДЖІНОМ розділилися біля талаґрейської Трифекти, хоча він затримав мене на хвильку.

— На, — сказав він, — ти заслужив на це сьогодні, — і витягнув з кишені Вартасову стрілочеретяну люльку, розламав навпіл і простягнув мені половину. — Знайди де-небудь жарівню і покури зі смаком.

Я взяв подарунок і нюхнув його. Кінчик люльки пахнув пряно і приємно.

— Неодмінно, сер.

— Я піду доповідати Ухадові. Ти знайди щось пожерти і вертайся до своєї наставниці. Не сумніваюся, що вона захоче перекопати всю твою голову, — Мілджін підвів очі на сутінкове небо. — Скоро настане ніч, а з нею й комендантська. Тож сиди вдома, у безпеці.

— Ясно, сер.

Мілджін вийшов на подвір'я і зупинився на півкроці, коли почав накрапати дрібний дощик. Він озирнувся на мене і гаркнув:

— Паршивий кінець паршивого дня! — і, криво посміхаючись, покрокував геть.

Я усміхнувся йому вслід. Тоді зачекав, рахуючи секунди, поки постать Мілджіна розчинялася в пелені дощу.

Я відлічив дві повні хвилини. Тоді відвернувся, пройшов повз вхід до вежі Юдексу і прослизнув у бічну вуличку.

Усе в місті зачинялося на ніч. Торговці їжею та корчмарі вигукували останні запрошення, у вогкому повітрі висіли запахи жиру і приправ. Загони Легіонерів обходили вулиці, високо тримаючи ліхтарі й дістаючи свої комендантські дзвінки. Незабаром затримка на вулиці може коштувати серйозного покарання, та в мене ще залишилась остання незавершена справа.

Я на ходу викликав у пам'яті мапу Талаґрею і заглибився у місто. Рона Аристан з Іялету Інженерії, ось уже майже дванадцять років Принцепс-Секретарка при Командирові Бласу. Її адреса закарбувалась у моїй голові, як у розтопленому свинці. Вона жила в західній частині міста, неподалік від Трифекти. І якщо не гаяти часу, то я мав би ще встигнути туди й назад до комендантської.

розділ 16

Я ЗНАЙШОВ РАЙОН, ДЕ МЕШКАЛА РОНА АРИСТАН, ЯКРАЗ КОЛИ вщухнув дощик і бруковані вулиці мокро виблискували в останньому світлі призахідного неба. Тут було менше розкоші, ніж у шляхетському кварталі, що я проминав уранці, але будинки приваблювали: опори з тремтилози, білі папіротеві стіни. Помешкання Аристан розташовувалося в дальньому куті. Я постукав у двері й зачекав.

Тиша. Я постукав ще раз — без відповіді. Тоді втретє — знову без відповіді.

Я відступив на крок від будинку і роздивився його — тихий і темний, усередині не видно світла, жодного май-ліхтаря.Я придивився до грязюки на подвір'ї будинку Аристан, але не знайшов відбитків ніг. За весь цей вогкий день ніхто не ходив тут, окрім мене.

По місту відлунювали перші комендантські дзвінки. Я оглянув місцевість навколо себе, вибрав схованку, яка забезпечила б мені найширше поле зору, і прилаштувався там, піднявши комір мундира від дощу. Я вирішив вискочити на Аристан із засідки, коли вона повернеться додому.

Я прочекав другі дзвінки, а за ними й треті. Вивчав поглядом юрбу, що текла повз мене, і закарбовував їхні обличчя, манери, одяг. Я не впізнав нікого, і ніхто не підходив до дверей Аристан.

Нарешті дзвінки пролунали вчетверте. Я насупився, знову розглядаючи будинок Аристан. Хоч де б зараз носило Бласову секретарку, вона ризикувала потрапити в каталажку за порушення комендантської, напевно, як і я.

Це, звісно, якщо вона збиралась повертатися додому. Або ж вона вже тут була, проте не хотіла чи не могла підійти до дверей.

Мій погляд упав на вхідні двері, і на думку спала недозволена ідея. Собі на біду, карбувальники пам'ятали кожнісіньке почуте правило разом з усіма покараннями за їх порушення. Однак я вже знав, що не заспокоюся, доки все тут не розвідаю.

Я крадькома обійшов будинок, став на коліно біля задніх дверей і сягнув рукою в рукав мундира. Вшиті у підкладку, там ховалися три невеликі залізні дротини, вигнуті в різні форми. Я не використовував їх місяцями, але зараз витягнув з рукава і придивився до замка заднього входу.

Я не те щоб знав, як їх зламувати, радше просто запам'ятав рухи, що відмикали три конкретні замки, над якими експериментував багато місяців тому, під час свого екзальтівського вишколу. Це були зовсім не ті навички, але я сподівався, що тут варто ризикнути. Можливо, замок у цих дверях виявиться схожим на ті, що траплялися мені раніше.

Я обережно вставив у замок відмичку. За нею, приклавши шпильку, відчув тремтіння в очах і дозволив спогадам повернутися й відродити рухи моїх пальців. Я прокрутив шпильку, поворушив відмичкою вниз і вгору, виконав ледь помітний поворот — замок клацнув і відімкнувся.

Я озирнувся навколо переконатися, що за мною ніхто не стежить, і відчинив двері.

Гнилий сморід накотився на мене щільною, приголомшливою хвилею. Я відступив, кашляючи і затуляючи ніс передпліччям, тоді глибоко вдихнув свіже повітря й повернувся до розчинених дверей, щоб зазирнути всередину.

У будинку панував безлад. Шафки розчахнуті навстіж, їх вміст розсипаний по підлозі. Крісла й столи поперекидані. Подушки порізані на шмаття, мохове наповнення вирване клубками. Усюди валялися купи паперу, вирваного з численних книжок. Єдиним предметом, не розтрощеним на друзки, залишався невеличкий далекогляд, розкладений у кутку, — коштовний прилад, як для такого скромного житла.

Схоже, хтось побував тут у пошуках чогось. Цікаво, чи вдалося їм це знайти.

Я озирнувся на вулицю і пересвідчився, що за мною не стежать. Тоді ступив усередину і зачинив за собою двері.

Я ОБЕРЕЖНО ПРОСУВАВСЯ через просмерджений будинок, вивчаючи поглядом непотріб на долівці, розбиті пляшечки реагентів чи колби з-під розчинів, чи подерті книжки. Нарешті дістався до спальні, де мене ледь не знудило від разючого запаху гнилизни. Хтось повитягав із шаф одяг і порвав його на клоччя. Уся кімната тхнула, мов щуряче кубло.

Мій погляд упав на мохове ліжко в кутку. Там, на підлозі, з-під завіси простирадл виднілася пара босих ніг зі скарлюченими, знекровленими пальцями.

Я завагався, а тоді підійшов ближче і подивився на неї.

Труп уже немолодої жінки мусив пролежати тут кілька днів — її шкіру вкривали темні плями від згортання крові всередині. Тіло розклалося настільки, що важко було визначити її расу, та, схоже, вона була худорлявою, кволою жіночкою з густою копицею сивого волосся. Біля її голови розлилася калюжа почорнілої, задавненої крові, хоча самої рани й не було видно.

Я прочинив віконницю, щоби промінь вечірнього світла прорізав морок спальні. Тоді придушив свій розворушений шлунок і нахилився оглянути голову жінки. Біля основи її черепа, прихований серед пасом сивого волосся, темнів рівненький отвір, завширшки з пів мого мізинця. Потріскана цівка засохлої крові тягнулася від отвору вниз. Я ще в житті не бачив такої рани і не уявляв, що могло її спричинити.

Я відступив, вивчаючи тіло очима. Це мусила бути Рона Аристан. Хтось прийшов до неї, шукаючи щось, проте вона або не захотіла це дати, або не змогла.

Я оббіг кімнату поглядом, поки знадвору відлунювали комендантські дзвінки. Мені на очі трапилася перекошена, але неушкоджена картина: на полотні, виконаному густими олійними фарбами, виднілося віддалено знайоме чоловіче обличчя. Щоправда, лише віддалено, адже коли я бачив це лице минулого разу, воно було пробите наскрізь пагонами цяткоскла.

Я став перед портретом Командира Тактаси Бласа. Це вперше мені пощастило побачити чоловіка цілком: суворі, але привітні очі, гордовитий ніс, ледь викривлений від перелому в дитинстві, темна курмінська шкіра з відтінком знайомої сіризни. Вродлива гонориста людина, подумалось мені.

Я задер голову і нахилився ближче. У кутку дерев'яної рами виднілася вм'ятина. Тоді я розгледів ще кілька: другу вм'ятину вище і третю внизу, ніби цей портрет свого часу часто пересувався, стукався і терся об щось.

Я замислився на хвилю. Тоді зняв картину з гвіздка і розвернув.

Ззаду полотно було заклеєне щільним пергаментом; проте у верхньому правому кутку хтось обережно його надірвав.

Я потряс картину в руках. Усередині щось заторохтіло. Я перекинув портрет і підставив долоню під надірваний кутик.

Щось маленьке й блискуче випало з-за полотна і впало мені в руку: ключик.

Я підніс його до тьмяного світла з вікна. Простенька річ, зроблена з яскравої рожевуватої бронзи, — ключ до звичайного замка чи звичайних дверей. Я покрутив його в руці, розмірковуючи: навіщо ховати цей ключик у такий спосіб? Чи це його шукав непроханий гість?

Я насуплено озирнувся на тіло Аристан. Тоді поглянув на зачинене вікно спальні.

У моїй голові почала формуватися ідея.

Я повернувся у головну кімнату, де перед зачиненим вікном стояв далекогляд на підставці, штовхнув віконниці — повільно виглянув, чи хтось, бува, не стежить за мною, — і приклав око до далекогляда.

Окуляр був налаштований на групку будиночків на пагорбі за пів версти звідси, значно менших за цей дім. Непоказні хатинки були збиті лише з папіроті, зі щільно затуленими віконницями.

Проте одна пара віконниць — якраз у самісінькому фокусі далекогляда — відрізнялася від решти: з віконної щілини звисав клаптик яскраво-блакитної тканини. Жоден з решти будиночків не мав такої прикраси.

Я відхилився від далекогляда і примружився на будиночок удалині та на блакитну плямку, звішену з вікна.

Можливо, це якийсь сигнал, який Рона Аристан спостерігала з цього ж таки вікна?

Мій погляд упав на бронзовий ключик у моїй руці— Тоді я знову припав до далекогляда, зрушивши його трохи, щоб роздивитися двері будиночка: на них виднівся блиск рожевої бронзи, імовірно, такої ж, як і металевий ключ у моєму кулаку.

Я ВИСЛИЗНУВ через задні двері під мжичку на вулиці, стискаючи між пальцями ключик. Удалині досі відлунювали комендантські дзвінки. Я повільно підкрався до простенького будиночка, пасучи очима провулки та вікна.

Ніде ані руху. Тиша і спокій.

Я підійшов до передніх дверей — модель дверної ручки і замка справді підходили під ключ — приклав вухо і прислухався. Зсередини не долинав жоден звук, тож я вставив бронзовий ключ у замок і прокрутив його. Двері клацнули і відчинилися.

Усередині виявилася проста, убога кімнатчина, де з обстави тільки й було, що підлога, стеля і стіл зі стільцями. Я зачинив за собою двері й тихо ступив уперед, роззираючись у пошуках зловмисників.

Проте на очі не потрапило нічого, окрім жмутка кольорових клаптиків, підвішених на гачку біля зачиненого вікна: червоних, синіх і зелених. Чуття мене не підвело — це були різні кольори для різних сигналів, за якими хтось стежить. Либонь, як сигнальні вогні на морських мурах.

Я обдивився злиденну порожню хатинку. Тут не було ліжка — отже, навряд чи кімната призначалася для житла. Однак я не мав поняття, що тут могло відбуватися такого, щоби подавати про це сигнали.

Я пройшовся по паркету, простукуючи його носаком взуття і дослухаючись до скрипу чи порожнього гулу. Намарно. У тумбочках теж не знайшлося нічого. Тоді зазирнув у шафу для одягу.

На дні стояла невеличка скриня, вирізьблена зі світлого дерева з бронзовою кришкою. Я спробував її відчинити і зрозумів, що та замкнена. Моя рука знову витягнула відмички з рукава, уболіваючи, що мені пощастить і вдруге за сьогодні. З першої спроби в мене нічого не вийшло, як і з другої. Але спробувавши свій третій завчений метод, я почув задовільне клацання і повільно підняв кришку скрині.

Зазирнув усередину.

Витріщив очі. Тоді зачинив скриньку.

Я ще раз оббіг поглядом хатинку пересвідчитися, що тут нікого немає. Тоді сковтнув, відчинив скриню знову і прикипів до неї поглядом, не в змозі повірити власним очам.

На дні скрині лежала міцно зав'язана шкіряна торбинка; а поруч із нею — стосик продовгуватих, товстих срібних табличок, чистих і блискучих, завбільшки з мою долоню, — і на кожній була вирізьблена емблема Іялету Скарбниці.

Я взяв до рук одну табличку і роздивився її у тьмяному світлі. Крихітний напис повідомляв: «ОДНА ТИСЯЧА ТАЛІНТІВ ВЕЛИЧНОЇ І СВЯЩЕННОЇ ХАНУМСЬКОЇ ІМПЕРІЇ».

Я поклав срібну табличку, відчуваючи запаморочення. Раніше тільки чув про монети в тисячу талінтів, але ніколи не бачив жодної, ба більше, не сподівався потримати її у руках.

Замислено покрутивши монету в руках, я вийняв свій ножик і провів вістрям по табличці, випробовуючи її, — срібло і на поверхні, і всередині. Отже, справжній імперський талінт.

Я повиймав решту монет і склав їх на підлозі перед собою. Якщо очі мені не брехали, там набралося сім тисяч імперських талінтів — однозначно більше грошей, ніж мені щастило побачити за ціле життя.

Я сидів на підлозі, у мене трусилися коліна, серце калатало в грудях. Що це за чудна хатинка. Що, в дідька, тут відбувається?

Потім знову зазирнув у скриньку і вийняв шкіряну торбинку. Обережно розв'язав її, схвильований, які ще малоймовірні знахідки можуть чекати всередині. Можливо, шматок титанової кістки, або ключі до імператорового Санктуму.

Та найпершою з торбинки випала далеко не така цікава річ: імперська перепустка, шкіряна книжечка з металевим жетоном, що засвідчувала право власника перетинати третю стіну Імперії і подорожувати із Зовнішнього Кола в третє. Спереду на обгортці офіційним синім чорнилом було написане ім'я «Рона Аристан». Я погортав сторінки, читаючи печатки з кантонів третього кола, у яких бувала жінка: у третьому колі значно ретельніше дбали про зараження, ніж у Зовнішньому, тому сумлінно відстежували всіх приїжджих.

Схоже, Рона Аристан раз у раз їздила у чотири кантони третього кола: Кабірґу, Джульдіз, Бекініс та Мітраль. Напевно, вона відвідувала кожен з них щонайменше раз на рік за останні дев'ять літ.

Я застогнав від здивування і відтворив у пам'яті мапу Імперії: ці чотири кантони лежали переважно на рівнинах, де за безпечними мурами вирощувалися зерно і реагенти. У моїй голові не вкладалося, навіщо могла їздити в такі місця секретарка талаґрейського Інженера. Зрештою, мені також не спадало на думку, як вона померла і навіщо заховала сім тисяч талінтів у порожній хаті за кілька вулиць від власного житла.

Я відклав перепустку на стіл, запхав руку назад до торбинки і витягнув звідти останню знахідку. Її вигляд змусив мене завмерти, адже та виявилася більш знайомою за інші.

Я підняв її у тьмяному світлі: невеличкий бронзовий диск зі скляною пробіркою всередині, де хлюпалася чорна рідина.

Реагентний ключ. Іще один, третій, після тих двох, що знайшли ми з Мілджіном. Та цей ключ був не таким вишуканим, ніж ті, що належали мертвим Інженерам, і містив лише одну пробірку, отже, призначався для менш захищеного проходу.

Я вивчав три по-різному цінні речі, розкладені на долівці переді мною: реагентний ключ, перепустку і сім тисяч талінтів.

— Гм, — пробурмотів я вголос.

Не уявляючи, що робити далі, я відкрив карбувальницьку сумку й обережно склав усе досередини, загорнувши срібні монети в хустинку, щоб вони не дзеленчали. Тоді надійно заклацнув сумку, вийшов, зачинивши за собою двері, крадькома вибрався під мжичку і щосили помчав до Трифекти під гул останніх комендантських дзвонів.

Розділ 17

КОЛИ Я ЗАКІНЧИВ СВОЮ ДОПОВІДЬ ПЕРЕД АНОЮ, ТО ПРИЄМНО здивувався, що вона завмерла, сидячи на краєчку ліжка, збита з пантелику. Вона розтулила рот, щоб заговорити; тоді зупинилася, обмірковуючи свої слова; тоді затнулася ще раз і ще раз, наче в неї назбиралося до мене стільки запитань, що жодне не могло проштовхатися крізь її вуста.

Урешті-решт Ана спромоглася витиснути із себе:

— Покажи-но мені один із тих талінтів.

Я витягнув одну з громіздких срібних монет і подав їй. Вона покрутила її в руках.

— Отож... дозволь мені уточнити, Діне, — заговорила Ана. — Ти що... просто швендяв по місту... маючи в сумці сім тисяч талінтів? Ніби це лантух капусти на закваску?

— Е-е-е... так, мем.

— Санктум свідок, — зітхнула вона. — І люди вважають, що це я довбанута! І ти не заховав один із них собі у чобіт абощо, правда ж?

— Е-е-е... ні, мем. Це схоже на надійний спосіб накликати більше лиха на свою голову, тоді як мені й так лих вистачає по горло.

— Як же надихає чути від тебе мудрість! Проте... проте й у твоїй словесній блювоті не бракувало одкровень! Таємні зустрічі! Уцілілий утікач! Убиті секретарки, що потайки катаються по всій Імперії! І не лише торба з нечуваним багатством, але три реагентні ключі, знайдені за один-єдиний день? — якусь хвилю вона напружено дихала. — Що ж. Ну що ж! Мені знадобиться глибоке занурення, щоб у всьому цьому розібратися.

Ана встала на ноги.

— Глибоке що? — не зрозумів я.

— Мене вже давненько не доводили до такого, — пробурчала вона, підійшла до однієї зі своїх величезних книжкових скринь, згорбилась і почала вигрібати книги оберемками, — та коли якась справа й вимагає цього, то це наша, — Ана сердито озирнулася на мене. — Хлопче, годі дивитися, як я гарую. Ану, допоможи!

Я приєднався до вигрібання книжок, доки скриня не спорожніла. Це була одна з небагатьох Аниних особистих речей, старезна громіздка потороча, яку слідча вперто вимагала взяти із собою; утім, щойно скриня спорожніла, виявилося, що зсередини її дно не дерев'яне, а вкрите м'якою підстилкою, майже як лежанка для тварини.

— Це забере трохи часу, — Ана натягнула пов'язку на очі. — Мені просто необхідно трохи помізкувати над цим, перш ніж вирішувати про подальші дії. Усамітнення сприяє роздумам, — вона залізла в скринисько і всілася на дні. — Можеш почекати тут, тільки не надто мацай мої кляті речі. Я знатиму, що ти зрушував з місця!

— Але, мем, — розгубився я, — що ви зби...

Ана гримнула кришкою скрині над собою. Я остовпів. Ізсередини долинуло приглушене гупання, ніби вона вмощувалася зручніше, а потім запала цілковита тиша.

Я роззирнувся навколо, не певний, що робити. Тиша затягувалася.

Мій погляд упав на торбу талінтів біля моїх ніг, і на думку спало, що якби я зараз захотів, то міг би просто забратися з ними геть. Утім, я вирішив, що шанси на успіх самотнього юного злочинця з купою грошей за плечима на дорозі, обставленій патрулями і часто обсидженій кровожерливими дезертирами, будуть близькі до нуля, якщо не нульові. Тож замість пограбування я обрав приготувати чай.

Я відчинив Анине вікно і сів біля нього, попиваючи чай і вкотре впиваючись нічним краєвидом Талаґрею. Після всього, що було сьогодні виявлено, перебування в місті видавалося не надто безпечнішим за мої ліниві фантазії про крадіжку та втечу. Це місце мало служити наріжним каменем усієї Імперії; проте мені вистачило одного дня, щоб викрити його прогниле нутро.

Нарешті Ана різко відкинула кришку скрині й підвелася з неї, мов проклята душа з могили. Тоді зупинилася, відчувши в кімнаті легкий вітерець.

— Зачини це кляте вікно! — гиркнула вона. — Що ти хочеш зробити зі мною, хлопче? Я намагаюся думати!

Я незграбно схопився, розливши чай на свій мундир Юдексу, і гримнув віконницями так, ніби за вікном лютувала злива, а не стояв мирний вечір.

— Перепрошую, мем. Я не хо...

— Розум потребує ізоляції, щоб зосередитися, — напосілася Ана. — Коли бажаєш не робити нічого корисного, вибери кабінет з гарним краєвидом. Але коли ти хочеш розбиратися з проблемами, то... сука, — вона послизнулася на купі паперів, коли ставала на підлогу, і ледве втрималася від падіння за край скрині.

Вона закінчила вилізати і ще якийсь час бурчала до себе.

— Гаразд. Ти зробив чаю, Діне?

— Так, мем.

— Тоді я вип'ю чашку.

Ана всілася на ліжко, і я налив їй чаю.

— Перш за все... Я маю запитання, — вона скувала мене страхітливими очима. — Я прагну відповідей про дещо, зроблене тобою.

— Е-е-е, т-так, мем? Я зробив щось не так?

— Ага! Геть не так! Якого дідька ти не зізнавався мені, що вмієш зламувати замки?

— Ой, — я зіщулився. — Ну, я не зовсім це вмію, мем. Лише завчив напам'ять рухи, які відмикають три базові типи замків.

Ана ледь не спопелила мене поглядом.

— Це... хлопче, та в цьому й полягає зміст фрази «вміє зламувати замки»! Що за маячня! Що ще ти, в біса, вмієш робити?

Я простягнув їй чашку.

— Здається, у мене виробляється стійкість до словесних образ і божевільних запитань, мем.

Ана знову пропалила мене очима.

— Я ще захочу повернутися до твого зламування замків, Діне... Проте наразі берімося розбирати справу, починаючи з Капітана Кіз Джолґалґан. Вона страшенно мене цікавить.

— Оскільки вона може бути єдиним свідком отруєння?

Повільне сьорбання чаю.

— Ні. Я радше бачу її вбивцею, — вона витерла губи накидкою.

— Перепрошую? — остовпіло запитав я.

— Я про те... хто частіше за всіх має справу із зараженнями? — Ана розмірковувала вголос. — Апти. А тепер ти кажеш, що якась Апта ходила на всі ті таємні збори Інженерів? І вона, можливо, єдина, хто вцілів після цього?

— Ви... справді вважаєте, що ця Джолґалґан могла бути отруйницею, мем?

— Може бути! — підтвердила Ана. — Я, звісно, ще поки не маю всіх відповідей. Без поняття, чому їй стрілило в голову повбивати всіх своїх друзів або чому вона обрала для цього найсхибнутіший спосіб у сраній історії. І чи вона й справді намірялася заодно розвалити морський мур і поставити цілу кляту Імперію під загрозу! Та все ж... складається! Хоча це лише мізерні уривки інформації, вони потрохи складаються докупи. Капітан Мілджін уже точно сповістив Легіон, що потрібно виглядати цю Джолґалґан. Але прошу, Діне, доберися завтра до Нусіс і подивися, що зможуть накопати Апти. Вони мусять зберігати записи про видозміни цієї жінки. Я хочу знати, що ця Джолґалґан може робити, де вона бувала, на яких посадах служила, а також усіх і кожного, хто міг служити пліч-о-пліч із нею. Подивимося, чи справдиться моє передчуття.

— Ясно, — відповів я.

— Гаразд. Тепер до реагентних ключів! Покажи мені їх, будь ласка.

Я витягнув обидва: той, що ми з Мілджіном відшукали у помешканні Джілкі, і той, який знайшовся у порожній хатині біля житла Аристан, — і простягнув ключі Ані.

— Що за чудасія, знайти три ключі за один день... — Ана піднесла ключ Джілкі до ока. — Мілджін таки не помилився. Це ключ до надійно захищеного проходу. Гадаю, хіба що банки Імперської Скарбниці потребують п'ятьох і більше реагентів... Дух захоплює. Зате ось цей... — вона приклала до ока другий ключ, вдивляючись крізь нього, наче крізь крихітний далекогляд, — цей геть не такий. Простенький, неприкрашений... Санктум знає, для якого він проходу, — Ана прикусила губу на мить і знову підняла покращений ключ, який знайшовся в житлі Джілкі, — проте я таки схильна вважати, куди веде ось цей, — бо він точно мусить відмикати місце, де отруїлися всі наші Інженери.

Я кивнув:

— Кімната, будівля чи покої, де вони таємно зустрічалися.

— Точнісінько. А це неабияка знахідка! Молодець. Якщо все йде як треба, то Капітан Строві зараз обходить Талаґрей і збирає у всіх виробників папіроті всі замовлення за останні чотири тижні. Якщо ми знайдемо приміщення, у якому ні сіло ні впало замінили всю папіроть... і в тому приміщенні також знайдеться реагентний прохід, а цей ключ успішно його відчинить...

У моїх вухах почала пульсувати кров.

— То це і буде місце отруєння.

— Авжеж! А ще ти, любий Діне, з'ясував для нас часовий проміжок усіх подій: вісім ночей до пролому, шосте число цього місяця. Якщо все інше складеться, ми побачимо, чи ця зникла Джолґалґан бувала в тому місці в той час, — і що вона там робила, і куди звідти подалася. І хтозна, як вона пов'язана з убивством Командира Бласа більш ніж два тижні тому.

Мій погляд повернувся до торбини талінтів.

— Я... не думаю, що всі ці гроші якось стосуються справи, мем?

— Хоча це й видається очевидним, я... не впевнена, — зітхнула Ана. — Щиро кажучи, твої відкриття про Бласа такі надзвичайні, що в мене майже голова поважчала... Бо раптово виявляється, що він не просто трохи зловживав, приймаючи від Хаз розпусні вакації у їхніх маєтках, — а що він, можливо, найпродажніший імперський службовець на нашій пам'яті! І мене турбує... Що, коли продажність не обмежується одним Бласом? — вона повернула зав'язані очі до зачиненого вікна. — Що, коли інші службовці також замішані в цьому по вуха?

Запала напружена тиша.

Від усвідомлення її слів по моїй шкірі поповзли мурахи.

— Ви говорите... про слідчу команду? Переживаєте щодо наших колег?

— Ще й як, — тихо відповіла Ана. — Станом на зараз, розслідування тут велося не дуже добре. Хтось мав би заглибитися в Бласову справу. Труп Аристан досі мали б знайти. Проте я неохоче припускаю злий намір, коли некомпетентність пояснює щось краще... Гм, покажи-но мені ту перепустку.

Я подав їй книжечку. Ана хутко прогортала її, перебігаючи пальцями сторінки.

— Що за брудні оборудки! Оборудки, які очевидно змушували Бласа тримати гроші у значно менш офіційному місці, ніж банк Імперської Скарбниці, де командир з такими сумами на рахунку привернув би увагу. Тож якщо мадам Аристан мандрувала туди-сюди між Талаґреєм і цими чотирма кантонами: Кабірґою, Джульдізом, Бекінсом та Мітралем... Що ж, — Ана з ляскотом згорнула перепустку, — напевно, вона служила міхоношею.

— Міхо... чим, мем?

— Посильним, людиною, яка перевозить гроші. Блас, певно, посилав її у третє коло, щоб або платити комусь, або отримувати плату від когось. Кращої міхоноші годі й шукати: бо хто стане придивлятися до старенької іялетської секретарки? Утім... за що саме Блас платив чи то отримував плату? Чим, у біса, займався той паршивець? Цього ми поки що не знаємо. Але воно мене муляє.

Якийсь час Ана погойдувалася вперед-назад, задерши голову і примруживши жовті очі. Я мовчки дав їй поміркувати.

— Що ж, Діне, — заговорила вона. — Маю до тебе ще одне запитання.

— Т-так, мем?

Вона натягнула свою пов'язку так, що з-під неї було видно одне жовте око.

— Як ти гадаєш, наскільки ймовірно, що Рону Аристан і Командира Бласа вбила одна й та сама людина?

Я зважив цю ймовірність, перебираючи всі свої спогади з трепетом очей. Мені знадобилося чимало часу на роздуми.

— Гадаю... гадаю, малоймовірно, мем? — припустив я нарешті.

Ана задоволено кивнула.

— I чому ж так?

— Одне вбивство було... ну, більш прикладним. Більш типовим. Убивця вдерся в дім і... зробив щось із головою жертви. Можливо, ударив ножем. І ніхто ні про що не дізнався. Зате друге вбивство було більш складним і вимагало значно більше підготовки. Довгострокових планів. Та й спосіб убивства був вельми незвичайний. Ці два випадки якісь занадто різні.

— Мушу визнати, якщо когось раптово розриває зсередини буйна рослинність, — то від незвичайності можна й обісратися, — в'їдливо погодилася Ана. — Проте, гадаю, ти правий. Тепер, Діне, нам ідеться про двох убивць. Двох убивць із двома різними підходами і двома дуже різними наборами мотивів. Найочевидніший висновок щодо цього нового вбивці — це те, що він наводить лад. Блас помер, але залишилися його зв'язки з усіляким брудом. Отож убивця має прибрати все, що могло би пов'язати Бласа з масштабною корупцією... зокрема будь-яких людей, яких невигідно залишати живими.

— Але... ми поняття не маємо, ким може виявитися цей новий убивця, правда ж, мем?

Ана застигла непорушно, схиливши голову.

— Кажеш, отвір у голові... — стиха озвалася вона. — Скажи мені: він був дуже маленький? — Ана підняла долоні за чверть пальця одну від одної. — Ось такий, скажімо?

— Так, мем. Десь такий.

— I на тілі не було інших ран чи синців?

— Я не бачив жодних, мем.

— Ну й дивина, — Ана перейшла на шепіт. — Ти... ти знаєш, наскільки важко пробити людський череп, Діне?

— Я, е-е-е, ніколи не пробував це власноруч, мем.

— Це доволі важко. Таке вимагає надприродної сили і швидкості. Особливо швидкості. Необхідний стрімкий ривок і відповідні знаряддя... Як бачиш, це все-таки збиває з пантелику.

Запала ще одна мовчанка, ніби Ана провалилася в сон наяву.

— Ви колись бачили такі смерті раніше, мем? — повільно запитав я. — Чи радше такі вбивства.

Ана довго не відповідала. Коли вона нарешті заговорила, її голос звучав тихо і лагідно:

— Ось що ми зробимо: найперше завтра ти віднесеш це до Нусіс, — Ана підняла простий реагентний ключ, знайдений у схованці Аристан.

Я взяв ключ від неї.

— І для чого він здався Нусіс?

— Що ж, якщо я маю чітке уявлення, що відмикає той інший ключ, щодо цього я не маю зеленого поняття. Тим часом Апти знають техніки, за якими можна реконструювати багато реагентів. Нам не вдасться з'ясувати, який конкретно прохід відмикає цей ключ, однак Нусіс зможе розповісти нам, який різновид проходів він відмикає. Розробка проходу, порода — і за рахунок цього можна звузити пошуки.

— Гаразд. А як же гроші, мем?

— Гроші та перепустка стануть... у пригоді, — повільно вимовила Ана. — У пригоді, щоб визначити, чи наші колеги по розслідуванню і справді віддані слуги Імперії. Бо мене досі непокоїть, Діне, — чому вони не розвідали більше про Бласа? Чому не розшукали Аристан? Це ж стандартні протокольні кроки! Невже хтось із них знав, що Аристан було вбито? Невже вони знали про Бласову розгульну корупцію? — вона підняла голову. — Чи могла нас зрадити Каліста? Здається, вона полюбляє дорогі й вишукані речі. Чи, можливо, це Нусіс? Вона ж співпрацювала з Бласом на Радах Консервації. А може, це Ухад, ослаблий від старості, охочий заробити собі вигоди для останніх днів? Або навіть Мілджін? Або ж тут не було жодного злого умислу, лише звичайнісіньке недбальство? Я не знаю.

Напружена мовчанка. Всередині мене накипав непереборний жах.

— І... як же гроші стануть у пригоді, щоб відповісти на ці запитання, мем? — я спромігся на слово.

— Ну що ж, Діне, — Ана втомлено всміхнулася. — Ти візьмеш гроші та перепустку... і прилаштуєш це біля трупа Аристан. Так, щоб їх було легко знайти. Тоді я попрошу Ухада зробити обшук... і побачимо, яка частина цих грошей повернеться до нас.

Я остовпів від переляку.

— Спершу ви хотіли, щоб я втікав з нашого власного розслідування, а тепер пропонуєте сфабрикувати сцену вбивства?

— О, це невелике фабрикування, — відмахнулася вона. — Я ж не прошу тебе когось закатрупити чи щось таке! Можеш вважати, що це просто дуже нетиповий спосіб передавати докази слідчим.

— Але... Тобто... Мем, ми ж провели тут заледве добу, — запротестував я. — І ви вже слідкуєте за самими слідчими?

— Ну, так, — огризнулася вона. — Тому що ми — довбаний Юдекс, Діне! Ми ті, хто наглядає за Імперією від імені самої Імперії! А тут коїться щось жахливо нечисте! Можливо, річ у проломі, можливо, у недбальстві... можливо, у бозна-чому ще. Але мені необхідно це знати, щоб зрушити з місця.

— А що я маю робити у цій виставі, мем? — запитав я. — Мені що, попертися з Мілджіном у будинок Аристан і вдавати там здивування?

Ана замислилася.

— Доречне запитання. Брешеш ти до одного місця, Діне. Зробимо так: я скажу їм, що відіслала тебе до Нусіс, накажу відправити Мілджіна на обшук і особисто залишуся з Ухадом та іншими, щоби простежити їхні реакції. Це буде вельми обтяжливо для мене — уся ця балаканина — але справа таки важлива...

— А якщо мене впіймають на місці злочину? — розсердився я. — І закують у кайдани, і позбавлять посади й рангу?

— Тоді я піду до Вашти, — відрубала Ана. — І покажу їй себе.

Я не повірив власним вухам, але її намір звучав серйозно.

— Ви що, збираєтеся вивищуватися над сенешалкою? Висказати їй усе, що думаєте?

Ана застигла, мов камінь. Вона немовби обертала ці слова у своїй голові, приміряючи, наскільки вони доречні. Тоді Ана оскалила зуби і нахилилася вперед; у її очах зайнявся дивний лиховісний блиск, небачений раніше: я не бажав дивитися на нього і не наважився б суперечити.

— Я так і зробила б! — вигукнула вона радісно. — Розповіла б їй усе, що знаю. І вона стала б на наш бік. Бо хто б не став, Діне? Ми приїхали перевіряти основи оборони Імперії, — а це, само собою, починається з перевірки надійності її найважливіших службовців. А тепер, хлопче, шуруй спати. Якщо, звісно, зможеш заснути.

Розділ 18

НАСТУПНОГО РАНКУ Я ПРОКИНУВСЯ ВДОСВІТА, ОДЯГНУВСЯ, узяв торбу з кількома тисячами талінтів і перепусткою — вона немовби поважчала за ніч — а тоді спустився по сходах і вислизнув на вулицю.

Талаґрей знову оживав гамором безлічі поважних і досвідчених офіцерів, що бралися до своїх обов'язків. Я крокував серед них, нестерпно свідомий кожного свого руху, силкуючись контролювати власну ходу, поставу і манери. Раптом я крокую зашвидко? Чи хтось, бува, не розчув приглушене подзенькування в моїй торбині? Утім, ніхто не звертав на мене жоднісінької уваги. У цьому місті панували значно важливіші клопоти. Я не замикав задні двері в будиночку Аристан, тож було нескладно вдруге відчинити їх і прослизнути всередину. Знову ж таки в ніс ударив жахливий трупний сморід. Я прокрався через будинок, як звичайний собі грабіжник, і знайшов Аристан усе ще в її спальні, з посинілими скарлюченими пальцями на босих ногах.

Моє серце закалатало від вигляду її тіла. Я оббіг поглядом кімнату, мізкуючи, де заховати скарб так, щоб його знайшли Мілджін з Ухадом. Тоді мені спало на думку: хіба вчора я не бачив Мілджіна за обшуком? Мені вже знайомі його підходи.

Я підійшов до ліжка з іншого боку, присів, витягнув ножик і підважив дошку в підлозі. Під нею знайшлося небагато місця, але цілком достатньо. Я акуратно запхав у дірку сім товстезних монет і перепустку. Тоді вставив дошку на місце, широким кроком повернувся до дверей, визирнув крізь щілину і, переконавшись, що в провулку нікого немає, поспішив геть; серце досі тріпотіло в мене під ребрами.

Я встиг повернутись у вежу Юдексу до обіду, видерся сходами і п'ять разів постукав у двері Ани — сигнал, що справу зроблено. З-за дверей пролунало співуче «Дякую!», і я збіг по сходах, раптово злякавшись, що хтось із тутешніх службовців спробує мене перепинити.

Але нічого не трапилося. Я витер піт із чола і подався на своє наступне завдання.

Яке ж чудне то було відчуття: майже всю свою кар'єру я пробув зразковим службовцем, зате, приєднавшись до Юдексу, став справжнім злочинцем.

— УСЕ ГАРАЗД, СИГНУМЕ? — запитала Нусіс. — Ти якийсь мов на голках.

— Д-даруйте, мем? — спохопився я, знову витер змокріле чоло й оббіг поглядом кабінет, ніби це міг помітити ще хтось. — Ой, прошу вибачення.

— О, не варто, — заспокоїла мене Нусіс, — я просто захвилювалася, чи це раптом не побічна дія твоїх нових імунних щеп. Або, можливо, ти таки підчепив щось на Рівнинах Шляху, — вона зацікавлено нахилилася до мене через свій стіл. — Ти часом не помічав якогось незвичного посіпування, коли справляєш потребу?

Я завагався, що на це відповісти.

— Гадаю, це всього-на-всього стрес від роботи, мем, — то була чесна відповідь.

— Розумію... Що ж, якщо тобі знадобляться збудливі чи заспокійливі засоби, звертайся до мене. Я маю повно цього добра на вибір, і більшість цілком безпечні. Отож... ти, здається, приніс мені реагентний ключ?

Я передав їй простеньку бронзову пластинку, знайдену в порожній хатинці Рони Аристан.

— Так, мем. Знайшовся вчора серед майна осіб, яких ми обшукували. Сподіваюся, ви зможете перевірити його для мене, — я спітнів ще більше, хоча це й була правда до останнього слова.

Нусіс роздивилася ключик. Вона більше не нагадувала веселого червоного пурхай-дрозда, за якого я вважав її спочатку, — рухи Нусіс сповільнилися, а обличчя видавало затяжну нестачу сну. Причина цього була очевидною: на її письмовому столі громадилися гори пергаментів, які могли би позмагатися з Аниними паперовими морями. Мені також довелося чекати годинами, перш ніж потрапити до Нусіс: напевно те, над чим вона працювала, було навіть важливіше за зустріч із представником Юдексу.

— Гм... — протягнула Нусіс, придивляючись до ключа, — доволі недбала робота. Проста бронза, з олов'яними зубцями і грубуватим містком. Геть непрофесійно. І я не вловлюю ніяких помітних випарів... хоча, можливо, їх перебивають мої препарати.

Вона махнула рукою на численні пляшечки та контейнери по всьому лабораторному кабінеті. Я задивився на одного з багатьох червів, який глибокодумно вивчав кришку своєї скляної в'язниці. Нусіс понюхала ключ:

— На жаль, не можу вловити ніяких знайомих запахів. Зрештою, я не маю нюхових видозмін, лише зорові. Утім, можна зробити стандартні тести — випробувати ключ на чутливих рослинах, грибах та інших індикаторах, які покажуть, чи є там феромони, варті уваги. Можна спробувати?

— Зробіть усе, що може допомогти, мем, — відповів я.

— Пречудово. Далі... — зітхнула Нусіс. — Те інше питання. Капітан Кіз Джолґалґан, так?

— Усе правильно, мем, — я кивнув головою в бік паперів: — Я сподіваюся це все не її стосується?

— Це? Ой, ні. Це схвалення від Ради Консервації. Легіон готує нове озброєння, щоб відбиватися від титанів після пролому. Воно містить багато щеп і видозмін — здебільшого вибухових, — вона обвела рукою стіну позаду себе, де рядочком стояли банки з темним порошком. — Якийсь різновид гармати. Мені треба переглянути й заповнити документацію, яка підтверджує, що жодна з цих видозмін не зможе вирватися за межі кантону і наробити біди, — Нусіс опустила закислі очі на решту пергаментів, — проте мені не звикати до бюрократії. Останнім часом я більше займаюся папірцями, ніж реагентами. А все-таки мені цікаво... чому ти запитав про цю Джолґалґан?

Я переповів їй учорашні допити Інженерів і все, що розвідав із Мілджіном.

Обличчя Нусіс затьмарилося настільки, що я аж забув про свої переживання.

— Ясно, — заговорила вона стримано. — Що ж, мушу з прикрістю повідомити, що всі, хто знав Капітана Джолґалґан, загинули.

— Загинули? Справді, мем?

— Так. Вона служила у Дванадцятій Когорті Аптів. І ціла та когорта загинула поблизу Сапфіра під час пролому. Навіть тіла не вдалося забрати. Жахливий випадок. Боюся, вам нікого буде допитувати.

— А як же Джолґалґан? Вона також...

— Її становище... це інше, — Нусіс повернулася до свого сейфа і призупинилася. — Чи не міг би ти, будь ласка, знову відвернути погляд, Сигнуме?

Я відвернувся, поки вона виконувала клопітку послідовність відмикання свого сейфа. Відчинила його і витягнула згорток пергаменту. Тоді взяла реагентний ключ зі столу і поклала у сейф поряд із численними коробочками імунних щеп.

— Хай наразі побуде тут... як-не-як це ж доказ, правда? Менше з тим. Я пішла далі й роздобула для тебе записи видозмін Джолґалґан... Вона Екзальт, як і ми з тобою. Аксіома, призначена і видозмінена якихось шість років тому в кантоні Курмін. Отримала вкрай високі бали на іспитах. Гадаю, у цьому ви двоє також схожі.

Я закашлявся і кивнув.

— Проте Джолґалґан завжди виявляла — як би це описати — психічні відхилення, — тактовно повідомила Нусіс.

— Відхилення? — здивувався я.

— Гнівливість. Напади люті. І тривожність, і параноя. Вона працювала старанно, але треба було постаратися, щоби працювати з нею. У її кар'єрі траплялися неодноразові зриви та скарги.

Я відкрив карбувальницьку сумку.

— Ви не проти, якщо...

— Будь як удома, — запевнила Нусіс.

Я вибрав попільну пляшечку і понюхав, щоби потім легко знайти цю розмову в пам'яті.

— У чому полягала її проблема? — запитав я. — Це пов'язано з видозмінами?

— Ні, — зітхнула Нусіс. — Ні. Річ не в цьому.

Я спостерігав за нею. Осклілий погляд, уста застигли, ледь скривившись. Було видно, що вона поринула в якийсь глибокий закуток свого розуму. Я чекав.

— Тобі ж відомо, Сигнуме, — заговорила Нусіс, — що мене призначили у вашу слідчу групу через те, що я служила в Ойпаті?

— Так, мем.

— А що ти знаєш про Ойпат?

— Я і не чув про це ніколи до Бласа. Дізнався, що цей кантон поглинуло цяткоскло, — те саме зараження, яке застосували з метою вбивства тут. Оце і все.

— Гаразд... Зізнаюся тобі щиро, Коле, те, що сталося в Ойпаті, змусило багатьох людей боятися видозмін не менше, ніж титанів. І з поважної причини. Тоді я була молодшим офіцером, щойно закінчила екзальтівський вишкіл. Аксіома, — вона постукала себе по скроні, — цифри й розрахунки.

— Я пам'ятаю, мем.

— Безперечно, пам'ятаєш. Під час Ойпату я працювала в команді відстеження природного середовища, щоб запевнити, що цяткоскло не вибралося за межі території. День за днем я проводила з далекоглядом, спостерігаючи, як трава пожирає пагорби вдалині. А на вечірній зміні, у медикерських палатах, бачила, як траву видаляють з людей: клубки в їхніх нирках, легенях, матках. Багато жертв не вижило, звісно. Особливо після того, як ми опечатали весь регіон. Вони так і не змогли вибратися, — Нусіс незатишно засовалася на стільці. — Тих, кому пощастило вціліти, переселив Юдекс. І дехто... дехто з ойпатців вважає, що то не цяткоскло погубило їхню батьківщину, а що це зробили ми. Що ми, імперці, погубили їх своєю бездіяльністю. Але це неправда. Ми старалися. Проте все було занадто складно. Величний і священний світ іноді буває просто-напросто заскладним.

— Розумію, — видушив я із себе. — Та... як саме це стосується Джолґалґан, мем?

— Ти чув, що Джолґалґан мала незвичну зовнішність, — відповіла Нусіс. — Жовтувате й кучеряве волосся. Так?

— Так, мем?

— Це тому, що, хоча капітан і має курмінське прізвище, та народилася не в курмінській родині. Її вдочерили. Вона народилася під прізвищем Прараста. Рідкісне прізвище — не в останню чергу тому, що більшість його звичних носіїв зараз розсіяні або мертві, — Нусіс зустрілася зі мною сумним поглядом. — Бачиш, Джолґалґан була ойпаткою. Вона врятувалася з приреченого кантону ще дитиною. Втратила батьків. І мусила переселитися. Така історія... Що ж, воно й не диво, що її психіка постраждала.

Моя шкіра вкрилася сиротами.

— Я звернув увагу, мем, що ви не сказали мені, чи Джолґалґан загинула зі своєю когортою.

— Не сказала, — погодилася Нусіс, — бо Капітан Джолґалґан зникла ще кілька тижнів тому, — вона простягнула мені пергаментний сувій. — Капітан зникла якраз за кілька днів до вбивства Командира Бласа, якщо бути точною. І якраз перед тим, як стільки Інженерів несподівано почали вмирати від того самого зараження, яке знищило її кантон. Дивина, чи не так?

Розділ 19

ПІЗНЬОГО ПООБІДДЯ Я ПЕРЕБІГ ЧЕРЕЗ ВНУТРІШНІЙ ДВОРИК ВЕЖІ Юдексу, документи Джолґалґан шурхотіли у мене в кишені. Я гадав, що виглядаю сам не свій, доки не побачив Капітана Мілджіна, який у такому самому стані мчав мені назустріч, до виходу.

Він послизнувся, зупиняючись поруч зі мною.

— Коле! — видихнув Мілджін. — Де, в чорта...

Мені вистачило одного погляду на його розчервоніле обличчя і шалені очі, щоби здогадатися, що він знайшов Аристан. Я насилу придушив хвилювання й запитав:

— Що трапилося, сер?

— Ми щойно знайшли таку херню, що здуріти можна, просто можна здуріти, єдине що... — Мілджін озирнувся на двері. — Єдине, що я маю термінові справи. Піди спитай свою імуніс — вона все тобі розповість! — він зірвався з місця і погнав далі, на диво швидко як для людини свого віку.

Я провів його поглядом. Цікаво, які результати дав Анин маленький експеримент.

Удруге за день ноги винесли мене сходами нагору, доки голова закипала від думок. Утім, перед Аниними дверима я зупинився. Ізсередини долинали голоси: її власний і якогось чоловіка. Тихий, не знервований — принаймні поки що.

У відповідь на мій стукіт почулося звичне наспівне: «Заходьте!».

Я відчинив двері. Посеред кімнати, вбраний у чорні шати Легіону, сидів молодий Капітан Кефей Строві, невимушено схрестивши ноги у кріслі, ніби почувався тут зовсім як удома. Він озирнувся на мене, і його очі ледь розширилися від упізнання.

Побачивши його, я застиг на порозі. Мені знадобилася хвилька пригадати, що він мав допомагати Ані зі збором відомостей про талаґрейських виробників папіроті.

Мої очі поблукали в пошуках самої Ани, проте її ніде не було видно. Тоді запаморочливий запах риби в'ївся мені в ніздрі, і пролунав знайомий голос:

— Діне, як ти вчасно! Строві оце щойно приніс мені всі ті замовлення папіроті, про які я просила.

Я опустив погляд — Ана горілиць розляглася на підлозі біля ніг Строві, наполовину похована під купою пергаментів і, як завжди, з пов'язкою на очах. Ліворуч від неї стояла таця з недоїдками риби, засоленої та засипаної травами, м'ясо рожевіло так яскраво, ніби ніколи не бачило вогню.

— Чому це ви... — почав я.

— На підлозі? — підхопила Ана. — Звідси мені легше відчувати порухи цієї вежі, Діне, розпізнавати вітер і погоду своєю спиною, — вона усміхнулася від вуха до вуха. — Просто дивовижно. Тобі варто колись так спробувати.

Строві дивився на мене з напівусмішкою, потішений цим божевіллям. Він був далеко не таким занехаяним, як тієї ночі, коли вони з Ваштою прибули в Даретану: тепер його обличчя було чисто виголене, грива темних кучерів — елегантно заколота назад, чорний плащ — напрасований, а чоботи — начищені. Його широка статура і життєрадісність, здавалося, заповнювали цілу кімнату, навіть коли він валявся у кріслі поруч із розпластаною Аною.

На колінах він тримав глиняну чашку, а поряд на столі стояв чайник. Я зняв бриля з голови, вклонився капітанові й увійшов. Тоді зазирнув у чайник — наполовину порожній — і торкнувся пальцем до його стінки. Холодний.

— Він щойно приніс вам замовлення, мем? — запитав я з притиском. — Бо скидається на те, що капітан пробув тут уже довгенько. Ви його допитували, хіба ні?

— Це, ем...— Строві прокашлявся. — Це забрало близько години, мем. Можливо, дві, або й три.

Ана байдуже відмахнулася:

— Може бути. Мені не часто щастить розмовляти з талаґрейським офіцером Легіону.

— Якщо він тут з добровільної згоди, — нагадав я, — і ви поводитеся порядно, мем.

— Я добропорядна, як магістрат, — запевнила вона. — Та ну, я ж ані разу не спитала юного капітана про запах його сечі.

Розгублена усмішка Строві згасла, як вогник свічки.

— Я щойно розминувся на вході з Капітаном Мілджіном, мем, — повідомив я з притиском. — Він згадував про якесь відкриття...

Ана відмахнулася.

— Я мало що маю про нього сказати. Обговоримо його пізніше.

Я примружив очі. Мало що? Невже вона вже зняла підозри з наших колег?

— Строві оце розповідав мені, Діне, — мляво протягнула Ана, — що Легіон перекопує давні історичні хроніки, щоб знайти вихід з нашого скрутного становища. Майже шістдесят років тому Імперія пережила жахливий пролом, і виправити це становище вдалося єдиним чином: вичекати, доки наблизиться інший левіафан, і забити його точнісінько в місці пролому, перетворивши його тушу на непрохідну перешкоду, перекривши нею діру! Хіба це не дивовижно?

— Мабуть, настільки дивовижно, наскільки буває велетенська мертва туша, — відповів я.

— Хоча цього разу все планують зробити трохи інакше, — Анині пальці встромилися у недоїдену рибу, висмикнули смужку плоті й закинули її в роззявлений рот. — Замість того щоб збирати тисячі солдатів і палити тисячі баліст, вони будують якусь гармату, що здатна — теоретично — повалити левіафана одним пострілом. Титанобій.

— Здається, Нусіс згадувала при мені щось подібне, — я зиркнув на Строві. — Виходить, що гармата вимагає численних щеп?

— Для пороху, — пояснив Строві. — Це новий різновид. Він мусить бути значно потужнішим, щоби пробити покров однієї з цих тварюк. Утім, хоча мені й було приємно задовольняти ваше, е-е-е, всебічне зацікавлення гарматами, мем, це не те, для чого мене прислала Командир-Пріфікто Вашта. Радше я прийшов усіляко допомогти вам із розслідуванням.

— Аж дух захоплює, — усе ще розпластана на долівці, Ана відірвала шматочок риби і простягнула мені. — Чи не бажаєш дрібку тартуна, Діне? Строві відмовився, хоча це свіжина з сьогоднішнього улову.

Я зміряв очима жилаву смужку рожевої плоті, яка звисала з її пальців.

— На жаль, мушу відмовитися, мем.

— Як хочеш, — Ана запхала м'ясо собі до рота. — Що ще ти чував від Нусіс, Діне? Щось корисне про ту Джолґалґан?

— Я сказав би, навіть дуже корисне, мем, — тихо відповів я і поклав документи їй на коліна.

Ана сіла і почала обмацувати папери, не надто зважаючи на мазки риб'ячого жиру, які залишала на пергаменті.

— Говори, дитинко, — різко наказала Ана. — Уже.

Я докладно переповів свою розмову з Нусіс. Очі Капітана Строві розширювалися з кожною подробицею, поки Ана обмацувала пергаменти на своїх колінах щоразу швидше й швидше.

Коли я договорив, запала коротка мовчанка. Тоді капітан вигукнув:

— Тоді це воно! Ви знайшли її, правда ж? Ця Джолґалґан точно винуватиця! Яка неймовірна робота!

Я заціпеніло кивнув. Мені ще не діставалася така похвала від старшого офіцера з іншого Іялету, а надто з Легіону, тож я не був певен, як тут поводитися.

— Знаєте, я схиляюся до вашого припущення... — замислено протягнула Ана.

— Мені досі не вдається зрозуміти причину, мем, — зізнався я. — Навіщо вбивати стількох Інженерів у такий спосіб?

— Що ж, саме Інженери й Апти мали б зупинити поширення цяткоскла в Ойпаті, хіба ні? — розмірковувала вголос Ана. — І не хочу ображати колег за їх спинами, але вони впоралися не надто добре, з огляду на те, що цілий кантон вимер нахер. Як і сказала Нусіс, багато ойпатців носять у собі гірку образу. Не складно уявити, на які жахіття здатна схибнута від образи Апта-ойпатка. Я не до кінця розумію, чого можна досягнути вбивством жменьки молодших офіцерів, проте... вона справді залишається першокласною підозрюваною, — Ана підняла голову: — Єдине запитання... чому зараз?

— Що ви маєте на увазі, мем? — запитав Строві.

— Вона роками служила Аптою. Хотілося б знати... Що врешті підштовхнуло її? І де ж вона зараз?

— Легіон діє швидко, — запевнив Строві. — Ми стежимо за всіма воротами й дорогами. Не сумніваюся, що незабаром її знайдемо.

— Можливо, — промовила Ана. — Та якщо це й справді наша вбивця, то вона кмітлива і знає обхідні шляхи. Вона використала тайнопасту, щоби приховати своє обличчя, і зуміла швидко подорожувати країною. І ми поняття не маємо, де вона тепер. Проте, хлопці, здається, наразі ми справді чогось досягнули! Імовірно, з'ясували, «хто це зробив». Наважуся припустити, що ми з'ясували «як», — адже можливо, Джолґалґан прийшла на одну з тих таємних інженерських зустрічей та всіх отруїла. А завдяки вашій, Діне, учорашній праці з Мілджіном ми отримали відповідь на «коли»: Інженерів отруїли за вісім днів до пролому, в день їхніх останніх зборів, шостого киюза. Тепер нам бракує лише знання «де». І Строві вже надав необхідні матеріали, щоб це з'ясувати! — вона повернула до нього зав'язані очі. — Це накладні від усіх папіротників міста, правильно, Капітане?

— Так, мем, — підтвердив Строві. — Від усіх, кого нам вдалося знайти.

— І ми шукаємо великі замовлення, виконані плюс-мінус за вісім днів до пролому, — у день отруєння, — Ана зморщила губи, розжовуючи особливо тугий хрящик, і після цього додала: — Гадаю, це дає нам чотири варіанти.

Строві не повірив власним вухам.

— В-ви вже прочитали, мем?

— Наша розмова була цікавою, Капітане, але не настільки, щоби повністю заполонити мою увагу... — Ана наосліп вихопила чотири аркуші, навколішки підповзла до Строві, намацала його ноги і тицьнула папери йому на коліна.

Тоді нахилилася над верхнім аркушем, водячи по ньому пальцем, доки не виділила рядок:

— Ось ця папіротня — Острокова? Бачите? Замовлено чотири панелі за дев'ять днів до пролому.

Строві мав доволі збентежений вигляд від Аниного безцеремонного втручання в його особистий простір, поки та нависала над його коліньми і тицяла вказівним пальцем у папери поверх його промежини.

— Е-е-е, т-так, мем, — вичавив він із себе, — я бачу.

— Тоді ось цей, — вона штрикнула в папір так різко, що Строві пересмикнувся. — Ракмон. Шість папіротевих панелей, замовлених за п'ять днів до пролому.

— Т-так, і...

— А тоді ще ось цей, — від чергового штрикання Строві аж зойкнув.

— Ано! — втрутився я.

— Ммм? — відгукнулася вона. — Що таке, Діне?

— Він і так вірить вам на слово. Правда ж, Капітане?

Строві закивав з усіх сил.

— Т-так. Навіть дуже. Жодних сумнівів, мем.

— Ох, — Ана злагідніла, сповзла з колін Строві й замахала паперами, позіхаючи: — Менше з тим, ці три варіанти — перші, які вписуються в часовий проміжок, дуже доречно наданий Діном. Проте, на мою думку, вони не найкращі кандидати.

— Але... мем, ви натякаєте, — Строві ще не до кінця оговтався, — що можете тримати в голові всі накладні, які я щойно вам дав? І просто так відтворити будь-яку з них у пам'яті, коли забажаєте?

Ана усміхнулася на весь рот.

— Я тримаю в голові й аналізую все, що мене цікавить, Капітане. А ця справа достатньо цікава. Принаймні поки що.

Я усміхнувся, бо вже не вперше чув ці слова. Та все ж мені спало на думку: невже Ана насправді карбувальниця? Невже це було її підсиленням? Невже цієї миті вона подумки відтворювала всі слова, які прочитала своїми пальцями, розлігшись на підлозі? Але припущення здавалося непереконливим. Хоча карбувальники на зразок мене й могли миттєво пригадувати колосальні обсяги інформації, однак ми не вміли робити шалених стрибків інтуїції, до яких мала схильність Ана.

— Скажімо так, мене більше цікавить те, чого у цих списках немає, ніж те, що там є, — провадила Ана. — Декілька виробників не відповіли на ваші запити, Строві. Попри те, що ви присилали клятих Легіонерів їм на поріг. Зокрема й оцей, — Анин палець встромився у пергамент, ледь не пробивши в ньому дірку. — Папіротник Йонас Суберек. Цей чоловік не відповів на ваші вимоги, і його позначили відсутнім.

Строві здавався збитим з пантелику.

— Е-е-е... Я не був там особисто, мем, тож мушу повірити вам на слово. Проте все, що нам до снаги, — це запитувати. Ми не можемо змусити людей бути вдома і від...

— Тим не менш! — Ана висмикнула з купи інший пергамент і ляснула по ньому тильним боком долоні. — У сусідстві з ним живе ще один папіротник. Чолов'яга на ім'я Лінз Кестіп. Так-от, Кестіп слухняно надав вам відомості про всі найсвіжіші замовлення... серед іншого одне, яке надійшло від його сусіда, відсутнього Суберека! Така собі передача товарних запасів від Кестіпа Субереку. На шість папіротевих панелей! Це вже багацько. Оце і є та четверта накладна, про яку я згадувала, — і це наш найкращий кандидат.

Строві, заплутавшись у потоці імен, дат і цифр, благально зиркнув на мене. Я зітхнув і запитав:

— Мем... Яке це все має значення?

— Значення, Діне, має обсяг замовлення, — пояснила Ана. — Кестіп продав цьому зниклому Суберекові багацько папіроті та ще й за високу ціну. Так, ніби сам Суберек отримав дуже-дуже велике замовлення, більше за його власні запаси, які поспіхом мусив поповнювати, — Ана повернула до мене своє зашкірене обличчя. — І до того ж дата. Тому що ця оборудка відбулася за сім днів до пролому.

У мою голову почало проповзати розуміння.

— На другий день після того, як, за нашим припущенням, отруїли Інженерів...

— Так. Суберек, певно, отримав дуже велике термінове замовлення від загадкового незнайомця якраз після того, як отруїли Інженерів. Власне, замовлення виявилося настільки великим, що для його виконання він мусив відкупити кілька панелей у сусіда! Це нагадує те, як садівник квапився замінити папіротеві двері одразу після отруєння Командира Бласа, — лише у значно, значно більшому масштабі. Та все-таки чому... Суберек не відчиняє двері, навіть коли в них грюкає Легіон?

Строві тривожно випростався у кріслі.

— Ви гадаєте, що Суберек може бути в небезпеці, мем? — запитав я.

— Я хотіла б щонайменше визначити його місце перебування, — відповіла Ана. — І хотіла б дізнатися, куди відправили це замовлення. Бо, найімовірніше, або Джолґалґан приносила туди свою отруту, або там відбулося саме отруєння, — вона повернула зав'язані очі до Строві: — Зараз уже вечоріє. Ми стратили майже весь день, копирсаючись у паперах. Я сповіщу решту слідчої групи про наші знахідки... Проте комендантська година стосується всіх у місті, окрім службовців Легіону, правильно?

— Правильно, мем, — підтвердив той.

— У такому разі я попрошу вас супроводити юного Діна до Суберекової папіротні та перевірити, що з її власником. І заодно, Діне, прихопи реагентний ключ Інженерів — раптом з'ясується, куди відправили те замовлення, — вона підняла палець. — Та перш ніж іти, Діне, залишся на два слова.

Я ВИЧЕКАВ, ПОКИ двері зачиняться, а тоді запитав:

— Як усе пройшло сьогодні, мем?

— Непереконливо, — зітхнула Ана. — Мілджін знайшов труп, гроші та перепустку. Він був обурений і шокований. Тоді приніс те все Ухадові, який був так само обурений і шокований. Ухад показав докази Калісті, яка також була дуже обурена і шокована. А тоді Мілджін пішов повідомити про все Нусіс — гадаю, саме тоді ви з ним і розминулися, — і я очікую, що вона теж буде обурена й шокована, як годиться. Я багато й нестерпно прикидалася, Діне, але не вловила ані ноти фальшу від наших колег. Усі належно відреагували.

— То тепер ви їм довіряєте?

— О, ні. Мене досі щось тут муляє. Тільки не знаю що, однак пильнуй себе сьогодні. Ми мусимо скласти картину вбивства, а дехто однозначно бажає тобі в цьому завадити. Строві здається надійним парубком, але... тримай руку на мечі.

Я завагався:

— Мій меч, е-е-е... досі дерев'яний, мем.

Ана підвела голову, насупившись.

— Ох. Ну... у такому разі, зашнуруй чоботи тугіше, щоб ти міг давати драла, як від пожежі.

Розділ 20

МИ ЗІ СТРОВІ ВИЙШЛИ З ВЕЖІ, ЩОЙНО ВІДЛУНАЛИ останні комендантські дзвінки. Міські вулиці вже затихли та спорожніли, будинки заливало тьмяне світло місяця, затягнутого хмарами. Ніде не виднілося ні ліхтарів, ні вогнів, окрім тих, що погойдувалися в руках Строві чи поодиноких патрульних Легіонерів.

Якби капітан не ступав пліч-о-пліч зі мною, мене б затримали менш ніж за двадцять кроків: кожен Легіонер, який помічав нас, підбігав ближче, тоді зупинявся, впізнавши мого супутника, кланявся, віддавав честь і пропускав нас далі. Строві нерідко гукав їм щось підбадьорливе чи плескав по спині на прощання. У нічній темряві він здавався значно старшим і більш невимушеним за мене. Я мусив нагадати собі, що ми майже однолітки.

— Дезертири, — сказав він майже вибачливо, повертаючи за ріг.

— Перепрошую, сер? — не зрозумів я.

— Тому так багато патрульних. На вулицях часто небезпечно вночі. Забагато заколотників і дезертирів стікаються сюди з мурів, намагаються вибратися за межі кантону. Капітан Мілджін міг здатися тобі трохи несамовитим, коли вчора розмахував своїм мечем, але щодо них він не помилявся. Дезертири ховаються по хатах удень і пересуваються вночі.

Я безуспішно спробував стримати позіхання:

— Я-а-а... ясно, сер. Матиму на увазі.

— Втомився? — він усміхнувся співчутливо.

— Трохи, сер. Я не звик спати так високо у вежі. Надто коли вона хитається від вітру.

— Тоді перепочиньмо на посту. Я б і сам не відмовився від теплини.

Строві завів мене за ріг, де посеред вулиці натягнули просторий чорний намет. Перед ним вешталися офіцери Легіону в різноманітних обладунках, відпочивали, перегруповувались або слухали накази. Навіть за мого зросту, більшість цих чоловіків були вищі, кремезніші й сильніші від мене, щеплені парубки, які завиграшки могли б розрубати мене навпіл. Утім, коли Строві проводив мене вглиб намету, вони як один віддавали капітанові честь, схиляючи голови та стукаючи по ключицях на знак поваги.

У глибині намету стояла глиняна пічка, у якій жваво палахкотів вогонь. Троє хлопчаків сиділи біля неї навпочіпки, підтримували полум'я і готували казанки окропу. Строві показав їм два пальці, і вони налили нам дві чашки чаю, а тоді схопили глиняне барильце і щедро хлюпнули в кожну пий-вина. Строві показав мені свою чашку:

— Теплина. Ясно-чай і пряне вино. Після цього ми зможемо годинами гарцювати й вибрикувати, Коле. Пий до дна.

Він перехилив чашку, і я зробив так само. Напій був гарячий, терпкий і солодкавий, проте доволі приємний. По моїх кістках миттю розлилося тепло, а в голові щось завирувало, немов окріп у казанку. Строві широко всміхнувся на мій вираз обличчя:

— Апти вивели багато неймовірних видозмін, але цей сорт яснолиста — мій улюблений.

Ми затрималися в теплі вогнища, потягуючи залишки чаю.

— Останній ковток можна навіть розжувати, — зауважив Строві поміж тим, як люб'язно розпитував мене про службу в Юдексі, у Даретані та з Аною.

Я почувався збентежено: мені місяцями не щастило провадити з кимось настільки невимушені розмови — точно не з Аною — а з кимось на кшталт Строві, який немовби втілював розквіт імперської служби, й поготів. Він рухався граційно та невимушено, мав благородне вродливе обличчя, а в його світло-зелених очах ніколи не вигасав усміх.

— Як же тішать дрібні блага цивілізації, — протягнув капітан, коли ми допили. — Для повного щастя бракує хіба люлечки.

— Ой, заждіть-но, сер, — я сягнув до кишені й видобув половинку стрілочеретяної люльки, подарованої Мілджіном.

Строві розсміявся:

— Що за чари! Боюся запитувати, що ще ти ховаєш при собі.

Він поманив рукою хлопчину, і той приніс розжарену на вогні залізячку. Строві притулив її до кінчика люльки, посмоктуючи тростинку, доки її кінець не розгорівся. Тоді він затягнувся глибоко й зі смаком, випускаючи дим крізь ніздрі.

— Я сто років не куштував такого добірного зілля. Де ти його роздобув?

— Це від Мілджіна, — відповів я й одразу виправився: — Чи точніше — від Сигнума Вартаса. Він радо пожертвував свою люльку після того, як Мілджін, е-е-е, пригрозив його каструвати та випатрати.

Строві глухо реготнув:

— Бачу, старий анітрохи не змінився. Залізний кулак у залізній рукавиці, а тактовний, як шість ударів молотом.

— Можна й так сказати, сер.

— Облишмо ці формальності, Коле. Урешті-решт... це ж ти командуєш цим походом, хіба ні?

Я не знав, що й казати. Мене збила з пантелику думка, що я можу командувати таким досвідченим офіцером. Він простягнув мені люльку:

— Тримай. Мені не личить відбирати твоє.

Я взяв люльку і глибоко затягнувся, зімкнувши вуста на місці, якого щойно торкалися губи Строві. Я ніколи раніше не курив — не міг дозволити собі таку звичку — проте зараз відкрив для себе насолоду в смакові диму й тому, як він кружляв у моєму нутрі, наче танцівник.

— До такого можна і звикнути, — протягнув я.

Строві засміявся:

— Та в тебе тут такий вигляд, наче майже вдома, у своєму брилі та з люлькою!

— То так тільки на вигляд, сер. Я геть не сподівався тут опинитися. Минулого місяця я заробляв платню, вистежуючи платіжне шахрайство.

— А втім, це не така вже й рідкість, — Строві обвів поглядом Легіонерів, які прибували й відходили в мерехтливому світлі вогню. — Стільки люду з'їжджається сюди з усіх усюд, уклавши угоди, чи підписавши контракти, чи промінявши частку свого життя на торбину талінтів. Та коли вони опиняються тут, стоячи пліч-о-пліч, і усвідомлюють, що ми стримуємо... Тоді їм стає видно.

— Видно що, сер?

— У чому насправді полягає Імперія, — він широко мені усміхнувся. — Оті мури вдалині — деяким відтинкам уже чотириста літ — зведені в часи, коли ханумці ще ходили по цих землях у розквіті сил. Ці мури були задумані, втілені й забезпечені прадавніми народами, іноді більш химерними, ніж усе, що тепер можуть сколотити Апти. І відколи заклалися ті перші камені, жоден левіафан не пройшов по Титановому Шляху, не продерся вглиб суші. І жоден навіть близько не підібрався до Ханумської Долини. Завдяки нашим мукам, нашій праці, нашій службі, — його усмішка мрійливо розпливлася. — Імперія — це люди поруч із тобою, перед тобою. Тіла в чоботях на мурі, що переймають службу на прадавніх постах. Це ми — вісь, навколо якої обертається Імперія. Усіх нас рівняє і єднає ця служба та її глибока історія, — Строві перевів дух. — Хоча, можливо, я просто розчулився.

— Я сказав би, що Талаґрею не завадить трохи чуйності, — зізнався я щиро. — Надто після того, що ми тут виявили, сер.

— Ха! Але навіщо ж так дотримуватися формальностей? — усмішка на його вустах потьмяніла. — Хіба ти не кличеш свою імуніс на ім'я?

— З Аною... все інакше, сер. Ви ж і самі добре бачили.

— Так, але ж, — його усмішка згасла остаточно, — ти не з мого Іялету. Зі мною також могло би бути інакше. Ти можеш кликати мене просто Кефей, якщо бажаєш.

Чудний щирий вираз проступив на його обличчі, коли Строві зазирнув мені у вічі. Незважаючи на теплі слова, він раптом видався жахливо самотнім, коли стояв отак у світлі вогню, а його кучері горнулися до вилиць. Я нагадав собі тримати себе в руках.

— Не зважай, — раптово спам'ятався Строві. — Мабуть, я задалеко зайшов. Прошу вибачення. Нам час іти далі, чи не так?

Я кивнув і слідом за ним вийшов у ніч.

МИ ПРИЙШЛИ в Субереків район уже поночі. Як і згадувала Ана, папіротня Суберека була однією з багатьох у цій промисловій частині міста, забудованій високими й вузькими дерев'яними спорудами, згромадженими вздовж каналів, щоби потічки обертали їх колісні механізми. Усі папіротні скидалися одна на одну, зі стайнями та широкими задніми воротами, щоб вантажити вози. Масивні колеса нерухомо висіли над водою, примарно-синюваті в зоряному світлі. Напевно, вдень то була жвава місцина, проте вночі вона видавалася химерною і потойбічною.

Строві вказав у темряву:

— Ось там, у кінці. Це вона.

Я пильно розглянув папіротню Суберека. Усередині було темно, як у вусі, жодного проблиску світла. Папіротеві стіни чисті й міцні, обрамлені скеледревними опорами. Надійна споруда, яка мала б витримувати найлютіші землетруси.

— Я постукаю, — на ходу оголосив Строві, — однак Легіон надає мені право увійти силоміць, якщо не почую відповіді. Тому, якщо нас не впустять, я виламаю двері, аби переконатися, що цей чолов'яга досі живий. Усе зрозуміло?

— Так, сер, — запевнив я.

Він сяйнув усмішкою.

— Ото буде розвага. Це, мабуть, уперше тобі доведеться вдиратися в чийсь будинок.

Я вирішив промовчати.

Строві широким кроком підійшов до Суберекових вхідних дверей і високо підняв ліхтар. Я подався слідом, і з темряви виринули прилеглі стайні. Тіні за парканом мерехтіли й погойдувалися від ліхтаря Строві, створюючи враження, що пітьма там ворушилася. Можливо, це ясно-чай так розігнав мою кров, але мені стало неспокійно.

Строві підняв руку, щоб грюкати у двері, поки я вдивлявся у стайню. Та раптом я дещо помітив і схопив його за руку, перш ніж кісточки торкнулися дверей.

— Що таке? — здивувався він.

Я кивнув головою в бік стаєнь, де виднілися прочинені ворота. Тоді вказав на решту папіротень з міцно замкненими ворітьми.

— Ворота не замкнені, — прошепотів я. — Так бути не має.

Строві перевів погляд на них, тоді на мене. Він кивнув, оголив меча, і ми вдвох підібралися до стаєнь.

Невеличке подвір'я було цілковито порожнє: жодного поні, мула чи кабана, ані жодного візка. Де-не-де сліди гною, розкислого від дощів. Я помацав копичку сіна в кутку і виявив, що воно розм'якле й плісняве. Принюхався і вловив запах грибка — це пролежало тут уже багато днів.

Я жестом попросив Строві опустити ліхтар і, коли той присвітив, придивився до грязюки під нашими ногами. На ній виднілися численні сліди й відбитки ніг, переважно в чоботах, навіть більших за мої власні, — проте жодних обрисів копит, будь-якої тварини. А дощ випав щойно сьогодні, що міг засвідчити мій вогкий одяг.

Я ще раз обвів папіротню очима, міркуючи. Придивлявся до вікон з надією розгледіти всередині якийсь рух.

Тоді здійнявся вітер. Я вловив у повітрі слабкий, але разючий запах. Він розвіявся, щойно вітер стих, проте я вже впізнав його: сморід гниття, розкладання.

Я прикипів очима до будинку. Кров шумувала у моїх вухах, піт стікав по спині, дерев'яний меч тягарем звисав із мого боку. Обличчя Строві поблідло у сяйві ліхтаря.

— Тут щось не так, — прошепотів він.

У його тоні не було запитання, однак я кивнув. Тоді підкрався до бічних дверей, опустився навколішки, притиснувся носом до щілини під дверима і вдихнув.

Запах смерті був непереборний — і знайомий, після будинку Аристан. Мої очі засльозилися, і мені коштувало всіх зусиль, щоб стримати кашель і нудоту.

Я відсахнувся від дверей і перебіг у куток біля стайні. Строві поспішив за мною, піднявши ліхтар.

— Що таке? — прошепотів він.

— Там усередині якась мертвечина, — тихенько вимовив я.

Строві витріщився:

— Санктуме... Ти впевнений?

— Так, сер. І в цих стайнях уже багато днів не бувало жодної тварини. Зате погляньте, скільки відбитків чобіт. Тут дощило ще кілька годин тому, отже, сліди дуже свіжі. А от мрець у будинку — ні.

Строві насторожено повернув голову до будівлі. Тоді поклав свій ліхтар на землю і затулив заслінку, гасячи вогник.

— Вони й досі там, — зашепотів він. — Усередині.

Я не відповів нічого.

— Я піду й покличу патруль Легіону, — шепотів Строві. — Вони прийдуть і розберуться з ними.

Я опустив погляд на ліхтар біля наших ніг, міркуючи. У мене в животі почала звиватися паніка.

— Зачекай. Відкрий ліхтар знову, — зашипів я.

— Що? Вони ж побачать світло, чорт забирай!

— Вони вже побачили світло через передні вікна. Вони бачили, як ми прийшли.

— I що?

— І якщо світло раптово згасло, а вони не побачили, як ми пішли, то почнуть хвилюватися і тоді...

Бічні двері розчахнулися, і з них виринули незнайомці.

Я НАЛІЧИВ У ТЕМРЯВІ П'ЯТЬОХ кремезних чоловіків у легких латах, їхні пряжки й ґудзики поблискували у слабкому світлі — як, звісно ж, і вістря їхньої зброї.

Імперські довгі мечі, начищені до блиску, — майстерні знаряддя вбивати легко і швидко. Ніхто не закричав і не вигукнув попередження — вони одразу ж кинулися вперед з оголеними клинками.

Строві зреагував куди швидше за мене, хутко піднявши свій меч у захисну позицію. Нападник понісся на нього, замахуючись мечем навскоси: згори вниз, зліва направо. Строві заблокував удар своїм лезом і ступив уперед, утримавши позицію, а я задивився на нього, сподіваючись, що доблесний капітан переживе наступну мить. Але другий нападник уже мчав на мене, високо занісши меча, і з моєї голови вилетіло все, крім його леза.

Я втупився у занесений над головою меч, не здатний зрозуміти чи повірити в те, що відбувалося, — аж тут мої очі затріпотіли й засіпалися.

Усе сповільнилося.

Я ввібрав очима мечі, ноги й положення плечей усіх навколо мене. Вигини зап'ясть, колін, стегон. Руків'я, гарди і нахили клинків. Я все це ввібрав, усе закарбував...

А тоді мене понесло.

Це можна було назвати тільки так: не я схопився, а радше мої м'язи підхопили мене, наче моя плоть бездумно кидала туди-сюди скелетом усередині неї.

Я відскочив назад від нападника, пам'ятаючи про стіну стайні за спиною. Тоді вихопив свій дерев'яний клинок, підняв його обома руками і перехопив удар, високо задерши правий лікоть.

Ворожий меч міг би легко розсікти тренувальну зброю, але я виставив її під таким кутом, що меч врізався в клинок не прямо, а під кутом, надрізаючи його край. У результаті його лезо застрягло в моєму, сковане свинцем і деревом. Нападник застогнав від здивування, явно не сподівавшись на такий виверт.

Мої очі засіпалися. Мій розум і м'язи налилися спогадами з екзальтівського вишколу. В одну мить я пригадав свого старого вчителя двобоїв, Принцепса Трофа, який викрикував: «Варто стримати замах у правильній позиції, тоді вам, діти, відкриється для удару все їхнє тіло. І пам'ятайте: у битві на мечах ви маєте не тільки сраний меч!».

Тоді старий Троф показав нам, що робити.

І я пригадав.

Мене знову понесло.

Я ступив уперед і щосили штурхнув правим ліктем туди, де у темряві мало б ховатися нападникове горло. Натомість під моїм ліктем тріснув хрящ, і бухнула гаряча кров з його носа.

Зойк із темряви пролетів повз мої вуха: м'язи несли мене, бездумно скеровуючи крізь численні фехтувальні кроки, що я вивчив багато місяців тому. Я простягнув ліву руку, схопив суперникове зап'ястя, викрутив його, а своїм мечем перехилив його лезо ліворуч.

Він розімкнув пальці і випустив клинок. Доки супротивник падав на спину, я зловив руків'я, висмикнув імперський довгий меч зі свого дерев'яного непотребу і стиснув обома руками.

Тепер у мене був меч, справжній меч, уперше за мою імперську кар'єру. Я обвів поглядом споночіле подвір'я навколо.

Строві тримався на ногах, відбиваючись від двох. Роззброєний мною нападник повалився на землю, праворуч від мене. Четвертий нісся до мене з лівого боку, з ревом заносячи меч упоперек зліва направо, намірений розрубати мені плече або шию.

Мої очі засіпались: зчитуй рухи, зчитуй позицію.

Я зрозумів, що він зробив невдалий вибір.

Голос старого Трофа гуготів у моїх вухах: «Головне у битві на мечах — це відкриття й важелі! Які замахи, удари й випади відкривають найбільше простору вашому супротивнику? Де і коли можна стримати замах? Де має починатися й закінчуватися шлях меча? Це мова сталі, діти мої!».

М'язи знову тягнули мене за собою, тепер на крок уперед з мечем, піднятим прямо вгору, щоби перехопити лезо нападника, перш ніж воно пройде перед його тілом.

Сталь ударила в сталь, по моєму зап'ястю побігли дрижаки. Та оскільки я стримав замах нападника настільки рано, його ціле тіло залишилося переді мною незахищеним.

«Три пальці, — репетував Трофів голос у моїй пам'яті. — Три пальці, мої дітлахи! Достатньо встромити меч на три пальці завглибшки у шию чи тулуб людини, щоб її знешкодити та вбити. Не додавайте самі собі сраної роботи!»

Я перехилив клинок ліворуч, стримуючи гардою натиск ворожого меча, а тоді штрикнув вістрям уліво вгору, нападникові в горло.

Почувся кашель і булькання, крізь темряву бризнула гаряча кров. Я відчув солоний присмак у роті й печіння в очах. Мої повіки закліпали, а незнайомець упав на спину.

Я понісся далі.

Ще один чоловік біг на мене справа, з криком виставивши меча вперед. Якби я був хоч на волосину повільніший, то зазнав би нищівного удару; проте я немов завівся від ясно-чаю, мої очі впізнали маневр, а м'язи відтворили спогад про те, як Троф змушував мене вправлятися проти такої атаки.

Я вивернувся вправо, уникнувши ворожого леза. Тоді рубонув згори вниз по вузькій частині його клинка, щосили викручуючи йому руку («Хватка, діти, — горлав Троф мені у вухо, — це завжди, завжди найбільша слабина в усіх сутичках!»), а далі помчав уперед і рубонув униз знову, цього разу ближче до гарди, сподіваючись, що мій удар виб'є його з рівноваги достатньо, щоб завадити зреагувати.

У руці нападника затріщали кістки, можливо, моє лезо відтяло великий палець. Чоловік закричав, крутнувся і спробував перебрати меча в неушкоджену руку, але було вже пізно. М'язи жбурнули мене вперед, встромляючи клинок йому в плече; а тоді — коли той повернувся — у бік його коліна. Він з криком повалився в багнюку.

Десь справа почувся надривний стогін. Чоловік, якому я зламав ніс, біг на мене з криком без меча в руці. Я зреагував миттєво, бездумно: просто штрикнув мечем усередину його тіла, біля шиї, і відскочив назад. Він захитався, спробував озирнутися на мене і перекинув ногою май-ліхтар Строві. На подвір'ї заблимало блакитне світло з розбитого ліхтаря, і я чітко розгледів чоловіка: йому було років тридцять-сорок, кров капотіла з його зламаного носа і фонтаном била з глибокої рани під лівою ключицею.

Він зачепився очима за мене, безтямно ворушачи ротом. Жалісливий, розгублений погляд, ніби чоловік щойно прокинувся з поганого сну. Тоді він повалився на бік.

Я понісся далі, мене несло, тягнуло навскач через багнисте подвір'я. Там, загнаний у кут, Строві все ще відбивався водночас від двох чоловіків, повернутих до мене спинами.

Трофів голос надривно волав у моїй голові: «Ратраська кавалерія знала, що коли женешся за втікачами, треба бити їх списами під коліна! Спершу повалити, тоді добити!».

Я майже безпорадно побачив, як мій клинок метнувся вперед, опускаючи вістря, щоби протяти сухожилля в чоловіковому коліні. Та раптом...

Моя ліва п'ята налетіла на слизьке багно. Нога ковзнула вперед. Наступної миті я пластом полетів у грязюку і врізався в ноги одному з нападників.

Чоловік обернувся з оскалом. Він заніс наді мною лезо, націливши вістря мені в груди.

А тоді з боку його горла бухнула кров — моє лице оббризкала тепла волога. Чоловік звалився з ніг, безтямно хапаючись за шию, і з-за нього показався Капітан Строві з лезом, почорнілим від крові.

Я не бачив, як той повалив останнього нападника. Кров залила мені очі, а голова розколювалася від удару об землю. Проте коли я спромігся сісти у грязюці, то на подвір'ї стояв лише Строві, його груди важко здіймалися, втягуючи повітря, а звідкись поблизу долинав стогін.

Я, похитуючись, звівся на ноги і спантеличено роззирнувся навколо. Спогади про вишкіл злетіли з мого тіла, мов серпанок.

— Хто... хто такі ці люди? — промимрив я.

— Хто вони такі? — відхекувався Строві. — Хто ти такий?

— Що?

— Де ти, в біса, навчився так битися? — напосівся він. — Ти вбив скільки, двох чоловіків? І знешкодив третього?

— Я... я просто пригадав свій вишкіл, — відповів я, заскочений зненацька.

— Ти просто... просто пригадав його? Свій базовий вишкіл?

— Так. А що?

Строві затряс головою, поглинутий думками.

— Це дезертири з Легіону. Їх можна впізнати за уніформами. Певно, відсиджувались у цьому будинку. Ніколи не думав, що доживу до дня, коли Юдексит зможе подолати Легіонера, а тим паче трьох, проте... — він знову похитав головою. — Чорт. Я йду кликати патруль. Ти чекай тут. Ясно?

Я кивнув, і Капітан кулею вилетів на вулицю.

Розділ 21

ПАТРУЛЬ ЛЕГІОНУ ПРИБУВ РОЗБИРАТИСЯ З ДЕЗЕРТИРАМИ, А Я полишив сцену біля стаєнь і забрів у папіротню, огорнутий смородом гнилизни. Приміщення нагадувало темну печеру, де з балок звисали здоровенні кошлаті в'язки папіроті. Слабеньке зоряне світло сочилося з високого вікна, а по кутках горбилися кістяки механізмів. Я ніби ввійшов у гробницю, однак був занадто прибитий, щоби цим перейматися. Я повалився на крісло і просто сидів у темряві, слухаючи бурмотіння й перегукування солдатів знадвору.

Мої очі засіпалися від потрясіння. Я пригадав бризки крові на своєму обличчі та солонуватий присмак у роті, як той чоловік безтямно ворушив ротом у світлі ліхтаря, які розгублені й зболені були його очі. На кожній частині мого тіла висихала липка чи потріскана кров. Найкраще було взагалі не ворушитися.

Повернувся Строві, високо тримаючи май-ліхтар. Він окинув поглядом кімнату і поставив ліхтаря на стіл, його блискуче від поту обличчя розмито ясніло в мороці.

— Коле, ти дивився, що там унизу? — запитав він.

— Унизу? — перепитав я кволо.

— Унизу, в підвалі. Ти не дивився?

Я похитав головою.

Його погляд пірнув у темряву.

— Я говорив з дезертирами. Сказали, там щось було, коли вони вдерлися, — пояснював Строві. — Дезертири подумали, що це місце закинуте, і пробралися всередину через вікно. Але потім вони спустилися до підвалу і... — він сковтнув. — Я надіслав звістку в Юдекс. Скоро тут буде ціла слідча група: Ухад та інші. А поки що... — Строві витер лице тремтячою рукою. — Гадаю, тобі варто закарбувати кімнату. Обдивитися її так, як хотіла б твоя імуніс, гаразд?

Я сидів зі скляним поглядом: міг тільки слухати його слова, але не чути.

— Діне? — покликав Строві. — Діне!

— Що? — озвався я ледь чутно.

— Вставай і роздивляйся! — зірвався він. — Це ж місце злочину! Вставай і... Чорт би це все побрав...

Він схопив мене за сорочку і поставив на ноги. Тоді вдивився в моє обличчя, співчутливо і розпачливо водночас, і витягнув з кишені носовичка.

— Це ти вперше бився, чи не так? — запитав капітан.

Я мовчав. Відповідати на такі запитання видавалося зайвим.

— Дідько, ну ти й забабрався, — Строві лагідно витер моє лице від крові, торкаючи хустинкою очі, ніс і рот, а тоді зітхнув: — Твій меч.

— Мій що?

— Меч. Його треба протерти. Не можна ховати його в піхви закривавленим. Це ганебно.

Я опустив очі й побачив, що досі стискаю меча в закривавленій руці. У мене геть вилетіло з голови, що я й досі за нього чіплявся. Строві обережно взяв мене за зап'ястя, вивільнив меч із моєї руки і протер лезо змокрілою від крові хустинкою.

— Ось, — промовив він, — не ідеально, та все ж... Може бути.

Я прилаштував меча у свої піхви, проте той не вміщався: піхви виявилися закороткі, відкриваючи лезо щонайменше на чотири пальці.

— Це... це що, не твій меч, Діне? — запитав Строві.

— Мій був дерев'яний, — зізнався я. — Загубився під час бійки.

— Твій що?

— Бачте, сер, я ще не випустився. Досі в учнівстві.

Ми обидва витріщилися на меч, який стирчав із піхов. А тоді Строві розреготався.

— Санктум свідок! — заходився він. — Що за диво, що за диво!

Незважаючи на все, я усміхнувся.

СТРОВІ ЗНОВУ ЗАЛИШИВ мене, щоби піти оглянути трупи, а я нарешті набрався духу і почав оглядати папіротню. Це була складна й заплутана конструкція з чанів, пресів, конвеєрних стрічок і всеможливих механізмів, призначених виварювати, крохмалити і стискати жмути папіроті, доки з них не утворяться панелі, такі затребувані в цій частині Імперії. Попри всі свої знання, я й уявити не міг, як насправді мала би працювати така система.

Зате я знав, навіщо ми прийшли сюди: з'ясувати, хто зробив те величезне замовлення на другий день після ймовірного отруєння Інженерів, а заодно й те, що сталося із Субереком, який мав би тут жити.

Я зазирнув у затінений коридор у кінці кімнати. Там стояв сильний сморід гниття, а по стелі та стінах повзали чорні мухи.

— Тебе залишу наостанок, — прошепотів я у темряву.

Я покопирсався у конторках і шафках, шукаючи документи чи папери всюди, де Суберек міг би записати замовлення, ім'я чи адресу замовника. Нічого не знайшов, окрім інструментів і сировини для папіротні. Крім цього, машинерії та величезного обдертого робочого стола посеред кімнати, там не було нічого.

Я обшукав бічні кімнати: стара лежанка з ковдрою, розхитана жарівня, переповнена попелом, знаряддя для гоління й латання одежі. Скидалося на те, що Суберек жив тут сам-один.

Я озирнувся на затьмарений коридор.

Скигління мух. Гнилий сморід, здатний збити з ніг.

Я взяв ліхтар Строві, глибоко вдихнув і пройшовся коридором.

Прохід різко звужувався, ведучи до невеличкого люка з драбиною донизу, та коли я наблизився до драбини, повітря внизу заворушилося.

Ні, не заворушилося, — воно мерехтіло й хвилювалося. У ньому аж кишіло від чорних мух, які вивергалися з люка.

Я зібрав свою мужність у кулак, повісив ліхтар собі на зап'ястя і поліз униз, у пітьму.

Трупний сморід зробився настільки нестерпним, що в мене засльозилися очі. Світ розчинився у вирі комах, розлючених моїм вторгненням. Незважаючи ні на що, я спустився на дно підвалу, підняв ліхтар і роззирнувся.

Це була тісна комірчина для зберігання інструментів і сировини — обрізки папіроті на повторну переробку, дерев'яні рами і деталі до пресів. А серед них, у глибині підвалу, сиділа людська постать, повернута до мене спиною.

Я витріщився на постать, приховану за щільною завісою мух. Тоді зібрав у кулак усі сили, підійшов ближче — чорна пелена неохоче роздалася переді мною.

Труп належав чоловікові, широкоплечому, кремезному і вбраному в грубий одяг. Його спина й плечі до чорна просякли закипілою кров'ю, хоча я й не міг розгледіти рани — принаймні поки що. У цьому було дещо дуже знайоме.

Я опустився на коліно і підніс ліхтар до голови мерця.

Там, біля основи черепа, темніла крихітна дірочка. Точнісінько як та, що я знайшов на тілі Аристан.

Я роздивився чоловікове обличчя, закарбовуючи все, що бачив: великий ніс, не раз перебитий у минулому; ріденьку борідку; широкі брови; штучний зуб олов'яного кольору. Напевно, це і був Йонас Суберек, зниклий папіротник. Від вигляду його тіла годі було дізнатися щось більше.

Я обшукав решту підвалу, перекидаючи мотлох і сміття у пошуках хоча б чогось корисного. Нічого не знайшлося. Згори пролунав різкий хриплий голос — Мілджінів.

— Коле! — загорлав він. — Хлопче, ти там, унизу?

— Так, сер! — підскочив я.

В отворі люка показалася його пелехата сива голова.

— Дідько. Хоч убий, але я тут не протиснуся... — він закліпав, відганяючи мух від лиця, і примружив очі. — А ти, судячи зі смороду, сидиш там у компанії мертвяка.

— Так, сер, — доповів я. — Гадаю, це Суберек. Власник цієї папіротні. Він мертвий.

— Від чого?

— Дірка в голові, сер. Наче її хтось просвердлив.

Мілджін звузив очі.

— Дірка в голові... Санктуме. Геть як та інша.

Я кивнув, намагаючись утримати поважний вираз.

— Так, як в Аристан. Ана розповіла мені про неї.

Він примружився на мене.

— Строві мені розказує, що це ти поскладав ті тіла в болото. Це правда?

— Двох точно поклав капітан, сер. А решта... гадаю, це таки моя робота.

Його лице чомусь набуло непроникного виразу.

— Цікавенько... І він казав, що ти просто зробив усе з пам'яті. Так це було?

— З пам'яті про свій вишкіл. Так, сер.

— Цікавенько, — повторив він. — Гм, нумо витягати тебе звідси. От-от прибуде вся ватага. Не сумніваюся, що вони одразу ж здіймуть ґвалт.

Розділ 22

— З УСЬОГО ВИМАЛЬОВУЄТЬСЯ ДУЖЕ ТРИВОЖНА КАРТИНА, — втомлено промовив Ухад.

Я обвів поглядом решту слухачів у кімнаті. Вся основна слідча група зібралася тут, серед тіней машинерії в тісній папіротні: Ухад понуро схилився в головах стола, як зморений голодом синій лелека на безриб'ї; праворуч від нього сиділа Ана, згорблена, із зав'язаними очима, її пальці обмацували нерівності й подряпини на робочій стільниці; навпроти Ани всілася Нусіс, достатньо бадьора і жвава, щоб кивати в такт словам навіть о такій пізній годині, вбрана у бездоганно напрасований багряний мундир; а в глибині майстерні, напівзахована між в'язками недосушеної папіроті, стояла Каліста, на диво чарівлива та сяюча, незважаючи на навколишній морок, її вуста міцно стискали глиняну люльку. Вона здавалася дуже невдоволеною, що її сюди притягли: неначе голубка-звабниця нудить у клітці.

— Я вважаю, зараз можна з певністю зробити висновок, що ми розшукуємо двох убивць, — провадив Ухад. — Один убиває цяткосклом, другий — шпилькою крізь череп. Перший убивця, схоже, пропав безвісти, проте скидається на те, що цей новий і досі розгулює неподалік... і вбиває з неабияким запалом, — слідчий похмуро замовк. — Та перш ніж робити подальші припущення, я хотів би, щоб хтось оглянув цей останній труп досвідченішим оком, — він повернувся до Нусіс: — гадаю, що, як Апта, ви, Імунісе, дещо звикли працювати з людськими останками...

Усмішку Нусіс ніби вітром здуло. Вона зітхнула, скинула з пліч багряний аптівський плащ, дбайливо згорнула його і поклала на своє крісло.

— Я піду гляну, — вона подалась у смердючий коридор.

— Ліхтар не потрібен? — гукнув Мілджін їй услід.

— Ні, — долетіла відповідь, — я і так бездоганно бачу в темряві.

Запала спантеличена мовчанка. Тоді Мілджін реготнув і похитав головою:

— Апти, хай їм грець...

— Ми впевнені, що йдеться про двох убивць? — запитала Каліста. — Авжеж, перша жертва, якій пробили череп шпилькою, була Бласовою секретаркою. І це з великою ймовірністю мало зв'язок з Бласовим мерзенним хабарництвом, прибираючи всіх, хто міг знати щось зайве. Але чому Суберек? Навіщо вбивати простого папіротника?

— Я й уявити собі не можу, — зізнався Ухад. — Хіба що Блас розмовляв із цим папіротником... Але це не вкладається в голові.

Ана підвела голову, шкірячись:

— Або ми занадто скромно оцінюємо масштаби цього «прибирання»!

Усі погляди ковзнули до неї.

— На що ти натякаєш? — запитав Ухад.

Ана знизала плечима:

— Можливо, знайшовся хтось неохочий, щоб ми дізналися, як, де і коли відбулися всі ці отруєння, — тому що це призведе до викриття ще гіршої зіпсутості. І якщо припустити це разом із тим, що Суберек надав папіроть для приховання вбивства... Ну, у такому разі вбивати його стає дуже доцільно!

Запала неспокійна тиша.

— Якщо це справді так, — промовив Ухад, — то необхідно знайти, куди Суберек доставив своє останнє замовлення.

— Згода, — підтвердила Ана. — Діне... перш ніж приєднатися до обшуку... — вона підняла палець: — На два слова, будь ласка.

Я підійшов до неї, поки решта почала перекопувати папіротню.

— Так, мем?

— Будь добрий, проведи мене у стайню, лише на хвильку.

Я підставив руку. Ана вчепилася в неї і пішла зі мною надвір.

ТІЛА ВЖЕ ПРИБРАЛИ з подвір'я. Біля стін стайні залишилися тільки болото, кров і жменька Легіонерів.

Ана зупинилася посеред двору, задерши до мене обличчя, мертвенно-бліде в місячному світлі:

— Як ти почуваєшся? З тобою все гаразд?

— Зі мною все гаразд, мем, — запевнив я.

— Що за нісенітниці? Хтось спробував тебе вбити, а ти, вочевидь, повбивав їх натомість. Про яке «гаразд» може йти мова?

— Усе відбулося дуже швидко, — зізнався я тихо. — Я взагалі не думав, поки... поки це відбувалося.

Запала коротка мовчанка, яку переривало лише бурмотіння Легіонерів біля воріт.

— Що ж, ти не кульгаєш, — скупо зауважила Ана, — пульс у твоїй руці сильний і рівний. І не хапаєш повітря ротом. Отже, ти не поранився.

— Я сказав би вам про таке, мем.

— Авжеж, але ти з таких самовідданих дурних молодиків, які мають за честь приховувати поранення, — зірвалася вона. — Я хотіла пересвідчитися.

Я глипнув на Ану, не сподівавшись на гнів у її голосі. Її жилаві пальці впилися мені в руку, ніби вона намагалася втримати мене від чогось.

— Я щось зробив не так, мем?

— Мілджін сказав, що ти вбив двох і знешкодив третього. Це правда?

— Імовірно. Я... не затримався, щоб переконатися, — відповів я сухо.

— Він також казав, Строві наполягає, що ти бився на диво добре. Що ти стверджував, ніби пригадав, як битися. Правильно?

— Так, мем.

— Опиши це, — різко звеліла Ана. — Опиши, що ти відчував.

Я спробував підібрати слова для того незрозумілого відчуття, коли мої м'язи пригадали рухи, а тоді потягнули мене крізь простір, як пересувають меблі по кімнаті. Коли я договорив, Ана кивнула:

— А ще раніше в Даретані. Те, як ти готував мені чай, — ти робив це точнісінько так само, щоразу. Кожен оберт товкачика.

— Даруйте, мем?

— I ще згодом, коли Уксос спробував мене вбити. Ти зірвався з місця і миттю атакував його. Практично без жодних роздумів.

Я мовчав.

— Далі твоє зламування замків, — продовжувала Ана. — Ти не пам'ятаєш, як саме це робити. Ти просто пригадуєш рухи.

— Я щось зробив не так, мем? — запитав я ще раз.

— Ні, але ти зробив щось цікаве. І, зізнаюся відверто, серед усіх, від кого я очікувала чогось цікавого, тебе, Діне, точно не було. Та я й не хотіла, щоб ти був одним із них. Дякувати Санктуму, що це були лише дезертири! Коли тільки почула, що на тебе напали в папіротні, я... я подумала...

— Що подумали?

Ана затрясла головою. Незважаючи на пов'язку на очах, на її лиці показався страх — це вперше я побачив на ньому хоча б слід страху.

— Нічого, — відмахнулася вона.

— Здається, все-таки щось подумали, мем.

— Значить, тобі здається, чорт візьми! І коли подумати, то ти таки зробив щось не так, Діне! Ти мав би перевірити будівлю повністю, перш ніж лізти в той підвал!

— Чому?

— Тому що ти не знав, чи справді сам-один у тому домі! Там міг ховатися ще хтось біля тебе, а ти й не здогадався б! Ще один дезертир або... або й щось гірше. Порозумнішай, дитинко. Я поганенько даю собі раду без асистента і, хай йому грець, не хочу втратити тебе зараз! — вона тицьнула мене в груди. — У цьому місті вже гинули люди, які знали щось небажане, — як Суберек! Та Аристан! Проте знати, що відбувається, — це наша робота. Поводься відповідно, щоб тебе не прибрали разом із ними!

— Ви гадаєте, цей новий убивця достатньо дурний, щоб напасти на офіцера Юдексу, мем?

— Ще й як. Ще й як!

На її обличчі знову промайнув страх. Я пригадав Мілджінові слова: «Подейкують, що Долябрин попередній слідчий асистент напоровся на вістря меча...».

— Зберися, хлопче! — наказала Ана. — Обшукаймо це місце ретельно. І постарайся, щоб мені не надто складно було зберегти тебе живим!

МИ ГОДИНУ ОБШУКУВАЛИ папіротню, усі гуртом. Там не знайшлося майже ніяких записів: ні документів, ні облікових книг, ні рахунків — нічогісінько. Уваги вартувала лише доповідь Нусіс, коли та піднялася з підвалу.

— Отвір біля основи черепа, і — з огляду на крововилив у лівому оці — зброя ледь не пробила його наскрізь. Гадаю, якась шпилька. Тому що краї отвору досить рівні.

— Тоді це мало б означати, що вбивця фізично підсилений, чи не так? — Ухад кивнув на Мілджіна. — Можливо, як оце капітан.

Я зиркнув на Мілджіна — але той прикипів до Ани схвильованими очима.

— Я б сказала так, — підтвердила Нусіс. — Дуже сильна особа — проте невелика. Інакше вона не влізла б у той підвал. Не думаю, що це вдалося б хрускачеві чи підсиленому Легіонерові. Усе дуже незвично.

— Це непокоїть... — Ухад зітхнув і потер очі. — А проте ми й досі не знаємо, куди Суберек надіслав останню партію папіроті.

— Я знайшла цілу дулю, — процідила Каліста через свою люльку, її подих мерехтів димом. — Це справжній професіонал. Прибрав усе, варте уваги. Видається, ніби Суберек навряд чи й умів писати.

Ана хитнулася вперед, досі обмацуючи робочий стіл.

— Ні, — заперечила вона тихо. — Він умів писати. І частенько робив це ось тут.

Усі позамовкали й повернули голови до Ани, яка тримала руки на дерев'яній стільниці, мов очеретяна ворожка на кантонному ярмарку.

— Ви... — Каліста засміялася з недовірою. — Ви ж не хочете сказати, що можете... Ви що, можете відчути те, що там писалося?

— Я можу відчути багато чого, — тихо відповіла Ана. — Бачте, він писав важкою рукою. Тиснув на олівець з величезною силою... Хитра штука визначити, що тут свіже, — її вказівний палець зупинився в одній точці подряпаного стола. — Ось тут, наприклад... Він записував замовлення на дві панелі... Датовано десь у місяці хаджнал. Здається. Це складно розібрати...

Ухад поглянув на Нусіс:

— Таке справді можливо?

— Авжеж, — підтвердила та. — Я знаю деякі щепи для чутливості, що допомагають скульпторам і хірургам виявляти слабкі місця у матеріалах.

— Якщо роздобути вугільний олівець і тонкий лист папіроті, я зможу виявити більше, — заговорила Ана.

Ми з Мілджіном принесли їй необхідне. Перед нашими очима Ана ретельно поводила вугільним олівцем по столу, вкривши його подряпану стільницю шаром дрібного чорного порошку.

— А тепер папіроть... — звеліла вона.

Як шляхетські слуги розстеляють скатертину, ми взяли тонкий лист папіроті й повільно поклали на стіл. Тоді Ана взяла шматок стрілочерету і прокотила його туди-сюди, втискаючи кожен клаптик паперу в стіл.

— Готово, — оголосила вона. — Тепер, якщо ми знімемо цей лист...

Ми з Мілджіном підняли папір і перевернули. Усі тихо ахнули — з іншого боку, на суцільному чорно-сірому тлі, проступали густі викривлені білі написи, наче обернений відбиток.

— Мабуть, на вигляд як каша, — промовила Ана. — Хитрість у тому, щоб знайти найчіткіший напис. Він і буде найбільш свіжим. Можливо, останні рядки, які Суберек написав у своєму житті... І я сподіваюся, вони підкажуть нам, куди він доставив своє замовлення.

З мене тут не було жодної користі — у моїх очах і звичайне письмо тремтіло жахливо, а це було ще менш розбірливим. Проте Мілджін, Ухад, Нусіс і Каліста посхилялися над папером, вдивляючись у нього, як у святі письмена, доки Нусіс із найгострішим зором не вказала в куток.

— Ось... — промовила вона стиха. — Це виглядає обнадійливо. Добрячий запис, перекриває всі інші... Дуже чіткий і виразний. Так ніби він мав особливе значення.

Мілджін примружився.

— Еге... це не адреса. Більше схоже на вказівки.

— Так, — Нусіс піднесла ліхтар впритул, — «На північ від Екіпті...»— зачитала вона вголос. — Ось цей наступний рядок я не можу розібрати взагалі... Але тоді ось тут: «На захід від Петроса». Тоді праворуч і праворуч... І, здається, на цьому все.

Я видобув з пам'яті мапу Талаґрею і хутко знайшов вулицю.

— Вказівки виводять на довгу дорогу з півночі на південь на західній околиці міста, — сповістив я. — Вона не мала назви на жодній з мап, які я бачив. Але, напевно, це туди Суберек відвіз свою останню доставку.

Ухад відвернувся з глибоко стривоженим виразом.

— Я знаю цю дорогу, — озвався він тихо, — там проживає шляхта.

— А Дін має дуже дорогий реагентний ключ, — Ана усміхнулася мені, але не широким вищиром, а маленькою хитрою посмішечкою. — Може, їм із Мілджіном варто податися на цю вулицю і подивитися, які двері він відчинить?

МИ З МІЛДЖІНОМ попленталися на вулицю, де до нас знову приєднався Строві, адже було ще темно, і ми потребували його привілеїв для пересування. Ми крокували за вказівками, які я закарбував у пам'яті, залишаючи позаду укріплення на сході та вежі з тремтилози і наближаючись до пологих пагорбів, що здіймалися на західних околицях міста.

— Шляхта... — Мілджін похитав головою, — з усіх людей, які замішані в цій справі, це як ковток зіпсутої води.

— Чому це, сер? — поцікавився я.

— Ти, мабуть, бачив небагато їх поріддя в Даретані, — промовив він, — проте шляхта владає надзвичайним впливом в Імперії. Маєш багато родючих земель — маєш велике значення для поважних людей, — він зиркнув на Строві: — Хоча наш капітан точно тямить у цьому краще від мене.

Строві мовчав. Я запитально глипнув на Мілджіна.

— Строві й сам шляхетського роду, — повідомив Мілджін мені. — Великі цабе на заході кантону Тала, як бач.

Я здивовано повернувся до Строві. Той зиркнув на мене скоса — я помітив, що він не усміхався, як зазвичай.

— Я перш за все Легіонер, Мілджіне, — відказав він сухо. — Як і ти колись. І пишаюся цим.

— I то правда, — Мілджін театрально йому вклонився. — Твоїм досягненням і звитязі годі дорікнути. Але це ж тому тобі не дають великих підсилень? Га, Капітане?

Строві зашарівся.

— Мілджіне...

— Від надмірних підсилень стає достобіса важко давати потомство, — безцеремонно пояснив мені Мілджін. — А клан Строві, звичайно ж, має тверді наміри продовжити свій родовід.

— Чорт візьми, Мілджіне, — огризнувся Строві. — Не пхай свого носа в чужі справи!

Я прокашлявся:

— Можливо, буде краще зосередитися на поточному слідстві...

Мілджін пирхнув і задивився на пагорби попереду:

— Ага, слідство... Хоча я втрачаю оптимізм. Якщо у цій справі, Коле, замішана шляхта, то все швидко ускладниться.

На сході розквітав світанок, і я почав бачити, що Мілджін має на увазі: на верхівках пагорбів попереду пишалися розмашисті маєтки зі шпилястими дахами, обвішані май-ліхтарями й оточені високими огорожами з тремтилози. Перед багатьма будинками стояли високі брами, на яких могли сидіти птахи, — церемоніальні споруди на двох яскраво-червоних дерев'яних опорах. Я чув про таке раніше і знав, що вони позначали шляхетство та прихильність Імператора. Вони асоціювалися зі шляхтою так тісно, що їхній символ часто зображали на шляхетських угодах: дві перпендикулярні лінії, між якими тягнулися дві похилі дужки. Щиро кажучи, мене заворожили ці брами та величні маєтки позаду них.

Мілджін сплюнув на землю.

— Тут навіть повітря пахне грішми. Висякаєшся — і з носа посипляться талінти.

Ми простували далі вздовж шляхетської дороги. Обабіч нас височіли стіни, що відгороджували шляхетські угіддя. Кожні мали головні ворота — збудовані зі звичайних дерева й заліза — і реагентні, щоб слуги могли проходити туди-сюди у будь-який час. Я обережно підходив до них з реагентним ключем у витягнутій руці. Їхня будова була по-своєму неймовірною, часто заплетена покрученими коренями, квітучими грибами чи витками ліан, які очікували на правильний ключ, правильний сигнал.

Ось тільки не той, що я мав у руках. Хоча ми й крокували шляхетською дорогою, поки над обрієм не пробилося сонце, жодні реагентні ворота не розімкнулися.

— Не сподівався так сказати, але ці невдачі мене підбадьорюють, — пробубонів Мілджін. — Маю надію, що ми пройдемо цілу вулицю і нічого тут не знайдемо.

Тоді Строві озвався здушеним голосом:

— Залишились іще одні ворота.

Мілджін зиркнув на нього розгублено. Тоді на його обличчі проступив жах.

— Титанів послід. Аби тільки не...

Велетенські ворота нависали попереду. Отвір у стіні перекривало здоровецьке, дивно закручене кореневище, вкрите вусиками яскраво-жовтих пагонів і поцятковане зеленими наростами.

Я повільно підійшов, виставивши реагентний ключ Інженерів перед собою. Пагони потягнулися, засмикалися, масивне кореневище задрижало. А тоді, немовби живий вузол, рослина повільно розкрутилась і відхилилася, відкриваючи прохід. Крізь заокруглений отвір я побачив темно-зелені пагорби, а вдалині серед них — будинок з багатоярусним дахом, справжнісінький палац, який стояв серед високих білокорих дерев, осяяних світанковим сонцем.

Яким же це видалося знайомим... Майже точнісінько, як той день у Даретані, коли я ходив оглядати Бласове тіло.

Мій погляд упав на пташину браму перед будинком і на емблему, намальовану на ній: пір'їна між двома високими білими деревами.

Мої очі засіпалися. Я закарбував той образ у пам'яті якихось кілька тижнів тому.

Я збагнув, що почувався так само, як того дня у Даретані, тому що здебільшого це й було те саме.

— Дідько, — пробурмотів Строві. — Хазівські хороми. То Інженери зустрічалися там?

— З усіх тобі сраних місць, — похмуро мовив Мілджін, — це просто мусило виявитись оце, — він сплюнув на землю. — У тому клятому маєтку буває більше важливих людей, ніж у Сенаті Санктуму. Ми збираємося загравати із сильними світу цього, друзі.

Та хоча, здається, Мілджіна й Строві це застало зненацька, я виявив, що не відчуваю ні крихти подиву. Ситуація видавалася цілком очевидною, коли подумати про неї зараз.

Я пригадав Анині слова відразу після арешту Уксоса: «Блас ночував із Хазами... а Хази точно знайшли спосіб закріпитися в столиці кантону, Талаґреї. Якщо підемо цим шляхом, то, можливо, доберемося туди».

— Вона знала, — вимовив я.

— Що? — не зрозумів Строві.

— Вона знала, де це трапилося, — я відвернувся і покрокував геть, а реагентні ворота зімкнулися позаду мене. — Вона знала від самого початку.

Розділ 23

КІМНАТА СЛІДСТВА У ВЕЖІ ЮДЕКСУ ЗА ОСТАННІ КІЛЬКА ДНІВ НЕ стала анітрохи чистішою. Радше навпаки — забруднилася ще більше, там нестерпно відгонило люльковим димом, і повітря аж мерехтіло випарами ясно-чаю. Коли я, похитуючись, забрів у приміщення, воно здавалося не набагато приємнішим за папіротню з її густими тінями й трупним смородом.

Ухад, Нусіс і Каліста, всі як один, зустріли мене поглядами. Тільки Ана незворушно ніжилась у кріслі з келихом вина на колінах, її вираз випромінював заледве приховане задоволення. Я сподівався, що вона навіть крізь пов'язку відчує погляд, яким я її пропалив.

— Ну що, Сигнуме? — зітхнув Ухад. — Ви знайшли що-небудь? — його тремтливі очі перебігали від мене до Мілджіна та до Строві, вбираючи наші вирази. — Здається мені, що знайшли...

Я вклонився і запитав:

— Бажаєте вислухати повне свідчення, сер?

— Неодмінно.

Я заговорив, відтворюючи кожен спогад, кожен поворот дороги, кожні перевірені ворота, — доволі повільно, оскільки не закріпив враження запахом, — доки не закінчив свою розповідь.

Проте коли я договорив, атмосфера в кімнаті перемінилася і троє імунісів: червона, синій і фіолетова — усі зворохобилися.

Звична послужлива усмішка Нусіс затремтіла й розтанула, а її замінив вираз настільки пригнічений, ніби я повідомив про її власну смерть. Ухад грюкнув чашкою об стіл, розхлюпавши паруючу чорну рідину на купу Калістиних паперів. Сама Каліста закашлялася димом зі своєї люльки, скорчилася і розсипала тліюче куриво по всьому столу, де воно з шипінням погасло в розлитому чаї.

Тоді всі завмерли. Тільки й чути було, що крапання чаю на підлогу. У затяжній тиші Анина переможна усмішка теж поволі згасла, і вона закрутила туди-сюди головою.

На її обличчі почала проступати тривога, тож я і сам почав тривожитися.

— Ви вважаєте... ви вважаєте, що Інженерів отруїли в домі Хаз? — ледь чутно вимовив Ухад.

Він виглядав нажаханим. Я завагався, що сказати, адже розраховував, що цю новину сприймуть погано, але ж не настільки погано.

— І ви впевнені, що все відбулося за вісім днів до пролому? — перестрашилася Каліста. — Що вбивця отруїв там? Того дня? На тій вечірці?

— Е-е-е, вечірці, мем? — я не зрозумів, що й до чого.

— Калісто... — стиха озвалася Нусіс.

Я поглянув на Строві, збитого з пантелику. Мілджін же виявляв безрадісне зацікавлення.

Каліста зірвалася на ноги.

— Мені... мені потрібно перевіритися? — скрикнула вона. — Чи можна якось перевіритися? Я про... Чорт, що як ці спори зараз проростають усередині мене?

— Калісто, якби тебе отруїли на вечірці, ми б уже про це знали! — вигукнула Нусіс.

— Ти хочеш сказати, я б уже померла! — пронизливо закричала Каліста.

— Ну, очевидно, що так!

— Але ж ми не знаємо, як воно діє! — Каліста так сильно стиснула свою люльку, що та тріснула навпіл. — Ми ж не знаємо, чому... чому це забрало стільки часу з іншими Інженерами! І, о Санктуме, я ж Інженерка! Вони, напевно, спробували зробити це й зі мною, хіба ні?

Ухадові очі дрібно засіпалися. Він бездумно підняв порожню чашку в тремтливій руці й спробував надпити з неї.

— Я не пригадую... не пригадую жодних плям на папіроті під час того заходу... І точно ніякої пари.

— Я не можу дихати! — голосила Каліста.

— Калісто! — зірвалася Нусіс. — Ти слухаєш чи ні?

— Мені... мені стискає груди, усе тіло, я...

Ана підвелася і щосили двічі плеснула в долоні. Усі затихли. Ана обвела їх своїми зав'язаними очима, повертаючи голову до кожного обличчя.

— Отже, — заговорила вона, — наскільки я розумію, у восьму ніч до пролому в хоромах Хаз проходив якийсь захід. Вечірка. Так?

Усі закивали.

Я прокашлявся і сказав:

— Вони кивнули, мем.

— Ясно, — промовила Ана. — І ...ви всі втрьох відвідували цю вечірку, я правильно розумію?

Каліста від потрясіння залепетала щось нерозбірливе, зате Ухад зітхнув і неохоче підтвердив:

— Так. Це правда. Лише ненадовго...

— Проте ми не бачили там нікого з тих Інженерів! — квапливо вигукнула Нусіс. — Якби ми зустрічали їх, то неодмінно про це згадали б!

— Саме так, — підхопив Ухад, — на святкування до Хаз завітало багато порядних іялетських службовців, не лише ми. І відвідувати такі заходи — звична річ. Шляхта постійно влаштовує дійства. Офіцери можуть відхиляти запрошення, проте не всі — і точно не запрошення від Хаз.

— Подробиці! — гаркнула Ана. — Скільки людей приходило на цю вечірку? І в який час?

— Сотня або й більше, — озвалася Каліста. — Вечірка тривала годинами.

— Але там не було тих Інженерів, у цьому я впевнений, — наполягав Ухад.

— Звідки ця впевненість? — вимагала відповіді Ана.

— Ми цілими днями вивчали життя цих людей! — шморгнув носом Ухад. — Я дізнався б, якби вони там були!

— Та ви, Ухаде, хоча б знаєте, — гриміла Ана, — які на вигляд були ті мертві Інженери?

— Я... я пам'ятаю імена! — захищався Ухад. — І я завжди їх вивідую, з огляду на свою роботу.

— А якщо вони назвалися несправжніми іменами? — напосілася Ана. — Що тоді?

— Що це взагалі за тон, Ано? — обурився Ухад. — Ти ж не думаєш, що це ми повбивали Інженерів на тій вечірці?

— Я сама не знаю, що думати! — закричала Ана. — Але от ви, ви всі хіба не розумієте, що, мабуть, стали свідками не лише отруєння й убивства десяти Інженерів, але й події, що призвела до найгіршої катастрофи за останню епоху Імперії? До вас не дійшло, що це означає?

Знову запала довга, лиховісна мовчанка.

— Щонайменше, — втомлено заговорила Ана, — це означає, що ми мусимо безпосередньо звернутися до Командира-Пріфікто Вашти.

Усі приголомшено завмерли, зокрема і я. Ми ще не натрапляли на щось достатньо серйозне, щоб відволікати Вашту від її обов'язків сенешалки кантону.

— Чому? — запитав Ухад.

— Бо я ж кажу, що ви свідки! — зарепетувала Ана. — Ви не можете самі себе розслідувати! Не можете самі себе допитувати! Особливо, якщо вас усіх застали на короткій нозі з власниками будинку, де отруїли тих Інженерів! — вона гукнула через плече: — Мілджіне!

— Так, мем? — відповів той.

— Візьміть юного Строві та повідомте Вашті про нагальні новини. Нам знадобиться її участь, аби вирішити, що робити далі. Біжіть мерщій! Нам треба скласти план дій якомога швидше.

Розділ 24

КОМАНДИР-ПРІФІКТО БАШТА СИДІЛА В КРІСЛІ НА ЧОЛІ ЗАЛИ присудів Юдексу, її пересіяне сивиною волосся поблискувало у світлі ламп. Я не бачив її з часу тієї першої зустрічі в нічній Даретані, проте вона мала майже такий вигляд, як і в моїй пам'яті: висока, серйозна, сувора, вбрана у чорні шати Легіону, її очі вивчали нас пильно, наче яструб-писар — мишу.

Та ось Ана заговорила. І довго не змовкала. І від її слів Вашта немовби зістарилася на очах так, що її спина згорбилася, а на обличчі розтягнулася павутина зі зморшок.

Нарешті Ана договорила. Потягнулася мовчанка.

— Ясно, — стиха промовила Вашта, — дякую за вашу доповідь, Імунісе.

Ніхто не зронив ні слова. Командир-пріфікто мовчки сиділа в кріслі й кліпала, намагаючись укласти все у своїй голові.

— Це... — Ваштині очі поблукали по рядах сидінь,тоді звелися вгору до вікон, ніби сподіваючись знайти там когось, здатного допомогти. — Це... без перебільшення, — проголосила вона,— повна пизда.

Її слова луною відбилися від тремтилозових стін і дерев'яних стільців, поки я, Ана та Мілджін дивилися на неї. У цій залі Юдекс визначав вироки для злочинців; і хоча ми ні в чому не провинилися, я не міг позбутися відчуття, що нас трьох от-от покарають.

— Чотири землетруси, — безрадісно промовила Вашта, — чотири землетруси було відстежено нещодавно, за цей останній тиждень. Чи ви розумієте, що це означає? Насувається левіафан. Просто зараз він прокладає собі шлях крізь мул і грязюку в морських глибинах. Він нападе впродовж наступних семи днів, можливо, і швидше.

— Страхіття, — Ана жваво закивала головою, як глиняста голубка, що походжає по міській вулиці. — Жах.

— Щоби пережити вогкий сезон, — продовжила Вашта, — нам потрібно, щоб Інженери могли працювати. Нам потрібно, щоб Талаґрей міг працювати. Потрібна вся сукупність дрібних дій, які підтримують мури, гармати й Легіон, щоб усі коліщата стугоніли і брязкали далі. І тим не менш... і тим не менш, ви кажете мені, що ми не наблизилися ні на крок до вбивці тих десятьох Інженерів, а до того ж іще майже вся слідча група виявилася скомпрометованою. Через те що отруєння, імовірно, відбулося у домі одного з найвпливовіших кланів Імперії, поки всі мої слідчі сьорбали пий-вино десь за рогом! — вона призупинилася з жахом. — Тобто я... я гадала, що ви, Долябро, відстежуєте якісь таємні зустрічі Інженерів чи схожу чортівню?

— Так і було, мем, — відповіла Ана.

— А тепер вважаєте, що Інженери проводили ці таємні зустрічі в хоромах Хаз? У їхньому шляхетському маєтку? І остання з цих таємних зустрічей відбулася під час якоїсь вечірки?

— Схоже на те, мем, — підтвердила Ана. — Мертві Інженери мали реагентні ключі від воріт маєтку Хаз. Я вважаю, що вони побували там у день вечірки і саме там їх отруїли. Проте як і чому — я не впевнена.

По Ваштиних щоках заходили жовна, коли вона заскреготіла зубами.

— Мілджіне... Це запитання здається дурним, проте ви можете посвідчити, що принаймні вас там не було, правильно?

— Не було, мем, — підтвердив Мілджін. — Мене не кличуть на шляхетські посиденьки. Mo' тому, що я загубив свої черевички для танців.

— Тоді це клята благодать з неба. У такому разі дозволяю вам і надалі працювати над цією справою, — Ваштині пальці бігали по різьбленому шолому на колінах. — «Sen sez imperiya», — пробурмотіла вона. — Імперія мусить працювати чесно та відкрито. Бо якщо Імперія не спрацьовує для однієї людини, вона не спрацьовує ні для кого, — а тоді вона не може працювати на стримування левіафанів, — Вашта пильно подивилася на Ану. — Що ж, ви чудово впоралися, Імунісе!

Ана закивала головою ще жвавіше:

— Дякую, мем.

— Ви не тільки визначили ймовірні час і місце злочину — знову ж таки, лише за кілька днів, — проте ще й спромоглися цілковито зруйнувати мою віру в Іялети цього кантону, — промовила Вашта з гіркотою. — Вражаюча робота! З огляду на це, я сподіваюся, що ви продовжите свою роботу так само вражаюче.

Анині пальці танцювали в полах її сукні. Вона знала, до чого все йде.

— Неодмінно, мем.

— Ви переймете посаду головного слідчого, — оголосила Вашта. — Для початку мусите негайно допитати Ухада, Нусіс і Калісту. Нам треба отримати їх свідчення якнайшвидше.

— Однозначно, — погодилася Ана.

— Гаразд. І більше не залишилося нічого, про що ви мені ще не розповіли? — запитала Вашта. — У вас часом немає ще якогось чарівного реагентного ключа, який відчиняє... чорт забирай, шухляду зі спіднім Імператора абощо?

Запала незручна мовчанка. Я зиркнув на Мілджіна, який не розумів, про що йдеться.

— Ну... — протягнула Ана.

— Немає, — відрубала Вашта.

— Боюся, у нас є таке, мем, — зізналася Ана. — Ми знайшли другий ключ.

— То ж був жарт! — зойкнула Вашта. — Я більше не жартуватиму, якщо боги приймають мої слова за бажання і втілюють їх. Де ви його знайшли?

Тоді Ана роз'яснила, як я знайшов сховок Рони Аристан. Ваштина цікавість розгоралася з кожним словом, а Мілджін спочатку здавався обуреним, а тоді впокореним, почувши, що ми добралися туди раніше за нього.

— Я завжди чув, що робота з Доляброю зводить людей з глузду... — пробубонів він, хитаючи головою.

— У вас є припущення, звідки Блас роздобув такі гроші? — вимогливо запитала Вашта. — І як це стосується його вбивства та вбивств усіх інших Інженерів?

— Це поки що невідомо, мем.

— І ви впевнені, що цей згубний вплив не поширився на жодного з інших слідчих?

— Станом на зараз їхня причетність видається необачною, проте випадковою, мем.

— І що ж, у дідька, відчиняє цей новий реагентний ключ?

— Це нам також поки що не відомо, мем, — відповіла Ана. — Він видається значно скромнішим за Хазівський ключ, тому навряд чи відчиняє щось настільки ж скандальне, але... ми віддали його Нусіс на експертизу. Я не чула, чи в неї вже знайшовся час ним зайнятися.

Вашта знову обвела нас сердитим поглядом.

— Дізнайтеся це, коли будете її допитувати. Ми мусимо викрити якомога більше про всю цю справу настільки швидко, наскільки це можливо.

— Зрозуміло, мем, — погодилася Ана. — Та... звісно ж, спершу...

— Хази, — зітхнула командир-пріфікто. — Наскільки розумію, ви бажаєте піти до них додому.

— Так, мем.

— І обшукати їхню садибу.

— Так, мем.

— І отримати списки всіх присутніх гостей і родичів.

— Так, мем.

— І, звісно ж, поговорити з усіма їхніми слугами й радниками. Так, ніби це прості селяни.

— Це було б дуже бажано, мем.

Я ледь не пирхнув зі сміху. Ана вміла єлейно говорити, коли намагалася вдавати покірність.

— П'ять вогких сезонів я відбивала напади левіафанів, — стиха вимовила Вашта, — але принаймні титани — прямолінійні істоти. А от зі шляхтою... Зовсім інакше, — вона знову прикувала до Ани холодний, сталевий погляд: — Я зроблю те, що мені до снаги, та хочу донести до вас дещо.

— Так, мем?

— Я сенешалка — проте лише в межах цього кантону. А Хазам належать одні з найщедріших родючих земель у всій Імперії, у багатьох кантонах. Без реагентів, вирощених на їхніх угіддях, стало б неможливо захищати Імперію. Ми не мали б прищеп для скеледрева, лінивиків, хрускачів. Для лікувальних щеп, для латай-мазей, для будь-чого. Чорт, цілих двадцять відсотків усіх щеп для тремтилози надходять із Хазівських земель! Тож я погоджуся на ваш намір, але ви мусите — я наголошую, мусите — рухатися обережно.

— Неодмінно, мем.

— Особливо, якщо вам випаде особисто опинитись у присутності когось із членів родини! Мені це видається малоймовірним — Хази ведуть дуже відлюдькуватий спосіб життя, а надто тут, у Зовнішньому Колі, де водиться стільки зарази, — проте якщо раптом вам випаде зустріти одного з них, я наполегливо прошу вас: поводьтеся ввічливо, розважливо, покірно і...

У двері зали хтось загрюкав. Вашта закипіла від люті:

— Чорт би це все побрав! — гарикнула вона. — Я ж сказала нас не турбувати! Хто там, у біса, такий?

Двері прочинилися, і крізь щілину просунулася голова Строві. Його хлоп'яче обличчя було стурбованим — проте я міг здогадатися, що це Ваштин гнів вивів його з рівноваги.

— Строві? — гримнула Вашта. — Якого біса?

— Д-дехто прийшов зустрітися з вами, мем, — пролепетав Строві.

— Капітане, я ж казала залишити нас наодинці!

— Я знаю, мем. Але певен, що ви захочете побачити цю особу.

— І хто ж це такий? Клятий Імператор?

— Е-е-е, ні. Це Фаязі Хаза, мем.

Ваштину лють немов рукою зняло. Вона витріщилася на Строві, тоді на Ану, а тоді підвелася.

Залягла нестерпна тиша, у якій Вашта зважувала, що робити.

— Зрозуміло, — вимовила вона. — Що ж, у такому разі впусти її.

Строві вклонився і відчинив двері навстіж.

А тоді увійшла вона.

НА ВИГЛЯД ВОНА БУЛА майже як моя однолітка, одного зросту зі мною, довгошия, з перебільшеними фіолетовими очима та густим сріблястим прямим волоссям, що спадало сяючим покровом. Повіки підмальовані синню і пурпуром, червоні візерунки виведені побіля вух. Вії густі, мов крона скеледрева, сніжно-біле чоло оперезане сірою стрічкою, вишитою блідо-зеленим. Світла шкіра була такою бездоганною і блискучою, що ледь не світилася, неземна білизна проглядалася крізь щілини в шатах, які огортали майже всю її постать нижче від шиї, — окрім ніг, які обережно пересувались у сандалях на високій платформі.

Це була, безсумнівно, найпрекрасніша річ, яку я коли-небудь бачив. Не найпрекрасніша жінка і навіть не найпрекрасніша людина, а найпрекрасніша річ. Вона немовби випромінювала сріблисте сяйво, навіть коли просто проходила через кімнату присудів. За нею прямував почет слуг і тілоохоронців, усіх озброєних і насторожі, — та принаймні якийсь час я не помічав нічого, крім неї.

Тоді мені дещо впало в око: кінчик її носа, форма обличчя... Жінка була сазійкою. Геть як Ана, єдина інша сазійка, яку я зустрічав на своєму віку.

Мій погляд перебіг на Ану, щоби підтвердити цей здогад. Я побачив не лише свою правоту, а й те, що сама Ана ніяк не відреагувала на прихід молодої жінки. Вона якось дивно занурилася в себе, так, що важко було зрозуміти, чи вона, бува, не заснула.

Молода шляхтянка стала перед Ваштою в супроводі двох слуг: обидва були Екзальтами, судячи з відзнак на їхніх грудях, але вони не носили жодної імперської символіки. Мені ще не зустрічалися Екзальти на приватній службі, тож це було вкрай незвично. Шестеро тілоохоронців побрязкували латами позаду жінки, заввишки майже як хрускачі, закуті у складні обладунки, анітрохи не схожі на ті, що носили Легіонери, — очевидно, виготовлені на замовлення, не ремонтовані й не вживані. Усе на них видавалося дорогим.

Фаязі Хаза підвела очі на Вашту і привітала її маленьким поклоном, найменшим кивком голови. Вашта вклонилася у відповідь — проте неохоче, відзначив я. Урешті-решт, жоден командир не любить, коли підважують його авторитет.

— Мадам Фаязі Хаза, — сухо привіталася Вашта, — для мене честь приймати вас. Що привело вас усередину міста?

Фаязі закліпала своїми аметистовими очима, її довжелезні вії затріпотіли, мов крильця метелика. Коли вона заговорила, слова злітали з м'яким придихом і якоюсь чудною дитячістю:

— Я прийшла із жахливою звісткою.

Я поглянув на Ану та Мілджіна, гадаючи, чи Фаязі не прийшла висувати проти нас якісь звинувачення. Мілджін був збитим із пантелику — однак не Ана. З її лиця сховалися будь-які емоції, і тепер вона сиділа незворушна й зовсім непроникна за своєю пов'язкою.

— У чому ж полягає ця звістка, мадам? — запитала Вашта.

— Я прийшла, — затягнула Фаязі трагічним тоном, — повідомити про вбивство.

Я випростався у кріслі. Мілджін і Вашта ошелешено дивилися на неї. Ана й далі сиділа без найменшого руху.

— Вби... вбивство? — здобулася на слово Вашта. — Кого?

— Жертвою став мій батько, — промовила Фаязі. — Він поліг близько тринадцяти днів тому.

Я підсунувся на край крісла так, що ледь з нього не звалився. У мене було лише розмите уявлення, ким були ця жінка та її батько, — але тринадцять днів тому означало за вісім ночей до пролому: тієї самої ночі, коли отруїли Інженерів. Вашта остовпіла.

— К... Кайґі Хаза помер?

Довжелезні вії Фаязі затріпотіли, її чоло раптово зморщилося від примарного горя.

— На той час ми не знали, що це вбивство. Його погубило якесь зараження. Але поки ми... поки ми силкувалися зрозуміти, що сталося, я дійшла висновку, що це було отруєння. Що це було вбивство. І тому зараз звертаюся до вас по допомогу, щоб знайти вбивцю.

Вашта безпорадно глянула на Ану та Мілджіна. Мілджін сидів ще більш спантеличений, проте в Аниній щоці затремтів м'яз.

Тоді я почув, як вона глузливо пирхнула і ледь чутно пробурмотіла:

— Ото пихата сучка. Приїхали нахер.