Затруєна чаша. Тінь левіафана Кн.1

Розділ 7

Я ГАДАВ, ЩО СПРАВА КОМАНДИРА БЛАСА змінить моє життя у Даретані, проте скоро виявив, що помилявся. Наступні тринадцять днів минули в тупому заціпенінні.

Розпочався вогкий сезон з дощами, які приносили нестерпну сирість. Від неї не було рятунку, хіба що ви достатньо заможні, щоби придбати гриб-кірпіс та облаштувати для нього сухе, ізольоване приміщення. Єдиною цікавинкою на той час стала довгоочікувана відповідь від секретарки Командира Бласа.

— Її звуть Рона Аристан, — доповів я, стоячи в Аниній вітальні.

Я вдавав, що читаю листа вголос, та насправді, щойно отримавши пошту від Стефіноса, витратив двадцять хвилин, сліпаючи над ним, щоб запам'ятати кожне слово:

— Вона пише, що шокована звісткою про вбивство командира, що їй відомо про його приватну поїздку в Даретану, але стверджує, що не знає жодних подробиць про мету його відвідин, мем.

Ана глузливо пирхнула:

— Ну звісно ж. Продовжуй.

— Пише, що вельми охоче прибула б надати вам свідчення про командирові поїздки, але з початком вогкого сезону...

— Усім членам Іялету Інженерії наказано залишатися на постах, — глухо закінчила Ана. — У цьому річ?

— Саме так, мем.

— Як завжди, — зітхнула вона. — З наближенням левіафанів дороги в кантоні Тала переповнені транспортом, що туди точно не випустять когось непотрібного.

— Принаймні вона надіслала копію командирового розкладу, — я витягнув папір: — Тут усі його роз'їзди за останні чотири місяці.

Ана висмикнула папір у мене з рук і перечитала, примружившись. Тоді прикусила губу і бризнула слиною:

— От зараза!

— Я гадав, це може допомогти, ме...

— Це допомогло з біса все ускладнити! — вона підняла червону шкіряну книжечку, отриману від Геннадіос. — Бо якщо ці записи правдиві, то я майже впевнена, що вбивця перебуває в Талаґреї чи десь поблизу.

— Як же так?

Ана ляснула об стіл записником Геннадіос і підняла лист секретарки так, наче він містив якесь жахливе звинувачення:

— Усе, як я й думала. Блас перебував у Талаґреї останні три місяці перед своєю смертю. Що цілком логічно. Варто очікувати, що напередодні вогкого сезону командир Інженерів проводив достобіса часу в місті, яке обслуговує морські мури, — вона штрикнула пальцем у нутро записника Геннадіос, — проте Бласові посиденьки в маєтку Хаз відбувалися вкрай хаотично. Востаннє він бував тут із тринадцятого по п'ятнадцяте еґіна. Мабуть, вислизав за першої ж нагоди погарцювати з ласими кралями. Це означає, що ніхто, крім близького оточення, не зміг би передбачити, коли Блас буде тут. Отже, убивцею мав бути хтось, здатний стежити за командиром у значно більшому місті десь за шістдесят миль на південь звідси, куди нам навряд чи дозволять подорожувати — навіть якщо хтось запросить нас провести розслідування. А це ще не факт! Кмітлива падлюка той убивця, мушу визнати. Встиг усе зробити, поки вогкий сезон ще як слід не розпочався й була змога вільно пересуватися дорогами.

— Тоді що нам робити, мем?

Ана пропалила мене поглядом:

— Що ж, гадаю, мені варто написати кілька клятих рядків, — вона взяла пергамент і перо.

— Кому?

— Канцелярії Юдексу кантону Тала, — відповіла вона. — Я повідомлю про наші тутешні знахідки і попрошу дозволу приїхати допитати всіх свідків. Хоча, мабуть, не згадуватиму, що Блас забавлявся зі шльондрами. Це буде не надто тактовно. Я навіть готова вивернути кишені, щоб надіслати листа яструбом-писарем. Це мусить привернути їхню увагу!

— Ви відправляєте мене у Талаґрей, мем? — перелякався я.

— Ні чорта. З такої нагоди я подамся з тобою. Так чи інакше, не надто сподівайся, що ми отримаємо відповідь у найближчі кілька місяців, — забагато метушні під час вогкого сезону. Нікого не обходить якесь там одненьке вбивство, навіть якщо командир Інженерії, хай йому грець, помер від зараження. Принаймні поки левіафани нишпорять поблизу морських мурів... — Вона помітила моє розчарування. — Що з тобою, дитинко?

— Я думав, мем, що хоча б щось станеться після того, як ми розгадали вбивство.

— І чого ж ти чекав? Доплати чи підвищення? Чи що сам імператор пришле тобі люб'язного листа, а гурт плазаєрок зіграє виставу на твоєму нижньому поверсі?

— Гурт... чого, мем?

— Плазаєрок, — повторила Ана, — Це придворні танцівниці, наділені феромонами, щоб люди божеволіли від збудження у їхній присутності. Заради Санктуму, та наскільки ж цей кантон відсталий? А проте, Діне, ми ще не розгадали вбивство. Радше ми все ще розгадуємо його. І не розгадаємо, поки ти не надішлеш цього клятого листа!

Ана вручила мені лист, і я відніс його на пошту. І на цьому, здавалося, будь-які зрушення вичерпаються на найближчі дні.

Розділ 8

Я ДРІМАВ НА СВОЇЙ ЛЕЖАНЦІ Й КРІЗЬ НАПІВСОН СЛУХАВ похропування пів десятка незнайомих Екзальтів. Я вже був застарим для учнівства і, відповідно, для екзальтівського гуртожитку, тож спілкувався з ними мало. Та все-таки звик спати в оточенні чужих людей — їхнє хропіння звучало майже затишно.

Було чути, як дощ лопотить по даху з тремтилози, а тоді десь удалині загуркотіла гроза.

Грім довго не вщухав. Він якось незвично торохтів і раптом обірвався різким бахканням. Тоді бахнуло ще раз, і ще.

Я сів на ліжку, розуміючи, що це зовсім не грім, і зірвався на ноги з криком: «Вставайте! Вже!».

— Якого біса? — пробурмотів хтось із хлопців. — Що ти придумав?

— Це стріляють гармати, чорт забирай! — репетував я, кинувшись до дверей. — Усі надвір, швидко!

Спотикаючись, я вибіг під зливу й одразу ж потрапив у натовп: під нічним дощем юрмилося багато постатей, що вискакували зі своїх домівок, і всі як один мчали до насипу на сході міських укріплень. Ми подерлися вгору пагорбом, хапаючи жмутки трави, щоб утриматися на слизькому схилі, доки врешті не вибралися на східну сторону і не прикипіли очима до півдня.

Я примружився. Крізь густе мерехтіння дощу мало що можна було розгледіти, але я начебто розрізнив проблиски на південному обрії — спалахи жовто-білого світла. Це був вогонь гармат — яскравий і сліпучий.

— Не може бути, — озвався хтось біля мене. — Ми занадто далеко, щоб чути чи бачити гармати...

— Хіба що це великі пушки, — заговорив інший. — Тоді хтозна?

— Або вони стріляють усередину Імперії з мурів, — тихо сказав якийсь хлопець, — але це б означало...

Дощ лив як із відра, тарабанив по наших головах і калюжах під ногами.

— Якщо це пролом, — вимовив я, — то ми побачимо сигнальне вогнище.

Мої очі засіпалися, викликаючи з пам'яті колись побачену мапу місцевості. Я вказав у темряву:

— Ось там.

Знову спалахи світла, знову гуркіт гармат. Ми стояли на насипі й слухали, як прокидається вся Даретана, як хтось надривно викрикує накази, іржуть коні, гримає безліч дверей.

Аж ось з'явився він, блимаючи крізь темряву: самотній вузький язичок тремткого жовтого полум'я.

— Це сигнал, — прохрипів я. — Титан прорвався за мури...

Хтось заверещав: «Це пролом! Пролом, пролом, це пролом!».

Хаос охопив усе навкруги. Задзвонили на сполох, аж розколювалася голова. Люди намагалися розпалити факели чи засвітити май-ліхтарі. Карбувальники серед натовпу стали в пригоді, адже ми пам'ятали приписи на такий випадок: куди бігти й що робити — і незабаром вишикували інших Екзальтів і солдатів, усіх, хто тримався на ногах, у полі на північ від Даретани чекати під зливою.

Очікування здавалося нескінченним. Крізь дощ чулися шепіт або навіть схлипи. Якийсь Екзальт біля мене стояв бездоганно струнко, але його очі були замружені, а губа прокушена до крові.

Урешті-решт, прибув командир Легіону — гребінь його шолома сяяв під ліхтарем — і старші офіцери роздали накази: усім офіцерам Інженерії та Легіону збирати речі й негайно вирушати на південь, у Талаґрей. Усім іншим солдатам допомогти якнайшвидше зібратися, а далі залишатися і готувати Даретану на випадок термінової евакуації.

Після цього в грязюці закипів шалений безлад. У містечко закотився обоз, і всі мешканці, з'юрмившись на вулицях, допомагали закидати мішки та скрині на переповнені вози, хапаючи пакунки в Інженерів та Легіонерів, що поспішали зібрати особисті речі. Ми наче зазнали чудного перетворення, адже так квапливо й суворо рвалися готувати цих людей — знайомих, друзів, коханих, ворогів, незнайомців, — які рушали в пітьму назустріч невідомості. Я виглядав своїх товаришів, із якими колись розпочинав екзальтівський вишкіл, проте крізь дощ, брак світла і вир вигуків годі було впізнати хоча б когось.

Усе припинилося зненацька: відчуття завершеності не було, лише наказ зупинитися. Люди розійшлися по краях дороги і спостерігали, як у хиткому світлі факелів Інженери й Легіонери рушили обозом, довжелезною вервечкою коней, вантажів і промоклих людей, чиї шоломи й лати відбивали поодинокі спалахи блискавок.

Ми проводжали їх мовчки. Хтось викрикнув якийсь наказ, проте я не зрушив з місця. Яким же нищівним було усвідомлення, що за кілька шалених митей наше звичне життя могло розлетітися на друзки через отой гуркіт на сході.

Чиясь рука схопила мою, упившись пальцями в передпліччя. Я крутнувся й упізнав розлючену мокру пику Капітана Таламіса.

— Ти чув, безмозкий недоумку? — загорлав він. — Шуруй на свій пост і готуйся до евакуації! — він штовхнув мене так, що я гепнувся спиною в грязюку. — Твій пост означає твою відбиту суку слідчу! Уперед!

Кров закипіла в моїх жилах, і я зірвався на ноги. Таламіс побачив мій вираз обличчя й постукав по руків'ю меча на поясі:

— Тільки спробуй, бовдуре. Це точно закінчиться швидше, ніж провалений іспит.

Якусь мить я свердлив його очима, а тоді відвернувся і побрів геть під дощем.

— Так я і думав! — крикнув той услід.

ПОКИ Я добрався до Аниного дому, дощ перейшов у лагідну мжичку. Я не завдав собі клопоту постукати, мені було байдуже, у якому вона зараз стані: просто увірвався знадвору, сердитий і змоклий до нитки.

— Привіт, Діне, — озвалася Ана з вітальні.

Я пошкандибав через дім і застав її на колінах перед чуйником землетрусів, який шалено дзеленчав і брязкотів. У кімнаті було темно, тож я відшукав май-ліхтар і струснув його. Світляні черв'ячки всередині нього прокинулися, і їхнє слабке блакитне сяйво затанцювало по кімнаті.

— Мем, — заговорив я глухо, — мур проламано. Нам треба приготуватися на випадок евакуації.

— Дякую, Діне, — м'яко відповіла вона, — я вже здогадувалася про це, та евакуація навряд чи знадобиться.

— Про що ви, мем?

— Я відстежувала поштовхи від самого початку, — Ана кивнула на свій прилад. — Вони стабільно послаблюються вже впродовж години. Це свідчить про те, що левіафан віддаляється, мабуть, далі на південь, назад до морських мурів, — вона підвела голову в мій бік, усе ще з пов'язкою на очах. — Саме це навчені робити вони.

— Хто?

— Легіон, — пояснила вона. — У них є військові знаряддя, здатні відволікати левіафанів, скеровувати їх подалі від міст і поселень, назад до мурів, — де й чекають усі гармати. Я гадаю, що вони планують пристрелити його там.

Ана зняла з очей пов'язку і подивилася на мене. Напевно вона прочитала жах і лють на моєму обличчі, бо видушила усмішку й запронувала:

— Чому б тобі не приготувати чаю, Діне?

— Даруйте, мем? — я кволо перепитав. — Чаю?

— Еге ж, ти так чудово заварюєш чай, Діне. Думаю, зараз це дуже стане в нагоді.

Я бездумно виконав необхідні для приготування чаю рухи: розпалив вогник у печі, поставив чайник закипати. Витягнув по пучці сухого листя з бавовняних торбинок, підвішених угорі, змочив їх кількома краплями води і ретельно розтер у ступці повільними круговими рухами. Коли чайник завищав, я дістав кілька листочків м'яти, подрібнив їх і додав у суміш, перш ніж перекласти її у ситце, яке вставив у носик чайника. Наповнив чаєм дві чашки, і в повітрі запанував міцний, багатий аромат.

— Пахне чудово, — Ана сьорбнула зі своєї чашки. — Смакує чудово.

Я вклонився на знак подяки, усе ще онімілий.

— А ще я помітила, — додала Ана, — що ти завжди готуєш його точнісінько однаково. Так само обертаєш товкачик. Так само відщипуєш листя. Точнісінько те саме, щоразу.

— Так показав мені товариш, — відповів я відсутнім тоном.

Ми сиділи в блакитній напівтемряві, стискаючи в руках чашки і прислухаючись до дощу з далеким відлунням дзвонів.

— Хтось із твоїх друзів вирушав на мури сьогодні? — запитала Ана.

— Декілька. З Інженерії. Ми рідко бачились останнім часом, адже їх уже давненько розподілили на посади, а мене ні, та все ж... — я замовк, не знаючи, що казати далі, — я не побачив їх сьогодні. Не мав змоги попрощатися.

— Якщо вони з Інженерії, то напевно будуть у відносній безпеці, — мовила Ана. — Не в цілковитій, звісно ж, але відносній. Інженерів не виряджають, поки не розберуться із самим левіафаном. Після цього Інженери оцінюють ситуацію і латають укріплення так швидко, як тільки можуть, бо саме тут справа стає більш підступною. Гармати змістять, щоб захищати місце пролому, проте... це неминуче ускладнить оборону всіх інших ділянок муру.

— Тобто мої друзі потраплять у небезпеку не зараз, — замислився я, — проте згодом?

— Ти і правий, і помиляєшся, — відказала Ана. — Проламаний мур — це жахливо, Діне. Ми всі тепер у небезпеці до кінця вогкого сезону.

— І що ж нам робити з цим, мем?

Вона знизала плечима.

— Чекати. А там побачимо.

Я ЗАЛИШИВСЯ з Аною на всеньку ніч, слухаючи дзенькіт її чуйника землетрусів та безперервне лепетання, з яким вона металась по кімнаті. Ана розгортала книжки й потирала їхні сторінки, нахиливши голову, іноді читаючи вголос або вигукуючи якусь химерну цікавинку чи власну теорію.

— Мешканці третього кола використовують сноморців, щоби протягувати баржі каналами, — розповідала вона за якимось разом, — маленьких розпухлих дельфінів з мордами, яку собак, проте вочевидь там виникла якась проблема з просоченнями. Аптетикал вивів нову породу устриць, здатних виростати до здоровецьких розмірів, але ті заносять у воду мікроби, які весь час викликають у сноморців дике статеве збудження. Вочевидь, вони заганяються до смерті.

— Та невже, мем, — знесилено відгукнувся я.

— Еге ж, багато власників барж узялися каструвати своїх сноморців — та це доволі хитра справа, Діне, оскільки відповідні органи не надто легко дістати. Або розпізнати. Ця робота вимагає навченого ока та твердої руки — це на випадок, якщо ти колись забажаєш змінити професію.

Я напівусміхнувся з цієї гидотної пропозиції. Розумів, що Ана намагається відволікти мене від усіх страхів і тривог, і був їй за це вдячний.

Час тягнувся далі. Я вже почав дрімати в кріслі, та раптом схопився, широко розплющивши очі.

— Воно... стихло, — помітив я. — Ваше дзеленчання. Усе стихло.

— Так, — Ана стояла навколішки перед штукенцією, котра заспокоїлася, як і гуркотіння гармат удалині. — Схоже, на цьому все.

— Думаєте, його справді вбили, мем?

— Можливо. Сподіваюся. Уже світає. За день-другий ми знатимемо, чи справді він мертвий.

Я ПРИМЧАВ НАЗАД у Даретану і застав натовп таких самих солдатів та Екзальтів, що чекали навколо Стефіносової поштової станції. Сам Стефінос показово сидів на землі перед будівлею і на всі запитання відповідав:

— Чорт забирай, я розповів би вам, якби знав щось варте оповіді.

Ми чекали годинами, безцільно вештаючись туди-сюди. Над нашими головами пролітали яструби-писарі — мандрівні птахи, яких Апти приручили переносити повідомлення на великі відстані, — проте жоден не спускався до нас, імовірно, тому що ми вже були настільки близько до Талаґрею. Ніхто не роздавав нам обов'язків, не кричав за наше байдикування. Усі знали, що день цілковито зміниться, коли надійдуть вісті.

Тоді, ближче до вечора, вони нарешті прибули: двоє вершників, обоє у чорному вбранні Легіону, верхи на семимильних конях — здоровецьких скакунах, видозмінених, щоб перетинати довжелезні відстані за лічені години. Перша вершниця зупинилася біля Стефіносової станції; другий, чоловік, поскакав далі, мабуть, щоб донести звістку до наступних містечок.

Усі з'юрмилися, щоб напоїти коня вісниці й принести будь-що необхідне, але та попросила тільки підставити їй ящик. Тоді видерлася на нього та звернулася до натовпу, викрикуючи:

— Левіафана вбито.

Утім, її обличчя було настільки суворе, що ніхто не загукав з радості.

— Його вбили на південь звідси, — продовжила вісниця. — На східній околиці міста Сапфір. Левіафан прорвав у мурах прогалину понад лігу завширшки.

Юрбою прокотилося ахання. Хоча б тому, що Сапфір стояв неподалік від Талаґрея, а це означало, що левіафан упритул наблизився до того, щоб знищити найбільше місто Зовнішнього Кола. Проте куди гіршою новиною став пролом: діра завширшки з лігу була значно більшою за будь-які на нашій пам'яті.

— З огляду на це, — проголосила вісниця, — усіх Легіонерів та Інженерів з десяти навколишніх кантонів скеровують у Талаґрей. Даретана муситиме прискорити їхнє пересування, наскільки це можливо. Вам слід готуватися до великого напливу імперських військ.

Серед натовпу здійнявся гул.

Тоді вісниця висмикнула клаптик пергаменту з кишені та зиркнула на нього.

— І останнє: чи хтось тут знає Слідчу Юдексу... е-е-е, Імуніса Анаґосу Долябру?

Замість гулу запала мертва тиша. Усі погляди повільно звернулися до мене. Я підняв руку:

— Е-е-е... Я, мем.

— Прошу повідомити їй вказівку залишатися на місці та підготуватися до прибуття Командира-Пріфікто Десмі Вашти, — звеліла вісниця, — з Імперського Легіону. Вона прибуде сюди завтра ввечері, щоб зустрітися зі слідчою. На цьому все!

Тоді Легіонерка заскочила на коня й рушила до наступного кантону.

— ЩО Ж, — МОВИЛА АНА, коли почула від мене новину. — Це добряча несподіванка, хай їй грець! — вона заусміхалася на весь рот.

— Вибачте, мем, але станом на зараз я бачу небагато причин для радості, — зізнався я.

— Ох, Діне, завжди треба знаходити якусь причину для радості, — відповіла Ана. — Навіть у безпросвітно херові часи, уяви собі, — вона задерла голову. — Командир-пріфікто! Оце так високе звання... І вона особисто прибуде до мене під час надзвичайного стану. Щось тут підозріло.

— Я подумав так само, мем. Але не уявляю, у чому річ.

— Гм, — Ана відкинулася на спинку невисокого м'якого крісла. — Діне... у тебе є тільки один мундир Юдексу?

— Е-е-е... так, мем.

— А твої чоботи? Якісь вони задрипані. Не ображайся, але...

— Бувають і кращі чоботи, мем, — відрізав я, — але не за мої гроші.

— Он воно що... Думаю, тобі треба докупити одежі, Діне. Кілька мундирів і пару нових чобіт, однозначно, — Ана встала, підійшла до письмового столу й відсунула шухляду. — Ось, — вона витягнула мішечок талінтів, — дарунок тобі за роботу над Бласовим убивством. Постарайся скупитися до вечора. Тоді помийся, спакуйся і будь напоготові.

— Дякую, мем, але... напоготові до чого?

— До дуже серйозної розмови про щось дуже погане, — відповіла Ана. — А потім, гадаю, до від'їзду. Але я ще не впевнена, куди саме.

Я ЧЕКАВ БІЛЯ поштової станції, вбраний у новенький синій мундир і блискучі чорні чоботи. Мій убір був ще зовсім не розношений — мундир натирав під пахвами, а чоботи перетискали пальці, — тож я намагався їх розходити, тримаючи руки за спиною.

Аж ось почувся стукіт кінських копит, і я придивився до темряви. Двоє вершників виринули з вогкої темені, обоє у чорних плащах і шоломах, так само пофарбованих начорно. Вони повільно зупинилися біля поштової станції й позлізали з коней. Стефінос узяв їхніх скакунів за вуздечки, перемовився кількома словами і вказав на мене.

Я випростався, заклавши руки за спину й позбувшись емоцій на обличчі. Мені ще не траплялося нагоди розмовляти з кимось, вищим за звання капітана, окрім Ани, яка навряд чи рахується. Ба більше, мені не випадало розмовляти з елітним офіцером Легіону, найбільш вимогливого і шанованого з усіх Іялетів. Я випнув груди вперед, щоб вони точно розгледіли всі мої відзнаки: квітку з перемичкою, що позначає асистента слідчої, та око всередині скриньки, адже я, на додачу, ще й карбувальник.

Командир-пріфікто підійшла першою. Щоб зрозуміти, хто вона, не потрібно було бачити відзнаки на її смоляно-чорному плащі, — достатньо глянути на лице, посіріле від численних видозмін, і темні серйозні очі, у яких відбилося вдосталь пережитих жахів. То була висока широкоплеча жінка зі стиснутими щелепами. Легке накульгування видавало якусь хронічну болячку її спини. На оздобленому шоломі командира-пріфікто були вирізьблені слова староханумською — ними імператор проголосив заснування Легіону багато століть тому — справжній витвір мистецтва. Цікаво, вона надягала його в такі критичні миті, щоб викликати максимальну повагу?

Услід за жінкою прямував капітан Легіону, високий молодик з вродливим мужнім обличчям і світлими очима. Його шолом теж був прегарний і чорний, хоча й не різьблений, як у командира-пріфікто. Під його очима темніли кола, на підборідді пробивалася щетина; проте, незважаючи на очевидну втому, він крокував бадьорою пружною ходою, жваво несучи своє велике атлетичне тіло. Фізичні видозміни Легіону, здогадався я, здатні втримати парубка на ногах навіть після пролому.

Коли вони наблизились, я низько вклонився:

— Вітаю в Даретані. Я Сигнум Дініос Кол, Асистент Слідчої Імуніса Ани Долябри.

Обоє відповіли мені крихітними поклонами.

— Дякую, що зустріли нас, — голос командира-пріфікто звучав дуже хрипко та втомлено, — будь ласка, негайно відведіть мене до слідчої.

Я провів їх крізь Даретану, на край міста і вглиб нічних джунглів. Обоє мовчали. Я очікував, що їх здивує Анине помешкання, але вони не обмовилися й словом — чи то наперед знали про її становище, чи то занадто втомилися, щоб на таке зважати.

Я намірявся підійти першим, постукати і представити Ані командира-пріфікто; та, здається, серед Легіонерів існувала якась неписана процедура, оскільки капітан зупинив мене на розмову, доки командир-пріфікто крокувала далі.

— Даруйте, Сигнуме, — сказав він, — але чи хтось із місцевих розпитував про нашу сьогоднішню зустріч?

— Розпитував? — здивувався я. — Ні, сер.

— Ніхто не запитував про мету нашого приїзду?

— Ні, сер.

— І ви не бачили нікого, хто крутився поблизу вашої імуніс останнім часом? Стежив чи неналежно цікавився?

Капітан окинув темряву примруженим оком. Я опустив погляд — він тримав руку поблизу меча.

Я вдихнув, і мої очі затріпотіли, пригадуючи:

— Двадцять сім разів я бачив, як хтось проходив повз стежку до імунісового дому, сер, — доповів я. — Дехто проходив кілька разів — усього було дев'ятнадцять осіб, — та начебто нікого незвичного чи зловмисного.

Капітан збентежено завмер, а тоді розреготався глибоким, приємним (радісним) сміхом:

— А! Авжеж, карбувальник. Я й забув. Тоді все чудово, дякую вам.

Ми покрокували далі, а коли вийшли на ґанок, він зняв свій шолом і струснув приголомшливо сяючою гривою каштанових кучерів. Світло розлилося по його вродливому обличчю, і я збагнув, що він не набагато старший від мене.

Капітан безтурботно усміхнувся від вуха до вуха.

— Вибачайте за все це хитрування, Сигнуме. Я до нього не вдатний, та, напевно, ви у своїй професії більше звиклі до такого.

Я не придумав, що на це відповісти, тому просто вклонився.

— Ходімо, — його усмішка сховалася, проте, здається, він був із тих людей, на чиєму обличчі радість ніколи не згасає повністю, — приєднаймося до них.

Я ВІДЧИНИВ ДВЕРІ й виявив, що Ана облаштувала приміщення так само, як на допиті мадам Геннадіос, щоправда, зараз перед її столом було два крісла замість трьох. Сама слідча стояла за столом, з неодмінною пов'язкою на очах, і якраз договорювала:

— ...сподіваюся, подорож минула добре.

— Наскільки це можливо, Імунісе, — командир-пріфікто не надто дивувалася з пов'язки. — Дякую, що зустрілися зі мною. Шкода, що за таких обставин. Сідайте, будь ласка.

Ана сіла, а я став позаду неї. Слідча підвела голову, слухаючи мої кроки, і сказала:

— Це Сигнум Дініос Кол, мем, мій карбувальник. Діне, це Командир-Пріфікто Десмі Вашта з Талайської Армії Імперського Легіону.

Я вклонився їй ще раз. Вашта кивнула, сіла і зняла свій чорний шолом, показавши коротке й густе темне волосся. Вона вказала на капітана поруч із нею:

— Це Капітан Кефей Строві, мій заступник.

Усміхнений молодий капітан схилив голову перед Аною.

— Зазвичай я розпитувала б, як проходить ваша служба, Імунісе, — продовжила Вашта, — та етикет часто стає однією з перших жертв лиха, тому перейдімо до справи.

— Цілком вас розумію, — погодилася Ана.

— Нещодавно ви надіслали листа в канцелярію Юдексу в кантоні Тала. Про вбивство, яке відбулося тут.

— Так. Командир Тактаса Блас.

— Ви згадували характер злочину, проте... чи не могли б ви описати його детальніше, перш ніж ми продовжимо?

— Безперечно, — Ана махнула рукою на мене, — Дін про це подбає, звичайно ж.

Я здивовано глипнув на неї.

Вона всміхнулася кутиком рота:

— Ти ж мій карбувальник як-не-як.

— Ой, звісно, мем.

Я виступив уперед і витягнув пляшечку лугу, яку використовував у день обшуку. Зосередившись, я принюхався, і мої очні яблука налилися дивним лоскітливим відчуттям. Тоді заговорив.

Я переповів усе стисло: перелічив дати, місця та імена всіх залучених, а потім підсумував суть справи. Тоді докладно описав Анине розслідування і висновки, а також наші останні спроби розвідати більше про Бласа й можливі мотиви його вбивства. Я усвідомлював, що мимоволі імітую Анин акцент і тон, — але така вже особливість карбування чиєїсь мови. Неможливо контролювати те, що ти переймаєш.

Моя розповідь зайняла майже три чверті години, й опісля двоє офіцерів Легіону сиділи мовчки з похмурими, проте непроникними обличчями.

— Я припускаю, Імунісе, — зрештою заговорила Вашта, — що вам відомо про пролом.

— Я знаю, що левіафан прорвався крізь мури, — сказала Ана, — але нічого більше.

Вашта мовчала, ніби зважувала, як краще сформулювати запитання.

— Я припускала, що вбивство Командира Бласа послабило нашу оборону, — продовжила Ана, — або когось іще вбили в такий спосіб. Чи можливо це?

Вашта довго дивилась у порожнечу.

— Те, що я вам зараз розповім, Імунісе, — повільно заговорила вона, — це величезна таємниця. Яку ми самі досі намагаємося збагнути.

— Гаразд, мем.

— Ви і ваш карбувальник не повинні нікому її переповідати, — застерегла вона. — Бо це може запросто посіяти паніку, яка нам тепер аж ніяк не потрібна.

— Усе зрозуміло, мем, — запевнила Ана.

Вашта поглянула на Строві й продовжила:

— Левіафан не проламав мури самотужки. Радше конструкцію дестабілізували зсередини. Це серйозно послабило основи муру, спричинивши невеликий локальний обвал. Усе це відбулося ще до появи левіафана, але саме цей обвал, це ослаблення посприяло нападові чудовиська.

— Ми припускаємо, що він уловив вібрації під водою, — підхопив Строві. — Почув обвал, коли піднімався з морського дна, і зрозумів, де краще атакувати.

— Ми вимушено прибрали гармати з тієї ділянки укріплень, оскільки боялися подальшого обвалу, — провадила Вашта. — Отож перед появою левіафана були ослаблені не лише самі мури, а й їхнє озброєння. Це й створило ідеальні умови для пролому.

Ана схопилася, як болотяна змія в кидку:

— Дестабілізація зсередини, — вигукнула вона. — Усе ясно!

Вашта розгубилася:

— Що саме... ясно?

— Що з великою ймовірністю отруїли не просто одну людину, — пояснила Ана, — а кількох, якщо не багатьох.

Я гадки не мав, про що вона говорить, але Вашта й Строві знову перезирнулися, цього разу дуже стурбовано.

— Що ви маєте на увазі? — допитувалася Вашта.

Анині пальці застукотіли по краю стола.

— Командире-Пріфікто, дозвольте мені висловити припущення, — попросила вона.

— Кажіть.

— Чи могли мури дестабілізуватися через те, що кілька людей усередині укріплень, як же це делікатно описати, зненацька відростили дерева на власних тілах, пошкодивши мур?

Вашта ошелешено прикипіла очима до Ани.

— Саме так, — тихо сказала вона. — Усе так і було.

— Ясно, — Ана задоволено кивнула, відкинулася на спинку крісла і чмихнула: — Що ж. Це пиздець.

Розділ 9

— ЧИ ОЧІКУВАЛИ ВИ НА ЩОСЬ ПОДІБНЕ, ІМУНІСЕ? — вимагала відповіді Вашта. — Чи передбачали те, що сталося?

— Анітрохи, — заперечила Ана. — Якби я могла, то попередила б вас усіх негайно.

— Тоді як ви дійшли до цього висновку?

— Що ж, мем, я припустила, що коли ви ідете до мене особисто, то це через Бласа. А оскільки підозрювала, що Бласів убивця у Талаґреї і, відповідно, може вбити ще когось цяткосклом, — то припустила, що ви тут, бо саме це й трапилося. Але тоді ви заговорили про пролом і щось, що зруйнувало мур ізсередини. У такому разі, я припустила — і, схоже, не помилилася, — що від зараження постраждала не одна людина, а багато. Достатньо, щоб мур обвалився, — Ана нахилилася вперед, і я помітив, що вона з усіх сил стримує маніакальну посмішку. — Розкажіть мені все про те, що сталося.

— М-ми досі намагаємося зібрати відомості, — Вашта ще не до кінця оговталась. — У нас небагато свідків, та нам повідомили, що безпосередньою причиною обвалу стали двоє старших Інженерів, які працювали над критичною складовою укріплень.

— Одна з опор утримувала грандіозне навантаження через те, що кілька сусідніх послабили землетруси, — пояснив Строві.

— І коли ті двоє Інженерів, кхм, скажімо так, проросли, — підхопила Ана, — дерева пошкодили ту опору, спричинивши обвал.

Вашта кивнула.

— Чи це єдині, хто загинув у такий спосіб? — запитала слідча.

— Не єдині, — зронила Вашта.

— Ще восьмеро людей по всьому кантону зазнали схожого перетворення, майже одночасно, — уточнив Строві.

Я не тямився від потрясіння.

— Десять! — скрикнув я. — Санктуме... десятеро Інженерів отруїлися?

Легіонери зиркнули на мене. Строві ледь усміхнувся мені, співчутливо.

— Так, — підтвердила Вашта. — Це, ймовірно, найгірший випадок масового отруєння за всю історію Імперії.

— Четверо померли на морських мурах, серед них і ті двоє, що спричинили обвал, — роз'яснив Строві. — Решта перебувала у Талаґреї. Один бідолаха в мить смерті навіть їхав верхи.

— Ого! — зацікавилася Ана. — Що ж сталося з конем?

Строві закашлявся.

— Він, е-е-е, загинув, мем.

— Ох, гм... — вона кивнула трохи розчаровано, наче сподівалася на цікавішу розповідь. — Чи щось об'єднує цих десятьох жертв? Чи вони всі користувались однією купальнею? Або, можливо, бували у якомусь приміщенні, повному пари?

— Якраз ні, — відповіла Вашта, — поки що ми розглядали ці випадки як зараження, перевіряючи їхню історію пересувань, щоб виявити подію, яка могла заразити їх усіх. Але тепер ми не можемо знайти жодної миті за останній місяць, коли ці десятеро принаймні бували в одній кімнаті, не те що дихали однією парою.

— Їх об'єднує лише те, мем, що всі вони служили в Іялеті Інженерії, — підсумував Строві.

— Інженерії... — тихо повторила Ана.

— Так, — підтвердила Вашта. — Ми побоюємось, що хтось навмисно вбиває Інженерів. Можливо, з метою саботажу. Це поки не відомо.

— Але вчиняти таке під час вогкого сезону... — Строві похитав головою.

— Ви гадаєте, — продовжила Ана, — що хтось хоче розпустити титанів по всій Ханумській Імперії?

— Таке безглуздо навіть уявляти, — визнала Вашта, — проте останні дні годі вмістити в здоровий глузд.

Ана замовкла, задумливо схиливши голову.

— Ми мусимо з'ясувати, як усе сталося, Долябро, — сказала Вашта. — Дізнатися, хто за цим стоїть, і спіймати його до того, як станеться ще якесь лихо. Сотні, якщо не тисячі, людей загинули чи скалічились. У небезпеці весь кантон, якщо не ціла Імперія. Ми не можемо впевнено лагодити пролом чи відбиватися від титанів, доки не маємо певності, що розібралися з цією загрозою. А ви, Імунісе, єдина відома мені людина, яка раніше стикалася з подібним, і, наскільки я розумію, ви розплутали справу та вжили необхідних заходів того ж дня. Цієї миті нам потрібна будь-яка допомога, — і я підозрюю, що саме ваша допомога потрібна особливо.

Анині пальці тарабанили по стільниці з гарячковим стук-стук-стукотом.

— Я не зможу допомагати вам звідси, мем. Під час розслідувань я багато в чому покладаюся на Діна, але, ну, кататися туди-сюди в Талаґрей — це вже трохи занадто.

— Ми все врахували, — відповіла Вашта. — Я заздалегідь замовила сюди карету, з надією, що ви зголоситеся. Вона має прибути до ранку.

— Напевно, будуть ще якісь процедурні та юрисдикційні тонкощі, так? — запитала Ана. — Я ж не Слідча Юдексу того кантону. Дін усе ще в учнівстві, тож, гадаю, йому заборонено виїжджати з Даретани до формального призначення на пост.

— У всьому Зовнішньому Колі оголосили надзвичайний стан, — відповіла Вашта. — Приписи скасовують направо і наліво. Ми можемо так само скасувати будь-який статут, що стоїть вам на заваді, та і Слідчий Юдексу Талаґрея зі шкіри пнеться, щоб допомогти. Єдине, що зараз хвилює будь-кого, — це як пережити вогкий сезон.

— І... які в нас шанси на це? — запитала Ана.

— Шанси на це, — Вашта безрадісно всміхнулася, — постійно змінюються. І, мабуть, значною мірою залежатимуть від вашої праці в Талаґреї.

— У такому разі, — відповіла Ана, — яке у мене право вам відмовити? Правда ж, Діне?

Я змовчав, адже годі сказати щось доречне, коли тебе штовхають у провалля жаху.

Розділ 10

Я ЗВИК ВВАЖАТИ, ЩО ПОДОРОЖІ КАРЕТОЮ — це привілей правителів і шляхти. Проте зараз, на шостій годині сидіння у вогкій коробайці, де стіни та стеля ривками смикалися то вниз, то вгору, я чіплявся за сидіння і думав, що це найжахливіша кара, яку можна уявити.

Повітря було гаряче й затхле. Крізь вікна мало що виднілося, окрім навислих, темних і парких джунглів, де час від часу пурхали майворонки. Хоча ми й подорожували імперськими дорогами, які були бруковані та доглянуті, карета однаково підстрибувала й деренчала щокілька секунд, не даючи ні заснути, ні на чомусь зосередитися. І звісно ж, Ана була нестерпною попутницею, яка сиділа із зав'язаними очима й безперестанку базікала.

— Ось цей горбик! — вигукувала вона захоплено. — Ось цей! Я відчуваю такий кожні сімнадцять секунд, коли ми їдемо південним краєм дороги, та кожних дев'ятнадцять секунд, коли тримаємося північного! Це означає, що причина не в недоліку каретного колеса, а в якійсь особливій технології, за якою Інженери будували цю дорогу, ділянку за ділянкою! Хоча, можливо... можливо, річ у рельєфі або у впливі вологості на каміння...

Найбільше Ана збуджувалася, коли ми проминали одну з інженерних бригад, відповідальних за ремонт доріг. Вона щоразу наказувала мені вистромити голову з вікна і роздивитися візок бруківки та вкритих пилякою й болотом робітників, які витягали тріснуті камені з дороги й заміняли на нові.

— Ось де справжня Імперія, Діне, — Ана широко усміхалася. — Хлопці й дівчата, які лагодять дороги.

— Зважаючи на те, що ми прямуємо до морських мурів, мем, я посмію заперечити.

— О, люди обожнюють Легіон з його мечами, мурами та гарматами. Але хоча господарчих працівників ніхто не боготворить, саме на них тримається Імперія. Як-не-як хтось же мусить виконувати безславну роботу, що не дає обвалитися величним спорудам нашої доби.

Я похитав головою і втупився в мапи, які мав закарбувати в пам'яті для Ани: мапи міста Талаґрей, кантону Тала, морських мурів тощо. Вона також роздобула списки всіх старших інженерних офіцерів у Талаґреї і звеліла завчити їх, сотні й тисячі імен, — і я зробив це, уривчасто шепочучи кожне ім'я вголос.

Нарешті дорога різко звернула вбік. Я виглянув з вікна і відчув присмак повітря, немов слід солі на вітрі, різкий і подразливий. На заході виднівся пагорб, який з південного боку обривався крутою скелею. Мої очі засіпались, викликаючи в уяві мапу кантону. Я пошукав у пам'яті ці орієнтири: вигин дороги, обривистий пагорб — і вирахував, де ми зараз.

— Здається, ми вже близько до морських мурів, мем, — повідомив я.

— Так швидко?

— Так, мем. Незабаром я зможу побачити їх зі східного вікна.

— Опиши мені їх, щойно побачиш. Я би дуже хотіла уявити їх, щоб обмірковувати.

Карета торохтіла далі. Джунглі розступилися, мов завіса, відкриваючи широку зелену рівнину, залиту туманом, а вдалині за нею — узбережжя.

Я витягнув далекогляд, притиснув його до ока і вдивлявся на схід. Височезна синювато-сіра скеля тягнулася під червонястим небом, як рама під картиною. По блискучому мокрому камені дерлися повзучі рослини, а в одній довгій вертикальній розколині щось ворушилося: немов якась комашка повільно, з натугою повзла на вершину.

Мій зір задрижав, зосереджуючись на комашці, і я усвідомив, що це — малесенька дерев'яна коробка, яку тягнув угору пучок канатів. Коли коробочка піднялася до чергового виступу в скелі, вона зупинилась, і звідти вийшли ще крихітніші постаті.

Коні. Четверо коней витягували з коробки блискучу сталеву гармату.

Я моргнув, уважно дивлячись у далекогляд. Коробочка виявилася зовсім не крихітною: то був ліфт, збудований витягувати солдатів і зброю на колосальну височінь морських мурів.

Опустивши далекогляд, я приголомшено витріщився на мури вдалині.

— Ну що? — запитала Ана. — Ти їх бачиш? Які вони?

— Мури, — повільно заговорив я, — дуже, дуже великі, мем.

Я описав стіни, наскільки зміг. Не будучи простористом, я швидко вичерпав свій запас синонімів до слова «великий», коли намагався змалювати цей велетенський хребет кам'яного валу, що тягнувся вздовж моря. Крізь далекогляд мені вдалося розгледіти на вершині мурів зо два десятки здоровенних гармат, більшість із них були націлені на море — та деякі й на сушу. Мабуть, на випадок, коли щось зуміє прорватися.

— Деякі гармати можна перевозити кіньми, — пояснила Ана. — Для по-справжньому гігантських озброєнь відрізки стіни мають рейки, прокладені на вершині, щоб коням було легше їх тягнути.

— Наскільки вони великі, мем?

— Завдовжки з п'ять чи шість твоїх зростів, Діне, якщо порівняти. Такі гармати надзвичайно важко відливати. Як і більшість досягнень Імперії, це витвори складності: уяви собі рівень системи, управління та злагодженості, необхідних не просто накопичити ресурси, знання й обладнання для виготовлення таких видатних речей, а ще й для виготовлення їх сотнями і доставляння на мури кожного вогкого сезону!

— А... нагадайте, які заввишки левіафани?

— Деякі заввишки, як і мури. Більшість трохи вищі.

Я спробував уявити й накласти цей образ на краєвид удалині. Від однієї думки про таке жахіття мені стало недобре.

— Ти коли-небудь бачив їх, Діне? — запитала Ана. — Чи хоча б їхню частинку: кістку або шматок панцира?

Я похитав головою.

— Діне, — різко промовила Ана, — у мене зав'язані очі, тому якщо ти кивнув, то яким хером я маю про це здогадатися?

— Ні, мем, не бачив.

— Мм. Це неабиякий досвід... Зуб — завдовжки з два людські зрости. Кіготь — завбільшки з три карети. Місто Ашрадель навіть зберігає череп левіафана з давнини як частину своєї цитаделі. Я чула, що він завбільшки з невеликий форт, — ото видовище! Важко й уявити, що левіафани виростають усе більшими кожного вогкого сезону.

— Я думав, це просто чутки.

— Ніхто не хоче називати точних цифр, — відповіла Ана. — Цифри викликали б занепокоєння.

Я ошелешено дивився у вікно.

— А ви коли-небудь бачили їх живцем, мем?

— На жаль, ні. Тільки шматочки мертвих. Коли Легіон убиває їх і топить в океані, потім кораблі намагаються перетягувати туші в порт для дослідження. Там їх кришать, знімають шкуру, як із цибулини. Це небезпечна робота, з огляду на отруйну кров левіафанів, зате дуже багато просочень і щеп розробляють на основі їхніх унікальних властивостей. Мені випадало оглянути лише кілька зразків, — Ана зашкірилася. — Якось я запитала Аптів, чи можна їсти левіафанове м'ясо, але вони мені не дозволили. Я й досі ображена...

Коли ми під'їхали до Талаґрею, вулиці навколо заповнилися людьми, поля зненацька завирували від Легіонерів, Інженерів і коней, які тягали будівельні матеріали чи поспішно будували земляні вали на вогких рівнинах. Я навіть побачив лінивиків — гігантських лінивців, видозмінених для перетягування колосальних вантажів, — яких ніколи не бувало у Даретані. Багато солдатів також мали підсилення, які раніше мені не траплялися: люди з перебільшеними чорними очима або величезними нашорошеними вухами, або незграбні велетні — вісім чи дев'ять п'ядей заввишки — які переносили груди каміння, наче то були в'язки сіна. Я описав їх Ані, коли ми проїжджали повз.

— Хрускачі, — пояснила вона. — Або хрустолюдці. Хлопці, які від прищеп нарощують стільки м'язів, що аж у їхньому скелеті формуються нові кістки для підтримування тіла. Вони видають незвичне клацання, коли пересуваються, — звідси й назва.

— Звучить доволі страхітливо.

— Як і хлопчина, у чиєму мозку хлюпаються крихітні звірятка, щоб він нічого не міг забути. Бути хрускачем нелегко — мало хто з них живе довше ніж п'ятдесят років — проте Імперія потребує їх, вшановує почестями і добре їм платить, — Ана знову всміхнулася. — У цьому й суть Хануму, еге ж? Безпека і стабільність в обмін на дивацтво. Багато охочих приймають ці умови.

КАРЕТА З ГРЮКОТОМ ЇХАЛА далі, і з туману попереду виринув Талаґрей. Спершу місто нагадувало довгий ряд невисоких курганів, звужених угорі циліндрів, розділених широкими проміжками; та коли ми об'їхали пагорб, я додивився, що це не кургани, а вежі з тремтилози, широкі біля основи та звужені вгорі, наче десятки глиняних печей, свіжо виліплених і розкладених висихати. Де-не-де тремтилоза викидала цвіт на стінах — дрібні китички оранжевих блискіток та ніжної зелені. Усі вежі були обвішані май-ліхтарями, оперезані кільцями мерехтливих блакитних вогнів, які робили місто схожим на привиддя нічного неба.

Тоді я помітив укріплення: хоча місто не мало стін із західного боку, зі сходу величалися громіздкі фортечні вали та насипи, густо заставлені гарматами, націленими на схід. Я здогадався, що сюди прямували всі солдати навколо нас, поповнюючи артилерію, розміщену між містом і східними рівнинами.

Ана вислухала мій опис.

— Авжеж... Це службове місто, Діне, — пояснила вона. — Підпорядковане Легіону і збудоване обслуговувати морські мури, тож воно своєю чергою звело власні стіни, загнавшись у тінь укріплень і гармат. Май на увазі, що гармати, які видно звідси, небагато шкоди зможуть завдати титанові. Вони тут радше для того, щоб сповільнити його і виграти час місту для евакуації за стіну третього кола.

— А чому між будівлями такі дивні проміжки, мем? — запитав я.

— Землетруси. Наскільки я розумію, тут майже не будують споруд понад п'ять-шість поверхів заввишки, і майже все тут зроблене з тремтилози й папіроті. Коли левіафани піднімаються з морських глибин, усе місто ходить ходором, наче стоїть на поверхні барабана, — Ана висунула голову через вікно, усміхаючись, поки вітерець розвівав її кістяно-біле волосся. — Один поет описував, як воно — кохатися, коли земля здригається в Талаґреї... Звучало, як неабияка дивовижа.

Ми підкочувалися дедалі ближче. Величний міський мур здіймався ліворуч, а попереду грізно виднілися гармати. На кожному кроці я бачив озброєних і загартованих бійців, набагато досвідченіших, ніж я коли-небудь сподівався стати, — і всі вони, і все це місто існували з єдиною метою: завдати левіафанові якнайбільшої шкоди, перш ніж він дістанеться до мурів третього кола.

— Ми вже під'їжджаємо, мем, — прохрипів я.

— Судячи з голосу, ти трохи шокований, Діне, — зауважила Ана.

— Якби я не відчував шоку, то був би божевільним, мем. Мене заспокоює лише те, що хоча б ви призвичаєні до такого.

Ана насупила брови.

— Призвичаєна? Чорт, Діне, та я поняття не маю, що за херню зараз роблю.

— Я... я гадав, мем, — затнувся я, — що за час вашої кар'єри в Юдексі ви бували по всій Імперії.

— Авжеж, звісно, але проломи в морських мурах? Мертві левіафани? Як говорять старі баби, тут я геть не у своїй тарілці, — Ана притиснула долоню до стінки і широко всміхнулася, відчуваючи вібрацію карети. — Ми мусимо розглядати цю ситуацію як те, чим вона є, — новим явищем, зі своїми закономірностями і відхиленнями, які складаються у всеохопну систему. У цьому й полягає твоя робота, Діне. Іти й дивитися. Хіба це не захопливо?

Гігантські ворота Талаґрею відчинились, і ми прокотилися через них.

Розділ 11

ЗАВДЯКИ МАПАМ Я ЗНАВ, ЩО У ЦЕНТРІ МІСТА розташована так звана Трифекта: канцелярії Легіону, Юдексу та Інженерії, навколо яких зібралося невелике сузір'я інших установ. Наш візник-легіонер скерував туди карету, пробираючись крізь кипучий дорожній рух поміж тремтилозовими вежами. Через вікно важко було вловити характер міста, проте воно видавалось імпровізованим: нашвидкуруч збиті папіротеві будиночки пролітали повз нас, немов зграйки крихких метеликів; папіротеві вивіски на скошених стовпцях позначали кузні, нічліжки та пивниці. Довговічними тут здавалися хіба що дороги та фундаменти, збудовані з каменю й цегли. Усе інше було непостійним і стихійним. Немовби рисунок чи начерк цивілізації, поспішно намазюканий на аркуші мокрого каміння.

Нарешті попереду показалася Трифекта: три високі конічні вежі з тремтилози, отиньковані мохоглиною і прикрашені кольорами відповідних Іялетів: чорним, синім і червоним.

— Розплющ очі широко, — Ана перестала усміхатися.

— Я вбираю все, наскільки можу, мем.

— Зосередься не так на краєвидах, як на людях, — наказала вона. — Зараз ти опинишся серед багатьох елітних службовців, Діне. Вони небагато запитуватимуть у тебе, однак мусиш за ними спостерігати. Простеж, на що вони дивляться, що виводить їх із рівноваги, і все перекажи мені. Я хочу знати, з ким ми маємо справу.

— Чи варто виділити на це пляшечку, мем? — запитав я, беручи карбувальницьку сумку.

— Ясна річ! Ану хутко вибрав флакон і запхав собі в носа!

Карета з грюкотом заїхала у двір Трифекти. В очікуванні нас перед будівлею Юдексу зібралася групка людей, зо пів десятка Інженерів, Аптів та офіцерів Юдексу в темно-синьому.

Коли ми наблизилися, я найуважніше придивився до службовців Юдексу, яких було двоє. Один — високий, худий, сіролиций чоловік, чиї груди прикрашали дві перемички — відзнака слідчого, й око у скриньці поряд, отже, він був карбувальником, як і я. Біля нього сивою брилою стояв чоловік із велетенськими плечима, шість п'ядей заввишки і стільки ж завширшки, який зустрічав нас примруженим поглядом. Його явно видозмінили для сили настільки, що той зміг би легко розрубати людину навпіл. На його грудях виднілися квітка й перемичка, які визначали слідчого асистента.

Я прикипів до нього очима. Цей пошрамований, кремезний, грубий людський інструмент служив моїм талаґрейським відповідником. Хоча я й був майже на голову вищим від нього, проте ще ніколи в житті не почувався таким юним і маленьким.

Коли карета зупинилась, я відчинив двері, вибрався назовні й допоміг Ані спуститися. Хоча нас зустрічав невеликий гурт, я відчував на собі кожен погляд, як свинцевий тягар.

Талаґрейський слідчий — високий худий чоловік — підійшов і вклонився.

— Ано, — промовив він, — для мене честь бачити тебе знову.

— Тувей Ухад! — зраділа Ана і заусміхалася на весь рот, як акула. — Санктум свідок, скільки ж років промайнуло. Чи вже й десятиліть?

— Лише років, — відповів Ухад. — Не забігаймо наперед.

Його лице було кощаве і втомлене — здається, він не спав уже кілька діб, однак спромігся на маленьку усмішку. Слідчий був тонким, як очеретина, похмурим чолов'ягою, більше схожим на адвоката, який виступає перед магістратом Юдексу, ніж на солдата. Утім, до мене дійшло, що, напевно, більшість слідчих мали саме такий вигляд.

Ухадові очі ледь тремтіли, дивлячись на Ану: посмикування зіниць, посіпування щоки. Безсумнівно, карбувальник.

— Командир-Пріфікто Вашта просить вибачення, — заговорив Ухад. — Вона хотіла бути тут, однак її призначили сенешалем кантону. Обтяжлива формальність — проте необхідна.

Я кивнув, адже чув раніше про цю процедуру. У разі пролому, Талаґрей призначав одного Легіонера сенешалем — по суті, диктатором у всіх внутрішніх питаннях, — доки пролом не буде виправлено. Це означало, що висока виснажена жінка, яку я зустрів в Аниній даретанській хатині, тепер заступала суддю, присяжних і ката для цілого кантону, а наша діяльність повністю підпадала під її владу. Я здогадався, що ми побачимо її знову, тільки якщо справи підуть або дуже добре, або дуже погано.

— Нехай цей малолюдний гурт не розчаровує тебе, Ано, — продовжував Ухад. — Невеликому загонові значно легше зберігати секретність.

— Я поняття зеленого не маю, великий він чи малий, — Ана усміхнулась із зав'язаними очима. — Та дякую, що повідомив.

Ухад вказав на кремезного сивуватого чолов'ягу біля себе і сказав:

— Передусім мій слідчий асистент, Капітан Тазі Мілджін.

Кремезний чолов'яга низько вклонився нам, однак випростався, затримавши погляд на мені. Він видавався солдатом до глибини кісток: широчезні плечі, сірувата шкіра, потемніла від сонця, і де-не-де випнута білими шрамами. Густе біле волосся звисало на вуха неохайною копицею. Ніс широкий, скривлений і зламаний. Борода підстрижена так, що важко було сказати, чи він весь час супиться, чи ні. З виразу його очей я припустив, що таки супиться.

Найцікавішим видавався меч при його боці: гарда була простою, зате руків'я і піхви змикалися докупи унікальним способом, за допомогою складного мідного механізму, схожого на годинник у даретанському Іялеті Легіону. Чорні шкіряні піхви були зношені, проте дбайливо начищені й відполіровані. Хоч би який дивний вигляд мала ця зброя, власник очевидно нею дорожив.

Я підвів очі й помітив, що чоловік і досі зирить на мене. Погляд холодний, мов каменюка на дні річки. Жодного трепету в його зіницях. Я замислився, якими видозмінами він може похвалитися.

— Нам, звичайно ж, допомагатимуть представниці Аптів та Інженерів, — продовжив Ухад. — Імуніс Василікі Каліста...

Невисока жінка у фіолетовому інженерському вбранні ступила вперед і вклонилася. Талайка, як і я, повнотіла і чарівлива, з кмітливими темними очима й лискучим чорним волоссям, вправно закрученим в елегантний вузол. Нижні повіки притрушені сяйливим устричним пилом, волосся заколоте на маківці бронзовими та керамічними паличками. Я відчув, що ця людина більше прагне привертати увагу інших, ніж звертати на щось власну.

— Честь служити з вами, — промовила вона.

— Та Імуніс Ітонія Нусіс, — продовжив Ухад, указавши на іншу жінку, — з Аптів...

Низенька, охайна і вродлива курмінка з короткими чорними кучерями виступила вперед, змахнула полами червоного аптівського мундира та жваво вклонилася:

— Честь служити з вами, мем.

Вона випросталася з бадьорим усміхом. Усенька її постать здавалася випраною й напрасованою, усі кути такі припасовані й гострі, наче у дбайливо зшитій клаптиковій ковдрі. Її шкіра мала темно-сірий колір, а повіки — фіолетовий відтінок, що свідчило про значні прищепи. Таке не дивина серед Аптів: опанувавши формування плоті, багато з них посилювали власну. Цілком імовірно, що ця жінка бачила в темряві краще від лісової кішки.

Я розглядав усіх трьох імунісів, гордих і чепурних, загорнутих у кольори й відзнаки своїх Іялетів. Вони раптово нагадали мені пташок: Ухад — синій лелека, високий, нерішучий, сторожкий і нерухомий; Каліста — пурпурова голубка-звабниця в пишному сяючому пір'ї; а Нусіс — дрібний червоний пурхай-дрізд, що радісно щебече та стрибає з гілки на гілку. Якими ж показушними вони здавалися супроти Ани, згорбленої і незрячої, проте напруженої, мов хижак перед стрибком.

Ана постукала мене по грудях кісточками пальців:

— Це Дін. Мій слідчий асистент.

Усі погляди звернулися на мене і ковзнули вгору та вниз, змірюючи мій зріст.

— Він новенький, — сказала Ана, — і цибатий, і, здається, втратив почуття гумору через якийсь нещасний випадок. Та він допоміг мені розплутати Бласову справу досить швидко, — і коротко додала: — Він — молодець.

Я вклонився, зрозумівши, що, хай і короткий, але то був найвищий комплімент, який я коли-небудь отримував від Ани.

— Зазвичай, Ано, я виділив би вам час відпочити й освіжитися, — сказав Ухад, — та з огляду на обставини, гадаю, краще одразу взятися до роботи.

— Безперечно, — Ана міцно взяла мене під руку. — Показуйте шлях.

НАШИМ МІСЦЕМ ПРИЗНАЧЕННЯ виявилася стара палата Магістрату Юдексу, яку зазвичай використовували для судових засідань, а наразі віддали під Ухадове розслідування. Найбільше у цьому приміщенні вражали захаращеність і бруд: купи пергаментів на великому круглому столі, попільниці, заповнені по вінця. Кожен клаптик тканини тхнув люльковим димом, потом і затхлим ясно-чаєм. Без сумніву, у цій кімнаті, як у норі, вже кілька днів просиділи люди, позбавлені сну та спокою.

Ухад підійшов до круглого стола з тремтінням в очах і вибрав кілька пергаментів пальцями в рукавичках — карбувальницький дар пам'ятати, де ти залишив речі. Він поклав стосик документів перед Аною, поки я саджав її на єдине вільне місце за столом, і та накинулася за них, як виголодніла дика кішка на мишу.

— Само собою зрозуміло, усе, що ми показуємо вам і обговорюємо тут, є найвищою таємницею, — заговорив Ухад. — Якщо хто-небудь поширить наші відомості за межі цієї кімнати, то підлягатиме покаранню Імперського Легіону за зловмисну непокору, — він махнув рукою на колег, які розсідалися у свої крісла. — Звичайно ж, решта команди теж про це чула.

На місці, де сидів Ухад, звісно, не було ні нотаток, ні паперів, адже той усе тримав у своїй голові. Нусіс сіла ліворуч від нього, а Каліста — праворуч. Годі було уявити двох собою настільки різних людей: Нусіс бадьоро закивала перед вежами, складеними з паперів, доки Каліста розляглась у кріслі, курила люльку і нишпорила у розкиданих пергаментах, мов сонна шляхтянка, яка шукає в постелі загублену прикрасу. Я сів позаду Ани, відповідно до своєї посади. Мілджін же всівся поряд з Ухадом, згорбившись у кріслі та шкрябаючи по підлозі кінчиком своїх довгих піхов. З виду він більше нагадував не слідчого, а шляхетського тілоохоронця, чиїм головним внеском була сила рук, а не мізків. Він схрестив руки, похмуро зиркаючи на весь гурт.

— Розпочнімо із загиблих, — сказав Ухад до Ани, — годиться?

— Безперечно, — Ана високо підняла голову із зав'язаними очима і прислухалася.

Я витягнув нову пляшечку — цього разу з трав'яним запахом — і принюхався до неї, щоб упевнитися, що захоплю всю повноту ситуації.

Ухадові зіниці забігали так швидко, що злилися в розмиту пляму, і він заговорив низьким поважним голосом:

— Принцепс Ата Лапфір. Сигнум Місік Джілкі. Принцепс Кесте Пісак. Капітан Атос Коріс. Капітан Кілем Терез. Принцепс Донелек Сандік. Принцепс Кісе Сіра. Принцепс Алаус Вандуо. Сигнум Суо Акмо. І нарешті, Сигнум Ґінклас Ловег, — його очі припинили смикатися й подивилися на Ану. — Це десятеро офіцерів, чиї смерті ми підтвердили як такі, що спричинені цяткосклом. Я також надав вам повну інформацію про їхні місця ночівлі та пересування за два дні до того, як це сталося. Наразі це все, що нам вдалося зібрати.

Ана розгойдувалася в кріслі, її руки пурхали над пергаментами, як танцюристи на сцені.

— Ти кажеш, Ухаде, ви підтвердили ці смерті як такі, що спричинені цяткосклом, — сказала вона, — бо ми не знаємо, чи не було їх більше?

— Потенційно, — відповів Ухад. — Можливо, скількись осіб зазнали схожої інвазії непомітно, а потім загубилися під час пролому.

— Правильніший термін, — бадьоро втрутилася Нусіс, — цвітіння. Цвітіння цяткоскла.

Ухад указав на неї рукою.

— Нехай буде цвітіння. Нусіс — така собі експертка у цій справі. Вона вбралася в пір'я під час Ойпату, допомагаючи Аптам, які намагалися взяти ситуацію під контроль.

— Справді? — захопилася Ана. — Як цікаво! Це, певно, був неймовірний досвід: на власні очі бачити загибель цілого кантону?

Запала незручна мовчанка. Нусіс пересмикнуло.

— Е-е-е. Мабуть?

Каліста прокашлялася:

— Утім, я не думаю, що цвітіння підкосило ще когось, крім тих десятьох, — протягнула вона, за останнім складом довга цівка люлькового диму ковзнула вгору по її щоці. — Інженери саме тому й не працюють на мурах поодинці. Якщо хтось поранився і потребує допомоги, не добре було б опинитися з цим сам на сам. Ми ведемо щонайретельніший облік загиблих і поранених. Я вірю, що на цих десятьох перелік вичерпується.

— Четверо із загиблих Інженерів померли всередині морських мурів, — сказав Ухад. — Точніше, на ділянці, відомій як Ханумський Пік. Це один із найбільш товстих та укріплених відрізків усього муру з огляду на те, що він розташований близько до устя Титанового Шляху, яке веде вглиб суші.

— А інші смерті? — запитала Ана.

— Двоє сконали по дорозі від мурів до Талаґрею, — відповів Ухад.

Його очі закружляли в орбітах, доки він викликав з пам'яті спогади. Огидна картина. Я мимоволі задумався, чи маю такий же неприємний вигляд, коли й сам це роблю? Ухад продовжував:

— Одна людина померла в ліжку, заснувши після довгої зміни. Ще одна — за столом у наметі-їдальні. Третя чекала на карету, щоби поїхати на захід від Талаґрею, до стін третього кола. І остання жертва померла верхи на коні, коли оглядала укріплення. Усі загинули в однаковий спосіб: злоякісне цвітіння цяткоскла всередині тулуба, що спричинило проростання вісімнадцяти-двадцятип'ядевих пагонів за час п'яти хвилин, руйнуючи будь-що над та під собою. Справжнє жахіття.

Анині пальці зупинилися на якійсь цікавій фразі з тексту, ніби намацали вузлик на ткацькому верстаті.

— Утім... Ці прояви трохи відрізнялися від Бласового.

— У всіх випадках пагони проростали з тулуба, — промовив Ухад, — але ми помітили, що ці проростали дещо нижче. Посередині спини, а не біля шиї, яку Командира Бласа. Ми напевне не знаємо чому. Нусіс працює над цим.

Нусіс радісно закивала, ніби у світі не бувало більш захопливого заняття, ніж з'ясовувати, чому рослини проростають із чиєїсь спини, а не з шиї.

— Вони також померли не одночасно, — додав Ухад. — Ми зараз опираємося на розповіді свідків, але, здається, між першою й останньою смертями минуло дев'ять-десять годин.

— Це може означати, що спори цяткоскла інфікували їх у різний час, — припустила Нусіс.

— Чи багато відомо про пересування загиблих за добу до смерті? — запитала Ана.

— Відомо достатньо, аби впевнитися, що всі вони не перетиналися в одному місці, — мляво відповіла Каліста. — Ніяких збігів у службових постах, патрулюваннях, проектах... Через усе це достобіса складно буде відстежити місце зараження.

Ана перегорнула сторінку і кінчиками пальців узялася читати наступну.

— Чи є у нас списки їхніх близьких?

— Поки ні, — протягнула Каліста.

— Чи допитували їхніх друзів або напарників?

— Ще ні, — відповіла Каліста. — Ми ще взагалі нікого не допитували. Основні зусилля в Інженерії ми скерували, щоб спробувати передбачити наступний замах і запобігти йому.

Ана зморщила лоб:

— Наступний замах?

— Робоче припущення таке, — пояснив Ухад, — що хтось навмисно заражає офіцерів Інженерії. Можливо, з надією, що неминуче цвітіння може пошкодити наші укріплення і спричинити ще один пролом, але... після певного аналізу ми вважаємо це малоймовірним.

— Припускаю тому, — Ана повернулася до Нусіс, — що запланувати, коли саме цяткоскло проросте всередині когось, — це довбане божевілля?

Усмішка Нусіс згасла. Вона зиркнула на Ухада, який ледь помітно похитав головою: «Не зважайте».

— Е-е-е... ваша правда, — заговорила Нусіс. — Було б неможливо з точністю запланувати цвітіння на визначений час. Особливості організму, харчування, рухова активність, не кажучи вже про кількість спор, які вдихнули... Усе це могло вплинути на швидкість росту цяткоскла.

— І не всі з померлих працювали на мурах, — зітхнув Ухад. — Тож ідея, що хтось навмання потруїв десятьох Інженерів з надією, що якийсь із них працюватиме поблизу певної опори, ба більше — що цяткоскло всередині них точно проросте у конкретний час, щоби пошкодити цю конкретну опору... Скажімо так, ця ідея доволі безглузда.

— Але всі вони таки були Інженерами, — втрутилася Каліста. — І всі молодші офіцери: принцепси, сигнуми та капітани. Саме ці ранги більшість часу проводять усередині мурів.

— Утім, жодного командира на кшталт Бласа, — зауважила Ана.

— Жодного, — підтвердив Ухад. — Але в цій справі таки проглядає якийсь умисел, вибірка. Просто поки що ми не можемо розгледіти її суть. За Бласовим убивством стояв серйозний намір. Ми мусимо припускати те ж саме щодо цих десятьох.

Ана дедалі швидше розгойдувалася в кріслі, перебираючи пальцями сторінку за сторінкою, доки не дійшла до останньої. Її обличчя було напружене й безвиразне. Вона нагадала мені капітана баржі, який намагається провести судно крізь вузький канал.

— Я хотіла б отримати список усіх свідків, які бачили ці смерті, — нарешті промовила Ана.

— Це можна зробити, — відповів Ухад.

— Мені також потрібен перелік усіх прижиттєвих місць праці, де померлі служили за останній рік, — продовжила Ана. — А ще перелік усіх сусідів, які за той час проживали з ними в одному помешканні.

Каліста непевно зиркнула на Ухада.

— Це колосальний обсяг інформації, — вимовила вона.

— Але ж ви, Інженери, маєте її, хіба ні? — запитала Ана. — Імперія просто обожнює записувати всіляку херню, і я припускаю, що розквартирування Іялетів тут, у Талаґреї, добре задокументоване.

— Я можу роздобути ці відомості... — неохоче заговорила Каліста. — Але... це багато роботи. І як ви можете здогадатися, Інженери тепер і так перенавантажені. Чи можна запитати, навіщо вам це?

— Щоб заощадити нам усім трохи клятого часу, — посміхнулася Ана. — Ми хочемо розпитати всіх, кому хоч щось відомо, так? Було б мудро розпочати з тих, хто фізично перебував поруч із жертвами впродовж тижнів і місяців, — вона буденно додала: — А також тих, хто міг з ними трахатися. Житлові умови часто викривають такі стосунки: хто тримався за кого, місяць за місяцем. Прослизати в чиюсь спальню крізь вікно — та ще морока. Краще вже жити під одним дахом. А коханці, як відомо, — це справжня скарбниця знань.

Каліста ошелешено вийняла люльку з рота, залишивши маленьку ямку на губі. Нусіс усміхалася дуже натягнуто. Я втупив очі в спинку Аниного крісла.

— Ми надамо вам ці списки до кінця дня, — похмуро запевнив Ухад. — Так, Імунісе?

— Неодмінно, — озвалася Каліста, дивлячись на Ану крізь завісу диму. — А втім... Хіба наша співпраця не має бути взаємною? Ми також хотіли би більше дізнатися від вас, Імунісе, про попередній випадок.

— Авжеж... — погодилася Ана. — Тільки спершу я хочу запитати всіх: чи хтось із вас знав Командира Бласа? Особисто?

Присутні обмінялися незручними поглядами — усі, окрім Капітана Мілджіна, який неприязно згорбився у кріслі.

— Ми всі його знали, — відповів Ухад. — Блас був одним із провідних Інженерів Імперії, розробником передових оборонних пристроїв. Хоча, мушу визнати, я, мабуть, знав його найменше — і то лише з доброго боку...

— Я ніколи не служила в його підпорядкуванні, — сказала Каліста. — Але ми були знайомі. Я часто з ним зустрічалася, та в цьому не було нічого дивного. Блас не з тих людей, які замикаються над креслярським столом. Він умів привертати до себе увагу.

— Ми познайомилися через його діяльність у Радах Консервації, — заговорила Нусіс.

Анина голова крутнулася до неї.

— Розкажіть про це більше, будь ласка.

— Ну, е-е-е... Він був залучений у Консерваційних експертизах багатьох кантонів, — завагалася Нусіс. — Вони перевіряють, як нове просочення, чи видозміна, чи будівельний проект можуть вплинути на природне середовище найближчих кантонів.

— Продовжуйте, — наказала Ана.

— Н-ну... Скажімо, ви захочете застосувати якесь просочення для річкових водоростей, — Нусіс розхвилювалася, на її чолі зблиснув піт, — щоб річка менше заростала. Але виявиться, що ця видозміна водночас збільшує поширення цвілі в ріці, а ця цвіль виділяє кислоту, коли її вимиває вниз за течією, що поступово ослаблює дамбу. Це ставить під загрозу місто неподалік... Щось отаке. Такі зміни необхідно добре продумувати. Найменша видозміна загрожує величезними наслідками. Аптетиків та Інженерів найчастіше залучають до таких експертиз, і Блас дуже активно брав у них участь.

— Але що, в біса, він конкретно робив там? — роздратувалась Ана.

— Ну... Він оглядав обладнання, інфраструктуру і споруди, які могли бути вразливими чи допустити поширення зарази за межі Талаґрею, — відповіла Нусіс. — Майте на увазі, що це не бозна-яка незвичайна праця...

— Гм, ясно... — знуджено промовила Ана. — А Капітан Мілджін? Ви знали Бласа?

Мілджін похитав головою:

— Бачив здалеку, мем, — голос звучав низько і хрипло, ніби йому змастили горло димовою оливою. — Проте ніколи не чув від нього ані слова.

— Гаразд, — промовила Ана. — Тоді... чи не могли б ті, хто зустрічав Бласа, розповісти більше, якою людиною він був? Про його особистість я заледве щось почула.

Ухад знизав плечима.

— Він був еталоном професіоналізму. Ввічливим. Ретельним.

— Вельми шанованим, — підхопила Каліста. — Особливо в моєму Іялеті. Він не мав ворогів, наскільки мені відомо.

— Він говорив мудро, до його слів дослухалися, — додала Нусіс.

— Ясно... — Ана помахала мені рукою. — Дякую. Тепер, Діне, роби свою справу.

Досі я намагався не привертати до себе уваги, і мені не надто сподобалося відчувати на собі погляди стількох офіцерів. Я встав, уклонився і зупинився на мить.

— Е-е-е... що саме треба розповісти їм, мем? — уточнив я.

— Усе, — Ана знову махнула рукою. — Блюй до дна, хлопче!

— Гаразд... — вимовив я. — Ну, тоді тримайтеся.

Я знову витягнув пляшечку з лугом, принюхався і заговорив, коли спогади наповнили мої очі зсередини.

Я ВИКЛАВ ЇМ точнісінько той самий опис подій, що й Командиру-Пріфікто Вашті. Нічого не оминув. Коли я договорив, запала довга мовчанка. Я сів на місце, сховав пляшечку з лугом і нюхнув трав'яну, щоб не пропустити жодної деталі в теперішньому часі.

— Отже... — повільно заговорив Ухад. — Садівник зустрічався з убивцею. Та... його обличчя було набрякле?

— Він стверджував це, — відповіла Ана. — Гадаю, існує багато щеп для спотворення, з різною тривалістю ефекту...

Капітан Мілджін пожвавів і ретельно прокашлявся:

— Саме так. Тайнопаста годиться найкраще. Наносиш її на шкіру і розпухаєш так, що й рідна мати не впізнає. Колір шкіри змінити важче, але... Що ж, знайдуться засоби і для цього.

— І я припускаю, — продовжила Ана, — якби хтось із вас помітив, що темна постать із запухлою пикою чигає на Бласа зі шматком цяткоскла в руці, ви б уже самі про це розповіли.

— Авжеж, — погодився Ухад. — Проте Блас був дуже діяльним. Багато переїжджав з місця на місце. Його знало чимало людей.

— Які кроки ви зробили у розслідуванні його справи? — запитала Ана.

— З наближенням вогкого сезону ми, на жаль, спромоглися лише на мінімум, — відповів Ухад. — Апти перевірили Бласові кабінети й помешкання. Не знайшли нічого, вартого уваги.

— Гаразд... — Ана замовкла, немовби на щось очікуючи.

Її усмішка повільно згасла, а обличчя із зав'язаними очима поверталося з одного краю стола до іншого.

— І це все? Більше ніхто не може нічого додати з цього приводу?

Запала незатишна мовчанка. Калістині темні очі стежили за Аною з-під важких повік. Нусіс втупилася в підлогу, ніби Ана вчинила якесь ганебне порушення етикету. Ухад не дивився ні на кого, його зіниці кружляли, доки розум наливався спогадами. А Мілджін, на моє здивування, схрестив руки і далі свердлив мене непроникним поглядом.

— На жаль, — протягнула Каліста, — більше нічого не спадає на думку.

— Ясно... — промовила Ана. — Ну що ж, найголовніший висновок у тому, що злочинець мусив перебувати тут, у ТалаґреІ, тижнями, якщо не місяцями. Тільки так він міг розвідати, куди подорожує Блас.

— Це не конче звужує коло підозрюваних, — зауважив Ухад. — Тут багато руху місяцями перед вогким сезоном.

— Безсумнівно, — погодилася Ана. — Проте цяткоскло залишає один виразний слід, який навіть Дін помітив одразу ж, хоча й не чув про нього раніше.

Усі подивилися на мене.

— Папіроть, — пояснив я. — Плямиться від нього.

— Правильно, — підтвердила Ана. — І я бачила багатенько папіроті по всьому місту. Часті землетруси як-не-як. Чи було десь виявлено плями? Бо це, ймовірно, привело б нас прямісінько до вбивці — або до місця отруєння.

Ухад вказав на Капітана Мілджіна і зітхнув:

— Мілджіне, будь ласкавий.

Той нахилився вперед, і крісло затріщало під його масою.

— Ми прочитали вашого листа, мем, — доповів він. — І ми справді шукали зіпсуту папіроть. Я побалакав з кількома парубками з Легіону і потай відправив їх розпитувати в місті, чи ніхто не бачив почорнілої папіроті після пролому. Нічого не чули. Тоді вони обійшли місто від краю до краю, оглядаючи всі папіротеві стіни, вікна та двері. Нічого не бачили. Здається, мем, що або вбивця знайшов спосіб обмежити поширення спор — а це малоймовірно з огляду на все, що ми про них знаємо, — або отруєння сталося зовсім не в Талаґреї. Це заводить нас у складне становище. Ми ж не можемо обшукувати цілий кантон.

Після цієї новини я схилявся до безнадії, та Ана лише нетерпляче закивала.

— Так, так, так, але нам потрібно розширити пошуки в часі! Як ми можемо дізнатися, чи десь псувалася папіроть перед проломом? Бо схоже на те, що якийсь психований засранець уже довгенько бігає по місту з отрутою в кишені і, можливо, залишає після себе слід!

Каліста засміялася з ледь відчутною зневагою:

— Та ніяк не можемо! Про це неможливо дізнатися.

— Я мушу погодитися... — підхопив Ухад.

Ана потерла руки, бігаючи рожевими пучками по кісточках пальців:

— Капітане Мілджін, скільки виробників постачає папіроть у цьому місті?

— Десятки, мем, — відповів той. — Більшість звичайних споруд будують з неї, зважаючи на землетруси.

— Ви можете розпитати цих постачальників, чи вони замінювали десь поплямлену папіроть упродовж чотирьох тижнів перед проломом? Або ще краще, чи можна отримати перелік усіх замовлень, які вони виконали за той період?

Мілджін кивнув:

— Можна спробувати, мем. Я попрошу допомогти Капітана Строві з Легіону — Ваштиного заступника. Його призначили підтримувати нас за потреби.

— Пропоную так і зробити, — сказала Ана. — Якщо натрапимо на незвично велику партію панелей, то вона може вказувати або на місце отруєння, або на приміщення, де отруту зберігали чи розробляли, — вона повернула зав'язані очі до Ухада. — Хоча це, звісно, не моя парафія...

Ухад втомлено всміхнувся:

— Як ввічливо з твого боку. Авжеж, так і зроби, Мілджіне. За той час, Ано, коли ти відбереш своїх кандидатів для допиту?

— Якщо я достатньо швидко отримаю списки з Інженерії, — відповіла Ана, — то до ранку напевне матиму добре уявлення про те, хто був у близьких стосунках з померлими. Чи можна нагородити Мілджіна проведенням допитів? І якщо так, то чи може Дін приєднатися до нього? Він — мої очі й вуха.

Мілджін зміряв мене поглядом так, ніби зважував тягар для в'ючної тварини.

— Ну... Авжеж, мем.

— Добре. Власне, я могла би потім розпитати тебе, Мілджіне, проте для цього тобі навряд чи вистачить терпеливості й точно забракне часу.

— І я б не віддав його на таку покару, — Ухад ледь-ледь посміхнувся і перевів погляд на Нусіс. — Та якщо юний сигнум подасться з Мілджіном за межі міста, то, гадаю, йому знадобиться кілька додаткових щеп від зараження...

— Ой, справді! — зойкнула Нусіс із неабиякою втіхою і звернулася до мене: — Ти ж із Даретани, так? Отже, мав би пройти всі імунні видозміни для Зовнішнього Кола?

— Так, мем, — відповів я.

— Тоді треба додати щепи для кантону Тала, — зітхнула вона, — щоб захистити тебе від усіх форм червогнилі, шийного черва, червокосту й червиразки, яких можна тут підчепити. І ще неодмінно від черва великих м'язів.

Я остовпіло вислуховував про розмаїття червів, готових пожерти мене на природі. Мілджін безжалісно посміхнувся:

— Вона про м'язи, на яких ти сидиш, синку.

— Де... де мені можна пройти імунізацію, мем? — запитав я.

— Зазвичай ти записувався б на прийом до медикерів, — пояснила Нусіс, — але оскільки в нас немає на це часу, просто зайди в мій кабінет у вежі Аптів, щойно ви розселитеся. Я доведу тебе до ладу.

— Гаразд, — мовив Ухад. — Здається, уже вечоріє. В умовах надзвичайного стану вночі по місту заборонено пересуватися всім, окрім Легіону. До речі, щодо них... Навряд чи ви знаєте сигнальну систему.

— Я читала про неї, — заявила Ана, — а от Дін навряд чи.

Мілджін запитав, примружившись:

— Ти тямиш сигнальні вогні, Сигнуме?

— Ні, сер, — я похитав головою.

Капітан указав великим пальцем на схід:

— Якщо бачиш зелені спалахи в небі на сході, то це означає, що помітили левіафана, — отож стеж за небом далі. Якщо після цього бачиш червоні, то він вибрався на берег і наближається до мурів, тож готуйся до евакуації, якщо станеться найгірше. Якщо потім з'являться жовті вогні, то він прорвався крізь мури, — тоді бери ноги на плечі.

Запала разюча тиша.

— Блакитні вогні означають, що левіафан відплив геть або загинув, — закінчив Мілджін і безрадісно вишкірився. — Але їх не часто побачиш.

— На цьому слові... — Ухад підвівся, ледь похитуючись, ніби в нього паморочилося в голові від нестачі сну. — Я відведу вас до вашого помешкання, Ано. Наскільки пригадую, тобі потрібно трохи часу, щоб звикнути до нового середовища.

— Складно бути карбувальником, Ухаде, — відповіла Ана, — тому що для тебе не працює ввічлива херня на зразок «не впевнений» чи «пригадую». Ми ж усі знаємо, що пригадуєш ти з біса добре, — вона підвелася з широкою усмішкою. — Веди мене туди. А Дін хай іде слідом з моїми скринями.

ВЕЖА ЮДЕКСУ була величною, спірально закрученою спорудою, тремтилозові стіни якої потріскували й рипіли на вітрі. Тендітні листочки розпускалися по краях стель і балконів, а де-не-де навіть виднілися поодинокі квітки. Проте ця будівля була надійною й безпечною, і мені значно приємніше було перебувати всередині неї, ніж у місті знадвору.

Ухад розмістив Ану в невеликій кімнаті на східному боці вежі Юдексу, на третьому поверсі, тоді як мені дістався п'ятий. Схоже, що поважніша твоя посада, то менше сходинок тобі треба пробігти, втікаючи від левіафана. Ті двоє сиділи в Аниних покоях і весело балакали, доки я тягав її скрині вгору по сходах, одну за одною. Коли я виволік нагору останню, — Ана, певно, привезла із собою декілька пачок книг, хоча я й застерігав її від цього, — вони теревенили, мов давні друзі.

— ...ніколи не розумів, як тобі вдалося так довго протриматись у внутрішніх колах, — говорив Ухад, коли я затягував у кімнату останню скриню.

Він спирався на стіну і силкувався усміхатись, але, здається, був настільки похмурим типом, що ризикував собі щось надірвати від цих зусиль:

— То ж, мабуть, гадюче кубло.

— Хоча й Талаґрей видається не набагато кращим, — зауважила Ана. — Я лише здогадуюся, скільки ж страхіть утримує твоя голова, Тувею.

— Напевно, більше, ніж я заслужив, — визнав той. — І хоча мене рідко мучать напади, вони трапляються час від часу... Мушу весь час ходити до Нусіс по щепи, аби давати собі раду з головними болями.

Я призупинив свої труди, почувши це. Карбувальники ставали дедалі більш схильними до психічних розладів, що більше інформації вони накарбовували в пам'яті: депресивні епізоди, спалахи гніву, втрата орієнтації. Як карбувальник, я замислився, чи щойно почув натяк на власне майбутнє.

— Відверто кажучи, я згодився б на посаду в третьому колі Імперії, — зітхнув Ухад. — Якийсь кантон, де крадіжка корів — це найгірше злочинство. Та все ж... роки минають, правда ж?

— Можливо, це стане твоїм останнім парадом, Тувею, — мовила Ана. — Врятуєш Імперію і подасися на зеленіші пасовиська.

Я заштовхав Анину скриню в куток і всівся на неї, захеканий і засапаний.

— Можливо, — сказав Ухад. — А як же ти — так і далі прогризатимеш шлях крізь світ, як кайло хрускача?

Ана всміхнулася на весь рот:

— Доки мені дозволятимуть.

Я витер піт із чола, роздратовано спостерігаючи, як вони сміються. Імуніс Ухад ще раз попрощався і вийшов. Я вклонився і зачинив за ним двері.

З Аниного обличчя одразу ж сповзла усмішка.

— Дивно, — вимовила вона. — Дивно, Діне! Що це, в біса, було таке?

— Е-е-е, даруйте, мем? — перепитав я.

— Я про... Як ти сам це розумієш? — запитала Ана. — Хіба у тій розмові не бракувало дечого? Чи це я схибнулася?

Я мовчки пригадав її дружню балачку з Ухадом.

— Ви... ви очікували, що ваша бесіда з Імунісом Ухадом пройде... по-іншому, мем?

— Що? — перепитала вона. — Ні! Я не про це! А про всю ту чортову зустріч унизу! Хіба ти не помітив у ній щось не те, Діне?

— Окрім вашого вражаюче неввічливого мовлення, мем?

Ана пропалила мене поглядом навіть крізь пов'язку на очах.

— Ну ж бо, ну ж бо. Думай. Чи та зустріч справила на тебе добре враження?

Я поміркував над цим:

— Ні.

— Добре. Тепер скажи чесно: що ти бачив такого, що тебе насторожило? Це має значення.

Я замислився, і мої очі засіпались, викликаючи кожен спогад про зустріч: кожен побіжний погляд, кожен жест, кожен поворот голови і совання в кріслі.

— Вони були... занепокоєні, — заговорив я зрештою. — Через пролом, авжеж. Але також і через... щось інше.

— Продовжуй, — звеліла Ана.

— Щось дивне почалося, коли ви запитали, чи знайомі вони з Бласом, — розповідав я. — Вони всі позамовкали. Нусіс втупила очі в підлогу. Каліста не зводила з вас очей, пробувала вдавати, що їй байдуже на ваші слова, хоча вона явно ними перейнялася. Ухад заглибився сам у себе. Мабуть, перебирав спогади, щоб самотужки щось з'ясувати. А Мілджін... Що ж, він майже весь час дивився на мене. Я не впевнений чому, але чолов'яга прикипів до мене очима і не зводив погляду.

— Добре, — похвалила Ана. — Вдало розгледів, вдало схопив. Проте ти й досі не помітив, чого там бракувало. Перед твоїм словесним блюванням усі ті люди посвідчили, що Командир Блас був зразковим, поважним, старанним імперським службовцем. Блискучий, улюблений та інша херня, — вона штрикнула у повітря вказівним пальцем, — але тоді ти, любий Діне, встав і розповів їм, як Бласа прикінчили у веселій заміській вилазці до будинку Хаз, де той мочив свого прутня у продажній потці! І що вони сказали на це?

— Ой! Ну... нічого, мем, — здогадався я.

— Нічогісінько! — переможно вигукнула Ана. — Здається, нікого з них це не шокувало, не вразило та навіть не зацікавило! Ніхто не сказав ні чорта, хоча я й дала їм удосталь нагод висловитися! Просто продовжили обговорювати справу! Хіба тобі це не здається достобіса підозрілим?

— Здається, — визнав я, пригадуючи останні дні Бласового розслідування. — І ви не викладали цю інформацію в листі, надісланому сюди, тож вони не знали про це наперед.

— Чорта з два. Я не настільки дурна, щоб довіряти пергаменту звинувачення в розпусті. Тож це мало б стати відкриттям.

— Ви не допускали, що вони просто намагалися зосередитися на проломі, мем?

— Коли хтось чує таку брудну історію, то мусить сказати про неї хоча б щось. Але жоден із них ніяк не відреагував.

— І що ж це означає, мем?

— О-о-о... я без поняття, — відповіла Ана. — Та нічого доброго. Треба над цим поміркувати, — вітерець ворушив її біле волосся, і вона повернулася до вікна свого покою. — Вікно відчинене, Діне. Зачини його, будь ласка, або я ніколи не призвичаюся до цього місця.

Я підійшов до вікна і зупинився, спостерігаючи, як у місті один за одним згасали май-ліхтарі, і весь Талаґрей занурювався в темряву, ніби його накривало припливом. Незабаром я вже міг розгледіти лише вигини веж та мерехтливі відблиски джунглів на півночі й на заході. Мої очі повернулися на схід, до мурів, проте нічогісінько не розібрали крізь туман. Я зачинив віконниці й замкнув їх.

— Ми мусимо добратися до Бласової секретарки, — озвалася Ана позаду мене, — жінки, яка організовувала його життя, Рони Аристан. Ти ж пам'ятаєш її адресу, Діне?

Я пам'ятав. Прочитав її вголос, коли отримав листа, і слова досі відлунювали в моїх вухах.

— Ця жінка стверджувала, що нічого не знає про Бласову поїздку в Даретану, — нагадав я.

— Так, але ж вона очевидно насцяла нам у вуха, — Ана зірвала з очей пов'язку і розтерла повіки. — Я хочу взятися за неї і вичавити, як довбаний лаймороз. Тут коїться щось, що ніхто не бажає обговорювати, і я певна, що вона до цього причетна.

Я спостерігав, як Ана свердлить поглядом підлогу, її обличчя напружене, ніби вона щойно ковтнула грудку скислої каші.

— Ви так говорите, мем, — озвався я, — ніби ми робитимемо це підпільно.

— О, так і буде, — заявила Ана, — тому що ми не станемо розповідати про неї ні Ухадові, ні іншим.

— Чому?

— Бо вони вже самі мали згадати про неї, — пояснила Ана. — Власне, вже мали би й допитати її! Але всі вони не надто хочуть повертатися до покійного Командира Бласа. А я прагну дізнатися чому.

У двері постукали. Я відчинив і побачив молоденького офіцера Інженерії, чиї коліна тремтіли під вагою здоровецької коробки, повної пергаментних сувоїв.

— Документи для... для слідчої, — прохекав він.

Я подякував йому, забрав вантаж і заволік усередину.

— Гадаю, це те, що ви просили від Імуніса Калісти, мем.

— Добре! — Ана всілася на підлогу і запустила руки в ящик. — Сподіваюся, мені вдасться простежити якусь закономірність серед усіх цих людей і визначити, з ким тобі треба завтра поговорити. Мусимо з'ясувати всі місця, у яких ті загиблі Інженери бували за кілька днів до пролому. Бо хоча нам тут багато чого бракує, Діне, однак нам по-справжньому треба знайти місце, де відбулося вбивство. Усіх цих людей десь та й отруїли — можливо, у кількох місцях, та я закладаюся, що ні. Вони всі побували в одному й тому ж куточку творіння, в одній маленькій проклятій точці цієї землі — і вийшли звідти вже мертвими. Просто вони ще про це не знали. Саме цю точку й мусите знайти ви з Мілджіном.

— Чи варто мені знати щось про Капітана Мілджіна, мем? — запитав я. — Якщо завтра я спільно з ним проводитиму допити, будь-яка порада стане в пригоді.

— Я знаю, що він герой війни. Воював у якомусь повстанні. Я сказала б, що він трохи схожий на саму Імперію. Дуже шанований, славетно міцний — і також старезний. Може, уже й застарий для наших днів, — Ана зблиснула посмішкою. — Пригадую давні чутки про його неабияку вроду. Скажи-но, Діне, він і досі має товсті зап'ястя? Товсті зап'ястя і широкі, м'ясисті долоні?

— Як це стосується справи, мем?

— Те, що я себе засліплюю, не позбавляє мене гріховних насолод, Діне, — її посмішка розтягнулася ще ширше. — Іди отримай свої нові імунізації від Нусіс, доки не почалася комендантська. Завтра витягни щось годяще зі своїх допитів — а опісля, до наступної комендантської, піди до Бласової секретарки і передай їй ось це, — Ана квапливо нашкрябала ще одну повістку, таку саму, як ті, що отримали Хазівські слуги та Геннадіос. — Я хочу бачити її тут і говорити про Бласа. Бо в мене зароджується дуже неприємне відчуття щодо цього розслідування.

— На додачу до того, що ми вже обговорили, мем?

— Ще й як, — вона витягнула один із пергаментів і почала читати. — Каліста сказала, що Інженери всюди вирушають по двоє. Тому ми й маємо таке чітке розуміння, хто з них помер під час пролому.

— Отож...

— Отож убивця провів тривалий час у Талаґреї, — Ана відкинула аркуш і взялася за наступний. — Раптом він убив ще когось, крім Інженерів, і ніхто цього й не помітив?

Розділ 12

— ТАКА ВЖЕ БІДА З ЧЕРВАМИ, — БАДЬОРО ОЗВАЛАСЯ НУСІС, перебираючи речі на своїх полицях, — вони дуже винахідливі. Винахідливі та страшенно живучі.

Я обвів поглядом її аптівський кабінет. Кімната радше скидалась на лабораторію, де майже на кожній поверхні виблискували скляні ковпаки, пляшки та резервуари. Деякі з них містили волохату цвіль або бульбасті гриби, чи навіть поодинокі кістки в розрізі, ймовірно, людські. Посеред кімнати стояв латунний операційний стіл. Хоча його поверхня була чистою, на підлозі навколо тьмяніли сліди застарілих плям. Цікаво, ці рідини пролилися з живих пацієнтів чи з мертвих?

— Знаєш, черви здатні поселитись у будь-якій частині твого тіла і поїдати будь-яку частину тебе, — говорила Нусіс під час пошуків. — Вони справді варті зачудування. Одного разу я лікувала капітана, чиї ноги так кишіли червами, аж чути було, як вони хлюпаються всередині. А в тебе, Коле, траплялися інвазії?

Я прикипів очима до скляного циліндра, повного темно-жовтої рідини. На дні посудини скрутилося щось довге, тонке і слизьке, його голівка тицялася об скло, неначе воно мене внюхало.

— Е-е-е... ні, мем. Наскільки мені відомо.

— Мм, шкода. Ти справді вчишся поважати їх після того, як... Гм, здається, у мене закінчилися звичайні прищепи. Доведеться дістати з моїх особистих запасів. Хвилинку.

Змахнувши багряним мундиром, Нусіс метнулася за стіл до великого сталевого сейфа, який мав спереду з десяток дверцят. Вона стала навколішки біля нього, витягнула ключ із шухляди і почала відмикати — а час від часу й замикати — замки у начебто випадковому порядку: зліва вгорі, справа посередині внизу, тоді праворуч угорі, унизу посередині й так далі.

— Чи всі старші офіцери мають сейфи у своїх кімнатах, мем? — поцікавився я.

— Ні. Зазвичай мені не потрібно вдаватися до таких заходів. Проте покращені імунізаційні щепи приваблюють крадіїв — багатії більше ніж раді заплатити за захист, тому мені потрібно відмикати замки в правильній послідовності щоразу, коли мушу щось звідси дістати.

Перед моїми очима Нусіс вставляла ключ у численні замки. Послідовність її рухів була запаморочливо складною — але я усвідомив, що повністю закарбовую її у своїй пам'яті.

— Ви хотіли б, щоб я вийшов, мем? — запитав я.

— Вийшов?

— Я карбувальник, мем. Навряд чи ви хочете, щоб я запам'ятав вашу систему.

— Ой! — схаменулася Нусіс. — Так, справді, завжди про це забуваю. Будь ласкавий, відверни погляд...

Я обернувся до стіни, слухаючи клацання останніх замкових механізмів.

— Готово! — вигукнула вона. — І... хвилинку... Так, тут є все, що тобі потрібно.

Я повернувся. Нусіс дістала чотири різнокольорові пігулки з-поміж коробочок усередині сейфа — блакитну, білу, жовту і коричневу. Кожна завбільшки з кісточку пальця.

— Я розітру їх і змішаю з молоком, — Нусіс заметушилася по кабінету. — Білки й жири допоможуть тобі їх засвоїти. Роздивися себе у дзеркалі через годину після вживання. Якщо побачиш, що в тебе пожовтіли очні яблука або зубні корені раптово оголилися з-під ясен, — це означатиме несприятливу реакцію. У такому разі негайно звернися до медикерів.

Вона розтирала пігулки в молоці, доки не утворилася густа світло-коричнева суміш.

— Чи будуть ще якісь побічні ефекти для психіки? — запитав я. Нусіс сповільнила рухи товкачиком.

— Для психіки... А, точно. Останні видозміни, які ти вживав, це, мабуть, були твої карбувальницькі просочення? Щоб стати Екзальтом?

Я кивнув.

— Ти обрав спати, коли вони змінювали твій розум, Коле?

— Ні, мем.

— Ти залишався при тямі під час свого перетворення?

— Так, мем.

— Дивовижно, — промовила Нусіс. — Сама я вирішила заснути, коли ставала аксіомою. Ні, від вживання цих прищеп не буде ніяких реакцій з боку психіки. Але ти, Коле, міцна пташина, якщо вистраждав таке, — вона подала мені мисочку, й усмішка зморщила її фіалкове лице. — Принаймні будемо на це сподіватися.

— Чому сподіватися, мем?

— Більшість карбувальників недовго витримують у Талаґреї. Тут, бач, забагато поганих спогадів. Найгірше тим, хто бував на Рівнинах Шляху. Але ти ще юний. З тобою все має бути гаразд.

Я задивився на молочно-буру суміш, пригадуючи зморщене, втомлене обличчя Імуніса Ухада. Тоді перехилив посудину і все проковтнув.

ПРИЙНЯВШИ ЛІКИ, я пошкутильгав назад до вежі Юдексу і видерся сходами до кімнати. Там розпакував свої небагаті пожитки: плащ і сорочку, лосини і спідню білизну. Стандартна державна бритва. Дерев'яний меч для тренувань. Я розклав їх на тумбочці й зачекав, поки звикну до цієї кімнати. А це ніяк не вдавалося.

Я потер підборіддя й намацав шорстку щетину. Мій погляд ковзнув на поліроване бронзове дзеркало на дальній стіні. Я роздягнувся перед дзеркалом до пояса, узяв бритву і спробував поголитися.

Повівав нічний вітерець, і вежа з тремтилози погойдувалася й дрижала, але моя рука впевнено й обережно провела краєм бритви, чисто знявши щетину зі щоки та підборіддя. Як же приємно було робити щось звичне й рутинне у цьому найбільш ненормальному місці. Коли я поголився, то пошукав ознаки реакцій, про які попереджала Нусіс, однак не виявив нічого. Лише моє звичне обличчя.

Я втупив очі у власне відображення, пригадуючи...

Як змішувалися мої просочення. Як медикери розтирали кожне з них у мисочці товкачиком. Хлюпіт і воронку молока. І крейдяний присмак у горлі, коли я пив ще, ще і ще.

Тоді шепіт на вухо: мені запропонували прийняти снодійне і проспати те, що насувалося; але від цього перехід тривав довше, і я міг снити. Проте я відповів, що хочу залишатися при тямі. Бажав збагнути, що зі мною відбувається. Побачити, пізнати і запам'ятати.

Після цього настали чотири жахливі, нестерпні дні галюцинацій, головного болю та безсоння, дні за днями я блукав у безпросвітній темряві, а час навколо тягнувся, немов чорні рівнини нескінченної пустелі. Адже мій розум перековували всередині черепа; і коли він змінювався, змінювалося і сприйняття часу.

З тієї темряви я виринув зміненим. Моя шкіра посіріла, авжеж, але я більше не формував нормальних спогадів. Адже спогад — це не більше, ніж просто розумовий нарис пережитого, неточний і суб'єктивний; мій же розум з тієї миті створював щось бездоганне, об'єктивне та вічне.

Я стояв у тремтилозовій вежі Юдексу, відчуваючи її погойдування. Придивився до свого обличчя: очі посмикувались, вивчаючи крихітні шрами й недосконалості то тут, то там. Походження кожної найменшої ранки досконало збереглося в моїй пам'яті.

Я повернувся до дзеркала спиною, на якій виднівся оберемок блідих шрамів. Тричі Капітан Таламіс карав мене за час мого вишколу, і щоразу залишав найжорстокіші удари насамкінець. Тріск і ляскання різки досі відлунювали в моїх вухах.

— Бувало й гірше, — нагадав я своєму відображенню.

У моїх очах виднілося натужне старання повірити.

По підлозі пробігло здригання, ледь відчутна вібрація. Я підійшов до вікна, прочинив його і визирнув крізь щілину. Місто розкинулося тихе й завмерле, ні криків, ні галасу. Землетрус, але, здається, цей не вартий хвилювання.

Мій погляд затримався у темряві на сході. Я не побачив спалахів зеленого чи будь-якого іншого кольору. Мені спало на думку, що, якщо я провалю своє завдання і помре ще більше Інженерів, то незабаром можу таки побачити спалахи, і мури вдалині можуть обвалитися. І тоді в мене точно буде значно більше турбот, ніж відсилати додому свої заробітки.